Рауль Кастро продовжить термін своєї влади на Кубі до 2021 року – політолог

1 КАСТРО

Усі важливі рішення генерал Рауль прийматиме сам, хоча озвучувати їх буде Діас-Канель.

Обрання членами Національної асамблеї народної влади Куби головою Державної ради Мігеля Діас-Канеля не стало сенсацією. Однією з причин такого рішення є той факт, що генералові Раулю Кастро у 2018-му виповниться 87 років, і він фізично нездатний виконувати у повному обсязі всі обтяжливі обов’язки, які покладалися на нього режимом. Про це у своїй статті для DT.UA пише журналіст-міжнародник, політолог Віктор Каспрук.

Автор зазначає, що Діас-Канеля не можна назвати повноцінною політичною фігурою. Оскільки Кастро зберігатиме за собою обов’язки генерального секретаря компартії Куби до 2021 р., коли йому виповниться 90 років, він контролюватиме нового президента та направлятиме його. Каспрук пише, що схожі імітаційні призначення на Кубі вже були.

“Коли Фідель Кастро прийшов до влади, то він не відразу взяв на себе офіційне керівництво. У січні 1959 р. тимчасовим президентом Куби був оголошений Мануель Уррутія, лідер громадянського опору. Але вже в лютому 1959 року Фідель Кастро очолив новостворений Революційний уряд, і після цього посада президента мала тільки формальне значення. У липні президентський пост перейшов до члена “Руху 26 липня” Освальдо Дортікоса, що виконував роль президента до 1976 р.”, – йдеться в статті.

Політолог зазначає, що конфігурація влади на Кубі виглядала таким чином: був диктатор Фідель Кастро, який приймав рішення на посаді прем’єр-міністра в період з 1959-го по 1976-й. Потім він робив це як голова Державної ради Куби до 2008 р., коли хворий на рак, передав правління своєму братові Раулю.

Каспрук припускає, що Рауль Кастро вирішив зіграти у таку ж гру. Він пролонговує свою владу до 2021 р., формально передавши посаду своєму ставленику Мігелю Діас-Канелю. А приймати всі важливі рішення генерал Рауль буде сам, хоча озвучуватиме їх Діас-Канель.

Детальніше про те, чи дійсно Куба отримала шанс на нову історію читайте в матеріалі Віктора Каспрука “Чи стане закінчення ери Кастро припиненням експериментів над Кубою?” у тижневику “Дзеркало тижня. Україна”.

https://dt.ua/WORLD/raul-kastro-prodovzhit-termin-svoyeyi-vladi-na-kubi-do-2021-roku-politolog-276234_.html

 

 

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Геополітичний параноїк Путін взяв у заручники світову цивілізацію

ПУТін

Віктор Каспрук

Від самого початку влада Кремля над Росією передана Путіну у спадок колишнім президентом Борисом Єльциним не є легітимною, адже усі ці роки «розвиненого путінізму» вона тримається на комбінації створення зомбувального культу Путіна телебаченням, придушенні будь-яких протестів, страху населення перед свавіллям режиму і судів, відродженні великоросійського імперського шовінізму.

До ліквідації держмонополії на ЗМІ ніяка перемога опозиційних сил просто неможлива. Адже санкції щодо Москви множать бідність в Росії, але ще більше викликають зростання репресій проти народу.

Зміна влади може відбутися тільки після палацового перевороту, після поразки Російської Федерації у спровокованій нею гібридній війні з західним світом або після руйнування монопольного контролю держави над телебаченням і засобами масової інформації, як основи відродження впливу опозиції на політичні процеси.

Але у значної частини населення Росії сьогодні превалює не тільки гіпертрофована жадоба імперського реваншу за поразку СРСР, а й елементарна байдужість до того, що відбувається навколо них, чи реалізується від їхнього імені.

Тобто глибоке переконання в тому, що цар, генсек, або довічний президент типу Путіна прийдуть і все за них зроблять. Адже реінкарнованому совку багато не треба – випити-закусити, диван та телевізор в будинку і життя вдалося.

Маргінал і брехун Путін ідеально відповідає рівню народу яким він керує – хвалькуватого, гіпертрофовано амбіційного, ледачого, мало пристосованого і неохочого до навчання, котрий цілком задовольняється в глибинці малим абсолютно архаїчним споживанням.

І не Путіним ці всі негативні риси закладені. А  тривалими суворими зимами і малою щільністю населення на цих величезних заболочених територіях. Соціальна інертність росіян – це ще і результат довготривалого рабства-кріпацтва та двох останніх світових воєн, що погубили кращу частину чоловічого населення, яке населяло ці землі.

А тепер молодь з російської периферійної глибинки, котра не має роботи вдома, вербують і посилають в Донбас та Сирію. Жебрацькі околиці путінської імперії життями своїх дітей і батьків розплачуються за імперську політику Москви і Кремля.

Влада знає, що її усунення може статися тоді, коли на площі Москви вийде більше мільйона людей. А поки цього не станеться, то довічний президент  Путін і агресивна Російська Федерація і далі  будуть воювати.

А міністр іноземних справ Лавров, котрий перетворився з колишнього дипломата на брехливе дзеркало войовничої  Росії, з доброю міною на обличчі намагатиметься прикрити на міжнародній арені те, що сьогодні в РФ править Люцифер, мета якого пожирати людські душі, розв’язуючи на чужих територіях  чергові війни.

Війни – це вівтар диявола, на який Путін приносить людські жертви. А Лавров один із безлічі служителів сатани при режимі Путіна.

По-суті Україна стала пасткою для Путіна, новим Афганістаном-2. Вийти звідси для нього без великих іміджевих і політичних втрат тепер неможливо.

Хоча Путін буде розповідати, що він «захищає» на Донбасі російськомовне населення, але він тепер й сам не дуже вірить у те, що у нього може вийти подальша окупація українських територій.

І за великим рахунком, у Путіна і Росії інтереси протилежні, – всюди, включно з Україною і Сирією.

Але чи можуть росіяни прозріти? І усвідомити, що вони нині живуть в країні, де їхнім співвітчизникам дуже комфортно в «обложеній фортеці», в країні, де кривавий вбивця Путін – нібито найкращий російський політик за всі часи, а переважна більшість населення щиро радіє «чудо-зброї» і не здатна побачити зв’язку між своєю убогістю і ризикованими зовнішньополітичними авантюрами кремлівської кримінальної камарильї.

Складається враження, що за довгі роки путінської диктатури російський народ просто відвик думати своєю головою.

А коли телевізійна пропаганда попадає на ідеологічно оброблений ґрунт, то вона там добре вкорінюється. Російським генетичним рабам з зайвою хромосомою дуже приємно усвідомлювати себе частиною «Великої Росії», яка знову страхає увесь світ і влізає у різноманітні геополітичні авантюри.

Путінський режим тримається на розпусті: інтелектуальній, моральній, духовній. На підкупі:  кар’єрному, посадовому, нагородах за ознаками вірності і дружніх відносин, мільярдних держзамовленнях для своїх олігархів.

Більшовицька ідеологія добре наклалася  на світогляд російського народу, а тривалий період общини і рабства виховав колективізм. А стадність «маленьких людей» з їх азіатською жертовністю і терпінням заради благополуччя держави породили ГУЛАГ і масові репресії.

Низький рівень освіти дозволив прийняти принцип грабежу як лжесправедливості, вихований століттями шовінізм породив радянський «інтернаціоналізм» і експансію на зовні.

Тому Путін – це  природне продовження Росії, її рідний син. А велике озлоблення російського народу московська влада вміло направляє у вигідний для неї бік.

Людина відрізняється від тварини тим, що вона здатна подавляти свої інстинкти. Проте в Російській Федерації владі вигідно активувати інстинкти, в тому числі інстинкт шанування вождя, властивий стаду африканських приматів.

Населенню показують мультики з літаючими підводними човнами, і воно біжить за цей явний фейк голосувати. Ну значить все інше у народу вже є, досягнуто повного і остаточного щастя.

Геополітичний параноїк Путін, своїми діями і ядерною кнопкою, фактично взяв у заручники світову цивілізацію. І якщо все піде так й далі, то Кремль може на цьому не зупинитись. І ядерна зброя потрапить від нього не тільки до держав терористів – Північної Кореї і Ірану, а й до ісламістських терористичних угрупувань, діяльність і дії яких важко проконтролювати.

Не виключено, що роззомбування їхньої імперськості до росіян прийде лише після величезних політико-економічних потрясінь, можливо навіть, після серйозної військової поразки Росії.

Наразі прослідковується, що Путіну світить така ж доля, як і його колезі по диктаторському цеху Муаммару Каддафі. У обох стали простежуватися деякі подібності в кар’єрі. Обидва причетні до катастроф пасажирських літаків. У путінському випадку це МН17, а в випадку з Каддафі – трагедія над шотландським містом Локербі.

Більшої ганьби Росія, напевно, ніколи ще не переживала за всю свою історію, тому і не в змозі зараз це усвідомити. Можливо, що це темрява перед світанком.

Хоча усе це більше нагадує, що світанок скасовується і замість нього відбудеться повний і остаточний розпад останньої моделі імперії, відомої під назвою Російська Федерація. А далі кожна з її частин вже житиме своїм самостійним життям.

А поки що закономірно, що у очманілої від «імперськості величі» біомаси не може бути інших кумирів, крім таких же безумних як Путін. І це кремлівським бандитам обходиться достатньо дешево. Узурпували владу: доступний кожному зомбоящик – і голоси росіян у них в кишені.

Втім Росія економічно є карликом у порівнянні з США, чи Європейським Союзом. Тому «брязчання» ядерною зброєю і колосальні витрати на потреби армії в Російській Федерації – це ні що інше, як намагання компенсувати власну нікчемність.

Але чим більше Путін буде інвестувати в псевдомодерну зброю і закордонні військові авантюри, тим глибше Росія падатиме економічно. А відновивши гонку озброєнь з Заходом, як це вже було в 70-80-х роках, Росія може лише наблизитися впритул до параметрів колишнього СРСР перед його розпадом, за якими її чекатиме неминучий і остаточний крах.

Та головна небезпека усієї цієї кремлівської комедії в тому, що перед своєю політичною, чи фізичною кончиною Путін здатен розпочати світову ядерну війну.

Оскільки цей непрогнозований маніяк з ядерною кнопкою вважає, що без нього хоч потоп. Навіщо світу існувати, коли у ньому більше не буде Путіна.

Путіна у пітерських підворіттях в дитинстві навчили, що треба нападати першим, якщо конфлікт неминучий. І ця обставина небезпечна тим, що важко спрогнозувати, коли ж саме може настати той момент, коли в його запаленому мозку складеться ситуація неминучості. Що неодмінно потрібно враховувати, приймаючи рішення, що далі робити з неадекватною Росією.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чого дійсно хоче Росія в Сирії?

АСАД і Путін

Віктор Каспрук

В довготривалій війні в Сирії не проглядається часу її завершення. Оскільки можна довго говорити про ймовірні причини, які спонукатимуть цей смертоносний конфлікт до згасання, але негативний досвід ісламських держав типу Афганістану, Сомалі, Судану, Оману чи Західної Сахари свідчить про те, що такі країни здатні десятиліттями жити в режимі громадянської війни.

Тому є підстави для того, щоб зробити висновок, за 7 років війни режиму Башара Асада з сирійським народом не склалося передумов для того, аби якась зі сторін мала істотну перевагу.

Очевидно, що без підтримки Путіна і залучення Російської Федерації до цієї війни, режим Асада давно вже впав. Але й досі не існує механізмів, щоб якимсь чином примусити Кремль відмовитися від участі в сирійській кампанії.

Між тим, Росія у цьому конфлікті займає дуже суперечливу позицію. З одного боку, вона нібито за єдину Сирію, з іншого, вона за збереження влади диктатора Башара Асада.

І якщо взяти окремо кожен із цих пунктів, то його реалізація може бути цілком здійсненою. Але разом вони виключають один одного.

Зберегти владу Асада реально, навіть за підтримки Москви, лише над якоюсь окремо взятою частиною колишньої Сирійської держави. А єдина Сирія, в своїх колишніх кордонах, можлива тільки тоді, коли Башар Асад відмовиться від президентської посади на користь опозиції.

При цьому необхідно враховувати той факт, що не дивлячи на те, що у сирійському конфлікті задіяні дуже багато країн, він, перш за все, має внутрішні глибинні причини.

Тому сподіватися, що вдасться цей конфлікт зупинити лише переговорами і угодами між іноземними державами, марна справа. Без внутрішньо сирійської  згоди конфлікт не закінчиться.

З усього видно, що Росія, яка не чинила великого спротиву від час падіння Слободана Мілошевича в Сербії, Муаммара Каддафі в Лівії і Саддама Хусейна в Іраку, готова боротися за існування режиму Асада до кінця.

Очевидно, що така разюча різниця в підходах полягає в тому, що Кремль прагне за будь-яку ціну залишити за собою військово-морську базу в сирійському місті Тартусі. Вважаючи, що це дасть йому можливість не тільки зберегти російську присутність у Середземному морі, а й в якійсь з моментів претендувати і на контроль над ним.

Тому Росія не готова, і в доступному для огляду майбутньому не буде готовою до того, щоб досягти взаєморозуміння з цивілізованим світом щодо Сирії.

Навіть вважаючи на те, що перемога у Сирії для неї була б гірше будь-якої поразки. Для Російської Федерації це була б ще одна «гиря» на шиї, в додаток до Кримнаша і Лугандона.

З іншого боку, колишня пітерська шпана, яка тепер керує Росією, не готова, як це показало нещодавнє бомбардування військових об’єктів в Сирії, до прямої конфронтації з США і їхніми союзниками.

Не дивлячись на всю істерію про велич Росії, вона розрахована на внутрішнього користувача. Щоб він «не відлипав» від телевізора та продовжував пишатися величчю, непереможністю і грізністю Російської Федерації, не заважаючи при цьому пітерським «заробляти» конкретні гроші на її пограбуванні.

Путін і його команда далеко не божевільні і чудово розуміють, що в разі справжньої війни з американцями, у них є на все про все максимум доба, а далі кінець, розгром, війська міжнародної коаліції в Москві, лава підсудних і всі інші задоволення. А «путінцям» є що втрачати, бо за їхніми поняттями вони живуть дуже красиво.

Та «красиво живуть» ті, хто має палаци на Рубльовському шосе і частина Москви, а в навколишній Росії вже почала відчуватися гостра нестача хліба насущного.

Але малоймовірним є те, щоб можновладці мали б бажання змінити ситуацію. Те, що в Росії немає ресурсів підтримувати мниму рівність з США і Заходом на зовнішньополітичній арені – зрозуміло.

Не зрозуміло одне, як довго ще понівечена політично і економічно Російська Федерація приречена існувати в псевдокомуністичній парадигмі, без можливостей, без майбутнього.  А платити за цей «інвалідний розвиток» буде російський обиватель. Адже Росії не Башара Асада потрібно спасати від народного гніву, а саму себе.

Втім, чого дійсно хоче Росія в Сирії розуміють, мабуть, і не всі в Кремлі. Оскільки війною в Сирії, як і в Україні, Москва розкрила перед Заходом усі свої вразливі місця і пробої.

І тепер Путіну буде потрібно боротися не стільки за право Російської Федерації називатися світовою державою, а з усіх сил прагнути хоча б зберегти за Росією статус регіональної держави.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне

3 Асад

«Дзеркало тижня. Україна» №14  14 квітня 2018

Віктор Каспрук

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне. 

Світ губиться у здогадах: коли й де саме опуститься американський караючий меч на режим Башара Асада після нової хімічної атаки проти мирного населення та якою буде реакція асадівського патрона — Москви — у відповідь? 

Всесвітня організація охорони здоров’я підтвердила використання хімічної зброї військами Асада в місті Дума, а отже світова спільнота має з цим щось робити, інакше сирійський диктатор остаточно увірує у власну безкарність.

Індикатор настроїв господаря Білого дому — Твіттер — свідчить про високу вірогідність того, що Америка впродовж найближчих днів завдасть сильних ударів по військових об’єктах Асада і ще одного, економічного, удару — по путінській Росії.

Агентство Reuters, посилаючись на американських чиновників, які говорили на умовах анонімності, не розкриваючи жодних конкретних планів, повідомляє, що вони визнали: військові варіанти справді розглядаються.

Опитані агентством експерти не виключають, що цілями ударів можуть стати сирійські об’єкти, які пов’язані з програмою хімічної зброї Сирії. Серед можливих цілей вони назвали авіабазу сирійських ВПС у Думайрі та аеродром Хмеймім, де базуються російські військові сили.

Посол США в ООН Ніккі Гейлі різко розкритикувала Російську Федерацію через блокування нею в Раді безпеки будь-яких рішень, які стосуються злочинів режиму Асада в Сирії. Американська представниця підкреслила: “Російський режим, чиї руки в крові сирійських дітей, нездатний відчувати сором при вигляді зображень своїх жертв”. Ніккі Гейлі нагадала, що Москва вже 11 разів скористалася своїм правом вето, аби не дати Раді безпеки діяти у зв’язку зі злочинами проти цивільних у Сирії, і що Росія поклала край роботі так званого “спільного механізму” з розслідування атак із застосуванням зброї масового ураження.

Діаметрально протилежною була реакція російської сторони на хімічну атаку в Сирії. Так, за інформацією агентства РИА Новости, російські офіцери хімзахисту досліджували сирійське місто Дума. Військові оглянули місцеву лікарню, поспілкувалися з жителями і не виявили жодних слідів отруєнь.

“Під час відвідин лікувального закладу встановлено, що потерпілі з симптомами ураження отруйними речовинами типу зарин і хлор у госпіталь не надходили”, — зазначив начальник військ радіаційного, хімічного і біологічного захисту Міноборони РФ Олександр Родіонов.

А російський постпред при ООН Василь Небензя, виступаючи на засіданні Ради безпеки, попередив США про можливі наслідки застосування сили в Сирії. Він заявив: “Відповідними каналами ми вже доводили до американської сторони, що силові дії під хибними приводами проти Сирії, де, на прохання законного уряду цієї країни, перебувають російські військовослужбовці, можуть призвести до найтяжчих наслідків”. При цьому він закликав західних політиків “послабити яструбину риторику” і припинити “безглузді наміри”, що кидають виклик глобальній безпеці.

Та після хімічної атаки, через яку в сирійському місті Дума загинуло, щонайменше, 70 осіб, до “спільного фронту” і президента США Дональда Трампа приєднався лідер Франції Еммануель Макрон, також пригрозивши режимові сирійського диктатора Башара Асада “застосуванням сили”. Готується підтримати американських союзників і британський уряд на чолі з Терезою Мей. Євросоюз же устами речниці зовнішньополітичної служби ЄС Майї Косьянчич “найрішучішим чином” засудив використання хімічної зброї: “Ми як ЄС підкреслюємо велику необхідність відповідальності за всі військові злочини, скоєні в Сирії, особливо що стосується використання хімічної зброї. Використання хімічної зброї є військовим злочином і злочином проти людяності”.

Але поки що триває гра на нервах, і між Росією та США йде інформаційна “війна попереджень”. Так, наприклад, Андрій Кортунов, генеральний директор Російської ради з міжнародних справ — підтримуваного державою аналітичного центру, застерігає: “Ескалація напруженості між Росією та Заходом в останній місяць на широкому фронті різко підвищила ризик зіткнення, яке, в гіршому варіанті, викликає бачення ширшого конфлікту. Я не хочу, щоб це звучало апокаліптично, — ми ще не там. Але ми рухаємося в цьому напрямку”.

Своєю чергою, Майкл Айзенштадт, директор з військових програм і вивчення питань безпеки Вашингтонського інституту близькосхідної політики, підкреслює, що “Вашингтон повинен використовувати загрозу повітряного удару для перевірки потенціалу багатосторонньої дипломатії. Ця загроза може допомогти вбити клин між Дамаском і Москвою та, ймовірно, створити нові можливості тиску на Сирію для ліквідації її незареєстрованих запасів хімічної зброї й дотримання нею припинення вогню з різними силами повстанців по всій країні, хоча досвід не дає підстав для оптимізму”.

Вірогідність удару по сирійських військових об’єктах досить висока. І, з великою ймовірністю, можна спрогнозувати, що росіяни не зможуть адекватно відповісти на нього в Сирії. Але тим часом існує загроза ескалації з боку Росії конфлікту в Україні.

Цікаво, що “хімічна провокація” трапилася через декілька днів після того, як президент Трамп висловився щодо своїх намірів вивести американські війська з Сирії. Черговий тест для західного світу на переконливість його “червоної лінії”?

Ключовим елементом хімічних атак Асада, як і тривалої війни в Сирії, є те, що Росія — визнаний покровитель сирійської влади. Проблема хімічної зброї невід’ємна від питання припинення існування асадівського режиму, який для Кремля є провідником його гегемоністських цілей у близькосхідному регіоні.

Після кількох хімічних атак Асада цілком правомірно можна вважати військовим злочинцем. І намагання Росії захищати його режим, зокрема і в ООН, — це неприкритий захист терористичної діяльності, яка реалізується від імені сирійської держави.

Але якщо у відповідь на цю акцію “хімічного Башара” не буде вжито швидких і потужних дій, то в Російській Федерації вирішать, що Захід, крім резолюцій та осуду, нічого не здатен протиставити своїм противникам.

Нинішній режим у Сирії, після всіх його злочинів проти власного населення, так само “законний”, як і нацистська влада гітлерівської Німеччини. Ця влада, котра винищує своє населення, підтримується Москвою. Тому, якщо президент Трамп справді має намір ліквідувати режим Асада, йому не уникнути конфронтації з Росією.

Але якщо удар по сирійських військових об’єктах справді буде, то важливо не тільки знищити всі авіабази та військові склади в Сирії, а й унеможливити в майбутньому повторення “хімічних” інцидентів.

Якщо ж цього не зробити, режим Асада, відчуваючи свою безкарність, під патронатом Москви та Тегерана продовжуватиме використовувати цю смертельну зброю, де-факто повертаючи хімічну війну.

Тож чи не настав нарешті час для США та їхніх союзників провести узгоджені військові дії, щоб приборкати “тварину Асада” (як назвав сирійського диктатора Дональд Трамп) і позбавити його задоволення вбивати громадян Сирії?

І, хоча союзницьке військове втручання, можливо, трохи запізнилося, все ж краще його зробити зараз, ніж ніколи. Унеможлививши цим майбутні звірства, зберегти життя невинних людей та нейтралізувати режим, який своїми жорстокими діями перекреслює віру в права людини як універсальну цінність, світовий порядок і міжнародне право.

Коли сирійські урядові сили використовують смертельно отруйний газ, Захід мав би відповісти на це крилатими ракетами. І дати зрозуміти, що наступного разу ці ракети можуть летіти вже безпосередньо на диктатора і будуть здатні досягти цілі.

Москва ж своїми діями нарощує глобальну напругу і затягує конфлікт у Сирії ще на багато років. Росія й Іран хочуть контролювати весь Близький Схід. Якщо нічого не робити, то це тільки посилить їхні апетити. Наприклад, Іран нападе на Саудівську Аравію і її союзників, а Путін може дійти висновку, що НАТО не стане захищати держави Балтії на випадок російського вторгнення.

Хоча Кремль постійно наголошує, що протидія йому на якомусь із напрямів здатна призвести до ядерної війни, бездіяльність — це саме те, що справді може її, зрештою, спровокувати.

Головна причина багаторазового ігнорування Росією й Тегераном західних попереджень полягає в тому, що вони добре знають: максимум, на який західні країни досі спромоглися, — це чергове “засудження” дій Сирії, без подальших реальних серйозних кроків.

Сирійська трагедія, крім усього іншого, вкотре висвітлює неефективність Організації Об’єднаних Націй, яка в такому архаїчному форматі
своєї діяльності практично нічого не здатна змінити ні під час втручання Росії у війну в Сирії, ні під час військової агресії Російської Федерації на сході Україні та анексії Криму.

Хоча, з погляду міжнародного права, цілком було б логічно, якби країна-агресор Росія, що є постійним членом Ради безпеки ООН, не мала права голосувати й накладати вето, коли розглядається питання держави, на території якої вона веде військові дії чи територію якої вона незаконно анексувала.

Так само цілком логічно було б, якби кількість можливостей накладати вето для кожної держави-члена РБ ООН істотно обмежувалася. Це не давало б шансів таким країнам, як Росія, використовувати його для прикриття агресії або незаконних дій своїх союзників і накладати вето, що, наприклад, зробила РФ недавно з американським проектом резолюції Ради безпеки ООН про механізм розслідування хімічної атаки в Сирії.

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне.

Можна багато абстрактно говорити про гуманність та співчуття. Але без зовнішнього втручання сирійський конфлікт не вдасться закінчити ніколи. Тож чи варто чекати, поки кількість жертв серед цивільного населення в Сирії сягне мільйона?..

https://dt.ua/international/siriyska-tragediya-koli-priborkayut-himichnogo-bashara-275121_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін розуміє тільки аргументи сили

99999999999999999

Радіо Свобода  11  Лютий  2018

Віктор Каспрук

Усі намагання апелювати до здорового глузду Путіна – це те ж саме, як пробувати примусити вовка стати вегетаріанцем і їсти капусту. Хоча порівняння з вовком, мабуть, занадто хвалебне для Путіна і його оточення. Це, скоріш за все, зграя шакалів, які нападають тільки на тих, хто значно слабший за них і не можуть дати їм адекватної відповіді.

Хоча Путіну і його «зграї» було показано нещодавно в Сирії, що необхідно сто разів подумати, перед тим, як нападати на союзників США.

Але невже на Заході і в ООН ще до кінця не усвідомили, що всі нинішні гуманітарні катастрофи підступно інсценовані, в тій чи іншій мірі, путінською Росією з однією тільки метою – міжнародна громадськість повинна прийняти нову путінську пост «Ялтинсько-Потсдамську» систему розмежування світу.

Заради цієї ефемерної мети Путін готовий піти на все. І ніякі людські жертви його не зупинять.

Путін розуміє тільки аргументи сили, тому з ним потрібно говорити на тій мові, яка йому більше всього доступна.

Зрозуміло, що святе місце порожнім не буває, так само, як і не буває порожнім місце і висококонцентрованого зла.

Але, великою мірою, диктаторські режими Мадуро, Кастро, Башара Асада, Кім Чен Ина можуть існувати лише завдяки тому, що в Кремлі і досі перебуває Путін.

Газонафтова ахіллесова п’ята Росії

Говорячи про імперську агресивність Росії, необхідно враховувати той факт, що її основою є високі ціни на нафту і газ. Тому найбільш вразливе місце для Москви – це можливість і далі продавати свої енергоносії до Європи. По-суті, це її ахіллесова п’ята.

Оскільки без стабільних доходів від продажу нафти і газу величезна інфраструктура Росії стане повністю недієздатною.

Тому диверсифікація надходжень енергоносіїв в держави Євросоюзу та інші європейські країни мала б стати другим важливим елементом тиску, після запровадження санкцій проти непоступливої у своїй всесвітній агресії Росії.

Сьогодні енергоносії – це зброя Російської Федерації для просування своєї гіпертрофованої геополітичної активності.

Без неї гегемоністські прагнення Кремля можуть виявитися такими ж провальними, як і спроба Приватної військової кампанії «Вагнер» атакувати позиції американських союзників.

А якщо не буде імперських грошей, котрі йдуть на утримання Москви і великих північних міст Росії, то і велика частина населення РФ, а особливо в Сибіру і на Далекому Сході, взагалі виявиться без засобів до існування.

Другим етапом примушення Росії припинити свої гібридні війні з розвиненими країнами світу могло б стати призупинення видачі віз до країн Європейського союзу, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Японії, Південної Кореї та інших держав, котрі є прихильниками західної демократії, чиновникам путінського режиму, військовим, працівникам спецслужб і членам їхніх сімей.

Санкції щодо Путіна, вищого керівництва Росії і армії бюрократів-чиновників, котра обслуговує його режим, мають весь час посилюватися таким чином, щоб путінська система, створена за більше ніж 18 років його «царювання», почала пробуксовувати і розвалюватись.

Путіна потрібно «знешкодити» політично

При цьому мусить враховуватись те, що Путін здатен почути тільки одну мову – влади і грошей, і вони повинні бути використані для того, щоб «знешкодити» його політично.

Особливо зважаючи на те, що входячи в соціальний і економічний колапс, Росія вустами Путіна починає лякати демократичний світ своїми «новими» ядерними ракетами та іншим «модерним» озброєнням.

І якщо навіть відкинути всі ці його «химерні» заяви щодо надсекретної російської зброї, то все одно видно, що в останні місяці в довічного президента Російської Федерації почав втрачати здоровий глузд. Хоча, як тут не згадати, що так само у надсекретну зброю вірив і Гітлер напередодні краху «Третього рейху».

Коли б Путіна міг би оглянути «політичний психіатр», то міг би виявити, що у Путіна «манія геополітичної величі». Ця хвороба різко переходить в хронічну стадію, і тому від нього можна очікувати чого завгодно.

Безмежна влада над Росією спровокувала в нього нездолане відчуття своєї історичної місії.

Але наостанок він спроможний витягти зі свого арсеналу міжнародних підлостей останні «ядерні аргументи», щоб увійти в історію під гаслом «переможців не судять».

І хоча розповіді про фантастичну російську зброю виглядають, як наближення Путіна до неадекватного стану північнокорейського лідера Кім Чен Ина, однак публічні покази лідером Росії імітації мультиплікаційного бомбування «новими» ракетами території США в реалі не мають залишитися безкарними.

Адже останнє послання Путіна Федеральним зборам Росії більше нагадує звернення до Заходу. Яке розшифровується дуже просто – «скасуйте санкції, або ми за себе не відповідаємо».

Він намагається показати, що не є адекватним, а ядерна кнопка у нього під контролем. Тому «припиніть санкції, бо ядерну зброю ніхто не скасовував, а у нас її дуже багато».

Росія викопала «томагавк» війни

Якщо прослідкувати процес трансформації агресії Кремля після анексії українського Криму в 2014 році і окупації частини Донбасу, то вимальовуються тенденції, на які вже неможливо заплющувати очі.

Саме в 2014 році Росія викопала «томагавк» війни. І розпочавши гібридну війну з Україною, вона фактично розпочала Третю (але ще поки що гібридну) світову війну.

Москва свідомо стала на дорогу, зійти з якої стало для неї майже неможливо. Не бажаючи поступитися принципами так званого «русского мира», але розуміючи, що довго санкції Російська Федерація вже не буде здатна витримувати, Путін шукає свої варіанти виходу з ситуації.

Але відповідаючи залякуванням на реакцію на його дії Заходу та вирішивши пострахати світ великою війною, він лише погіршує існуюче становище.

У такому разі відповідь на його агресію має бути адекватною викликам із Кремля. Пора припинити опосередковане фінансування військових програм Російської Федерації, закуповуючи у неї нафту і газ. Потрібно, щоб від тих родовищ росіянам користі не було.

Найкращим варіантом для цього мало б стати ембарго на російські енергоносії. Нафтогазове ембарго з одночасним різким збільшенням не лише персональних санкцій, а й санкцій проти держави Росія, здатне охолодити фантазії путінської камарильї.

Цивілізований світ не може собі дозволити потрапити у залежність від путінських експансіоністських бажань. Адже він може піти значно далі від фантазій, що Крим це споконвічно «російська земля».

Стосовно Європи його фантазії можуть стати ще більш вражаючими. Починаючи від створення штучних криз до підтримки зброєю і добровольцями Каталонської народної республіки.

Схоже, що недемократична Росія в стані миру з усім цивілізованим світом існувати не може.

Тому вибір виглядає однозначним – або вона змінюється і трансформується, або її подальше існування в такому вигляді вступає в гостре протиріччя з історичним розвитком сучасної цивілізації.

https://www.radiosvoboda.org/a/29091079.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путин понимает только аргументы силы

Радио Свобода  11 Март 2018

Виктор Каспрук

Все попытки апеллировать к здравому смыслу Путина – это то же самое, как пытаться заставить волка стать вегетарианцем и есть капусту. Хотя сравнение с волком, пожалуй, слишком хвалебное для Путина и его окружения. Это, скорее всего, стая шакалов, которые нападают только на тех, кто значительно слабее их и не могут дать им адекватного ответа. Хотя Путину и его «стаи» было показано недавно в Сирии, что необходимо сто раз подумать, прежде чем нападать на союзников США.

Но неужели на Западе и в ООН еще до конца не осознали, что все нынешние гуманитарные катастрофы коварно инсценированные, в той или иной степени, путинской Россией с одной только целью – международная общественность должна принять новую путинскую пост «Ялтинско-Потсдамскую» систему разграничения мира. Ради этой эфемерной цели Путин готов пойти на все. И никакие человеческие жертвы его не остановят.

Путин понимает только аргументы силы, поэтому с ним нужно говорить на том языке, который ему больше всего доступен.

Понятно, что свято место пусто не бывает, так же, как и не бывает пустым и место высококонцентрированного зла. Но, во многом, диктаторские режимы Мадуро, Кастро, Башара Асада, Ким Чен Ына могут существовать только благодаря тому, что в Кремле до сих пор находится Путин.

Газонефтяная ахиллесова пята России

Говоря об имперской агрессивности России, необходимо учитывать тот факт, что ее основой являются высокие цены на нефть и газ. Поэтому наиболее уязвимое место для Москвы – это возможность и дальше продавать свои энергоносители в Европу. По сути, это ее ахиллесова пята.

Поскольку без стабильных доходов от продажи нефти и газа огромная инфраструктура России станет полностью недееспособной. Поэтому диверсификация поступлений энергоносителей в государства Евросоюза и другие европейские страны должна стать вторым важным элементом давления, после введения санкций против неуступчивой в своей всемирной агрессии России. Сегодня энергоносители – это оружие Российской Федерации для продвижения своей гипертрофированной геополитической активности.

Без нее гегемонистские стремления Кремля могут оказаться такими же провальными, как и попытка Частной военной кампании «Вагнер» атаковать позиции американских союзников. А если не будет имперских денег, которые идут на содержание Москвы и крупных северных городов России, то и большая часть населения РФ, а особенно в Сибири и на Дальнем Востоке, вообще окажется без средств к существованию.

Вторым этапом принуждения России прекратить свои гибридные войны с развитыми странами мира могло бы стать приостановление выдачи виз в страны Европейского союза, США, Канаду, Австралию, Новую Зеландию, Японию, Южную Корею и другие государства, которые являются сторонниками западной демократии, чиновникам путинского режима, военным, работникам спецслужб и членам их семей. Санкции в отношении Путина, высшего руководства России и армии бюрократов-чиновников, которая обслуживает его режим, должны все время усиливаться таким образом, чтобы путинская система, созданная за более чем 18 лет его «царствования», начала пробуксовывать и разваливаться.

Путина нужно «обезвредить» политически

При этом нужно учитывать то, что Путин способен услышать только один язык – власти и денег, и они должны быть использованы для того, чтобы «обезвредить» его политически. Особенно учитывая то, что входя в социальный и экономический коллапс, Россия устами Путина начинает пугать демократический мир своими «новыми» ядерными ракетами и другим «модерным» вооружением.

И если даже отбросить все эти его «странные» заявления о сверхсекретной русского оружия, то все равно видно, что в последние месяцы пожизненный президент Российской Федерации начал терять здравый смысл. Хотя, как тут не вспомнить, что так же в сверхсекретное оружие верил Гитлер накануне краха «Третьего рейха».

Если бы Путина мог бы осмотреть «политический психиатр», то мог бы обнаружить, что у Путина «мания геополитического величия». Эта болезнь резко переходит в хроническую стадию, и поэтому от него можно ожидать чего угодно. Безграничная власть над Россией спровоцировала у него непреодолимое ощущение своей исторической миссии.

Но напоследок он способен извлечь из своего арсенала международных подлостей последние «ядерные аргументы», чтобы войти в историю под лозунгом «победителей не судят».

И хотя рассказы о фантастическом российском оружии выглядят, как приближение Путина к неадекватному состоянию северокорейского лидера Ким Чен Ына, однако публичные показы лидером России имитации мультипликационной бомбежки «новыми» ракетами территории США в реале не должны остаться безнаказанными.

Ведь последнее послание Путина Федеральному собранию России больше напоминает обращение к Западу. Которое расшифровывается очень просто – «отмените  санкции, или мы за себя не отвечаем».

Он пытается показать, что не является адекватным, а ядерная кнопка у него под контролем. Поэтому «прекратите санкции, потому что ядерное оружие никто не отменял, а у нас его очень много».

 Россия выкопала «томагавк» войны

Если проследить процесс трансформации агрессии Кремля после аннексии украинского Крыма в 2014 году и оккупации части Донбасса, то вырисовываются тенденции, на которые уже невозможно закрывать глаза.

Именно в 2014 году Россия выкопала «томагавк» войны. И начав гибридную войну с Украиной, она фактически начала Третью (но еще пока гибридную) мировую войну.

Москва сознательно стала на путь, сойти с которого стало для нее почти невозможно. Не желая поступиться принципами так называемого «русского мира», но понимая, что долго санкции Российская Федерация уже не будет способна выдерживать, Путин ищет свои варианты выхода из ситуации.

Но отвечая запугиванием на реакцию на его действия Запада и решив попугать мир большой войной, он только ухудшает существующее положение.

В таком случае ответ на его агрессию должен быть адекватным вызовам с Кремля. Пора прекратить опосредованное финансирование военных программ Российской Федерации, закупая у нее нефть и газ. Нужно, чтобы от тех месторождений россиянам пользы не было.

Наилучшим вариантом для этого должно стать эмбарго на российские энергоносители. Нефтегазовое эмбарго с одновременным резким увеличением не только персональных санкций, но и санкций против государства Россия, способно охладить фантазии путинской камарильи.

Цивилизованный мир не может себе позволить попасть в зависимость от путинских экспансионистских желаний. Ведь он может пойти значительно дальше от фантазий, что Крым это исконно «русская земля».

Относительно Европы его фантазии могут стать еще более впечатляющими. Начиная от создания искусственных кризисов до поддержки оружием и добровольцами Каталонской народной республики.

Похоже, что недемократическая Россия в состоянии мира со всем цивилизованным миром существовать не может.

Поэтому выбор выглядит однозначным – либо она меняется и трансформируется, или ее дальнейшее существование в таком виде вступает в острое противоречие с историческим развитием современной цивилизации.

https://www.radiosvoboda.org/a/29091079.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела: рятуючись від боліваріанського соціалізму

777777777777777777777777777

«Дзеркало тижня. Україна» №12  31 березня 2018

Віктор Каспрук

Боліваріанський експеримент над колись дуже успішною країною виявився провальним.       

Хоч у Венесуелі немає війни, бездарне правління наступника Уго Чавеса — президента Ніколаса Мадуро — призвело до того, що криза венесуельських біженців набула загрозливих масштабів для її сусідів. 

Так, на сьогодні 3,4 млн (12%) населення Венесуели залишило батьківщину через брак продовольства і медикаментів, неможливість заробити собі та родині на прожиття, а також через насильство й переслідування інакодумців у цій південноамериканській країні.

Нині Венесуела переживає найглибшу економічну кризу в своїй історії, що викликала високий рівень безробіття і нестачу основних послуг. Крім того, її просто затопила хвиля насильства і злочинності. Так, за даними InSight Crime — некомерційної журналістської і розслідувальної організації, котра спеціалізується на вивченні основних загроз безпеці для громадян та країн Латинської Америки й Карибського басейну, — рівень убивств у Венесуелі в 2017 р. становив 89 смертей на 100 тис. чоловік, що визначило її як найнебезпечнішу державу в світі.

Найбільше венесуельських біженців знайшло притулок у Колумбії, Бразилії та Панамі, крім того, вони шукають для себе захисту в Еквадорі, Перу, Чилі, Аргентині, США, Мексиці й Коста-Ріці і навіть в Іспанії.

Щодня тисячі венесуельців перетинають кордони сусідніх країн у пошуку підтримки своїх гуманітарних потреб. Вони гостро потребують безпеки, їжі, захисту і послуг з охорони здоров’я. А зареєстрована кількість венесуельців, які шукають притулку по всьому світу, збільшилася з 27 тис. заявників у 2016 р. до понад 52 тис. у 2018 р.

При цьому сусідня Колумбія зіштовхується з однією з найбільших міграційних криз у світі. З катастрофічним посиленням економічної депресії у Венесуелі щодня близько 35 тис. венесуельців перетинають кордон із Колумбією в гонитві за виживанням.

Але в Колумбії багато венесуельців потрапляють у зони конфліктів і зіштовхуються з серйозними ризиками для безпеки, зокрема з примусовим вербуванням, сексуальною експлуатацією, жорстоким поводженням та загрозами викрадень і вбивств.

Розуміючи, яка тяжка гуманітарна криза у Венесуелі, і пам’ятаючи, що свого часу венесуельці дозволяли масову міграцію колумбійців, президент Колумбії Хуан Мануель Сантос визнав, що колумбійці теж мають бути щедрими до венесуельців.

Колумбійський уряд надав 1,3 млн мігрантів з Венесуели спеціальну “картку мігранта”, яка дозволяє переміщатися через кордон для купівлі предметів першої необхідності, таких як продукти харчування та медикаменти. Оскільки ж міграційна криза невпинно поглиблюється, колумбійський президент оголосив про міграційні обмеження та просить міжнародної допомоги.

Ситуація ускладнюється тим, що злочинні організації, які діють на кордоні Венесуели з Колумбією, протяжність якого — понад 2 тис. км, виграють від масової міграції. Так, озброєному повстанському угрупованню Армії національного визволення Колумбії (ELN) вдалося залучити до своїх лав позбавлених можливості вижити вдома венесуельців, які мігрували на колумбійську територію.

За словами міністра оборони Колумбії Луїса Карлоса Вільєгаса, “дедалі більше венесуельців приєднуються до марксистських партизанів і сприяють проведенню терактів у Колумбії”. Вільєгас заявив: “Колумбійські і венесуельські члени незаконних збройних угруповань займаються як терористичною діяльністю, так і нападами на колумбійське населення, що викликає величезну тривогу”.

Зважаючи на всі ці виклики, президент Сантос підписав указ, який дозволяє Національній службі з запобігання ризикам стихійних лих республіки Колумбія (UNGRD) в наступні два місяці, починаючи з 6 квітня, розпочати підготовку і перепис венесуельських мігрантів у Колумбії.

Інформація, що міститиметься в адміністративному реєстрі мігрантів, не може бути використана проти мігрантів для проведення каральних заходів до населення, яке прибуло з Венесуели, в тому числі штрафів, депортації чи висилки за межі колумбійської території.

Такий перепис розширить інформацію про міграцію венесуельців до Колумбії, що дозволить краще зрозуміти цю проблему і ляже в основу формування й розробки державної політики, аби гарантувати права людини мігрантам із Венесуели і надалі відкрити їм доступ до державних послуг.

Лідер венесуельської опозиційної партії “Народна воля” Карлос Векчіо назвав масовий від’їзд громадян із країни найгіршою кризою біженців у Латинській Америці, а ситуацію — схожою своїми масштабами на сирійську, яка потребує втручання міжнародної спільноти.

Карлос Векчіо вважає, що міжнародна спільнота повинна надавати фінансову допомогу країнам Латинської Америки, які прийняли найбільше іммігрантів із Венесуели, оскільки ситуація в регіоні нестійка.

На його думку, слід також створити “систему квот” для розподілу венесуельських мігрантів по країнах, що зможе розрядити ситуацію в Колумбії, яка вже розмістила в себе понад 600 тис. венесуельців. Векчіо підкреслив: допомога Венесуелі має координуватися ООН спільно з Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

Можна сказати, що проблема венесуельської міграції вийшла далеко за межі континентальної. Обстановка у Венесуелі день у день стає все нестерпнішою, і хаос, що охопив цю країну, опускає її громадян дедалі нижче від соціального рівня мінімальної якості життя.

І тут ідеться не тільки про виїзд із Венесуели представників середнього та вищого класів, котрі емігрували в пошуках кращого майбутнього, тим самим позбавивши країну життєво важливих для її розвитку еліт.

Те, що почалося з міграцією фахівців, стає масовим явищем, яке охоплює всі соціальні сектори, і вакуум спеціалістів у різноманітних галузях перетворює Венесуелу на територіальне формування, котре не тільки погано керується, а й із часом взагалі не зможе функціонувати як державне утворення.

За даними Національного обстеження умов життя населення Венесуели (ENCOVI) — проекту, заснованого в 2014 р. міждисциплінарною командою високого рівня з трьох найважливіших університетів країни — Університету Сімона Болівара (USB), Центрального університету Венесуели (UCV) та Католицького університету Андреса Бельо (UCAB), — майже 80% еміграції виникло в 2016 і 2017 рр. А це прямо свідчить, що найбільш активна, освічена і дієздатна частина венесуельського суспільства не бажає більше існувати в сюрреалістичних умовах, які створив їхньому народу режим Мадуро.

Ці “еліти” запровадили принципи доктринерського фанатизму в державному управлінні. Головними чинниками реалізації цього управління стала сепарація суспільства за ознаками демонстрування визнання своєї васальної залежності від чинної влади.

Замінивши модернізацію держави тотальним соціальним контролем, який запустив руйнівні деградаційні процеси, Мадуро і його спільники розподіляють своїм прибічникам основні товари за регульованими цінами в обмін на повну політичну лояльність. Що ілюструє остаточне підпорядкування населення шляхом маніпулювання його найосновнішими потребами, до яких належать їжа, здоров’я та доходи.

Мадуро вдалося політично вижити, хоча більшість прогнозів не давали йому такого шансу. Цього виживання було досягнуто за рахунок знищення у Венесуелі демократичних інституцій та використання політичних механізмів, інститутів і правових інструментів для консолідації тих, хто підтримує владу.

Венесуела — наочний приклад того, що може статися, коли уряд унеможливлює свободу слова, нехтує правами людини і можливістю вільного вибору, прикриваючись нібито волею виборців.

Боліваріанський експеримент над колись дуже успішною країною виявився провальним. Націоналізація нафтового сектора та витіснення кваліфікованих робітників і менеджерів з енергетичної промисловості, а також створення умов, за яких фінансові інвестиції і капітальні вкладення неможливі, стали політично недалекоглядними і економічно провальними рішеннями.

У Венесуелі було демонтовано демократичні структури, щоб коло наближених до президента і уряду осіб могло безкарно грабувати національне багатство. Корумповані політики зруйнували систему взаєморівноваг і взаємостримування гілок влади. А те, що відбулося в цій країні після приходу до влади Уго Чавеса, виявилося диктатурою, яка прикривалася риторикою соціальної справедливості.

https://dt.ua/international/venesuela-ryatuyuchis-vid-bolivarianskogo-socializmu-273766_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуэла: спасаясь от боливарианского социализма

«Зеркало недели. Украина»  №12 31 марта 2018

Виктор Каспрук

Боливарианский эксперимент над когда-то очень успешной страной оказался провальным.

Хотя в Венесуэле нет войны, бездарное правление преемника Уго Чавеса — президента Николаса Мадуро — привело к тому, что кризис венесуэльских беженцев приобрел угрожающие масштабы для ее соседей. Так, на сегодняшний день 3,4 млн (12%) населения Венесуэлы покинуло родину из-за отсутствия продовольствия и медикаментов, невозможности заработать себе и семье на проживание, а также из-за насилия и преследования инакомыслящих в этой южноамериканской стране. 

Сейчас Венесуэла переживает глубочайший экономический кризис в своей истории, который вызвал высокий уровень безработицы и нехватку основных услуг. Кроме того, ее просто накрыла волна насилия и преступности. Так, по данным Insight Crime — некоммерческой журналистской и расследовательской организации, специализирующейся на изучении основных угроз безопасности для граждан и стран Латинской Америки и Карибского бассейна, — уровень убийств в Венесуэле в 2017 г. составлял 89 смертей на 100 тыс. чел., что определило ее как самое опасное государство в мире.

Больше всего венесуэльских беженцев нашли приют в Колумбии, Бразилии и Панаме, кроме того, они ищут для себя защиты в Эквадоре, Перу, Чили, Аргентине, США, Мексике, Коста-Рике и даже в Испании.

Ежедневно тысячи венесуэльцев пересекают границы соседних стран в поисках поддержки своих гуманитарных потребностей. Они остро нуждаются в безопасности, пище, защите и услугах по здравоохранению. А зарегистрированное количество венесуэльцев, которые ищут убежища по всему миру, увеличилось с 27 тыс. заявителей в 2016 г. до более 52 тыс. в 2018 г.

При этом соседняя Колумбия сталкивается с одним из крупнейших миграционных кризисов в мире. С катастрофическим усилением экономической депрессии в Венесуэле ежедневно около 35 тыс. венесуэльцев пересекают границу с Колумбией в погоне за выживанием.

Но в Колумбии многие венесуэльцы попадают в зоны конфликтов и сталкиваются с серьезными рисками для безопасности, в частности с принудительной вербовкой, сексуальной эксплуатацией, жестоким обращением и угрозами похищений и убийств.

Понимая, насколько тяжелый гуманитарный кризис в Венесуэле, и помня, что в свое время венесуэльцы разрешали массовую миграцию колумбийцев, президент Колумбии Хуан Мануэль Сантос признал, что колумбийцы тоже должны быть щедрыми к венесуэльцам.

Колумбийское правительство предоставило 1,3 млн мигрантов из Венесуэлы специальную “карточку мигранта”, которая позволяет перемещаться через границу для покупки предметов первой необходимости, таких как продукты питания и медикаменты. Поскольку же миграционный кризис неустанно углубляется, колумбийский президент объявил о миграционных ограничениях и просит международной помощи.

Ведь через 15 месяцев после подписания мирного договора, которым закончились 52 года гражданской войны, Колумбия все еще остается социально и политически уязвимым государством. А миграционный кризис, спровоцированный беженцами из Венесуэлы, оказался для Колумбии беспрецедентным вызовом и ставит под вопрос хрупкий мир в этой стране, угрожая перечеркнуть все предыдущие усилия нескольких минувших десятилетий.

По словам министра обороны Колумбии Луиса Карлоса Вильегаса, “все больше венесуэльцев присоединяются к марксистским партизанам и способствуют проведению терактов в Колумбии”. Вильегас заявил: “Колумбийские и венесуэльские члены незаконных вооруженных группировок занимаются как террористической деятельностью, так и нападениями на колумбийское население, что вызывает огромную тревогу”.

Принимая во внимание все эти вызовы, президент Сантос подписал указ, позволяющий Национальной службе по предотвращению рисков стихийных бедствий республики Колумбия (UNGRD) в следующие два месяца, начиная с 6 апреля, начать подготовку и перепись венесуэльских мигрантов в Колумбии.

Информация, которая будет содержаться в административном реестре мигрантов, не может быть использована против мигрантов для проведения карательных мер к населению, которое прибыло из Венесуэлы, в том числе штрафов, депортации или высылки за границы колумбийской территории.

Такая перепись расширит информацию о миграции венесуэльцев в Колумбию, что позволит лучше понять эту проблему и ляжет в основу формирования и разработки государственной политики, чтобы гарантировать права человека мигрантам из Венесуэлы и в дальнейшем открыть им доступ к государственным услугам.

Лидер венесуэльской оппозиционной партии “Народная воля” Карлос Векчио назвал массовый отъезд граждан из страны серьезнейшим кризисом беженцев в Латинской Америке, а ситуацию — похожей по масштабам на сирийскую, требующую вмешательства международного сообщества.

Карлос Векчио считает, что международное сообщество должно предоставлять финансовую помощь странам Латинской Америки, принявшим больше всего иммигрантов из Венесуэлы, поскольку ситуация в регионе неустойчивая.

По его мнению, необходимо также создать “систему квот” для распределения венесуэльских мигрантов по странам, что сможет разрядить ситуацию в Колумбии, которая уже разместила у себя более 600 тыс. венесуэльцев. Векчио подчеркнул: помощь Венесуэле должна координироваться ООН совместно с Международным комитетом Красного Креста.

Можно сказать, что проблема венесуэльской миграции вышла далеко за пределы континентальной. Обстановка в Венесуэле изо дня в день становится все более невыносимой, и охвативший эту страну хаос опускает ее граждан все ниже от социального уровня минимального качества жизни.

И здесь речь идет не только о выезде из Венесуэлы представителей среднего и высшего классов, эмигрировавших в поисках лучшего будущего, тем самым лишив страну жизненно важных для ее развития элит.

То, что началось с миграцией специалистов, становится массовым явлением, охватывающим все социальные сектора, и вакуум специалистов в разных отраслях превращает Венесуэлу в территориальное формирование, которое не только плохо управляется, но и со временем вообще не сможет функционировать как государственное образование.

По данным Национального исследования условий жизни населения Венесуэлы (ENCOVI) — проекта, основанного в 2014 г. междисциплинарной командой высокого уровня из трех самых важных университетов страны — Университета Симона Боливара (USB), Центрального университета Венесуэлы (UCV) и Католического университета Андреса Бельо (UCAB), — почти 80% эмиграции возникло в 2016-м и 2017-м гг. А это прямо свидетельствует, что наиболее активная, образованная и дееспособная часть венесуэльского общества не желает больше существовать в сюрреалистических условиях, созданных народу режимом Мадуро.

Эти “элиты” ввели принципы доктринерского фанатизма в государственном управлении. Главными факторами реализации этого управления стала сепарация общества по признакам демонстрирования признания своей вассальной зависимости от действующей власти.

Заменив модернизацию государства тотальным социальным контролем, который запустил разрушительные деградационные процессы, Мадуро и его соучастники распределяют своим сторонникам основные товары по регулированным ценам в обмен на полную политическую лояльность. Что иллюстрирует окончательное подчинение населения путем манипулирования его самыми основными нуждами, к которым относятся пища, здоровье и доходы.

Мадуро удалось политически выжить, хотя большинство прогнозов не давали ему такого шанса. Этого выживание было достигнуто за счет уничтожения в Венесуэле демократических учреждений и использования политических механизмов, институтов и правовых инструментов для консолидации тех, кто поддерживает власть.

Венесуэла — наглядный пример того, что может произойти, когда правительство искореняет свободу слова, пренебрегает правами человека и возможностью свободного выбора, прикрываясь якобы волей избирателей.

Боливарианский эксперимент над когда-то очень успешной страной оказался провальным. Национализация нефтяного сектора и вытеснение квалифицированных рабочих и менеджеров из энергетической промышленности, а также создание условий, при которых финансовые инвестиции и капитальные вложения невозможны, стали политически недальновидными и экономически провальными решениями.

В Венесуэле были демонтированы демократические структуры, чтобы круг приближенных к президенту и правительству лиц мог безнаказанно грабить национальное богатство. Коррумпированные политики разрушили систему взаиморавновесий и взаимосдерживания ветвей власти. А то, что произошло в этой стране после прихода к власти Уго Чавеса, оказалось диктатурой, прикрывавшейся риторикой социальной справедливости.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Олімпійський “спокій” Пхеньяна і Сеула

«Дзеркало тижня. Україна» № № 8-9    3 березня-16 березня  2018  

Віктор Каспрук

У Пхеньяні усвідомили, що удар США по північнокорейських ядерних об’єктах може бути цілком імовірним.

На перший погляд, спільна участь об’єднаної команди двох Корей на Олімпійських зимових іграх у Південній Кореї може стати імпульсом до певного покращення відносин між Південною та Північною Кореєю. А візит до Сеула сестри північнокорейського лідера Кім Чен Ина — Кім Йо Чжон, яка передала південнокорейському президентові Мун Чже Іну особисте послання свого брата з пропозицією відвідати КНДР, здатен відкрити нову сторінку у відносинах цих держав. 

Але насправді візит Кім Йо Чжон до Південної Кореї є спробою Пхеньяна використати певні розбіжності між Вашингтоном і Сеулом, які мають різне бачення того, як найкращим чином спонукати КНДР позбутися ядерної зброї, і став пропагандистською відповіддю диктатора, що спрямована на протидію заявам США з приводу ядерного божевілля Кім Чен Ина.

Тому президент Південної Кореї Мун Чже Ін, як досвідчений політик, хоч і отримав офіційне запрошення відвідати Пхеньян найближчим часом, заявив, що ще занадто рано говорити, коли він зможе провести зустріч із лідером КНДР Кім Чен Ином.

У Пхеньяні усвідомили, що удар США по північнокорейських ядерних об’єктах може бути цілком імовірним. Тому тверда позиція американської адміністрації справила на оточення Кім Чен Ина витверезливе враження. І він почав маневрувати, зволікаючи час можливої розплати й водночас намагаючись убити клин між Сеулом та Вашингтоном.

Схоже, план Пхеньяна полягає в тому, щоб покращити позірні відносини з Південною Кореєю до такого рівня, аби та надала, як жест доброї волі, будь-яку допомогу. Що означало б припинення санкційного режиму з боку Сеула.

Тому всі “дружні жести” керівництва КНДР мають на меті відштовхнути Вашингтон подалі від свого південнокорейського союзника: “нормалізація” відносин Сеула з Пхеньяном не знімає можливостей реальної війни, а лише провокує послаблення його зв’язків зі США і створює ризики втратити американську ядерну парасольку та військові бази.

Але сподівання Півночі на те, що примирювальні ініціативи здатні зіпсувати політику “максимального тиску” президента США Дональда Трампа, яка орієнтована на посилення ізолюючих санкції для найбільш закритої країни у світі, не спрацьовують.

Америка запровадила нові санкції, котрі стосуються 27 компаній і 28 суден, що допомагають Північній Кореї ухилятися від санкцій проти КНДР, через її ядерну і ракетну програму. І, як заявив президент Трамп, це “найбільший в історії” пакет санкцій проти Пхеньяна.

Та за фасадом мирних підходів криється затягування Кім Чен Ином часу, адже санкції почали конкретно впливати на Північну Корею. Північнокорейські робітники, які працювали на підприємствах Китаю, заробляючи валюту для режиму, почали повертатися додому, підприємства, на яких вони працювали, закриваються, а кумулятивний ефект від запровадження санкцій уже виражається в негативних показниках економіки КНДР.

Хоча слід зазначити: концепція Дональда Трампа “Америка передусім” не є затишною і для південних корейців. Для того, аби альянс США та Південної Кореї справді працював, Сеул повинен вірити у дві речі: він може розраховувати, що США захистять його у разі війни з КНДР, якої не можна буде уникнути; і що Америка не розпочне війну на півострові, не узгодивши цей крок із південнокорейським керівництвом.

Втім, свобода дій президента Південної Кореї має обмеження. Незалежно від лівацьких ідеологічних переконань Мун Чже Іна, під час нинішньої нестабільної ситуації в регіоні стратегічний альянс зі США життєво важливий для безпеки його країни. Тому він не може не дослухатися до того, що говорить президент Трамп, а тим паче — кинути виклик Вашингтону.

Це означає, що Південна Корея не піде на перезапуск будь-якого економічного співробітництва з КНДР, оскільки такі дії розглядалися б як порушення режиму санкцій.

Хоча логіка північнокорейців тут зрозуміла. Якби візит Мун Чже Іна до Пхеньяна відбувся і навіть якби він не пішов далі обміну широкими усмішками, то й це б дратувало американців. А якби КНДР отримала якусь матеріальну допомогу від Південної Кореї, то це різко загострило б відносини між союзниками. Саме цього хочуть північні корейці.

Проте в політиці КНДР це нічого не змінить. Режим Кім Чен Ина має намір завершити свою ядерну і ракетну програми, а це означатиме, що американські міста стають потенційно уразливими до північнокорейської ядерної зброї.

Очевидно, що США не мають наміру миритися з такою ситуацією, і тому через певний час після олімпійської паузи напруженість навколо агресивної політики Північної Кореї, швидше за все, повернеться до свого попереднього рівня.

Адже орган ЦК Трудової партії Кореї — північнокорейська газета “Нодон Сінмун” — і не приховує справжніх намірів Пхеньяна: “Наші ядерні стримуючі сили є потужним мечем, котрий не тільки захищає Корейський півострів, а й забезпечує мир та безпеку в Північно-Східній Азії. Наші ядерні збройні сили не є предметом політичних або економічних угод”.

Але не виключено, що американці можуть дати Кім Чен Ину останній шанс. Так, є інформація, що представники адміністрації Трампа після внутрішніх консультацій змінили свій тактичний підхід до Північної Кореї. Що може стати сигналом про проведення переговорів із Пхеньяном без наполягання на попередніх зобов’язаннях щодо денуклеаризації до їх початку.

Але у своєму інтерв’ю телеканалу CBS News держсекретар США Рекс Тіллерсон, відповідаючи на запитання щодо Північної Кореї, заявив: “Ми будемо продовжувати кампанію тиску, і ми будемо посилювати цей тиск. І ми робитимемо це щомісяця. Ми не використовуємо моркву, щоб переконати їх стосовно переговорів. Ми використовуємо великі палиці. І це саме те, що вони повинні зрозуміти. Ця кампанія тиску на Північну Корею урізає її потоки доходів. Це урізає її військові програми.

Я маю намір використовувати весь час, відведений мені для дипломатичних зусиль, перш ніж упаде перша бомба. Моя робота полягає в тому, щоб ніколи не мати причини для скидання першої бомби. І ми не знаємо точно, скільки часу на це відпущено”.

Якщо ядерні удари американців по японських містах у 1945 р. спонукали Японію до капітуляції, то сьогодні попереджувальний ядерний удар по Північній Кореї здатен спровокувати ланцюгову реакцію у світі.

У такому разі Росія і Китай, не кажучи вже про Пакистан, Індію та інші країни, зважаючи на такий прецедент, можуть вирішити, на свій страх і ризик, використати вогневу потугу ядерної зброї, провокуючи ядерний Армагеддон.

Династія Кімів завжди дивилася на Південну Корею як на свою тимчасово втрачену територію. Тому скидається, що Кім Чен Ин хоче добитися того, чого не змогли добитися ні його дід, ні батько, — об’єднати всі корейські землі під своїм комуністичним правлінням. Саме на це націлене нагнітання ракетно-ядерної істерії Пхеньяна, який постійно тестує США і їхніх союзників, наскільки далеко йому дозволять просунутися на цьому напрямі.

Бо хоча після зустрічі президента Південної Кореї Мун Чже Іна та представника Північної Кореї генерала Кім Йонг Чола у прес-службі президента Південної Кореї заявили, що КНДР “готова до переговорів” зі США, згода Кім Чен Ина на денуклеаризацію — під сумнівами. Але він враховує сумний для себе досвід Саддама Хусейна й намагається вийти з-під удару.

Проте очевидні дві речі. По-перше, терпіння президента Трампа щодо Північної Кореї закінчується. По-друге, навіть якщо обидві сторони справді сядуть за стіл переговорів, то на їх позитивний результат, як і раніше, сподівань залишається мало.

А головне, як ідеться в заяві Білого дому, будь-які переговори з Північною Кореєю мають привести до припинення ядерної програми Пхеньяна. Адміністрація президента Дональда Трампа підтвердила, що “денуклеаризація повинна бути результатом будь-якого діалогу з Північною Кореєю”.

https://dt.ua/international/olimpiyskiy-spokiy-phenyana-i-seula-271019_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Олимпийское “спокойствие” Пхеньяна и Сеула

«Зеркало недели. Украина» № 8-9  3 марта-16 марта

Виктор Каспрук

В Пхеньяне осознали, что удар США по северокорейским ядерным объектам вполне возможен.

На первый взгляд, общее участие объединенной команды двух Корей на Олимпийских зимних играх в Южной Корее может стать импульсом к определенному улучшению отношений между Южной и Северной Кореей.

А визит в Сеул Ким Йо Чжон — сестры северокорейского лидера, которая передала южнокорейскому президенту Мун Чже Ину личное послание своего брата с предложением посетить КНДР, способен открыть новую страницу в отношениях этих государств.

На самом же деле визит Ким Йо Чжон в Южную Корею — попытка Пхеньяна использовать определенные расхождения между Вашингтоном и Сеулом, имеющими разное видение того, как наилучшим образом побудить КНДР избавиться от ядерного оружия, и стал пропагандистским ответом диктатора, направленным на противодействие заявлениям США по поводу ядерного безумия Ким Чен Ына.

Поэтому президент Южной Кореи Мун Чже Ин как опытный политик хотя и получил официальное приглашение посетить Пхеньян в ближайшее время, заявил, что еще слишком рано говорить, когда он сможет провести встречу с лидером КНДР Ким Чен Ыном.

В Пхеньяне осознали, что удар США по северокорейским ядерным объектам вполне возможен. Поэтому твердая позиция американской администрации оказала на окружение Ким Чен Ына отрезвляющее впечатление. И он начал маневрировать, оттягивая время возможной расплаты и вместе с тем пытаясь вбить клин между Сеулом и Вашингтоном.

Похоже, план Пхеньяна заключается в том, чтобы улучшить мнимые отношения с Южной Кореей до такого уровня, чтобы та оказала в качестве жеста доброй воли любую помощь. Что означало бы прекращение санкционного режима со стороны Сеула.

Поэтому все “дружеские жесты” руководства КНДР имеют цель оттолкнуть Вашингтон подальше от их южнокорейского союзника: “нормализация” отношений Сеула с Пхеньяном не снимает возможностей реальной войны, а лишь провоцирует ослабление связей Сеула со США и создает риски лишиться американского ядерного зонтика и военных баз.

Но ожидания Севера, что примирительные инициативы способны испортить политику “максимального давления” президента США Дональда Трампа, ориентированную на усиление изолирующих санкций для самой закрытой страны в мире, не срабатывают.

Америка ввела новые санкции, которые касаются 27 компаний и 28 судов, помогающих Северной Корее уклоняться от санкций против КНДР из-за ее ядерной и ракетной программ. И, как заявил Трамп, это “самый крупный в истории” пакет санкций против Пхеньяна.

Но за фасадом мирных подходов скрывается затягивание Ким Чен Ыном времени, ведь санкции начали конкретно влиять на Северную Корею. Северокорейские рабочие, трудившиеся на предприятиях Китая, зарабатывая валюту для режима, начали возвращаться домой, предприятия, на которых они работали, закрываются, а кумулятивный эффект от внедрения санкций уже выражается в негативных показателях экономики КНДР.

Но и стратегия “примирения” Пхеньяна тоже начала работать. Сеулу пришлось отказаться от ряда санкций, чтобы делегация Северной Кореи могла приехать в Южную Корею. А самое важное, что Ким ІІІ смог получить от Мун Чже Ина, — это отсрочка проведения ежегодных военных учений США и Южной Кореи, которые Ким Чен Ын видит как репетицию возможного вторжения. Теперь они должны состояться после окончания Олимпийских и Паралимпийских игр.

Хотя следует отметить: концепция Дональда Трампа “Америка прежде всего” не столь уж уютна и для южных корейцев. Для того чтобы альянс США и Южной Кореи действительно работал, Сеул должен верить в две вещи: он может рассчитывать, что США защитят его в случае войны с КНДР, которой нельзя будет избежать; и что Америка не начнет войну на полуострове, не согласовав этот шаг с южнокорейским руководством.

Впрочем, свобода действий президента Южной Кореи имеет ограничение. Независимо от левацких идеологических убеждений Мун Чже Ина, во время нынешней нестабильной ситуации в регионе стратегический альянс со США жизненно важен для безопасности его страны. Поэтому он не может не прислушиваться к тому, что говорит президент Трамп, а тем более — бросить вызов Вашингтону.

Это означает, что Южная Корея не пойдет на перезапуск какого-либо экономического сотрудничества с КНДР, поскольку такие действия рассматривались бы как нарушение режима санкций.

Хотя логика северокорейцев здесь понятна. Если бы визит Мун Чже Ина в Пхеньян состоялся, и даже если бы он не пошел далее обмена широкими улыбками, то и это бы раздражало американцев. А если бы КНДР получила какую-то материальную помощь от Южной Кореи, это резко заострило бы отношения между союзниками. Именно этого хотят северные корейцы.

Но в политике КНДР это ничего не изменит. Режим Ким Чен Ына намерен завершить свою ядерную и ракетную программы, а это будет означать, что американские города становятся потенциально уязвимы для северокорейского  ядерного оружия.

Очевидно, что США не намерены мириться с такой ситуацией, и поэтому спустя определенное время после олимпийской паузы напряжение вокруг агрессивной политики Северной Кореи, скорее всего, вернется к своему предыдущему уровню.

Ведь орган ЦК Трудовой партии Кореи — северокорейская газета “Нодон Синмун” — даже не скрывает подлинных намерений Пхеньяна: “Наши ядерные сдерживающие силы являются мощным мечом, который не только защищает Корейский полуостров, но и обеспечивает мир и безопасность в Юго-Восточной Азии. Наши ядерные вооруженные силы не являются предметом политических или экономических соглашений”.

Но не исключено, что американцы могут дать Ким Чен Ыну последний шанс. Есть информация, что представители администрации Трампа после внутренних консультаций изменили свой тактический подход к Северной Корее. Это может стать сигналом о проведении переговоров с Пхеньяном без намерения настаивать на предыдущих обязательствах по денуклеаризации до их начала.

Однако в своем интервью телеканалу CBS News госсекретарь США Рекс Тиллерсон, отвечая на вопрос о Северной Корее, заявил: “Мы будем продолжать кампанию давления, и мы будем усиливать это давление. И мы будем делать это ежемесячно. Мы не используем морковку, чтобы убедить их насчет переговоров. Мы используем большую дубину. И это именно то, что они должны понять. Эта кампания давления на Северную Корею урезает потоки ее доходов. Это урезает ее военные программы.

Я намерен использовать все время, отведенное мне для дипломатических усилий, до того как будет сброшена первая бомба. Моя работа заключается в том, чтобы не допустить этой бомбы. И мы не знаем точно, сколько времени на это отпущено”.

Если ядерные удары американцев по японским городам в 1945 г. побудили Японию к капитуляции, то сегодня предупредительный ядерный удар по КНДР способен спровоцировать цепную реакцию в мире.

В таком случае Россия и Китай, не говоря уж о Пакистане, Индии и других странах, с учетом такого прецедента могут решить, на свой страх и риск, использовать огневую мощь ядерного оружия, провоцируя ядерный Армагеддон.

Династия Кимов всегда смотрела на Южную Корею как на свою временно утраченную территорию. Поэтому кажется, что Ким Чен Ын хочет добиться того, чего не смогли добиться ни его дед, ни отец: объединить все корейские земли под своим коммунистическим правлением. Именно на это нацелено нагнетание ракетно-ядерной истерии Пхеньяна, который постоянно тестирует США и их союзников, насколько далеко ему позволят продвинуться в этом направлении.

И потому какие-либо сигналы от КНДР о готовности вступить в переговоры со США надо рассматривать именно под таким ракурсом.

И хотя после встречи президента Южной Кореи Мун Чже Ина и представителя Северной Кореи генерала Ким Йонг Чола в пресс-службе президента Южной Кореи заявили, что КНДР “готова к переговорам” со США, согласие Ким Чен Ына на денуклеаризацию — под сомнением. Но он учитывает печальный для себя опыт Саддама Хусейна и пытается выйти из-под удара.

Впрочем, очевидны две вещи. Во-первых, терпение президента Трампа по поводу Северной Кореи заканчивается. Во-вторых, даже если обе стороны действительно сядут за стол переговоров, то на их положительный результат, как и ранее, надежд остается мало.

А главное, как говорится в заявлении Белого дома, любые переговоры с Северной Кореей должны привести к прекращению ядерной программы Пхеньяна. Администрация президента Дональда Трампа подтвердила, что “денуклеаризация должна быть результатом любого диалога с Северной Кореей”.

https://zn.ua/international/olimpiyskoe-spokoystvie-phenyana-i-seula-277037_.html

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Політолог Віктор Каспрук під час роботи в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time»

1 img181 - Копія

Політолог Віктор Каспрук під час роботи в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Світлина – лютий 1997 року.

Віктор Каспрук – український політолог, журналіст-міжнародник і публіцист.

Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time».

Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

 

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Російська агресія є результатом нерозуміння Москвою формування політичної нації в Україні

ЗАПОРОЖЦІ 

Віктор Каспрук

Нещодавно директор Московського Центру Карнегі Дмітрій Тренін надрукував на сайті цього центру статтю «Russia and Ukraine: From Brothers to Neighbors» («Росія і Україна: від братів до сусідів»). В якій він робить спробу реалістично розібратися з тим, якими можуть бути відносини між Росією і Україною після війни Росії з Україною.

«Володимир Путін, – пише Тренін, – неодноразово заявляв, що «росіяни і українці один народ». Навіть якщо б було дійсно важко розрізняти якусь кількість росіян і російськомовних українців, ця точка зору не включає в себе багатьох українців, які не хочуть виглядати і походити на росіян… Головною причиною провалів політики Росії щодо України є ігнорування факту, що є неприємним для багатьох росіян: майже вся українська еліта – політична, економічна, культурна; західна, південно-східна чи київська – хоча й різною мірою – охоплена духом національної незалежності, мрією завершення стародавнього політичного проекту незалежної України, який передбачає відокремлення від Росії».

І це не перша спроба Дмітрія Треніна розібратися в причинах провалу української політики Москви. Так у жовтні 2017 року у журналі «Россия в глобальной политике» з’явилася його стаття «Понять Украину. Новый этап становления российского государственного проекта». Яка, великою мірою, перекликається зі  статтею «Росія і Україна: від братів до сусідів».

«Українська криза стала суворим випробуванням для російської зовнішньої політики, – наголошує Тренін, – Найважливіший його урок для Росії полягає в необхідності сприймати Україну всерйоз, комплексно, і вивчати її уважно, без емоцій».

Нерозуміння процесів формування в Україні політичної нації, стало однією з головних причин агресії Москви щодо Української держави.

І якщо участь України в «російському проекті» була нав’язана українцям силою, то бажання українців приєднатися до об’єднаної Європи і стати частиною інтегрального «західного проекту», вони готові виборювати в протистоянні з колишніми колонізаторами з Півночі.

У Кремлі ніяк не можуть змиритися з тим, що після більше ніж трьох століть недобровільного перебування України у складі Російської  імперії (як би там вона не змінювала свої назви), велика частина колишніх «радянських людей» вибрала для себе шлях самостійного існування.

У Путіна не розуміють, яким чином «вірус українства» вразив мільйони етнічних росіян, які переїхали в Україну в сумнозвісні радянські часи, заміщаючи мільйони депортованих і насильницьки переселених до Росії українців.

Не говорячи вже про феномен «жидобандерівців», монолітна коаліція і надзусилля яких допомогли прикрити Схід і Південь України у перші і найважчі тижні початку московської навали.

Українське єврейство, кримсько-татарські, грузинські, чеченські, вірменські та інші національні громади, разом з українцями, відкинули зазіхання Москви на українські території. Чим несказанно здивували кремлівців, які сприймали населення своєї колишньої колонізованої республіки, як фрагментовану масу розділених ментально людей.

Феномен формування і консолідації сучасної української політичної нації та її функціонування в контексті державотворчих і націотворчих процесів, ще потребуватиме свого детального дослідження.

Але вже зараз можна сказати, що навколо українського ядра формується монолітна спільнота українських громадян різних національностей, що вважають себе українцями (не забуваючи при цьому і про своє коріння), для яких Україна є батьківщиною.

Підсумовуючи, варто знову звернутися до статті Дмітрія Треніна «Понять Украину. Новый этап становления российского государственного проекта», в якій він робить висновок: «Головний урок для Росії полягає в необхідності уважно спостерігати, глибоко вивчати і намагатися зрозуміти Україну, яка, навіть звернена на захід, залишиться важливим сусідом. Оскільки конфлікт України з Росією ще дуже далекий від вирішення, а Крим ще може стати східноєвропейським аналогом Ельзас-Лотарингії… Під розмови про братерство і єдність Росія заплатила велику ціну за ігнорування реальної України. Пора вчитися приймати її всерйоз».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Народ Росії обрав минуле

 

kaspruk

Журналіст-міжнародник Віктор Каспрук не виявляє подиву результатам виборів у Росії.

«На жаль, стагнація Росії та її агресія будуть продовжуватись, тому що народ обрав Путіна, народ обрав своє минуле», – констатує він в ефірі «Ранкової Свободи».

На думку Каспрука, Путін задовольняє запит своїх виборців на риторику «наддержави».

Путін чітко розуміє, що потрібно пересічним росіянам, які хочуть пишатися якимись ефемерними перемогами
Віктор Каспрук

 

«Путін чітко розуміє, що потрібно пересічним росіянам, які хочуть пишатися якимись ефемерними перемогами, яких немає, які хочуть загарбувати чужі території, для яких велика Росія – це в першу чергу збільшення територій і впливу Росії на міжнародній арені».

Оцінюючи можливі наміри Путіна щодо України, Віктор Каспрук прогнозує нові спроби спровокувати дострокові президентські вибори в Україні.

«Якщо цього не вийде, він буде все-таки, мені здається, чекати до 2019 року для того, щоб подивитись, чи вдасться йому на цих виборах провести або свою людину, або людину більш лояльну до Росії, тієї політики, яку вона зараз проводить у світі. Тобто фактично в України є ще приблизно трохи більше року для того, щоб мобілізувати свої зусилля на відсіч Путіну і Росії», – вважає журналіст.

https://www.radiosvoboda.org/a/29108820.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Якою може бути політика Росії стосовно України і Заходу після виборів Путіна?

 

russian_politics_1523505

Віктор Каспрук

Не можна очікувати на те, що політика Путіна щодо України може радикально змінитися після виборів Путіна для Росії.

Скоріш за все, він і його найближче оточення постануть перед вибором: готові вони чекати до президентських виборів в Україні у 2019 році, провокуватимуть в Україні у різні способи дострокові президентські вибори, чи будуть застосувати якісь радикальні засоби у спробі демонтувати українську державність.

А враховуючи, що не дивлячись на постійне збільшення санкцій з боку Заходу і США, їх обсягу всерівно ще недостатньо, аби вищий ешелон російських правлячих еліт відчув на собі їхню критичну дошкульність, Путін здатен вдатися до збільшення військового тиску на Україну, щоб спробувати її силою примусити до миру на своїх умовах, тобто до капітуляції перед Москвою.

Очевидно, що вирішення «українського питання» було відкладено Кремлем на час після виборів.

І тому в Києві мусять відслідковувати кожний рух Росії в українському напрямку, адже Путін, зі збільшенням на нього санкційного тиску, здатен спробувати відіграватися на Україні. Тестуючи цим Захід на те, як далеко йому можуть дозволити просуватися на цьому напрямку.

Та головне в тому, що Путін не націлений на пошук компромісів ні з Україною, ні з Заходом. Можливо, що він ще зможе утримуватись від якихось авантюрних кроків до проведення в Росії Чемпіонату світу по футболу в 2018.

Якщо він дійсно там відбудеться і Захід, після отруєння російського екс-полковника ГРУ Сергія Скрипаля, не вирішить проігнорувати цей футбольний чемпіонат так само, як це вже було з Олімпіадою в Москві у 1980 році, чи Росію після усіх цих подій не позбавлять права на цей чемпіонат.

Головним чинником політики Путіна після «президентських виборів» може стати декларування ним формування бачення майбутнього Російської Федерації. Оскільки відсутність будь-якого бачення майбутнього країни без нього може суттєво послабити його позиції в очах простих росіян.

Водночас Путін буде нав’язувати російському суспільству думку, що Росія все більше стикається з ворожою обстановкою навколо неї, і що її конкуренти використовуватимуть всі засоби, щоб її послабити і фрагментувати.

І тому вся політика формуватиметься на тому, щоб переконати росіян, що Росія, яка оточена ворогами, мусить перетворитися на державу-фортецю.

Тобто всі мілітаристські підходи Путіна в геополітиці використовуватимуться для того, щоб утримувати владу і убезпечити себе від внутрішніх заворушень і народних виступів.

Путін створив для своїх гегемоністських потреб мобілізаційне суспільство й мобілізаційну економіку, і тому найбільшою загрозою для України є те, що для потреб такого суспільства весь час потрібен образ зовнішнього ворога.

На цю роль «ворога» у 2014 році Кремль призначив Україну. Однак «кримський ефект» вже не спрацьовує і для підтвердження легітимності та виживання режиму Путіна може знадобитися нова «перемога» над Україною.

Оскільки рівня ненависті до Заходу, який постійно демонструє «путінський телевізор», нині явно недостатньо для чергової мобілізації суспільства навколо Путіна.

А чим меншою буде здатність режиму забезпечити основні матеріальні потреби російського населення, тим збільшуватиметься необхідність «переведення стрілок» на зовнішніх ворогів, які нібито «заважають Росії жити».

Тому не виключено, що якщо Путін захоче показати свою «силу» Заходу, то це може бути спроба запустити «зелених чоловічків» до країн Балтії.

Якщо ж це буде тестування Заходу щодо «червоної риски», за яку йому не можна заходити щодо України, то не можна виключати, що цей диктатор, у погоні за «відновленням величі Росії», буде здатен піти на прораховані ризики, щоб продемонструвати свою «безбашеність».

Але поки Європа купує російський газ, причому Газпром займає 34 відсотки європейського ринку, а Росія на виручені гроші виробляє ракети і отруйні речовини – нічого не зміниться. Оскільки абсурдно платити Путіну за те, щоб він виробляв зброю масового враження нервово-паралітичний газ «Новачок», а потім висилати російських  дипломатів.

Тому не можна фінансувати путінські війни і агресію проти інших країн, купуючи в Росії її газ, нафту і сировину. Без європейських грошей Путін буде політичним трупом. А до того часу, поки Європа не припинить вести газові справи з Москвою, європейці вкладатимуть гроші у вбивство самих себе.

На Заході нарешті мають зрозуміти, що «русский мир» – це залишки імперської шовіністичної маячні в головах великої частини етнічних росіян, яка активно пропагується режимом через підвладне йому телебачення.

«Русский мир» в Російській Федерації – це купка оскаженілих адептів секти «Русскиймир-РПЦ», «Единой России», «козацтва» та інших профашистських, шовіністичних російських організацій.

Ідеологія «руського мира» – вкрай екстремістське і фашистське явище. І у будь-якій іншій цивілізованій країні, ця ідеологія була б заборонена, як така, що проповідує відвертий нацизм.

Проте в Росії ідеологія «русского мира» стала державною ідеологією, яка активно насаджується Російською православною церквою та кремлівської владою.

Путін веде себе на міжнародній арені як божевільний, і його погрози ядерною зброєю схожі на виклик демократичному Заходу зіграти з Москвою у «російську рулетку».

Тому важко не погодитися з американським істориком російського походження Юрієм Фельштинським, що «Путін намагається досягти паритету зі Сполученими Штатами. Але наздогнати США (як і Євросоюз) Росія не може, оскільки в кінці кінців все, що РФ робить – це продає світу сировину. Цього не достатньо для того, щоб бути великою державою в буквальному сенсі цього слова.

Радянський Союз свого часу пробував наздогнати і перегнати Сполучені Штати. В результаті – надірвався і рухнув. Путін отримав з цього краху СРСР важливий урок. Він не намагається наздогнати США економічно, і навіть у військовому відношенні це Путіну не вдається. Замість цього він намагається зруйнувати США і Євросоюз, опустивши їх до рівня Росії. Руйнувати – не будувати.

Найдешевший спосіб вести війну не зброєю, а різними «гібридними» способами. Однак це саме неоголошена Росією США і Євросоюзу війна. І чим швидше це зрозуміють на Заході, тим легше буде оборонятися від нової путінської агресії».

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Куди веде «олімпійське» зближення Південної і Північної Корей?

1 КІМ

Віктор Каспрук

Спільна участь об’єднаної команди двох Корей на Олімпійських зимових іграх в Південній Кореї може стати імпульсом до покращення взаємин між Південною і Північною Кореєю. А недавній візит до Сеулу сестри північнокорейського лідера Кім Чен Ина – Кім Йо Чжон, яка передала південнокорейському президенту Мун Чже Іну особисте послання свого брата відвідати КНДР, здатен відкрити нову сторінку у відносинах цих держав.

Кім Йо Чжон стала першим членом правлячої династії Півночі, яка відвідала Південь після закінчення війни. Схоже на те, що Кім Чен Ин вирішив використати Олімпіаду, як унікальний шанс для імітування південнокорейською політичною принцесою ролі міжкорейського примирювача.

В реальності ж візит Кім Йо Чжон до Південної Кореї є спробою Пхеньяну використати певні розбіжності між Вашингтоном і Сеулом, що відрізняються в підходах, в який найкращий спосіб спонукати КНДР позбутися ядерної зброї. І пропагандистською відповіддю диктатора, котра спрямована на протидію заявам США з приводу ядерного божевілля Кім Чен Ина.

Міжнародний дебют Кім Йо Чжон виявився досить вдалим, і тому не можна виключати, що у подальшому Пхеньян намагатиметься використовувати її у якості «Троянського коня примирення» там, де північнокорейська дипломатія до того виявилася безсилою.

Але хоча сім’я Кімів є гросмейстером маскування, доброчесна північнокорейська принцеса не здатна перекрити усі ті злочини і кричуще порушення прав людини, які її родина нанесла за майже сімдесят років безроздільного панування над підкореним народом.

Можна припустити, що «мирні ініціативи» Кім Чен Ина і візит його сестри до Блакитного будинку є складовими дипломатичного перевороту, яким КНДР пробує змінити ситуацію на Корейському півострові на свою користь.

Тому президент Південної Кореї Мун Чже Ін, будучи досвідченим політиком, хоча і отримав офіційне запрошення відвідати Пхеньян найближчим часом, заявив, що ще занадто рано говорити, коли він зможе провести саміт з лідером КНДР Кім Чен Ином. На його думку, «Існує багато очікувань. Ми чекаємо, що продовження діалогу між Південною Кореєю і Північчю приведе до переговорів між США і Північною Кореєю і до денуклеаризації Північної Кореї».

Адже якщо б навіть і вдалося провести міжкорейську зустріч на найвищому рівні, то навряд чи можна сподіватися на довгоочікуване потепління, оскільки самі основи північнокорейського режиму залишатимуться без змін.

Втім, ініціатива КНДР дуже нагадує боротьбу за мир тоталітарного СРСР у часи Брежнєва. Коли Кремль поєднував свою агресивну політику по всьому світу з «мирними ініціативами», в реальність яких не вірив і сам.

Північнокорейська дипломатія, одягнувши на себе овечу шкуру», робить спробу використовувати слабкі місця і пробої своїх ворогів, які їй добре відомі. У Пхеньяні усвідомили, що якщо вони не відмовляться від своєї ядерної і ракетної програми, удар США по їх ядерних об’єктах може виявитися цілком реальним. А у разі початку війни, якщо КНДР і вдасться нанести певну шкоду союзникам американців, вона обов’язково буде переможена.

Тому тверда позиція американської адміністрації справили на оточення Кім Чен Ина отверезуюче  враження. І він почав маневрувати, уповільнюючи час можливої розплати, і одночасно намагаючись вбити клин між Сеулом і Вашингтоном.

План Пхеньяна полягає в тому, щоб покращити позірні стосунки з Південною Кореєю до такого рівня, аби та надала, як жест доброї волі, їм будь-яку допомогу. Що б означало припинення санкційного режиму з боку Сеулу.

Тому всі «дружні виверти» керівництва КНДР націлені на те, щоб відштовхнути Вашингтон подалі від свого південного союзника. Коли «нормалізація» стосунків з Північною Кореєю не знімає можливості реальної війни, а лише провокує скорочення зв’язків з США і створює ризики втратити американську ядерну парасольку та військові бази.

Але сподівання Півночі на те, що примирювальні ініціативи здатні зіпсувати політику «максимальногоу тиску» президента США Дональда Трампа, яка орієнтована на збільшення ізолюючих санкції щодо найбільш закритої країни в світі, не спрацьовують. Америка запровадила нові санкції проти КНДР через її ядерну і ракетну програму, котрі стосуються 27 компаній і 28 суден, що допомагають Північній Кореї ухилятися від санкцій.  І як заявив президент Трамп, це «найбільший в історії» пакет санкцій проти Пхеньяна.

Та за фасадом мирних підходів криється відтягування Кім Чен Ином часу, адже нові санкції почали впливати на Північну Корею. Північнокорейські робітники, які працювали на підприємствах Китаю заробляючи валюту для режиму, почали повертатися додому, підприємства, на яких вони працювали закриваються, а кумулятивний ефект від запровадження санкцій вже виражається в  негативних показниках економіки КНДР.

Однак і стратегія «примирення» Пхеньяну також почала працювати. Сеулу довелося відмовитися від ряду санкцій, щоб делегація Північної Кореї могла приїхати до Південної Кореї. А найважливіше, що Кім ІІІ спромігся отримати від Мун Чже Іна, це те, що відбулося відтермінування по часу проведення щорічних військових навчань, які Кім Чен Ин бачить, як репетицію для можливого вторгнення. Тепер вони мають відбутися після закінчення Олімпійських і Параолімпійських ігор.

Тому пропозиція саміту в Пхеньяні, є кімовою багатоходівкою, де він націлений на досягнення своїх нових цілей, котрі, на перший погляд, можуть бути не зовсім очевидними.

Хоча потрібно зазначити, що концепція Дональда Трампа «Америка понад усе», не є затишною і для південних корейців. Для того, щоб альянс США та Південної Кореї дійсно працював, Сеул повинен вірити двом речам: він може розраховувати на США, що вони захистять його у випадку війни з КНДР, якої не можна буде уникнути, і що Америка не почне війну на півострові, не узгодивши її початок з південнокорейським керівництвом.

Втім, свобода дій президента Південної Кореї має обмеження. Не залежно від лівацьких ідеологічних переконань  Мун Чже Іна, під час існуючої нестабільної ситуації в регіоні, стратегічний альянс з США має життєво важливе значення для безпеки його країни. Тому він не може не прислухатися до того, що говорить президент Трамп, а тим паче кинути виклик Вашингтону.

Це означає, що Південна Корея не може перезапустити будь-яке економічне співробітництво з КНДР, оскільки такі дії розглядалися б, як порушення режиму санкцій.

Логіка північнокорейців є зрозумілою. Якщо такий візит відбудеться, то якщо він навіть не піде далі від обміну широких посмішок, то і це дратуватиме американців. А якщо КНДР отримає якусь матеріальну допомогу від Південної Кореї, то це різко загострить відносини між союзниками. Саме цього хочуть північні корейці.

Але в політиці КНДР це нічого не змінить. Режим Кім Чен Ина має намір закінчити свою ядерну і ракетну програму, а це означатиме, що американські міста стають потенційно вразливими від північнокорейської ядерної зброї.

Очевидно, що США не збираються миритися з такою ситуацією і тому, після олімпійської паузи напруженість навколо агресивної політики Північної Кореї, скоріш за все, повернеться до свого колишнього рівня.

Адже орган ЦК Трудової партії Кореї північнокорейська газета «Нодон Сінмун» і не приховує справжніх намірів Пхеньяну: «Наші ядерні стримуючі сили є потужним мечем, котрий захищає не тільки Корейський півострів, але і забезпечує мир та безпеку в Північно-Східній Азії. Наші ядерні збройні сили не є предметом політичних або економічних угод. Цілі Сполучених Штатів, які намагаються знищити нашу республіку, не змінилася, і це показує, що ми повинні продовжувати шлях зміцнення ядерного потенціалу».

Якщо Пхеньян не готовий до переговорів про відмову від своєї ядерної зброї, то на північнокорейський режим можуть чекати нелегкі часи. Але не виключено, що Кім Чен Ину американці можуть дати останній шанс. Так за деякою інформацією, представники адміністрації Трампа після внутрішніх консультацій в останній час, змінили свій тактичний підхід до Північної Кореї. Що може стати сигналом про проведення переговорів з Пхеньяном без наполягання про його попереднє зобов’язання щодо денуклеаризації до їх початку.

Але, як заявив у своєму інтерв’ю телеканалу CBS News держсекретар США Рекс Тіллерсон, відповідаючи на запитання щодо Північної Кореї: «Ми будемо продовжувати кампанію тиску, і ми будемо збільшувати цей тиск. І ми робитимемо це кожен місяць. Ми не використовуємо моркву, щоб переконати їх щодо переговорів. Ми використовуємо великі палиці. І це саме те, що вони повинні зрозуміти. Ця кампанія тиску на Північну Корею, урізає її потоки доходів. Це урізає її військові програми.

Я збираюся використовувати весь час, відведений мені для дипломатичних зусиль, до того, як впаде перша бомба. Моя робота полягає в тому, щоб ніколи не мати причини для скидання першої бомби. І ми не знаємо точно, скільки часу на це відпущено».

Коли розглядати ситуацію в історичному ракурсі, якщо ядерні удари американців по японським містам спонукали Японію в 1945 році до швидшої капітуляції, то сьогодні попереджувальний ядерний удар по Північній Кореї здатен спровокувати ланцюгову реакцію у світі.

У такому разі, Росія і Китай, не говорячи вже про Пакистан і Індію ті інші країни, враховуючи подібний прецедент, можуть вирішити, на свій страх і ризик, використовувати вогневу могутність ядерної зброї, провокуючи ядерний Армагеддон.

Таким чином ідея обмежених ядерних ударів виглядає неприйнятною. Адже випустивши одного разу «ядерного джина» із пляшки, неможливо буде його туди знову загнати.

Коли ж розглядати можливість потужних неядерних ударів по КНДР, то відповідь Північної Кореї забере життя мільйонів людей в Сеулі. Але якщо режим Кім Чен Ина відразу не впаде, то Росія і Китай візьмуть участь в довгій і виснажливій проксі-війні, щоб не мати союзника США біля своїх воріт.

Іншою можливістю виходу з цієї ситуації є те, що в Пекіні, побачивши, що війна між КНДР і США стає неминучою, а це дестабілізує і Китай, вирішать діяти превентивно і окупують Північну Корею. У такому разі північнокорейці не чинитимуть великого спротиву своїм союзникам, а Китай встановить там маріонетковий уряд, який діятиме менш виклично і агресивно.

Династія Кімів завжди дивилася на Південну Корею, як на свою тимчасово втрачену територію. Тому не виключено, що Кім Чен Ин хоче добитися того, чого не вдалося його діду і батьку – об’єднати всі корейські землі під комуністичним правлінням. Саме на це націлене нагнітання ракетно-ядерної істерії Пхеньяну, який постійно тестує США і їхніх союзників на те, як далеко йому дозволять просунутися по цьому напрямку.

Тому будь-які сигнали від КНДР, що вони готові почати переговори з США потрібно розглядати саме в такому ракурсі.

Бо хоча після зустрічі між президентом Південної Кореї Мун Чже Іном та представником Північної Кореї, генералом Кім Йонг Чолом у прес-службі президента Південної Кореї заявили, що КНДР «готова до переговорів» з США, реальна денуклеаризація в даний час є неможливою для Кім Чен Ина. Але він враховує сумний для себе досвід Саддама Хусейна і намагається вийти з-під удару.

Проте очевидні дві речі. По-перше, терпіння президента Трампа щодо Північної Кореї закінчується. По-друге, якщо навіть обидві сторони дійсно сядуть за стіл переговорів, то на їх позитивний результат сподівань, як і раніше, залишається досить мало.

А головне, як йдеться в заяві Білого дому, будь-які переговори з Північною Кореєю повинні привести до припинення ядерної програми Пхеньяну. Адміністрація президента Дональда Трампа підтвердила свою прихильність до без’ядерної КНДР, наголошуючи на тому, що «денуклеаризация повинна бути результатом будь-якого діалогу з Північною Кореєю».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Український комплекс» Росії

Russian-Bear

Віктор Каспрук

Мафія силовиків-мільярдерів на чолі країни і небажання розлучитися з накраденим є головними перешкодами, які заважають  Путіну відкрито оголосити не тільки про повернення атрибутів колишнього СРСР, а й і радянської влади. Так само гальмує цей процес і погано приховуваний державний великоруський шовінізм.

Обійти ці перешкоди і зберегти довічну владу – головні завдання майбутнього четвертого президентського терміну Путіна.

Розуміння того, що відбувається в Росії додає й те, що в результаті багатостолітньої негативної селекції там вдалося штучно «вивести» нову небачену раніше «породу людей», якої більше немає ніде в світі.

Росіяни з радістю називають біле чорним, а чорне білим. Вони не вірить правді і радіють брехні та обману як малі діти. І вже майже 20 років відбувається великомасштабний народу по-крупному, але народ не став мудрішим.

На жаль, саме з таким «своєрідним» народом доводиться сусідити Україні після відновлення своєї незалежності.

Сьогоднішня путінська історична доктрина побудована цілком на тому, що вихідним пунктом російської державності є Київська Русь. І тому остаточне розмежування України та Росії ставить під сумнів саму історичну спадковість державної влади в Російській Федерації. Путіністи усвідомлюють, що без України історія Росії не має початку, а отже, і позбавлена сенсу.

А коли держава, яка претендує на світові домінуючі впливи, не має своєї історії, то вона не має при цьому й історичних перспектив. Тому, з їхнього погляду, повернення України у сферу «русского мира» є умовою можливості існування російської держави.

Це і пояснює той факт, чому Кремль анексувавши Крим і розв’язавши війну на Донбасі робить усе для того, аби Україна так ніколи і не відбулася як повноцінна держава. Оскільки остаточне державне розмежування російського і українського народів ставить під сумнів існування російської держави саме як імперського утворення. Адже в Росії добре пам’ятають слова Збігнева Бжезінського, який свого часу сказав: «Росія без України – не імперія».

Сучасна Росія дуже страждає від так званого «українського комплексу», який бере свої початки в часах Російської імперії і Радянського Союзу. А це означає, що російська влада не почувається добре, коли такі країни, як Україна, Білорусь чи держави Балтії (які були інтегровані з Росією протягом тривалого часу) випадають зі сфери прямого російського впливу.

Коли Україна безповоротно зірветься з «орбіти» цивілізаційного впливу Росії, то у такому випадку Москва позбавиться всякого сенсу утримувати під своїм контролем «споконвічні російські землі» – Грозний, Казань чи Якутськ.

Іншими словами, реальне державне розмежування України і Росії є об’єктивним джерелом розпаду російської державності. Звідси і невгамовне бажання Кремля «возз’єднати» Україну з Росією, керуючись концепціями псевдоісторичної тяглості і спадкоємності, хоча для цього необхідно подолати українську національну і ідею та масово перетворити самих українців на малоросів, які вважатимуть найбільшим для себе виявом свободи можливість перебування у московському рабстві.

Для цього Росія, наскільки це тільки можливо, використовує певні етнодемографічні, регіональні, мовні, економічні і соціальні відмінності українських територій, які у більшості випадків було штучно створено нею ж самою в роки колонізації України.

При цьому Москва вносить лінгвістичний компонент у свою неприховану боротьбу з українською національною ідентичністю, заперечуючи при цьому не лише мовну, культурну і історичну самобутність українського народу, а й саме існування його як окремої від росіян нації.

На цілеспрямоване руйнування «українського світу» в Україні потужно працює Російська православна церква, яка є одним зі стовпів реалізації путінської доктрини поширення на українські землі «русского мира».

Безпосередній контроль над Києвом потрібен Кремлеві для відродження в повному обсязі «поствізантійського цивілізаційного простору», а Путіну для того, щоб нарешті відчути себе великим візантійським Василіском. При цьому путіністи безсоромно відносять до російських територій Крим, Південну і Східну Україну.

Росія активно організовує «п’яту колону» в Україні, Російську православну церкву і її бійців, які передбачливо отаборилися в Україні в монастирях російського патріархату, послушники і монахи в яких чомусь майже всі молодого віку і відрізняються при цьому похвальною військовою виправкою, для досягнення своїх експансіоністських цілей.

Усі попередні роки Кремль робив все задля того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як московського сателіта, який тимчасово виступає у невластивій йому ролі незалежної держави.

Із недолугої кремлівської логіки випливає, що проблема російсько-українських відносин полягає в тому, що, будучи самостійною, Україна автоматично стає ворожою для Росії державою. Адже, на думку апологетів модерного російського імперіалізму, ця антиномія закладена в самій логіці історичного розвитку. А її причина полягає в нібито генетичній спільності двох слов’янських народів.

Апологети навали в Україну російського імперіалізму вважають її «троянським конем» поствізантійського цивілізаційного простору. Тому така величезна роль відводиться Російській православній церкві і її новітній експансії в Україну.

Українська православна церква Московського патріархату нині покликана замінити собою в Україні ЦК КПРС, намагаючись при цьому взяти під свій контроль не лише українське релігійне життя, а й національне самоусвідомлення українців.

Російська церква в Україні з усіх сил намагається ініціювати ерозію українського цивілізаційного простору, чудово усвідомлюючи, що руйнування духовного середовища українського народу тягне за собою невідворотні зміни у його ментальності і самоусвідомленні. Якими можуть бути наслідки подібного «духовного» експерименту, неважко спрогнозувати.

Тому єдиним принципом відносин України з кремлівцями може бути такий: «Якомога далі від загадкової російської душі».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Кім Чен Ин хоче розсварити США й Південну Корею – експерт

За спільною участю в Олімпійських іграх і переговорах з південними сусідами Пхеньян приховує прагматичні цілі.

КНДР погодилась на поступове зближення з Південною Кореєю для часткового послаблення санкцій і погіршення відносин між Сеулом і Вашингтоном. Таку думку висловив журналіст-міжнародник Віктор Каспрук у своїй статті для DT.UA.

“Насправді візит Кім Йо Чжон (сестри Кім Чен Ина – ред.) до Південної Кореї є спробою Пхеньяна використати певні розбіжності між Вашингтоном і Сеулом, які мають різне бачення того, як найкращим чином спонукати КНДР позбутися ядерної зброї, і став пропагандистською відповіддю диктатора, що спрямована на протидію заявам США з приводу ядерного божевілля Кім Чен Ина”, – йдеться в матеріалі.

Насправді ж Північна Корея не збирається відмовлятися від ядерної й ракетної програм, тому, за прогнозом експерта, після відносного затишшя на період Олімпійських ігор напруження з США повернеться до попереднього рівня.

“Скидається, що Кім Чен Ин хоче добитися того, чого не змогли добитися ні його дід, ні батько, — об’єднати всі корейські землі під своїм комуністичним правлінням. Саме на це націлене нагнітання ракетно-ядерної істерії Пхеньяна, який постійно тестує США і їхніх союзників, наскільки далеко йому дозволять просунутися на цьому напрямі”, – додає експерт.

Водночас Кім Чен Ину не слід розраховувати на те, що Сеул наважиться на економічне співробітництво з КНДР, чим поставить під загрозу відносини з Вашингтоном.

“Незалежно від лівацьких ідеологічних переконань Мун Чже Іна (президента Південної Кореї – ред.), під час нинішньої нестабільної ситуації в регіоні стратегічний альянс зі США життєво важливий для безпеки його країни. Тому він не може не дослухатися до того, що говорить президент Трамп, а тим паче — кинути виклик Вашингтону”, – підкреслює журналіст.

Детальніше про політичну ситуацію на Корейському півострові читайте в матеріалі Віктора Каспрука “Олімпійський “спокій” Пхеньяна і Сеула“.

https://dt.ua/WORLD/kim-chen-in-hoche-rozsvariti-ssha-y-pivdennu-koreyu-ekspert-270996_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Ким Чен Ын хочет рассорить США и Южную Корею – эксперт

За совместным участием в Олимпийских играх и переговорах с южными соседями Пхеньян скрывает прагматичные цели.

КНДР согласилась на постепенное сближение с Южной Кореей для частичного ослабления санкций и ухудшения отношений между Сеулом и Вашингтоном. Такое мнение выразил журналист-международник Виктор Каспрук в своей статье для ZN.UA.

“На самом же деле визит Ким Йо Чжон (сестры Ким Чен Ына – ред.) в Южную Корею является попыткой Пхеньяна использовать определенные расхождения между Вашингтоном и Сеулом, имеющими разное видение того, как наилучшим образом побудить КНДР избавиться от ядерного оружия, и стал пропагандистским ответом диктатора, направленным на противодействие заявлениям США по поводу ядерного безумия Ким Чен Ына”, – говорится в материале.

На самом же деле Северная Корея не собирается отказываться от ядерной и ракетной программ, поэтому, по прогнозу эксперта, после относительного затишья на период Олимпийских игр напряжение с США вернется к предыдущему уровню.

“Поэтому кажется, что Ким Чен Ын хочет добиться того, чего не смогли добиться ни его дед, ни отец: объединить все корейские земли под своим коммунистическим правлением. Именно на это нацелено нагнетание ракетно-ядерной истерии Пхеньяна, который постоянно тестирует США и их союзников, насколько далеко ему позволят продвинуться в этом направлении”, – добавляет эксперт.

Однако Ким Чен Ыну не следует рассчитывать на то, что Сеул пойдет на экономическое сотрудничество с КНДР, чем поставит под угрозу отношения с Вашингтоном.

“Независимо от левацких идеологических убеждений Мун Чже Ина (президента Южной Кореи – ред.), во время нынешней нестабильной ситуации в регионе стратегический альянс со США жизненно важен для безопасности его страны. Поэтому он не может не прислушиваться к тому, что говорит президент Трамп, а тем более — бросить вызов Вашингтону”, – подчеркивает журналист.

Подробнее о политической ситуации на Корейском полуострове читайте в материале Виктора Каспрука “Олимпийское “спокойствие” Пхеньяна и Сеула” в еженедельнике “Зеркало недели. Украина”.

https://zn.ua/WORLD/kim-chen-yn-hochet-rassorit-ssha-i-yuzhnuyu-koreyu-ekspert-277023_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Після завершення нинішніх виборів Путіна на Росію чекає «опричнина»

1 ПУТТ

Радіо Свобода  11  Лютий  2018

Віктор Каспрук

Те, що режим Путіна вже себе вичерпав, стає все більше очевидним. Економіка Росії перебуває у занепаді, з розвиненими країнами Заходу Москва увійшла в конфронтацію, соціальна напруга в середині країни зростає. Але Путін з усіх сил намагається утримувати ілюзорну стабільність до закінчення президентських виборів 2018 року. Які стануть своєрідним «Рубіконом» у довготривалому путінському правлінні.

У Путіна є план дій після цих «виборів», але він його ретельно приховує, видаючи себе то за такого собі монархіста-державника, який регулярно з’являється на імперсько-патріотичних заходах на кшталт відкриття пам’ятників царям і білогвардійським генералам, за того, хто повертає втрачені Росією чужі землі, які вона після деколонізації їх ніяк не хоче визнати не своїми.

Але в Путіна психологія шпигуна – він лукавий й лицемірний за своєю природою, і завжди секретить свої справжні наміри. Тому від нього можна чекати небезпечних сюрпризів.

Та часу у Путіна залишається не так вже і багато, а старість, він і сам це розуміє, не додасть йому сил.

У Росії можливі великі зміни

Росія перебуває майже в стані краху, і якщо він не почне діяти після виборів, то на нього чекає ганебний кінець.

І тоді ті, хто впритул не бачили «альтернативи» Путіну, коли в магазинах зникнуть елементарні продукти харчування і предмети широкого вжитку, самі його зметуть із обжитого ним президентського «трону».

Любов до нього виборців триватиме лише доти, доки їх будуть підгодовувати. У них, у загальній їхній масі, немає принципів та ідеалів – вони живуть тільки інстинктами.

А всі запевнення Путіна, що від західних санкцій Росія стане лише сильнішою, а девальвація рубля піде тільки на користь російській фінансовій системі, виявляться цілковитим блефом.

Однак те, що Путін пішов на президентські вибори 2018 року як самовисуванець, мало б дуже насторожити російський істеблішмент та олігархію.

Адже це є явною ознакою того, що на систему управління Росією після виборів чекають великі зміни.

Щоб пояснити росіянам провали на міжнародній арені і в російській економіці, він мусить терміново знайти винних. І зрозуміло, що в путінських очах це буде зовсім не він.

А тим часом кількість викликів Путіну все більше накопичується. І серед них продовження відтоку капіталів із Росії, останні санкції Заходу, злидні і постійне недоїдання десятків мільйонів людей, майбутній суд над винуватцями збиття «Боїнга» рейсу МН-17, можливі позови України і Балтійських країн за російську окупацію, Польщі за катастрофу літака ТУ-154 та загибель її вищого керівництва в 2010 році під Смоленськом і початок серйозної боротьби західного світу з пропагандою Кремля.

А з огляду на безперервні «наїзди» Путіна на олігархів і його намагання апелювати до «плебсу», шукаючи в нього підтримки своїм діям, це неминуче призведе до конфлікту Путіна з елітами.

Які тепер почнуть сумніватися в тому, чи відповідає їхнім стратегічним інтересам путінське перебування ще 6 років на президентській посаді.

І в цьому випадку в ролі новітніх «опричників» виступатимуть вихідці з ФСБ-КГБ та інших силових структур, які «зачищатимуть» тих, хто не вписуватиметься в новий виток чергового президенства Путіна.

По-суті, Путін готується до того, що хотів зробити Сталін в останні роки свого перебування при владі, але не встиг через свій поважний вік і поінформованість про ці плани його соратника Берії, – до заміни вищих еліт.

Путін усе це буде враховувати. Тому до його подальших планів, скоріше за все, не буде входити участь у чергових президентських виборах у 2024 році.

Від президента – до верховного лідера Росії

Можна припустити, що після обрання Путін почне підготовку до переходу на незмінну посаду, яка не буде більше вимагати від нього участі у виборах. Щось на зразок верховного лідера Росії і голови Ради вищих експертів.

Йому потрібна зміна структури влади. За якої, хоча посади президента і прем’єр-міністра зберігаються, але всі важливі рішення в Російській Федерації ухвалюються лише після узгодження з Радою вищих експертів та остаточного затвердження верховним лідером Росії Путіним.

Таким чином Путін ухвалюватиме рішення сам, а президент і прем’єр-міністр фактично отримають статус виконавчих директорів, на яких повністю буде покладена вся відповідальність за те, що відбувається в Росії.

Щось на зразок реалізації влади режимом мулл в Ірані, де форма правління, за якої фактичним керівником країни є не обраний президент, а аятола Хаменеї, виявилась досить стійкою.

При цьому одним із позитивних чинників для нинішньої російської влади є те, що так усувається необхідність кожних наступних 6 років імітувати всенародне обрання незмінного лідера.

А враховуючи той факт, що зазомбоване у своїй більшості російське населення дуже інертне, Державна дума Росії цілком може ухвалити закон, що виконавчого президента для Путіна вибиратиме саме вона.

Сам же верховний лідер Росії Путін отримує майже абсолютну владу: матиме прямий чи непрямий контроль над виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади, а також військовими, спецслужбами та засобами масової інформації, вирішуватиме, кого призначати і знімати на ключових посадах в уряді, прийматиме остаточні рішення щодо економіки, соціальної сфери, зовнішньої політики, освіти, національного планування. І під його повним контролем перебуватиме Рада вищих експертів.

І хоча роль верховного лідера Росії він виконував і раніше, однак після внесення ймовірних змін до російської конституції та призначення Путіна на посаду голови Ради вищих експертів, ця роль легітимізується.

А сама Рада вищих експертів отримує негласний статус такого собі умовного Політбюро, де конкуруючі кандидати на владу після Путіна змагатимуться між собою за можливе правонаступництво.

Путін стає схожим на старіючого лева

Довічний лідер Росії стає все більше схожим на старіючого лева, який ще має достатньо їжі, але втомився, щоб щось радикально змінювати у своєму прайді.

Водночас Путін, якщо він хоче насолоджуватися дивідендами від свого президенства, мусить прикладати достатньо сил, щоб запобігти в майбутньому арешту або вилученню свого майна і фінансових надбань.

Хоча російське суспільство та економіка гостро потребують оновлення, президента це не цікавить. Для нього головне зберегти свій режим, і тому всі зміни стосуватимуться лише укріплення путінської влади.

Російський соціум працюватиме на низькій енергії – ймовірно, до того моменту, коли підйом нової хвилі народних протестів режим вже не буде здатен придушити.

А поки що росіяни живуть в ілюзорному світі, який вживлювало в їхню свідомість путінське пропагандистське телебачення.

Вони мріють про повернення минулої «величі» Росії, чіпляються за міраж відновлення «національної гордості».

Чого Путін домігся за свій третій термін? Поставив Росію на межу війни із Заходом і отримав санкції проти Росії. «Опустив» економіку і соціальну сферу.

Розпочав війну в Україні, лише за офіційними даними понад 10 тисяч убитих. І все заради чого?

І можна тільки собі уявити, що чекає на Російську Федерацію під час його четвертого президентського терміну…

https://www.radiosvoboda.org/a/29033366.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

После завершения нынешних выборов Путина Россию ждет «опричнина»

Радио Свобода  11 Февраль  2018

Виктор Каспрук

То, что режим Путина уже себя исчерпал, становится все больше очевидным. Экономика России находится в упадке, с развитыми странами Запада Москва вошла в конфронтацию, социальное напряжение внутри страны растет. Но Путин изо всех сил пытается удерживать иллюзорную стабильность до окончания президентских выборов 2018 года. Которые станут своеобразным «Рубиконом» в длительном путинском правлении.

У Путина есть план действий после этих «выборов», но он его тщательно скрывает, выдавая себя то за монархиста-государственника, который регулярно появляется на имперско-патриотических мероприятиях вроде открытия памятников царям и белогвардейским генералам, то за того, кто возвращает утраченные Россией чужие земли, которые она после их деколонизации  никак не хочет признать своими.

Но у Путина психология шпиона – он лукавый и лицемерный по своей природе, и всегда секретит свои истинные намерения. Поэтому от него можно ожидать опасных сюрпризов.

Однако времени у Путина остается не так уж и много, а старость, он и сам это понимает, не добавит ему сил.

В России возможны большие изменения

Россия находится почти в состоянии краха, и если он не начнет действовать после выборов, то его ждет позорный конец.

И тогда те, кто в упор не видели «альтернативы» Путину, когда в магазинах исчезнут элементарные продукты питания и предметы широкого потребления, сами его сметут с обжитого им президентского «трона».

Любовь к нему избирателей продлится лишь до тех пор, пока их будут кормить. В них, в общей их массе, нет принципов и идеалов – они живут только инстинктами.

А все заверения Путина, от западных санкций Россия станет только сильнее, а девальвация рубля пойдет только на пользу российской финансовой системе, окажутся полным блефом.

Однако то, что Путин пошел на президентские выборы 2018 как самовыдвиженец, должно очень насторожить российский истеблишмент и олигархию.

Ведь это является явным признаком того, что на систему управления Россией после выборов ждут большие перемены.

Чтобы объяснить россиянам провалы на международной арене и в российской экономике, он должен срочно найти виновных. И понятно, что в путинских глазах это будет совсем не он.

А тем временем все больше накапливается количество вызовов Путину. И среди них продолжение оттока капиталов из России, последние санкции Запада, нищета и постоянное недоедание десятков миллионов людей, будущий суд над виновниками сбития «Боинга» рейса МН-17, возможные иски Украины и стран Балтии за российскую оккупацию, Польши за катастрофу самолета ТУ 154 и гибель ее высшего руководства в 2010 году под Смоленском и начало серьезной борьбы западного мира с пропагандой Кремля.

А учитывая непрерывные «наезды» Путина на олигархов и его попытки апеллировать к «плебсу», ища у него поддержки своим действиям, это неизбежно приведет к конфликту Путина с элитами.

Которые теперь начнут сомневаться в том, соответствует ли их стратегическим интересам путинское пребывание еще 6 лет на президентском посту.

И в этом случае в роли новейших «опричников» выступят выходцы из ФСБ-КГБ и других силовых структур, «зачищая» тех, кто не будет вписываться в новый виток очередного президентства Путина.

По сути, Путин готовится к тому, что хотел сделать Сталин в последние годы своего пребывания у власти, но не успел из-за своего почтенного возраста и осведомленность об этих планах его соратника Берии, – до замены высших элит.

Путин все это будет учитывать. Поэтому к его дальнейшим планам, скорее всего, не будет входить участие в очередных президентских выборах в 2024 году.

От президента – до верховного лидера России

Можно предположить, что после избрания Путин начнет подготовку к переходу на несменную должность, которая не будет больше требовать от него участия в выборах. Что-то вроде верховного лидера России и председателя Совета высших экспертов.

Ему нужны изменения структуры власти. При которых, хотя должности президента и премьер-министра сохраняются, но все важные решения в Российской Федерации принимаются только после согласования с Советом высших экспертов и окончательного утверждения верховным лидером России Путиным.

Таким образом, Путин будет принимать решение сам, а президент и премьер-министр фактически получат статус исполнительных директоров, на которых полностью будет возложена вся ответственность за то, что происходит в России.

Что-то вроде реализации власти режимом мулл в Иране, где форма правления, при которой фактическим руководителем страны является не избранный президент, а аятолла Хаменеи, оказалась достаточно устойчивой.

При этом одним из положительных факторов для нынешней российской власти является то, что таким образом устраняется необходимость каждые последующие 6 лет имитировать всенародное избрание постоянного лидера.

А учитывая тот факт, что зазомбированное в большинстве своем русское население очень инертное, Государственная дума России вполне может принять закон, что исполнительного президента для Путина будет выбирать именно она.

Сам же верховный лидер России Путин получает почти абсолютную власть: имея прямой или косвенный контроль над исполнительной, законодательной и судебной ветвями власти, а также военными, спецслужбами и средствами массовой информации, будет решать, кого назначать и снимать на ключевых должностях в правительстве, принимать окончательные решения по экономике, социальной сфере, внешней политике, образованию, национальному планированию. И под его полным контролем будет находиться Совет высших экспертов.

И хотя роль верховного лидера России он выполнял и раньше, однако после внесения возможных изменений в российскую конституции и назначение  Путина на должность председателя Совета высших экспертов, эта его роль легитимируется.

А сам Совет высших экспертов получает негласный статус некоего условного Политбюро, где конкурирующие кандидаты на власть после Путина будут соревноваться между собой за возможное правопреемство.

Путин становится похожим на стареющего льва

Пожизненный лидер России становится все больше похожим на стареющего льва, который еще имеет достаточно пищи, но устал, чтобы что-то радикально менять в своем прайде.

В то же время Путин, если он хочет наслаждаться дивидендами от своего президентства, должен прикладывать достаточно сил, чтобы предотвратить в будущем арест или изъятие своего имущества и финансовых приобретений.

Хотя общество и экономика остро нуждаются в обновлении, президента это не интересует. Для него главное сохранить свой режим, и поэтому все изменения будут касаться только укрепления путинской власти.

Российский социум будет работать на низкой энергии – вероятно, до того момента, когда подъем новой волны народных протестов режим уже не будет способен подавить.

А пока россияне живут в иллюзорном мире, который вживило в их сознание путинское пропагандистское телевидения.

Они мечтают о возвращении былого «величия» России, цепляются за мираж восстановления «национальной гордости».

Чего Путин добился за свой третий срок? Поставил Россию на грань войны с Западом и получил санкции против России. «Опустил» экономику и социальную сферу.

Начал войну в Украине, только по официальным данным больше 10 тысяч убитых. И все ради чего?

И можно только себе представить, что ждет Российскую Федерацию во время его четвертого президентского срока …

https://www.radiosvoboda.org/a/29033366.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

В Росії такого рівня ворожості до США і Заходу не було навіть у часи СРСР

cb-383977191 - Копія

Віктор Каспрук

Сьогодні вся Росія – це телевізор, а там біль за те, що Україна заблукала в європейському напрямку, ненависть до Америки, а про Росію – нічого. У Росії такого рівня ворожості до США і Заходу не було навіть у часи СРСР

Зашкалюючий рівень ворожості до Америки і Заходу вправно нагнітається путінськими штатними пропагандистами на російському телебаченні. Ці «журналісти» за надвисокі зарплати прямо таки зі шкіри лізуть, щоб в точності виконати всі вказівки Путіна.

Але якщо закрити ці передачі, то вже за кілька місяців рівень ворожості до Заходу різко зменшиться, а з часом він може взагалі впасти до стабільного мінімуму.

І вся справа в тому, що обслуговуючи ідеологічну антизахідну доктрину Путіна ці «журналісти» за грубі гроші готові на все.

А не буде Путіна і його надвисокого фіксування учнів одіозного радянського пропагандиста часів Холодної війни Валентина Зоріна – Кисельова і Соловйова, які взяли на своє озброєння інформаційно-пропагандистську зорінську стратегію, пристосувавши її до умов сучасності, то і не буде необхідності у такій пропаганді.

Антиамериканізм – це не винахід російських політиків, це потреба народу, а політики лише підігрують цьому народу, який заражений вірусом імперськості, щоб отримати підтримку знизу.

Але зарозумілий і пихатий Путін і досі не зрозумів, що своєю нерозсудливою, агресивно-мілітаристською політикою він заподіяв державі і народу величезних збитків.

З його вини росіяни стали заручниками і мішенню економічних санкцій. Путін – маніакально небезпечна людина, він цілеспрямовано і планомірно підштовхує Росію до прірви.

І антиамериканізм став культом в путінській Росії. Замінивши марксизм-ленінізм, який культивувався у часи СРСР, на новітню релігію часів «вставання з колін» – поширення «русского мира».

При цьому російська пропаганда не блищить новизною і використовує старі схеми, котрі були добре «відкатані» попередниками нинішнього кремлівсько-попівського агітпропу.

У основі цих невигадливих схем лежить образ «російського валянка», який любить Росію до такої міри, що любов засліплює його, не дозволяючи йому помічати всі жахи буття в ній.

Непорушна аксіома невиліковного імперця звучить приблизно так: «Росіянин за визначенням не може критикувати батюшку царя, віру православну і підвалини російської державності, і всякий, хто на це неподобство здатний підлягає негайному осуду, викриттю в русофобстві і прилюдному засудженню».

Кримінально-олігархічний режим, який захопив владу в Росії, неможливо реформувати, і він тримається за допомогою символу – старіючого «мачо» Путіна.

І в даному випадку можна говорити навіть не про злодіїв при владі, а про банду рекетирів, що вибивають кошти з контрольованих ними підвладних територій, розподіляючи потім невелику з них частину на потреби Росії і її населення.

Ця «гра» явно підходить до свого трагічного фіналу. Оскільки ці персони, що заради своєї особистої вигоди, фактично вже принесли в жертву свій народ і країну, не гідні навіть крупиці жалості.

Хоча яка може бути жалість до Путіна і його подільників? До кого? До карного злочинця, зрадника того народу, який по недалекоглядності і наївності вважає його своїм?

Дияволів не жаліють, жаліють тих, хто загинається під їх чорними крилами.

Ці людці самі вибрали свою долю і фатально тягнуть за собою в безодню весь російський народ.

Нині всі дії цих осіб спрямовані на те, що б не повторити долю попередніх диктаторів Саддама Хусейна і Муаммара Каддафі, але чим активніше вони вживають заходів в цьому напрямку, тим ближче їхній фатальний кінець.

На жаль, небагато хто в сучасній Російській імперії усвідомлює те, що механізм запуску розвалу імперії вже запущено. І тепер не так і важливо чи зруйнується вона під тиском зовнішніх впливів, чи зсередини.

Як вчить історія, Росія вже двічі розпадалася, в 1917 і в 1991 роках. Тепер лише питання часу, коли вона розпадеться втретє.    І залишилося дуже мало часу до того моменту, коли телевізор вже не зможе перекривати пустий холодильник.

Примітивізація, запущена путінським режимом, перекинулась на всю російську націю, що деградує, вироджується, нікчемніє і плутається в оцінках справжніх людських цінностей.

Це, в свою чергу, породжує відчуття безвідповідальності та безкарності, що здатне привести до катастрофи не лише Росію, а й всю світову цивілізацію.

Але ментальний код росіян є таким, що навіть якщо зникне з політичної сцени Путін, як раніше Ніколай ІІ, Ленін, Сталін, Брежнєв, вибір нового «царя» всерівно буде негативним.

Зникне царизм, комунізм, путінізм, система заточена таким чином, що народ знову вибере, замість свободи і демократії, тоталітарну систему.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | 1 коментар

Москва хоче зіштовхнути між собою Ізраїль і Сирію

Путін провокує 

Віктор Каспрук

Намагаючись повернути Росії статус і впливи колишнього СРСР, Путін пробує влізти скрізь, прикриваючи це стратегічними інтересами Москви. Війна Росії в Сирії на боці Башара Асада є однією зі складових гібридної війни, так само, як і вторгнення Російської Федерації до України.

Пробуючи ще більше дестабілізувати ситуацію на Близькому Сході, Кремль хоче зіштовхнути між собою Ізраїль і Сирію, щоб потім виступаючи у ролі замирювача сторін в конфлікті, просувати свої стратегічні інтереси на близькосхідному напрямку.

Путін прагне стравити між собою держави, котрі й так мали напружені відносини, а після того, як над Сирією під час виконання завдання був збитий ізраїльський винищувач, і це був перший збитий бойовий літак ВПС Ізраїлю починаючи від 1982 року, ситуація ще значно загострилася. А ізраїльські літаки нанесли удари по сирійським і іранським об’єктам в Сирії.

Те що за цим викликом стоїть Росія в Ізраїлі не сумніваються. І як сказав один з ізраїльських аналітиків: «В даний час муха не дзижчить над Сирією без згоди Росії».

До цього ізраїльтяни працювали дипломатично з Москвою, щоб забезпечити буферну зону навколо свого південно-західного кордону з Сирією, в якій «Хезболлі» та іншим терористичним угрупуванням, котрі підтримуються Іраном, не буде дозволено перебувати.

Для Ізраїлю не бажано, щоб «Хезболла» встановлювала свої позиції уздовж Голанських висот, і щоб це стало додатком до тієї значної інфраструктури, яка вже постала на півдні Лівану.

А в Кремлі хотіли б бачити короткочасну війну між Ізраїлем і «Хезболлою», оскільки тоді Москва може ще більше підвищити свій міжнародний статус, беручи участь у переговорах щодо припинення вогню.

Ситуація небезпечна тим, що будь-яка тривала боротьба між ними здатна перерости у повномасштабну війну, під час якої «Хезболла» стане обстрілювати Ізраїль тисячами ракет, а ізраїльтяни дадуть відповідь ракетними ударами з повітря, моря і землі.

І не менш небезпечно те, що ситуація поступово розвивається від Сирійської громадянської війни до Сирійської війни. Так само, як свого часу громадянська війна у Лівані в 1970-х і 80-х роках перетворилася на міжнародну війну.

Зараз режим Башара Асада, підтримуваний Росією і Іраном, дещо переважає сирійську опозицію. Але жоден з міжнародних акторів не задоволений статус-кво. Як результат, кожний зондує і тестує наскільки він може досягти своїх інтересів у Сирії.

Проте ситуація під нас другої Холодної війни відрізняється від ситуації під час першої Холодної війни тим, що хоча і тоді були маніпуляції і дезінформація, але при цьому існували правила у реальній політиці. Путін тепер же вирішив грати без правил і сам почав вірити у свою брехню.

Росія хоче збереження дружнього уряду в Дамаску та своєї військової присутності на Середземному морі, позиціонуючи себе, як глобального силового гравця нарівні з Америкою.

Сполучені Штати прагнуть запобігти відродженню терористичних груп в Сирії і зірвати плани Ірану поширити свою владу в Східному Середземномор’ї. Ізраїль поділяє мету Америки щодо унеможливлення домінування Ірану в близькосхідному регіоні, особливо на ізраїльському кордоні з Сирією.

Варто пригадати те, що Сирія не підписала мирний договір з Ізраїлем, як це зробили Єгипет і Йорданія. Тобто вона формально продовжує знаходитись в стані війни. І важко вмовити войовничу Сирію стати мирною, це явно не для неї.

Історичним фактом є те, що Сирія була серед тих арабських держав, які спровокували Шестиденну війну 1967 року, а, нині, підштовхувана Росією, продовжує рухатися по шляху розпалювання нових воєн.

У кінці ХХ тисячоліття і зараз в ХХІ, вона намагається продовжувати воювати з допомогою подільників, знайшовши разом з ними собі того ж самого боса – шиїтській теократичний Іран, який прагне придушити сунітську більшість і одноосібно головувати на всьому Близькому Сході.

І її найближчим союзником стала терористична ліванська «Хезболла», озброєна іранськими  і сирійськими  ракетами.

Кремль прагне за будь-яку ціну утримати ситуацію, щоб сім’я Асада залишалася і надалі правлячою в Сирії. Жертвами цієї війни стали вже сотні тисяч людей, а сирійські біженці наводнили Європу.

Але для Москви головне, щоб її інтереси завжди були зверху. Не дивлячись на те, що цим вона провокує Третю світову війну, де кількість жертв може вимірювати вже мільйонами.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Хто є хто в Україні. Сучасний стан нашого суспільства в аналітичному розрізі

B

Стаття «Хто є хто в Україні. Сучасний стан нашого суспільства в аналітичному розрізі» була опублікована 21 рік тому в газеті «Час-Time», яку видавав В’ячеслав Чорновіл. Можливо, що через часовий проміжок в більше ніж двадцять років дещо в цій статті може здатися передчасно категоричним, але вона доводить, що у ті часи гостро ставилися питання, куди іде Україна і як вивести нашу державу з кризи, в яку її ввергнув олігархічний режим Леоніда Кучми.

Через декілька днів після її опублікування, заступник редактора газети «Час-Time» Григорій Кримчук, де я на той час працював завідуючим відділом політики, передав мені, що стаття сподобалася В’ячеславу Максимовичу, але Чорновіл сказав, що все-таки дещо він би написав трохи інакше.

Я відповів, що у політика і державного діяча такого масштабу, як В’ячеслав Чорновіл, звісно, життєвий і професійний досвід набагато більший. Я ж написав так, як з моєї точки зору, розвивається негативна ситуація в Україні і до чого це все може привести.

Але для мене дуже важливий той факт, що тоді, в 1997 році, цю мою статтю прочитав сам Чорновіл і дав їй свою позитивну оцінку.

газета «Час-Time» 17 січня 1997 року

 Віктор Каспрук, політолог

 Соціальна трансформація сучасного українського суспільства, невідворотні політичні і економічні зміни, що відбулися протягом останнього часу в нашій державі, дають можливість простежити різке зміщення соціальних екологічних ніш з одночасною зміною соціального статусу для більшості наших співгромадян.

Це відбувається з одночасним вичленням нових соціальних поділів. Вульгарна комуністична соціологія навмисне випускала з поля зору дійсну соціальну градацію суспільства, бо її аж ніяк неможливо було втиснути у вузьке прокрустове ложе марксистсько-ленінської ідеології.

Нині ж визначення істинного стану соціальних пропорцій у сучасному українському суспільстві набуває виняткового значення. Адже визначивши на якому етапі змін ми реально перебуваємо, ми зможемо відповісти на питання – куди ж іде Україна?

Соціальний перерозподіл у період трансформації українського суспільства

Аналіз суспільної думки показує, що за кілька останніх років значно збільшилось розчарування українського суспільства у результатах проведення реформ (які нині фактично були замінені їх імітацією). Дуже схоже на те, що ситуація все більше і більше виходить з-під контролю і стає все менш керованою. Що ж завело до глухого кута реформи в Україні, в чому ж причина їх цілковитої некерованості? Зробимо спробу наблизитися до відповідей на ці питання через визначення функціонування соціально-політичної структури українського суспільства.

Так було визначено долею для України, що за кілька років у форсованому режимі ми маємо пройти ті етапи суспільного розвитку, для проходження яких іншим державам було відведено не одне десятиліття, а то й століття. Пришвидшена трансформація політичної системи, зміна самої структури влади та механізмів керування суспільством, перерозподіл колишньої державної власності не могли не змінити саму основу соціальної структури суспільства та не відбитися на зміні соціального статусу більшості його членів.

Тобто, не вплинути на поділ суспільства на певні прошарки та групи, котрі відповідно мають і різні (а інколи й діаметрально протилежні) інтереси і устремління, посідають відмінне соціальне становище в соціумі та мають, відповідно, різний соціальний, матеріальний та майновий статус.

Взаємодія та порозуміння всіх соціальних верств суспільства є тим основним чинником, який врешті-решт забезпечує нормальне функціонування і поступальний розвиток усього суспільства. Відслідковування процесів і змін, котрі відбуваються у соціально-політичній структурі українського суспільства, може допомогти у перспективному прогнозуванні шляхів поступу самого суспільства.

В соціальному просторі одночасно перебувають усі верстви соціуму, але за своїм функціональним призначенням вони значно різняться між собою. Соціальна градація відбивається не лише на діях кожної з окремо взятих соціальних груп, а й прослідковується у функціональних взаємозв`язках між даними соціальними прошарками, котрі несуть кожний своє конкретне соціальне навантаження у соціумі.

Прискорений соціальний перерозподіл призвів до такої ситуації, коли нині лише два прошарки в українському суспільстві можуть вважатися процвітаючими. Це – кланово-корпоративна номенклатура (так звана еліта) і передноменклатурний прошарок.

Стратегічні інтереси цих двох прошарків, за своїми основними параметрами, багато в чому співпадають, відрізняючись, у більшості випадків, лише можливістю кількісної концентрації політичної та економічної влади і спроможністю застосування цієї влади для забезпечення та збереження своїх панівних позицій у суспільстві.

Кланова номенклатура (політична й економічна “еліта”) зосереджена у верхніх шарах соціальної піраміди і здійснює керування суспільством безпосередньо через своїх уповноважених представників.

В Україні політична й економічні “еліти” сильно зрощені між собою, і тому у випадку заміни політичної влади на економічну, а економічної на політичну фактично ті ж самі представники різних підвидів одного типу еліт лише проводять між собою внутрішню рокіровку.

Суспільна еліта – замкнута корпоративна каста, котра часто ставить свої вузькокланові інтереси значно вище від стратегічних інтересів самої держави.

В період накопичення первісного капіталу та роздержавлення колишньої громадської власності, саме номенклатура свідомо спровокувала таку соціально-економічну ситуацію, котра дозволила їй не лише безперешкодно і цілком легітимними методами узаконити своє панівне політичне й економічне становище у суспільстві,  а й легалізувати накопичені капітали і нерухоме майно шляхом надання своєму володінню ними правового статусу.

Визначальними рисами, котрі відрізняють сучасну українську “еліту” від номенклатури радянського зразка, є значне зниження вікового цензу й вищий рівень освіченості. Але залишились основні об`єднуючі чинники, які зближають нову номенклатуру зі старою. Це основоположні методи й засоби керування суспільством.

Оскільки нині про владі фактично знаходиться другий ешелон колишньої радянської номенклатури, то вони, відповідно, прийняли і запозичили ті зразки керування, котрі були їм відомі ще з минулих часів.

Це і відрив влади від інтересів народу, й ігнорування вимог демократичних сил, слабка зацікавленість громадською думкою, захоплення вирішенням своїх матеріальних забаганок, низький поріг моральних засад, що вповні відбивається на деформації життя всього українського суспільства.

На ієрархічній суспільній градації щаблем нижче знаходиться соціальний прошарок – передноменклатура. До його представників можна віднести частину політиків, великих підприємців, котрі хоча ще й не займають елітних позицій у системі влади, але вже володіють досить значним майном і мають достатньо потенційних можливостей, щоб реально впливати на політичну й економічну ситуацію в країні.

Представники передноменклатурного соціального прошарку мають досить високий соціальний статус, виявляють дуже високу соціальну енергію та найшвидше адаптуються до зміни обставин. Саме тому передноменклатура є найбільш мобільною соціальною групою.

Наступним соціальним прошарком, якщо рухатися суспільною драбиною вниз, є середній прошарок (або середній клас). Він посідає проміжне становище у соціальній структурі українського суспільства.

Питома вага середнього класу в суспільстві, котре нормально розвивається, має закономірно зростати. У благополучних суспільствах саме середній клас є базовим і функціонально відіграє роль своєрідного стабілізатора суспільства, буферної зони між верхніми та нижніми прошарками.

В Україні до середнього класу можна віднести директорат, адміністративних працівників, середніх підприємців та власників, найбільш процвітаючу частину інтелігенції.

Далі йде соціальний прошарок, до якого в нашій державі можна без перебільшення віднести дві третини нашого суспільства.

Тому його цілком справедливо можна назвати базовим. По суті, це і є основа суспільства. Це та більша частина інтелігенції, котрій не вдалося знайти своє місце у новій системі псевдоринкових відносин, робітничий клас, представники сфери обслуговування та сільськогосподарського сектора виробництва.

Нижче знаходиться ще один прошарок, до якого входять некваліфіковані працівники: вантажники, двірники, прибиральниці, підсобні робітники тощо. Цей прошарок можна назвати нижнім класом.

За соціальною ватерлінією існує прошарок, який можна визначити як соціальне суспільне дно або люмпен-клас. В основному це люди, котрі в силу певних обставин втратили свою попередню соціальну орієнтацію та були вибиті із тих соціальних ніш, в котрих раніше перебували. Це декласовані елементи: бомжі, жебраки, повії, бродяги, злодії.

Отже можемо зробити висновок, що стратифікація українського суспільства характеризує соціальну диференціацію соціуму за соціальними стратами (прошарками або верствами), котрі можна чітко виділити за однією чи кількома визначальними ознаками (рівнем освіти, розмірами майна та доходів, комфортністю побутових умов життя, вибором професії, сповідуванням філософії й психології свого соціального прошарку).

Взаємозв’язки між соціальними стратами (верствами) у соціальному просторі України

Розвиток класової свідомості (тобто ідентифікація представників даного класу один одного за зовнішніми ознаками і спільністю інтересі, а також виникнення класової солідарності (усвідомлення єдності стратегічних цілей та довгострокових перспективних інтересів у рамках соціальної інфраструктури суспільства) сприяє успішному генезису класів в українському суспільстві.

Соціальний простір не є раз і назавжди визначеною і усталеною соціальною субстанцією. Взаємозв`язки між соціальними прошарками можуть змінюватись, набуваючи все нових і нових форм, варіюючись та трансформуючись залежно від політичної й економічної ситуації в країні.

Соціально-політичний розріз сучасного українського суспільства окреслює все розмаїття розбіжностей інтересів різних соціальних стратів.

Реальні впливи на життя суспільства різних соціальних прошарків зовсім не відповідають їхній пропорційній кількості в українському соціумі.

Так за своєю чисельністю, відносно до загальної кількості населення України, еліта (номенклатура) не перевершує 0,5 відсотка, передноменклатура складає ще близько 2-ох відсотків, середній клас – приблизно 12 відсотків, основна маса населення – базовий прошарок – 73 відсотки, нижній клас, котрий складають некваліфіковані робітники, – 7,5 відсотка, люмпен-клас – близько 5 відсотків.

Відразу ж можемо помітити соціальні диспропорції, котрі багато в чому пояснюють тенденції соціальної структуризації українського суспільства. Тож маємо процвітаючі два верхніх класи – номенклатуру й передноменклатуру, інтереси яких різко контрастують з інтересами трьох наступних соціальних прошарків, і один благополучний середній клас, малочисельність якого (всього 12 відсотків) не дозволяє йому виконувати роль суспільного стабілізатора, котра притаманна середньому класу в розвинених суспільствах (де він складає від 60 до 70 і більше відсотків і фактично є базовим класом).

Саме середній клас у таких суспільствах виконує функції своєрідного буфера й знімає соціальну напругу, не допускаючи занадто різкого протистояння нижніх і верхніх соціальних стратів.

За своєю чисельністю в українському суспільстві (73 відсотки) базовий прошарок цілком відповідає середньому класу у розвиненому суспільстві. Але він не може виконувати невластиві йому соціальні функції.

До того ще довготривалий період економічної стагнації відкинув його на позиції неблагополучного класу, котрий щосили має боротися за своє фізіологічне виживання.

Так само не є благополучним і нечисельний нижній клас, а про благополуччя люмпен-класу годі й говорити.

Тобто прослідковується розкол суспільства на два нерівнозначних соціальних табори. До першого входять ті, хто цілком задоволені своїм соціальним статусом у суспільстві і економічними умовами життя (еліта, передноменклатура, середній клас: сумарно цей соціальний табір не перевищує й 15 відсотків від кількості населення), та табір соціального відчуження – наступні 85 відсотків, що існують у режимі заданого постійного соціального стресу й економічного пресингу з боку держави, котра на даний момент є виразником інтересів винятково верхніх соціальних стратів.

Кого ж влаштовує соціально-політична ситуація, що її ми можемо відслідковувати в нашій державі? Звичайно ж, представників верхніх класів, котрі й змоделювали її для вирішення своїх вузькокланових інтересів. Ці інтереси номенклатури полягають у першочерговому вирішенні таких завдань:

  1. Зберегти й закріпити своє панівне політичне й економічне становище
  2. Шляхом “приватизації” перерозподілити колишню державну власність на свою користь
  3. Легалізувати накопичені капітали та нерухоме майно, надавши володінню ними правового статусу
  4. Унеможливити спроби соціальних збурень зі сторони нижніх соціальних класів, створивши механізми повної чи часткової їх локалізації шляхом проведення певного комплексу упереджувальних заходів

Фактично маховик державної машини буде змушений обслуговувати інтереси лише 15 відсотків громадян держави, зневажаючи інтереси 85 відсотків її більшості.

До цього можна ще й додати прогнозовані результати завершення “всенародної приватизації”, коли купка новоявлених скоробагатьків у результаті хитромудрих економічних маніпуляцій отримає до 90 відсотків колишньої державної власності.

То ж постає закономірне питання – яку й для кого Україну ми будуємо?

Домінування на українській політичній арені номенклатурних кланів – шлях до феодальних суспільних відносин

Стратифікація українського суспільства нині набуває все більшого соціального озвучення. Найбільше шансів на виживання в сучасних екстремальних умовах і гарантію не потрапити до нижчої соціальної касти мають ті з соціальних індивідуумів, котрі об`єдналися за певних причин в соціальні прайди.

Такі мікро- чи макросоціальні прайди побудовані за родинними або ж професійними ознаками і виконують функцію соціального, економічного і політичного захисту їх членів.

Маючи позитивні наслідки для своїх представників, такі соціальні прайди є досить небезпечними для тих членів суспільства, котрі існують в ньому мовби самі по собі і ні до яких неформальних соціальних угрупувань не входять.

Найбільшого свого поширення соціальні прайди набули у верхніх прошарках суспільства, де шляхом перехресних шлюбів між членами номенклатурних груп утворюються стійкі номенклатурні клани. Такі клани є повноцінними соціальними суспільними структурами, приналежність до яких, звичайно, не афішується, але вони справляють великий вплив на перебіг політичних, економічних і соціальних змін у суспільстві.

Небезпечність такого номенклатурного клану полягає ще й у тому, що в більшості випадків клан висуває на політичну авансцену формального лідера в той час, як справжні, неформальні лідери знаходяться в тіні і є невидимими для зовнішнього спостереження.

Таким чином, можна визначити, що “еліта” (номенклатура) формується у нашій країні за такими основними об`єднуючими ознаками: соціальний прайд (здебільшого за родинними зв`язками) → соціальна група (куди входять вже кілька соціальних прайдів і де починають домінувати професійні зв`язки) → номенклатурний клан (формується за регіональними зв`язками й складається, в свою чергу, як об`єднання соціально однорідних груп, так і окремих родинних прайдів, котрі входять до нього).

Те ж саме можна сказати і про передноменклатуру, але там соціальні клани діють у значно менших масштабах і не мають такого вирішального впливу на життя суспільства.

Номенклатура і передноменклатура є найбільш корпоративно структурованими соціальними стратами. Вони за будь-яку ціну прагнуть утримати та примножити політичну і економічну владу та не допустити представників нижніх соціальних прошарків до своїх рядів.

Те, що представники цих двох верхніх соціальних класів разом складають менше ніж 3 відсотки населення України, а сумарно вже володіють 3/4 роздержавленого майна, свідчить не про що інше, як про цілковиту узурпацію влади (політичної та економічної) і про різку невідповідність інтересів переважної меншості (номенклатури і передноменклатури) та переважної більшості – решти суспільства.

Та ситуація, коли номенклатура ніяк не може визначитись, яким саме суспільством вона б хотіла керувати (соціалістичним чи капіталістичним, тоталітарним чи демократичним), означає лише одне – остаточну невідпрацьованість механізмів утримання влади у своїх руках.

Звідси і брак політичної волі до початку справжніх реформ, і відсутність запровадження інституту приватної власності, і невизначеність її статусу та легітимності її існування в Україні.

Вірескратична (від латинського слова vires – сила), тобто силова форма правління, котра присутня нині в Україні, є дивним поєднанням елементів демократичного за формою правління з елементами автократичного, тоталітарного і охлократичного змісту.

Бо дійсно в українському політичному полі наявні кілька ознак демократичного політичного режиму: виборність органів державної влади, формальне визначення гарантій правової рівності всіх громадян, дозована свобода слова.

Але водночас задіяний цілий ряд діаметрально протилежних ознак, котрі аж ніяк не можна віднести до політичного активу демократичної влади.

Це і некомпетентність політичної влади, і спроби вирішувати сучасні непрості проблеми державного і суспільного життя лінійними (тобто простими і оперативними) методами, гранично спрощене розуміння складних соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві, і структуризація суспільства за корпоративно-клановими принципами, і неповага до закону та трактування права як волі держави, намагання використовувати для реалізації своїх корпоративних вузькокланових інтересів ситуаційну зміну настроїв у певних соціальних стратах і групах.

Всі ці перелічені ознаки є ознаками охлократичного політичного режиму. Також паралельно відслідковуються ознаки авторитарного режиму. Це централізація влади одним із регіонально-корпоративних кланів, безапеляційний командний метод керівництва державою, утиски волі і унеможливлення права вибору як для більшості громадян, так і суспільства в цілому.

До елементів тоталітарного змісту існуючого політичного режиму можемо віднести спробу впровадження абсолютного контролю за всіма галузями суспільного життя через чітко відпрацьовану систему соціального кураторства.

Тобто здійснення повного контролю за суспільством через систему надання відповідних квот – делегування влади та особливих повноважень від більшого посадового васала до меншого.

Куратор опікує ту чи іншу соціальну групу, котра за певних обставин делегувала йому свою свободу вибору в прийнятті рішень в обмін на гарантування безпеки при реалізації попередньо узгоджених та затверджених дій.

Феодально-кланові взаємини з верхніх соціальних стратів переносяться до керованих номенклатурою нижніх прошарків суспільства. Спрацьовує безвідмовна система телефонного права, де найважливішим елементом є підтвердження толерантності того, хто стоїть нижче по соціальній драбині, до того, хто тримає владу зверху.

У такому суспільстві зовсім не потрібні інтелектуали і висококваліфіковані фахівці. Навіть навпаки, бо вони лише невигідно відтіняють недієздатність і некомпетентність тих, хто засів наверху. Найкращим критерієм службового поцінування є рабська покора перед тими, хто має посадові повноваження і владу, та зневага й тиск на тих, хто стоїть нижче.

Практично нині в Україні діє прихований табель про соціальні ранги, а феодально-кланова система влади безроздільно домінує на українській політичній арені. Довготривале перебування вірескратів біля важелів влади спровокувало патову політичну ситуацію, котра прогнозовано може привести українське суспільство до загальнонаціональної катастрофи.

Майбутнє України – це суспільство соціальної рівноваги та політичної злагоди

Уважно проаналізувавши сучасний стан українського суспільства в соціально-політичному розрізі, на жаль, можемо прийти до зовсім невтішних висновків:

  1. Українське суспільство занадто диференційоване за класовими ознаками
  2. Інтереси верхніх суспільних стратів абсолютно не стикуються з інтересами решти суспільства
  3. Держава (яка нині виступає виразником інтересів кланово-корпоративної номенклатури) відокремилась від народу і функціонує як інститут силової політичної системи, котра здійснює від імені всього суспільства захист інтересів лише верхніх соціальних стратів
  4. Соціально-корпоративний суспільний лад, який побудовано за принципами кланово-номенклатурної солідарності, є тупиковим шляхом розвитку українського суспільства.

Клановій номенклатурі не вдасться надовго застабілізувати нинішню соціально-політичну ситуацію деградаційного шляху “розвитку” українського суспільства.

І надалі можливі лише два ймовірні варіанти розгортання подій: або революція знизу (що зовсім небажано, і що ми вже колись проходили в 1917-му, бо, по суті, це теж, як вчить нас історія, деградаційний шлях), або ж шлях еволюційних змін.

Зважитись на еволюційні суспільні зміни еліті буде дуже непросто, бо в такому випадку необхідно визнати, що номенклатура піде на реформування суспільства під тиском демократичних сил. Але в свою чергу самим демократам потрібно буде визнати, що зрушити нині з мертвої точки соціально-політичну ситуацію в країні легітимними методами можливо лише маючи реальну владу.

Виходячи з цієї позиції, можемо зробити закономірний висновок – розграбування України номенклатурними кланами триватиме доти, доки з лав загальноукраїнської номенклатури не виокремиться певна частка номенклатурних прогресивістів, власні інтереси яких стратегічно б співпадали з загальнонаціональними українськими інтересами, і котрі цілком свідомо поєднали б збереження своїх власних привілеїв зі збереженням української державності.

В разі, якщо цього не відбудеться, Україна і далі неухильно сповзатиме у обійми «старшого брата», оскільки такої економічної, політичної і соціальної стагнації довго не здатна буде витримати.

Бо запас економічної і соціальної міцності уже давно повністю вичерпаний, і номенклатурі все одно доведеться зняти соціальну і економічну удавку з горла українського суспільства, і було б набагато краще, коли вона зробила це сама, не чекаючи початку широкомасштабних суспільних заворушень.

Владоможцям необхідно змінити курс на побудову держави суспільної рівноваги та політичної злагоди. Реформування суспільства варто розпочати з уможливлення для дієздатної частини українських громадян самим заробляти собі на достойне життя (відмінити драконівські податки, створити пільгові умови для функціонування малих підприємств, всіляко заохочувати самодіяльну частину населення до виробничої діяльності).

Лише запустивши повноцінне виробництво, ми матимемо шанс вирівняти і стабілізувати економічну, соціальну і політичну ситуацію в нашій державі. Бо не може успішно функціонувати суспільство, у якому повністю заблокована виробнича сфера.

Також потрібно зняти соціальну напругу – надавши соціальну допомогу обездоленим і недієздатним членам суспільства. Суспільство має дотримуватись принципів економічної самодостатності та соціальної і політичної рівності для всіх своїх членів.

Необхідно прагнути до побудови в Україні соціальної стабільної держави сучасного типу із розвиненою і стійкою економікою. Така соціально стабільна держава має зреалізувати сучасну соціальну політику: турбуватися про збільшення місць праці для своїх громадян, дотримуватись прав людини, створити доступну для більшості населення систему охорони здоров’я та соціального забезпечення, підтримувати малоімущі прошарки населення.

Важливим завданням суспільства соціальної рівноваги є діяльність, направлена на керування соціальним розвитком суспільства та регулювання процесів його соціальної диференціації.

Базовими завданнями такого суспільства мають бути досягнення політичної стабільності, соціальної рівноваги, динамізм економічного розвитку та дотримання цілісності інтересів його членів.

Саме така соціальна політика має за свою мету вирішувати протиріччя і нівелювання розбіжності між інтересами різних соціальних стратів і груп.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Вибори в РФ: для путінської пропаганди дата захоплення Росією українського Криму є знаковою

Путін вибирає Путіна

Віктор Каспрук

Вибори Путіна для Росії стали черговим політичним фарсом кремлівського клептократичного режиму. Оскільки те, до чого нині готується Російська Федерація дуже мало нагадує вибори, якщо проводити аналогію з їх західними демократичними зразками.

Скоріше ці «вибори» можна визначити, як чергову легітимізацію перебування Путіна на президентській посаді.

При цьому організатори виборчого шоу не бажають хоч трохи ризикнути і випустити на ринг проти Путіна не Собчак і Жириновського, а того ж Навального, щоб було схоже, хоча б зовні, на спортивне з змагання.

Ризик чисто символічний, всі нитки виборного процесу в руках путінської команди, а хоч якась подоба легітимності для його четвертого терміну зайвою не буде.

За такої «легітимізації» вихід, наприклад, того ж Жириновського до другого туру просто не передбачається сценарієм. Адже тоді потрібно було б пояснювати російському електоратові, чому у «вінценосного» Путіна з’явилися серйозні суперники.

Що почало б рушити цілісну пропагандистську ідеологічну конструкцію, за якої російській народ повністю довіряє своєму президентові.

Необхідно звернути увагу на те, що вибори Путіна збігаються з черговою річницею анексії Росією українського Криму. І випадковостей чи збігів у цьому немає жодних. Для путінської пропаганди дата захоплення Росією українського Криму є знаковою.

Тому в Кремлі вибрали саме її для проведення президентських виборів, розраховуючи на те, що це підштовхне прийти на виборчі дільниці навіть ту інертну частину російських громадян, які вважають, що чергове обрання Путіна могло б відбутися і без їхньої участі.

Під час війни Росії з Україною, не дивлячись на те, що вона є нібито «гібридною», розгортання виборчих дільниць Російської Федерації на українській території взагалі виглядає цілковитим нонсенсом.

Особливо враховуючи той факт, що в разі їх проведення агентура ФСБ здатна влаштувати теракти чи різні провокації, аби в цьому звинуватити Україну.

Але можна зробити припущення, що використовуючи дипломатичні канали, Росії таки вдасться домовитися з українською владою про відкриття виборчих дільниць у великих містах України.

Зокрема в Києві, Харкові, Одесі і Львові. А забезпечення безпеки їх проведення змушені будуть взяти на себе українські правоохоронні органи.

Але соціальна безпека самої Російської Федерації, за різкого погіршення економічної ситуації в цій країні, не може гарантувати того, що Росії вдасться уникнути гуманітарної катастрофи.

Адже Путін діє так, неначе він оголосив для росіян свою програму: «Не жили багато, не треба й починати».

І не потрібно дивуватися, що у Росії практично відсутня соціологія з приводу виборів. Оскільки реальні соціологічні дослідження могли б похитнути міф про масову підтримку Путіна росіянами.

Безперечно, підтримка є. Але не така колосальна, якою її подають підпорядковані режиму телебачення і ЗМІ Росії. А коли навіть «Левада-Центр» відмовляється від публікації своїх даних, це означає, що фахівці з цього центру, що проживають на території, яку тотально контролює ФСБ, не хочуть ризикувати своїм майбутнім і майбутнім своїх близьких.

Особливо розуміючи, що переобранню Путіна на президента це ніяк не здатне завадити.

Якщо ж спробувати проаналізувати ситуацію з українцями, котрі проживають на території Російської Федерації, то навряд чи вони готові сьогодні піти масово на заперечення права Путіна вчетверте називатися президентом.

Тим більше, коли ще до завершення «виборчого процесу», в Кремлі вже давно знають якою буде остаточна цифра путінської «перемоги».

Можливо, що тепер вони «намалюють» її не як 85 відсотків голосів виборців за Путіна, а дещо менше, наприклад, 75. Але, по-суті, це нічого не змінить.

Але чи зміниться політика Кремля щодо України після виборів у Росії? Навряд. Оскільки, починаючи від 2014 року, Москва вперто демонструє бажання демонтувати українську державність.

Це було, є і залишатиметься її головною ціллю на українському напрямку.

І якщо Росії не вдасться нав’язати свою формулу «урегулювання» конфлікту на Донбасі, то вона намагатиметься перевести його в заморожену стадію. Бо це також є одним із варіантів для Кремля продовжити дестабілізацію не тільки на цих окупованих землях, а й по всій Україні.

А питання Криму Росія знову намагатиметься винести поза рамки переговорів про свій вихід з українських територій.

Таким чином, не варто розраховувати на пом’якшення російських підходів щодо України. Вони залишатимуться незмінними.

Хоча, можливо, міністр іноземних справ Російської Федерації Лавров буде намагатися виторгувати у Заходу Крим за Донбас, але цей «торг» не матиме жодної перспективи.

Росія занурюється в пітьму на довгі роки. Останні вибори, на яких можна було щось змінити, відбудуться в березні 2018 року.

Потім російський народ буде поступово починати розуміти, що інші навколо нього занадто добре живуть в порівнянні з ними, але буде вже пізно.

Сила, сконцентрована в руках Путіна велика. Шість наступних років неминуче перетворяться на термін, який природа відміряла нинішньому президентові. А Росія вже зараз, за всіма параметрами, перетворюється на регіональну державу, за винятком поки що одного, військового потенціалу.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Розлучення» України і Росії було неминучим тому, що вони дуже різні за своєю суттю

ukraine

Віктор Каспрук

Поки Путін залишатиметься при владі, загрози миру і стабільності для України, держав Балтії, Молдови і Грузії та й для всього світу будуть незмінно великими.

Президент Росії давно втратив зв’язок з реальністю і живе в своєму ілюзорному світі, у якому нагнітання міжнародної обстановки, мілітаризм та світові конфлікти стали нормою.

А у збоченому світосприйнятті Путіна і його камарильї, авторитет це коли Росію мають боятися. Тому в Кремлі хочуть підняти свій авторитет війною, бо їм здається, що цим вони повертають міжнародні позиції Росії на той рівень, який мала Москва у часи СРСР.

Військова агресія Російської Федерації в Україні по-суті є війною імперської Росії і козацької України. Адже, як показали результати двох Майданів, Москва не здатна за допомогою своїх ставлеників зломити демократичний дух українців і примусити їх стати рабами путінської неоімперії.

Путін ніяк не хоче зрозуміти того, що Україна – це не Росія. Російське населення за своєю природою є інфантильним. Воно віддає всі владні повноваження наверх і чекає від влади виконання своїх бажань.

«Розлучення» України і Росії було неминучим просто тому, що вони дуже різні за своєю суттю. Проте, головна відмінність між українцями і росіянами – це відсутність в українців імперськості. І, як наслідок цього – те, що, на відміну від росіян, українці не визнають за владою права гнобити себе в ім’я великих фіктивних звершень. Саме тут основна головна відмінність у свідомості Україна-Росія, Європа-Азія.

Також різниця у тому, що коли Єльцин поставив в Росії Путіна своїм президентом-наступником, ніхто і й не пискнув. А в Україні, коли Кучма захотів поставити Януковича, відбувся перший Майдан.

У Росії Путін може легко й дерев’яного чоловічка Піноккіо призначити на певний час президентом, і всі будуть шукати у нього мізки, нові ідеї і свіжі політичні віяння.

Можна констатувати, що зараз українці куди більш політично зріла нація, ніж росіяни. Але це визрівання відбулося за короткий проміжок часу, переважно за роки після Помаранчевої революції.

Як показали останні події, імперськість росіян явище майже невиліковне. Тому й так легко російському «лідеру» вдалося запустити ідеї православно-шовіністичної імперськості у війні з Україною.

Ненависть до України стала чимось на зразок загальнонаціонального вірування. А антиукраїнськість весь час підживлюється за допомогою телебачення і адміністративного ресурсу.

При цьому, в підтримці цього настрою, враховано досвід радянської пропаганди, котра свого часу повністю провалилася. Нинішня пропаганда менш нав’язлива і побудована, в великій мірі, на рекламних технологіях – на підсвідомості і сублімації.

Путін – це дзеркальне відображення характеру більшості російського народу. Народ в Путіні бачить себе. Тому що Путін і є той «середньостатистичний росіянин». Це як той дракон якого, щоб убити, потрібно спочатку вбити себе.

Наразі Росія – це не Пушкін, не Лермонтов чи Лев Толстой. Вони нічого не визначають, бо тоталітарній імперській матриці потрібні лише як приправа до патріотичного гарніру.

Тому сподіватися на те, що Путін сам добровільно здатен відмовитися від запущеної ним неоімперськості – просто наївно.

При цьому, він для багатьох російських громадян сьогодні став такою ж символічною постаттю, як мумія Леніна в часи Радянського Союзу.

Ідеологи доктрини новітньої імперськості в Росії вживлюють у свідомість народних мас постулат, що ідеї Путіна (як і він сам), будуть жити вічно.

На жаль, значна частина росіян, котра зомбована телебаченням, не здатна побачити, що їх непомітно, але впевнено ведуть до катастрофи. А розплачуватися по чужим векселям, як завжди, буде народ.

По-суті, путінізм – це сучасний ленінізм-сталінізм, але його великодержавний шовінізм загорнутий в обгортку російського православ’я.

Крім того, Путін, як до нього – каудильйо Франко, – зробив ставку не на кращі, а на гірші, маргінальні риси російського народу – нетерпимість, агресивність, схильність до мракобісся, шовінізму і великодержавної імперськості.

І саме їх він проголосив найбільш позитивними. Банально, цинічно, але дієво. Це приблизно так, якби сказати безграмотній людині, що їй необхідно терміново вчити орфографію, – вона образиться. А якщо сказати, що безграмотність – це її унікальна гідність, котра виокремлює її серед грамотних і підносить над ними, – зрадіє.

Правда, писати грамотніше не стане. Але тут-то і криється тонка різниця між патріотизмом і «путріотизмом».

Але Путін і путіністи – це ще не вся Росія. Адекватних людей небагато, але вони є. Проте їх ніхто не хоче чути.

Реально виправити зараз ситуацію в Росії зсередини поки що неможливо. Тепер путінський режим розігрує свій останній козир – імперську шовіністичну карту.

Але росіянам ще належить побачити таку оборотну сторону влади, що навіть засліплені любов’ю до Путіна «кримлівці» швидко протверезіють і прозріють. Навіть ті, хто найбільше кричав «ура» і славив диктатора.

У першу чергу, будуть проклинати його холуї, які нажилися на обмані свого народу і на його бідах: чиновники та начальники, силовики та інші поліцаї і лизоблюди режиму. Проклинатимуть, щоб самим уникнути відповідальності перед російським народом і світовим осудом.

Водночас, росіяни – це нація, яка починає об’єднувати свої зусилля лише в екстремальних ситуаціях. Потрібні завоювання Сибіру чи анексія українського Криму, щоб росіяни почали нормально функціонувати. Щось на зразок породи дерев, яким для того, щоб пробитися, необхідна лісова пожежа.

Без екстремального навантаження, в тиші і відносному спокої, ця нація починає чахнути. І якщо раніше це в’янення обов’язково було автоматично приписано діяльності ворога – Америки, то тепер з’явився ще один, набагато менший ворог – Україна.

Ця Путінська ненависть має тверду віру – саме Америка винна у всіх наших нещастях, і потайки намагається задушити Росію.

Україні ж Кремль закидає інші претензії. Україна своїми злісними цілями переписує історію Другої світової війни, по вулицях Києва бродять озброєні бандерівці, та й взагалі українці весь час тільки й роблять, що вигадують всілякі жахливі підлості, щоб тільки насолити Москві.

Усе це – не що інше, як патологічне бачення оточуючої картини світу. Але, за визначенням, це щось страшніше, ніж просто патологія.

У випадку з Росією, це не що інше, як працююча система, яка виробилася в процесі еволюції. Система, миттєво мобілізуюча свої сили у разі «лісової пожежі». Тому знищити чи викорінити цю систему, можливо лише у випадку тривалої відсутності самої «пожежі».

Запущений Путіним черговий сплеск російської імперськості – це не лише намагання показати усьому західному світу на прикладі України, що Росія буде робити на міжнародній арені усе, що тільки їй заманеться.

Путін вдався до цього не через надмірну силу, а через безсилля. Коли держава Росія має величезну кількість ядерної зброї, але при цьому не здатна забезпечити своєму населенню гідне життя. Тому путінський останній аргумент – погрожувати всьому світу.

Подібна історія спостерігається і в Північній Кореї, коли місцеве керівництво періодично загрожує світу в разі ненадання Пхеньяну продовольчої допомоги запустити ядерні ракети. Але намагання когось налякати – це ознака слабкого і убогого…

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | 1 коментар

Привітання Віктора Каспрука з премією журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік від патріарха української бібліографії Лева Гольденберга

Изображение 154Привітання  Віктора Каспрука з премією журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньо української і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції, від патріарха української бібліографії Лева Гольденберга.

Лев Гольденберг був другом Арсена Каспрука ще зі студентських років до Другої світової війни.

Изображение 155

Фотографії зроблені в Києві 2 жовтня 2007 року доктором історичних наук, бібліографом Тетяною Добко.

Віктор, дорогий!

Мені дуже приємно привітати тебе з професійною премією. Ти її цілком заслужив – я з інтересом стежив за твоїми публікаціями, і, очевидно, не тільки я помітив твоє зростання  як політаналітика і як людини, що пише. Я дуже радий за тебе, шкода тільки, що батько твій цього не побачив.
Прийми наші вітання та побажання подальших успіхів.

Я майже весь листопад провів в лікарні, ледве вибрався, мабуть, моя черга ще не дійшла. Постійно згадую свою поїздку до Києва і шкодую, що так мало там пробув.

Всім моїм друзям – щирий привіт!
Обіймаю тебе.

Лев Гольденберг

грудень 2007 року

Лев Гольденберг

Народився 18 січня 1921 року в Києві – помер 24 жовтня 2016 року в Мілуокі, штат Вісконсин, США.

Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка (1947), працював завідувачем відділу Київської обласної бібліотеки. Згодом, у 1949 році перейшов до Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), де працював старшим редактором, згодом головним бібліографом у відділі бібліографії, а у 1973 — 1986 рр. — старшим науковим співробітником відділу книгознавства. Лев Ізраїльович — автор понад 200 наукових праць — бібліографічних покажчиків, статей і монографій з теорії та історії бібліографії, публікацій про українських письменників.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

2018 рік: росіяни вибиратимуть голову ліквідаційної комісії держави Росія

Радіо Свобода  07 Січень 2018

Віктор Каспрук

Чергові вибори Путіна для Росії навряд чи принесуть політичні сюрпризи, але сюрпризними можуть стати наслідки нового політичного шоу. Хоча на путінських виборах «переможе» тільки Путін, але цей фарс «законного» четвертого президентського терміну здатен лише вкотре переконати демократичний західний світ, що поки він сидітиме в Кремлі, Російська Федерація залишатиметься світовим ізгоєм.

Після майже двох десятиліть стабільного розграбування Російської Федерації, путінський режим готується увійти в черговий період, який відрізнятиметься від попередніх тим, що стабілізаційний фонд вичерпано, а на зовнішні кредити старіючий диктатор розраховувати не може.

Тому на росіян чекають непрості часи, коли телевізор не здатен буде слугувати їм замінником холодильника.

І як найпростіший вихід – знову війна де-небудь за межами Російської Федерації. Тоді штатні пропагандисти режиму дохідливо пояснять, чому потрібно затягувати паски і платити більше податків.

А ціни буде легко підняти разом з тарифами під надривні мантри про «ворогів», які з усіх сторін оточили Росію і заважають їй виконувати її історичну цивілізаційну місію.

Для Путіна головне ця «місія», а не добробут пересічних росіян у порівнянні з іншими країнами. В минулому 2017 році Росія, за рейтингом рівня життя населення, займала серед держав світу аж 90-е місце, між Гватемалою і Лаосом.

Щоб приховати колосальні масштаби вкраденого

Якщо б росіяни прокинулися від політичного «летаргічного сну», в який їх ввів путінізм, то могли б побачити, як ганебно вони живуть. Навіть у порівнянні з країнами третього світу.

І мали б запитати себе, як це могло так статися, якщо Росія є одним зі світових лідерів з експорту газу і нафти, а її населення живе значно гірше від жителів країн, котрі не мають природних ресурсів.

Куди ж поділися усі ті трильйони нафтодоларів, вторгованих режимом за енергоресурси?

Путін збагатив себе і своїх дружків так казково, що тепер їм поступаються близькосхідні шейхи, які у порівнянні з кремлівцями виглядають просто невдахами.

Проте путіністи не збираються зупинятися на досягнутому і, очевидно, запланували за наступних 6 президентських років вичавити з Російської Федерації останні соки. Перед тим, як Росія повністю провалиться в тартарари.

Тому більше схоже на те, що у 2018 році росіяни вибиратимуть собі не президента, а голову ліквідаційної комісії держави Росія.

При чому Путіну ліквідація Росії, як державного утворення, потрібна для того, щоб приховати колосальні масштаби вкраденого.

А так немає країни, немає державних структур і колишніх чиновників, тому з нікого й запитати, що відбувалося в Російській Федерації, починаючи від 1999 року.

Політична система Росії нині нагадує фінансову піраміду МММ

Проте підготовка держави її лідером до самознищення – це явище абсолютно унікальне у світовій практиці.

Запустивши корупцію, бідність, безробіття, падіння економіки, інфляцію, знищення заводів і фабрик, Путін самогубно перекреслює цим майбутнє Російської Федерації.

А безмежна влада повністю відключила в нього інстинкт самозбереження.

Бо він так прив’язав свою політичну долю до функціонування РФ, що при ліквідації Росії, як державного утворення, йому в фінальний момент не вдасться зістрибнути з підніжки останнього вагону поїзда, котрий на великій швидкості прямує у прірву.

Путін, якби навіть і захотів, не здатен розплатитися за кредитами політичної довіри, наданими йому російським народом.

Політична система Росії сьогодні дуже нагадує фінансову піраміду МММ, завдяки якій свого часу росіян було віртуозно пограбовано.

Електоральні вкладники в політичний бренд «Путін» мають готуватися до банкрутства, а в кінці за все доведеться розплатитися росіянам.

Підсумки його правління – це злидні і казнокрадство.

Не згадуючи вже про девальвовані обіцянки, котрі важким тягарем нависли над «новим» путінським президенством.

Й коли говорити про досягнуту в Росії «стабільність», то це не що інше, як стабільність негативу.

Ніхто краще за Путіна не впорається з руйнуванням «імперії зла»

Путін дуже любить виступати публічно. Але будь-яка розсудлива людина, послухавши черговий набір його висловлювань, може переконатися, наскільки серйозно влада підходить до промивання мізків населення і перетворення людей на біомасу, яка не віддає собі звіту в тому, що відбувається в дійсності у Російській Федерації.

Коли Росія, колись дуже потужна наукою держава, за роки правління Путіна, опинилася на маргінесах світових наукових процесів. Тому що всі гроші йдуть в основному на озброєння, війну в Україні і утримання окупованого Криму.

При тому, що в Росії немає нормальних доріг, немає справедливих судів, чиновники масово крадуть, а 30 відсотків населення перебувають за межею бідності.

Найбільшим «досягненням» Путіна є те, що під час «вставання Росії з колін» він зумів увійти в конфронтацію фактично з усіма впливовими країнами Заходу.

Стабільність Путіна полягає у вимерлих за роки його перебування при владі тисяч сіл, скасованих тисяч маршрутів громадського приміського і міжміського транспорту, а головне – у вимиранні 15 мільйонів росіян.

Тому можна довго обговорювати значення виборів Путіна в 2018 році, але в реальності ніхто краще за нього не впорається із завданням ліквідації «Третього Риму» – Росії, як територіального цілого.

Путін мав намір втягнути світ у глобальне протистояння, а підсумок цього протистояння легко спрогнозувати: Російська Федерація буде зруйнована, як державне утворення.

Поки Путін грається у відродження «Великої Росії», завдання ж всього іншого людства – забезпечити надійну ізоляцію і блокаду цього «чумного барака».

Тобто технології стримування повинні вийти на рівень, який повністю обнуляє путінську «геополітичну розпальцьовку».

А кончину «імперії зла» Путін забезпечить сам. Як і її попередню деградацію. Головне – не повторювати помилок, допущених свого часу з СРСР, й не продавати «бараку» нічого ззовні та не наполягати на збереженні Московії в існуючих кордонах.

Нехай Путін власноруч завершить розпочате…

https://www.radiosvoboda.org/a/28961242.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

2018: россияне будут выбирать председателя ликвидационной комиссии государства Россия

Радио Свобода  07 Январь  2018

Виктор Каспрук

Очередные выборы Путина для России вряд ли принесут политические сюрпризы, но сюрпризными могут стать последствия нового политического шоу. Хотя на путинских выборах «победит» только Путин, но этот фарс «законного» четвертого президентского срока способен лишь еще раз убедить демократический западный мир, что пока он будет сидеть в Кремле, Российская Федерация будет оставаться мировым изгоем.

После почти двух десятилетий стабильного разграбления Российской Федерации, путинский режим готовится войти в очередной период, который будет отличаться от предыдущих тем, что стабилизационный фонд исчерпан, а на внешние кредиты стареющий диктатор рассчитывать не может.

Поэтому россиян ждут непростые времена, когда телевизор не способен будет служить им заменителем холодильника.

И как самый простой выход – снова война где-нибудь за пределами Российской Федерации. Тогда штатные пропагандисты режима доходчиво объяснят, почему нужно затягивать пояса и платить больше налогов.

А цены будет легко поднять вместе с тарифами под надрывные мантры о «врагах», которые со всех сторон окружили Россию и мешают ей выполнять ее историческую цивилизационную миссию.

Для Путина главное эта «миссия», а не благосостояние рядовых россиян по сравнению с другими странами. В прошлом 2017 году Россия, по рейтингу уровня жизни населения, занимала среди государств мира девяностое  место, между Гватемалой и Лаосом.

Чтобы скрыть колоссальные масштабы украденного

Если бы россияне проснулись от политического «летаргического сна», в который их ввел путинизм, то могли бы увидеть, как позорно они живут. Даже по сравнению со странами третьего мира.

И должны спросить себя, как это могло случиться, если Россия является одним из мировых лидеров по экспорту газа и нефти, а ее население живет значительно хуже жителей стран не имеющих природных ресурсов.

Куда же делись все те триллионы нефтедолларов, вырученные режимом за энергоресурсы?

Путин обогатил себя и своих дружков так сказочно, что теперь им уступают ближневосточные шейхи, которые по сравнению с кремлевцами выглядят просто неудачниками.

Однако путинисты не собираются останавливаться на достигнутом и, очевидно, запланировали на следующие 6 президентских лет выжать из Российской Федерации последние соки. Перед тем, как Россия полностью провалится в тартарары.

Поэтому больше похоже на то, что в 2018 году россияне будут выбирать себе не президента, а председателя ликвидационной комиссии государства Россия.

Причем Путину ликвидация России как государственного образования, нужна для того, чтобы скрыть колоссальные масштабы украденного.

А так нет страны, нет государственных структур и бывших чиновников, поэтому с некого и спросить, что происходило в Российской Федерацией  начиная с 1999 года.

Политическая система России сейчас напоминает финансовую пирамиду МММ

Однако подготовка государства ее лидером к самоуничтожению – это явление совершенно уникальное в мировой практике.

Запустив коррупцию, бедность, безработицу, падение экономики, инфляцию, уничтожение заводов и фабрик, Путин самоубийственно перечеркивает этим будущее Российской Федерации.

А безграничная власть полностью отключила у него инстинкт самосохранения.

Потому что он так привязал свою политическую судьбу к функционированию РФ, при ликвидации России как государственного образования, ему в финальный момент не удастся спрыгнуть с подножки последнего вагона поезда, который на большой скорости движется в пропасть.

Путин, если бы даже и захотел, не способен расплатиться по кредитам политического доверия, которые предоставлены ему российским народом.

Политическая система России сегодня очень напоминает финансовую пирамиду МММ, благодаря которой в свое время россиян  было виртуозно ограблено.

Электоральные вкладчики в политический бренд «Путин» должны готовиться к банкротству, а в конце всего придется расплатиться россиянам.

Итоги его правления – это нищета и казнокрадство.

Не говоря уже о девальвированных обещаниях, которые тяжелым бременем нависли над «новым» путинским президентством.

И если говорить о достигнутой в России «стабильности», то это не что иное, как стабильность негатива.

Никто лучше Путина не справится с разрушением «империи зла»

Путин очень любит выступать публично. Но любой здравомыслящий человек, послушав очередной набор его высказываний, может убедиться, насколько серьезно власть подходит к промыванию мозгов населения и превращение людей в биомассу, которая не отдает себе отчета в том, что происходит в действительности в Российской Федерации.

Когда Россия, когда-то очень мощное наукой государство, за годы правления Путина, оказалась на маргинесах мировых научных процессов. Потому что все деньги идут в основном на вооружение, войну в Украине и содержание оккупированного Крыма.

При том, что в России нет нормальных дорог, нет справедливых судов, чиновники массово воруют, а 30 процентов населения находятся за чертой бедности.

Наибольшим «достижением» Путина является то, что во время «вставания России с колен» он сумел войти в конфронтацию фактически со всеми влиятельными странами Запада.

Стабильность Путина заключается в вымерших за годы его пребывания во власти тысяч сел, отмененных тысяч маршрутов общественного пригородного и междугородного транспорта, а главное – в вымирании 15 миллионов россиян.

Поэтому можно долго обсуждать значение выборов Путина в 2018 году, но в реальности никто лучше него не справится с задачей ликвидации «Третьего Рима» – России, как территориального целого.

Путин намеревался втянуть мир в глобальное противостояние, а итог этого противостояния легко спрогнозировать: Российская Федерация будет разрушена, как государственное образование.

Пока Путин играется в возрождение «Великой России», задача  всего остального человечества – обеспечить надежную изоляцию и блокаду этого «чумного барака».

То есть технологии сдерживания должны выйти на уровень, который полностью обнуляет путинскую «геополитическую распальцовку».

А кончину «империи зла» Путин обеспечит сам. Как и ее предварительную деградацию. Главное – не повторять ошибок, допущенных в свое время с СССР, и не продавать «бараку» ничего извне и не настаивать на сохранении Московии в существующих границах.

Пусть Путин собственноручно завершит начатое …

https://www.radiosvoboda.org/a/28961242.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Дружня ворожнеча чи ворожа дружба?

«Дзеркало тижня. Україна» №2   19 січня 2018  

Віктор Каспрук

США потребують нової стратегії щодо Пакистану.

Пакистан перестав ділитися ключовою інформацією з розвідками США. 

Так відреагував Ісламабад на рішення Вашингтона призупинити військову допомогу цій країні.

Перший твіт Дональда Трампа у новому 2018 р. несподівано стосувався відносин Америки з Пакистаном: “Сполучені Штати нерозумно надали Пакистану понад 33 млрд дол. у вигляді допомоги за останні 15 років, а вони нам нічого не дали, крім брехні та обману. Вони дають притулок терористам, яких ми розшукуємо в Афганістані, більше цього не буде”.

Дуже швидко стало зрозуміло, що твіт президента не був порожньою погрозою. Вже 4 січня держдепартамент оголосив про замороження США своєї військової допомоги Пакистанові. Ішлося про 255 млн дол. фінансової допомоги, надання якої зупинили через нездатність Ісламабаду повною мірою співпрацювати з американцями у питаннях боротьби з тероризмом.

Свого часу обмін розвідувальними даними між Пакистаном і США посприяв поразці СРСР в Афганістані. Але припливи і відпливи у відносинах між ними відбуваються не вперше, й не вперше Америка зупиняє допомогу Ісламабадові.

Так, після початку ядерної програми Пакистану в 1990 р. США вже призупиняли військову допомогу своєму союзникові. Проте після терактів 11 вересня 2001 р. США перейшли до більш тісної співпраці з Пакистаном для ліквідації в Південній Азії “Аль-Каїди”.

Втім, розчарування Вашингтона у своєму союзникові можна зрозуміти. Оскільки Ісламабад, беручи від американців мільярди доларів допомоги, паралельно надавав притулок деяким ісламістським екстремістським групам. Включно з лідером “Аль-Каїди” Усамою бін Ладеном. Адже мало віриться, що принаймні дехто з вищих чинів у розвідці Пакистану не знав про перебування терориста “номер один” на пакистанській території.

І коли 2011 р. американські спецпризначенці ліквідували Усаму бін Ладана в його резиденції в пакистанському місті Абботтабад, то не Ісламабад мав би висловлювати претензії Вашингтонові з приводу неузгодженої з ним спецоперації, а США — Пакистану. Бо цим перебуванням Усами бін Ладена на своїй території пакистанці фактично потурали розповсюдженню тероризму.

Допомога Сполучених Штатів Пакистанові в минулі десятиліття не знімала повністю напруженості й суперечностей у відносинах двох держав. Попри це, тільки в часи президента Рональда Рейгана США надали Пакистану 2 млрд дол. військової допомоги і 3 млрд дол. — економічної допомоги для його розвитку.

Під час холодної війни Пакистан, дозволяючи використовувати свою територію, допоміг живити в Афганістані антирадянський ісламістський повстанський рух і ефективно протидіяти радянському вторгненню до цієї країни. Активна ж співпраця спецслужб США з пакистанською міжвідомчою розвідкою Inter-Services Intelligence (ISI) зрештою привела до поразки СРСР і його виходу з Афганістану в 1989 р.

Тепер інші часи, та, оскільки військова кампанія США в Афганістані ще не завершена, повний розрив Вашингтона з Ісламабадом видається не дуже логічним. Хоча американцям вдалося знайти часткову заміну постачання своїх військ на афганській території за межами Пакистану, логістично це для них менш зручно.

Всі заперечення, що це не так, на Вашингтон не діють. Адже саме в Пакистані у 2016 р. американським дроном було ліквідовано тодішнього лідера “Талібану” муллу Ахтара Мансура.

Пакистан, попри декларування своєї лояльності до Сполучених Штатів, став для Афганістану одним із дестабілізуючих факторів. Звідти приходять терористи, що знайшли притулок на його території. Тому відносини двох держав можна визначити як дружню ворожнечу чи ворожу дружбу.

Вся парадоксальність ситуації в тому, що Пакистан потребує грошей США. Та їх достатнє надходження можливе саме за умови дестабілізації Афганістану. Тому багато хто в Ісламабаді зовсім незацікавлений у тому, щоб Афганістан перестав бути точкою постійного напруження в регіоні.

На жаль, швидке політичне вирішення афганського питання не прозирає. Ситуацію погіршує те, що, розпочавши війну проти “Аль-Каїди”, американці отримали натомість нових терористів з “Ісламської держави”. І не можна виключати, що таке клонування терористичних організацій триватиме в майбутньому.

Складність відносин між Вашингтоном та Ісламабадом полягає ще й у тому, що в Пакистані військові, племінні, релігійні та цивільні сили борються за своє верховенство і вплив. Оскільки ж у цій державі ніхто не здатен контролювати ситуацію повністю, це виливається у великі складнощі для американців.

Розглядаючи рішення Трампа щодо допомоги Ісламабаду, варто подумати, чи працюватиме воно. І хто має більше важелів впливу: Америка на Пакистан чи навпаки.

Швидше за все, Пакистан розглядатиме замороження допомоги як переговорну тактику Вашингтона, а не як кінець відносин. Можливо, переговори тепер розпочинатимуться з трохи змінених позицій обох сторін, але США не можуть дозволити собі не вести діалог взагалі, оскільки Пакистан має ядерну зброю. Та й важко вивести Ісламабад із дискусії про те, як покласти край конфліктові в регіоні, коли він, фактично, сам є однією зі сторін конфлікту.

Не можна виключати, що нові підходи американців до умовно союзницьких відносин із Пакистаном є частиною плану — переломити таким чином перебіг війни проти “Талібану” в Афганістані. Мета їх — примусити Ісламабад, під загрозою втрати допомоги з боку США, відмовитися від своїх лояльних підходів до певних терористичних ісламістських угрупувань.

Якщо ж такий проект адміністрації Трампа існує, то в разі непоступливості в цьому питанні пакистанців цілком може бути зроблений наступний крок. А саме — погроза з боку Вашингтона визнати Пакистан державою спонсором тероризму. Після чого може відбутися частковий чи повний розрив у відносинах між цими двома країнами, а можливо, навіть введення санкцій до частини пакистанських вищих чиновників.

Якби Ісламабад погодився на умови США, то гіпотетично це могло б виглядати досить привабливо. “Талібан” і екстремістське угруповання “Гаккані” більше не відчувають, що в них є безпечне місце в Пакистані. І таким чином отримують мотивацію сісти за стіл переговорів з афганським урядом. Але якби навіть Пакистан під тиском пристав на ці зміни у своїй політиці, то однак таліби не відмовляться від своїх претензій на контроль над усім Афганістаном.

Але, незважаючи на рішучу риторику з обох сторін, навряд чи вони діятимуть (принаймні найближчим часом) так категорично різко.

Адже повний розрив Вашингтона з Ісламабадом лише підштовхнув би останнього приєднатися до союзу Ірану, Китаю, Росії та Сирії, противагою якому на сьогодні є США, Ізраїль і Саудівська Аравія. А це стало б істотною втратою для Вашингтона.

Очевидно, що Сполучені Штати потребують нової стратегії стосовно Пакистану. А це означає, що для успішного вирішення проблеми з Афганістаном Вашингтон має спочатку вирішити проблему з Ісламабадом.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Дружеская вражда или враждебная дружба?

«Зеркало недели. Украина» №2  19 января  2018

Виктор Каспрук

Пакистан перестал делиться ключевой информацией с разведками США. 

Так отреагировал Исламабад на решение Вашингтона приостановить военную помощь этой стране.

Первый твит Дональда Трампа в новом 2018 г. неожиданно касался отношений Америки с Пакистаном: “Соединенные Штаты неразумно предоставили Пакистану свыше 33 млрд долл. в виде помощи за последние 15 лет, а они нам ничего не дали, кроме вранья и обмана. Они дают приют террористам, которых мы разыскиваем в Афганистане, больше этого не будет”.

Очень быстро стало понятно, что твит президента не был пустой угрозой. Уже 4 января госдепартамент объявил о замораживании США
военной помощи Пакистану. Речь шла о 255 млн долл. финансовой помощи, предоставление которой остановили из-за неспособности Исламабада в полной мере сотрудничать с американцами в вопросах борьбы с терроризмом.

В свое время обмен разведывательными данными между Пакистаном и США содействовал поражению СССР в Афганистане. Но приливы и отливы в отношениях между ними происходят не впервые, и не впервые Америка останавливает помощь Исламабаду.

Так, после начала ядерной программы Пакистана в 1990 г. США уже приостанавливали военную помощь своему союзнику. Но после терактов 11 сентября 2001 г. США перешли к более тесному сотрудничеству с Пакистаном для ликвидации в Южной Азии “Аль-Каиды”.

Впрочем, разочарование Вашингтона в своем союзнике можно понять. Поскольку Исламабад, принимая от американцев миллиарды долларов помощи, параллельно предоставлял приют некоторым исламистским экстремистским группам. Включая лидера “Аль-Каиды” Усаму бен Ладена. Ведь мало верится, что по крайней мере некоторые из высших чинов в разведке Пакистана не знали о пребывании “террориста номер один” на пакистанской территории.

И когда в 2011 г. американские спецназначенцы ликвидировали Усаму бен Ладена в его резиденции в пакистанском городе Абботтабад, то не Исламабад должен был бы высказывать претензии Вашингтону по поводу несогласованной с ним спецоперации, а США — Пакистану. Поскольку этим пребыванием Усамы бен Ладена на своей территории пакистанцы фактически потворствовали распространению терроризма.

Помощь Соединенных Штатов Пакистану в прошлые десятилетия не снимала полностью напряженности и разногласий в отношениях двух государств. Несмотря на это, только во времена президента Рональда Рейгана США предоставили Пакистану 2 млрд долл. военной помощи, и 3 млрд — экономической помощи для его развития.

Во время холодной войны Пакистан, позволяя использовать свою территорию, помог подпитывать в Афганистане антисоветское исламистское повстанческое движение и эффективно противодействовать советскому вторжению в эту страну. Активное же сотрудничество спецслужб США с пакистанской межведомственной разведкой Inter-Services Intelligence (ISI) в конце концов привело к поражению СССР и его выходу из Афганистана в 1989 г.

Поэтому можно предположить, что приостановление помощи не будет постоянным. Это лишь временный шаг, нацеленный на то, чтобы побуждать Пакистан отказаться от поддержки “хороших террористов”, старших командиров “Талибана” и членов экстремистской группировки “Хаккани”, нашедших себе приют на пакистанской земле.

Все возражения, что это не так, на Вашингтон не действуют. Ведь именно в Пакистане в 2016 г. американским дроном был ликвидирован тогдашний лидер “Талибана” мулла Ахтар Мансур.

Пакистан, несмотря на декларирование своей лояльности к Соединенным Штатам, стал для Афганистана одним из дестабилизирующих факторов. Оттуда приходят террористы, нашедшие приют на его территории. Поэтому отношения двух государств можно определить как дружескую вражду или враждебную дружбу.

Вся парадоксальность ситуации в том, что Пакистан нуждается в деньгах США. И их достаточное поступление возможно именно при условии дестабилизации Афганистана. Поэтому многие в Исламабаде совершенно не заинтересованы в том, чтобы Афганистан перестал быть точкой постоянного напряжения в регионе.

К сожалению, быстрое политическое решение афганского вопроса не проглядывается. Ситуацию ухудшает то, что, начав войну против “Аль-Каиды”, американцы получили вместе с тем новых террористов из “Исламского государства”. И нельзя исключать, что такое клонирование террористических организаций будет продолжаться.

Сложность отношений между Вашингтоном и Исламабадом заключается еще и в том, что в Пакистане военные, племенные, религиозные и гражданские силы борются за свое верховенство и влияние. Поскольку в этом государстве никто не способен контролировать ситуацию полностью, это выливается в большую сложность для американцев.

Рассматривая решение Трампа о помощи Исламабаду, следует подумать, будет оно работать или нет. И у кого больше рычагов влияния: Америки на Пакистан или наоборот.

Скорее всего, Пакистан будет рассматривать замораживание помощи как переговорную тактику Вашингтона, а не как конец отношений. Возможно, переговоры теперь будут начинаться с несколько измененных позиций обеих сторон, но США не могут позволить себе не вести диалог вообще, поскольку Пакистан владеет ядерным оружием. Да и трудно вывести Исламабад из дискуссии о том, как положить конец конфликту в регионе, когда он фактически сам является одной из сторон конфликта.

Нельзя исключать, что новые подходы американцев к условно союзническим отношениям с Пакистаном являются частью плана — переломить таким образом ход войны против “Талибана” в Афганистане. Цель их — заставить Исламабад, под угрозой потери помощи со стороны США, отказаться от своих лояльных подходов к определенным террористическим исламистским группировкам.

Если же такой проект администрации Трампа существует, то в случае неуступчивости в этом вопросе пакистанцев вполне может быть сделан следующий шаг. А именно — угроза со стороны Вашингтона признать Пакистан государством — спонсором терроризма. После чего может произойти частичный или полный разрыв в отношениях между этими двумя странами, а возможно, даже введение санкций к части пакистанских высших чиновников.

Если бы Исламабад согласился на условия США, то гипотетически это могло бы выглядеть весьма привлекательно. “Талибан” и экстремистская группировка “Хаккани” больше не ощущают, что у них есть безопасное место в Пакистане. И таким образом получают мотивацию сесть за стол переговоров с афганским правительством. Но если бы даже Пакистан под давлением согласился на эти изменения в своей политике, то все равно талибы не откажутся от своих претензий на контроль над всем Афганистаном.

Но несмотря на решительную риторику с обеих сторон, едва ли они будут действовать (по крайней мере в ближайшее время) так категорически резко.

Ведь полный разрыв Вашингтона с Исламабадом только подтолкнул бы последнего присоединиться к союзу Ирана, Китая, России и Сирии, противовесом которому на сегодня являются США, Израиль и Саудовская Аравия. А это стало бы существенной потерей для Вашингтона.

https://zn.ua/international/druzheskaya-vrazhda-ili-vrazhdebnaya-druzhba-272636_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар