Політолог Віктор Каспрук: Росія не видасть винних у катастрофі MH-17

Заочне осудження осіб, винних у катастрофі  Boeing-777 «Малазійських авіаліній», прискорить відбування ними покарання за скоєний злочин. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News повідомив політолог Віктор Каспрук.

Експерт переконаний, що заочне осудження – це вагомий крок до здійснення справедливого правосуддя.

«Якщо причетних до катастрофи рейсу MH-17 визнають винними і доведуть їхні злочини, рано чи пізно вони можуть сісти за ґрати для відбування заслуженого покарання. Очевидно, що навіть якщо список винних у збитті Боїнга передадуть Росії, вона нікого не видасть. Більше того, частину виконавців цього злочину можуть ліквідувати, аби вони не давали свідчення. Хоча якщо путінська Росія перестане існувати у тому форматі, в якому вона зараз існує, то живих на той момент злочинців зможуть притягнути до міжнародного суду й відповідальності»

Політолог припустив, що якщо винні у катастрофі не будуть видані офіційно, можливе застосування іншої міжнародної практики – викрадення з території держави, де вони перебувають.

«Якщо країна, де перебуває злочинець, його не видає, в такому разі можливе застосування механізму викрадення. Хоча сумніваюся, що країни Заходу підуть на це та ще й проти Росії. Оприлюднення імен злочинців допоможе вибудувати логічний ланцюжок і з’ясувати, хто посилав їх на цей злочин. Це буде дуже потужний інформаційний привід, з якого справа може перерости до якихось більш реальних речей, коли для цього визріють відповідні політичні можливості»

Нагадаємо, 17 липня 2014 року над територією Донецької області вистрілом із зенітно-ракетного комплексу «Бук-М1» був збитий літак Boeing-777 авіакомпанії Malaysia Airlines, що виконував рейс Амстердам-Куала-Лумпур. В результаті авіакатастрофи загинули 298 осіб, з них 193 – громадяни Нідерландів, 43 – Малайзії, 27 – Австралії, 12 – Індонезії, 10 – Великобританії та інших країн світу.

Міністр закордонних справ Австралії Джулі Бішоп не виключила, що підозрюваних у знищенні літака, можуть осудити заочно.

Валерій Савицький

https://ua.news/ua/politolog-viktor-kaspruk-rosiya-ne-vidast-vinnih-u-zbitti-mh-17/

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | 1 коментар

Пастка за Путіним закривається повільно. Але закривається

 

1 a Путін

Віктор Каспрук

Як довго Путін ще буде залишатися при владі? Поки що він «скромно» планує тільки до 2024 року.

Але хіба хто може вірити у те, що він взагалі здатен відмовитися від президентської посади?

Ситуація складається таким чином, що він сам загнав себе у страшну пастку.

Можливо, що він ще сам всього не усвідомлює, але може статися так, що, в найближчий час Путін буде заздрити Чаушеску чи Саддаму Хусейну.

Так драматургія усунення від влади Ніколає Чаушеску тривала всього два дні, і він навіть не встиг до кінця усвідомити наближення своєї кончини.

А іракський диктатор Саддам Хусейн, ховаючись у «норі», продовжував вірити у те, що народ чекає на його повернення.

Пастка за Путіним закривається повільно. І ось у чому особлива гострота ситуації: вона закривається повільно, неухильно і робить цю ситуацію вже невідворотною.

Проте, коли тоталітарний лідер втрачає владу, то результатом може бути декілька варіантів розвитку подій.

Перший: нова група (близьких до нового лідера силовиків) перехоплює владу і формується новий режим, який, майже нічим не відрізняється від попереднього.

За ситуації, коли путінський режим тримається на цементуючій силі ФСБ-КГБ, це може відбутися у випадку, коли конфлікт, який вже прослідковується між «старим» і «новим» ФСБ, увійде у стадію критичного загострення.

У такому разі, «старе» ФСБ, неформальними лідерами якого є генерали Сергій Іванов, Микола Патрушев, Олександр Бортіков та Віктор Черкесов, вже не зможе утримувати контроль над «новим» ФСБ, яке представляють генерали Володимир Кулішов, Сергій Смірнов, Дмитро Шальков і Олександр Купряжкін.

Парадоксальність ситуації, котра склалася, полягає в тому, що хоча Путін у травні 2008 року й поставив на чолі «нового» ФСБ свою довірену особу Олександра Бортікова, однак сьогодні він не може покладатися на нових ефесбістів, з причини «нечесного» розподілу фінансових і майнових активів.

Його нові соратники із ФСБ дуже незадоволені тим, що старші колеги, ще в часи президенства Єльцина, спромоглися отримати у свою власність компанії, банки, заводи та ще багато яких привабливих активів, володіння якими вони нині воліють не афішувати публічно.

Покоління «нового» ФСБ вже змушене було задовольнятися тим, що залишилося від попереднього дерибану старшими. І з цим вони ніяк не хочуть миритися.

І тут необхідно звернути увагу на той факт, що якщо в умовах колишньої відносної економічної стабільності в Росії Путіну вдавалося хоч якось стримувати ці дві антагоністичні команди, то нині це стає робити все важче і важче.

Члени корпорації нового ФСБ також хочуть свою «законну» частину з «російського пирога».

Прагнучи залишити у спадок своїм дітям і внукам хоч щось із того, що «старі ефесбісти» нагромадили в часи первісного накопичення капіталів у Російській Федерації.

Проте, це вже питання, яке явно виходить за рамки компетенції «нового» ФСБ.

Бо у такому разі необхідно буде визнати, що це нагромадження капіталів відбувалося з порушенням законів Росії.

Коли, використовуючи некомпетентність і слабкість державних інститутів, загальнонаціональні цінності дісталися кільком злочинним кланам. Серед яких і «старе» ФСБ.

Тому Путіну, в найближчий час, доведеться вибирати, на який бік він стане.

Адже, коли б він дав вказівку офіційно, в судовому порядку, переглядати приватизаційні та рейдерські операції 90-х років, то зачепить і його таємні активи.

Оскільки усі путінські фінансові накопичення в зарубіжних банках, давно вже не є секретом для західних спецслужб.

За ситуації економічної кризи в Росії, яка має тенденцію постійного погіршення і поглиблення, йому вкрай необхідно знайти «офірних цапів», на яких було б легко списати усі прорахунки його режиму.

Тому теперішня путінська дилема є не просто надскладною, вона, по суті, є трагічною для нього.

Оскільки вимагає від нього майже неможливого вибору: або продовжувати опиратися на угрупування «старого» ФСБ (підставляючи при цьому свою особисту безпеку), або ж піти на фінансові поступки «новому» ФСБ і перерозподілити, на користь цього клану, частину привласненого колись незаконним шляхом «старими ефесбістами».

Додаткова пастка для Путіна полягає у тому, що коли він затягуватиме з подібним рішенням, вибираючи занадто довго найбільш прийнятний для себе варіант, то неминуче, що одна зі сторін сама спробує вирішити це питання на свою користь.

Одним із вірогідних варіантів дій на випередження з боку «нового» ФСБ, може стати реалізація швидкого палацового перевороту, який реалізовуватиметься під виглядом соціального тиску на владу під час потужних народних виступів у великих містах Росії.

Тоді цілком можливим є другий варіант розвитку подій: для того, щоб зберегти себе, режим вирішить замінити Путіна.

Що, в подальшому, може виглядати приблизно таким чином. Підконтрольні владі телебачення та медіа повідомляють про те, що у зв’язку з різким погіршенням здоров’я президента Росії він попросився у відставку.

А тимчасово обов’язки Путіна (до оприлюднення часу проведення нових президентських виборів) виконуватиме прем’єр-міністр Медведєв.

І якщо це відбудеться дійсно саме так, то стане лише тимчасовою передишкою для влади ФСБ.

Оскільки, не дивлячись на фантастичні дуті рейтинги Путіна, достатньо тільки іскри для початку народного повстання.

Бо низькі світові ціни на нафту і газ вже не здатні слугувати соціальним буфером між владою і народом.

Тому «нове» ФСБ може (для власного самозбереження) спробувати діяти на випередження.

Таким чином, владі ФСБ-КГБ може вдатися, на певний час, відтягнути повний крах свого режиму, і цим уникнути розгромного для них третього варіанту. За якого, нове демократичне керівництво повністю заміняє путінське кримінальне угруповання.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Визволення Мосула – це ще не кінець «Ісламської держави»

FOTO.jpg

Віктор Каспрук

Взяття Мосула іракською армією стало важливою віхою в боротьбі з ісламським тероризмом. Можна цілком говорити про перемогу Міжнародної коаліції на чолі з США, яка й далі буде підтримувати своїх іракських партнерів у боротьбі з «Ісламською державою».

Однак навіть «зачистка» терористів з ІДІЛ та їхнє знищення в Мосулі не може повністю припинити конфронтацію в Іраку.

Адже той факт, що іракська територія продовжуватиме контролюватися шиїтською меншиною, лише здатен перевести процес протистояння в інше русло.

Крім того, необхідно враховувати те, з яким видом ісламістського екстремізму Захід має справу сьогодні.

Ісламісти у жодному разі не збираються відмовлятися від ідеї всесвітнього Халіфату. І коли ІДІЛ зазнає остаточної поразки в Іраку, вони перегрупують свої сили, розосередяться і будуть готуватися до нових видів боротьби з західною цивілізацією.

Тому ейфорії від того, що кінець так званого Халіфату «Ісламської держави» вже близький, не має бути. Адже можна спрогнозувати, що розгромлений «Ісламістський Інтернаціонал» почне терміново перебазовуватись на свої колишні бази в Європі. А це означатиме, що вони здатні різко активізувати свою терористичну діяльність на Європейському континенті.

Таким чином прибульці з Близького Сходу можуть почати «визволяти» від «невірних» вже Європу, яка сором’язливо закриває очі на те, що щороку чисельність її мусульманського населення стрімко зростає. І що, в переважній більшості випадків, це населення не бажає інтегруватися в соціуми європейських країн.

Той факт, що «Ісламська держава» спромоглася захопити і певний час контролювати великі частини територій Іраку і Сирії, говорить лише про одне. Вони вибрали для нападів найбільш слабкі ланки державних утворень, які не була здатна захищати і контролювати діюча влада. І отримавши для себе цей «цінний» досвід, ісламістські угрупування будуть робити спроби повторити його ще деінде.

Власне, тут немає нічого дивного. Більше тисячі років мусульмани намагаються завойовувати християнські території. І наступ ісламістів на Європу нині є цьому наглядним підтвердженням.

Тому цілком логічно говорити про «безперервний цикл» ісламського наступу, яким символізується мусульманська фундаменталістська близькосхідна експансія.

Небезпека такого наступу ще й в тому, що озброївшись радикальною релігійною ідеологією і маючи можливість різними шляхами здобувати сучасну зброю (за винятком хіба що ядерної), терористи мають намір запустити насильницький джихад проти всієї західної демократичної цивілізації.

«Ісламська держава» не є останнім проектом ісламістів у протистоянні із Заходом. Особливо враховуючи те, що в намаганні знищити Ізраїль, Москва, і в  часи СРСР, і тепер, використовує ісламістських радикалів для спроби демонтажу ізраїльської державності.

Звільнення від терористів ІДІЛ Мосула – це лише один із етапів боротьби цивілізованого світу з радикальним ісламом.

Але живучи в цивілізованих державах дуже важко собі уявити, що відчувають звільненні люди на іракських територіях. Через який травматичний нестерпний стан пройшли громадяни Іраку, котрі проживали на окупованій частині країни. І це здатні зрозуміти лише українці, які проживали на окупованій Росією частині Донбасу, і були звільнені.

Якщо пригадати, що довгостроковою метою «Аль-Каїди» було створення нового Халіфату, то «Ісламська держава» відрізняється від «Аль-Каїди» лише тим, що її лідери вважали, що цей Халіфат може бути проголошений вже зараз, а не в майбутньому.

Проте, якщо навіть вдасться повністю звільнити Ірак від терористів, то це означатиме лише початок затяжного нового «циклу помсти і відплати» на Близькому Сході. А на зміну «Аль-Каїді» і «Ісламській державі» цілком може прийти якась третя терористична сила, на кшталт «Мусульманської спілки вірних».

На жаль, у Багдаді і далі не може бути все спокійно. Оскільки після повного, або часткового вирішення питання з терористами з ІДІЛ, цим іракські проблеми не закінчуються. Іракські курди не приховують того, що хочуть окремої від Іраку держави. А це здатне спровокувати турецьке вторгнення до Іракського Курдистану, оскільки Анкара категорично проти створення курдської держави на своєму кордоні.

Визволення Мосула – це ще не кінець «Ісламської держави». Ідеологія ІДІЛ «не померла». Боротьба ІДІЛ здатна трансформуватися з територіальної боротьби на Близькому Сході до терактів у Європі. Тому наступні свої дії «Ісламська держава» може продемонструвати терактами в Парижі, Брюсселі, Берліні, або в Лондоні.

Подібним до ІДІЛ фанатичним ісламістським угрупуванням кровопролиття потрібно для того, щоб у пересічних громадян посіяти страх від самої можливості терактів. Адже коли їх бояться, то це стає відправною точкою для інтервенції тероризму вже в інших місцях.

Треба визнати, що ІДІЛ залишиться негативним феноменом в історії другого десятиліття ХХІ століття. Адже йому вдалося майже 5 років «кошмарити» весь Близький Схід.

Попри все, своєю діяльністю ІДІЛ доказав, що для того, аби тримати «в узді» тероризм потрібно виробити кардинально інші підходи. А для того, щоб їх знайти, потрібно зрозуміти саму природу поширення по світу ісламістського фундаменталізму.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Ризики для України від «незачищеної» агентурної мережі Москви

Радіо Свобода 11 Червень 2017 

Віктор Каспрук

Після трьох років війни Росії з Україною ще більш різко постає питання, як довго агресія Москви буде продовжуватись. Але поки не відбулося жодного показового суду, щоб всі побачили, що чекає на зрадників, окупантів, диверсантів, сепаратистів, колаборантів, агентів Путіна і резидентуру ФСБ, громадян України важко переконати в тому, що злочинці отримають по заслугах.

Щоденна інформація з українсько-російського фронту протистояння – загиблі і поранені, страждання простих людей, що опинилися під окупацією та проблеми переселенців, які втекли від «русского мира», щоразу переконують у тому, що толерантність і поблажливість до ворогів може обернутися поразкою державності, якщо все так продовжуватиметься й далі.

Нині склалася ситуація, котра дуже подібна до тієї, що була в Києві у 90-і роки. Коли у всіх на слуху були діяння бандитських «бригад».

Кияни добре знали клички лідерів бандформувань, котрі в міських районах вводили свої правила беззаконня.

Але якимсь дивним чином дуже довго перебували поза увагою силових органів.

І лише тоді, коли їх почали одного за одним «ліквідовувати» та заповнювати дорогими пам’ятниками їм перші ділянки столичних цвинтарів, усе почало потроху стухати.

Так само пересічні українці бачать, що у Верховній Раді, в різних ешелонах управління Україною та бюрократичному апараті діє агентурна мережа Росії.

Ця агентура постачає ресурси на окуповані території, підтримує прозорість кордону з захопленими землями, закріплює функціонування банків агресора в Україні і забезпечує безвізовий режим з Росією.​

Кадровий резерв Партії регіонів нікуди не подівся

Під час правління Януковича вся ця агентура дуже себе розкрила, адже вони думали, що прийшли назавжди.

А це був фактично увесь вищий склад Партії регіонів та велика частина обласних і районних активістів на місцях.

Та після перемоги Майдану-2 це питання було чомусь поступово «спущено на гальмах».

Що дало можливість значній частині соратників колишнього президента перемістилися до новостворених партій з цілком благозвучними назвами, і знову легально зайнятися колишньою «політичною діяльністю».

Тому чекати на спробу реваншу кадрів Партії регіонів, як би вони тепер не називалися, можна у будь-який сприятливий для намірів Москви момент.

Оскільки ні поглядів своїх, ні цілей вони не змінили, лише притихли і замаскувалися до певного часу.

Неоголошена війна Кремля спонукала кожного в Україні зробити вибір – з ким він.

Вибір українців – це демократія, свобода і Європейський союз. Але цей вибір потрібно захистити.

Сила Москви у тому, що її агентурна мережа в Україні настільки розгалужена, що не завжди потрібно присилати професійних шпигунів, коли є готові кадри на місцях.

Ці кадри в українському політикумі і соціумі готові підключитися, реалізовуючи втручання Росії у майбутні парламентські і президентські вибори.

Кремль готовий використати кримінальні елементи для своїх цілей

У хід може піти залучення не тільки відверто проросійських політиків та агентів впливу московської церкви, а й організованих злочинних груп.

Які використовуються в Україні для просування інтересів Росії та в ролі інструментів розвідувальної діяльності і політичного впливу.

До цього переліку можна додати і «тітушок». Варто пригадати, як в місті Дніпрі були залучені до антиукраїнських акцій «спортсмени».

Кагебістський режим в Росії широко користується по всьому світу своїм впливом на кримінальні елементи.

Але в Україні цей вплив ще більш небезпечний, оскільки зв’язки між злочинними угрупованнями двох країн постійно використовуються Москвою для вирішення своїх «специфічних» завдань на українській території.

Кремлю не важко через своїх агентів впливу в Україні, розплачуючись «чорним налом», активізувати антиукраїнські сили, коли в Росії вважатимуть, що настав найбільш вдалий момент для підриву української державності.

Тому необхідно перекрити будь-які можливості для незаконного фінансування Росією деструктивних сил в Україні та постійно відслідковувати потенційні групи ризику, які путінський режим здатен використовувати у своїх інтересах.

А це означає, що російські банки та інші фінансові структури Росії не мусять мати можливості переміщати, відмивати і накопичувати кошти в Україні.

Адже коли не буде фінансування, то це набагато зменшить ризики залучення «тітушок» та інших кримінальних елементів для провокування протиправних і незаконних дій.

Московське «гібридне православ’я» розпустило свої «щупальця» по всій Україні

Якщо Путін переконається в тому, що застосовуючи військовий тиск йому не вдасться примусити Київ піти на фатальні для нього поступки, то він може зробити свою основну ставку на створення турбулентності в середині самої України.

При цьому він вкотре опиратиметься на можливості московського «гібридного православ’я», яке розпустило свої «щупальця» по всій українській території.

Росія постійно використовує підконтрольні їй релігійні громади в Україні, роблячи вигляд, що вона є захисником християнських цінностей, для своїх підривних цілей.

Тут важливо пам’ятати давню українську історію. Коли, завдяки підривній роботі московської церкви серед козацької старшини, не всі козацькі полковники підтримали гетьмана Івана Мазепу, ввергши цим Україну в століття мороку бездержавності.

Тоді російські церковники спромоглися переконати частину козаків, що не можна виступати проти своїх же православних, і що потрібно підтримати «православного царя».

Тепер же, РПЦ, діяльність якої в радянські часи була підпорядкована КГБ, а тепер ФСБ, взагалі б не мала більше продовжувати свою підривну діяльність в Україні.

Адже Кремль постійно використовує свою «православну» церкву для проросійської пропаганди і розвідувальних цілей.

А застосовуваний Росією «православний фундаменталізм», покликаний просувати агресивну релігійну винятковість стосовно інших християнських спільнот, заперечуючи основні принципи демократичного суспільства і правової держави.

Проблема посилюється ще й тим, що у попередні роки РПЦ спромоглася набудувати величезну кількість храмів, організовуючи російські парафії скрізь по Україні.

Таким чином Кремль отримав численну церковну агентурну мережу, яка досягає найглибших прошарків суспільства – сім’ї.

Зумівши перевернути з ніг на голову тяжіння українців до моральних християнських цінностей.

Цінностей, що колись підривали радянську систему, а тепер імітація яких підступно використовується Москвою для досягнення своїх інтересів.

Відбити військову агресію Кремля і унеможливити його відверте втручання в справи України стане можливим лише за умови, коли вдасться виявити й нейтралізувати агентів впливу і агентурні мережі Москви.

Які, подібно раковим пухлинам, проникли у політичні, економічні, релігійні і соціальні структури Української держави.

Якщо ж агентура Росії продовжуватиме свою деструктивну діяльність в Україні, то, досягти не тільки миру, а й мінімальної стабілізації на українських теренах буде неможливо.

https://www.radiosvoboda.org/a/28540017.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Риски для Украины от «незачищенной» агентурной сети Москвы

Радио Свобода  11 Июнь  2017 

Виктор Каспрук

После трех лет войны России с Украиной еще более резко встает вопрос, как долго агрессия Москвы будет продолжаться. Но пока не было ни одного показательного суда, чтобы все увидели, что ждет предателей, оккупантов, диверсантов, сепаратистов, коллаборационистов, агентов Путина и резидентуру ФСБ, граждан Украины трудно убедить в том, что преступники получат по заслугам.

Ежедневная информация с украинско-российского фронта противостояния – погибшие и раненые, страдания простых людей, оказавшихся под оккупацией и проблемы переселенцев, бежавших от «русского мира», каждый раз убеждают в том, что толерантность и снисходительность к врагам может обернуться поражением государственности, если все так будет продолжаться и дальше.

В настоящее время сложилась ситуация, очень подобна той, что была в Киеве в девяностые годы. Когда у всех на слуху были деяния бандитских «бригад».

Киевляне хорошо знали клички лидеров бандформирований, которые в городских районах вводили свои правила беззакония.

Но каким-то странным образом очень долго находились вне поля зрения силовых органов. И только тогда, когда их начали одного за другим «ликвидировать» и заполнять дорогими памятниками им первые участки столичных кладбищ, все начало понемногу стухать.

Так же рядовые украинцы видят, что в Верховной Раде, в различных эшелонах управления Украиной и бюрократическом аппарате действует агентурная сеть России.

Эта агентура поставляет ресурсы на оккупированные территории, поддерживает прозрачность границы с захваченными землями, закрепляет функционирования банков агрессора в Украине и обеспечивает безвизовый режим с Россией.

Кадровый резерв Партии регионов никуда не делся

Во время правления Януковича вся эта агентура очень себя раскрыла, ведь они думали, что пришли навсегда.

А это был фактически весь высший состав Партии регионов и большая часть областных и районных активистов на местах.

Но после победы Майдана-2 этот вопрос был почему-то постепенно «спущен на тормозах».

Что позволило значительной части соратников бывшего президента переместится во вновь созданные партии с вполне благозвучными названиями. И снова легально заняться прежней «политической деятельностью».

Поэтому ждать попытки реванша кадров Партии регионов, как бы они теперь ни назывались, можно в любой благоприятный для намерений Москвы момент.

Поскольку ни взглядов своих, ни целей они не изменили, только притихли и замаскировались до поры до времени.

Необъявленная война Кремля побудила каждого в Украине сделать выбор – с кем он.

Выбор украинцев – это демократия, свобода и Европейский союз. Но этот выбор нужно защитить.

Сила Москвы в том, что ее агентурная сеть в Украине настолько разветвленная, что не всегда нужно присылать профессиональных шпионов, когда есть готовые кадры на местах.

Эти кадры в украинском политикуме и социуме готовы подключиться, реализуя вмешательства России в предстоящие парламентские и президентские выборы.

Кремль готов использовать криминальные элементы для своих целей

В ход может пойти привлечение не только откровенно пророссийских политиков и агентов влияния московской церкви, но и организованных преступных групп.

Которые используются в Украине для продвижения интересов России и в роли инструментов разведывательной деятельности и политического влияния.

К этому перечню можно добавить и «титушок». Стоит вспомнить, как в городе Днепре были привлечены к антиукраинским  акциям «спортсмены».

Кагебистский режим в России широко пользуется по всему миру  своим влиянием на криминальные элементы.

Но в Украине это влияние еще более опасно, поскольку связи между преступными группировками двух стран постоянно используются Москвой для решения своих «специфических» задач на украинской территории.

Кремлю не трудно через своих агентов влияния в Украине, расплачиваясь «черным налом», активизировать антиукраинские силы, когда в России будут считать, что наступил самый подходящий момент для подрыва украинской государственности.

Поэтому необходимо перекрыть любые возможности для незаконного финансирования Россией деструктивных сил в Украине и постоянно отслеживать потенциальные группы риска, которые путинский режим способен использовать в своих интересах.

А это значит, что российские банки и другие финансовые структуры России не должны иметь возможности перемещать, отмывать и накапливать средства в Украине.

Ведь если не будет финансирования, то это намного уменьшит риски привлечения «титушок» и других криминальных элементов для провоцирования противоправных и незаконных действий.

Московское «гибридное православие» распустило свои «щупальца» по всей Украине

Если Путин убедится в том, что применяя военное давление ему не удастся заставить Киев пойти на роковые для него уступки, то он может сделать свою основную ставку на создание турбулентности внутри самой Украины.

При этом он в очередной раз будет опираться на возможности московского «гибридного православия», которое распустило свои «щупальца» по всей украинской территории. Россия постоянно использует подконтрольные ей религиозные общины в Украине, делая вид, что она является защитником христианских ценностей, для своих подрывных целей.

Здесь важно помнить давнюю украинскую историю. Когда, благодаря подрывной работе московской церкви среди казацкой старшины, не все казацкие полковники поддержали гетмана Ивана Мазепу, ввергши этим Украину в столетия  мрака безгосударственности. Тогда российские церковники смогли убедить часть казаков, что нельзя выступать против своих же православных, и что нужно поддержать «православного царя».

Теперь же, РПЦ, деятельность которой в советские времена была подчинена КГБ, а теперь ФСБ, вообще бы не должна была больше продолжать свою подрывную деятельность в Украине.

Ведь Кремль постоянно использует свою «православную» церковь для пророссийской пропаганды и разведывательных целей.

А применяемый Россией «православный фундаментализм», призванный продвигать агрессивную религиозную исключительность относительно других христианских сообществ, отрицая основные принципы демократического общества и правового государства.

Проблема усугубляется еще и тем, что в предыдущие годы РПЦ смогла настроить огромное количество храмов, организуя российские приходы везде по Украине.

Таким образом, Кремль получил многочисленную церковную агентурную сеть, которая достигает глубоких слоев общества – семьи.

Сумев перевернуть с ног на голову тягу украинцев к моральным христианским ценностям.

Ценностей, что когда-то подрывали советскую систему, а теперь имитация которых коварно используется Москвой для достижения своих интересов.

Отразить военную агрессию Кремля и сделать невозможным его откровенное вмешательство в дела Украины станет возможным только при условии, что удастся обнаружить и нейтрализовать агентов влияния и агентурные сети Москвы.

Которые, подобно раковым опухолям, проникли в политические, экономические, религиозные и социальные структуры Украинского государства.

Если же агентура России будет продолжать свою деструктивную деятельность в Украине, то, достичь не только мира, но и минимальной стабилизации на украинской территории будет невозможно.

https://www.radiosvoboda.org/a/28540017.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Чи може дестабілізація в Ірані спровокувати “іранську весну?”

«Дзеркало тижня. Україна» №23, 16 червня 2017

Віктор Каспрук

Якщо досі Ірану вдавалося позиціювати себе як відносно сильну і стабільну державу з ефективними службами безпеки, то після терактів у парламенті Ірану та в мавзолеї Хомейні, відповідальність за які взяла на себе “Ісламська держава”, постає багато запитань. 

Раніше Тегеран міг “підривати” ІДІЛ і його ідеологію, запобігаючи при цьому нападові на іранські території. Тепер же джихадисти можуть відчути заохочення, побачивши уразливість Ірану, що є тривожним сигналом для іранського апарату безпеки.

Адже Іран стає уразливим не лише для терористів. Менш захищеною може виявитися вся система теократичної влади, яку режим мулл так ретельно вибудовував після перемоги Ісламської революції в 1979 р.

Останніми роками Ірану вдавалося компенсувати свої серйозні внутрішні проблеми втручаннями за межами власної території. На підтримку своїх союзників у Сирії, Іраку і ліванського ісламістського угруповання “Хезболла” режим витрачає мільярди доларів.

Розробивши потужний потенціал боротьби з екстремістами, спираючись на контррозвідку, сили безпеки та воєнізовану міліцію “Басідж”, Іран завдяки репресивним методам перетворився на одну з найстабільніших країн регіону.

Але недавня терористична атака джихадистів може послужити поштовхом до зниження цієї стабільності і спровокувати щось на кшталт “іранської весни”. Особливо з урахуванням того, що чимало соціальних прошарків в Ірані незадоволені тривалим правлінням релігійних ортодоксів і прагнуть кардинальних змін.

Проте чому тоді, коли у 2011 р. хвиля протестів з вимогами реформування почала “струшувати” один за одним уряди в багатьох країнах арабського світу, “вітри змін” не долетіли до Ірану?

Це можна пояснити кількома причинами. Масові народні протести, що розпочалися влітку 2009 р., коли сотні тисяч іранців оскаржували обрання президентом Махмуда Ахмадінежада, були жорстоко придушені. Тисячі демонстрантів і активістів потрапили до в’язниць, що надовго “збило” революційні настрої серед незадоволених режимом.

Маючи Корпус вартових Ісламської революції та численні спецслужби, які контролюють і відстежують більшість аспектів життя іранського суспільства, владному режиму вдається “прикриватися” цією великою й складною системою. А це дозволяє зробити анонімними тих, хто віддає накази репресувати населення.

Слід враховувати і той факт, що іранський уряд має у своєму підпорядкуванні гігантську пропагандистську машину. Яка здатна препарувати в потрібному режимові руслі будь-яку інформацію і зробити її домінуючою для значної частини громадян.

І, хоча перші терористичні акти в Ірані не можуть “вибити” підвалин з-під фундаменталістського режиму теократів, вони здатні зародити підозру в іранському соціумі, що владі, яка постійно застосовує репресії до народу, вже не під силу повністю контролювати ситуацію в державі.

А це може підштовхнути громадську думку до того, що архаїчна й незбалансована структура системи управління потребує трансформації.

Не обов’язково “іранська весна” повторюватиме революції в арабському світі. Це може бути “революція молоді”. Адже на сьогодні дві третини сімдесятивосьмимільйонного населення Ірану народилися вже після революції 1979 р. Переважна більшість цих молодих і освічених людей зовсім не зацікавлена жити в країні, де все за них вирішує купка релігійних ортодоксів, котрі хочуть назавжди законсервувати Іран у минулому.

Прихильники жорсткої лінії непримиренно протистоять реформаторам, побоюючись, що, отримавши свободу дій, громадяни кидатимуть владі все більше викликів. Але для іранської молоді нині характерно, що вона шукає розширення практичних прав, а не переймається змінами, вибудовуючи грандіозні політичні стратегії.

Багато хто вважав, що жорстоке придушення народного опору в 2009 р. нав’язало молодому поколінню політичний нігілізм. Коли режим після протестів заарештував провідних політичних діячів, то не було жодної серйозної реакції з боку їхніх прихильників. Після масових арештів влада посилила контроль над суспільством і святкувала свою перемогу.

Проте демографічна ситуація в Ірані така, що молодь відіграє першорядну роль у виборах. Вона є своєрідним політичним барометром, на реакцію якого режим спирається, щоб показати свою легітимність противникам всередині і за межами Ірану.

Власне, і перше, в 2013 р., і друге президентство Хасана Рухані, після того, як більшість лідерів реформаторського руху опинилися в тюрмах, стало наслідком рішення верховного лідера Алі Хаменеї та його найближчого оточення імітувати цю легітимність.

Хоча політична платформа Хасана Рухані полягала у створенні ширших можливостей для політичних та соціальних свобод, схвалення Хаменеї президенства Рухані і в 2017 р. продемонструвало, що режим добре засвоїв уроки народного повстання 2009 р.

Можна сказати, що досі у світі було дві версії сприйняття Ірану. Одна з них — це ідеологічно виважені та спеціально для цього підібрані чоловіки й жінки, що скандують “Смерть Америці!”

Друга — море протестуючих іранців, які висловлюють свій гнів і несприйняття засилля ісламістського режиму. Ці дві версії співіснували впродовж майже двох десятиліть. Багато хто на Заході сподівався, що друга група повстане і позбавить себе та світ агресивного теократичного режиму.

Але є й третій варіант Ірану, який може перевернути ці бачення ситуації. Він з’явився в листопаді 2014 р., коли помер від раку іранський композитор, музикант і співак Мортаза Пашеї. Кілька текстових повідомлень на мобільний додаток Вайбер, що дозволяє користувачам телефонувати й відсилати безкоштовні текстові повідомлення, — і десятки тисяч іранців вийшли на вулиці.

Натовпи зібралися в десятках міст, у тому числі в столиці Тегерані, де Мортаза Пашеї жив. Іран не бачив стількох людей із часу повстання 2009 р.

Пашеї не був політично заангажованим або дуже відомим до своєї смерті. Його мелодійна й меланхолійна музика розповідала про іранське життя і була серед небагатьох, які схвалював режим. Мортаза Пашеї став компромісною постаттю, яку визнавали і молодь, і влада.

Через кілька годин після смерті Пашеї його пісні вже лунали на кожній вулиці, де збиралися його прихильники. Вони заполонили багато вулиць. Це в Ірані — незаконно, а спів у громадських місцях — взагалі заборонений. Заскочений спонтанністю й масштабом зборів, режим стояв ніби осторонь і тільки спостерігав за всім цим.

Народний траур за композитором дозволив послати режимові Алі Хаменеї закодоване послання. Великі натовпи показали, що молодіжний рух ще живий і здатен залучати у свої ряди багато людей, але він не хоче провокувати владу й підштовхувати її до репресивних дій. Бо спогади про насильство 2009 р. все ще свіжі в пам’яті.

Молодь Ірану прагне відігравати дедалі активнішу роль, але вибирає шлях мирної поведінки, поступово нарощуючи тиск на режим, аби спонукати його враховувати її інтереси та впроваджувати зміни, які на часі.

Цей рух є частиною процесу становлення громадянського суспільства в Ірані і, поряд з іншими рухами та партіями, здатен торувати тернистий шлях до демократії. І хоча режим може не реагувати на ці повідомлення зразу, та він чує й розуміє їх.

Імовірність “іранської весни” залежатиме від багатьох чинників. Але демографічна ситуація в цій країні вочевидь працює не на руку владі. Рік у рік відсоток молоді в іранському суспільстві неухильно зростатиме, а це означає, що утримувати соціум у тому стані, який ісламісти запрограмували йому після Ісламської революції, ставатиме дедалі важче.

Тобто цілком можна буде говорити про “революцію молодих”, які бачать шлях розвитку Ірану в його рухові до демократії.

Іранці прагнуть змін. Режим буде вимушений послабити тиск на суспільство і вже не зможе силоміць нав’язувати йому свої ісламістські порядки, що їх більшість громадян відторгають, але мусять терпіти.

Після президентських виборів в Ірані, які відбулися в травні, президент Хасан Рухані отримав вагомий мандат довіри, аби виконати свою обіцянку “десек’юритизації” іранського суспільства.

Однак напади терористів можуть дати підстави вартовим Ісламської революції, під приводом протистояння джихадистам, спробувати розправитися з внутрішнім інакодумством.

Якщо ж Рухані вдасться швидко досягти консенсусу в спірних питаннях щодо просування вперед, враховуючи думки всіх зацікавлених політичних сторін і зближуючи з ними свої позиції, то цим він зможе значно послабити впливи сил безпеки й унеможливить їхній реванш.

Допускаючи більш високий рівень політичного плюралізму, іранський президент міг би запобігти розвиткові непродуктивної “гри”, взаємних обвинувачень та поглибленню поляризації в суспільстві.

Це можна було б зробити через Верховну раду національної безпеки, до складу якої входять основні цивільні й військові керівники і яка приймає всі ключові рішення щодо національної безпеки в Ірані.

З огляду на великий досвід Хасана Рухані, який тривалий час був секретарем Верховної ради національної безпеки, він має практичні навички для того, аби, скориставшись цією перевагою, досягти свої мети.

Сьогодні молоді іранці — рушійна сила змін у країні. Тому успіх президента Рухані великою мірою залежатиме від того, чи зможе він залучити на свій бік молодь і чи молоде покоління повірить йому.

https://dt.ua/internal/chi-mozhe-destabilizaciya-v-irani-sprovokuvati-iransku-vesnu-245830_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | 1 коментар

Может ли дестабилизация в Иране спровоцировать “иранскую весну?”

«Зеркало недели. Украина» №23, 16 июня  2017

Виктор Каспрук

Если до сих пор Ирану удавалось позиционировать себя как относительно сильное и стабильное государство с эффективными службами безопасности, то после терактов в парламенте Ирана и мавзолее Хомейни, ответственность за которые взяло на себя “Исламское государство”, возникает много вопросов. 

Раньше Тегеран мог подрывать ИГИЛ и его идеологию, предотвращая при этом нападения на иранские территории. Теперь же джихадисты могут чувствовать поощрение, увидев уязвимость Ирана, что является тревожным сигналом для иранского аппарата безопасности.

Ведь Иран становится уязвимым не только для террористов. Менее защищенной может оказаться вся система теократической власти, которую режим мулл так тщательно выстраивал после победы Исламской революции 1979 г.

В последние годы Ирану удавалось компенсировать свои серьезные внутренние проблемы вмешательством за пределами собственной территории. В поддержку своих союзников в Сирии, Ираке и ливанской исламистской группировки “Хезболла” режим тратит миллиарды долларов.

Разработав мощный потенциал борьбы с экстремистами, опираясь на контрразведку, силы безопасности и военизированную милицию “Басидж”, Иран благодаря репрессивным методам превратился в одну из самых стабильных стран региона.

Но недавняя террористическая атака джихадистов может послужить толчком к снижению этой стабильности и спровоцировать что-то вроде “иранской весны”. Особенно с учетом того, что многие социальные слои в Иране недовольны продолжительным правлением религиозных ортодоксов и жаждут кардинальных изменений.

Но почему тогда, когда в 2011 г. волна протестов с требованием реформирования начала трясти одно за другим правительства во многих странах арабского мира, “ветра перемен” не долетели до Ирана?

Это можно объяснить несколькими причинами. Массовые народные протесты, начавшиеся летом 2009 г., когда сотни тысяч иранцев опротестовывали избрание президентом Махмуда Ахмадинежада, были жестоко подавлены. Тысячи демонстрантов и активистов попали в тюрьмы, что надолго сбило революционные настроения среди недовольных режимом.

Имея Корпус стражей Исламской революции и многочисленные спецслужбы, которые контролируют и отслеживают большинство аспектов жизни иранского общества, властному режиму удается прикрываться этой большой и сложной системой. А это позволяет сделать анонимными тех, кто отдает приказы репрессировать население.

Нужно учитывать и то, что у иранского правительства в подчинении гигантская пропагандистская машина, способная препарировать в нужном режиму русле любую информацию и сделать ее доминирующей для значительной части граждан.

И хотя первые террористические акты в Иране не могут выбить основы из-под фундаменталистского режима теократов, они способны зародить подозрение в иранском социуме, что власти, постоянно применяющей репрессии к народу, уже не по силам полностью контролировать ситуацию в государстве.

А это может подтолкнуть общественное мнение к тому, что архаичная и несбалансированная структура системы управления нуждается в трансформации.

Не обязательно “иранская весна” будет повторять революции в арабском мире. Это может быть “революция молодежи”. Ведь на сегодняшний день две трети 78-миллионного населения Ирана родилось уже после революции 1979 г. Подавляющее большинство этих молодых и образованных людей вовсе не заинтересовано жить в стране, где все за них решает кучка религиозных ортодоксов, которые хотят навсегда законсервировать Иран в прошлом.

Приверженцы жесткой линии непримиримо противостоят реформаторам, опасаясь, что, получив свободу действий, граждане будут бросать власти все больше вызовов. Но для иранской молодежи сейчас характерно, что она ищет расширения практических прав, а не проникается изменениями, выстраивая грандиозные политические стратегии.

Многие считали, что жестокое подавление народного сопротивления в 2009 г. навязало молодому поколению политический нигилизм. Когда режим после протестов арестовал руководящих политических деятелей, то не было никакой серьезной реакции со стороны их приверженцев. После массовых арестов власть усилила контроль над обществом и праздновала свою победу.

Однако демографическая ситуация в Иране такова, что молодежь играет первостепенную роль в выборах. Она — своеобразный политический барометр, на реакцию которого режим опирается, чтобы показать свою легитимность противникам внутри и за пределами Ирана.

Собственно, и первое, в 2013 г., и второе президентство Хасана Рухани, после того как большинство лидеров реформаторского движения оказались в тюрьмах, стало следствием решения верховного лидера Али Хаменеи и его ближайшего окружения имитировать эту легитимность.

Хотя политическая платформа Хасана Рухани заключалась в создании более широких возможностей для политических и социальных свобод, одобрение Хаменеи президенства Рухани и в 2017 г. продемонстрировало, что режим хорошо усвоил уроки народного восстания 2009 г.

Можно сказать, что до сих пор в мире было две версии восприятия Ирана. Одна из них — это идеологически взвешенные и специально для этого подобранные мужчины и женщины, которые скандируют: “Смерть Америке!”.

Вторая — море протестующих иранцев, выказывающих свой гнев и непринятие засилия исламистского режима. Эти две версии сосуществовали в течение почти двух десятилетий. Многие на Западе надеялись, что вторая группа восстанет и избавит себя и мир от агрессивного теократического режима.

Но есть и третий вариант Ирана, который может перевернуть это видение ситуации. Он появился в ноябре 2014 г., когда умер от рака иранский композитор, музыкант и певец Мортаза Пашеи. Несколько текстовых сообщений на мобильное приложение Вайбер, позволяющее пользователям звонить по телефону и отсылать бесплатные текстовые сообщения, — и десятки тысяч иранцев вышли на улицы.

Толпы собрались в десятках городов, в том числе в столице Тегеране, где жил Мортаза Пашеи. Иран не видел столько людей со времени восстания 2009 г.

Пашеи не был политически ангажированным или очень известным до своей смерти. Его мелодичная и меланхоличная музыка рассказывала об иранской жизни и была среди немногих, одобрявших режим. Мортаза Пашеи стал компромиссной фигурой, которую признавали и молодежь, и власть.

Через несколько часов после смерти Пашеи его песни уже звучали на каждой улице, где собирались его поклонники. Они заполонили многие улицы. Это в Иране незаконно, а петь в общественных местах вообще запрещено. Застигнутый спонтанностью и масштабом собрания, режим вроде стоял в стороне и только наблюдал за всем этим.

Народный траур по композитору позволил направить режиму Али Хаменеи закодированное послание. Огромные толпы показали, что молодежное движение еще живо и способно привлечь в свои ряды многих людей, но оно не хочет провоцировать власть и подталкивать ее к репрессивным действиям. Поскольку воспоминания о насилии 2009 г. все еще свежи в памяти.

Молодежь Ирана хочет играть все более активную роль, но выбирает путь мирного поведения, постепенно наращивая давление на режим, чтобы побудить его учитывать ее интересы и внедрять изменения.

Это движение является частью процесса становления гражданского общества в Иране и, наряду с другими движениями и партиями, способно прокладывать тернистый путь к демократии. И хотя режим может не реагировать на эти сообщения сразу, но он слышит и понимает их.

Вероятность “иранской весны” будет зависеть от многих факторов. Но демографическая ситуация в этой стране очевидно работает не на руку власти. Из года в год процент молодежи в иранском обществе неуклонно будет возрастать, а это означает, что удерживать социум в том состоянии, которое исламисты запрограммировали ему после Исламской революции, будет все труднее.

То есть вполне можно будет говорить о “революции молодых”, которые видят путь развития Ирана в его движении к демократии.

Иранцы хотят изменений. Режим будет вынужден ослабить давление на общество и уже не сможет силой навязывать ему свои исламистские порядки, которые большинство граждан отторгают, но должны терпеть.

После президентских выборов в Иране, состоявшихся в мае, президент Хасан Рухани получил весомый мандат доверия, чтобы выполнить свое обещание “десекьюритизировать” иранское общество.

Однако нападения террористов могут дать повод стражам Исламской революции под видом противостояния джихадистам попробовать расправиться с внутренним инакомыслием.

Если же Рухани удастся быстро достичь консенсуса в спорных вопросах относительно продвижения вперед, учитывая мнение всех заинтересованных политических сторон и сближая с ними свои позиции, то этим он сможет значительно ослабить влияние сил безопасности и сделает невозможным их реванш.

Допуская более высокий уровень политического плюрализма, иранский президент мог бы предотвратить развитие непродуктивной игры, взаимных обвинений и углубление поляризации в обществе.

Это можно было бы сделать через Верховный совет национальной безопасности, в состав которого входят основные гражданские и военные руководители, и который принимает все ключевые решения по национальной безопасности в Иране.

Учитывая большой опыт Хасана Рухани, который долгое время было секретарем Верховного совета национальной безопасности, он имеет практические навыки для того, чтобы, воспользовавшись этим преимуществом, достичь своих целей.

Сегодня молодые иранцы — движущая сила изменений в стране. Поэтому успех президента Рухани в большой степени будет зависеть от того, сможет ли он склонить на свою сторону молодежь, и поверит ли ему молодое поколение.

https://zn.ua/internal/mozhet-li-destabilizaciya-v-irane-sprovocirovat-iranskuyu-vesnu-251727_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Кіпр: чи стикуються європейська й “ердоганівська” ідентичності

«Дзеркало тижня. Україна» №21, 2 червня 2017 

Віктор Каспрук

Припинення переговорів щодо возз’єднання турецької та грецької частин Кіпру провокує нову невизначеність у кіпрському питанні. 

  А неможливість узгодження спільної позиції вкотре заводить у глухий кут усі спроби сторін досягти остаточної згоди в питанні возз’єднання Республіки Кіпр і невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру.

Поділ країни на південну грецьку частину та північну турецьку триває з 1974 р. Відтоді, як Анкара використала свої війська для вторгнення на острів у відповідь на організований в Афінах переворот, метою якого було об’єднання Кіпру з Грецією.

Можливо, керівники Республіки Кіпр Нікос Анастасіадіс і самопроголошеної Турецької республіки Північного Кіпру Мустафа Акинджи й готові піти на поступки, необхідні для того, щоби врешті-решт знайти компромісне рішення. Але закулісна присутність на переговорах Анкари робить ці намагання порозумітися надзвичайно складними.

До останнього моменту були сподівання, що найближчими тижнями вдасться скликати в Женеві другий міжнародний мирний саміт із кіпрського питання, аби узгодити всі деталі ще не вирішених відмінностей. Проте стався черговий “збій” у погодженні коригування створення двозональної та міжобщинної федерацій.

До того ж ситуацію ускладнили розбіжності з приводу гарантій безпеки та поділу влади. Анкара й досі тримає 30 тис. своїх військовослужбовців у Турецькій Республіці Північного Кіпру. Ці питання мали бути розглянуті перед початком женевського саміту, на що Мустафа Акинджи заявив, що він не міг прийняти “передумов”, озвучених Нікосом Анастасіадісом.

Розглядаючи “кіпрське питання”, слід брати до уваги й російський фактор, оскільки Москва має великий вплив на православний Кіпр. Кремль, діючи за лаштунками, дуже зацікавлений у тому, щоб зірвати остаточне мирне рішення. Возз’єднання Кіпру примирило б ворогуючих партнерів по НАТО в період глобальної невизначеності і напруженості в регіоні.

Варто пригадати, що міжетнічне примирення від початку незалежності Кіпру від Великої Британії у 1960 р. тривало недовго. Вже у 1964-му Рада Безпеки ООН мусила заснувати Збройні сили Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру на Кіпрі (ЗСООНК), які спочатку були створені для недопущення подальшої боротьби між кіпрськими греками та турками.

На сьогодні протяжність лінії припинення вогню, що проходять територією острова, становить приблизно 180 км. При цьому ширина буферної зони між лініями варіюється в межах від менше 20 м до 7 км. Вона займає приблизно 3% загальної території острова.

Після того, як у 1983 р. турки-кіпріоти на півночі острова проголосили власну “державу”, буферне призначення миротворчого контингенту ООН було поглиблене. Відтоді “блакитні шоломи” регулюють невизнаний кордон між двома частина острова, таким чином фактично виконуючи роль неофіційних прикордонників.

Виступаючи 29 травня у штаб-квартирі ЗСООНК в буферній зоні з нагоди Міжнародного дня миротворців, спеціальний представник Генерального секретаря ООН на Кіпрі Елізабет Спехар підкреслила, що “ніколи раніше наша робота не була важливішою, ніж сьогодні. Ваші зусилля необхідні для підтримання миру і порядку в буферній зоні, заохочення діалогу і довіри між громадами на Кіпрі та для створення умов, що сприяли б успіхові переговорів”.

Проте зрив саміту не викликає великого оптимізму. Після нього Кіпр може знову увійти у вибухонебезпечний період. Президентські вибори на початку 2018 р. в Республіці Кіпр і пропозиція уряду провести розвідку та буріння морських родовищ нафти й газу, яке має розпочатися через місяць, можуть спровокувати незадоволення Туреччини, ще більше ускладнивши переговорний процес. Бо Туреччина й турки-кіпріоти вже давно попереджали, що така діяльність здатна призвести до серйозних наслідків.

Утім, такі погрози виглядають як заперечення з боку турецької сторони права Кіпру використовувати свої природні багатства. Та й дуже сумнівно, що вирішення кіпрської проблеми має залежати від кількості знайдених вуглеводнів. І тут інтереси Анкари можуть зайти в суперечність із планами Вашингтона.

Бо, як заявила в інтерв’ю кіпрській газеті Alithia посол США на Кіпрі Кетлін Доерті, “дуже важливо, коли компанія масштабів Exxon Mobil присутня на Кіпрі. Ми очікуємо, що значні обсяги природного газу у Вільній економічній зоні допоможуть фінансувати не тільки Кіпр, а й кіпріотів загалом”.

На думку посла Доерті, “якщо Кіпр возз’єднається, то зможе стати Норвегією Східного Середземномор’я або Сінгапуром. Це дасть можливість створити на Кіпрі ідеальний фінансовий та бізнес-центр у регіоні”.

Відповідаючи на запитання про загрози з боку Туреччини, посол США сказала: “…уряд США раніше висловлював занепокоєння з приводу того, що відбувається в цьому нестабільному регіоні, і хоче, аби компанії не зіштовхувалися з політичними ризиками”.

Коли Кіпр зіштовхнувся з геополітичним ризиком після вторгнення на його територію Туреччини, це стало прецедентом, який через багато років штовхнув Москву на повторення аналогічних “акцій” на пострадянському просторі. Роль ООН у цьому питанні виявилася явно недостатньою. Інакше кажучи, Кіпр може возз’єднатися, якщо президент Туреччини дозволить. Розділені частини країни вже давно могли б домовитися і знайти спільну мову, якби не сторонні сили.

Кіпр став пішаком у шаховій грі інших. Сьогодні доля острова перебуває в основному в руках Реджепа Ердогана, авторитарного президента Туреччини. Тому кіпрський конфлікт перетворився на сховище нездійснених надій і розбитих мрій. Оскільки поєднати європейську й “ердоганівську” ідентичності надзвичайно проблематично.

Ердогану важко погодися з тим, що Кіпр не буде визнаний турецькою “сферою інтересів” і на всій його території зможуть застосовуватись європейські норми та цінності.

Турецькій державі буде дуже важко відмовитися від претензій на контроль над додатковими частинами Середземного моря, що їй на півночі наразі забезпечує псевдо-республіка. Пріоритети Туреччини завжди були геополітичними й національними, а доля “турецькомовного” населення Кіпру, чисельність якого дуже зросла після припливу іммігрантів із відсталих регіонів Туреччини, ніколи не була головною турботою Анкари.

Майже 160 тис. незаконних турецьких поселенців, яких Туреччина завезла за весь час окупації, щоб змінити демографічну ситуацію північної частини острова, не мають наміру повертатися додому. А якщо врахувати, що народжуваність у членів турецької общини у 2,5 разу вища, ніж у греків-кіпріотів, то за такої тенденції турки становитимуть більшість в об’єднаному Кіпрі вже через 30 років.

Анкара постійно грає в гру, коли будь-яке вирішення кіпрської проблеми мусить відповідати очікуванням Туреччини, і саме тому всі попередні зусилля домовитися провалювалися.

Греки-кіпріоти створили найбільш процвітаюче, демократичне та відкрите суспільство у Східному Середземномор’ї, і вони дуже ризикують, якщо об’єднаються з контрольованим із-зовні турецьким населенням.

Наразі не існує життєздатного вирішення “кіпрського питання” без повного виведення турецьких військ із острова. Неможливо досягти реальної і значущої угоди, якщо грецька сторона змушена вести переговори під дулами турецьких гармат, розміщених на півночі.

Основна перешкода на шляху до угоди — прагнення Туреччини зберегти опосередкований контроль над окупованою нею частиною острова і продовжувати регулювати порядок денний життя турецьких кіпріотів. Але Кіпр, як повноправний член ЄС, не потребує турецької “опіки” та її патронату над північчю.

З усього цього можна зробити висновок: Анкара повинна дистанціюватися від участі в кіпрській політиці. І лише тоді, і тільки тоді Кіпр опиниться на шляху до об’єднання.

Непорозуміння між грецькими кіпріотами і турецькими кіпріотами великі, але не нездоланні. Кіпріоти мають визнати, що є надія на складний “шлюб”, альтернатива якому — “розлучення” з колючим дротом, блокпостами та солдатами.

http://old.gazeta.dt.ua/international/kipr-chi-stikuyutsya-yevropeyska-y-erdoganivska-identichnosti-244428_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Кипр: стыкуются ли европейская и “эрдогановская” идентичности

«Зеркало недели. Украина»   № 21 июня 2017

Виктор Каспрук

Прекращение переговоров по воссоединению турецкой и греческой частей Кипра провоцирует новую неопределенность в кипрском вопросе. А невозможность согласования общей позиции в который раз заводит в тупик все попытки сторон достичь окончательного согласия в вопросе воссоединения Республики Кипр и непризнанной Турецкой Республики Северного Кипра.

Разделение страны на южную греческую часть и северную турецкую продолжается с 1974 г. С того времени, как Анкара использовала свои войска для вторжения на остров в ответ на организованный в Афинах переворот, целью которого было объединение Кипра с Грецией.

Возможно, руководители Республики Кипр Никос Анастасиадис и самопровозглашенной Турецкой республики Северного Кипра Мустафа Акинджи и готовы пойти на уступки, необходимые для того, чтобы наконец найти компромиссное решение. Но закулисное присутствие на переговорах Анкары делает попытки прийти к согласию чрезвычайно сложными.

До последнего момента была надежда, что в ближайшие недели удастся созвать в Женеве второй международный мирный саммит по кипрскому вопросу, чтобы согласовать все детали еще не решенных разногласий. Но произошел очередной сбой в согласовании корректировки создания двозональной и межобщинной федераций.

К тому же ситуацию усложнили разногласия по поводу гарантий безопасности и разделения власти. Анкара до сих пор держит в Турецкой Республике Северного Кипра 30 тыс. своих военнослужащих. Эти вопросы должны были быть рассмотрены перед началом женевского саммита, на что Мустафа Акинджи заявил, что он не мог принять “предпосылок”, озвученных Никосом Анастасиадисом.

Рассматривая кипрский вопрос, следует принимать во внимание и российский фактор, поскольку Москва оказывает большое влияние на православный Кипр. Кремль, действуя за кулисами, очень заинтересован в том, чтобы сорвать окончательное мирное решение. Ведь воссоединение Кипра примирило бы враждующих партнеров по НАТО в период глобальной неопределенности и напряженности в регионе.

Следует вспомнить, что межэтническое примирение после обретения Кипром независимости от Великобритании в 1960 г. длилось недолго. Уже в 1964-м Совет Безопасности ООН вынужден был основать Вооруженные силы Организации Объединенных Наций по поддержанию мира на Кипре (ВСООНК), которые изначально были созданы для недопущения дальнейшей борьбы между кипрскими греками и турками.

На сегодняшний день протяженность линии прекращения огня, проходящей по территории острова, составляет приблизительно 180 км. При этом ширина буферной зоны между линиями варьируется в пределах от менее 20 м до 7 км. Она занимает приблизительно 3% общей территории острова.

После того как в 1983 г. турки-киприоты на севере острова провозгласили собственное “государство”, буферное назначение миротворческого контингента ООН было углублено. С того времени “голубые шлемы” регулируют непризнанную границу между двумя частями острова, фактически исполняя роль неофициальных пограничников.

Выступая 29 мая в штаб-квартире ВСООНК в буферной зоне по случаю Международного дня миротворцев, специальный представитель Генерального секретаря ООН на Кипре Элизабет Спехар подчеркнула, что “никогда ранее наша работа не была более важной, чем сегодня. Ваши усилия необходимы для поддержания мира и порядка в буферной зоне, поощрения диалога и доверия между общинами на Кипре и для создания условий, которые содействовали бы успеху переговоров”.

Но срыв саммита не вызывает большого оптимизма. После него Кипр может снова войти во взрывоопасный период. Президентские выборы в начале 2018 г. в Республике Кипр и предложение правительства провести разведку и бурение морских месторождений нефти и газа, которые должны начаться через месяц, могут спровоцировать недовольство Турции и еще больше усложнить переговорный процесс. Поскольку Турция и турки-киприоты уже давно предупреждали, что такая деятельность способна привести к серьезным последствиям.

Впрочем, эти угрозы выглядят как отрицание со стороны турецкой стороны права Кипра использовать свои природные богатства. Да и очень сомнительно, что решение кипрской проблемы должно зависеть от количества найденных углеводородов. И здесь интересы Анкары могут вступить в противоречие с планами Вашингтона.

Поскольку, как заявила в интервью кипрской газете Alithia посол США на Кипре Кэтлин Доэрти, “очень важно, когда компания масштабов Exxon Mobil присутствует на Кипре. Мы ожидаем, что значительные объемы природного газа в Свободной экономической зоне помогут финансировать не только Кипр, но и киприотов в целом”. По ее мнению, “если Кипр воссоединится, то сможет стать Норвегией Восточного Средиземноморья или Сингапуром. Это даст возможность создать на Кипре идеальный финансовый и бизнес-центр в регионе”.

Отвечая на вопрос об угрозах со стороны Турции, посол США сказала: “…правительство США ранее выражало беспокойство по поводу того, что происходит в этом нестабильном регионе, и хочет, чтобы компании не сталкивались с политическими рисками”.

Когда Кипр столкнулся с геополитическим риском после вторжения на его территорию Турции, это стало прецедентом, который через много лет толкнул Москву на повторение аналогичных “акций” на постсоветском пространстве. Роль ООН в этом вопросе оказалась явно недостаточной. То есть Кипр может воссоединиться, если президент Турции позволит. Разделенные части страны уже давно могли бы договориться и найти общий язык, если бы не посторонние силы.

Кипр стал пешкой в чужой шахматной игре. Сегодня судьба острова находится в основном в руках Реджепа Эрдогана, авторитарного президента Турции. Поэтому кипрский конфликт превратился в хранилище неосуществленных надежд и разбитых мечтаний. Поскольку объединить европейскую и “эрдогановскую” идентичности крайне проблематично.

Эрдогану трудно согласиться с тем, что Кипр не будет признан турецкой “сферой интересов” и на всей его территории смогут применяться европейские нормы и ценности.

Турецкому государству будет очень трудно отказаться от претензий на контроль над дополнительными частями Средиземного моря, который ей на севере обеспечивает сейчас псевдореспублика. Приоритеты Турции всегда были геополитическими и национальными, а судьба “турецкоязычного” населения Кипра, численность которого очень выросла после притока иммигрантов из отсталых регионов Турции, никогда не была главной заботой Анкары.

Почти 160 тыс. незаконных турецких поселенцев, которых Турция завезла за все время оккупации, чтобы изменить демографическую ситуацию в северной части острова, не намерены возвращаться домой. А если учесть, что рождаемость у членов турецкой общины в 2,5 раза выше, чем у греков-киприотов, то при такой тенденции турки составят большинство в объединенном Кипре уже через 30 лет.

Анкара постоянно играет в игру, когда любое решение кипрской проблемы должно соответствовать ожиданиям Турции, и именно поэтому все предыдущие попытки договориться проваливались.

Греки-киприоты создали самое процветающее, демократическое и открытое общество в Восточном Средиземноморье, и они очень рискуют, если объединятся с контролируемым извне турецким населением.

В настоящее время не существует жизнеспособного решения кипрского вопроса без полного вывода турецких войск с острова. Невозможно достичь реального и значимого соглашения, когда греческая сторона вынуждена вести переговоры под дулами турецких пушек, размещенных на севере.

Основное препятствие на пути к соглашению — стремление Турции сохранить опосредствованный контроль над оккупированной ею частью острова и продолжать регулировать жизнь турецких киприотов. Но Кипр, как полноправный член ЕС, не нуждается в турецкой “опеке” и ее патронате над севером.

Из всего этого можно сделать вывод: Анкара должна дистанцироваться от участия в кипрской политике. И лишь тогда, и только тогда Кипр окажется на пути к объединению.

Непонимание между греческими и турецкими киприотами велико, но не является непреодолимым. Киприоты должны признать, что есть надежда на сложный “брак”, альтернатива которому — “развод” с колючей проволокой, блокпостами и солдатами.

https://zn.ua/international/kipr-stykuyutsya-li-evropeyskaya-i-erdoganovskaya-identichnosti-250322_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Зближення Ірану з Росією є «геополітичною фрондою» Тегерану

Віктор Каспрук

Росія, у якої залишилося небагато союзників на міжнародній арені, намагається створити «російсько-іранський тандем». Підтвердженням цьому є саміт на вищому рівні, яким став візит до Москви президента Ісламської республіки Іран Хасана Роухані. Який очолює делегацію високопоставлених осіб серед яких міністр закордонних справ Мохаммад Джавад Заріф, міністр інформаційно-комунікаційних технологій, співголова міжурядової російсько-іранської комісії Махмуд Ваєзі, перший віце-президент Есхак Джахангірі, радник керівника Ірану аятоли Алі Хаменеї з міжнародних питань Алі Акбар Велаяті.

Напередодні візиту посол Ірану в Російській Федерації Мехді Санаї заявив агентству IRNA, що «Рівень, якість і ефективність відносин Тегерана і Москви відрізняються не тільки в порівнянні з відносинами з іншими країнами, а й з міжнародними відносинами. На даний момент відносини Ірану і Росії вийшли далеко за межі двосторонніх і навіть регіональних, показником чого є їх антитерористичне співробітництво, особливо в Сирії, і їх може вважати зразковими на міжнародній арені».

Цей візит показав, що Москва шукає зближення з Тегераном на новій платформі економічної співпраці і політичної доцільності. Власне, йдеться про зближення в політичній, економічній, науковій, оборонній, атомній сфері та спільних інтересів на Близькому Сході, в Центральній Азії та регіоні Каспійського моря.

Втім, це не тільки «економічне перезавантаження». Росії, яка намагається повернутися на Близький Схід після більше, ніж 25 літньої перерви, Іран потрібен в якості важеля для цього повернення. І Кремль готовий співпрацювати з Тегераном в широкому діапазоні регіональних та міжнародних питань.

Проте це зближення не звільнене від проблем. Іран, з якого ще не так давно було знято багаторічні санкції, дуже ризикує, коли по суті публічно виступає на боці Кремля.

Адже коли його було виведено з числа членів «вісі зла», він не мав би демонстративно зближуватись з країною-ізгоєм, якою добровільно стала Росія, коли почала грати на свої інтереси, попираючи та ігноруючи загальноприйняті правила поведінки на міжнародній арені.

Крім того, цей політичний альянс, на фоні ускладнення стосунків Тегерану зі Сполученими Штатами, цілком здатен спровокувати погіршення зв’язків із Заходом. Враховуючи той факт, що Російська Федерація перебуває під санкціями США і Європейського союзу, але вперто не бажає «поступатися принципами» в питанні припинення окупації українських територій.

Іранські аналітики рекомендують утриматися від завищених очікувань від зближення Москви і Тегерану. Вони вважають, що ірансько-російським відносинам бракує системності і стабільності. Хоча при цьому не викликає сумнівів взаємний настрій керівництва Росії і Ірану підняти відносини на більший рівень,  перш за все, в їх економічному розрізі.

Зближення Ірану з Росією є своєрідною «геополітичною фрондою» Тегерану. З одного боку, там більше не бажають потрапити знову в ізоляцію і під чергові західні санкції, та з іншого ніяк не бажають відмовитися від демонстрації своєї «незалежної» політики, хоча чудово розуміють, що РФ це зовсім той партнер, який може принести їм міжнародні дивіденди.

І тут Тегерану явно доведеться вибирати між рухом в напрямку подальшої інтеграції у світову економіку, а також продовження конструктивного діалогом із Заходом, чи ризиком стати стратегічним союзником Москви. Саме тоді, коли Кремль пішов ва-банк і опинився за півкроку від нового витку Холодної війни із західним світом.

Та чи означатиме створення Зона вільної торгівлі між Росією і Іраном та демонстративне акцентування уваги візиту на економічні питання, що це є лише димовою завісою зближення Росії і Ірану на інших важливих стратегічних напрямках?

Адже крім того, що ці дві країни «дружать проти Заходу», їх поєднує антиамериканізм, і вони є давніми партнерами по шантажу світової спільноти, чітко вимальовується російсько-іранська «військова вісь», яка робить ефемерними надії на стабільність на Близькому Сході і зменшує можливості стримування глобальних амбіцій Росії в майбутньому.

Ступінь російсько-іранської військової співпраці підвищився ще в серпні 2016 року, коли Росія використовувала іранську авіабазу для того, щоб бомбити цілі в Сирії. І хоча тоді це подавалося, як суто вимушене тактичне рішення, а деякі іранські офіційні особи заявляли, що доступ Росії був одноразовим для «антитерористичної операції», але при цьому залишалася можливість для повторення подібної акції.

Оскільки російсько-іранське військове співробітництво засноване на зустрічних інтересах росіян, що конкурують із Заходом за стратегічний вплив всьому Близькому Сході, а також бажаннях іранських яструбів, які прагнуть домінувати в регіональній політиці.

Варто звернути увагу на те, що за Хасана Роухані Іран став сильнішим, ніж у часи колишнього президента Махмуда Ахмадінежада. Докладаючи силу і вплив на більшу частину Близького Сходу, він одночасно є вільним від більшості міжнародних санкцій, які раніше «тягнули» вниз його економіку і пригнічували геополітичні амбіції Тегерану.

У той же час, американські альянси на Близькому Сході стали слабкішими, ніж вони були раніше. Почасти через політичні потрясіння в регіоні, а частково і тому, що Америка проявляла за Барака Обами стратегічне відчуження від регіональних партнерів. Прикладом чого є не тільки Ізраїль, чи Єгипет.

Візит президента Роухані відбувся на тлі того, що Тегеран отримав свій шанс на покращення відносин з Заходом. Тоді, коли ядерна угода з P5 + 1 закінчила політичну ізоляцію Ірану, відкривши можливості для Тегерану дипломатично і економічно співпрацювати з Європою і, певною мірою, Сполученими Штатами, політичний союз Росії з Тегераном може дуже негативно вплинути на подальшу перспективу цього процесу.

Водночас не можна обійти увагою того, що у стосунках Москви та Ірану не все так безхмарно. І хоча вони, як і раніше, виступають єдиним фронтом, як надійні союзники режиму Башара Асада, розгортання у Сирії російських військ створило певну напруженість у їхніх стосунках. У Тегерані незадоволені тим, що Кремль узурпував свою домінуючу роль у Дамаску і потенційно прагнули б також відігравати свою роль у переговорах із Заходом з мирного врегулювання.

Тому Москва і Тегеран можуть скільки завгодно публічно тішитися з приводу свого наростаючого «стратегічного партнерства», але повернення Ірану можливості глобальної торгівлі енергоносіями загрожує інтересам Кремля.

Нарощення Іраном експорту нафти збільшить знижувальний тиск на її ціну, додавши серйозний економічний виклик Москві. Не говорячи вже про величезні запаси в Ірані природного газу, котрі здатні поставити під загрозу довгострокове постачання на декілька ринків енергоносіїв, де росіяни традиційно домінували.

Таким чином, на «нафтовому фронті» в Росії і Ірану цілі розходяться. Ціль Російської Федерації – не допустити викидання з нафтового ринку, бо інакше російській економіці прийде кінець. Хоча те, що Москва поступово, але невпинно створює для себе умови, коли нагнітаючи нестабільність в європейських країнах вона впевнено йде до ізоляції, в кінці кінців може призвести її до нафтового ембарго.

Але Тегеран нещодавно сам тільки позбувся ембарго. То ж тепер перед ним стоїть дуже непростий вибір, що йому дорожче – життя без санкцій, чи Росія? І це зовсім не риторичне запитання. Оскільки знаючи наскільки може бути «надійним» союзником Москва, можна припустити, що прихованим планом Москви є знову «підсунути» Тегерану ядерну програму. Сподіваючись на те, що у відповідь будуть відновлені санкції проти Ірану, і ціна за барель нафти різко підскочить вгору.

І це ще не говорячи про те, що союзник Тегерану Росія розширює зв’язки з рядом іранських суперників на Близькому Сході, особливо з Саудівською Аравією.         А прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху взагалі є досить частим гостем Москви.

Та якщо раніше, коли Іран знаходився під важкими санкціями через свою ядерну програму, Москва і Тегеран проявляли солідарність між собою почасти тому, що на кількох аренах була «заморожена» конкуренція між ними. То тепер Іран має великі стимули розвивати нові можливості для економічного та політичного співробітництва з іншими партнерами.

Виникає питання, що тепер зміниться у їх відносинах? Відповідь полягає у тому, що дії Ірану – це холодний політичний розрахунок, відповідно до якого, якщо він не може приборкати вплив Москви в Сирії, і якщо обидві країни бачать спільні інтереси в продовженні режиму Башара Асада, то потрібно об’єднувати свої зусилля з Росією, а не входити з нею у конфронтацію.

Таким чином, якщо поліпшення взаємин цих двох держав відображає загальні інтерес (поставка зброї, ядерна енергетика і економіка), то все рівно сформований альянс буде більш ситуаційним. Оскільки й надалі залишаються взаємні підозри і суперечки, котрі виникають через відмінності в глобальних і регіональних підходах до світових процесів.

Водночас, Росія готова надати високоякісну зброю Ірану, працювати разом з Тегераном, щоб послабити американський вплив на Близькому Сході (посилюючи цим регіональну позицію Ірану), координувати з іранцями військові дії в Сирії  та розробляти плани їх розширення.

Відносини Москви і Тегерану характеризують чимало злетів і падінь. Істотні зміни у відносинах з Росією відбулися з 1989 року, коли він вона стала провідним постачальником зброї до Ірану, а з  1995 року вона є головним фактором у створенні іранської ядерної інфраструктури.

Взаємини між Росією і Іраном пов’язані взаємними інтересами: Росія боїться сунітського тероризму та чеченського повстання, і тут шиїтський Тегеран здатен виступити, як стабілізуючий фактор. У свою чергу Іран, може допомогти Москві укріпити свої позиції на Близькому Сході і частково нівелювати ризики, котрі виникатимуть в процесі цього «повернення» та стати противагою сунітському радикалізму.

Намагаючись виступати посередником в близькосхідному регіоні, Росія позиціонує себе в ролі справедливого і ефективного арбітра, який (на відміну від Америки) зможе досягти зближення позицій та узгодження інтересів конфліктуючих сторін.  РФ  бачить себе в якості глобального гравця, а Іран є важливим регіональним гравцем, інтереси якого Кремль мусить брати до уваги.

Ще одним важливим чинником візиту іранського президента Хасана Роухані до Москви є те, що він відбувається напередодні виборів в Ірані. Роухані намагається зміцнити свою позицію і довести, що в той час, як він був схильний вести переговори з Заходом і США, він однаково готовий зміцнювати відносини Ірану з Росією.

Підсумовуючи візит президента Ірану до Росії необхідно відмітити, що їх об’єднує те, що ідеологія і мораль обох країн спрямована на повернення в минуле. Обидві виступають проти глобалізації і стирання бар’єрів між державами, релігіями, людьми. Обидві хочуть повністю контролювати своє населення.

Хоча російська політика крутиться між сімома стільцями – США, Євросоюз, Ізраїль, Іран, Сирія, Індія і Китай – і ніяк не знайде собі місце, візит Хасана Роухані стає завершальною картою у близькосхідному пасьянсі Кремля. Який полягає в спробах знайти спільні позиції з Іраном, Ізраїлем і Саудівською Аравією, – трьома ключовими гравцями на Близькому Сході.

Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху був в Москві на початку цього місяця, раніше росіянам вдалося покращити двосторонні зв’язки з Ер-Ріядом (це дало можливість враховувати нафтові інтереси Росії, яка не входить до картелю ОПЕК), тому Іран нині знаходиться в більш слабкій позиції, ніж інші лідери регіону. Чим Путін спробує скористатися.

І Тегерану доведеться ще наполегливо попрацювати, щоб переконати Москву не допомагати Ізраїлю у протистоянні з Іраном, або обмінюватися конфіденційною інформацією розвідки, яка могли б зашкодити іранській  позиції в Сирії. У Путіна є важелі тиску на Іран, тому що у нього хороші відносини з Нетаньяху, до думки якого прислухається американський президент Дональд Трамп.

Можна сказати, що попри всю демонстрацію спільних позицій, на цьому саміті не вдалося подолати настороженість Москви і Тегерану один до одного. Це скоріше за все тимчасове об’єднання, котре відбиває тактичні інтереси в зближенні двох держав.

Наскільки далеко може зайти подібне політичне зближення залежатиме від того, як довго Росія і Іран будуть здатні знаходити компроміси між собою, а їхні спільні інтереси не входитимуть у протиріччя.

Тому навряд чи це зближення може бути довготривалим. Адже у Тегерані добре розуміють, що Москва не може бути надійним союзником і Кремль, в потрібний йому момент, здатен легко відмовитися від досягнутих домовленостей, не дивлячись на те, що вони свого часу приймалися з таким пафосом і ентузіазмом.

І наскільки далеко може зайти геополітичне зближення Ірану з Росією?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Чеський Брекзіт»: чому Прага починає виляти «антиєвропейським хвостом»?

Віктор Каспрук

Президент Чехії Мілош Земан, який не приховує свої пропутінські симпатії, заявив про підтримку проведення референдуму про вихід країни з Європейського союзу. При цьому наголосивши, що він би проголосував проти виходу з ЄС. Хотілося б тоді запитати у пана Земана, то «так» чи «ні».

Власне, така політична роздвоєність Мілоша Земана, який вже неодноразово демонстрував, що є дуже прихильним до Росії, зрозуміла. Але незрозуміле інше, як Чехія, яка у 1968 перенесла вторгнення військ СРСР і силове придушення «Празької весни», може мати такого президента?

Адже Чехія – це країна, яка входить в Європейський союз і НАТО. Її керівництво проєвропейське. Проте  існує  парадокс, котрий важко логічно пояснити, чому президент Чехії пропутінський і проросійський. Яким чином проросійські сили в цій країні «підсадили» його у президентське крісло?

Фактично у Чехії прослідковується «розрив» у елітах, які не можуть уникнути зовнішнього впливу на державну політику. А це, в свою чергу, наближає Чеську Республіку до «стандартів» Болгарії, яку Путін намагається використовувати в якості Троянського коня для Євросоюзу. Коли через своїх агентів впливу в Болгарії Москва здатна вносити розкол у єдність країн ЄС.

І хоча саме підняття питання щодо виходу Чехії з Європейського союзу є лише «пробним каменем», який тестує таку потенційну можливість, але насторожує інше.

Росія, через своїх політичних прихильників, явно прагне, як мінімум, до виникнення в середині ЄС упорядкованої проросійської сили, діяльність котрої буде координуватися і направлятися з Кремля.

Граючи на розкол всередині Євросоюзу, Москва бачить Чехію, разом з Болгарією і Угорщиною (прем’єр-міністр якої Віктор Орбан дружить з Путіним), як союзницьке об’єднання кількох проросійських сил, що блокуватиме невигідні Москві політичні процеси в ЄС. Та буде проголошувати  деструктивні ініціативи, на кшталт референдуму щодо виходу Чехії з Європейського союзу. Впливаючи таким чином на майбутнє ЄС.

Очевидно, що ідея виходу Чехії з ЄС «навіяна» британським Брекзітом. Але необхідно розуміти, що економіки і політичний вплив Чехії і Великої Британії  не співмірні і в світі, і в Європі. І навіть рішення британців було більше імпульсивним, ніж виваженим. Вже піднімалося питання про те, що половина, чи навіть більше половини британців вже не хочуть виходити з Європейського союзу. Але керівництво Великої Британії не готове «перегравати» референдум.

Навряд чи Чехія виходитиме з Євросоюзу. Але якщо подібне питання піднімається, то це означає, що «російська п’ята колона» готова до більш рішучих дій для «відривання» Чеської Республіки від Європи.

Бо якщо гіпотетично уявити собі, що Чехія таки вийшла з ЄС, то це означало, що вона автоматично б опинилася в зоні московського впливу, вирватися з якого Росія їй би просто не дала. Тому хочеться сподіватися на те, що в Чеській Республіці подібні ініціативі не знайдуть підтримки в політичному істеблішменті. А лише стануть серйозним попередженням – у жодному разі не допускати Москву в чеську політику.

«Від’європейські тенденції» в Чехії, Болгарії і Угорщині можна пояснити тим, що певна  частина населення цих країн не задоволена своїм економічним і соціальним становищем. Очевидно, що хтось завжди прагне кращого, але вони просто не усвідомлюють, що може бути не краще, а значно гірше.

Тому спроба ініціювати «Чеський Брекзіт» має підштовхнути Європейський союз до того, що потрібно вже зараз почати працювати над створення нової моделі ЄС. Моделі, яка б не тільки влаштовувала політичні еліти держав-членів ЄС, а й ту частину населення європейських країн, яка починає сумніватися,  що перебування в Європейському союзі має особисто для них економічну і політичну доцільність.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

«Візьми і не зроби»: львівське сміття може «потопити» мера Садового і його партію

Проблему Львова за бажання можна було не доводити до таких масштабів, адже «сміттєва справа» стала вже не лише львівською, але й загальноукраїнською.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, оцінюючи діяльність львівського мера Андрія Садового і його партії «Самопоміч» у контексті «сміттєвої проблеми».

«Сміттєва історія» – свідчення того, що іноді в українській політиці можуть ухвалюватися або навпаки – не ухвалюватися будь-які абсурдні рішення за рахунок населення для того, щоб зменшити рейтинги опонента», – констатував Каспрук.

Експерт підкреслив, що для Садового ця проблема стала серйозним ударом, і не тільки іміджевим.

«Жодна посада не може бути довічною. Садовий багато зробив для Львова, але ця історія для городян може стати останньою краплею: мер не зміг впоратися з ситуацією. Рішення вивозити сміття в інші міста було за межею розумного. Рівень підтримки Садового в регіоні дозволяв йому вирішити питання відкриття сміттєвого полігону. Не можна було поводитися так, як він поводився. Виглядало так, що Садовий повністю втратив важелі управління львівською політикою – тиск, який на нього чинився, його дезорієнтував», – міркує політолог.

 Фахівець додав, що в результаті ситуація отримала формат: Садовий не зміг, а Банкова не стала допомагати.

«Банкова, можливо, не стільки заважала Садовому, скільки не допомагала. Є питання, які можна вирішувати на регіональному рівні, а є питання загальноукраїнського рівня. Від початку львівська «сміттєва історія» – це регіональна проблема. Чому ж Садовий не вирішив її, а перевів на державний рівень? При цьому було зрозуміло, що це його больова точка», – пояснює фахівець.

На його переконання, Садовий дійсно недопрацював, хоча можливості успішного партнерства в питанні захоронення сміття у нього були. Принаймні, можна було залучити сусідню зі Львовом Польщу, яка успішно вирішує свої екологічні проблеми.

«Здається, львів’янам це все набридло. Те, що відбувається, нагадує, як мафія в Неаполі кілька років тому перетворила місто й околиці на смітник. Львівське сміття може «втопити» не лише Садового і його партію, а й змінити політичні розклади, особливо якщо будуть оголошені дострокові вибори», – резюмував Віктор Каспрук.

Нагадаємо, в БПП вимагають відставки львівського мера. «Слово і Діло» зафіксувало 334 обіцянки Андрія Садового, значна частина яких отримала статус «виконано». Загальнийпоказник рівня відповідальності політика – 42%.

Між тим, лідер фракції «Самопоміч» у парламенті Олег Березюк продовжує голодування. Огляд найгучніших відмов від їжі в українському політикумі – в матеріалі «Як довго і чому голодували українські політики?»

https://www.slovoidilo.ua/2017/06/20/pogljad/suspilstvo/vizmy-ne-zroby-lvivske-smittya-mozhe-potopyty-mera-sadovoho-joho-partiyu

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Якщо Кіпр возз’єднається, то зможе стати Норвегією Східного Середземномор’я або Сінгапуром

000 222

Віктор Каспрук

Припинення переговорів щодо возз’єднання турецької та грецької частин Кіпру провокує нову невизначеність у «кіпрському питанні». А неможливість узгодження спільної позиції, вкотре заводить до глухого кута всі спроби сторін досягти остаточної згоди щодо возз’єднання Республіки Кіпр і невизнаної Турецької республіки Північного Кіпру.

Поділ країни на південну, грецьку частину та північну турецьку, триває з 1974 року. Часу, коли Анкара використала свої війська для вторгнення на острів у відповідь на організований в Афінах переворот, метою якого було об’єднання Кіпру з Грецією.

Можливо, що керівники Республіки Кіпр Нікос Анастасіадіс і самопроголошеної Турецької республіки Північного Кіпру Мустафа Акінджи, й готові піти на поступки, необхідні для того,  щоб знайти врешті компромісне рішення. Але закулісна присутність на переговорах Анкари робить ці намагання порозумітися надзвичайно складними.

До останнього моменту були сподівання, що у найближчі тижні вдасться скликати в Женеві другий міжнародний мирний саміт з кіпрського питання, щоб узгодити всі деталі ще не вирішених відмінностей. Проте відбувся черговий «збій» у погодженні  коригування створення двохзональної та міжобщинної федерації.

До того ж ситуацію погіршили розбіжності з приводу гарантій безпеки і поділу влади. Анкара й досі тримає 30 тисяч своїх військовослужбовців в Турецькій республіці Північного Кіпру. Президент Республіки Кіпр Анастасіадіс вважає, що забезпечення безпеки і скорочення чисельності турецьких військових стоїть на перешкоді домовленостей.

Ці питання мали бути розглянуті перед початком женевського саміту, на що Мустафа Акінджи заявив, що він не міг прийняти «передумови», котрі були озвучені Нікосом Анастасіадісом.

Розглядаючи «кіпрське питання» необхідно враховувати і російський фактор. Оскільки Москва має великий вплив на православний Кіпр. Тому Кремль, діючи за лаштунками, дуже зацікавлений у тому, щоб зірвати остаточне мирне рішення. Якщо Кіпр возз’єднається, то це б примирило ворогуючих партнерів по НАТО в період глобальної невизначеності і напруженості в регіоні.

Варто пригадати, що міжетнічне примирення від початку незалежності Кіпру від Великої Британії у 1960 році тривало недовго. Вже в 1964 Рада безпеки ООН була змушена заснувати Збройні сили Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру на Кіпрі (ВСООНК), які були спочатку створені для того, щоб не допустити подальшої боротьби між кіпрськими греками і турками.

На сьогодні протяжність ліній припинення вогню, що проходять через територію острова, становить приблизно 180 кілометрів. При цьому ширина буферної зони між лініями варіюється в межах від менше 20 метрів до 7 кілометрів. Вона займає приблизно 3 відсотки загальної території острова.

Після того, коли у 1983 році турки-кіпріоти на півночі острова проголосили власну «державу», буферне  призначення  миротворчого  контингенту  ООН  було поглиблене. З того часу  «блакитні шоломи» регулюють невизнаний кордон між двома частина острова,  таким  чином  фактично виконуючі роль  неофіційних  прикордонників.

Виступаючи 29 травня у штаб-квартирі ВСООНК в буферній зоні з нагоди Міжнародного дня миротворців, спеціальний представник Генерального секретаря ООН на Кіпрі Елізабет Спехар підкреслила, що «ніколи раніше наша робота не була більш важливою, ніж сьогодні. Ваші зусилля необхідні для підтримання миру і порядку в буферній зоні, заохочення діалогу і довіри між громадами на Кіпрі та для створення умов, що сприяють успіху переговорів».

Проте зрив скликання саміту не викликає великого оптимізму. Після нього Кіпр може знову  увійти у вибухонебезпечний період. Президентські вибори на початку 2018 року в Республіці Кіпр і пропозиція уряду провести розвідку та буріння морських родовищ нафти і газу, яке повинно розпочатися через місяць,  може спровокувати  незадоволення Туреччини і цим ще більше ускладнити переговорний процес. Бо Туреччина та турки-кіпріоти вже давно попереджали, що така діяльність здатна призвести до серйозних наслідків.

Втім подібні погрози виглядають, як заперечення з турецького боку того, що Кіпр має право використовувати свої природні багатства. Та й дуже сумнівно, що вирішення кіпрської проблеми повинно залежати від знайденої кількості вуглеводнів. І тут інтереси Анкари можуть увійти у протиріччя з планами Вашингтону.

Бо як заявила в ексклюзивному інтерв’ю кіпрській газеті Alithia посол США на Кіпрі Кетлін Доерті, «дуже важливо, коли компанія розміру Exxon Mobil присутня на Кіпрі. Ми очікуємо, що значні обсяги природного газу в Вільній економічній зоні допоможуть фінансувати не тільки Кіпр, а й кіпріотів в цілому».

На думку посла Доерті, «якщо Кіпр возз’єднається, то зможе стати Норвегією Східного Середземномор’я або Сінгапуром. Це дасть можливість створити на Кіпрі ідеальний фінансовий та бізнес-центр в регіоні».

Відповідаючи на питання про загрози з боку Туреччини, посол США відповіла, що «уряд США раніше висловлював занепокоєння з приводу того, що відбувається в цьому нестабільному регіоні, і хоче аби компанії не стикалися з політичними ризиками».

Хоча, коли Кіпр сам стикнувся з геополітичним ризиком після вторгнення на його територію Туреччини, це стало прецедентом, який через багато років підштовхнув Москву до повторення подібних «акцій» на пострадянському просторі. Роль ООН у цьому питанні виявилася явно недостатньою. Іншими словами, Кіпр може возз’єднатися, якщо президент Туреччини це дозволить. Розділені частини країни давно вже могли домовитися до цього часу і знайти між собою спільну мову, якби не сторонні сили.

Кіпр став пішаком шахової гри інших. Сьогодні доля острова знаходиться в основному в руках Реджепа Ердогана, авторитарного президента Туреччини. Тому кіпрський конфлікт перетворився на сховище нездійснених надій і розбитих мрій. Оскільки поєднати європейську і «ердоганівську» ідентичність надзвичайно проблематично.

Ердогану важко погодися із тим, що Кіпр не буде визнаний турецькою «сферою інтересів», і на всій його території зможуть застосовуватись європейські норми та цінності.

Турецькій державі буде дуже важко відмовитися від претензій на контроль над додатковими частинами Середземного моря, що їй на півночі забезпечує псевдо-республіка. Пріоритети Туреччини завжди були геополітичними і національними, а доля «турецькомовного» населення Кіпру, яке сильно збільшилося після припливу іммігрантів з відсталих регіонів Туреччини, ніколи не була головною турботою Анкари.

Майже 160 тисяч незаконних турецьких поселенців, яких Туреччина завезла за весь час окупації, щоб змінити демографічну ситуацію північної частини острова, не збираються повертатися додому. А якщо врахувати, що народжуваність у членів турецької общини в 2,5 рази більша, ніж у греків-кіпріотів, то за такої тенденції турки складатимуть більшість в об’єднаному Кіпрі вже через 30 років.

Анкара постійно грає в таку гру, за якої будь-яке вирішення кіпрської проблеми повинне відповідати очікуванням Туреччини, і саме тому всі попередні зусилля домовитися «провалювалися».

Греки-кіпріоти створили найбільш процвітаюче, демократичне та відкрите суспільство в Східному Середземномор’ї, і вони дуже ризикують, якщо об’єднаються з контрольованим із зовні турецьким населенням.

Наразі не має життєздатного вирішення «кіпрського питання» без повного виведення турецьких військ з острова. Не існує можливості досягти реальної і значущої угоди, коли грецька сторона змушена вести переговори під загрозою турецьких гармат, розташованих на півночі.

Основною перешкодою на шляху до угоди є те, що Туреччина прагне до  збереження опосередкованого контролю над окупованою нею  частиною острова і хоче й далі продовжувати регулювати порядок денний життя турецьких кіпріотів. Але Кіпр, як повноправний член ЄС, не потребує турецької «опіки» і її патронату над північчю.

З усього цього можна зробити висновок: Анкара повинна дистанціюватися від участі в кіпрській політиці. І лише тоді, і тільки тоді, Кіпр опиниться на шляху до об’єднання.

Відстані порозуміння між грецькими кіпріотами і турецькими кіпріотами великі, але не нездоланні. Кіпріоти повинні визнати, що існує надія на складний «шлюб», альтернативою якому є «розлучення» з колючим дротом, блокпостами і солдатами.

Негативним прикладом чого можуть бути палестинці і ізраїльтяни, які провалили тест на співжиття, і обидві кіпрські общини, на жаль, дуже близькі до них.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Реформування України: необхідно нарешті замінити «олігархічну матрицю»

Радіо Свобода 07 Травень 2017 

Віктор Каспрук

Усе те, що відбувається в Україні, наочно доводить, що вона і її громадяни стали своєрідним «експериментальним майданчиком» велетенського масштабу. На якому бюрократична номенклатура відпрацьовує усе те, що потрібно зробити, аби українці стали найкорумпованішою і найбіднішою нацією Європи.

При цьому тотальне пограбування українського народу і доведення його до критичного зубожіння, владоможцями постійно видається за об’єктивний історичний процес, на перебіг протікання якого вплинути неможливо.

На початку відновлення української незалежності у 1991 році здавалося, що залишення при владі фактично тієї ж самої керівної обойми, котра була в часи УРСР, це явище тимчасове, доти, поки не підростуть і не сформуються кадри нової України.

Але тепер, коли в керівництві державою опинилися вже діти і навіть онуки колишньої комуністичної номенклатури, зрозуміло, що «зміна поколінь» в Україні проходила дуже дивним чином.

Необхідно визнати, відбулося лише трансформування «комуністичної «матриці» в «матрицю посткомуністичну», а згодом і в «олігархічну матрицю».

Тому можна проводити Майдан-1, 2, 3…. чи й 10, однак таким чином позбутися «олігархічної матриці» жодних шансів не буде.

Оскільки усі ймовірні «зміни» відбуватимуться в рамках цієї ж «матриці», й невідворотно призведуть лише до «мутації» номенклатурної системи.

Система функціонування «матриці» продумана до найменших дрібниць

Номенклатура може кооптувати до своїх лав тих, чи інших «полум’яних трибунів», які так безкомпромісно боролися свого часу з режимами Кучми, або Януковича.

Однак, потрапляючи в «олігархічну матрицю», ці «борці» прагнуть отримати собі рівень життя не нижчий, ніж у більш «щасливих» своїх попередників, котрі вже встигли обзавестись палацами в Конча-Заспі, і все вкотре повторюється спочатку.

«Обрані» жодною мірою вже не ототожнюють себе з суспільним «плебсом». Тепер вони можуть робити усе, що їм заманеться.

Адже реальних механізмів для того, щоб зупинити неконтрольоване збагачення за рахунок повністю контрольованого номенклатурою народу, просто не існує в природі.

Система функціонування «матриці» настільки продумана до найменших дрібниць, що будь-які народні виступи з вимогою її заміни здатні лише привести до влади «нові» обличчя з того ж самого «кадрового номенклатурного резерву».

Усе, що нині відбувається на українських теренах – це «гра чужого розуму», коли «номенклатурна матриця», від імені держави, знищує майбутнє України.

Необхідно визнати, що ця ситуація зайшла вже так далеко, що без серйозної допомоги із зовні вирватися українцям із рабства цієї «системи» не вдасться.

Стратегічна перевага і сила «матриці» усі ці роки полягала в тому, що вона і тільки вона могла забезпечити контроль над країною та діяльністю кількамільйонного бюрократичного апарату.

І якщо б цей контроль був одномоментно перерваний, то Україна потрапила б у стан анархії, хаосу і повної некерованості.

Хоча зовсім не правда, що від 1991 року в Україні не було кадрів, щоб замінити номенклатурну систему.

Кадри були, але «матриця» спромоглася їх швидко виявити і різними незаконними способами «нейтралізувати».

Бо лише таким чином система змогла провести кричуще несправедливу «приватизацію» колишнього державного майна на користь кількох десятків «сімей», і спонукати велику частину найбільш активного українського населення до масової імміграції.

А ті, хто залишилися, змушені погоджуватися на низькооплачувану роботу, розуміючи, що вибору у них тепер немає.

Час імітування номенклатурою «кардинальних» змін закінчився

Цілком очевидно, що олігархи, контроль яких над Україною повністю утвердився ще у часи екс-президента Леоніда Кучми, від влади добровільно не відмовляться ніколи.

Проте час можливості імітування «кардинальних» політичних і економічних змін в рамках цієї олігархічної «матриці» закінчився.

Усі потуги прищепити до дерева української державності західну демократію, не ліквідувавши українську олігархічну «матрицю», постійно завершувалися невдачами.

Необхідно шукати нові підходи до реформування України. За яких має йтися не про «розкуркулення» олігархів, а переведення їх в розряд просто багатих бізнесменів, які ніяким чином не зможуть впливати на політичне життя в державі.

І лише в такому разі олігархія не буде здатною більше блокувати можливість функціонування незалежного бізнесу, створення в Україні потужного та впливового середнього класу і незалежних політичних партій, котрі не фінансуватимуться олігархічними кланами.

Але не дивлячись на те, що Україна є постійно погано керованою державою, при цьому вона ще й дуже добре грабована.

А це набагато ускладнює завдання, котре необхідно вирішувати. Адже вся системна «матриця» від початку заточена на пограбування держави.

І коли теоретично собі уявити, що в Україні з’явився б свій Вашингтон, то що йому тоді робити із тими, хто з таким завзяттям (і з великою користю для себе) обслуговував цю систему?

З усіма цими суддями, прокурорами, поліцейськими і бюрократичним апаратом, для яких ця система стала не лише рідною, а й єдино бажаною.

«Бюрократичний домкрат» для заміни «матриці»

Цілком очевидно, що реформувати Україну не замінивши її олігархічну «матрицю», завдання утопічне і нездійсненне.

Проте так само утопічним є відсторонити за один раз від влади бюрократичний апарат, який намертво до неї приріс.

Але вихід є. Під час заміни «матриці» має бути задіяний «бюрократичний домкрат», який не дозволить зупинити роботу виконавчої системи влади під час зміни системи.

Йдеться про функціонування уповноважених виконавчих структур, які працюватимуть певний час паралельно, при цьому не дублюючи свою діяльність.

За прикладами далеко ходити не треба. Так вже успішно зарекомендувало себе Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), так само, як і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП).

Так само потрібно було б створити Спеціалізовані антикорупційні суди, в яких не має працювати жодна особа, яка колись працювала в українських судах, до яких в народу довіра є мінімальною.

Не говорячи вже про створення розвідувальної установи на кшталт Національного розвідувального управляння та Національного бюро розслідування.

Майбутні працівники яких не були б жодним чином причетні до колишніх спецслужб та мали б пройти навчання та стажування в американських фахівців відповідного профілю.

Найперше завдання українського громадянського суспільства – це взяти діяльність управлінського державного апарату під свій контроль.

Необхідно назавжди позбавити Україну бюрократії азійської форми правління, яку під час колонізації Росією українських територій, вона перейняла у Москви.

Адже бюрократія «східної форми» не допускає поліпшення адміністративного управління, зміщуючи адміністрування до рівня «бюрократичного абсолютизму».

Замінити номенклатурну олігархічну «матрицю» на всіх сегментах діяльності буде можливо лише тоді, коли її фрагменти один за одним вдасться замістити на сучасні управлінські установи, куди корупція і протекціонізм не здатні будуть проникнути принципово.

https://www.radiosvoboda.org/a/28471902.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Реформирование Украины: необходимо наконец заменить «олигархическую матрицу»

Радио Свобода  07 Май  2017 

Виктор Каспрук

Все то, что происходит в Украине, наглядно доказывает, что она и ее граждане стали своеобразной «экспериментальной площадкой» гигантского масштаба. На которой бюрократическая номенклатура отрабатывает все то, что нужно сделать, чтобы украинцы стали самой коррумпированной и самой бедной нацией Европы.

При этом тотальное ограбление украинского народа и доведения его до критического обнищания, власть имущими постоянно представляется, как объективный исторический процесс, на ход протекания которого повлиять невозможно.

В начале восстановления украинской независимости в 1991 году казалось, что оставив у власти фактически ту же самую руководящую обойму, которая была во времена УССР, это было сделано временно, до тех пор, пока не подрастут и не сформируются кадры новой Украины.

Но теперь, когда в руководстве государством оказались уже дети и даже внуки бывшей коммунистической номенклатуры, понятно, что «смена поколений» в Украине проходила очень странным образом.

Необходимо признать, произошла лишь трансформация «коммунистической «матрицы» в «матрицу посткоммунистическую», а затем и в «олигархическую матрицу».

Поэтому можно проводить Майдан-1, 2, 3 …. ли 10, однако таким образом избавиться от «олигархической матрицы» никаких шансов не будет.

Поскольку все возможные «изменения» пройдут в рамках этой же «матрицы», и неотвратимо приведут лишь к «мутации» номенклатурной системы.

Система функционирования «матрицы» продумана до мелочей

Номенклатура может кооптировать в свои ряды тех или иных «пламенных трибунов», которые так бескомпромиссно боролись в свое время с режимами Кучмы, или Януковича.

Однако, попадая в «олигархическую матрицу», эти «борцы» стремятся получить себе уровень жизни не ниже, чем в более «счастливых» своих предшественников, успевших обзавестись дворцами в Конча-Заспе, и все в который раз повторяется сначала.

«Избранные» ни в коей мере уже не отождествляют себя с общественным «плебсом». Теперь они могут делать все, что им заблагорассудится.

Ведь реальных механизмов для того, чтобы остановить неконтролируемое обогащение за счет полностью контролируемого номенклатурой народа, просто не существует в природе.

Система функционирования «матрицы» настолько продумана до мелочей, что любые народные выступления с требованием ее замены способны лишь привести к власти «новые» лица из того же «кадрового номенклатурного резерва».

Все, что сейчас происходит на украинской территории – это «игра чужого ума», когда «номенклатурная матрица», от имени государства, уничтожает будущее Украины.

Необходимо признать, что эта ситуация зашла уже так далеко, что без серьезной помощи извне вырваться украинцам из рабства этой «системы» не удастся.

Стратегическое преимущество и сила «матрицы» все эти годы заключалась в том, что она и только она могла обеспечить контроль над страной и деятельностью несколькомиллионного бюрократического аппарата.

И если бы этот контроль был одномоментно  прерван, то Украина попала бы в состояние анархии, хаоса и полной неуправляемости.

Хотя совсем не правда, что с 1991 года в Украине не было кадров, чтобы заменить номенклатурную систему.

Кадры были, но «матрица» смогла их быстро выявить и различными незаконными способами «нейтрализовать».

Ибо только таким образом система смогла провести вопиюще несправедливую «приватизацию» бывшего государственного имущества в пользу нескольких десятков «семей», и побудить большую часть наиболее активного украинского населения к массовой иммиграции.

А те, кто остались, вынуждены соглашаться на низкооплачиваемую работу, понимая, что выбора у них теперь нет.

Время имитирования номенклатурой «кардинальных» изменений закончилось

Совершенно очевидно, что олигархи, контроль которых над Украиной полностью утвердился еще во времена экс-президента Леонида Кучмы, от власти добровольно не откажутся никогда.

Однако время возможности имитирования «кардинальных» политических и экономических изменений в рамках этой олигархической «матрицы» закончилось.

Все потуги привить к дереву украинской государственности западную демократию, не ликвидировав украинскую олигархическую «матрицу», постоянно завершались неудачами.

Необходимо искать новые подходы к реформированию Украины. При которых нужно говорить не о «раскулачивании» олигархов, а перевод их в разряд просто богатых бизнесменов, которые никоим образом не могут влиять на политическую жизнь в стране.

И только в таком случае олигархия будет не в состоянии больше блокировать возможность функционирования независимого бизнеса, создание в Украине мощного и влиятельного среднего класса и независимых политических партий, которые не будут финансироваться олигархическими кланами.

Но, несмотря на то, что Украина является постоянно плохо управляемым государством, при этом ее еще и очень хорошо грабят.

А это намного усложняет задачу, которую необходимо решать. Ведь вся системная «матрица» изначально заточена на ограбление государства.

И когда теоретически себе представить, что в Украине появился бы свой Вашингтон, то, что ему тогда делать с теми, кто с таким рвением (и с большой пользой для себя) обслуживал эту систему?

Со всеми этими судьями, прокурорами, полицейскими и бюрократическим аппаратом, для которого эта система стала не только родной, но и единственно желанной.

«Бюрократический домкрат» для замены «матрицы»

Совершенно очевидно, что реформировать Украину не заменив ее олигархическую «матрицу», задача утопическая и невыполнимая.

Однако не менее утопическим является отстранение за один раз от власти бюрократического аппарата, который намертво к ней прирос.

Но выход есть. При замене «матрицы» должен быть задействован «бюрократический домкрат», который не позволит остановить работу исполнительной системы власти при смене самой системы.

Речь идет о функционировании уполномоченных исполнительных структур, которые будут работать определенное время параллельно, при этом, не дублируя свою деятельность.

За примерами далеко ходить не надо. Так уже успешно зарекомендовало себя Национальное антикоррупционное бюро Украины (НАБУ), так же, как и Специализированная антикоррупционная прокуратура (САП).

Так же нужно было бы создать специализированные антикоррупционные суды, где не должна работать ни одна особа, что когда-то работала в украинских судах, к которым у народа доверие минимальное.

Не говоря уже о создании разведывательных учреждений вроде Национального разведывательного управления и Национального бюро расследования.

Будущие работники, которые не были бы никоим образом причастны к прежним спецслужбам, должны пройти обучение и стажировку в американских специалистов соответствующего профиля.

Основная задача украинского гражданского общества – это взять деятельность управленческого государственного аппарата под свой контроль.

Необходимо навсегда лишить Украину бюрократии азиатской формы правления, которую во время колонизации Россией украинских территорий, она переняла у Москвы.

Ведь бюрократия «восточной формы» не допускает улучшения административного управления, смещая администрирование до уровня «бюрократического абсолютизма».

Заменить номенклатурную олигархическую «матрицу» на всех сегментах деятельности будет возможно только тогда, когда ее фрагменты друг за другом удастся заместить на современные управленческие учреждения, куда коррупция и протекционизм не способны будут проникнуть принципиально.

https://www.radiosvoboda.org/a/28471902.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Путінська Росія є загрозою для всієї західної цивілізації

1 RRRRRRRRRRR

Віктор Каспрук

Сенатор Джон Маккейн вже давно підтримує Україну і очевидно  розуміє, якою є справжня ситуація в Російській Федерації, де комуністична еліта замінена на путінську.  Людині, яка сама майже 6 років провела у в’єтнамському полоні, не потрібно пояснювати того, що по-справжньому є таке комунізм і посткомунізм.

Виходячи з цього свого негативного досвіду, він цілком усвідомлює, що на сьогодні Путін є набагато страшніший за ІДІЛ, тому що сама ІДІЛ великою мірою інспірована путінською ФСБ і колишньою КДБ, яка має потужну і розгалужену агентурну мережу на Близькому Сході.

Для України дуже важливо, що в західному політикумі є такі впливові і принципові постаті, як сенатор Маккейн. На жаль, їх ще не настільки багато, щоб вони складали критичну масу розуміння на Заході справжньої суті путінської Росії.

Заява такої авторитетної людини, як Джон Маккейн показує, що на Заході все більше і більше політиків та політичних сил переконуються в тому, що Росія несе загрозу не тільки Україні та іншим європейським державам, а й в цілому всій західній цивілізації.

Коріння цих зв’язків Путіна з ІДІЛ сягають ще минулих часів. У радянську добу в Москві функціонував Університет дружби народів (тепер Російський університет дружби народів). До цього університету після деколонізації Африки і Близького Сходу масово набиралась молодь з бідних сімей, яка проходила там спочатку курс вивчення російської мови, а потім курс навчання.

Значна частина цих студентів ставала в майбутньому агентами впливу КДБ, а в більшості випадків – безпосередніми агентами КДБ, які були на певний час «законсервовані» в близькосхідному регіоні та країнах Африки. Тому Росія мала потужний вплив в цій частині планети.

Зараз Москва «розконсервувала» велику частину своєї агентурної мережі і через цю агентуру намагається впливати на перебіг подій на Близькому Сході. ІДІЛ, в свою чергу, потрібний Росії для того, щоб маніпулюючи та лякаючи його загрозою, виторговувати у Заходу преференції. При цьому сподіваючись отримати індульгенцію на війну в Україні, на агресію проти Грузії, Молдови і можливо в майбутньому і інших країн пострадянського простору.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Трамп не розв’яже проблеми жорстким наскоком

Віктор Каспрук

Установча зустріч Трампа в форматі НАТО може багато чого прояснити

Можна сказати, що це є установча зустріч президента США Дональда Трампа в форматі НАТО з лідерами країн – членів альянсу і високопосадовцями, які відповідають за оборону Європи і Канади. З іншого боку треба розуміти, що Трамп, хоча вже й пройшло 100 днів від часу початку його президенства, ще не визначився остаточно з тією “геополітичною колією”, по якій усі роки його перебування у Білому домі має рухатися Америка. Тобто фактично у нього і його команди ще немає виробленої остаточної стратегії щодо більшості країн, де існують стратегічні інтереси Сполучених Штатів. І тому ця установча зустріч Трампа в форматі НАТО може багато чого прояснити.

Країни-члени НАТО зрозуміють, як президент Трамп буде вести політику щодо цих країн. Чи буде американський президент різко ставити питання про необхідність того, щоб країни-члени НАТО значно більше витрачали грошей на оборону, оскільки досі більшу частину цих коштів виділяла Америка.

Мені здається, що крім того, що це буде установча зустріч, це буде “зустріч-притирання”, коли члени НАТО побачать трошки іншого Дональда Трампа, який вже не буде таким категоричним щодо основних геополітичних і стратегічних позицій, який все більше починає розуміти, що у великій міжнародній позиції не можна усе вирішувати одним жорстким наскоком. Бо існують багато міжнародних питань, які не розв’язати без довгої попередньої підготовки, вивчення і стратегічного планування.

І хоча на цій зустрічі розглядаються проблеми тероризму на Близькому сході та в Афганістані, необхідно розуміти, що ці проблеми виникли не сьогодні і не вчора. Проблема Близького Сходу і Афганістану – це відголоски холодної війни, яка велася свого часу між Радянським Союзом і Заходом.

Тобто, великою мірою, ці проблеми були створені ще під час протистояння між двома колишніми світовими потужними надсистемами, і намагання розв’язати їх одномоментно є великою ілюзією. Оскільки не ліквідувавши, хоча б частково, першопричини усіх цих конфліктів, вирішити їх ніколи не вдасться.

Близький Схід, який ми бачимо зараз, “Ісламська держава” та інші терористичні організації, які там домінують в своїй терористичній діяльності, мають потужне коріння. Тому “викорчувати” їх можливо лише за умови, коли їх буде позбавлено   бази рекрутування все нових і нових бойовиків.

І, як показує досвід останніх років існування ІДІЛ, що виникла фактично нібито не звідки, а великою мірою є інспірованою Росією, оскільки Москва має великий прихований вплив на Близькому Сході на існуючі там терористичні організації, які можуть по-різному називатись, але мають одну й ту саму суть.

Їм потрібно знищення держави Ізраїль, їм потрібне домінування всесвітнього халіфату і вони хочуть остаточно зачистити від християнських анклавів Близький Схід в тих країнах, в яких ще 500 чи навіть 100 років тому християнство було впливовою силою. Тому треба розуміти, щоб добитися позитивних зрушень у боротьбі з тероризмом на Близькому Сході, необхідно враховувати всі фактори, котрі слугували початковими причинами утворення там терористичних угрупувань і організацій. А також виявити агентів впливу і агентурні мережі Кремля, які подібно раковим пухлинам проникли у політичні, економічні і соціальні структури близькосхідних держав.

Якщо ж агентура Росії і далі у таких масштабах продовжуватиме свою деструктивну діяльність на Близькому Сході, то, скоріше за все досягти не тільки миру, а й мінімальної стабілізації у цьому регіоні буде неможливо.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Четвертий президент Ізраїлю Ефраїм Кацир родом з України

Віктор Каспрук

В Україні добре знають про те, що прем’єр-міністр Голда Меір була родом з Києва. Менш відомо про іншого уродженця України Леві Ешколя, котрий також став прем’єром Ізраїльської держави. Але, на жаль, ще куди менш відомий четвертий президент Ізраїлю Ефраїм Кацир, котрий помер 30 травня у віці 93 років в своєму будинку в Реховоті в Ізраїлі. Він помер через два тижня після свого 93 дня народження.

Кацир перебував у лікарні протягом кількох тижнів з моменту захворювання, але його відпустили додому після того, як стан його здоров’я покращився. Як наголосив президент Ізраїлю Шимон Перес: «Він був видатним чоловіком, всесвітньовідомий вчений, який зробив визначний внесок у забезпечення безпеки держави Ізраїль». Ефраїм Кацир перебував на посаді президента Ізраїльської держави з 1973 по 1978 рік.

Майбутній президент Ефраїм Кацир народився у Києві 16 травня 1916 року в сім’ї бухгалтера, котрий був переконаним послідовником сіоністських ідеалів. І тоді його прізвище було Качальський. Але у 1925 році, коли йому було 9 років, батьки переїхали з України до Єрусалиму. Після закінчення гімназії у Єрусалимі Кацир вступає у 1932 році до Єврейського університету в Єрусалимі, де він вивчав ботаніку, зоологію і бактеріологію, перш ніж, нарешті зосередитися на біохімії і органічній хімії.

В 1941 році він завершив докторську дисертацію з простих синтетичних полімерів і амінокислот та продовжив свою освіту в Бруклінському політехнічному інституті і Колумбійському університеті, а також у Гарвардському університеті. Під час британського мандата над Палестиною Ефраїм Кацир — учасник Хагани (підпільної єврейської організації оборони), химік-вибухотехник, організатор підпільного виробництва озброєнь.

Коли війна закінчилася, Ефраїм, і його брат Аарон, котрий був багатообіцяючим молодим хіміком, приєдналися до новоствореного Інституту ім. Вайцмана в Реховоті. Кацир був одним із засновників цього інституту та заснував і очолив відділ біофізики, у той час як Аарон був запрошений у 1948 році Хаїмом Вейцманом очолити в цьому інституті відділ досліджень в області полімерів. Аарон став професором фізичної хімії в Єврейському університеті у 1952 році. Але тісна співпраця двох братів-вчених була трагічно перервана, коли волею невблаганного випадку Аарон опинився серед убитих в аеропорту Лод кривавою японської Червоної Армії терористів 30 травня 1972 року. Це страшна подія зламала серце Ефраїма Кацира.

Ефраїм Кацир в Інституті ім. Вайцмана реалізував велику частину своїх наукових робіт. Він створив журнал «Мада», організував і очолив науковий відділ в Армії оборони Ізраїлю, його знають як автора праць по біохімії ферментів. Кацир спеціалізувався на біохімії синтезу білків і прикладної біохімії ензимів. Став членом Лондонського королівського товариства з 1977, перший лауреат Премії Японії (1985).

Видатний ізраїльський вчений Ефраїм Кацир започаткував дослідницький центр з вивчення поліамінових кислот, які є синтетичними моделями, що полегшують вивчення білків. Його новаторські дослідження внесли великий вклад у розшифрування генетичного коду й у виробництво синтетичних антигенів та роз’яснення щодо різних етапів імунної реагування. Розуміння властивостей поліамінових кислот привела, серед іншого, команду вчених з Інституту ім. Вайцмана до створення Copaxone – препарату, який використовується в усьому світі для сповільнення погіршення стану людей, котрі страждають від розсіяного склерозу.

Ще одним великим успіх чекав на вченого в іммобілізації ферментів. Кацир розробив метод зв’язування ферментів, який прискорював численні хімічні процеси для різних поверхонь і молекул. Метод заклав фундамент для того, що зараз називається інженерією ферменту, яка нині відіграє важливу роль в харчовій і фармацевтичній промисловості. Також одним з практичних додатків його роботи стало створення ним синтетичних волокон, які використовуються для внутрішнього зашивання ран, котрі потім с часом просто розчиняються у тілі хворого.

Ефраїм Кацир завжди був глибоко стурбований соціальними та освітніми аспектами науки. Він очолював урядовий комітет з розробки національної наукової політики, підготував цілі покоління молодих вчених, котрі перекладаючи важливі наукові матеріали на іврит, допомогли створити популярні на єврейській мові наукові журнали.

У 1966-1968 роках – Ефраїм Кацир керівник наукових служб ЦАХАЛа. Кацир також відомий своєю діяльністю по організації і підтримці кафедр єврейської історії і теології в зарубіжних університетах, що пов’язували студентів діаспори з Ізраїлем. Качальський змінив прізвище на Кацир (Урожай) лише в 1972 році, коли Голда Меір запросила його до участі в президентських виборах. Але й коли став президентом не бажав відмовлятися від своєї наукової роботи і викладання.

Період президентства Кацира був ознаменований вкрай драматичними подіями – від Війни Судного дня (1973), що розпочалася через чотири місяці після його інавгурації, до першого приходу до влади правих і приїзду до Єрусалиму єгипетського президента Анвара ас-Садата в 1977 році. Що привело до подальшої нормалізації стосунків Ізраїлю з Єгиптом. Формально Садат був гостем саме Кацира. Проте, через специфіку інституту президентства в Ізраїлі, роль Кацира у всіх цих доленосних епізодах історії країни ніким не була відмічена.

За п’ять років перебування на президентській посаді Кацир і його дружина Ніна, викладач англійської мови за професією, звертали особливу увагу на проблеми суспільства та освіту, і постійно прагнули дізнатися більше про потреби усіх верств населення Ізраїлю. Можливо, що Ефраїм Кацир міг би залишитися і на другий термін, але йому довелося покинути президентську посаду і повернутися до наукових досліджень, через хворобу дружини. Вже після своєї відставки з поста президента в 1978 році Ефраїм Кацир заснував кафедру біотехнології в Тель-Авівському університеті, яку сам же і очолив.

Між тим, Ефраїм Кацир ніколи не був харизматичним політиком, котрому б ізраїльтяни бачили переваги лідера. І під час обов’язкових церемоніальних заходів, він, безсумнівно, мріяв про свою лабораторію, мікроскопи і пробірки. Він завжди ніяково посміхався і дивився людям в очі, коли тиснув їм руку, але покривало печалі видавало, що йому довелося багато пережити у житті.

На додаток до вбивства терористами брата, його дочка Нуріт померла від угару, коли заснула в домі, не будучи обізнаною про пічне опалення і герметично зачинені вікна. Їй було всього 23 роки. Друга дочка – Іріт – чутлива до поезії, померла у 43 роки за трагічних обставин, а дружина Кацира Ніна померла від раку 23 роки тому. Але його син Меір нині є професором математики Ізраїльського технологічного інституту і має трьох дорослих дітей.

В наступні роки своєї наукової кар’єри Ефраїм Кацир звернувся до нової галузі досліджень. В рамках одного з проектів він очолив групу вчених, яка в Інституті ім. Вайцмана виграла міжнародний конкурс з комп’ютерного моделювання білків. В іншому дослідженні інституту його команда розкрила один із важливих аспектів впливу отрути змії на тіло людини. Кацир був автором сотень наукових статей і входив до складу редакційних і консультаційних рад в різноманітних наукових журналах. Міжнародні наукові симпозіуми проходили в Реховоті та Єрусалимі, щоб відзначити його 60, 70 і 80 день народження.

А коли Ефраїму Кациру було вже близько 90 і більше років, його колишні студенти і самі вже тепер провідні викладачі та вчені приходили до нього додому, оскільки він був вже залежним від інвалідної коляски, щоб проконсультуватися з ним і отримати пораду, щодо своїх наукових статей перед їхньою публікацією.

Варто пригадати, що Ефраїм Кацир був членом Ізраїльської академії наук та гуманітарних та багатьох інших престижних наукових органів в Ізраїлі і за кордоном, у тому числі Королівського інституту Великобританії, Королівського товариства в Лондоні, в Національній академії наук США, Академії наук у Франції, Наукової академії Аргентини та Всесвітньої Академії мистецтва і науки.

Як згадував сам Кацир: «У мене була можливість присвятити більшу частину свого життя науці. Але моє участь протягом багатьох років у діяльності поза наукою навчила мене життю поза межами лабораторії. Я усвідомив, що якщо ми сподіваємося на те, щоб побудувати кращий світ, ми повинні спиратися на загальнолюдські цінності, які підкреслюють спорідненість людського роду – святість людського життя і свободи, миру між народами, чесність і правдивість, повага до прав інших людей, і любов до свого народу».

Вже у віці 92 років, у минулому році, Ефраїм Кацир завершив написану на івриті автобіографію «Сіпур Хаїм» («Життя казка), що вдало відображає його скромний образ. Книга, котра містить 362 сторінки, насичена іменами людей, датами, місцями, подіями і фактами його життя, котре було невід’ємно пов’язане з найбільш визначальними подіями єврейської держави і єврейського народу.

«Я вірив всім серцем, що наука здатна принести мир в цю країну, молоду енергією та створення джерел для нового життя, і духовно, і матеріально», – написав Ефраїм Кацир у журналі біологічної хімії в 2005 році, – Я мав щастя провести своє життя в досягненні своїх цілей, з деяким успіхом і великим задоволенням».

Свою автобіографію Ефраїм Кацир написав у такому вже поважному віці за допомогою свого колишнього студента-біолога, а нині журналіста провідної ізраїльської газети Yedioth Ahronoth Амоса Кармеля. Як зазначив Кацир після завершення автобіографії: «Під час моєї довгої кар’єри я не зберіг і не врятував жодного документу. Все прийшло з пам’яті, за допомогою Амоса. Я відчув, що перш ніж я зустрінуся з Всевишнім, маю написати книгу, щоб мій син та онуки могли б прочитати, і вчені мали змогу побачити, що вони можуть ще зробити поза науковим життям».

Поховали колишнього президента Ізраїлю Ефраїма Кацира, за його заповітом, на головному кладовищі в Реховоті поруч з його дружиною Ніною, котра померла у 1986 році, а не на горі Герцль, як це зазвичай буває для колишніх національних лідерів Ізраїлю. Як заявив прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу: «Ефраїм Кацир був відданий Ізраїлю у всьому, що він робив. Він був першовідкривачем в науці, а також вніс величезний вклад до справи забезпечення безпеки держави. Він може служити прикладом чесності і скромності».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Дніпро-9 травня: проросійським бойовикам не можна залишати українське громадянство

Віктор Каспрук

Антиукраїнські шабаші 9 травня відверто антидержавних сил у Дніпрі та інших містах України, наводять на думку, тому вони так вільно себе почувають на українській землі, бо наперед знають, що їм за це особливо нічого не буде. У найгіршому випадку якісь незначні, чисто символічні адміністративні покарання, і на цьому все.

Проте подібна безкарність щоразу лише більше буде заохочувати цих «борців з Україною» на все більш радикальні дії та акції.

Методи нейтралізації і блокування у подальшому таких осіб, звісно, можуть бути різними.

Але головне, аби вони були дієвими і унеможливили подібне в майбутньому.

Одним із них цілком може бути підхід, за якого ті, хто приймає участь в антиукраїнських акціях, метою яких є демонтаж української державності, не можуть більше мати права на українське громадянство.

«П’ята московська колона» показала чого вона добивається

Це є цілком справедливо і логічно. Бо не можуть ці особи мати право на виборах вирішувати долю України.

Так само, як і фактично виступати від імені громадян України проти існування Української держави.

Особливо актуальним це питання постає під час гібридної війни, яку Росія веде з Україною.

Враховуючи те, що «п’ята московська колона» проникла в усі сфери українського життя, включно з церквою, і намагається розкласти з середини українську державність.

На жаль, трапилося так, що після відновлення державності України у 1991 році, усі, хто проживав на той час в колишній УРСР, автоматично отримали українське громадянство.

А це дало можливість багатьом прихильникам Москви не тільки зневажливо ставитися до нього, а й прикриваючись статусом громадянина України, проводити відверту антидержавну діяльність.

За нинішніх обставин було б цілком справедливо, аби у Верховній Раді був терміново підготовлений і прийнятий закон про втрату українського громадянства під час війни з Росією. У якому ця процедура була б чітко прописана.

Досвід останніх 25 років доводить, що не всі, хто проживає на території України, повинні мати її громадянство.

А ті, хто прагнуть до його отримання, мають його заслужити.

Службою у війську, здачею іспиту на знання української мови та історії України. Мусять довести свої заслуги перед державою і прийняти присягу громадянина України.

У такому разі, порушив присягу – втратив громадянство.

Необхідно вводити в оббіг посвідчення «негромадянина України».

Така особа, крім того, що вона не може мати права приймати участь у виборах усіх рівнів, після участі в антиукраїнських акціях і сепаратистських організаціях, повинна бути вислана за межі України.

Працюєш на Росію – їдь в Російську Федерацію

 І це має стати принциповою позицією української влади. Любиш Росію, працюєш на її інтереси, їдь в Російську Федерацію і вже там роби для неї усе, що тобі заманеться. Але у жодному разі не в Україні.

Питання підняття ціни українського громадянства і українського паспорта сьогодні є якнайбільше актуальним.

Адже тепер, коли громадяни України незабаром матимуть право без віз подорожувати країнами Європейського союзу, то ті, хто втратять з тих чи інших причин громадянство України, такої можливості мати вже не зможуть ніколи.

Необхідно поставити питання про те, що особи, що прославляють окупацію Росією українських територій, також втрачають українське громадянство.

Вони можуть отримати дозвіл на тимчасове, або постійне проживання. Але, щоб повернути назад громадянство, спочатку необхідно довести право на нього.

Також, після подій 9 травня 2017 року, варто переглянути право на продовження діяльності в Україні політичних партій, організацій і політиків, які явно або опосередковано працюють на інтереси Кремля.

Оскільки існує велика різниця між участю партій і політиків у політичній боротьбі зі своїми опонентами, які бачать, той чи інший шлях розвитку України, і відвертою боротьбою за припинення існування України, як держави.

Громадянське суспільство мусить поставити під свій контроль розслідування подій 9 травня

 І коли досі українська влада часто закривати очі на подібну «політичну діяльність», то після 9 травня українське громадянське суспільство вже просто немає права на це спокійно реагувати.

Не можна більше дозволяти фінансувати з державного бюджету антиукраїнські партії і організації, а потім дивуватися, чому це вони продовжують займатися діяльністю, котра явно націлена проти України.

Бо якщо одні віддають своє життя за незалежність України, а інші під захищеним ними від ворога мирним українським небом калічать їхніх побратимів у Дніпрі, то такі дії не можуть залишатися без адекватного покарання.

Україна має бути очищена від негідників, які домагаються її знищення.

Тому українське громадянське суспільство мусить поставити під свій жорсткий контроль розслідування подій 9 травня в Дніпрі, Києві та в інших українських містах.

А всі ті, проросійські бойовики, котрі приймали участь в побитті ветеранів АТО у Дніпрі, мають, як мінімум, бути позбавленні українського громадянства, а то й вислані в країну, за інтереси якої вони так борються в Україні.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | 1 коментар

За яких умов Росія віддасть Україні Януковича

Рішення Інтерполу припинити розшук екс-президента Віктора Януковича та кількох міністрів його уряду пов’язано з недостатньою доказовою базою їхніх злочинів, яку надала українська сторона. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню «Інформат» розповів політолог Віктор Каспрук.

На думку експерта, українські слідчі припустилися серії помилок на етапі юридичного оформлення доказів та документів.

«Скоріш за все, Україна не повністю підготувала доказову базу та неповністю дотримала процедуру подачі таких матеріалів. Наші правоохоронці мають чіткі докази злочинів, оскільки навіть люди, які не знайомі з подробицями, чітко бачили, що робилося в ті часи в Україні – як «дерибанилася» її економіка та соціальна сфера. Схоже, ті фахівці, які мали підготувати цю доказову базу, не врахували формату, за якого Інтерпол ухвалює саме таке рішення. Наступного разу, перед тим, як подавати такі документи, їх має переглянути група міжнародних юристів, яка розуміє всі ті нюанси міжнародної юриспуденції, які поки що не збігаються з українською юриспуденцією», – переконаний політолог.

Крім того, вважає експерт, кримінальна справа за звинуваченнями у державній зраді проти Януковича, яку розпочала та проводить Генпрокуратура, має також допомогти розшуку й засудженню екс-президента. Зокрема, і на міжнародному рівні.

«Справа Януковича за звинуваченнями у державній зраді прецедентна. Якщо його вдасться засудити хоча б заочно, ми перекреслимо оце кремлівське пропагандистське твердження, що в Україні відбувся антидержавний переворот і таке інше. Тому що коли народ вигнав керівника, який не відповідає високому званню президента України, це дійсно має бути доведено судом», – вважає політолог.

Експерт також наголосив, що Україна не зможе отримати Януковича доти, доки цього не захоче Росія. А віддати екс-президента, Кремль захоче лише за однієї умови.

«Якщо Україна зможе провести судове засідання і засудити зрадника, (а по-іншому цю особу назвати не можна), то після зміни президента в Кремлі, нова Росія, в якій не буде Путіна та інших одіозних політичних фігур, цілком може видати Януковича Україні, як акт дружнього жесту. Такий розвиток подій у майбутньому не виключений», – підсумував Віктор Каспрук.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи існує нова парадигма вирішення палестино-ізраїльського конфлікту?

Віктор Каспрук

У червні 2017 минає п’ятдесят років з часу закінчення «Війни Судного дня» Ізраїлю з Сирією, Єгиптом та Йорданією. Напад на Ізраїль закінчився для цих країн поразкою, а Сирія й досі ніяк не може змиритися з втратою частини Голландських висот під час цієї «Шестиденної війни».

Питання вирішення палестино-ізраїльського непримиренного протистояння й досі залишаться одним із найскладніших дилем сучасної міжнародної політики. І хоча новий президент США Дональд Трамп, як і багато його попередників, прийшовши в Білий дім пообіцяв вирішити палестино-ізраїльський конфлікт, однак зовсім не факт, що це вдасться йому зробити.

Наразі усі попередні зусилля досягти миру між палестинськими арабами і Ізраїлем, упиралися в минулому в намагання палестинців  діяти за принципом – «все, або нічого». Що цей підхід абсолютно хибний і в жодному разі не виправдовує себе,  показав час.

Але чи можливе вирішення цього конфлікту і збереження потенціалу існування двох держав в майбутньому, якщо палестинці й далі будуть заперечувати право на існування Ізраїлю, а ізраїльтяни продовжуватимуть будувати нові поселення на палестинських територіях?

Не виключно, що враховуючи фактор затяжної війни у Сирії і нестабільність на території Іраку, у Вашингтоні спробують вписати вирішення палестино-ізраїльського конфлікту в більш широку стратегію Америки щодо всього близькосхідного регіону.

І буде велика спокуса для Білого дому оголосити про певні зрушення в арабо-ізраїльському порозумінні на початку листопада, якраз напередодні значної історичної дати – сторіччя «Декларації Бальфура». Офіційний лист, від 2 листопада 1917 року, міністра закордонних справ Великої Британії Артура Бальфура до лорда Уолтера Ротшильда, представника британської єврейської громади, для передачі Сіоністській федерації Великої Британії. З якої фактично розпочався часовий відлік відновлення єврейської країни на землях Древнього Ізраїлю.

То ж чи не логічніше було б сьогодні змінити саму парадигму вирішення палестино-ізраїльського конфлікту, змінивши самі підходи до цього питання? Адже усі попередні намагання спонукати сторони протистояння до досягнення домовленостей, упиралися в неможливість досягти хоч якогось мінімального порозуміння між двома різними національними ідентичностями і цивілізаційними цінностями.

Таким чином, у жодному разі не відмовляючись від досягнення кінцевої цілі арабсько-ізраїльського примирення, проголошення двох держав, котрі будуть мирно співіснувати між собою, чи не доцільніше буде дещо спростити до рівня реалістичності шлях для досягнення цієї стратегічної цілі?

І все це обґрунтувати та детально розписати у «Декларації Трампа», яка могла б стати логічним рішенням в процесі легітимізації існування Ізраїльської держави в очах всього арабського світу.

Адже механічне відновлення нових двосторонніх переговорів між ізраїльтянами і палестинцями, коли їх результати можна легко визначити наперед, не здатне зрушити з мертвої точки мирний процес на Близькому Сході.

Нова парадигма близькосхідного порозуміння могла б полягати в тому, щоб розбити проходження цього «мирного процесу» на умовні «півпроцеси». А замість швидких і нереалістичних пошуків всеосяжного миру протестувати умови, за яких обидві сторони були б у ньому зацікавленні.

Комплексне рішення відкласти на певний час, а замість нього укласти окремі угоди з палестинцями і ізраїльтянами, та наочно довести палестинському суспільству, що припинення терактів і обстрілів території Ізраїлю є необхідною умовою для появи нових економічних і фінансових можливостей для населення Палестинської автономії.

Якби палестинці не прагнули знищення Ізраїлю, то вже давно мали свою Палестинську державу, де громадяни і ділові люди вільно б взаємодіяли з передовою, підприємницькою, динамічною, процвітаючою і набагато більшою ізраїльською економікою. Яка є набагато більш здоровою і життєздатною, ніж економіка будь-якої сусідньої арабської держави, в тому числі корумпованих багатих нафтою країн Перської затоки.,

І це не просте припущення – все йшло дуже добре для палестинців, перш ніж перша інтифада, котра почалася в грудні 1987 року, розірвала їхні відносини з Ізраїлем і зруйнувала економіку як на Західному березі, так і в секторі Газа.

До того багато палестинців мали роботу в Ізраїлі, і багато ізраїльтян робили покупки в палестинських підприємств і отримували послуги від палестинських фахівців. Палестинські фермери експортували свою продукцію до Ізраїлю, а палестинських фабрики експортується в Ізраїль текстиль, меблі, продукти  харчування та інші товари, вироблені на палестинських теренах.

Палестинські фірми також мали значні доходи від туризму, але туристи не люблять бути атаковані терористами.

Усе це було давно, коли Ізраїль навіть близько ще не наблизився до нинішнього стану близькосхідного економічного локомотива, яким він став в останні роки. А це означає, що на сьогоднішній день потенціал для взаємовигідного економічного співробітництва набагато більший.

Однак, оскільки, палестинці, схоже, не дуже зацікавлені в мирі з Ізраїлем, а більшість ізраїльтян втомилися від мирного процесу, який їх тільки розчаровує, якщо цей процес не перевести в інше русло, то можна припустити, що якщо нічого позитивно не змінити, то в Палестинській автономії після відходу від влади Махмуда Аббаса, можуть відбутися деструктивні процеси, котрі ми можемо спостерігати в Іраку, Сирії, Лівані, Ємені чи Лівії.

Потрібно «перевернути» ситуацію таким чином, щоб палестинцям мир став економічно і соціально вигідним, а мирне співіснування з ізраїльтянами (за умови перспективи проголошення Палестинської держави), головним гарантом досягнення цієї цілі.

Хоча при розгляді цієї ситуації в жодному разі не можна ігнорувати той факт, що палестинська терористична організація ХАМАС має дещо інші погляди на досягнення миру з Ізраїлем. А саме, що ніякого миру досягти неможливо, поки буде існувати сам Ізраїль. І дуже важко повірити в те, що з прихильниками ХАМАСу можливо взагалі домовитися.

Реальністю є те, що лідер Палестинської автономії Махмуд Аббас не здатен контролювати усієї її території. І таким чином невизначеність з палестинським керівництвом є ще однією суттєвою перепоною для досягнення миру.

Адже радикальні угрупування в Палестинській автономії зацікавленні в продовженні по часу ситуації, котру можна коротко визначити як «ні миру ні війни». Іншими словами, вони будуть  готові до «миру» лише тоді, коли кожен квадратний метр Палестини (до якої вони включають і землі Ізраїлю), житиме за законами шаріату.

З іншого боку, варто пригадати, що Ізраїль, у пошуках миру, пішов з більшості територій, котрі йому довелось взяти під свій контроль під час оборонних війн. Часто арабська преса пише, що Ізраїль «захопив» якісь землі під час війн. Проте, при цьому чомусь «скромно» упускається те, що він їх отримав після перемоги у війнах, яких з усіх сил прагнув уникнути.

Так само палестинці скаржаться на поселення ізраїльтян. Але при цьому ні слова не говориться про те, що Ізраїль вирішив не повертати частину територій, які він отримав після перемоги в оборонній війні 1967 року, саме тому, що поки що обидві сторони ніяк не можуть домовитися про кордони, які гарантували б йому оборонну позицію і безпеку.

При чому, ізраїльтяни не ставлять надвимог, і не вважають, що миру можна досягти тільки після того, як Палестина стане такою ж демократичною державою, як і Ізраїль. Ізраїльтяни шукають «двохдержавної» угоди з палестинцями, такої ж, як Ізраїль уклав з Єгиптом.

Ізраїль вивів свої війська з Синайського півострова, який був в числі територій, які він отримав після «Війни Судного дня». Що і призвело до миру з Єгиптом, від встановлення якого виграли обидві сторони.

Необхідно визнати, що невирішене палестинське питання є чи не найбільшою перешкодою реального реформування арабського світу. Адже багато палестинців впевнені, що час працює на них. Крім того, певні палестинські вимоги, щодо того, щоб палестинські інтереси краще обслуговувались, зміщує їхню мету боротьби від незалежної, життєздатної держави, що розташована поруч з Ізраїлем, до зрівняння у політичних правах в межах одного політичного об’єкту, що б призвело до занепаду Ізраїлю, як єврейської держави. Обидва ці уявлення викликають внутрішнє заперечення щодо необхідності досягнення всебічної мирної угоди з Ізраїлем.

Араби почали програвати з того часу, як вирішили в 1948 році війною вирішити «ізраїльське питання». Війна – жорстоке заняття: її похідними є смерть, руйнування і великі втрати. Однак, це гра у тому сенсі, що поведінка обох сторін підлягає дотриманню деяких правил, які гравці добре знають.

Таким чином фундаментальні правила війни 1948 року були разюче простими: переможець отримує все. Араби, котрі не визнавали право євреїв на самовизначення, не приховували, що недопущення єврейської державності є їхньою найвищою метою. Євреї добре усвідомлювали, що це означає плані їхнього виживання.

Араби програли в 1948, 1967 і 1973 роках. Тому постійні арабські апелювання до права на повернення морально не обґрунтовані, оскільки це є закликом до заміни правил гри. Тих самих правил, котрі були визначені арабами на початку війни і вони не можуть переглядатися після її закінчення.

Після 1948 і 1967 араби явно демонстрували своїми діями, в намаганні виправити свою поразку, що правила гри, яких вони притримувались не були правильними. Однак цих правил в подальшому притримувались євреї. І право на повернення, котре сформулювали араби, не було для них моральним критерієм.

Право повернення, котрого так настирливо вимагають араби, не є мірою правосуддя. Це – його протилежність. Оскільки сама заміна правил після поразки ігнорує будь-яке поняття справедливості. А без справедливості, не існує жодного правосуддя.

Арабські держави, за підтримки і допомоги СРСР, постійно вели агресивні війни проти Ізраїлю, а після втрат території, які фактично «програли», намагалися апелювати до міжнародної громадськості з приводу того, що з ними вчинили несправедливо і вони хочуть отримати їх назад. Тобто хотіли вести війни без ризику, без ціни програшу у разі поразки. На кшталт того, «продовжуйте пробувати, поки не виграєте», але такого просто не буває, бо життя це не комп’ютерна гра.

Але, як це не парадоксально звучить, сьогоднішнє глобальне протистояння західної цивілізації з світовим тероризмом лише на користь вирішенню близькосхідного вузла проблем. Дистанціювання решти західного світу від цих проблем стало недоречним, оскільки боротьба з тероризм вже перестала бути суто ізраїльською проблемою.

Сьогодні практично вся західно-цивілізаційна потуга є на стороні вирішення близькосхідного протистояння. Ізраїль, котрий має багато більший досвід протидії тероризмові (за умови розробки і оприлюднення нових нелінійних підходів у вирішенні свого «домашнього» протистояння з палестинцями), може вказати шлях до вирішення глобального протистояння тероризмові.

Плюс в тому, що тепер у ізраїльтян більше справжніх союзників (і їхні ресурси). Ще один плюс – за допомогою нових союзників можна виграти час для розробки і втілення нових стратегій, а значить розчистити шлях до встановлення миру на цих багатостраждальних близькосхідних землях.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

У Венесуелі визрів конфлікт, який може перерости у громадянську війну

Віктор Каспрук

Уряд президента Венесуели Ніколаса Мадуро все більше готовий до репресивних дій для придушення народних виступів. В останні дні масові демонстрації в Каракасі та інших містах були зустрінуті сльозогінним газом, водометами, пластиковими кулями, а також озброєними цивільними на мотоциклах. Але не дивлячись на це натовпу протестуючих часто вдавалося вистояти.

Венесуельська криза набула нового виміру після того, як Верховний суд виніс рішення, що він бере на себе функцію парламенту – Національних зборів, де більшість має опозиція.

Нечесна боротьба за владу з боку прихильників Мадуро загострилася після того, коли з січня 2016 року опозиційна коаліція «Круглий стіл демократичної єдності» (MUD) взяла під свій контроль законодавчий орган після 17 років домінування там чавесистів.

Але в кінці березня Верховний суд, обвинуватив опозицію, яка виступає проти продовження правління президента Ніколаса Мадуро, в неповазі до парламенту і анулював усі його рішення, мотивуючи це тим, що він привів до присяги трьох депутатів, яких звинувачують в фальсифікації виборів.

Цей вирок знищує поділ повноважень між гілками влади і тепер Верховний суд може сам здійснювати законодавчі функції. Мадуро, правління якого, як показують недавні соціологічні опитування, відкидають сім із десяти венесуельців, таким чином додав собі необмежені можливості фактично одноосібного керування Венесуелою.

Як наголосив голова Національних зборів Венесуели Хуліо Борхес: «Не можна назвати це інакше, як переворот і диктатура. У Венесуелі немає Конституції, сьогодні Мадуро у незаконний спосіб узурпував всю владу». Він звинуватив президента Мадуро в замовному рішенні суду, заявивши, що «ми не будемо визнавати його».

З свого боку, генеральний секретар Організації американських держав (OEA)  Луїс Альмагро зазначив, що «рішення Верховного суду прийняти на себе  повноваження разом із зняттям імунітету з законодавців є останніми ударами режиму, який цим руйнує конституційний лад країни і закінчує з демократією».

А екс-кандидат в президенти від опозиційних сил Енріке Капрілес порівняв це рішення Верховного суду з досвідом Перу в 1992 році, коли тодішній президент Альберто Фухіморі за підтримки армії розпустив Конгрес.  Підкресливши, хоча «це інший сценарій, зараз ви не бачите танків збройних сил навколо парламенту, їм вони не потрібні, тому, що тепер вони роблять це через Верховний суд».

Це вже не перша подібна «перемога» Ніколаса Мадуро. 20 жовтня 2016 року було припинено ініційований опозицією процес щодо проведення референдуму про дострокове припинення президентських повноважень Мадуро за ніби то знайдені «порушення» під час підготовки до його проведення.

Але політичні фальшування не спроможні покращити економічну ситуацію. Для «петролеумзалежної» венесуельської економіки, яка отримує 96 відсотків іноземної валюти від експорту нафти, падіння з 2014 року цін на нафту стало критичним фактором. Уряд був змушений різко скоротити імпорт, що призвело до дефіциту всіх видів товарів. Цей дефіцит поєднується з найвищою інфляцією в світі, МВФ прогнозує інфляцію у Венесуелі в цьому році на рівні 1660 відсотків.

Соціально-економічний колапс у Венесуелі є найбільшою кризою у 2017 році Латинської Америки. В середині минулого року, дефіцит товарів, а особливо  продуктів харчування, призвів до заворушень, грабежів  і мародерства в багатьох венесуельських містах.

На що уряд Мадуро відповів заміною більшої частини роздрібної продовольчої розподільної мережі створенням «Місцевих комітетів по постачанню і продовольству», використовуючи військові і політичні організації, котрі пов’язані з правлячою Об’єднаною соціалістичною партією Венесуели (PSUV).

У даний час приватний сектор згідно із законом зобов’язаний продавати 50 відсотків своєї продукції для поширення через цю мережу. Ця схема почала частково працювати і рівень мародерства знизився. Але не тому, що Комітети (які роз’їдені корупцією і неефективністю), почали задовольняти попит населення. А тому, що це зменшило кількість і довжину черг, що часто слугувало спусковим гачком для початку масових безпорядків.

Також ця схема дозволяє уряду використовувати продовольство в якості політичної зброї, утримуючи на своєму боці політичних прихильників і політично слухняних громадян.

У 2016 році відбулося різке падіння економіки Венесуели на 18 відсотків. Що в поєднанні з інфляцією у декілька сотень відсотків і швидким скороченням реальної заробітної плати поставило більшість населення на грань виживання.

Імпорт товарів впав з більш ніж 60 мільярдів доларів у 2012 році до менше, ніж 18 мільярдів в 2016 році, що у поєднанні з різким падінням внутрішнього виробництва спровокувало гостру нестачу продовольства, медикаментів та інших основних товарів споживання.

При цьому приблизно п’ята частина населення їсть тільки один раз в день. Недоїдання і передбачувані захворювання різко зросли, а служба охорони здоров’я близька до колапсу.

Президенство Ніколаса Мадуро «політичного аватара Уго Чавеса», цивільного, чий кабінет заповнений військовими, в останні роки є дуже непопулярним в Венесуелі. Проте використовуючи свій контроль над судовими і виборчими органами, діюча адміністрація домоглася того, що не існує реально ніяких конституційних засобів для усунення його від влади до чергових президентських виборів, котрі намічені на грудень 2018 року.

Відбувається демонтаж венесуельської демократії, який поряд з гострою соціально-економічною та гуманітарною кризою в країні, являє собою не тільки найбільшу проблему для Південної Америки, а й для всього міжнародного співтовариства.

А провал у розв’язанні мирним і демократичним шляхом політичного конфлікту у Венесуелі, ризикує спровокувати серйозні народні виступи, що разом з можливими розбіжностями в збройних силах здатні розпалити громадянську війну.

Сусідні з Венесуелою країни, а особливо в Колумбії, яка тільки зараз почала оговтуватися від десятиліть партизанської війни, справедливо побоюються, що у випадку громадянського протистояння, можлива масова імміграція на їхні території та поява незаконних збройних угрупувань на їхніх кордонах. А також поширення неконтрольованих епідемій, в разі якщо служба охорони здоров’я в Венесуелі перестане функціонувати.

Обтяжена економічною та політичною кризою Венесуела також страждає від насильства на вулицях. Данні незалежної організації Observatorio Venezolano de Violencia щодо 28 тисяч випадків насильницької смерті у 2016 році (91,8 на 100 тисяч населення),  вказують на те, що кількість убивств в країні є в десять разів вищою, ніж в середньому в світі. Не говорячи ще про численні порушення прав людини з боку правоохоронних органів, незаконні рейди і страти.

Мадуро веде себе як самодержавець. Після невдалої спроби опозиційних сил ініціювати референдум, відкликати уряд та продовжити політичний діалог, котрий розпочався в жовтні минулого року і супроводжувався Ватиканом і  Союзом південноамериканських націй ((UNASUR), можна сказати, що цей діалог не вдався.

Опозиційний альянс звинуватив Чавеса в порушенні угод щодо визначення виборчого календаря і звільнення сотень в’язнів дисидентів. І як вважають венесуельські аналітики, імітування Ніколасом Мадуро діалогу було «пасткою», що мала на меті демобілізувати опозицію і погасити масові народні протести.

Власне це стало політичною «постановкою», яку використовували чавесисти для того, щоб паралізувати міжнародний тиск, зменшити протести і внести хитання в ряди опозиційних сил, в намаганні хоч якось компенсувати втрату підтримки венесуельців.

Ситуацію могли б розрядити нові вибори і формування іншого венесуельського уряду. Але втративши народну підтримку і не маючи жодних шансів легітимним шляхом залишитися у президентському кріслі, Мадуро незаконними методами намагається за будь-яку ціну зберегти свою владу над Венесуелою.

За таких трагічних обставин не можна виключати того, що непоступливість президента Ніколаса Мадуро цілком здатна спровокувати громадянську війну, або спалах громадянської війни, яку перерве військовий переворот.

Що ж призвело до цього конфлікту у Венесуелі? Відносини Уго Чавеса, а потім і Мадуро з кланом диктаторів Кастро у Гавані. Куба є найбільшим призвідником грядущої катастрофи Венесуели. По суті, Венесуела в сьогоднішньому вигляді це такий же проект Куби Кастро, яким свого часу був проект кастрівської Куби для СРСР.

Після розвалу СРСР Венесуела фактично енергетично утримувала Кубу, постачаючи туди за безцінь свою нафту. Це «задоволення» обійшлося венесуельцям аж у 8 мільярдів доларів.

Чим віддячили брати Кастро реалізаторам «боліваріанської революції»? Кубинське військове втручання у Венесуелі сягає часів, коли її колишній президент Уго Чавес вступив в союз з режимом в Гавані. Він дозволив в’їзд в країну 100 тисяч військових військових і працівників кубинських органів безпеки в якості «радників». Що посилило контроль над суспільством та призвело до «цементування» диктаторського режиму.  При чому, 20 тисяч із них мають «специфічну» підготовку поліцейського спецназу, які у разі повстання в венесуельській армії, могли б захистити режим Мадуро.

Чисельність «радників» у цій південноамериканській країні еквівалентна потужному військовому формуванню, присутність якого замасковано під виглядом «фахівців- інтернаціоналістів». А 20 тисяч військових зі специфічною підготовкою спецназівців, легко можуть стати грізною «зброєю захисту»  і вирішальним фактором непопулярного режиму у випадку народного повстання.

Та проблема полягає не тільки в кубинській військовій присутності в Венесуелі, а й і в 3,7 тисячах працівників розвідки, котрі прислані з Гавани і діяльність яких поширилися на всі венесуельські установи. А це дуже серйозна «міна» підкладена під національний суверенітет Чавесом і його наступниками, які мають намір захистити свою владу за будь-яку ціну.

Щоб спрогнозувати у що може вилитися нагнітання ситуації у Венесуелі, потрібно пригадати чим раніше закінчувалася подібна «інтернаціональна допомога» Фіделя Кастро і який кривавий слід вона залишила.

Кастрівські «інтернаціоналісти пішли в Анголу і там почалася громадянська війна, почали допомагати Мозамбіку й це закінчилося громадянською війною, прийшли в Нікарагуа і ця країна не змогла уникнути громадянської війни. Тепер до цього наближається і Венесуела.

Єдине, чим можуть допомагати кубинці, це розпалювати класову боротьбу, провокуючи внутрішні конфлікти в країнах, куди вони проникли. Вони є експертами в галузі  соціального контролю суспільства, державної безпеки і пропаганди. Використовуючи тоталітарні методи утримання влади, їм вдавалося досі зберегти  режим Мадуро.

Але не існує двох однакових політичних ситуацій. У Венесуелі визрів конфлікт, який вже дійшов до того, що ситуацію не можуть більше втримувати під контролем навіть заслані з Куби «радники».

Ситуація загострюється ще тим, що у разі виникнення реальної загрози падіння влади Мадуро, можливе втручання з боку Росії, якій важко буде відмовитися від свого традиційного «клієнта» на «задньому дворі» Америки.

Що таке втручання Москви не можна виключати доводять слова прес-секретаря МЗС Росії Марії Захарової, яка заявила, що в Венесуелі зростає ймовірність того, що може бути «реалізований жорстокі сценарій…, котрий  нагадує трагічні події, які сталися в Чилі в 1970 – ті роки». А як підкреслив нещодавно Путін, Кремль не допустить «кольорових» революцій, в Росії, так і «в різних регіонах світу».

Але поки що Ніколасу Мадуро залишається розраховувати тільки на армію і на підтримку 500 тисяч «ополченців», яких він має намір озброїти в якості членів Боліваріанської національної поліції.

Командування венесуельської армії завжди буде поруч з Мадуро, тому що їхнє життя і добробут залежить від продовження його перебування при владі. Венесуельський генералітет за роки чавесизму збагатився від контролю над обігом наркотиків. Так що якщо впаде режим Мадуро, вони також все втратять.

Але якщо вони не хочуть потрапити пожиттєво до в’язниці, як панамський диктатор Норьєга, то у Мадуро і його спільників військових ще залишається шанс завантажити на літак усі долари і золоті злитки, які вони накопичили за всі ці роки й відбути до Куби. І вже з Гавани викривати «міжнародний імперіалізм», який знищив «боліваріанську революцію».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Російська «гра» щодо України затягнулася. Потрібно Росію поставити на місце

Радіо Свобода 09 Квітня  2017

Віктор Каспрук

Після перемоги у Холодній війні Захід перебував в розслабленому стані – повний Happy end. Здавалося, що з імперією зла вже покінчено назавжди. Але не так сталося. У Росії крок за кроком відновилася ця сама імперія в значно більш небезпечнішому вигляді. Російська Федерація ігнорує міжнародний порядок, веде вкрай агресивну політику державного тероризму та підтримує усі можливі терористичні держави і рухи.

Вже понад три роки триває неоголошена війна Росії з Україною. І ця кривава «гра» Москви має усі шанси перетворитися на затяжний конфлікт, якщо підходи світової спільноти до трагічних подій в Україні кардинально не зміняться.

Цілком очевидно, що Путін затіяв гібридну війну на виснаження України. І в цьому випадку тільки «фінансових ін’єкцій» Заходу недостатньо, аби українці змогли вистояти під потужним тиском новітньої московської імперії.

«Російська цивілізація» відрізняється від західної тим, що їй не вистачає поняття об’єктивної істини і закону як обов’язкової сили.

Росія може домовлятися про угоди, укладати угоди, але не буде цих угод дотримуватися.

Вона, в перший зручний для неї момент, їх легко розірве, пояснюючи це своє рішення тим, що під час підписання домовленостей її, мовляв, неправильно зрозуміли.

«Логіка» геополітичних амбіцій Москви ґрунтується на тому, що Російська Федерація має ядерний потенціал, щоб знищити цю планету, і тому вона вимагає до себе «поваги».

Кремль не має поваги до світового порядку

Від самого початку в Кремлі планували, що коли Сполучені Штати і Росія сядуть за стіл переговорів, то запропонована Білому дому російсько-американська співпраця полягатиме в тому, щоб там погодилися з новим переділом світу на путінських умовах.

Що мало б означати погодитися з тим, що Росія забрала собі Крим, силою веде гібридну війну з Україною і дестабілізує її, намагаючись демонтувати українську державність, хоче встановити газопровідну гегемонію в Європі, руйнує Євросоюз провокуючи потоки біженців із Сирії й утримуючи за будь яку ціну диктаторський режим Башара Асада.

Тому варто відкинути надмірний оптимізм та ідеалістичну віру в те, що з Москвою можливо домовитися, використовуючи лише дипломатичні засоби.

Кремль не має ні моралі, ні почуття обов’язку, ні поваги до світового порядку. Жодна велика угода з Росією не принесе нічого хорошого, якщо холоднокровно і виважено не поставити Росію на місце.

Росії потрібно, щоб їй допомогли в нейтралізації або ліквідації НАТО, скасували санкції, погодилися з вторгненням в Україну, а також заплющили очі на її підтримку диктаторського режиму Асада.

Але це тільки початкові «хотіння» Путіна. Якщо з ними погодитися, то далі він забажає відновлення «Великої Росії» на всіх територіях, які колись колонізував Радянський Союз, і визнання за Москвою статусу повного контролю над Євразією.

Також Москва й досі ніяк не здатна змиритися з тим, що країни Східної Європи не хочуть більше бути контрольованими Москвою, а можуть вибирати ті альянси, які вважають за потрібне.

Необхідно сформулювати більш чітку позицію стосовно України і Росії

Цинічний і лицемірний Путін робить вигляд, що він «допомагає» в Україні етнічним росіянам.

Та це не протистояння українців з росіянами, а українців, росіян, євреїв та громадян інших національностей, котрі живуть в Україні, з «радянцями».

Тими, хто й досі ментально перебуває під впливом давно вже покійного Радянського Союзу.

Україна хоче стати сучасною і продуктивної частиною Європи, але поки Росія не припинить свою військову агресію, цього досягти не вдасться.

Мрія переважаючої більшості українців – це інтеграція з Європейським союзом і НАТО.

І тут, враховуючи нинішнє протистояння України з Росією, Захід мав би сказати Україні, коли у неї може з’явитися на це шанс.

Здавалося, що Російська Федерація була б безсила проти об’єднаної Європи, однак Кремль робить все для того, щоб Європа не виступала єдиним фронтом, вбиваючи «клин» у європейську єдність.

На жаль, з боку Заходу й досі не має єдиних підходів щодо Російської Федерації. То ж чи не варто сформувати більш чітку позицію стосовно Росії?

Оскільки відсутність цієї позиції, принаймні останні 10 років, потурала розширенню військового і невійськового втручання Росії далеко поза її кордони.

Не говорячи про так зване «ближнє зарубіжжя», яке в Кремлі вже порахували своїм «заднім двором».

У Заходу є реальна можливість поставити Росію на місце

Нині Росія розглядає себе не інакше, як супердержаву, і хоче, щоб з нею відповідно рахувалися, як із супердержавою.

Не варто сподіватися, що Москва коли-небудь буде дотримуватися будь-яких правил світового порядку, якщо вони не будуть створені під її бачення.

Ще в 2007 році в Мюнхені Путін дав чітко зрозуміти, що найкращим світовим порядком буде багатополярність.

Свою позицію він не змінив. Тому ніяк не можна закривати очі на цю проблему.

«Майстер КГБ» наївно впевнений, що варто лише переконати європейців у тому, що НАТО є проекцією на Європу американських цінностей, що ставить ЄС в роль підпорядкованого партнера американським інтересам, і вони відразу ж перекинуться на бік Росії.

Російська Федерація не вгамується добровільно, і це вже зрозуміло. Завдяки економічним санкціям США і ЄС відбулося різке падіння ВВП Росії.

Але Путін та його оточення не бажають нічого змінювати, оскільки погіршення рівня життя пересічних росіян їх зовсім не стосується.

Путін визнає і поважає тільки силу. Тому йому потрібно нагадати, що вторгнення до суверенної країни є справою, котра не залишиться безкарною. А за все те, що він робить в Україні, доведеться відповідати.

Москва не хоче віддавати, як вона вважає, свою сферу впливу: Східну Європу, Кавказ і Середню Азію.

Однак для серйозного протистояння з Заходом у Російської Федерації немає ні ресурсів, ні, що набагато більш важливо, – ідеології. Їй просто нічого запропонувати в ролі цивілізаційного меседжу.

Нині у Заходу є реальна можливість поставити Росію на місце.

Для цього потрібно різко посилити санкції у фінансовому секторі і, можливо, нарешті зменшити можливості Росії співпрацювати з глобальною фінансовою системою, відключивши Росію від банківської системи платежів SWIFT та перекрити для російського бізнесу контакти з західними партнерами.

Путін і російський політичний істеблішмент почне задумуватись над закінченням «української авантюри» лише тоді, коли вони дію санкцій відчують конкретно на собі.

Тому, чи не варто було б подумати над тим, щоб для початку арештувати маєтки та іншу нерухомість найближчих соратників Путіна на Заході?

І причина для цього може бути дуже вагома – незрозуміле походження мільйонних коштів, за які усе це було придбано.

Не кажучи вже про блокування рахунків путінських соратників у західних банках, більшість з яких давно вже відомі західним спецслужбам.

Російська «гра» з Україною невиправдано затягнулася. Але не можуть українці так довго залишатися в епіцентрі протистояння Москви з демократичним світом.

Україна потребує допомоги, тому необхідно приймати швидкі і правильні рішення…

https://www.radiosvoboda.org/a/28418438.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Российская «игра» в Украине затянулась. Нужно Россию поставить на место

Радио Свобода  09 Апрель  2017  

Виктор Каспрук

После победы в холодной войне Запад находился в расслабленном состоянии – полный Happy end. Казалось, что с империей зла уже покончено навсегда. Но не тут то было. В России шаг за шагом возродилась эта самая империя в значительно более опасном виде. Российская Федерация игнорирует международный порядок, ведет крайне агрессивную политику государственного терроризма и поддерживает все возможные террористические государства и движения.

Уже более трех лет продолжается необъявленная война России с Украиной. И эта кровавая «игра» Москвы имеет все шансы превратиться в затяжной конфликт, если подходы мирового сообщества к трагическим событиям в Украине кардинально не изменятся.

Совершенно очевидно, что Путин затеял эту гибридную войну на истощение Украины. И в этом случае только «финансовых инъекций» Запада недостаточно, чтобы украинцы смогли выстоять под мощным давлением новой московской империи.

«Российская цивилизация» отличается от западной тем, что ей не хватает понятия объективной истины и закона как обязательной силы.

Россия может договариваться о сделках, заключать сделки, но не будет эти соглашения соблюдать.

Она, в первый удобный для нее момент, их легко разорвет, объясняя это свое решение тем, что при подписании договоренностей ее, мол, неправильно поняли.

«Логика» геополитических амбиций Москвы основывается на том, что Российская Федерация имеет ядерный потенциал, чтобы уничтожить эту планету, и поэтому она требует к себе «уважения».

Кремль не имеет уважения к мировому порядку

Изначально в Кремле планировали, что когда Соединенные Штаты и Россия сядут за стол переговоров, то предложенное  Белому дому российско-американское сотрудничество будет заключаться в том, чтобы там согласились с новым переделом мира на путинских условиях.

Что должно означать: согласиться с тем, что Россия забрала себе Крым, силой ведет гибридную войну с Украиной и дестабилизирует ее, пытаясь демонтировать украинскую государственность, хочет установить газовую гегемонию в Европе, разрушает Евросоюз, провоцируя потоки беженцев из Сирии и удерживая любой ценой диктаторский режим Башара Асада.

Поэтому стоит отбросить излишний оптимизм и идеалистическую веру в то, что с Москвой возможно договориться, используя только дипломатические средства. Кремль не имеет ни морали, ни чувства долга, ни уважения к мировому порядку. Ни одна большая договоренность с Россией не принесет ничего хорошего, если хладнокровно и взвешенно не поставить  Россию на место.

России нужно, чтобы ей помогли в нейтрализации или ликвидации НАТО, отменили санкции, согласились с вторжением в Украину, а также закрыли глаза на ее поддержку диктаторского режима Асада.

Но это только начальные «хотения» Путина. Если с ними согласиться, то дальше он пожелает восстановления «Великой России» на всех территориях, которые когда-то колонизировал Советский Союз, и признание за Москвой статуса полного контроля над Евразией.

Также Москва до сих пор никак не способна смириться с тем, что страны Восточной Европы не хотят больше быть контролируемыми Москвой, а могут выбирать те альянсы, которые сами считают нужным.

Необходимо сформулировать более четкую позицию в отношении Украины и России

Циничный и лицемерный Путин делает вид, что он «помогает» в Украине этническим русским.

Но это не противостояние украинцев с русскими, а украинцев, русских, евреев и граждан других национальностей, которые живут в Украине, с «советскими».

Теми, кто до сих пор ментально находится под влиянием давно уже покойного Советского Союза.

Украина хочет стать современной и продуктивной частью Европы, но пока Россия не прекратит свою военную агрессию, этого достичь не удастся.

Мечта подавляющего большинства украинцев – это интеграция с Европейским союзом и НАТО.

И здесь, учитывая нынешнее противостояние Украины с Россией, Запад должен сказать Украине, когда у нее может появиться на это шанс.

Казалось, что Российская Федерация была бы бессильна против объединенной Европы, однако Кремль делает все для того, чтобы Европа не выступала единым фронтом, вбивая «клин» в европейское единство.

К сожалению, со стороны Запада до сих пор нет единых подходов к Российской Федерации. Поэтому, не следует ли сформировать более четкую позицию по отношению к России? Поскольку отсутствие этой позиции, по крайней мере, последние 10 лет, потакало расширению военного и невоенного вмешательства России далеко за ее границы. Не говоря о так называемом «ближнем зарубежье», которое в Кремле уже посчитали своим «задним двором».

У Запада есть реальная возможность поставить Россию на место

В настоящее время Россия рассматривает себя не иначе, как супердержаву, и хочет, чтобы с ней соответственно считались, как с супердержавой.

Не стоит надеяться, что Москва когда-нибудь будет придерживаться каких-либо правил мирового порядка, если они не будут созданы под ее видение.

Еще в 2007 году в Мюнхене Путин дал четко понять, что лучшим мировым порядком будет многополярность.

Свою позицию он не изменил. Поэтому никак нельзя закрывать глаза на эту проблему.

«Мастер КГБ» наивно уверен, что стоит только убедить европейцев в том, что НАТО является проекцией на Европу американских ценностей, что ставит ЕС в роль подчиненного партнера американским интересам, и они сразу же перекинутся на сторону России.

Российская Федерация не угомонится добровольно, и это уже понятно. Благодаря экономическим санкциям США и ЕС произошло резкое падение ВВП России.

Но Путин и его окружение не хотят ничего менять, поскольку ухудшение уровня жизни рядовых россиян их совершенно не касается. Путин признает и уважает только силу. Поэтому ему нужно напомнить, что вторжение в суверенную страну является делом, которое не останется безнаказанным. А за все то, что он делает в Украине, придется отвечать.

Москва не хочет отдавать, как она считает, свою сферу влияния: Восточную Европу, Кавказ и Среднюю Азию. Однако для серьезного противостояния с Западом в Российской Федерации нет ни ресурсов, ни, что гораздо более важно, – идеологии. Ей просто нечего предложить в качестве цивилизационного месседжа.

Сейчас у Запада есть реальная возможность поставить Россию на место.

Для этого нужно резко усилить санкции в финансовом секторе и, возможно, наконец-то уменьшить возможности России сотрудничать с глобальной финансовой системой, отключив Россию от банковской системы платежей SWIFT и перекрыть для российского бизнеса контакты с западными партнерами. Путин и российский политический истеблишмент начнет задумываться над окончанием «украинской авантюры» только тогда, когда действие санкций они почувствуют конкретно на себе.

Поэтому, возможно стоило бы подумать над тем, чтобы для начала арестовать имущество и другую недвижимость ближайших соратников Путина на Западе? И причина для этого может быть очень веская – непонятное происхождение миллионных средств, за которые все это было приобретено. Не говоря уже о блокировании счетов путинских соратников в западных банках, большинство из которых давно уже известно западным спецслужбам.

Российская «игра» с Украиной неоправданно затянулась. Но не могут украинцы так долго оставаться в эпицентре противостояния Москвы с демократическим миром. Украина нуждается в помощи, поэтому необходимо принимать быстрые и правильные решения …

https://www.radiosvoboda.org/a/28418438.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела на межі громадянської війни

«Дзеркало тижня. Україна» №15, 21 квітня 2017

Віктор Каспрук

Після більш ніж двох тижнів протестів Венесуела входить у нову смугу політичної напруги. 

Уряд президента Венесуели Ніколаса Мадуро демонструє високу готовність до репресивних дій для придушення народних виступів. Масові демонстрації в Каракасі та інших містах були зустрінуті сльозогінним газом, водометами, пластиковими кулями, а також озброєними цивільними на мотоциклах.

Тепер лідери опозиції намагаються повернути собі ініціативу на вулицях, організувавши великий марш у Каракасі, щоб знову висловити протест проти рішення Верховного суду про призупинення повноважень Національних зборів.

Венесуельська криза набула нового виміру після винесення Верховним судом рішення, що він бере на себе функцію парламенту — Національних зборів, де більшість має опозиція.

Нечесна боротьба за владу з боку прихильників Мадуро загострилася після того, як у січні 2016 р. опозиційна коаліція “Круглий стіл демократичної єдності” (MUD) взяла під свій контроль законодавчий орган після 17 років домінування там чавесистів.

Але наприкінці березня Верховний суд обвинуватив опозицію, яка виступає проти продовження правління президента Ніколаса Мадуро, в неповазі до парламенту й анулював усі рішення MUD , мотивуючи це тим, що він привів до присяги трьох депутатів, яких звинувачують у фальсифікації виборів.

Цей вирок знищує поділ повноважень між гілками влади, і тепер Верховний суд може сам здійснювати законодавчі функції. Мадуро, чиє правління, як свідчать недавні соціологічні опитування, відкидають 7 із 10 венесуельців, таким чином додав собі необмежених можливостей одноосібного керування Венесуелою.

Як наголосив генеральний секретар Організації американських держав (OEA) Луїс Альмагро, “рішення Верховного суду взяти на себе повноваження разом зі зняттям імунітету з законодавців є останніми ударами режиму, який цим руйнує конституційний лад країни і кладе край демократії”.

А екс-кандидат у президенти від опозиційних сил Енріке Капрілес порівняв це рішення Верховного суду з досвідом Перу 1992 р., коли тодішній президент Альберто Фухіморі за підтримки армії розпустив Конгрес. Хоча політик підкреслив: “…це інший сценарій, зараз ви не бачите танків збройних сил навколо парламенту, бо їм вони не потрібні, тому що тепер вони реалізують усе через Верховний суд”.

Однак політичні фальшування не здатні покращити економічну ситуацію. Для петролеумзалежної венесуельської економіки, яка отримує 96% іноземної валюти від експорту нафти, падіння з 2014 р. цін на нафту стало критичним фактором. Уряд був змушений різко скоротити імпорт, що призвело до дефіциту всіх видів товарів.

Соціально-економічний колапс у Венесуелі став найбільшою кризою 2017 р. в Латинській Америці. В середині минулого року дефіцит товарів, особливо продуктів харчування, призвів до заворушень, грабежів та мародерства в багатьох венесуельських містах.

На що уряд Мадуро відповів заміною більшої частини роздрібної продовольчої розподільної мережі, створивши “місцеві комітети з постачання і продовольства”, з використанням військових і політичних організацій, пов’язаних із правлячою Об’єднаною соціалістичною партією Венесуели (PSUV).

Наразі приватний сектор, згідно із законом, зобов’язаний продавати 50% своєї продукції для поширення через зазначену мережу. Ця схема почала частково спрацьовувати, і рівень мародерства знизився. Але не тому, що комітети (роз’їдені корупцією й неефективністю) стали задовольняти попит населення. А тому, що це зменшило кількість і довжину черг, які часто слугували спусковим гачком для початку масових заворушень.

Крім того, ця схема дозволяє уряду використовувати продовольство як “політичну зброю”, утримуючи на своєму боці політичних прихильників та слухняних громадян.

У 2016 р. відбулося різке падіння економіки Венесуели — на 18 %. Що, у поєднанні з інфляцією, рівень якої сягав кількох сотень відсотків, і швидким зменшенням реальної заробітної плати, поставило більшість населення на межу виживання.

Імпорт товарів упав з більш ніж 60 млрд дол. у 2012 р. до менш ніж 18 млрд у 2016-му, що, в поєднанні з різким падінням внутрішнього виробництва, спровокувало гостру нестачу продовольства, медикаментів та інших основних товарів споживання.

При цьому приблизно п’ята частина населення їсть лише один раз на день. Недоїдання і передбачувані захворювання різко зросли, а служба охорони здоров’я близька до колапсу.

Обтяжена економічною й політичною кризою, Венесуела також потерпає від насильства на вулицях. Дані незалежної організації Observatorio Venezolano de Violencia про 28 тис. випадків насильницької смерті у 2016 р.
(91,8 на 100 тис. населення) свідчать, що кількість убивств у країні вдесятеро вища, ніж у середньому в світі. Не кажучи про численні порушення прав людини з боку правоохоронних органів, незаконні тортури і позасудові страти.

Мадуро поводиться як самодержець. Після невдалої спроби опозиційних сил ініціювати референдум, відкликати уряд і продовжити політичний діалог, розпочатий у жовтні минулого року й супроводжуваний Ватиканом та Союзом південноамериканських націй (UNASUR), можна сказати, що цей діалог не вдався.

Опозиційний альянс звинуватив Ніколаса Мадуро у порушенні угод про визначення виборчого календаря та звільнення сотень в’язнів-дисидентів. Як вважають венесуельські аналітики, імітування Мадуро діалогу було пасткою, що мала на меті демобілізувати опозицію й погасити масові народні протести.

Власне, це стало політичною “постановкою”, яку використовували чавесисти для того, аби паралізувати міжнародний тиск, зменшити протести і внести хитання в ряди опозиційних сил, у намаганні хоч якось компенсувати втрату підтримки венесуельців.

Ситуацію могли б розрядити нові вибори та формування іншого венесуельського уряду. Але, втративши народну підтримку й не маючи жодних шансів легітимним шляхом залишитися у президентському кріслі, Мадуро незаконними методами намагається за будь-яку ціну зберегти свою владу над Венесуелою.

За таких трагічних обставин не можна виключати, що непоступливість президента Мадуро спровокує громадянську війну, яку перерве військовий переворот.

До громадянського конфлікту у Венесуелі призвели відносини Уго Чавеса, а потім і Мадуро з кланом диктаторів Кастро. Куба — найбільший призвідник прийдешньої катастрофи Венесуели. По суті, Венесуела у нинішньому вигляді — це проект Кастро, схожий на той, яким свого часу був проект кастрівської Куби для СРСР. Із тією лише різницею, що після розвалу СРСР Венесуела енергетично утримувала Кубу, постачаючи туди за безцінь свою нафту. Це “задоволення” коштує венесуельцям уже 8 млрд дол.

Кубинське втручання у Венесуелі сягає часів, коли її колишній президент Уго Чавес уклав союз із режимом у Гавані. Він дозволив в’їзд до країни 100 тис. військових і працівників кубинських органів безпеки в ролі “радників”, що посилило контроль над суспільством і призвело до цементування диктаторського режиму.

Чисельність “радників” у цій південноамериканській країні еквівалентна потужному військовому формуванню, присутність якого замаскована під “фахівців-інтернаціоналістів”. Причому 20 тис. їх мають специфічну підготовку поліцейського спецназу і в разі народного повстання можуть стати грізною “зброєю захисту” режиму Мадуро.

Щоб спрогнозувати, у що може вилитися нагнітання ситуації у Венесуелі, потрібно пригадати, чим раніше закінчувалася така “інтернаціональна допомога” Фіделя Кастро і який кривавий слід вона залишила.

Кастрівські “інтернаціоналісти” пішли в Анголу, і там розпочалася громадянська війна; почали допомагати Мозамбіку — й це скінчилося громадянською війною; прийшли в Нікарагуа — і ця країна не змогла уникнути громадянської війни. Тепер до такої розв’язки наближається Венесуела.

Ніколасу Мадуро залишається нині розраховувати тільки на армію і на підтримку 500 тис. “ополченців”, яких він має намір озброїти як членів Боліваріанської національної поліції.

Командування венесуельської армії завжди буде поруч із Мадуро, бо їхні життя й добробут залежать від продовження його перебування при владі. Венесуельський генералітет за роки чавесизму збагатився завдяки контролю над обігом наркотиків. Таким чином, якщо впаде режим Мадуро, вони також усе втратять.

Але якщо вони не хочуть отримати пожиттєвий тюремний термін, як панамський диктатор Нор’єга, то в Мадуро і його військових спільників ще залишається шанс завантажити на літак усі долари й золоті зливки, накопичені ними за всі ці роки, й відбути до Куби. І вже з Гавани викривати “міжнародний імперіалізм”, який “знищив боліваріанську революцію”.

http://gazeta.dt.ua/international/venesuela-na-mezhi-gromadyanskoyi-viyni-240483_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Кипр: стыкуются ли европейская и “эрдогановская” идентичности

«Зеркало недели. Украина»,  2 июня  2017

Виктор Каспрук

 Прекращение переговоров по воссоединению турецкой и греческой частей Кипра провоцирует новую неопределенность в кипрском вопросе. А невозможность согласования общей позиции в который раз заводит в тупик все попытки сторон достичь окончательного согласия в вопросе воссоединения Республики Кипр и непризнанной Турецкой Республики Северного Кипра.

Разделение страны на южную греческую часть и северную турецкую продолжается с 1974 г. С того времени, как Анкара использовала свои войска для вторжения на остров в ответ на организованный в Афинах переворот, целью которого было объединение Кипра с Грецией.

Возможно, руководители Республики Кипр Никос Анастасиадис и самопровозглашенной Турецкой республики Северного Кипра Мустафа Акинджи и готовы пойти на уступки, необходимые для того, чтобы наконец найти компромиссное решение. Но закулисное присутствие на переговорах Анкары делает попытки прийти к согласию чрезвычайно сложными.

До последнего момента была надежда, что в ближайшие недели удастся созвать в Женеве второй международный мирный саммит по кипрскому вопросу, чтобы согласовать все детали еще не решенных разногласий. Но произошел очередной сбой в согласовании корректировки создания двозональной и межобщинной федераций.

К тому же ситуацию усложнили разногласия по поводу гарантий безопасности и разделения власти. Анкара до сих пор держит в Турецкой Республике Северного Кипра 30 тыс. своих военнослужащих. Эти вопросы должны были быть рассмотрены перед началом женевского саммита, на что Мустафа Акинджи заявил, что он не мог принять “предпосылок”, озвученных Никосом Анастасиадисом.

Рассматривая кипрский вопрос, следует принимать во внимание и российский фактор, поскольку Москва оказывает большое влияние на православный Кипр. Кремль, действуя за кулисами, очень заинтересован в том, чтобы сорвать окончательное мирное решение. Ведь воссоединение Кипра примирило бы враждующих партнеров по НАТО в период глобальной неопределенности и напряженности в регионе.

Следует вспомнить, что межэтническое примирение после обретения Кипром независимости от Великобритании в 1960 г. длилось недолго. Уже в 1964-м Совет Безопасности ООН вынужден был основать Вооруженные силы Организации Объединенных Наций по поддержанию мира на Кипре (ВСООНК), которые изначально были созданы для недопущения дальнейшей борьбы между кипрскими греками и турками.

На сегодняшний день протяженность линии прекращения огня, проходящей по территории острова, составляет приблизительно 180 км. При этом ширина буферной зоны между линиями варьируется в пределах от менее 20 м до 7 км. Она занимает приблизительно 3% общей территории острова.

После того как в 1983 г. турки-киприоты на севере острова провозгласили собственное “государство”, буферное назначение миротворческого контингента ООН было углублено. С того времени “голубые шлемы” регулируют непризнанную границу между двумя частями острова, фактически исполняя роль неофициальных пограничников.

Выступая 29 мая в штаб-квартире ВСООНК в буферной зоне по случаю Международного дня миротворцев, специальный представитель Генерального секретаря ООН на Кипре Элизабет Спехар подчеркнула, что “никогда ранее наша работа не была более важной, чем сегодня. Ваши усилия необходимы для поддержания мира и порядка в буферной зоне, поощрения диалога и доверия между общинами на Кипре и для создания условий, которые содействовали бы успеху переговоров”.

 

Впрочем, эти угрозы выглядят как отрицание со стороны турецкой стороны права Кипра использовать свои природные богатства. Да и очень сомнительно, что решение кипрской проблемы должно зависеть от количества найденных углеводородов. И здесь интересы Анкары могут вступить в противоречие с планами Вашингтона.

Поскольку, как заявила в интервью кипрской газете Alithia посол США на Кипре Кэтлин Доэрти, “очень важно, когда компания масштабов Exxon Mobil присутствует на Кипре. Мы ожидаем, что значительные объемы природного газа в Свободной экономической зоне помогут финансировать не только Кипр, но и киприотов в целом”. По ее мнению, “если Кипр воссоединится, то сможет стать Норвегией Восточного Средиземноморья или Сингапуром. Это даст возможность создать на Кипре идеальный финансовый и бизнес-центр в регионе”.

Отвечая на вопрос об угрозах со стороны Турции, посол США сказала: “…правительство США ранее выражало беспокойство по поводу того, что происходит в этом нестабильном регионе, и хочет, чтобы компании не сталкивались с политическими рисками”.

Когда Кипр столкнулся с геополитическим риском после вторжения на его территорию Турции, это стало прецедентом, который через много лет толкнул Москву на повторение аналогичных “акций” на постсоветском пространстве. Роль ООН в этом вопросе оказалась явно недостаточной. То есть Кипр может воссоединиться, если президент Турции позволит. Разделенные части страны уже давно могли бы договориться и найти общий язык, если бы не посторонние силы.

Кипр стал пешкой в чужой шахматной игре. Сегодня судьба острова находится в основном в руках Реджепа Эрдогана, авторитарного президента Турции. Поэтому кипрский конфликт превратился в хранилище неосуществленных надежд и разбитых мечтаний. Поскольку объединить европейскую и “эрдогановскую” идентичности крайне проблематично.

Эрдогану трудно согласиться с тем, что Кипр не будет признан турецкой “сферой интересов” и на всей его территории смогут применяться европейские нормы и ценности.

Турецкому государству будет очень трудно отказаться от претензий на контроль над дополнительными частями Средиземного моря, который ей на севере обеспечивает сейчас псевдореспублика. Приоритеты Турции всегда были геополитическими и национальными, а судьба “турецкоязычного” населения Кипра, численность которого очень выросла после притока иммигрантов из отсталых регионов Турции, никогда не была главной заботой Анкары.

Почти 160 тыс. незаконных турецких поселенцев, которых Турция завезла за все время оккупации, чтобы изменить демографическую ситуацию в северной части острова, не намерены возвращаться домой. А если учесть, что рождаемость у членов турецкой общины в 2,5 раза выше, чем у греков-киприотов, то при такой тенденции турки составят большинство в объединенном Кипре уже через 30 лет.

Анкара постоянно играет в игру, когда любое решение кипрской проблемы должно соответствовать ожиданиям Турции, и именно поэтому все предыдущие попытки договориться проваливались.

Греки-киприоты создали самое процветающее, демократическое и открытое общество в Восточном Средиземноморье, и они очень рискуют, если объединятся с контролируемым извне турецким населением.

В настоящее время не существует жизнеспособного решения кипрского вопроса без полного вывода турецких войск с острова. Невозможно достичь реального и значимого соглашения, когда греческая сторона вынуждена вести переговоры под дулами турецких пушек, размещенных на севере.

Основное препятствие на пути к соглашению — стремление Турции сохранить опосредствованный контроль над оккупированной ею частью острова и продолжать регулировать жизнь турецких киприотов. Но Кипр, как полноправный член ЕС, не нуждается в турецкой “опеке” и ее патронате над севером.

Из всего этого можно сделать вывод: Анкара должна дистанцироваться от участия в кипрской политике. И лишь тогда, и только тогда Кипр окажется на пути к объединению.

Непонимание между греческими и турецкими киприотами велико, но не является непреодолимым. Киприоты должны признать, что есть надежда на сложный “брак”, альтернатива которому — “развод” с колючей проволокой, блокпостами и солдатами.

https://zn.ua/international/kipr-stykuyutsya-li-evropeyskaya-i-erdoganovskaya-identichnosti-250322_.html

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Зухвала провокація» навколо УПА: чому псуються відносини між Україною та Польщею

Поляки, як і українці, свого часу чимало постраждали від сусідів: досить сказати, що цю країну тричі ділили. Як і ми, наші західні сусіди безпосередньо знайомі з поняттям «посттравматичний синдром». Але, попри схожі моменти, все ж ми різні нації і маємо право на власне бачення історії. Та відмінності не повинні ставати на заваді добросусідським стосункам, як би до того не підштовхувала нас третя сторона.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» нагадав політолог Віктор Каспрук, оцінюючи інцидент, який стався поблизу Перемишля через руйнування польськими націоналістами пам’ятника воїнам УПА.

«Слід розуміти, що сусідня країна досить щільно наповнена російськими «агентами впливу», і для РФ дуже важливо, щоб Польща перестала бути дружньою до України. Для цього робиться багато, в тому числі – подібні провокації», – пояснив інцидент експерт.

Щоб вийти з цієї ситуації з найменшими втратами з обох сторін, на його переконання, буде краще відмовитися від взаємного нагнітання емоцій і не перетворювати явну провокацію в гучний скандал.

«Адже якщо почнемо діяти за принципом «зуб за зуб», то далеко зайдемо. У ситуації збройного протистояння на Донбасі будь-який наш крок і заява повинні бути ретельно зважені», – міркує експерт.

«У свою чергу, нашим сусідам варто чітко усвідомлювати: якщо впаде Україна, то за той чи інший час впаде і Польща. Це перевірено історичним досвідом. Тому різкі дії зараз не потрібні жодній зі сторін», – резюмував Віктор Каспрук.

Наприкінці березня Міністерство закордонних справ України отримало ноту протесту від Польщі через обстріл генконсульства сусідньої держави в Луцьку. Зараз же Україна направила ноту до МЗС Польщі через плюндрування пам’ятника УПА.

Раніше минулого року між країнами розгорівся скандал через те, що Сейм Польщі визнав Волинську трагедію геноцидом.

https://www.slovoidilo.ua/2017/04/28/pogljad/polityka/zuxvala-provokacziya-navkolo-upa-chomu-psuyutsya-vidnosyny-mizh-ukrayinoyu-ta-polshheyu

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Дерзкая провокация» вокруг УПА: почему портятся отношения Украины и Польши

Поляки, как и украинцы, в свое время немало пострадали от соседей: достаточно сказать, что эту страну трижды делили. Как и мы, наши западные соседи непосредственно знакомы с понятием «посттравматический синдром». Но, невзирая на схожие моменты, все же мы разные нации и имеем право на собственное видение истории. Но различия должны мешать добрососедским отношениям, как бы к этому не подталкивала третья сторона.

Об этом в комментарии «Слову и Делу» заявил политолог Виктор Каспрук, оценивая инцидент, который произошел вблизи Перемышля из-за разрушения польскими националистами памятника воинам УПА.

«Следует понимать, что соседняя страна довольно плотно напичкана российскими «агентами влияния», и для РФ очень важно, чтобы Польша перестала быть дружественной Украине. Для этого делается многое, в том числе – подобные провокации», – пояснил инцидент эксперт.

Чтобы выйти из данной ситуации с наименьшими потерями с обеих сторон, по его убеждению, будет лучше отказаться от взаимного нагнетания эмоций и не превращать явную провокацию в громкий скандал.

«Ведь если мы начнем действовать по принципу «зуб за зуб», то далеко зайдем. В ситуации вооруженного противостояния на Донбассе любой наш шаг и заявление должно быть тщательно взвешены», – рассуждает эксперт.

«В свою очередь, нашим соседям стоит четко осознавать, что если падет Украина, то через тот или иное время падет и Польша. Это проверено историческим опытом. Поэтому резкие действия сейчас не нужны ни одной из сторон», – резюмировал Виктор Каспрук.

В конце марта Министерство иностранных дел Украины получило ноту протеста от Польши из-за обстрела генконсульства соседнего государства в Луцке. Сейчас же Украина направила ноту в МИД Польши из-за сноса памятника УПА.

Ранее в прошлом году между странами разгорелся скандал из-за того, что Сейм Польши признал Волынскую трагедию геноцидом.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

За окупацію українських територій мають платити самі окупанти

0 1 Путін

Віктор Каспрук

У цій ситуації, коли електроживлення окупованих районів Луганщини забезпечуватимуть за рахунок збільшення тарифів на електроенергію для російських громадян, і досягнута домовленість про виплату боргів Україні за водопостачання, дуже схоже, що Росія сама себе тут перехитрила. Якщо Москва готова повністю взяти на своє утримання усі території, які вона окупувала, то чи є у неї, під час накладення на Росію санкцій Заходом, кошти? Адже ні для кого не є секретом, що в регіонах Російської Федерації вже назріває значне народне невдоволення. А фінансування чужих територій за рахунок росіян ще більше виснажить бюджет РФ.

Хоча взагалі ця війна виглядає дуже дивно, коли йдуть військові дії, є вбиті, полонені, а з іншого боку йде постачання води, газу, електроенергії на окуповані території. Це виглядає так, якби свого часу фашистська Німеччина окупувала Україну, а потім вимагала, що давайте, оплачуйте за рахунками, оскільки це ваша територія.

Тут логіки жодної немає. Або територія окупована, і ми їм нічого не постачаємо, або з цієї території окупант іде – в такому разі ми дійсно берем на постачання населення, яке там проживає.

Тобто треба чітко розмежувати окупацію і зобов’язання Української держави підтримувати окуповане населення саме енергоносіями і продовольством. Якщо Росія вважає, що бере під контроль цю територію, значить нехай вона їх і забезпечує харчуванням, електроенергією та водопостачанням. По-моєму, логічно і зрозуміло, що так би мало бути.

З іншого боку Росія навряд чи зможе довго фінансово утримувати окупований Крим, окуповані райони Донецької і Луганської областей. Це буде величезним ударом по її економіці, яка і так впала, наскільки мені відомо, за останні роки десь на 40%.

Відмова української сторони утримувати території, котрі вона не контролює, є абсолютно правильним рішенням. Єдине зауваження, що це рішення дещо запізнилося. Треба було робити це від самого початку, так само, як і перекривати проходження людських потоків в один і інший бік.

Тобто ситуація має полягати, з моєї точки зору, таким чином, ми чітко говоримо населенню окупованих територій: «Ми вам даємо місяць або два місяці. За цей час ви маєте остаточно визначитись, або ви виїздите на неокуповану територію України, і ми якимось чином вас забезпечимо житлом і роботою, або ви будете знати, що потрапити на територію України до деокупації частини Донецької і Луганської областей вам не вдасться».

Тобто треба чітко розставити крапки над «і», щоб не було двоякості – що можна пересуватись в один і інший бік, так само, як із Кримом, бо це може тривати до безкінечності. Якщо ми визнаємо окупацію, то ми дотримуємося усіх законів та правил, які належить застосовувати щодо окупованих територій.

У такому разі виникає питання, чи можливо буде повернути ці території? І якщо можливо, то коли?

Я думаю, що окуповані території повернути можливо. Ми можемо згадати досвід ФРН і НДР. Здавалося, що там комуністична чи соціалістична влада, була надовго. Вони виробили якусь специфічну НДРівську ментальність, але це закінчилось тим, що це штучне утворення, яке називалося Німецькою демократичною республікою, впало, не витримавши потужного тиску економічних і політичних обставин.

Дуже важко сказати, коли ми зможемо повернути ці території. Але скоріше за все, лише тоді якщо Росія почне розпадатись, або в Росії прийдуть до влади продемократичні сили, які почнуть переговори з Українською державою з того, що вони виходять з Криму, ліквідовують свою базу в українському Севастополі і так само йдуть з Донбасу.

І це абсолютно реально, але все залежатиме від того, наскільки довго ще зможе протриматись Путін. За деякими підрахунками, це може бути рік-два. Але ці рік-два ми маємо протримати ці окуповані території у тому статусі, в якому мали тримати від самого початку.

https://www.obozrevatel.com/politics/37582-izolyatsiya-ldnr-rosiya-sama-sebe-perehitrila.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Парламентське «аграмунтсво» так само небезпечне для демократії, як і політичне «шрьодерство»

0006666 - Копія

Віктор Каспрук

Ймовірність усунення з посади президента ПАРЄ Педро Аграмунта, який неприкрито почав працювати на політичні інтереси Росії, піднімає багато питань, на які на Заході довгий час воліли закривати очі.

Не є секретом, що в останні часи дотримання стандартів незаангажованості і об’єктивності не тільки в ПАРЄ, а й у Європейському парламенті явно почало «проковзувати».

Росія різними незаконними методами (включно з підкупом і шантажем) здатна добиватися досягнення своїх інтересів.

Але якщо раніше, після «газпромного служіння» колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шрьодера, можна було говорити про появу загрози «політичного шрьодерства», то тепер, після «сирійського скандалу» Аграмунта, цілком логічно говорити про «парламентське аграмунтсво».

Те, що Педро Аграмунт постійно намагався підіграти Москві ні для кого не було секретом, але вояж до Сирії «спалив» його як агента впливу Кремля.

Виявивши недовіру такому заангажованому президенту ПАРЄ, депутати з різних європейських країн фактично вручили йому «чорну мітку» за його співпрацю з Російською Федерацією.

Та «дон Педро», за всієї своєї заангажованості Москвою, мав би таки розуміти, що співпраця з Росією має дві сторони медалі.

А оскільки він багато знає того, оприлюднення чого не дуже б хотілося Путіну і його соратникам, то не можна виключати, що Педро Аграмунт може стати наступним у «списку Чуркіна».

Але цей Аграмунт виявився ще й недалекоглядним політиком, щоб так відкрито засвітитися.

Адже не полети він демонстративно у Сирію з росіянами, то й  далі в ПАРЄ спокійно проводив би свою промосковську лінію.

Прикриваючи її лозунгами на кшталт – «я за спокій в Європі». І ніхто б його ні в чому би не звинуватив.  Та, видно, Путіну він дуже потрібен був тоді саме у Сирії.

Враховуючи прецеденти продажності політиків, чи не доцільно було б подумати в ПАРЄ і Європейському парламенті про створення спільної «Комісії з політичної етики».

Щоб у подальшому виробити механізми недопущення відвертого лобіювання інтересів Росії, яка вже не перший рік веде гібридну війну з країнами західної демократії.

Це саме  мало б стосуватися і України. Подібна «Комісія з політичної етики» мала б відслідковувати і знаходити можливості припинення діяльності політиків і партій, які відверто служать, як у Верховній Раді так і поза нею, інтересам Кремля.

https://www.obozrevatel.com/abroad/27468-parlamentske-agramuntsvo-nebezpechne-dlya-demokratii.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар