“Женева-4”: чи буде використаний черговий шанс для Сирії?

«Дзеркало тижня. Україна» №8, 3 березня 2017

Віктор Каспрук

Новий раунд переговорів щодо Сирії, недавно розпочатий у Женеві під егідою ООН, спрямований на пошук політичного врегулювання війни. 

У них беруть участь представники уряду Башара Асада і найбільшої групи сирійської опозиції — Сирійської національної коаліції.

Хоча з самого початку від “Женеви-4” не особливо очікують встановлення загальнонаціонального режиму припинення війни, проте ці переговори є шансом для просування по шляху до мирного врегулювання.

Водночас досить важко повірити, що сторони в Женеві зможуть досягти компромісу з питання — чи повинен президент Асад залишити свою посаду, на чому послідовно наполягає Сирійська національна коаліція і що категорично відкидають представники сирійського режиму.

Для опозиції відставка Башара Асада з посади є частиною прийняття будь-якої угоди. Для офіційного Дамаска таке рішення означало б початок демонтажу чинної системи влади в Сирії, і тому він триматиметься за збереження лідера режиму до останнього.

Про це свідчить той факт, що сирійську делегацію в Женеві очолює посол Сирії в ООН Башар аль-Джаафарі, який є одним із найпослідовніших захисників уряду Башара Асада.

Тим часом для Сирійської національної коаліції час проведення “Женеви-4” не можна назвати найбільш сприятливим. Якщо для адміністрації колишнього президента США Барака Обами примушення сирійського президента до відмови від влади було проголошене метою, то обрання Дональда Трампа змінило позицію Америки.

Якою буде остаточна позиція Трампа в сирійському питанні, важко сказати. Але вже те, що американський президент проголосив перемогу над “Ісламською державою” вищим пріоритетом Вашингтону в регіоні, застерігши, що США будуть зосереджені там на вузько американських інтересах, вносить нові невизначеності в сирійський мирний процес.

У цьому ж контексті: якщо сирійську проблему вирішуватимуть без участі Російської Федерації, то навіть досягнутий позитивний результат може залишитися невтіленим. Москва не мислить долі Сирії без Асада, а це означає, що в Кремлі продовжуватимуть робити все можливе, аби за будь-яких обставин він і далі залишався при владі.

Однак якщо для режиму Башара Асада кількість жертв розв’язаної ним війни, фактично, вже не має великого значення, то для сирійської опозиції припинення кровопролиття є нагальним питанням.

Перед початком переговорів представник ООН Стаффан де Містура продемонстрував певний оптимізм з приводу переговорних можливостей, наголошуючи, що вважає необхідною умовою зосередження на реформуванні системи управління Сирією, прийняття нової конституції та проведення виборів під наглядом ООН.

Проте чи можна розраховувати на реальні домовленості стосовно Сирії, коли на ній зав’язані геополітичні інтереси Росії, Ірану і Туреччини? Всі попередні спроби дійти згоди в сирійському питанні наочно свідчать, що Москва, Тегеран і Анкара, імітуючи намагання вирішити його, своїми діями лише множать проблеми сирійцям і погіршують загальну ситуацію на Близькому Сході.

Крім того, Москва не тільки зробила для себе Сирію зручним “військовим полігоном”, на якому постійно випробовуються нові види зброї. У Кремлі розглядають сирійську територію і як плацдарм для випробування елементів просування нового “багатополярного світового порядку”, одним із полюсів якого має стати Російська Федерація.

Для цього Росія “заганяє” ситуацію таким чином, щоб мирного вирішення можна було досягти лише на умовах її сателіта, уряду Башара Асада, а не в обхід його, підтримуючи опозиційні сили.

Можна довго дискутувати з приводу шляхів реалізації положень резолюції 2254, що була прийнята одноголосно у грудні 2015 р. Радою Безпеки ООН, розглядаючи механізми майбутнього управління в Сирії, розробку нової конституції та проведення під наглядом ООН виборів.

Але цей “перехідний період” є найбільш чутливим моментом. З погляду сирійського режиму і росіян, Асад повинен контролювати країну й далі. Вони вважають, що не може бути й мови про проведення нових президентських виборів до завершення його президентського терміну в 2021 р.

Для них “перехід” означає лише те, що буде проведено незначні фасадні реформи, а деяких противників режиму — формально інтегровано в систему влади. Тобто відбудеться імітування змін без запровадження самих змін, а Асад перетвориться на постійне і незмінне майбутнє Сирії.

Таким чином, скептицизм з приводу можливості реальних проривів під час цих дискусій перетворює сам процес на переговори без ілюзій. Бо так можна проводити переговори нескінченно, ініціюючи з часом “Женеву-5”, “Женеву-6” і так далі.

Що, зрештою, однак влаштовуватиме Москву. Оскільки вона сподівається і в найгіршому разі зберегти свою військово-морську базу в Тартусі та закріпити режим Асада, хоча б на алавітських територіях вздовж сирійського узбережжя Середземного моря. А що буде далі з іншими сирійськими територіями — її не дуже й хвилює.

На жаль, переговори в Женеві вселяють мало оптимізму. Вони відбуваються на перехресті невизначеності і зростання насильства на місцях. Деякі опозиційні сирійські діячі, західні й арабські дипломати закономірно побоюються: якщо Асад залишиться при владі, насильство буде законсервоване назавжди.

Як стало відомо завдяки просочуванню конфіденційної інформації, розроблена росіянами нова конституція для Сирії передбачає, що Башар Асад може залишатися на президентській посаді впродовж декількох семирічних термінів. Залишаючись у такому разі магнітом для тероризму.

Тож усім сторонам, зацікавленим у сирійських подіях, можна поставити запитання: чи ви підтримуєте тероризм, чи вашим пріоритетним завданням є зупинити тероризм, якщо Башар Асад буде відсторонений від влади?

Сирійська шарада потребує трохи інших підходів. Оскільки мета Москви в Сирії — “стабілізувати законну владу” і здобути “перемогу над тероризмом” — є лише геополітичною димовою завісою Кремля, за якою дедалі більше прозирають її справжні гегемоністські цілі на Близькому Сході і в усьому світі.

Тому, можливо, варто розглядати переговори в Женеві не в розрізі необґрунтованих очікувань прориву, а як поштовх до кращого розуміння сирійського питання. І не починати з найбільш непримиренних розбіжностей у питанні майбутньої форми функціонування сирійського уряду, а ставити перед собою більш приземлені й реалістичні цілі, на кшталт стійкого дотримання припинення військових дій.

Адже якби мирний процес, котрий посадив за стіл переговорів протиборчі сторони, міг привести до консолідації в питанні припинення військових дій (навіть без досягнення формального прогресу з інших питань порядку денного), — це можна було б розглядати як успіх. З іншого боку, якщо обговорення цих питань призводить до відновлення насильства — то це провал.

На жаль, Сирія стала нічим іншим як пішаком у руках “торгівців смертю” — як держав, так і різних екстремістських угруповань, що безжально використовують життя сирійців для задоволення своїх поточних потреб.

А той факт, що вже понад 300 тис. мирних сирійців загинули, вдвічі більше — поранені й покалічені, а понад 12 млн стали біженцями або вимушеними переселенцями, схоже, абсолютно не хвилює ні Росію, ні Іран, які непохитно підтримують режим Асада.

Вони продовжують поставляти військове і ресурсне “паливо” “машині для вбивств” Башара Асада, керуючись своїми власними інтересами. Що є виявом з боку президента Путіна і аятоли Алі Хаменеї їхнього “співчуття”, “милосердя” і “турботи” про сирійський народ.

У такій ситуації важко робити якісь позитивні прогнози. Адже ці переговори, швидше за все, упруться в ту ж саму стіну непорозуміння, що й попередні. Ключовим питанням залишається політична доля Башара Асада. І навіть ослаблена іноземним втручанням у протистояння сторін опозиція навряд чи відмовиться від вимоги його відставки. Чого й чути не хоче чинний сирійський режим.

Таким чином, на даному етапі переговорів фактично немає жодних перспектив, що котрась зі сторін піде на компроміс із цього питання. А це, своєю чергою, перетворює женевський процес на “переговори про переговори”.

До цього можна додати, що невизначена військова обстановка ще більше ускладнює ситуацію, а баланс сил — більш розмитий, ніж будь-коли раніше.

Що стосується США, які, в принципі, підтримують курдських повстанців, хоча й не оголошували своєї позиції стосовно Сирії з моменту приходу до влади Дональда Трампа, — то вони врешті-решт можуть вступити в союз із Анкарою.

У цей період невизначеності цивільне населення, позбавлене в деяких сирійських районах найосновніших ресурсів, як і раніше, затиснуте між атаками і вибухами.

Політичний контекст мирного врегулювання в Сирії залишається так само невизначеним із новим керівництвом у Вашингтоні і в Організації Об’єднаних Націй та попередньою координацією дій між Росією, Іраном і Туреччиною.

Конфлікт, який розпочався з вуличних протестів 6 років тому, перетворився на складну багатогранну проксі-війну, що безперервно збирає величезні “жнива смерті” і створила найгіршу у світі кризу біженців.

http://gazeta.dt.ua/international/zheneva-4-chi-bude-vikoristaniy-chergoviy-shans-dlya-siriyi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Женева-4”: будет ли использован очередной шанс для Сирии?

«Зеркало недели. Украина» №8, 3 марта 2017

Виктор Каспрук

Новый раунд переговоров по Сирии, недавно начатый в Женеве под эгидой ООН, направлен на поиск политического урегулирования войны. В них участвуют представители правительства Башара Асада и самой большой группы сирийской оппозиции — Сирийской национальной коалиции. 

Хотя с самого начала от “Женевы-4” не особенно ждут установления общенационального режима прекращения войны, но эти переговоры являются шансом для продвижения по пути к мирному урегулированию.

Вместе с тем довольно трудно поверить, что стороны в Женеве смогут достичь компромисса по вопросу — должен ли президент Асад оставить свою должность, на чем последовательно настаивает Сирийская национальная коалиция, и что категорически отбрасывают представители сирийского режима.

Для оппозиции отставка Башара Асада с должности является частью принятия какого-либо соглашения. Для официального Дамаска такое решение означало бы начало демонтажа действующей системы власти в Сирии, и поэтому он будет держаться за сохранение лидера режима до последнего.

Об этом свидетельствует тот факт, что сирийскую делегацию в Женеве возглавляет посол Сирии в ООН Башар аль-Джаафари, который является одним из самых последовательных защитников правительства Башара Асада.

Между тем для Сирийской национальной коалиции время проведения “Женевы-4” нельзя назвать самым благоприятным. Если для администрации бывшего президента США Барака Обамы принуждение сирийского президента к отказу от власти было провозглашено целью, то избрание Дональда Трампа изменило позицию Америки.

Какой будет окончательная позиция Трампа в сирийском вопросе, трудно сказать. Но уже то, что американский президент провозгласил победу над “Исламским государством” высшим приоритетом Вашингтона в регионе, предупредив, что США будут сосредоточены там на узко американских интересах, вносит новые неопределенности в сирийский мирный процесс.

В этом же контексте: если сирийскую проблему будут решать без участия Российской Федерации, то даже достигнутый положительный результат может остаться невоплощенным. Москва не мыслит судьбы Сирии без Асада, а это означает, что в Кремле будут продолжать делать все возможное, чтобы при любых обстоятельствах он и в дальнейшем оставался при власти.

Но если для режима Башара Асада количество жертв развязанной им войны, фактически, уже не имеет большого значения, то для сирийской оппозиции прекращение кровопролития является безотлагательным вопросом.

Перед началом переговоров представитель ООН Стаффан де Мистура продемонстрировал определенный оптимизм по поводу переговорных возможностей, подчеркивая, что считает необходимым условием сосредоточиться на реформировании системы управления Сирией, принятии новой конституции и проведении выборов под наблюдением ООН.

Но можно ли рассчитывать на реальные договоренности относительно Сирии, если на ней завязаны геополитические интересы России, Ирана и Турции? Все предыдущие попытки прийти к соглашению в сирийском вопросе наглядно свидетельствуют, что Москва, Тегеран и Анкара, имитируя попытки решить его, своими действиями только множат проблемы сирийцам и ухудшают общую ситуацию на Ближнем Востоке.

Кроме того, Москва не только сделала для себя Сирию удобным “военным полигоном”, на котором постоянно испытываются новые виды оружия. В Кремле рассматривают сирийскую территорию и как плацдарм для испытания элементов продвижения нового “многополярного мирового порядка”, одним из полюсов которого должна стать Российская Федерация.

Для этого Россия “загоняет” ситуацию таким образом, чтобы мирного решения можно было достичь только на условиях ее сателлита, правительства Башара Асада, а не в обход его, поддерживая оппозиционные силы.

Можно долго дискутировать о путях реализации положений резолюции 2254, которая была принята единогласно в декабре 2015 г. Советом Безопасности ООН, рассматривая механизмы будущего управления в Сирии, разработку новой конституции и проведение под наблюдением ООН выборов.

Но этот “переходный период” является самым чувствительным моментом. С точки зрения сирийского режима и россиян, Асад должен контролировать страну и в дальнейшем. Они считают, что не может быть и речи о проведении новых президентских выборов до завершения его президентского срока в 2021 г.

Для них “переход” означает только то, что будут проведены незначительные фасадные реформы, а некоторые противники режима — формально интегрированы в систему власти. То есть произойдет имитирование изменений без внедрения самих изменений, а Асад превратится в постоянное и неизменное будущее Сирии.

Таким образом, скептицизм по поводу возможности реальных прорывов во время этих дискуссий превращает сам процесс в переговоры без иллюзий. Поскольку так можно проводить переговоры бесконечно, инициируя со временем “Женеву-5”, “Женеву-6” и т.д.

Что, впрочем, все равно будет устраивать Москву. Поскольку она надеется даже в худшем случае сохранить свою военно-морскую базу в Тартусе и закрепить режим Асада хотя бы на алавитских территориях вдоль сирийского побережья Средиземного моря. А что будет в дальнейшем с другими сирийскими территориями — ее не очень и волнует.

К сожалению, переговоры в Женеве вселяют мало оптимизма. Они проходят на перекрестке неопределенности и роста насилия на местах. Некоторые оппозиционные сирийские деятели, западные и арабские дипломаты закономерно опасаются того, что если Асад останется при власти, насилие будет законсервировано навсегда.

Как стало известно благодаря просачиванию конфиденциальной информации, разработанная россиянами новая конституция для Сирии предусматривает, что Башар Асад может оставаться на президентской должности в течение нескольких семилетних сроков. Оставаясь в таком случае магнитом для терроризма.

Поэтому всем сторонам, заинтересованным в сирийских событиях, можно задать вопрос: поддерживаете ли вы терроризм, или же ваша приоритетная задача — остановить терроризм, если Башар Асад будет отстранен от власти?

Сирийская шарада нуждается в несколько иных подходах. Поскольку цель Москвы в Сирии — “стабилизировать законную власть” и получить “победу над терроризмом” — является лишь геополитическим дымовым занавесом Кремля, за которым все больше просматриваются его настоящие гегемонистские цели на Ближнем Востоке и во всем мире.

Поэтому, возможно, следует рассматривать переговоры в Женеве не в разрезе необоснованных ожиданий прорыва, а в качестве толчка к лучшему пониманию сирийского вопроса. И не начинать с наиболее непримиримых расхождений в вопросе будущей формы функционирования сирийского правительства, а ставить перед собой более приземленные и реалистичные цели, наподобие устойчивого соблюдения прекращения военных действий.

Ведь если бы мирный процесс, посадивший за стол переговоров противоборствующие стороны, мог привести к консолидации в вопросе прекращения военных действий (даже без достижения формального прогресса по другим вопросам повестки дня), — это можно было бы рассматривать как успех. С другой стороны, если обсуждение этих вопросов приводит к восстановлению насилия — это провал.

К сожалению, Сирия стала не чем иным, как пешкой в руках “торговцев смертью” — как государств, так и различных экстремистских группировок, безжалостно использующих жизнь сирийцев для удовлетворения своих текущих потребностей.

А тот факт, что уже свыше 300 тыс. мирных сирийцев погибли, вдвое больше — ранены и искалечены, а более 12 млн стали беженцами или вынужденными переселенцами, похоже, абсолютно не волнует ни Россию, ни Иран, которые настойчиво поддерживают режим Асада.

Они продолжают поставлять военное и ресурсное “топливо” “машине для убийств” Башара Асада, руководствуясь своими собственными интересами. Что является проявлением со стороны президента Путина и аятоллы Али Хаменеи их “сочувствия”, “милосердия” и “заботы” о сирийском народе.

В такой ситуации трудно делать какие-то положительные прогнозы. Ведь эти переговоры, скорее всего, упрутся в ту же стену непонимания, что и предыдущие. Ключевым вопросом остается политическая судьба Башара Асада. И даже ослабленная иностранным вмешательством в противостояние сторон оппозиция вряд ли откажется от требования его отставки. Чего и слышать не хочет действующий сирийский режим.

Таким образом, на данном этапе переговоров фактически нет никаких перспектив, что какая-то из сторон пойдет на компромисс по этому вопросу. А это, в свою очередь, превращает женевский процесс в “переговоры о переговорах”.

К этому можно добавить, что неопределенная военная обстановка еще больше усложняет ситуацию, а баланс сил — более размытый, чем когда-либо раньше.

Что же касается США, которые в принципе поддерживают курдских повстанцев, хотя и не объявляли свою позицию относительно Сирии с момента прихода к власти Дональда Трампа, — то они, в конце концов, могут вступить в союз с Анкарой.

В этот период неопределенности гражданское население, лишенное в некоторых сирийских районах самых основных ресурсов, как и ранее, зажато между атаками и взрывами.

Политический контекст мирного урегулирования в Сирии остается так же неопределенным с новым руководством в Вашингтоне и в Организации Объединенных Наций и предыдущей координацией действий между Россией, Ираном и Турцией.

Конфликт, начавшийся с уличных протестов шесть лет назад, превратился в  сложную многогранную прокси-войну, которая беспрерывно собирает огромную “жатву смерти” и создала худший в мире кризис беженцев.

http://gazeta.zn.ua/international/zheneva-4-budet-li-ispolzovan-ocherednoy-shans-dlya-sirii-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Росія прагне ядерного мусульманського Близького Сходу?

1 Putin Копія

 Віктор Каспрук

Те, що Росія сьогодні намагається проникнути скрізь по всьому світу, ні для кого не є секретом. Але Близький Схід – це зона особливих інтересів Москви. Кремль проводить свою близькосхідну політику таким чином, щоб там максимально забезпечити підтримку продажних деспотичних диктаторів, намагаючись, аби вони, як це відбувається у випадку з Башаром Асадом в Сирії, залишалися у владі довічно.

При цьому права людини, свобода слова і інші західні «витівки» для Путіна не мають жодного значення. Росія підтримує геноцид сирійського народу і її анітрохи не хвилює той факт, що силове утримання влади асадівським режимом вже забрало більше 300 тисяч життів мирних громадян Сирії.

Путінська стратегія далека від шахового мислення. Він прагне поставити під прямий, або опосередкований контроль Росії якомога більше країн, і для цього не гидує мати справу з багатьма головорізами в різних регіонах світу.

Створюючи своєрідну власну «вісь диявола» та використовуючи той факт, що надвисокі нафтові доходи зробили частину лідерів мусульманських країн Близького Сходу просто таки одержимими демонами безконтрольного збагачення і вседозволеності.

Намагаючись протистояти Сполученим Штатам там, де це тільки можливо, Російська Федерація виношує далекосяжні плани щодо близькосхідного регіону.

І ці плани полягають не тільки в тому, що вже через декілька років Іран буде спроможним отримати статус ядерної держави. Плани Москви є більш грандіозні, їхня логіка полягає у сприянні створенню ядерного мусульманського Близького Сходу.

А це вже кардинально зовсім інше, ніж так звана «Ісламська держава», чи навіть палестинські джихадисти з усіма іншими разом взятими терористичними ісламськими угрупуваннями.

Путін готовий гратися з вогнем і використовувати будь-які способи, щоб тільки повернути Росії частину втраченої влади і впливів у світі, які колись мав Радянський Союз.

Залишаючись поки що найбільшою за територією країною в світі, Російська Федерація ще здатна використовувати свої величезні природні ресурси і великий ядерний потенціал.

Ядерний Близький Схід, якщо Москві вдасться реалізувати свої плани, здатен докорінним чином змінити геополітичну розстановку сил в світі. І замість стабілізації регіону може перетворити його на потенційну загрозу провокування ядерної війни.

Оскільки «ядерний мусульманин» – це вже щось абсолютно зовсім інше, ніж ісламістський терорист, котрий одягнув на себе пояс шахіда.

Росія прагне стати домінуючою силою в регіоні та закріпитися там, як військова і економічна потуга, котра застосовуючи елементи гібридної війни, здатна витіснити американців і європейців з Близького Сходу.

З іншого боку, допомагаючи Ірану в його ядерній програмі, Російська Федерація плекає не лише виклики безпеці Ізраїлю.

Сильний і військово потужний Іран – це історичний противник і конкурент для Росії в Центральній Азії та на світових нафтових ринках.

Крім того, сильний і ядерний Іран є не тільки серйозною загрозою для союзників Сполучених Штатів в близькосхідному регіоні. Він також являє собою серйозну загрозу і для самої Росії.

Тому, провокуючи антизахідну «геополітичну гойдалку», у підсумку Путін може отримати протилежний результат.

За якого, допомагаючи Тегерану посилювати свої впливи на Близькому Сході, протистояти антиядерним вимогам США і залякувати своїх суперників, Москва може домогтися того, що Іран не стане більш залежним від Російської Федерації, а навпаки спробує почати, як мінімум, ігнорувати її інтереси.

Історично Росія вже давно намагалася домінувати над Іраном, і не тільки з військової точки зору. Кремль добре засвоїв досвід неоколоніалізму й готовий почати проникнення до Ірану через вкладення коштів у іранську енергетику, в першу чергу, в ядерну і нафтову сферу.

Але коли іранські збройні сили нині фактично мають через Сирію доступ до кордонів Ізраїлю, це відкриває потенційні можливості і для Росії спровокувати проксі-війну Тегерану з Єрусалимом.

І хоча те, що Ізраїль у такому разі буде атакувати Іран, є віддаленою можливістю, проте така можливість залишається на майбутнє.

Та те, що Іран буде намагатися підім’яти під свій контроль Близький Схід викликає справжній страх в арабському світі.

Але для арабів було б помилкою вважати, що Росія є найкращим другом для їхніх країн.

Москва діє виключно у своїх інтересах. І якщо виникне така потреба, то вона не задумуючись відмовиться від підтримки тих держав на Близькому Сході, котрі не вписуватимуться у її концепцію відновлення її ролі на світовій арені, як наддержави.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Россия стремится к ядерному мусульманскому Ближнему Востоку?

Виктор Каспрук

То, что Россия сегодня пытается проникнуть везде по всему миру, ни для кого не является секретом. Но Ближний Восток – это зона особых интересов Москвы. Кремль проводит свою ближневосточную политику таким образом, чтобы там максимально обеспечить поддержку продажных деспотических диктаторов, пытаясь чтобы они, как это происходит в случае с Башаром Асадом в Сирии, оставались во власти пожизненно.

При этом права человека, свобода слова и другие западные «шалости» для Путина не имеют никакого значения. Россия поддерживает геноцид сирийского народа и ее нисколько не волнует тот факт, что силовое удержание власти асадовским режимом уже унесло более 300 тысяч жизней мирных граждан Сирии.

Путинская стратегия далека от шахматного мышления. Он стремится поставить под прямой или опосредованный контроль России как можно больше стран, и для этого не брезгует иметь дело со многими головорезами в различных регионах мира.

Образуя своеобразную собственную «ось дьявола» и используя тот факт, что сверхвысокие нефтяные доходы сделали часть лидеров мусульманских стран Ближнего Востока просто таки одержимыми демонами бесконтрольного обогащения и вседозволенности.

Пытаясь противостоять Соединенным Штатам там, где это только возможно, Россия вынашивает далеко идущие планы относительно ближневосточного региона.

И эти планы состоят не только в том, что уже через несколько лет Иран будет в состоянии получить статус ядерной державы. Планы Москвы более грандиозные, их логика заключается в содействии созданию ядерного мусульманского Ближнего Востока.

А это уже кардинально совсем другое, чем так называемое  «Исламское государство», или даже палестинские джихадисты со всеми другими вместе взятыми террористическими исламскими группировками.

Путин готов играть с огнем и использовать любые способы, чтобы только вернуть России часть утраченной власти и влияния в мире, которые когда-то имел Советский Союз.

Оставаясь пока самой большой по территории страной в мире, Россия еще способна использовать свои огромные природные ресурсы и большой ядерный потенциал.

Ядерный Ближний Восток, если Москве удастся реализовать свои планы, способен коренным образом изменить геополитическую расстановку сил в мире. И вместо стабилизации региона может превратить его в потенциальную угрозу провоцирования ядерной войны.

Поскольку «ядерный мусульманин» – это уже что-то совсем другое, чем исламистский террорист, который надел на себя «пояс шахида».

Россия стремится стать доминирующей силой в регионе и закрепиться там, как военная и экономическая потуга, которая применяя элементы гибридной войны, способна вытеснить американцев и европейцев с Ближнего Востока.

С другой стороны, помогая Ирану в его ядерной программе, Россия лелеет не только вызовы безопасности Израиля.

Сильный и военно мощный Иран – это исторический противник и конкурент для России в Центральной Азии и на мировых нефтяных рынках.

Кроме того, сильный и ядерный Иран является не только серьезной угрозой для союзников Соединенных Штатов в ближневосточном регионе. Он также представляет собой серьезную угрозу и для самой России.

Поэтому, провоцируя антизападные «геополитические качели», в итоге Путин может получить противоположный результат.

Когда, помогая Тегерану усиливать свое влияние на Ближнем Востоке, противостоять антиядерным требованиям США и запугивать своих соперников, Москва может добиться того, что Иран не станет более зависимым от Российской Федерации, а наоборот попытается начать, как минимум, игнорировать ее интересы.

Исторически Россия уже давно пыталась доминировать над Ираном, и не только с военной точки зрения. Кремль хорошо усвоил опыт неоколониализма и готов начать проникновение в Иран через вложение средств в иранскую энергетику, в первую очередь, в ядерную и нефтяную сферу.

Но когда иранские вооруженные силы в настоящее время фактически имеют через Сирию доступ к границам Израиля, это открывает потенциальные возможности для России спровоцировать прокси-войну Тегерана с Иерусалимом.

И хотя то, что Израиль в таком случае будет атаковать Иран, является отдаленной возможностью, однако такая возможность остается на будущее.

То, что Иран будет пытаться подмять под свой контроль Ближний Восток, вызывает настоящий страх в арабском мире. Но для арабов было бы ошибкой считать, что Россия является лучшим другом для их стран.

Москва действует исключительно в своих интересах. И если возникнет такая необходимость, то она не задумываясь откажется от поддержки тех государств на Ближнем Востоке, которые не будут вписываться в ее концепцию восстановления ее роли на мировой арене, как сверхдержавы.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

«Машина для вбивств» Башара Асада продовжує функціонувати за підтримки «торговців смертю»

Сирія стала нічим іншим, як пішаком в руках «торговців смертю» – як держав, так і різних екстремістських угруповань, які безжально використовують життя сирійців для задоволення своїх поточних потреб.

Про це пише політолог Віктор Каспрук у своїй статті для ZN.UA. Автор зазначає, що вже понад  300 тис. мирних сирійців загинули, вдвічі більше – поранені і покалічені, а більш 12 млн. стали біженцями або вимушеними переселенцями.

Але це не хвилює, ні Росію, ні Іран, які наполегливо підтримують режим Асада. «Вони продовжують постачати військове і «ресурсне паливо» «машині для вбивств» Башара Асада, керуючись своїми власними інтересами.

Це є проявом з боку президента Путіна і аятоли Алі Хаменеї їхнього  «співчуття», «милосердя» і «турботи» про сирійський  народ», – пише Каспрук.

При цьому різні сторони переслідують різні цілі, що робить сирійців заручниками зовнішніх сил, які підтримують Асада. А це, на думку автора, перетворює женевський процес на «переговори про переговори».

http://gazeta.dt.ua/international/zheneva-4-chi-bude-vikoristaniy-chergoviy-shans-dlya-siriyi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Сирія стала геополітичною пішаком в руках “торговців смертю”

Сирія стала нічим іншим, як пішаком в руках “торговців смертю” – як держав, так і різних екстремістських угруповань, безжально використовують життя сирійців для задоволення своїх поточних потреб. Про це пише політолог Віктор Каспрук у своїй статті для ZN. UA.

Автор зазначає, що вже понад 300 тис. мирних сирійців загинули, вдвічі більше – поранені і покалічені, а більш 12 млн стали біженцями або вимушеними переселенцями. Але це не хвилює, ні Росію, ні Іран, які наполегливо підтримують режим Асада. 
“Вони продовжують постачати військове і ресурсне” паливо “” машині для вбивств “Башара Асада, керуючись своїми власними інтересами.

Це є проявом з боку президента Путіна і аятоли Алі Хаменеї їх “співчуття”, “милосердя” і “турботи”  сирійському народу “, – пише Каспрук.

При цьому різні сторони переслідують різні цілі, що робить сирійців заручниками зовнішніх сил, які підтримують Асада. А це, на думку автора, перетворює женевський процес в “переговори про переговори”.

Детальніше про мирні переговори по Сирії читайте в статті Віктора Каспрука “” Женева-4 “: чи буде використаний черговий шанс для Сирії?” В тижневику “Дзеркало тижня. Україна”.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Москва зробила Сирію інструментом просування “багатополярного світового порядку”

Під виглядом боротьби з тероризмом Росія намагається просунути свої гегемоністські цілі в регіоні і в усьому світі.

Сирія стала інструментом просування геополітичних цілей для Росії

Москва не тільки зробила для себе Сирію зручним “військовим полігоном”, на якому постійно випробовуються нові види зброї. У Кремлі розглядають сирійську територію як плацдарм для випробування елементів просування нового “багатополярного світового порядку”, одним з полюсів якого повинна стати Російська Федерація. Про це пише політолог Віктор Каспрук у своїй статті для DT.UA.

Автор зазначає, що для цього Росія “заганяє” ситуацію таким чином, щоб мирного рішення можна було досягти тільки на умовах її сателіта, уряду Башара Асада. У той час як деякі сирійські опозиційні діячі, західні і арабські дипломати закономірно побоюються того, що якщо Асад залишиться при владі, насильство буде законсервовано назавжди.

Каспрук нагадує, що в ЗМІ просочилася розроблена росіянами нова конституція для Сирії. Вона передбачає, що Башар Асад може залишатися на президентській посаді протягом декількох семирічних термінів. При цьому перебування Асада при владі буде створювати підґрунтя для продовження конфліктів та тероризму. І це говорить про те, що боротьба з тероризмом не є основною метою для Росії.

“Сирійська шарада потребує дещо інших підходів. Оскільки мета Москви в Сирії — “стабілізувати законну владу і отримати перемогу над тероризмом” — є лише геополітичною димовою завісою Кремля, за якою все більше проглядаються його справжні гегемоністські цілі на Близькому Сході і у всьому світі”, – пише політолог .

Читайте також: Росія та Китай заблокували резолюцію ООН по Сирії

Детальніше про мирні переговори щодо Сирії читайте у статті Віктора Каспрука “”Женева-4″: Чи буде використаний черговий шанс для Сирії?” в тижневику “Дзеркало тижня. Україна”.

http://dt.ua/WORLD/moskva-zrobila-siriyu-instrumentom-prosuvannya-bagatopolyarnogo-svitovogo-poryadku-ekspert-235242_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін пропонує Європі Росію у ролі “даху”

Російський президент Володимир Путін шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, але він хоче, щоб це було на його умовах.

Про це пише політолог Віктор Каспрук у статті на “Радіо Свобода”.

“Для зовнішнього Путін видає себе за експортера безцінного товару – “постачальника миру”. На його думку, це робить його важливою фігурою, яка має вагу і вплив у Європі і світі. Чи завжди так було? У минулому і попередніх століттях постачальником миру міг бути лише той, хто міг загрожувати переможною війною. Сьогодні досить просто війни, в тому числі гібридної і явно програшної. Запустивши проекти “Кримнаш” і “Сиріянаш”, Путін пропонує Росію Європі у ролі “даху”, – зазначає автор.

За словами Каспрука, Путін продовжує залякувати світ і намагається, щоб з Росії зняли санкції, але на його умовах.

“Він лякає тих, хто піддається на це лякання. Та ще більше “розпалюється” у своїй агресії, коли бачить, що хтось його боїться, чи намагається умиротворити. І хоча Путін відчайдушно шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, він хоче, аби вони були зняті саме на його умовах”, – зазначає політолог.

http://www.radiosvoboda.org/a/28099852.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Україна і мовний імперіалізм Москви. Від «радянського народу» до «русского мира»

Радіо Свобода 05 Лютий 2017 

Віктор Каспрук

Поширена в СРСР псевдоісторична концепція про «єдиний радянський народ», яка закріпляла домінування росіян на окупованих ними територіях, по суті, була предтечею путінської ідеї «русского мира». Оскільки Москва вже більше не могла апелювати до зниклого разом із Радянським Союзом цього уявного псевдонароду, то ідеологи імперської політики Кремля віднайшли новий термін. Який би так само дозволяв трактувати колонізовані свого часу чужі території, як свої власні, а населяння, котре їх засиляє, вважати своїми підданими. Незважаючи на набутий ними державний статус і визнання у всьому світі незалежними країнами.

У цьому контексті варто звернути увагу на інтерв’ю відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук, директора Інституту української мови Павла Гриценка, який справедливо зазначив: «Коли йдеться про «російськомовне населення», ми маємо зовсім іншу ситуацію. Коли відчувалося, що Радянський Союз дихає на ладан, тоді зародилася ідея створити зовсім інший тип Homo Soveticus. Тоді була розроблена фантастична за обсягами, структурою та тонкістю втілення ідея русифікації. Були створені умови, за яких ти міг здобути професію лише відмовившись у процесі освоєння цієї професії від своєї рідної мови. Так поступово насаджувалася та формувалася ця «російськість»…

Перший етап цієї маніпуляції полягав у тому, що «русскоязычное население» прирівняли до «русских», до «соотечественников», до тих, кого треба захищати. Якщо ж їх треба захищати, то ви, йдучи з Радянського Союзу і створюючи свої нові держави – знайте, що ми у будь-який момент прийдемо і будемо захищати «русскоязычное население», незалежно від того чи це ром, чи це угорець, чи це українець».

Росія повернулася до свого «інтернаціонального обов’язку»

Дійсно, росіяни мають патологічну потребу когось від чогось «захищати». Так СРСР велику частину ХХ століття намагався видати себе за «захисника слабких народів» і «поборника справедливості».

І хоча усе це виливалося в підтримку терористичних та диктаторських режимів по всьому світу, але чого не зробиш задля поширення «принципово нової моделі» світоустрою.

Котра, щоправда, видавала тотальні злидні більшості населення за неймовірні успіхи комуністичного радянського керівництва, а втручання у внутрішні справи суверенних держав – за «інтернаціональний обов’язок» СРСР перед гнобленими «імперіалістами» далекими від Москви народами.

Тепер же Путін втручається і відторгає території сусідніх країн, послуговуючись новою ідеєю, яка передбачає, що Російська Федерація повертає частині російського народу (до якого кремлівці автоматично зарахували усіх тих, хто розмовляє російською мовою, і хто опинився поза їхнім контролем), захист і допомогу в дотриманні національних, релігійних і станових «прав».

Кремль силою намагається нав’язати українцям «право» перебувати в російському мовному та інформаційному просторі.

Абсолютно зрозуміло, що встановлювати свій «русский мир» вони планують лише там, де є російськомовні. Оскільки україномовні області їм не цікаві в принципі.

Наслідки тотальної русифікації не зникнуть самі по собі

25 років з часу відновлення української державності показали, що наслідки тотальної русифікації не можуть зникнути самі по собі.

Для українців це дуже болюча проблема, адже у великій частині міст вони й досі не мають повноцінного мовного середовища. Не дивлячись на те, що це їм гарантує Конституція.

У той же час, більшість політиків в Україні бояться навіть торкатися мовного питання, наперед знаючи, якою буде на це реакція з боку принципово російськомовних.

Але справа дерусифікації України і формування української сучасної політичної нації не зрушиться з місця, якщо мовна тема не звучатиме з вуст політиків і з екранів телевізорів, як найактуальніше завдання, як найнеобхідніша реформа для побудови успішної і сильної України.

Кремль хоче підірвати українське суспільство із середини. І знищення української мови, цінностей і культури нації – це методи та інструменти гібридної гуманітарної війни.

На жаль, українська політична еліта (або точніше ті, хто себе за неї видає), сьогодні явно не готова стати поряд із будівниками українського ментального простору і порвати з Москвою по-справжньому.

Помиляються принципові супротивники української мови, котрі чомусь думають, що можна побудувати якусь фантастичну російськомовну демократичну ліберальну Україну, яка буде подавати приклад Росії.

З іншого боку, замінити фактично діючу і понині в Україні пострадянську матрицю на українську, неможливо без формування культурних, освітніх, політичних, фінансових і промислових еліт.

Без побудови ефективної держави важко сформувати українське середовище

Російськомовний совок постійно перебуває у режимі самовідтворення, а побудова неефективної держави не може викликати бажання у тих, хто й досі вагається, перейти не тільки на державну мову, а й взагалі сприймати як свою державу, де постійно відбувається «покращення погіршення» рівня їхнього життя.

Заміна культурного коду у таких обивателів упирається передусім в соціальні питання. І таким чином небажання переходити на державну мову стає елементом внутрішнього спротиву державі, яку вони й досі ще не вважають своєю.

Неврахування цього вагомого чинника самоідентифікації частини населення України несе в собі дуже великі ризики.

Оскільки ті, хто й досі не визначилися зі своїм остаточним вибором, можуть дуже істотно вплинути на політичний курс країни на наступних парламентських і президентських виборах.

Українці потребують самоорганізації і самопідтримки. Адже коли більшість бізнесу і підприємництва в Україні нині російськомовні, то це означає, що навряд чи вони будуть підтримувати фінансово усе українське. Воно їм чуже і незрозуміле.

Можливо, що варто, у такому разі, задуматися над тим, щоб формувати українське середовище самим.

Організовуючи українців крок за кроком в церквах, вишах, на підприємствах і так далі. Тобто створюючи українські общини, як це є за кордоном.

Засновуючи кредитні спілки, каси взаємодопомоги, підтримуючи український бізнес, чим тільки можливо, даючи відсіч «наїздам» з боку тих, хто намагається його підім’яти.

Тобто кооперуючись культурологічно, економічно і соціально. Зустрічаючись, обговорюючи проблеми, тримаючи зв’язок між собою. Підтримуючи українські періодичні видання. Потрібні лише активні люди, щоб все розпочати і зрушити цю проблему з мертвої точки.

Звісно, що потрібен певний час, щоб українізувати молодь. Треба починати із підлітків, і давати їм українською те, що у них є популярним: майнкрафт, ютуб, кіносеріали та мультсеріали, трансляцію онлайн-ігор україномовними гравцями, ютуб-канали на типові дитячо-підліткові теми. Бо це все зараз переважно російською та англійською.

Як показує історичний досвід, якщо б питання української мови порушували з 1991 року, якби провели дерусифікацію і реальну українізацію Сходу і Криму, якщо б зупинили інформаційно-культурну експансію з боку Росії, то ніякого АТО не було б взагалі.

Причина нападу Росії – це відсутність на тих територіях української мови. Тому там де російська мова – там війна. А ті хто проти української мови, ті кличуть Путіна до агресивних дій кожним неукраїнським словом.

http://www.radiosvoboda.org/a/28279748.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Украина и языковой империализм Москвы. От «советского народа» до «русского мира»

Радио Свобода  05 февраля  2017   

Виктор Каспрук

Распространена в СССР псевдоисторическая концепция о «едином советском народе», которая закрепляла доминирование россиян на оккупированных ими территориях, по сути, была предтечей путинской идеи «русского мира». Поскольку Москва уже не могла апеллировать к пропавшему вместе с Советским Союзом этому воображаемому псевдонароду, то идеологи имперской политики Кремля нашли новый термин.  Который бы так же позволял трактовать колонизированные в свое время чужие территории, как свои собственные, а население, что их населяет, считать своими подданными. Несмотря на приобретенный ими государственный статус и признание во всем мире независимыми странами.

В этом контексте стоит обратить внимание на интервью известного украинского языковеда, доктора филологических наук, директора Института украинского языка Павла Гриценка, который справедливо отметил: «Когда речь идет о «русскоязычном населении», мы имеем совсем другую ситуацию. Когда чувствовалось, что Советский Союз дышит на ладан, тогда зародилась идея создать совершенно другой тип Homo Soveticus. Тогда была разработана фантастическая по объемам, структуре и тонкостью воплощения идея русификации. Были созданы условия, при которых ты мог получить профессию только отказавшись, в процессе освоения этой профессии, от своего родного языка. Так постепенно насаждалась и формировалась эта «русскость» …

Первый этап этой манипуляции заключался в том, что «русскоязычное население» приравняли к «русским», к «соотечественникам», к тем, кого нужно защищать. Если же их надо защищать, то вы, идя из Советского Союза и создавая свои новые государства – знайте, что мы в любой момент придем и будем защищать «русскоязычное население», независимо от того это ром, или это венгр, или это украинец».

Россия вернулась к своему «интернациональному долгу»

Действительно, россияне имеют патологическую потребность кого-то от чего-то «защищать». Так СССР большую часть ХХ века пытался выдать себя за «защитника слабых народов» и «поборника справедливости».

И хотя все это выливалось в поддержку террористических и диктаторских режимов по всему миру, но чего не сделаешь ради распространения «принципиально новой модели» мироустройства.

Которая, правда, выдавала тотальную нищету большинства населения за невероятные успехи коммунистического советского руководства, а вмешательство во внутренние дела суверенных государств – за «интернациональный долг» СССР перед притесняемыми «империалистами» далекими от Москвы народами.

Теперь же Путин вмешивается и отторгает территории соседних стран, пользуясь новой идеей, которая предусматривает, что Российская Федерация возвращает части русского народа (к которому кремлевцы автоматически зачислили всех тех, кто говорит на русском языке, и кто оказался вне их контроля), защиту и помощь в соблюдении национальных, религиозных и сословных «прав».

Кремль силой пытается навязать украинцам «право» находиться в русском языковом и информационном пространстве.

Совершенно понятно, что устанавливать свой «русский мир» они планируют только там, где есть русскоязычные. Поскольку украиноязычные области им не интересны в принципе.

Последствия тотальной русификации не исчезнут сами по себе

25 лет со времени восстановления украинской государственности показали, что последствия тотальной русификации не могут исчезнуть сами по себе.

Для украинцев это очень болезненная проблема, ведь в большой части городов они до сих пор не имеют полноценной языковой среды. Несмотря на то, что это им гарантирует Конституция.

В то же время, большинство политиков в Украине боятся даже касаться языкового вопроса, заранее зная, какой будет на это реакция со стороны принципиально русскоязычных.

Но дело дерусификации Украины и формирование украинской современной политической нации не сдвинется с места, если языковая тема не будет звучать из уст политиков и с экранов телевизоров, как актуальная задача, как необходимая реформа для построения успешной и сильной Украины.

Кремль хочет подорвать украинское общество изнутри. И уничтожение украинского языка, ценностей и культуры нации – это методы и инструменты гибридной гуманитарной войны.

К сожалению, украинская политическая элита (или точнее те, кто себя за нее выдает), сегодня явно не готова стать рядом с строителями украинского ментального пространства и порвать с Москвой по-настоящему.

Ошибаются принципиальные противники украинского языка, которые почему-то думают, что можно построить какую-то фантастическую русскоязычную демократическую либеральную Украину, которая будет подавать пример России.

С другой стороны, заменить фактически действующую и поныне в Украине постсоветскую матрицу на украинскую, невозможно без формирования культурных, образовательных, политических, финансовых и промышленных элит.

 Без построения эффективного государства трудно сформировать украинскую среду

Русскоязычный совок постоянно находится в режиме самовоспроизводства, а построение неэффективного государства не может вызвать желание у тех, кто до сих пор сомневается, перейти не только на государственный язык, но и вообще воспринимать как свое государство, где постоянно происходит «улучшение ухудшения» уровня их жизни.

Замена культурного кода в таких обывателей упирается, прежде всего, в социальные вопросы. И таким образом нежелание переходить на государственный язык становится элементом внутреннего сопротивления государству, которое они до сих пор еще не считают своим.

Игнорирование этого весомого фактора самоидентификации части населения Украины – несет в себе очень большие риски.

Поскольку те, кто до сих пор не определились со своим окончательным выбором, могут очень существенно повлиять на политический курс страны на следующих парламентских и президентских выборах.

Украинцам нужна самоорганизация и самоподдержка. Ведь когда большинство бизнеса и предпринимательства в Украине сейчас русскоязычные, то это означает, что вряд ли они будут поддерживать финансово все украинское. Оно им чуждо и непонятно.

Возможно, что стоит, в таком случае, задуматься над тем, чтобы формировать украинскую среду самим.

Организуя украинцев шаг за шагом в церквях, вузах, на предприятиях и так далее. То есть, создавая украинские общины, как это есть за рубежом.

Основывая кредитные союзы, кассы взаимопомощи, поддерживая украинский бизнес, чем только возможно, давая отпор «наездам» со стороны тех, кто пытается его подмять.

То есть кооперируясь культурологически, экономически и социально. Встречаясь, обсуждая проблемы, держа связь между собой. Поддерживая украинские периодические издания. Нужны только активные люди, чтобы все начать и сдвинуть эту проблему с мертвой точки.

Конечно, требуется определенное время, чтобы украинизировать молодежь. Надо начинать с подростков, и давать им на украинском то, что у них есть популярным: майнкрафт, ютуб, киносериалы и мультсериалы, трансляцию онлайн-игр с украиноязычными игроками, ютуб-каналы на типовые детско-подростковые темы. Потому что это все сейчас в основном на русском и английском.

Как показывает исторический опыт, если бы вопрос украинского языка поднимали с 1991 года, если бы провели дерусификацию и реальную украинизацию Востока и Крыма, если бы остановили информационно-культурную экспансию со стороны России, то никакого АТО не было бы вообще.

Причина нападения России – это отсутствие на этих территориях украинского языка. Поэтому там, где русский язык – там война. А те, кто против украинского языка, те зазывают Путина к агрессивным  действиям каждым неукраинским словом.

http://www.radiosvoboda.org/a/28279748.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Експерт розповів, коли адміністрація Трампа зможе оприлюднити нову концепцію щодо РФ

Є велика ймовірність, що сценарій нового пакета санкцій у США дійсно розглядається саме в частині втручання у вибори.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, аналізуючи заяву американського сенатора про запровадження нових санкцій проти РФ після розслідування в Конгресі заяв про втручання у вибори США.

«Скоріш за все, Трамп ухвалюватиме остаточне рішення після того, як відбудеться особиста зустріч із Путіним. Саме це може стати відправною точкою, з якої розпочнеться нова політика щодо Росії та загалом геополітична ситуація. Йдеться не лише про агресію щодо України, а про весь західний світ», – припускає політолог.

На його переконання, низка заяв, які звучали під час Мюнхенської конференції, та ланцюжок подій напередодні заходу є сигналом того, що програму покращення відносин з РФ виконати навряд чи вдасться.

Не виключено, що в США готують абсолютно нову концепцію щодо РФ, яка поки не оприлюднюється. Зміни можуть відбутися або після перших 100 днів президентства Трампа, або в перший місяць після цього.

За його словами, поки ще триває та позиційна гра, перебіг якої РФ ще може змінити через певну непідготовленість США. З іншого боку, зауважив він, ми вже були свідками заклику до повернення до концепції сили.

«Це повернення до часів Рейгана, до проголошення нової холодної війни, перегонів озброєнь, що, очевидно, РФ витримати не зможе, а в США чудово це розуміють. Путін, який ставив на Трампа, може бути розчарований. Трамп може виявитися більш оперативним, ніж Клінтон, яка не робила б різких рухів. Судячи з тієї поведінки Трампа, яка є станом на сьогодні, можна припустити, що він схильний до думки, що в такому геополітичному форматі РФ існувати не може», – розмірковує політолог.

«Не виключено, що все може обернутися таким чином, що Трамп буде налаштований проти РФ більше, ніж Рейган проти Радянського Союзу», – підсумував Віктор Каспрук.

В експертному колі передбачають, що набагато сильнішим ударом, ніж санкції, для РФ може стати курс адміністрації Трампа на розморожування видобутку нафти, оскільки це прямо б’є по ринку, а до секторальних санкцій у Кремлі вже адаптувалися.

Нагадаємо, минулого тижня Дональд Трамп підписав указ про звільнення свого радника Майкла Флінна через контакти з РФ щодо скасування санкцій. Також у Вашингтоні заявили, що Білий дім має докази фальсифікації виборів.

https://www.slovoidilo.ua/2017/02/20/pogljad/polityka/ekspert-rozpoviv-koly-administracziya-trampa-zmozhe-oprylyudnyty-novu-koncepcziyu-shhodo-rf

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Эксперт рассказал, когда администрация Трампа сможет огласить новую концепцию по РФ

Велика вероятность, что сценарий нового пакета санкций в США действительно рассматривается именно по части вмешательства в выборы.

Об этом в комментарии «Слову и Делу» рассказал политолог Виктор Каспрук, анализируя заявление американского сенатора о введении новых санкций против РФ после расследования в Конгрессе заявлений о вмешательстве в выборы США.

«Скорее всего, Трамп будет принимать окончательное решение после того, как состоится личная встреча с Путиным. Именно это может стать отправной точкой с которой начнется новая политика в отношении России и в целом геополитическая ситуация. Речь не только об агрессии в отношении Украины, но и обо всем западном мире», – предположил политолог.

По его убеждению, ряд заявлений, которые звучали в ходе Мюнхенской конференции, и цепочка событий накануне являются сигналом того, что программу улучшения отношений с РФ выполнить вряд ли удастся.

Не исключено, что в США готовят совершенно новую концепцию по РФ, которая пока не подлежит огласке. Изменения могут произойти либо после первых 100 дней президентства Трампа, либо в первый месяц после этого.

По его словам, пока еще продолжается позиционная игра, ход которой РФ еще может изменить, из-за определенной неподготовленности США. С другой стороны, отметил он, мы уже были свидетелями призыва к возвращению к концепции силы.

«Это возвращение во времена Рейгана, к провозглашению новой холодной войны, гонки вооружений, что, очевидно, РФ выдержать не сможет, а в США прекрасно это понимают. Путин, который ставил на Трампа, может быть разочарован. Трамп может оказаться более оперативным, чем Клинтон, которая не делала бы резких движений. Судя по тому поведению Трампа, которое есть по состоянию на сегодня, можно предположить, что он склонен к мысли, что в таком геополитическом формате РФ существовать не может», – рассуждает политолог.

«Не исключено, что все может обернуться таким образом, что Трамп станет настроен против РФ больше, чем Рейган против Советского Союза», – подытожил Виктор Каспрук.

В экспертном кругу предполагают, что гораздо более сильным ударом, чем санкции, для РФ может стать курс администрации Трампа на размораживание добычи нефти, поскольку это прямо сказывается на рынке, а к секторальным санкциям в Кремле уже адаптировались.

Напомним, на прошлой неделе Дональд Трамп подписал указ об увольнении своего советника Майкла Флинна за его контакты с РФ по поводу отмены санкций. Также в Вашингтоне заявили, что у Белого дома есть доказательства фальсификации результатов выборов.

https://ru.slovoidilo.ua/2017/02/20/mnenie/politika/ekspert-rasskazal-kogda-administraciya-trampa-smozhet-oglasit-novuyu-koncepciyu-po-rf

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Путін не врахував стійкості і мобільності американської системи влади

Віктор Каспрук

Як би це не звучало парадоксально, але в намаганні президента Сполучених Штатів розпочати «консервативну перебудову Америки» і світової геополітики, Путін може виявитися для нього непоганим «стимулом». Принаймні на самому початку його президентської каденції.

Оскільки спроби Кремля вплинути на перебіг президентської кампанії у США і використання для цього «партизанської пропаганди», поставили перед політичним американським істеблішментом питання, – наскільки надійно їхня країна захищена від будь-яких зовнішніх впливів.

Таким чином (хоче цього сам Дональд Трамп, чи не хоче), але йому весь час доведеться доводити американцям, що він ніяким чином не пов’язаний із Путіним.

А це, в першу чергу, підштовхуватиме його до поступового переходу до більш потужної і реалістичної політики щодо Росії, котрою вже 17 років заправляє пожиттєвий президент.

Варто почати з того, що Білий дім не зможе закривати очі на прагнення Путіна зменшити американський інтерес і вплив в Європі та Азії.

А наростання внутрішньої політичної кризи, яку провокують розбіжності в ставленні політикуму США до напряму у якому слід проводити російську політику, вносить певний розкол в середовищі владних еліт.

Водночас, провокування Росією втягнення її в воєнну гонку з Америкою, мало б суперечити стратегічним цілям Путіна. Адже тут необхідно враховувати не тільки фактор збільшення Сполученими Штатами витрат на виробництво і закупівлю новітніх модерних типів озброєння, а й зростання військової ефективності американської армії.

Що, в свою чергу, поставить Москву перед вибором, де взяти кошти на модернізацію і збільшення боєздатності своєї армії.

Це повністю руйнує плани Путіна, котрі полягали в тому, що потрібно лише направляти в правильне русло сценарій, а «трампівська» Америка сама відкриє Росії шлях на світову арену і визнає Кремль рівним собі геополітичним партнером.

Путін звик діяти тактично політично оперативно, відчуваючи межі своєї влади і корупційних можливостей.

Трамп поки що відчуває себе більше бізнесменом, ніж політиком у світі номер один. Тому він розривається між владою і бізнес-можливостями, а американський світ перебуває сьогодні від цього у дуже серйозному замішанні.

Проте, якби навіть Дональд Трамп вирішив стати таким, як Путін, у нього ніколи не буде такої можливості.

Адже американська конституційна система, завдяки батькам-засновникам США, створена таким чином, що президентська влада є лише одним із трьох її стовпів.

Але російський диктатор цього не розуміє і має ілюзії, що сіючи хаос по світу він зможе вічно бігати колами навколо американської зовнішньої політики, вишукуючи в ній пробої і роблячи спроби нанести дошкульні удари.

Це в нього не вийде ні зараз, ні в майбутньому. Американська державна машина сконструйована таким чином, що всі «геополітичні танці» Путіна будуть прораховані, і ефективну відповідь він отримає набагато швидше, ніж це можуть собі уявити в Москві.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Сирія: чи можливі «безпечні зони» на території війни?

Віктор Каспрук

Президент США Дональд Трамп має намір переформатувати Америку і увесь світ під своє бачення. Просуваючись у цьому напрямку він готувався підписати указ, який зупиняє прийом на території США сирійських біженців і зобов’язує Міністерство оборони та Державний департамент розробити плани створення «безпечних зон» для біженців в Сирії.

Але в останній момент Дональд Трамп вирішив відкликати пропозицію щодо «безпечних зон». Це рішення дозволяє адміністрації Трампа уникнути, принаймні тимчасово, складних питань, які б піднімала політика її втілення. Уникаючи цим цілого ряду політичних і матеріально-технічних проблем.

Можливо, що на папері усе це виглядало б досить привабливо. Адже під час виборчої кампанії 2016 року «безпечні зони» часто підносилися у якості альтернативи допуску біженців на американську територію.

Такий підхід мав би одночасно гарантувати безпеку цивільним особам, а також знижував ризики того, що терористи будуть здатними використовувати програму для біженців для проникнення у Сполучені Штати.

Але виборча кампанія вже закінчилася і матеріалізація ідеї «безпечних зон» могла мати свої тривожні наслідки. Оскільки обіцянка Дональда Трампа створити в Сирії подібні зони для переміщених осіб явно б вимагала військового втручання Америки у цей конфлікт.

Незважаючи на свою назву, ці «безпечні зони» не завжди могли бути безпечними.

Бо без належного захисту вони насправді легко ставали мішенню для атак терористичних сил, котрі прагнули завдати шкоди мирним жителям, які там перебували.

І тут можна навести, як негативний приклад, трагічну історію, котра трапилася свого часу у боснійському місті Сребрениці.

Коли так само було заявлено про безпечну зону для боснійських мусульман. Проте вона була захоплена боснійськими сербами, які вбили більше 7 тисяч мусульманських чоловіків і хлопчиків.

Якщо «безпечна зона» була створена у Сирії, то вона мала б потребу у військовому захисті з боку США.

Що, у свою чергу, означало підняття питання про створення безпольотної зони, а також перекидання туди американських наземних військ для захисту цієї зони від ІДІЛ і солдатів сирійської урядової армії.

Це вимагало б великого американського втручання, а також здатне було призвести до прямого конфлікту з сирійськими військами і спровокувати розширення присутності союзника диктатора Башара Асада – Росії.

Крім того, без створення життєздатних робочих місць та інфраструктури, біженці можуть покинути «безпечні зони», які не здатні забезпечити їхні основні потреби.

Адже вже існують райони в Туреччині, Лівані і Йорданії, які були відносно безпечні для сирійських біженців. Проте, жахливі умови проживання у таборах викликали неконтрольований масовий вихід їх мешканців до Європи, створюючи велике навантаження на її південному фланзі.

Можливо, що для більшості із них, було б набагато краще залишатися в Туреччині, Лівані та Йорданії. Та через недофінансування з боку міжнародного співтовариства, тягар утримування цих «безпечних зон» припав на країни регіону.

Інфраструктури в Йорданії, Лівані і Туреччині перевантажені. І, як вважають американські аналітики, якщо все залишити, як і було, без уваги, то напруга буде живити нестабільність і викликати ще більше насильство в регіоні, що буде мати наслідки для національної безпеки США.

Більше того, несприятливі місця розселення біженців стають вирішальним фактором наростання їхньої радикалізації.

Жебрацькі умови життя, відсутність економічних можливостей і повна безнадія можуть зробити подібні  табори родючим  ґрунтом для екстремістської пропаганди. І коли їх жителі повернуться додому, вони можуть нести в собі насіння наступного покоління терористів.

Так що «безпечні зони» мають свої власні питання безпеки: необхідність великого втручання в регіоні, або можливої дестабілізації регіону, якщо попередньо не будуть враховані усі мінуси, до який може призвести погано пророблена робота щодо утворення таких зон.

Наразі ідеї президента Трампа стосовно «безпечних зон» в Сирії зустріли з скептицизмом у Пентагоні.

Пентагон мав більше питань, ніж відповідей щодо планів Дональда Трампа встановити «безпечні зони» всередині Сирії та сусідніх країнах  для потенційних мільйонів біженців, переміщених у результаті нескінченного там кровопролиття.

Оскільки ця ініціатива вимагала б для своєї реалізації розгортання десятків тисяч американських військовослужбовців.

Не дивлячись на те, що  нещодавно проект можливого розпорядження президента Трампа з’явився в Інтернеті, і був отриманий численними американськими ЗМІ, очевидно, що він став для вищого військового керівництва несподіванкою.

Адже якби після його прийняття почали готувати Міністерство оборони та Державний департамент, то чи встигнули вони протягом наступних 90 днів розробити стратегію розгортання та встановлення таких «безпечних зон» і одночасно створити декілька таких таборів для біженців?

Варто пригадати, що попередник президента Трампа, Барак Обама, відмовився від ідеї встановлення зон безпеки після того, як його головні військові радники підрахували, що для їх безпечного утриманні потрібно задіяти 30 тисяч американських військових.

Водночас, проблеми в Сирії є набагато складнішими, ніж це здається на перший погляд.

Після шести років громадянської війни у цій країні, прослідковується тенденція до зменшення наростання протистояння. І хоча ще далеко до повного припинення вогню, але наявність значної кількості американських військ для захисту біженців, здатна була підвищити ризик конфронтації з лояльними до президента Башара Асада армійськими сирійськими силами і російськими військовими, що їх підтримують.

Можливо, що усі ці застороги й підживлюють, перш за все, скепсис з боку Пентагону.

Оскільки непросто відповісти на питання – безпеку яких конкретно територій американські війська мають забезпечувати? Від кого вони мають захищати сирійських біженців? Як би Дональд Трамп визначав завдання такого захисту?

І коли б американському командуванню було доручено гарантувати безпеку цих «безпечних зон», то чи готово воно перехоплювати, або й збивати будь-які російські, або сирійські літаки, котрі б порушували заборону польотів над такими зонами?

А якщо президент Трамп вперто наполягав на реалізації свого плану «безпечних зон», то це здатне призвести до його перших протиріч (а можливо і в подальшому конфронтації) з Кремлем.

Оскільки в Москві вже почали заявляти, що Трамп не радився з росіянами з приводу цього плану і слід враховувати усі можливі наслідки такого кроку.

У той же час, Туреччина, яка давно вже виступає за створення заборонених для польотів зон навколо свого кордону з Сирією, наголошує на тому, що хотіла б побачити результат пропозицій Трампа.

Як і передбачалося, Сирія стала одним із пріоритетів, на який буде зосереджена увага Дональда Трампа на початку його президенства. І Америка активізуватиме свою роль на арабському напрямку.

Але чи можливі взагалі «безпечні зони» на території, де відбувається війна? Адже лише тоді, коли вдасться досягти довготривалої угоди щодо припинення війни у Сирії, можна буде говорити про можливість такої витратної у всіх сенсах акції.

І якщо спробувати відкинути усі інші аргументи, то навіть величезні витрати на розгортання і утримування такої великої кількості американських військ, можуть бути в подальшому серйозним стримуючим фактором.

Передусім тому, що як відзначають американські військові експерти, середньомісячні витрати, котрі були необхідні для підтримки операцій під час піку війни в Іраку складали 11 мільярдів доларів.

Тож відмова президента США Дональда Трампа від ідеї «безпечних зон» є дуже обнадійливим чинником.

Оскільки вона показує, що в його команді від самого початку його президенства є радники, котрі, проаналізувавши контроверсійну ситуацію, здатні допомогти йому оперативно віднайти і прийняти єдино правильне рішення.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Атака на позиції ЗСУ: експерт пояснив, навіщо РФ потрібен штурм Авдіївки

Найбільш імовірно, що РФ зараз може бути потрібна якась локальна перемога, щоб тиснути на Україну та показати «російську міць» у першу чергу США.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, аналізуючи дані щодо штурму Авдіївки та наступу бойовиків на позиції ЗСУ.

«З точки зору здорового глузду та ресурсів, вести посилені бойові дії немає сенсу. Однак у політичній перспективі після переговорів із Трампом до моменту особистої зустрічі з ним Кремль намагатиметься довести США, що Україна – штучна держава. Україна має встигнути зробити перший крок», – констатував політолог.

Як правило, уточнив він, домовленості про зустріч тривають довго, й у цей проміжок українська дипломатія має спрацювати на випередження.

«Трамп як успішний бізнесмен зможе зрозуміти лише сильну та активну позицію. Українське лобі, яке є в США, має зробити крок на випередження», – переконаний він.

На його думку, наступ на позиції ЗСУ – це частина багатоходівки РФ.

«РФ потрібно дестабілізувати ситуацію в Україні перед зустріччю Путіна з Трампом. Але, по-перше, є шанс, що зустріч Трампа з Порошенком відбудеться раніше, а по-друге, можливості Росії зараз обмежені», – вважає Віктор Каспрук.

https://www.slovoidilo.ua/2017/01/30/pogljad/polityka/ataka-na-pozycziyi-zsu-ekspert-poyasnyv-navishho-rf-potriben-shturm-avdiyivky

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Атака на позиции ВСУ: эксперт объяснил, зачем РФ нужен штурм Авдеевки

Наиболее вероятно, что РФ сейчас может потребоваться какая-то мини-локальная победа, чтобы давить на Украину и показать «российскую мощь» в первую очередь США.

Об этом в комментарии «Слову и Делу» рассказал политолог Виктор Каспрук, анализируя данные о штурме Авдеевки и наступлении боевиков на позиции ВСУ.

«С точки зрения здравого смысла и ресурсов, вести усиленные боевые действия нет возможности. Однако в политической перспективе после телефонных переговоров с Трампом до момента личной встречи с ним Кремль будет пытаться донести США, что Украина – это искусственное государство. Украина должна успеть сделать первый шаг», – констатировал политолог.

Как правило, уточнил он, договоренности о встрече занимают много времени, и в этот промежуток украинская дипломатия должна сработать на опережение.

«Трамп как успешный бизнесмен сможет понять только сильную и активную позицию. Украинское лобби, которое есть в США, должно сделать шаг на опережение», – убежден он.

По его мнению, наступление на позиции ВСУ – часть многоходовки РФ.

«РФ нужно дестабилизировать ситуацию в Украине перед личной встречей Путина с Трампом. Но, во-первых, есть шанс, что встреча Трампа с Порошенко произойдет раньше, а во-вторых, возможности России сейчас ограничены», – считает Виктор Каспрук.

https://ru.slovoidilo.ua/2017/01/30/mnenie/politika/ataka-na-pozicii-vsu-ekspert-obyasnil-zachem-rf-nuzhen-shturm-avdeevki

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Русский мир» і Україна. «Закон Ківалова-Колесніченка» має бути скасований

Радіо Свобода 12 січня 2017 

Віктор Каспрук

Як справедливо зазначив в одному зі своїх інтерв’ю відомий український мовознавець, професор Олександр Пономарів: «Помаранчева революція, потім Революція гідності. Різні люди брали у них участь. І на Майдані між собою люди говорили різними мовами, але, коли виходили на трибуну, всі говорили українською, бо вважали, що це мова, яка нас об’єднає… Але що натомість сталося після цієї революції? Тоді Москва підкинула нам гасло «Єдина країна – Единая страна». Це гасло було абсолютно підступним, але його з такою запопадливістю розтиражували скрізь… Це збило з пантелику багатьох людей. Бо не може бути єдина країна з двома мовами».

Важко не погодитися з професором Олександром Пономарівом. Адже на сьогодні застосування української мови – це ніщо інше, як демонстрація громадянами лояльності до Української держави.

Так само розуміють застосування державної мови в країнах Балтії, США, Польщі, Чехії та інших країнах Європи. І тільки кондові совки, котрі залишилися жити в Україні, мають своє інше розуміння. Щоразу повторюючи імперську мантру на кшталт: «какая разница на каком языке разговаривать».

Ігноруючи українську мову – чиновник виступає проти її поширення в українському суспільстві

Засилля російської мови в Україні має тяглість від часів Російської і Радянської імперій. Та якщо у часи жорсткої колонізації українських територій імперцями це хоч якось можна було пояснити, то за часів незалежної України це явище виглядає, як цілковитий нонсенс.

Людина може не спілкуватися українською із різних причин, але головною причиною є те, що й досі не створено в Україні умов, за яких неможливо було б працювати на державній службі без знання державної української мови.

Поблажки у цьому для принципово російськомовних явно прослідковуються на всіх рівнях владної ієрархії.

Але як можна бюрократичний чиновницький апарат стимулювати до використання української мови, коли у багатьох випадках, навіть вища номенклатура продовжує постійно її ігнорувати?

І тут проявляється закономірність, якщо чиновник ігнорує українську мову, то це означає, що він виступає проти її поширення в українському суспільстві, а це вже само по собі багато що говорить про таку особу.

Недоброзичливці добре прорахували, що доведення кількості україномовних громадян України до критичного мінімуму, здатне дуже швидко взагалі зняти з порядку денного «українське питання».

Адже, якщо немає носіїв мови, то і немає українського народу. А тому навіщо собі заморочувати голову якимось «мовними дрібницями»?

Чи не легше перестати боротися за збереження української ідентичності і погодитися з «неминучою» історичною реальністю, за якої переможе путінське – «українці і росіяни – це єдиний народ».

Через російський телевізійний продукт українці вбирають з екрану московські «цінності»

Можна багато про що довго дискутувати з приводу того, чого нічого позитивно не змінюється, і чому ніхто не переймається тим, що в «українському» інформаційному просторі й досі домінують російськомовні газети і книги.

Не говорячи вже про те, що головною проблемою є майже повна відсутність україномовного контенту. І якщо останнім часом на кількох FM радіостанціях все ж почали транслювати українські пісні, то із фільмами і телепрограмами все так і залишається по-старому.

А коли більшість населення постійно дивиться телебачення, на якому пропонуються низькопробні російські фільми, російськомовні російські серіали з субтитрами та всякий російськомовний нібито розважальний мотлох, то така масова обробка телевізором мізків українців лише закріплює у них на підсвідомому рівні перебування в інформаційному «русском мире».

Хочуть глядачі цього, чи не хочуть, але дивлячись російський телевізійний продукт, вони вбирають з екрану московські «цінності», спосіб життя, «культуру» і ідеологію, котру часто виробники іноземного контенту намагаються замаскувати під історичну об’єктивність.

За останні два десятиліття імперці познімали «гори» телесеріалів про те, що «діди воювали» та на інші історичні теми.

Де мирна і могутня Росія завжди усіх перемагає. А росіяни – це добрі ангели, котрі спустилися з неба, щоб врятувати людство від підлих підступів «злих сил», які їм протистоять.

І усім цим ворожим інформаційним продуктом масово «годують» українців. Серед тих, хто це робить, є, звичайно і таки, які не розуміють, що цим підміняється рідна культура масовою чужинською і ворожою антикультурою.

У той час, коли б здавалося, що держава повинна своєю культурною політикою заохочувати своїх громадян вчити мову, користуватися нею, і закривати діяльність відверто ворожих державі медіа, все відбувається з похибкою до навпаки.

В історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова

Та хоча існують закони, що необхідно знати українську мову, але саме ті, хто не володіють (або володіють погано) державною мовою, можуть мати престижну і грошовиту роботу, і таким чином якнайкраще вписуються в українській соціум.

Нині в Україні створені такі умови, що українці по суті змушені боротися за своє право не бути упослідженими на своїй же землі.

Однак російська мова – це не лише мова економічної, бізнесової і культурної експансії. Російська мова – це мова агресора – гармати, танки, міномети та загарбання українських територій.

«Русскомирность» тисне на українців на всіх можливих напрямках. І тут немає нічого спонтанного, чи випадкового.

Російські окупанти, котрі століттями вважали себе панами над українцями, ніколи добровільно не змиряться з тим, що вони вже не контролюють цю територію.

Тому не можна давати їм шансу продовжувати свою експансію вже іншими методами і в інших вимірах – намаганням сховатися за ідеологію своєї начебто цивілізаційної, інформаційної чи культурної зверхності.

Повертати мову в оббіг українського соціуму потрібно без примусу, але рішучими методами. Так телебачення, яке має всеукраїнську аудиторію, повинно бути повністю українським. І так само, як і FM-радіостанції.

І ніяких квот. Для російськомовної аудиторії – декілька годин місцевого телебачення і радіо зранку.

Телеведучі, або переходять на українську мову, або ж ведуть свої програми в Росії. Політики, які не володіють українською мовою, повинні ігноруватися.

Міністри – звільнятися, а на інтернет-видання накладатися штрафи. Вдома розмовляйте на будь-якій мові, але публічна мова мусить бути тільки одна – українська.

Необхідно зрозуміти просту істину, що в історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова. І зробити з цього правильні висновки…

http://www.radiosvoboda.org/a/28229490.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Русский мир» и Украина. «Закон Кивалова-Колесниченко» должен быть отменен

Радио Свобода  12 січня 2017   

Виктор Каспрук

Конституционный суд Украины, который сейчас рассматривает на предмет конституционности так называемый «языковой закон Кивалова-Колесниченко», должен наконец отменить этот позорный закон, который уничтожает украинский язык и превращает Украину в подобие «России-2». Однако, то, что украинский язык, после более чем 25 лет с момента восстановления украинской независимости, требует, как и раньше, государственной защиты, является признаком незавершенности процесса построения украинского государства.

Как справедливо отметил в одном из своих интервью известный украинский языковед, профессор Александр Пономарев: «Оранжевая революция, затем Революция достоинства. Разные люди принимали в них участие. И на Майдане между собой люди говорили на разных языках, но, когда выходили на трибуну, все говорили на украинском, потому что считали, что это язык, который нас объединит … Но что взамен произошло после этой революции? Тогда Москва подбросила нам лозунг «Єдина країна – Единая страна». Этот лозунг был абсолютно коварным, но его с таким рвением растиражировали везде … Это сбило с толку многих людей. Потому что не может быть единая страна с двумя языками».

Трудно не согласиться с профессором Александром Пономаривом. Ведь на сегодня применение украинского языка – это не что иное, как демонстрация гражданами лояльности к Украинскому государству.

Так же понимают применения государственного языка в странах Балтии, США, Польше, Чехии и других странах Европы. И только кондовые совки, которые остались жить в Украине, имеют свое другое понимание. Каждый раз повторяя имперскую мантру вроде: «какая разница на каком языке разговаривать».

Игнорируя украинский язык – чиновник выступает против его распространения в украинском обществе

Засилье русского языка в Украине имеет протяженность от времен Российской и Советской империй. Но если во времена жесткой колонизации украинских территорий имперцами это хоть как-то можно было объяснить, то во времена независимой Украины это явление выглядит, как полный нонсенс.

Человек может не общаться на украинском по разным причинам, но главной причиной является то, что до сих пор не созданы в Украине условия, при которых было бы невозможно работать на государственной службе без знания государственного украинского языка.

Поблажки в этом для принципиально русскоязычных явно прослеживаются на всех уровнях иерархии власти.

Но как можно бюрократический чиновничий аппарат стимулировать к использованию украинского языка, когда во многих случаях, даже высшая номенклатура продолжает постоянно его игнорировать?

И здесь проявляется закономерность, если чиновник игнорирует украинский язык, то это означает, что он выступает против его распространения в украинском обществе, а это уже само по себе многое говорит о таком лице.

Недоброжелатели хорошо просчитали, что доведение количества украиноязычных граждан Украины до критического минимума, способно очень быстро вообще снять с повестки дня «украинский вопрос».
Ведь, если нет носителей языка, то и нет украинского народа. Поэтому зачем себе засорять голову какими-то «языковыми мелочами»?

Не легче перестать бороться за сохранение украинской идентичности и согласиться с «неизбежной» исторической реальностью, при которой победит путинское – «украинцы и русские – это единый народ».

Через российский телевизионный продукт украинцы впитывают с экрана московские «ценности»

Можно о многом долго дискутировать по поводу того, что ничего положительно не меняется, и почему никто не озабочен тем, что в «украинском» информационном пространстве до сих пор доминируют русскоязычные газеты и книги.

Не говоря уже о том, что главной проблемой является почти полное отсутствие украиноязычного контента. И если в последнее время на нескольких FM радиостанциях все же начали транслировать украинские песни, то с фильмами и телепрограммами все так и остается по-старому.

А когда большинство населения постоянно смотрит телевидение, на котором предлагаются низкопробные российские фильмы, русскоязычные русские сериалы с субтитрами и всякий русскоязычный якобы развлекательный хлам, то такая массовая обработка телевизором мозгов украинцев лишь закрепляет у них на подсознательном уровне пребывания в информационном «русском мире».

Хотят зрители этого, или не хотят, но когда они смотрят российский телевизионный продукт, они впитывают с экрана московские «ценности», образ жизни, «культуру» и идеологию, которую часто производители иностранного контента пытаются замаскировать под историческую объективность.

За последние два десятилетия имперцы сняли «горы» телесериалов о том, что «деды воевали» и на другие исторические темы.
Где мирная и мощная Россия всегда всех побеждает. А русские – это добрые ангелы, которые спустились с неба, чтобы спасти человечество от подлых козней «злых сил», которые им противостоят.

И всем этим враждебным информационным продуктом массово «кормят» украинцев. Среди тех, кто это делает, есть, конечно, и такие, которые не понимают, что этим родная культура подменяется массовой чужеземной и враждебной антикультурой.

В то время, когда бы казалось, что государство должно своей культурной политикой поощрять своих граждан учить язык, пользоваться им, и закрывать деятельность откровенно враждебных государству СМИ, все происходит с точностью до наоборот.

В исторической перспективе Украина будет только там, где будет украинский язык

И хотя существуют законы, что необходимо знать украинский язык, но именно те, кто не говорит (или говорит плохо) на государственном языке, могут иметь престижную и денежную работу, и таким образом лучше вписываются в украинский социум.

Сейчас в Украине созданы такие условия, что украинцы, по сути, вынуждены бороться за свое право не быть униженными на своей же земле.

Однако русский язык – это не только язык экономической, деловой и культурной экспансии. Русский язык – это язык агрессора – пушки, танки, минометы и захвата украинских территорий.

«Русскомирность» давит на украинцев на всех возможных направлениях. И здесь нет ничего спонтанного или случайного.

Российские оккупанты, которые веками считали себя господами над украинцами, никогда добровольно не смирятся с тем, что они уже не контролируют эту территорию.

Поэтому нельзя давать им шанса продолжать свою экспансию уже другими методами и в других измерениях – попыткой спрятаться за идеологию своего вроде бы цивилизационного, информационного или культурного превосходства.

Возвращать язык в оборот украинского социума нужно без принуждения, но решительными методами. Так телевидение, которое имеет всеукраинскую аудиторию, должно быть полностью украинским. Так же, как и FM-радиостанции.

И никаких квот. Для русскоязычной аудитории – несколько часов местного телевидения и радио утром.

Телеведущие, или переходят на украинский язык, или же ведут свои программы в России. Политики, которые не владеют украинским языком, должны игнорироваться.

Министры – увольняться, а на интернет-издания накладываться штрафы. Дома разговаривайте на любом языке, но публичный язык должен быть только один – украинский.

Необходимо понять простую истину, что в исторической перспективе Украина будет только там, где будет украинский язык. И сделать из этого правильные выводы …

http://www.radiosvoboda.org/a/28229490.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

На межі краху. Війни в Україні та Сирії виснажили економіку Росії

Радіо Свобода 08 січня 2017 

Віктор Каспрук

Війни в Україні та Сирії надзвичайно виснажили російську економіку. Але якщо для того, щоб позбутися цього виснажливого тягаря, потрібне лише одне рішення Путіна, то падіння цін на нафту від Кремля ніяк не залежить.

Коли Путін вперше став президентом Росії у 2000 році, то ціни на нафту трималися в середньому на рівні 28 доларів за барель.

І хоча більшу частину останніх п’яти років ця ціна становила понад 100 доларів за барель, ціни на нафту пройшли майже повне коло.

Клептократичний путінський режим, отримавши свого часу трильйони нафтодоларів, дуже «своєрідно» ними розпорядився.

Марнославство Путіна не дозволило йому зрозуміти, чи змусити повірити у те, що коливання цін на нафту на біржі мають свою власну логіку і не є продуктом маніпуляцій.

Можна, звісно, скорочувати витрати і вживати інші засоби економії на життєвому рівні росіян, але в умовах дешевої нафти, або незначного підйому цін на неї, різкого падіння доходів і добробуту росіян уникнути ніяк не вдасться.

Варто звернути увагу на те, що за роки свого тривалого правління Путін досяг дійсно «унікальних» результатів. Він зробив паразитами понад 90 відсотків громадян своєї країни.

Адже ще ніколи Російська Федерація не була так залежна від експорту нафти і газу. Й тепер будь-яка спроба закликати громадян Росії до копіткої і продуктивної праці – викличе загальний гнів і невдоволення.

І нафтова залежність – це набагато небезпечніше, ніж багато хто собі може уявити. «Вставання з колін» і лик благодійника, який відкрив нафтові шлюзи, будуть сакральної мрією на багато десятиліть. Адже «петролопатія» стала для росіян важкою національною хворобою.

Ручне «балансування» бюджету Росії нагадує балансування «Титаніка»

І хоча Путін визнаний майстер геополітичних авантюр, однак його основним недоліком є незнання економіки та нерозуміння логіки розвитку соціальних процесів за умов дефіциту надходжень нафтодоларів.

Накопичення з Резервного фонду, котрі Росії вдалося отримати в роки нафтового буму, фактично пішли на війну з Україною і намагання «пережити» санкції Заходу.

Проте одержимість Путіна у прагненні знищити українську державність і непомірні витрати на оборону та на все нову зброю, не мають нічого спільного із «загрозами» з боку Америки і Заходу. Адже на Росію ніхто не збирається нападати.

Йому потрібне розігрування карти страху для того, щоб на внутрішньому «політичному ринку» Росії утримувати свою особисту владу.

А якщо росіяни починають боятися, то відновлюється сценарій часів Чеченської війни. Коли посеред ночі почали вибухати будинки в Москві, населення стало жахатися повторення цих вибухів і надало підтримку Путіну, котра йому була необхідна для війни.

Однак, чи здатне це населення усвідомити той факт, що, за будь-якого розвитку подій, «нафтовий дощ» залишився у минулому.

А щоб отримати колишній (відносно високий рівень життя), потрібно буде працювати, а не «проїдати» нафтову ренту.

Тому ручне «балансування» бюджету Росії дуже таки нагадує балансування «Титаніка».

Нинішня система влади скроєна таким чином, що росіяни не мають можливості викинути недолугого капітана за борт.

Та коли він постійно перекидає всі російські економічні негаразди на підпорядкований йому народ, то пасажири будуть страждати доти, доки Путін продовжуватиме виступати у ролі національного лідера.

Залежність Москви від експорту вуглеводнів є критичною

Те, що Кремль нічого не збирається змінювати із залежністю від експорту вуглеводнів, а лише намагається її чимось виправдати, доводять слова прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва, що змінити структуру економіки країни і позбутися нафтової залежності за 15 років неможливо, бо, мовляв, вона створювалася 50-60 років.

Але що, у такому разі, ви всі робите у владі? Можливо, доцільніше путіністам просто визнати себе банкрутами і неспроможними до позитивних змін? І піти собі геть, звільнивши дорогу для тих, хто хоч спробує це зробити.

Хоча путінська команда не для того прийшла у владу, щоб робити щось позитивне для Росії. Що почало проявлятися після того, як ціна на нафту знизилась в останні роки до критичного для Москви рівня.

У «допутінські» часи (навіть за невеликої ціни за барель нафти), це не позначалося критично на надходженнях до бюджету, бо на цьому раніше заробляла сама Росія.

Але потім усе змінилося і були успішно задіяні хитросплетені схеми. За яких держава продавала нафту і газ за мінімальною ціною своїм, а всі «вершки» знімалися далі у приватних комерційних структурах за кордоном.

Зрозуміло, що на цьому «заробляв» сам Путін і його найближче оточення, до якого належить і сам Медведєв, як найбільш довірена особа. Якій цілком можна доручити «погріти» президентське крісло. Хай і ненадовго, всього на один термін.

Годування народу за рахунок нафтової ренти вигідно для цієї політично-кримінальної камарильї, оскільки ставить населення у повну залежність від «кремлівських панів».

Недолік лише один. Не дивлячись на те, що населення Російської Федерації катастрофічно вимирає, «ротів» залишається всерівно багато. А російський «Болівар» ніяк не винесе двох, так що будуть скорочувати й далі чисельність «біомаси».

З іншого боку, цих путінських років цілком вистачило, щоб розсваритися з усім світом. Тому, видно, на реформи часу й не було.

Путінський режим, на який неочікувано впав «доларовий дощ», робить вигляд, що не знає куди поділися 3 трильйони нафтодоларів.

Однак усі його владні структури настільки пов’язані корупцією, що до кінця його існування російський народ на це питання не має шансів отримати хоч якусь виразну відповідь.

Жодна країна світу не може жити «внутрішнім життям»

Та як би Путін ненавидів США і все американське, але основою валютних доходів Росії була і є нафта, котру продають за долари.

І падіння доходів за рахунок нафти призводить не до лінійного, а логарифмічного падіння доходів Росії.

«Антисанкції», котрі були введені Москвою, очевидно були необхідні для різкого зменшення споживання імпорту.

Але абсолютно беззуба позиція СОТ стосовно фундаментального порушника правил СОТ – Росії – сприяла плавній деградації Російської Федерації.

Бо, як би того не хотілося Путіну, жодна країна світу не може припинити імпортувати товари і жити «внутрішнім життям».

Намагаючись реанімувати імперію, Путін робить спроби реалізувати щось небувале, повернути Росію у часовому просторі до 1991 року. Саме для цього йому й було потрібне вторгнення в Крим та Донбас.

Але історія повторюється для Росії в іншому вимірі. Втягнення Російської імперії в 1914 році у війну закінчилося для царствуючого дому Романових втратою влади в 1917 і розпадом імперії.

Втягнення Путіним Росії в 2014-му в гібридну війну з Україною і Заходом може вже у цьому, 2017 році, закінчитися розпадом Російської Федерації.

Оскільки сучасна Росія після будь-якого серйозного збою у «вертикалі» путінського режиму – перевороту силовиків, Майдану на Червоній площі, або одночасного повстання в кількох регіонах – може розсипатися через місяці, тижні, або, як СРСР після путчу ГКЧП у серпні 1991 року, практично миттєво протягом лічених днів.

http://www.radiosvoboda.org/a/28220151.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Россия. На грани краха

Радио Свобода  09 января 2017    

Виктор Каспрук

Войны в Украине и Сирии чрезвычайно истощили российскую экономику. Но если для того, чтобы избавиться от этого изнурительного бремени, нужно только одно решение Путина, то падение цен на нефть от Кремля никак не зависит.

Когда Путин впервые стал президентом России в 2000 году, то цены на нефть держались в среднем на уровне 28 долларов за баррель.

И хотя большую часть последних пяти лет эта цена составляла более 100 долларов за баррель, цены на нефть прошли почти полный круг.

Клептократический путинский режим, получив в свое время триллионы нефтедолларов, очень «своеобразно» ими распорядился.

Тщеславие Путина не позволило ему понять, что колебания цен на нефть имеют свою логику и не являются продуктом манипуляций

Тщеславие Путина не позволило ему понять или заставить поверить в то, что колебания цен на нефть на бирже имеют свою собственную логику и не являются продуктом манипуляций. Можно, конечно, сокращать расходы и использовать другие средства экономии на жизненном уровне россиян, но в условиях дешевой нефти, или незначительного подъема цен на нее, резкого падения доходов и благосостояния россиян избежать никак не удастся.

Стоит обратить внимание на то, что за годы своего длительного правления Путин достиг действительно «уникальных» результатов. Он сделал паразитами более 90 процентов граждан своей страны.

Ведь еще никогда Российская Федерация не была так зависима от экспорта нефти и газа. И теперь любая попытка призвать граждан России к кропотливой и продуктивной работе ‒ вызовет общий гнев и недовольство.

И нефтяная зависимость ‒ это гораздо опаснее, чем многие себе могут представить. «Вставание с колен» и лик благодетеля, который открыл нефтяные шлюзы, будут сакральной мечтой на многие десятилетия. Ведь «петролопатия» стала для россиян тяжелой национальной болезнью.

Ручная «балансировка» бюджета России напоминает балансирование «Титаника»

И хотя Путин признанный мастер геополитических авантюр, однако его основным недостатком является незнание экономики и непонимание логики развития социальных процессов в условиях дефицита поступлений нефтедолларов.

Накопления из Резервного фонда, которые России удалось получить в годы нефтяного бума, фактически пошли на войну с Украиной и попытки «пережить» санкции Запада.

Однако одержимость Путина в стремлении уничтожить украинскую государственность и непомерные расходы на оборону и на все новое оружие не имеют ничего общего с «угрозами» со стороны Америки и Запада. Ведь на Россию никто не собирается нападать.

Путину нужно разыгрывание карты страха для того, чтобы на внутреннем «политическом рынке» России удерживать свою личную власть

Ему нужно разыгрывание карты страха для того, чтобы на внутреннем «политическом рынке» России удерживать свою личную власть. А если россияне начинают бояться, то восстанавливается сценарий времен Чеченской войны. Когда посреди ночи начали взрываться дома в Москве, население стало бояться повторения этих взрывов и оказало поддержку Путину, которая ему была необходима для войны.

Однако, способно ли это население осознать тот факт, что, при любом развитии событий, «нефтяной дождь» остался в прошлом.

А чтобы получить бывший (относительно высокий уровень жизни), нужно будет работать, а не «проедать» нефтяную ренту.

Поэтому ручная «балансировка» бюджета России очень таки напоминает балансирование «Титаника».

Нынешняя система власти скроена таким образом, что россияне не имеют возможности выбросить непутевого капитана за борт.

И когда он постоянно скидывает все российские экономические неурядицы на подчиненный ему народ, пассажиры будут страдать до тех пор, пока Путин будет продолжать выступать в роли национального лидера.

Зависимость Москвы от экспорта углеводородов является критической

То, что Кремль ничего не собирается менять с зависимостью от экспорта углеводородов, а лишь пытается ее чем-то оправдать, доказывают слова премьер-министра России Дмитрия Медведева, что изменить структуру экономики страны и избавиться от нефтяной зависимости за 15 лет невозможно, мол, она создавалась 50-60 лет.

Но, в таком случае, что вы все делаете во власти? Возможно, целесообразнее путинистам просто признать себя банкротами и неспособными на позитивные изменения? И уйти прочь, освободив дорогу для тех, кто хоть попробует это сделать.

Хотя путинская команда не для того пришла во власть, чтобы делать что-то положительное для России. Что начало проявляться после того, как цена на нефть снизилась в последние годы до критического для Москвы уровня.

В «допутинские» времена (даже при небольшой цене за баррель нефти), это не сказывалось критически на поступлениях в бюджет, потому что на этом ранее зарабатывала сама Россия.

Но потом все изменилось и были успешно задействованы хитросплетенные схемы. При которых государство продавало нефть и газ по минимальной цене своим, а все «сливки» снимались дальше в частных коммерческих структурах за рубежом.

Понятно, что на этом «зарабатывал» сам Путин и его ближайшее окружение, к которому принадлежит и сам Медведев, как наиболее доверенное лицо. Которому вполне можно поручить «погреть» президентское кресло. Пусть и ненадолго, всего на один срок.

Кормление народа за счет нефтяной ренты ставит население в полную зависимость от «кремлевских господ»

Кормление народа за счет нефтяной ренты выгодно для этой политико-криминальной камарильи, поскольку ставит население в полную зависимость от «кремлевских господ». Недостаток только один. Несмотря на то, что население Российской Федерации катастрофически вымирает, «ртов» остается все равно много. А российский «Боливар» никак не вынесет двоих, так что будут сокращать и дальше численность «биомассы».

С другой стороны, этих путинских лет вполне хватило, чтобы рассориться со всем миром. Поэтому, видимо, на реформы времени не было.

Путинский режим, на который неожиданно упал «долларовый дождь», делает вид, что не знает, куда делись 3 триллиона нефтедолларов.

Однако все его властные структуры настолько связаны коррупцией, что к концу его существования российский народ на этот вопрос не имеет шансов получить хоть какой-то внятный ответ.

Ни одна страна мира не может жить «внутренней жизнью»

И как бы Путин ни ненавидел США и все американское, но основой валютных доходов России была и есть нефть, которую продают за доллары.

И падение доходов за счет нефти приводит не к линейному, а логарифмическому падению доходов России.

«Антисанкции», которые были введены Москвой, очевидно были необходимы для резкого уменьшения потребления импорта.

Как бы того ни хотелось Путину, ни одна страна мира не может прекратить импортировать товары и жить «внутренней жизнью»

Но совершенно беззубая позиция ВТО относительно фундаментального нарушителя правил ВТО ‒ России ‒ способствовала плавной деградации Российской Федерации. Потому что, как бы того ни хотелось Путину, ни одна страна мира не может прекратить импортировать товары и жить «внутренней жизнью».

Пытаясь реанимировать империю, Путин пытается реализовать нечто небывалое, вернуть Россию во временном пространстве в 1991 год. Именно для этого ему и требовалось вторжение в Крым и на Донбасс.

Но история повторяется для России в другом измерении. Вовлечение Российской империи в 1914 году в войну закончилось для царствующего дома Романовых потерей власти в 1917 и распадом империи.

Вовлечение Путиным России в 2014-м в гибридную войну с Украиной и Западом может уже в этом, 2017 году, закончиться распадом Российской Федерации.

Поскольку современная Россия после любого серьезного сбоя в «вертикали» путинского режима ‒ переворота силовиков, Майдана на Красной площади или одновременного восстания в нескольких регионах ‒ может рассыпаться через месяцы, недели, или, как СССР после путча ГКЧП в августе 1991 года, практически мгновенно в течение считанных дней.

http://ru.krymr.com/a/28221677.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | 1 коментар

Венесуела: скинути кайдани “нафтосоціалізму”

«Дзеркало тижня. Україна» №1, 13 січня 2017

Віктор Каспрук

Венесуельський парламент оголосив президента Ніколаса Мадуро персоною, котра залишила посаду “через невиконання своїх обов’язків”. 

Як повідомила венесуельська газета El Nacional, за таке рішення проголосували 106 депутатів зі 163, наділених повноваженнями. Це дуже серйозне рішення, оскільки, згідно зі статтею 233 конституції Венесуели, у разі визнання президента відсутнім своїй на посаді призначаються нові вибори очільника держави.

Але Верховний суд Венесуели визнав незаконними спроби Національної асамблеї оголосити імпічмент президентові, і добровільно піти у відставку Мадуро не має наміру.

2017-й може стати вирішальним роком для Венесуели, оскільки її фінансові запаси виснажуються і ледве покривають річні платежі за зовнішнім боргом. Для багатої на нафту країни, що постраждала від кризи, цей рік, здається, буде дуже схожим на попередні — з громадянськими заворушеннями, нестачею продовольства та медикаментів, а також жорстокою рецесією.

Намагаючись вивести економіку з піке, президент Ніколас Мадуро 8 січня підвищив заробітну платню на 50%. Хоча це не стало великим сюрпризом для венесуельців, оскільки відбувається вже вп’яте з лютого 2016 р., коли мінімальний розмір оплати праці зріс на 322%.

Всі спроби пристосуватися до нищівної інфляційної кризи, ігноруючи при цьому закони економіки, лише призвели до астрономічного підвищення цін на предмети першої необхідності та продукти харчування.

Мадуро заявив, що він визначив щомісячний мінімальний розмір оплати праці у 40 тисяч боліварів, які, в перерахунку, еквівалентні лише 12 дол. на чорному ринку. Саме там більшість венесуельців купують долари, бо до валютного обміну за офіційним курсом доступу вони не мають.

У грудні минулого року венесуельський уряд наголосив, що планує надрукувати 6 нових банкнот номіналом від 500 до 20 тис. боліварів, аби полегшити кризу готівки. Урядовці заявили про свій намір вивести з обігу банкноту в 100 боліварів, оскільки вона швидко приходить у непридатний стан, а також для того, щоб спробувати розправитися з неоподатковуваною тіньовою економікою.

Але, як вважають венесуельські аналітики, останнє підвищення мінімальної заробітної платні навіть близько не йде в ногу з інфляцією в країні. А це означає, що підвищений мінімальний розмір оплати праці не досягне рівня, який дав би можливість хоч якось покращити життя пересічним громадянам. І не полегшить існування тим мільйонам венесуельців, які зайняті сьогодні в неформальному секторі економіки, на підприємствах, що не обтяжені державним контролем та регулюванням.

Попри те, що впродовж першого десятиліття цього століття Венесуела користувалася плодами найбільшого за всю свою історію нафтового буму, зараз вона переживає найгірший період своєї історії з часу закінчення у ХІХ ст. громадянської війни.

Після демонтажу приватного виробничого сектора, абсолютної залежності від експорту нафти і критичного ослаблення державних інститутів ця країна не має достатніх бюджетних доходів, не здатна впоратися з величезним боргом, галопуючою гіперінфляцією, падінням свої грошової одиниці — болівара та дефіцитом основних продуктів. До цього можна ще додати стрімке зростання злочинності, правову незахищеність громадян, засилля армії і спецслужб та постійні соціальні заворушення.

Хаос, злидні і репресії в пограбованій чавесистами Венесуелі дедалі більше роблять її схожою на територію, контрольовану терористами.

Венесуела потерпає від величезного дефіциту їжі (з полиць магазинів щезли рис, цукор, чорна квасоля, кукурудза, рослинна олія та морепродукти) і електроенергії, що викликало соціальні потрясіння, від дуже поширеного пограбування магазинів — до перебоїв у навчанні для мільйонів дітей.

Криза у Венесуелі має й інші виміри. Так, за попередніми неофіційними даними Центрального банку Венесуели, які наводить новинний портал La Patilla, валовий внутрішній продукт (ВВП) у Венесуелі у 2016 р. різко впав на 23%. А інфляція у 830% — рекордна серед країн Південної Америки.

Ці цифри промовисто свідчать про “досягнення” правонаступників Чавеса та їхні підходи до експериментів над венесуельцями. Годиться хоча б пригадати, що до приходу Уго Чавеса до влади в 1999 р. у Венесуелі працювали 800 тис. компаній та підприємств. Нині їх залишилося тільки 230 тис. Це означає, що 570 тис. були ліквідовані через неможливість вести бізнес в умовах валютного контролю, непрогнозованого зростання цін, несприятливого трудового законодавства та загроз експропріації. Це — основні причини невпинного перетворення венесуельського промислового і ділового сектора на руїни.

Тому, на думку венесуельських аналітиків, криза у Венесуелі не завершиться доти, доки режим Ніколаса Мадуро наполягатиме на державному контролі над економікою, а приватним підприємствам не нададуть переконливих гарантій для відновлення внутрішнього виробництва. Тим часом, незалежно від того, у скільки разів збільшується зарплата, якщо інфляцію не буде подолано, вона, як і раніше, блокуватиме купівельні можливості венесуельців.

В умовах непередбачуваного підвищення заробітної плати компанії, не маючи можливостей для покращення свого фінансового стану, змушені йти на великі скорочення персоналу і прирікати своїх працівників на безробіття. Закриття понад 500 тис. компаній за останні 10 років та витіснення у вимушену еміграцію принаймні 2 млн венесуельців і втрата мільйонів робочих місць явно свідчать, що ця країна конче потребує зміни економічної моделі.

Можна зробити висновок, що високі ціни на нафту — не тільки подарунок, а й прокляття для багатьох країн, і Венесуела — яскравий приклад цього. Вона спиралася виключно на експорт нафти, щоб стимулювати зростання соціальних подачок маргінальним прошаркам суспільства, і не вкладала коштів у розбудову вітчизняного виробництва.

Натомість уряд покладався на імпорт більшості основних товарів та послуг. Отож, коли ціни на нафту різко впали, це зробило економіку Венесуели недієздатною, оскільки вона клала всі яйця лише в один — “нафтовий” — кошик.

Небажання правонаступників Уго Чавеса відмовлятися від моделі “нафтосоціалізму” викликало не тільки економічну, а й внутрішньополітичну кризу. Виходу з якої мирним шляхом, на жаль, не видно. Оскільки Ніколас Мадуро та радикальна частина з його оточення готові до посилення репресій проти інакодумців та до ще більшого закручування кришки казана політичних пристрастей.

Спираючись на підтримку армії, спецслужб і Верховного суду, чавесисти здатні ігнорувати будь-які голосування й рішення Національної асамблеї. А якщо ситуація загострюватиметься, вони можуть спробувати запровадити у Венесуелі військовий стан і скасувати на невизначений термін президентські вибори, що мають відбутися у 2019 р.

Країна перебуває на межі голоду, однак це мало хвилює Мадуро, для якого найважливіше — за будь-яку ціну зберегти владу над Венесуелою і уникнути відповідальності за своє провальне президентство. Але поки що президент продовжує маневрувати. Він та його прихильники не впевнені, що опозиції не вдасться його змістити. І на це вказує призначення Тарека Ель-Айссамі новим віце-президентом країни. Якщо Мадуро таки змушений буде достроково залишити президентське крісло, саме віце-президент візьме на себе виконання обов’язків глави держави до наступних виборів.

При цьому не можна виключати, що через Тарека Ель-Айссамі (якого підтримує Іран) Ніколас Мадуро спробує отримати кредити в Тегерані, пішовши при цьому на великі поступки, які не будуть оприлюднені.

Тим часом, як вважають економічні експерти, опитані газетою El Nacional, призначення марксиста Рамона Лобо на посаду міністра економіки та фінансів внесе лише більшу радикалізацію та посилення контролю за розподілом товарів і послуг. Тому нічого не зміниться, все буде тільки гірше.

Ніколас Мадуро ставить інтереси Об’єднаної соціалістичної партії Венесуели і своє перебування на президентській посаді вище страждань венесуельського народу. Очевидно, що він має піти. Венесуелі потрібен новий президент.

http://gazeta.dt.ua/international/venesuela-skinuti-kaydani-naftosocializmu-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуэла: сбросить оковы “нефтесоциализма”

«Зеркало недели. Украина» №1, 13 января 2017

Виктор Каспрук

Венесуэльский парламент объявил президента Николаса Мадуро персоной, которая оставила должность “из-за невыполнения своих обязанностей”. 

Как сообщила венесуэльская газета El Nacional, за такое решение проголосовали 106 депутатов из 163, наделенных полномочиями. Это очень серьезное решение, поскольку, согласно статье 233 конституции Венесуэлы, в случае признания президента отсутствующим на своей должности назначаются новые выборы руководителя государства.

Но Верховный суд Венесуэлы признал незаконными попытки Национальной ассамблеи объявить импичмент президенту, и добровольно уйти в отставку Мадуро не намерен.

2017-й может стать решающим годом для Венесуэлы, поскольку ее финансовые запасы истощаются и едва покрывают годовые платежи по внешним долгам. Для богатой нефтью страны, пострадавшей от кризиса, этот год, кажется, будет очень похожим на предыдущие — с гражданскими волнениями, нехваткой продовольствия и медикаментов, а также жестокой рецессией.

Пытаясь вывести экономику из пика, президент Николас Мадуро 8 января повысил заработную плату на 50%. Хотя это не стало большим сюрпризом для венесуэльцев, поскольку происходит уже в пятый раз с февраля 2016 г., когда минимальный размер зарплаты возрос на 322%.

Все попытки приспособиться к сокрушительному инфляционному кризису, игнорируя при этом законы экономики, лишь привели к астрономическому повышению цен на предметы первой необходимости и продукты питания.

Мадуро заявил, что он определил ежемесячный минимальный размер оплаты труда в 40 тысяч боливаров, которые, в перерасчете, эквивалентны лишь 12 долларам на черном рынке. Именно там большинство венесуэльцев покупают доллары, поскольку к валютному обмену по официальному курсу доступа у них нет.

В декабре прошлого года венесуэльское правительство подчеркнуло, что планирует напечатать шесть новых банкнот номиналом от 500 до 20 тыс. боливаров, чтобы облегчить кризис денежной наличности. Члены правительства заявили о своем намерении вывести из обращения банкноту в 100 боливаров, поскольку она быстро приходит в непригодное состояние, а также для того, чтобы попытаться расправиться с необлагаемой теневой экономикой.

Но, как считают венесуэльские аналитики, последнее повышение минимальной заработной платы далеко не соответствует уровню инфляции в стране. А это означает, что повышенный минимальный размер оплаты труда не достигнет уровня, который дал бы возможность хоть как-то улучшить жизнь средним гражданам. И не облегчит существования миллионам венесуэльцев, занятых сегодня в неформальном секторе экономики, на предприятиях, не отягощенных государственным контролем и регулированием.

Несмотря на то, что в течение первого десятилетия этого века Венесуэла пользовалась плодами крупнейшего за всю свою историю нефтяного бума, сейчас она переживает самый тяжелый период своей истории со времени окончания в ХІХ в. гражданской войны.

После демонтажа частного производственного сектора, при абсолютной зависимости от экспорта нефти и критическом ослаблении государственных институтов у этой страны нет достаточных бюджетных доходов, она не способна справиться с огромным долгом, галопирующей гиперинфляцией, падением своей денежной единицы — боливара и дефицитом основных продуктов. К этому можно еще добавить стремительный рост преступности, правовую незащищенность граждан, засилие армии и спецслужб и постоянные социальные волнения.

Хаос, бедность и репрессии в ограбленной чавесистами Венесуэле все больше делают ее похожей на территорию, контролируемую террористами.

Венесуэла страдает от огромного дефицита пищи (с полок магазинов исчезли рис, сахар, черная фасоль, кукуруза, растительное масло, морепродукты) и электроэнергии, что вызвало социальные потрясения, от очень распространенного ограбления магазинов до перебоев в обучении миллионов детей.

Кризис в Венесуэле имеет и другие измерения. Так, по предыдущим неофициальным данным Центрального банка Венесуэлы, приведенным новостным порталом La Patilla, валовой внутренний продукт (ВВП) в Венесуэле в 2016 г. резко упал на 23%. А инфляция в 830% — рекордная среди стран Южной Америки.

Эти цифры красноречиво свидетельствуют о “достижениях” правопреемников Чавеса и их подходах к экспериментам над венесуэльцами. Следует хотя бы вспомнить, что до прихода Уго Чавеса к власти в 1999 г. в Венесуэле работали 800 тыс. компаний и предприятий. Сейчас их осталось всего 230 тыс. Это означает, что 570 тыс. были ликвидированы за невозможностью вести бизнес в условиях валютного контроля, непрогнозируемого роста цен, неблагоприятного трудового законодательства и угроз экспроприации. Это — основные причины беспрерывного превращения венесуэльского промышленного и делового сектора в руины.

Поэтому, по мнению венесуэльских аналитиков, кризис в Венесуэле не закончится до тех пор, пока режим Николаса Мадуро будет настаивать на государственном контроле над экономикой, а частным предприятиям не предоставят убедительных гарантий для восстановления внутреннего производства. Тем временем, независимо от того, во сколько раз увеличивается зарплата, если инфляция не будет преодолена, она, как и раньше, будет блокировать покупательные возможности венесуэльцев.

В условиях непредусмотренного повышения заработной платы компании, не имея возможностей улучшить свое финансовое состояние, вынуждены идти на большие сокращения персонала и обрекать своих работников на безработицу. Закрытие более 500 тыс. компаний за последние 10 лет, вытеснение в вынужденную эмиграцию по крайней мере 2 млн венесуэльцев и потеря миллионов рабочих мест явно свидетельствуют, что эта страна крайне нуждается в изменении экономической модели.

Можно сделать вывод, что высокие цены на нефть не только подарок, но и проклятье для многих стран, и Венесуэла — яркий тому пример. Она опиралась исключительно на экспорт нефти, чтобы стимулировать рост социальных подачек маргинальным прослойкам общества, и не вкладывала средства в развитие отечественного производства.

Вместо этого правительство полагалось на импорт большинства основных товаров и услуг. Так что, когда цены на нефть резко упали, это сделало экономику Венесуэлы недееспособной, поскольку она клала все яйца лишь в одну — нефтяную — корзину.

Нежелание правопреемников Уго Чавеса отказаться от модели “нефте-социализма” вызвало не только экономический, но и внутриполитический кризис. Выхода из которого мирным путем, к сожалению, не видно. Поскольку Николас Мадуро и радикальная часть из его окружения готовы к усилению репрессий против инакомыслящих и еще большему закручиванию крышки котла политических страстей.

Опираясь на поддержку армии, спецслужб и Верховного суда, чавесисты способны игнорировать любые голосования и решения Национальной ассамблеи. А если ситуация будет обостряться, они могут попытаться ввести в Венесуэле военное положение и отменить на неопределенный срок президентские выборы, которые должны состояться в 2019 г.

Страна находится на грани голода, однако это мало волнует Мадуро, для которого самое важное — любой ценой сохранить власть над Венесуэлой и избежать ответственности за свое провальное президентство. Но пока что президент продолжает маневрировать. Он и его приверженцы не уверены, что оппозиции не удастся его сместить. И на это указывает назначение Тарека Эль-Айссами новым вице-президентом страны. Если Мадуро вынужден будет все же досрочно покинуть президентское кресло, именно вице-президент возьмет на себя исполнение обязанностей главы государства до следующих выборов.

При этом нельзя исключать, что через Тарека Эль-Айссами (которого поддерживает Иран) Николас Мадуро попробует получить кредиты в Тегеране, пойдя при этом на большие уступки, которые не будут обнародованы.

Тем временем, как считают экономические эксперты, опрошенные газетой El Nacional, назначение марксиста Рамона Лобо на должность министра экономики и финансов внесет лишь большую радикализацию и усиление контроля над распределением товаров и услуг. Поэтому ничего не изменится, все будет только хуже.

Николас Мадуро ставит интересы Объединенной социалистической партии Венесуэлы и свое пребывание на президентской должности выше страданий венесуэльского народа. Очевидно, что он должен уйти. Венесуэле нужен новый президент.

http://gazeta.zn.ua/international/venesuela-sbrosit-okovy-neftesocializma-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Українська мова – це демонстрація громадянами лояльності до Української держави

Віктор Каспрук

13 січня Конституційний Суд України розглядатиме та може нарешті скасувати ганебний «Закон Колесніченка-Ківалова», котрий нищить українську мову та перетворює Україну на подобу «Росії-2». Однак, те, що українська мова, після більше ніж 25 років з часу відновлення української незалежності, потребує, як і раніше, державного захисту, є ознакою незавершеності процесу українського державотворення.

Як справедливо зазначив в одному із своїх інтерв’ю відомий український мовознавець, професор Олександр Пономарів: «Помаранчева революція, потім Революція гідності. Різні люди брали у них участь. І на Майдані між собою люди говорили різними мовами, але, коли виходили на трибуну, всі говорили українською, бо вважали, що це мова, яка нас об’єднає…

Але що натомість сталося після цієї революції? Тоді Москва підкинула нам гасло «Єдина країна – Единая страна». Це гасло було абсолютно підступним, але його з такою запопадливістю розтиражували скрізь… Це збило з пантелику багатьох людей. Бо не може бути єдина країна з двома мовами».

Важко не погодитися з професором Олександром Пономарівом. Адже на сьогодні застосування української мови – це ніщо інше, як демонстрація громадянами лояльності до Української держави.

Так само розуміють застосування державної мови в країнах Балтії, США, Польщі, Чехії та інших країнах Європи. І тільки кондові совки, котрі залишилися жити в Україні, мають своє інше розуміння. Щоразу повторюючи імперську мантру на кшталт: «какая разница на каком языке разговаривать».

 Ігноруючи українську мову – чиновник виступає проти її поширення в українському суспільстві

Засилля російської мови в Україні має тяглість з часів Російської і Радянської імперій. Та якщо у часи жорсткої колонізації українських територій імперцями це хоч якось можна було пояснити, то за часів незалежної України дане явище виглядає, як цілковитий нонсенс.

Людина може не спілкуватися українською із різних причин, але головною причиною є те, що й досі не створено в Україні умов, за яких неможливо було б працювати на державній службі без знання державної української мови.

Поблажки у цьому для принципово російськомовних явно прослідковуються на всіх рівнях владної ієрархії.

Але як можна бюрократичний чиновницький апарат стимулювати до використання української мови, коли у багатьох випадках, навіть вища номенклатура продовжує постійно її ігнорувати?

І тут проявляється закономірність, якщо чиновник ігнорує українську мову, то це означає, що він виступає проти її поширення в українському суспільстві, а це вже само по собі багато що говорить про таку особу.

Недоброзичливці добре прорахували, що доведення кількості україномовних громадян України до критичного мінімуму, здатне дуже швидко взагалі зняти з порядку денного «українське питання».

Адже, якщо немає носіїв мови, то і немає українського народу. А тому навіщо собі заморочувати голову якимось «мовними дрібницями»?

Чи не легше перестати боротися за збереження української ідентичності і погодитися з «неминучою» історичною реальністю, за якої переможе путінське – «українці і росіяни – це єдиний народ».

 Через російський телевізійний продукт українці вбирають з екрану московські «цінності»

Можна багато про що довго дискутувати з приводу того, чого нічого позитивно не змінюється, і чому ніхто не переймається тим, що в «українському» інформаційному просторі й досі домінують російськомовні газети і книги.

Не говорячи вже про те, що головною проблемою є майже повна відсутність україномовного контенту. І якщо останнім часом на кількох FM радіостанціях все ж почали транслювати українські пісні, то фільмами і телепрограмами все так і залишається по-старому.

А коли більшість населення постійно дивиться телебачення, на якому пропонуються низькопробні російські фільми, російськомовні російські серіали з субтитрами та всякий російськомовний нібито розважальний мотлох, то така масова обробка телевізором мізків українців лише закріплює у них на підсвідомому рівні перебування в інформаційному «русском мире».

Хочуть глядачі цього, чи не хочуть, але дивлячись російський телевізійний продукт, вони вбирають з екрану московські «цінності», спосіб життя, «культуру» і ідеологію, котру часто виробники іноземного контенту намагаються замаскувати під історичну об’єктивність.

За останні два десятиліття імперці познімали «гори» телесеріалів про те, що «діди воювали» та інші історичні теми.

Де мирна і могутня Росія завжди усіх перемагає. А росіяни це добрі ангели, котрі спустилися з неба, щоб врятувати людство від підлих підступів «злих сил», які їм протистоять.

І увесь цей ворожий інформаційний продукт масово «згодовується» українцям тими, хто абсолютно не розуміє, що цим підміняється рідна культура масовою чужинською і ворожою антикультурою.

У той час, коли б здавалося, що держава повинна своєю культурною політикою заохочувати своїх громадян вчити мову, користуватися нею, і закривати діяльність відверто ворожих державі медіа, все відбувається з похибкою до навпаки.

 У історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова

Та хоча існують закони, що необхідно знати українську мову, але саме ті, хто не володіють (або володіють погано) державною мовою, можуть мати престижну і грошовиту роботу, і таким чином якнайкраще вписуються в українській соціум.

Нині в Україні створені такі умови, що українці по суті змушені боротися за своє право не бути упослідженими на своїй же землі.

Однак російська мова це не лише мова економічної, бізнесової і культурної експансії. Російська мова – це мова агресора – гармати, танки, міномети та загарбання українських територій.

«Русскомирность» тисне на українців на всіх можливих напрямках. І тут немає нічого спонтанного, чи випадкового.

Російські окупанти, котрі століттями вважали себе панами над українцями, ніколи добровільно не змириться з тим, що вони вже не контролюють цю територію.

Тому не можна давати їм шансу продовжувати свою експансію вже іншими методами і в інших вимірах. Будь-то намагання сховатися за ідеологію своєї начебто цивілізаційної, інформаційної, чи культурної зверхності.

Повертати мову в оббіг українського соціуму потрібно без примусу, але рішучими методами. Так телебачення, яке має всеукраїнську аудиторію,  повинно бути повністю українським. І так само, як і FM радіостанції.

І ніяких квот. Для російськомовної аудиторії – декілька години місцевого телебачення і радіо зранку.

Телеведучі, або переходять на українську мову, або ж ведуть свої програми в Росії. Політики які не володіють українською мовою повинні ігноруватися.

Міністри – звільнятися, а на Інтернет видання накладатися штрафи. Вдома розмовляйте на будь-якій мові, але публічна мова мусить бути тільки одна, – українська.

Необхідно зрозуміти просту істину, що в історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова. І зробити з цього правильні висновки…

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

«Нафтосоціалізм» у Венесуелі призвів до внутрішньополітичної кризи

Віктор Каспрук

Венесуельський парламент оголосив президента Ніколаса Мадуро персоною, котра залишила свій пост «через невиконання своїх обов’язків». Як повідомила венесуельська газета El Nacional, за таке рішення проголосували 106 депутатів із 163 наділених повноваженнями. Це дуже серйозне рішення, оскільки згідно зі статтею 233 конституції Венесуели, у разі визнання президента відсутнім на своєму посту, передбачається призначення нових виборів очільника держави.

Але Верховний суд Венесуели визнав незаконними спроби Національної асамблеї оголосити імпічмент президенту, і добровільно йти у відставку Мадуро не збирається.

2017 може стати вирішальним роком для Венесуели, оскільки її фінансові запаси виснажуються і ледь покривають платежі за зовнішнім боргом за рік. Для багатої на нафту і постраждалої від кризи країни, цей новий рік, як видається, буде дуже схожим на попередні, з громадськими заворушеннями, нестачею продовольства і медикаментів, а також жорстокою рецесією.

Намагаючись вивести економіку з піке, президент Ніколас Мадуро 8 січня підняв заробітну плату на 50 відсотків. Хоча це не стало великим сюрпризом для венесуельців, оскільки відбувається вже вп’яте з лютого 2016 року, часу коли мінімальний розмір оплати праці зріс на 322 відсотка.

І всі спроби пристосуватися до нищівної інфляційної кризи, ігноруючи при цьому закони економіки, лише призвели до підвищення до астрономічного рівня цін на предмети першої необхідності і продукти харчування.

Мадуро заявив, що він визначив щомісячний мінімальний розмір оплати праці у 40 тисяч боліварів, що у перерахунку еквівалентно лише 12 доларам на чорному ринку. Де більшість венесуельців купують долари, тому що до валютного обміну за офіційним курсом вони доступу не мають.

У грудні минулого року венесуельський уряд наголосив, що він планує надрукувати шість нових банкнот, номіналом від 500 до 20 тисяч боліварів, щоб полегшити кризу готівки. Урядовці оголосили про свій намір вивести з обігу купюру в 100 боліварів, тому, що вона швидко приходить в непридатний стан, і для того, щоб спробувати розправитися з неоподаткованою тіньовою економікою.

Та, як вважають венесуельські аналітики, останнє збільшення мінімальної заробітної плати і близько не йде в ногу з рівнем інфляції в країні.

А це означає, що підвищений мінімальний розмір оплати праці не досягне рівня, який надасть можливість хоч якось покращити життя пересічним громадянам. І не сприятиме позитивному поштовху до полегшення існування тим мільйонам венесуельців, які зайняті на сьогодні в неформальному секторі економіки, підприємствах, що не обтяжені державним контролем і регулюванням.

Не дивлячись на те, що протягом першого десятиліття цього століття Венесуела користувалася плодами найбільшого за усю свою історію нафтового буму, вона зараз переживає найгірший період своєї історії з моменту закінчення у ХІХ столітті громадянської війни.

Після демонтажу приватного виробничого сектору, абсолютної залежності від експорту нафти і критичного ослаблення державних інститутів, ця країна не має достатніх бюджетних доходів, неспроможна впоратися з величезним боргом, галопуючою гіперінфляцією свої грошової одиниці болівара та дефіцитом основних продуктів. До цього можна ще додати стрімке зростання злочинності, правову незахищеність її громадян, засилля армії і спецслужб та постійні соціальні хвилювання.

Хаос, злидні і репресії в пограбованій чавесистами Венесуелі все більше роблять її схожою на територію, котра контрольована терористами. Бо де поділися з полиць магазинів рис, цукор, чорна квасоля, кукурудза, рослинна олія і морепродукти?

Венесуела потерпає від величезного дефіциту їжі і електроенергії, що  викликало соціальні потрясіння, починаючи від широко поширеного пограбування магазинів – до перебоїв у навчальному році для мільйонів дітей.

Криза у Венесуелі має і інші виміри. Так за попередніми неофіційними даними Центрального банку Венесуели, які наводить новинний портал La Patilla, валовий внутрішній продукт (ВВП) різко впав у Венесуелі в 2016 році на 23 відсотка. А інфляція у 830 відсотків є рекордною серед країн Південної Америки.

Ці цифри промовисто говорять про «досягнення» правонаступників Чавеса і їхні підходи до експериментів на венесуельцями. Проте варто пригадати, що перш ніж Уго Чавес прийшов до влади, в 1999 році, у Венесуелі працювали 800 тисяч компаній і підприємств.

Зараз їх залишилося лише 230 тисяч, що означає, що 570 тисяч були ліквідовані через неможливість вести бізнес за умов валютного контролю, непрогнозованого зростання цін, несприятливого трудового законодавства і загроз експропріації. Це є основними причинами, через які венесуельський промисловий і діловий сектор, з кожним днем, все більше перетворюється на руїни.

Тому, на думку венесуельських аналітиків, криза у Венесуелі не завершиться доти, поки режим Ніколаса Мадуро наполягатиме на державному контролі над економікою, а приватним підприємствам не нададуться переконливі гарантії для відновлення внутрішнього виробництва. У той же час, незалежно від того, у скільки разів збільшується зарплата, якщо інфляцію не буде подолано, вона, як і раніше, блокуватиме купівельні можливості венесуельців.

А за непередбаченого підвищення заробітної плати, компанії, без забезпечення умов для збільшення їхніх фінансових можливостей, змушені йти на великі скорочення свого персоналу і прирікати своїх працівників на безробіття.

А закриття більше, ніж 500 тисяч компаній за останні 10 років, і витіснення у вимушену імміграцію принаймні 2 мільйонів венесуельців та втрата мільйонів робочих місць, явно вказують на те, що зміна економічної моделі у цій країні має бути обов’язковою.

Можна зробити висновок, що високі ціни на нафту не тільки подарунок, а й прокляття для багатьох країн, і Венесуела тут  є яскравим прикладом. Вона спиралася виключно на експорт нафти, щоб стимулювати зростання соціальних подачок маргінальним прошаркам суспільства, і не вкладала коштів у розбудову вітчизняного виробництва.

Замість цього уряд покладався на імпорт більшості основних товарів і послуг. Так що, коли ціни на нафту різко впали, це зробило економіку Венесуели недієздатною, оскільки вона клала усі яйця лише в один «нафтовий кошик».

Небажання правонаступників Уго Чавеса відмовлятися від моделі «нафтосоціалізму», викликали не тільки економічну, а й внутрішньополітичну кризу. Вихід з якої мирним шляхом, на жаль, не проглядається. Тому що Ніколас Мадуро, і радикальна частина з його оточення, готові до посилення репресій проти інакомислячих та до ще більшого закручування кришки казана політичних пристрастей.

Опираючись на підтримку армії, спецслужб і Верховного суду чавесисти здатні ігнорувати будь-які голосування і рішення Національної асамблеї. А якщо ситуація ще більше загострюватиметься, то можуть спробувати ввести військовий стан і відмінити на невизначений термін президентські вибори у Венесуелі, які мають відбутися в 2019 році.

Країна знаходиться на межі голоду, але це мало хвилює Мадуро. Для якого найважливішим є за будь-яку ціну зберегти владу над Венесуелою і уникнути відповідальності за своє провальне президентство.

Але поки що президент продовжує маневрувати. Й на те, що він та його прихильники, не мають впевненості у тому, що опозиції не вдасться його змістити, вказує призначення Тарека Ель-Айссамі новим віце-президентом країни. І в разі, якщо Мадуро таки змушений буде достроково залишити президентське крісло, саме віце-президент візьме на себе виконання обов’язків глави держави до наступних виборів.

При цьому не можна виключати того, що через Тарека Ель-Айссамі (якого підтримує Іран), Ніколас Мадуро зробить спробу отримати кредити у Тегерані, пішовши при цьому на великі поступки, котрі не будуть оприлюднені публічно.

Водночас, як вважають економічні експерти, опитані газетою El Nacional, призначення марксиста Рамона Лобо на посаду міністра економіки та фінансів принесе лише більшу радикалізацію та посилення контролю за розподілом товарів і послуг. Тому нічого не зміниться і все буде тільки гірше.

Ніколас Мадуро ставить інтереси Об’єднаної соціалістичної партії Венесуели і своє перебування на президентській посаді  вище страждань венесуельського народу. Очевидно, що він має піти. Венесуелі потрібен новий президент.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін і Росія будуть змушені заплатити за все скоєне

Віктор Каспрук

Росія – це найбільш зомбована країна світу. Якщо, звісно, не брати до уваги Північну Корею. У ній, після довгих років тоталітарного правління Путіна, самостійно і критично мислити здатен тільки тонкий прошарок суспільства.

Тому, що через телевізор і підвладні режиму ЗМІ, її населення дуже легко можна переконати у чому завгодно: в тому, що сусідній український народ – це суцільно кровожерливі «фашисти і бандерівці», що росіяни найбільш бідні, тому що вони надзвичайно духовні і так далі.

Росія – аномально холодна країна. Добре люди там не жили ніколи. В основному це плата за монархічні уподобання її громадян. Така країна повинна управлятися професійно і враховуючи закони економіки.

Однак конкурентний політичний процес в Росії відсутній, бо у населення немає запиту на нього.

Як наслідок, народ може бути здатним визріти до необхідності змін лише тоді, коли його життя стане повністю соціально нестерпним.

А поки що, інфраструктура Росії й далі повільно розвалюється, медицина і освіта близька до того, щоб відмерти остаточно, а якість життя поволі, але неухильно погіршується.

Все це буде пояснено підступами Заходу, вічної «п’ятої колони» і особисто нинішнього президента США.

Населення Росії так само повільно скорочується. І Російська Федерація буде нескінченно лежати в патріотичній комі, знімаючи останні сорочки для протистояння «проклятому» західному світу.

Власне, по іншому й бути не може. Адже у більшості правителів РФ домінує залишкове радянське мислення. Вони не пройшли школи управління капіталістичною країною. Їх дії – це методи  «тиків» і експериментів над народом.

Путінський режим через підвладні йому засоби масової інформації, котрі радше нагадують «засоби масового враження суспільної свідомості», пропонує населенню порівнювати і робити вибір між поганим і дуже поганим – між «дев’яностими» і «нинішніми» роками.

І все це чудово йому вдається, оскільки у Російській Федерації, на думку Кремля, немає і не повинно бути альтернативних засобів масової інформації – тільки дезінформація і пропаганда.

Але західні санкції стосовно Росії тому не дали повністю бажаного ефекту, що в РФ для змін потрібне не тільки збідніння населення.

Потрібен крах банківської системи та гіперінфляція. Оскільки завжди буде той, хто готовий терпіти і далі, входячи в повністю жебрацький стан.

Щоб політичні «еліти» Російської Федерації усвідомили всю серйозність ситуації, необхідно, щоб вона зачепила і їх, а не тільки долі пересічних росіян.

Лише відключення Росії від всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій SWIFT, як це вже було зроблено свого часу з Іраном, введення нафтового ембарго і поширення санкцій персонально на Путіна, Медведєва і на найближче коло їхнього оточення, може їх підштовхнути до рішення перестати нарешті гратися у «Велику Росію».

Населення РФ мовчало досі тому, що режим добре враховував його ментальність.  Адже влада знає свій народ, бо сама вийшла із цього народу.

Можливості маніпуляцій над ним безмежні, тому що цьому народу набагато легше прикинутися покірним стадом, аніж взяти самому відповідальність за свою долю і бути господарем у власному домі.

Однак «путіністи» не врахували того, що в Росії все відбувається спочатку дуже повільно. Зате потім – ох як швидко.

У росіян прислів’я навіть є: «не поспішаючи запрягають, але потім швидко їдуть». Так вже було і з СРСР, а його «охоронці» хоча нічого не забули, але зате й нічому і не навчилися.

Це лише поки що стимулів до боротьби у росіян немає.   В них є тільки стимули до виживання та  адаптації до соціальної дійсності, що  виникають завдяки тим, чи іншим махінаціям, котрі впливають на самосвідомість всіх і кожного зокрема, брехливої, безпардонної і загребущої влади.

Рішення цієї влади призвели до того, що на відміну від американського долара, який є світовою валютою і забезпечений активами найбільших транснаціональних корпорацій, російський рубль, якого додатково до наявних раніше запасів, надрукували ще трильйони, по суті нічим не забезпечений.

А політика режиму кегебістів спровокувала розрив комерційних відносин навіть із тими країнами, з якими вони в Росії були традиційно встановлені.

А на нові іноземні інвестиції росіяни можуть навіть і не розраховувати, поки не змінять свою зовнішню політику та не підуть з окупованого Криму і Донбасу.

Якщо спробувати провести історичну аналогію, то, швидше за все, ситуація в Росії схожа зі сталінськими часами, тільки у більш  «м’якій формі».

Коли одні беззастережно любили вождя, служили, виконували накази, а переважаюча частина інших – терпіли і мовчали, гинули і мовчали, спостерігали і мовчали. Й так до самої смерті тирана.

І тепер причина не тільки в Путіні.  Причина – в суспільстві, яке готове жити за табірними законами.

Наразі народ Росії, а це велика частина регіонів (провінція) навіть не здогадуються наскільки вони убого живуть.

У них немає жодної можливості порівняти своє життя з чимось іншим, адже 80 його відсотків взагалі ніколи не виїжджали за кордон.

А свій рівень життя вони порівнюють з минулими 90-ми роками і тепер радісно стверджують, що стали жити «краще».

Хоча усе це ніщо інше, як плата росіян за Крим і напад на Східну Україну. Але усе це лише початок.

А далі будуть платити контрибуцію за анексію Криму та руйнування інфраструктури Донбасу так само, як свого часу німці  заплатили за геополітичні авантюри Гітлера, якого вони підтримували.

Життя змушує усіх заплатити за все скоєне. І ні Путін, ні Росія не будуть  винятком з цього історичного правила…

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | 1 коментар

Мова для українця – це персональна ділянка кордону самоідентифікації української нації

Радіо Свобода 12 грудня 2016 

Віктор Каспрук

Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Русский мир» і «мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Як це сталося (хронологія)» розставляє усі крапки над «і» щодо намірів тих, хто намагається нищити українську мову, нібито застосовуючи для цього демократичні західні норми.

Авторитетний мовознавець наголошує: «Звичайно, потрібна була неабияка шахрайська спритність і повна відсутність моральних засад, щоб скористатися європейським документом, призначеним захистити від вимирання мови, що мають малу кількість носіїв, для збереження й посилення позицій російської мови в Україні, де впродовж кількох століть імперія намагалась маргіналізувати українську мову, щоб довести чисельність її носіїв до критичної межі».

Гіпертрофована активність так званого «русского мира» більше нагадує останні конвульсійні порухи набагато зменшеної російської імперії перед її остаточним занепадом.

Але хоча її сила вичерпалася після кончини ідеї комунізму (в його вульгарній московській інтерпретації), і фактично ця імперія доживає останні часи у звичному для себе вигляді, її занепад так само небезпечний для України, як і саме її існування.

Адже намагання силовим шляхом втягнути Україну в чорну діру «русского мира» дуже схоже на те, що імперська потвора шукає будь-які можливості, щоб відродитися у тому чи іншому вигляді.

Москва намагається законсервувати протиприродну для України мовну ситуацію

Нинішні спроби вкинути в українське суспільство теми про «великую русскую культуру» і про «второй государственный язык» є нічим іншим, як яйцями цього паразитарного «русского мира».

У Кремлі дуже сподіваються на те, що ці паразити мають колись вилупитися і з них вкотре постане потворний монстр – представники «русского мира».

Намагання у будь-який спосіб законсервувати протиприродну для України ганебну мовну ситуацію є реалізацією московського багатоходового плану ідеологічного зомбування.

А імперські мантри на кшталт «это язык, с которым мы выросли» чи «как хочу, так и разговариваю», лише підсилюють енергетичну підзарядку такого «зомбі».

На цих добровільно зомбованих не дуже впливає і те, що навіть тоді, коли вони володіють російською мовою краще за автохтонів, а їхні знання так званої російської культури є значно ширшими, ніж знання пересічного «інтелектуала» з Росії, вони для московців все одно назавжди залишаться «хохлами» і «хохлушками».

Яких убиватимуть озвірілі від крові «визволителі» з Півночі з таким же завзяттям, як і україномовних.

Українська мова є фундаментом існування української нації і держави. На жаль, цю тему не любить зачіпати як чинна влада, так і конформісти.

Однак на відміну від них як Путін, так і попередні російські очільники окупантів добре усвідомлювали роль і вагу мови як ідентифікатора, основи менталітету і культури (у тому числі й політичної), цементу для існування держави.

Тому й за 337 років російської і радянської колонізації України було видано понад сотню актів для заборони української мови.

А сьогодні Путін, ледве не в кожній своїй претензії до України вставляє вимогу про надання особливого статусу «русскому языку».

Якщо говорити про важливість мови під час відновлення функціонування Української держави, то тут найкращим прикладом може слугувати позитивний досвід Ізраїлю.

Варто пригадати, як євреї відродили свою прадавню мову іврит. На перших порах вони встановили певні бонуси для тих, хто знав іврит. А згодом на державну службу почали приймати тільки тих, хто володів івритом.

В Україні має бути відновлений україномовний простір

В Україні держава має робити все, щоб україномовний простір був відновлений на всій її території.

А це має означати, що не тільки держслужбовці повинні послуговуватися українською мовою під час виконання свої службових обов’язків. Це має відбуватися в усіх публічних закладах.

Включно з тим, що й касири в супермаркетах і магазинах мусять спілкуватися з покупцями українською мовою.

Адже у всіх «принципово російськомовних» присутнє, якщо не приховане презирство, то принаймні відчуття вторинності й непотрібності української мови, як єдиної державної.

Це прослідковується навіть у людей, яких можна вважати досить просунутими інтелектуально й світоглядно.

Схоже, що «російськомовні» принципово не хочуть зрозуміти цінність та необхідність власної мови для української нації.

Необхідно визнати, що допоки в державі паралельно існують діаметрально різні культурні традиції, доти будуть і потенційні джерела дестабілізації.

Потрібно враховувати, що російська мова має велику підтримку з Росії саме як фактор дестабілізації України. І поки Україна буде «двомовною», доти він буде існувати.

Але якщо Україна стане одномовною – російською, то цей фактор перестане вже існувати разом з Українською державою.

Образно кажучи, сьогодні українська мова для кожного свідомого українця – це його персональна ділянка загального кордону самоідентифікації української нації, яку він особисто має захищати.

Варто наголосити на тому, що свідомість визначається, формується і закладається мовою. Оскільки мова (культурно-світоглядне середовище) формує свідомість.

Якщо ваша свідомість московська, ви говорите російською. Якщо українська, ви говорите українською.

Скажи мені, якою мовою ти говориш, і я скажу тобі, хто ти

Мова – це найкращий і найнадійніший визначник свідомості. Саме тому мова у всьому світі однозначно визнається, як визначник етнічної та національної належності.

А перефразувавши відомий вислів, можна сказати: скажи мені, якою мовою ти говориш, і я скажу тобі, хто ти.

Тому що головна ознака асиміляції – зміна мови спілкування. Тобто ті, хто почали розмовляти російською мовою, починають асимілюватися в інше культурно-світоглядне середовище.

Саме таким чином російська мова запускає в російськомовних українцях процеси змін і формування російського світоглядного сприйняття світу.
Самоідентифікація кожного є основою загальної самоідентифікації нації. І тому дуже важливо нарешті остаточно визначитися із тим, до якого світу ви належите.

Адже у Путіна дуже розраховують на те, що якщо в Україні більшість буде говорити російською мовою, то є великий шанс, що її таки зроблять другою офіційною, чи державною мовою.

А якщо російську мову зроблять другою офіційною або державною, то вона за дуже короткий період практично повністю витіснить українську зі вжитку.

І коли російська повністю витіснить українську зі вжитку, то для Москви це буде підставою вважати Україну частиною Росії.

А у разі, якщо для Кремля це стане підставою вважати Україну частиною Росії, то це може підштовхнути до активних військових дій для силового включення України до складу Російської Федерації.

Тому питання русифікації України – це проблема, котра вже давно вийшла за рамки чисто культурологічного мовного питання.

Це питання безпеки Української держави, як би до цього не ставилися ті, хто ухвалюють нині рішення в Україні.

http://www.radiosvoboda.org/a/28172203.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Язык для украинцев – это персональный участок границы самоидентификации украинской нации

Радио Свобода  12 декабря  2016    

Виктор Каспрук

Статья доктора филологических наук, профессора Ларисы Масенко «Русский мир» і «мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Як це сталося (хронологія)» расставляет все точки над «і» относительно намерений тех, кто пытается уничтожать украинский язык, якобы применяя для этого демократические западные нормы.

Авторитетный языковед отмечает: «Конечно, нужна была незаурядная мошенническая ловкость и полное отсутствие моральных принципов, чтобы воспользоваться европейским документом, предназначенным защитить от вымирания языки, имеющие малое количество носителей, для сохранения и усиления позиций русского языка в Украине, где на протяжении нескольких веков империя пыталась маргинализировать украинский язык, чтобы довести численность ее носителей до критической черты».

Гипертрофированная активность так называемого «русского мира» больше напоминает последние конвульсивные движения гораздо уменьшенной российской империи перед ее окончательным упадком.

Но хотя ее сила иссякла после кончины идеи коммунизма (в его вульгарной московской интерпретации), и фактически эта империя доживает последние времена в привычном для себя виде, ее упадок так же опасен для Украины, как и само ее существование.

Ведь попытки силовым путем втянуть Украину в черную дыру «русского мира» очень похожи на то, что имперское чудовище ищет любые возможности, для того чтобы возродиться в том или ином виде.

Москва пытается законсервировать противоестественную для Украины языковую ситуацию

Нынешние попытки вбросить в украинское общество темы о «великой русской культуре» и о «втором государственном языке» является ничем иным, как яйцами этого паразитарного «русского мира».

В Кремле очень надеются на то, что эти паразиты когда-то вылупиться и из них в который раз появится уродливый монстр – представители «русского мира».

Попытки в любой способ законсервировать противоестественную для Украины позорную языковую ситуацию является реализацией московского многоходового плана идеологического зомбирования.

А имперские мантры вроде того, что «это язык, с которым мы выросли» или «как хочу, так и разговариваю», только усиливают энергетическую подзарядку такого «зомби». На этих добровольно зомбированных не слишком влияет и то, что даже тогда, когда они владеют русским языком лучше автохтонов, а их знания так называемой русской культуры значительно шире, чем знания рядового «интеллектуала» из России, они для московцев все равно навсегда останутся «хохлами» и «хохлушками».

Которых будут убивать озверевшие от крови «освободители» с Севера с таким же рвением, как и украиноязычных. Украинский язык является фундаментом существования украинской нации и государства. К сожалению, эту тему не любит затрагивать как действующая власть, так и конформисты. Однако в отличие от них как Путин, так и предыдущие российские руководители оккупантов хорошо осознавали роль и влияние языка как идентификатора, основы менталитета и культуры (в том числе и политической), цемента для существования государства.

Поэтому за 337 лет российской и советской колонизации Украины было выдано более сотни актов для запрета украинского языка.

А сегодня Путин, чуть ли не в каждой своей претензии к Украине вставляет требование о предоставлении особого статуса «русскому языку».

Если говорить о важности языка при восстановлении функционирования Украинского государства, то лучшим примером может служить положительный опыт Израиля. Стоит вспомнить, как евреи возродили свой древний язык иврит. На первых порах они установили определенные бонусы для тех, кто знал иврит. А потом на государственную службу начали принимать только тех, кто владел ивритом.

В Украине должно быть восстановлено украиноязычное пространство

 В Украине государство должно делать все, чтобы украиноязычное пространство было восстановлено на всей ее территории. А это значит, что не только госслужащие должны пользоваться украинским языком при исполнении своих служебных обязанностей. Это должно происходить во всех публичных заведениях.

Включительно с тем, что и кассиры в супермаркетах и магазинах должны общаться с покупателями на украинском языке. Ведь у всех «принципиально русскоязычных» присутствует, если не скрытое презрение, то хотя бы ощущение вторичности и ненужности украинского языка как единственного государственного.

Это прослеживается даже у людей, которых можно считать достаточно продвинутыми интеллектуально и мировоззренчески. Похоже, что «русскоязычные» принципиально не хотят понять ценность и необходимость собственного языка для украинской нации.

Необходимо признать, что пока в государстве параллельно существуют диаметрально разные культурные традиции, до тех пор будут и потенциальные источники дестабилизации. Нужно учитывать, что русский язык имеет большую поддержку из России именно как фактор дестабилизации Украины. И пока Украина будет «двуязычной», до тех пор он будет существовать.

Но если Украина станет одноязычной – русской, то этот фактор перестанет уже существовать вместе с Украинским государством. Образно говоря, сегодня украинский язык для каждого сознательного украинца – это его персональный участок общей границы самоидентификации украинской нации, которую он лично должен защищать.

Стоит отметить, что сознание определяется, формируется и закладывается языком. Поскольку язык (культурно-мировоззренческую среду) формирует сознание. Если ваше сознание московское, вы говорите по-русски. Если украинское, вы говорите на украинском.

Скажи мне, на каком языке ты говоришь, и я скажу тебе, кто ты

Язык – это лучший и самый надежный определитель сознания. Именно поэтому язык  во всем мире однозначно признается, как определитель этнической и национальной принадлежности. А перефразировав известное выражение, можно сказать: скажи мне, на каком языке ты говоришь, и я скажу тебе, кто ты. Потому что главный признак ассимиляции – изменение языка общения. То есть те, кто начали говорить по-русски, начинают ассимилироваться в другую культурно-мировоззренческое среду.

Именно таким образом русский язык запускает в русскоязычных украинцах процессы изменения и формирования российского мировоззренческого восприятия мира. Самоидентификация каждого является основой общей самоидентификации нации. И поэтому очень важно наконец окончательно определиться с тем, к какому миру вы принадлежите. Ведь у Путина очень рассчитывают на то, что если в Украине большинство будет говорить по-русски, то есть большой шанс, что ее таки сделают вторым официальным или государственным языком.

А если русский язык сделают вторым официальным или государственным, то он за очень короткий период практически полностью вытеснит украинский из употребления. И когда русский полностью вытеснит украинский из употребления, то для Москвы это будет основанием считать Украину частью России.

А в случае, если для Кремля это станет основанием считать Украину частью России, то это может подтолкнуть к активным военным действиям для силового включения Украины в состав Российской Федерации. Поэтому вопрос русификации Украины – это проблема, которая уже давно вышла за рамки чисто культурологического языкового вопроса.

Этот вопрос безопасности Украинского государства, как бы к этому ни относились те, кто принимают сегодня решения в Украине.

http://www.radiosvoboda.org/a/28172203.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Крим і Донбас. Стратегічний прорахунок Путіна

 Радіо Свобода 04 грудня 2016

Віктор Каспрук

Ледве не щотижня Володимир Путін вишуковує все нові можливості, щоб спробувати налякати світ. У кривому дзеркалі його світосприйняття це виглядає як турбота про те, щоб з Росією нарешті почали рахуватися.

Чи хочуть росіяни війни? Можливо, не всі. Але їм потрібен ворог, їм просто необхідно когось ненавидіти.

Тому що ненависть – єдине, що в Росії (за відсутності передової науки, модерних технологічних розробок, сучасних культурних надбань та інших суттєвих факторів) дозволяє об’єднатися і відчувати синхронне загальнонаціональне єднання.

Адже ворожнеча добре об’єднує банкіра і поліцейського, натирача підлоги та відданого путінському режиму працівника телебачення.

Видуманий кремлівською пропагандистською псевдоінтелектуальною обслугою термін «ближнє зарубіжжя», такий же ефемерний, як і «русский мир».

Але він створює «підґрунтя» для Кремля не тільки для дестабілізації ситуації в Україні, Молдові і Грузії, а й привід для спроби заблокувати для них відхід із орбіти Росії.

За спроби повернення «величі Росії» заплатить сам російський народ

Здавалося, що все так добре прораховано й розписані красиві і детальні схеми. А переведення «стрілок» на зовнішнього ворога, Україну, в Кремля успішно спрацювало.

Але критичний стратегічний прорахунок Путіна був у тому, що він і його експерти чомусь не врахували можливу реакцію об’єднаної Європи та США на підступну анексію українського Криму і вторгнення на Донбас.

Тут він зайшов так далеко, що відмовитися від цього, зберігши своє «політичне обличчя», вже дуже проблематично.

За «циркове видовище» під загальною назвою повернення «величі Росії», котре Путін влаштував для росіян, тепер повністю доведеться заплатити самому російському народу.

А в наступному році може настати час, коли пропаганда з телевізора вже більше не зможе перекривати своїм істеричним псевдопатріотизмом реальність порожніючих холодильників.

До того ж ця ситуація здатна накластися на ще один путінський провал на іншому стратегічному напрямку.

Путін так довго силовими методами намагався перевести Росію зі статусу регіональної держави в державу глобальну, що вже і сам почав вірити у те, що йому дадуть встановити новий «гібридний» світовий порядок.

Наразі 2017 рік може стати тим рубежем, коли «гра» Путіна у «велику Росію» може бути припинена, а ілюзії щодо можливості перерозподілу сфер впливів у світі (на кшталт Ялти-2), остаточно розвіяні.

Вже на початку лютого в Москві зможуть побачити, що всі сподівання на те, що США втрачають свій глобальний вплив у світі виявилися нічим іншим, як примарними міражами, а Росія нездатна кинути виклик Вашингтону, як єдиній наддержаві.

Адже ніякого «перезавантаження» на умовах Путіна бути не може, як би не намагалися його переконати у цьому придворні «геополітичні стратеги», котрі весь час пророкували йому саме те, чого він найбільше хотів почути.

«Кегебістському політбюро» доведеться вирішувати, що робити з Путіним

Тому найбільш ймовірні сценарії розвитку подій це, коли «кегебістському політбюро» доведеться визначатися з тим, що робити далі з Путіним.

Або він сам змушений буде вирішувати, чи не пора «зачищати» своє найближче оточення, використовуючи для цього перевірені сталінські методи.

При цьому варто враховувати той факт, що в сьогоднішній Росії зміна політичних еліт демократичним шляхом просто неможлива.

Досі не відбулося «палацового перевороту» в Російській Федерації тому, що там вже давно всі внутрішньополітичні процеси перебувають під тотальним контролем «клану силовиків», який в жодному разі не передбачає свій відхід від влади.

Поле для політичних маневрів у Путіна залишається невеликим. Не можна виключати, що для того, аби виграти хоч трохи часу, він вирішить формально перекласти усі свої прорахунки в керівництві країною на прем’єр-міністра Дмитра Медведєва.

Попередньо конфіденційно гарантувавши йому повну недоторканність від відповідальності.

Проте, якщо Медведєва він буде готовий «відпустити», то реальну відповідальність цілком можуть понести з півдюжини найменш наближених до кегебістської влади персон з його кабінету.

Тим більше, що приклад арешту діючого міністра вже є, коли згадати недавній арешт міністра економічного розвитку Росії Олексія Улюкаєва.

Переведення «стрілок» на зовнішнього ворога може й не спрацювати

Та найбільш небезпечний період для всіх сусідів Росії, і особливо для України, настане тоді, коли Путін змушений буде ухвалювати стратегічні рішення перебуваючи в постійному часовому цейтноті.

Тут йому може прийти в голову протестувати НАТО на готовність протистояти нападу Росії на своїх членів, запустивши військові провокації на кордонах із Литвою, Латвією, або Естонією.

Тому конче потрібно продовжувати робити те, що вже почав робити Північноатлантичний альянс: посилювати міцність кордонів у Східній Європі, збільшувати військовий контингент і перекидати сучасне озброєння.

Вибудовуючи таким чином безпековий санітарний «паркан» на кордоні з Росією.

А Європейський союз міг би побудувати й свій «паркан», шляхом поступової відмови від російських вуглеводнів і згортання торговельних та економічних відносин з цією країною.

Ізоляція може принести свої плоди. І тоді вже Путіну доведеться гадати, яким буде наступний крок Заходу.

Нинішня Росія, після путінських експериментів, це «паперовий тигр» із напівзруйнованою економікою, який тільки й може запропонувати світові ненависть, корупцію, примітивну пропаганду, агресію, падаючий рівень життя і дешеву горілку.

А завдяки низькій світовій ціні на нафту і шаленим витратам Путіна на нарощування військової потужності Росії, керована ним держава перебуває на порозі банкрутства.

Росія має багато ворогів. Іронія полягає в тому, що всі вони може б і хотіли мати добросусідські взаємини з Росією, але агресія Путіна відштовхнула їх від цього.

Власне, ніхто не буде воювати з Росією. Її необхідно дотиснути економічно.

І коли останній рубль покине останній банк, на цьому й закінчаться фантазії Путіна щодо відновлення радянської імперії.

Росія грає в небезпечну гру, відвертаючи увагу своїх громадян зарубіжними «пригодами», щоб приховати повний провал Путіна у створенні життєздатної економіки в Росії.

Проте Путіну більше не вдасться компенсувати свою політичну вразливість, відволікаючи російський народ від кризових внутрішніх проблем агресією за кордоном.

Росія вже не зможе економічно дозволити собі продовження військової агресії в Україні і Сирії.

Маючи ресурси економіки, завдяки видобутку енергоносіїв, не більші, ніж в Італії. При чому більша частина цих ресурсів ще й безперервно «відкачується» путінською клептократичною владою.

Наразі жоден із сусідніх з Росією народів не може мати ніяких ілюзій щодо її агресивних намірів.

Але коли «геополітичний хуліган» заявляє, що він просто вимушений захищатися, нападаючи невмотивовано на інших, то кого він хоче цим обдурити?..

http://www.radiosvoboda.org/a/28154450.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | 1 коментар

Стратегический просчет Путина

Радио Свобода  05 декабря 2016    

Виктор Каспрук

Едва ли не каждую неделю Владимир Путин выискивает все новые возможности, чтобы попытаться напугать мир. В кривом зеркале его мировосприятия это выглядит как забота о том, чтобы с Россией начали считаться.

Хотят ли россияне войны? Возможно, не все. Но им нужен враг, им просто необходимо кого-то ненавидеть. Потому что ненависть ‒ единственное, что в России (при отсутствии передовой науки, современных технологических разработок, современных культурных достижений и других существенных факторов) позволяет объединиться и чувствовать синхронное общенациональное единение. Ведь вражда хорошо объединяет банкира и полицейского, полотера и преданного путинскому режиму работника телевидения.

Выдуманный кремлевской пропагандистской псевдоинтеллектуальной обслугой термин «ближнее зарубежье», такой же эфемерный, как и «русский мир». Но он создает «почву» для Кремля не только для дестабилизации ситуации в Украине, Молдове и Грузии, но и повод для попытки заблокировать для них уход из орбиты России.

За попытки возвращения «величия России» заплатит сам российский народ

Казалось, что все так хорошо просчитано и расписаны красивые и подробные схемы. А перевод «стрелок» на внешнего врага, Украину, у Кремля успешно сработал. Но критический стратегический просчет Путина был в том, что он и его эксперты почему-то не учли возможную реакцию объединенной Европы и США на коварную аннексию украинского Крыма и вторжения на Донбасс.

Здесь он зашел так далеко, что отказаться от этого, сохранив свое «политическое лицо», уже очень проблематично. За «цирковое зрелище» под общим названием возвращение «величия России» теперь придется заплатить самому российскому народу. А в следующем году может наступить время, когда пропаганда с телевизора уже не сможет перекрывать своим истерическим псевдопатриотизмом реальность пустеющих холодильников.

К тому же, эта ситуация способна наложиться на еще один путинский провал на другом стратегическом направлении. Путин так долго силовыми методами пытался перевести Россию из статуса региональной державы в державу глобальную, что уже и сам начал верить в то, что ему дадут установить новый «гибридный» мировой порядок.

2017 год может стать тем рубежом, когда «игра» Путина в «большую Россию» может быть приостановлена

2017 год может стать тем рубежом, когда «игра» Путина в «большую Россию» может быть приостановлена, а иллюзии о возможности перераспределения сфер влияния в мире (вроде Ялты-2) – окончательно развеяны. Уже в начале февраля в Москве смогут увидеть, что все надежды на то, что США теряют свое глобальное влияние в мире, оказались ничем иным, как призрачными миражами, а Россия не способна бросить вызов Вашингтону как единственной сверхдержаве. Ведь никакой «перезагрузки» на условиях Путина быть не может, как бы ни пытались его убедить в этом придворные «геополитические стратеги».

Поэтому наиболее вероятные сценарии развития событий ‒ это, когда «кегебистскому политбюро» придется определяться с тем, что делать дальше с Путиным. Или же он сам вынужден будет решать, не пора ли «зачищать» свое ближайшее окружение, используя для этого проверенные сталинские методы. Нельзя исключать, что для того, чтобы выиграть хоть немного времени, он решит формально перевести все свои просчеты в руководстве страной на премьер-министра Дмитрия Медведева, гарантировав ему полную неприкосновенность от ответственности. Но если Медведева он будет готов «отпустить», то реальную ответственность вполне могут понести с полдюжины самых приближенных к кегебистськой власти персон из его кабинета.

Перевод «стрелок» на внешнего врага может и не сработать

И наиболее опасный период для всех соседей России, и особенно для Украины, наступит тогда, когда Путин вынужден будет принимать стратегические решения, находясь в постоянном временном цейтноте.

Здесь ему может прийти в голову протестировать НАТО на готовность противостоять нападению России на своих членов, запустив военные провокации на границах с Литвой, Латвией, или Эстонией. Поэтому крайне необходимо продолжать делать то, что уже начал делать Североатлантический альянс: усиливать прочность границ в Восточной Европе, увеличивать военный контингент и перебрасывать современное вооружение, выстраивая для безопасности санитарный «забор» на границе с Россией. А Европейский союз мог бы построить и свой «забор» путем постепенного отказа от российских углеводородов и свертывания торговых и экономических отношений с этой страной.

Изоляция может принести свои плоды. И тогда уже Путину придется гадать, каким будет следующий шаг Запада.

Нынешняя Россия может предложить миру только ненависть, коррупцию, примитивную пропаганду, агрессию и дешевую водку

Нынешняя Россия – это «бумажный тигр» с полуразрушенной экономикой, который может предложить миру только ненависть, коррупцию, примитивную пропаганду, агрессию, падающий уровень жизни и дешевую водку. А благодаря низкой мировой цене на нефть и бешеным расходам Путина на наращивание военной мощи России, руководимое им государство находится на пороге банкротства.

Россия имеет много врагов. Ирония заключается в том, что все они, может, и хотели бы иметь добрососедские отношения с Россией, но агрессия Путина оттолкнула их от этого. Собственно, никто не будет воевать с Россией. Ее необходимо дожать экономически. И когда последний рубль покинет последний банк, на этом и закончатся фантазии Путина по восстановлению советской империи.

Россия играет в опасную игру, отвлекая внимание своих граждан зарубежными «приключениями», чтобы скрыть полный провал Путина в создании жизнеспособной экономики в России. Однако Путину больше не удастся компенсировать свою политическую уязвимость, отвлекая российский народ от кризисных внутренних проблем агрессией за рубежом.

Сейчас ни один из соседних с Россией народов не может иметь никаких иллюзий относительно ее агрессивных намерений. Но когда «геополитический хулиган» заявляет, что он просто вынужден защищаться, нападая на других, то кого он хочет этим обмануть?

http://ru.krymr.com/a/28156783.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Ізольована санкціями Північна Корея провокує напруженість на Корейському півострові

«Дзеркало тижня. Україна» №48, 16 грудня 2016

Віктор Каспрук

Криза у Північній Кореї — одна з семи найбільших загроз 2017 р. До такого висновку дійшли експерти американської Ради міжнародних відносин (CFR), узявши до уваги ядерні випробування, військові провокації та внутрішню політичну нестабільність у КНДР.

Ймовірність прогнозу підтверджується тим, що Північна Корея заявила про свою готовність у будь-який момент завдати удару по Сеулу на тлі імпічменту південнокорейського президента Пак Кин Хе. “Нодон сінмун”, яка є центральним друкованим органом Трудової партії Кореї, наголошує, що через тиск із боку США та Південної Кореї, спрямований на припинення ядерної і ракетної програм КНДР, терпіння Пхеньяну сягнуло критичної межі.

Крім того, як повідомляють південнокорейські ЗМІ, у КНДР відбуваються одинадцятиденні навчання батальйону спеціальних операцій, на яких відпрацьовуються навички захоплення об’єктів у Південній Кореї. Зокрема й резиденції президента Південної Кореї — Блакитного будинку, точна копія якого побудована на полігоні.

Ці провокаційні військові навчання є нічим іншим як реакцією на недавню резолюцію Ради Безпеки ООН №2321, що посилює режим санкцій проти Північної Кореї. Прийнята одноголосно, вона стала відповіддю на проведення Пхеньяном у вересні ц.р. нових ядерних випробувань.

Не буде перебільшенням сказати, що вся дипломатична й економічна діяльність у Північній Кореї націлена на просування ядерної програми. Тому, з огляду на ці “специфічні” характеристики КНДР, розвиток ситуації не давав іншого вибору, крім як піддати санкціям усю країну. В самій Північній Кореї вважають, що нові санкції призведуть до ескалації напруженості на півострові.

Роздратування Пхеньяну цілком зрозуміле: резолюція РБ ООН №2321 передбачає комплексні санкції, котрі мусять стримувати північнокорейську економіку, дипломатію та інформаційно-пропагандистську діяльність загалом.

Попередні резолюції РБ ООН переважно намагалися обмежити надходження до КНДР стратегічних товарів, блокуючи таким чином ядерну програму Пхеньяну. При цьому не дуже враховувалися принципові особливості Північної Кореї, в якій, на відміну від інших країн, де існують державний і приватний сектори, наявні лише військові й невійськові галузі, напряму жорстко підпорядковані державі.

Особливостями нових санкцій є те, що, по-перше, РБ ООН прийняла рішення блокувати надходження іноземної валюти до Північної Кореї. Так, загальний обсяг доходів від експорту в КНДР у 2015 р. становив 30 млрд дол., 10,5 млрд з яких отримано за рахунок експорту вугілля.

Коли буде обмежено щорічний експорт вугілля з КНДР до 7,5 млн тонн, Пхеньян не отримає 700 млн дол. До цього слід додати заборону на експорт металу, надходження від якого давало КНДР щороку 100 млн дол. Таким чином, лише тут режим Ким Чен Ина не отримає 800 млн дол. щорічних грошових надходжень.

По-друге, вся зовнішня економічна діяльність Північної Кореї піддається санкціям. Державам-членам ООН заборонено здавати в оренду північним корейцям судна або літаки. Всі країни-члени ООН повинні вжити заходів до обмеження банківських рахунків, які належать дипломатичним представництвам і консульським установам КНДР, а впродовж 90 днів закрити наявні представництва, філії або банківські рахунки в Північній Кореї, якщо вони не потрібні для доставки гуманітарної допомоги.

Нова резолюція, як очікується, знизить імовірність того, що валютні кошти, зароблені робітниками з КНДР в інших країнах, могтимуть у майбутньому піти на розробку ядерної зброї.

По-третє, буде значно обмежено дипломатичну діяльність КНДР. Північна Корея муситиме скоротити чисельність працівників своїх дипломатичних місій, і кожна з таких місій тепер зможе мати тільки один рахунок у банку. Оскільки ж КНДР всюди, де це тільки було можливо, утримувала свої посольства на їхні доходи від “самофінансування”, всі ці заходи значною мірою перешкоджатимуть діяльності північнокорейської дипломатії.

Запровадження з боку РБ ООН обмеження на експорт вугілля, головне джерело твердої валюти КНДР, означає, що міжнародна спільнота налаштована дуже рішуче. Проте нові обмеження на північнокорейське вугілля (попри всю свою жорсткість) вочевидь не завдадуть нищівного удару по Північній Кореї.

Обмеження на експорт вугілля, фактично, перебувають у руках Китаю. Оскільки саме він є головним покровителем Пхеньяну і вугільним клієнтом Північної Кореї. Та голосування в РБ ООН свідчить, що в Пекіні, схоже, прорахували: зменшення імпорту вугілля не “переверне” економіку КНДР і не зможе викликати соціальних заворушень та “потоків” біженців до Китаю, чого найбільше бояться у китайському керівництві.

Втім, не виключено, що посилення політичного, економічного і дипломатичного тиску на Північну Корею може підштовхнути Пхеньян до ще більш провокаційної поведінки. У такому разі КНДР здатна різко збільшити кількість своїх ракетних випробувань. Так режим спробує пояснити погіршення економічної ситуації в країні загостренням у протистоянні з лідером “світового імперіалізму” США та їхніми союзниками.

Для північнокорейської влади її ракетні та ядерні програми — незаперечні пріоритети. Тому розширене комплексне санкціонування може примусити її шукати інші шляхи фінансування своєї ядерної програми. Не виключено, що північні корейці активізують незаконну діяльність, метою якої буде компенсація втрачених через запровадження санкцій доходів.

Один із можливих варіантів дій — різке піднесення північнокорейської участі у виробленні контрафактних товарів з подальшою спробою їх незаконного збуту, а також активізація діяльності в незаконному обороті наркотиків та продаж зброї до країн третього світу.

Слід звернути увагу й на те, що у КНДР останніми роками почали приділяти велику увагу IT сектору. Що, своєю чергою, не виключає можливості кібервійни Північної Кореї з тими країнами, які у Пхеньяні вважатимуть винними в запровадженні санкцій. Тому ймовірність кібератак досить значна.

Мотивація КНДР до нагнітання обстановки на Корейському півострові також дуже висока. Оскільки північнокорейська система побудована таким чином, що у вигляді “дій у відповідь” завжди готова до різкого розширення різного роду провокацій проти Південної Кореї.

КНДР, як ми вже бачили в минулому, не любить бути ігнорованою. І коли Пхеньян почав демонстративно відпрацьовувати штурм моделей офіційних установ у Сеулі та публічно лякати нападом на Південну Корею, то це можуть бути лише перші ластівки нагнітання ситуації на Корейському півострові.

Звернімо увагу, що Північна Корея має звичку найбільше нагнітати свої провокації протягом першого року перебування на посаді президентів США і Південної Кореї. Таким чином Пхеньян намагається підштовхнути їх до усвідомлення “значимості” влади кімів та потреби рахуватися з нею.

Не можна виключати, що режим Кім Чен Ина й цього разу захоче діяти на випередження. І проводитиме чергове ядерне випробування або масштабну провокацію на кордоні з Південною Кореєю саме 20 січня — в день інавгурації нового президента Сполучених Штатів Дональда Трампа. Хоча це є програшним варіантом для Пхеньяну.

Просування КНДР до своєї мети — побудови функціональної ядерної боєголовки — серйозний виклик для національної безпеки США і майбутньої адміністрації президента Дональда Трампа. Останній під час виборчої кампанії назвав північнокорейського лідера “маніяком”, але нічого не сказав про те, як стримувати ядерні амбіції Пхеньяну.

Та чергові провокації з боку режиму Кім Чен Ину можуть лише підштовхнути адміністрацію Дональда Трампа до більш жорстких підходів і заходів щодо північнокорейської диктатури, а не до визнання КНДР державою, котра володіє ядерною зброєю. А саме останнього дуже прагне Пхеньян.

http://gazeta.dt.ua/international/izolovana-sankciyami-pivnichna-koreya-provokuye-napruzhenist-na-koreyskomu-pivostrovi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар