Чи потрібні українцям пенсії?

Віктор Каспрук

Стаття Сергія Грабовського «Пенсійні пристрасті»: начерк до теми» піднімає дуже важливі для нашої країни питання та спонукає до широкого обговорення цієї нагальної проблеми.

Автор, як політичний аналітик, справедливо визначає, що ці проблеми «вимагають – передусім – публічного обговорення, а потім – кваліфікованого розв’язання, і щоб ніхто не диктував нам, як правильно нам жити. В українській ситуації не всі прості рецепти працюють – і не всі стандартні методики приборкання суспільного невдоволення виявляються ефективними».

Якщо спробувати максимально спростити розгляд «пенсійної проблеми», то вона в Україні зводиться до того, що у нас багато пенсіонерів, і мало працюючих.

Й усе це було закладено системою Кучми-Януковича, коли будь-яка самодіяльна зайнятість населення жорстко присікалася.

А тепер, коли за нинішнього режиму лише 10,5 мільйонів, з 26 мільйонів потенційно активного економічно населення, платять внески до Пенсійного фонду, це говорить лише про те, що для «демократів» при владі створення нових робочих місць є, навіть, не другорядною проблемою.

Звісно, що існують різні методи зменшення кількості наявних в країні пенсіонерів. Аж до того, щоб призначати пенсії лише тим, хто доживе до 90 років.

Але якщо розглядати європейський досвід, то і в Європі існує така ж проблема.

Проте, там крім солідарної системи є ще інші методи накопичення, а економіки потужніші і ефективніші.

Але суть та сама – при старіючому суспільстві солідарна пенсійна система неефективна.

Бо солідарна пенсійна система, за нинішніх умов, так чи інакше, достойного життя пенсіонерам не забезпечить. Їх багато, а ресурсів для пенсій мало.

І якщо серйозно підходити до розгляду пенсійної проблеми, то влада для початку мала б відкрити статистику по пенсіях – хто і скільки отримує.

Пенсії від тисячі до двох тисяч гривень – стільки то відсотків, від двох до трьох, від п’яти до десяти і вище.

Потім по регіонах. Скільки платимо пенсіонерам до Криму і Донбасу. А вже потім подивитися, де можна заощадити.

Можна звичайно спробувати відсунути пенсійний вік за поріг смертності. Та що далі?

Оскільки тоді потрібно взагалі відмовитися від виплат таких мізерних пенсій, які для більшості українських громадян давно вже стали нічим іншим, як соціальною допомогою по безробіттю.

У такому разі, необхідно буде звільнити міністра соціальної політики, через відсутність такої, заразом провівши і ліквідацією всього міністерства та Пенсійного фонду. А відрахування до Пенсійного фонду просто припинити.

Якщо ж ні, то діюча влада мала почати робити реальні кроки назустріч людям. І розпочати хоча б із того, щоб якомога швидше законодавчо врегулювати проблему відмови у працевлаштуванні за віковим цензом.

Адже ні для кого не є секретом, що у нас в Україні більш-менш нормально можна знайти роботу до 35-40 років.

А потенційні роботодавці не соромляться вказувати на це вікове обмеження при пошуку потрібного їм фахівця.

Тож з’являється ще одна стаття для поповнення Пенсійного фонду – великий штраф для таких роботодавців.

Для дієвої боротьби з «віковим расизмом» також варто було б ввести нормативні квоти співвідношення спеціалістів старшого віку до загальної кількості співробітників, скажімо 25 відсотків.

Якщо цієї квоти не дотримуються, то роботодавець платить додатковий податок.

Коли ж кількість таких «фахівців у віці» серед загального числа співробітників установи доходить до 50 відсотків, то такий роботодавець стимулюється різким зниженням податку.

За таких умов, багато хто з пенсіонерів з радістю працюватиме.

Крім того, розрив у зарплатах повинен бути в розумних межах, а не з різницею у сотні разів.

Коли ми дійсно запозичуємо досвід цивілізованих держав, то чиновники (навіть найвищого рангу), не мусять одержувати заробітну плату більшу, ніж у 10 разів від тієї, котру отримують пересічні українські громадяни.

А якщо піднімати зарплати, то всім, а не лише народним депутатам, суддям та іншим особам з «підвищеними грошовими потребами».

Теоретично один працюючий може утримувати багато непрацюючих, якщо правильно побудувати схему перерозподілу коштів.

Сучасна продуктивність праці це дозволяє. Звісно, якщо не доведеться ще й утримувати олігархів.

Цілком зрозуміло, що намагання посадити пів країни на субсидії, дає можливість прямого грабунку бюджету олігархами. Що, у підсумку, ще більше наближає дуже небезпечну фінальну стадію кризи.

Втім, люди, котрі зараз отримують пенсію еквівалентну  40 доларам і зарплату 100,  не здатні мислити категоріями майбутнього. Його у них просто немає.

Зрозуміло, що країна повинна більше заробляти. Для цього необхідно підвищити ефективність праці. Потрібні технології та сприятливі умови для бізнесу, роботи і життя.

Хоча починати все ж таки треба з викорінення корупції. Якщо суттєво збільшити надходження до бюджету і оптимізувати витрати за рахунок знищення тіньових схем, можна виграти певний час на проведення конструктивних змін.

До того ж, зменшення корупційного впливу на функціонування державних механізмів поліпшить умови для ведення бізнесу.

Хоча незрозуміло, як українські політики, значна частина яких багатіє на корупційних схемах, можуть позбавити себе цього джерела прибутків?

Неодноразово вже говорилося про те, що необхідно відокремити бізнес від політики, вивести економіку з тіні,   щоб були «білі» зарплати.

Але й цього замало, щоб збільшилися надходження до бюджету – треба що зростав ВВП.

Для цього Україні потрібно перестати бути сировинним придатком, експортувати наприклад не зерно, а хоча б муку, чи макарони, створювати додану вартість. Тоді будуть робочі місця i молодь захоче лишатися країні.

Підйом економіки – це добре і правильно. Тільки ця задача має комплексну складову.

А баланс Пенсійного фонду вимагає вже зараз підвищення рівня зарплат десь удвічі, або розширення бази оподаткування додатковими зборами.

Втім, «пенсійну проблему», як і всі інші, ніяким чином не вдасться вирішити, якщо у тих, хто при владі, не простимулювати певним чином бажання запустити реальну економіку, а не перетворювати її на фінансовий насос для створення «родинних капіталів» для дюжини олігархічних «сімей».

Ситуація, в якій сьогодні опинилася за багатьма показниками Україна, полягає в тому, що рівнем економічної свободи ми знаходимося у тій же самій категорії країн, що й Північна Корея і Туркменістан. І набагато нижче, ніж комуністичний В’єтнам, не говорячи вже про Китай.

І чомусь жодна діюча політична сила не концентрує на цьому уваги та не вимагає нарешті дати людям свободу дій.

Адже без свободи для бізнесу підняття української економіки є нездійсненним завданням.

Українські громадяни мають отримати реальну можливість стати економічно самодостатніми.

І це необхідно робити вже зараз, а не тоді, коли буде для цього вже занадто пізно…

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s