Дрейф Чилі до піночетівського минулого

ПІНОЧЕТ

Віктор Каспрук

Більше мільйона людей вийшли на вулиці чилійської столиці Сантьяго, вимагаючи провести політичні і соціальні зміни в країні. Чилі вибухнуло вуличними протестами, що вилилися в жорстокі сутички влади з народом, який незадоволений великою економічною й соціальною нерівністю. І соломинкою, котра зламала верблюду спину, стало різке підвищення вартості проїзду в метро та на іншому транспорті.

Сутички між владою і протестуючими вже призвели до загибелі 20 та арештів 7 тисяч людей.  До цих трагічних наслідків потрібно додати ще й розграбовані супермаркети, палаючі автобуси, обвуглені станції метро і підпалений штаб електричної компанії. І вперше, після приходу до влади демократичного уряду у 1990 році, виведено військових на вулиці чилійської столиці Сантьяго.

Ситуація настільки загострилась, що ООН готується направити спеціальну місію для розслідування порушень прав людини в Чилі, де, після тижня вуличних протестів, розпочався загальний страйк. Як заявила глава Ради з прав людини ООН і колишній президент Чилі Мішель Бачелет: «Після моніторингу кризи у Чилі, я вирішила надіслати для перевірки місію для вивчення повідомлень про порушення прав людини».

Чилійський президент Себастьян Піньєра, намагаючись послабити напруженість, оголосив про план припинення вельми непопулярного надзвичайного стану і комендантської години в нічний час. А також заміну в уряді вісьмох міністрів, серед яких міністр внутрішніх справ і фінансів.

І як вважають деякі чилійські експерти, вони здивовані не тим, що відбувається, а тим, що подібний бунт не відбувся раніше. Адже відсутність структурних змін і те, що президент-мільярдер не розуміє проблем простого народу, неможливо погасити жахливим насиллям з боку правлячого режиму.

Втім, навряд чи Піньєра готовий проводити реформування країни, надавши чилійцям свободу дій, можливість достойно заробляти і розблокує соціальні ліфти. А без цього, якщо навіть оновлений уряд вирішить кинути соціальні подачки найбільш обездоленим соціальним прошаркам, не може вийти нічого іншого, як у Венесуелі. Де недолугі соціальні експерименти Уго Чавеса і його наступника Ніколаса Мадуро, привели країну до економічної катастрофи.

Але ті, хто керують, володіють і контролюють Чилі навряд чи готові розпочати хоч б мінімальні реформи, поки не вибухнуло потужне народне невдоволення. Багаті і надбагаті ігнорують проблеми бідних і середнього класу, вони живуть на закритих територіях, котрі контролюються найманцями-охоронцями, і відокремилися від основної маси населення.

Та за фасадом зовні благополучної держави приховувалися проблеми, які неможливо вирішити погромами і розграбуванням торгівельних центрів. Хоча існують невідкладні питання і їх необхідно оперативно вирішувати, але завдана велика шкода державним підприємствам та приватному бізнесу є невиправданою. Тому багато чилійців виступають проти такого варварського руйнування. Адже в спалених вщент великих магазинах працювали сотні людей, і всі вони після цього втратили свої робочі місця.

Із-за надмірної жадібності місцевих олігархів, «Чудо Чилі», успішно спроектоване і реалізоване Мілтоном Фрідманом та його соратниками, почало так трагічно пробуксовувати. А замаскований під демократію чилійський уряд, не зміг вчасно відслідкувати можливість виверження вулкану народного невдоволення.

Чилійці не бажають далі миритися з існуванням «чилійського світу», побудованого для обслуговування невеликої кількості «вибраних» за рахунок молодих, старих, вразливих і бідних категорій населення.

Вирівняння подібної ситуації могло б розпочатися з більш справедливого розподілу ресурсів і доступу до реалізації основних потреб людини. Включаючи харчі, охорону здоров’я, освіту та право на роботу, котра достойно оплачується.

Проведення неоліберальної політики різко збільшило вартість життя для пересічних чилійців. І для тих, хто вражений «раптовим» соціальним вибухом, «стабільне» Чилі сприймалося тільки тому, що економічне виживання багатьох людей і сімей було можливим лише завдяки механізму відкладеного боргу. Який полягав у тому, щоб відтермінувати оплату за отримані послуги. Коли сплачувався лише один рахунок на місяць, щоб таким чином було неможливо ці послуги відключити. Наприклад, один місяць оплачувався рахунок за електроенергію, а наступний платиться за воду.

Після тотальної приватизації до рук олігархів потрапило буквально все в країні: дороги, вода, мінеральні ресурси, ліси, газ, електрична енергія, а також основні послуги, серед яких медичне обслуговування. Що стало причиною структурної нерівності, системної корупції, деградації і нестабільності, як форми життя.

Президент Себастьян Піньєра – мільярдер, і тому наївно було б сподіватися, що він готовий проводити реформи, котрі б дали можливість досягти значного прогресу у зменшенні соціальної нерівності в Чилі. В Латинській Америці постійно прослідковується своєрідна «політична гойдалка», коли олігархи, неоліберали і «економічні хижаки» повертаються назад, скасовуючи все те, що робилося лівими урядами. Але коли ліві екстремісти приходять до влади, вони часто стають такими ж корумпованими та репресивними, як олігархи, як це сталося у Венесуелі та Нікарагуа.

Парадоксальність чилійської ситуації полягає в тому, що фактично до часів Сальвадора Альєнде Чилі було однією з найстабільніших латиноамериканських демократій. Але невдалі соціалістичні експерименти президента Альєнде і його зближення з кубинським диктатором Фіделем Кастро, спровокували військовий переворот.

Генералу Августо Піночету вдалося стабілізувати країну, але на благо заможних. Чилі пощастило мати природні та людські ресурси, але політична система, яка весь час дає збої, не приносить користі усім її громадянам, а лише заможнім верствам населення.

При цьому чилійцям ніяк не вдається повноцінно вписатися в глобальну економічну систему, а злочини у сфері прав людини часів жорстокої диктатури часів Піночета продовжують тяжіти над визначенням людей зі своїм політичним вибором.

Більшість автострад в Чилі є платними, медичне страхування доступне тільки для тих, хто може собі дозволити за нього заплатити, пенсії є дуже низькими і більшості пенсіонерам просто неможливо вижити без допомоги своєї родини.

Нині в Чилі лунає все більше голосів, що закликають до змінення її конституції, котру було прийнято під час диктатури Піночета, і яка була створена для збереження недоторканою діючої системи. Проте складається враження, що в Латинській Америці готові повторювати минулі помилки знову і знову, сподіваючись на позитивні результати. А вививши військових на вулиці, президент Піньєра провокує їх на військовий переворот.

Оскільки, якщо заворушення в Чилі триватимуть довго, соціальна криза спровокує політичну кризу. І генерали можуть вирішити «тимчасово» перебрати владу до своїх рук, пояснюючи цей крок гострою необхідністю не дати країні сповзти у стан хаосу і анархії.

В такому разі, проведення нових президентських і парламентських виборів відкладається до часу стабілізації ситуації, і на наступних виборах через рік чи два до влади прогнозовано може прийти ставленик військових або хтось із вищого генералітету.

Іншим варіантом може стати той, що на хвилі народного невдоволення і масових протестів, владу в Чилі захоплять «необільшовики», які кинуть на вимогу плебсу соціальні подачки, яких вистачить всього лише на декілька місяців, і чилійський клон Мадуро почне шукати термінової допомоги у Росії. Волаючи до Москви про допомогу і захист «народної» влади, котру хочуть незаконно скинути «американські імперіалісти».

На прикладі Чилі прослідковується тенденція розчарування латиноамериканців в правоцентристських лідерах. Відтак можна спрогнозувати зростання підтримки лівих у Чилі, Еквадорі та Аргентині. При цьому, приклади Венесуели чи Куби як альтернативи більшістю відкидається, як явно провальні.

Варто звернути увагу, що в неділю в Аргентині відбулися президентські вибори, на яких переміг лівий кандидат Альберто Фернандес. І йому доведеться вирішувати, чи хоче він керувати, як відповідальний представник лівого центру чи жорсткий лівий.

Соціальний протекціонізм в Чилі привів до того, що там неможливо зробити те, що легко реалізовується в США. Якби там з’явилися винахідники-підприємці на кшталт Стіва Джобса чи Білла Гейтса, вони б не тільки не змогли отримати кредити або іноземні інвестиції під свої проекти, їх би легко «розчавили», щоб вони не слугували негативним прикладом до тих, хто хоча діяти поза існуючою системою.

Чилійські протести є сигналом того, що люди втомилися від безвихідного життя, втомилися від корумпованої влади, корумпованих корпорацій та їхніх поліцейських захисників. Коли купка мільярдерів вирішує самочинно долю держави, то це не лише несправедливо, а й дуже небезпечно, адже провокує протистояння з владою, яке потенційно здатне вибухнути революцією.

Наразі в Чилі протестують дві групи людей. Це студенти і переважна більшість тих, хто практикує громадянську непокору без насильницьких дій. Вони стукають по горщиках, вказуючи на їх нездатність прогодувати себе та сім’ї за невелику зарплату, та скандують і марширують.

Це найбільша частина протестуючих, майже всі. Невелика частина протестуючих провокувала пожежі, розбивала вікна в будівлях та грабувала їх. На думку чилійських експертів, частина цих варварських дій була інспірована владою, щоб потім обвинуватити протестуючих в екстремізмі і вандалізмі.

Події в Чилі стали наслідком глибокого розчарування громадян довготривалим періодом зростаючої різниці між багатими і пересічними людьми.

Чилійські еліти, котрі присвоїли собі більшу частину «економічного пирога», що було вправно замасковано під час зростання економіки, не мають аргументів, щоб пояснити нужденним, чому під час економічного спаду вони не бажають обмежувати свої фінансові апетити, коли життєвий рівень інших катастрофічно погіршився.

І з усього видно, що чилійці не припинять протестувати, оскільки натовпи незадоволених щодня тільки зростають. Вони хочуть проведення реформ, які б покращили їхнє життя. Та Себастьян Піньєра до цього не готовий.

Та чи може президент Піньєра продовжувати правити Чилі, коли він несе відповідальність за вбивства військовими чилійських протестувальників?

Необхідно припинити дрейф країни до піночетівського минулого, адже військова диктатура це тупиковий шлях і Чилі його вже проходила.

Опубліковано у Uncategorized | Теґи: , , , , , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s