Еміграція українців. Наслідки

“День”, 21  березня, 2016

  Віктор Каспрук

Навесні, а найчастіше влітку, з «закордонного вирію» повертаються в Україну зарубіжні українці. Повертаються ненадовго, підштовхуванні почуттями ностальгії, чи відповідальності перед пристарілими батьками, яких залишили в Україні.

Іноді, коли задумуєшся над тим, скільки друзів, товаришів, колег, знайомих, колишніх сусідів чи родичів покинули нашу неньку за останні два  десятиліття, стає сумно.

Адже ці люди усі ці роки могли б працювати на Україну, якби державу, свого часу, не захопила команда Кучми, а потім не продовжили почату справу його «наступники».

Хоча еміграцію не кожен витримає. Це дійсно непросто. Нещодавно досить довго розмовляв по Скайпу з приятелем із Канади. Там він вже 17 років. Працює інженером.

Він відверто назвав плюси і мінуси свого перебування у цій країні. Серед плюсів: океан, гори, лижі, рибалка, здорове суспільство, питна вода з крану, чисте повітря.

Але є й мінуси: дороге житло та високі податки. Однак назад він не збирається.

Хоча й зізнався, що коли взимку дуже холодно, то хочеться переїхати до Каліфорнії чи Флориди, а влітку, як ідуть дощі кілька днів поспіль, відразу ж мріється про Італію, Іспанію, або хоча б Хорватію.

Та як каже прислів’я, «добре там, де нас нема». Так у моїх старих знайомих син працює у Швеції. І ніби все непогано.

Три тисячі євро заробітна плата «брудними» (трохи більше двох тисяч євро після сплати податків), плюс наймання однокімнатної квартири понад тисячу євро. Проте набридло, хоче додому.

В Україні у нього все, друзі, окрема двокімнатна квартира, а там туга.

Крім того, шведи не дуже контактні. Робота – дім – робота. На роботі якщо і ведуться якісь розмови, то тільки про роботу.

Й плюс до цього, із заробленого майже нічого не залишається після витрат за житло, харчування, транспорт, суботні посиденьки в барі або клубі (спиртне там дороге дуже).

На квартиру там точно не заробиш, а на машину (якщо в усьому собі відмовляти), потрібно декілька років.

На його думку, у Швеції нормально себе почувають лише  корінні шведи, у яких є своє житло, котре дісталося їм від батьків, бабусь чи дідусів.

Правда, якщо там 5 років пропрацювати, то можна майже автоматично отримати громадянство, а потім вже легально шукати собі роботу в будь-якій країні Європейського Союзу.

Власне, в багатьох тут у нас в Україні утворилося не зовсім реальне враження про те, що являє собою перебування за кордоном.

І якщо продовжити своєрідний аналіз життя наших «там», то дійсність є дещо інакшою.

Для прикладу, хлопець з нашого будинку в Сполучених Штатах вже майже два роки. Молодий, беручкий і освічений. Йому дуже подобається мультинаціональність.

Не відчуває жодного дискомфорту через акцент або звички. До того, чудова природа, гори, ліси, океан, пляжі.

Доступність всього. Але життя дороге і, щоб триматися на рівні, потрібно багато та напружено працювати.

Взагалі людина така істота, що звикає до всього. Але, як розповідають наші «неповерненці», коли живеш «там», а особливо, якщо ще й виникають якісь проблеми, то з’являється бажання  повернутися.

Ностальгія починає шукати виправдання для повернення. Але, коли приїдеш, і «вдихнеш» на повні груди усі проблеми, котрі існують нині в Україні, то відразу ж хочеться назад.

Звичайно, що старшим важче. Коли пам’ять намагається пригадувати лише все хороше, що було колись в Україні у роки їхньої молодості.

У дійсності, повернення назавжди через багато років – це вже щось дуже схоже на нову еміграцію, лише у зворотному напрямку.

Бо це приблизно так, як прожити  велику частину свого дорослого життя у тропіках, а потім повертатися в клімат рідної землі, що потребує великої сміливості, чи, можливо, навіть відчайдушності.

Поза тим, як кажуть ті, хто вже випробував на собі емігрантську долю, часто еміграція – не вирішення всіх ваших проблем, це – заміна одних проблем на інші.

Проблеми є скрізь і їх доводиться вирішувати. Питання тільки якого плану ці проблеми.

Але таких проблем, як в Україні важко пошукати. Бо чи можна взагалі бути щасливим в нещасливій країні?

Як розповідала моя енноюрідна сестра, яка емігрувала з України аж до Нової Зеландії двадцять років тому, у житті кожного емігранта існує декілька етапів.

Перший: захоплення новою країною і велика ейфорія від усвідомлення появи  потенційних можливостей.

Другий: для того, аби уникнути стресу змін, налаштування на те, щоб сприймати місце свого нового перебування, як таку собі тривалу туристичну поїздку, розширення горизонтів, задоволення бажання побачити світ – не більше.

Третій: розчарування і злість на всіх навколо, що все не так, як було вдома. Після такого етапу дехто втікає назад. Цей період можна визначити, як етап жорсткої «психологічної ломки».

Четвертий: прийняття і нейтралітет. Просто починаєш звикати до всього і живеш так, як живуть усі інші. Стаєш частиною того суспільства. Четвертий етап значно швидше приходить, якщо «не варитися» у середовищі емігрантів, або женитися, чи вийти заміж за місцевих.

П’ятий: фінальний. При перетині кордону, після поїздки в Україну, виникає думка – все, я нарешті вдома.

Виходить так, що у багатьох наших колишніх співвітчизників, після першого візиту (якому передувала тривала перерва) до колишнього дому,  настає протверезіння.

Усе, за чим вони колись нудьгували, виявилися ілюзіями, що утворилися на основі приємних спогадів з минулого. Реальність же зовсім не є такою.

Та найгірше, що з часом подібні емігранти починають відчувати себе в Україні просто чужими. Після чого виникає прірва непорозуміння між ними і колишніми друзями, які живуть зовсім іншими проблемами.

У якійсь момент такий емігрант усвідомлює, що вже не розуміє своїх колишніх співвітчизників і починає «випадати» з рідного культурного простору.

З України виїхало 5 чи 7 мільйонів наших колишніх співгромадян.

Важливо те, що виїхали освічені, працьовиті та дієздатні люди, котрі тепер розбудовують добробут інших держав, і, в своїй більшості, вже ніколи не повернуться додому.

Головне в іншому, якщо «розбудова держави» продовжуватиметься і надалі такими ж темпами, то українські керманичі дуже ризикують залишитися наодинці з пенсіонерами і нечисленним поколінням дітей до 16 років.

А всі, хто хоч якось може собі заробити на хліб насущний, просто чкурнуть після скуштування «реформ без реформ».

Ба більше, якщо ситуація в Україні стабілізується і навіть значно покращиться економіка, то й тоді дуже невеликий відсоток колись «вибувших» ризикне повернутися назад.

Та й коли це може бути? Адже, як показує увесь минулий досвід розвитку подій у нашій державі, ерозія принципів українських «еліт» не дає можливості навіть мріяти про те, що за таких керманичів позитивні зміни взагалі можливі.

І тому можна зрозуміти тих, хто за будь-яку ціну намагається виїхати з України. Оскільки, для багатьох еміграція стала евакуацією з зони національного лиха.

Тому зовсім не важко спрогнозувати, що якщо «покращення погіршення» й далі набиратиме таких темпів, то, після відміни візового режиму з країнами ЄС, Україна вкотре недорахує мільйони своїх громадян.

Й найстрашніше в повальній еміграції те, що мільйони людей в найбільш діяльному віці будуть втрачені для України назавжди.

http://day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/emigraciya-ukrayinciv-naslidky

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s