Геополітичне тріо Москва—Тегеран—Дамаск веде в Сирії війну, що має всі ознаки геноциду

Віктор Каспрук

Сирія: геноцид і його спонсори

Громадянська війна в Сирії стала найглибшою гуманітарною кризою другого десятиліття ХХІ ст. Майже половина з довоєнного 23-мільйонного населення країни покинула свої домівки, а 300 тисяч сирійців було вбито. 

Геополітичне тріо Москва—Тегеран—Дамаск веде в Сирії війну, що має всі ознаки геноциду. Для закріплення диктатури Башара Асада використовуються голод і знищення цивільних об’єктів — шкіл, лікарень і навіть цілих житлових кварталів.

Напрошується невтішна аналогія — геноцид 1994 року в Руанді. Подібне нині спостерігаємо в Сирії. А міжнародна громадськість, на жаль, знову не робить достатньо для того, щоб зупинити трагедію.

І це попри те, що вже задокументовано десятки тисяч фактів звірств асадівського режиму стосовно цивільних осіб — не тільки чоловіків, а й жінок і дітей.

Одним з останніх прикладів геноциду в Сирії стало бомбардування військовими мирного населення Алеппо. Людей таким чином змушують робити “вибір” — утікати світ за очі або залишатися і гинути від бомбардувань і голоду.

Насильницьке вигнання цивільного населення з насиджених місць є воєнним злочином, що здійснюється за військового втручання та прямого сприяння Росії — постійного члена Ради Безпеки ООН.

Сирійці виявилися замкненими в своїй країні, яка близька до стану агонії. Однак найстрашніше те, що перебування між жорнами режиму Башара Асада та його союзників з одного боку і терористів з “Ісламської держави” — з іншого багатократно збільшує страждання сирійського народу.

І якщо з бойовиками “Ісламської держави” все зрозуміло, то сирійська держава (або те, що від неї залишилося) не тільки не виконує свого обов’язку захищати населення від геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності й від етнічних чисток, а й сама є їх ініціатором і виконавцем.

Ці факти мають стати для світової спільноти підставою для вироблення заходів, які поклали б край безкарності осіб, що вчинили найтяжчі воєнні злочини в Сирії, і в результаті сприяли б запобіганню новим злодіянням.

Було б цілком логічно передати справи проти всіх злочинців до Міжнародного кримінального суду.

Геноцид визначається як навмисне й систематичне знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп. То скільки ще людей мають убити в Сирії, аби весь світ переконався — все, що відбувається в цій країні, є геноцидом?!

Адже зрозуміло: Асад, щоб залишитися при владі, ладен жертвувати життями людей до останнього сирійця.

Злочини сирійської влади проти свого власного народу накладаються на бажання третіх сторін домінувати у Близькосхідному регіоні. А відтак Москва і Тегеран, так само як і Башар Асад, несуть відповідальність за все, що вчинено за п’ять років війни в Сирії.

Драматизм ситуації ще й у тому, що росіяни можуть використати в обложеному Алеппо так звані правила Грозного. Які звучать приблизно так: якщо ви не встигли покинути місця вашого перебування до початку авіаударів — ми не несемо за це жодної відповідальності.

І ніякі заяви сирійського уряду про те, що він нібито забезпечить гуманітарні коридори для людей, котрі готові залишити Алеппо, не витримують критики.

Адже зрозуміло, що люди не довіряють словам представників режиму, який планомірно знищує своїх громадян.

Та й не всі охочі, з різних причин, можуть покинути Алеппо у відведені терміни. А це означає, що проти великої маси людей, які не встигнуть вийти через ці коридори, можуть бути скоєні нові воєнні злочини і злочини проти людяності.

Цілком очевидно, що політика режиму Асада підриває верховенство права і тільки сприяє тероризму, а не викорінює його.

Це саме можна сказати й про Росію: вона продовжує вчиняти масові вбивства в Сирії, де повністю ігноруються людські цінності, порушуються гуманітарні принципи й норми міжнародного права, що їх мають дотримуватися у воєнних конфліктах. Адже під час бомбардувань лікарень, мечетей, пекарень і ринків можуть застосовуватися навіть заборонені фосфорні бомби.

Сирійська трагедія з новою силою розгортається в дуже нестабільний для міжнародної політики час: американці зайняті президентськими перегонами між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, об’єднана Європа переживає процес виходу Великої Британії з ЄС, країни Перської затоки потерпають від близькості до війни в Ємені й низьких цін на нафту, а в сусідньому з Сирією Лівані й досі ніяк не можуть обрати президента.

Однак спрогнозувати те, що сталося в Сирії, коли пригноблений режимом Асада народ повстав так само, як і в Тунісі, Єгипті й Лівії, вимагаючи права робити власний вибір, було непросто. Втручання зовнішніх сил перевело народну революцію в “режим” громадянської війни.

Негативні наслідки політики Москви й Тегерана великою мірою стали можливі саме тому, що американський президент Барак Обама не хотів проксі-війни між Сполученими Штатами і Росією в Сирії.

Проте навіть військове втручання Кремля не здатне повернути Башару Асаду контроль над усіма колись підвладними йому територіями. Завдяки російським авіаударам, які почалися з вересня 2015 р., він відновив управління лише деякими регіонами.

Росія й Іран мали б повернутися до реальності: режим Асада оточений ворожими до нього сунітськими державами, що сповнені рішучості повалити його.

Навіть якби Асаду вдалося перемогти угруповання опозиції і терористів з “Ісламської держави”, не можна не враховувати того, що він і досі править сунітською більшістю, яка ненавидить його і не припинить опору.

І тут актуалізується запитання: як довго Росія, що істотно економічно ослаблена через низькі ціни на нафту та запроваджені проти неї санкції, зможе допомагати Асаду, аби він міг і далі утримувати свою владу?

Для Москви це проблема відносно проста: у будь-який спосіб забезпечити існування нинішнього уряду в Сирії, який попросив російського втручання, не обмежуючи себе в засобах досягнення своєї мети.

Водночас не можна забувати, що задіяних у цьому конфлікті сторін насправді набагато більше.

Росія є союзником Башара Асада, його уряду, сирійської армії і алавітських загонів. Іран виступає в союзі з Хезболлою, алавітськими й шиїтськими ополченцями. Саудівці — з частиною сунітської міліції. Туреччина готова підтримати будь-кого, за винятком представників “Ісламської держави” і курдів. Курди виступають спільно з ополченцями, які протистоять терористам з ІД. США підтримують помірковані антиасадівські сили.

Гравці на цьому строкатому полі бою переходять на інший бік доволі часто. Деякі зі сторін змінюють свою позицію через те, що новий патрон пропонує більше грошей або зброї. А деякі — щоб на певний час виграти в тактиці.

У цій складній ситуації Росія має певні переваги. Вона віддавна мала військово-морську базу в Сирії. А тепер у неї там кілька нових авіабаз. І підтримка уряду в Дамаску надає Москві таку-сяку видимість легітимності.

Однак більшість із зацікавлених у сирійських подіях держав усвідомлює свої обмежені можливості впливу на перебіг сирійської громадянської війни.

Водночас Іран і Росія намагаються здійснювати своє домінування через уряд у Дамаску, використовуючи для цього інструменти й інститути його диктаторського режиму.

Такими діями вони хочуть довести, що в разі відновлення диктатором Асадом контролю над усією сирійською територією, ситуація в країні буде більш стабільною і прогнозованою, ніж коли управління перейде до низки угруповань ісламістських повстанців або “Ісламської держави”.

Можливо, що це нині й могло б улаштувати адміністрацію президента Обами, яка не вважає, що США повинні бути одним з основних суб’єктів у цій війні, якби не те, що контроль над Сирією дасть росіянам можливість істотно розширити свій плацдарм для проникнення на Близький Схід.

Можна, звісно, спробувати прорахувати багато варіантів, які, теоретично, могли б принести довгоочікуваний мир і спонукали б до припинення геноциду в Сирії.

Але ж проблема в тому, що, не знайшовши важелів впливу на спонсорів цього геноциду — Росію й Іран, про реальне вирішення сирійського питання не може бути й мови.

Бо Москва і Тегеран розуміють лише мову сили. Тому під час перемовин слід створити для них такі умови, щоб вони усвідомили, що вже не мають козирів, завдяки яким можуть затягувати конфлікт у Сирії до безкінечності.

 

Сирія: мирні переговори в “тіні майбутнього”

 

Шлях до припинення громадянської війни в Сирії шляхом переговорів, видається досить тернистим. Адже “тінь майбутнього” нависає над усіма учасниками цього тривалого конфлікту. 

В умовах невизначеності представники опозиції заявляють, що їхня делегація перебуватиме в Женеві “стільки, скільки необхідно”, хоча й не вестиме переговорів, якщо режим Асада не зробить “гуманітарних жестів” — не зніме облогу районів, контрольованих повстанцями, і не припинить ракетних обстрілів.

При цьому опозиція вважала, що вона може отримати більше дивідендів шляхом боротьби, ніж шляхом мирних переговорів. А напівживий асадівський режим сподівався, що підтримка Путіна є ключовим чинником його переваги над повстанцями.

Оцінки своїх можливостей обома сторонами, звісно, можна піддавати сумнівам, але основні гравці на полі конфліктів поки що вочевидь не готові відійти від свого бачення трагічної ситуації, яка має стійку тенденцію до дальшого погіршення.

По суті, Сирія стала найбільшою жертвою “арабської зими”, яка прийшла після ілюзій та сподівань “арабської весни”. І це вкотре доводить, що демократія в арабському світі (чи деінде) не працюватиме без верховенства закону. А намагання прищепити верховенство права до диктатури завжди даватиме негативний результат.

І через п’ять років після початку в Сирії повстання проти режиму диктатора Башара Асада говорити потрібно не лише про арабські помилки, які стали одним із основних чинників цієї регіональної трагедії. Адже західний світ спочатку не захотів навіть розглядати підтримку Кремлем Асада як передумову ешелонованого наступу Росії на світову геополітичну стабільність.

Тому для Кремля важливо не дати впасти диктаторському режиму в Сирії. Москва боротиметься за це до останнього, оскільки мирне вирішення сирійського питання без урахування кремлівських інтересів вибиває з її рук один із основних важелів можливості провокувати світові конфлікти. А Росія й надалі хоче позиціювати себе як світова наддержава.

Тим часом та ж сама “тінь майбутнього” здатна відігравати важливу роль під час переговорів, окреслюючи для повстанців імовірні перспективи в разі досягнення домовленостей та припинення збройної боротьби. Тому що бійці опору — це не тільки гравці, які впливають на подальшу долю Сирії, а й безпосередні учасники процесу, що здатен забезпечити це майбутнє.

А це саме та сфера, в якій міжнародна спільнота може найефективніше зіграти свою роль. Оскільки міжнародні учасники процесу мають цілу низку можливостей і варіантів, здатних вплинути на реалізацію очікувань воюючих сторін у Сирії.

Якщо ж сирійські повстанці впевняться, що всі сторони переговорів дотримуються положень мирної угоди, яка захищатиме і їхні інтереси, а неупереджена третя сторона надасть гарантії миру, підкріплені конкретними зобов’язаннями (і буде забезпечено ресурси для відновлення економіки та відбудови зруйнованої інфраструктури Сирії), то вони, ймовірно, можуть погодитися з умовами такої угоди.

Втім, реалії (завдяки зовнішньому втручанню) такі, що опозиційним силам годилося б сконцентруватися спочатку на більш приземлених вимогах. Зупиненні вогню з боку урядових сил, наданні гуманітарної допомоги цивільним особам, оточеним військами диктатора (чисельність яких сягає мільйона), припиненні тортур і вбивств десятків тисяч мирних жителів у катівнях диктаторського режиму.

У ситуації, що склалася, варто розглянути сценарії розвитку подій на наступні 10 місяців та пов’язані з ними гуманітарні наслідки.

Сценарій перший: продовження сирійського тупика. Насильницький конфлікт у 2016 р. триватиме. Не простежується появи якихось переломних стратегій чи захоплення нових великих територій будь-якою зі сторін. Але, незважаючи на це, загальний рівень насильства продовжує зростати. Це стосується особливо передніх ліній зіткнення та спірних районів. Стан економіки і надання основних соціальних послуг погіршується. Що значно підвищує потребу в гуманітарній допомозі, доступ до якої залишається проблемним на всіх територіях.

Сценарій другий: успішний для уряду Башара Асада. Військове втручання Росії дозволить уряду Сирії взяти під свій контроль бунтівні території або ж повністю знищити основні опозиційні сили. Що може бути цілком реально у місті Алеппо, в частині сільської місцевості, Дамаску чи місті Ідліб. Проте успішний наступ має свою величезну гуманітарну ціну і вводить довготермінові зміни в динаміку конфлікту. Гуманітарні потреби продовжуватимуть зростати (як і в першому сценарії), але до них додаватимуться нові, що посилюватимуть і так велике напруження у зонах, прилеглих до конфлікту.

Сценарій третій: досягнення прогресу в політичних домовленостях. Сторони силового протистояння досягають консенсусу щодо припинення насилля, і починає діяти план реалізації перехідних політичних домовленостей. Сирія де-факто поділяється на області під управлянням перехідного уряду, роботу якого контролюватимуть ООН і Ліга арабських держав. Таким чином, конфлікт, у підсумку, зменшується, але з’являються додаткові ризики асиметричних атак. Такі як напади на ті близькосхідні країни, котрі використовуватимуться як центри гуманітарної допомоги для Сирії. А це, у разі успіху терористів, може істотно обмежити здатність гуманітарних організацій ефективно працювати в регіоні.

Але, попри все, початок Женевських переговорів дає хоч якусь надію на мирне вирішення сирійського конфлікту. За цих обставин можна визначити два шляхи до миру, що різняться своєю послідовністю.

Перший передбачає концентрацію зусиль (з участю посередників) для досягнення всебічної політичної домовленості між ворогуючими сирійськими сторонами та їхніми зовнішніми спонсорами. Включно з реформою державних установ, формуванням нового уряду і узгодженням плану проведення виборів, що має відбуватися одночасно з припиненням вогню та початком процесу реконструкції політичного поля Сирії.

Другий підхід мав би забезпечити досягнення угоди щодо безпосереднього перемир’я, яке б супроводжувалося подальшими переговорами стосовно форми відновлення сирійської держави та дієздатного уряду.

Очевидно, що перший підхід — пріоритетний для багатьох ключових зовнішніх гравців і більшості сирійської опозиції. Таким чином, рух до миру цілком міг би мати наслідком поділ Сирії на декілька зон відповідальності політичних сил, котрі беруть участь у конфлікті. Що, своєю чергою, відкриває можливість для припинення вогню під контролем ООН та започаткування побудови нової основи для єдиної Сирійської держави.

Відновлення єдиної Сирії, ймовірно, займе певний час. І ця відроджена держава вже стане федеративною або конфедеративною. Що, швидше за все, буде пов’язано з наданням цим територіям широкої автономії, у тому числі права контролю за місцевою безпекою та місцевими органами влади.

При цьому гарантувати дотримання всіма сторонами підписаних у майбутньому угод може певний рівень тимчасової міжнародної присутності в цих зонах відповідальності. Яка необхідна для контролю і забезпечення режиму припинення вогню.

Можна зробити висновок, що введення в дію механізмів, здатних привести до передбачуваного миру, — кращий варіант, оскільки альтернатива йому — продовження і розширення війни, з усіма негативними наслідками, які з цього випливають.

 

Сирійський “бікфордів шнур” Путіна

 

Одноособове рішення Росії про початок воєнної кампанії в Сирії без жодних консультацій та узгоджень у міжнародних організаціях свідчить, що сирійці можуть стати не останньою жертвою “інтернаціональної допомоги” Москви “братнім народам”. 

За цією відпрацьованою схемою досить лише якомусь диктатору, чиє правління відторгається громадянами підпорядкованої йому країни, звернутися до Кремля — і йому буде гарантовано “допомогу”.

Але схоже, що Володимир Путін вирішив зіграти свою партію на світовій геополітичній шахівниці, перед тим придумавши власні правила гри, про які знає тільки він. Усе це заскочило зненацька не тільки країни демократичного Заходу, а й Тегеран, для якого розширення військових дій Росією від України аж до Сирії стало також повною несподіванкою.

Але чи готові в ЄС, США та Ірані погодитися із втручанням Москви у сирійську кризу? І як вони можуть зупинити Путіна, якому вже, видно, набридла роль “російського Шварценеггера” і тому він вирішив зіграти в “геополітичного Термінатора”?

При цьому Путін добре розуміє, що ні країни ЄС, ні США не будуть готові піти на введення своїх військ і проведення наземної операції, а обмежаться лише бомбуванням позицій Ісламської держави (ІДІЛ). Це відкриває для Москви можливість перейти в майбутньому до використання десантних військ і спецпідрозділів ГРУ.

Путінська гра полягає в тому, що йому зовсім не потрібна вся Сирія. Адже для повного контролю за її територією Російська Федерація не має ні військових, ні фінансових ресурсів. А ось організація утворення на кшталт “Алавітської народної республіки” (на чолі зі збереженим Башаром Асадом), територія якого пролягатиме вздовж сирійського узбережжя Середземного моря, — та програма мінімум, до досягнення якої Кремль може докласти рештки всіх своїх сил.

Зрозуміло, що Путін блефує. Очевидно, що в Росії забракне запасу міцності на всю сирійську операцію. Але досягти певних проміжних цілей (хоча б у короткотерміновій перспективі) він може спробувати.

Однак не слід виключати й того, що кремлівський карлик визначив для себе головною тактику “бікфордового шнура”. Коли Москва від підпалювання одного конфлікту переходитиме до наступного, ніби запалюючи від попередньої країни, в яку вона вторглася, факел для свого наступного втручання.

І тут варто звернути увагу на певну закономірність: від України Росія “перескочила” до Сирії, що розміщена від неї за 3 тис. км. То хто ж може бути наступним?

Наразі це не зовсім риторичне запитання, коли згадати, що, крім Башара Асада, у Кремля є ще один постійний клієнт — венесуельський президент Ніколас Мадуро. Уго Чавесу вдалося маніпуляційним шляхом передати Мадуро владу над Венесуелою. Але, не маючи політичної харизми “червоного бунтівника” і його вміння переконувати народ у тому, що, попри всі негаразди, завтра буде жити краще, ніж сьогодні, “наступник” потрапив у патову ситуацію.

Катастрофічне зниження рівня життя і галопуюча інфляція у Венесуелі призвели до того, що рівень підтримки Ніколаса Мадуро на цей час не перевищує 25%. А 6 грудня у Венесуелі мають відбутися парламентські вибори. І хоча можна не сумніватися в “перемозі” на них прихильників президента Мадуро, однак зовсім не факт, що з цим змириться опозиція.

У такому разі не виключено, що протести переростуть у революцію. І тут можна спрогнозувати, що, за вже відпрацьованим у Сирії з Асадом сценарієм, президент Венесуели Ніколас Мадуро офіційно звернеться по допомогу до Москви. А та, звісно, не зможе йому в цьому відмовити. Після чого військовий десант терміново висаджується на венесуельське узбережжя, а відтак уже можна буде говорити про Карибську кризу-2.

Звісно, в такому разі США не терпітимуть присутність російських військ на своєму “задньому дворі”, і військово-морський флот Америки може розпочати морську блокаду Венесуели.

І цей принцип “бікфордового шнура” цілком здатний спрацювати, якщо світова спільнота дасть Путіну в Сирії робити все що він захоче.

Але й Ірану переформатування політичних розкладів у Сирії не може принести щось дуже позитивне. Якщо Росії вдасться закріпити за собою щось на зразок “Алавітської народної республіки”, то в такому разі більша частина Сирії все одно опиниться у зоні тривання конфлікту. І не важливо, будуть це бойові дії між антиасадівськими повстанцями і терористами з ІДІЛ чи між Росією та вищеназваними силами. Адже вони однак триватимуть.

Та тут ми підходимо до дуже цікавого питання. У вирішені цього конфлікту може з’явитися ще одна сторона. А саме президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі. Недавно єгипетський міністр закордонних справ Самех Шукрі схвалив військове втручання РФ в сирійську кризу. У своєму телевізійному інтерв’ю він наголосив: “Втручання Росії в Сирії зменшить поширення тероризму і допоможе завдати смертельного удару по Ісламській державі”.

Таким чином, не можна виключати, що на певному етапі Кремль спробує використати “єгипетський майданчик” для проведення переговорів про припинення чи замороження конфлікту в Сирії. Щось на кшталт досягнення “Каїрських домовленостей”.

Якщо це так, то переговори, котрі можуть відбутися в Каїрі, не лише підвищать міжнародний рейтинг президента Абделя Фаттаха ас-Сісі, а й приведуть до створення геополітичного тандему “Москва—Каїр”, дії якого почнуть заходити в конфлікт з інтересами у близькосхідному регіоні не тільки Саудівської Аравії чи Ірану, а й Ізраїлю.

Хоча, якщо придивитися уважніше до того, чого хоче Росія, то від докладання зусиль у потрібному їй напрямі конфлікт у Сирії не припиниться й не заморозиться. Є навіть потенційний ризик того, що він переросте у більш гарячу фазу. Бо головне завдання для Путіна — зберегти режим Башара Асада за будь-яку ціну. Навіть на дуже урізаній сирійській території.

У ситуації, що склалася, дуже багато важить єдина й узгоджена позиція Сполучених Штатів та Європейського Союзу стосовно проведення Росією сирійської кампанії. Адже для Москви головний противник у Сирії — зовсім не терористична ІДІЛ, а антиасадівські повстанці, що вже засвідчили перші російські авіаудари.

А дипломатія “по-лавровськи”, яка полягає в озвученні повних нісенітниць із серйозною міною, мала б уже остаточно переконати Захід у тому, що Кремль сприймає його бажання домовлятися й уникати силових конфліктів тільки як неприпустиму слабкість. Що вочевидь слугує для Москви сигналом вишукувати і розробляти додаткові конфронтаційні напрями. Бо кожна нова поступка Путіну провокуватиме його до нагнітання агресії.

Втім, певна частина відповідальності за нинішню ситуацію на Близькому Сході лежить і на Америці. Рішення президента Барака Обами виводити військовий контингент із Іраку стало однієї з причин виникнення нестабільності і в цій країні, і в Сирії: поспішним виведенням військ було запущено пружину старих конфліктів у регіоні між шиїтами та сунітами.

Однак це не є головною причиною. Відповідальність так само поділяють Туреччина, Саудівська Аравія, Іран і Катар. Вони вирішили скористатися ситуацією вакууму влади в близькосхідному регіоні для того, щоб досягти своїх власних цілей. Але сирійська криза врешті-решт може призвести до втрати Тегераном Дамаска яксвого давнього союзника в арабському світі, через якого він міг поширювати власний вплив і на сусідній сирійцям Ліван. А Туреччина так захопилася наступом на курдські воєнізовані формування, що боротьба з ІДІЛ (під прапором якої Анкара й почала проводити цю операцію) майже відразу відступила на задній план.

Не варто квапитися з висновками, але, схоже, Путін із самого початку не планував повністю знищувати ІДІЛ. Головна його мета полягає в досягненні максимальної дестабілізації в Сирії та Іраку, щоб підірвати цим остаточно стабільність на Близькому Сході. А це, своєю чергою, може призвести до встановлення нових, набагато вищих цін на нафту, що й має вирішальне значення для Росії у її втягненні в сирійський конфлікт.

Крім того, можна розглянути ще декілька варіантів мотивацій дій Москви в Сирії. По-перше, сирійська операція Кремля орієнтована не тільки на США, а й на Європу: погрожуючи продовженням війни у Сирії, Росія провокує ще більшу кризу з біженцями, чим сподівається отримати важелі впливу на Європейський Союз.

По-друге, той факт, що РФ готова йти на ризиковані дії, посилюючи конфронтацію зі Сполученими Штатами і провокуючи повторення фіаско СРСР в Афганістані (тоді як вона потрапила під санкції Заходу після вторгнення в Україну), визначається не її силою, а її слабкістю та відчаєм.

По-третє, втягуючись у сирійську авантюру, Володимир Путін намагається відвернути увагу російського суспільства від можливого виходу його військових формувань із українського Донбасу, створивши шляхом масованого телевізійного зомбування нового ворога в особі терористів ІДІЛ.

Зрештою, телевізор та інтернет можуть зіграти лихий жарт із президентом Росії. Ті, хто готував цю кампанію, не врахували одного дуже серйозного чинника. Тепер лише питання часу, коли і як перший російський солдат потрапить до рук терористів ІДІЛ. А ці ісламські бойовики зроблять зі звірячої розправи над ним публічний спектакль. Що неминуче вплине на популярність чинного глави російської держави.

Володимир Путін поставив на кін не лише свою політичну кар’єру довічного президента, а й історичну долю своєї країни. Знехтувавши міжнародними угодами та міжнародним правом, Російська Федерація вже платить чималу ціну за своє вторгнення в Україну. Високу ціну Росія заплатить і в Сирії.

 

Башар Асад не залишив шляхів для відступу

 

Ситуація навколо Сирії стала темою номер один світової політики. Президент Сполучених Штатів Барак Обама демонструє повагу до американської демократії і законодавства, коли вперше за багато років прагне затвердження в Конгресі своєї воєнної ініціативи. 

Звичайно, не просто зрозуміти мотивацію сирійського президента Башара Асада, який настільки сліпо сподівається на підтримку Росії і Китаю, що майже не залишив собі шляхів для відступу. Не виключено, що Асад боротиметься за владу до останнього. А отже — запитання: американська атака допоможе чи зашкодить сирійському народові? Відповідь не буде однозначною. Адже хто може гарантувати, що у відповідь сирійський режим не завдасть другого хімічного удару по опозиціонерах?

Що тоді робити американцям? Готувати нову, але потужнішу атаку, розраховуючи на те, що цього разу силове попередження таки подіє на Асада? Сирійський президент загнаний у глухий кут. То чи можна сподіватися, що він шукатиме взаємоприйнятні для всіх сторін компроміси?

І до яких дій тоді вдадуться США?

Повторити лівійський варіант, вочевидь, не вдасться. Адже з початком повітряних рейдів на військові об’єкти в Сирії Вашингтон явно спізнився. І якщо після повітряної атаки на Сирію не перейти до наземної операції, то, скидається на те, взагалі мало що можна буде зробити.

Сьогодні емоції з обох сторін протистояння сягнули точки кипіння. Схоже, що сирійський президент, перебуваючи у постійному стресовому стані, вже не здатен адекватно реагувати на все, що відбувається поза його резиденцією, і не готовий поставитися до вимог сирійського народу цивілізовано і з повагою. Він не схильний до раціональної політичної дискусії з противниками. Оскільки, перебуваючи у фарватері геополітичних бажань Росії, звик повністю покладатися на гарантії Москви. А вона вже не в змозі їх більше виконувати.

Можна сказати, що парадоксом політики на Близькому Сході є те, що з усуненням диктаторів у владі часто виникає вакуум, що провокує великі проблеми для Заходу.

Нині в Іраку, Лівії, Єгипті й Сирії релігійні і політичні опоненти борються за владу. І якщо в Єгипті військові втратять контроль над ситуацією у своїй країні, то у великій біді опиниться не тільки власний народ.

Однак у сирійській проблемі, крім суто регіонального виміру, ідеться й про вимір глобальний. У сучасному глобалізованому світі зовсім небагато осіб ухвалюють рішення, від яких залежатиме подальша доля багатьох мільйонів людей. Водночас не існує інтегральної системи відповідальності за ухвалення історично вагомих рішень стосовно проблем і викликів, з якими сьогодні стикається людство.

Сирійський прецедент, можливо, порушує питання про необхідність певної корекції міжнародного права, оскільки поняття державного суверенітету передбачає відповідальність держави за захист свого народу. Але у випадку із Сирією спостерігаємо протилежне. Намагаючись за будь-яку ціну зберегти свою владу, президент Асад свідомо знищує сирійський народ та інфраструктуру країни.

Тому в обставинах, коли Сирійська держава перестає виконувати свої обов’язки перед народом, принцип невтручання у внутрішні справи суверенної держави має поступитися місцем принципу міжнародної відповідальності за захист населення цієї країни.

Не тільки хімічна атака мала б стати каталізатором рішучіших дій проти сирійського режиму. Величезна кількість жертв серед цивільного населення і майже 2 млн біженців — не менш важливий привід. Бо якщо Сирійська держава більше не захищає свій народ — вона втрачає суверенітет.

Але, на жаль, сценарій розвитку ситуації в Сирії такий, що успіх (чи неуспіх) сирійської кампанії зовсім не гарантує, що страждання сирійського народу закінчаться. Бо навіть за ймовірної зміни режиму Башара Асада, як показує досвід поствоєнного державного будівництва в Афганістані й Іраку, стабілізувати ситуацію буде дуже складно. Тому жодна з наявних моделей воєнної інтервенції до Сирії не є запорукою того, що для народу настануть мир і стабільність.

Розглянемо декілька ймовірних сценаріїв подальшого розвитку подій у Сирії:

  1. Перемагають повстанці. На цей час це ймовірно, але за значної зовнішньої допомоги. Причому втручання в сирійські справи Ірану і “Хезболли” має бути обмежене. А алавіти повинні отримати гарантії, що будуть у безпеці після того, як складуть зброю. Допомога повстанцям має бути спрямована на те, щоб зміцнити в їхніх лавах помірковані сили, аби вони змогли взяти владу в країні і гарантувати переможеним, що акцій помсти проти них не буде.

Такий сценарій можливий лише за умови, якщо помірковані сили будуть спроможні подолати власну фрагментованість. Адже екстремістські ісламські групи вже почали домінувати на багатьох напрямках протистояння опозиційних до режиму сил.

  1. Перемагає Башар Асад. Хоча це менш імовірно. Але за умови підтримки Росії й Ірану та активної участі в сирійській громадянській війні “Хезболли”, а також зважаючи на немонолітність повстанців, режим Асада акумулює достатньо сил і засобів, щоб відвоювати всі втрачені раніше території.
  2. Перемога повстанських ісламістських угруповань. У такому випадку екстремістські угруповання, такі як Джабхат аль-Нусра (яке оголосило про свою вірність “Аль-Каїді”), скористаються згортанням російської та іранської допомоги і зроблять усе для того, щоб перемогти. У разі успіху це призведе до масової відплати й жорстокого ставлення до християн. А також може спровокувати ще більшу кризу, коли сотні тисяч біженців, алавітів і християн, будуть змушені тікати до Лівану й Туреччини. Аби запобігти цьому, помірковані повстанські сили, такі як Вільна сирійська армія (головна організація повстанців), повинні виключити екстремістські групи з будь-якої військової чи політичної коаліції. Але угруповання Джабхат аль-Нусра занадто сильне для того, щоб його можна було проігнорувати. І тому протистояння поміркованих і екстремістських сил усередині самої повстанської спільноти здатне призвести до ще більшого конфлікту або навіть другої громадянської війни. Причому екстремісти мають значно більше шансів виграти таку війну. Вони краще вишколені порівняно з іншими повстанськими групами і більш згуртовані.
  3. Розпад Сирії. Що довше триватиме громадянська війна, то більша ймовірність такого сценарію. Тоді режим Асада, спираючись на алавітів і частину християн, збереже свій контроль над смугою території, яка включатиме Дамаск і велику частину сирійського узбережжя Середземного моря. Асада в цьому підтримають Росія та Іран (а Москва навіть збереже свою військову базу в Тартусі). Суніти контролюватимуть еквівалентну територію на північному заході, що може бути підтримане сунітськими державами (Саудівською Аравією, Катаром і Туреччиною). Друзи контролюватимуть південний схід. А курдський північний схід прагнутиме до незалежності або свого роду союзу з іракським Курдистаном. Цей сценарій може привести до миру, хоча проти поділу Сирії на міні-держави, швидше за все, виступатимуть її сусіди.
  4. Сомалійський сценарій. Тривалий період хаосу і постійних конфліктів у Сирії може виявитися благодатним ґрунтом для появи нових польових командирів, лідерів бойовиків і злочинних мереж, котрі зацікавлені у продовженні конфлікту. Це зменшить імовірність того, що сирійські біженці взагалі коли-небудь повернуться додому. А економічні можливості населення катастрофічно зменшаться через постійні бойові дії на сирійській території.

Однак те, що сьогодні відбувається в Сирії, — не просто громадянська війна. Це війна за релігійно-етнічне виживання. Алавіти, до яких належить Башар Асад, є в Сирії меншиною, чисельність якої становить 10% населення. Але попри це вони контролюють усі ключові державні й військові пости.

Асад добре розуміє, що може статися з алавітами, якщо він програє війну. Можливо, Башар Асад і сам припинив би протистояння, але він міцно зв’язаний зобов’язаннями перед Москвою і Тегераном, а головне — перед алавітами і своїми соратниками й союзниками у військових та політичних колах Сирії. Бо якщо в нього і його сім’ї залишається можливість таємно покинути сирійську територію, то вони цього зробити не зможуть…

 

Дамаський синдром

 

Безпосередня близькість Бейрута до Дамаска порушує закономірне питання: чи може сирійський хаос перекинутися й на ліванську територію? Адже з усіх країн, які межують із Сирією, Ліван – найбільш уразливий до нинішнього сирійського конфлікту. Ця країна перебуває в небезпечній близькості до краю прірви. Рівень релігійної напруженості (зокрема між сунітською та шиїтською громадами) рекордно високий. Легітимність уряду оскаржується, а безпека на ліванських теренах погіршується у зв’язку зі зростанням кількості сирійських біженців.

Ліван уже постраждав від сектантських сутичок, прикордонних зіткнень, цілеспрямованих вбивств та великих потоків біженців. І хоча цій країні досі вдавалося уникати довгострокових загроз, однак необхідні кроки для зміцнення стабільності.

Державні інституції в Лівані слабкі, релігійна напруженість – висока, а основні політичні сили — Альянс “8 березня” і “Коаліція 14 березня” (з дня вбивства колишнього прем’єр-міністра Рафіка Харірі у 2005 р.), розділені підтримкою чи не підтримкою режиму Башара Асада. “Хезболла” ж, потужне угруповання шиїтів, що має домінуючі впливи в ліванському уряді, не тільки підтримує Асада, а й направила своїх бойовиків йому на допомогу.

Новий прем’єр-міністр Лівану Таммам Салем намагається дистанціюватись від сирійського конфлікту, однак варто згадати, що колишній прем’єр цієї країни Наджиб Мікаті пішов у відставку наприкінці березня через неспроможність знайти компроміс із “Хезболлою” щодо низки питань, зокрема сирійського.

Ситуація в Лівані загострюється й тим, що нині там перебувають понад 500 тис. сирійських біженців, і їх потік невпинно збільшується. Що загрожує порушити й так крихкий баланс у країні.

Можна сказати, що доля “Хезболли” великою мірою залежить від наслідків сирійської кризи. Якщо повстанцям вдасться перемогти режим Асада, то цьому угрупованню, можливо, доведеться переглянути свої політичні і стратегічні цілі. Але якщо режиму асадінів удасться вижити, то, ймовірно, роль “Хезболли” в ліванському суспільстві буде значно посилена.

Небезпека нестабільності в Лівані пов’язана і з напруженістю між сунітами й шиїтами та невдоволенням сунітів домінуванням “Хезболли”. Сунітська та шиїтська громади в Лівані майже однакові за чисельністю і перебувають у союзах із конкуруючими регіональними державами — Саудівською Аравією та Іраном, відповідно.

Проте суніти в Лівані почуваються дедалі більше приниженими і змаргіналізованими всемогутньою “Хезболлою”. Тому вони вбачають у повстанні в Сирії не тільки можливість підтримати сунітів у протистоянні з режимом, де домінує алавітська меншина, а й шанс позбутися впливу сирійської держави, яка утвердила владу “Хезболли” в Лівані.

Необхідно звернути увагу на той факт, що ще до повстання в Сирії у Лівані вже проживало 300–400 тис. сирійців. Вони були переважно зайняті на низькооплачуваних роботах на будівництві, у сільському господарстві та сфері послуг.

Неконтрольований наплив сирійських біженців може виявитися дуже небезпечним для Лівану з населенням лише 4 млн чоловік. А велика кількість сирійців, котрі потрапили до Лівану в пошуку політичного притулку, здатна привнести гострі негативні економічні та соціальні наслідки для безпеки цієї країни.

Більшість біженців – цивільні особи, які прагнули врятуватися від нестерпних умов та знайти безпеку і спокій. Однак якщо їх кількість різко зростатиме або якщо сирійські біженці дедалі більше політизуватимуться, то їхня присутність може стати такою ж дестабілізуючою, як і присутність палестинських біженців у Лівані в 1970-х рр.

Проте коли говорити про самих ліванців, то, по-перше, попри невдоволення вадами політичної системи, серйозними розбіжностями в питанні озброєння “Хезболли” та розбіжностями в оцінці репрезентативності урядів, котрі змінюють один одного в Лівані, жодна з груп поки що не має революційних порухів для повалення чинного конституційного ладу.

По-друге, Ліван уже пройшов довгу і криваву громадянську війну. Його лідери й населення, які добре пам’ятають конфлікт, що розпочався в 1975 р., не мають бажання знову втягуватися в затяжне громадянське протистояння. Хоча якщо сирійський конфлікт триватиме довго, а сектантське напруження наростатиме й далі, то не відомо, чи залишеться цей відносний імунітет до конфлікту.

По-третє, християнська громада відіграє своєрідну роль буфера між сунітською і шиїтською общинами. Частково цьому сприяє географічний чинник, оскільки християнські території тягнуться вздовж берегової лінії. Тоді як збройні сунітські групи дислокуються на півночі, а збройні шиїтські групи — в Бейруті та на півдні.

Крім того, коли ключові позиції президента Лівану і командувача армії відводяться християнам, це допомагає політичній системі і системі безпеки держави дотримуватися золотої середини на тлі зростання напруженості між шиїтами та сунітами.

За позитивного для ліванців сценарію, у Сирії відбудеться мирне врегулювання конфлікту, з керованою передачею влади, включно з від’їздом Башара Асада з країни та формуванням перехідного коаліційного уряду. Це дозволить завершити небезпечний конфлікт і рухати Сирію до політичних реформ, не порушуючи тонкого політичного балансу в Лівані.

За менш сприятливого розвитку подій, війна в Сирії затягнеться, і це рано чи пізно може спровокувати “Хезболлу”, яка одержує постійну підтримку з Ірану, до занурення Лівану в нову і руйнівну громадянську війну.

Тим часом можна сказати, що національна єдність у Лівані і довіра до держави ніколи ще не були такими слабкими, як тепер. Ліванський народ сьогодні зіштовхнувся з одночасним погіршенням ситуації у сфері безпеки та фрагментацією Лівану на зони сектантського конфлікту і паралічем частини державних інститутів.

Керівник Міністерства внутрішніх справ Рафі Ашраф пішов у відставку ще у квітні 2013 р., і керівництво країни ніяк не може домовитися про продовження терміну його перебування на цій посаді. Таммам Салем, який став прем’єр-міністром на початку квітня 2013 р., так і не спромігся стати об’єднавчою політичною фігурою для уряду національної єдності.

Крім того, ліванські політичні сили не змогли дійти згоди щодо нового закону про вибори. І після того, як сплив крайній термін для їх проведення у червні 2013р, депутати вирішили продовжити термін повноважень нинішнього парламенту до листопада 2014 р.

Військова рада Лівану, яка відповідає за прийняття рішень щодо дій армії, близька до паралічу. Її члени або пішли у відставку, або близькі до виходу у відставку. Сам же командуючий ліванською армією генерал Жан Кахваджі повинен піти у відставку у вересні 2013 р. Однак досі не досягнуто угоди щодо продовження його повноважень або обрання наступника.

Відкладаючи вибори в Лівані, політичний клас посилає колективний меседж, що регіональний сирійський конфлікт є вирішальним чинником у політиці країни. А вибори не розглядаються як бажана арена політичної конкуренції.

Тим часом, хоч ліванські парламентарії погодилися продовжити терміни своїх повноважень, вони не мають наміру робити це ж саме й для інших. Проте політичний клас, який відклав проведення парламентських виборів, усе ж повинен обрати президента у березні 2014 р. та узгодити закон про вибори до листопада 2014 р.

Звісно, не можна сказати, що деградація державних інститутів і проблеми з функціонуванням уряду чи паралічем парламенту здатні автоматично призвести до загострення конфлікту в Лівані. Він не скидається на країну, котра перебуває на порозі своєї фрагментації або обов’язкового запуску чергового конфлікту. Але Ліван уже потрапив у ситуацію, більше схожу на проміжний стан між миром та війною.

Варто пригадати, що торік ця країна вже стояла на межі громадянської війни. Але змогла відступити від неї. Востаннє це було у травні 2008 р., коли, за сприяння іноземного посередництва, між двома сторонами протистояння було укладено тимчасову угоду.

Проте цього разу обстановка в регіоні робить ситуацію трохи інакшою. Саудівська Аравія й Іран, політичні патрони ліванського руху “Коаліція 14 березня” та Альянсу “8 березня”, відповідно, сьогодні не в настрої, щоб бути примирливими. З огляду на їхнє глибоке залучення в сирійський конфлікт і заохочення поляризації їхніх союзників у Лівані.

Отже, Ліван перетворився на порохову бочку. Від найменшої іскри може спалахнути великомасштабний конфлікт. Участь “Хезболли” у сирійській війні також створює ризик регіоналізації конфлікту. Але запобіжником на цій пороховій бочці може стати порозуміння і взаємоповага всіх тих, хто сьогодні населяє Ліван…

 

Сирійське покарання Туреччини

 

Після нещодавніх вибухів у турецькому місті Рейханли неподалік сирійського кордону, коли загинуло 46 людей і 100 було поранено, високопоставлені представники турецького уряду не виключають причетності до терактів сирійської розвідки.

І хоча наявності сирійського сліду ще не доведено, сумна правда полягає в тому, що сирійська громадянська війна вже докотилася до кожної країни Близькосхідного регіону — релігійне насильство в Лівані, Туреччині й Іраку тісно пов’язане з конфліктом у Сирії.

На сьогодні сусідні із Сирією країни прийняли вже понад мільйон сирійських біженців, які створюють серйозну економічну, культурну та політичну напругу в таких відносно стабільних країнах, як Йорданія і Туреччина.

Напружена ситуація і в Лівані, де окремі політичні лідери вже відверто висловлюють думку, що Сирія більше не повинна контролювати їхню внутрішню політику. Водночас “Хезболла” воює на боці сирійської армії і на вулицях Бейрута. А Іран намагається використати хаос, щоб передислокувати ХАМАСу через південну Сирію в сектор Газа найновіші ракети класу “земля—повітря”.

На тлі постійного нагнітання ситуації у Близькосхідному регіоні — якщо сирійську причетність до терактів буде доведено — в Туреччини з’являється законний привід розпочати війну із Сирією.

Якщо ж за терактами в Туреччині справді стоїть тиран і соціопат Башар Асад, то виникає запитання — навіщо це йому? Адже він не може не розуміти, що змагатися з турками у військовій силі йому не до снаги. А провокування конфлікту зі своїм сусідом лише погіршує і без того критичну ситуацію сирійського диктатора.

Можливо, для Туреччини настає той час, коли вона повинна виступити єдиним фронтом з арабськими країнами і разом з’ясувати, що робити із Сирією. Саме Анкара має мобілізувати мусульманські країни для протидії Сирії. Сьогодні для Туреччини все складається таким чином, що вона цілком спроможна реалізувати свою давню мрію про лідерство у мусульманському світі. Розпочавши з Близькосхідного регіону.

І якщо переговори з лідерами арабських країн виявляться успішними, можна припустити, що Ліга арабських держав піде на те, щоб узгодити з Анкарою спільну позицію щодо Сирії і погодиться ввести на сирійську територію об’єднані військові сили Туреччини і ЛАД.

Така ініціатива з боку Анкари може бути цінною для турків ще й тому, що введення турецьких військ на сирійську територію унеможливило б проголошення сирійським Курдистаном автономії (на зразок вже існуючої в Іраку) чи  приєднання сирійської частини Курдистану до іракського Курдистану.

Задля досягнення цих стратегічних цілей Анкара може навіть піти на певні поступки Лізі арабських держав, адже натомість вона отримає шанс наблизитися і до розв’язання “курдської проблеми”.

Для Туреччини нині головне не піддатися на сирійську провокацію і не розпочати односторонні дії в Сирії без зовнішньої підтримки. Адже нова конституція і федеральна система, ухвалення яких наразі затримується у парламенті, зможуть зняти “курдське напруження” і в подальшому зменшити тертя між центральним урядом і курдами.

Проте трагічні події у місті Рейханли показують, що режим Асада здатен легко проникати на турецьку територію. А оскільки турки можуть і не дочекатися військового втручання НАТО в Сирії, то сьогодні головне не дати шансу режиму Асада, а  його союзникам Росії та  Ірану — спробувати розіграти “турецьку карту”, підбивши Анкару на поспішні  дії.

Втім, ідея федералізації Туреччини має і темні сторони. Адже дуже сумнівним, з погляду міжнародного права, є той факт, що Анкара збирається зробити окуповану турецьку частину Кіпру однією зі своїх федеральних частин.

Як вважають турецькі експерти,  “є певні сили, які не хочуть зростання ролі Туреччини в регіоні. На це був спрямований і недавній кривавий теракт у Рейханли. Руйнівна громадянська війна в Сирії досягла і турецької території. Протяжність кордону між Туреччиною і Сирією 910 кілометрів, а населенню прикордоння притаманний іще досить сильний сепаратистський менталітет. Тому ми маємо бути пильними у всіх відношеннях. Вибух скеровував палець Башара Асада, який планує перекинути війну на турецьку територію, щоб Туреччина знову повернулася у пекло. Башар Асад дуже тяжко “попрацював”. І, на відміну від “царя” Лівії Муаммара Каддафі і президента Іраку Саддама Хусейна, чинить безпрецедентний опір народному повстанню. Але одного чудового дня все закінчиться, і Асад отримає важкий рахунок за жорстоку різанину, яку він прагне перекинути і на Туреччину. Проте Туреччина не вступить у цю гру”.

Хоча непросто визначити, в яку саме гру має зіграти ця країна. Її сусідство із Сирією несе багато потенційних викликів. Адже для безробітної арабської молоді Сирія фактично стала політичним аварійним люком, де сходяться бурхливі струмки народного гніву.

З іншого боку, немає нічого дивного в тому, що сирійський конфлікт зачепив і турецьку територію. На  даний момент Сирія вже майже в точці неповернення. Сунітська більшість, швидше за все, вже не зможе жити в мирі  з алавітами, незалежно від того, як ця війна закінчиться. Непримиренні протиріччя і боротьба триватимуть.

Сирія стала живильним середовищем для ісламістських воєнізованих формувань і терористів. Тож допоки збройне протистояння в Сирії триватиме, воно експортуватиметься і назовні.

Можна сказати, що ситуація в Сирії та інших арабських країнах Близького Сходу якоюсь мірою є далеким відлунням розпаду Османської імперії. Оскільки штучно нарізані кордони нових держав виявилися міною сповільненої дії.

На жаль, громадяни близькосхідних країн стали заручниками цієї ситуації і отримали найгірше. На перехресті інтересів у конфліктах на Близькому Сході опинилися  диктатури, феодальні монархії, Росія, США, Європа, Іран, тривала й запекла боротьба за землі древнього Ізраїлю між палестинцями та ізраїльтянами.

Водночас Туреччина є “буферною зоною” між Близьким Сходом і Європою як географічно, так і культурно. І нині вона отримала перший удар з боку своїх арабських сусідів. Арабів-мусульман не дуже влаштовує те, що Анкара намагається домінувати в арабському та ісламському світі.

Крім того, затягування сирійської громадянської війни — це значною мірою реакція Росії на те, що її не поважають у світі як наддержаву. Кремль скористався моментом, коли США були зайняті Північною Кореєю і Китаєм, і вирішив навести свої порядки на Близькому Сході.

Проблема Туреччини ще й у тому, що Росія та Іран вирішили на сирійському прикладі продемонструвати західному світу і  НАТО, що вони готові боротися з Заходом на чужій території. Туреччина ж опинилася занадто близько до цього конфлікту, і тому “перша кров”  — це своєрідне покарання за колишні тісні стосунки Анкари з Ізраїлем і Америкою…

 

Сирійські барабани війни

 

Дуель взаємних обстрілів між сирійськими та турецькими військовими має всі шанси трансформуватися у відкрите збройне протистояння, а громадянська війна в Сирії — перерости в регіональне загострення. Та, хоч агонія влади асадінів, яка вже забрала життя понад тридцяти тисяч сирійців, не може тривати вічно, однак і Туреччина не готова одноособово приймати рішення про початок односторонньої військової акції, якщо це не буде узгоджено з її союзниками. 

Чи можливе в такому разі відкрите втручання турків? І що може означати санкціонування турецьким парламентом військової операції проти Сирії? Анкара оголосить війну Дамаску? 

На цей момент уряд Туреччини проводить чітку межу між «військовою операцією» та «оголошенням війни». Якби Анкара оголосила війну, це було б пов’язано із введенням турецьких військ до Сирії, які б мали залишатися там доти, доки не буде досягнуто основних цілей: усунення Башара Асада від влади; припинення військових дій; досягнення стабілізації в країні. Дозвіл на військову операцію проти Сирії ставить перед турецькою армією значно простіші завдання: відповіді на обстріл із сирійської території або, у разі необхідності, повітряні удари.

Як можна бачити, зараз і сама Туреччина не в захопленні від ідеї введення військ до Сирії. Адже на такий випадок Анкара хотіла б отримати допомогу від НАТО, а президент Сполучених Штатів однозначно дав зрозуміти турецькому прем’єр-міністру Реджепу Ердогану, що до виборів не має наміру брати участь у кампанії проти Сирії: Барак Обама може занадто багато втратити, втягнувшись у нову війну.

Однак протистояння між Дамаском і Анкарою чітко вказує на кілька важливих моментів. По-перше, Близький Схід є тією пороховою бочкою, котра може вибухнути у будь-який момент. По-друге, вже самі тільки чутки про можливу війну між Туреччиною і Сирією спровокували зростання цін на нафту. Важко навіть уявити, що може зробити з цінами на нафту справжня війна на Близькому Сході.

Втім, це зростання цін не може не тішити довічного президента Венесуели Уго Чавеса, режим якого (як і режим Путіна) фактично тримається завдяки високим світовим цінам на енергоносії. Венесуела, Росія й Іран залишаються непохитними союзниками Башара Асада. І після обрання Чавеса на четвертий термін той активно підключився до підтримки сирійського президента на міжнародній арені…

Ситуацію в Сирії навряд чи можна розглядати окремо від курдського питання. Адже все ще не відомо, куди можуть відійти курдські сирійські території у разі зміни влади у цій країні. Протистояння сирійців із режимом Асада ніби відсуває курдське питання на задній план, і до нього останнім часом не помітно особливого інтересу з боку міжнародних ЗМІ.

Можна зробити припущення, що Туреччина, вступивши у військовий конфлікт із Сирією, без особливих зусиль могла б усунути Башара Асада від влади, однак в Анкарі не готові погодитися на будь-яку форму автономії сирійського Курдистану: Туреччина, створена на попелищі Османської імперії Мустафою Кемалем Ататюрком у 1923 році, може бути знищена в результаті поспішного й непродуманого рішення її прем’єра Реджепа Ердогана. Адже втручання у громадянську війну в Сирії здатне стати детонатором «курдської весни», яка, безумовно, перекинеться з сирійської території на турецьку.

Курдський сепаратизм уже багато років залишається в центрі турецької, сирійської й іракської політики. Проте останнім часом ситуація стала змінюватися. Так, режим Асада заявляє про надання автономії курдським районам і поклав на курдські формування відповідальність за безпеку в цьому регіоні, вивівши звідти війська.

Тут можна провести пряму паралель із попереднім досвідом самоврядування в північному Іраку, який також посилив курдський сепаратизм у регіоні. Як вважають арабські аналітики, сирійський режим уже ніколи не зможе повернути під свій контроль курдські райони, як це сталося свого часу і в Іраку.

Варто звернути увагу на той факт, що активізація курдів у Сирії викличе активізацію дій курдських сепаратистів із Робітничої партії Курдистану (РПК) і в Туреччині. Таким чином, з урахуванням можливості війни Ізраїлю і США з Іраном (а вона може закінчитися створенням там курдського анклаву), це здатне коріннім чином переформувати геополітичну карту цього вибухонебезпечного регіону.

Вплив курдів Іраку на сирійських одноплемінників дуже великий, і навіть, якщо режиму Асада якимось чином вдасться протриматися довше, процес наростання курдського сепаратизму на Близькому Сході зупинити буде важко.

Очевидно, навряд чи варто очікувати, що майбутня політична карта регіону та кордони Іраку, Ірану і Сирії легко зміняться й у світі з’явиться незалежний Курдистан. Але турецьке протистояння з Сирією значно посилює загальну позицію курдів, які здатні взяти із цієї нестабільної ситуації для себе максимальну користь.

Ситуація в Сирії ускладнюється ще й тим, що Башар Асад, пам’ятаючи, як свого часу його батько зміг придушити повстання в Сирії, не має наміру відступати. Схоже, він готовий боротися за владу до повного розвалу інфраструктури країни, руйнування сільського господарства, промисловості, системи освіти і охорони здоров’я.

Але навіть якщо опозиція перехопить владу в диктатора й візьме під свій контроль Дамаск, чи можна буде говорити, що на цьому конфлікт закінчиться? Чи не перейде ситуація в іншу площину і стане схожою на іракську? Де триває конфлікт низької інтенсивності, жертвами якого щодня стають від двадцяти до ста осіб. З іншого боку, постійний хаос у Сирії в жодному разі не може влаштовувати саму Туреччину.

Якщо ж Туреччина розпочне війну з Сирією, то вона вперше з часів Османської імперії вестиме війну проти арабів. Прогнозовано такі дії можуть викликати ворожнечу між турками та арабами. А це, своєю чергою, здатне спровокувати сплеск панарабського націоналізму на основі опозиції до Туреччини.

Башар Асад був би дуже задоволений таким перебігом подій. Бо тоді він зміг би позиціювати себе як лідера арабів, що намагається захистити арабський світ від експансії турків. А арабська вулиця, котра раніше сприймала Реджепа Ердогана як героя, після широкомасштабної війни з Сирією може почати розглядати його як лідера загарбників.

Однак існують ще кілька вагомих чинників, які утримують прем’єра Ердогана від різких кроків. Це те, що від початку силового протистояння дуже постраждає туристична сфера, адже не так багато знайдеться охочих відпочивати в країні, яка перебуває у стані війни з іншою державою.

Інший чинник — те, що війна з Сирією неминуче посилила б роль військових у Туреччині. Що явно нині не на руку Ердогану, який недавно з такими зусиллями домігся мінімізації впливу військових на турецьку політику.

Крім того, ця війна здатна перерости в регіональний конфлікт з участю Сирії, Туреччини, Ірану, Іраку і Лівану. Що гіпотетично втягнуло б НАТО у протистояння, яке альянсу сьогодні абсолютно ні до чого.

Як наголошує Роберт Пастор, професор міжнародних відносин в Американському університеті у Вашингтоні: «Дехто закликає Сполучені Штати посилити військову підтримку опозиції, але президент Обама діє обережно й мудро. Бо якщо США підуть цим шляхом, вони не можуть дозволити собі програти. І навряд чи можливо виграти швидко та з мінімальними затратами. Американці втомилися від воєн на Близькому Сході і вже дізналися з досвіду в Іраку, що перемога може виявитися нездійсненною».

Таким чином, очевидно, що й Туреччина не готова бити у сирійські барабани війни. Адже якщо вона діятиме самостійно, то дивіденди від цього виявляться мінімальними, а низка нових проблем уряду Реджепа Ердогана вочевидь ні до чого…

 

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s