Путін пропонує Європі Росію у ролі “даху”

Російський президент Володимир Путін шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, але він хоче, щоб це було на його умовах.

Про це пише політолог Віктор Каспрук у статті на “Радіо Свобода”.

“Для зовнішнього Путін видає себе за експортера безцінного товару – “постачальника миру”. На його думку, це робить його важливою фігурою, яка має вагу і вплив у Європі і світі. Чи завжди так було? У минулому і попередніх століттях постачальником миру міг бути лише той, хто міг загрожувати переможною війною. Сьогодні досить просто війни, в тому числі гібридної і явно програшної. Запустивши проекти “Кримнаш” і “Сиріянаш”, Путін пропонує Росію Європі у ролі “даху”, – зазначає автор.

За словами Каспрука, Путін продовжує залякувати світ і намагається, щоб з Росії зняли санкції, але на його умовах.

“Він лякає тих, хто піддається на це лякання. Та ще більше “розпалюється” у своїй агресії, коли бачить, що хтось його боїться, чи намагається умиротворити. І хоча Путін відчайдушно шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, він хоче, аби вони були зняті саме на його умовах”, – зазначає політолог.

http://www.radiosvoboda.org/a/28099852.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Україна і мовний імперіалізм Москви. Від «радянського народу» до «русского мира»

Радіо Свобода 05 Лютий 2017 

Віктор Каспрук

Поширена в СРСР псевдоісторична концепція про «єдиний радянський народ», яка закріпляла домінування росіян на окупованих ними територіях, по суті, була предтечею путінської ідеї «русского мира». Оскільки Москва вже більше не могла апелювати до зниклого разом із Радянським Союзом цього уявного псевдонароду, то ідеологи імперської політики Кремля віднайшли новий термін. Який би так само дозволяв трактувати колонізовані свого часу чужі території, як свої власні, а населяння, котре їх засиляє, вважати своїми підданими. Незважаючи на набутий ними державний статус і визнання у всьому світі незалежними країнами.

У цьому контексті варто звернути увагу на інтерв’ю відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук, директора Інституту української мови Павла Гриценка, який справедливо зазначив: «Коли йдеться про «російськомовне населення», ми маємо зовсім іншу ситуацію. Коли відчувалося, що Радянський Союз дихає на ладан, тоді зародилася ідея створити зовсім інший тип Homo Soveticus. Тоді була розроблена фантастична за обсягами, структурою та тонкістю втілення ідея русифікації. Були створені умови, за яких ти міг здобути професію лише відмовившись у процесі освоєння цієї професії від своєї рідної мови. Так поступово насаджувалася та формувалася ця «російськість»…

Перший етап цієї маніпуляції полягав у тому, що «русскоязычное население» прирівняли до «русских», до «соотечественников», до тих, кого треба захищати. Якщо ж їх треба захищати, то ви, йдучи з Радянського Союзу і створюючи свої нові держави – знайте, що ми у будь-який момент прийдемо і будемо захищати «русскоязычное население», незалежно від того чи це ром, чи це угорець, чи це українець».

Росія повернулася до свого «інтернаціонального обов’язку»

Дійсно, росіяни мають патологічну потребу когось від чогось «захищати». Так СРСР велику частину ХХ століття намагався видати себе за «захисника слабких народів» і «поборника справедливості».

І хоча усе це виливалося в підтримку терористичних та диктаторських режимів по всьому світу, але чого не зробиш задля поширення «принципово нової моделі» світоустрою.

Котра, щоправда, видавала тотальні злидні більшості населення за неймовірні успіхи комуністичного радянського керівництва, а втручання у внутрішні справи суверенних держав – за «інтернаціональний обов’язок» СРСР перед гнобленими «імперіалістами» далекими від Москви народами.

Тепер же Путін втручається і відторгає території сусідніх країн, послуговуючись новою ідеєю, яка передбачає, що Російська Федерація повертає частині російського народу (до якого кремлівці автоматично зарахували усіх тих, хто розмовляє російською мовою, і хто опинився поза їхнім контролем), захист і допомогу в дотриманні національних, релігійних і станових «прав».

Кремль силою намагається нав’язати українцям «право» перебувати в російському мовному та інформаційному просторі.

Абсолютно зрозуміло, що встановлювати свій «русский мир» вони планують лише там, де є російськомовні. Оскільки україномовні області їм не цікаві в принципі.

Наслідки тотальної русифікації не зникнуть самі по собі

25 років з часу відновлення української державності показали, що наслідки тотальної русифікації не можуть зникнути самі по собі.

Для українців це дуже болюча проблема, адже у великій частині міст вони й досі не мають повноцінного мовного середовища. Не дивлячись на те, що це їм гарантує Конституція.

У той же час, більшість політиків в Україні бояться навіть торкатися мовного питання, наперед знаючи, якою буде на це реакція з боку принципово російськомовних.

Але справа дерусифікації України і формування української сучасної політичної нації не зрушиться з місця, якщо мовна тема не звучатиме з вуст політиків і з екранів телевізорів, як найактуальніше завдання, як найнеобхідніша реформа для побудови успішної і сильної України.

Кремль хоче підірвати українське суспільство із середини. І знищення української мови, цінностей і культури нації – це методи та інструменти гібридної гуманітарної війни.

На жаль, українська політична еліта (або точніше ті, хто себе за неї видає), сьогодні явно не готова стати поряд із будівниками українського ментального простору і порвати з Москвою по-справжньому.

Помиляються принципові супротивники української мови, котрі чомусь думають, що можна побудувати якусь фантастичну російськомовну демократичну ліберальну Україну, яка буде подавати приклад Росії.

З іншого боку, замінити фактично діючу і понині в Україні пострадянську матрицю на українську, неможливо без формування культурних, освітніх, політичних, фінансових і промислових еліт.

Без побудови ефективної держави важко сформувати українське середовище

Російськомовний совок постійно перебуває у режимі самовідтворення, а побудова неефективної держави не може викликати бажання у тих, хто й досі вагається, перейти не тільки на державну мову, а й взагалі сприймати як свою державу, де постійно відбувається «покращення погіршення» рівня їхнього життя.

Заміна культурного коду у таких обивателів упирається передусім в соціальні питання. І таким чином небажання переходити на державну мову стає елементом внутрішнього спротиву державі, яку вони й досі ще не вважають своєю.

Неврахування цього вагомого чинника самоідентифікації частини населення України несе в собі дуже великі ризики.

Оскільки ті, хто й досі не визначилися зі своїм остаточним вибором, можуть дуже істотно вплинути на політичний курс країни на наступних парламентських і президентських виборах.

Українці потребують самоорганізації і самопідтримки. Адже коли більшість бізнесу і підприємництва в Україні нині російськомовні, то це означає, що навряд чи вони будуть підтримувати фінансово усе українське. Воно їм чуже і незрозуміле.

Можливо, що варто, у такому разі, задуматися над тим, щоб формувати українське середовище самим.

Організовуючи українців крок за кроком в церквах, вишах, на підприємствах і так далі. Тобто створюючи українські общини, як це є за кордоном.

Засновуючи кредитні спілки, каси взаємодопомоги, підтримуючи український бізнес, чим тільки можливо, даючи відсіч «наїздам» з боку тих, хто намагається його підім’яти.

Тобто кооперуючись культурологічно, економічно і соціально. Зустрічаючись, обговорюючи проблеми, тримаючи зв’язок між собою. Підтримуючи українські періодичні видання. Потрібні лише активні люди, щоб все розпочати і зрушити цю проблему з мертвої точки.

Звісно, що потрібен певний час, щоб українізувати молодь. Треба починати із підлітків, і давати їм українською те, що у них є популярним: майнкрафт, ютуб, кіносеріали та мультсеріали, трансляцію онлайн-ігор україномовними гравцями, ютуб-канали на типові дитячо-підліткові теми. Бо це все зараз переважно російською та англійською.

Як показує історичний досвід, якщо б питання української мови порушували з 1991 року, якби провели дерусифікацію і реальну українізацію Сходу і Криму, якщо б зупинили інформаційно-культурну експансію з боку Росії, то ніякого АТО не було б взагалі.

Причина нападу Росії – це відсутність на тих територіях української мови. Тому там де російська мова – там війна. А ті хто проти української мови, ті кличуть Путіна до агресивних дій кожним неукраїнським словом.

http://www.radiosvoboda.org/a/28279748.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Украина и языковой империализм Москвы. От «советского народа» до «русского мира»

Радио Свобода  05 февраля  2017   

Виктор Каспрук

Распространена в СССР псевдоисторическая концепция о «едином советском народе», которая закрепляла доминирование россиян на оккупированных ими территориях, по сути, была предтечей путинской идеи «русского мира». Поскольку Москва уже не могла апеллировать к пропавшему вместе с Советским Союзом этому воображаемому псевдонароду, то идеологи имперской политики Кремля нашли новый термин.  Который бы так же позволял трактовать колонизированные в свое время чужие территории, как свои собственные, а население, что их населяет, считать своими подданными. Несмотря на приобретенный ими государственный статус и признание во всем мире независимыми странами.

В этом контексте стоит обратить внимание на интервью известного украинского языковеда, доктора филологических наук, директора Института украинского языка Павла Гриценка, который справедливо отметил: «Когда речь идет о «русскоязычном населении», мы имеем совсем другую ситуацию. Когда чувствовалось, что Советский Союз дышит на ладан, тогда зародилась идея создать совершенно другой тип Homo Soveticus. Тогда была разработана фантастическая по объемам, структуре и тонкостью воплощения идея русификации. Были созданы условия, при которых ты мог получить профессию только отказавшись, в процессе освоения этой профессии, от своего родного языка. Так постепенно насаждалась и формировалась эта «русскость» …

Первый этап этой манипуляции заключался в том, что «русскоязычное население» приравняли к «русским», к «соотечественникам», к тем, кого нужно защищать. Если же их надо защищать, то вы, идя из Советского Союза и создавая свои новые государства – знайте, что мы в любой момент придем и будем защищать «русскоязычное население», независимо от того это ром, или это венгр, или это украинец».

Россия вернулась к своему «интернациональному долгу»

Действительно, россияне имеют патологическую потребность кого-то от чего-то «защищать». Так СССР большую часть ХХ века пытался выдать себя за «защитника слабых народов» и «поборника справедливости».

И хотя все это выливалось в поддержку террористических и диктаторских режимов по всему миру, но чего не сделаешь ради распространения «принципиально новой модели» мироустройства.

Которая, правда, выдавала тотальную нищету большинства населения за невероятные успехи коммунистического советского руководства, а вмешательство во внутренние дела суверенных государств – за «интернациональный долг» СССР перед притесняемыми «империалистами» далекими от Москвы народами.

Теперь же Путин вмешивается и отторгает территории соседних стран, пользуясь новой идеей, которая предусматривает, что Российская Федерация возвращает части русского народа (к которому кремлевцы автоматически зачислили всех тех, кто говорит на русском языке, и кто оказался вне их контроля), защиту и помощь в соблюдении национальных, религиозных и сословных «прав».

Кремль силой пытается навязать украинцам «право» находиться в русском языковом и информационном пространстве.

Совершенно понятно, что устанавливать свой «русский мир» они планируют только там, где есть русскоязычные. Поскольку украиноязычные области им не интересны в принципе.

Последствия тотальной русификации не исчезнут сами по себе

25 лет со времени восстановления украинской государственности показали, что последствия тотальной русификации не могут исчезнуть сами по себе.

Для украинцев это очень болезненная проблема, ведь в большой части городов они до сих пор не имеют полноценной языковой среды. Несмотря на то, что это им гарантирует Конституция.

В то же время, большинство политиков в Украине боятся даже касаться языкового вопроса, заранее зная, какой будет на это реакция со стороны принципиально русскоязычных.

Но дело дерусификации Украины и формирование украинской современной политической нации не сдвинется с места, если языковая тема не будет звучать из уст политиков и с экранов телевизоров, как актуальная задача, как необходимая реформа для построения успешной и сильной Украины.

Кремль хочет подорвать украинское общество изнутри. И уничтожение украинского языка, ценностей и культуры нации – это методы и инструменты гибридной гуманитарной войны.

К сожалению, украинская политическая элита (или точнее те, кто себя за нее выдает), сегодня явно не готова стать рядом с строителями украинского ментального пространства и порвать с Москвой по-настоящему.

Ошибаются принципиальные противники украинского языка, которые почему-то думают, что можно построить какую-то фантастическую русскоязычную демократическую либеральную Украину, которая будет подавать пример России.

С другой стороны, заменить фактически действующую и поныне в Украине постсоветскую матрицу на украинскую, невозможно без формирования культурных, образовательных, политических, финансовых и промышленных элит.

 Без построения эффективного государства трудно сформировать украинскую среду

Русскоязычный совок постоянно находится в режиме самовоспроизводства, а построение неэффективного государства не может вызвать желание у тех, кто до сих пор сомневается, перейти не только на государственный язык, но и вообще воспринимать как свое государство, где постоянно происходит «улучшение ухудшения» уровня их жизни.

Замена культурного кода в таких обывателей упирается, прежде всего, в социальные вопросы. И таким образом нежелание переходить на государственный язык становится элементом внутреннего сопротивления государству, которое они до сих пор еще не считают своим.

Игнорирование этого весомого фактора самоидентификации части населения Украины – несет в себе очень большие риски.

Поскольку те, кто до сих пор не определились со своим окончательным выбором, могут очень существенно повлиять на политический курс страны на следующих парламентских и президентских выборах.

Украинцам нужна самоорганизация и самоподдержка. Ведь когда большинство бизнеса и предпринимательства в Украине сейчас русскоязычные, то это означает, что вряд ли они будут поддерживать финансово все украинское. Оно им чуждо и непонятно.

Возможно, что стоит, в таком случае, задуматься над тем, чтобы формировать украинскую среду самим.

Организуя украинцев шаг за шагом в церквях, вузах, на предприятиях и так далее. То есть, создавая украинские общины, как это есть за рубежом.

Основывая кредитные союзы, кассы взаимопомощи, поддерживая украинский бизнес, чем только возможно, давая отпор «наездам» со стороны тех, кто пытается его подмять.

То есть кооперируясь культурологически, экономически и социально. Встречаясь, обсуждая проблемы, держа связь между собой. Поддерживая украинские периодические издания. Нужны только активные люди, чтобы все начать и сдвинуть эту проблему с мертвой точки.

Конечно, требуется определенное время, чтобы украинизировать молодежь. Надо начинать с подростков, и давать им на украинском то, что у них есть популярным: майнкрафт, ютуб, киносериалы и мультсериалы, трансляцию онлайн-игр с украиноязычными игроками, ютуб-каналы на типовые детско-подростковые темы. Потому что это все сейчас в основном на русском и английском.

Как показывает исторический опыт, если бы вопрос украинского языка поднимали с 1991 года, если бы провели дерусификацию и реальную украинизацию Востока и Крыма, если бы остановили информационно-культурную экспансию со стороны России, то никакого АТО не было бы вообще.

Причина нападения России – это отсутствие на этих территориях украинского языка. Поэтому там, где русский язык – там война. А те, кто против украинского языка, те зазывают Путина к агрессивным  действиям каждым неукраинским словом.

http://www.radiosvoboda.org/a/28279748.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Експерт розповів, коли адміністрація Трампа зможе оприлюднити нову концепцію щодо РФ

Є велика ймовірність, що сценарій нового пакета санкцій у США дійсно розглядається саме в частині втручання у вибори.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, аналізуючи заяву американського сенатора про запровадження нових санкцій проти РФ після розслідування в Конгресі заяв про втручання у вибори США.

«Скоріш за все, Трамп ухвалюватиме остаточне рішення після того, як відбудеться особиста зустріч із Путіним. Саме це може стати відправною точкою, з якої розпочнеться нова політика щодо Росії та загалом геополітична ситуація. Йдеться не лише про агресію щодо України, а про весь західний світ», – припускає політолог.

На його переконання, низка заяв, які звучали під час Мюнхенської конференції, та ланцюжок подій напередодні заходу є сигналом того, що програму покращення відносин з РФ виконати навряд чи вдасться.

Не виключено, що в США готують абсолютно нову концепцію щодо РФ, яка поки не оприлюднюється. Зміни можуть відбутися або після перших 100 днів президентства Трампа, або в перший місяць після цього.

За його словами, поки ще триває та позиційна гра, перебіг якої РФ ще може змінити через певну непідготовленість США. З іншого боку, зауважив він, ми вже були свідками заклику до повернення до концепції сили.

«Це повернення до часів Рейгана, до проголошення нової холодної війни, перегонів озброєнь, що, очевидно, РФ витримати не зможе, а в США чудово це розуміють. Путін, який ставив на Трампа, може бути розчарований. Трамп може виявитися більш оперативним, ніж Клінтон, яка не робила б різких рухів. Судячи з тієї поведінки Трампа, яка є станом на сьогодні, можна припустити, що він схильний до думки, що в такому геополітичному форматі РФ існувати не може», – розмірковує політолог.

«Не виключено, що все може обернутися таким чином, що Трамп буде налаштований проти РФ більше, ніж Рейган проти Радянського Союзу», – підсумував Віктор Каспрук.

В експертному колі передбачають, що набагато сильнішим ударом, ніж санкції, для РФ може стати курс адміністрації Трампа на розморожування видобутку нафти, оскільки це прямо б’є по ринку, а до секторальних санкцій у Кремлі вже адаптувалися.

Нагадаємо, минулого тижня Дональд Трамп підписав указ про звільнення свого радника Майкла Флінна через контакти з РФ щодо скасування санкцій. Також у Вашингтоні заявили, що Білий дім має докази фальсифікації виборів.

https://www.slovoidilo.ua/2017/02/20/pogljad/polityka/ekspert-rozpoviv-koly-administracziya-trampa-zmozhe-oprylyudnyty-novu-koncepcziyu-shhodo-rf

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Эксперт рассказал, когда администрация Трампа сможет огласить новую концепцию по РФ

Велика вероятность, что сценарий нового пакета санкций в США действительно рассматривается именно по части вмешательства в выборы.

Об этом в комментарии «Слову и Делу» рассказал политолог Виктор Каспрук, анализируя заявление американского сенатора о введении новых санкций против РФ после расследования в Конгрессе заявлений о вмешательстве в выборы США.

«Скорее всего, Трамп будет принимать окончательное решение после того, как состоится личная встреча с Путиным. Именно это может стать отправной точкой с которой начнется новая политика в отношении России и в целом геополитическая ситуация. Речь не только об агрессии в отношении Украины, но и обо всем западном мире», – предположил политолог.

По его убеждению, ряд заявлений, которые звучали в ходе Мюнхенской конференции, и цепочка событий накануне являются сигналом того, что программу улучшения отношений с РФ выполнить вряд ли удастся.

Не исключено, что в США готовят совершенно новую концепцию по РФ, которая пока не подлежит огласке. Изменения могут произойти либо после первых 100 дней президентства Трампа, либо в первый месяц после этого.

По его словам, пока еще продолжается позиционная игра, ход которой РФ еще может изменить, из-за определенной неподготовленности США. С другой стороны, отметил он, мы уже были свидетелями призыва к возвращению к концепции силы.

«Это возвращение во времена Рейгана, к провозглашению новой холодной войны, гонки вооружений, что, очевидно, РФ выдержать не сможет, а в США прекрасно это понимают. Путин, который ставил на Трампа, может быть разочарован. Трамп может оказаться более оперативным, чем Клинтон, которая не делала бы резких движений. Судя по тому поведению Трампа, которое есть по состоянию на сегодня, можно предположить, что он склонен к мысли, что в таком геополитическом формате РФ существовать не может», – рассуждает политолог.

«Не исключено, что все может обернуться таким образом, что Трамп станет настроен против РФ больше, чем Рейган против Советского Союза», – подытожил Виктор Каспрук.

В экспертном кругу предполагают, что гораздо более сильным ударом, чем санкции, для РФ может стать курс администрации Трампа на размораживание добычи нефти, поскольку это прямо сказывается на рынке, а к секторальным санкциям в Кремле уже адаптировались.

Напомним, на прошлой неделе Дональд Трамп подписал указ об увольнении своего советника Майкла Флинна за его контакты с РФ по поводу отмены санкций. Также в Вашингтоне заявили, что у Белого дома есть доказательства фальсификации результатов выборов.

https://ru.slovoidilo.ua/2017/02/20/mnenie/politika/ekspert-rasskazal-kogda-administraciya-trampa-smozhet-oglasit-novuyu-koncepciyu-po-rf

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Путін не врахував стійкості і мобільності американської системи влади

Віктор Каспрук

Як би це не звучало парадоксально, але в намаганні президента Сполучених Штатів розпочати «консервативну перебудову Америки» і світової геополітики, Путін може виявитися для нього непоганим «стимулом». Принаймні на самому початку його президентської каденції.

Оскільки спроби Кремля вплинути на перебіг президентської кампанії у США і використання для цього «партизанської пропаганди», поставили перед політичним американським істеблішментом питання, – наскільки надійно їхня країна захищена від будь-яких зовнішніх впливів.

Таким чином (хоче цього сам Дональд Трамп, чи не хоче), але йому весь час доведеться доводити американцям, що він ніяким чином не пов’язаний із Путіним.

А це, в першу чергу, підштовхуватиме його до поступового переходу до більш потужної і реалістичної політики щодо Росії, котрою вже 17 років заправляє пожиттєвий президент.

Варто почати з того, що Білий дім не зможе закривати очі на прагнення Путіна зменшити американський інтерес і вплив в Європі та Азії.

А наростання внутрішньої політичної кризи, яку провокують розбіжності в ставленні політикуму США до напряму у якому слід проводити російську політику, вносить певний розкол в середовищі владних еліт.

Водночас, провокування Росією втягнення її в воєнну гонку з Америкою, мало б суперечити стратегічним цілям Путіна. Адже тут необхідно враховувати не тільки фактор збільшення Сполученими Штатами витрат на виробництво і закупівлю новітніх модерних типів озброєння, а й зростання військової ефективності американської армії.

Що, в свою чергу, поставить Москву перед вибором, де взяти кошти на модернізацію і збільшення боєздатності своєї армії.

Це повністю руйнує плани Путіна, котрі полягали в тому, що потрібно лише направляти в правильне русло сценарій, а «трампівська» Америка сама відкриє Росії шлях на світову арену і визнає Кремль рівним собі геополітичним партнером.

Путін звик діяти тактично політично оперативно, відчуваючи межі своєї влади і корупційних можливостей.

Трамп поки що відчуває себе більше бізнесменом, ніж політиком у світі номер один. Тому він розривається між владою і бізнес-можливостями, а американський світ перебуває сьогодні від цього у дуже серйозному замішанні.

Проте, якби навіть Дональд Трамп вирішив стати таким, як Путін, у нього ніколи не буде такої можливості.

Адже американська конституційна система, завдяки батькам-засновникам США, створена таким чином, що президентська влада є лише одним із трьох її стовпів.

Але російський диктатор цього не розуміє і має ілюзії, що сіючи хаос по світу він зможе вічно бігати колами навколо американської зовнішньої політики, вишукуючи в ній пробої і роблячи спроби нанести дошкульні удари.

Це в нього не вийде ні зараз, ні в майбутньому. Американська державна машина сконструйована таким чином, що всі «геополітичні танці» Путіна будуть прораховані, і ефективну відповідь він отримає набагато швидше, ніж це можуть собі уявити в Москві.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Сирія: чи можливі «безпечні зони» на території війни?

Віктор Каспрук

Президент США Дональд Трамп має намір переформатувати Америку і увесь світ під своє бачення. Просуваючись у цьому напрямку він готувався підписати указ, який зупиняє прийом на території США сирійських біженців і зобов’язує Міністерство оборони та Державний департамент розробити плани створення «безпечних зон» для біженців в Сирії.

Але в останній момент Дональд Трамп вирішив відкликати пропозицію щодо «безпечних зон». Це рішення дозволяє адміністрації Трампа уникнути, принаймні тимчасово, складних питань, які б піднімала політика її втілення. Уникаючи цим цілого ряду політичних і матеріально-технічних проблем.

Можливо, що на папері усе це виглядало б досить привабливо. Адже під час виборчої кампанії 2016 року «безпечні зони» часто підносилися у якості альтернативи допуску біженців на американську територію.

Такий підхід мав би одночасно гарантувати безпеку цивільним особам, а також знижував ризики того, що терористи будуть здатними використовувати програму для біженців для проникнення у Сполучені Штати.

Але виборча кампанія вже закінчилася і матеріалізація ідеї «безпечних зон» могла мати свої тривожні наслідки. Оскільки обіцянка Дональда Трампа створити в Сирії подібні зони для переміщених осіб явно б вимагала військового втручання Америки у цей конфлікт.

Незважаючи на свою назву, ці «безпечні зони» не завжди могли бути безпечними.

Бо без належного захисту вони насправді легко ставали мішенню для атак терористичних сил, котрі прагнули завдати шкоди мирним жителям, які там перебували.

І тут можна навести, як негативний приклад, трагічну історію, котра трапилася свого часу у боснійському місті Сребрениці.

Коли так само було заявлено про безпечну зону для боснійських мусульман. Проте вона була захоплена боснійськими сербами, які вбили більше 7 тисяч мусульманських чоловіків і хлопчиків.

Якщо «безпечна зона» була створена у Сирії, то вона мала б потребу у військовому захисті з боку США.

Що, у свою чергу, означало підняття питання про створення безпольотної зони, а також перекидання туди американських наземних військ для захисту цієї зони від ІДІЛ і солдатів сирійської урядової армії.

Це вимагало б великого американського втручання, а також здатне було призвести до прямого конфлікту з сирійськими військами і спровокувати розширення присутності союзника диктатора Башара Асада – Росії.

Крім того, без створення життєздатних робочих місць та інфраструктури, біженці можуть покинути «безпечні зони», які не здатні забезпечити їхні основні потреби.

Адже вже існують райони в Туреччині, Лівані і Йорданії, які були відносно безпечні для сирійських біженців. Проте, жахливі умови проживання у таборах викликали неконтрольований масовий вихід їх мешканців до Європи, створюючи велике навантаження на її південному фланзі.

Можливо, що для більшості із них, було б набагато краще залишатися в Туреччині, Лівані та Йорданії. Та через недофінансування з боку міжнародного співтовариства, тягар утримування цих «безпечних зон» припав на країни регіону.

Інфраструктури в Йорданії, Лівані і Туреччині перевантажені. І, як вважають американські аналітики, якщо все залишити, як і було, без уваги, то напруга буде живити нестабільність і викликати ще більше насильство в регіоні, що буде мати наслідки для національної безпеки США.

Більше того, несприятливі місця розселення біженців стають вирішальним фактором наростання їхньої радикалізації.

Жебрацькі умови життя, відсутність економічних можливостей і повна безнадія можуть зробити подібні  табори родючим  ґрунтом для екстремістської пропаганди. І коли їх жителі повернуться додому, вони можуть нести в собі насіння наступного покоління терористів.

Так що «безпечні зони» мають свої власні питання безпеки: необхідність великого втручання в регіоні, або можливої дестабілізації регіону, якщо попередньо не будуть враховані усі мінуси, до який може призвести погано пророблена робота щодо утворення таких зон.

Наразі ідеї президента Трампа стосовно «безпечних зон» в Сирії зустріли з скептицизмом у Пентагоні.

Пентагон мав більше питань, ніж відповідей щодо планів Дональда Трампа встановити «безпечні зони» всередині Сирії та сусідніх країнах  для потенційних мільйонів біженців, переміщених у результаті нескінченного там кровопролиття.

Оскільки ця ініціатива вимагала б для своєї реалізації розгортання десятків тисяч американських військовослужбовців.

Не дивлячись на те, що  нещодавно проект можливого розпорядження президента Трампа з’явився в Інтернеті, і був отриманий численними американськими ЗМІ, очевидно, що він став для вищого військового керівництва несподіванкою.

Адже якби після його прийняття почали готувати Міністерство оборони та Державний департамент, то чи встигнули вони протягом наступних 90 днів розробити стратегію розгортання та встановлення таких «безпечних зон» і одночасно створити декілька таких таборів для біженців?

Варто пригадати, що попередник президента Трампа, Барак Обама, відмовився від ідеї встановлення зон безпеки після того, як його головні військові радники підрахували, що для їх безпечного утриманні потрібно задіяти 30 тисяч американських військових.

Водночас, проблеми в Сирії є набагато складнішими, ніж це здається на перший погляд.

Після шести років громадянської війни у цій країні, прослідковується тенденція до зменшення наростання протистояння. І хоча ще далеко до повного припинення вогню, але наявність значної кількості американських військ для захисту біженців, здатна була підвищити ризик конфронтації з лояльними до президента Башара Асада армійськими сирійськими силами і російськими військовими, що їх підтримують.

Можливо, що усі ці застороги й підживлюють, перш за все, скепсис з боку Пентагону.

Оскільки непросто відповісти на питання – безпеку яких конкретно територій американські війська мають забезпечувати? Від кого вони мають захищати сирійських біженців? Як би Дональд Трамп визначав завдання такого захисту?

І коли б американському командуванню було доручено гарантувати безпеку цих «безпечних зон», то чи готово воно перехоплювати, або й збивати будь-які російські, або сирійські літаки, котрі б порушували заборону польотів над такими зонами?

А якщо президент Трамп вперто наполягав на реалізації свого плану «безпечних зон», то це здатне призвести до його перших протиріч (а можливо і в подальшому конфронтації) з Кремлем.

Оскільки в Москві вже почали заявляти, що Трамп не радився з росіянами з приводу цього плану і слід враховувати усі можливі наслідки такого кроку.

У той же час, Туреччина, яка давно вже виступає за створення заборонених для польотів зон навколо свого кордону з Сирією, наголошує на тому, що хотіла б побачити результат пропозицій Трампа.

Як і передбачалося, Сирія стала одним із пріоритетів, на який буде зосереджена увага Дональда Трампа на початку його президенства. І Америка активізуватиме свою роль на арабському напрямку.

Але чи можливі взагалі «безпечні зони» на території, де відбувається війна? Адже лише тоді, коли вдасться досягти довготривалої угоди щодо припинення війни у Сирії, можна буде говорити про можливість такої витратної у всіх сенсах акції.

І якщо спробувати відкинути усі інші аргументи, то навіть величезні витрати на розгортання і утримування такої великої кількості американських військ, можуть бути в подальшому серйозним стримуючим фактором.

Передусім тому, що як відзначають американські військові експерти, середньомісячні витрати, котрі були необхідні для підтримки операцій під час піку війни в Іраку складали 11 мільярдів доларів.

Тож відмова президента США Дональда Трампа від ідеї «безпечних зон» є дуже обнадійливим чинником.

Оскільки вона показує, що в його команді від самого початку його президенства є радники, котрі, проаналізувавши контроверсійну ситуацію, здатні допомогти йому оперативно віднайти і прийняти єдино правильне рішення.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Атака на позиції ЗСУ: експерт пояснив, навіщо РФ потрібен штурм Авдіївки

Найбільш імовірно, що РФ зараз може бути потрібна якась локальна перемога, щоб тиснути на Україну та показати «російську міць» у першу чергу США.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, аналізуючи дані щодо штурму Авдіївки та наступу бойовиків на позиції ЗСУ.

«З точки зору здорового глузду та ресурсів, вести посилені бойові дії немає сенсу. Однак у політичній перспективі після переговорів із Трампом до моменту особистої зустрічі з ним Кремль намагатиметься довести США, що Україна – штучна держава. Україна має встигнути зробити перший крок», – констатував політолог.

Як правило, уточнив він, домовленості про зустріч тривають довго, й у цей проміжок українська дипломатія має спрацювати на випередження.

«Трамп як успішний бізнесмен зможе зрозуміти лише сильну та активну позицію. Українське лобі, яке є в США, має зробити крок на випередження», – переконаний він.

На його думку, наступ на позиції ЗСУ – це частина багатоходівки РФ.

«РФ потрібно дестабілізувати ситуацію в Україні перед зустріччю Путіна з Трампом. Але, по-перше, є шанс, що зустріч Трампа з Порошенком відбудеться раніше, а по-друге, можливості Росії зараз обмежені», – вважає Віктор Каспрук.

https://www.slovoidilo.ua/2017/01/30/pogljad/polityka/ataka-na-pozycziyi-zsu-ekspert-poyasnyv-navishho-rf-potriben-shturm-avdiyivky

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Атака на позиции ВСУ: эксперт объяснил, зачем РФ нужен штурм Авдеевки

Наиболее вероятно, что РФ сейчас может потребоваться какая-то мини-локальная победа, чтобы давить на Украину и показать «российскую мощь» в первую очередь США.

Об этом в комментарии «Слову и Делу» рассказал политолог Виктор Каспрук, анализируя данные о штурме Авдеевки и наступлении боевиков на позиции ВСУ.

«С точки зрения здравого смысла и ресурсов, вести усиленные боевые действия нет возможности. Однако в политической перспективе после телефонных переговоров с Трампом до момента личной встречи с ним Кремль будет пытаться донести США, что Украина – это искусственное государство. Украина должна успеть сделать первый шаг», – констатировал политолог.

Как правило, уточнил он, договоренности о встрече занимают много времени, и в этот промежуток украинская дипломатия должна сработать на опережение.

«Трамп как успешный бизнесмен сможет понять только сильную и активную позицию. Украинское лобби, которое есть в США, должно сделать шаг на опережение», – убежден он.

По его мнению, наступление на позиции ВСУ – часть многоходовки РФ.

«РФ нужно дестабилизировать ситуацию в Украине перед личной встречей Путина с Трампом. Но, во-первых, есть шанс, что встреча Трампа с Порошенко произойдет раньше, а во-вторых, возможности России сейчас ограничены», – считает Виктор Каспрук.

https://ru.slovoidilo.ua/2017/01/30/mnenie/politika/ataka-na-pozicii-vsu-ekspert-obyasnil-zachem-rf-nuzhen-shturm-avdeevki

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Русский мир» і Україна. «Закон Ківалова-Колесніченка» має бути скасований

Радіо Свобода 12 січня 2017 

Віктор Каспрук

Як справедливо зазначив в одному зі своїх інтерв’ю відомий український мовознавець, професор Олександр Пономарів: «Помаранчева революція, потім Революція гідності. Різні люди брали у них участь. І на Майдані між собою люди говорили різними мовами, але, коли виходили на трибуну, всі говорили українською, бо вважали, що це мова, яка нас об’єднає… Але що натомість сталося після цієї революції? Тоді Москва підкинула нам гасло «Єдина країна – Единая страна». Це гасло було абсолютно підступним, але його з такою запопадливістю розтиражували скрізь… Це збило з пантелику багатьох людей. Бо не може бути єдина країна з двома мовами».

Важко не погодитися з професором Олександром Пономарівом. Адже на сьогодні застосування української мови – це ніщо інше, як демонстрація громадянами лояльності до Української держави.

Так само розуміють застосування державної мови в країнах Балтії, США, Польщі, Чехії та інших країнах Європи. І тільки кондові совки, котрі залишилися жити в Україні, мають своє інше розуміння. Щоразу повторюючи імперську мантру на кшталт: «какая разница на каком языке разговаривать».

Ігноруючи українську мову – чиновник виступає проти її поширення в українському суспільстві

Засилля російської мови в Україні має тяглість від часів Російської і Радянської імперій. Та якщо у часи жорсткої колонізації українських територій імперцями це хоч якось можна було пояснити, то за часів незалежної України це явище виглядає, як цілковитий нонсенс.

Людина може не спілкуватися українською із різних причин, але головною причиною є те, що й досі не створено в Україні умов, за яких неможливо було б працювати на державній службі без знання державної української мови.

Поблажки у цьому для принципово російськомовних явно прослідковуються на всіх рівнях владної ієрархії.

Але як можна бюрократичний чиновницький апарат стимулювати до використання української мови, коли у багатьох випадках, навіть вища номенклатура продовжує постійно її ігнорувати?

І тут проявляється закономірність, якщо чиновник ігнорує українську мову, то це означає, що він виступає проти її поширення в українському суспільстві, а це вже само по собі багато що говорить про таку особу.

Недоброзичливці добре прорахували, що доведення кількості україномовних громадян України до критичного мінімуму, здатне дуже швидко взагалі зняти з порядку денного «українське питання».

Адже, якщо немає носіїв мови, то і немає українського народу. А тому навіщо собі заморочувати голову якимось «мовними дрібницями»?

Чи не легше перестати боротися за збереження української ідентичності і погодитися з «неминучою» історичною реальністю, за якої переможе путінське – «українці і росіяни – це єдиний народ».

Через російський телевізійний продукт українці вбирають з екрану московські «цінності»

Можна багато про що довго дискутувати з приводу того, чого нічого позитивно не змінюється, і чому ніхто не переймається тим, що в «українському» інформаційному просторі й досі домінують російськомовні газети і книги.

Не говорячи вже про те, що головною проблемою є майже повна відсутність україномовного контенту. І якщо останнім часом на кількох FM радіостанціях все ж почали транслювати українські пісні, то із фільмами і телепрограмами все так і залишається по-старому.

А коли більшість населення постійно дивиться телебачення, на якому пропонуються низькопробні російські фільми, російськомовні російські серіали з субтитрами та всякий російськомовний нібито розважальний мотлох, то така масова обробка телевізором мізків українців лише закріплює у них на підсвідомому рівні перебування в інформаційному «русском мире».

Хочуть глядачі цього, чи не хочуть, але дивлячись російський телевізійний продукт, вони вбирають з екрану московські «цінності», спосіб життя, «культуру» і ідеологію, котру часто виробники іноземного контенту намагаються замаскувати під історичну об’єктивність.

За останні два десятиліття імперці познімали «гори» телесеріалів про те, що «діди воювали» та на інші історичні теми.

Де мирна і могутня Росія завжди усіх перемагає. А росіяни – це добрі ангели, котрі спустилися з неба, щоб врятувати людство від підлих підступів «злих сил», які їм протистоять.

І усім цим ворожим інформаційним продуктом масово «годують» українців. Серед тих, хто це робить, є, звичайно і таки, які не розуміють, що цим підміняється рідна культура масовою чужинською і ворожою антикультурою.

У той час, коли б здавалося, що держава повинна своєю культурною політикою заохочувати своїх громадян вчити мову, користуватися нею, і закривати діяльність відверто ворожих державі медіа, все відбувається з похибкою до навпаки.

В історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова

Та хоча існують закони, що необхідно знати українську мову, але саме ті, хто не володіють (або володіють погано) державною мовою, можуть мати престижну і грошовиту роботу, і таким чином якнайкраще вписуються в українській соціум.

Нині в Україні створені такі умови, що українці по суті змушені боротися за своє право не бути упослідженими на своїй же землі.

Однак російська мова – це не лише мова економічної, бізнесової і культурної експансії. Російська мова – це мова агресора – гармати, танки, міномети та загарбання українських територій.

«Русскомирность» тисне на українців на всіх можливих напрямках. І тут немає нічого спонтанного, чи випадкового.

Російські окупанти, котрі століттями вважали себе панами над українцями, ніколи добровільно не змиряться з тим, що вони вже не контролюють цю територію.

Тому не можна давати їм шансу продовжувати свою експансію вже іншими методами і в інших вимірах – намаганням сховатися за ідеологію своєї начебто цивілізаційної, інформаційної чи культурної зверхності.

Повертати мову в оббіг українського соціуму потрібно без примусу, але рішучими методами. Так телебачення, яке має всеукраїнську аудиторію, повинно бути повністю українським. І так само, як і FM-радіостанції.

І ніяких квот. Для російськомовної аудиторії – декілька годин місцевого телебачення і радіо зранку.

Телеведучі, або переходять на українську мову, або ж ведуть свої програми в Росії. Політики, які не володіють українською мовою, повинні ігноруватися.

Міністри – звільнятися, а на інтернет-видання накладатися штрафи. Вдома розмовляйте на будь-якій мові, але публічна мова мусить бути тільки одна – українська.

Необхідно зрозуміти просту істину, що в історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова. І зробити з цього правильні висновки…

http://www.radiosvoboda.org/a/28229490.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Русский мир» и Украина. «Закон Кивалова-Колесниченко» должен быть отменен

Радио Свобода  12 січня 2017   

Виктор Каспрук

Конституционный суд Украины, который сейчас рассматривает на предмет конституционности так называемый «языковой закон Кивалова-Колесниченко», должен наконец отменить этот позорный закон, который уничтожает украинский язык и превращает Украину в подобие «России-2». Однако, то, что украинский язык, после более чем 25 лет с момента восстановления украинской независимости, требует, как и раньше, государственной защиты, является признаком незавершенности процесса построения украинского государства.

Как справедливо отметил в одном из своих интервью известный украинский языковед, профессор Александр Пономарев: «Оранжевая революция, затем Революция достоинства. Разные люди принимали в них участие. И на Майдане между собой люди говорили на разных языках, но, когда выходили на трибуну, все говорили на украинском, потому что считали, что это язык, который нас объединит … Но что взамен произошло после этой революции? Тогда Москва подбросила нам лозунг «Єдина країна – Единая страна». Этот лозунг был абсолютно коварным, но его с таким рвением растиражировали везде … Это сбило с толку многих людей. Потому что не может быть единая страна с двумя языками».

Трудно не согласиться с профессором Александром Пономаривом. Ведь на сегодня применение украинского языка – это не что иное, как демонстрация гражданами лояльности к Украинскому государству.

Так же понимают применения государственного языка в странах Балтии, США, Польше, Чехии и других странах Европы. И только кондовые совки, которые остались жить в Украине, имеют свое другое понимание. Каждый раз повторяя имперскую мантру вроде: «какая разница на каком языке разговаривать».

Игнорируя украинский язык – чиновник выступает против его распространения в украинском обществе

Засилье русского языка в Украине имеет протяженность от времен Российской и Советской империй. Но если во времена жесткой колонизации украинских территорий имперцами это хоть как-то можно было объяснить, то во времена независимой Украины это явление выглядит, как полный нонсенс.

Человек может не общаться на украинском по разным причинам, но главной причиной является то, что до сих пор не созданы в Украине условия, при которых было бы невозможно работать на государственной службе без знания государственного украинского языка.

Поблажки в этом для принципиально русскоязычных явно прослеживаются на всех уровнях иерархии власти.

Но как можно бюрократический чиновничий аппарат стимулировать к использованию украинского языка, когда во многих случаях, даже высшая номенклатура продолжает постоянно его игнорировать?

И здесь проявляется закономерность, если чиновник игнорирует украинский язык, то это означает, что он выступает против его распространения в украинском обществе, а это уже само по себе многое говорит о таком лице.

Недоброжелатели хорошо просчитали, что доведение количества украиноязычных граждан Украины до критического минимума, способно очень быстро вообще снять с повестки дня «украинский вопрос».
Ведь, если нет носителей языка, то и нет украинского народа. Поэтому зачем себе засорять голову какими-то «языковыми мелочами»?

Не легче перестать бороться за сохранение украинской идентичности и согласиться с «неизбежной» исторической реальностью, при которой победит путинское – «украинцы и русские – это единый народ».

Через российский телевизионный продукт украинцы впитывают с экрана московские «ценности»

Можно о многом долго дискутировать по поводу того, что ничего положительно не меняется, и почему никто не озабочен тем, что в «украинском» информационном пространстве до сих пор доминируют русскоязычные газеты и книги.

Не говоря уже о том, что главной проблемой является почти полное отсутствие украиноязычного контента. И если в последнее время на нескольких FM радиостанциях все же начали транслировать украинские песни, то с фильмами и телепрограммами все так и остается по-старому.

А когда большинство населения постоянно смотрит телевидение, на котором предлагаются низкопробные российские фильмы, русскоязычные русские сериалы с субтитрами и всякий русскоязычный якобы развлекательный хлам, то такая массовая обработка телевизором мозгов украинцев лишь закрепляет у них на подсознательном уровне пребывания в информационном «русском мире».

Хотят зрители этого, или не хотят, но когда они смотрят российский телевизионный продукт, они впитывают с экрана московские «ценности», образ жизни, «культуру» и идеологию, которую часто производители иностранного контента пытаются замаскировать под историческую объективность.

За последние два десятилетия имперцы сняли «горы» телесериалов о том, что «деды воевали» и на другие исторические темы.
Где мирная и мощная Россия всегда всех побеждает. А русские – это добрые ангелы, которые спустились с неба, чтобы спасти человечество от подлых козней «злых сил», которые им противостоят.

И всем этим враждебным информационным продуктом массово «кормят» украинцев. Среди тех, кто это делает, есть, конечно, и такие, которые не понимают, что этим родная культура подменяется массовой чужеземной и враждебной антикультурой.

В то время, когда бы казалось, что государство должно своей культурной политикой поощрять своих граждан учить язык, пользоваться им, и закрывать деятельность откровенно враждебных государству СМИ, все происходит с точностью до наоборот.

В исторической перспективе Украина будет только там, где будет украинский язык

И хотя существуют законы, что необходимо знать украинский язык, но именно те, кто не говорит (или говорит плохо) на государственном языке, могут иметь престижную и денежную работу, и таким образом лучше вписываются в украинский социум.

Сейчас в Украине созданы такие условия, что украинцы, по сути, вынуждены бороться за свое право не быть униженными на своей же земле.

Однако русский язык – это не только язык экономической, деловой и культурной экспансии. Русский язык – это язык агрессора – пушки, танки, минометы и захвата украинских территорий.

«Русскомирность» давит на украинцев на всех возможных направлениях. И здесь нет ничего спонтанного или случайного.

Российские оккупанты, которые веками считали себя господами над украинцами, никогда добровольно не смирятся с тем, что они уже не контролируют эту территорию.

Поэтому нельзя давать им шанса продолжать свою экспансию уже другими методами и в других измерениях – попыткой спрятаться за идеологию своего вроде бы цивилизационного, информационного или культурного превосходства.

Возвращать язык в оборот украинского социума нужно без принуждения, но решительными методами. Так телевидение, которое имеет всеукраинскую аудиторию, должно быть полностью украинским. Так же, как и FM-радиостанции.

И никаких квот. Для русскоязычной аудитории – несколько часов местного телевидения и радио утром.

Телеведущие, или переходят на украинский язык, или же ведут свои программы в России. Политики, которые не владеют украинским языком, должны игнорироваться.

Министры – увольняться, а на интернет-издания накладываться штрафы. Дома разговаривайте на любом языке, но публичный язык должен быть только один – украинский.

Необходимо понять простую истину, что в исторической перспективе Украина будет только там, где будет украинский язык. И сделать из этого правильные выводы …

http://www.radiosvoboda.org/a/28229490.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

На межі краху. Війни в Україні та Сирії виснажили економіку Росії

Радіо Свобода 08 січня 2017 

Віктор Каспрук

Війни в Україні та Сирії надзвичайно виснажили російську економіку. Але якщо для того, щоб позбутися цього виснажливого тягаря, потрібне лише одне рішення Путіна, то падіння цін на нафту від Кремля ніяк не залежить.

Коли Путін вперше став президентом Росії у 2000 році, то ціни на нафту трималися в середньому на рівні 28 доларів за барель.

І хоча більшу частину останніх п’яти років ця ціна становила понад 100 доларів за барель, ціни на нафту пройшли майже повне коло.

Клептократичний путінський режим, отримавши свого часу трильйони нафтодоларів, дуже «своєрідно» ними розпорядився.

Марнославство Путіна не дозволило йому зрозуміти, чи змусити повірити у те, що коливання цін на нафту на біржі мають свою власну логіку і не є продуктом маніпуляцій.

Можна, звісно, скорочувати витрати і вживати інші засоби економії на життєвому рівні росіян, але в умовах дешевої нафти, або незначного підйому цін на неї, різкого падіння доходів і добробуту росіян уникнути ніяк не вдасться.

Варто звернути увагу на те, що за роки свого тривалого правління Путін досяг дійсно «унікальних» результатів. Він зробив паразитами понад 90 відсотків громадян своєї країни.

Адже ще ніколи Російська Федерація не була так залежна від експорту нафти і газу. Й тепер будь-яка спроба закликати громадян Росії до копіткої і продуктивної праці – викличе загальний гнів і невдоволення.

І нафтова залежність – це набагато небезпечніше, ніж багато хто собі може уявити. «Вставання з колін» і лик благодійника, який відкрив нафтові шлюзи, будуть сакральної мрією на багато десятиліть. Адже «петролопатія» стала для росіян важкою національною хворобою.

Ручне «балансування» бюджету Росії нагадує балансування «Титаніка»

І хоча Путін визнаний майстер геополітичних авантюр, однак його основним недоліком є незнання економіки та нерозуміння логіки розвитку соціальних процесів за умов дефіциту надходжень нафтодоларів.

Накопичення з Резервного фонду, котрі Росії вдалося отримати в роки нафтового буму, фактично пішли на війну з Україною і намагання «пережити» санкції Заходу.

Проте одержимість Путіна у прагненні знищити українську державність і непомірні витрати на оборону та на все нову зброю, не мають нічого спільного із «загрозами» з боку Америки і Заходу. Адже на Росію ніхто не збирається нападати.

Йому потрібне розігрування карти страху для того, щоб на внутрішньому «політичному ринку» Росії утримувати свою особисту владу.

А якщо росіяни починають боятися, то відновлюється сценарій часів Чеченської війни. Коли посеред ночі почали вибухати будинки в Москві, населення стало жахатися повторення цих вибухів і надало підтримку Путіну, котра йому була необхідна для війни.

Однак, чи здатне це населення усвідомити той факт, що, за будь-якого розвитку подій, «нафтовий дощ» залишився у минулому.

А щоб отримати колишній (відносно високий рівень життя), потрібно буде працювати, а не «проїдати» нафтову ренту.

Тому ручне «балансування» бюджету Росії дуже таки нагадує балансування «Титаніка».

Нинішня система влади скроєна таким чином, що росіяни не мають можливості викинути недолугого капітана за борт.

Та коли він постійно перекидає всі російські економічні негаразди на підпорядкований йому народ, то пасажири будуть страждати доти, доки Путін продовжуватиме виступати у ролі національного лідера.

Залежність Москви від експорту вуглеводнів є критичною

Те, що Кремль нічого не збирається змінювати із залежністю від експорту вуглеводнів, а лише намагається її чимось виправдати, доводять слова прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва, що змінити структуру економіки країни і позбутися нафтової залежності за 15 років неможливо, бо, мовляв, вона створювалася 50-60 років.

Але що, у такому разі, ви всі робите у владі? Можливо, доцільніше путіністам просто визнати себе банкрутами і неспроможними до позитивних змін? І піти собі геть, звільнивши дорогу для тих, хто хоч спробує це зробити.

Хоча путінська команда не для того прийшла у владу, щоб робити щось позитивне для Росії. Що почало проявлятися після того, як ціна на нафту знизилась в останні роки до критичного для Москви рівня.

У «допутінські» часи (навіть за невеликої ціни за барель нафти), це не позначалося критично на надходженнях до бюджету, бо на цьому раніше заробляла сама Росія.

Але потім усе змінилося і були успішно задіяні хитросплетені схеми. За яких держава продавала нафту і газ за мінімальною ціною своїм, а всі «вершки» знімалися далі у приватних комерційних структурах за кордоном.

Зрозуміло, що на цьому «заробляв» сам Путін і його найближче оточення, до якого належить і сам Медведєв, як найбільш довірена особа. Якій цілком можна доручити «погріти» президентське крісло. Хай і ненадовго, всього на один термін.

Годування народу за рахунок нафтової ренти вигідно для цієї політично-кримінальної камарильї, оскільки ставить населення у повну залежність від «кремлівських панів».

Недолік лише один. Не дивлячись на те, що населення Російської Федерації катастрофічно вимирає, «ротів» залишається всерівно багато. А російський «Болівар» ніяк не винесе двох, так що будуть скорочувати й далі чисельність «біомаси».

З іншого боку, цих путінських років цілком вистачило, щоб розсваритися з усім світом. Тому, видно, на реформи часу й не було.

Путінський режим, на який неочікувано впав «доларовий дощ», робить вигляд, що не знає куди поділися 3 трильйони нафтодоларів.

Однак усі його владні структури настільки пов’язані корупцією, що до кінця його існування російський народ на це питання не має шансів отримати хоч якусь виразну відповідь.

Жодна країна світу не може жити «внутрішнім життям»

Та як би Путін ненавидів США і все американське, але основою валютних доходів Росії була і є нафта, котру продають за долари.

І падіння доходів за рахунок нафти призводить не до лінійного, а логарифмічного падіння доходів Росії.

«Антисанкції», котрі були введені Москвою, очевидно були необхідні для різкого зменшення споживання імпорту.

Але абсолютно беззуба позиція СОТ стосовно фундаментального порушника правил СОТ – Росії – сприяла плавній деградації Російської Федерації.

Бо, як би того не хотілося Путіну, жодна країна світу не може припинити імпортувати товари і жити «внутрішнім життям».

Намагаючись реанімувати імперію, Путін робить спроби реалізувати щось небувале, повернути Росію у часовому просторі до 1991 року. Саме для цього йому й було потрібне вторгнення в Крим та Донбас.

Але історія повторюється для Росії в іншому вимірі. Втягнення Російської імперії в 1914 році у війну закінчилося для царствуючого дому Романових втратою влади в 1917 і розпадом імперії.

Втягнення Путіним Росії в 2014-му в гібридну війну з Україною і Заходом може вже у цьому, 2017 році, закінчитися розпадом Російської Федерації.

Оскільки сучасна Росія після будь-якого серйозного збою у «вертикалі» путінського режиму – перевороту силовиків, Майдану на Червоній площі, або одночасного повстання в кількох регіонах – може розсипатися через місяці, тижні, або, як СРСР після путчу ГКЧП у серпні 1991 року, практично миттєво протягом лічених днів.

http://www.radiosvoboda.org/a/28220151.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Россия. На грани краха

Радио Свобода  09 января 2017    

Виктор Каспрук

Войны в Украине и Сирии чрезвычайно истощили российскую экономику. Но если для того, чтобы избавиться от этого изнурительного бремени, нужно только одно решение Путина, то падение цен на нефть от Кремля никак не зависит.

Когда Путин впервые стал президентом России в 2000 году, то цены на нефть держались в среднем на уровне 28 долларов за баррель.

И хотя большую часть последних пяти лет эта цена составляла более 100 долларов за баррель, цены на нефть прошли почти полный круг.

Клептократический путинский режим, получив в свое время триллионы нефтедолларов, очень «своеобразно» ими распорядился.

Тщеславие Путина не позволило ему понять, что колебания цен на нефть имеют свою логику и не являются продуктом манипуляций

Тщеславие Путина не позволило ему понять или заставить поверить в то, что колебания цен на нефть на бирже имеют свою собственную логику и не являются продуктом манипуляций. Можно, конечно, сокращать расходы и использовать другие средства экономии на жизненном уровне россиян, но в условиях дешевой нефти, или незначительного подъема цен на нее, резкого падения доходов и благосостояния россиян избежать никак не удастся.

Стоит обратить внимание на то, что за годы своего длительного правления Путин достиг действительно «уникальных» результатов. Он сделал паразитами более 90 процентов граждан своей страны.

Ведь еще никогда Российская Федерация не была так зависима от экспорта нефти и газа. И теперь любая попытка призвать граждан России к кропотливой и продуктивной работе ‒ вызовет общий гнев и недовольство.

И нефтяная зависимость ‒ это гораздо опаснее, чем многие себе могут представить. «Вставание с колен» и лик благодетеля, который открыл нефтяные шлюзы, будут сакральной мечтой на многие десятилетия. Ведь «петролопатия» стала для россиян тяжелой национальной болезнью.

Ручная «балансировка» бюджета России напоминает балансирование «Титаника»

И хотя Путин признанный мастер геополитических авантюр, однако его основным недостатком является незнание экономики и непонимание логики развития социальных процессов в условиях дефицита поступлений нефтедолларов.

Накопления из Резервного фонда, которые России удалось получить в годы нефтяного бума, фактически пошли на войну с Украиной и попытки «пережить» санкции Запада.

Однако одержимость Путина в стремлении уничтожить украинскую государственность и непомерные расходы на оборону и на все новое оружие не имеют ничего общего с «угрозами» со стороны Америки и Запада. Ведь на Россию никто не собирается нападать.

Путину нужно разыгрывание карты страха для того, чтобы на внутреннем «политическом рынке» России удерживать свою личную власть

Ему нужно разыгрывание карты страха для того, чтобы на внутреннем «политическом рынке» России удерживать свою личную власть. А если россияне начинают бояться, то восстанавливается сценарий времен Чеченской войны. Когда посреди ночи начали взрываться дома в Москве, население стало бояться повторения этих взрывов и оказало поддержку Путину, которая ему была необходима для войны.

Однако, способно ли это население осознать тот факт, что, при любом развитии событий, «нефтяной дождь» остался в прошлом.

А чтобы получить бывший (относительно высокий уровень жизни), нужно будет работать, а не «проедать» нефтяную ренту.

Поэтому ручная «балансировка» бюджета России очень таки напоминает балансирование «Титаника».

Нынешняя система власти скроена таким образом, что россияне не имеют возможности выбросить непутевого капитана за борт.

И когда он постоянно скидывает все российские экономические неурядицы на подчиненный ему народ, пассажиры будут страдать до тех пор, пока Путин будет продолжать выступать в роли национального лидера.

Зависимость Москвы от экспорта углеводородов является критической

То, что Кремль ничего не собирается менять с зависимостью от экспорта углеводородов, а лишь пытается ее чем-то оправдать, доказывают слова премьер-министра России Дмитрия Медведева, что изменить структуру экономики страны и избавиться от нефтяной зависимости за 15 лет невозможно, мол, она создавалась 50-60 лет.

Но, в таком случае, что вы все делаете во власти? Возможно, целесообразнее путинистам просто признать себя банкротами и неспособными на позитивные изменения? И уйти прочь, освободив дорогу для тех, кто хоть попробует это сделать.

Хотя путинская команда не для того пришла во власть, чтобы делать что-то положительное для России. Что начало проявляться после того, как цена на нефть снизилась в последние годы до критического для Москвы уровня.

В «допутинские» времена (даже при небольшой цене за баррель нефти), это не сказывалось критически на поступлениях в бюджет, потому что на этом ранее зарабатывала сама Россия.

Но потом все изменилось и были успешно задействованы хитросплетенные схемы. При которых государство продавало нефть и газ по минимальной цене своим, а все «сливки» снимались дальше в частных коммерческих структурах за рубежом.

Понятно, что на этом «зарабатывал» сам Путин и его ближайшее окружение, к которому принадлежит и сам Медведев, как наиболее доверенное лицо. Которому вполне можно поручить «погреть» президентское кресло. Пусть и ненадолго, всего на один срок.

Кормление народа за счет нефтяной ренты ставит население в полную зависимость от «кремлевских господ»

Кормление народа за счет нефтяной ренты выгодно для этой политико-криминальной камарильи, поскольку ставит население в полную зависимость от «кремлевских господ». Недостаток только один. Несмотря на то, что население Российской Федерации катастрофически вымирает, «ртов» остается все равно много. А российский «Боливар» никак не вынесет двоих, так что будут сокращать и дальше численность «биомассы».

С другой стороны, этих путинских лет вполне хватило, чтобы рассориться со всем миром. Поэтому, видимо, на реформы времени не было.

Путинский режим, на который неожиданно упал «долларовый дождь», делает вид, что не знает, куда делись 3 триллиона нефтедолларов.

Однако все его властные структуры настолько связаны коррупцией, что к концу его существования российский народ на этот вопрос не имеет шансов получить хоть какой-то внятный ответ.

Ни одна страна мира не может жить «внутренней жизнью»

И как бы Путин ни ненавидел США и все американское, но основой валютных доходов России была и есть нефть, которую продают за доллары.

И падение доходов за счет нефти приводит не к линейному, а логарифмическому падению доходов России.

«Антисанкции», которые были введены Москвой, очевидно были необходимы для резкого уменьшения потребления импорта.

Как бы того ни хотелось Путину, ни одна страна мира не может прекратить импортировать товары и жить «внутренней жизнью»

Но совершенно беззубая позиция ВТО относительно фундаментального нарушителя правил ВТО ‒ России ‒ способствовала плавной деградации Российской Федерации. Потому что, как бы того ни хотелось Путину, ни одна страна мира не может прекратить импортировать товары и жить «внутренней жизнью».

Пытаясь реанимировать империю, Путин пытается реализовать нечто небывалое, вернуть Россию во временном пространстве в 1991 год. Именно для этого ему и требовалось вторжение в Крым и на Донбасс.

Но история повторяется для России в другом измерении. Вовлечение Российской империи в 1914 году в войну закончилось для царствующего дома Романовых потерей власти в 1917 и распадом империи.

Вовлечение Путиным России в 2014-м в гибридную войну с Украиной и Западом может уже в этом, 2017 году, закончиться распадом Российской Федерации.

Поскольку современная Россия после любого серьезного сбоя в «вертикали» путинского режима ‒ переворота силовиков, Майдана на Красной площади или одновременного восстания в нескольких регионах ‒ может рассыпаться через месяцы, недели, или, как СССР после путча ГКЧП в августе 1991 года, практически мгновенно в течение считанных дней.

http://ru.krymr.com/a/28221677.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | 1 коментар

Венесуела: скинути кайдани “нафтосоціалізму”

«Дзеркало тижня. Україна» №1, 13 січня 2017

Віктор Каспрук

Венесуельський парламент оголосив президента Ніколаса Мадуро персоною, котра залишила посаду “через невиконання своїх обов’язків”. 

Як повідомила венесуельська газета El Nacional, за таке рішення проголосували 106 депутатів зі 163, наділених повноваженнями. Це дуже серйозне рішення, оскільки, згідно зі статтею 233 конституції Венесуели, у разі визнання президента відсутнім своїй на посаді призначаються нові вибори очільника держави.

Але Верховний суд Венесуели визнав незаконними спроби Національної асамблеї оголосити імпічмент президентові, і добровільно піти у відставку Мадуро не має наміру.

2017-й може стати вирішальним роком для Венесуели, оскільки її фінансові запаси виснажуються і ледве покривають річні платежі за зовнішнім боргом. Для багатої на нафту країни, що постраждала від кризи, цей рік, здається, буде дуже схожим на попередні — з громадянськими заворушеннями, нестачею продовольства та медикаментів, а також жорстокою рецесією.

Намагаючись вивести економіку з піке, президент Ніколас Мадуро 8 січня підвищив заробітну платню на 50%. Хоча це не стало великим сюрпризом для венесуельців, оскільки відбувається вже вп’яте з лютого 2016 р., коли мінімальний розмір оплати праці зріс на 322%.

Всі спроби пристосуватися до нищівної інфляційної кризи, ігноруючи при цьому закони економіки, лише призвели до астрономічного підвищення цін на предмети першої необхідності та продукти харчування.

Мадуро заявив, що він визначив щомісячний мінімальний розмір оплати праці у 40 тисяч боліварів, які, в перерахунку, еквівалентні лише 12 дол. на чорному ринку. Саме там більшість венесуельців купують долари, бо до валютного обміну за офіційним курсом доступу вони не мають.

У грудні минулого року венесуельський уряд наголосив, що планує надрукувати 6 нових банкнот номіналом від 500 до 20 тис. боліварів, аби полегшити кризу готівки. Урядовці заявили про свій намір вивести з обігу банкноту в 100 боліварів, оскільки вона швидко приходить у непридатний стан, а також для того, щоб спробувати розправитися з неоподатковуваною тіньовою економікою.

Але, як вважають венесуельські аналітики, останнє підвищення мінімальної заробітної платні навіть близько не йде в ногу з інфляцією в країні. А це означає, що підвищений мінімальний розмір оплати праці не досягне рівня, який дав би можливість хоч якось покращити життя пересічним громадянам. І не полегшить існування тим мільйонам венесуельців, які зайняті сьогодні в неформальному секторі економіки, на підприємствах, що не обтяжені державним контролем та регулюванням.

Попри те, що впродовж першого десятиліття цього століття Венесуела користувалася плодами найбільшого за всю свою історію нафтового буму, зараз вона переживає найгірший період своєї історії з часу закінчення у ХІХ ст. громадянської війни.

Після демонтажу приватного виробничого сектора, абсолютної залежності від експорту нафти і критичного ослаблення державних інститутів ця країна не має достатніх бюджетних доходів, не здатна впоратися з величезним боргом, галопуючою гіперінфляцією, падінням свої грошової одиниці — болівара та дефіцитом основних продуктів. До цього можна ще додати стрімке зростання злочинності, правову незахищеність громадян, засилля армії і спецслужб та постійні соціальні заворушення.

Хаос, злидні і репресії в пограбованій чавесистами Венесуелі дедалі більше роблять її схожою на територію, контрольовану терористами.

Венесуела потерпає від величезного дефіциту їжі (з полиць магазинів щезли рис, цукор, чорна квасоля, кукурудза, рослинна олія та морепродукти) і електроенергії, що викликало соціальні потрясіння, від дуже поширеного пограбування магазинів — до перебоїв у навчанні для мільйонів дітей.

Криза у Венесуелі має й інші виміри. Так, за попередніми неофіційними даними Центрального банку Венесуели, які наводить новинний портал La Patilla, валовий внутрішній продукт (ВВП) у Венесуелі у 2016 р. різко впав на 23%. А інфляція у 830% — рекордна серед країн Південної Америки.

Ці цифри промовисто свідчать про “досягнення” правонаступників Чавеса та їхні підходи до експериментів над венесуельцями. Годиться хоча б пригадати, що до приходу Уго Чавеса до влади в 1999 р. у Венесуелі працювали 800 тис. компаній та підприємств. Нині їх залишилося тільки 230 тис. Це означає, що 570 тис. були ліквідовані через неможливість вести бізнес в умовах валютного контролю, непрогнозованого зростання цін, несприятливого трудового законодавства та загроз експропріації. Це — основні причини невпинного перетворення венесуельського промислового і ділового сектора на руїни.

Тому, на думку венесуельських аналітиків, криза у Венесуелі не завершиться доти, доки режим Ніколаса Мадуро наполягатиме на державному контролі над економікою, а приватним підприємствам не нададуть переконливих гарантій для відновлення внутрішнього виробництва. Тим часом, незалежно від того, у скільки разів збільшується зарплата, якщо інфляцію не буде подолано, вона, як і раніше, блокуватиме купівельні можливості венесуельців.

В умовах непередбачуваного підвищення заробітної плати компанії, не маючи можливостей для покращення свого фінансового стану, змушені йти на великі скорочення персоналу і прирікати своїх працівників на безробіття. Закриття понад 500 тис. компаній за останні 10 років та витіснення у вимушену еміграцію принаймні 2 млн венесуельців і втрата мільйонів робочих місць явно свідчать, що ця країна конче потребує зміни економічної моделі.

Можна зробити висновок, що високі ціни на нафту — не тільки подарунок, а й прокляття для багатьох країн, і Венесуела — яскравий приклад цього. Вона спиралася виключно на експорт нафти, щоб стимулювати зростання соціальних подачок маргінальним прошаркам суспільства, і не вкладала коштів у розбудову вітчизняного виробництва.

Натомість уряд покладався на імпорт більшості основних товарів та послуг. Отож, коли ціни на нафту різко впали, це зробило економіку Венесуели недієздатною, оскільки вона клала всі яйця лише в один — “нафтовий” — кошик.

Небажання правонаступників Уго Чавеса відмовлятися від моделі “нафтосоціалізму” викликало не тільки економічну, а й внутрішньополітичну кризу. Виходу з якої мирним шляхом, на жаль, не видно. Оскільки Ніколас Мадуро та радикальна частина з його оточення готові до посилення репресій проти інакодумців та до ще більшого закручування кришки казана політичних пристрастей.

Спираючись на підтримку армії, спецслужб і Верховного суду, чавесисти здатні ігнорувати будь-які голосування й рішення Національної асамблеї. А якщо ситуація загострюватиметься, вони можуть спробувати запровадити у Венесуелі військовий стан і скасувати на невизначений термін президентські вибори, що мають відбутися у 2019 р.

Країна перебуває на межі голоду, однак це мало хвилює Мадуро, для якого найважливіше — за будь-яку ціну зберегти владу над Венесуелою і уникнути відповідальності за своє провальне президентство. Але поки що президент продовжує маневрувати. Він та його прихильники не впевнені, що опозиції не вдасться його змістити. І на це вказує призначення Тарека Ель-Айссамі новим віце-президентом країни. Якщо Мадуро таки змушений буде достроково залишити президентське крісло, саме віце-президент візьме на себе виконання обов’язків глави держави до наступних виборів.

При цьому не можна виключати, що через Тарека Ель-Айссамі (якого підтримує Іран) Ніколас Мадуро спробує отримати кредити в Тегерані, пішовши при цьому на великі поступки, які не будуть оприлюднені.

Тим часом, як вважають економічні експерти, опитані газетою El Nacional, призначення марксиста Рамона Лобо на посаду міністра економіки та фінансів внесе лише більшу радикалізацію та посилення контролю за розподілом товарів і послуг. Тому нічого не зміниться, все буде тільки гірше.

Ніколас Мадуро ставить інтереси Об’єднаної соціалістичної партії Венесуели і своє перебування на президентській посаді вище страждань венесуельського народу. Очевидно, що він має піти. Венесуелі потрібен новий президент.

http://gazeta.dt.ua/international/venesuela-skinuti-kaydani-naftosocializmu-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуэла: сбросить оковы “нефтесоциализма”

«Зеркало недели. Украина» №1, 13 января 2017

Виктор Каспрук

Венесуэльский парламент объявил президента Николаса Мадуро персоной, которая оставила должность “из-за невыполнения своих обязанностей”. 

Как сообщила венесуэльская газета El Nacional, за такое решение проголосовали 106 депутатов из 163, наделенных полномочиями. Это очень серьезное решение, поскольку, согласно статье 233 конституции Венесуэлы, в случае признания президента отсутствующим на своей должности назначаются новые выборы руководителя государства.

Но Верховный суд Венесуэлы признал незаконными попытки Национальной ассамблеи объявить импичмент президенту, и добровольно уйти в отставку Мадуро не намерен.

2017-й может стать решающим годом для Венесуэлы, поскольку ее финансовые запасы истощаются и едва покрывают годовые платежи по внешним долгам. Для богатой нефтью страны, пострадавшей от кризиса, этот год, кажется, будет очень похожим на предыдущие — с гражданскими волнениями, нехваткой продовольствия и медикаментов, а также жестокой рецессией.

Пытаясь вывести экономику из пика, президент Николас Мадуро 8 января повысил заработную плату на 50%. Хотя это не стало большим сюрпризом для венесуэльцев, поскольку происходит уже в пятый раз с февраля 2016 г., когда минимальный размер зарплаты возрос на 322%.

Все попытки приспособиться к сокрушительному инфляционному кризису, игнорируя при этом законы экономики, лишь привели к астрономическому повышению цен на предметы первой необходимости и продукты питания.

Мадуро заявил, что он определил ежемесячный минимальный размер оплаты труда в 40 тысяч боливаров, которые, в перерасчете, эквивалентны лишь 12 долларам на черном рынке. Именно там большинство венесуэльцев покупают доллары, поскольку к валютному обмену по официальному курсу доступа у них нет.

В декабре прошлого года венесуэльское правительство подчеркнуло, что планирует напечатать шесть новых банкнот номиналом от 500 до 20 тыс. боливаров, чтобы облегчить кризис денежной наличности. Члены правительства заявили о своем намерении вывести из обращения банкноту в 100 боливаров, поскольку она быстро приходит в непригодное состояние, а также для того, чтобы попытаться расправиться с необлагаемой теневой экономикой.

Но, как считают венесуэльские аналитики, последнее повышение минимальной заработной платы далеко не соответствует уровню инфляции в стране. А это означает, что повышенный минимальный размер оплаты труда не достигнет уровня, который дал бы возможность хоть как-то улучшить жизнь средним гражданам. И не облегчит существования миллионам венесуэльцев, занятых сегодня в неформальном секторе экономики, на предприятиях, не отягощенных государственным контролем и регулированием.

Несмотря на то, что в течение первого десятилетия этого века Венесуэла пользовалась плодами крупнейшего за всю свою историю нефтяного бума, сейчас она переживает самый тяжелый период своей истории со времени окончания в ХІХ в. гражданской войны.

После демонтажа частного производственного сектора, при абсолютной зависимости от экспорта нефти и критическом ослаблении государственных институтов у этой страны нет достаточных бюджетных доходов, она не способна справиться с огромным долгом, галопирующей гиперинфляцией, падением своей денежной единицы — боливара и дефицитом основных продуктов. К этому можно еще добавить стремительный рост преступности, правовую незащищенность граждан, засилие армии и спецслужб и постоянные социальные волнения.

Хаос, бедность и репрессии в ограбленной чавесистами Венесуэле все больше делают ее похожей на территорию, контролируемую террористами.

Венесуэла страдает от огромного дефицита пищи (с полок магазинов исчезли рис, сахар, черная фасоль, кукуруза, растительное масло, морепродукты) и электроэнергии, что вызвало социальные потрясения, от очень распространенного ограбления магазинов до перебоев в обучении миллионов детей.

Кризис в Венесуэле имеет и другие измерения. Так, по предыдущим неофициальным данным Центрального банка Венесуэлы, приведенным новостным порталом La Patilla, валовой внутренний продукт (ВВП) в Венесуэле в 2016 г. резко упал на 23%. А инфляция в 830% — рекордная среди стран Южной Америки.

Эти цифры красноречиво свидетельствуют о “достижениях” правопреемников Чавеса и их подходах к экспериментам над венесуэльцами. Следует хотя бы вспомнить, что до прихода Уго Чавеса к власти в 1999 г. в Венесуэле работали 800 тыс. компаний и предприятий. Сейчас их осталось всего 230 тыс. Это означает, что 570 тыс. были ликвидированы за невозможностью вести бизнес в условиях валютного контроля, непрогнозируемого роста цен, неблагоприятного трудового законодательства и угроз экспроприации. Это — основные причины беспрерывного превращения венесуэльского промышленного и делового сектора в руины.

Поэтому, по мнению венесуэльских аналитиков, кризис в Венесуэле не закончится до тех пор, пока режим Николаса Мадуро будет настаивать на государственном контроле над экономикой, а частным предприятиям не предоставят убедительных гарантий для восстановления внутреннего производства. Тем временем, независимо от того, во сколько раз увеличивается зарплата, если инфляция не будет преодолена, она, как и раньше, будет блокировать покупательные возможности венесуэльцев.

В условиях непредусмотренного повышения заработной платы компании, не имея возможностей улучшить свое финансовое состояние, вынуждены идти на большие сокращения персонала и обрекать своих работников на безработицу. Закрытие более 500 тыс. компаний за последние 10 лет, вытеснение в вынужденную эмиграцию по крайней мере 2 млн венесуэльцев и потеря миллионов рабочих мест явно свидетельствуют, что эта страна крайне нуждается в изменении экономической модели.

Можно сделать вывод, что высокие цены на нефть не только подарок, но и проклятье для многих стран, и Венесуэла — яркий тому пример. Она опиралась исключительно на экспорт нефти, чтобы стимулировать рост социальных подачек маргинальным прослойкам общества, и не вкладывала средства в развитие отечественного производства.

Вместо этого правительство полагалось на импорт большинства основных товаров и услуг. Так что, когда цены на нефть резко упали, это сделало экономику Венесуэлы недееспособной, поскольку она клала все яйца лишь в одну — нефтяную — корзину.

Нежелание правопреемников Уго Чавеса отказаться от модели “нефте-социализма” вызвало не только экономический, но и внутриполитический кризис. Выхода из которого мирным путем, к сожалению, не видно. Поскольку Николас Мадуро и радикальная часть из его окружения готовы к усилению репрессий против инакомыслящих и еще большему закручиванию крышки котла политических страстей.

Опираясь на поддержку армии, спецслужб и Верховного суда, чавесисты способны игнорировать любые голосования и решения Национальной ассамблеи. А если ситуация будет обостряться, они могут попытаться ввести в Венесуэле военное положение и отменить на неопределенный срок президентские выборы, которые должны состояться в 2019 г.

Страна находится на грани голода, однако это мало волнует Мадуро, для которого самое важное — любой ценой сохранить власть над Венесуэлой и избежать ответственности за свое провальное президентство. Но пока что президент продолжает маневрировать. Он и его приверженцы не уверены, что оппозиции не удастся его сместить. И на это указывает назначение Тарека Эль-Айссами новым вице-президентом страны. Если Мадуро вынужден будет все же досрочно покинуть президентское кресло, именно вице-президент возьмет на себя исполнение обязанностей главы государства до следующих выборов.

При этом нельзя исключать, что через Тарека Эль-Айссами (которого поддерживает Иран) Николас Мадуро попробует получить кредиты в Тегеране, пойдя при этом на большие уступки, которые не будут обнародованы.

Тем временем, как считают экономические эксперты, опрошенные газетой El Nacional, назначение марксиста Рамона Лобо на должность министра экономики и финансов внесет лишь большую радикализацию и усиление контроля над распределением товаров и услуг. Поэтому ничего не изменится, все будет только хуже.

Николас Мадуро ставит интересы Объединенной социалистической партии Венесуэлы и свое пребывание на президентской должности выше страданий венесуэльского народа. Очевидно, что он должен уйти. Венесуэле нужен новый президент.

http://gazeta.zn.ua/international/venesuela-sbrosit-okovy-neftesocializma-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Українська мова – це демонстрація громадянами лояльності до Української держави

Віктор Каспрук

13 січня Конституційний Суд України розглядатиме та може нарешті скасувати ганебний «Закон Колесніченка-Ківалова», котрий нищить українську мову та перетворює Україну на подобу «Росії-2». Однак, те, що українська мова, після більше ніж 25 років з часу відновлення української незалежності, потребує, як і раніше, державного захисту, є ознакою незавершеності процесу українського державотворення.

Як справедливо зазначив в одному із своїх інтерв’ю відомий український мовознавець, професор Олександр Пономарів: «Помаранчева революція, потім Революція гідності. Різні люди брали у них участь. І на Майдані між собою люди говорили різними мовами, але, коли виходили на трибуну, всі говорили українською, бо вважали, що це мова, яка нас об’єднає…

Але що натомість сталося після цієї революції? Тоді Москва підкинула нам гасло «Єдина країна – Единая страна». Це гасло було абсолютно підступним, але його з такою запопадливістю розтиражували скрізь… Це збило з пантелику багатьох людей. Бо не може бути єдина країна з двома мовами».

Важко не погодитися з професором Олександром Пономарівом. Адже на сьогодні застосування української мови – це ніщо інше, як демонстрація громадянами лояльності до Української держави.

Так само розуміють застосування державної мови в країнах Балтії, США, Польщі, Чехії та інших країнах Європи. І тільки кондові совки, котрі залишилися жити в Україні, мають своє інше розуміння. Щоразу повторюючи імперську мантру на кшталт: «какая разница на каком языке разговаривать».

 Ігноруючи українську мову – чиновник виступає проти її поширення в українському суспільстві

Засилля російської мови в Україні має тяглість з часів Російської і Радянської імперій. Та якщо у часи жорсткої колонізації українських територій імперцями це хоч якось можна було пояснити, то за часів незалежної України дане явище виглядає, як цілковитий нонсенс.

Людина може не спілкуватися українською із різних причин, але головною причиною є те, що й досі не створено в Україні умов, за яких неможливо було б працювати на державній службі без знання державної української мови.

Поблажки у цьому для принципово російськомовних явно прослідковуються на всіх рівнях владної ієрархії.

Але як можна бюрократичний чиновницький апарат стимулювати до використання української мови, коли у багатьох випадках, навіть вища номенклатура продовжує постійно її ігнорувати?

І тут проявляється закономірність, якщо чиновник ігнорує українську мову, то це означає, що він виступає проти її поширення в українському суспільстві, а це вже само по собі багато що говорить про таку особу.

Недоброзичливці добре прорахували, що доведення кількості україномовних громадян України до критичного мінімуму, здатне дуже швидко взагалі зняти з порядку денного «українське питання».

Адже, якщо немає носіїв мови, то і немає українського народу. А тому навіщо собі заморочувати голову якимось «мовними дрібницями»?

Чи не легше перестати боротися за збереження української ідентичності і погодитися з «неминучою» історичною реальністю, за якої переможе путінське – «українці і росіяни – це єдиний народ».

 Через російський телевізійний продукт українці вбирають з екрану московські «цінності»

Можна багато про що довго дискутувати з приводу того, чого нічого позитивно не змінюється, і чому ніхто не переймається тим, що в «українському» інформаційному просторі й досі домінують російськомовні газети і книги.

Не говорячи вже про те, що головною проблемою є майже повна відсутність україномовного контенту. І якщо останнім часом на кількох FM радіостанціях все ж почали транслювати українські пісні, то фільмами і телепрограмами все так і залишається по-старому.

А коли більшість населення постійно дивиться телебачення, на якому пропонуються низькопробні російські фільми, російськомовні російські серіали з субтитрами та всякий російськомовний нібито розважальний мотлох, то така масова обробка телевізором мізків українців лише закріплює у них на підсвідомому рівні перебування в інформаційному «русском мире».

Хочуть глядачі цього, чи не хочуть, але дивлячись російський телевізійний продукт, вони вбирають з екрану московські «цінності», спосіб життя, «культуру» і ідеологію, котру часто виробники іноземного контенту намагаються замаскувати під історичну об’єктивність.

За останні два десятиліття імперці познімали «гори» телесеріалів про те, що «діди воювали» та інші історичні теми.

Де мирна і могутня Росія завжди усіх перемагає. А росіяни це добрі ангели, котрі спустилися з неба, щоб врятувати людство від підлих підступів «злих сил», які їм протистоять.

І увесь цей ворожий інформаційний продукт масово «згодовується» українцям тими, хто абсолютно не розуміє, що цим підміняється рідна культура масовою чужинською і ворожою антикультурою.

У той час, коли б здавалося, що держава повинна своєю культурною політикою заохочувати своїх громадян вчити мову, користуватися нею, і закривати діяльність відверто ворожих державі медіа, все відбувається з похибкою до навпаки.

 У історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова

Та хоча існують закони, що необхідно знати українську мову, але саме ті, хто не володіють (або володіють погано) державною мовою, можуть мати престижну і грошовиту роботу, і таким чином якнайкраще вписуються в українській соціум.

Нині в Україні створені такі умови, що українці по суті змушені боротися за своє право не бути упослідженими на своїй же землі.

Однак російська мова це не лише мова економічної, бізнесової і культурної експансії. Російська мова – це мова агресора – гармати, танки, міномети та загарбання українських територій.

«Русскомирность» тисне на українців на всіх можливих напрямках. І тут немає нічого спонтанного, чи випадкового.

Російські окупанти, котрі століттями вважали себе панами над українцями, ніколи добровільно не змириться з тим, що вони вже не контролюють цю територію.

Тому не можна давати їм шансу продовжувати свою експансію вже іншими методами і в інших вимірах. Будь-то намагання сховатися за ідеологію своєї начебто цивілізаційної, інформаційної, чи культурної зверхності.

Повертати мову в оббіг українського соціуму потрібно без примусу, але рішучими методами. Так телебачення, яке має всеукраїнську аудиторію,  повинно бути повністю українським. І так само, як і FM радіостанції.

І ніяких квот. Для російськомовної аудиторії – декілька години місцевого телебачення і радіо зранку.

Телеведучі, або переходять на українську мову, або ж ведуть свої програми в Росії. Політики які не володіють українською мовою повинні ігноруватися.

Міністри – звільнятися, а на Інтернет видання накладатися штрафи. Вдома розмовляйте на будь-якій мові, але публічна мова мусить бути тільки одна, – українська.

Необхідно зрозуміти просту істину, що в історичній перспективі Україна буде лише там, де буде українська мова. І зробити з цього правильні висновки…

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

«Нафтосоціалізм» у Венесуелі призвів до внутрішньополітичної кризи

Віктор Каспрук

Венесуельський парламент оголосив президента Ніколаса Мадуро персоною, котра залишила свій пост «через невиконання своїх обов’язків». Як повідомила венесуельська газета El Nacional, за таке рішення проголосували 106 депутатів із 163 наділених повноваженнями. Це дуже серйозне рішення, оскільки згідно зі статтею 233 конституції Венесуели, у разі визнання президента відсутнім на своєму посту, передбачається призначення нових виборів очільника держави.

Але Верховний суд Венесуели визнав незаконними спроби Національної асамблеї оголосити імпічмент президенту, і добровільно йти у відставку Мадуро не збирається.

2017 може стати вирішальним роком для Венесуели, оскільки її фінансові запаси виснажуються і ледь покривають платежі за зовнішнім боргом за рік. Для багатої на нафту і постраждалої від кризи країни, цей новий рік, як видається, буде дуже схожим на попередні, з громадськими заворушеннями, нестачею продовольства і медикаментів, а також жорстокою рецесією.

Намагаючись вивести економіку з піке, президент Ніколас Мадуро 8 січня підняв заробітну плату на 50 відсотків. Хоча це не стало великим сюрпризом для венесуельців, оскільки відбувається вже вп’яте з лютого 2016 року, часу коли мінімальний розмір оплати праці зріс на 322 відсотка.

І всі спроби пристосуватися до нищівної інфляційної кризи, ігноруючи при цьому закони економіки, лише призвели до підвищення до астрономічного рівня цін на предмети першої необхідності і продукти харчування.

Мадуро заявив, що він визначив щомісячний мінімальний розмір оплати праці у 40 тисяч боліварів, що у перерахунку еквівалентно лише 12 доларам на чорному ринку. Де більшість венесуельців купують долари, тому що до валютного обміну за офіційним курсом вони доступу не мають.

У грудні минулого року венесуельський уряд наголосив, що він планує надрукувати шість нових банкнот, номіналом від 500 до 20 тисяч боліварів, щоб полегшити кризу готівки. Урядовці оголосили про свій намір вивести з обігу купюру в 100 боліварів, тому, що вона швидко приходить в непридатний стан, і для того, щоб спробувати розправитися з неоподаткованою тіньовою економікою.

Та, як вважають венесуельські аналітики, останнє збільшення мінімальної заробітної плати і близько не йде в ногу з рівнем інфляції в країні.

А це означає, що підвищений мінімальний розмір оплати праці не досягне рівня, який надасть можливість хоч якось покращити життя пересічним громадянам. І не сприятиме позитивному поштовху до полегшення існування тим мільйонам венесуельців, які зайняті на сьогодні в неформальному секторі економіки, підприємствах, що не обтяжені державним контролем і регулюванням.

Не дивлячись на те, що протягом першого десятиліття цього століття Венесуела користувалася плодами найбільшого за усю свою історію нафтового буму, вона зараз переживає найгірший період своєї історії з моменту закінчення у ХІХ столітті громадянської війни.

Після демонтажу приватного виробничого сектору, абсолютної залежності від експорту нафти і критичного ослаблення державних інститутів, ця країна не має достатніх бюджетних доходів, неспроможна впоратися з величезним боргом, галопуючою гіперінфляцією свої грошової одиниці болівара та дефіцитом основних продуктів. До цього можна ще додати стрімке зростання злочинності, правову незахищеність її громадян, засилля армії і спецслужб та постійні соціальні хвилювання.

Хаос, злидні і репресії в пограбованій чавесистами Венесуелі все більше роблять її схожою на територію, котра контрольована терористами. Бо де поділися з полиць магазинів рис, цукор, чорна квасоля, кукурудза, рослинна олія і морепродукти?

Венесуела потерпає від величезного дефіциту їжі і електроенергії, що  викликало соціальні потрясіння, починаючи від широко поширеного пограбування магазинів – до перебоїв у навчальному році для мільйонів дітей.

Криза у Венесуелі має і інші виміри. Так за попередніми неофіційними даними Центрального банку Венесуели, які наводить новинний портал La Patilla, валовий внутрішній продукт (ВВП) різко впав у Венесуелі в 2016 році на 23 відсотка. А інфляція у 830 відсотків є рекордною серед країн Південної Америки.

Ці цифри промовисто говорять про «досягнення» правонаступників Чавеса і їхні підходи до експериментів на венесуельцями. Проте варто пригадати, що перш ніж Уго Чавес прийшов до влади, в 1999 році, у Венесуелі працювали 800 тисяч компаній і підприємств.

Зараз їх залишилося лише 230 тисяч, що означає, що 570 тисяч були ліквідовані через неможливість вести бізнес за умов валютного контролю, непрогнозованого зростання цін, несприятливого трудового законодавства і загроз експропріації. Це є основними причинами, через які венесуельський промисловий і діловий сектор, з кожним днем, все більше перетворюється на руїни.

Тому, на думку венесуельських аналітиків, криза у Венесуелі не завершиться доти, поки режим Ніколаса Мадуро наполягатиме на державному контролі над економікою, а приватним підприємствам не нададуться переконливі гарантії для відновлення внутрішнього виробництва. У той же час, незалежно від того, у скільки разів збільшується зарплата, якщо інфляцію не буде подолано, вона, як і раніше, блокуватиме купівельні можливості венесуельців.

А за непередбаченого підвищення заробітної плати, компанії, без забезпечення умов для збільшення їхніх фінансових можливостей, змушені йти на великі скорочення свого персоналу і прирікати своїх працівників на безробіття.

А закриття більше, ніж 500 тисяч компаній за останні 10 років, і витіснення у вимушену імміграцію принаймні 2 мільйонів венесуельців та втрата мільйонів робочих місць, явно вказують на те, що зміна економічної моделі у цій країні має бути обов’язковою.

Можна зробити висновок, що високі ціни на нафту не тільки подарунок, а й прокляття для багатьох країн, і Венесуела тут  є яскравим прикладом. Вона спиралася виключно на експорт нафти, щоб стимулювати зростання соціальних подачок маргінальним прошаркам суспільства, і не вкладала коштів у розбудову вітчизняного виробництва.

Замість цього уряд покладався на імпорт більшості основних товарів і послуг. Так що, коли ціни на нафту різко впали, це зробило економіку Венесуели недієздатною, оскільки вона клала усі яйця лише в один «нафтовий кошик».

Небажання правонаступників Уго Чавеса відмовлятися від моделі «нафтосоціалізму», викликали не тільки економічну, а й внутрішньополітичну кризу. Вихід з якої мирним шляхом, на жаль, не проглядається. Тому що Ніколас Мадуро, і радикальна частина з його оточення, готові до посилення репресій проти інакомислячих та до ще більшого закручування кришки казана політичних пристрастей.

Опираючись на підтримку армії, спецслужб і Верховного суду чавесисти здатні ігнорувати будь-які голосування і рішення Національної асамблеї. А якщо ситуація ще більше загострюватиметься, то можуть спробувати ввести військовий стан і відмінити на невизначений термін президентські вибори у Венесуелі, які мають відбутися в 2019 році.

Країна знаходиться на межі голоду, але це мало хвилює Мадуро. Для якого найважливішим є за будь-яку ціну зберегти владу над Венесуелою і уникнути відповідальності за своє провальне президентство.

Але поки що президент продовжує маневрувати. Й на те, що він та його прихильники, не мають впевненості у тому, що опозиції не вдасться його змістити, вказує призначення Тарека Ель-Айссамі новим віце-президентом країни. І в разі, якщо Мадуро таки змушений буде достроково залишити президентське крісло, саме віце-президент візьме на себе виконання обов’язків глави держави до наступних виборів.

При цьому не можна виключати того, що через Тарека Ель-Айссамі (якого підтримує Іран), Ніколас Мадуро зробить спробу отримати кредити у Тегерані, пішовши при цьому на великі поступки, котрі не будуть оприлюднені публічно.

Водночас, як вважають економічні експерти, опитані газетою El Nacional, призначення марксиста Рамона Лобо на посаду міністра економіки та фінансів принесе лише більшу радикалізацію та посилення контролю за розподілом товарів і послуг. Тому нічого не зміниться і все буде тільки гірше.

Ніколас Мадуро ставить інтереси Об’єднаної соціалістичної партії Венесуели і своє перебування на президентській посаді  вище страждань венесуельського народу. Очевидно, що він має піти. Венесуелі потрібен новий президент.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін і Росія будуть змушені заплатити за все скоєне

Віктор Каспрук

Росія – це найбільш зомбована країна світу. Якщо, звісно, не брати до уваги Північну Корею. У ній, після довгих років тоталітарного правління Путіна, самостійно і критично мислити здатен тільки тонкий прошарок суспільства.

Тому, що через телевізор і підвладні режиму ЗМІ, її населення дуже легко можна переконати у чому завгодно: в тому, що сусідній український народ – це суцільно кровожерливі «фашисти і бандерівці», що росіяни найбільш бідні, тому що вони надзвичайно духовні і так далі.

Росія – аномально холодна країна. Добре люди там не жили ніколи. В основному це плата за монархічні уподобання її громадян. Така країна повинна управлятися професійно і враховуючи закони економіки.

Однак конкурентний політичний процес в Росії відсутній, бо у населення немає запиту на нього.

Як наслідок, народ може бути здатним визріти до необхідності змін лише тоді, коли його життя стане повністю соціально нестерпним.

А поки що, інфраструктура Росії й далі повільно розвалюється, медицина і освіта близька до того, щоб відмерти остаточно, а якість життя поволі, але неухильно погіршується.

Все це буде пояснено підступами Заходу, вічної «п’ятої колони» і особисто нинішнього президента США.

Населення Росії так само повільно скорочується. І Російська Федерація буде нескінченно лежати в патріотичній комі, знімаючи останні сорочки для протистояння «проклятому» західному світу.

Власне, по іншому й бути не може. Адже у більшості правителів РФ домінує залишкове радянське мислення. Вони не пройшли школи управління капіталістичною країною. Їх дії – це методи  «тиків» і експериментів над народом.

Путінський режим через підвладні йому засоби масової інформації, котрі радше нагадують «засоби масового враження суспільної свідомості», пропонує населенню порівнювати і робити вибір між поганим і дуже поганим – між «дев’яностими» і «нинішніми» роками.

І все це чудово йому вдається, оскільки у Російській Федерації, на думку Кремля, немає і не повинно бути альтернативних засобів масової інформації – тільки дезінформація і пропаганда.

Але західні санкції стосовно Росії тому не дали повністю бажаного ефекту, що в РФ для змін потрібне не тільки збідніння населення.

Потрібен крах банківської системи та гіперінфляція. Оскільки завжди буде той, хто готовий терпіти і далі, входячи в повністю жебрацький стан.

Щоб політичні «еліти» Російської Федерації усвідомили всю серйозність ситуації, необхідно, щоб вона зачепила і їх, а не тільки долі пересічних росіян.

Лише відключення Росії від всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій SWIFT, як це вже було зроблено свого часу з Іраном, введення нафтового ембарго і поширення санкцій персонально на Путіна, Медведєва і на найближче коло їхнього оточення, може їх підштовхнути до рішення перестати нарешті гратися у «Велику Росію».

Населення РФ мовчало досі тому, що режим добре враховував його ментальність.  Адже влада знає свій народ, бо сама вийшла із цього народу.

Можливості маніпуляцій над ним безмежні, тому що цьому народу набагато легше прикинутися покірним стадом, аніж взяти самому відповідальність за свою долю і бути господарем у власному домі.

Однак «путіністи» не врахували того, що в Росії все відбувається спочатку дуже повільно. Зате потім – ох як швидко.

У росіян прислів’я навіть є: «не поспішаючи запрягають, але потім швидко їдуть». Так вже було і з СРСР, а його «охоронці» хоча нічого не забули, але зате й нічому і не навчилися.

Це лише поки що стимулів до боротьби у росіян немає.   В них є тільки стимули до виживання та  адаптації до соціальної дійсності, що  виникають завдяки тим, чи іншим махінаціям, котрі впливають на самосвідомість всіх і кожного зокрема, брехливої, безпардонної і загребущої влади.

Рішення цієї влади призвели до того, що на відміну від американського долара, який є світовою валютою і забезпечений активами найбільших транснаціональних корпорацій, російський рубль, якого додатково до наявних раніше запасів, надрукували ще трильйони, по суті нічим не забезпечений.

А політика режиму кегебістів спровокувала розрив комерційних відносин навіть із тими країнами, з якими вони в Росії були традиційно встановлені.

А на нові іноземні інвестиції росіяни можуть навіть і не розраховувати, поки не змінять свою зовнішню політику та не підуть з окупованого Криму і Донбасу.

Якщо спробувати провести історичну аналогію, то, швидше за все, ситуація в Росії схожа зі сталінськими часами, тільки у більш  «м’якій формі».

Коли одні беззастережно любили вождя, служили, виконували накази, а переважаюча частина інших – терпіли і мовчали, гинули і мовчали, спостерігали і мовчали. Й так до самої смерті тирана.

І тепер причина не тільки в Путіні.  Причина – в суспільстві, яке готове жити за табірними законами.

Наразі народ Росії, а це велика частина регіонів (провінція) навіть не здогадуються наскільки вони убого живуть.

У них немає жодної можливості порівняти своє життя з чимось іншим, адже 80 його відсотків взагалі ніколи не виїжджали за кордон.

А свій рівень життя вони порівнюють з минулими 90-ми роками і тепер радісно стверджують, що стали жити «краще».

Хоча усе це ніщо інше, як плата росіян за Крим і напад на Східну Україну. Але усе це лише початок.

А далі будуть платити контрибуцію за анексію Криму та руйнування інфраструктури Донбасу так само, як свого часу німці  заплатили за геополітичні авантюри Гітлера, якого вони підтримували.

Життя змушує усіх заплатити за все скоєне. І ні Путін, ні Росія не будуть  винятком з цього історичного правила…

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | 1 коментар

Мова для українця – це персональна ділянка кордону самоідентифікації української нації

Радіо Свобода 12 грудня 2016 

Віктор Каспрук

Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Русский мир» і «мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Як це сталося (хронологія)» розставляє усі крапки над «і» щодо намірів тих, хто намагається нищити українську мову, нібито застосовуючи для цього демократичні західні норми.

Авторитетний мовознавець наголошує: «Звичайно, потрібна була неабияка шахрайська спритність і повна відсутність моральних засад, щоб скористатися європейським документом, призначеним захистити від вимирання мови, що мають малу кількість носіїв, для збереження й посилення позицій російської мови в Україні, де впродовж кількох століть імперія намагалась маргіналізувати українську мову, щоб довести чисельність її носіїв до критичної межі».

Гіпертрофована активність так званого «русского мира» більше нагадує останні конвульсійні порухи набагато зменшеної російської імперії перед її остаточним занепадом.

Але хоча її сила вичерпалася після кончини ідеї комунізму (в його вульгарній московській інтерпретації), і фактично ця імперія доживає останні часи у звичному для себе вигляді, її занепад так само небезпечний для України, як і саме її існування.

Адже намагання силовим шляхом втягнути Україну в чорну діру «русского мира» дуже схоже на те, що імперська потвора шукає будь-які можливості, щоб відродитися у тому чи іншому вигляді.

Москва намагається законсервувати протиприродну для України мовну ситуацію

Нинішні спроби вкинути в українське суспільство теми про «великую русскую культуру» і про «второй государственный язык» є нічим іншим, як яйцями цього паразитарного «русского мира».

У Кремлі дуже сподіваються на те, що ці паразити мають колись вилупитися і з них вкотре постане потворний монстр – представники «русского мира».

Намагання у будь-який спосіб законсервувати протиприродну для України ганебну мовну ситуацію є реалізацією московського багатоходового плану ідеологічного зомбування.

А імперські мантри на кшталт «это язык, с которым мы выросли» чи «как хочу, так и разговариваю», лише підсилюють енергетичну підзарядку такого «зомбі».

На цих добровільно зомбованих не дуже впливає і те, що навіть тоді, коли вони володіють російською мовою краще за автохтонів, а їхні знання так званої російської культури є значно ширшими, ніж знання пересічного «інтелектуала» з Росії, вони для московців все одно назавжди залишаться «хохлами» і «хохлушками».

Яких убиватимуть озвірілі від крові «визволителі» з Півночі з таким же завзяттям, як і україномовних.

Українська мова є фундаментом існування української нації і держави. На жаль, цю тему не любить зачіпати як чинна влада, так і конформісти.

Однак на відміну від них як Путін, так і попередні російські очільники окупантів добре усвідомлювали роль і вагу мови як ідентифікатора, основи менталітету і культури (у тому числі й політичної), цементу для існування держави.

Тому й за 337 років російської і радянської колонізації України було видано понад сотню актів для заборони української мови.

А сьогодні Путін, ледве не в кожній своїй претензії до України вставляє вимогу про надання особливого статусу «русскому языку».

Якщо говорити про важливість мови під час відновлення функціонування Української держави, то тут найкращим прикладом може слугувати позитивний досвід Ізраїлю.

Варто пригадати, як євреї відродили свою прадавню мову іврит. На перших порах вони встановили певні бонуси для тих, хто знав іврит. А згодом на державну службу почали приймати тільки тих, хто володів івритом.

В Україні має бути відновлений україномовний простір

В Україні держава має робити все, щоб україномовний простір був відновлений на всій її території.

А це має означати, що не тільки держслужбовці повинні послуговуватися українською мовою під час виконання свої службових обов’язків. Це має відбуватися в усіх публічних закладах.

Включно з тим, що й касири в супермаркетах і магазинах мусять спілкуватися з покупцями українською мовою.

Адже у всіх «принципово російськомовних» присутнє, якщо не приховане презирство, то принаймні відчуття вторинності й непотрібності української мови, як єдиної державної.

Це прослідковується навіть у людей, яких можна вважати досить просунутими інтелектуально й світоглядно.

Схоже, що «російськомовні» принципово не хочуть зрозуміти цінність та необхідність власної мови для української нації.

Необхідно визнати, що допоки в державі паралельно існують діаметрально різні культурні традиції, доти будуть і потенційні джерела дестабілізації.

Потрібно враховувати, що російська мова має велику підтримку з Росії саме як фактор дестабілізації України. І поки Україна буде «двомовною», доти він буде існувати.

Але якщо Україна стане одномовною – російською, то цей фактор перестане вже існувати разом з Українською державою.

Образно кажучи, сьогодні українська мова для кожного свідомого українця – це його персональна ділянка загального кордону самоідентифікації української нації, яку він особисто має захищати.

Варто наголосити на тому, що свідомість визначається, формується і закладається мовою. Оскільки мова (культурно-світоглядне середовище) формує свідомість.

Якщо ваша свідомість московська, ви говорите російською. Якщо українська, ви говорите українською.

Скажи мені, якою мовою ти говориш, і я скажу тобі, хто ти

Мова – це найкращий і найнадійніший визначник свідомості. Саме тому мова у всьому світі однозначно визнається, як визначник етнічної та національної належності.

А перефразувавши відомий вислів, можна сказати: скажи мені, якою мовою ти говориш, і я скажу тобі, хто ти.

Тому що головна ознака асиміляції – зміна мови спілкування. Тобто ті, хто почали розмовляти російською мовою, починають асимілюватися в інше культурно-світоглядне середовище.

Саме таким чином російська мова запускає в російськомовних українцях процеси змін і формування російського світоглядного сприйняття світу.
Самоідентифікація кожного є основою загальної самоідентифікації нації. І тому дуже важливо нарешті остаточно визначитися із тим, до якого світу ви належите.

Адже у Путіна дуже розраховують на те, що якщо в Україні більшість буде говорити російською мовою, то є великий шанс, що її таки зроблять другою офіційною, чи державною мовою.

А якщо російську мову зроблять другою офіційною або державною, то вона за дуже короткий період практично повністю витіснить українську зі вжитку.

І коли російська повністю витіснить українську зі вжитку, то для Москви це буде підставою вважати Україну частиною Росії.

А у разі, якщо для Кремля це стане підставою вважати Україну частиною Росії, то це може підштовхнути до активних військових дій для силового включення України до складу Російської Федерації.

Тому питання русифікації України – це проблема, котра вже давно вийшла за рамки чисто культурологічного мовного питання.

Це питання безпеки Української держави, як би до цього не ставилися ті, хто ухвалюють нині рішення в Україні.

http://www.radiosvoboda.org/a/28172203.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Язык для украинцев – это персональный участок границы самоидентификации украинской нации

Радио Свобода  12 декабря  2016    

Виктор Каспрук

Статья доктора филологических наук, профессора Ларисы Масенко «Русский мир» і «мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Як це сталося (хронологія)» расставляет все точки над «і» относительно намерений тех, кто пытается уничтожать украинский язык, якобы применяя для этого демократические западные нормы.

Авторитетный языковед отмечает: «Конечно, нужна была незаурядная мошенническая ловкость и полное отсутствие моральных принципов, чтобы воспользоваться европейским документом, предназначенным защитить от вымирания языки, имеющие малое количество носителей, для сохранения и усиления позиций русского языка в Украине, где на протяжении нескольких веков империя пыталась маргинализировать украинский язык, чтобы довести численность ее носителей до критической черты».

Гипертрофированная активность так называемого «русского мира» больше напоминает последние конвульсивные движения гораздо уменьшенной российской империи перед ее окончательным упадком.

Но хотя ее сила иссякла после кончины идеи коммунизма (в его вульгарной московской интерпретации), и фактически эта империя доживает последние времена в привычном для себя виде, ее упадок так же опасен для Украины, как и само ее существование.

Ведь попытки силовым путем втянуть Украину в черную дыру «русского мира» очень похожи на то, что имперское чудовище ищет любые возможности, для того чтобы возродиться в том или ином виде.

Москва пытается законсервировать противоестественную для Украины языковую ситуацию

Нынешние попытки вбросить в украинское общество темы о «великой русской культуре» и о «втором государственном языке» является ничем иным, как яйцами этого паразитарного «русского мира».

В Кремле очень надеются на то, что эти паразиты когда-то вылупиться и из них в который раз появится уродливый монстр – представители «русского мира».

Попытки в любой способ законсервировать противоестественную для Украины позорную языковую ситуацию является реализацией московского многоходового плана идеологического зомбирования.

А имперские мантры вроде того, что «это язык, с которым мы выросли» или «как хочу, так и разговариваю», только усиливают энергетическую подзарядку такого «зомби». На этих добровольно зомбированных не слишком влияет и то, что даже тогда, когда они владеют русским языком лучше автохтонов, а их знания так называемой русской культуры значительно шире, чем знания рядового «интеллектуала» из России, они для московцев все равно навсегда останутся «хохлами» и «хохлушками».

Которых будут убивать озверевшие от крови «освободители» с Севера с таким же рвением, как и украиноязычных. Украинский язык является фундаментом существования украинской нации и государства. К сожалению, эту тему не любит затрагивать как действующая власть, так и конформисты. Однако в отличие от них как Путин, так и предыдущие российские руководители оккупантов хорошо осознавали роль и влияние языка как идентификатора, основы менталитета и культуры (в том числе и политической), цемента для существования государства.

Поэтому за 337 лет российской и советской колонизации Украины было выдано более сотни актов для запрета украинского языка.

А сегодня Путин, чуть ли не в каждой своей претензии к Украине вставляет требование о предоставлении особого статуса «русскому языку».

Если говорить о важности языка при восстановлении функционирования Украинского государства, то лучшим примером может служить положительный опыт Израиля. Стоит вспомнить, как евреи возродили свой древний язык иврит. На первых порах они установили определенные бонусы для тех, кто знал иврит. А потом на государственную службу начали принимать только тех, кто владел ивритом.

В Украине должно быть восстановлено украиноязычное пространство

 В Украине государство должно делать все, чтобы украиноязычное пространство было восстановлено на всей ее территории. А это значит, что не только госслужащие должны пользоваться украинским языком при исполнении своих служебных обязанностей. Это должно происходить во всех публичных заведениях.

Включительно с тем, что и кассиры в супермаркетах и магазинах должны общаться с покупателями на украинском языке. Ведь у всех «принципиально русскоязычных» присутствует, если не скрытое презрение, то хотя бы ощущение вторичности и ненужности украинского языка как единственного государственного.

Это прослеживается даже у людей, которых можно считать достаточно продвинутыми интеллектуально и мировоззренчески. Похоже, что «русскоязычные» принципиально не хотят понять ценность и необходимость собственного языка для украинской нации.

Необходимо признать, что пока в государстве параллельно существуют диаметрально разные культурные традиции, до тех пор будут и потенциальные источники дестабилизации. Нужно учитывать, что русский язык имеет большую поддержку из России именно как фактор дестабилизации Украины. И пока Украина будет «двуязычной», до тех пор он будет существовать.

Но если Украина станет одноязычной – русской, то этот фактор перестанет уже существовать вместе с Украинским государством. Образно говоря, сегодня украинский язык для каждого сознательного украинца – это его персональный участок общей границы самоидентификации украинской нации, которую он лично должен защищать.

Стоит отметить, что сознание определяется, формируется и закладывается языком. Поскольку язык (культурно-мировоззренческую среду) формирует сознание. Если ваше сознание московское, вы говорите по-русски. Если украинское, вы говорите на украинском.

Скажи мне, на каком языке ты говоришь, и я скажу тебе, кто ты

Язык – это лучший и самый надежный определитель сознания. Именно поэтому язык  во всем мире однозначно признается, как определитель этнической и национальной принадлежности. А перефразировав известное выражение, можно сказать: скажи мне, на каком языке ты говоришь, и я скажу тебе, кто ты. Потому что главный признак ассимиляции – изменение языка общения. То есть те, кто начали говорить по-русски, начинают ассимилироваться в другую культурно-мировоззренческое среду.

Именно таким образом русский язык запускает в русскоязычных украинцах процессы изменения и формирования российского мировоззренческого восприятия мира. Самоидентификация каждого является основой общей самоидентификации нации. И поэтому очень важно наконец окончательно определиться с тем, к какому миру вы принадлежите. Ведь у Путина очень рассчитывают на то, что если в Украине большинство будет говорить по-русски, то есть большой шанс, что ее таки сделают вторым официальным или государственным языком.

А если русский язык сделают вторым официальным или государственным, то он за очень короткий период практически полностью вытеснит украинский из употребления. И когда русский полностью вытеснит украинский из употребления, то для Москвы это будет основанием считать Украину частью России.

А в случае, если для Кремля это станет основанием считать Украину частью России, то это может подтолкнуть к активным военным действиям для силового включения Украины в состав Российской Федерации. Поэтому вопрос русификации Украины – это проблема, которая уже давно вышла за рамки чисто культурологического языкового вопроса.

Этот вопрос безопасности Украинского государства, как бы к этому ни относились те, кто принимают сегодня решения в Украине.

http://www.radiosvoboda.org/a/28172203.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Крим і Донбас. Стратегічний прорахунок Путіна

 Радіо Свобода 04 грудня 2016

Віктор Каспрук

Ледве не щотижня Володимир Путін вишуковує все нові можливості, щоб спробувати налякати світ. У кривому дзеркалі його світосприйняття це виглядає як турбота про те, щоб з Росією нарешті почали рахуватися.

Чи хочуть росіяни війни? Можливо, не всі. Але їм потрібен ворог, їм просто необхідно когось ненавидіти.

Тому що ненависть – єдине, що в Росії (за відсутності передової науки, модерних технологічних розробок, сучасних культурних надбань та інших суттєвих факторів) дозволяє об’єднатися і відчувати синхронне загальнонаціональне єднання.

Адже ворожнеча добре об’єднує банкіра і поліцейського, натирача підлоги та відданого путінському режиму працівника телебачення.

Видуманий кремлівською пропагандистською псевдоінтелектуальною обслугою термін «ближнє зарубіжжя», такий же ефемерний, як і «русский мир».

Але він створює «підґрунтя» для Кремля не тільки для дестабілізації ситуації в Україні, Молдові і Грузії, а й привід для спроби заблокувати для них відхід із орбіти Росії.

За спроби повернення «величі Росії» заплатить сам російський народ

Здавалося, що все так добре прораховано й розписані красиві і детальні схеми. А переведення «стрілок» на зовнішнього ворога, Україну, в Кремля успішно спрацювало.

Але критичний стратегічний прорахунок Путіна був у тому, що він і його експерти чомусь не врахували можливу реакцію об’єднаної Європи та США на підступну анексію українського Криму і вторгнення на Донбас.

Тут він зайшов так далеко, що відмовитися від цього, зберігши своє «політичне обличчя», вже дуже проблематично.

За «циркове видовище» під загальною назвою повернення «величі Росії», котре Путін влаштував для росіян, тепер повністю доведеться заплатити самому російському народу.

А в наступному році може настати час, коли пропаганда з телевізора вже більше не зможе перекривати своїм істеричним псевдопатріотизмом реальність порожніючих холодильників.

До того ж ця ситуація здатна накластися на ще один путінський провал на іншому стратегічному напрямку.

Путін так довго силовими методами намагався перевести Росію зі статусу регіональної держави в державу глобальну, що вже і сам почав вірити у те, що йому дадуть встановити новий «гібридний» світовий порядок.

Наразі 2017 рік може стати тим рубежем, коли «гра» Путіна у «велику Росію» може бути припинена, а ілюзії щодо можливості перерозподілу сфер впливів у світі (на кшталт Ялти-2), остаточно розвіяні.

Вже на початку лютого в Москві зможуть побачити, що всі сподівання на те, що США втрачають свій глобальний вплив у світі виявилися нічим іншим, як примарними міражами, а Росія нездатна кинути виклик Вашингтону, як єдиній наддержаві.

Адже ніякого «перезавантаження» на умовах Путіна бути не може, як би не намагалися його переконати у цьому придворні «геополітичні стратеги», котрі весь час пророкували йому саме те, чого він найбільше хотів почути.

«Кегебістському політбюро» доведеться вирішувати, що робити з Путіним

Тому найбільш ймовірні сценарії розвитку подій це, коли «кегебістському політбюро» доведеться визначатися з тим, що робити далі з Путіним.

Або він сам змушений буде вирішувати, чи не пора «зачищати» своє найближче оточення, використовуючи для цього перевірені сталінські методи.

При цьому варто враховувати той факт, що в сьогоднішній Росії зміна політичних еліт демократичним шляхом просто неможлива.

Досі не відбулося «палацового перевороту» в Російській Федерації тому, що там вже давно всі внутрішньополітичні процеси перебувають під тотальним контролем «клану силовиків», який в жодному разі не передбачає свій відхід від влади.

Поле для політичних маневрів у Путіна залишається невеликим. Не можна виключати, що для того, аби виграти хоч трохи часу, він вирішить формально перекласти усі свої прорахунки в керівництві країною на прем’єр-міністра Дмитра Медведєва.

Попередньо конфіденційно гарантувавши йому повну недоторканність від відповідальності.

Проте, якщо Медведєва він буде готовий «відпустити», то реальну відповідальність цілком можуть понести з півдюжини найменш наближених до кегебістської влади персон з його кабінету.

Тим більше, що приклад арешту діючого міністра вже є, коли згадати недавній арешт міністра економічного розвитку Росії Олексія Улюкаєва.

Переведення «стрілок» на зовнішнього ворога може й не спрацювати

Та найбільш небезпечний період для всіх сусідів Росії, і особливо для України, настане тоді, коли Путін змушений буде ухвалювати стратегічні рішення перебуваючи в постійному часовому цейтноті.

Тут йому може прийти в голову протестувати НАТО на готовність протистояти нападу Росії на своїх членів, запустивши військові провокації на кордонах із Литвою, Латвією, або Естонією.

Тому конче потрібно продовжувати робити те, що вже почав робити Північноатлантичний альянс: посилювати міцність кордонів у Східній Європі, збільшувати військовий контингент і перекидати сучасне озброєння.

Вибудовуючи таким чином безпековий санітарний «паркан» на кордоні з Росією.

А Європейський союз міг би побудувати й свій «паркан», шляхом поступової відмови від російських вуглеводнів і згортання торговельних та економічних відносин з цією країною.

Ізоляція може принести свої плоди. І тоді вже Путіну доведеться гадати, яким буде наступний крок Заходу.

Нинішня Росія, після путінських експериментів, це «паперовий тигр» із напівзруйнованою економікою, який тільки й може запропонувати світові ненависть, корупцію, примітивну пропаганду, агресію, падаючий рівень життя і дешеву горілку.

А завдяки низькій світовій ціні на нафту і шаленим витратам Путіна на нарощування військової потужності Росії, керована ним держава перебуває на порозі банкрутства.

Росія має багато ворогів. Іронія полягає в тому, що всі вони може б і хотіли мати добросусідські взаємини з Росією, але агресія Путіна відштовхнула їх від цього.

Власне, ніхто не буде воювати з Росією. Її необхідно дотиснути економічно.

І коли останній рубль покине останній банк, на цьому й закінчаться фантазії Путіна щодо відновлення радянської імперії.

Росія грає в небезпечну гру, відвертаючи увагу своїх громадян зарубіжними «пригодами», щоб приховати повний провал Путіна у створенні життєздатної економіки в Росії.

Проте Путіну більше не вдасться компенсувати свою політичну вразливість, відволікаючи російський народ від кризових внутрішніх проблем агресією за кордоном.

Росія вже не зможе економічно дозволити собі продовження військової агресії в Україні і Сирії.

Маючи ресурси економіки, завдяки видобутку енергоносіїв, не більші, ніж в Італії. При чому більша частина цих ресурсів ще й безперервно «відкачується» путінською клептократичною владою.

Наразі жоден із сусідніх з Росією народів не може мати ніяких ілюзій щодо її агресивних намірів.

Але коли «геополітичний хуліган» заявляє, що він просто вимушений захищатися, нападаючи невмотивовано на інших, то кого він хоче цим обдурити?..

http://www.radiosvoboda.org/a/28154450.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | 1 коментар

Стратегический просчет Путина

Радио Свобода  05 декабря 2016    

Виктор Каспрук

Едва ли не каждую неделю Владимир Путин выискивает все новые возможности, чтобы попытаться напугать мир. В кривом зеркале его мировосприятия это выглядит как забота о том, чтобы с Россией начали считаться.

Хотят ли россияне войны? Возможно, не все. Но им нужен враг, им просто необходимо кого-то ненавидеть. Потому что ненависть ‒ единственное, что в России (при отсутствии передовой науки, современных технологических разработок, современных культурных достижений и других существенных факторов) позволяет объединиться и чувствовать синхронное общенациональное единение. Ведь вражда хорошо объединяет банкира и полицейского, полотера и преданного путинскому режиму работника телевидения.

Выдуманный кремлевской пропагандистской псевдоинтеллектуальной обслугой термин «ближнее зарубежье», такой же эфемерный, как и «русский мир». Но он создает «почву» для Кремля не только для дестабилизации ситуации в Украине, Молдове и Грузии, но и повод для попытки заблокировать для них уход из орбиты России.

За попытки возвращения «величия России» заплатит сам российский народ

Казалось, что все так хорошо просчитано и расписаны красивые и подробные схемы. А перевод «стрелок» на внешнего врага, Украину, у Кремля успешно сработал. Но критический стратегический просчет Путина был в том, что он и его эксперты почему-то не учли возможную реакцию объединенной Европы и США на коварную аннексию украинского Крыма и вторжения на Донбасс.

Здесь он зашел так далеко, что отказаться от этого, сохранив свое «политическое лицо», уже очень проблематично. За «цирковое зрелище» под общим названием возвращение «величия России» теперь придется заплатить самому российскому народу. А в следующем году может наступить время, когда пропаганда с телевизора уже не сможет перекрывать своим истерическим псевдопатриотизмом реальность пустеющих холодильников.

К тому же, эта ситуация способна наложиться на еще один путинский провал на другом стратегическом направлении. Путин так долго силовыми методами пытался перевести Россию из статуса региональной державы в державу глобальную, что уже и сам начал верить в то, что ему дадут установить новый «гибридный» мировой порядок.

2017 год может стать тем рубежом, когда «игра» Путина в «большую Россию» может быть приостановлена

2017 год может стать тем рубежом, когда «игра» Путина в «большую Россию» может быть приостановлена, а иллюзии о возможности перераспределения сфер влияния в мире (вроде Ялты-2) – окончательно развеяны. Уже в начале февраля в Москве смогут увидеть, что все надежды на то, что США теряют свое глобальное влияние в мире, оказались ничем иным, как призрачными миражами, а Россия не способна бросить вызов Вашингтону как единственной сверхдержаве. Ведь никакой «перезагрузки» на условиях Путина быть не может, как бы ни пытались его убедить в этом придворные «геополитические стратеги».

Поэтому наиболее вероятные сценарии развития событий ‒ это, когда «кегебистскому политбюро» придется определяться с тем, что делать дальше с Путиным. Или же он сам вынужден будет решать, не пора ли «зачищать» свое ближайшее окружение, используя для этого проверенные сталинские методы. Нельзя исключать, что для того, чтобы выиграть хоть немного времени, он решит формально перевести все свои просчеты в руководстве страной на премьер-министра Дмитрия Медведева, гарантировав ему полную неприкосновенность от ответственности. Но если Медведева он будет готов «отпустить», то реальную ответственность вполне могут понести с полдюжины самых приближенных к кегебистськой власти персон из его кабинета.

Перевод «стрелок» на внешнего врага может и не сработать

И наиболее опасный период для всех соседей России, и особенно для Украины, наступит тогда, когда Путин вынужден будет принимать стратегические решения, находясь в постоянном временном цейтноте.

Здесь ему может прийти в голову протестировать НАТО на готовность противостоять нападению России на своих членов, запустив военные провокации на границах с Литвой, Латвией, или Эстонией. Поэтому крайне необходимо продолжать делать то, что уже начал делать Североатлантический альянс: усиливать прочность границ в Восточной Европе, увеличивать военный контингент и перебрасывать современное вооружение, выстраивая для безопасности санитарный «забор» на границе с Россией. А Европейский союз мог бы построить и свой «забор» путем постепенного отказа от российских углеводородов и свертывания торговых и экономических отношений с этой страной.

Изоляция может принести свои плоды. И тогда уже Путину придется гадать, каким будет следующий шаг Запада.

Нынешняя Россия может предложить миру только ненависть, коррупцию, примитивную пропаганду, агрессию и дешевую водку

Нынешняя Россия – это «бумажный тигр» с полуразрушенной экономикой, который может предложить миру только ненависть, коррупцию, примитивную пропаганду, агрессию, падающий уровень жизни и дешевую водку. А благодаря низкой мировой цене на нефть и бешеным расходам Путина на наращивание военной мощи России, руководимое им государство находится на пороге банкротства.

Россия имеет много врагов. Ирония заключается в том, что все они, может, и хотели бы иметь добрососедские отношения с Россией, но агрессия Путина оттолкнула их от этого. Собственно, никто не будет воевать с Россией. Ее необходимо дожать экономически. И когда последний рубль покинет последний банк, на этом и закончатся фантазии Путина по восстановлению советской империи.

Россия играет в опасную игру, отвлекая внимание своих граждан зарубежными «приключениями», чтобы скрыть полный провал Путина в создании жизнеспособной экономики в России. Однако Путину больше не удастся компенсировать свою политическую уязвимость, отвлекая российский народ от кризисных внутренних проблем агрессией за рубежом.

Сейчас ни один из соседних с Россией народов не может иметь никаких иллюзий относительно ее агрессивных намерений. Но когда «геополитический хулиган» заявляет, что он просто вынужден защищаться, нападая на других, то кого он хочет этим обмануть?

http://ru.krymr.com/a/28156783.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Ізольована санкціями Північна Корея провокує напруженість на Корейському півострові

«Дзеркало тижня. Україна» №48, 16 грудня 2016

Віктор Каспрук

Криза у Північній Кореї — одна з семи найбільших загроз 2017 р. До такого висновку дійшли експерти американської Ради міжнародних відносин (CFR), узявши до уваги ядерні випробування, військові провокації та внутрішню політичну нестабільність у КНДР.

Ймовірність прогнозу підтверджується тим, що Північна Корея заявила про свою готовність у будь-який момент завдати удару по Сеулу на тлі імпічменту південнокорейського президента Пак Кин Хе. “Нодон сінмун”, яка є центральним друкованим органом Трудової партії Кореї, наголошує, що через тиск із боку США та Південної Кореї, спрямований на припинення ядерної і ракетної програм КНДР, терпіння Пхеньяну сягнуло критичної межі.

Крім того, як повідомляють південнокорейські ЗМІ, у КНДР відбуваються одинадцятиденні навчання батальйону спеціальних операцій, на яких відпрацьовуються навички захоплення об’єктів у Південній Кореї. Зокрема й резиденції президента Південної Кореї — Блакитного будинку, точна копія якого побудована на полігоні.

Ці провокаційні військові навчання є нічим іншим як реакцією на недавню резолюцію Ради Безпеки ООН №2321, що посилює режим санкцій проти Північної Кореї. Прийнята одноголосно, вона стала відповіддю на проведення Пхеньяном у вересні ц.р. нових ядерних випробувань.

Не буде перебільшенням сказати, що вся дипломатична й економічна діяльність у Північній Кореї націлена на просування ядерної програми. Тому, з огляду на ці “специфічні” характеристики КНДР, розвиток ситуації не давав іншого вибору, крім як піддати санкціям усю країну. В самій Північній Кореї вважають, що нові санкції призведуть до ескалації напруженості на півострові.

Роздратування Пхеньяну цілком зрозуміле: резолюція РБ ООН №2321 передбачає комплексні санкції, котрі мусять стримувати північнокорейську економіку, дипломатію та інформаційно-пропагандистську діяльність загалом.

Попередні резолюції РБ ООН переважно намагалися обмежити надходження до КНДР стратегічних товарів, блокуючи таким чином ядерну програму Пхеньяну. При цьому не дуже враховувалися принципові особливості Північної Кореї, в якій, на відміну від інших країн, де існують державний і приватний сектори, наявні лише військові й невійськові галузі, напряму жорстко підпорядковані державі.

Особливостями нових санкцій є те, що, по-перше, РБ ООН прийняла рішення блокувати надходження іноземної валюти до Північної Кореї. Так, загальний обсяг доходів від експорту в КНДР у 2015 р. становив 30 млрд дол., 10,5 млрд з яких отримано за рахунок експорту вугілля.

Коли буде обмежено щорічний експорт вугілля з КНДР до 7,5 млн тонн, Пхеньян не отримає 700 млн дол. До цього слід додати заборону на експорт металу, надходження від якого давало КНДР щороку 100 млн дол. Таким чином, лише тут режим Ким Чен Ина не отримає 800 млн дол. щорічних грошових надходжень.

По-друге, вся зовнішня економічна діяльність Північної Кореї піддається санкціям. Державам-членам ООН заборонено здавати в оренду північним корейцям судна або літаки. Всі країни-члени ООН повинні вжити заходів до обмеження банківських рахунків, які належать дипломатичним представництвам і консульським установам КНДР, а впродовж 90 днів закрити наявні представництва, філії або банківські рахунки в Північній Кореї, якщо вони не потрібні для доставки гуманітарної допомоги.

Нова резолюція, як очікується, знизить імовірність того, що валютні кошти, зароблені робітниками з КНДР в інших країнах, могтимуть у майбутньому піти на розробку ядерної зброї.

По-третє, буде значно обмежено дипломатичну діяльність КНДР. Північна Корея муситиме скоротити чисельність працівників своїх дипломатичних місій, і кожна з таких місій тепер зможе мати тільки один рахунок у банку. Оскільки ж КНДР всюди, де це тільки було можливо, утримувала свої посольства на їхні доходи від “самофінансування”, всі ці заходи значною мірою перешкоджатимуть діяльності північнокорейської дипломатії.

Запровадження з боку РБ ООН обмеження на експорт вугілля, головне джерело твердої валюти КНДР, означає, що міжнародна спільнота налаштована дуже рішуче. Проте нові обмеження на північнокорейське вугілля (попри всю свою жорсткість) вочевидь не завдадуть нищівного удару по Північній Кореї.

Обмеження на експорт вугілля, фактично, перебувають у руках Китаю. Оскільки саме він є головним покровителем Пхеньяну і вугільним клієнтом Північної Кореї. Та голосування в РБ ООН свідчить, що в Пекіні, схоже, прорахували: зменшення імпорту вугілля не “переверне” економіку КНДР і не зможе викликати соціальних заворушень та “потоків” біженців до Китаю, чого найбільше бояться у китайському керівництві.

Втім, не виключено, що посилення політичного, економічного і дипломатичного тиску на Північну Корею може підштовхнути Пхеньян до ще більш провокаційної поведінки. У такому разі КНДР здатна різко збільшити кількість своїх ракетних випробувань. Так режим спробує пояснити погіршення економічної ситуації в країні загостренням у протистоянні з лідером “світового імперіалізму” США та їхніми союзниками.

Для північнокорейської влади її ракетні та ядерні програми — незаперечні пріоритети. Тому розширене комплексне санкціонування може примусити її шукати інші шляхи фінансування своєї ядерної програми. Не виключено, що північні корейці активізують незаконну діяльність, метою якої буде компенсація втрачених через запровадження санкцій доходів.

Один із можливих варіантів дій — різке піднесення північнокорейської участі у виробленні контрафактних товарів з подальшою спробою їх незаконного збуту, а також активізація діяльності в незаконному обороті наркотиків та продаж зброї до країн третього світу.

Слід звернути увагу й на те, що у КНДР останніми роками почали приділяти велику увагу IT сектору. Що, своєю чергою, не виключає можливості кібервійни Північної Кореї з тими країнами, які у Пхеньяні вважатимуть винними в запровадженні санкцій. Тому ймовірність кібератак досить значна.

Мотивація КНДР до нагнітання обстановки на Корейському півострові також дуже висока. Оскільки північнокорейська система побудована таким чином, що у вигляді “дій у відповідь” завжди готова до різкого розширення різного роду провокацій проти Південної Кореї.

КНДР, як ми вже бачили в минулому, не любить бути ігнорованою. І коли Пхеньян почав демонстративно відпрацьовувати штурм моделей офіційних установ у Сеулі та публічно лякати нападом на Південну Корею, то це можуть бути лише перші ластівки нагнітання ситуації на Корейському півострові.

Звернімо увагу, що Північна Корея має звичку найбільше нагнітати свої провокації протягом першого року перебування на посаді президентів США і Південної Кореї. Таким чином Пхеньян намагається підштовхнути їх до усвідомлення “значимості” влади кімів та потреби рахуватися з нею.

Не можна виключати, що режим Кім Чен Ина й цього разу захоче діяти на випередження. І проводитиме чергове ядерне випробування або масштабну провокацію на кордоні з Південною Кореєю саме 20 січня — в день інавгурації нового президента Сполучених Штатів Дональда Трампа. Хоча це є програшним варіантом для Пхеньяну.

Просування КНДР до своєї мети — побудови функціональної ядерної боєголовки — серйозний виклик для національної безпеки США і майбутньої адміністрації президента Дональда Трампа. Останній під час виборчої кампанії назвав північнокорейського лідера “маніяком”, але нічого не сказав про те, як стримувати ядерні амбіції Пхеньяну.

Та чергові провокації з боку режиму Кім Чен Ину можуть лише підштовхнути адміністрацію Дональда Трампа до більш жорстких підходів і заходів щодо північнокорейської диктатури, а не до визнання КНДР державою, котра володіє ядерною зброєю. А саме останнього дуже прагне Пхеньян.

http://gazeta.dt.ua/international/izolovana-sankciyami-pivnichna-koreya-provokuye-napruzhenist-na-koreyskomu-pivostrovi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Изолированная санкциями Северная Корея провоцирует напряженность на Корейском полуострове

«Зеркало недели. Украина» №48, 16 декабря 2016

Виктор Каспрук

Кризис в Северной Корее — одна из семи самых больших угроз 2017 г. К такому выводу пришли эксперты американского Совета международных отношений (CFR), приняв во внимание ядерные испытания, военные провокации и внутреннюю политическую нестабильность в КНДР.

Вероятность прогноза подтверждается тем, что Северная Корея заявила о своей готовности в любой момент нанести удар по Сеулу на фоне импичмента южнокорейского президента Пак Кын Хе. Газета “Нодон синмун”, которая является центральным печатным органом Трудовой партии Кореи, подчеркивает, что из-за давления со стороны США и Южной Кореи, направленного на прекращение ядерной и ракетной программ КНДР, терпение Пхеньяна достигло критической черты.

Кроме того, как сообщают южнокорейские СМИ, в КНДР проходят 11-дневные учения батальона специальных операций, на которых отрабатываются навыки захвата объектов в Южной Корее. В частности и резиденции президента Южной Кореи — Голубого дома, точная копия которого построена на полигоне.

Эти провокационные военные учения являются ничем другим, как реакцией на недавнюю резолюцию Совета Безопасности ООН №2321, усиливающую режим санкций против Северной Кореи. Принятая единогласно, она стала ответом на проведение Пхеньяном в сентябре с.г. новых ядерных испытаний.

Не будет преувеличением сказать, что вся дипломатическая и экономическая деятельность в Северной Корее нацелена на продвижение ядерной программы. Поэтому, учитывая эти “специфические” характеристики КНДР, развитие ситуации не давало другого выбора, кроме как подвергнуть санкциям всю страну. В самой Северной Корее считают, что новые санкции приведут к эскалации напряженности на полуострове.

Раздражение Пхеньяна вполне понятно: резолюция СБ ООН №2321 предусматривает комплексные санкции, которые должны сдерживать северокорейскую экономику, дипломатию и информационно-пропагандистскую деятельность в целом.

Предыдущие резолюции СБ ООН преимущественно пытались ограничить поступление в КНДР стратегических товаров, блокируя таким образом ядерную программу Пхеньяна. При этом не очень учитывались принципиальные особенности Северной Кореи, в которой (в отличие от других стран, где существуют государственный и частный секторы) имеются только военные и невоенные отрасли, напрямую жестко подчиненные государству.

Особенностями новых санкций является то, что, во-первых, СБ ООН принял решение блокировать поступление иностранной валюты в Северную Корею. Так, общий объем доходов от экспорта в КНДР в 2015 г. составлял 30 млрд долл., 10,5 млрд из которых получены за счет экспорта угля.

Если будет ограничен ежегодный экспорт угля из КНДР до 7,5 млн тонн, Пхеньян не получит 700 млн долл. К этому следует добавить запрет на экспорт металла, поступления от которого составляли каждый год 100 млн долл. Таким образом, только здесь режим Ким Чен Ына не получит 800 млн долл ежегодных денежных поступлений.

Во-вторых, вся внешняя экономическая деятельность Северной Кореи находится под санкциями. Государствам — членам ООН запрещено сдавать в аренду северным корейцам судна или самолеты. Все страны — члены ООН должны принять меры для ограничения банковских счетов, которые принадлежат дипломатическим представительствам и консульским учреждениям КНДР, а в течение 90 дней закрыть имеющиеся представительства, филиалы или банковские счета в Северной Корее, если они не нужны для доставки гуманитарной помощи.

Новая резолюция, как можно ожидать, снизит вероятность того, что валютные средства, заработанные рабочими из КНДР в других странах, смогут в будущем пойти на разработку ядерного оружия.

В-третьих, будет значительно ограничена дипломатическая деятельность КНДР. Северная Корея вынуждена будет сократить численность работников своих дипломатических миссий, и каждая из таких миссий теперь сможет иметь только один счет в банке. Поскольку же КНДР везде, где это только было возможно, содержала свои посольства на их доходы от “самофинансирования”, все эти меры в значительной степени будут препятствовать деятельности северокорейской дипломатии.

Внедрение со стороны СБ ООН ограничения на экспорт угля, главный источник твердой валюты КНДР, означает, что международное сообщество настроено очень решительно. Однако новые ограничения на северокорейский уголь (вопреки всей своей жесткости), очевидно, не нанесут сокрушительный удар по Северной Корее.

Ограничения на экспорт угля, фактически, находятся в руках Китая. Поскольку именно он является главным покровителем Пхеньяна и угольным клиентом Северной Кореи. И голосование в СБ ООН свидетельствует, что в Пекине, похоже, просчитали: уменьшение импорта угля не “перевернет” экономику КНДР и не вызовет социальных волнений и “потоков” беженцев в Китай, чего больше всего боятся в китайском руководстве.

Впрочем, не исключено, что усиление политического, экономического и дипломатического давления на Северную Корею может подтолкнуть Пхеньян к еще более провокационному поведению. В таком случае КНДР способна резко увеличить количество своих ракетных испытаний. Так режим попытается объяснить ухудшение экономической ситуации в стране обострением в противостоянии с лидером “мирового империализма” США и их союзниками.

Для северокорейской власти ее ракетные и ядерные программы — неопровержимые приоритеты. Поэтому расширенное комплексное санкционирование может заставить ее искать другие пути финансирования своей ядерной программы. Не исключено, что северные корейцы активизируют незаконную деятельность, целью которой будет компенсация утраченных из-за внедрения санкций доходов.

Один из возможных вариантов действий — резкий подъем северокорейского участия в изготовлении контрафактных товаров с дальнейшей попыткой их незаконного сбыта, а также активизация деятельности в незаконном обороте наркотиков и продажа оружия в страны третьего мира.

Следует обратить внимание и на то, что в КНДР в последние годы начали уделять большое внимание IT-сектору. Что, в свою очередь, не исключает возможности кибервойны Северной Кореи с теми странами, которые в Пхеньяне будут считать виновными во внедрении санкций. Поэтому вероятность кибератак довольно значительная.

Мотивация КНДР к нагнетанию обстановки на Корейском полуострове также очень высокая. Поскольку северокорейская система построена таким образом, что в виде “ответных действий” всегда готова к резкому расширению разного рода провокаций против Южной Кореи.

КНДР, как мы уже видели в прошлом, не любит быть игнорированной. И когда Пхеньян начал демонстративно отрабатывать штурм моделей официальных учреждений в Сеуле и публично пугать нападением на Южную Корею, то это могут быть лишь первые ласточки нагнетания ситуации на Корейском полуострове.

Обратим внимание, что Северная Корея обычно более всего нагнетает свои провокации на протяжении первого года пребывания на посту президентов США и Южной Кореи. Таким образом Пхеньян старается подтолкнуть их к осознанию “значимости” власти кимов и необходимости считаться с ней.

Нельзя исключать, что режим Ким Чен Ына и в этот раз захочет действовать на опережение. И проведет очередное ядерное испытание или масштабную провокацию на границе с Южной Кореей именно 20 января — в день инаугурации нового президента Соединенных Штатов Дональда Трампа. Хотя это является проигрышным вариантом для Пхеньяна.

Продвижение КНДР к своей цели — построению функциональной ядерной боеголовки — серьезный вызов для национальной безопасности США и будущей администрации президента Дональда Трампа. Последний в ходе избирательной кампании назвал северокорейского лидера “маньяком”, но ничего не сказал о том, как сдерживать ядерные амбиции Пхеньяна.

И очередные провокации со стороны режима Ким Чен Ына могут лишь подтолкнуть администрацию Дональда Трампа к более жестким подходам и мерам по северокорейской диктатуре, а не к признанию КНДР государством, владеющим ядерным оружием. А именно последнего очень хочет Пхеньян.

http://gazeta.zn.ua/international/izolirovannaya-sankciyami-severnaya-koreya-provociruet-napryazhennost-na-koreyskom-poluostrove-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | 1 коментар

Вслухаючись у музику чекань

Віктор Каспрук

Нова збірка самобутньої української поетеси Тетяни Добко «Життя триває» (Київ: Світу Успіху, 2016) є значною віхою в її поетичному доробку.

Заглиблюючись в поезію Тетяни Добко читач потрапляє в неповторний світ емоцій і почуттів. Цей світ наповнений яскравими фарбами, образами, особливим, притаманним лише їй, ліричним світовідчуттям.

Читаючи, часто ловиш себе на думці, що вона відчуває навколишній світ не тільки як, поет, а й як художник. І її знання слова є таким же глибоким, як і знання кольорів.

Тому, мабуть, недаремно поетеса вже чимало років дружить з багатьма відомими українськими художниками. А фотокопіями картин одного із них, Михайла Яремківа, дуже вдало проілюстрована поетична збірка Тетяни Добко «Життя триває».

Просторова організація кольору, котра притаманна поетесі, набуває свого зримого продовження в словах, образах і емоціях.

Ці невловимі відтінки барв з палітри кольорового світосприйняття, плавно перетікають в свіжі, живі і ліричні форми, створюючи унікальну можливість переходу одного виду мистецтва в інший.

Візьму на себе сміливість сказати, що Тетяна Добко закохана в живопис не менше, ніж в поезію. І тому безмір’я можливостей художнього вираження живопису, вона переливає в струнку логіку граматики, орфографії і пунктуації, що стали підкорятися чітким вимогам довершеної поетичної форми.

А на поетичному мольберті поетеси:

У акварелях осені – перо жар-птиці,
Розмитість фарб – від подиху дощів…
Злітає жовтий лист і відкриває лиця,
У графіці дерев – романтика шляхів…

Власне, проводячи порівняння єдності спільності поетичної метафори і художнього символу в поезії і живописі, варто звернути увагу на те, як вони впливають на свідомість читачів.

Життя триває, хоч приходить осінь,
І вітер листя кидає до ніг.
Життя триває… Осінь, осінь, осінь –
Наш жовтий Ангел в плетиві доріг.
Життя триває, місто у тумані…
Чого чекать від спалених бажань?
Життя триває, осінь наша з нами,
І синє небо, й смутку дивна грань…

Але за цією «дивною гранню» смутку поетеса знаходить нові ритми свого унікального поетичного світосприйняття:

Цей дивний ритм – надія і дощі…
Так безнадійно стукає у душу,
Мелодію загублених віршів
Забуть чи зрозуміти мушу.

Пройтись над прірвою щасливих сподівань
І подивитись на далекі зорі…

Продовжуючи аналогію з живописом варто зазначити, що поезія Тетяни Добко дуже нагадує вишукані пейзажі. Перед читачем розгортається панорама деталей, які показані ніби одночасно з кількох поетичних ракурсів.
Хоча при уважному прочитанні ловиш себе на думці, що це скоріше за все не картина-зображення, а картина-роздум:

Дощі мерехтять спогадами.
Думка сполохана
Птахом підбитим падає вниз.
Погляд у вічність…
Щастя! Спинись.

У поетичному осмисленні Тетяною Добко відбитки навколишньої дійсності не занадто розходяться у часі між поезією і живописом.
І ніби немає різниці між картиною, котра написана пензлем і тим, як поетеса малює картину поетичними віршованими рядками.

Амфори слів
розбиваються на часточки долі,
які намагаєшся скласти докупи.

Кожен сприймає поезію індивідуально. Але тут автор піднімається до таких висот філософського узагальнення, що починаєш усвідомлювати, щоб піднятися до такого рівня розуміння навколишнього світу необхідно відмовитися від суєти і прилучитися до іншого світу, світу вічного.

Слова займають центральне місце в мистецтві поетичного письма. Звичайно читач так само може смакувати звуки слів вірша, як і милуватися неповторними мазками картини.

Проте ми йдемо до вірша не лише тому, щоб знайти серед розташування слів більше, ніж коли йдемо в художню галерею, щоб подивитися на віртуозну компоновку кольорів фарби. Важливим є те,якими словами і фарбами передати емоції.

І тут здається, що Тетяні Добко вдалося, використовуючи художні поетичні засоби, вийти за межі мови, щоб передати щось за межами слів, наближаючи свої віршовані рядки до сприйняття на рівні художнього полотна.

Водночас, її поезія відрізняється своєю частотою неймовірних протиставлень, суджень і лінгвістичною концентрацією необхідних для настроєвого вираження форм.

Поезія може надавати декілька значень, котрі вимагають різних інтерпретацій.

Це багатство висловлювання є однією з причин, чому ми високо цінуємо поезію. Але знову ж таки – це не єдина причина, адже не всі поетичні висловлювання можна відразу зрозуміти.
Та у поезії Тетяни Добко годі шукати якихось спрощень, чи намагання зробити складне нарочито доступним і зрозумілим. Тому з-під її поетичного пензля виходять рядки:

Якби я була квіткою, –
я була б хризантемою,
щоб сказати останнє слово…
А потім – проліском,
щоб почати усе спочатку.

Свого часу ще видатний італійський художник і вчений Леонардо да Вінчі сказав: «Живопис — це поезія, яку можливо бачити, але не чути, а поезія — це живопис, який можливо чути, але не бачити».

А поетичний живопис Тетяни Добко – це синтетичне поєднання спорідненості між поезією і живописом. Спорідненість яких відбиває взаємозалежність між словесним текстом і візуальним текстом нанесених на полотно фарб.

Поетеса хоче, щоб її почули і зрозуміли. Адже у наш непростий час взаємопорозуміння є чи найбільшою розкішшю, яку ми можемо і маємо собі дозволити.

Молитовним дощем
падають зорі на підвіконня.
Найбільше бажання – бути почутим.

Тетяна Добко знаходить:

Зимові квіти – у малюнках на вікні,
У пісні орхідеї променистій,
У погляді і слові доброти,
І у снігах, як Ангел, чистих.

Слова в її віршах, подібно до художніх елементів живопису, зібрані разом, щоб створити загальну композицію і створювати свої власні твори мистецтва.

Наразі поетика живопису поетеси дуже співмірна з полотнами українських художників ХІХ століття, а іноді нагадує і неповторні фарби Катерини Білокур.

У неї навіть опис осінньої жовтневої погоди і дощу виглядає дуже оптимістично і дивовижно захопливо.

Я була вся неначе з дощу,
Краплі сонця текли по обличчю.
Білим птахом перелечу
Сум і смуток. Надія – це звично.

У цьому вірші теплі кольори «крапель сонця» перемагають холодні кольори дощу, бо надія ось-ось як близько. А вираз «я була вся неначе з дощу» образно наближає читача до відчуття всієї гами різноманітних відтінків дощу, його спектру і структури, різні кольори якого можуть вибухнути раптовою послідовністю яскравих кольорів веселки.

Вслухаюся у музику чекань –
Сім нот Ви надіслали випадково.
Така тонка любові грань,
Нехай звучить ця музика ізнову!

Нова збірка Тетяни Добко наповнена поетичною «музикою чекань», партитура якої дозволяє читачу охопити поглядом всю гаму емоцій і почуттів ліричної героїні поетеси. А симфонія любові звучить неповторними нотами оптимізму і віри у те, що ця музика звучатиме для нас знову і знову.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

В.Каспрук: Власть и ветераны АТО должны согласовать блокаду Донбасса

Kaspruk_blokada_Donbassa
Политолог Виктор Каспрук

О том, поможет ли Украине объявленная ветеранами АТО блокада оккупированных территорий Донбасса и как правильно ее организовать, чтобы избежать столкновений, в эксклюзивном интервью корреспонденту интернет-издания «Информат» рассказал политолог Виктор Каспрук.

«Информат»: — Добрый день, Виктор Арсенович! 26 декабря группа ветеранов АТО заявила о начале экономической блокады оккупированных территорий Донецкой и Луганской областей. Как вы относитесь к этому решению? Насколько такая блокада необходима и сможет ли она что-то изменить в лучшую сторону?

Виктор Каспрук: — В сложившейся ситуации блокада оккупированных территорий Донбасса необходима. Ведь третий год идет война Украины с Россией, а граница остается открытой, что позволяет третьим силам тайно перевозить контрабанду через линию разграничения. При этом дело ведь не только в контрабанде – в дальнейшем через границу теоретически могут проникать диверсионные группы под видом простых мирных граждан. При такой ситуации никаких позитивов открытой границы с ОРДЛО для Украины нет, и ее нужно закрывать. То же самое, к слову, нужно сделать и с админграницей Украины с Крымом.

Как это правильно организовать? Я считаю, что Киев должен сделать следующее: позволить всем желающим на протяжении месяца покинуть оккупированные территории и по истечении этого срока закрыть границу «на замок» до окончания войны с Россией. Это было бы самое правильное решение, которое сняло бы множество негативных тенденций, которые сейчас имеют место.

«Информат»: — Не так давно секретарь СНБО Александр Турчинов поддержал необходимость блокировки ОРДЛО, назвав ее единственным способом остановить контрабанду. Но после того, как ветераны АТО заявили о начале собственной блокады, Турчинов жестко раскритиковал их и подчеркнул, что такую блокаду имеет право установить только президент Порошенко. В чем причина такой противоречивой риторики секретаря СНБО?

Виктор Каспрук: — Александр Турчинов является официальным лицом и его заявление о начале блокады ветеранами АТО правильное – в правовом государстве окончательные решения такого масштаба имеет право принимать только президент. Это очевидно и с этим я могу согласиться.

Но то же время, власть тоже виновата. Такие инициативы возникают как раз из-за затягивания Киевом установления блокады ЛДНР. Эта инициатива «снизу» правильная – у меня есть несколько знакомых переселенцев из Крыма и они твердо убеждены, что админграницу Украины с полуостровом давно нужно было закрыть. Ведь открытая граница дает сепаратистам и террористам повод считать, что ничего не изменилось, что граница является формальным атрибутом.

Однако повторюсь – окончательное решение об установлении такой блокады, имеет право принять только президент. И я не исключаю, что это произойдет в 2017-м году.

«Информат»: — Насколько высок риск возникновения столкновений между организаторами нынешней блокады и украинскими силовиками из-за несогласованности действий?

Виктор Каспрук: — К сожалению, такой риск существует. Но его нужно каким-то образом избегать, потому что противостояние в лагере патриотических сил на руку только нашему врагу.

Как этого достичь? Нужно наладить механизмы сотрудничества официальной власти с общественными активистами. Как именно это сделать пусть думают те, кто работает в силовых органах. Но как бы там ни было, в итоге любое серьезное решение о блокаде оккупированных территорий, должно приниматься только официальными властями Украины. Поэтому кроме сделанного заявления, Александру Турчинову следовало бы организовать круглый стол представителей власти с ветеранами АТО, во время которого выработать компромиссную позицию. Ведь нельзя играть в «две руки» в разные стороны – это нонсенс и ветераны АТО тоже должны это понимать. Потому что есть легитимная украинская власть, она принимает решение такого масштаба и к ее позиции тоже нужно прислушиваться.

«Информат»: — Объявившие блокаду ветераны АТО выглядят немного подозрительно — на их лицах балаклавы, что характерно для провокаторов различных проплаченных акций протеста. Не является ли вся эта блокада ЛДНР частью кремлевской операции «Шатун» по дестабилизации ситуации в зоне АТО и в стране?

Виктор Каспрук: — Да, такая опасность тоже есть, ведь любое расшатывание ситуации в Украине, провоцируемое теми или иными силами, действует на руку Москве. Не стоит забывать, что еще с советских времен Украина «нашпигована» агентами Кремля. За период независимости ФСБ здесь также провела немалую работу по развитию своей агентурной сети. Поэтому, к сожалению, деструктивные акции в нашей стране вполне возможны. И чтобы их избежать и предотвратить, власти и активистам обязательно нужно сесть за стол переговоров.

Несогласованную блокаду Донбасса и действия нельзя считать легитимной акцией – власть однозначно будет пытаться каким-то образом их остановить, при необходимости, даже силой. Поэтому с точки зрения политической логики развития событий, представители АТО должны сделать две вещи: во-первых, снять эти балаклавы и показать всем вокруг, кем они являются на самом деле, и во-вторых, сесть за стол переговоров и доказать, что они действительно представляют какие-то серьезные силы, а не группу людей, которая опирается сама на себя.

С другой стороны, официальный Киев также должен предложить протестующим какие-то алгоритмы, которые в первую очередь устраивали бы его и не приводили к риску дестабилизации ситуации в Украине. Важно разработать действенные механизмы договоренностей представителей народа с властью. Это единственно правильное решение в сложившейся ситуации.

Валерий Савицкий, Информат

http://informat.com.ua/v-kaspruk-vlast-i-veterany-ato-dolzhny-soglasovat-blokadu-donbassa/

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | 1 коментар

Україна проголосувала за підтримку “близькосхідної Новоросії”?

Віктор Каспрук

Голосування України у Раді безпеки Організації Об’єднаних Націй за проект резолюції з вимогою від Ізраїлю зупинити будівництво поселень на палестинських територіях, наводить на думку, що в нашій державі повністю відсутній контроль за прийняттям і узгодженням  важливих геополітичних рішень, які потенційно здатні рикошетом ударити по ній же самій.

Якщо вдатися до історичного ракурсу, то по суті не існує ніякої Палестини. Цю назву придумали древні римляни для окупованих ними ізраїльських територій у часи Понтія Пілата.

Тобто, фактично Палестина – це ні що інше, як аналог сучасної Новоросії, яку російські окупанти хотіли створити силовими методами на території України.

А сама назва місцевих арабів «палестинці» – це щось на зразок «народу Донбасу», або «донбасят».

Крім того, не потрібно забувати про те, що терористичний «визвольний» палестинський рух – Організація визволення Палестини (ОВП), разом з її лідером Ясиром Арафатом, були досить успішним проектом КГБ СРСР.

Що потрібно робити в таких випадках у подальшому? Думаю, що українській і ізраїльській дипломатії потрібно тісніше співпрацювати та узгоджувати свої позиції і бачення геополітичних ситуацій.

І йти один одному на зустріч не тільки, коли комусь із них треба, а постійно. Коли є потреба поточного геополітичного моменту.

Також необхідно створити «Центр оперативних стратегічних рішень». Для того, щоб у разі виникнення подібних надважливих контроверсійних ситуацій, незаангажовані фахівці, змогли наперед прораховували усі ймовірні наслідки ось таких голосувань та оперативно  виробити найбільш прийнятні для України рішення.

Можливо, варто розробити механізми, коли остаточне рішення у таких надскладних випадках, буде за президентом України.

І у такому разі має бути можливість прямого та швидкого виходу на зв’язок з президентом.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Вбивство посла в Анкарі – це бумеранг, який Росія запустила у міжнародну політику

Росія фактично пожинає плоди гібридної дипломатії і гібридної війни

Вбивство російського посла в Анкарі – це повернення до Росії бумерангу, який вона запустила у міжнародну політику. Про це заявив в ефірі “5 каналу” політолог, журналіст-міжнародник Віктор Каспрук.

“Я думаю, що ця подія матиме великі негативні наслідки у 2017 році, оскільки вбивством посла були порушені правила міжнародного спілкування, бо посли в будь-якій країні є недоторканними. Їх охороняють, їх підтримують і поважають. Тобто Росія фактично пожинає плоди тої гібридної дипломатії і гібридної війни, яку вона веде в Сирії та Україні. Це вже є повернення того бумерангу, який Росія запустила у міжнародну політику. Держава-терорист Росія отримала назад терористичний акт проти свого високопоставленого представника”, – сказав експерт.

На запитання ведучого, чому Путін у цій ситуації сам почав “вигороджувати” турецьку сторону, Каспрук сказав: “Тому що йому це невигідно. Тільки-но вкотре почали налагоджуватися стосунки з Туреччиною. Ми ж бачимо, що вони хочуть діяти в Сирії триєдиним блоком – Туреччина, Іран і Росія. І тому для Росії якийсь там посол не має значення, коли у них вимальовується стратегічний альянс на Близькому Сході”.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Для РФ якийсь там посол не має значення, коли у них з Туреччиною вимальовується альянс в Сирії

Росія фактично пожинає плоди гібридної дипломатії і гібридної війни

Вбивство російського посла в Анкарі – це повернення до Росії бумерангу, який вона запустила у міжнародну політику. Про це заявив в ефірі “5 каналу” політолог, журналіст-міжнародник Віктор Каспрук.

“Я думаю, що ця подія матиме великі негативні наслідки у 2017 році, оскільки вбивством посла були порушені правила міжнародного спілкування, бо посли в будь-якій країні є недоторканними. Їх охороняють, їх підтримують і поважають. Тобто Росія фактично пожинає плоди тої гібридної дипломатії і гібридної війни, яку вона веде в Сирії та Україні. Це вже є повернення того бумерангу, який Росія запустила у міжнародну політику. Держава-терорист Росія отримала назад терористичний акт проти свого високопоставленого представника”, – сказав експерт.

На запитання ведучого, чому Путін у цій ситуації сам почав “вигороджувати” турецьку сторону, Каспрук сказав: “Тому що йому це невигідно. Тільки-но вкотре почали налагоджуватися стосунки з Туреччиною. Ми ж бачимо, що вони хочуть діяти в Сирії триєдиним блоком – Туреччина, Іран і Росія. І тому для Росії якийсь там посол не має значення, коли у них вимальовується стратегічний альянс на Близькому Сході”.

Як повідомляв 5.ua, 19 грудня 2016 року у столиці Туреччини Анкарі було скоєно напад на російського посла у цій країні Андрія Карлова. Нападник, який виявився турецьким поліцейським, щонайменше вісім разів вистрелив у спину керівника російської дипломатичної установи, який виголошував промову на відкритті виставки “Росія очима турків”. Карлова відправили до лікарні, однак згодом у МЗС РФ повідомили, що від отриманих ран посол помер.

http://www.5.ua/polityka/dlia-rf-iakyis-tam-posol-ne-maie-znachennia-koly-u-nykh-z-turechchynoiu-vymalovuietsia-alians-v-syrii-politoloh-134615.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Геополітичне тріо Москва—Тегеран—Дамаск веде в Сирії війну, що має всі ознаки геноциду

Віктор Каспрук

Сирія: геноцид і його спонсори

Громадянська війна в Сирії стала найглибшою гуманітарною кризою другого десятиліття ХХІ ст. Майже половина з довоєнного 23-мільйонного населення країни покинула свої домівки, а 300 тисяч сирійців було вбито. 

Геополітичне тріо Москва—Тегеран—Дамаск веде в Сирії війну, що має всі ознаки геноциду. Для закріплення диктатури Башара Асада використовуються голод і знищення цивільних об’єктів — шкіл, лікарень і навіть цілих житлових кварталів.

Напрошується невтішна аналогія — геноцид 1994 року в Руанді. Подібне нині спостерігаємо в Сирії. А міжнародна громадськість, на жаль, знову не робить достатньо для того, щоб зупинити трагедію.

І це попри те, що вже задокументовано десятки тисяч фактів звірств асадівського режиму стосовно цивільних осіб — не тільки чоловіків, а й жінок і дітей.

Одним з останніх прикладів геноциду в Сирії стало бомбардування військовими мирного населення Алеппо. Людей таким чином змушують робити “вибір” — утікати світ за очі або залишатися і гинути від бомбардувань і голоду.

Насильницьке вигнання цивільного населення з насиджених місць є воєнним злочином, що здійснюється за військового втручання та прямого сприяння Росії — постійного члена Ради Безпеки ООН.

Сирійці виявилися замкненими в своїй країні, яка близька до стану агонії. Однак найстрашніше те, що перебування між жорнами режиму Башара Асада та його союзників з одного боку і терористів з “Ісламської держави” — з іншого багатократно збільшує страждання сирійського народу.

І якщо з бойовиками “Ісламської держави” все зрозуміло, то сирійська держава (або те, що від неї залишилося) не тільки не виконує свого обов’язку захищати населення від геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності й від етнічних чисток, а й сама є їх ініціатором і виконавцем.

Ці факти мають стати для світової спільноти підставою для вироблення заходів, які поклали б край безкарності осіб, що вчинили найтяжчі воєнні злочини в Сирії, і в результаті сприяли б запобіганню новим злодіянням.

Було б цілком логічно передати справи проти всіх злочинців до Міжнародного кримінального суду.

Геноцид визначається як навмисне й систематичне знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп. То скільки ще людей мають убити в Сирії, аби весь світ переконався — все, що відбувається в цій країні, є геноцидом?!

Адже зрозуміло: Асад, щоб залишитися при владі, ладен жертвувати життями людей до останнього сирійця.

Злочини сирійської влади проти свого власного народу накладаються на бажання третіх сторін домінувати у Близькосхідному регіоні. А відтак Москва і Тегеран, так само як і Башар Асад, несуть відповідальність за все, що вчинено за п’ять років війни в Сирії.

Драматизм ситуації ще й у тому, що росіяни можуть використати в обложеному Алеппо так звані правила Грозного. Які звучать приблизно так: якщо ви не встигли покинути місця вашого перебування до початку авіаударів — ми не несемо за це жодної відповідальності.

І ніякі заяви сирійського уряду про те, що він нібито забезпечить гуманітарні коридори для людей, котрі готові залишити Алеппо, не витримують критики.

Адже зрозуміло, що люди не довіряють словам представників режиму, який планомірно знищує своїх громадян.

Та й не всі охочі, з різних причин, можуть покинути Алеппо у відведені терміни. А це означає, що проти великої маси людей, які не встигнуть вийти через ці коридори, можуть бути скоєні нові воєнні злочини і злочини проти людяності.

Цілком очевидно, що політика режиму Асада підриває верховенство права і тільки сприяє тероризму, а не викорінює його.

Це саме можна сказати й про Росію: вона продовжує вчиняти масові вбивства в Сирії, де повністю ігноруються людські цінності, порушуються гуманітарні принципи й норми міжнародного права, що їх мають дотримуватися у воєнних конфліктах. Адже під час бомбардувань лікарень, мечетей, пекарень і ринків можуть застосовуватися навіть заборонені фосфорні бомби.

Сирійська трагедія з новою силою розгортається в дуже нестабільний для міжнародної політики час: американці зайняті президентськими перегонами між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, об’єднана Європа переживає процес виходу Великої Британії з ЄС, країни Перської затоки потерпають від близькості до війни в Ємені й низьких цін на нафту, а в сусідньому з Сирією Лівані й досі ніяк не можуть обрати президента.

Однак спрогнозувати те, що сталося в Сирії, коли пригноблений режимом Асада народ повстав так само, як і в Тунісі, Єгипті й Лівії, вимагаючи права робити власний вибір, було непросто. Втручання зовнішніх сил перевело народну революцію в “режим” громадянської війни.

Негативні наслідки політики Москви й Тегерана великою мірою стали можливі саме тому, що американський президент Барак Обама не хотів проксі-війни між Сполученими Штатами і Росією в Сирії.

Проте навіть військове втручання Кремля не здатне повернути Башару Асаду контроль над усіма колись підвладними йому територіями. Завдяки російським авіаударам, які почалися з вересня 2015 р., він відновив управління лише деякими регіонами.

Росія й Іран мали б повернутися до реальності: режим Асада оточений ворожими до нього сунітськими державами, що сповнені рішучості повалити його.

Навіть якби Асаду вдалося перемогти угруповання опозиції і терористів з “Ісламської держави”, не можна не враховувати того, що він і досі править сунітською більшістю, яка ненавидить його і не припинить опору.

І тут актуалізується запитання: як довго Росія, що істотно економічно ослаблена через низькі ціни на нафту та запроваджені проти неї санкції, зможе допомагати Асаду, аби він міг і далі утримувати свою владу?

Для Москви це проблема відносно проста: у будь-який спосіб забезпечити існування нинішнього уряду в Сирії, який попросив російського втручання, не обмежуючи себе в засобах досягнення своєї мети.

Водночас не можна забувати, що задіяних у цьому конфлікті сторін насправді набагато більше.

Росія є союзником Башара Асада, його уряду, сирійської армії і алавітських загонів. Іран виступає в союзі з Хезболлою, алавітськими й шиїтськими ополченцями. Саудівці — з частиною сунітської міліції. Туреччина готова підтримати будь-кого, за винятком представників “Ісламської держави” і курдів. Курди виступають спільно з ополченцями, які протистоять терористам з ІД. США підтримують помірковані антиасадівські сили.

Гравці на цьому строкатому полі бою переходять на інший бік доволі часто. Деякі зі сторін змінюють свою позицію через те, що новий патрон пропонує більше грошей або зброї. А деякі — щоб на певний час виграти в тактиці.

У цій складній ситуації Росія має певні переваги. Вона віддавна мала військово-морську базу в Сирії. А тепер у неї там кілька нових авіабаз. І підтримка уряду в Дамаску надає Москві таку-сяку видимість легітимності.

Однак більшість із зацікавлених у сирійських подіях держав усвідомлює свої обмежені можливості впливу на перебіг сирійської громадянської війни.

Водночас Іран і Росія намагаються здійснювати своє домінування через уряд у Дамаску, використовуючи для цього інструменти й інститути його диктаторського режиму.

Такими діями вони хочуть довести, що в разі відновлення диктатором Асадом контролю над усією сирійською територією, ситуація в країні буде більш стабільною і прогнозованою, ніж коли управління перейде до низки угруповань ісламістських повстанців або “Ісламської держави”.

Можливо, що це нині й могло б улаштувати адміністрацію президента Обами, яка не вважає, що США повинні бути одним з основних суб’єктів у цій війні, якби не те, що контроль над Сирією дасть росіянам можливість істотно розширити свій плацдарм для проникнення на Близький Схід.

Можна, звісно, спробувати прорахувати багато варіантів, які, теоретично, могли б принести довгоочікуваний мир і спонукали б до припинення геноциду в Сирії.

Але ж проблема в тому, що, не знайшовши важелів впливу на спонсорів цього геноциду — Росію й Іран, про реальне вирішення сирійського питання не може бути й мови.

Бо Москва і Тегеран розуміють лише мову сили. Тому під час перемовин слід створити для них такі умови, щоб вони усвідомили, що вже не мають козирів, завдяки яким можуть затягувати конфлікт у Сирії до безкінечності.

 

Сирія: мирні переговори в “тіні майбутнього”

 

Шлях до припинення громадянської війни в Сирії шляхом переговорів, видається досить тернистим. Адже “тінь майбутнього” нависає над усіма учасниками цього тривалого конфлікту. 

В умовах невизначеності представники опозиції заявляють, що їхня делегація перебуватиме в Женеві “стільки, скільки необхідно”, хоча й не вестиме переговорів, якщо режим Асада не зробить “гуманітарних жестів” — не зніме облогу районів, контрольованих повстанцями, і не припинить ракетних обстрілів.

При цьому опозиція вважала, що вона може отримати більше дивідендів шляхом боротьби, ніж шляхом мирних переговорів. А напівживий асадівський режим сподівався, що підтримка Путіна є ключовим чинником його переваги над повстанцями.

Оцінки своїх можливостей обома сторонами, звісно, можна піддавати сумнівам, але основні гравці на полі конфліктів поки що вочевидь не готові відійти від свого бачення трагічної ситуації, яка має стійку тенденцію до дальшого погіршення.

По суті, Сирія стала найбільшою жертвою “арабської зими”, яка прийшла після ілюзій та сподівань “арабської весни”. І це вкотре доводить, що демократія в арабському світі (чи деінде) не працюватиме без верховенства закону. А намагання прищепити верховенство права до диктатури завжди даватиме негативний результат.

І через п’ять років після початку в Сирії повстання проти режиму диктатора Башара Асада говорити потрібно не лише про арабські помилки, які стали одним із основних чинників цієї регіональної трагедії. Адже західний світ спочатку не захотів навіть розглядати підтримку Кремлем Асада як передумову ешелонованого наступу Росії на світову геополітичну стабільність.

Тому для Кремля важливо не дати впасти диктаторському режиму в Сирії. Москва боротиметься за це до останнього, оскільки мирне вирішення сирійського питання без урахування кремлівських інтересів вибиває з її рук один із основних важелів можливості провокувати світові конфлікти. А Росія й надалі хоче позиціювати себе як світова наддержава.

Тим часом та ж сама “тінь майбутнього” здатна відігравати важливу роль під час переговорів, окреслюючи для повстанців імовірні перспективи в разі досягнення домовленостей та припинення збройної боротьби. Тому що бійці опору — це не тільки гравці, які впливають на подальшу долю Сирії, а й безпосередні учасники процесу, що здатен забезпечити це майбутнє.

А це саме та сфера, в якій міжнародна спільнота може найефективніше зіграти свою роль. Оскільки міжнародні учасники процесу мають цілу низку можливостей і варіантів, здатних вплинути на реалізацію очікувань воюючих сторін у Сирії.

Якщо ж сирійські повстанці впевняться, що всі сторони переговорів дотримуються положень мирної угоди, яка захищатиме і їхні інтереси, а неупереджена третя сторона надасть гарантії миру, підкріплені конкретними зобов’язаннями (і буде забезпечено ресурси для відновлення економіки та відбудови зруйнованої інфраструктури Сирії), то вони, ймовірно, можуть погодитися з умовами такої угоди.

Втім, реалії (завдяки зовнішньому втручанню) такі, що опозиційним силам годилося б сконцентруватися спочатку на більш приземлених вимогах. Зупиненні вогню з боку урядових сил, наданні гуманітарної допомоги цивільним особам, оточеним військами диктатора (чисельність яких сягає мільйона), припиненні тортур і вбивств десятків тисяч мирних жителів у катівнях диктаторського режиму.

У ситуації, що склалася, варто розглянути сценарії розвитку подій на наступні 10 місяців та пов’язані з ними гуманітарні наслідки.

Сценарій перший: продовження сирійського тупика. Насильницький конфлікт у 2016 р. триватиме. Не простежується появи якихось переломних стратегій чи захоплення нових великих територій будь-якою зі сторін. Але, незважаючи на це, загальний рівень насильства продовжує зростати. Це стосується особливо передніх ліній зіткнення та спірних районів. Стан економіки і надання основних соціальних послуг погіршується. Що значно підвищує потребу в гуманітарній допомозі, доступ до якої залишається проблемним на всіх територіях.

Сценарій другий: успішний для уряду Башара Асада. Військове втручання Росії дозволить уряду Сирії взяти під свій контроль бунтівні території або ж повністю знищити основні опозиційні сили. Що може бути цілком реально у місті Алеппо, в частині сільської місцевості, Дамаску чи місті Ідліб. Проте успішний наступ має свою величезну гуманітарну ціну і вводить довготермінові зміни в динаміку конфлікту. Гуманітарні потреби продовжуватимуть зростати (як і в першому сценарії), але до них додаватимуться нові, що посилюватимуть і так велике напруження у зонах, прилеглих до конфлікту.

Сценарій третій: досягнення прогресу в політичних домовленостях. Сторони силового протистояння досягають консенсусу щодо припинення насилля, і починає діяти план реалізації перехідних політичних домовленостей. Сирія де-факто поділяється на області під управлянням перехідного уряду, роботу якого контролюватимуть ООН і Ліга арабських держав. Таким чином, конфлікт, у підсумку, зменшується, але з’являються додаткові ризики асиметричних атак. Такі як напади на ті близькосхідні країни, котрі використовуватимуться як центри гуманітарної допомоги для Сирії. А це, у разі успіху терористів, може істотно обмежити здатність гуманітарних організацій ефективно працювати в регіоні.

Але, попри все, початок Женевських переговорів дає хоч якусь надію на мирне вирішення сирійського конфлікту. За цих обставин можна визначити два шляхи до миру, що різняться своєю послідовністю.

Перший передбачає концентрацію зусиль (з участю посередників) для досягнення всебічної політичної домовленості між ворогуючими сирійськими сторонами та їхніми зовнішніми спонсорами. Включно з реформою державних установ, формуванням нового уряду і узгодженням плану проведення виборів, що має відбуватися одночасно з припиненням вогню та початком процесу реконструкції політичного поля Сирії.

Другий підхід мав би забезпечити досягнення угоди щодо безпосереднього перемир’я, яке б супроводжувалося подальшими переговорами стосовно форми відновлення сирійської держави та дієздатного уряду.

Очевидно, що перший підхід — пріоритетний для багатьох ключових зовнішніх гравців і більшості сирійської опозиції. Таким чином, рух до миру цілком міг би мати наслідком поділ Сирії на декілька зон відповідальності політичних сил, котрі беруть участь у конфлікті. Що, своєю чергою, відкриває можливість для припинення вогню під контролем ООН та започаткування побудови нової основи для єдиної Сирійської держави.

Відновлення єдиної Сирії, ймовірно, займе певний час. І ця відроджена держава вже стане федеративною або конфедеративною. Що, швидше за все, буде пов’язано з наданням цим територіям широкої автономії, у тому числі права контролю за місцевою безпекою та місцевими органами влади.

При цьому гарантувати дотримання всіма сторонами підписаних у майбутньому угод може певний рівень тимчасової міжнародної присутності в цих зонах відповідальності. Яка необхідна для контролю і забезпечення режиму припинення вогню.

Можна зробити висновок, що введення в дію механізмів, здатних привести до передбачуваного миру, — кращий варіант, оскільки альтернатива йому — продовження і розширення війни, з усіма негативними наслідками, які з цього випливають.

 

Сирійський “бікфордів шнур” Путіна

 

Одноособове рішення Росії про початок воєнної кампанії в Сирії без жодних консультацій та узгоджень у міжнародних організаціях свідчить, що сирійці можуть стати не останньою жертвою “інтернаціональної допомоги” Москви “братнім народам”. 

За цією відпрацьованою схемою досить лише якомусь диктатору, чиє правління відторгається громадянами підпорядкованої йому країни, звернутися до Кремля — і йому буде гарантовано “допомогу”.

Але схоже, що Володимир Путін вирішив зіграти свою партію на світовій геополітичній шахівниці, перед тим придумавши власні правила гри, про які знає тільки він. Усе це заскочило зненацька не тільки країни демократичного Заходу, а й Тегеран, для якого розширення військових дій Росією від України аж до Сирії стало також повною несподіванкою.

Але чи готові в ЄС, США та Ірані погодитися із втручанням Москви у сирійську кризу? І як вони можуть зупинити Путіна, якому вже, видно, набридла роль “російського Шварценеггера” і тому він вирішив зіграти в “геополітичного Термінатора”?

При цьому Путін добре розуміє, що ні країни ЄС, ні США не будуть готові піти на введення своїх військ і проведення наземної операції, а обмежаться лише бомбуванням позицій Ісламської держави (ІДІЛ). Це відкриває для Москви можливість перейти в майбутньому до використання десантних військ і спецпідрозділів ГРУ.

Путінська гра полягає в тому, що йому зовсім не потрібна вся Сирія. Адже для повного контролю за її територією Російська Федерація не має ні військових, ні фінансових ресурсів. А ось організація утворення на кшталт “Алавітської народної республіки” (на чолі зі збереженим Башаром Асадом), територія якого пролягатиме вздовж сирійського узбережжя Середземного моря, — та програма мінімум, до досягнення якої Кремль може докласти рештки всіх своїх сил.

Зрозуміло, що Путін блефує. Очевидно, що в Росії забракне запасу міцності на всю сирійську операцію. Але досягти певних проміжних цілей (хоча б у короткотерміновій перспективі) він може спробувати.

Однак не слід виключати й того, що кремлівський карлик визначив для себе головною тактику “бікфордового шнура”. Коли Москва від підпалювання одного конфлікту переходитиме до наступного, ніби запалюючи від попередньої країни, в яку вона вторглася, факел для свого наступного втручання.

І тут варто звернути увагу на певну закономірність: від України Росія “перескочила” до Сирії, що розміщена від неї за 3 тис. км. То хто ж може бути наступним?

Наразі це не зовсім риторичне запитання, коли згадати, що, крім Башара Асада, у Кремля є ще один постійний клієнт — венесуельський президент Ніколас Мадуро. Уго Чавесу вдалося маніпуляційним шляхом передати Мадуро владу над Венесуелою. Але, не маючи політичної харизми “червоного бунтівника” і його вміння переконувати народ у тому, що, попри всі негаразди, завтра буде жити краще, ніж сьогодні, “наступник” потрапив у патову ситуацію.

Катастрофічне зниження рівня життя і галопуюча інфляція у Венесуелі призвели до того, що рівень підтримки Ніколаса Мадуро на цей час не перевищує 25%. А 6 грудня у Венесуелі мають відбутися парламентські вибори. І хоча можна не сумніватися в “перемозі” на них прихильників президента Мадуро, однак зовсім не факт, що з цим змириться опозиція.

У такому разі не виключено, що протести переростуть у революцію. І тут можна спрогнозувати, що, за вже відпрацьованим у Сирії з Асадом сценарієм, президент Венесуели Ніколас Мадуро офіційно звернеться по допомогу до Москви. А та, звісно, не зможе йому в цьому відмовити. Після чого військовий десант терміново висаджується на венесуельське узбережжя, а відтак уже можна буде говорити про Карибську кризу-2.

Звісно, в такому разі США не терпітимуть присутність російських військ на своєму “задньому дворі”, і військово-морський флот Америки може розпочати морську блокаду Венесуели.

І цей принцип “бікфордового шнура” цілком здатний спрацювати, якщо світова спільнота дасть Путіну в Сирії робити все що він захоче.

Але й Ірану переформатування політичних розкладів у Сирії не може принести щось дуже позитивне. Якщо Росії вдасться закріпити за собою щось на зразок “Алавітської народної республіки”, то в такому разі більша частина Сирії все одно опиниться у зоні тривання конфлікту. І не важливо, будуть це бойові дії між антиасадівськими повстанцями і терористами з ІДІЛ чи між Росією та вищеназваними силами. Адже вони однак триватимуть.

Та тут ми підходимо до дуже цікавого питання. У вирішені цього конфлікту може з’явитися ще одна сторона. А саме президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі. Недавно єгипетський міністр закордонних справ Самех Шукрі схвалив військове втручання РФ в сирійську кризу. У своєму телевізійному інтерв’ю він наголосив: “Втручання Росії в Сирії зменшить поширення тероризму і допоможе завдати смертельного удару по Ісламській державі”.

Таким чином, не можна виключати, що на певному етапі Кремль спробує використати “єгипетський майданчик” для проведення переговорів про припинення чи замороження конфлікту в Сирії. Щось на кшталт досягнення “Каїрських домовленостей”.

Якщо це так, то переговори, котрі можуть відбутися в Каїрі, не лише підвищать міжнародний рейтинг президента Абделя Фаттаха ас-Сісі, а й приведуть до створення геополітичного тандему “Москва—Каїр”, дії якого почнуть заходити в конфлікт з інтересами у близькосхідному регіоні не тільки Саудівської Аравії чи Ірану, а й Ізраїлю.

Хоча, якщо придивитися уважніше до того, чого хоче Росія, то від докладання зусиль у потрібному їй напрямі конфлікт у Сирії не припиниться й не заморозиться. Є навіть потенційний ризик того, що він переросте у більш гарячу фазу. Бо головне завдання для Путіна — зберегти режим Башара Асада за будь-яку ціну. Навіть на дуже урізаній сирійській території.

У ситуації, що склалася, дуже багато важить єдина й узгоджена позиція Сполучених Штатів та Європейського Союзу стосовно проведення Росією сирійської кампанії. Адже для Москви головний противник у Сирії — зовсім не терористична ІДІЛ, а антиасадівські повстанці, що вже засвідчили перші російські авіаудари.

А дипломатія “по-лавровськи”, яка полягає в озвученні повних нісенітниць із серйозною міною, мала б уже остаточно переконати Захід у тому, що Кремль сприймає його бажання домовлятися й уникати силових конфліктів тільки як неприпустиму слабкість. Що вочевидь слугує для Москви сигналом вишукувати і розробляти додаткові конфронтаційні напрями. Бо кожна нова поступка Путіну провокуватиме його до нагнітання агресії.

Втім, певна частина відповідальності за нинішню ситуацію на Близькому Сході лежить і на Америці. Рішення президента Барака Обами виводити військовий контингент із Іраку стало однієї з причин виникнення нестабільності і в цій країні, і в Сирії: поспішним виведенням військ було запущено пружину старих конфліктів у регіоні між шиїтами та сунітами.

Однак це не є головною причиною. Відповідальність так само поділяють Туреччина, Саудівська Аравія, Іран і Катар. Вони вирішили скористатися ситуацією вакууму влади в близькосхідному регіоні для того, щоб досягти своїх власних цілей. Але сирійська криза врешті-решт може призвести до втрати Тегераном Дамаска яксвого давнього союзника в арабському світі, через якого він міг поширювати власний вплив і на сусідній сирійцям Ліван. А Туреччина так захопилася наступом на курдські воєнізовані формування, що боротьба з ІДІЛ (під прапором якої Анкара й почала проводити цю операцію) майже відразу відступила на задній план.

Не варто квапитися з висновками, але, схоже, Путін із самого початку не планував повністю знищувати ІДІЛ. Головна його мета полягає в досягненні максимальної дестабілізації в Сирії та Іраку, щоб підірвати цим остаточно стабільність на Близькому Сході. А це, своєю чергою, може призвести до встановлення нових, набагато вищих цін на нафту, що й має вирішальне значення для Росії у її втягненні в сирійський конфлікт.

Крім того, можна розглянути ще декілька варіантів мотивацій дій Москви в Сирії. По-перше, сирійська операція Кремля орієнтована не тільки на США, а й на Європу: погрожуючи продовженням війни у Сирії, Росія провокує ще більшу кризу з біженцями, чим сподівається отримати важелі впливу на Європейський Союз.

По-друге, той факт, що РФ готова йти на ризиковані дії, посилюючи конфронтацію зі Сполученими Штатами і провокуючи повторення фіаско СРСР в Афганістані (тоді як вона потрапила під санкції Заходу після вторгнення в Україну), визначається не її силою, а її слабкістю та відчаєм.

По-третє, втягуючись у сирійську авантюру, Володимир Путін намагається відвернути увагу російського суспільства від можливого виходу його військових формувань із українського Донбасу, створивши шляхом масованого телевізійного зомбування нового ворога в особі терористів ІДІЛ.

Зрештою, телевізор та інтернет можуть зіграти лихий жарт із президентом Росії. Ті, хто готував цю кампанію, не врахували одного дуже серйозного чинника. Тепер лише питання часу, коли і як перший російський солдат потрапить до рук терористів ІДІЛ. А ці ісламські бойовики зроблять зі звірячої розправи над ним публічний спектакль. Що неминуче вплине на популярність чинного глави російської держави.

Володимир Путін поставив на кін не лише свою політичну кар’єру довічного президента, а й історичну долю своєї країни. Знехтувавши міжнародними угодами та міжнародним правом, Російська Федерація вже платить чималу ціну за своє вторгнення в Україну. Високу ціну Росія заплатить і в Сирії.

 

Башар Асад не залишив шляхів для відступу

 

Ситуація навколо Сирії стала темою номер один світової політики. Президент Сполучених Штатів Барак Обама демонструє повагу до американської демократії і законодавства, коли вперше за багато років прагне затвердження в Конгресі своєї воєнної ініціативи. 

Звичайно, не просто зрозуміти мотивацію сирійського президента Башара Асада, який настільки сліпо сподівається на підтримку Росії і Китаю, що майже не залишив собі шляхів для відступу. Не виключено, що Асад боротиметься за владу до останнього. А отже — запитання: американська атака допоможе чи зашкодить сирійському народові? Відповідь не буде однозначною. Адже хто може гарантувати, що у відповідь сирійський режим не завдасть другого хімічного удару по опозиціонерах?

Що тоді робити американцям? Готувати нову, але потужнішу атаку, розраховуючи на те, що цього разу силове попередження таки подіє на Асада? Сирійський президент загнаний у глухий кут. То чи можна сподіватися, що він шукатиме взаємоприйнятні для всіх сторін компроміси?

І до яких дій тоді вдадуться США?

Повторити лівійський варіант, вочевидь, не вдасться. Адже з початком повітряних рейдів на військові об’єкти в Сирії Вашингтон явно спізнився. І якщо після повітряної атаки на Сирію не перейти до наземної операції, то, скидається на те, взагалі мало що можна буде зробити.

Сьогодні емоції з обох сторін протистояння сягнули точки кипіння. Схоже, що сирійський президент, перебуваючи у постійному стресовому стані, вже не здатен адекватно реагувати на все, що відбувається поза його резиденцією, і не готовий поставитися до вимог сирійського народу цивілізовано і з повагою. Він не схильний до раціональної політичної дискусії з противниками. Оскільки, перебуваючи у фарватері геополітичних бажань Росії, звик повністю покладатися на гарантії Москви. А вона вже не в змозі їх більше виконувати.

Можна сказати, що парадоксом політики на Близькому Сході є те, що з усуненням диктаторів у владі часто виникає вакуум, що провокує великі проблеми для Заходу.

Нині в Іраку, Лівії, Єгипті й Сирії релігійні і політичні опоненти борються за владу. І якщо в Єгипті військові втратять контроль над ситуацією у своїй країні, то у великій біді опиниться не тільки власний народ.

Однак у сирійській проблемі, крім суто регіонального виміру, ідеться й про вимір глобальний. У сучасному глобалізованому світі зовсім небагато осіб ухвалюють рішення, від яких залежатиме подальша доля багатьох мільйонів людей. Водночас не існує інтегральної системи відповідальності за ухвалення історично вагомих рішень стосовно проблем і викликів, з якими сьогодні стикається людство.

Сирійський прецедент, можливо, порушує питання про необхідність певної корекції міжнародного права, оскільки поняття державного суверенітету передбачає відповідальність держави за захист свого народу. Але у випадку із Сирією спостерігаємо протилежне. Намагаючись за будь-яку ціну зберегти свою владу, президент Асад свідомо знищує сирійський народ та інфраструктуру країни.

Тому в обставинах, коли Сирійська держава перестає виконувати свої обов’язки перед народом, принцип невтручання у внутрішні справи суверенної держави має поступитися місцем принципу міжнародної відповідальності за захист населення цієї країни.

Не тільки хімічна атака мала б стати каталізатором рішучіших дій проти сирійського режиму. Величезна кількість жертв серед цивільного населення і майже 2 млн біженців — не менш важливий привід. Бо якщо Сирійська держава більше не захищає свій народ — вона втрачає суверенітет.

Але, на жаль, сценарій розвитку ситуації в Сирії такий, що успіх (чи неуспіх) сирійської кампанії зовсім не гарантує, що страждання сирійського народу закінчаться. Бо навіть за ймовірної зміни режиму Башара Асада, як показує досвід поствоєнного державного будівництва в Афганістані й Іраку, стабілізувати ситуацію буде дуже складно. Тому жодна з наявних моделей воєнної інтервенції до Сирії не є запорукою того, що для народу настануть мир і стабільність.

Розглянемо декілька ймовірних сценаріїв подальшого розвитку подій у Сирії:

  1. Перемагають повстанці. На цей час це ймовірно, але за значної зовнішньої допомоги. Причому втручання в сирійські справи Ірану і “Хезболли” має бути обмежене. А алавіти повинні отримати гарантії, що будуть у безпеці після того, як складуть зброю. Допомога повстанцям має бути спрямована на те, щоб зміцнити в їхніх лавах помірковані сили, аби вони змогли взяти владу в країні і гарантувати переможеним, що акцій помсти проти них не буде.

Такий сценарій можливий лише за умови, якщо помірковані сили будуть спроможні подолати власну фрагментованість. Адже екстремістські ісламські групи вже почали домінувати на багатьох напрямках протистояння опозиційних до режиму сил.

  1. Перемагає Башар Асад. Хоча це менш імовірно. Але за умови підтримки Росії й Ірану та активної участі в сирійській громадянській війні “Хезболли”, а також зважаючи на немонолітність повстанців, режим Асада акумулює достатньо сил і засобів, щоб відвоювати всі втрачені раніше території.
  2. Перемога повстанських ісламістських угруповань. У такому випадку екстремістські угруповання, такі як Джабхат аль-Нусра (яке оголосило про свою вірність “Аль-Каїді”), скористаються згортанням російської та іранської допомоги і зроблять усе для того, щоб перемогти. У разі успіху це призведе до масової відплати й жорстокого ставлення до християн. А також може спровокувати ще більшу кризу, коли сотні тисяч біженців, алавітів і християн, будуть змушені тікати до Лівану й Туреччини. Аби запобігти цьому, помірковані повстанські сили, такі як Вільна сирійська армія (головна організація повстанців), повинні виключити екстремістські групи з будь-якої військової чи політичної коаліції. Але угруповання Джабхат аль-Нусра занадто сильне для того, щоб його можна було проігнорувати. І тому протистояння поміркованих і екстремістських сил усередині самої повстанської спільноти здатне призвести до ще більшого конфлікту або навіть другої громадянської війни. Причому екстремісти мають значно більше шансів виграти таку війну. Вони краще вишколені порівняно з іншими повстанськими групами і більш згуртовані.
  3. Розпад Сирії. Що довше триватиме громадянська війна, то більша ймовірність такого сценарію. Тоді режим Асада, спираючись на алавітів і частину християн, збереже свій контроль над смугою території, яка включатиме Дамаск і велику частину сирійського узбережжя Середземного моря. Асада в цьому підтримають Росія та Іран (а Москва навіть збереже свою військову базу в Тартусі). Суніти контролюватимуть еквівалентну територію на північному заході, що може бути підтримане сунітськими державами (Саудівською Аравією, Катаром і Туреччиною). Друзи контролюватимуть південний схід. А курдський північний схід прагнутиме до незалежності або свого роду союзу з іракським Курдистаном. Цей сценарій може привести до миру, хоча проти поділу Сирії на міні-держави, швидше за все, виступатимуть її сусіди.
  4. Сомалійський сценарій. Тривалий період хаосу і постійних конфліктів у Сирії може виявитися благодатним ґрунтом для появи нових польових командирів, лідерів бойовиків і злочинних мереж, котрі зацікавлені у продовженні конфлікту. Це зменшить імовірність того, що сирійські біженці взагалі коли-небудь повернуться додому. А економічні можливості населення катастрофічно зменшаться через постійні бойові дії на сирійській території.

Однак те, що сьогодні відбувається в Сирії, — не просто громадянська війна. Це війна за релігійно-етнічне виживання. Алавіти, до яких належить Башар Асад, є в Сирії меншиною, чисельність якої становить 10% населення. Але попри це вони контролюють усі ключові державні й військові пости.

Асад добре розуміє, що може статися з алавітами, якщо він програє війну. Можливо, Башар Асад і сам припинив би протистояння, але він міцно зв’язаний зобов’язаннями перед Москвою і Тегераном, а головне — перед алавітами і своїми соратниками й союзниками у військових та політичних колах Сирії. Бо якщо в нього і його сім’ї залишається можливість таємно покинути сирійську територію, то вони цього зробити не зможуть…

 

Дамаський синдром

 

Безпосередня близькість Бейрута до Дамаска порушує закономірне питання: чи може сирійський хаос перекинутися й на ліванську територію? Адже з усіх країн, які межують із Сирією, Ліван – найбільш уразливий до нинішнього сирійського конфлікту. Ця країна перебуває в небезпечній близькості до краю прірви. Рівень релігійної напруженості (зокрема між сунітською та шиїтською громадами) рекордно високий. Легітимність уряду оскаржується, а безпека на ліванських теренах погіршується у зв’язку зі зростанням кількості сирійських біженців.

Ліван уже постраждав від сектантських сутичок, прикордонних зіткнень, цілеспрямованих вбивств та великих потоків біженців. І хоча цій країні досі вдавалося уникати довгострокових загроз, однак необхідні кроки для зміцнення стабільності.

Державні інституції в Лівані слабкі, релігійна напруженість – висока, а основні політичні сили — Альянс “8 березня” і “Коаліція 14 березня” (з дня вбивства колишнього прем’єр-міністра Рафіка Харірі у 2005 р.), розділені підтримкою чи не підтримкою режиму Башара Асада. “Хезболла” ж, потужне угруповання шиїтів, що має домінуючі впливи в ліванському уряді, не тільки підтримує Асада, а й направила своїх бойовиків йому на допомогу.

Новий прем’єр-міністр Лівану Таммам Салем намагається дистанціюватись від сирійського конфлікту, однак варто згадати, що колишній прем’єр цієї країни Наджиб Мікаті пішов у відставку наприкінці березня через неспроможність знайти компроміс із “Хезболлою” щодо низки питань, зокрема сирійського.

Ситуація в Лівані загострюється й тим, що нині там перебувають понад 500 тис. сирійських біженців, і їх потік невпинно збільшується. Що загрожує порушити й так крихкий баланс у країні.

Можна сказати, що доля “Хезболли” великою мірою залежить від наслідків сирійської кризи. Якщо повстанцям вдасться перемогти режим Асада, то цьому угрупованню, можливо, доведеться переглянути свої політичні і стратегічні цілі. Але якщо режиму асадінів удасться вижити, то, ймовірно, роль “Хезболли” в ліванському суспільстві буде значно посилена.

Небезпека нестабільності в Лівані пов’язана і з напруженістю між сунітами й шиїтами та невдоволенням сунітів домінуванням “Хезболли”. Сунітська та шиїтська громади в Лівані майже однакові за чисельністю і перебувають у союзах із конкуруючими регіональними державами — Саудівською Аравією та Іраном, відповідно.

Проте суніти в Лівані почуваються дедалі більше приниженими і змаргіналізованими всемогутньою “Хезболлою”. Тому вони вбачають у повстанні в Сирії не тільки можливість підтримати сунітів у протистоянні з режимом, де домінує алавітська меншина, а й шанс позбутися впливу сирійської держави, яка утвердила владу “Хезболли” в Лівані.

Необхідно звернути увагу на той факт, що ще до повстання в Сирії у Лівані вже проживало 300–400 тис. сирійців. Вони були переважно зайняті на низькооплачуваних роботах на будівництві, у сільському господарстві та сфері послуг.

Неконтрольований наплив сирійських біженців може виявитися дуже небезпечним для Лівану з населенням лише 4 млн чоловік. А велика кількість сирійців, котрі потрапили до Лівану в пошуку політичного притулку, здатна привнести гострі негативні економічні та соціальні наслідки для безпеки цієї країни.

Більшість біженців – цивільні особи, які прагнули врятуватися від нестерпних умов та знайти безпеку і спокій. Однак якщо їх кількість різко зростатиме або якщо сирійські біженці дедалі більше політизуватимуться, то їхня присутність може стати такою ж дестабілізуючою, як і присутність палестинських біженців у Лівані в 1970-х рр.

Проте коли говорити про самих ліванців, то, по-перше, попри невдоволення вадами політичної системи, серйозними розбіжностями в питанні озброєння “Хезболли” та розбіжностями в оцінці репрезентативності урядів, котрі змінюють один одного в Лівані, жодна з груп поки що не має революційних порухів для повалення чинного конституційного ладу.

По-друге, Ліван уже пройшов довгу і криваву громадянську війну. Його лідери й населення, які добре пам’ятають конфлікт, що розпочався в 1975 р., не мають бажання знову втягуватися в затяжне громадянське протистояння. Хоча якщо сирійський конфлікт триватиме довго, а сектантське напруження наростатиме й далі, то не відомо, чи залишеться цей відносний імунітет до конфлікту.

По-третє, християнська громада відіграє своєрідну роль буфера між сунітською і шиїтською общинами. Частково цьому сприяє географічний чинник, оскільки християнські території тягнуться вздовж берегової лінії. Тоді як збройні сунітські групи дислокуються на півночі, а збройні шиїтські групи — в Бейруті та на півдні.

Крім того, коли ключові позиції президента Лівану і командувача армії відводяться християнам, це допомагає політичній системі і системі безпеки держави дотримуватися золотої середини на тлі зростання напруженості між шиїтами та сунітами.

За позитивного для ліванців сценарію, у Сирії відбудеться мирне врегулювання конфлікту, з керованою передачею влади, включно з від’їздом Башара Асада з країни та формуванням перехідного коаліційного уряду. Це дозволить завершити небезпечний конфлікт і рухати Сирію до політичних реформ, не порушуючи тонкого політичного балансу в Лівані.

За менш сприятливого розвитку подій, війна в Сирії затягнеться, і це рано чи пізно може спровокувати “Хезболлу”, яка одержує постійну підтримку з Ірану, до занурення Лівану в нову і руйнівну громадянську війну.

Тим часом можна сказати, що національна єдність у Лівані і довіра до держави ніколи ще не були такими слабкими, як тепер. Ліванський народ сьогодні зіштовхнувся з одночасним погіршенням ситуації у сфері безпеки та фрагментацією Лівану на зони сектантського конфлікту і паралічем частини державних інститутів.

Керівник Міністерства внутрішніх справ Рафі Ашраф пішов у відставку ще у квітні 2013 р., і керівництво країни ніяк не може домовитися про продовження терміну його перебування на цій посаді. Таммам Салем, який став прем’єр-міністром на початку квітня 2013 р., так і не спромігся стати об’єднавчою політичною фігурою для уряду національної єдності.

Крім того, ліванські політичні сили не змогли дійти згоди щодо нового закону про вибори. І після того, як сплив крайній термін для їх проведення у червні 2013р, депутати вирішили продовжити термін повноважень нинішнього парламенту до листопада 2014 р.

Військова рада Лівану, яка відповідає за прийняття рішень щодо дій армії, близька до паралічу. Її члени або пішли у відставку, або близькі до виходу у відставку. Сам же командуючий ліванською армією генерал Жан Кахваджі повинен піти у відставку у вересні 2013 р. Однак досі не досягнуто угоди щодо продовження його повноважень або обрання наступника.

Відкладаючи вибори в Лівані, політичний клас посилає колективний меседж, що регіональний сирійський конфлікт є вирішальним чинником у політиці країни. А вибори не розглядаються як бажана арена політичної конкуренції.

Тим часом, хоч ліванські парламентарії погодилися продовжити терміни своїх повноважень, вони не мають наміру робити це ж саме й для інших. Проте політичний клас, який відклав проведення парламентських виборів, усе ж повинен обрати президента у березні 2014 р. та узгодити закон про вибори до листопада 2014 р.

Звісно, не можна сказати, що деградація державних інститутів і проблеми з функціонуванням уряду чи паралічем парламенту здатні автоматично призвести до загострення конфлікту в Лівані. Він не скидається на країну, котра перебуває на порозі своєї фрагментації або обов’язкового запуску чергового конфлікту. Але Ліван уже потрапив у ситуацію, більше схожу на проміжний стан між миром та війною.

Варто пригадати, що торік ця країна вже стояла на межі громадянської війни. Але змогла відступити від неї. Востаннє це було у травні 2008 р., коли, за сприяння іноземного посередництва, між двома сторонами протистояння було укладено тимчасову угоду.

Проте цього разу обстановка в регіоні робить ситуацію трохи інакшою. Саудівська Аравія й Іран, політичні патрони ліванського руху “Коаліція 14 березня” та Альянсу “8 березня”, відповідно, сьогодні не в настрої, щоб бути примирливими. З огляду на їхнє глибоке залучення в сирійський конфлікт і заохочення поляризації їхніх союзників у Лівані.

Отже, Ліван перетворився на порохову бочку. Від найменшої іскри може спалахнути великомасштабний конфлікт. Участь “Хезболли” у сирійській війні також створює ризик регіоналізації конфлікту. Але запобіжником на цій пороховій бочці може стати порозуміння і взаємоповага всіх тих, хто сьогодні населяє Ліван…

 

Сирійське покарання Туреччини

 

Після нещодавніх вибухів у турецькому місті Рейханли неподалік сирійського кордону, коли загинуло 46 людей і 100 було поранено, високопоставлені представники турецького уряду не виключають причетності до терактів сирійської розвідки.

І хоча наявності сирійського сліду ще не доведено, сумна правда полягає в тому, що сирійська громадянська війна вже докотилася до кожної країни Близькосхідного регіону — релігійне насильство в Лівані, Туреччині й Іраку тісно пов’язане з конфліктом у Сирії.

На сьогодні сусідні із Сирією країни прийняли вже понад мільйон сирійських біженців, які створюють серйозну економічну, культурну та політичну напругу в таких відносно стабільних країнах, як Йорданія і Туреччина.

Напружена ситуація і в Лівані, де окремі політичні лідери вже відверто висловлюють думку, що Сирія більше не повинна контролювати їхню внутрішню політику. Водночас “Хезболла” воює на боці сирійської армії і на вулицях Бейрута. А Іран намагається використати хаос, щоб передислокувати ХАМАСу через південну Сирію в сектор Газа найновіші ракети класу “земля—повітря”.

На тлі постійного нагнітання ситуації у Близькосхідному регіоні — якщо сирійську причетність до терактів буде доведено — в Туреччини з’являється законний привід розпочати війну із Сирією.

Якщо ж за терактами в Туреччині справді стоїть тиран і соціопат Башар Асад, то виникає запитання — навіщо це йому? Адже він не може не розуміти, що змагатися з турками у військовій силі йому не до снаги. А провокування конфлікту зі своїм сусідом лише погіршує і без того критичну ситуацію сирійського диктатора.

Можливо, для Туреччини настає той час, коли вона повинна виступити єдиним фронтом з арабськими країнами і разом з’ясувати, що робити із Сирією. Саме Анкара має мобілізувати мусульманські країни для протидії Сирії. Сьогодні для Туреччини все складається таким чином, що вона цілком спроможна реалізувати свою давню мрію про лідерство у мусульманському світі. Розпочавши з Близькосхідного регіону.

І якщо переговори з лідерами арабських країн виявляться успішними, можна припустити, що Ліга арабських держав піде на те, щоб узгодити з Анкарою спільну позицію щодо Сирії і погодиться ввести на сирійську територію об’єднані військові сили Туреччини і ЛАД.

Така ініціатива з боку Анкари може бути цінною для турків ще й тому, що введення турецьких військ на сирійську територію унеможливило б проголошення сирійським Курдистаном автономії (на зразок вже існуючої в Іраку) чи  приєднання сирійської частини Курдистану до іракського Курдистану.

Задля досягнення цих стратегічних цілей Анкара може навіть піти на певні поступки Лізі арабських держав, адже натомість вона отримає шанс наблизитися і до розв’язання “курдської проблеми”.

Для Туреччини нині головне не піддатися на сирійську провокацію і не розпочати односторонні дії в Сирії без зовнішньої підтримки. Адже нова конституція і федеральна система, ухвалення яких наразі затримується у парламенті, зможуть зняти “курдське напруження” і в подальшому зменшити тертя між центральним урядом і курдами.

Проте трагічні події у місті Рейханли показують, що режим Асада здатен легко проникати на турецьку територію. А оскільки турки можуть і не дочекатися військового втручання НАТО в Сирії, то сьогодні головне не дати шансу режиму Асада, а  його союзникам Росії та  Ірану — спробувати розіграти “турецьку карту”, підбивши Анкару на поспішні  дії.

Втім, ідея федералізації Туреччини має і темні сторони. Адже дуже сумнівним, з погляду міжнародного права, є той факт, що Анкара збирається зробити окуповану турецьку частину Кіпру однією зі своїх федеральних частин.

Як вважають турецькі експерти,  “є певні сили, які не хочуть зростання ролі Туреччини в регіоні. На це був спрямований і недавній кривавий теракт у Рейханли. Руйнівна громадянська війна в Сирії досягла і турецької території. Протяжність кордону між Туреччиною і Сирією 910 кілометрів, а населенню прикордоння притаманний іще досить сильний сепаратистський менталітет. Тому ми маємо бути пильними у всіх відношеннях. Вибух скеровував палець Башара Асада, який планує перекинути війну на турецьку територію, щоб Туреччина знову повернулася у пекло. Башар Асад дуже тяжко “попрацював”. І, на відміну від “царя” Лівії Муаммара Каддафі і президента Іраку Саддама Хусейна, чинить безпрецедентний опір народному повстанню. Але одного чудового дня все закінчиться, і Асад отримає важкий рахунок за жорстоку різанину, яку він прагне перекинути і на Туреччину. Проте Туреччина не вступить у цю гру”.

Хоча непросто визначити, в яку саме гру має зіграти ця країна. Її сусідство із Сирією несе багато потенційних викликів. Адже для безробітної арабської молоді Сирія фактично стала політичним аварійним люком, де сходяться бурхливі струмки народного гніву.

З іншого боку, немає нічого дивного в тому, що сирійський конфлікт зачепив і турецьку територію. На  даний момент Сирія вже майже в точці неповернення. Сунітська більшість, швидше за все, вже не зможе жити в мирі  з алавітами, незалежно від того, як ця війна закінчиться. Непримиренні протиріччя і боротьба триватимуть.

Сирія стала живильним середовищем для ісламістських воєнізованих формувань і терористів. Тож допоки збройне протистояння в Сирії триватиме, воно експортуватиметься і назовні.

Можна сказати, що ситуація в Сирії та інших арабських країнах Близького Сходу якоюсь мірою є далеким відлунням розпаду Османської імперії. Оскільки штучно нарізані кордони нових держав виявилися міною сповільненої дії.

На жаль, громадяни близькосхідних країн стали заручниками цієї ситуації і отримали найгірше. На перехресті інтересів у конфліктах на Близькому Сході опинилися  диктатури, феодальні монархії, Росія, США, Європа, Іран, тривала й запекла боротьба за землі древнього Ізраїлю між палестинцями та ізраїльтянами.

Водночас Туреччина є “буферною зоною” між Близьким Сходом і Європою як географічно, так і культурно. І нині вона отримала перший удар з боку своїх арабських сусідів. Арабів-мусульман не дуже влаштовує те, що Анкара намагається домінувати в арабському та ісламському світі.

Крім того, затягування сирійської громадянської війни — це значною мірою реакція Росії на те, що її не поважають у світі як наддержаву. Кремль скористався моментом, коли США були зайняті Північною Кореєю і Китаєм, і вирішив навести свої порядки на Близькому Сході.

Проблема Туреччини ще й у тому, що Росія та Іран вирішили на сирійському прикладі продемонструвати західному світу і  НАТО, що вони готові боротися з Заходом на чужій території. Туреччина ж опинилася занадто близько до цього конфлікту, і тому “перша кров”  — це своєрідне покарання за колишні тісні стосунки Анкари з Ізраїлем і Америкою…

 

Сирійські барабани війни

 

Дуель взаємних обстрілів між сирійськими та турецькими військовими має всі шанси трансформуватися у відкрите збройне протистояння, а громадянська війна в Сирії — перерости в регіональне загострення. Та, хоч агонія влади асадінів, яка вже забрала життя понад тридцяти тисяч сирійців, не може тривати вічно, однак і Туреччина не готова одноособово приймати рішення про початок односторонньої військової акції, якщо це не буде узгоджено з її союзниками. 

Чи можливе в такому разі відкрите втручання турків? І що може означати санкціонування турецьким парламентом військової операції проти Сирії? Анкара оголосить війну Дамаску? 

На цей момент уряд Туреччини проводить чітку межу між «військовою операцією» та «оголошенням війни». Якби Анкара оголосила війну, це було б пов’язано із введенням турецьких військ до Сирії, які б мали залишатися там доти, доки не буде досягнуто основних цілей: усунення Башара Асада від влади; припинення військових дій; досягнення стабілізації в країні. Дозвіл на військову операцію проти Сирії ставить перед турецькою армією значно простіші завдання: відповіді на обстріл із сирійської території або, у разі необхідності, повітряні удари.

Як можна бачити, зараз і сама Туреччина не в захопленні від ідеї введення військ до Сирії. Адже на такий випадок Анкара хотіла б отримати допомогу від НАТО, а президент Сполучених Штатів однозначно дав зрозуміти турецькому прем’єр-міністру Реджепу Ердогану, що до виборів не має наміру брати участь у кампанії проти Сирії: Барак Обама може занадто багато втратити, втягнувшись у нову війну.

Однак протистояння між Дамаском і Анкарою чітко вказує на кілька важливих моментів. По-перше, Близький Схід є тією пороховою бочкою, котра може вибухнути у будь-який момент. По-друге, вже самі тільки чутки про можливу війну між Туреччиною і Сирією спровокували зростання цін на нафту. Важко навіть уявити, що може зробити з цінами на нафту справжня війна на Близькому Сході.

Втім, це зростання цін не може не тішити довічного президента Венесуели Уго Чавеса, режим якого (як і режим Путіна) фактично тримається завдяки високим світовим цінам на енергоносії. Венесуела, Росія й Іран залишаються непохитними союзниками Башара Асада. І після обрання Чавеса на четвертий термін той активно підключився до підтримки сирійського президента на міжнародній арені…

Ситуацію в Сирії навряд чи можна розглядати окремо від курдського питання. Адже все ще не відомо, куди можуть відійти курдські сирійські території у разі зміни влади у цій країні. Протистояння сирійців із режимом Асада ніби відсуває курдське питання на задній план, і до нього останнім часом не помітно особливого інтересу з боку міжнародних ЗМІ.

Можна зробити припущення, що Туреччина, вступивши у військовий конфлікт із Сирією, без особливих зусиль могла б усунути Башара Асада від влади, однак в Анкарі не готові погодитися на будь-яку форму автономії сирійського Курдистану: Туреччина, створена на попелищі Османської імперії Мустафою Кемалем Ататюрком у 1923 році, може бути знищена в результаті поспішного й непродуманого рішення її прем’єра Реджепа Ердогана. Адже втручання у громадянську війну в Сирії здатне стати детонатором «курдської весни», яка, безумовно, перекинеться з сирійської території на турецьку.

Курдський сепаратизм уже багато років залишається в центрі турецької, сирійської й іракської політики. Проте останнім часом ситуація стала змінюватися. Так, режим Асада заявляє про надання автономії курдським районам і поклав на курдські формування відповідальність за безпеку в цьому регіоні, вивівши звідти війська.

Тут можна провести пряму паралель із попереднім досвідом самоврядування в північному Іраку, який також посилив курдський сепаратизм у регіоні. Як вважають арабські аналітики, сирійський режим уже ніколи не зможе повернути під свій контроль курдські райони, як це сталося свого часу і в Іраку.

Варто звернути увагу на той факт, що активізація курдів у Сирії викличе активізацію дій курдських сепаратистів із Робітничої партії Курдистану (РПК) і в Туреччині. Таким чином, з урахуванням можливості війни Ізраїлю і США з Іраном (а вона може закінчитися створенням там курдського анклаву), це здатне коріннім чином переформувати геополітичну карту цього вибухонебезпечного регіону.

Вплив курдів Іраку на сирійських одноплемінників дуже великий, і навіть, якщо режиму Асада якимось чином вдасться протриматися довше, процес наростання курдського сепаратизму на Близькому Сході зупинити буде важко.

Очевидно, навряд чи варто очікувати, що майбутня політична карта регіону та кордони Іраку, Ірану і Сирії легко зміняться й у світі з’явиться незалежний Курдистан. Але турецьке протистояння з Сирією значно посилює загальну позицію курдів, які здатні взяти із цієї нестабільної ситуації для себе максимальну користь.

Ситуація в Сирії ускладнюється ще й тим, що Башар Асад, пам’ятаючи, як свого часу його батько зміг придушити повстання в Сирії, не має наміру відступати. Схоже, він готовий боротися за владу до повного розвалу інфраструктури країни, руйнування сільського господарства, промисловості, системи освіти і охорони здоров’я.

Але навіть якщо опозиція перехопить владу в диктатора й візьме під свій контроль Дамаск, чи можна буде говорити, що на цьому конфлікт закінчиться? Чи не перейде ситуація в іншу площину і стане схожою на іракську? Де триває конфлікт низької інтенсивності, жертвами якого щодня стають від двадцяти до ста осіб. З іншого боку, постійний хаос у Сирії в жодному разі не може влаштовувати саму Туреччину.

Якщо ж Туреччина розпочне війну з Сирією, то вона вперше з часів Османської імперії вестиме війну проти арабів. Прогнозовано такі дії можуть викликати ворожнечу між турками та арабами. А це, своєю чергою, здатне спровокувати сплеск панарабського націоналізму на основі опозиції до Туреччини.

Башар Асад був би дуже задоволений таким перебігом подій. Бо тоді він зміг би позиціювати себе як лідера арабів, що намагається захистити арабський світ від експансії турків. А арабська вулиця, котра раніше сприймала Реджепа Ердогана як героя, після широкомасштабної війни з Сирією може почати розглядати його як лідера загарбників.

Однак існують ще кілька вагомих чинників, які утримують прем’єра Ердогана від різких кроків. Це те, що від початку силового протистояння дуже постраждає туристична сфера, адже не так багато знайдеться охочих відпочивати в країні, яка перебуває у стані війни з іншою державою.

Інший чинник — те, що війна з Сирією неминуче посилила б роль військових у Туреччині. Що явно нині не на руку Ердогану, який недавно з такими зусиллями домігся мінімізації впливу військових на турецьку політику.

Крім того, ця війна здатна перерости в регіональний конфлікт з участю Сирії, Туреччини, Ірану, Іраку і Лівану. Що гіпотетично втягнуло б НАТО у протистояння, яке альянсу сьогодні абсолютно ні до чого.

Як наголошує Роберт Пастор, професор міжнародних відносин в Американському університеті у Вашингтоні: «Дехто закликає Сполучені Штати посилити військову підтримку опозиції, але президент Обама діє обережно й мудро. Бо якщо США підуть цим шляхом, вони не можуть дозволити собі програти. І навряд чи можливо виграти швидко та з мінімальними затратами. Американці втомилися від воєн на Близькому Сході і вже дізналися з досвіду в Іраку, що перемога може виявитися нездійсненною».

Таким чином, очевидно, що й Туреччина не готова бити у сирійські барабани війни. Адже якщо вона діятиме самостійно, то дивіденди від цього виявляться мінімальними, а низка нових проблем уряду Реджепа Ердогана вочевидь ні до чого…

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар