Чи існує нова парадигма вирішення палестино-ізраїльського конфлікту?

Віктор Каспрук

У червні 2017 минає п’ятдесят років з часу закінчення «Війни Судного дня» Ізраїлю з Сирією, Єгиптом та Йорданією. Напад на Ізраїль закінчився для цих країн поразкою, а Сирія й досі ніяк не може змиритися з втратою частини Голландських висот під час цієї «Шестиденної війни».

Питання вирішення палестино-ізраїльського непримиренного протистояння й досі залишаться одним із найскладніших дилем сучасної міжнародної політики. І хоча новий президент США Дональд Трамп, як і багато його попередників, прийшовши в Білий дім пообіцяв вирішити палестино-ізраїльський конфлікт, однак зовсім не факт, що це вдасться йому зробити.

Наразі усі попередні зусилля досягти миру між палестинськими арабами і Ізраїлем, упиралися в минулому в намагання палестинців  діяти за принципом – «все, або нічого». Що цей підхід абсолютно хибний і в жодному разі не виправдовує себе,  показав час.

Але чи можливе вирішення цього конфлікту і збереження потенціалу існування двох держав в майбутньому, якщо палестинці й далі будуть заперечувати право на існування Ізраїлю, а ізраїльтяни продовжуватимуть будувати нові поселення на палестинських територіях?

Не виключно, що враховуючи фактор затяжної війни у Сирії і нестабільність на території Іраку, у Вашингтоні спробують вписати вирішення палестино-ізраїльського конфлікту в більш широку стратегію Америки щодо всього близькосхідного регіону.

І буде велика спокуса для Білого дому оголосити про певні зрушення в арабо-ізраїльському порозумінні на початку листопада, якраз напередодні значної історичної дати – сторіччя «Декларації Бальфура». Офіційний лист, від 2 листопада 1917 року, міністра закордонних справ Великої Британії Артура Бальфура до лорда Уолтера Ротшильда, представника британської єврейської громади, для передачі Сіоністській федерації Великої Британії. З якої фактично розпочався часовий відлік відновлення єврейської країни на землях Древнього Ізраїлю.

То ж чи не логічніше було б сьогодні змінити саму парадигму вирішення палестино-ізраїльського конфлікту, змінивши самі підходи до цього питання? Адже усі попередні намагання спонукати сторони протистояння до досягнення домовленостей, упиралися в неможливість досягти хоч якогось мінімального порозуміння між двома різними національними ідентичностями і цивілізаційними цінностями.

Таким чином, у жодному разі не відмовляючись від досягнення кінцевої цілі арабсько-ізраїльського примирення, проголошення двох держав, котрі будуть мирно співіснувати між собою, чи не доцільніше буде дещо спростити до рівня реалістичності шлях для досягнення цієї стратегічної цілі?

І все це обґрунтувати та детально розписати у «Декларації Трампа», яка могла б стати логічним рішенням в процесі легітимізації існування Ізраїльської держави в очах всього арабського світу.

Адже механічне відновлення нових двосторонніх переговорів між ізраїльтянами і палестинцями, коли їх результати можна легко визначити наперед, не здатне зрушити з мертвої точки мирний процес на Близькому Сході.

Нова парадигма близькосхідного порозуміння могла б полягати в тому, щоб розбити проходження цього «мирного процесу» на умовні «півпроцеси». А замість швидких і нереалістичних пошуків всеосяжного миру протестувати умови, за яких обидві сторони були б у ньому зацікавленні.

Комплексне рішення відкласти на певний час, а замість нього укласти окремі угоди з палестинцями і ізраїльтянами, та наочно довести палестинському суспільству, що припинення терактів і обстрілів території Ізраїлю є необхідною умовою для появи нових економічних і фінансових можливостей для населення Палестинської автономії.

Якби палестинці не прагнули знищення Ізраїлю, то вже давно мали свою Палестинську державу, де громадяни і ділові люди вільно б взаємодіяли з передовою, підприємницькою, динамічною, процвітаючою і набагато більшою ізраїльською економікою. Яка є набагато більш здоровою і життєздатною, ніж економіка будь-якої сусідньої арабської держави, в тому числі корумпованих багатих нафтою країн Перської затоки.,

І це не просте припущення – все йшло дуже добре для палестинців, перш ніж перша інтифада, котра почалася в грудні 1987 року, розірвала їхні відносини з Ізраїлем і зруйнувала економіку як на Західному березі, так і в секторі Газа.

До того багато палестинців мали роботу в Ізраїлі, і багато ізраїльтян робили покупки в палестинських підприємств і отримували послуги від палестинських фахівців. Палестинські фермери експортували свою продукцію до Ізраїлю, а палестинських фабрики експортується в Ізраїль текстиль, меблі, продукти  харчування та інші товари, вироблені на палестинських теренах.

Палестинські фірми також мали значні доходи від туризму, але туристи не люблять бути атаковані терористами.

Усе це було давно, коли Ізраїль навіть близько ще не наблизився до нинішнього стану близькосхідного економічного локомотива, яким він став в останні роки. А це означає, що на сьогоднішній день потенціал для взаємовигідного економічного співробітництва набагато більший.

Однак, оскільки, палестинці, схоже, не дуже зацікавлені в мирі з Ізраїлем, а більшість ізраїльтян втомилися від мирного процесу, який їх тільки розчаровує, якщо цей процес не перевести в інше русло, то можна припустити, що якщо нічого позитивно не змінити, то в Палестинській автономії після відходу від влади Махмуда Аббаса, можуть відбутися деструктивні процеси, котрі ми можемо спостерігати в Іраку, Сирії, Лівані, Ємені чи Лівії.

Потрібно «перевернути» ситуацію таким чином, щоб палестинцям мир став економічно і соціально вигідним, а мирне співіснування з ізраїльтянами (за умови перспективи проголошення Палестинської держави), головним гарантом досягнення цієї цілі.

Хоча при розгляді цієї ситуації в жодному разі не можна ігнорувати той факт, що палестинська терористична організація ХАМАС має дещо інші погляди на досягнення миру з Ізраїлем. А саме, що ніякого миру досягти неможливо, поки буде існувати сам Ізраїль. І дуже важко повірити в те, що з прихильниками ХАМАСу можливо взагалі домовитися.

Реальністю є те, що лідер Палестинської автономії Махмуд Аббас не здатен контролювати усієї її території. І таким чином невизначеність з палестинським керівництвом є ще однією суттєвою перепоною для досягнення миру.

Адже радикальні угрупування в Палестинській автономії зацікавленні в продовженні по часу ситуації, котру можна коротко визначити як «ні миру ні війни». Іншими словами, вони будуть  готові до «миру» лише тоді, коли кожен квадратний метр Палестини (до якої вони включають і землі Ізраїлю), житиме за законами шаріату.

З іншого боку, варто пригадати, що Ізраїль, у пошуках миру, пішов з більшості територій, котрі йому довелось взяти під свій контроль під час оборонних війн. Часто арабська преса пише, що Ізраїль «захопив» якісь землі під час війн. Проте, при цьому чомусь «скромно» упускається те, що він їх отримав після перемоги у війнах, яких з усіх сил прагнув уникнути.

Так само палестинці скаржаться на поселення ізраїльтян. Але при цьому ні слова не говориться про те, що Ізраїль вирішив не повертати частину територій, які він отримав після перемоги в оборонній війні 1967 року, саме тому, що поки що обидві сторони ніяк не можуть домовитися про кордони, які гарантували б йому оборонну позицію і безпеку.

При чому, ізраїльтяни не ставлять надвимог, і не вважають, що миру можна досягти тільки після того, як Палестина стане такою ж демократичною державою, як і Ізраїль. Ізраїльтяни шукають «двохдержавної» угоди з палестинцями, такої ж, як Ізраїль уклав з Єгиптом.

Ізраїль вивів свої війська з Синайського півострова, який був в числі територій, які він отримав після «Війни Судного дня». Що і призвело до миру з Єгиптом, від встановлення якого виграли обидві сторони.

Необхідно визнати, що невирішене палестинське питання є чи не найбільшою перешкодою реального реформування арабського світу. Адже багато палестинців впевнені, що час працює на них. Крім того, певні палестинські вимоги, щодо того, щоб палестинські інтереси краще обслуговувались, зміщує їхню мету боротьби від незалежної, життєздатної держави, що розташована поруч з Ізраїлем, до зрівняння у політичних правах в межах одного політичного об’єкту, що б призвело до занепаду Ізраїлю, як єврейської держави. Обидва ці уявлення викликають внутрішнє заперечення щодо необхідності досягнення всебічної мирної угоди з Ізраїлем.

Араби почали програвати з того часу, як вирішили в 1948 році війною вирішити «ізраїльське питання». Війна – жорстоке заняття: її похідними є смерть, руйнування і великі втрати. Однак, це гра у тому сенсі, що поведінка обох сторін підлягає дотриманню деяких правил, які гравці добре знають.

Таким чином фундаментальні правила війни 1948 року були разюче простими: переможець отримує все. Араби, котрі не визнавали право євреїв на самовизначення, не приховували, що недопущення єврейської державності є їхньою найвищою метою. Євреї добре усвідомлювали, що це означає плані їхнього виживання.

Араби програли в 1948, 1967 і 1973 роках. Тому постійні арабські апелювання до права на повернення морально не обґрунтовані, оскільки це є закликом до заміни правил гри. Тих самих правил, котрі були визначені арабами на початку війни і вони не можуть переглядатися після її закінчення.

Після 1948 і 1967 араби явно демонстрували своїми діями, в намаганні виправити свою поразку, що правила гри, яких вони притримувались не були правильними. Однак цих правил в подальшому притримувались євреї. І право на повернення, котре сформулювали араби, не було для них моральним критерієм.

Право повернення, котрого так настирливо вимагають араби, не є мірою правосуддя. Це – його протилежність. Оскільки сама заміна правил після поразки ігнорує будь-яке поняття справедливості. А без справедливості, не існує жодного правосуддя.

Арабські держави, за підтримки і допомоги СРСР, постійно вели агресивні війни проти Ізраїлю, а після втрат території, які фактично «програли», намагалися апелювати до міжнародної громадськості з приводу того, що з ними вчинили несправедливо і вони хочуть отримати їх назад. Тобто хотіли вести війни без ризику, без ціни програшу у разі поразки. На кшталт того, «продовжуйте пробувати, поки не виграєте», але такого просто не буває, бо життя це не комп’ютерна гра.

Але, як це не парадоксально звучить, сьогоднішнє глобальне протистояння західної цивілізації з світовим тероризмом лише на користь вирішенню близькосхідного вузла проблем. Дистанціювання решти західного світу від цих проблем стало недоречним, оскільки боротьба з тероризм вже перестала бути суто ізраїльською проблемою.

Сьогодні практично вся західно-цивілізаційна потуга є на стороні вирішення близькосхідного протистояння. Ізраїль, котрий має багато більший досвід протидії тероризмові (за умови розробки і оприлюднення нових нелінійних підходів у вирішенні свого «домашнього» протистояння з палестинцями), може вказати шлях до вирішення глобального протистояння тероризмові.

Плюс в тому, що тепер у ізраїльтян більше справжніх союзників (і їхні ресурси). Ще один плюс – за допомогою нових союзників можна виграти час для розробки і втілення нових стратегій, а значить розчистити шлях до встановлення миру на цих багатостраждальних близькосхідних землях.

 

 

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s