“Телекритика” 2004 рік
Віктор Каспрук
Останні “здачі” українських інтересів – втягування до ЄЕПу, антиукраїнське рішення щодо використання нафтопроводу “Одеса-Броди” та виведення військових кораблів з Севастополя, вказує на готовність владного режиму піти на ще більш радикальні поступки Росії. Та хоча і досі кучминий режим секретить від українців “пакт Кучми-Путіна” прийнятий таємно під час останньої зустрічі президентів у Ялті, наслідки таємних домовленостей можуть перевершити всі наші найгірші припущення. Кучма і його оточення настільки піддаються впливам російського президента Володимира Путіна, що здається, скажи він їм завтра анулювати українську державність, вони у захваті побіжать скоріше виконувати це “партійне доручення”.
Між тим Путін, котрий на відміну від “шаленого” Бориса Єльцина, завжди прогнозований і стриманий у своєму публічному поводженні, за лаштунками влади може прийняти такі радикальні рішення, на котрі Борис Миколайович ніколи б не наважився. Володимиру Путіну, за роки перебування на верхівці піраміди влади, вдалося створити владну виконавчу вертикаль з відданих особисто йому чиновників. Будь-яке рішення Путіна бюрократична російська машина готова виконувати не задумуючись і ступінь особистої відданості в сучасні путінські часи набагато переважає відповідники у його недавніх попередників.
Режим Кучми-Януковича з усіх сил намагається продемонструвати свою віддану лояльність Москві, і фактично підіграє Кремлю у намаганнях Путіна відновити в Росії колишню “велич” і військову міць Радянського Союзу. Це відбувається не дивлячись на те, що вже всім цілковито ясно, що за сучасного стану речей Російська Федерація жодною мірою не є кандидатом на повернення колишнього статусу супердержави. Сьогодні – це скоріше звичайна пересічна країна з середнім рівнем доходу на душу населення. Росія – це велика територія, а не велика держава. Її цілком можна визначити, як сибірську Бразилію. Безмежні простори держави, за умови невмілої і варварської експлуатації її природних ресурсів і незначної заселеності східних теренів, провокують лишень значні проблеми для влади, котра чомусь не хоче розуміти, що за подібних тенденцій галопуючого зменшення чисельності населення, утримання колосальних територій у майбутньому може стати дуже проблематичним. Водночас, російська економіка будучи цілком залежною від експорту нафти, залишається ненадійною та непрогнозованою.
Отож офіційний Київ намагається інтегруватися з приреченим на розпад штучним державним утворенням, яким є Російська Федерація. Хворе на важку форму “путіноманії” українське керівництво прирікає Українську державу на об’єднання з типовою країною третього світу, котра відрізняється лише від своїх “колег” наявністю арсеналу з ядерних бомб і нафтовою промисловістю. Відцентрові процеси в самій Росії набувають таких неконтрольованих і непередбачуваних форм, що існування її у статусі федеративної держави викликає великі сумніви.
За інформацією московського правозахисного інформаційного агентства Prima події на Кавказі набувають неочікуваного розвитку. Через чотири роки другої чеченської війни військові зведення з Дагестану й Інгушетії вже нікого не дивують. Здавалося, уже майже розгромлений і загнаний у гори чеченський Опір, раптом виривається на Кавказькі простори, проявляючи себе, то на заході, то на сході від Чечні. Загроза відходу Кавказу від Росії реальна, як ніколи. Очевидно, що керівництву Ічкерії удалося не тільки зберегти централізоване керування, але і знайти підтримку серед інших кавказьких народів. В республіках, у яких раніш сепаратистських настроїв не спостерігалося, молодь виступає під найбільш радикальними гаслами. Що ж таке запропонував їм Масхадов, щоб вони наслідували приклад розореної Чечні?
Нещодавно було опубліковано інтерв’ю Масхадова і впливового польового командира Абдул-Хакіма (за деякими даними, його прізвище Сайдулаєв і родом він із села Старі Атаги). Частина інтерв’ю Масхадова адресована до загальнокавказької аудиторії. Він пояснює, чому бійці зробили рейд по Інгушетії. Масхадов говорить про “зачистки” і “викрадення”, котрі влаштували федерали в республіці, при цьому згадуючи, можливо, головну причину інгушського рейду. “В інгушів був президент Аушев, поки не був призначений інший, із ФСБ”. Коли в 1991 році Чечня оголосила незалежність, Інгушетія, де проживає народ етнічно дуже близький до чеченського, не наслідувала приклад Чечні. В обмін на лояльність республіка одержала від Москви серйозну економічну і політичну автономію. Коли ж інгушів цих привілеїв позбавили, та й до того ж стали викрадати й убивати, стало логічним їхнє приєднання до збройної боротьби сусідів. При цьому Москва так і не вирішила головної інгушської проблеми – Приміський район Осетії, звідкіля інгуші були вигнані у 1992 році, залишається для них заборонною зоною. Інгуші напевне сподіваються на допомогу чеченців у цьому питанні. В останній заяві інгушської військової шури (ради), повернення Приміського району названо однієї з цілей війни, оголошеної проти Росії.
Інгушетія для бійців довгий час служила тиловою базою, місцем відпочинку, але тиск на чеченських біженців, їхнє вигнання, позбавили останньої перешкоди для початку воєнних дій у республіці. Перетворення інгушської території в зону війни хоча і викликає побоювання, але все-таки не може кардинально змінити ситуацію. Інша справа Дагестан, стосовно якого керівництво Ічкерії також виробило особливий підхід. Проблема цього регіону – етнічна роз’єднаність. Користуючись цим, російський уряд традиційно проводив політику стравлювання різних національних груп, підгодовуючи їхню еліту. В результаті ситуація в Дагестані загострилася до межі, а влада, котра загрузла в корупції, втратила всякий авторитет у народу. В республіці, де іслам завжди відігравав помітну роль, все більше людей стали ратувати за те, щоб об’єднатися за релігійною, а не за національною ознакою. Прихильники ісламської ідеї думають, що створена у такий спосіб в Дагестані суспільно-політична система буде життєздатною.
Першими спробували зробити це жителі сіл Чабанмахі і Карамахі. Займаючись перевезенням вантажів, вони, як ніхто, страждали, від постійних поборів чиновників та міліціонерів. Вони бажають створити модель суспільства, яке ефективно справляється з корупцією і всевладдям кланів. Як “закрили” цей “проект” всім добре відомо – села були буквально зрівняні з землею. По всьому Дагестані почалися переслідування ісламістів. Причому, каральна машина не робила різниці між помірним і радикальним крилом; між тими, хто був готовий до діалогу, і тими, хто хотів воювати.
У результаті, опозиція звернулася по допомогу до чеченців, котрі завжди хотіли бачити дагестанців своїми союзниками. В опублікованому інтерв’ю командир Абдул-Хакім, апелюючи до релігійних почуттів, закликає дагестанців єдиним фронтом виступити проти Росії. “Такого окремого народу як дагестанці немає. Є конкретні мусульманські нації в цій частині Кавказу. Народи Північного Кавказу споконвічно були єдиними, доки Росія не розділила нас”.
Польові командири не лише проголошують нові ідеї, вони успішно здійснюють свою політику на Кавказі. Підтвердженням тому можуть слугувати сотні, якщо не тисячі жителів Дагестану й Інгушетії, котрі йдуть у моджахеди. Ні місцева влада, ні духівництво не здатні вплинути на свою молодь. На заклики, підкріплені цитатами з Корана, офіційне духівництво відповідає заборонами ісламської літератури. Контрольовані і залякані ЗМІ нічого не говорять про корупцію і сваволю. А таке поняття як вибори фактично замінене оформленням прокремлівських кандидатів.
Змінити ситуацію здатна Москва, але там мислять винятково категоріями полків, дивізій і батальйонів. Володимир Путін ніколи не приховував, з ким він обговорює свою кавказо-чеченскую політику. Це “перші особи Міноборони, Генштабу, МВС і ФСБ.”. Куди завели президента його порадники всім очевидно – як фішки доміно падають у обійми війни кавказькі республіки. І вже на Чечню, а не Росію орієнтується молодь Північного Кавказу.
Завдяки “дбайливості” Кучми Україна вже має з Росією єдиний економічний і медійний простір, залишається іще відмовитись від політичної незалежності. З цим у Данилича не склалося, але справу свого попередника цілком має шанси завершити Віктор Янукович. В разі якщо Кучмі і його “соратникам” вдасться ще втягнути Україну в єдиний політичній простір з Росією, то Україна змушена буде посилати своїх молодих солдатів для боротьби з чеченськими “сепаратистами”, відстоюючи “ісконно русские” земли, де невідомо звідкіля взялися якісь там чеченці.
Наразі розпаду Російської Федерації на окремі територіальні утворення (а за сучасної політики Володимира Путіна він видається неминучим), Україна, виступаючи у ролі добровільного сателіта Росії, може бути втягнутою у коловорот російських проблем. Нині РФ залишається настільки ж унікальною, наскільки ж і незрозумілою. Однаковою мірою не зрозуміло, нащо Росії потуги до об’єднання під своїм “дахом” колишніх країн СРСР, коли і свої поточні проблеми їй вдається перекривати з великими зусиллями. Політичний симбіоз з путінської Росією – це прямий шлях до неототалітарного суспільства.
Коли Борис Єльцин, котрий до цього сам був частиною радянської системи, намагався домагатися нової легітимності, руйнуючи стару систему, то Володимир Путін намагається інтуїтивно вибудувати традиційну для Росії систему сильної влади, перетворивши країну за роки свого президентства в напівтоталітарну державу. Цілком можливо, що та політична надбудова, яку представляє Путін та його кегебістсько-пітерська команда, навіть за відсутності конкурентного середовища може з часом рухнути. Зрозуміло, що будь-яка система мусить мати противаги. Знищивши конкурентне середовище демократії цим самим Путін ліквідував систему противаг, загнавши політичну російську еліту в середовище застою, як це вже раз було за правління Леоніда Брежнєва. Владний режим за Путіна – це гримуча суміш з неприкритого неосталінізму, котрий у деякій пропорції розбавлений з необрежнізмом. Проте найгірше, що психологія людей в Росії масово переживає повернення до колишніх часів.
Путінська влада подібно комуністичному китайському режиму крок за кроком вибудовує свою подобу поняття капіталізму російської специфічної форми. Це подоба синтезу “державного капіталізму” за політичного режиму “керованої демократії”. Нині російська держава керує всім – суспільством, економікою, засобами масової інформації, і капіталісти не можуть противитися цьому державному капіталізму. Намагання надбагатих олігархів противитись цьому дуже плачевно вже закінчилися для Березовського, Гусинського, та Ходорковського. Одержавленню російського суспільства, на даному історичному відрізку його розвитку, важко поставити заслін за умови тотального і всеосяжного контролю його режимом президента Володимира Путіна.
Очевидно, настає час поставити питання рубом – чи потрібна взагалі Росія Україні? Образно кажучи, намагання Москви нав’язати тісну інтеграцію Києву дуже таки нагадує арсенал засобів залишеного чоловіка, котрий намагається вести хоч якесь спільне господарство з колишньою дружиною, сподіваючись, що вона “одумається”. В реальності ж ставка на союз з Росією здатна лише законсервувати ті проблеми, котрі залишилися від радянських часів та затягнути входження України до глобального клубу розвинутих демократичних держав. Створення сучасних ринкових інститутів, структурної перебудови економіки, побудови громадянського суспільства, багатопартійної демократії і правової держави – це те, чого сьогодні найбільше потребує Україна. Чи може хоч чимось допомогти їй у цьому Росія? Звісно, що ні. Всі зразки необхідного знаходяться не на сході, а на заході – у об’єднаній Європі. Тому західний вектор пошуків свого майбутнього для України природний і зрозумілий.
Але що може дати Росія Україні? Зневагу до людського достоїнства? Придушення свободи слова? Демонстративну неповагу до закону? Багатовікові традиції рабства і раболіпства? Навіть російський бізнес, котрий активно і не без прямої допомоги режиму Кучми проникає до України, несе із собою не кращі традиції підприємницької етики. Більше того, якщо в 1992 – 1993 роках російські реформатори ставили собі у заслугу, що за рівнем змін Росія істотно випереджає Україну, то сьогодні – через 12 років, схоже, все навпаки.
Немає сумніву, що у разі “перемоги” на президентських виборах 2004 року кандидата від влади, український правлячий режим намагатиметься перенести на терени України путінські форми і методи керування країною. “Сильна рука” в особі представника “донецьких Віктора Януковича має не лише забезпечити правонаступність режиму в Україні, а й укріпити його владу таким чином, щоб на довгі роки розгляд альтернативних шляхів розвитку українського суспільства жодного разу не поставав на порядку денному. Таким чином можемо зробити закономірний висновок – у 2004 році ми вибираємо не лише президента, ми вибираємо шлях Української держави, яким вона піде далі у ХХІ століття.
Блог політолога і журналіста-міжнародника Віктора Каспрука 