Гонконгонізація протестів в Іраку

Чи вдасться Абдул Махді заспокоїти вулиці?

Віктор Каспрук

Гонконгонізація Іраку набуває все більш радикальних рис, коли після заворушень на півдні країни, з територій, де переважно проживає шиїтське населення, протестний рух швидко поширився на інші регіони, включаючи і столицю – Багдад. Серед основних вимог демонстрантів: нормальне водопостачання, доступність чистої води і дотримання санітарних норм та усунення корупції в державних органах влади. Також протестуючі виступають проти впливу Ірану на іракську політику.

Протести спалахнули 3 жовтня по всьому Іраку, після чого влада запровадила комендантську годину і скоротила доступ до Інтернету, зануривши країну в інформаційне затемнення.

Палаючі шини на вулицях іракських міст і наростання конфронтації з владою, спровокували режим на жорстку протидію протестуючим. Наслідком чого стало вбивство більше 100 чоловік, а більше 6 тисяч демонстрантів було поранено. Ірак все більше скочується в зону насильства. Війська, для придушення антиурядових акцій протесту, застосовують зброю проти мирного населення.

Відмова уряду прем’єр-міністра Іраку Аділя Абдул Магді від демократичних принципів і норм шокувала світову громадськість. І як заявив речник Іракської комісії з прав людини Алі аль-Баяті: «Лікарні заповнюються, багато людей опинилися в критичному стані».

Можливість проводити протести в Іраку показує, що попри надскладну ситуацію в країні, паростки демократії все ж пробиваються назовні через нашарування тоталітарного минулого. Після десятиліть правління кривавого диктатора Саддама Хусейна, вторгнення терористичного угрупування Ісламська держава (ІДІЛ) на іракську територію, не зачищених кадрів саддамівської керівної партії «Баас» та неприкритого втручання в його внутрішні справи з боку Ірану, Іраку вдалося уникнути руйнівного досвіду сирійської громадянської війни.

Зміни потребують часу, створення системи політичних противаг, чесних інституцій, розгортання системи контролю за діями влади і силових органів. Але на відміну від Сирії, іракці не дали перетворити свою країну на пустелю і, навіть, у часи неймовірних випробувань, спромоглися не допустити до сповзання до неконтрольованої ситуації і хаосу.

Але водночас, проіранський корупційний режим, котрий керував Іраком протягом останніх 15 років, привів цю державу до важкої економічної, політичної і соціальної ситуації. Адже нині в багатому на вуглеводні Іраку, який має одні з найбільших світових запасів нафти, не вистачає ні води, ні електроенергії, ні робочих місць.

Ситуація є дуже складною, але якби Америка у часи президента Джорджа Буша-молодшого не усунула Саддама Хусейна від влади, то сьогодні Ірак був подібний до Сирії. Адже іракський диктатор не захотів би добровільно відмовлятися від контролю над країною, що привело до громадянського протистояння, яке б вилилося у масштабні військові злочини та появу мільйонів біженців з Іраку.
І хоча тепер Ірак далекий від демократії в її західному розумінні, але його громадяни можуть виходити на акції протесту, демонструвати свою незгоду з діями уряду, і відторгати його представників, обираючи для себе нових.

На жаль, іракці, в часи переходу від жорстокої тоталітарної диктатури до вільного суспільства, не спромоглися використати свій шанс. Проте очевидно, що геополітичні та економічні інтереси Ірану, Сирії і ряду інших територіально близьких до нього іноземних держав, стали однією з головних причин такого неуспіху.

Втім, проблеми наростання незадоволення іракців діями влади не тільки політичні. Це й соціальне розшарування в суспільстві, високий рівень народжуваності і невирішене курдське питання. Просування демократії в посттоталітарному суспільстві – еквівалентне економічному успіху. Неліберальні арабські суспільства, які впроваджують демократію, мають небагато шансів на такий успіх, якщо піддаються релігійному і племінному тиску.

Репресії проти іракського народу лише здатні посилити протестні настрої серед людей, котрі втомилися від страждань і невизначеності. І вуличні акції протестів стали найбільшим викликом нестійкому уряду прем’єра Абдул Магді, який не може подолати епідемію корупції. По суті, можна говорити про наростання повстання проти всієї системи. Оскільки, як вважають деякі іракські експерти, – «Вони вкрали наше майбутнє, а тепер вбивають нас».

Абдул Махді прийшов до влади, як кандидат щодо кандидатури якого було досягнуто консенсусу, який обіцяв проведення реформ, але мало досягнув у розрізненому політичному середовищі. Тепер найважливіше для нього питання, чи вдасться йому заспокоїти вулиці? І якщо він не зможе цього зробити, то Ірак може опинитися на порозі громадянської війни. Адже протестні виступи діють на людей, як збуджуючі речовини, і після них ситуація вже не буде такою, якою була раніше.

Протестуючі, це переважно молоді люди, які усвідомлюють, що виросли без майбутнього. Бо їхнє дитинство, прибите війною, припало на період американського втручання в Іраку, а в дорослому віці їх викинули з ринку праці, який надає перевагу особам, що мають політичні зв’язки. Незважаючи на те, що безпека на іракських теренах покращилася, а після поразки Ісламської держави отримані рекордні видобутки нафти, умови життя в країні все більше погіршуються, зруйнована інфраструктура не відбудовується, а робочих місць мало.

Дуже шкода, що після усіх тих потрясінь, які пережили іракці, стабільність так і не прийшла на їхню землю. А сутички народу з владою пожвавлюють страх, що терористи з ІДІЛ можуть використати це протистояння для того, щоб спробувати знову відвоювати частину іракської території.

Схоже, що стихійні протести заскочили уряд зненацька. І він, в екстреному порядку, вирішив погодити план із 17 пунктів, покликаний збільшити кількість дотаційного житла для малозабезпечених верств населення, стипендії для безробітних, програми навчання та надання невеликих позик для молоді, що не має роботи, для реалізації їхніх бізнесових ініціатив.

Також планується, що родини загиблих під час демонстрацій отримають допомогу, яка, як правило, надається членам сімей силовиків, котрі загинули під час війни. Але не факт, що ці компенсації заднім числом зможуть погасити визріваючу і запізнілу в Іраку «арабську весну».

На прикладі Іраку можна побачити, що прищеплення на Близькому Сході західних цінностей і демократичних норм наштовхується на шалений спротив місцевих еліт. Заядлі корупціонери не здатні за один день стати переконаними демократами, як би цього комусь не хотілося. В арабських країнах живуть за племінними нормами і законами. Населення, у своїй переважній масі, звикло підкорятися і визнавати пріоритет системи жорсткого контролю. І переламати цю ситуацію надзвичайно важко.

Однак, останні події в Іраку доводять, що його народ прагне змін і рішучих реформ. Тому одними з головних вимог стали відставка уряду і проведення дострокових парламентських виборів, щоб не допустити подальшого кровопролиття.

Але масла в вогонь підкидають заяви із сусіднього Ірану. Так верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї написав у Twitter, що вороги намагаються вбити клин між Тегераном і Багдадом. Аятола переконаний, що «Іран і Ірак дві нації, чиї серця і душі пов’язані між собою … Вороги намагаються посіяти смуту, але вони зазнали невдачі і їх змова не буде ефективною».

Тегеран має тісні, але складні відносини з Багдадом, що вилилися в його наростаючий вплив на іракські шиїтські політичні групи. А війна з терористами з ІДІЛ надала безпрецедентні можливості бойовикам, котрих підтримував Іран, що відомі, як «Народні мобілізаційні сили». Вони боролися з ІДІЛ разом з іракською армією і тепер є частиною сил безпеки країни. При цьому вони накопичили велику політичну і економічну силу, оскаржуючи владу центрального уряду.

Іранський чинник став однією із складових народного незадоволення правлінням Аділя Абдул Магді. Прем’єр-міністр, який прийшов до влади рік тому, пообіцявши ввести зміни і боротися з корупцією, не тільки не зміг провести суттєві реформи. Він також був не в силах приборкати бойовиків з «Народних мобілізаційних сил», і тому багато іракців висловлюють своє незадоволення урядом, бачачи, що він все більше і більше стає підвладний Ірану.

Наразі можна провести певну паралель між протестами в Іраку і протестами в Гонконзі. При тому, що є багато речей, де драматичні сцени заворушень у Гонконзі та події у містах по всьому Іраку не зовсім співпадають, є щонайменше одне, що їх пов’язує. Це безпрецедентна, там і там, хоробрість протестувальників, які не дивлячись на насильство проти них, безкомпромісно відстоюють свої інтереси.

Нині іракці дуже близькі до того, щоб, як і в Гонконзі, їхні протести перетворилися на стійкий народний рух, який кидає виклик легітимності місцевих та центральних органів влади.

Демонстранти в Іраку хочуть зміни системи, яка не дає їм шансу перетворити свою країну на сучасну і заможну державу. Але їхні демократичні прагнення до громадянських свобод можуть наразитися на серйозну небезпеку, якщо задля збереження своєї влади прем’єр Абдул Магді, вирішить не поступатися їх вимогам, нарощуючи цим трагічне протистояння в Іраку.

Іракська молодь почала захищати свої права і боротися за своє майбутнє. І насильство з боку тих, хто захищає непродуктивну політичну систему, вже навряд може щось змінити.

Адже мова йде не тільки про відставку Абдул Магді. Протестуючі хочуть зміни всієї системи. Їм набридла нездатність уряду провести реформи, а введення туди «нових облич» з номенклатурної обойми їх в жодному разі не влаштує.

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s