У Венесуелі визрів конфлікт, який може перерости у громадянську війну

Віктор Каспрук

Уряд президента Венесуели Ніколаса Мадуро все більше готовий до репресивних дій для придушення народних виступів. В останні дні масові демонстрації в Каракасі та інших містах були зустрінуті сльозогінним газом, водометами, пластиковими кулями, а також озброєними цивільними на мотоциклах. Але не дивлячись на це натовпу протестуючих часто вдавалося вистояти.

Венесуельська криза набула нового виміру після того, як Верховний суд виніс рішення, що він бере на себе функцію парламенту – Національних зборів, де більшість має опозиція.

Нечесна боротьба за владу з боку прихильників Мадуро загострилася після того, коли з січня 2016 року опозиційна коаліція «Круглий стіл демократичної єдності» (MUD) взяла під свій контроль законодавчий орган після 17 років домінування там чавесистів.

Але в кінці березня Верховний суд, обвинуватив опозицію, яка виступає проти продовження правління президента Ніколаса Мадуро, в неповазі до парламенту і анулював усі його рішення, мотивуючи це тим, що він привів до присяги трьох депутатів, яких звинувачують в фальсифікації виборів.

Цей вирок знищує поділ повноважень між гілками влади і тепер Верховний суд може сам здійснювати законодавчі функції. Мадуро, правління якого, як показують недавні соціологічні опитування, відкидають сім із десяти венесуельців, таким чином додав собі необмежені можливості фактично одноосібного керування Венесуелою.

Як наголосив голова Національних зборів Венесуели Хуліо Борхес: «Не можна назвати це інакше, як переворот і диктатура. У Венесуелі немає Конституції, сьогодні Мадуро у незаконний спосіб узурпував всю владу». Він звинуватив президента Мадуро в замовному рішенні суду, заявивши, що «ми не будемо визнавати його».

З свого боку, генеральний секретар Організації американських держав (OEA)  Луїс Альмагро зазначив, що «рішення Верховного суду прийняти на себе  повноваження разом із зняттям імунітету з законодавців є останніми ударами режиму, який цим руйнує конституційний лад країни і закінчує з демократією».

А екс-кандидат в президенти від опозиційних сил Енріке Капрілес порівняв це рішення Верховного суду з досвідом Перу в 1992 році, коли тодішній президент Альберто Фухіморі за підтримки армії розпустив Конгрес.  Підкресливши, хоча «це інший сценарій, зараз ви не бачите танків збройних сил навколо парламенту, їм вони не потрібні, тому, що тепер вони роблять це через Верховний суд».

Це вже не перша подібна «перемога» Ніколаса Мадуро. 20 жовтня 2016 року було припинено ініційований опозицією процес щодо проведення референдуму про дострокове припинення президентських повноважень Мадуро за ніби то знайдені «порушення» під час підготовки до його проведення.

Але політичні фальшування не спроможні покращити економічну ситуацію. Для «петролеумзалежної» венесуельської економіки, яка отримує 96 відсотків іноземної валюти від експорту нафти, падіння з 2014 року цін на нафту стало критичним фактором. Уряд був змушений різко скоротити імпорт, що призвело до дефіциту всіх видів товарів. Цей дефіцит поєднується з найвищою інфляцією в світі, МВФ прогнозує інфляцію у Венесуелі в цьому році на рівні 1660 відсотків.

Соціально-економічний колапс у Венесуелі є найбільшою кризою у 2017 році Латинської Америки. В середині минулого року, дефіцит товарів, а особливо  продуктів харчування, призвів до заворушень, грабежів  і мародерства в багатьох венесуельських містах.

На що уряд Мадуро відповів заміною більшої частини роздрібної продовольчої розподільної мережі створенням «Місцевих комітетів по постачанню і продовольству», використовуючи військові і політичні організації, котрі пов’язані з правлячою Об’єднаною соціалістичною партією Венесуели (PSUV).

У даний час приватний сектор згідно із законом зобов’язаний продавати 50 відсотків своєї продукції для поширення через цю мережу. Ця схема почала частково працювати і рівень мародерства знизився. Але не тому, що Комітети (які роз’їдені корупцією і неефективністю), почали задовольняти попит населення. А тому, що це зменшило кількість і довжину черг, що часто слугувало спусковим гачком для початку масових безпорядків.

Також ця схема дозволяє уряду використовувати продовольство в якості політичної зброї, утримуючи на своєму боці політичних прихильників і політично слухняних громадян.

У 2016 році відбулося різке падіння економіки Венесуели на 18 відсотків. Що в поєднанні з інфляцією у декілька сотень відсотків і швидким скороченням реальної заробітної плати поставило більшість населення на грань виживання.

Імпорт товарів впав з більш ніж 60 мільярдів доларів у 2012 році до менше, ніж 18 мільярдів в 2016 році, що у поєднанні з різким падінням внутрішнього виробництва спровокувало гостру нестачу продовольства, медикаментів та інших основних товарів споживання.

При цьому приблизно п’ята частина населення їсть тільки один раз в день. Недоїдання і передбачувані захворювання різко зросли, а служба охорони здоров’я близька до колапсу.

Президенство Ніколаса Мадуро «політичного аватара Уго Чавеса», цивільного, чий кабінет заповнений військовими, в останні роки є дуже непопулярним в Венесуелі. Проте використовуючи свій контроль над судовими і виборчими органами, діюча адміністрація домоглася того, що не існує реально ніяких конституційних засобів для усунення його від влади до чергових президентських виборів, котрі намічені на грудень 2018 року.

Відбувається демонтаж венесуельської демократії, який поряд з гострою соціально-економічною та гуманітарною кризою в країні, являє собою не тільки найбільшу проблему для Південної Америки, а й для всього міжнародного співтовариства.

А провал у розв’язанні мирним і демократичним шляхом політичного конфлікту у Венесуелі, ризикує спровокувати серйозні народні виступи, що разом з можливими розбіжностями в збройних силах здатні розпалити громадянську війну.

Сусідні з Венесуелою країни, а особливо в Колумбії, яка тільки зараз почала оговтуватися від десятиліть партизанської війни, справедливо побоюються, що у випадку громадянського протистояння, можлива масова імміграція на їхні території та поява незаконних збройних угрупувань на їхніх кордонах. А також поширення неконтрольованих епідемій, в разі якщо служба охорони здоров’я в Венесуелі перестане функціонувати.

Обтяжена економічною та політичною кризою Венесуела також страждає від насильства на вулицях. Данні незалежної організації Observatorio Venezolano de Violencia щодо 28 тисяч випадків насильницької смерті у 2016 році (91,8 на 100 тисяч населення),  вказують на те, що кількість убивств в країні є в десять разів вищою, ніж в середньому в світі. Не говорячи ще про численні порушення прав людини з боку правоохоронних органів, незаконні рейди і страти.

Мадуро веде себе як самодержавець. Після невдалої спроби опозиційних сил ініціювати референдум, відкликати уряд та продовжити політичний діалог, котрий розпочався в жовтні минулого року і супроводжувався Ватиканом і  Союзом південноамериканських націй ((UNASUR), можна сказати, що цей діалог не вдався.

Опозиційний альянс звинуватив Чавеса в порушенні угод щодо визначення виборчого календаря і звільнення сотень в’язнів дисидентів. І як вважають венесуельські аналітики, імітування Ніколасом Мадуро діалогу було «пасткою», що мала на меті демобілізувати опозицію і погасити масові народні протести.

Власне це стало політичною «постановкою», яку використовували чавесисти для того, щоб паралізувати міжнародний тиск, зменшити протести і внести хитання в ряди опозиційних сил, в намаганні хоч якось компенсувати втрату підтримки венесуельців.

Ситуацію могли б розрядити нові вибори і формування іншого венесуельського уряду. Але втративши народну підтримку і не маючи жодних шансів легітимним шляхом залишитися у президентському кріслі, Мадуро незаконними методами намагається за будь-яку ціну зберегти свою владу над Венесуелою.

За таких трагічних обставин не можна виключати того, що непоступливість президента Ніколаса Мадуро цілком здатна спровокувати громадянську війну, або спалах громадянської війни, яку перерве військовий переворот.

Що ж призвело до цього конфлікту у Венесуелі? Відносини Уго Чавеса, а потім і Мадуро з кланом диктаторів Кастро у Гавані. Куба є найбільшим призвідником грядущої катастрофи Венесуели. По суті, Венесуела в сьогоднішньому вигляді це такий же проект Куби Кастро, яким свого часу був проект кастрівської Куби для СРСР.

Після розвалу СРСР Венесуела фактично енергетично утримувала Кубу, постачаючи туди за безцінь свою нафту. Це «задоволення» обійшлося венесуельцям аж у 8 мільярдів доларів.

Чим віддячили брати Кастро реалізаторам «боліваріанської революції»? Кубинське військове втручання у Венесуелі сягає часів, коли її колишній президент Уго Чавес вступив в союз з режимом в Гавані. Він дозволив в’їзд в країну 100 тисяч військових військових і працівників кубинських органів безпеки в якості «радників». Що посилило контроль над суспільством та призвело до «цементування» диктаторського режиму.  При чому, 20 тисяч із них мають «специфічну» підготовку поліцейського спецназу, які у разі повстання в венесуельській армії, могли б захистити режим Мадуро.

Чисельність «радників» у цій південноамериканській країні еквівалентна потужному військовому формуванню, присутність якого замасковано під виглядом «фахівців- інтернаціоналістів». А 20 тисяч військових зі специфічною підготовкою спецназівців, легко можуть стати грізною «зброєю захисту»  і вирішальним фактором непопулярного режиму у випадку народного повстання.

Та проблема полягає не тільки в кубинській військовій присутності в Венесуелі, а й і в 3,7 тисячах працівників розвідки, котрі прислані з Гавани і діяльність яких поширилися на всі венесуельські установи. А це дуже серйозна «міна» підкладена під національний суверенітет Чавесом і його наступниками, які мають намір захистити свою владу за будь-яку ціну.

Щоб спрогнозувати у що може вилитися нагнітання ситуації у Венесуелі, потрібно пригадати чим раніше закінчувалася подібна «інтернаціональна допомога» Фіделя Кастро і який кривавий слід вона залишила.

Кастрівські «інтернаціоналісти пішли в Анголу і там почалася громадянська війна, почали допомагати Мозамбіку й це закінчилося громадянською війною, прийшли в Нікарагуа і ця країна не змогла уникнути громадянської війни. Тепер до цього наближається і Венесуела.

Єдине, чим можуть допомагати кубинці, це розпалювати класову боротьбу, провокуючи внутрішні конфлікти в країнах, куди вони проникли. Вони є експертами в галузі  соціального контролю суспільства, державної безпеки і пропаганди. Використовуючи тоталітарні методи утримання влади, їм вдавалося досі зберегти  режим Мадуро.

Але не існує двох однакових політичних ситуацій. У Венесуелі визрів конфлікт, який вже дійшов до того, що ситуацію не можуть більше втримувати під контролем навіть заслані з Куби «радники».

Ситуація загострюється ще тим, що у разі виникнення реальної загрози падіння влади Мадуро, можливе втручання з боку Росії, якій важко буде відмовитися від свого традиційного «клієнта» на «задньому дворі» Америки.

Що таке втручання Москви не можна виключати доводять слова прес-секретаря МЗС Росії Марії Захарової, яка заявила, що в Венесуелі зростає ймовірність того, що може бути «реалізований жорстокі сценарій…, котрий  нагадує трагічні події, які сталися в Чилі в 1970 – ті роки». А як підкреслив нещодавно Путін, Кремль не допустить «кольорових» революцій, в Росії, так і «в різних регіонах світу».

Але поки що Ніколасу Мадуро залишається розраховувати тільки на армію і на підтримку 500 тисяч «ополченців», яких він має намір озброїти в якості членів Боліваріанської національної поліції.

Командування венесуельської армії завжди буде поруч з Мадуро, тому що їхнє життя і добробут залежить від продовження його перебування при владі. Венесуельський генералітет за роки чавесизму збагатився від контролю над обігом наркотиків. Так що якщо впаде режим Мадуро, вони також все втратять.

Але якщо вони не хочуть потрапити пожиттєво до в’язниці, як панамський диктатор Норьєга, то у Мадуро і його спільників військових ще залишається шанс завантажити на літак усі долари і золоті злитки, які вони накопичили за всі ці роки й відбути до Куби. І вже з Гавани викривати «міжнародний імперіалізм», який знищив «боліваріанську революцію».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Російська «гра» щодо України затягнулася. Потрібно Росію поставити на місце

Радіо Свобода 09 Квітня  2017

Віктор Каспрук

Після перемоги у Холодній війні Захід перебував в розслабленому стані – повний Happy end. Здавалося, що з імперією зла вже покінчено назавжди. Але не так сталося. У Росії крок за кроком відновилася ця сама імперія в значно більш небезпечнішому вигляді. Російська Федерація ігнорує міжнародний порядок, веде вкрай агресивну політику державного тероризму та підтримує усі можливі терористичні держави і рухи.

Вже понад три роки триває неоголошена війна Росії з Україною. І ця кривава «гра» Москви має усі шанси перетворитися на затяжний конфлікт, якщо підходи світової спільноти до трагічних подій в Україні кардинально не зміняться.

Цілком очевидно, що Путін затіяв гібридну війну на виснаження України. І в цьому випадку тільки «фінансових ін’єкцій» Заходу недостатньо, аби українці змогли вистояти під потужним тиском новітньої московської імперії.

«Російська цивілізація» відрізняється від західної тим, що їй не вистачає поняття об’єктивної істини і закону як обов’язкової сили.

Росія може домовлятися про угоди, укладати угоди, але не буде цих угод дотримуватися.

Вона, в перший зручний для неї момент, їх легко розірве, пояснюючи це своє рішення тим, що під час підписання домовленостей її, мовляв, неправильно зрозуміли.

«Логіка» геополітичних амбіцій Москви ґрунтується на тому, що Російська Федерація має ядерний потенціал, щоб знищити цю планету, і тому вона вимагає до себе «поваги».

Кремль не має поваги до світового порядку

Від самого початку в Кремлі планували, що коли Сполучені Штати і Росія сядуть за стіл переговорів, то запропонована Білому дому російсько-американська співпраця полягатиме в тому, щоб там погодилися з новим переділом світу на путінських умовах.

Що мало б означати погодитися з тим, що Росія забрала собі Крим, силою веде гібридну війну з Україною і дестабілізує її, намагаючись демонтувати українську державність, хоче встановити газопровідну гегемонію в Європі, руйнує Євросоюз провокуючи потоки біженців із Сирії й утримуючи за будь яку ціну диктаторський режим Башара Асада.

Тому варто відкинути надмірний оптимізм та ідеалістичну віру в те, що з Москвою можливо домовитися, використовуючи лише дипломатичні засоби.

Кремль не має ні моралі, ні почуття обов’язку, ні поваги до світового порядку. Жодна велика угода з Росією не принесе нічого хорошого, якщо холоднокровно і виважено не поставити Росію на місце.

Росії потрібно, щоб їй допомогли в нейтралізації або ліквідації НАТО, скасували санкції, погодилися з вторгненням в Україну, а також заплющили очі на її підтримку диктаторського режиму Асада.

Але це тільки початкові «хотіння» Путіна. Якщо з ними погодитися, то далі він забажає відновлення «Великої Росії» на всіх територіях, які колись колонізував Радянський Союз, і визнання за Москвою статусу повного контролю над Євразією.

Також Москва й досі ніяк не здатна змиритися з тим, що країни Східної Європи не хочуть більше бути контрольованими Москвою, а можуть вибирати ті альянси, які вважають за потрібне.

Необхідно сформулювати більш чітку позицію стосовно України і Росії

Цинічний і лицемірний Путін робить вигляд, що він «допомагає» в Україні етнічним росіянам.

Та це не протистояння українців з росіянами, а українців, росіян, євреїв та громадян інших національностей, котрі живуть в Україні, з «радянцями».

Тими, хто й досі ментально перебуває під впливом давно вже покійного Радянського Союзу.

Україна хоче стати сучасною і продуктивної частиною Європи, але поки Росія не припинить свою військову агресію, цього досягти не вдасться.

Мрія переважаючої більшості українців – це інтеграція з Європейським союзом і НАТО.

І тут, враховуючи нинішнє протистояння України з Росією, Захід мав би сказати Україні, коли у неї може з’явитися на це шанс.

Здавалося, що Російська Федерація була б безсила проти об’єднаної Європи, однак Кремль робить все для того, щоб Європа не виступала єдиним фронтом, вбиваючи «клин» у європейську єдність.

На жаль, з боку Заходу й досі не має єдиних підходів щодо Російської Федерації. То ж чи не варто сформувати більш чітку позицію стосовно Росії?

Оскільки відсутність цієї позиції, принаймні останні 10 років, потурала розширенню військового і невійськового втручання Росії далеко поза її кордони.

Не говорячи про так зване «ближнє зарубіжжя», яке в Кремлі вже порахували своїм «заднім двором».

У Заходу є реальна можливість поставити Росію на місце

Нині Росія розглядає себе не інакше, як супердержаву, і хоче, щоб з нею відповідно рахувалися, як із супердержавою.

Не варто сподіватися, що Москва коли-небудь буде дотримуватися будь-яких правил світового порядку, якщо вони не будуть створені під її бачення.

Ще в 2007 році в Мюнхені Путін дав чітко зрозуміти, що найкращим світовим порядком буде багатополярність.

Свою позицію він не змінив. Тому ніяк не можна закривати очі на цю проблему.

«Майстер КГБ» наївно впевнений, що варто лише переконати європейців у тому, що НАТО є проекцією на Європу американських цінностей, що ставить ЄС в роль підпорядкованого партнера американським інтересам, і вони відразу ж перекинуться на бік Росії.

Російська Федерація не вгамується добровільно, і це вже зрозуміло. Завдяки економічним санкціям США і ЄС відбулося різке падіння ВВП Росії.

Але Путін та його оточення не бажають нічого змінювати, оскільки погіршення рівня життя пересічних росіян їх зовсім не стосується.

Путін визнає і поважає тільки силу. Тому йому потрібно нагадати, що вторгнення до суверенної країни є справою, котра не залишиться безкарною. А за все те, що він робить в Україні, доведеться відповідати.

Москва не хоче віддавати, як вона вважає, свою сферу впливу: Східну Європу, Кавказ і Середню Азію.

Однак для серйозного протистояння з Заходом у Російської Федерації немає ні ресурсів, ні, що набагато більш важливо, – ідеології. Їй просто нічого запропонувати в ролі цивілізаційного меседжу.

Нині у Заходу є реальна можливість поставити Росію на місце.

Для цього потрібно різко посилити санкції у фінансовому секторі і, можливо, нарешті зменшити можливості Росії співпрацювати з глобальною фінансовою системою, відключивши Росію від банківської системи платежів SWIFT та перекрити для російського бізнесу контакти з західними партнерами.

Путін і російський політичний істеблішмент почне задумуватись над закінченням «української авантюри» лише тоді, коли вони дію санкцій відчують конкретно на собі.

Тому, чи не варто було б подумати над тим, щоб для початку арештувати маєтки та іншу нерухомість найближчих соратників Путіна на Заході?

І причина для цього може бути дуже вагома – незрозуміле походження мільйонних коштів, за які усе це було придбано.

Не кажучи вже про блокування рахунків путінських соратників у західних банках, більшість з яких давно вже відомі західним спецслужбам.

Російська «гра» з Україною невиправдано затягнулася. Але не можуть українці так довго залишатися в епіцентрі протистояння Москви з демократичним світом.

Україна потребує допомоги, тому необхідно приймати швидкі і правильні рішення…

https://www.radiosvoboda.org/a/28418438.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Российская «игра» в Украине затянулась. Нужно Россию поставить на место

Радио Свобода  09 Апрель  2017  

Виктор Каспрук

После победы в холодной войне Запад находился в расслабленном состоянии – полный Happy end. Казалось, что с империей зла уже покончено навсегда. Но не тут то было. В России шаг за шагом возродилась эта самая империя в значительно более опасном виде. Российская Федерация игнорирует международный порядок, ведет крайне агрессивную политику государственного терроризма и поддерживает все возможные террористические государства и движения.

Уже более трех лет продолжается необъявленная война России с Украиной. И эта кровавая «игра» Москвы имеет все шансы превратиться в затяжной конфликт, если подходы мирового сообщества к трагическим событиям в Украине кардинально не изменятся.

Совершенно очевидно, что Путин затеял эту гибридную войну на истощение Украины. И в этом случае только «финансовых инъекций» Запада недостаточно, чтобы украинцы смогли выстоять под мощным давлением новой московской империи.

«Российская цивилизация» отличается от западной тем, что ей не хватает понятия объективной истины и закона как обязательной силы.

Россия может договариваться о сделках, заключать сделки, но не будет эти соглашения соблюдать.

Она, в первый удобный для нее момент, их легко разорвет, объясняя это свое решение тем, что при подписании договоренностей ее, мол, неправильно поняли.

«Логика» геополитических амбиций Москвы основывается на том, что Российская Федерация имеет ядерный потенциал, чтобы уничтожить эту планету, и поэтому она требует к себе «уважения».

Кремль не имеет уважения к мировому порядку

Изначально в Кремле планировали, что когда Соединенные Штаты и Россия сядут за стол переговоров, то предложенное  Белому дому российско-американское сотрудничество будет заключаться в том, чтобы там согласились с новым переделом мира на путинских условиях.

Что должно означать: согласиться с тем, что Россия забрала себе Крым, силой ведет гибридную войну с Украиной и дестабилизирует ее, пытаясь демонтировать украинскую государственность, хочет установить газовую гегемонию в Европе, разрушает Евросоюз, провоцируя потоки беженцев из Сирии и удерживая любой ценой диктаторский режим Башара Асада.

Поэтому стоит отбросить излишний оптимизм и идеалистическую веру в то, что с Москвой возможно договориться, используя только дипломатические средства. Кремль не имеет ни морали, ни чувства долга, ни уважения к мировому порядку. Ни одна большая договоренность с Россией не принесет ничего хорошего, если хладнокровно и взвешенно не поставить  Россию на место.

России нужно, чтобы ей помогли в нейтрализации или ликвидации НАТО, отменили санкции, согласились с вторжением в Украину, а также закрыли глаза на ее поддержку диктаторского режима Асада.

Но это только начальные «хотения» Путина. Если с ними согласиться, то дальше он пожелает восстановления «Великой России» на всех территориях, которые когда-то колонизировал Советский Союз, и признание за Москвой статуса полного контроля над Евразией.

Также Москва до сих пор никак не способна смириться с тем, что страны Восточной Европы не хотят больше быть контролируемыми Москвой, а могут выбирать те альянсы, которые сами считают нужным.

Необходимо сформулировать более четкую позицию в отношении Украины и России

Циничный и лицемерный Путин делает вид, что он «помогает» в Украине этническим русским.

Но это не противостояние украинцев с русскими, а украинцев, русских, евреев и граждан других национальностей, которые живут в Украине, с «советскими».

Теми, кто до сих пор ментально находится под влиянием давно уже покойного Советского Союза.

Украина хочет стать современной и продуктивной частью Европы, но пока Россия не прекратит свою военную агрессию, этого достичь не удастся.

Мечта подавляющего большинства украинцев – это интеграция с Европейским союзом и НАТО.

И здесь, учитывая нынешнее противостояние Украины с Россией, Запад должен сказать Украине, когда у нее может появиться на это шанс.

Казалось, что Российская Федерация была бы бессильна против объединенной Европы, однако Кремль делает все для того, чтобы Европа не выступала единым фронтом, вбивая «клин» в европейское единство.

К сожалению, со стороны Запада до сих пор нет единых подходов к Российской Федерации. Поэтому, не следует ли сформировать более четкую позицию по отношению к России? Поскольку отсутствие этой позиции, по крайней мере, последние 10 лет, потакало расширению военного и невоенного вмешательства России далеко за ее границы. Не говоря о так называемом «ближнем зарубежье», которое в Кремле уже посчитали своим «задним двором».

У Запада есть реальная возможность поставить Россию на место

В настоящее время Россия рассматривает себя не иначе, как супердержаву, и хочет, чтобы с ней соответственно считались, как с супердержавой.

Не стоит надеяться, что Москва когда-нибудь будет придерживаться каких-либо правил мирового порядка, если они не будут созданы под ее видение.

Еще в 2007 году в Мюнхене Путин дал четко понять, что лучшим мировым порядком будет многополярность.

Свою позицию он не изменил. Поэтому никак нельзя закрывать глаза на эту проблему.

«Мастер КГБ» наивно уверен, что стоит только убедить европейцев в том, что НАТО является проекцией на Европу американских ценностей, что ставит ЕС в роль подчиненного партнера американским интересам, и они сразу же перекинутся на сторону России.

Российская Федерация не угомонится добровольно, и это уже понятно. Благодаря экономическим санкциям США и ЕС произошло резкое падение ВВП России.

Но Путин и его окружение не хотят ничего менять, поскольку ухудшение уровня жизни рядовых россиян их совершенно не касается. Путин признает и уважает только силу. Поэтому ему нужно напомнить, что вторжение в суверенную страну является делом, которое не останется безнаказанным. А за все то, что он делает в Украине, придется отвечать.

Москва не хочет отдавать, как она считает, свою сферу влияния: Восточную Европу, Кавказ и Среднюю Азию. Однако для серьезного противостояния с Западом в Российской Федерации нет ни ресурсов, ни, что гораздо более важно, – идеологии. Ей просто нечего предложить в качестве цивилизационного месседжа.

Сейчас у Запада есть реальная возможность поставить Россию на место.

Для этого нужно резко усилить санкции в финансовом секторе и, возможно, наконец-то уменьшить возможности России сотрудничать с глобальной финансовой системой, отключив Россию от банковской системы платежей SWIFT и перекрыть для российского бизнеса контакты с западными партнерами. Путин и российский политический истеблишмент начнет задумываться над окончанием «украинской авантюры» только тогда, когда действие санкций они почувствуют конкретно на себе.

Поэтому, возможно стоило бы подумать над тем, чтобы для начала арестовать имущество и другую недвижимость ближайших соратников Путина на Западе? И причина для этого может быть очень веская – непонятное происхождение миллионных средств, за которые все это было приобретено. Не говоря уже о блокировании счетов путинских соратников в западных банках, большинство из которых давно уже известно западным спецслужбам.

Российская «игра» с Украиной неоправданно затянулась. Но не могут украинцы так долго оставаться в эпицентре противостояния Москвы с демократическим миром. Украина нуждается в помощи, поэтому необходимо принимать быстрые и правильные решения …

https://www.radiosvoboda.org/a/28418438.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела на межі громадянської війни

«Дзеркало тижня. Україна» №15, 21 квітня 2017

Віктор Каспрук

Після більш ніж двох тижнів протестів Венесуела входить у нову смугу політичної напруги. 

Уряд президента Венесуели Ніколаса Мадуро демонструє високу готовність до репресивних дій для придушення народних виступів. Масові демонстрації в Каракасі та інших містах були зустрінуті сльозогінним газом, водометами, пластиковими кулями, а також озброєними цивільними на мотоциклах.

Тепер лідери опозиції намагаються повернути собі ініціативу на вулицях, організувавши великий марш у Каракасі, щоб знову висловити протест проти рішення Верховного суду про призупинення повноважень Національних зборів.

Венесуельська криза набула нового виміру після винесення Верховним судом рішення, що він бере на себе функцію парламенту — Національних зборів, де більшість має опозиція.

Нечесна боротьба за владу з боку прихильників Мадуро загострилася після того, як у січні 2016 р. опозиційна коаліція “Круглий стіл демократичної єдності” (MUD) взяла під свій контроль законодавчий орган після 17 років домінування там чавесистів.

Але наприкінці березня Верховний суд обвинуватив опозицію, яка виступає проти продовження правління президента Ніколаса Мадуро, в неповазі до парламенту й анулював усі рішення MUD , мотивуючи це тим, що він привів до присяги трьох депутатів, яких звинувачують у фальсифікації виборів.

Цей вирок знищує поділ повноважень між гілками влади, і тепер Верховний суд може сам здійснювати законодавчі функції. Мадуро, чиє правління, як свідчать недавні соціологічні опитування, відкидають 7 із 10 венесуельців, таким чином додав собі необмежених можливостей одноосібного керування Венесуелою.

Як наголосив генеральний секретар Організації американських держав (OEA) Луїс Альмагро, “рішення Верховного суду взяти на себе повноваження разом зі зняттям імунітету з законодавців є останніми ударами режиму, який цим руйнує конституційний лад країни і кладе край демократії”.

А екс-кандидат у президенти від опозиційних сил Енріке Капрілес порівняв це рішення Верховного суду з досвідом Перу 1992 р., коли тодішній президент Альберто Фухіморі за підтримки армії розпустив Конгрес. Хоча політик підкреслив: “…це інший сценарій, зараз ви не бачите танків збройних сил навколо парламенту, бо їм вони не потрібні, тому що тепер вони реалізують усе через Верховний суд”.

Однак політичні фальшування не здатні покращити економічну ситуацію. Для петролеумзалежної венесуельської економіки, яка отримує 96% іноземної валюти від експорту нафти, падіння з 2014 р. цін на нафту стало критичним фактором. Уряд був змушений різко скоротити імпорт, що призвело до дефіциту всіх видів товарів.

Соціально-економічний колапс у Венесуелі став найбільшою кризою 2017 р. в Латинській Америці. В середині минулого року дефіцит товарів, особливо продуктів харчування, призвів до заворушень, грабежів та мародерства в багатьох венесуельських містах.

На що уряд Мадуро відповів заміною більшої частини роздрібної продовольчої розподільної мережі, створивши “місцеві комітети з постачання і продовольства”, з використанням військових і політичних організацій, пов’язаних із правлячою Об’єднаною соціалістичною партією Венесуели (PSUV).

Наразі приватний сектор, згідно із законом, зобов’язаний продавати 50% своєї продукції для поширення через зазначену мережу. Ця схема почала частково спрацьовувати, і рівень мародерства знизився. Але не тому, що комітети (роз’їдені корупцією й неефективністю) стали задовольняти попит населення. А тому, що це зменшило кількість і довжину черг, які часто слугували спусковим гачком для початку масових заворушень.

Крім того, ця схема дозволяє уряду використовувати продовольство як “політичну зброю”, утримуючи на своєму боці політичних прихильників та слухняних громадян.

У 2016 р. відбулося різке падіння економіки Венесуели — на 18 %. Що, у поєднанні з інфляцією, рівень якої сягав кількох сотень відсотків, і швидким зменшенням реальної заробітної плати, поставило більшість населення на межу виживання.

Імпорт товарів упав з більш ніж 60 млрд дол. у 2012 р. до менш ніж 18 млрд у 2016-му, що, в поєднанні з різким падінням внутрішнього виробництва, спровокувало гостру нестачу продовольства, медикаментів та інших основних товарів споживання.

При цьому приблизно п’ята частина населення їсть лише один раз на день. Недоїдання і передбачувані захворювання різко зросли, а служба охорони здоров’я близька до колапсу.

Обтяжена економічною й політичною кризою, Венесуела також потерпає від насильства на вулицях. Дані незалежної організації Observatorio Venezolano de Violencia про 28 тис. випадків насильницької смерті у 2016 р.
(91,8 на 100 тис. населення) свідчать, що кількість убивств у країні вдесятеро вища, ніж у середньому в світі. Не кажучи про численні порушення прав людини з боку правоохоронних органів, незаконні тортури і позасудові страти.

Мадуро поводиться як самодержець. Після невдалої спроби опозиційних сил ініціювати референдум, відкликати уряд і продовжити політичний діалог, розпочатий у жовтні минулого року й супроводжуваний Ватиканом та Союзом південноамериканських націй (UNASUR), можна сказати, що цей діалог не вдався.

Опозиційний альянс звинуватив Ніколаса Мадуро у порушенні угод про визначення виборчого календаря та звільнення сотень в’язнів-дисидентів. Як вважають венесуельські аналітики, імітування Мадуро діалогу було пасткою, що мала на меті демобілізувати опозицію й погасити масові народні протести.

Власне, це стало політичною “постановкою”, яку використовували чавесисти для того, аби паралізувати міжнародний тиск, зменшити протести і внести хитання в ряди опозиційних сил, у намаганні хоч якось компенсувати втрату підтримки венесуельців.

Ситуацію могли б розрядити нові вибори та формування іншого венесуельського уряду. Але, втративши народну підтримку й не маючи жодних шансів легітимним шляхом залишитися у президентському кріслі, Мадуро незаконними методами намагається за будь-яку ціну зберегти свою владу над Венесуелою.

За таких трагічних обставин не можна виключати, що непоступливість президента Мадуро спровокує громадянську війну, яку перерве військовий переворот.

До громадянського конфлікту у Венесуелі призвели відносини Уго Чавеса, а потім і Мадуро з кланом диктаторів Кастро. Куба — найбільший призвідник прийдешньої катастрофи Венесуели. По суті, Венесуела у нинішньому вигляді — це проект Кастро, схожий на той, яким свого часу був проект кастрівської Куби для СРСР. Із тією лише різницею, що після розвалу СРСР Венесуела енергетично утримувала Кубу, постачаючи туди за безцінь свою нафту. Це “задоволення” коштує венесуельцям уже 8 млрд дол.

Кубинське втручання у Венесуелі сягає часів, коли її колишній президент Уго Чавес уклав союз із режимом у Гавані. Він дозволив в’їзд до країни 100 тис. військових і працівників кубинських органів безпеки в ролі “радників”, що посилило контроль над суспільством і призвело до цементування диктаторського режиму.

Чисельність “радників” у цій південноамериканській країні еквівалентна потужному військовому формуванню, присутність якого замаскована під “фахівців-інтернаціоналістів”. Причому 20 тис. їх мають специфічну підготовку поліцейського спецназу і в разі народного повстання можуть стати грізною “зброєю захисту” режиму Мадуро.

Щоб спрогнозувати, у що може вилитися нагнітання ситуації у Венесуелі, потрібно пригадати, чим раніше закінчувалася така “інтернаціональна допомога” Фіделя Кастро і який кривавий слід вона залишила.

Кастрівські “інтернаціоналісти” пішли в Анголу, і там розпочалася громадянська війна; почали допомагати Мозамбіку — й це скінчилося громадянською війною; прийшли в Нікарагуа — і ця країна не змогла уникнути громадянської війни. Тепер до такої розв’язки наближається Венесуела.

Ніколасу Мадуро залишається нині розраховувати тільки на армію і на підтримку 500 тис. “ополченців”, яких він має намір озброїти як членів Боліваріанської національної поліції.

Командування венесуельської армії завжди буде поруч із Мадуро, бо їхні життя й добробут залежать від продовження його перебування при владі. Венесуельський генералітет за роки чавесизму збагатився завдяки контролю над обігом наркотиків. Таким чином, якщо впаде режим Мадуро, вони також усе втратять.

Але якщо вони не хочуть отримати пожиттєвий тюремний термін, як панамський диктатор Нор’єга, то в Мадуро і його військових спільників ще залишається шанс завантажити на літак усі долари й золоті зливки, накопичені ними за всі ці роки, й відбути до Куби. І вже з Гавани викривати “міжнародний імперіалізм”, який “знищив боліваріанську революцію”.

http://gazeta.dt.ua/international/venesuela-na-mezhi-gromadyanskoyi-viyni-240483_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Кипр: стыкуются ли европейская и “эрдогановская” идентичности

«Зеркало недели. Украина»,  2 июня  2017

Виктор Каспрук

 Прекращение переговоров по воссоединению турецкой и греческой частей Кипра провоцирует новую неопределенность в кипрском вопросе. А невозможность согласования общей позиции в который раз заводит в тупик все попытки сторон достичь окончательного согласия в вопросе воссоединения Республики Кипр и непризнанной Турецкой Республики Северного Кипра.

Разделение страны на южную греческую часть и северную турецкую продолжается с 1974 г. С того времени, как Анкара использовала свои войска для вторжения на остров в ответ на организованный в Афинах переворот, целью которого было объединение Кипра с Грецией.

Возможно, руководители Республики Кипр Никос Анастасиадис и самопровозглашенной Турецкой республики Северного Кипра Мустафа Акинджи и готовы пойти на уступки, необходимые для того, чтобы наконец найти компромиссное решение. Но закулисное присутствие на переговорах Анкары делает попытки прийти к согласию чрезвычайно сложными.

До последнего момента была надежда, что в ближайшие недели удастся созвать в Женеве второй международный мирный саммит по кипрскому вопросу, чтобы согласовать все детали еще не решенных разногласий. Но произошел очередной сбой в согласовании корректировки создания двозональной и межобщинной федераций.

К тому же ситуацию усложнили разногласия по поводу гарантий безопасности и разделения власти. Анкара до сих пор держит в Турецкой Республике Северного Кипра 30 тыс. своих военнослужащих. Эти вопросы должны были быть рассмотрены перед началом женевского саммита, на что Мустафа Акинджи заявил, что он не мог принять “предпосылок”, озвученных Никосом Анастасиадисом.

Рассматривая кипрский вопрос, следует принимать во внимание и российский фактор, поскольку Москва оказывает большое влияние на православный Кипр. Кремль, действуя за кулисами, очень заинтересован в том, чтобы сорвать окончательное мирное решение. Ведь воссоединение Кипра примирило бы враждующих партнеров по НАТО в период глобальной неопределенности и напряженности в регионе.

Следует вспомнить, что межэтническое примирение после обретения Кипром независимости от Великобритании в 1960 г. длилось недолго. Уже в 1964-м Совет Безопасности ООН вынужден был основать Вооруженные силы Организации Объединенных Наций по поддержанию мира на Кипре (ВСООНК), которые изначально были созданы для недопущения дальнейшей борьбы между кипрскими греками и турками.

На сегодняшний день протяженность линии прекращения огня, проходящей по территории острова, составляет приблизительно 180 км. При этом ширина буферной зоны между линиями варьируется в пределах от менее 20 м до 7 км. Она занимает приблизительно 3% общей территории острова.

После того как в 1983 г. турки-киприоты на севере острова провозгласили собственное “государство”, буферное назначение миротворческого контингента ООН было углублено. С того времени “голубые шлемы” регулируют непризнанную границу между двумя частями острова, фактически исполняя роль неофициальных пограничников.

Выступая 29 мая в штаб-квартире ВСООНК в буферной зоне по случаю Международного дня миротворцев, специальный представитель Генерального секретаря ООН на Кипре Элизабет Спехар подчеркнула, что “никогда ранее наша работа не была более важной, чем сегодня. Ваши усилия необходимы для поддержания мира и порядка в буферной зоне, поощрения диалога и доверия между общинами на Кипре и для создания условий, которые содействовали бы успеху переговоров”.

 

Впрочем, эти угрозы выглядят как отрицание со стороны турецкой стороны права Кипра использовать свои природные богатства. Да и очень сомнительно, что решение кипрской проблемы должно зависеть от количества найденных углеводородов. И здесь интересы Анкары могут вступить в противоречие с планами Вашингтона.

Поскольку, как заявила в интервью кипрской газете Alithia посол США на Кипре Кэтлин Доэрти, “очень важно, когда компания масштабов Exxon Mobil присутствует на Кипре. Мы ожидаем, что значительные объемы природного газа в Свободной экономической зоне помогут финансировать не только Кипр, но и киприотов в целом”. По ее мнению, “если Кипр воссоединится, то сможет стать Норвегией Восточного Средиземноморья или Сингапуром. Это даст возможность создать на Кипре идеальный финансовый и бизнес-центр в регионе”.

Отвечая на вопрос об угрозах со стороны Турции, посол США сказала: “…правительство США ранее выражало беспокойство по поводу того, что происходит в этом нестабильном регионе, и хочет, чтобы компании не сталкивались с политическими рисками”.

Когда Кипр столкнулся с геополитическим риском после вторжения на его территорию Турции, это стало прецедентом, который через много лет толкнул Москву на повторение аналогичных “акций” на постсоветском пространстве. Роль ООН в этом вопросе оказалась явно недостаточной. То есть Кипр может воссоединиться, если президент Турции позволит. Разделенные части страны уже давно могли бы договориться и найти общий язык, если бы не посторонние силы.

Кипр стал пешкой в чужой шахматной игре. Сегодня судьба острова находится в основном в руках Реджепа Эрдогана, авторитарного президента Турции. Поэтому кипрский конфликт превратился в хранилище неосуществленных надежд и разбитых мечтаний. Поскольку объединить европейскую и “эрдогановскую” идентичности крайне проблематично.

Эрдогану трудно согласиться с тем, что Кипр не будет признан турецкой “сферой интересов” и на всей его территории смогут применяться европейские нормы и ценности.

Турецкому государству будет очень трудно отказаться от претензий на контроль над дополнительными частями Средиземного моря, который ей на севере обеспечивает сейчас псевдореспублика. Приоритеты Турции всегда были геополитическими и национальными, а судьба “турецкоязычного” населения Кипра, численность которого очень выросла после притока иммигрантов из отсталых регионов Турции, никогда не была главной заботой Анкары.

Почти 160 тыс. незаконных турецких поселенцев, которых Турция завезла за все время оккупации, чтобы изменить демографическую ситуацию в северной части острова, не намерены возвращаться домой. А если учесть, что рождаемость у членов турецкой общины в 2,5 раза выше, чем у греков-киприотов, то при такой тенденции турки составят большинство в объединенном Кипре уже через 30 лет.

Анкара постоянно играет в игру, когда любое решение кипрской проблемы должно соответствовать ожиданиям Турции, и именно поэтому все предыдущие попытки договориться проваливались.

Греки-киприоты создали самое процветающее, демократическое и открытое общество в Восточном Средиземноморье, и они очень рискуют, если объединятся с контролируемым извне турецким населением.

В настоящее время не существует жизнеспособного решения кипрского вопроса без полного вывода турецких войск с острова. Невозможно достичь реального и значимого соглашения, когда греческая сторона вынуждена вести переговоры под дулами турецких пушек, размещенных на севере.

Основное препятствие на пути к соглашению — стремление Турции сохранить опосредствованный контроль над оккупированной ею частью острова и продолжать регулировать жизнь турецких киприотов. Но Кипр, как полноправный член ЕС, не нуждается в турецкой “опеке” и ее патронате над севером.

Из всего этого можно сделать вывод: Анкара должна дистанцироваться от участия в кипрской политике. И лишь тогда, и только тогда Кипр окажется на пути к объединению.

Непонимание между греческими и турецкими киприотами велико, но не является непреодолимым. Киприоты должны признать, что есть надежда на сложный “брак”, альтернатива которому — “развод” с колючей проволокой, блокпостами и солдатами.

https://zn.ua/international/kipr-stykuyutsya-li-evropeyskaya-i-erdoganovskaya-identichnosti-250322_.html

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Зухвала провокація» навколо УПА: чому псуються відносини між Україною та Польщею

Поляки, як і українці, свого часу чимало постраждали від сусідів: досить сказати, що цю країну тричі ділили. Як і ми, наші західні сусіди безпосередньо знайомі з поняттям «посттравматичний синдром». Але, попри схожі моменти, все ж ми різні нації і маємо право на власне бачення історії. Та відмінності не повинні ставати на заваді добросусідським стосункам, як би до того не підштовхувала нас третя сторона.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» нагадав політолог Віктор Каспрук, оцінюючи інцидент, який стався поблизу Перемишля через руйнування польськими націоналістами пам’ятника воїнам УПА.

«Слід розуміти, що сусідня країна досить щільно наповнена російськими «агентами впливу», і для РФ дуже важливо, щоб Польща перестала бути дружньою до України. Для цього робиться багато, в тому числі – подібні провокації», – пояснив інцидент експерт.

Щоб вийти з цієї ситуації з найменшими втратами з обох сторін, на його переконання, буде краще відмовитися від взаємного нагнітання емоцій і не перетворювати явну провокацію в гучний скандал.

«Адже якщо почнемо діяти за принципом «зуб за зуб», то далеко зайдемо. У ситуації збройного протистояння на Донбасі будь-який наш крок і заява повинні бути ретельно зважені», – міркує експерт.

«У свою чергу, нашим сусідам варто чітко усвідомлювати: якщо впаде Україна, то за той чи інший час впаде і Польща. Це перевірено історичним досвідом. Тому різкі дії зараз не потрібні жодній зі сторін», – резюмував Віктор Каспрук.

Наприкінці березня Міністерство закордонних справ України отримало ноту протесту від Польщі через обстріл генконсульства сусідньої держави в Луцьку. Зараз же Україна направила ноту до МЗС Польщі через плюндрування пам’ятника УПА.

Раніше минулого року між країнами розгорівся скандал через те, що Сейм Польщі визнав Волинську трагедію геноцидом.

https://www.slovoidilo.ua/2017/04/28/pogljad/polityka/zuxvala-provokacziya-navkolo-upa-chomu-psuyutsya-vidnosyny-mizh-ukrayinoyu-ta-polshheyu

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Дерзкая провокация» вокруг УПА: почему портятся отношения Украины и Польши

Поляки, как и украинцы, в свое время немало пострадали от соседей: достаточно сказать, что эту страну трижды делили. Как и мы, наши западные соседи непосредственно знакомы с понятием «посттравматический синдром». Но, невзирая на схожие моменты, все же мы разные нации и имеем право на собственное видение истории. Но различия должны мешать добрососедским отношениям, как бы к этому не подталкивала третья сторона.

Об этом в комментарии «Слову и Делу» заявил политолог Виктор Каспрук, оценивая инцидент, который произошел вблизи Перемышля из-за разрушения польскими националистами памятника воинам УПА.

«Следует понимать, что соседняя страна довольно плотно напичкана российскими «агентами влияния», и для РФ очень важно, чтобы Польша перестала быть дружественной Украине. Для этого делается многое, в том числе – подобные провокации», – пояснил инцидент эксперт.

Чтобы выйти из данной ситуации с наименьшими потерями с обеих сторон, по его убеждению, будет лучше отказаться от взаимного нагнетания эмоций и не превращать явную провокацию в громкий скандал.

«Ведь если мы начнем действовать по принципу «зуб за зуб», то далеко зайдем. В ситуации вооруженного противостояния на Донбассе любой наш шаг и заявление должно быть тщательно взвешены», – рассуждает эксперт.

«В свою очередь, нашим соседям стоит четко осознавать, что если падет Украина, то через тот или иное время падет и Польша. Это проверено историческим опытом. Поэтому резкие действия сейчас не нужны ни одной из сторон», – резюмировал Виктор Каспрук.

В конце марта Министерство иностранных дел Украины получило ноту протеста от Польши из-за обстрела генконсульства соседнего государства в Луцке. Сейчас же Украина направила ноту в МИД Польши из-за сноса памятника УПА.

Ранее в прошлом году между странами разгорелся скандал из-за того, что Сейм Польши признал Волынскую трагедию геноцидом.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

За окупацію українських територій мають платити самі окупанти

0 1 Путін

Віктор Каспрук

У цій ситуації, коли електроживлення окупованих районів Луганщини забезпечуватимуть за рахунок збільшення тарифів на електроенергію для російських громадян, і досягнута домовленість про виплату боргів Україні за водопостачання, дуже схоже, що Росія сама себе тут перехитрила. Якщо Москва готова повністю взяти на своє утримання усі території, які вона окупувала, то чи є у неї, під час накладення на Росію санкцій Заходом, кошти? Адже ні для кого не є секретом, що в регіонах Російської Федерації вже назріває значне народне невдоволення. А фінансування чужих територій за рахунок росіян ще більше виснажить бюджет РФ.

Хоча взагалі ця війна виглядає дуже дивно, коли йдуть військові дії, є вбиті, полонені, а з іншого боку йде постачання води, газу, електроенергії на окуповані території. Це виглядає так, якби свого часу фашистська Німеччина окупувала Україну, а потім вимагала, що давайте, оплачуйте за рахунками, оскільки це ваша територія.

Тут логіки жодної немає. Або територія окупована, і ми їм нічого не постачаємо, або з цієї території окупант іде – в такому разі ми дійсно берем на постачання населення, яке там проживає.

Тобто треба чітко розмежувати окупацію і зобов’язання Української держави підтримувати окуповане населення саме енергоносіями і продовольством. Якщо Росія вважає, що бере під контроль цю територію, значить нехай вона їх і забезпечує харчуванням, електроенергією та водопостачанням. По-моєму, логічно і зрозуміло, що так би мало бути.

З іншого боку Росія навряд чи зможе довго фінансово утримувати окупований Крим, окуповані райони Донецької і Луганської областей. Це буде величезним ударом по її економіці, яка і так впала, наскільки мені відомо, за останні роки десь на 40%.

Відмова української сторони утримувати території, котрі вона не контролює, є абсолютно правильним рішенням. Єдине зауваження, що це рішення дещо запізнилося. Треба було робити це від самого початку, так само, як і перекривати проходження людських потоків в один і інший бік.

Тобто ситуація має полягати, з моєї точки зору, таким чином, ми чітко говоримо населенню окупованих територій: «Ми вам даємо місяць або два місяці. За цей час ви маєте остаточно визначитись, або ви виїздите на неокуповану територію України, і ми якимось чином вас забезпечимо житлом і роботою, або ви будете знати, що потрапити на територію України до деокупації частини Донецької і Луганської областей вам не вдасться».

Тобто треба чітко розставити крапки над «і», щоб не було двоякості – що можна пересуватись в один і інший бік, так само, як із Кримом, бо це може тривати до безкінечності. Якщо ми визнаємо окупацію, то ми дотримуємося усіх законів та правил, які належить застосовувати щодо окупованих територій.

У такому разі виникає питання, чи можливо буде повернути ці території? І якщо можливо, то коли?

Я думаю, що окуповані території повернути можливо. Ми можемо згадати досвід ФРН і НДР. Здавалося, що там комуністична чи соціалістична влада, була надовго. Вони виробили якусь специфічну НДРівську ментальність, але це закінчилось тим, що це штучне утворення, яке називалося Німецькою демократичною республікою, впало, не витримавши потужного тиску економічних і політичних обставин.

Дуже важко сказати, коли ми зможемо повернути ці території. Але скоріше за все, лише тоді якщо Росія почне розпадатись, або в Росії прийдуть до влади продемократичні сили, які почнуть переговори з Українською державою з того, що вони виходять з Криму, ліквідовують свою базу в українському Севастополі і так само йдуть з Донбасу.

І це абсолютно реально, але все залежатиме від того, наскільки довго ще зможе протриматись Путін. За деякими підрахунками, це може бути рік-два. Але ці рік-два ми маємо протримати ці окуповані території у тому статусі, в якому мали тримати від самого початку.

https://www.obozrevatel.com/politics/37582-izolyatsiya-ldnr-rosiya-sama-sebe-perehitrila.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Парламентське «аграмунтсво» так само небезпечне для демократії, як і політичне «шрьодерство»

0006666 - Копія

Віктор Каспрук

Ймовірність усунення з посади президента ПАРЄ Педро Аграмунта, який неприкрито почав працювати на політичні інтереси Росії, піднімає багато питань, на які на Заході довгий час воліли закривати очі.

Не є секретом, що в останні часи дотримання стандартів незаангажованості і об’єктивності не тільки в ПАРЄ, а й у Європейському парламенті явно почало «проковзувати».

Росія різними незаконними методами (включно з підкупом і шантажем) здатна добиватися досягнення своїх інтересів.

Але якщо раніше, після «газпромного служіння» колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шрьодера, можна було говорити про появу загрози «політичного шрьодерства», то тепер, після «сирійського скандалу» Аграмунта, цілком логічно говорити про «парламентське аграмунтсво».

Те, що Педро Аграмунт постійно намагався підіграти Москві ні для кого не було секретом, але вояж до Сирії «спалив» його як агента впливу Кремля.

Виявивши недовіру такому заангажованому президенту ПАРЄ, депутати з різних європейських країн фактично вручили йому «чорну мітку» за його співпрацю з Російською Федерацією.

Та «дон Педро», за всієї своєї заангажованості Москвою, мав би таки розуміти, що співпраця з Росією має дві сторони медалі.

А оскільки він багато знає того, оприлюднення чого не дуже б хотілося Путіну і його соратникам, то не можна виключати, що Педро Аграмунт може стати наступним у «списку Чуркіна».

Але цей Аграмунт виявився ще й недалекоглядним політиком, щоб так відкрито засвітитися.

Адже не полети він демонстративно у Сирію з росіянами, то й  далі в ПАРЄ спокійно проводив би свою промосковську лінію.

Прикриваючи її лозунгами на кшталт – «я за спокій в Європі». І ніхто б його ні в чому би не звинуватив.  Та, видно, Путіну він дуже потрібен був тоді саме у Сирії.

Враховуючи прецеденти продажності політиків, чи не доцільно було б подумати в ПАРЄ і Європейському парламенті про створення спільної «Комісії з політичної етики».

Щоб у подальшому виробити механізми недопущення відвертого лобіювання інтересів Росії, яка вже не перший рік веде гібридну війну з країнами західної демократії.

Це саме  мало б стосуватися і України. Подібна «Комісія з політичної етики» мала б відслідковувати і знаходити можливості припинення діяльності політиків і партій, які відверто служать, як у Верховній Раді так і поза нею, інтересам Кремля.

https://www.obozrevatel.com/abroad/27468-parlamentske-agramuntsvo-nebezpechne-dlya-demokratii.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Туреччина опинилась за півкроку до ісламістської диктатури

Віктор Каспрук

Я думаю, що результат референдуму в Туреччині був цілком очікуваним, тому що демонтаж спадщини Ататюрка (Мустафа Кемаль Ататюрк -перший президент Туреччини 1923 — 1938 рр.; лідер Турецької війни за незалежність – Ред.) і так би мовити, країни, яка стала на шлях позарелігійної цивілізації, продовжується уже більше 10 років. Тобто нічого неочікуваного не було.

Єдине, що дещо вражає, що попри всю пропаганду, державні і інші чинники використання ресурсу – результат був трішки більше 50 відсотків. Тобто світська міська і освічена частина турецького суспільства не хоче перетворення Туреччини на ісламістську державу, до чого йде Ердоган і його команда вже більше 10 років.

Можна говорити про те, що назріває певний конфлікт у турецькому суспільстві, тому що раніше воно просувалося до Європи і був великий шанс для Туреччини стати частиною Європейського Союзу.

Після цього референдуму фактично шлях до Європи припиняється.

В такому разі ми можемо говорити, що після референдуму ми побачимо цілковито іншу Туреччину, яка по суті перестає бути свійською державою і стає уже на шлях перетворення на державу ісламістську. До цього референдуму можна було говорити, що Ердоган був напівдиктатором, тому що йому вдалося повільними, але дуже дієвими кроками, поставити під свій контроль турецькі спецслужби.

Ердогану вдалося армію, яка з часів Ататюрка була гарантом неможливості переведення Туреччини на ісламістські рейки, також поставити під свій контроль, розгромивши верхівку генералітету і прозахідно орієнтовану частину вищого офіцерського складу. Ця остання подія в Туреччині разом з тим, що фактично знищена незалежна преса, журналісти знаходяться під великим тиском, показує, що Туреччина опинилась фактично за півкроку до того, щоб стати ісламістською диктатурою.

Хоча зовні це може видаватись ще напівдемократією, але по суті це буде диктатура, оскільки все вирішуватиме тільки одна людина – Ердоган, і вся влада буде заточена під його інтереси. Під інтереси ісламізації Туреччини, яка може закінчитись дуже плачевно, оскільки в такому разі Туреччина зможе не тільки загубити шанс стати в майбутньому членом Євросоюзу.

У такому разі на якомусь етапі може постати питання, чи доцільно, аби Туреччина залишалася членом НАТО. Це питання звичайно не одного дня, але якщо в Туреччині буде діяти диктаторський режим, питання про членство в НАТО рано чи пізно буде підніматись.

Крім того, по-перше, цей референдум показав, що половина турецького суспільства, а це – освічені верстви, це – молоде покоління, це – люди, які мають стійкі проєвропейські погляди, не змиряться з таким переведенням Туреччини у статус ісламістської держави.

Тобто які б не були репресивні дії з боку Ердогана, тепер коли стало зрозуміло, що Туреччина вже за півкроку до диктатури, скоріш за все будуть створюватися якісь осередки спротиву. І ті люди, які раніше вважали, що краще промовчати, тому що не так ще все погано, зрозуміють, що тепер дуже погано. Тому що ісламістська диктатура перекреслить майже сто років цивілізаційного поступу, набутого з часів Ататюрка.

Коли Туреччина показала, що вона стала вітриною мусульманського світу, такою, як і має бути свійська демократична держава, де дотримувались права людини та свобода слова. Тепер же всього цього не буде. Можна лише уявити, як себе мають відчувати турецькі інтелектуали і молодь, коли вони після референдуму опинились в абсолютно іншій державі.

Державі, яка у такому форматі не має жодного майбутнього.

https://www.obozrevatel.com/abroad/94583-turechchina-opinilas-za-pivkroku-do-islamistskoi-diktaturi.htm

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Терористична Росія і КДБістська логіка Путіна

Віктор Каспрук

Після заяви Путіна про можливі «хімічні атаки», можна сказати, що такі нові атаки цілком ймовірні. Тому треба зробити похибку на те, що існує загальнолюдська логіка, а є логіка КДБістська.

А Путін усі свої 17 з гаком років президентства над Росією користується КДБістською логікою, яка передбачає те, що весь час мають відбуватись провокації, залякування противника.

Скоріше за все Росія буде піддана новим санкціям, тому що саме вона постачала цю хімічну зброю режиму Башара Асада.

Путін  же намагається, знову ж таки, користуючись цією КДБістською логікою, відвести удар від себе, від Росії, від Асада.

Тому скоріше за все, а можливо, що це буде після Великодня, потрібно чекати на нову подібну «акцію».

Оскільки ці кдбісти все таки дотримуються формально християнських свят. А от після, вони можуть провести нову атаку і сказати: “Ви ж бачите, це не Асад, це хтось інший, це – терористи”.

Тим більше треба враховувати, що через Університет дружби народів Москвою було завербовано дуже багато агентів на Близькому Сході.

І ці агенти, у потрібний час, можуть бути задіяні. Тому у цьому разі можливо Росія спровокує нову хімічну атаку, яку будуть реалізовувати агенти, котрі проникли до одних, чи інших сирійських опозиційних сил.

Серед частини сирійської опозиції є чимало представників народів Кавказу, мусульман, які дуже ймовірно також контролюються, принаймні частково, командою Путіна.

Тому Москві провести будь-яку терористичну акцію, як в Європі, так і на Близькому сході загалом, і навіть в Ізраїлі – не є проблемою.

Подібних агентів дуже багато, вони на підкормі, окремі були на деякий час законсервовані.

Близький схід, як вважає Москва, є її сферою впливу. І вона буде боротися за цю сферу впливу до останнього.

Можливі ще будь-які теракти, і не обов’язково, що вони можуть бути в Сирії.

Вони можуть бути в Лівані, Єгипті, для того, щоб показати – причому тут Росія?

Тобто провести ще якусь хімічну атаку вони можуть додатково крім Сирії, ще у якійсь арабський країні.

Що вирішує Луб’янка, що вирішує Путін, що вирішує Кремль – дуже важко спрогнозувати наперед.

Але можна спрогнозувати одне – це буде виходити за рамки здорового глузду, і логіка кгбістів розглядає ситуацію тільки у терористичному вимірі.

А оскільки Путін і досі дуже сподівається на те, що йому все ж таки вдасться домовитись з президентом Сполучених Штатів про переділ світу, він діятиме такими ж методами.

Йому хочеться показати Вашингтону, що по-перше, Росія щось контролює, що від Кремля щось залежить, і що з Москвою потрібно сідати за стіл і говорити на рівних.

Тому якщо Путін сказав (про нові хімічні атаки – Ред.), мені здається, це дуже можливо.

Єдине, що може стримувати його оточення, це те, що ситуація дуже широко засвічена у міжнародній пресі.

І Лавров та його оточення з МЗС Росії можуть сказати – занадто будуть наші вуха стирчати під час нової хімічної атаки.

Хоча це малоймовірно, тому що в Міністерстві закордонних справ Росії дуже мало притомних людей.

Вони були зачищені після приходу Путіна до влади. А нинішня команда Лаврова – це ті, хто може озвучити що завгодно, якщо Путіну і його найближчим соратникам щось прийде в голову.

Тому, на жаль, сучасна Росія – це агресивна неадекватна держава, терористичну діяльність якої не важко спрогнозувати.

https://www.obozrevatel.com/abroad/18259-teroristichna-rosiya-i-kdbistska-logika-putina.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Сім років тому під Смоленськом загинув можливий майбутній президент Польщі

3

Віктор Каспрук

Сім років  тому під Смоленськом трапилася страшна трагедія, яка забрала життя президента Польщі Лєха Качинського і 95 чоловік, які летіли з ним в літаку. В цей сумний день, коли вся Польща поминає загиблих, хочу згадати одну людину з цього літака. Владислава Стасяка. Який народився 15 березня 1966 року у Вроцлаві і загинув 10 квітня 2010 року під Смоленськом. в 2009 і 2010 роках був главою канцелярії президента Лєха Качинського.

Пан Владислав Стасяк закінчив історичний факультет Вроцлавського університету та Національну школу державного адміністрування. З листопада 2002 року був заступником президента Варшави Леха Качинського. З 2 листопада 2005 по 31 травня 2006 року був заступником міністра внутрішніх став. Потім він став статс-секретарем міністерства і займав цю посаду до 24 серпня 2006 коли вступив на посаду шефа Бюро національної безпеки (Biuro Bezpieczeństwa Narodowego, BBN) і секретаря Ради національної безпеки (Rada Bezpieczeństwa Narodowego, RBN).
З 8 серпня 2007 по 16 листопада 2007 Владислав Стасяк був міністром внутрішніх справ в уряді Ярослава Качинського. 19 листопада 2007 знову очолив Бюро національної безпеки. 15 січня 2009 покинув цей пост і став заступником керівника президентської канцелярії, а 27 липня 2009 року був призначений головою канцелярії.
В квітні 2008 року, під час перебування в Польщі, мені пощастило взяти інтерв’ю в Владислава Стасяка і зробити декілька фотографій. Тоді подумалось, що цей розумний і професійний політик має всі шанси, щоб в майбутньому стати президентом Польщі. Але, на жаль, доля вирішила інакше. Пропоную читачам згадати одного із найближчих членів команди справжнього і надійного друга України колишнього президента Польщі Лєха Качинського – Владислава Стасяка.

Інтерв’ю з шефом Бюро національної безпеки Польщі Владиславом Стасяком

– Пане Стасяк, яким був шлях Польщі до НАТО і Європейського Союзу?

– Між НАТО і Європейським Союзом немає зв’язків організаційних і юридичних, хоча інші напевно існують. Ми наш шлях до НАТО реалізували протягом 5 років. Я маю на увазі початок Партнерства заради миру від 1994 до 1999 року. Польща в 1999 році стала членом НАТО. Ми мали шлях до НАТО, але вже коли вступили до НАТО, то намагаємося реалізувати всередині НАТО свої завдання так, як кожний член Альянсу з 1949 року. НАТО – це оборонний пакт, але не виключно оборонний. Взагалі він має безпековий характер, а також і політичний. Вони там визначають процедури, стандарти спільної безпеки, але хочу вас запевнити, що неможливо функціонувати в рамках НАТО без того, щоб бути самим в НАТО суб’єктом. Без того, щоб виходити зі своїми пропозиціями, без того, щоб вимагати певних своїх рацій.

Я наведу такий дрібний приклад з місця де я був присутній, де я брав участь. Це був 1999 рік, мабуть, місяць після вступу Польщі до НАТО. Це була зустріч у Брюсселі Ради аудиторів НАТО. Там такий звичай, що кожного року головує наступна країна за алфавітом. І було так, що наступного року, вже з новим порядком, головувати мала Польща. Але так як після прийняття нас до НАТО, як нового члена, ми не були переконані, що ми вже добре акліматизовані в новому організмі. Тоді до НАТО було прийнято Польщу, Чехію і Угорщину. І хтось із старих членів НАТО сказав так – через рік має головувати новий член, але оскільки він новий, то може давайте, хай він ще не головує. Нехай головуватиме наступний із старих, а пройде вся черга, на наступний раз він вже буде знати, як це все виглядає і він буде головувати через декілька років.

Я тоді попросив слово і сказав, що це, звичайно, цікава пропозиція, щоб поляки головували через кілька років, але що в такому разі з нашим контингентом у Косово? Чи наші солдати через найближчі кілька років будуть також придивлятися, що там відбувається і не брати участь в жодних діях. І чи вони вважають, що також наша військова заангажованність найближчими роками має бути така, що ми, поки що будемо придивлятися, не будемо активно брати участь в місіях, тому що ми ще молоді члени? І вони посміхнулися, сказали, що звичайно ви маєте рацію. Забудьмо, що ми порушили тему пересунення Польщі на більш пізній термін і Польща головувала через рік у цій Раді.

Немає головнокомандуючих в НАТО, які тільки роздають завдання. Кожна країна приходить у НАТО зі своїм баченням і своїми поглядами і це все потім узгоджується. Але очевидно, що існують узгоджені процедури та стандарти і всі їх дотримуються.

Європейський Союз – організація значно ширша. Він охоплює всі галузі публічного громадського життя. Наш вступ до Євросоюзу в 2004 році також багато змінив. Це величезна робота на не тільки на законодавчому рівні, але й на рівні практики функціонування різних державних установ. Це впровадження законів, які регулюють значний прошарок суспільного життя, в тому числі і боротьба з корупцією. Європейський Союз вже давно став чимось більшим, ніж лише міжнародною організацією. В ньому авторитетними є ті країни, які можуть висувати якусь ідеєю, захистити, переконати в її доцільності інших та реалізувати її.

– Є нормативи Європейського Союзу стосовно обов’язкового паливного резерву, як справа в цьому сенсі у Польщі? І чи працює Польща у напрямку диверсифікації надходження енергоносіїв?

– Це є два важливих питання, якими цікавиться Європейський Союз і в яких ми також активні. Це – Енергетична хартія. Звичайно в ній говориться про потребу мати запаси енергоносіїв, але немає конкретних механізмів регуляції – хто і скільки повинен таких запасів в країні мати. Євросоюз не визначає цих норм.

– Але чи Польща має резерви газу?

– То є добре питання. Але взагалі потрібно говорити про всю енергетику, котра пов’язана з газом. Це дуже складна тема. Ми в Польщі кожного року споживаємо біля 15 мільярдів кубічних метрів газу. Причому, частина це наш вітчизняний газ. Ми маємо газ ще з інших джерел. Але, в основному, ми маємо російський газ. Ми є в такій ситуації, що контактуємо з монополістом, який постачає газ. І тут ми торкаємося питання диверсифікації. Ви сказали про запаси. Так, запаси важливі, особливо в контексті того, що ми чули, бачили і про що читали, що відбувалося недавно в Україні.

Але важливіші за запаси є страхові поліси, як їх тепер називають. Йдеться про такий страховий поліс, як про нафту. Ми маємо в Гданську нафтопорт, але не маємо газопорту. І тепер таким страховим полісом для Польщі, який має забезпечити можливість альтернативного постачання газу до Польщі є газопорт, якого ми ще не маємо. Запаси – це гарно. Але це на випадок катастроф, стихійних лих. Натомість, в контексті довгострокової політики енергетичної безпеки країни, запаси цього не забезпечують. Якщо якійсь постачальник газу хоче тиснути на країну, хоче припинити постачання газу.

Тим полісом, який ми хочемо викупити, є для нас газопорт. І це є наш основний зараз пріоритет, якщо йдеться про енергетичну безпеку країни. Ми вже визначали місце, де будемо будувати цей газопорт й перші роботи в цьому напрямку вже зроблені.

– І коли цей газопорт буде побудований? Скільки може коштувати реалізація цього проекту?

– Газопорт планується побудувати протягом кількох років. Місце вже визначено – це місто Свіноуйсцє. Це північно-західна Польща. Недалеко біля кордону з Німеччиною над морем. Він має коштувати кількасот мільйонів євро.

В контексті енергетичних інвестицій така ціна – це копійки. Газопорт ми будемо будувати таким чином, що на випадок проблем ми б цим газопортом забезпечили газові потреби Польщі. Так само, як сьогодні нафтопорт, якщо буде така необхідність, спроможний забезпечити потреби Польщі у нафті. В свою чергу, газопорт спроможний забезпечити 15 мільярдів кубічних метрів газу на рік. Тобто стільки, скільки сьогодні Польщі потрібно.

– Як відбувається розмежування між президентом Польщі і прем’єр-міністром у формуванні зовнішньої політики?

– Україна і Польща мають багато спільного, практика часом це підтверджує. Не є таємницею, що президенті прем’єр-міністр з різних таборів. Конституція Польщі сформульована так, що хоча не всі справи є там чітко вказані, але конституція і законодавство змушують різні осередки влади співпрацювати. Але, звичайно, під час цієї співпраці є проблеми і це видно неозброєним оком. Кожний політик, який займає якусь посаду, хотів би реалізувати якісь свої плани і це нормально. По суті, ми маємо вперше таку ситуацію, коли треба знаходити спільну мову між двома політичними таборами. Бо ситуація, яка була за прем’єр-міністра Буска і Кваснєвського була відмінною. Вона відрізнялася, хоча також вони походили з різних таборів. І тоді вже була нова конституція, така як і сьогодні.

Ми мусимо ще дотиратися і з цим пов’язані існуючі проблеми. Але у тих основних справах, на мою думку, польська політика є впроваджена однозначно. Подивіться, самміт у Бухаресті – там не було жодних сумнівів. Позиція Польщі, яка підтримувала ПДЧ для України і Грузії, не була предметом будь-яких застережень чи сумнівів у Польщі. А також інші питання, які порушувалися у Бухаресті, не викликали контроверсій між президентом і прем’єр-міністром. Президент і прем’єр-міністр зустрічаються, обговорюють ключові для країни питання і в мене складається враження, що попри різні проблеми, котрі виникають по дорозі, все-таки основні пріоритети збережені.

Але, якщо відштовхнутися від політики, ця ситуація дещо складна. В цьому немає сумнівів, кожного дня ми це бачимо. Натомість, якщо йдеться про визначення стратегічних пріоритетів Польщі, то погляди президента знаємо вже здавна. Немає розходження між президентом і прем’єр-міністром в ключових питаннях, таких як польсько-українські відносини, членство для України в НАТО і Європейському Союзі чи важливі зовнішні справи, які реалізує Польща.

Згідно з Польською конституцією виконавчою владою є президент і уряд. Уряд керує державою. Натомість конституція визначає роль президента, як такого стратегічного сторожа інтересів країни. Але існує єдина проблема, котра виникає з конституції. Президент – це глава країни. Тобто – він стоїть понад усім. А уряд керує всіма інститутами і установами виконавчої влади і адміністрації на всіх рівнях. Хоча президент є головнокомандувач збройних сил і відносно збройних сил має свої окремі повноваження.

Коротко кажучи, право, законодавство, а також здоровий глузд підказують співпрацювати в засадничих, основних для держави питаннях. Але в політичній системі, яку ми маємо у Польщі, краще якщо президент і прем’єр-міністр з одного політичного табору. Коли був уряд Лешека Міллера і був президент Кваснєвський, то між нити теж були певні протиріччя. Польське законодавство, таке як ми маємо сьогодні, маючи здоровий глузд і вважаючи, що суперечки політичні – це не цілком нормально, то в такій ситуації можна нормально функціонувати в країні.

Зараз пріоритетом у Польщі є безпека країни. Бо якщо не гарантована безпека держави, то говорити про інші проекти немає багато сенсу. Я говорю про це також в контексті НАТО і Європейського Союзу, бо це також елемент безпеки. І коли ми фундаментально визначили напрямок в якому йдемо і знаємо чого хочемо, то те, що по дорозі виникають ці проблеми і суперечки вони не впливають на зміну напрямку руху країни. І це, з моєї точки зору, найбільш важливо.

– Чи покращились відносини Польщі і Франції після обрання президентом Саркозі?

– По-перше так, президент Качинський має гарні відносини з Саркозі і між ними існує позитивний контакт. Вони розпочали цю співпрацю ще тоді, коли Саркозі був міністром внутрішніх справ у Франції. Потрібно також звернути увагу на те, що Польща дуже сильно підтримує місію в Чаді. Хоча це місія Європейського Союзу, але в основному основна роль в ній належить Франції. Її підтримка має велике значення для існування і позитивних ефектів цієї місії. Ми з нашими французькими друзями говоримо про ПДЧ для України так само, як розмовляємо із нашими німецькими колегами. Здається, що самміт у Бухаресті був черговим кроком, це був поступ, але ми повинні цього пильнувати. Я про це говорив із міністром оборони України Єхануровим і з секретарем РНБО Богатирьовою.

Тобто, добре є тоді, коли політики своїх країн коментують результати опитування громадської думки в своїх країнах, а не посилаються на отакі опитування і на народ іншої країни, просуваючи свої тези. І тому, наприклад, я не буду коментувати ваших опитувань громадської думки. Ми посилаємося на декларації влади України щодо ПДЧ.

– Це добре, що робить Польща для України, а що має зробити України, щоб приєднатися до НАТО і ЄС?

– Якщо хочете почути, що я би рекомендував Україні, організуйте мені виборчу кампанію на президента України. Звичайно, я не хотів би тут суперничати ані з президентом Віктором Ющенком, ані з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко. Я би тоді сказав, що я вважаю за доцільне для України. Коли ви ставите такі питання, то я вам відповідаю, як відповів. Я намагаюся не коментувати те, що ви маєте в себе в країні робити. Бо колись до нас також приїжджали всякі політики і нам говорили із зовні, що тут нам потрібно робити. А на часом хотілося через вікно вискочити, коли ми їх слухали.

– Але якою мала б бути співпраця Польщі і України?

– Я відповім перше, що треба зробити. Це потрібно переконати всіх партнерів по НАТО, що українська влада рішуча і вона переконана у тому, що хоче вступити до НАТО і що вони послідовні у цьому. Друге, то ви самі повинні теж сказати, що на вашу думку треба зробити в рамках ПДЧ. Бо грають тут дві сторони. Під час розмови з НАТО також треба проявити свою ініціативу. Ви маєте показати, що ви плануєте робити, якими є ваші плани пов’язані з ПДЧ і вступом. Також потрібно повести серйозні зміни і в управлінні збройними силами і в планах безпеки країни. Ви повинні розгорнути велику дискусію в Україні про те, що таке НАТО, як приймаються рішення в НАТО. Які позитиви може принести Україні членство у НАТО.

В нас є осередки, і також академічні, які готові співпрацювати в цьому контексті з Україною. Це ви маєте вибрати тих, від яких хочете отримати таку інформацію. Ви повинні розмовляти в себе, що таке НАТО, з чим воно пов’язано, які обов’язки матиме Україна, якщо буде членом НАТО і яку корись матиме будучи членом Альянсу. Ми бачимо НАТО таким союзом, де всі рівні. Звичайно, в НАТО деякі мають більший потенціал, але будучи в НАТО можна використовувати також потенціал НАТО для своїх потреб. Ми не розглядаємо членство в Альянсі в категоріях це так країна, яка виграла, чи та яка програла. Для зміцнення ролі цієї частини Центрально-Східної Європи необхідна наша співпраця і ми тоді зможемо більше досягнути.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

США почали ставити Путіна на місце

0000 PPPPPP

 Віктор Каспрук

Те, що Сполучені Штати завдали ракетних ударів по сирійській авіабазі, літаки якої провели «хімічний рейд» проти опозиційних сил, багато про що говорить.

Президент США Дональд Трамп почав діяти жорстко, з позиції сильного. Фактично цим американці в стилі Рейгана вказали Путіну на місце.

Але в Москві, скоріше за все, порахують, що Вашингтон кидає їм виклик. Чим відповість Путін?

Напевно, що в Кремлі вже прораховують свої можливості і розробляють план дій.

Здадуть союзника як Югославію, або вступлять в конфронтацію з США в Сирії і Іраку, щоб не втратити «авторитет» серед країн-парій, котрий був «зароблений» після анексії українського Криму і військового захоплення частини території Донбасу.

Необхідно звернути увагу на те, що для Російської Федерації  дуже важлива позиція Китаю.

А що ця відплатна акція Америки трапилася напередодні саміту президента США з лідером КНР Сі Цзіньпіном у резиденції Трампа у Флориді.

Тому не можна виключати того, що президент США Дональд Трамп вирішив вдатися до цієї акції, будучи впевненим у тому, що Російська Федерація і Китай не виступлять єдиним фронтом на дипломатичному полі.

Напевно американці побачили у китайців велике бажання до співпраці в торгівлі і абсолютну відсутність бажання конфліктувати з США з приводу Близького Сходу.

Наразі китайців зараз більше цікавить Африка і Середня Азія.

Тепер у російському Генштабі будуть «чухати потилиці» з приводу того, що їм можна робити в Сирії, а що категорично заборонено.

Не можна виключати того, що це може стати початком знищення всієї аеродромної інфраструктури диктаторського режиму Башара Асада.

Якщо Росія ніяк не хоче вийти з Сирії, то нехай чекісти воюють на землі з автоматами, а про літаки забудуть назавжди.

Хоча тут виникає одне цікаве питання, звідки у асадівської влади взялася ці «хімічні запаси», якщо ще в 2013 році Путін особисто дав гарантію щодо вилучення і знищення сирійської хімічної зброї?

А якщо ще пригадати, що без Путіна Башар Асад і кроку ступити не може, то чому Москва, як мінімум, закрила очі на «хімічні ініціативи» свого сирійського союзника?

Виглядає на те, що з цією «парочкою» чекати закінчення війни у Сирії не доводиться.

Тому відповідь американців на хімічну атаку сирійської воєнщини є цілком співмірною.

І хоча Путін через свого речника Піскова порахував сирійську операцію США, як акт агресії, але чи є у Асада офіційний дозвіл використовувати заборонений світовою спільнотою зарин?

Москва намагається піднімати питання порушення суверенітету Сирії, та після агресії Росії проти України, Грузії і Молдови, Російська Федерація взагалі втратила право говорити про міжнародне право і   порушеннях суверенітету.

Кремль тепер може почати залякувати Захід ядерною війною, але що він зможе вдіяти?

Коли вони нічого не здатні зробити навіть Ізраїлю, який регулярно знищує російську зброю, котра надходить від росіян терористичній ліванській організації Хезболла.

Дії президента США Дональда Трампа в Сирії показують, що він готовий рішуче присікти будь-які провокації з боку Росії і її союзників.

Цим своїм рішенням він показав, що існує «червона лінія», за яку Москва не може заходити.

Не виключено, що незабаром з’являться нові санкції Заходу стосовно Росії. І цього разу вони не будуть, як за колишнього президента Барака Обами,  легкими.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Як далеко може зайти зближення Ірану й Росії?

«Дзеркало тижня. Україна» №12, 31 березня 2017

Віктор Каспрук

Росія, в якої залишилося небагато союзників на міжнародній арені, намагається створити “російсько-іранський тандем”. 

Підтвердженням цього минулого тижня став візит до Москви президента Ісламської Республіки Іран Хасана Роухані. Він очолив делегацію високопоставлених осіб, серед яких були міністр закордонних справ Мохаммад Джавад Заріф, міністр інформаційно-комунікаційних технологій, співголова міжурядової російсько-іранської комісії Махмуд Ваєзі, перший віце-президент Есхак Джахангірі, радник керівника Ірану аятоли Алі Хаменеї з міжнародних питань Алі Акбар Велаяті.

Напередодні візиту посол Ірану в Російській Федерації Мехді Санаї заявив агентству IRNA, що “рівень, якість і ефективність відносин Тегерана й Москви на даний момент вийшли далеко за межі двосторонніх і навіть регіональних, і їх можна вважати зразковими на міжнародній арені”.

Під час зустрічі президентів у Кремлі підписано 16 документів про співробітництво в різних сферах: економічній, туристичній, комунікаційній, судово-правовій. Також було досягнуто домовленостей про безвізові поїдки для туристичних груп обох країн, обговорювалася перспектива створення зони вільної торгівлі між Іраном і Євразійським економічним союзом.

Цей візит показав, що Москва шукає зближення з Тегераном на новій платформі економічної співпраці та політичної доцільності. Йдеться про зближення в економічній, політичній, оборонній, атомній сферах і про спільні інтереси на Близькому Сході, в Центральній Азії та регіоні Каспійського моря.

Це не тільки “економічне перезавантаження”: Росії, яка намагається повернутися на Близький Схід після більше ніж 25-річної перерви, Іран потрібен як своєрідний важіль. Проте це зближення не позбавлене проблем. Іран, з якого ще не так давно було знято багаторічні санкції, дуже ризикує, по суті публічно виступаючи на боці Кремля.

Адже коли його було виведено зі списку “вісі зла”, він не мав би зближуватися з країною, яка почала демонстративно грати на свої інтереси, ігноруючи усталені правила поведінки на міжнародній арені.

Крім того, цей політичний альянс, на тлі ускладнення відносин Тегерана зі Сполученими Штатами, цілком здатен спровокувати погіршення зв’язків Ірану з Заходом, зважаючи на той факт, що Російська Федерація перебуває під санкціями США і Європейського Союзу, але вперто не бажає “поступатися принципами” в питанні припинення окупації українських територій.

Зближення Ірану з Росією є своєрідною “геополітичною фрондою” Тегерана. З одного боку, там не бажають знову потрапити в ізоляцію і під чергові західні санкції, але з іншого — ніяк не хочуть відмовитися від демонстрації своєї “незалежної” політики, хоча чудово розуміють, що РФ це зовсім не той партнер, який може принести їм дивіденди на міжнародній арені.

І Тегерану доведеться вибирати: рух у напрямку подальшої інтеграції у світову економіку і продовження конструктивного діалогу з Заходом чи ризик стати стратегічним союзником Москви. Союзником саме тоді, коли Кремль пішов ва-банк і опинився за півкроку від другої холодної війни із західним світом.

Та крім того, що ці дві країни “дружать проти Заходу”, їх поєднує ще й антиамериканізм. Вони є давніми партнерами в шантажуванні світової спільноти, і чітко вимальовується російсько-іранська “військова вісь”, яка робить ефемерними надії на стабільність на Близькому Сході і зменшує можливості стримування глобальних амбіцій Росії в майбутньому.

Російсько-іранська військова співпраця розширилася ще в серпні 2016 року, коли Росія використала іранську авіабазу Хамадан для бомбардування цілей у Сирії. І хоча тоді це подавалося як суто вимушене тактичне рішення, а деякі іранські офіційні особи заявляли, що доступ Росії був одноразовим — тільки для “антитерористичної операції”, можливість для повторення подібної акції залишалася.

Водночас не можна обійти увагою й те, що у відносинах Москви й Ірану не все так безхмарно. Попри те, що вони, як і раніше, виступають єдиним фронтом, як надійні союзники режиму Башара Асада, розгортання в Сирії російських військ створило певну напруженість між ними. У Тегерані незадоволені тим, що Кремль узурпував домінуючу роль у Дамаску, бо плекають надію відігравати й свою роль у переговорах із Заходом щодо мирного врегулювання.

Москва і Тегеран можуть скільки завгодно публічно тішитися з приводу зміцнення свого “стратегічного партнерства”, але повернення Ірану можливості глобально торгувати енергоносіями загрожує інтересам Кремля.

Нарощення Іраном експорту нафти збільшить тиск на її ціну, що стане серйозним економічним викликом Москві. Не кажучи вже про величезні запаси природного газу в Ірані, які здатні поставити під загрозу довгострокове постачання Росією енергоносіїв на кілька ринків, де росіяни традиційно домінували.

Тобто на “енергетичному фронті” цілі Росії й Ірану розходяться. Мета РФ — не допустити витіснення її з європейського нафтового ринку, бо тоді російська економіка зазнає краху. Хоча те, що Москва поступово, але невпинно створює ситуацію, коли нагнітання нестабільності в європейських країнах веде Росію до ізоляції, зрештою, може призвести до того, що проти неї можуть запровадити також і нафтове обмеження.

А тим часом Тегеран сам тільки нещодавно позбувся ембарго. Тож тепер перед ним стоїть дуже непростий вибір: що йому дорожче — життя без санкцій чи Росія?

І це аж ніяк не риторичне запитання. Бо, знаючи, наскільки “надійним” союзником може бути Москва, можна припустити, що у прихованих планах Кремля — знову “підсунути” Тегерану ядерну програму. В надії на те, що у відповідь санкції проти Ірану поновлять, і ціна за барель нафти різко підскочить вгору.

Не кажучи вже про те, що “союзник” Тегерана Росія розширює зв’язки з низкою іранських суперників на Близькому Сході, особливо з Саудівською Аравією. А прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху взагалі досить частий гість Москви.

Крім того, раніше, коли Іран перебував під жорсткими санкціями через свою ядерну програму, Москва і Тегеран проявляли взаємну солідарність почасти тому, що на кількох аренах конкуренція між ними була “заморожена”. Тепер ситуація інша: Іран має великі стимули розвивати нові можливості для економічного й політичного співробітництва з іншими партнерами.

Виникає запитання: що може змінитися в їхніх відносинах? А відповідь полягає в тому, що дії Ірану — це холодний політичний розрахунок: якщо Тегеран не може приборкати вплив Москви в Сирії, і якщо обидві країни бачать спільні інтереси у продовженні існування режиму Башара Асада, то потрібно об’єднувати свої зусилля з Росією, а не входити з нею у конфронтацію.

Таким чином, скидається на те, що, попри поліпшення відносин між двома державами, яке відображає їхні загальні інтереси (поставки зброї, ядерна енергетика й економіка), сформований ними альянс однаково буде ситуативним. Оскільки й надалі залишаються взаємні підозри, які виникають через відмінності в глобальних і регіональних підходах до світових процесів.

Водночас Росія готова надати Ірану високоякісну зброю і діяти спільно, щоб послабити американський вплив на Близькому Сході (посилюючи цим регіональну позицію Ірану), координувати з іранцями воєнні дії в Сирії, розробляти плани їх розширення.

Намагаючись виступати посередником у Близькосхідному регіоні, Росія хоче подати себе в ролі справедливого й ефективного арбітра, який (на відміну від Америки) зможе досягти зближення позицій та узгодження інтересів конфліктуючих сторін. РФ бачить себе глобальним гравцем, а Іран є важливим регіональним гравцем, інтереси якого Кремль змушений брати до уваги.

Важливою особливістю візиту іранського президента Хасана Роухані до Москви є й те, що він відбувався напередодні виборів в Ірані. Роухані намагається зміцнити свої позиції і довести, що так само, як він схильний вести переговори з Заходом і США, він готовий зміцнювати й відносини Ірану з Росією.

Проте іранські аналітики рекомендують утриматися від завищених очікувань від зближення Москви і Тегерана. Вони вважають, що ірансько-російським відносинам бракує системності й стабільності.

Підсумовуючи візит президента Ірану до Росії, зазначимо, що він став завершальною картою у близькосхідному пасьянсі Кремля, який намагається знайти спільні позиції з Іраном, Ізраїлем і Саудівською Аравією — трьома ключовими гравцями на Близькому Сході.

Проте попри демонстративну політичну ейфорію, навряд чи на цьому саміті вдалося подолати взаємну настороженість Москви і Тегерана. Це, швидше за все, тимчасове об’єднання, яке продиктоване тактичними інтересами у зближенні двох держав.

Наскільки далеко може зайти це політичне зближення, залежатиме від того, наскільки довго Росія й Іран будуть здатні знаходити взаємні компроміси, а їхні спільні інтереси не входитимуть у протиріччя.

Тому навряд чи це зближення може бути тривалим. Адже в Тегерані, маючи приклад інших російських партнерів, добре усвідомлюють, що Москва не може бути надійним союзником, бо Кремль у потрібний йому момент здатен легко відмовитися від досягнутих домовленостей, незважаючи на те, що свого часу підписували їх з таким пафосом і ентузіазмом.

http://gazeta.dt.ua/international/yak-daleko-mozhe-zayti-zblizhennya-iranu-y-rosiyi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Как далеко может зайти сближение Ирана и России?

«Зеркало недели. Украина» №12, 31 марта 2017

Виктор Каспрук

Россия, союзников у которой на международной арене осталось немного, пытается создать российско-иранский тандем. 

Подтверждением этого на прошлой неделе стал визит в Москву президента Исламской Республики Иран Хасана Роухани. Он возглавил делегацию высокопоставленных лиц, среди которых были министр иностранных дел Мохаммад Джавад Зариф, министр информационно-коммуникационных технологий, сопредседатель межправительственной российско-иранской комиссии Махмуд Ваези, первый вице-президент Эсхак Джахангири, советник руководителя Ирана аятоллы Али Хаменеи по международным вопросам Али Акбар Велаяти.

Накануне визита посол Ирана в Российской Федерации Мехди Санаи заявил агентству IRNA, что “уровень, качество и эффективность отношений Тегерана и Москвы на данный момент вышли далеко за рамки двусторонних и даже региональных, и их можно считать образцовыми на международной арене”.

Во время встречи президентов в Кремле подписаны 16 документов о сотрудничестве в разных сферах: экономической, туристической, коммуникационной, судебно-правовой. Также достигнуты договоренности о безвизовых поездках для туристических групп обеих стран, обсуждалась перспектива создания зоны свободной торговли между Ираном и Евразийским экономическим союзом.

Этот визит показал, что Москва ищет сближения с Тегераном на новой платформе экономического сотрудничества и политической целесообразности. Речь идет о сближении в экономической, политической, оборонительной, атомной сферах и об общих интересах на Ближнем Востоке, в Центральной Азии и регионе Каспийского моря.

Это не только “экономическая перезагрузка”. России, которая пытается вернуться на Ближний Восток после более чем 25-летнего перерыва, Иран нужен как своеобразный рычаг. Однако это сближение не лишено проблем. Иран, с которого еще не так давно сняли многолетние санкции, очень рискует, по сути, публично выступая на стороне Кремля.

Ведь когда его вывели из списка “оси зла”, ему не следовало бы сближаться со страной, которая начала демонстративно играть на свои интересы, игнорируя правила поведения, сложившиеся на международной арене.

Кроме того, этот политический альянс, на фоне осложнения отношений Тегерана с Соединенными Штатами, вполне может спровоцировать ухудшение связей Ирана с Западом, принимая во внимание тот факт, что Российская Федерация находится под санкциями США и Европейского Союза, но упрямо не желает “поступаться принципами” в прекращении оккупации украинских территорий.

Сближение Ирана с Россией является своеобразной геополитической фрондой Тегерана. С одной стороны, там не желают снова попасть в изоляцию и под очередные западные санкции, но с другой — никак не хотят отказаться от демонстрации своей “независимой” политики, хотя прекрасно понимают, что РФ — это совсем не тот партнер, который может принести им дивиденды на международной арене.

И Тегерану придется выбирать: движение в направлении дальнейшей интеграции в мировую экономику и продолжение конструктивного диалога с Западом — или риск стать стратегическим союзником Москвы. Союзником именно тогда, когда Кремль пошел ва-банк и оказался за полшага от второй холодной войны с западным миром.

И, кроме того, что эти две страны “дружат против Запада”, их объединяет еще и антиамериканизм. Они являются давними партнерами в шантажировании мирового сообщества, и четко вырисовывается российско-иранская “военная ось”, делающая эфемерными надежды на стабильность на Ближнем Востоке и уменьшающая возможности сдерживать глобальные амбиции России в будущем.

Российско-иранское военное сотрудничество расширилось еще в августе 2016 г., когда Россия использовала иранскую авиабазу Хамадан для бомбардировки целей в Сирии. И хотя тогда это подавалось как сугубо вынужденное тактическое решение, а некоторые иранские официальные лица заявляли, что доступ России был одноразовым — только для “антитеррористической операции”, возможность повторения такой акции оставалась.

Вместе с тем нельзя обойти вниманием и то, что в отношениях Москвы и Ирана не все так безоблачно. Несмотря на то, что они, как и раньше, выступают единым фронтом, как надежные союзники режима Башара Асада, развертывание в Сирии российских войск создало между ними некоторую напряженность. В Тегеране недовольны тем, что Кремль узурпировал доминирующую роль в Дамаске, поскольку питают надежды играть и свою роль в переговорах с Западом по мирному урегулированию.

Москва и Тегеран могут сколько угодно публично радоваться по поводу упрочения своего стратегического партнерства, но возвращение Ирану возможности глобально торговать энергоносителями угрожает интересам Кремля.

Наращивание Ираном экспорта нефти увеличит давление на ее цену, что станет серьезным экономическим вызовом Москве. Не говоря уж об огромных запасах природного газа в Иране, которые способны поставить под угрозу долгосрочное снабжение Россией энергоносителей на несколько рынков, где россияне традиционно доминировали.

То есть на энергетическом фронте цели России и Ирана расходятся. Цель РФ — не допустить вытеснения ее с европейского нефтяного рынка: ведь тогда российская экономика потерпит крах. Хотя то, что Москва постепенно, но неустанно создает ситуацию, когда нагнетание нестабильности в европейских странах ведет Россию к изоляции, в конце концов может привести к тому, что против нее могут ввести также и нефтяное ограничение.

А тем временем Тегеран сам только недавно избавился от эмбарго. Так что теперь перед ним стоит очень непростой выбор: что ему дороже — жизнь без санкций или Россия?

И это отнюдь не риторический вопрос. Ибо зная, насколько “надежным” союзником может быть Москва, можно предположить, что в скрытых планах Кремля — снова подсунуть Тегерану ядерную программу. В надежде на то, что в ответ санкции против Ирана возобновят, и цена за баррель нефти резко подскочит вверх.

Не говоря уж о том, что “союзник” Тегерана Россия расширяет связи с рядом иранских соперников на Ближнем Востоке, особенно с Саудовской Аравией. А премьер-министр Израиля Биньямин Нетаньяху вообще довольно частый гость в Москве.

Кроме того, раньше, когда Иран находился под жесткими санкциями из-за своей ядерной программы, Москва и Тегеран проявляли взаимную солидарность отчасти потому, что на нескольких аренах конкуренция между ними была заморожена. Теперь ситуация иная. Иран имеет большие стимулы развивать новые возможности для экономического и политического сотрудничества с другими партнерами.

Возникает вопрос: что может измениться в их отношениях? А ответ заключается в том, что действия Ирана — это холодный политический расчет. Если Тегеран не может укротить влияние Москвы в Сирии, и если обе страны видят общие интересы в продолжении существования режима Башара Асада, то нужно объединять свои усилия с Россией, а не входить с ней в конфронтацию.

Таким образом, похоже на то, что, несмотря на улучшение отношений между двумя государствами, отражающее их общие интересы (поставки оружия, ядерную энергетику и экономику), сформированный ими альянс все равно будет ситуативным. Поскольку и в дальнейшем останутся взаимные подозрения, которые возникают из-за разницы в глобальных и региональных подходах к мировым процессам.

Вместе с тем Россия готова предоставить Ирану высококачественное оружие и действовать совместно, чтобы ослабить американское влияние на Ближнем Востоке (усиливая этим региональную позицию Ирана), координировать с иранцами военные действия в Сирии, разрабатывать планы их расширения.

Пытаясь выступать посредником в Ближневосточном регионе, Россия хочет представить себя в роли справедливого и эффективного арбитра, который (в отличие от Америки) сможет достичь сближения позиций и согласования интересов конфликтующих сторон. РФ видит себя глобальным игроком, а Иран является важным региональным игроком, интересы которого Кремль вынужден принимать во внимание.

Важной особенностью визита иранского президента Хасана Роухани в Москву является и то, что он состоялся накануне выборов в Иране. Роухани пытается укрепить свои позиции и доказать, что так же, как он склонен вести переговоры с Западом и США, он готов укреплять и отношения Ирана с Россией.

Однако иранские аналитики рекомендуют воздержаться от завышенных ожиданий от сближения Москвы и Тегерана. Они считают, что ирано-российским отношениям не хватает системности и стабильности.

Подводя итоги визита президента Ирана в Россию, заметим, что он стал завершающей картой в ближневосточном пасьянсе Кремля, который пытается найти общие позиции с Ираном, Израилем и Саудовской Аравией — тремя ключевыми игроками на Ближнем Востоке.

Однако несмотря на демонстративную политическую эйфорию, вряд ли на этом саммите удалось преодолеть взаимную настороженность Москвы и Тегерана. Это, скорее всего, временное объединение, продиктованное тактическими интересами в сближении двух государств.

Насколько далеко может зайти это политическое сближение, будет зависеть от того, насколько долго Россия и Иран будут способны находить взаимные компромиссы, а их общие интересы не будут входить в противоречия.

Поэтому вряд ли это сближение может быть продолжительным. Ведь в Тегеране, имея пример других российских партнеров, хорошо осознают, что Москва не может быть надежным союзником, ибо Кремль в нужный ему момент способен легко отказаться от достигнутых договоренностей, несмотря на то, что в свое время подписывал их с таким пафосом и энтузиазмом.

http://gazeta.zn.ua/international/kak-daleko-mozhet-zayti-sblizhenie-irana-i-rossii-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Імперська агонія Росії

Радіо Свобода 12 Березень 2017

Віктор Каспрук

Свого часу президент Борис Єльцин тільки спробував трохи послабити імперську хватку, і це мало не спровокувало розвал Російської Федерації. Не тільки Кавказ, «заворушилися» й інші провінції, Татарстан, Башкиростан і так далі. Імперська система управління – це той стрижень, на якому тримається сучасна Росія.

Тому Кремль не здатен відмовитися від зовнішньої і внутрішньої агресії. Оскільки, як тільки він від неї відмовиться, – імперія може розвалитися на слабкі шматки територій.

Втім, імперія, яку будує Путін, попри усю свою позірну схожість, кардинально відрізняється від класичних імперій минулого.

Давні імперії, додаючи загарбані силою землі (в силу сільськогосподарського укладу економіки), ставали більш багатшими, ніж були до того.

А ось додавання землі і населення, не дивлячись на всю пропагандистську істерію навколо цього, призводить лише до зубожіння Росії.

Не говорячи вже навіть про санкції за Крим і Донбас, але і колишні «завоювання» доводиться утримувати, а не знімати ренту.

Особливо вражаючим є «ефект Чечні», яка просто вимагає данину від Російської Федерації, і постійно її отримує. За часів СРСР росіяни заявляли, що їм вже набридло утримувати інші республіки (що й забезпечило підтримку Єльцину), але зараз охоче підтримують «приєднання» чужих територій, які потім змушені утримувати, а потім знову завойовувати.

У Путіна все могло вийти у часи феодалізму, нині ж Росія отримує результати прямо протилежні.

Москва ніколи не була вдячна тим, хто їй допомагав

Якщо трохи пригадати російську історію, то російський імперіалізм міг би розраховувати на якійсь успіхи в століття пищалей і гладкоствольних рушниць, але чим більше просувався технологічний прогрес, то справи йшли все гірше.

Адже імперія за своєю суттю раціональна. Як тільки експлуатація колоній стає невигідною імперії, вона в кінцевому підсумку відмовляється від них.

Нинішня Росія не отримує доходу від васалів і з окупованих земель. Цілком навпаки. Раціональне мислення годі і шукати. Тут спрацьовують генетичні завойовницькі інстинкти з XIII–XV століть.

Занепад Російської імперії зримо і відчутно розпочався з Кримської війни середини ХІХ століття. Бойове зіткнення з технологічно просунутим противником призводило до катастрофічних наслідків.

І фактично була лише одна перемога Росії у війні з абсолютно одряхлілою Туреччиною в 1877–1878 роках.

Решта провали, або виграші у війнах з відсталими народами. Навіть перемога у війні з Німеччиною була забезпечена на 50 відсотків Сполученими Штатами.

Американці самі понесли неймовірно великі втрати в повітряній війні з німцями, але таки «переламали хребет» Люфтваффе.

І як наслідок, в «пил рознесли» більшу частину німецької промисловості, а заодно підняли «СРСРрівську економіку» по Ленд-лізу.

Росія ніколи не була вдячна тим, хто їй допомагав у скрутну хвилину. Хоча невідомо, в якому стані була б Російська Федерація, якби не західна економічна допомога і підтримка.

Але в Москві тільки підсміювалися над наївністю Заходу. Адже там повірили у те, що ось так раптом «імперія зла» (після розпаду СРСР у 1991 році) буде здатна перетворитися на адекватну нормальну країну.

Імітування «геополітичного прозріння» Росії привело до влади Путіна у 2000 році. Після чого потрібен був лише час, аби в Кремлі повернулися до колишніх стандартів агресії.

І якщо іміджевий фасад Росії – Москва (як і в часи сумнозвісного Радянського Союзу) – хоч якось розбудовується, її інфраструктура модернізується, то пересічні росіяни у глибинці, як жили у своїх похилених хатинках, так і живуть. Та й далі жити будуть, а це сумне і похмуре видовище.

Кремль не збирається перейматися ліберальними цінностями

Очевидно, що в ідеалі демократичний світ хотів би бачити стабільну, процвітаючу, мирну і неагресивну Росію.

Але якби собі на хвилину уявити, що правління Путіна могло б закінчитися вже завтра, то й тоді Росія не може перетворитися так відразу з держави з авторитарними методами управління на нормальну країну.

Нікуди само по собі не подінеться непримириме ставлення до інакомислячих, демократії, національних меншин, а головне виплекана протягом століть попередниками імперська бундючність.

Москва не збирається перейматися всякими там ліберальними цінностями. А можливість незалежної судової влади і адміністрування на основі верховенства закону, в Кремлі сприймають дуже скептично.

Тому представники західної цивілізації, основи якої фактично були закладені «Великою хартією вольностей» 1215 року, котра є першою «неписаною» конституцією Англії і традиційно вважається першим юридичним документом, в якому закладено основи концепції прав людини й створено передумови для утвердження свободи і верховенства права, не здатні зрозуміти імперського мислення російських еліт.

Бо навіть слабку і урізану копію «Великої хартії вольностей», в якій були б прописані закони та обов’язки, що веде до порозуміння між собою різних соціальних груп і політичних сил в західній цивілізації, навряд чи можливо реалізувати в Росії.

Росію неможливо інтегрувати в такому політичному форматі у світову цивілізацію

Росіяни народилися в країні, яка представляла іншу політичну і правову «цивілізацію». І не сама людина народжується авторитарною, а цивілізація, котра перебуває в певному стані політичного та правового розвитку, робить її такою.

Варто пригадати, що після розпаду СРСР, в часи президенства Бориса Єльцина, у Росії все ж таки був шанс вирватися із замкнутого кола авторитаризму і рушити по ліберальному західному шляху.

Проте великомасштабна корупція під час забезпечення несправедливої приватизації на користь посткомуністичного правлячого класу, призвела до економічної кризи, наслідком якого і став прихід до влади Путіна.

І як показав негативний досвід всіх 17 років путінського правління, Росію неможливо інтегрувати в такому політичному форматі у світову цивілізацію.

Так, Російська Федерація є найбільшою (поки що) за територією країною в світі, але держава, основою проведення міжнародної політики якої в ХХІ столітті є територіальна експансія, не має майбутнього.

«Кремлівський парадокс» полягає в тому, що там щиро вважають, що Росія ніколи не зможе бути в безпеці, доки сусідні країни є незалежними.

З чого логічно випливає, що Росія не може бути мирною, бо це загрожує її безпеці. Але, з іншого боку, Росія ніколи не зможе бути процвітаючою, допоки не стане мирною.

На жаль, авторитаризм має глибоке коріння не тільки в релігійній та політичній культурі росіян, а й в більшості еліт і населення в цілому.

Авторитарний і ревізіоністський режим Путіна – це, по суті, не що інше, як дзеркальний відбиток російської національної ментальності.

Імперська агонія Російської Федерації перетворює її, образно кажучи, на вмираючого «звіра», який з останніх сил намагається наостанок нав’язати світу поза своїми кордонами стандарти нової «гібридної холодної війни», яку Москва розв’язала, напавши на Україну.

https://www.radiosvoboda.org/a/28364004.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Имперская агония России

Радио Свобода  12 марта  2017   

Виктор Каспрук

В свое время президент Борис Ельцин только попытался немного ослабить имперскую хватку, и это чуть ли не спровоцировало развал Российской Федерации. Не только Кавказ, «зашевелились» и другие провинции, Татарстан, Башкортостан и так далее. Имперская система управления – это тот стержень, на котором держится современная Россия.

Поэтому Кремль не способен отказаться от внешней и внутренней агрессии. Поскольку, как только он от нее откажется, – империя может развалиться на слабые куски территорий.

Впрочем, империя, которую строит Путин, несмотря на всю свою кажущуюся схожесть, кардинально отличается от классических империй прошлого.

Древние империи, добавляя захваченные силой земли (в силу сельскохозяйственного уклада экономики), становились более богаче, чем были до того.

А вот добавление земли и населения, несмотря на всю пропагандистскую истерию вокруг этого, приводит лишь к обнищанию России.

Не говоря уже даже о санкциях за Крым и Донбасс, но и бывшие «завоевания» приходится удерживать, а не снимать ренту.

Особенно впечатляющим является «эффект Чечни», которая просто требует дань от Российской Федерации, и постоянно ее получает. Во времена СССР россияне заявляли, что им уже надоело содержать другие республики (что и обеспечило поддержку Ельцину), но сейчас охотно поддерживают «присоединение» чужих территорий, которые затем вынуждены удерживать, а затем снова завоевывать.

У Путина все могло выйти во времена феодализма, сейчас же Россия получает результаты прямо противоположные.

Москва никогда не была благодарна тем, кто ей помогал

Если немного вспомнить русскую историю, то российский империализм мог бы рассчитывать на какой-то успехи в век пищалей и гладкоствольных ружей, но чем больше продвигался технологический прогресс, то дела шли все хуже.

Ведь империя по своей сути рациональна. Как только эксплуатация колоний становится невыгодной империи, она в конечном итоге отказывается от них.

Нынешняя Россия не получает дохода от вассалов и с оккупированных земель. Совсем наоборот. Рациональное мышление нечего и искать. Здесь срабатывают генетические завоевательные инстинкты с XIII-XV веков.

Упадок Российской империи зримо и ощутимо начался с Крымской войны середины XIX века. Боевое столкновение с технологически продвинутым противником привело к катастрофическим последствиям.

И фактически была только одна победа России в войне с совершенно одряхлевший Турцией в 1877-1878 годах.

Остальные провалы, или выигрыши в войнах с отсталыми народами. Даже победа в войне с Германией была обеспечена на 50 процентов Соединенными Штатами.

Американцы сами понесли гигантские потери в воздушной войне с немцами, но все же переломили «хребет» Люфтваффе.

И как следствие, в «пыль разнесли» большую часть немецкой промышленности, а заодно подняли «СССРовскую  экономику» по Ленд-лизу.

Россия никогда не была благодарна тем, кто ей помогал в трудную минуту. Хотя неизвестно, в каком состоянии была бы Российская Федерация, если бы не западная экономическая помощь и поддержка.

Но в Москве только посмеивались над наивностью Запада. Ведь там поверили в то, что вот так вдруг «империя зла» (после распада СССР в 1991 году) будет способна превратиться в адекватную нормальную страну.

Имитирование «геополитического прозрения» России привело к власти Путина в 2000 году. После чего нужно было только время, чтобы в Кремле вернулись к прежним стандартам агрессии.

И если имиджевый фасад России – Москва (как и во времена пресловутого Советского Союза) – хоть как-то развивается, ее инфраструктура модернизируется, то рядовые россияне в глубинке, как жили в своих покосившихся домиках, так и живут. И дальше жить будут, а это печальное и мрачное зрелище.

Кремль не собирается обращать внимание на либеральные ценности

Очевидно, что в идеале демократический мир хотел бы видеть стабильную, процветающую, мирную и неагрессивную Россию.

Но если бы себе на минуту представить, что правление Путина могло бы закончиться уже завтра, то и тогда Россия не может превратиться так сразу с государства с авторитарными методами управления на нормальную страну.

Никуда само по себе не денется непримиримое отношение к инакомыслящим, демократии, национальным меньшинствам, а главное воспитанная на протяжении веков предшественниками имперская надменность.

Москва не собирается заниматься всякими там либеральными ценностями. А возможность независимой судебной власти и администрирование на основе верховенства закона, в Кремле воспринимают очень скептически.

Поэтому представители западной цивилизации, основы которой фактически были заложены «Великой хартией вольностей” 1215 года, которая  является первой «неписаной» конституцией Англии и традиционно считается первым юридическим документом, в котором заложены основы концепции прав человека и созданы предпосылки для утверждения свободы и верховенства права, не способны понять имперского мышления российских элит.

Ведь даже слабую и урезанную копию «Великой хартии вольностей», в которой были бы прописаны законы и обязанности, ведущие  к взаимопониманию между собой различных социальных групп и политических сил в западной цивилизации, вряд ли реализовать в России.

Россию невозможно интегрировать в таком политическом формате в мировую цивилизацию

Россияне родились в стране, которая представляла другую политическую и правовую «цивилизацию». И не сам человек рождается авторитарным,  а цивилизация, которая находится в определенном состоянии политического и правового развития, делает его таким.

Стоит вспомнить, что после распада СССР, во времена президентства Бориса Ельцина, в России все же был шанс вырваться из замкнутого круга авторитаризма и двинуться по либеральному западному пути.

Однако крупномасштабная коррупция при обеспечении несправедливой приватизации в пользу посткоммунистического правящего класса, привела к экономическому кризису, следствием которого и стал приход к власти Путина.

И как показал отрицательный опыт всех 17 лет путинского правления, Россию невозможно интегрировать в таком политическом формате в мировую цивилизацию.

Да, Российская Федерация является крупнейшей (пока) по территории страной в мире, но государство, основой проведения международной политики которого в XXI веке является территориальная экспансия, не имеет будущего.

«Кремлевский парадокс» заключается в том, что там искренне считают, что Россия никогда не сможет быть в безопасности, пока соседние страны являются независимыми.

С чего логично следует, что Россия не может быть мирной, потому что это угрожает ее безопасности. Но, с другой стороны, Россия никогда не сможет быть процветающей, пока не станет мирной.

К сожалению, авторитаризм имеет глубокие корни не только в религиозной и политической культуре россиян, но и в большинстве элит и населения России в целом.

Авторитарный и ревизионистский режим Путина – это, по сути, не что иное, как зеркальное отражение российской национальной ментальности.

Имперская агония Российской Федерации превращает ее, образно говоря, на умирающего «зверя», который из последних сил пытается напоследок навязать миру за своими границами стандарты новой «гибридной холодной войны», которую Москва начала, напав на Украину.

https://www.radiosvoboda.org/a/28364004.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | 1 коментар

Чи існують нові підходи до врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту?

«Дзеркало тижня. Україна» №9, 10 березня 2017

Віктор Каспрук

У 2017-му минає п’ятдесят років із часу закінчення “Шестиденної війни” — війни Сирії, Єгипту і Йорданії з Ізраїлем

Напад на Ізраїль закінчився для цих країн поразкою, а Сирія і досі ніяк не може змиритися із втратою частини Голанських висот під час “Шестиденної війни”.

Подолання палестино-ізраїльського непримиренного протистояння і нині залишаться однією з найскладніших проблем сучасної міжнародної політики. І хоча новий президент США Дональд Трамп, як і багато його попередників, прийшовши в Білий дім, пообіцяв уладнати палестино-ізраїльський конфлікт, зовсім не факт, що це йому вдасться.

Усі попередні зусилля досягти миру між палестинськими арабами й Ізраїлем упиралися в намагання палестинців діяти за принципом “усе або нічого”. Те, що цей підхід хибний, показав час.

Але чи можливо врегулювати конфлікт і зберегти потенціал існування двох держав у майбутньому, якщо палестинці й далі заперечуватимуть право Ізраїлю на існування, а ізраїльтяни продовжуватимуть будувати нові поселення на палестинських територіях?

Не виключено, що, зважаючи на фактор затяжної війни в Сирії і нестабільність на території Іраку, у Вашингтоні спробують вписати врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту в ширшу стратегію Америки — щодо всього Близькосхідного регіону.

Також не виключено, що Білий дім матиме велику спокусу оголосити про певні зрушення в питанні порозуміння між ізраїльтянами й арабами до листопада, напередодні історичної дати — сторіччя “Декларації Бальфура”. З якої фактично розпочався часовий відлік відновлення єврейської держави на землях Стародавнього Ізраїлю.

Але чи не логічніше було б змінити саму парадигму врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту, переформатувавши підходи до цього питання? Адже всі попередні намагання спонукати сторони мирно домовитися впиралися в неможливість досягти бодай мінімального компромісу між двома національними ідентичностями й системами цивілізаційних цінностей.

Отже, у жодному разі не відмовляючись від кінцевої мети — мирне співіснування арабської і єврейської держав, чи не доцільніше було б трохи спростити — до нині більш реалістичного — пошуку шляхів для досягнення цієї стратегічної мети?

Адже механічне поновлення двосторонніх переговорів між ізраїльтянами і палестинцями, якщо їхній результат можна легко спрогнозувати, не зрушить з мертвої точки мирний процес на Близькому Сході.

Нова парадигма близькосхідного порозуміння могла б полягати в тому, щоб розбити цей мирний процес на умовні “півпроцеси”. А замість нереалістичних пошуків швидкого досягнення всеосяжного миру, протестувати умови, за яких обидві сторони могли би бути в цьому зацікавленні.

Наприклад, відкласти на певний час комплексне рішення, укласти окремі угоди між палестинцями й ізраїльтянами і наочно довести палестинському суспільству, що припинення терактів та обстрілів території Ізраїлю є необхідною умовою для появи нових економічних і фінансових можливостей для населення Палестинської автономії.

Якби палестинці не прагнули знищити Ізраїль, то вже давно мали би свою державу, де громадяни й ділові люди вільно взаємодіяли б з передовою, динамічною, процвітаючою і потужною ізраїльською економікою. Яка набагато здоровіша й життєздатніша, ніж економіка будь-якої сусідньої арабської держави, у тому числі й корумпованих, багатих нафтою країн Перської затоки.

І це не просто припущення — все йшло для палестинців дуже добре, аж поки перша інтифада, що почалася в грудні 1987 року, розірвала їхні відносини з Ізраїлем і зруйнувала економіку як на Західному березі, так і в секторі Газа. До того і багато палестинців мали роботу в Ізраїлі, і чимало ізраїльтян купували товари, випущені на палестинських підприємствах, отримували послуги від палестинських фахівців. Палестинські фермери експортували до Ізраїлю харчові продукти, палестинські фабрики — текстиль, меблі, інші товари. Крім того, палестинські фірми мали значні доходи від туризму, але яких туристів потішить перспектива бути атакованими терористами?

Усе це було давно, коли Ізраїль іще й трохи не наблизився до нинішнього рівня близькосхідного економічного локомотива, яким він став в останні роки. А це означає, що на сьогодні потенціал для взаємовигідного економічного співробітництва набагато більший. Тож чи не варто згадати про “доінтифадні” часи і розпочати новий відлік відносин?

Не всі палестинці зацікавлені в мирі з Ізраїлем, а більшість ізраїльтян втомилася від “мирного процесу”, який тільки розчаровує. Але якщо цей процес не перевести в інше русло і нічого позитивно не змінити, то в Палестинській автономії, після відходу від влади Махмуда Аббаса, можуть відбутися деструктивні процеси, подібні до тих, що їх спостерігаємо в Сирії, Ємені, Лівії чи Іраку.

Потрібно “трансформувати” ситуацію так, щоб палестинцям мир став економічно і соціально вигідним, а мирне співіснування з ізраїльтянами (за умови перспективи проголошення Палестинської держави) — головним гарантом досягнення цієї мети.

Хоча в жодному разі не можна ігнорувати той факт, що палестинська терористична організація ХАМАС має інший погляд на мир з Ізраїлем, а саме — ніякого миру досягти неможливо, поки існуватиме сам Ізраїль. І дуже важко повірити в те, що з прихильниками ХАМАСу взагалі можливо домовитися.

Але варто згадати, що в пошуках миру Ізраїль пішов з більшості територій, які він узяв під свій контроль під час оборонних війн. Арабська преса пише, що Ізраїль захопив землі під час війн. Проте при цьому чомусь ігнорується той факт, що він їх отримав після перемоги у війнах, яких усіляко прагнув уникнути.

Ізраїльтяни не ставлять надвимог і не вважають, що миру можна досягти тільки після того, як Палестинська автономія стане демократичним утворенням. Вони хочуть “двосторонньої” угоди з палестинцями — такої ж, яку Ізраїль уклав з Єгиптом.

Після того як Ізраїль вивів свої війська з Синайського півострова, що був серед територій, які він отримав після “Війни Судного дня”, це привело до миру з Єгиптом, від встановлення якого виграли обидві сторони.

Невирішене палестинське питання є чи не найбільшою перешкодою для реального реформування арабського світу, і тому настав час шукати реалістичні компромісні рішення, не входячи в нові кола конфронтації.

Бо араби почали програвати відтоді, коли 1948 року зробили спробу силою вирішити “ізраїльське питання”. Війна — жорстоке заняття: її похідними є смерть, руйнування, величезні втрати. Однак це й “гра” — у тому сенсі, що обидві сторони мають дотримуватися певних правил, які гравці добре знають.

Фундаментальні правила війни 1948 року були разюче простими: переможець отримує все. Араби, котрі не визнавали права євреїв на самовизначення, не приховували, що недопущення єврейської державності є їхньою найвищою метою. Євреї добре усвідомлювали, що це означає в сенсі їх виживання.

Араби програли в 1948, 1967 і 1973 роках. Тому постійні їхні апелювання до права на повернення морально не обґрунтовані, бо є закликом до зміни правил гри. Тих самих правил, які були визначені арабами на початку війни і які не можуть переглядатися після її закінчення.

Після 1948 і 1967 років араби, переживаючи поразки, яких вони зазнали, своїми діями всіляко демонстрували, що попередні правила гри не були правильними. Однак цих правил у подальшому дотримувались ізраїльтяни. І право на повернення, що його сформулювали араби, не було для них моральним критерієм.

Арабські держави, за підтримки і допомоги СРСР, постійно вели агресивні війни проти Ізраїлю, а після втрати територій, які вони фактично “програли”, намагалися апелювати до міжнародної громадськості — мовляв, з ними вчинили несправедливо і вони хочуть отримати ті території назад. Тобто хотіли вести війни без ризику, без ціни програшу в разі поразки. На кшталт “продовжуйте пробувати, поки не виграєте”. Але так не буває, бо життя — не комп’ютерна гра.

Та хоч як це парадоксально, але нинішнє глобальне протистояння західної цивілізації зі світовим тероризмом — лише на користь розв’язанню близькосхідного вузла проблем. Дистанціювання решти західного світу від цих проблем уже недоречне, оскільки боротьба з тероризм перестала бути суто ізраїльською проблемою.

Нині практично вся західна цивілізаційна потуга “за” розв’язання проблеми близькосхідного конфлікту. Ізраїль, який має набагато більший досвід протидії терористам, може допомогти розробити концептуальні стратегічні підходи для глобального викорінення тероризму.

Плюс у тому, що тепер в ізраїльтян більше справжніх союзників і їхніх ресурсів. Ще один плюс — з допомогою нових союзників можна виграти час для розроблення і втілення модерних стратегій, а отже — розчистити шлях для встановлення миру на багатостраждальних близькосхідних землях.

http://gazeta.dt.ua/international/chi-isnuyut-novi-pidhodi-do-vregulyuvannya-palestino-izrayilskogo-konfliktu-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Существуют ли новые подходы к урегулированию палестино-израильского конфликта?

«Зеркало недели. Украина» №9, 10 марта 2017

Виктор Каспрук

В 2017-м исполняется пятьдесят лет со дня окончания “Шестидневной войны” — войны Сирии, Египта и Иордании с Израилем

Нападение на Израиль закончилось для этих стран поражением, а Сирия и до сих пор никак не может смириться с потерей части Голанских высот в ходе “Шестидневной войны”.

Преодоление палестино-израильского непримиримого противостояния и поныне остается одной из самых сложных проблем современной международной политики. И хотя новый президент США Дональд Трамп, как и многие его предшественники, придя в Белый дом, пообещал уладить палестино-израильский конфликт, вовсе не факт, что это ему удастся.

Все предыдущие усилия достичь мира между палестинскими арабами и Израилем упирались в желание палестинцев действовать по принципу “все или ничего”. То, что этот подход ошибочен, показало время.

Но возможно ли урегулировать конфликт и сохранить потенциал существования двух государств в будущем, если палестинцы и далее будут отрицать право Израиля на существование, а израильтяне будут продолжать строить новые поселения на палестинских территориях?

Не исключено, что, принимая во внимание фактор затяжной войны в Сирии и нестабильность на территории Ирака, в Вашингтоне попытаются вписать урегулирование палестино-израильского конфликта в более широкую стратегию Америки — относительно всего Ближневосточного региона.

Также не исключено, что у Белого дома возникнет большой соблазн объявить об определенных сдвигах в вопросе согласия между израильтянами и арабами к ноябрю, накануне исторической даты — столетия “Декларации Бальфура”. С которой фактически начался временной отсчет восстановления еврейского государства на землях Древнего Израиля.

Но не логичнее ли было бы изменить саму парадигму урегулирования палестино-израильского конфликта, переформатировав подходы к этому вопросу? Ведь все предыдущие попытки заставить стороны мирно договориться упирались в невозможность достичь пусть даже минимального компромисса между двумя национальными идентичностями и системами цивилизационных ценностей.

Итак, ни в коем случае не отказываясь от конечной цели — мирного сосуществования арабского и еврейского государств, не целесообразнее ли было бы немного упростить — к ныне более реалистичному — поиску путей для достижения этой стратегической цели?

Ведь механическое возобновление двусторонних переговоров между израильтянами и палестинцами, если их результат можно легко спрогнозировать, не сдвинет с мертвой точки мирный процесс на Ближнем Востоке.

Новая парадигма ближневосточного согласия могла бы заключаться в том, чтобы разбить этот мирный процесс на условные “полупроцессы”. А вместо нереалистичных поисков быстрого достижения всеобъемлющего мира — протестировать условия, при которых обе стороны могли бы быть в этом заинтересованы.

Например, отложить на некоторое время комплексное решение, заключить отдельные соглашения между палестинцами и израильтянами и наглядно доказать палестинскому обществу, что прекращение терактов и обстрелов территории Израиля — необходимое условие для появления новых экономических и финансовых возможностей для населения Палестинской автономии.

Если бы палестинцы не стремились уничтожить Израиль, то уже давно получили бы свое государство, где граждане и деловые люди свободно взаимодействовали бы с передовой, динамичной, процветающей и мощной израильской экономикой. Которая намного более здорова и жизнеспособна, чем экономика любого другого соседнего арабского государства, в том числе и коррумпированных, богатых нефтью стран Персидского залива.

И это не просто предположения — все шло для палестинцев хорошо, пока первая интифада, начавшаяся в декабре 1987 года, не разорвала их отношения с Израилем и разрушила экономику как на Западном берегу, так и в секторе Газа. До того и многие палестинцы работали в Израиле, и многие израильтяне покупали товары, выпущенные на палестинских предприятиях, получали услуги от палестинских специалистов. Палестинские фермеры экспортировали в Израиль продукты питания, палестинские фабрики — текстиль, мебель, другие товары. Кроме того, палестинские фирмы получали значительные доходы от туризма, но каких туристов порадует перспектива быть атакованными террористами?

Все это было давно, когда Израиль даже и не приближался к нынешнему уровню ближневосточного экономического локомотива, каким он стал в последние годы. А это значит, что на сегодняшний день потенциал для взаимовыгодного экономического сотрудничества намного больше. Так не стоит ли вспомнить о “доинтифадных” временах и начать новый отсчет отношений?

Не все палестинцы заинтересованы в мире с Израилем, а большинство израильтян устало от “мирного процесса”, который только разочаровывает. Но если этот процесс не перевести в иное русло и ничего положительно не изменить, то в Палестинской автономии, после ухода из власти Махмуда Аббаса, могут произойти деструктивные процессы, подобные тем, которые наблюдаем в Сирии, Йемене, Ливии или Ираке.

Нужно “трансформировать” ситуацию так, чтобы палестинцам мир стал экономически и социально выгодным, а мирное сосуществование с израильтянами (при условии перспективы провозглашения Палестинского государства) — главным гарантом достижения этой цели.

Хотя ни в коем случае нельзя игнорировать тот факт, что у палестинской террористической организации ХАМАС другой взгляд на мир с Израилем, а именно — никакого мира достичь невозможно, пока будет существовать сам Израиль. И очень сложно поверить в то, что со сторонниками ХАМАСа вообще можно договориться.

Но следует вспомнить, что в поисках мира Израиль ушел с большинства территорий, которые он взял под свой контроль в ходе оборонительных войн. Арабская печать пишет, что Израиль захватил земли во время войн. Однако при этом почему-то игнорируется тот факт, что он их получил после победы в войнах, которых всячески стремился избежать.

Израильтяне не ставят сверхтребований и не считают, что мира можно достичь только после того, как Палестинская автономия станет демократическим образованием. Они хотят “двустороннего” соглашения с палестинцами — такого же, какое Израиль заключил с Египтом.

После того как Израиль вывел свои войска с Синайского полуострова, одной из территорий, полученных им после “Войны Судного дня”, это привело к миру с Египтом, от установления которого выиграли обе стороны.

Нерешенный палестинский вопрос является едва ли не самым большим препятствием для реального реформирования арабского мира, и потому пришло время искать реалистичные компромиссные решения, не входя в новые круги конфронтации.

Поскольку арабы начали проигрывать еще с тех пор, когда в 1948-м предприняли попытку силой решить “израильский вопрос”. Война — жестокое занятие: ее производными являются смерть, разрушение, огромные потери. Однако это и “игра” — в том смысле, что обе стороны должны придерживаться определенных правил, игрокам хорошо известных.

Фундаментальные правила войны 1948 года были поразительно просты: победитель получает все. Арабы, не признававшие права евреев на самоопределение, не скрывали, что недопущение еврейской государственности является их высшей целью. Евреи хорошо осознавали, что это значит в смысле их выживания.

Арабы проиграли в 1948, 1967 и 1973 годах. Поэтому постоянные их апеллирования к праву на возвращение морально не обоснованы, поскольку являются призывом к изменению правил игры. Тех самых правил, которые были определены арабами в начале войны и которые не могут пересматриваться после ее окончания.

После 1948 и 1967 годов арабы, переживая поражения, которые они потерпели, своими действиями всячески демонстрировали, что предыдущие правила игры не были правильны. Однако эти правила в дальнейшем соблюдали израильтяне. И право на возвращение, сформулированное арабами, не было для них моральным критерием.

Арабские государства, при поддержке и помощи СССР, постоянно велели агрессивные войны против Израиля, а после потери территорий, фактически ими “проигранных”, пытались апеллировать к международной общественности — дескать, с ними поступили несправедливо, и они хотят получить эти территории назад. То есть хотели вести войны без риска, без цены проигрыша в случае поражения. Наподобие “продолжайте пробовать, пока не выиграете”. Но так не бывает, ибо жизнь — не компьютерная игра.

И как это ни парадоксально, но нынешнее глобальное противостояние западной цивилизации с мировым терроризмом — только на пользу решению ближневосточного узла проблем. Дистанцирование западного мира от этих проблем уже неуместно, поскольку борьба с терроризм перестала быть сугубо израильской проблемой.

Сегодня практически вся западная цивилизационная мощь “за” решение проблемы ближневосточного конфликта. Израиль, имеющий намного больший опыт противодействия террористам, может помочь разработать концептуальные стратегические подходы для глобального искоренения терроризма.

Плюс в том, что теперь у израильтян больше настоящих союзников и их ресурсов. Еще один плюс — с помощью новых союзников можно выиграть время, чтобы разработать и воплотить современные стратегии, а следовательно — расчистить путь для установления мира на многострадальных ближневосточных землях.

http://gazeta.zn.ua/international/suschestvuyut-li-novye-podhody-k-uregulirovaniyu-palestino-izrailskogo-konflikta-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

“Женева-4”: чи буде використаний черговий шанс для Сирії?

«Дзеркало тижня. Україна» №8, 3 березня 2017

Віктор Каспрук

Новий раунд переговорів щодо Сирії, недавно розпочатий у Женеві під егідою ООН, спрямований на пошук політичного врегулювання війни. 

У них беруть участь представники уряду Башара Асада і найбільшої групи сирійської опозиції — Сирійської національної коаліції.

Хоча з самого початку від “Женеви-4” не особливо очікують встановлення загальнонаціонального режиму припинення війни, проте ці переговори є шансом для просування по шляху до мирного врегулювання.

Водночас досить важко повірити, що сторони в Женеві зможуть досягти компромісу з питання — чи повинен президент Асад залишити свою посаду, на чому послідовно наполягає Сирійська національна коаліція і що категорично відкидають представники сирійського режиму.

Для опозиції відставка Башара Асада з посади є частиною прийняття будь-якої угоди. Для офіційного Дамаска таке рішення означало б початок демонтажу чинної системи влади в Сирії, і тому він триматиметься за збереження лідера режиму до останнього.

Про це свідчить той факт, що сирійську делегацію в Женеві очолює посол Сирії в ООН Башар аль-Джаафарі, який є одним із найпослідовніших захисників уряду Башара Асада.

Тим часом для Сирійської національної коаліції час проведення “Женеви-4” не можна назвати найбільш сприятливим. Якщо для адміністрації колишнього президента США Барака Обами примушення сирійського президента до відмови від влади було проголошене метою, то обрання Дональда Трампа змінило позицію Америки.

Якою буде остаточна позиція Трампа в сирійському питанні, важко сказати. Але вже те, що американський президент проголосив перемогу над “Ісламською державою” вищим пріоритетом Вашингтону в регіоні, застерігши, що США будуть зосереджені там на вузько американських інтересах, вносить нові невизначеності в сирійський мирний процес.

У цьому ж контексті: якщо сирійську проблему вирішуватимуть без участі Російської Федерації, то навіть досягнутий позитивний результат може залишитися невтіленим. Москва не мислить долі Сирії без Асада, а це означає, що в Кремлі продовжуватимуть робити все можливе, аби за будь-яких обставин він і далі залишався при владі.

Однак якщо для режиму Башара Асада кількість жертв розв’язаної ним війни, фактично, вже не має великого значення, то для сирійської опозиції припинення кровопролиття є нагальним питанням.

Перед початком переговорів представник ООН Стаффан де Містура продемонстрував певний оптимізм з приводу переговорних можливостей, наголошуючи, що вважає необхідною умовою зосередження на реформуванні системи управління Сирією, прийняття нової конституції та проведення виборів під наглядом ООН.

Проте чи можна розраховувати на реальні домовленості стосовно Сирії, коли на ній зав’язані геополітичні інтереси Росії, Ірану і Туреччини? Всі попередні спроби дійти згоди в сирійському питанні наочно свідчать, що Москва, Тегеран і Анкара, імітуючи намагання вирішити його, своїми діями лише множать проблеми сирійцям і погіршують загальну ситуацію на Близькому Сході.

Крім того, Москва не тільки зробила для себе Сирію зручним “військовим полігоном”, на якому постійно випробовуються нові види зброї. У Кремлі розглядають сирійську територію і як плацдарм для випробування елементів просування нового “багатополярного світового порядку”, одним із полюсів якого має стати Російська Федерація.

Для цього Росія “заганяє” ситуацію таким чином, щоб мирного вирішення можна було досягти лише на умовах її сателіта, уряду Башара Асада, а не в обхід його, підтримуючи опозиційні сили.

Можна довго дискутувати з приводу шляхів реалізації положень резолюції 2254, що була прийнята одноголосно у грудні 2015 р. Радою Безпеки ООН, розглядаючи механізми майбутнього управління в Сирії, розробку нової конституції та проведення під наглядом ООН виборів.

Але цей “перехідний період” є найбільш чутливим моментом. З погляду сирійського режиму і росіян, Асад повинен контролювати країну й далі. Вони вважають, що не може бути й мови про проведення нових президентських виборів до завершення його президентського терміну в 2021 р.

Для них “перехід” означає лише те, що буде проведено незначні фасадні реформи, а деяких противників режиму — формально інтегровано в систему влади. Тобто відбудеться імітування змін без запровадження самих змін, а Асад перетвориться на постійне і незмінне майбутнє Сирії.

Таким чином, скептицизм з приводу можливості реальних проривів під час цих дискусій перетворює сам процес на переговори без ілюзій. Бо так можна проводити переговори нескінченно, ініціюючи з часом “Женеву-5”, “Женеву-6” і так далі.

Що, зрештою, однак влаштовуватиме Москву. Оскільки вона сподівається і в найгіршому разі зберегти свою військово-морську базу в Тартусі та закріпити режим Асада, хоча б на алавітських територіях вздовж сирійського узбережжя Середземного моря. А що буде далі з іншими сирійськими територіями — її не дуже й хвилює.

На жаль, переговори в Женеві вселяють мало оптимізму. Вони відбуваються на перехресті невизначеності і зростання насильства на місцях. Деякі опозиційні сирійські діячі, західні й арабські дипломати закономірно побоюються: якщо Асад залишиться при владі, насильство буде законсервоване назавжди.

Як стало відомо завдяки просочуванню конфіденційної інформації, розроблена росіянами нова конституція для Сирії передбачає, що Башар Асад може залишатися на президентській посаді впродовж декількох семирічних термінів. Залишаючись у такому разі магнітом для тероризму.

Тож усім сторонам, зацікавленим у сирійських подіях, можна поставити запитання: чи ви підтримуєте тероризм, чи вашим пріоритетним завданням є зупинити тероризм, якщо Башар Асад буде відсторонений від влади?

Сирійська шарада потребує трохи інших підходів. Оскільки мета Москви в Сирії — “стабілізувати законну владу” і здобути “перемогу над тероризмом” — є лише геополітичною димовою завісою Кремля, за якою дедалі більше прозирають її справжні гегемоністські цілі на Близькому Сході і в усьому світі.

Тому, можливо, варто розглядати переговори в Женеві не в розрізі необґрунтованих очікувань прориву, а як поштовх до кращого розуміння сирійського питання. І не починати з найбільш непримиренних розбіжностей у питанні майбутньої форми функціонування сирійського уряду, а ставити перед собою більш приземлені й реалістичні цілі, на кшталт стійкого дотримання припинення військових дій.

Адже якби мирний процес, котрий посадив за стіл переговорів протиборчі сторони, міг привести до консолідації в питанні припинення військових дій (навіть без досягнення формального прогресу з інших питань порядку денного), — це можна було б розглядати як успіх. З іншого боку, якщо обговорення цих питань призводить до відновлення насильства — то це провал.

На жаль, Сирія стала нічим іншим як пішаком у руках “торгівців смертю” — як держав, так і різних екстремістських угруповань, що безжально використовують життя сирійців для задоволення своїх поточних потреб.

А той факт, що вже понад 300 тис. мирних сирійців загинули, вдвічі більше — поранені й покалічені, а понад 12 млн стали біженцями або вимушеними переселенцями, схоже, абсолютно не хвилює ні Росію, ні Іран, які непохитно підтримують режим Асада.

Вони продовжують поставляти військове і ресурсне “паливо” “машині для вбивств” Башара Асада, керуючись своїми власними інтересами. Що є виявом з боку президента Путіна і аятоли Алі Хаменеї їхнього “співчуття”, “милосердя” і “турботи” про сирійський народ.

У такій ситуації важко робити якісь позитивні прогнози. Адже ці переговори, швидше за все, упруться в ту ж саму стіну непорозуміння, що й попередні. Ключовим питанням залишається політична доля Башара Асада. І навіть ослаблена іноземним втручанням у протистояння сторін опозиція навряд чи відмовиться від вимоги його відставки. Чого й чути не хоче чинний сирійський режим.

Таким чином, на даному етапі переговорів фактично немає жодних перспектив, що котрась зі сторін піде на компроміс із цього питання. А це, своєю чергою, перетворює женевський процес на “переговори про переговори”.

До цього можна додати, що невизначена військова обстановка ще більше ускладнює ситуацію, а баланс сил — більш розмитий, ніж будь-коли раніше.

Що стосується США, які, в принципі, підтримують курдських повстанців, хоча й не оголошували своєї позиції стосовно Сирії з моменту приходу до влади Дональда Трампа, — то вони врешті-решт можуть вступити в союз із Анкарою.

У цей період невизначеності цивільне населення, позбавлене в деяких сирійських районах найосновніших ресурсів, як і раніше, затиснуте між атаками і вибухами.

Політичний контекст мирного врегулювання в Сирії залишається так само невизначеним із новим керівництвом у Вашингтоні і в Організації Об’єднаних Націй та попередньою координацією дій між Росією, Іраном і Туреччиною.

Конфлікт, який розпочався з вуличних протестів 6 років тому, перетворився на складну багатогранну проксі-війну, що безперервно збирає величезні “жнива смерті” і створила найгіршу у світі кризу біженців.

http://gazeta.dt.ua/international/zheneva-4-chi-bude-vikoristaniy-chergoviy-shans-dlya-siriyi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Женева-4”: будет ли использован очередной шанс для Сирии?

«Зеркало недели. Украина» №8, 3 марта 2017

Виктор Каспрук

Новый раунд переговоров по Сирии, недавно начатый в Женеве под эгидой ООН, направлен на поиск политического урегулирования войны. В них участвуют представители правительства Башара Асада и самой большой группы сирийской оппозиции — Сирийской национальной коалиции. 

Хотя с самого начала от “Женевы-4” не особенно ждут установления общенационального режима прекращения войны, но эти переговоры являются шансом для продвижения по пути к мирному урегулированию.

Вместе с тем довольно трудно поверить, что стороны в Женеве смогут достичь компромисса по вопросу — должен ли президент Асад оставить свою должность, на чем последовательно настаивает Сирийская национальная коалиция, и что категорически отбрасывают представители сирийского режима.

Для оппозиции отставка Башара Асада с должности является частью принятия какого-либо соглашения. Для официального Дамаска такое решение означало бы начало демонтажа действующей системы власти в Сирии, и поэтому он будет держаться за сохранение лидера режима до последнего.

Об этом свидетельствует тот факт, что сирийскую делегацию в Женеве возглавляет посол Сирии в ООН Башар аль-Джаафари, который является одним из самых последовательных защитников правительства Башара Асада.

Между тем для Сирийской национальной коалиции время проведения “Женевы-4” нельзя назвать самым благоприятным. Если для администрации бывшего президента США Барака Обамы принуждение сирийского президента к отказу от власти было провозглашено целью, то избрание Дональда Трампа изменило позицию Америки.

Какой будет окончательная позиция Трампа в сирийском вопросе, трудно сказать. Но уже то, что американский президент провозгласил победу над “Исламским государством” высшим приоритетом Вашингтона в регионе, предупредив, что США будут сосредоточены там на узко американских интересах, вносит новые неопределенности в сирийский мирный процесс.

В этом же контексте: если сирийскую проблему будут решать без участия Российской Федерации, то даже достигнутый положительный результат может остаться невоплощенным. Москва не мыслит судьбы Сирии без Асада, а это означает, что в Кремле будут продолжать делать все возможное, чтобы при любых обстоятельствах он и в дальнейшем оставался при власти.

Но если для режима Башара Асада количество жертв развязанной им войны, фактически, уже не имеет большого значения, то для сирийской оппозиции прекращение кровопролития является безотлагательным вопросом.

Перед началом переговоров представитель ООН Стаффан де Мистура продемонстрировал определенный оптимизм по поводу переговорных возможностей, подчеркивая, что считает необходимым условием сосредоточиться на реформировании системы управления Сирией, принятии новой конституции и проведении выборов под наблюдением ООН.

Но можно ли рассчитывать на реальные договоренности относительно Сирии, если на ней завязаны геополитические интересы России, Ирана и Турции? Все предыдущие попытки прийти к соглашению в сирийском вопросе наглядно свидетельствуют, что Москва, Тегеран и Анкара, имитируя попытки решить его, своими действиями только множат проблемы сирийцам и ухудшают общую ситуацию на Ближнем Востоке.

Кроме того, Москва не только сделала для себя Сирию удобным “военным полигоном”, на котором постоянно испытываются новые виды оружия. В Кремле рассматривают сирийскую территорию и как плацдарм для испытания элементов продвижения нового “многополярного мирового порядка”, одним из полюсов которого должна стать Российская Федерация.

Для этого Россия “загоняет” ситуацию таким образом, чтобы мирного решения можно было достичь только на условиях ее сателлита, правительства Башара Асада, а не в обход его, поддерживая оппозиционные силы.

Можно долго дискутировать о путях реализации положений резолюции 2254, которая была принята единогласно в декабре 2015 г. Советом Безопасности ООН, рассматривая механизмы будущего управления в Сирии, разработку новой конституции и проведение под наблюдением ООН выборов.

Но этот “переходный период” является самым чувствительным моментом. С точки зрения сирийского режима и россиян, Асад должен контролировать страну и в дальнейшем. Они считают, что не может быть и речи о проведении новых президентских выборов до завершения его президентского срока в 2021 г.

Для них “переход” означает только то, что будут проведены незначительные фасадные реформы, а некоторые противники режима — формально интегрированы в систему власти. То есть произойдет имитирование изменений без внедрения самих изменений, а Асад превратится в постоянное и неизменное будущее Сирии.

Таким образом, скептицизм по поводу возможности реальных прорывов во время этих дискуссий превращает сам процесс в переговоры без иллюзий. Поскольку так можно проводить переговоры бесконечно, инициируя со временем “Женеву-5”, “Женеву-6” и т.д.

Что, впрочем, все равно будет устраивать Москву. Поскольку она надеется даже в худшем случае сохранить свою военно-морскую базу в Тартусе и закрепить режим Асада хотя бы на алавитских территориях вдоль сирийского побережья Средиземного моря. А что будет в дальнейшем с другими сирийскими территориями — ее не очень и волнует.

К сожалению, переговоры в Женеве вселяют мало оптимизма. Они проходят на перекрестке неопределенности и роста насилия на местах. Некоторые оппозиционные сирийские деятели, западные и арабские дипломаты закономерно опасаются того, что если Асад останется при власти, насилие будет законсервировано навсегда.

Как стало известно благодаря просачиванию конфиденциальной информации, разработанная россиянами новая конституция для Сирии предусматривает, что Башар Асад может оставаться на президентской должности в течение нескольких семилетних сроков. Оставаясь в таком случае магнитом для терроризма.

Поэтому всем сторонам, заинтересованным в сирийских событиях, можно задать вопрос: поддерживаете ли вы терроризм, или же ваша приоритетная задача — остановить терроризм, если Башар Асад будет отстранен от власти?

Сирийская шарада нуждается в несколько иных подходах. Поскольку цель Москвы в Сирии — “стабилизировать законную власть” и получить “победу над терроризмом” — является лишь геополитическим дымовым занавесом Кремля, за которым все больше просматриваются его настоящие гегемонистские цели на Ближнем Востоке и во всем мире.

Поэтому, возможно, следует рассматривать переговоры в Женеве не в разрезе необоснованных ожиданий прорыва, а в качестве толчка к лучшему пониманию сирийского вопроса. И не начинать с наиболее непримиримых расхождений в вопросе будущей формы функционирования сирийского правительства, а ставить перед собой более приземленные и реалистичные цели, наподобие устойчивого соблюдения прекращения военных действий.

Ведь если бы мирный процесс, посадивший за стол переговоров противоборствующие стороны, мог привести к консолидации в вопросе прекращения военных действий (даже без достижения формального прогресса по другим вопросам повестки дня), — это можно было бы рассматривать как успех. С другой стороны, если обсуждение этих вопросов приводит к восстановлению насилия — это провал.

К сожалению, Сирия стала не чем иным, как пешкой в руках “торговцев смертью” — как государств, так и различных экстремистских группировок, безжалостно использующих жизнь сирийцев для удовлетворения своих текущих потребностей.

А тот факт, что уже свыше 300 тыс. мирных сирийцев погибли, вдвое больше — ранены и искалечены, а более 12 млн стали беженцами или вынужденными переселенцами, похоже, абсолютно не волнует ни Россию, ни Иран, которые настойчиво поддерживают режим Асада.

Они продолжают поставлять военное и ресурсное “топливо” “машине для убийств” Башара Асада, руководствуясь своими собственными интересами. Что является проявлением со стороны президента Путина и аятоллы Али Хаменеи их “сочувствия”, “милосердия” и “заботы” о сирийском народе.

В такой ситуации трудно делать какие-то положительные прогнозы. Ведь эти переговоры, скорее всего, упрутся в ту же стену непонимания, что и предыдущие. Ключевым вопросом остается политическая судьба Башара Асада. И даже ослабленная иностранным вмешательством в противостояние сторон оппозиция вряд ли откажется от требования его отставки. Чего и слышать не хочет действующий сирийский режим.

Таким образом, на данном этапе переговоров фактически нет никаких перспектив, что какая-то из сторон пойдет на компромисс по этому вопросу. А это, в свою очередь, превращает женевский процесс в “переговоры о переговорах”.

К этому можно добавить, что неопределенная военная обстановка еще больше усложняет ситуацию, а баланс сил — более размытый, чем когда-либо раньше.

Что же касается США, которые в принципе поддерживают курдских повстанцев, хотя и не объявляли свою позицию относительно Сирии с момента прихода к власти Дональда Трампа, — то они, в конце концов, могут вступить в союз с Анкарой.

В этот период неопределенности гражданское население, лишенное в некоторых сирийских районах самых основных ресурсов, как и ранее, зажато между атаками и взрывами.

Политический контекст мирного урегулирования в Сирии остается так же неопределенным с новым руководством в Вашингтоне и в Организации Объединенных Наций и предыдущей координацией действий между Россией, Ираном и Турцией.

Конфликт, начавшийся с уличных протестов шесть лет назад, превратился в  сложную многогранную прокси-войну, которая беспрерывно собирает огромную “жатву смерти” и создала худший в мире кризис беженцев.

http://gazeta.zn.ua/international/zheneva-4-budet-li-ispolzovan-ocherednoy-shans-dlya-sirii-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Росія прагне ядерного мусульманського Близького Сходу?

1 Putin Копія

 Віктор Каспрук

Те, що Росія сьогодні намагається проникнути скрізь по всьому світу, ні для кого не є секретом. Але Близький Схід – це зона особливих інтересів Москви. Кремль проводить свою близькосхідну політику таким чином, щоб там максимально забезпечити підтримку продажних деспотичних диктаторів, намагаючись, аби вони, як це відбувається у випадку з Башаром Асадом в Сирії, залишалися у владі довічно.

При цьому права людини, свобода слова і інші західні «витівки» для Путіна не мають жодного значення. Росія підтримує геноцид сирійського народу і її анітрохи не хвилює той факт, що силове утримання влади асадівським режимом вже забрало більше 300 тисяч життів мирних громадян Сирії.

Путінська стратегія далека від шахового мислення. Він прагне поставити під прямий, або опосередкований контроль Росії якомога більше країн, і для цього не гидує мати справу з багатьма головорізами в різних регіонах світу.

Створюючи своєрідну власну «вісь диявола» та використовуючи той факт, що надвисокі нафтові доходи зробили частину лідерів мусульманських країн Близького Сходу просто таки одержимими демонами безконтрольного збагачення і вседозволеності.

Намагаючись протистояти Сполученим Штатам там, де це тільки можливо, Російська Федерація виношує далекосяжні плани щодо близькосхідного регіону.

І ці плани полягають не тільки в тому, що вже через декілька років Іран буде спроможним отримати статус ядерної держави. Плани Москви є більш грандіозні, їхня логіка полягає у сприянні створенню ядерного мусульманського Близького Сходу.

А це вже кардинально зовсім інше, ніж так звана «Ісламська держава», чи навіть палестинські джихадисти з усіма іншими разом взятими терористичними ісламськими угрупуваннями.

Путін готовий гратися з вогнем і використовувати будь-які способи, щоб тільки повернути Росії частину втраченої влади і впливів у світі, які колись мав Радянський Союз.

Залишаючись поки що найбільшою за територією країною в світі, Російська Федерація ще здатна використовувати свої величезні природні ресурси і великий ядерний потенціал.

Ядерний Близький Схід, якщо Москві вдасться реалізувати свої плани, здатен докорінним чином змінити геополітичну розстановку сил в світі. І замість стабілізації регіону може перетворити його на потенційну загрозу провокування ядерної війни.

Оскільки «ядерний мусульманин» – це вже щось абсолютно зовсім інше, ніж ісламістський терорист, котрий одягнув на себе пояс шахіда.

Росія прагне стати домінуючою силою в регіоні та закріпитися там, як військова і економічна потуга, котра застосовуючи елементи гібридної війни, здатна витіснити американців і європейців з Близького Сходу.

З іншого боку, допомагаючи Ірану в його ядерній програмі, Російська Федерація плекає не лише виклики безпеці Ізраїлю.

Сильний і військово потужний Іран – це історичний противник і конкурент для Росії в Центральній Азії та на світових нафтових ринках.

Крім того, сильний і ядерний Іран є не тільки серйозною загрозою для союзників Сполучених Штатів в близькосхідному регіоні. Він також являє собою серйозну загрозу і для самої Росії.

Тому, провокуючи антизахідну «геополітичну гойдалку», у підсумку Путін може отримати протилежний результат.

За якого, допомагаючи Тегерану посилювати свої впливи на Близькому Сході, протистояти антиядерним вимогам США і залякувати своїх суперників, Москва може домогтися того, що Іран не стане більш залежним від Російської Федерації, а навпаки спробує почати, як мінімум, ігнорувати її інтереси.

Історично Росія вже давно намагалася домінувати над Іраном, і не тільки з військової точки зору. Кремль добре засвоїв досвід неоколоніалізму й готовий почати проникнення до Ірану через вкладення коштів у іранську енергетику, в першу чергу, в ядерну і нафтову сферу.

Але коли іранські збройні сили нині фактично мають через Сирію доступ до кордонів Ізраїлю, це відкриває потенційні можливості і для Росії спровокувати проксі-війну Тегерану з Єрусалимом.

І хоча те, що Ізраїль у такому разі буде атакувати Іран, є віддаленою можливістю, проте така можливість залишається на майбутнє.

Та те, що Іран буде намагатися підім’яти під свій контроль Близький Схід викликає справжній страх в арабському світі.

Але для арабів було б помилкою вважати, що Росія є найкращим другом для їхніх країн.

Москва діє виключно у своїх інтересах. І якщо виникне така потреба, то вона не задумуючись відмовиться від підтримки тих держав на Близькому Сході, котрі не вписуватимуться у її концепцію відновлення її ролі на світовій арені, як наддержави.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Россия стремится к ядерному мусульманскому Ближнему Востоку?

Виктор Каспрук

То, что Россия сегодня пытается проникнуть везде по всему миру, ни для кого не является секретом. Но Ближний Восток – это зона особых интересов Москвы. Кремль проводит свою ближневосточную политику таким образом, чтобы там максимально обеспечить поддержку продажных деспотических диктаторов, пытаясь чтобы они, как это происходит в случае с Башаром Асадом в Сирии, оставались во власти пожизненно.

При этом права человека, свобода слова и другие западные «шалости» для Путина не имеют никакого значения. Россия поддерживает геноцид сирийского народа и ее нисколько не волнует тот факт, что силовое удержание власти асадовским режимом уже унесло более 300 тысяч жизней мирных граждан Сирии.

Путинская стратегия далека от шахматного мышления. Он стремится поставить под прямой или опосредованный контроль России как можно больше стран, и для этого не брезгует иметь дело со многими головорезами в различных регионах мира.

Образуя своеобразную собственную «ось дьявола» и используя тот факт, что сверхвысокие нефтяные доходы сделали часть лидеров мусульманских стран Ближнего Востока просто таки одержимыми демонами бесконтрольного обогащения и вседозволенности.

Пытаясь противостоять Соединенным Штатам там, где это только возможно, Россия вынашивает далеко идущие планы относительно ближневосточного региона.

И эти планы состоят не только в том, что уже через несколько лет Иран будет в состоянии получить статус ядерной державы. Планы Москвы более грандиозные, их логика заключается в содействии созданию ядерного мусульманского Ближнего Востока.

А это уже кардинально совсем другое, чем так называемое  «Исламское государство», или даже палестинские джихадисты со всеми другими вместе взятыми террористическими исламскими группировками.

Путин готов играть с огнем и использовать любые способы, чтобы только вернуть России часть утраченной власти и влияния в мире, которые когда-то имел Советский Союз.

Оставаясь пока самой большой по территории страной в мире, Россия еще способна использовать свои огромные природные ресурсы и большой ядерный потенциал.

Ядерный Ближний Восток, если Москве удастся реализовать свои планы, способен коренным образом изменить геополитическую расстановку сил в мире. И вместо стабилизации региона может превратить его в потенциальную угрозу провоцирования ядерной войны.

Поскольку «ядерный мусульманин» – это уже что-то совсем другое, чем исламистский террорист, который надел на себя «пояс шахида».

Россия стремится стать доминирующей силой в регионе и закрепиться там, как военная и экономическая потуга, которая применяя элементы гибридной войны, способна вытеснить американцев и европейцев с Ближнего Востока.

С другой стороны, помогая Ирану в его ядерной программе, Россия лелеет не только вызовы безопасности Израиля.

Сильный и военно мощный Иран – это исторический противник и конкурент для России в Центральной Азии и на мировых нефтяных рынках.

Кроме того, сильный и ядерный Иран является не только серьезной угрозой для союзников Соединенных Штатов в ближневосточном регионе. Он также представляет собой серьезную угрозу и для самой России.

Поэтому, провоцируя антизападные «геополитические качели», в итоге Путин может получить противоположный результат.

Когда, помогая Тегерану усиливать свое влияние на Ближнем Востоке, противостоять антиядерным требованиям США и запугивать своих соперников, Москва может добиться того, что Иран не станет более зависимым от Российской Федерации, а наоборот попытается начать, как минимум, игнорировать ее интересы.

Исторически Россия уже давно пыталась доминировать над Ираном, и не только с военной точки зрения. Кремль хорошо усвоил опыт неоколониализма и готов начать проникновение в Иран через вложение средств в иранскую энергетику, в первую очередь, в ядерную и нефтяную сферу.

Но когда иранские вооруженные силы в настоящее время фактически имеют через Сирию доступ к границам Израиля, это открывает потенциальные возможности для России спровоцировать прокси-войну Тегерана с Иерусалимом.

И хотя то, что Израиль в таком случае будет атаковать Иран, является отдаленной возможностью, однако такая возможность остается на будущее.

То, что Иран будет пытаться подмять под свой контроль Ближний Восток, вызывает настоящий страх в арабском мире. Но для арабов было бы ошибкой считать, что Россия является лучшим другом для их стран.

Москва действует исключительно в своих интересах. И если возникнет такая необходимость, то она не задумываясь откажется от поддержки тех государств на Ближнем Востоке, которые не будут вписываться в ее концепцию восстановления ее роли на мировой арене, как сверхдержавы.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

«Машина для вбивств» Башара Асада продовжує функціонувати за підтримки «торговців смертю»

Сирія стала нічим іншим, як пішаком в руках «торговців смертю» – як держав, так і різних екстремістських угруповань, які безжально використовують життя сирійців для задоволення своїх поточних потреб.

Про це пише політолог Віктор Каспрук у своїй статті для ZN.UA. Автор зазначає, що вже понад  300 тис. мирних сирійців загинули, вдвічі більше – поранені і покалічені, а більш 12 млн. стали біженцями або вимушеними переселенцями.

Але це не хвилює, ні Росію, ні Іран, які наполегливо підтримують режим Асада. «Вони продовжують постачати військове і «ресурсне паливо» «машині для вбивств» Башара Асада, керуючись своїми власними інтересами.

Це є проявом з боку президента Путіна і аятоли Алі Хаменеї їхнього  «співчуття», «милосердя» і «турботи» про сирійський  народ», – пише Каспрук.

При цьому різні сторони переслідують різні цілі, що робить сирійців заручниками зовнішніх сил, які підтримують Асада. А це, на думку автора, перетворює женевський процес на «переговори про переговори».

http://gazeta.dt.ua/international/zheneva-4-chi-bude-vikoristaniy-chergoviy-shans-dlya-siriyi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Сирія стала геополітичною пішаком в руках “торговців смертю”

Сирія стала нічим іншим, як пішаком в руках “торговців смертю” – як держав, так і різних екстремістських угруповань, безжально використовують життя сирійців для задоволення своїх поточних потреб. Про це пише політолог Віктор Каспрук у своїй статті для ZN. UA.

Автор зазначає, що вже понад 300 тис. мирних сирійців загинули, вдвічі більше – поранені і покалічені, а більш 12 млн стали біженцями або вимушеними переселенцями. Але це не хвилює, ні Росію, ні Іран, які наполегливо підтримують режим Асада. 
“Вони продовжують постачати військове і ресурсне” паливо “” машині для вбивств “Башара Асада, керуючись своїми власними інтересами.

Це є проявом з боку президента Путіна і аятоли Алі Хаменеї їх “співчуття”, “милосердя” і “турботи”  сирійському народу “, – пише Каспрук.

При цьому різні сторони переслідують різні цілі, що робить сирійців заручниками зовнішніх сил, які підтримують Асада. А це, на думку автора, перетворює женевський процес в “переговори про переговори”.

Детальніше про мирні переговори по Сирії читайте в статті Віктора Каспрука “” Женева-4 “: чи буде використаний черговий шанс для Сирії?” В тижневику “Дзеркало тижня. Україна”.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Москва зробила Сирію інструментом просування “багатополярного світового порядку”

Під виглядом боротьби з тероризмом Росія намагається просунути свої гегемоністські цілі в регіоні і в усьому світі.

Сирія стала інструментом просування геополітичних цілей для Росії

Москва не тільки зробила для себе Сирію зручним “військовим полігоном”, на якому постійно випробовуються нові види зброї. У Кремлі розглядають сирійську територію як плацдарм для випробування елементів просування нового “багатополярного світового порядку”, одним з полюсів якого повинна стати Російська Федерація. Про це пише політолог Віктор Каспрук у своїй статті для DT.UA.

Автор зазначає, що для цього Росія “заганяє” ситуацію таким чином, щоб мирного рішення можна було досягти тільки на умовах її сателіта, уряду Башара Асада. У той час як деякі сирійські опозиційні діячі, західні і арабські дипломати закономірно побоюються того, що якщо Асад залишиться при владі, насильство буде законсервовано назавжди.

Каспрук нагадує, що в ЗМІ просочилася розроблена росіянами нова конституція для Сирії. Вона передбачає, що Башар Асад може залишатися на президентській посаді протягом декількох семирічних термінів. При цьому перебування Асада при владі буде створювати підґрунтя для продовження конфліктів та тероризму. І це говорить про те, що боротьба з тероризмом не є основною метою для Росії.

“Сирійська шарада потребує дещо інших підходів. Оскільки мета Москви в Сирії — “стабілізувати законну владу і отримати перемогу над тероризмом” — є лише геополітичною димовою завісою Кремля, за якою все більше проглядаються його справжні гегемоністські цілі на Близькому Сході і у всьому світі”, – пише політолог .

Читайте також: Росія та Китай заблокували резолюцію ООН по Сирії

Детальніше про мирні переговори щодо Сирії читайте у статті Віктора Каспрука “”Женева-4″: Чи буде використаний черговий шанс для Сирії?” в тижневику “Дзеркало тижня. Україна”.

http://dt.ua/WORLD/moskva-zrobila-siriyu-instrumentom-prosuvannya-bagatopolyarnogo-svitovogo-poryadku-ekspert-235242_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін пропонує Європі Росію у ролі “даху”

Російський президент Володимир Путін шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, але він хоче, щоб це було на його умовах.

Про це пише політолог Віктор Каспрук у статті на “Радіо Свобода”.

“Для зовнішнього Путін видає себе за експортера безцінного товару – “постачальника миру”. На його думку, це робить його важливою фігурою, яка має вагу і вплив у Європі і світі. Чи завжди так було? У минулому і попередніх століттях постачальником миру міг бути лише той, хто міг загрожувати переможною війною. Сьогодні досить просто війни, в тому числі гібридної і явно програшної. Запустивши проекти “Кримнаш” і “Сиріянаш”, Путін пропонує Росію Європі у ролі “даху”, – зазначає автор.

За словами Каспрука, Путін продовжує залякувати світ і намагається, щоб з Росії зняли санкції, але на його умовах.

“Він лякає тих, хто піддається на це лякання. Та ще більше “розпалюється” у своїй агресії, коли бачить, що хтось його боїться, чи намагається умиротворити. І хоча Путін відчайдушно шукає можливості, щоб санкції проти Росії були зняті, він хоче, аби вони були зняті саме на його умовах”, – зазначає політолог.

http://www.radiosvoboda.org/a/28099852.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Україна і мовний імперіалізм Москви. Від «радянського народу» до «русского мира»

Радіо Свобода 05 Лютий 2017 

Віктор Каспрук

Поширена в СРСР псевдоісторична концепція про «єдиний радянський народ», яка закріпляла домінування росіян на окупованих ними територіях, по суті, була предтечею путінської ідеї «русского мира». Оскільки Москва вже більше не могла апелювати до зниклого разом із Радянським Союзом цього уявного псевдонароду, то ідеологи імперської політики Кремля віднайшли новий термін. Який би так само дозволяв трактувати колонізовані свого часу чужі території, як свої власні, а населяння, котре їх засиляє, вважати своїми підданими. Незважаючи на набутий ними державний статус і визнання у всьому світі незалежними країнами.

У цьому контексті варто звернути увагу на інтерв’ю відомого українського мовознавця, доктора філологічних наук, директора Інституту української мови Павла Гриценка, який справедливо зазначив: «Коли йдеться про «російськомовне населення», ми маємо зовсім іншу ситуацію. Коли відчувалося, що Радянський Союз дихає на ладан, тоді зародилася ідея створити зовсім інший тип Homo Soveticus. Тоді була розроблена фантастична за обсягами, структурою та тонкістю втілення ідея русифікації. Були створені умови, за яких ти міг здобути професію лише відмовившись у процесі освоєння цієї професії від своєї рідної мови. Так поступово насаджувалася та формувалася ця «російськість»…

Перший етап цієї маніпуляції полягав у тому, що «русскоязычное население» прирівняли до «русских», до «соотечественников», до тих, кого треба захищати. Якщо ж їх треба захищати, то ви, йдучи з Радянського Союзу і створюючи свої нові держави – знайте, що ми у будь-який момент прийдемо і будемо захищати «русскоязычное население», незалежно від того чи це ром, чи це угорець, чи це українець».

Росія повернулася до свого «інтернаціонального обов’язку»

Дійсно, росіяни мають патологічну потребу когось від чогось «захищати». Так СРСР велику частину ХХ століття намагався видати себе за «захисника слабких народів» і «поборника справедливості».

І хоча усе це виливалося в підтримку терористичних та диктаторських режимів по всьому світу, але чого не зробиш задля поширення «принципово нової моделі» світоустрою.

Котра, щоправда, видавала тотальні злидні більшості населення за неймовірні успіхи комуністичного радянського керівництва, а втручання у внутрішні справи суверенних держав – за «інтернаціональний обов’язок» СРСР перед гнобленими «імперіалістами» далекими від Москви народами.

Тепер же Путін втручається і відторгає території сусідніх країн, послуговуючись новою ідеєю, яка передбачає, що Російська Федерація повертає частині російського народу (до якого кремлівці автоматично зарахували усіх тих, хто розмовляє російською мовою, і хто опинився поза їхнім контролем), захист і допомогу в дотриманні національних, релігійних і станових «прав».

Кремль силою намагається нав’язати українцям «право» перебувати в російському мовному та інформаційному просторі.

Абсолютно зрозуміло, що встановлювати свій «русский мир» вони планують лише там, де є російськомовні. Оскільки україномовні області їм не цікаві в принципі.

Наслідки тотальної русифікації не зникнуть самі по собі

25 років з часу відновлення української державності показали, що наслідки тотальної русифікації не можуть зникнути самі по собі.

Для українців це дуже болюча проблема, адже у великій частині міст вони й досі не мають повноцінного мовного середовища. Не дивлячись на те, що це їм гарантує Конституція.

У той же час, більшість політиків в Україні бояться навіть торкатися мовного питання, наперед знаючи, якою буде на це реакція з боку принципово російськомовних.

Але справа дерусифікації України і формування української сучасної політичної нації не зрушиться з місця, якщо мовна тема не звучатиме з вуст політиків і з екранів телевізорів, як найактуальніше завдання, як найнеобхідніша реформа для побудови успішної і сильної України.

Кремль хоче підірвати українське суспільство із середини. І знищення української мови, цінностей і культури нації – це методи та інструменти гібридної гуманітарної війни.

На жаль, українська політична еліта (або точніше ті, хто себе за неї видає), сьогодні явно не готова стати поряд із будівниками українського ментального простору і порвати з Москвою по-справжньому.

Помиляються принципові супротивники української мови, котрі чомусь думають, що можна побудувати якусь фантастичну російськомовну демократичну ліберальну Україну, яка буде подавати приклад Росії.

З іншого боку, замінити фактично діючу і понині в Україні пострадянську матрицю на українську, неможливо без формування культурних, освітніх, політичних, фінансових і промислових еліт.

Без побудови ефективної держави важко сформувати українське середовище

Російськомовний совок постійно перебуває у режимі самовідтворення, а побудова неефективної держави не може викликати бажання у тих, хто й досі вагається, перейти не тільки на державну мову, а й взагалі сприймати як свою державу, де постійно відбувається «покращення погіршення» рівня їхнього життя.

Заміна культурного коду у таких обивателів упирається передусім в соціальні питання. І таким чином небажання переходити на державну мову стає елементом внутрішнього спротиву державі, яку вони й досі ще не вважають своєю.

Неврахування цього вагомого чинника самоідентифікації частини населення України несе в собі дуже великі ризики.

Оскільки ті, хто й досі не визначилися зі своїм остаточним вибором, можуть дуже істотно вплинути на політичний курс країни на наступних парламентських і президентських виборах.

Українці потребують самоорганізації і самопідтримки. Адже коли більшість бізнесу і підприємництва в Україні нині російськомовні, то це означає, що навряд чи вони будуть підтримувати фінансово усе українське. Воно їм чуже і незрозуміле.

Можливо, що варто, у такому разі, задуматися над тим, щоб формувати українське середовище самим.

Організовуючи українців крок за кроком в церквах, вишах, на підприємствах і так далі. Тобто створюючи українські общини, як це є за кордоном.

Засновуючи кредитні спілки, каси взаємодопомоги, підтримуючи український бізнес, чим тільки можливо, даючи відсіч «наїздам» з боку тих, хто намагається його підім’яти.

Тобто кооперуючись культурологічно, економічно і соціально. Зустрічаючись, обговорюючи проблеми, тримаючи зв’язок між собою. Підтримуючи українські періодичні видання. Потрібні лише активні люди, щоб все розпочати і зрушити цю проблему з мертвої точки.

Звісно, що потрібен певний час, щоб українізувати молодь. Треба починати із підлітків, і давати їм українською те, що у них є популярним: майнкрафт, ютуб, кіносеріали та мультсеріали, трансляцію онлайн-ігор україномовними гравцями, ютуб-канали на типові дитячо-підліткові теми. Бо це все зараз переважно російською та англійською.

Як показує історичний досвід, якщо б питання української мови порушували з 1991 року, якби провели дерусифікацію і реальну українізацію Сходу і Криму, якщо б зупинили інформаційно-культурну експансію з боку Росії, то ніякого АТО не було б взагалі.

Причина нападу Росії – це відсутність на тих територіях української мови. Тому там де російська мова – там війна. А ті хто проти української мови, ті кличуть Путіна до агресивних дій кожним неукраїнським словом.

http://www.radiosvoboda.org/a/28279748.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Украина и языковой империализм Москвы. От «советского народа» до «русского мира»

Радио Свобода  05 февраля  2017   

Виктор Каспрук

Распространена в СССР псевдоисторическая концепция о «едином советском народе», которая закрепляла доминирование россиян на оккупированных ими территориях, по сути, была предтечей путинской идеи «русского мира». Поскольку Москва уже не могла апеллировать к пропавшему вместе с Советским Союзом этому воображаемому псевдонароду, то идеологи имперской политики Кремля нашли новый термин.  Который бы так же позволял трактовать колонизированные в свое время чужие территории, как свои собственные, а население, что их населяет, считать своими подданными. Несмотря на приобретенный ими государственный статус и признание во всем мире независимыми странами.

В этом контексте стоит обратить внимание на интервью известного украинского языковеда, доктора филологических наук, директора Института украинского языка Павла Гриценка, который справедливо отметил: «Когда речь идет о «русскоязычном населении», мы имеем совсем другую ситуацию. Когда чувствовалось, что Советский Союз дышит на ладан, тогда зародилась идея создать совершенно другой тип Homo Soveticus. Тогда была разработана фантастическая по объемам, структуре и тонкостью воплощения идея русификации. Были созданы условия, при которых ты мог получить профессию только отказавшись, в процессе освоения этой профессии, от своего родного языка. Так постепенно насаждалась и формировалась эта «русскость» …

Первый этап этой манипуляции заключался в том, что «русскоязычное население» приравняли к «русским», к «соотечественникам», к тем, кого нужно защищать. Если же их надо защищать, то вы, идя из Советского Союза и создавая свои новые государства – знайте, что мы в любой момент придем и будем защищать «русскоязычное население», независимо от того это ром, или это венгр, или это украинец».

Россия вернулась к своему «интернациональному долгу»

Действительно, россияне имеют патологическую потребность кого-то от чего-то «защищать». Так СССР большую часть ХХ века пытался выдать себя за «защитника слабых народов» и «поборника справедливости».

И хотя все это выливалось в поддержку террористических и диктаторских режимов по всему миру, но чего не сделаешь ради распространения «принципиально новой модели» мироустройства.

Которая, правда, выдавала тотальную нищету большинства населения за невероятные успехи коммунистического советского руководства, а вмешательство во внутренние дела суверенных государств – за «интернациональный долг» СССР перед притесняемыми «империалистами» далекими от Москвы народами.

Теперь же Путин вмешивается и отторгает территории соседних стран, пользуясь новой идеей, которая предусматривает, что Российская Федерация возвращает части русского народа (к которому кремлевцы автоматически зачислили всех тех, кто говорит на русском языке, и кто оказался вне их контроля), защиту и помощь в соблюдении национальных, религиозных и сословных «прав».

Кремль силой пытается навязать украинцам «право» находиться в русском языковом и информационном пространстве.

Совершенно понятно, что устанавливать свой «русский мир» они планируют только там, где есть русскоязычные. Поскольку украиноязычные области им не интересны в принципе.

Последствия тотальной русификации не исчезнут сами по себе

25 лет со времени восстановления украинской государственности показали, что последствия тотальной русификации не могут исчезнуть сами по себе.

Для украинцев это очень болезненная проблема, ведь в большой части городов они до сих пор не имеют полноценной языковой среды. Несмотря на то, что это им гарантирует Конституция.

В то же время, большинство политиков в Украине боятся даже касаться языкового вопроса, заранее зная, какой будет на это реакция со стороны принципиально русскоязычных.

Но дело дерусификации Украины и формирование украинской современной политической нации не сдвинется с места, если языковая тема не будет звучать из уст политиков и с экранов телевизоров, как актуальная задача, как необходимая реформа для построения успешной и сильной Украины.

Кремль хочет подорвать украинское общество изнутри. И уничтожение украинского языка, ценностей и культуры нации – это методы и инструменты гибридной гуманитарной войны.

К сожалению, украинская политическая элита (или точнее те, кто себя за нее выдает), сегодня явно не готова стать рядом с строителями украинского ментального пространства и порвать с Москвой по-настоящему.

Ошибаются принципиальные противники украинского языка, которые почему-то думают, что можно построить какую-то фантастическую русскоязычную демократическую либеральную Украину, которая будет подавать пример России.

С другой стороны, заменить фактически действующую и поныне в Украине постсоветскую матрицу на украинскую, невозможно без формирования культурных, образовательных, политических, финансовых и промышленных элит.

 Без построения эффективного государства трудно сформировать украинскую среду

Русскоязычный совок постоянно находится в режиме самовоспроизводства, а построение неэффективного государства не может вызвать желание у тех, кто до сих пор сомневается, перейти не только на государственный язык, но и вообще воспринимать как свое государство, где постоянно происходит «улучшение ухудшения» уровня их жизни.

Замена культурного кода в таких обывателей упирается, прежде всего, в социальные вопросы. И таким образом нежелание переходить на государственный язык становится элементом внутреннего сопротивления государству, которое они до сих пор еще не считают своим.

Игнорирование этого весомого фактора самоидентификации части населения Украины – несет в себе очень большие риски.

Поскольку те, кто до сих пор не определились со своим окончательным выбором, могут очень существенно повлиять на политический курс страны на следующих парламентских и президентских выборах.

Украинцам нужна самоорганизация и самоподдержка. Ведь когда большинство бизнеса и предпринимательства в Украине сейчас русскоязычные, то это означает, что вряд ли они будут поддерживать финансово все украинское. Оно им чуждо и непонятно.

Возможно, что стоит, в таком случае, задуматься над тем, чтобы формировать украинскую среду самим.

Организуя украинцев шаг за шагом в церквях, вузах, на предприятиях и так далее. То есть, создавая украинские общины, как это есть за рубежом.

Основывая кредитные союзы, кассы взаимопомощи, поддерживая украинский бизнес, чем только возможно, давая отпор «наездам» со стороны тех, кто пытается его подмять.

То есть кооперируясь культурологически, экономически и социально. Встречаясь, обсуждая проблемы, держа связь между собой. Поддерживая украинские периодические издания. Нужны только активные люди, чтобы все начать и сдвинуть эту проблему с мертвой точки.

Конечно, требуется определенное время, чтобы украинизировать молодежь. Надо начинать с подростков, и давать им на украинском то, что у них есть популярным: майнкрафт, ютуб, киносериалы и мультсериалы, трансляцию онлайн-игр с украиноязычными игроками, ютуб-каналы на типовые детско-подростковые темы. Потому что это все сейчас в основном на русском и английском.

Как показывает исторический опыт, если бы вопрос украинского языка поднимали с 1991 года, если бы провели дерусификацию и реальную украинизацию Востока и Крыма, если бы остановили информационно-культурную экспансию со стороны России, то никакого АТО не было бы вообще.

Причина нападения России – это отсутствие на этих территориях украинского языка. Поэтому там, где русский язык – там война. А те, кто против украинского языка, те зазывают Путина к агрессивным  действиям каждым неукраинским словом.

http://www.radiosvoboda.org/a/28279748.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Експерт розповів, коли адміністрація Трампа зможе оприлюднити нову концепцію щодо РФ

Є велика ймовірність, що сценарій нового пакета санкцій у США дійсно розглядається саме в частині втручання у вибори.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, аналізуючи заяву американського сенатора про запровадження нових санкцій проти РФ після розслідування в Конгресі заяв про втручання у вибори США.

«Скоріш за все, Трамп ухвалюватиме остаточне рішення після того, як відбудеться особиста зустріч із Путіним. Саме це може стати відправною точкою, з якої розпочнеться нова політика щодо Росії та загалом геополітична ситуація. Йдеться не лише про агресію щодо України, а про весь західний світ», – припускає політолог.

На його переконання, низка заяв, які звучали під час Мюнхенської конференції, та ланцюжок подій напередодні заходу є сигналом того, що програму покращення відносин з РФ виконати навряд чи вдасться.

Не виключено, що в США готують абсолютно нову концепцію щодо РФ, яка поки не оприлюднюється. Зміни можуть відбутися або після перших 100 днів президентства Трампа, або в перший місяць після цього.

За його словами, поки ще триває та позиційна гра, перебіг якої РФ ще може змінити через певну непідготовленість США. З іншого боку, зауважив він, ми вже були свідками заклику до повернення до концепції сили.

«Це повернення до часів Рейгана, до проголошення нової холодної війни, перегонів озброєнь, що, очевидно, РФ витримати не зможе, а в США чудово це розуміють. Путін, який ставив на Трампа, може бути розчарований. Трамп може виявитися більш оперативним, ніж Клінтон, яка не робила б різких рухів. Судячи з тієї поведінки Трампа, яка є станом на сьогодні, можна припустити, що він схильний до думки, що в такому геополітичному форматі РФ існувати не може», – розмірковує політолог.

«Не виключено, що все може обернутися таким чином, що Трамп буде налаштований проти РФ більше, ніж Рейган проти Радянського Союзу», – підсумував Віктор Каспрук.

В експертному колі передбачають, що набагато сильнішим ударом, ніж санкції, для РФ може стати курс адміністрації Трампа на розморожування видобутку нафти, оскільки це прямо б’є по ринку, а до секторальних санкцій у Кремлі вже адаптувалися.

Нагадаємо, минулого тижня Дональд Трамп підписав указ про звільнення свого радника Майкла Флінна через контакти з РФ щодо скасування санкцій. Також у Вашингтоні заявили, що Білий дім має докази фальсифікації виборів.

https://www.slovoidilo.ua/2017/02/20/pogljad/polityka/ekspert-rozpoviv-koly-administracziya-trampa-zmozhe-oprylyudnyty-novu-koncepcziyu-shhodo-rf

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар