Путіну не вдається загнати відпочиваючих в Крим

Віктор Каспрук

Путінський туризм в окупованому Криму – це чиста фікція. Можна закликати, примушувати, спокушати, але російський турист в окупований український Крим їхати не бажає. Там некомфортно, небезпечно, незатишно, а головне дуже дорого. А пляжників до моря не пускають. У кого немає грошей, тому це всерівно не по кишені, а в кого вони є, той швидше поїде до Болгарії, чи Туреччини, ніж до анексованого півострова.

Але навесні Путіна знову почало «Кримити». Для розвитку туризму він доручив опрацювати питання щодо будівництва суден для транспортної доступності Криму і розглянути можливість зростання субсидій на авіаперельоти до Сімферополя.

Відповідальними за це все Путін призначив прем’єр-міністра Російської Федерації Дмитра Медведєва, главу Криму Сергія Аксьонова і губернатора Севастополя Дмитра Овсяннікова. Доповідь з цього питання питанні він чекає до 1 червня цього року.

Крім того, довічний президент Росії доручив уряду знайти кошти для продовження федеральної цільової програми (ФЦП) з розвитку Криму і Севастополя з 2022 до 2025 року, говориться на сайті Кремля. Кабінет міністрів повинен підготувати відповідні пропозиції до 1 жовтня 2019 року.

Усе це, звісно, добре. Але хто, хлопці, сказав, що вам вдасться утримувати окупацію цієї української території аж до 2025 року? Та й чи будете ви на той час взагалі в Кремлі?

І як тут не згадати слова самого Дмитра Медведєва сказані кримчанам: «грошей немає, але ви тримайтеся». Звідки ж тепер от так раптом взялися кошти в Росії на кримські потьомкінські проекти?

Мої знайомі росіяни їздили в Ялту до анексії декілька разів і були задоволені. А до «російського» Криму з’їздили тільки один раз і більше не хочуть. Все там дуже подорожчало, пляжі не облаштовані, продукти, привезені з Росії, неякісні. А головне, що хазяйка, у якої вони завжди зупинялися, сказала: «Навіщо нам все це треба було?»

Тай про кричущу антисанітарію не варто забувати. Адже окупаційна влада дуже «специфічно» контролює Кримський півострів. Для путінського ФСБ головне, щоб все там мовчало, та не було антимосковських протестів і виступів.

А те, що місцеві чиновники-мерзотники закривають, не безплатно звичайно, очі, що ті нечисленні ресторани та кав’ярні, які там ще не закрилися, бо вже майже нікого обслуговувати, зливають відходи каналізації просто в море біля пляжів, Москву не дуже й хвилює.

Відкинувши політичні емоції, варто визнати, що хворих на діарею в кримських лікарнях все ж стало менше, оскільки лікарні теж закрили.

Але якщо раніше нічні клуби так «децибелили» відпочиваючих своєю музикою, що заснути до 3 години ночі було просто нереально, то тепер цього немає. Замість цього з’явилися браві «путінські соколи». Які поночі пролітають над будинками кримчан на бриючому польоті. Треба ж їм десь потренуватися перед черговим наданням бомбової «інтернаціональної допомоги» Сирії.

Любителі «русского мира» отримали у підсумку все, що хотіли. І ніякі накази Путіна повернути в Крим туристів – не спрацюють.

Бо нормальні люди не будуть їздити на окуповану територію. Тим більше ще й таку, де корінне населення – кримські татари – піддаються жорсткому тиску і репресіям.

Кримчани потрапили в жорна путінської агресії проти України і нічого не могли зробити: активний опір – це для дуже невеликої меншості.

Хоча тих, хто радісно вітав московську окупацію або тих, хто активно їй допомагав – незначна, хоч іноді гучна меншість.

А більшість – це просто обивателі, котрі змушені пристосовуватися до того, що від них не залежить. Які погано розуміють політичні реалії і не вміють прорахувати навіть середньострокові наслідки.

З кожним роком анексований Крим традиційно приймає все менше відпочиваючих і туристів, що є закономірним наслідком захоплення Путіним чужої території.

Сьогодні «кримнаш» став символом безнадійності і безвиході. Розвиток захоплених територій не передбачений імперською логікою росіян. Донбас розграбовано і інфраструктурно знищено. І для Кремля нові території є плацдармом для подальших захоплень. Крим – не виняток.

Хоча навіщо Путін вкрав в України Крим – зовсім не безглузде запитання. Це спроба увійти в історію так, щоб залишитися в ній назавжди в одному ряду з великими «собирателями русских земель».

Він ні за що не бажав залишатися рядовим правителем. Бо пересічним правителям не прощають те, що може розкритися після їх відходу від влади.
І Путіну здається, що таким чином йому заднім числом спишуться всі його гріхи. На які, завдяки Криму, не будуть прискіпливо звертати уваги.

Однак вийшло все навпаки. Допоки триватиме окупація Криму – ні відпочиваючих, ні іноземних інвестицій там не буде.

І навіть якщо Москва директивно спробує зобов’язати всіх росіян в примусовому порядку відпочивати саме в Криму, вони туди просто не поїдуть.

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Дев’ять років тому під Смоленськом загинув можливий майбутній президент Польщі

3

Віктор Каспрук

Дев’ять років  тому під Смоленськом трапилася страшна трагедія, яка забрала життя президента Польщі Лєха Качинського і 95 чоловік, які летіли з ним в літаку. В цей сумний день, коли вся Польща поминає загиблих, хочу згадати одну людину з цього літака. Владислава Стасяка. Який народився 15 березня 1966 року у Вроцлаві і загинув 10 квітня 2010 року під Смоленськом. в 2009 і 2010 роках був главою канцелярії президента Лєха Качинського.

Пан Владислав Стасяк закінчив історичний факультет Вроцлавського університету та Національну школу державного адміністрування. З листопада 2002 року був заступником президента Варшави Леха Качинського. З 2 листопада 2005 по 31 травня 2006 року був заступником міністра внутрішніх став. Потім він став статс-секретарем міністерства і займав цю посаду до 24 серпня 2006 коли вступив на посаду шефа Бюро національної безпеки (Biuro Bezpieczeństwa Narodowego, BBN) і секретаря Ради національної безпеки (Rada Bezpieczeństwa Narodowego, RBN).
З 8 серпня 2007 по 16 листопада 2007 Владислав Стасяк був міністром внутрішніх справ в уряді Ярослава Качинського. 19 листопада 2007 знову очолив Бюро національної безпеки. 15 січня 2009 покинув цей пост і став заступником керівника президентської канцелярії, а 27 липня 2009 року був призначений головою канцелярії.
В квітні 2008 року, під час перебування в Польщі, мені пощастило взяти інтерв’ю в Владислава Стасяка і зробити декілька фотографій. Тоді подумалось, що цей розумний і професійний політик має всі шанси, щоб в майбутньому стати президентом Польщі. Але, на жаль, доля вирішила інакше. Пропоную читачам згадати одного із найближчих членів команди справжнього і надійного друга України колишнього президента Польщі Лєха Качинського – Владислава Стасяка.

Інтерв’ю з шефом Бюро національної безпеки Польщі Владиславом Стасяком

– Пане Стасяк, яким був шлях Польщі до НАТО і Європейського Союзу?

– Між НАТО і Європейським Союзом немає зв’язків організаційних і юридичних, хоча інші напевно існують. Ми наш шлях до НАТО реалізували протягом 5 років. Я маю на увазі початок Партнерства заради миру від 1994 до 1999 року. Польща в 1999 році стала членом НАТО. Ми мали шлях до НАТО, але вже коли вступили до НАТО, то намагаємося реалізувати всередині НАТО свої завдання так, як кожний член Альянсу з 1949 року. НАТО – це оборонний пакт, але не виключно оборонний. Взагалі він має безпековий характер, а також і політичний. Вони там визначають процедури, стандарти спільної безпеки, але хочу вас запевнити, що неможливо функціонувати в рамках НАТО без того, щоб бути самим в НАТО суб’єктом. Без того, щоб виходити зі своїми пропозиціями, без того, щоб вимагати певних своїх рацій.

Я наведу такий дрібний приклад з місця де я був присутній, де я брав участь. Це був 1999 рік, мабуть, місяць після вступу Польщі до НАТО. Це була зустріч у Брюсселі Ради аудиторів НАТО. Там такий звичай, що кожного року головує наступна країна за алфавітом. І було так, що наступного року, вже з новим порядком, головувати мала Польща. Але так як після прийняття нас до НАТО, як нового члена, ми не були переконані, що ми вже добре акліматизовані в новому організмі. Тоді до НАТО було прийнято Польщу, Чехію і Угорщину. І хтось із старих членів НАТО сказав так – через рік має головувати новий член, але оскільки він новий, то може давайте, хай він ще не головує. Нехай головуватиме наступний із старих, а пройде вся черга, на наступний раз він вже буде знати, як це все виглядає і він буде головувати через декілька років.

Я тоді попросив слово і сказав, що це, звичайно, цікава пропозиція, щоб поляки головували через кілька років, але що в такому разі з нашим контингентом у Косово? Чи наші солдати через найближчі кілька років будуть також придивлятися, що там відбувається і не брати участь в жодних діях. І чи вони вважають, що також наша військова заангажованність найближчими роками має бути така, що ми, поки що будемо придивлятися, не будемо активно брати участь в місіях, тому що ми ще молоді члени? І вони посміхнулися, сказали, що звичайно ви маєте рацію. Забудьмо, що ми порушили тему пересунення Польщі на більш пізній термін і Польща головувала через рік у цій Раді.

Немає головнокомандуючих в НАТО, які тільки роздають завдання. Кожна країна приходить у НАТО зі своїм баченням і своїми поглядами і це все потім узгоджується. Але очевидно, що існують узгоджені процедури та стандарти і всі їх дотримуються.

Європейський Союз – організація значно ширша. Він охоплює всі галузі публічного громадського життя. Наш вступ до Євросоюзу в 2004 році також багато змінив. Це величезна робота на не тільки на законодавчому рівні, але й на рівні практики функціонування різних державних установ. Це впровадження законів, які регулюють значний прошарок суспільного життя, в тому числі і боротьба з корупцією. Європейський Союз вже давно став чимось більшим, ніж лише міжнародною організацією. В ньому авторитетними є ті країни, які можуть висувати якусь ідеєю, захистити, переконати в її доцільності інших та реалізувати її.

– Є нормативи Європейського Союзу стосовно обов’язкового паливного резерву, як справа в цьому сенсі у Польщі? І чи працює Польща у напрямку диверсифікації надходження енергоносіїв?

– Це є два важливих питання, якими цікавиться Європейський Союз і в яких ми також активні. Це – Енергетична хартія. Звичайно в ній говориться про потребу мати запаси енергоносіїв, але немає конкретних механізмів регуляції – хто і скільки повинен таких запасів в країні мати. Євросоюз не визначає цих норм.

– Але чи Польща має резерви газу?

– То є добре питання. Але взагалі потрібно говорити про всю енергетику, котра пов’язана з газом. Це дуже складна тема. Ми в Польщі кожного року споживаємо біля 15 мільярдів кубічних метрів газу. Причому, частина це наш вітчизняний газ. Ми маємо газ ще з інших джерел. Але, в основному, ми маємо російський газ. Ми є в такій ситуації, що контактуємо з монополістом, який постачає газ. І тут ми торкаємося питання диверсифікації. Ви сказали про запаси. Так, запаси важливі, особливо в контексті того, що ми чули, бачили і про що читали, що відбувалося недавно в Україні.

Але важливіші за запаси є страхові поліси, як їх тепер називають. Йдеться про такий страховий поліс, як про нафту. Ми маємо в Гданську нафтопорт, але не маємо газопорту. І тепер таким страховим полісом для Польщі, який має забезпечити можливість альтернативного постачання газу до Польщі є газопорт, якого ми ще не маємо. Запаси – це гарно. Але це на випадок катастроф, стихійних лих. Натомість, в контексті довгострокової політики енергетичної безпеки країни, запаси цього не забезпечують. Якщо якійсь постачальник газу хоче тиснути на країну, хоче припинити постачання газу.

Тим полісом, який ми хочемо викупити, є для нас газопорт. І це є наш основний зараз пріоритет, якщо йдеться про енергетичну безпеку країни. Ми вже визначали місце, де будемо будувати цей газопорт й перші роботи в цьому напрямку вже зроблені.

– І коли цей газопорт буде побудований? Скільки може коштувати реалізація цього проекту?

– Газопорт планується побудувати протягом кількох років. Місце вже визначено – це місто Свіноуйсцє. Це північно-західна Польща. Недалеко біля кордону з Німеччиною над морем. Він має коштувати кількасот мільйонів євро.

В контексті енергетичних інвестицій така ціна – це копійки. Газопорт ми будемо будувати таким чином, що на випадок проблем ми б цим газопортом забезпечили газові потреби Польщі. Так само, як сьогодні нафтопорт, якщо буде така необхідність, спроможний забезпечити потреби Польщі у нафті. В свою чергу, газопорт спроможний забезпечити 15 мільярдів кубічних метрів газу на рік. Тобто стільки, скільки сьогодні Польщі потрібно.

– Як відбувається розмежування між президентом Польщі і прем’єр-міністром у формуванні зовнішньої політики?

– Україна і Польща мають багато спільного, практика часом це підтверджує. Не є таємницею, що президенті прем’єр-міністр з різних таборів. Конституція Польщі сформульована так, що хоча не всі справи є там чітко вказані, але конституція і законодавство змушують різні осередки влади співпрацювати. Але, звичайно, під час цієї співпраці є проблеми і це видно неозброєним оком. Кожний політик, який займає якусь посаду, хотів би реалізувати якісь свої плани і це нормально. По суті, ми маємо вперше таку ситуацію, коли треба знаходити спільну мову між двома політичними таборами. Бо ситуація, яка була за прем’єр-міністра Буска і Кваснєвського була відмінною. Вона відрізнялася, хоча також вони походили з різних таборів. І тоді вже була нова конституція, така як і сьогодні.

Ми мусимо ще дотиратися і з цим пов’язані існуючі проблеми. Але у тих основних справах, на мою думку, польська політика є впроваджена однозначно. Подивіться, самміт у Бухаресті – там не було жодних сумнівів. Позиція Польщі, яка підтримувала ПДЧ для України і Грузії, не була предметом будь-яких застережень чи сумнівів у Польщі. А також інші питання, які порушувалися у Бухаресті, не викликали контроверсій між президентом і прем’єр-міністром. Президент і прем’єр-міністр зустрічаються, обговорюють ключові для країни питання і в мене складається враження, що попри різні проблеми, котрі виникають по дорозі, все-таки основні пріоритети збережені.

Але, якщо відштовхнутися від політики, ця ситуація дещо складна. В цьому немає сумнівів, кожного дня ми це бачимо. Натомість, якщо йдеться про визначення стратегічних пріоритетів Польщі, то погляди президента знаємо вже здавна. Немає розходження між президентом і прем’єр-міністром в ключових питаннях, таких як польсько-українські відносини, членство для України в НАТО і Європейському Союзі чи важливі зовнішні справи, які реалізує Польща.

Згідно з Польською конституцією виконавчою владою є президент і уряд. Уряд керує державою. Натомість конституція визначає роль президента, як такого стратегічного сторожа інтересів країни. Але існує єдина проблема, котра виникає з конституції. Президент – це глава країни. Тобто – він стоїть понад усім. А уряд керує всіма інститутами і установами виконавчої влади і адміністрації на всіх рівнях. Хоча президент є головнокомандувач збройних сил і відносно збройних сил має свої окремі повноваження.

Коротко кажучи, право, законодавство, а також здоровий глузд підказують співпрацювати в засадничих, основних для держави питаннях. Але в політичній системі, яку ми маємо у Польщі, краще якщо президент і прем’єр-міністр з одного політичного табору. Коли був уряд Лешека Міллера і був президент Кваснєвський, то між нити теж були певні протиріччя. Польське законодавство, таке як ми маємо сьогодні, маючи здоровий глузд і вважаючи, що суперечки політичні – це не цілком нормально, то в такій ситуації можна нормально функціонувати в країні.

Зараз пріоритетом у Польщі є безпека країни. Бо якщо не гарантована безпека держави, то говорити про інші проекти немає багато сенсу. Я говорю про це також в контексті НАТО і Європейського Союзу, бо це також елемент безпеки. І коли ми фундаментально визначили напрямок в якому йдемо і знаємо чого хочемо, то те, що по дорозі виникають ці проблеми і суперечки вони не впливають на зміну напрямку руху країни. І це, з моєї точки зору, найбільш важливо.

– Чи покращились відносини Польщі і Франції після обрання президентом Саркозі?

– По-перше так, президент Качинський має гарні відносини з Саркозі і між ними існує позитивний контакт. Вони розпочали цю співпрацю ще тоді, коли Саркозі був міністром внутрішніх справ у Франції. Потрібно також звернути увагу на те, що Польща дуже сильно підтримує місію в Чаді. Хоча це місія Європейського Союзу, але в основному основна роль в ній належить Франції. Її підтримка має велике значення для існування і позитивних ефектів цієї місії. Ми з нашими французькими друзями говоримо про ПДЧ для України так само, як розмовляємо із нашими німецькими колегами. Здається, що самміт у Бухаресті був черговим кроком, це був поступ, але ми повинні цього пильнувати. Я про це говорив із міністром оборони України Єхануровим і з секретарем РНБО Богатирьовою.

Тобто, добре є тоді, коли політики своїх країн коментують результати опитування громадської думки в своїх країнах, а не посилаються на отакі опитування і на народ іншої країни, просуваючи свої тези. І тому, наприклад, я не буду коментувати ваших опитувань громадської думки. Ми посилаємося на декларації влади України щодо ПДЧ.

– Це добре, що робить Польща для України, а що має зробити України, щоб приєднатися до НАТО і ЄС?

– Якщо хочете почути, що я би рекомендував Україні, організуйте мені виборчу кампанію на президента України. Звичайно, я не хотів би тут суперничати ані з президентом Віктором Ющенком, ані з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко. Я би тоді сказав, що я вважаю за доцільне для України. Коли ви ставите такі питання, то я вам відповідаю, як відповів. Я намагаюся не коментувати те, що ви маєте в себе в країні робити. Бо колись до нас також приїжджали всякі політики і нам говорили із зовні, що тут нам потрібно робити. А на часом хотілося через вікно вискочити, коли ми їх слухали.

– Але якою мала б бути співпраця Польщі і України?

– Я відповім перше, що треба зробити. Це потрібно переконати всіх партнерів по НАТО, що українська влада рішуча і вона переконана у тому, що хоче вступити до НАТО і що вони послідовні у цьому. Друге, то ви самі повинні теж сказати, що на вашу думку треба зробити в рамках ПДЧ. Бо грають тут дві сторони. Під час розмови з НАТО також треба проявити свою ініціативу. Ви маєте показати, що ви плануєте робити, якими є ваші плани пов’язані з ПДЧ і вступом. Також потрібно повести серйозні зміни і в управлінні збройними силами і в планах безпеки країни. Ви повинні розгорнути велику дискусію в Україні про те, що таке НАТО, як приймаються рішення в НАТО. Які позитиви може принести Україні членство у НАТО.

В нас є осередки, і також академічні, які готові співпрацювати в цьому контексті з Україною. Це ви маєте вибрати тих, від яких хочете отримати таку інформацію. Ви повинні розмовляти в себе, що таке НАТО, з чим воно пов’язано, які обов’язки матиме Україна, якщо буде членом НАТО і яку корись матиме будучи членом Альянсу. Ми бачимо НАТО таким союзом, де всі рівні. Звичайно, в НАТО деякі мають більший потенціал, але будучи в НАТО можна використовувати також потенціал НАТО для своїх потреб. Ми не розглядаємо членство в Альянсі в категоріях це так країна, яка виграла, чи та яка програла. Для зміцнення ролі цієї частини Центрально-Східної Європи необхідна наша співпраця і ми тоді зможемо більше досягнути.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Путін виштовхує Туреччину з НАТО

Віктор Каспрук

8 квітня президент Туреччини Реджеп Ердоган провів у Москві переговори з лідером Росії Владіміром Путіним щодо ситуації в Сирії, поставок до Туреччини зенітно-ракетних комплексів С-400 і «Турецького потоку». Схоже, що Москва форсує зближення з Анкарою на всіх можливих напрямках, а турецька сторона знайшла в особі Кремля собі нового друга, задля якого готова переглянути всі колишні зобов’язання перед своїми партнерами.

Але за кілька днів до московського вояжу Ердогана віце-президент Сполучених Штатів Майк Пенс попередив свого союзника по НАТО Туреччину про недоцільність закупки російських протиповітряних систем С-400, оскільки Вашингтон розглядає це, як загрозу для американського військового обладнання.

Як повідомляє Reuters, під час заходу з приводу 70-річчя НАТО у Вашингтоні віце-президент Пенс наголосив: «Туреччина повинна вибрати. Вона хоче залишатися важливим партнером в найбільш успішному військовому альянсі в історії, або ж вона хоче ризикнути безпекою цього товариства, приймаючи такі необачні рішення, які підривають наш союз?»

Суворе попередження Вашингтона Анкарі, які залишаються у натягнутих відносинах через плани Туреччини купити систему ППО в Росії, може стати початком ще більших протиріч, оскільки в США вважають, що це загрожує безпеці їхніх винищувачів F-35.

Туреччина швидко завдала удару у відповідь. Так турецький віце-президент Фуат Октай видав своє власне попередження на Twitter: «Сполучені Штати повинні вибрати. Чи хочуть вони залишатися союзником Туреччини або ризикнути нашою дружбою, об’єднавши зусилля з терористами, щоб підірвати захист свого союзника по НАТО проти його ворогів?»

Проте у Вашингтоні налаштовані дуже рішуче, і попередили, що реалізація цієї угоди може привести до санкцій США і виключення Туреччини з програми експлуатації реактивного винищувача F-35. На цьому тижні Сполучені Штати зупинили поставки до Туреччини обладнання, пов’язаного літаком-винищувачем F-35.

Віце-президент Сполучених Штатів Майк Пенс чітко зазначив: «Ми також дали зрозуміти, що ми не будемо сидіти склавши руки, в той час як союзники по НАТО будуть купувати зброю в наших противників, які загрожують єдності нашого альянсу».

Чи Туреччина готова порушити єдність НАТО і поставити під удар продовження свого членства в Північноатлантичному альянсі?

У певному сенсі наміри закупити С-400 є точкою критичного наростання напруженості між двома країнами. При цьому Реджеп Ердоган прагне показати свою незалежність від впливу Вашингтону, що він продовжує демонструвати після невдалого військового перевороту, котрий відбувся влітку 2016 року.

Вже протягом тривалого часу Анкара є проблематичним союзником Америки. Отримавши членство в НАТО в 1952 році, Туреччина тривалий час була надійним партнером США. Однак нині вона знаходиться на геополітичному роздоріжжі, і, природно, виступає у ролі шахової фігури на світовій шаховій дошці.

Проте в геополітиці подібне розходження позицій союзних держав не відбувається просто за один день. Непорозуміння між США і Туреччиною назрівало протягом довгого часу.

Так вже під час війни в Перській затоці 1990-1991 років Туреччина була умовним учасником цієї війни. Її не влаштовувало те, що США підтримували курдів, як оплот протистояння режиму Саддама Хусейна. Що мало побічний вплив на Туреччину.

Цей вплив загострився під час війни в Іраку 2003 року, і тільки зростав під час короткого існування терористичного халіфату «Ісламська держава», в сусідній Сирії. Оскільки кожен із цих конфліктів лише сприяв підвищенню важливості курдів для американських оперативних дій у регіоні.

І хоча США ніколи офіційно не підтримували незалежний Курдистан (до якого б входили частини Іраку, Сирії, Ірану та, звичайно, Туреччини), але зростаючої близькості між курдами і американцями було достатньо, аби турки відчули загрозу для себе. До того ж, США не збільшують свій вплив в регіоні, тоді як Москва намагається взяти під свій опосередкований контроль ситуацію в Сирії і Лівії.

Переорієнтація Туреччини на Росію сама по собі не була б катастрофічною для американської мережі альянсів, втім, якщо взяти до уваги, що сьогодні й на Саудівську Аравію Вашингтон також не може повністю покластися, то, в такому разі, це розчищає Кремлю можливість значного зміцнення своїх позицій на Близькому Сході.

Не можна виключати, що Анкара, ставши в позицію ображеної сторони, спробує домовитися про закупку не тільки протиповітряних систем С-400, а й російських винищувачів Су-57. І не дивлячись на те, що росіяни не мають тепер в достатній кількості підготовлених фахівців та технологічних можливостей для масового виробництва будь-яких нових військових літаків, теоретично таке велике турецьке замовлення, призвело б до потужного фінансування російської оборонної промисловості.

І позитивом тут є те, що, дивлячись на розмір економіки Росії, навіть якщо б витрати на масовий випуск російського «стелз-винищувача» були б набагато меншими, Кремль всерівно б не зміг дозволити собі реалізувати ці оприлюднені амбітні плани ні технологічно, ні фінансово.

Бо в такому разі він би мав повністю зосередитися на Су-57, що означало припинення або відкладення багатьох інших програм, таких, як нові бомбардувальники, танки, ракети, підводні човни і крейсери.

Таким чином, якщо Ердоган не відмовиться від С-400, то в нього немає жодних шансів замінити американські винищувачів F-35, оскільки росіяни не здатні їх серійно випускати. А якщо Анкара дійсно хоче отримати F-35, вона має виконати всі вимоги Америки.

Але, попри все, це є тільки побічним ефектом. Головне те, що таким чином Ердоган провокує ще більші розбіжності Туреччини в середині оборонного блоку НАТО.

Можна сказати, що Путін виштовхує Туреччину з НАТО. Адже поведінка Анкари починає ставити під питання доцільності продовження її членства в альянсі. Вашингтон і його союзники ніколи не погодяться на те, щоб Росія змогла через турків отримати доступ до сучасних американських секретних технологій.

Анкара підкидає своїм партнерам по НАТО безліч поганих варіантів. Але «фліртуючи» з Росією, вона не може одночасно сидіти на двох стільцях.
Породжуючи неприємності, Туреччина лиш ще більше цим випинає існуючі невідповідності між цінностями, способом мислення і релігією, котрі існують між нею та іншими країнами НАТО.

Ніколи не можна повністю відокремити військові технології та політику. З цієї причини, якщо Туреччина прагне стати військовим партнером Москви, то чи не означає це, що Анкара хоче вийти з-під впливу Америки?

Вважаючи, що для неї краще стати рівним партнером Росії, ніж бути молодшим партнером США. І якщо це так і вона перестане бути союзником США (а це значить і вихід з НАТО), то, в такому разі, Ердоган може побоюватися конфлікту з американцям. І в цьому випадку система ППО С-400 і Су-57, як йому здається, може бути гарною ідеєю і нібито гарантувати безпеку.

Оскільки нічим іншим неможливо пояснити, чому він так настирливо продовжує просуватися по шляху партнерства з основними оборонними проектами Російської Федерації, коли його держава ще залишається членом альянсу, основна мета якого – протидіяти агресії з боку Росії.

З іншого боку, вихід Туреччини з НАТО для її західних партнерів не був би корисним. Адже вона одна з небагатьох членів альянсу, яка має величезну військову потугу. І втрата її, означатиме і втрату цієї бойової сили.

Крім того, якщо Вашингтон почне процес відлучення Туреччини від програми F-35, то не можна виключати, що Анкара саме ініціює вихід з НАТО.

А це перетвориться на велику перемогу Росії, позаяк американці не зможуть зберегти свою присутність у Чорному морі, оскільки Туреччина контролює протоку Босфор. А США в цьому регіоні опиняться один на один з спільним російсько-турецьким фронтом.

і якщо йому буде здаватися, що американці грають проти його інтересів, то, в разі виникнення затяжної кризи у турецько-американських відносинах, примусити його відкрити протоку Босфор можна буде лише силою.

Можливо, що Ердоган ще підсвідомо сподівається, що Вашингтон погодиться на таку «завислу» турецьку позицію і, щоб зберегти Анкару в союзниках, закриє очі на те, що Туреччина в якості партнера вибрала Москву.

Як би там не було, Туреччина вже майже наблизилася впритул до «Рубікону неповернення». Адже неможливо запаралелити членство в НАТО і стратегічну автономію, яка автоматично робить основним союзником Анкари – Росію.

Таким чином, НАТО, відсвяткувавши своє 70-річчя, зіштовхнулося з унікальною кризою, котрої не було за всю історію його існування. Адже в разі закупки С-400 США і їхні союзники змушенні будуть поставити питання недоцільності членства Туреччини у цьому альянсі.

Ситуацію ускладнює те, що Туреччина є одним із визнаних лідерів мусульманського світу, а це здатне змістити стосунки західних держав з рядом ісламських країн.

Однак найбільш небезпечним є інше – Анкара є дуже важливим партнером для Заходу.

І якщо Туреччина, повівшись на облудливу спокусу співпраці з Путіним, вийде з НАТО, це порушить не тільки структуру регіональної безпеки, а й всю систему світової безпеки в цілому.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Війна України з Росією. Українці захищають від агресії Кремля не лише свою землю

Радіо Свобода  10  Березня 2019

Віктор Каспрук

Неоголошена війна на виснаження, яку веде Путін з Україною, стала ключовим моментом порочної російської політики нарощення конфронтації. Україна прагне стати частиною західного світу і має на це повне право. Москва ж, не бажаючи визнавати українську незалежність, готова розсваритися з усім світом, але не дати українцям можливості жити у своїй державі.

Тому тільки членство в НАТО і розміщення на українській території військових баз Північноатлантичного альянсу здатні назавжди захистити Україну від подальшого російського вторгнення та окупації.

Затягування питання членства України в НАТО діє не тільки на руку Кремля, а й входить у пряме протиріччя з інтересами Заходу.

Якби Росії вдалося силою приєднати до себе українські території, то в неї з’явився б шанс, отримавши українські ресурси, претендувати на статус наддержави.

У цьому сенсі інтегрована в Європейський союз і НАТО Україна здатна стати геополітичним козирем для західної цивілізації, бо відкладення на колись вирішення українського питання, лише послаблює позиції Заходу.

Москва, сподіваючись захопити Україну, готова піти на будь-які подальші агресивні кроки, чого не було б, якби Україну майже 30 років не тримали на порозі об’єднаної Європи.

Кремль проводить на міжнародній арені політику хаосу

Розуміючи, що Росія ресурсно не здатна перемогти у спровокованому нею протистоянні із Заходом, Путін проводить на міжнародній арені політику хаосу.

Модель його агресивної поведінки цілком вкладається в схему реорганізації світового порядку таким чином, щоб тандем Китай-Росія перетворився на основних гравців у новоствореному біполярному світі.

Хоча Путін при цьому не хоче враховувати того факту, що Пекін ніколи не буде грати з Москвою на рівних, адже Росія настільки є слабкою економічно, що не має жодних шансів претендувати на рівноцінне партнерство з Китаєм.

Кремль не здатен встановити новий світовий порядок під своє бачення, оскільки не має ні військового, ні економічного фундаменту для такої його трансформації.

А намагання з усіх сил «гратися» в наддержаву, видаючи Російську Федерацію за відновлений Радянський Союз та ведучи війни в Україні і Сирії, не здатні підняти геополітичний статус Росії з регіональної держави з обмеженими ресурсами до світової держави, якою колись був СРСР.

Продовжуючи нагнітати політику хаосу, Путін починає випробувати адміністрацію президента Дональда Трампа на міцність, попереджаючи, що нові російські озброєння будуть спрямовані на США, якщо Америка розгорне ракети в Європі.

Можна подумати, що до того російські ядерні ракети були націлені на Фінляндію або Ліхтенштейн.

Чи Путін планує викликати нову Карибську кризу, розмітивши ядерну зброю у Венесуелі?

Очевидно, що подібні залякування Москвою Вашингтона виглядають наївними.

Адже якщо США не посилять оборону своїх європейських союзників по НАТО, то рано чи пізно Путін вирішить вторгнутися в держави Балтії або Польщу.

Спровокувавши кризу світової системи безпеки, Кремль пробує імітувати наміри зіграти з США і Заходом у «російську рулетку», думаючи, що американці відступляться від своїх міжнародних зобов’язань, якщо Росія нарощуватиме свою агресивну реваншистську риторику.

Путін хоче виступити в ролі «торговця миром»

Нова гонка озброєнь і змагання із Заходом явно не під силу Російській Федерації, але Путін пробує довести американцям, що долю їхньої національної безпеки сьогодні вирішують у Москві.

Іншими словами, російський президент хоче виступити в ролі «торговця миром», в обмін за поступки з боку США на міжнародній арені.

У глобальній грі з Америкою Кремль намагається грати на всіх можливих напрямках.

І хоча Путін не розраховує на те, що відмінності в поглядах з багатьох питань між турецьким президентом Реджепом Ердоганом і США здатні призвести до виходу Туреччини з НАТО, він вважає, що в російських інтересах краще мати «норовисту» Туреччину членом НАТО, що здатне підривати можливості альянсу.

Не кажучи вже про те, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан і не приховує, що є прихильником Путіна. А це дає всі підстави говорити, що Москва придбала собі союзника в середині НАТО.

Росія ніяк не може змиритися з програшом у Холодній війні, розвалом СРСР і тим, що країни колишнього Варшавського договору захотіли приєднатися до ЄС і НАТО.

Травматичний постімперський синдром Путіна став причиною гіперболізованих претензій Росії на виняткові права вирішувати долі інших держав і народів на власний розсуд.

У світогляді Путіна немає місця для незалежної України. І він не може просто уявити, що Україна здатна для себе вибрати Європейський союз, а не Росію.

Затяжною війною він хоче «випалити» пронатовський інтерес України і перетягнути її в статус «нейтральної» країни, що в підсумку означатиме втрату Українською державою незалежності.

Хоча тут йдеться значно більше, ніж про «перетягування» України між Росією і Заходом.

Якщо потакати путінським бажанням, то новий світовий порядок означатиме не що інше, як те, що доля менших націй визначатиметься геополітичними потребами великих.

А це б легітимізувало порушення Москвою міжнародного права і договорів, включно з відвертою етнічною чисткою Росією Криму після його незаконної анексії.

Путінські «барабани війни» пробили новий етап великої гри, яка несе не тільки Україні, Сирії, а й всім іншим країнам, куди ще тільки наміряються вторгнутися російські «визволителі», нещастя, біди, політичну, економічну та інфраструктурну кризу.

Україна опинилася на передовій протистояння Росії з Заходом

У цьому сенсі великим «досягненням» Путіна стало те, що в світі, в якому агресивні військові дії, завдяки ядерній зброї, можуть знищити все на планеті за лічені хвилини, починає пробуксовувати система стримувань і противаг.

А його необмежена влада над Росією і постійне провокування конфліктів та конфронтації з Заходом здатні спровокувати ще більший хаос у, і без того порушеному, міжнародному порядку.

Одною зі складових потреби Москви нагнітати хаос, є російська мета контролювати постачання енергоносіїв до Європейського союзу.

Росія хоче контролювати всі газопроводи до Європи. А будівництвом «Північного потоку-2» зробити постачання енергоносіїв з Росії до ЄС через Україну непотрібним.

Російська економіка ґрунтується на продажі нафти і газу до Євросоюзу. РФ не експортує нічого іншого і не має інших доходів.

І однією з головних причин того, що Україна зазнала нападу Росії, стало те, що Москві були потрібні її газо- і нафтопроводи, щоб отримати повний контроль над експортом енергоресурсів до Європи.

Геополітичні фантазії і шалене бажання Путіна силою втягнути Україну до Євразійського союзу, вилилися для українського народу в величезні страждання та втрати.

І саме Україна, яка поки що так і не стала повноправним членом західної цивілізації, опинилася на передовій протистояння Росії з Заходом.

Тому можна зробити цілком обґрунтований висновок: російське вторгнення до України – це найбільша світова криза з початку ХХІ століття.

https://www.radiosvoboda.org/a/29813432.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Война Украины с Россией. Украинцы защищают от агрессии Кремля не только свою землю

Радио Свобода  10 Март 2019

Виктор Каспрук

Необъявленная война на истощение, которую ведет Путин с Украиной, стала ключевым моментом порочной российской политики наращивания конфронтации. Украина стремится стать частью западного мира и имеет на это полное право. Москва же, не желая признавать украинскую независимость, готова рассориться со всем миром, но не дать украинцам возможности жить в своем государстве.

Поэтому только членство в НАТО и размещение на украинской территории военных баз Североатлантического альянса способны навсегда защитить Украину от дальнейшего российского вторжения и оккупации.

Затягивание вопроса членства Украины в НАТО действует не только на руку Кремля, но и входит в прямое противоречие с интересами Запада.

Если бы России удалось силой присоединить к себе украинские территории, то у нее появился бы шанс, получив украинские ресурсы, претендовать на статус сверхдержавы.

В этом смысле интегрированная в Европейский союз и НАТО Украина способна стать геополитическим козырем для западной цивилизации, потому что откладывание на потом решения украинского вопроса, только ослабляет позиции Запада.

Москва, надеясь захватить Украину, готова пойти на любые дальнейшие агрессивные шаги, чего не было бы, если бы Украину почти 30 лет не держали на пороге объединенной Европы.

Кремль проводит на международной арене политику хаоса

Понимая, что Россия ресурсно не способна победить в спровоцированном ею противостоянии с Западом, Путин проводит на международной арене политику хаоса.

Модель его агрессивного поведения вполне укладывается в схему реорганизации мирового порядка таким образом, чтобы тандем Китай-Россия превратился в основных игроков в новосозданном биполярном мире.

Хотя Путин при этом не хочет учитывать тот факт, что Пекин никогда не будет играть с Москвой на равных, ведь Россия настолько слаба экономически, что не имеет никаких шансов претендовать на равноценное партнерство с Китаем.

Кремль не способен установить новый мировой порядок под свое виденье, поскольку не имеет ни военного, ни экономического фундамента для такой его трансформации.

А попытки изо всех сил «играться» в сверхдержаву, выдавая Российскую Федерацию за восстановленный Советский Союз и ведя войны в Украине и Сирии, не способны поднять геополитический статус России с региональной державы с ограниченными ресурсами до мировой державы, которой когда-то был СССР.

Продолжая нагнетать политику хаоса, Путин начинает испытывать администрацию президента Дональда Трампа на прочность, предупреждая, что новые российские вооружения будут направлены на США, если Америка разместит  ракеты в Европе.

Можно подумать, что до этого российские ядерные ракеты были нацелены на Финляндию или Лихтенштейн.

Или Путин планирует спровоцировать новый Карибский кризис, разметив ядерное оружие в Венесуэле?

Очевидно, что подобные запугивания Москвой Вашингтона выглядят наивными.

Ведь если США не усилят оборону своих европейских союзников по НАТО, то рано или поздно Путин решит вторгнуться в страны Балтии или Польшу.

Спровоцировав кризис мировой системы безопасности, Кремль пытается имитировать намерения сыграть с США и Западом в «русскую рулетку», думая, что американцы откажутся от своих международных обязательств, если Россия будет наращивать свою агрессивную реваншистскую риторику.

Путин хочет выступить в роли «торговца миром»

Новая гонка вооружений и соревнование с Западом явно не под силу Российской Федерации, но Путин пытается доказать американцам, что судьбу их национальной безопасности сегодня решают в Москве.

Иными словами, российский президент хочет выступить в роли «торговца миром», в обмен на уступки со стороны США на международной арене.

В глобальной игре с Америкой Кремль пытается играть на всех возможных направлениях.

И хотя Путин не рассчитывает на то, что различия во взглядах по многим вопросам между турецким президентом Реджепом Эрдоганом и США может привести к выходу Турции из НАТО, он считает, что в российских интересах лучше иметь «строптивую» Турцию членом НАТО, что способно подрывать возможности альянса.

Не говоря уже о том, что премьер-министр Венгрии Виктор Орбан и не скрывает, что является сторонником Путина. А это дает все основания говорить, что Москва приобрела себе союзника в самом  НАТО.

Россия никак не может смириться с проигрышем в Холодной войне, развалом СССР и тем, что страны бывшего Варшавского договора захотели присоединиться к ЕС и НАТО.

Травматический постимперский синдром Путина стал причиной гиперболизированных претензий России на исключительные права решать судьбы других государств.

В мировоззрении Путина нет места для независимой Украины. И он не может просто представить, что Украина способна для себя выбрать Европейский союз, а не Россию.

Затяжной войной он хочет «выжечь» пронатовский интерес Украины и перетащить ее в статус «нейтральной» страны, что в итоге будет означать потерю Украинским государством независимости.

Хотя здесь речь идет о гораздо большем, чем о «перетягивании» Украины между Россией и Западом.

Если потакать путинским желаниям, то новый мировой порядок будет означать не что иное, как то, что судьба меньших наций будет определяться геополитическими потребностями больших.

А это бы легитимировало нарушение Москвой международного права и договоров, включая откровенную этническую чистку Россией Крыма после его незаконной аннексии.

Путинские «барабаны войны» пробили новый этап большой игры, которая несет не только Украине, Сирии, но и всем другим странам, куда еще только намереваются вторгнуться российские «освободители», несчастья, беды, политический, экономический и инфраструктурный кризис.

Украина оказалась на передовой противостояния России с Западом

В этом смысле большим «достижением» Путина стало то, что в мире, в котором агрессивные военные действия, благодаря ядерному оружию, могут уничтожить все на планете за считанные минуты, начинает пробуксовывать система сдержек и противовесов.

А его неограниченная власть над Россией и постоянное провоцирование конфликтов и конфронтации с Западом способны спровоцировать еще больший хаос в, и без того нарушенном, международном порядке.

Одной из составляющих потребности Москвы нагнетать хаос, является цель россиян контролировать поставки энергоносителей в Европейский союз.

Россия хочет контролировать все газопроводы в Европу. А строительством «Северного потока-2» сделать поставки  энергоносителей из России в ЕС через Украину ненужными.

Российская экономика основывается на продаже нефти и газа в Евросоюз. РФ не экспортирует ничего другого и не имеет других доходов.

И одной из главных причин того, что Украина подверглась нападению России, стало то, что Москве нужны были ее газо- и нефтепроводы, чтобы получить полный контроль над экспортом энергоресурсов в Европу.

Геополитические фантазии и безумное желание Путина силой втянуть Украину в Евразийский союз, вылились для украинского народа в огромные страдания и потери.

И именно Украина, которая пока так и не стала полноправным членом западной цивилизации, оказалась на передовой противостояния России с Западом.

Поэтому можно сделать вполне обоснованный вывод: российское вторжение в Украину – это самый большой мировой кризис с начала XXI века.

https://www.radiosvoboda.org/a/29813432.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Стримування “Великого Дракона”

КИТАЙ 1

«Дзеркало тижня. Україна»    №10, 16 березня 2019

Віктор Каспрук

Китайський виклик американсько-філіппінському альянсу.

Державний секретар США Майк Помпео пообіцяв захистити Філіппіни від “збройного нападу” у спірному Південно-Китайському морі.

Це є суворим попередженням Вашингтона Пекіну у зв’язку з китайськими претензіями на більшу частину цього стратегічного водного шляху.

Виступаючи в Манілі після зустрічі з філіппінським президентом Родріго Дутерте, держсекретар Помпео сказав, що штучні острови, створені Китаєм у цих водах, несуть загрозу філіппінській нації та її сусідам у Південно-Східній Азії. Різкою заявою США фактично попереджають Пекін, що психологічна війна китайців із сусідніми країнами, яка в будь-який момент може перерости у проксі-війну між двома великими державами в цьому регіоні, становить загрозу американській національній безпеці.

З цього випливає, що Філіппіни можуть стати лише приводом до серйозної розмови про те, де закінчується межа терпіння Вашингтона, якщо Китайська Народна Республіка продовжуватиме нарощування конфронтації у Східній Азії. По-суті, йдеться про нову парадигму стримування “Великого Дракона”, який, хоч і не готовий нині до вторгнення на територію Філіппін, але своєю поведінкою провокує інших вживати заходів протидії китайській повзучій експансії.

Аналізуючи ситуацію, важливо зазначити, що територіальні суперечки між Китаєм та Філіппінами, В’єтнамом, Тайванем, Брунеєм і Малайзією теж прямим чином пов’язані з можливістю для США вільно плавати у водах Південно-Китайського моря, а також зачіпають їхні комерційні інтереси в регіоні.

Дотримання свободи навігації дратує КНР, оскільки не дає нікому права контролювати спірні територіальні води. Таким чином, Китай поставлений американцями перед фактом: або він припиняє свою конфронтацію з сусідами і визнає, що всі спірні питання мають бути вирішені на двосторонніх чи багатосторонніх переговорах, або він буде змушений відстоювати свою “правоту” силою, до чого Пекін поки що явно не готовий.

Можна сказати, що своєю заявою держсекретар США Майк Помпео засвідчує готовність американців підтвердити, а можливо і внести доповнення до “Договору про взаємну оборону між Сполученими Штатами Америки і Республікою Філіппіни”, підписаного 30 серпня 1951 р. у Вашингтоні.

У недавній заяві держсекретар Помпео наголосив, що “Південно-Китайське море є частиною Тихого океану, будь-який збройний напад на філіппінських військових, літаки або цивільні судна в Південно-Китайському морі викликали б взаємні зобов’язання захисту, відповідно до статті IV нашого Договору про взаємну оборону”. Йдеться про готовність Америки зміцнювати колективні положення самооборони, які зафіксовані в цьому договорі.

Однак у нинішньому геополітичному контексті не зовсім зрозуміло: в Манілі це бачать як заспокійливе роз’яснення чіткого обсягу зобов’язань американців — чи як небажаний подразник для територіально близького Китаю? Серед філіппінського керівництва з цього приводу консенсусу немає. Дехто там вважає, що невизначеність — це краще стримування, а занадто тісне зближення з Америкою здатне перетворити Філіппіни на потенційну мішень для КНР.

Так, міністр оборони Філіппін Делфін Лорензана через кілька днів після відвідин країни держсекретарем Майком Помпео (який запевнив президента Дутерте у підтримці Вашингтоном Філіппін у Південно-Китайському морі) заявив: уряд повинен переглянути більш як півстолітній договір зі своїм давнім союзником, щоб не спровокувати потенційного збройного конфлікту з Китаєм у спірному Південно-Китайському морі.

Безпекова ситуація в регіоні стала “набагато складнішою”, зазначив Лорензана, відтоді, як 68 років тому Філіппіни—США підписали договір про взаємну оборону. “Філіппіни ні з ким не в конфлікті з і ні з ким не будуть у стані війни в майбутньому”, — наголосив він. Схоже, це є реакцією частини філіппінського істеблішменту на те, що після вступу на президентську посаду Дональда Трампа Америка почала частіше проводити військове патрулювання у спірних водах Південно-Китайського моря, намагаючись завадити Китаєві перетворити штучні острови на військові бази.

Аби зрозуміти витоки такої специфічної поведінки філіппінського керівництва, слід згадати, що влітку 2016 р. Китай відмовився визнавати право Постійної палати третейського суду в Гаазі на розгляд територіальних проблем Південно-Китайського моря і заявив, що не має наміру виконувати його рішення.

Постанова третейського суду стала гучною поразкою великих юридичних претензій Китаю в Південно-Китайському морі. Однак, хоча Філіппіни виграли тяжбу з Китаєм, виконати рішення міжнародного суду не вдалося. Адже у третейського суду немає механізмів, щоб примусити Пекін його виконувати. Китай сповідує право сильного і має намір ним користуватися і в майбутньому.

Попри те, що китайський лідер Сі Цзіньпін не зацікавлений у війні з Америкою, він хоче, щоби США відмовилися від своїх колишніх позицій у регіоні. Таким чином КНР сповідує принцип “Азія для азіатів”. Схоже, в основі дотримання цього принципу лежить упевненість Пекіна, що в його конфліктах із сусідами винні США, оскільки використовують їх для стримування Китаю.

Безперечно, для президента Дутерте авторитарні методи керівництва КНР значно ближчі, ніж американська демократія. Можна припустити, що, зрозумівши безперспективність протистояння з Китаєм, він вирішив підкоритися і провести серію таємних переговорів. Приз для себе за таку капітуляцію Родріго Дутерте може виторгувати у вигляді пожиттєвого президентства, на що китайці погодяться заплющити очі.

Просування цим шляхом цілком може початися з перейменування Філіппін. Не так давно Дутерте, під приводом бажання позбутися колишньої колоніальної спадщини, виступив з ініціативою замінити назву своєї країни на “Магарліка”. Що в перекладі з індо-малайських мов означає “свобода”. А за перейменуванням Філіппін відбудеться переписування конституції цієї країни, що, своєю чергою, викличе багато радикальних змін.

Реалістична світова геополітика визначається балансуванням рішень, заяв і дій політичних акторів, які врівноважують бажання сторін та їхні реальні можливості. Наразі перспективу американсько-філіппінських відносин варто розглядати крізь призму погіршення відносин між США і Китаєм.

Китайська тінь нависає над можливістю відновлення зв’язків між Манілою та Вашингтоном, що погіршилися. Наразі Родріго Дутерте маневрує між США і КНР. А міністр оборони Делфін Лорензана, який, до речі, більше десятка років провів на дипломатичній роботі у Вашингтоні, дав чітко зрозуміти, що відмова від альянсу з Америкою є одним із можливих варіантів. Тим більше що Договір допускає його анулювання в односторонньому порядку протягом року після повідомлення про це рішення однією зі сторін.

Проте не виключено, що причина такого відвертого демаршу Лорензана може бути тоншою, ніж здається на перший погляд. Він, майже напевно, не прагне розірвати союз з американцями. Але, поставивши різко це питання, міністр оборони Філіппін провокує на відповідь прокитайське лобі в оточенні президента Дутерте. Вони мають визначитися, якого роду системи безпеки шукають і як це захищатиме життєво важливі інтереси країни, зокрема в Південно-Китайському морі.

Якщо зараз вони утримаються від прямої відповіді, що вважають за краще довіряти Китаєві, ніж США, то це підірве всі їхні попередні аргументи і скінчиться, зрештою, зміцненням традиційних зв’язків з американцями. Тим часом така стратегія може підштовхнути Вашингтон на поступки — конкретизацію нинішніх невизначеностей у Договорі про взаємну допомогу.

Звісно, Делфін Лорензана ризикує, зважаючи на непередбачуваність як Дутерте, так і президента США Дональда Трампа. Але він має рацію в тому, що нинішня угода з Америкою потребує корекції та чіткішої визначеності. Оскільки навіть проамериканські сили в Манілі поділяють невдоволення прокитайських чиновників невизначеними зобов’язаннями США щодо свого союзника у Південно-Східній Азії, особливо у світлі суперечок із Китаєм.

Лорензана справедливо вважає, що американсько-філіппінському альянсу потрібне оновлення, аби відповідати геополітичним реаліям ХХІ століття. А ними є різке посилення впливів Китаю та необхідність тіснішої економічної взаємодії США з регіоном.

В обмін на ширший доступ до стратегічних філіппінських баз, що межують із Південно-Китайським морем, Вашингтон мав би чітко дати зрозуміти, яким чином він готовий допомогти Філіппінам у разі виникнення непередбачуваних обставин у спірних водах. Крім того, ці два давніх союзники мають завершити підготовку до підписання економічних угод, у тому числі угоди про вільну торгівлю, аби пожвавити свої відносини в ширшому сенсі.

Нова конструкція відносин між США і Філіппінами потребує конкретизації зобов’язань обох сторін. Це могло би бути зафіксовано в новому Договорі між Вашингтоном і Манілою, необхідність підписання якого диктується реаліями сучасної геополітики.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Сдерживание “Большого Дракона”

«Зеркало недели. Украина»   №10, 16 марта 2019

Виктор Каспрук

Китайский вызов американо-филиппинскому альянсу.

Государственный секретарь США Майк Помпео пообещал защитить Филиппины от “вооруженного нападения” в спорном Южно-Китайском море. 

Это является строгим предупреждением Вашингтона Пекину в связи с китайскими претензиями на большую часть этого стратегического водного пути.

Выступая в Маниле после встречи с филиппинским президентом Родриго Дутерте, госсекретарь Помпео сказал, что искусственные острова, созданные Китаем в этих водах, несут угрозу филиппинской нации и ее соседям в Юго-Восточной Азии. Резким заявлением США фактически предупреждают Пекин, что психологическая война китайцев с соседними странами, которая в любой момент может перерасти в прокси-войну между двумя большими государствами в этом регионе, представляет угрозу американской национальной безопасности.

Из этого следует, что Филиппины могут стать только поводом к серьезному разговору о том, где заканчивается граница терпения Вашингтона, если Китайская Народная Республика будет продолжать наращивание конфронтации в Восточной Азии. По сути, речь идет о новой парадигме сдерживания “Большого Дракона”, который, хотя и не готов пока к вторжению на территорию Филиппин, но своим поведением провоцирует других принимать меры противодействия китайской ползучей экспансии.

Анализируя ситуацию, важно отметить, что территориальные споры между Китаем и Филиппинами, Вьетнамом, Тайванем, Брунеем и Малайзией тоже прямым образом связаны с возможностью для США свободно плавать в водах Южно-Китайского моря, а также затрагивают их коммерческие интересы в регионе.

Соблюдение свободы навигации раздражает КНР, поскольку не дает никому права контролировать спорные территориальные воды. Таким образом, Китай поставлен американцами перед фактом: либо он прекращает свою конфронтацию с соседями и признает, что все спорные вопросы должны быть решены на двусторонних или многосторонних переговорах, либо ему придется отстаивать свою “правоту” силой, к чему Пекин пока явным образом не готов.

Можно сказать, что своим заявлением госсекретарь США Майк Помпео показывает готовность американцев подтвердить, а возможно и внести дополнения в “Договор о взаимной обороне между Соединенными Штатами Америки и Республикой Филиппины”, подписанный 30 августа 1951 г. в Вашингтоне.

В своем недавнем заявлении госсекретарь Помпео подчеркнул, что “Южно-Китайское море является частью Тихого океана, любое вооруженное нападение на филиппинских военных, самолеты или гражданские суда в Южно-Китайском море вызвало бы взаимные обязательства защиты, согласно статье IV нашего Договора о взаимной обороне”. Речь идет о готовности Америки укреплять коллективные положения самообороны, зафиксированные в настоящем договоре.

Однако в нынешнем геополитическом контексте не совсем понятно: в Маниле это видят как успокоительное разъяснение четкого объема обязательств американцев или как нежелательный раздражитель для территориально близкого Китая? Среди филиппинского руководства по этому поводу консенсуса нет. Некоторые там считают, что неопределенность — это лучшее сдерживание, а слишком тесное сближение с Америкой способно превратить Филиппины в потенциальную мишень для КНР.

Так, министр обороны Филиппин Делфин Лорензана через несколько дней после посещения страны госсекретарем Майком Помпео (который заверил президента Дутерте в поддержке Вашингтоном Филиппин в Южно-Китайском море) заявил: правительство должно пересмотреть более чем полувековой договор со своим давним союзником, чтобы не спровоцировать потенциальный вооруженный конфликт с Китаем в спорном Южно-Китайском море.

Ситуация с безопасностью в регионе стала “намного сложнее”, заметил Лорензана, с тех пор, как 68 лет назад Филиппины—США подписали договор о взаимной обороне. “Филиппины ни с кем не в конфликте и ни с кем не будут в состоянии войны в будущем”, — подчеркнул он. Похоже, это является реакцией части филиппинского истеблишмента на то, что после вступления в президентскую должность Дональда Трампа Америка начала чаще проводить военное патрулирование в спорных водах Южно-Китайского моря, пытаясь помешать Китаю превратить искусственные острова в военные базы.

Чтобы понять истоки такого специфического поведения филиппинского руководства, нужно вспомнить, что летом 2016 г. Китай отказался признавать право Постоянной палаты третейского суда в Гааге на рассмотрение территориальных проблем Южно-Китайского моря и заявил, что не намерен выполнять его решение.

Постановление третейского суда стало громким поражением больших юридических претензий Китая в Южно-Китайском море. Однако, хотя Филиппины выиграли тяжбу с Китаем, выполнить решение международного суда не удалось. Ведь у третейского суда нет механизмов, чтобы заставить Пекин его выполнять. Китай исповедует право сильного и намерен им пользоваться и в будущем.

Несмотря на то, что китайский лидер Си Цзиньпин не заинтересован в войне с Америкой, он хочет, чтобы США отказались от своих бывших позиций в регионе. Таким образом КНР исповедует принцип “Азия для азиатов”. Похоже, в основе соблюдения этого принципа лежит уверенность Пекина, что в его конфликтах с соседями виновны США, поскольку используют их для сдерживания Китая.

Безусловно, для президента Дутерте авторитарные методы руководства КНР значительно более близки, чем американская демократия. Можно предположить, что, поняв бесперспективность противостояния с Китаем, он решил подчиниться и провести серию тайных переговоров. Как приз для себя за такую капитуляцию Родриго Дутерте может выторговать пожизненное президентство, на что китайцы согласятся закрыть глаза.

Продвижение по этому пути вполне может начаться с переименования Филиппин. Не так давно Дутерте, под предлогом желания избавиться от прежнего колониального наследства, выступил с инициативой заменить название своей страны на “Магарлика”. Что в переводе с индо-малайских языков означает “свобода”. А за переименованием Филиппин произойдет переписывание конституции этой страны, что, в свою очередь, вызовет много радикальных изменений.

Реалистическая мировая геополитика определяется балансированием решений, заявлений и действий политических актеров, которые уравновешивают желание сторон и их реальные возможности. Сейчас перспективу американо-филиппинских отношений следует рассматривать сквозь призму ухудшения отношений между США и Китаем.

Китайская тень нависает над возможностью восстановления ухудшившихся связей между Манилой и Вашингтоном. Сейчас Родриго Дутерте маневрирует между США и КНР. А министр обороны Делфин Лорензана, который, кстати, более десяти лет провел на дипломатической работе в Вашингтоне, дал четко понять, что отказ от альянса с Америкой является одним из возможных вариантов. Тем более что Договор допускает его аннулирование в одностороннем порядке в течение года после сообщения об этом решении одной из сторон.

Однако не исключено, что причина такого откровенного демарша Лорензана может быть более тонкой, чем кажется на первый взгляд. Он, почти наверняка, не хочет расторгать союз с американцами. Но поставив резко этот вопрос, министр обороны Филиппин провоцирует на ответ прокитайское лобби в окружении президента Дутерте. Они должны определиться, какого рода системы безопасности ищут, и как это будет защищать жизненно важные интересы страны, в частности в Южно-Китайском море.

Если сейчас они воздержатся от прямого ответа, что считают лучше доверять Китаю, чем США, то это подорвет все их предыдущие аргументы и закончится, в конце концов, усилением традиционных связей с американцами. Тем временем такая стратегия может подтолкнуть Вашингтон на уступки — конкретизацию нынешних неопределенностей в Договоре о взаимной помощи.

Конечно, Делфин Лорензана рискует, принимая во внимание непредсказуемость как Дутерте, так и президента США Дональда Трампа. Но он прав в том, что нынешнее соглашение с Америкой требует коррекции и более четкой определенности. Поскольку даже проамериканские силы в Маниле разделяют недовольство прокитайских чиновников неопределенными обязательствами США относительно своего союзника в Юго-Восточной Азии, особенно в свете споров с Китаем.

Лорензана справедливо считает, что американо-филиппинскому альянсу нужное обновление, чтобы отвечать геополитическим реалиям ХХІ в. А ими являются резкое усиление влияния Китая и необходимость более тесного экономического взаимодействия США с регионом.

В обмен на более широкий доступ к стратегическим филиппинским базам, которые граничат с Южно-Китайским морем, Вашингтон должен бы четко дать понять, каким образом он готов помочь Филиппинам в случае возникновения непредсказуемых обстоятельств в спорных водах. Кроме того, эти два давних союзника должны завершить подготовку к подписанию экономических соглашений, в том числе соглашения о свободной торговле, чтобы оживить свои отношения в более широком смысле.

Новая конструкция отношений между США и Филиппинами требует конкретизации обязательств обеих сторон. Это могло бы быть зафиксировано в новом Договоре между Вашингтоном и Манилой, необходимость подписания которого диктуется реалиями современной геополитики.

https://zn.ua/international/sderzhivanie-bolshogo-drakona-311942_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Іранські “ядерні мрійники”

«Дзеркало тижня. Україна»    №12, 30 березня 2019

Віктор Каспрук

Ракетна програма Тегерана дестабілізує Близький Схід.

Вашингтон звинуватив Тегеран у тому, що він ігнорує резолюцію Ради Безпеки ООН, провівши торік у грудні випробування балістичних ракет і два запуски супутників.

Як заявила на конференції з роззброєння в Женеві помічник держсекретаря США з контролю над озброєннями, верифікації та дотримання угод Ілем Поблете, “ракетна програма Ірану є ключовим фактором зростання напруженості і дестабілізації в регіоні, збільшуючи ризики регіональної гонки озброєнь”.

“Іран повинен негайно припинити діяльність, пов’язану з балістичними ракетами, розробленими для доставляння ядерної зброї, і зупинити поширення ракет і ракетних технологій серед терористичних угрупувань та інших недержавних суб’єктів”, — сказала вона, засуджуючи підтримку Іраном руху хуті в Ємені і “Хізбалли” в Лівані. Ілем Поблете наголосила: “Ми маємо намір активно протидіяти регіональному поширенню Іраном балістичних ракет і незаконній передачі ним озброєнь”.

США не обмежилися словами: кілька днів тому Вашингтон запровадив нові санкції проти Ірану. Ці санкції стосуватимуться людей і компаній, котрі, за інформацією американців, так чи інакше були причетні до ядерних і ракетних програм Тегерану. За повідомленням державного департаменту, ці санкції накладено на 31 фізичну та юридичну особу, які пов’язані з організацією оборонних інновацій та досліджень Ірану.

Питання нарощення впродовж останніх років Іраном ядерного потенціалу, стало для Вашингтону найбільшим приводом до занепокоєння. Адже це може призвести до отримання Ісламською республікою ядерної зброї.

Після приходу до влади у 2013 р. президента Хассана Рухані в декого на Заході виникли ілюзії, що це може бути поворотним моментом до фундаментальних політичних змін в Ірані, які дадуть можливість нормалізувати відносини з Тегераном. Однак насправді виявилося — це не що інше як ротаційна зміна керівництва в рамках ісламістської матриці. Незважаючи на конкуренцію між різними політичними таборами в межах ісламістської однорідності політичної еліти Ірану, політична й економічна системи країни виявилися на диво непридатними до запровадження реформ і позитивних змін.

Аналізуючи регіональну політику Ірану, варто усвідомити, що в її основі лежить дуже специфічне сприйняття національної безпеки як необхідності домінувати в регіоні і посилювати всіма можливими методами свої впливи на сусідні країни. Це пояснює гіперактивність і агресивність держави, котра прагне отримати контроль над Близьким Сходом, але має обмежені політичні та економічні інструменти.

Однак у Тегерані не збираються ні в чому поступатися й відмовлятися від свого ядерного просування. Так, виступаючи 21 березня зі своєю першою традиційною промовою на іранський Новий рік, верховний лідер Ірану Алі Хаменеї звинуватив ключові західні країни в тому, що вони не підтримали Тегеран після виходу США з ядерної угоди. Алі Хаменеї заявив: “Ми повинні повністю відмовитися від будь-якої надії на допомогу або співробітництво з боку західних держав у зміцненні нашої економіки, ми не повинні чекати на це. Ще раз європейці зрадили нас, вони нас зрадили”.

Та, хоч би в чому він звинувачував Європу, навіть для поблажливої до Тегерану частини європейських столиць перезапуск іранської програми створення ядерної зброї не може залишитися непоміченим.

Після виходу Сполучених Штатів із ядерної угоди з Іраном адміністрація Дональда Трампа співпрацювала з іншими країнами, щоби припинити їхню взаємодію з тегеранськими “ядерними мрійниками”. І в запасі у президента Трампа ще є багато козирів, які можна застосувати для того, аби в обмін на послаблення економічних санкцій Тегеран погодився дати задній хід.

Вашингтон ще не використав усіх потенційних можливостей блокування іранського просування до “ядерного щастя”. Адже, як підкреслив міністр фінансів Сполучених Штатів Стівен Мнучін, “будь-хто, хто матиме справу з іранською оборонною промисловістю взагалі і з Іранською організацією оборонних інновацій та досліджень (SPND), зокрема, яка підтримує оборонний сектор іранського режиму, ризикує зазнати професійної, особистої і фінансової ізоляції”.

Це попередження з берегів Потомака вкотре підтверджує незмінність американської стратегії стосовно денуклеаризації Ірану. Вочевидь, Сполучені Штати не мають наміру миритися з тим, що ракетна програма Ірану дестабілізує Близький Схід. Тим більше що ядерний Іран становить велику небезпеку не лише для близькосхідного союзника США — Ізраїлю.

Якщо не вдасться стримати Іран і там таки отримають можливість виготовляти свою ядерну зброю, це стане прямим викликом для таких лідерів арабського світу як Єгипет і Саудівська Аравія. Адже, за підтвердженою інформацією, Єгипет уже понад 20 років шукає способів вирішити питання “атомної незалежності”. А Саудівській Аравії, яка не мусить обмежувати себе в коштах на військові потреби та оборону, в разі проголошення Іраном свого ядерного статусу цілком під силу домовитися з Пакистаном про закупівлю забороненої зброї.

Таким чином, ядерний Іран небезпечний ще й тим, що його негативний приклад здатен спровокувати близькосхідну гонку ядерних озброєнь. І тоді більшість арабських країн можуть і собі спробувати стати ядерними державами, мотивуючи таке своє рішення тим, що їм необхідний захист від ядерного Ірану.

Дестабілізуюча поведінка Тегерану на Близькому Сході націлена на визнання іранського домінування в цьому нестабільному та вибухонебезпечному регіоні. І заплющувати очі на ядерні прагнення Ірану було б рівноцінним наданню йому карт-бланш.

У цьому контексті варто звернути увагу на недавній візит держсекретаря Майкла Помпео до Кувейту, Ізраїлю і Лівану, який можна визначити як нарощування зусиль Америки для мобілізації дієвого антиіранського союзу арабських країн. Адже для Сполучених Штатів важливо, щоб держави Близького Сходу чітко визначилися зі своїм ставленням до ядерних намагань Ірану.

Під час прес-конференції в Єрусалимі Майкл Помпео наголосив, що “Іран є найбільшою загрозою для Ізраїлю. Аятоли провели чотири десятиліття, вивергаючи ненависть, підтримуючи терористичне насильство і прагнучи ядерної зброї для війни проти сусіда, який не бажає нічого іншого, як жити в мирі. Зважаючи на загрози повсякденній реальності ізраїльського життя, ми підтверджуємо нашу безпрецедентну відданість безпеці Ізраїлю і твердо підтримуємо ваше право захищати себе”.

А під час зустрічі з ліванськими лідерами в Бейруті держсекретар Помпео наголосив на дотримання жорсткої лінії Вашингтона щодо Ірану. Зокрема, він зазначив, що Ліван опинився перед вибором — “сміливо рухатися вперед як незалежна і горда країна чи дозволити темним бажанням Ірану та “Хізбалли” диктувати його майбутнє”.

Нарощування санкцій США і візит Майкла Помпео на Близький Схід стали частиною ширших зусиль адміністрації Трампа в намаганні примусити Іран обмежити свою ядерну програму і відмовитися від роботи, націленої на виробництво балістичних ракет. А також припинити підтримку проксі-сил у Ємені, Сирії, Лівані та інших регіонах Близького Сходу.

Американські офіційні особи заявили, що рішення відновити санкції частково базувалося на ізраїльській інформації з “секретного ядерного архіву” документів із Тегерана. Цей “архів”, за їхніми словами, свідчить, що Іран навмисне законсервував і зберігав документацію про свої ранні розробки ядерної зброї, відомі як “Проект Амад”, із наміром у майбутньому використовувати їх для виготовлення бомби.

Вашингтон чітко дав зрозуміти Ірану, що в жодному разі не дозволить Тегерану знищити Ізраїльську державу. В Ізраїлі прихильно поставилися до впровадження США нових санкцій щодо Ірану. А ізраїльський прем’єр-міністр Біньямін Нетаньяґу в заяві для преси привітав це рішення Вашингтона, яке накладає штрафні санкції на керівників військової ядерної програми Ірану.

Нетаньяґу вважає, що “Іран продовжує обманювати міжнародне співтовариство і поширювати неправду про свою військову ядерну програму. Іранський режим продовжує приховувати свої можливості і прагнення володіти ядерною зброєю. Іран загрожує миру на Близькому Сході і в усьому світі й має бути зупинений”.

Очевидно, що санкції США знижують можливості Ірану фінансувати контрольовані ним радикальні організації на Близькому Сході. Стримування ядерного потенціалу Ірану і блокування спонсорування Тегераном терористів стає наріжним каменем американської стратегії у близькосхідному регіоні.

https://dt.ua/international/iranski-yaderni-mriyniki-307050_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Иранские “ядерные мечтатели”

«Зеркало недели. Украина»   №12, 30 марта 2019

Виктор Каспрук

Ракетная программа Тегерана дестабилизирует Ближний Восток.  

 Вашингтон обвинил Тегеран в том, что он игнорирует резолюцию Совета Безопасности ООН, проведя в прошлом году в декабре испытания баллистических ракет и два запуска спутников. 

Как заявила на конференции по разоружению в Женеве помощник госсекретаря США по контролю над вооружениями, верификации и соблюдению соглашений Илем Поблете, “ракетная программа Ирана является ключевым фактором роста напряженности и дестабилизации в регионе, увеличивая риски региональной гонки вооружений”.

“Иран должен немедленно прекратить деятельность, связанную с баллистическими ракетами, разработанными для доставки ядерного оружия, и остановить распространение ракет и ракетных технологий среди террористических группировок и других негосударственных субъектов”, — сказала она, осуждая поддержку Ираном движения хути в Йемене и “Хизбаллы” в Ливане. Илем Поблете подчеркнула: “Мы намерены активно противодействовать региональному распространению Ираном баллистических ракет и незаконной передачи им вооружений”.

США не ограничились словами: несколько дней назад Вашингтон ввел новые санкции против Ирана. Эти санкции будут касаться людей и компаний, которые, по информации американцев, так или иначе были причастны к ядерным и ракетным программам Тегерана. По сообщению государственного департамента, эти санкции наложены на 31 физическое и юридическое лицо, которые связаны с организацией оборонных инноваций и исследований Ирана.

Вопрос наращения в течение последних лет Ираном ядерного потенциала стал для Вашингтона самым большим поводом для беспокойства. Ведь это может привести к получению Исламской республикой ядерного оружия.

После прихода к власти в 2013 г. президента Хасана Рухани у некоторых на Западе возникли иллюзии, что это может быть поворотным моментом к фундаментальным политическим изменениям в Иране, которые дадут возможность нормализовать отношения с Тегераном. Однако на самом деле оказалось — это не что иное как ротационная смена руководства в рамках исламистской матрицы. Несмотря на конкуренцию между разными политическими лагерями в рамках исламистской однородности политической элиты Ирана, политическая и экономическая системы страны оказались удивительно непригодными к внедрению реформ и положительных изменений.

Анализируя региональную политику Ирана, следует осознать, что в ее основе лежит очень специфическое восприятие национальной безопасности как необходимости доминировать в регионе и усиливать всеми возможными методами свое влияние на соседние страны. Это объясняет гиперактивность и агрессивность государства, которое хочет получить контроль над Ближним Востоком, но имеет ограниченные политические и экономические инструменты.

Однако в Тегеране не собираются ни в чем уступать и отказываться от своего ядерного продвижения. Так, выступая 21 марта со своей первой традиционной речью на иранский Новый год, верховный лидер Ирана Али Хаменеи обвинил ключевые западные страны в том, что они не поддержали Тегеран после выхода США из ядерного соглашения. Но Хаменеи заявил: “Мы должны полностью отказаться от какой-либо надежды на помощь или сотрудничество со стороны западных государств в укреплении нашей экономики, мы не должны ждать этого. Еще раз европейцы предали нас, они нас предали”.

Но, в чем бы он ни обвинял Европу, даже для снисходительной к Тегерану части европейских столиц перезапуск иранской программы создания ядерного оружия не может остаться незамеченным.

После выхода Соединенных Штатов из ядерного соглашения с Ираном администрация Дональда Трампа сотрудничала с другими странами, чтобы прекратить их взаимодействие с тегеранскими “ядерными мечтателями”. И в запасе у президента Трампа еще есть много козырей, которые можно применить для того, чтобы в обмен на послабление экономических санкций Тегеран согласился дать задний ход.

Вашингтон еще не использовал всех потенциальных возможностей блокирования иранского продвижения к “ядерному счастью”. Ведь, как подчеркнул министр финансов Соединенных Штатов Стивен Мнучин, “любой, кто будет иметь дело с иранской оборонной промышленностью вообще и с Иранской организацией оборонных инноваций и исследований (SPND) в частности, которая поддерживает оборонный сектор иранского режима, рискует подвергнуться профессиональной, личной и финансовой изоляции”.

Это предупреждение с берегов Потомака в который раз подтверждает неизменность американской стратегии относительно денуклеаризации Ирана. Очевидно, Соединенные Штаты не намерены мириться с тем, что ракетная программа Ирана дестабилизирует Ближний Восток. Тем более что ядерный Иран представляет большую опасность не только для ближневосточного союзника США — Израиля.

Если не удастся сдержать Иран, и там все же получат возможность изготовлять свое ядерное оружие, это станет прямым вызовом для таких лидеров арабского мира как Египет и Саудовская Аравия. Ведь, по подтвержденной информации, Египет уже более 20 лет ищет способ решить вопрос “атомной независимости”. А Саудовской Аравии, которая не должна ограничивать себя в средствах на военные потребности и оборону, в случае провозглашения Ираном своего ядерного статуса вполне по силам договориться с Пакистаном о закупке запрещенного оружия.

Таким образом, ядерный Иран опасен еще и тем, что его негативный пример способен спровоцировать ближневосточную гонку ядерных вооружений. И тогда большинство арабских стран могут и себе попытаться стать ядерными государствами, мотивируя такое свое решение тем, что им необходима защита от ядерного Ирана.

Дестабилизирующее поведение Тегерана на Ближнем Востоке нацелено на признание иранского доминирования в этом нестабильном и взрывоопасном регионе. И закрывать глаза на ядерные стремления Ирана было бы равноценно предоставлению ему карт-бланш.

В этом контексте следует обратить внимание на недавний визит госсекретаря Майкла Помпео в Кувейт, Израиль и Ливан, который можно определить как наращивание усилий Америки для мобилизации действенного антииранского союза арабских стран. Ведь для Соединенных Штатов важно, чтобы государства Ближнего Востока четко определились со своим отношением к ядерным попыткам Ирана.

В ходе пресс-конференции в Иерусалиме Майкл Помпео подчеркнул, что “Иран является наибольшей угрозой для Израиля. Аятоллы провели четыре десятилетия, изрыгая ненависть, поддерживая террористическое насилие и стремясь получить ядерное оружие для войны против соседа, который не желает ничего другого, как жить в мире. Принимая во внимание угрозы повседневной реальности израильской жизни, мы подтверждаем нашу беспрецедентную преданность безопасности Израиля и твердо поддерживаем ваше право защищать себя”.

А во время встречи с ливанскими лидерами в Бейруте госсекретарь Помпео подчеркнул соблюдение жесткой линии Вашингтона относительно Ирана. В частности, он отметил, что Ливан оказался перед выбором — “смело двигаться вперед как независимая и гордая страна или позволить темным желаниям Ирана и “Хизбаллы” диктовать его будущее”.

Наращивание санкций США и визит Майкла Помпео на Ближний Восток стали частью более широких усилий администрации Трампа в попытке заставить Иран ограничить свою ядерную программу и отказаться от работы, направленной на производство баллистических ракет. А также прекратить поддержку прокси-сил в Йемене, Сирии, Ливане и других регионах Ближнего Востока.

Американские официальные лица заявили, что решение возобновить санкции частично базировалось на израильской информации из “секретного ядерного архива” документов из Тегерана. Этот “архив”, по их словам, свидетельствует, что Иран умышленно законсервировал и сохранял документацию о своих ранних разработках ядерного оружия, известных как “Проект Амад”, с намерением в будущем использовать их для создания бомбы.

Вашингтон четко дал понять Ирану, что ни в коем случае не позволит Тегерану уничтожить Израильское государство. В Израиле благосклонно отнеслись к введению США новых санкций относительно Ирана. А израильский премьер-министр Биньямин Нетаньяху в заявлении для печати приветствовал это решение Вашингтона, которое накладывает штрафные санкции на руководителей военной ядерной программы Ирана.

Нетаньяху считает, что “Иран продолжает обманывать международное сообщество и распространять неправду о своей военной ядерной программе. Иранский режим продолжает скрывать свои возможности и стремление владеть ядерным оружием. Иран угрожает миру на Ближнем Востоке и во всем мире и должен быть остановлен”.

Очевидно, что санкции США снижают возможности Ирана финансировать контролируемые им радикальные организации на Ближнем Востоке. Сдерживание ядерного потенциала Ирана и блокирование спонсирования Тегераном террористов становится краеугольным камнем американской стратегии в ближневосточном регионе.

https://zn.ua/international/iranskie-yadernye-mechtateli-313267_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Іран сприймає національну безпеку, як необхідність домінувати і нав’язувати силовими методами свої впливи сусіднім країнам

Віктор Каспрук

США переконані в тому, що ракетна програма Ірану дестабілізує Близький Схід. Сполучені Штати звинуватили Іран в тому, що він ігнорує резолюцію Ради Безпеки ООН, провівши в грудні випробування балістичних ракет і два запуски супутників.

Як заявила на конференції з роззброєння в Женеві помічник держсекретаря США з контролю над озброєннями, верифікації та дотримання угод Ілем Поблете: «Ракетна програма Ірану є ключовим фактором зростання напруженості і дестабілізації в регіоні, збільшуючи ризики регіональної гонки озброєнь».

Іран повинен негайно припинити діяльність, пов’язану з балістичними ракетами, розробленими, щоб бути здатними доставляти ядерну зброю, і зупинити поширення ракет і ракетних технологій серед терористичних угрупувань та інших недержавних суб’єктів», сказала вона, засуджуючи підтримку Іраном руху Хуті в Ємені і «Хезболли» в Лівані.

Ілем Поблете наголосила: «Ми маємо намір активно протидіяти  регіональному поширенню Іраном  балістичних ракет і його незаконній передачі озброєнь».

Днями США запровадили нові санкції проти Ірану. Ці санкції стосуватимуться людей і компаній, котрі за інформацією американців, тим чи іншим чином були причетними до ядерних і ракетних програм Тегерану. І за повідомленням Державного департаменту США, ці санкції накладено на 14 людей та 17 суб’єктів, які пов’язані з організацією з оборонних інновацій та досліджень Ірану.

Питання нарощення Іраном ядерного потенціалу стало, протягом останніх років, найбільшим занепокоєнням Вашингтону стосовно ядерної енергетики на Близькому Сході. Адже це може призвести до отримання Іраном атомної зброї.

Але в Тегерані не збираються ні в чому поступатися в  своєму ядерному просуванні. Так виступаючи зі своєю першою традиційною промовою на іранський Новий рік, 21 березня, в Мешхеді, на північному-сході країни, Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї звинуватив ключові західні країни у тому, що вони не підтримали Тегеран після виходу США з ядерної угоди.  Алі Хаменеї заявив: «Ми повинні повністю відмовитися від будь-якої надії на допомогу або співробітництво від західних держав в зміцненні нашої економіки, ми не повинні чекати на це. Ще раз європейці зрадили нас, вони нас зрадили».

Важко зрозуміти, на що розраховував аятола Хаменеї, коли сподівався порушити північноатлантичну солідарність, але в чому б він на звинувачував Європу, навіть серед поблажливих до Тегерану європейських столиць перезапуск іранської програми створення ядерної зброї не може залишитися непоміченим.

Адже не дивлячись на те, що декілька європейських держав, Росія і Китай ще не відмовилися від визнання дії цієї угоди, сьогодні у Вашингтона достатньо важелів, щоб примусити Іран виконувати свої зобов’язання. Бо якими б великими не були гіперболізовані ядерні амбіції режиму іранських мулл, президент США Дональд Трамп не збирається відступати від своєї наміченої цілі – зупинити просування Ірану до створення атомної бомби.

Після виходу Америки з ядерної угоди з Іраном його адміністрація співпрацювала з іншими країнами, щоб припинити їхню взаємодію з тегеранськими «ядерними мрійниками». І в запасі у Дональда Трампа є ще багато козирів, котрі можливо застосувати для того, щоб в обмін на полегшення економічних санкцій Алі Хаменеї погодився дати задній хід.

І Вашингтон ще не вдавався до всіх потенційних можливостей блокування іранського просування по ядерному шляху. Адже, як підкреслив міністр фінансів США Стівен Мнучин: «Будь-хто, хто матиме справу з іранською оборонною промисловістю взагалі, і з Іранською організацією оборонних інновацій та досліджень (SPND) зокрема, яка підтримує оборонний сектор іранського режиму, ризикує професійною, особистою і фінансовою ізоляцією».

Це суворе попередження з берегів Потомака вкотре підтверджує незмінність американської стратегії денуклеаризації Ірану. Очевидно, що США не збираються миритися з тим, що ракетна програма Ірану дестабілізує Близький Схід. Але наскільки рішучими можуть бути дії Вашингтона? Враховуючи те, що ядерний Іран несе не лише велику небезпеку для близькосхідного союзника США – Ізраїлю.

В разі, якщо не вдасться стримати Іран, і там таки отримають можливість виготовляти свою ядерну зброю, то це стане прямим викликом для таких лідерів арабського світу, як Єгипет і Саудівська Аравія. Адже, за підтвердженими джерелами, Єгипет вже більше 20 років шукає способів вирішити й собі питання «атомної незалежності». А Саудівська Аравія, яка не має потреби обмежувати себе в коштах на військові цілі і оборону, в разі проголошення Іраном свого ядерного статусу, цілком здатна домовитися з Пакистаном щодо закупки забороненої зброї.

Таким чином, ядерний Іран небезпечний ще і тим, що його негативний приклад здатен спровокувати близькосхідну гонку ядерних озброєнь. І тоді, більшість арабських країн, включаючи багаті Об’єднані Арабські Емірати і Кувейт, можуть і собі спробувати стати ядерними державами. Мотивуючи таке своє рішення тим, що їм необхідний захист і стримування ядерного Ірану.

Дестабілізуюча поведінка Тегерану на Близькому Сході націлена на визнання іранського домінування у цьому нестабільному і вибухонебезпечному регіоні. І закривати очі на ядерні прагнення Ірану було б рівноцінним наданню йому карт-бланш на цю підривну діяльність.

У цьому контексті варто звернути увагу на недавній візит держсекретаря США Майкла Помпео до Кувейту, Ізраїлю і Лівану. Який можна визначити, як нарощення динаміки близькосхідних зусиль Америки для мобілізації дієвого антиіранського союзу арабських країн. Адже для США важливо, щоб держави Близького Сходу чітко визначилися зі своїм ставленням до ядерних намагань Ірану.

Під час прес-конференції в Єрусалимі Майкл Помпео наголосив на тому, що «Іран є найбільшою загрозою для Ізраїлю. Аятолли провели чотири десятиліття вивергаючи ненависть, підтримуючи терористичне насильство і прагнучи ядерної зброї для війни проти сусіда, який не бажає нічого іншого, як жити в мирі. За існуючих загроз  повсякденній реальності ізраїльського життя, ми підтверджуємо нашу безпрецедентну прихильність безпеці Ізраїлю і твердо підтримуємо ваше право захищати себе».

А перебуваючи в Бейруті, під час зустрічі з ліванськими лідерами, держсекретар Помпео наголосив на дотримання жорсткої лінії Вашингтона щодо Ірану. Зокрема він зазначив, що Ліван опинився перед вибором, «Сміливо рухатися вперед, як незалежна і горда країна, або дозволити темним бажанням Ірану і «Хезболли» диктувати його майбутнє».

Нарощення санкцій США і візит Майкла Помпео на Близький Схід стали частиною більш широких зусиль адміністрації президента Трампа, в намаганні примусити Іран обмежити його ядерну програму і відмовитися від роботи націленої на виробництво балістичних ракет. А також припинити підтримку проксі-сил в Ємені, Сирії, Лівані та інших регіонах Близького Сходу.

Американські офіційні особи заявили, що рішення відновити санкції було частково засновано на ізраїльській інформації з «секретного ядерного архіву» документів з Тегерана, який, за їхніми словами, показує, що Іран навмисно законсервував і зберігав документацію про його ранні розробки ядерної зброї, відомі як «Проект Амад», з наміром коли-небудь використовувати їх для розробки бомби.

Вашингтон дав чітко зрозуміти Ірану і його васалам, що в жодному разі не дозволить Тегерану знищити Ізраїльську державу. В Ізраїлі прихильно поставилися до введення США нових санкцій щодо Ірану. А ізраїльський прем’єр-міністр Біньямін Нетаньяху в заяві для преси привітав це рішення Вашингтона, що накладає штрафні санкції на керівників військової ядерної програми Ірану.

Нетаньяху вважає: «Іран продовжує обманювати міжнародне співтовариство і поширювати неправду про свою військову ядерну програму. Іранський режим продовжує приховувати свої можливості і прагнення володіти ядерною зброєю. Іран загрожує миру на Близькому Сході і в усьому світі й повинен бути зупинений».

Очевидно, що санкції США знижують можливості Ірану фінансувати терористів на Близькому Сході. Стримування ядерного потенціалу Ірану і блокування спонсорування Тегераном терористів стає наріжним каменем американської стратегії в близькосхідному регіоні.

Після приходу до влади в 2013 році президента Хассана Рухані в декого на Заході з’явилася ілюзія, що це може бути поворотним моментом, за якого в Ірані здатні відбутися фундаментальні політичні зміни, котрі дадуть можливість нормалізації взаємин з Тегераном. Однак насправді виявилося,  – це не що інше, як ротаційна зміна керівництва в рамках ісламістської матриці.

Незважаючи на конкуренцію, яка існує між різними політичними таборами в межах виключно ісламістського спектру політичної еліти Ірану, політична та економічна системи країни виявилася дивовижно непридатними до запровадження реформ і позитивних змін.

Системна безперервність кооптації лідерів з цього замкнутого середовища визначається тим, що спектр ісламської еліти в Ісламській республіці варіюється від реформаторів до консерваторів і далі до фундаменталістів і екстремістів. Хоча перші фактично скаржаться на певні обмеження на політичні свободи і виступають за сумісність ісламу та демократії, політичні сили, які можна назвати «релігійними реформаторами», навряд чи можна розглядати як прихильників демократії та прав людини.

Тому аналізуючи регіональну політику Ірану варто усвідомити, що її основою є дуже специфічне сприйняття національної безпеки, як необхідності домінувати і нав’язувати силовими методами свої впливи сусіднім країнам. Це пояснює гіперактивність і агресивність країни, яка прагне отримати контроль над Близьким Сходом, не маючи необхідних для такого лідерства політичних та економічних підстав.

Ісламська революція 1979 року змістила прозахідного шаха Пахлеві, але нині режим мулл стрімко втрачає підтримку народу. Зважаючи на це, не можна виключати, що у Вашингтоні розглядають рішення щодо зміни фундаменталістської влади аятоли Алі Хаменеї. Прикладом підштовхування до внутрішнього політичного краху може слугувати розпад СРСР у 1991 році.

Застосуванням радянської моделі до Ірану здатне стати накладання суворих санкцій на іранські банки, фінансову інфраструктуру, ядерну та ракетні програми. А створення антиіранської опозиції та узгодження дій з противниками Тегерану на Близькому Сході, буде першим кроком на шляху до умиротворення цієї войовничої держави.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Путін параноїдально боїться НАТО

Віктор Каспрук

У президента Російської Федерації Владіміра Путіна прослідковується стійка «НАТОфобія». Так весь час Путін хоче переконати свою аудиторію у тому, що НАТО є загрозою для Росії, навіть не намагаючись сформулювати суть цієї загрози. Тобто просто так, за фактом. Мовляв – гляньте, ми їм і те, і се, а вони он, мерзотники, розширюються.

Власне, це помітно, коли він наголошує на тому, що НАТО, нібито, давало якісь зобов’язання не розширятися, або, нібито, гарантувало виключити можливість приєднання якихось певних країн, чи навіть, цілих географічних (геополітичних) областей. І головне, що він сам себе переконав у цьому.

Загроза НАТО Росії – це синтезована страшилка, що провокує негативне ставлення лише за фактом звучання та має відразу ж викликати у російського обивателя умовний негативний рефлекс, котрий генерований багаторічними стараннями путінських офіційних медіа.

Президент Росії Путін патологічно не сприймає існування НАТО. Одне тільки нагадування про Північноатлантичний оборонний альянс діє на нього, як червона ганчірка на бика. І Путіна починає аж пересмикувати.

Двадцять років тому, у березні 1998 року, мені пощастило вперше побувати в складі групи українських журналістів у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.

Ця поїздка була організована Центром інформації та документації НАТО в Україні. І перше, що кидалося у вічі, як злагоджено, чітко та відповідально діють натівські військові.

Вони не «служать», а працюють. Оскільки захищати свою країну для них важлива і почесна робота.

Потім було ще декілька поїздок до штаб-квартири НАТО. І щоразу вражало, як чітко і зручно організовані місця праці та комфортне перебування на роботі військових країн НАТО.

Вони знали навіщо тут, для чого це роблять, відчували за собою підтримку своїх держав та були впевнені у тому, що в разі якогось непередбачуваного випадку, їхні сім’ї не залишаться один на один зі своїми проблемами.

Тоді, у 1998 році, здавалося, що за 5, чи максимум 10 років, Україна буде членом НАТО. Але режим Кучми фактично заблокував таку можливість, коли в 2004-му тодішній президент наказав вилучити з Воєнної доктрини пункт про кінцеву мету України – вступ в НАТО. Тепер же Москва вповні відіграється на Україні за наше не членство у НАТО.

Не дивлячись на те, що Росія не може по-справжньому конкурувати з НАТО, не будучи членом Альянсу, наша держава опинилася один на один з путінською імперською агресією.

Парадоксальність цієї ситуації в тому, що Путін не маючи на це сили, все рівно весь час провокує держави НАТО. Звісно, можна пояснити це тим, що лідер Росії ще й досі живе у вигаданому радянською пропагандою світі. У якому НАТО, як було найбільшим ворогом вже давно неіснуючої держави СРСР, так і до цього часу залишається ворогом Росії.

Путінська Росія необачно вступає в гонку озброєнь з НАТО. А це означає, що сотні мільярдів, з і так ослабленої економічно Росії в результаті путінської військової авантюри в Україні, підуть не на покращення соціальних стандартів життя пересічних росіян, а на військові «потреби» Кремля, розробки нових видів озброєння і збільшення можливостей ядерної зброї на полі бою.

Росія ніколи не визнає істини і перевертає все по-своєму. Адже сьогодні потреби армії Путін перекриває за рахунок різкого падіння рівня життя російського населення. А велика частина нафтогазових грошей йде на військових та вторгнення Російської Федерації в Україну.

Путін весь час лякає НАТО симетричними відповідями. Проте сильний лідер ніколи не опускається до публічних залякувань, і це означає, що у нього просто немає інших аргументів для демонстрації своєї «сили» перед тими, кого він дуже боїться. Водночас Путін чудово розуміє, що Росія, у такому стані, в якому вона зараз перебуває, ніякої широкомасштабної війни дозволити собі не може.

А масштабна економічна криза, яка нині назріває, може взагалі порушити створену за роки путінізму систему. Що в результаті здатне ввести Російську Федерацію в стан розпаду, котрий у 2019 цілком може стати відповідником колапсу Російської імперії 1917 року.

Однак, поки що, Кремль мріє про те, щоб навколо його кордонів знову були чисельні маленькі країни, котрі бояться і в усьому прислухаються до Росії. Але що ж змусить таких натівських щасливчиків, як Польща і країни Балтії, добровільно вийти з-під натівської «парасольки»?

Адже у всіх держав, членів колишнього Варшавського договору, залишилися великі травми після російського вторгнення, і вони отримавши «страховий поліс НАТО», ніколи від нього не відмовляться.

Очевидно, що у Росії немає жодних підстав для того, щоб боятися своїх сусідів. Єдине чого може боятися Путін і його оточення, що коли вони рано чи пізно будуть змушенні вивести свої війська з Донбасу і Криму, то більше не матимуть можливості зовнішніми конфліктами відвертати увагу громадськості від проблем у себе вдома. Тому Путін розглядає можливе членство України в НАТО як особисту загрозу.

Можна сказати, що російські офіційні особи ніколи не були спроможними виразно пояснити по пунктах, чому саме вони так бояться розширення НАТО. А всі їхні «аргументи», дуже легко розбиваються об посилання на реальні приклади з геополітики і історії.

Якщо гіпотетично уявити, що держави НАТО дійсно хотіли підпорядкувати собі Росію, то вони могли б це зробити зовсім не вдаючись до військових засобів.
Оскільки основна слабкість Росії – це її економіка, яка залежить від торгівлі з Заходом та є у 15-20 разів меншою, ніж економіки країн ЄС і США. Захід може взагалі відмовитись від торгівлі з Росією, різко знижуючи доходи федерального бюджету Росії. Та й зараз Росія відчуває дефіцит бюджету, який не може бути стійким у довгостроковій перспективі.

Уся логіка «побоювання НАТО» вже дуже дорого обійшлася для Росії, якій тепер нізвідки залучати інвестиції до своєї хворої економіки.

Демонстративні спроби Москви стати противагою НАТО викликають побоювання на Заході і зменшують бажання взагалі торгувати з Росією. Це примножує збитки і наносить величезну шкоду довгостроковій репутації Росії, як надійного партнера.

Однак Путіну неможливо пояснити, що якби собі уявити на хвилину, що раптом майже всі країни світу стали членами НАТО, то в Альянсу і тоді не було б жодних намірів нападати на Росію. Навіщо?

Адже сьогодні головне не розміри територій, а доступ до модерних технології та рівень освіченості, професійної підготовленості і дієздатності населення.
То навіщо державам НАТО був би такий баласт, як Росія?

Але головна причина, з якої Кремль так параноідально боїться вступу України в НАТО, що в такому разі про приєднання українських земель до Російської Федерації можна буде забути назавжди.

Тому, цілком очевидно, що Путін робитиме все можливе, щоб Україна не стала членом Північноатлантичного альянсу.

Але для НАТО важливо не затягувати процес вступу України і підтримати курс нашої держави на повноправне членство в цьому оборонному альянсі. Оскільки сьогодні Україна стала першим рубежем оброни Європи від російського нашестя.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Старіння Путіна збільшує небезпеку непрогнозованості Росії

Віктор Каспрук

Путін старіє. Кровообіг в мозку погіршується, а от влада залишається в колишньому обсязі. У той час, коли Росія з усіх сил намагається повернути собі статус наддержави, факт старіння Путіна вже перетворюється на фактор збільшення небезпеки від непрогнозованості Росії.

Варто пригадати, що в жовтні 2017 року він вже обігнав генерального секретаря ЦК КПСС Леоніда Брежнєва за кількістю днів проведених в керівництві Кремля. Наразі виросло ціле покоління молодих росіян, яке пам’ятає лише одного беззмінного президента на чолі Російської Федерації. А «розвинений путінізм» перекрив російському населенню можливість вибирати самостійно свій шлях розвитку.

Але старіючий Путін все більше впадає в маразм, і найгірше, що цей маразм є геополітичним. Бо якщо під час незворотного процесу старіння більшість нормальних людей, розуміючи, що вони вже недалеко від порогу вічності, стають толерантнішими і добрішими до оточуючих, то в російського президента все відбувається навпаки.

Чим старший він, тим агресивніші і абсурдніші дії «лідера» Росії. Можливо тому, що коли у нього необоротно відмирають і старіють клітини мозку, залишкові емоції диктують йому бажання – за будь-яку ціну стати «Володарем світу».

Путін так і не зміг зрозуміти незворотній присуд історії: «Українці та росіяни мусять розвиватися окремо!» Це в 1991 році усвідомили навіть компартійні керівники СРСР. І хоча президент РСФСР Борис Єльцин ніколи не був лібералом, але і той зрозумів, що Радянський Союз зберегти немає жодних шансів.

Путінські кегебістські мізки видали на гора бажання повернути до життя старий СРСР. В результаті чого підступна політика реваншизму, агресії, окупації чужих територій і тотальної брехні, яку Москва вже багато років намагається видати за відновлення Росією статусу наддержави, перетворилася на головне завдання Російської Федерації.

А міфологічне твердження про зобов’язання Росії захищати російськомовне населення, де б воно не проживало, (і головне без його прохання), стало застосовуватися для прикриття величезних внутрішніх проблем Російської Федерації.

Путінське правління перетворило сьогоднішню Росію на заповідник тоталітаризму, який вже за деякими параметрами немотивованої агресії, почав перевершувати СРСР.

Проте, якщо уважно подивитися на ті багатогодинні політичні телевізійні шоу, які він, час від часу, влаштовує для росіян, то не важко помітити, що Путін все частіше почав плутатися, збиватися, затинатися і говорити невпопад, відповідаючи на наперед заготовленні для нього запитання.

І вже навіть прихований «суфлер» не допомагає робити вигляд, що його швидкість мислення і інтелектуальна реакція відповідають мінімальним вимогам, котрі мали б висуватися до керівника держави.

Під час подібних публічних виступів Путін досить часто закочує очі, його погляд стає безумним і відчуженим, й складається враження, що на деякий час він взагалі відключається і забуває де на даний момент знаходиться.

Аналізуючи його перебування в іншій реальності, можна зробити припущення, що у Путіна починає прогресувати хвороба Альцгеймера чи Паркінсона. Звісно, що остаточний діагноз стану здоров’я російського президента мають поставити лікарі-фахівці.

Однак небезпека загострення такого захворювання в лідера держави, котра володіє великими запасами ядерної зброї, полягає у непрогнозованості його рішень і дій.

Оскільки Путін, якщо він навіть і не згадає потім, під час загострення хвороби, як його звати і що він працює президентом Росії, настільки вишколений кегебістською системою, що ніколи не забуде того, чого його так довго вчили в «конторі»: Сполучені Штати є «ворогом» Російської Федерації, Україна є «складовою частиною» Росії, Російська Федерація – «супердержава».

Висновок що подібний діагноз не є перебільшенням, можна зробити з того, що здорова і адекватна людина ніколи не піймала б Росію на «капкан» анексії Криму.

Адже які б політичні мантри не озвучував Путін і його оточення щодо «законної» окупації Криму, рано чи пізно Росії доведеться залишити загарбану територію. І за всі злодіяння путінського режиму в Криму та на Донбасі росіянам доведеться заплатити сповна.

Путінський совковий імперіалізм і його повна неадекватність загнали Росію до глухого кута. Але вся попередня історія Росії наглядно доводить, що Росія і свобода – це чистий оксюморон.

Нинішня Росія – штучне етно-політичне утворення, сформоване досить специфічною категорією представників людства, яка прагне, на відміну від його іншої частини, до періодично змінюваних циклів манії удаваної величі. Що, як завжди, неминуче закінчується для росіян рабством у тій чи іншій формі.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Нова конструкція взаємин між США і Філіппінами потребує конкретизації визначення зобов’язань

Віктор Каспрук

Державний секретар США Майк Помпео пообіцяв захистити Філіппіни проти «збройного нападу» в спірному Південно-Китайському морі. Це є різким попередженням Вашингтона Пекіну щодо китайських претензій на більшу частину цього стратегічного водного шляху.

Виступаючи в Манілі, після зустрічі з філіппінським президентом Родріго Дутерте, держсекретар Помпео сказав, що штучні острови створені Китаєм цих водах, несуть загрозу цій нації та її сусідам в  Південно-Східній Азії.

Цією різкою заявою США фактично попереджують Пекін, що психологічна війна китайців з сусідніми країнами, яка у будь-який момент може перерости у проксі-війну між двома великими державами у цьому регіоні, становить загрозу американській національній безпеці.

Виходячи з цього, Філіппіни можуть стати лише приводом для серйозної розмови про те, де закінчується межа терпіння Вашингтона, в разі продовження нарощення конфронтації Китайською Народною Республікою в Східній Азії.

По-суті йдеться про нову парадигму стримування «Великого Дракона», який, хоча і не готовий нині до вторгнення на територію Філіппін, але своє викличною поведінкою провокує інших на прийняття заходів протидії китайській повзучій експансії.

Аналізуючи ситуацію, котра сталася, важливо відмітити і те, що територіальні суперечки між Китаєм та Філіппінами, В’єтнамом, Тайванем, Брунеєм і Малайзією також, прямим чином, зачіпають і можливість  для США вільно плавати в водах Південно-Китайського моря.

Дотримання можливості свободи навігації дратує КНР, оскільки не дає нікому права контролювати спірні територіальні води. Але Америка, крім всього цього,  стурбована своєю свободою навігації в Південно-Китайському моря, бо це зачіпає її комерційні інтереси в регіоні.

Таким чином Китай поставлений американцями перед фактом, він припиняє свою конфронтацію з сусідами і визнає, що всі спірні питання мають бути вирішені на двосторонніх або багатосторонніх переговорах, або він буде змушений відстоювати свою «правоту» силою, на що, поки що, він явно не готовий.

Можна сказати, що своєю заявою держсекретар США Майк Помпео засвідчує готовність американців підтвердити, а, можливо, і внести доповнення до «Договору про взаємну оборону між Сполученими Штатами Америки і Республікою Філіппіни», який було підписано 30 серпня 1951 року у Вашингтоні.

У своїй нещодавній заяві держсекретар Помпео наголосив на тому, що «Південно-Китайське море є частиною Тихого океану, будь-який збройний напад на філіппінських військових, літаки або цивільні судна в Південно-Китайському морі викликали б взаємні зобов’язання захисту, відповідно до статті IV нашого Договору про взаємну оборону». Йдеться про готовність Америки зміцнювати колективні положення самооборони, котрі зафіксовані в цьому договорі.

Проте, у нинішньому геополітичному контексті, не зовсім зрозуміло, чи бачать в Манілі це як заспокійливе роз’яснення чіткого обсягу зобов’язань американців, чи небажаний подразник стосовно територіально близького Китаю. Наразі з цього приводу не існує консенсусу в філіппінському керівництві. Там дехто вважає, що в невизначеності криється краще стримування, а занадто велике зближення з Америкою здатне перетворити Філіппіни на потенційну ціль для КНР.

Так міністр оборони Філіппін Делфін Лорензана, через декілька днів після відвідання країни американським держсекретарем Майклом Помпео, після того, як він запевнив президента Дутерте в підтримці Вашингтоном Філіппін в Південно-Китайському морі, заявив, що уряд повинен переглянути багато десятилітній договір з його давнім союзником. Для того, щоб не спровокувати потенційний збройний конфлікт з Китаєм в спірному Південно-Китайському морі.

Безпекова ситуація в регіоні стала «набагато складнішою», сказав міністр оборони Лорензана, оскільки Договір про взаємну оборону цих країн був підписаний 68 років тому. «Філіппіни не в конфлікті з будь-ким і не будуть в стані війни з будь-ким в майбутньому», наголосив він.

Схоже це реакція частини філіппінського істеблішменту на те, що після вступу на президентську посаду Дональда Трампа, Америка почала більш часто проводити військове патрулювання в спірних водах Південно-Китайського моря, в спробі завадити перетворенню Китаєм цих островів на військові бази.

Очевидно, що міністр оборони має право на таку пацифічну позицію. Але якби він хоч трохи був би знайомий з сучасною світовою політикою, то мав би знати, що свого часу саме такий «миролюбний» підхід, спробі не дражнити Росію, і призвів до її агресії в Україні.

Але виглядає на те, що багато філіппінських лідерів побоюються підвищеного брязкання зброєю між США і Китаєм. На відміну від своїх попередників президент Родріго Дутерте дотримується більш примирливого підходу до Китаю. Попередні філіппінські лідери вважали, що Договір з американцями буде застосовуватися до спірних філіппінських територій. Але тепер це бачення змістилося і в Манілі почали думати, що захист Філіппін буде автоматично втягувати їх в непотрібний конфлікт.

У такому разі все може дійти до того, що за дуже короткий термін Дутерте проголосить нейтралітет та відмовиться від союзницьких стосунків з США, а КНР отримає контроль над філіппінськими берегами і ресурсами. Проте на цьому в Пекіні навряд чи зупиняться. Після цього вони зобов’яжуть Манілу підписати договір про взаємну оборону з Китаєм і розміщення китайських військових баз на території Філіппін.

Таким чином, йдучи на все нові і нові поступки, Родріго Дутерте замість відчуття ілюзорної захищеності, принесе своєму народу століття життя за китайськими правилами.

Для того, щоб зрозуміти витоки такої капітулянтської поведінки філіппінського керівництва, потрібно пригадати, що влітку 2016 року Китай відмовився визнавати право Постійної палати третейського суду (PCA) в Гаазі на розгляд територіальних проблем Південно-Китайського моря і заявив, що не має наміру виконувати його рішення.

Постанова PCA стала гучним юридичним ураженням великих юридичних претензій Китаю в Південно- Китайському морі. Та не дивлячись на те, що Філіппіни виграли тяжбу з Китаєм, міжнародне виконання рішення трибуналу не вдалося. У PCA немає механізмів, щоб примусити Пекін його виконувати. Китай сповідує право сильного і має намір ним користуватися і в майбутньому.

Не дивлячись на те, що китайський лідер Сі Цзіньпін не зацікавлений у війні з Америкою, він хоче, щоб США відмовилися від своїх колишніх позицій в регіоні. Таким чином КНР сповідує принцип «Азія для азіатів». Схоже, що в основі дотримання цього принципу лежить віра Пекіну в те, що в його конфліктах з сусідами винні США, оскільки використовують їх для стримування Китаю.

Не викликає сумнівів, що для президента Дутерте авторитарні методи керівництва КНР куди ближчі, ніж американська демократія. Можна припустити, що зрозумівши безперспективність протистояння з Китаєм, він вирішив підкоритися, і провести серію таємних переговорів. Приз для себе за подібну капітуляцію, Родріго Дутерте може виторгувати у вигляді пожиттєвого президенства, на що китайці можуть заплющити очі.

Початком просування по такому шляху цілком здатне стати перейменування Філіппін. Не так давно Дутерте, під приводом бажання позбутися колишньої колоніальної спадщини, виступив з ініціативою зміни назви своєї країни на «Магарліка». В перекладі з індо-малайських мов це означає «свобода». А за перейменуванням Філіппін відбудеться переписування конституції цієї країни, що, в свою чергу, потягне за собою багато радикальних змін.

Реалістична світова геополітика визначається балансуванням рішень, заяв і дій політичних акторів, які урівноважують бажання сторін і їхні реальні можливості. Наразі перспективу американсько-філіппінських взаємин варто розглядати через призму погіршення стосунків між США і Китаєм.

Китайська тінь нависає над можливістю відновлення зв’язків між Манілою і Вашингтоном, що погіршилися. На даний момент Родріго Дутерте маневрує між США і КНР. А міністр оборони Делфін Лорензана, який до речі, більше десяти років провів в якості дипломата у Вашингтоні, дав ясно зрозуміти, що відмова від альянсу з Америкою є одним із можливих варіантів. Тим більше, що Договір допускає в односторонньому порядку його анулювання протягом року після повідомлення про це рішення однією зі сторін.

Проте, можна зробити припущення, що причина такого відвертого демаршу Лорензана може бути більш тонкою, ніж вона здається на перший погляд. Він, майже напевно, не прагне розірвати союз з американцями. Але поставивши різко це питання, міністр оборони Філіппін провокує на відповідь прокитайське лобі в оточенні президента Дутерте. Вони мають визначитися з тим якого роду системи безпеки шукають, і як це буде захищати життєво важливі інтереси країни, зокрема, в Південно-Китайському морі.

Якщо вони утримаються від того, аби висловитися прямо, що вважають за краще довіряти Китаю, ніж США, то це підірве всі їхні попередні аргументи, і закінчиться тим, що в кінцевому підсумку зміцнить традиційні зв’язки з американцями.

У той же час така стратегія може підштовхнути Вашингтон на поступки, котрі будуть полягати в тому, щоб конкретизувати те, що зараз є досить невизначеним в Договорі про взаємну допомогу.

Звісно, що Делфін Лорензана ризикує, враховуючи непередбаченість як Дутерте, так і президента США Дональда Трампа. Але він правий у тому, що нинішня угода з Америкою потребує корекції і більш чіткої визначеності. Оскільки навіть проамериканські сили в Манілі поділяють з прокитайськими чиновниками невдоволення невизначеними зобов’язаннями США щодо свого союзника в Південно-Східній Азії, особливо у світлі суперечок з Китаєм.

Лорензана справедливо вважає, що американсько-філіппінському альянсу потрібне оновлення, щоб відобразити геополітичні реалії ХХІ століття. А саме – різке збільшення впливів Китаю та необхідність більшої економічної взаємодії США з регіоном.

В обмін на більш широкий доступ до стратегічних філіппінських баз, що межують з Південно-Китайським морем, Вашингтон мав би ясно дати зрозуміти, яким чином він готовий допомогти Філіппінам в разі виникнення непередбачених обставин в спірних водах.

Крім того, ці два давні союзники повинні завершити підготовку до підписання економічних угод, в тому числі угоди про вільну торгівлю, щоб оживити свої відносини в більш широкому сенсі.

Нова конструкція взаємин між США і Філіппінами потребує конкретизації визначення зобов’язань з боку двох сторін. Це могло б бути прописано в новому Договорі між Вашингтоном і Манілою, необхідність підписання якого диктується реаліями сучасної геополітики.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Росія опинилася на грані національної катастрофи

0000 ПУ і ДЗЕРКАЛО

Віктор Каспрук

В Росії заговорили про можливий дефіцит алкоголю. Це справа небачена досі для громадян Російської Федерації. Адже росіяни можуть під тиском «реформ» Путіна менше і гірше їсти, перестати їздити кудись відпочивати, але примусити їх менше пити, це може поставити Росію на грань національної катастрофи.

І все почалося з того, коли російські ритейлери заговорили про можливий дефіцит алкоголю через те, що продавцям цієї дуже потрібної для росіян продукції можуть моментально призупиняти ліцензію.

Наразі в торгівельних мережах Російської Федерації почали скаржитися на помилки в системі відстеження неоплачених штрафів. А у ряді регіонів вони вже привели до тимчасового припинення ліцензій у магазинах, які торгують спиртним.

Якщо навіть на кілька місяців чи тижнів виявиться тотальний дефіцит горілки і наспиртованих портвейнів, то більшого знущання над населенням Росії важко буде собі і уявити.

Адже якщо проаналізувати цю основну російську національну традицію, то в Росії ну просто таки не прийнято довіряти тим, хто не п’є чи перебуває постійно в стані підозрілої тверезості.

Бо якщо це не західний шпигун, то таки явно людина соціально «неповноцінна» і непрогнозована, з якою в розвідку піти нікому не рекомендується.

В Росії тверезий – це щось на зразок потенційного зрадника, котрий страшний для оточуючого соціуму своєю непередбаченістю. Щось на зразок гранати з вирваною чекою, бо коли рване, нікому невідомо.

Та й російська економіка, крім газонафтових доходів, виживає тільки на любителях випити і покурити. Вся номенклатура, військові, промисловці та інші «рятівники народу» п’ють і курять. Загине Росія, якщо зникне алкоголь і тютюнові вироби.

Вихід один, росіяни будуть змушені масово переходити на настойку бояришника. Але якщо й вона раптом стане дуже дефіцитною, то і тут вихід можна завжди знати.

Зараз в магазинах Російської Федерації продається повно різних типів дистиляторів. А щоб брагу зварганити, а потім перегнати, то вже не потрібно бути професором хімії.

І тут необхідно враховувати політичну складову дефіциту спиртного. Путіна почнуть проклинати не лише соціально близькі його режиму алкоголіки і професійні п’яниці.

Все значно складніше. Навіть у цілком благополучних соціальних групах, його почнуть таврувати, як «зрадника батьківщини» і агента ворожих народу сил.

Хоча можна, звісно, заперечити, що кожний вибирає свій спосіб життя. Але пряма небезпека тверезості для росіян полягає в тому, що неможна їм так просто взяти і припинити пити.

Це вже буде схоже на ідеологічну диверсію. Якщо пересічний росіянин різко перестане пити, то він автоматично буде менше дивитися путінський телевізор.

Що, в свою чергу, означатиме, що він ухилятиметься від чергових доз кремлівської телевізійної пропаганди і спробує думати своєї головою.

А це вже для путінського режиму може стати повним крахом.

Таким чином, якщо Путін терміново, на державному рівні, не вирішить, як уникнути дефіциту спиртного, то майбутнє його правління ставиться під питання.

Адже одним із китів, на яких тримається ця влада, є наявність і доступність алкоголю. І цим в Кремлі б не мали легковажити…

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Спроба Путіна перетворити Росію на мобілізаційну «державу-фортецю» не спрацює

00 ПУТТТЯ

Радіо Свобода  05  Лютого 2019

Віктор Каспрук

Гібридна війна Росії з Україною призвела до мобілізації агресії в російському суспільстві. Але це не змогло захистити російську економіку від стагнації і не допомогло уникнути неефективного використання ресурсів країни. Стратегічним напрямком для Путіна стала мобілізація росіян для протидії «зовнішнім ворогам». І аналіз дії механізмів цієї мобілізації може сприяти кращому розумінню функціонування всієї російської системи влади та її стосунків зі своїми громадянами.

Намагання Путіна перевести Російську Федерацію на рейки мобілізаційного розвитку «російської цивілізації» і перетворити Росію на мобілізаційну «державу-фортецю», не спрацює.

Втягуючи Росію в затяжну гонку протистояння зі США і загалом Заходом, він ігнорує той факт, що свого часу Радянський Союз розвалився через намагання нести витрати, котрі були під силу хіба що супердержаві, при цьому не звертаючи ніякої уваги на базові побутові проблемами пересічних громадян країни.

Кремлівські керманичі заявляли, що головне завдання – це захист батьківщини, а як живеться народу в тому самому СРСР, їх мало хвилювало. Виглядає на те, що Путін допускається тієї ж самої помилки.

Москва не враховує, що світ все більше віддаляється від вуглеводневої енергетики

Свого часу перший президент СРСР Горбачов орієнтувався на те, що, можливо, норвезька модель (з урахуванням наявності величезних покладів нафти і газу) була б найкращим варіантом курсу розвитку для Росії.

Але замість того, щоб працювати над досягненням добробуту власного народу, Путін і його оточення нині інвестують у створення і фінансування підрозділів, котрі послаблюють та розхитують інституції держав Заходу.

Наявність великої кількості природних копалин не тільки не принесла користі пересічним росіянам, але й стала завадою на шляху до демократичного реформування Росії.

При цьому Путін перетворив Росію на країну «третього світу», де від Москви до найдальшої глибинки домінують мафіозні і бандитські методи управління населенням.

Але він, сподіваючись відновити надприбутки від видобутку і експорту російського газу та нафти, не враховує того факту, що світ все більше віддаляється від вуглеводневої енергетики.

Тому немає жодних шансів, що ситуація в російській економіці хоч якось покращиться. І Путіну знадобиться все більше зовнішніх ворогів, яких він зможе звинуватити в цьому.

Маргіналізація суспільства, усунення політичної опозиції і вбивства опонентів розглядаються путінським режимом, як зміцнення вертикалі влади, яка, за відсутності сильних політичних конкурентів, здатна виконувати поставленні перед нею «грандіозні» завдання.

При чому, система запроваджена Путіним, не ставила перед собою цілей зміцнення потенціалу контрольованої нею держави. Що, в довгостроковій перспективі, мало б стати вирішальним фактором виживання Російської Федерації.

Тоталітарний режим вирішив слабкий потенціал держави стабілізувати іншими методами.

Вони полягали в розподілі ренти між політичними і економічними елітами, забезпеченні певного соціального захисту лояльним до влади соціальним верствам населення, тотальній зачистці громадянського суспільства і політичної опозиції.

Хоча подібне вихолощення могло стати лише тимчасовим фактором стабілізації системи, котра ставить перед собою глобальні завдання, за відсутності для їхньої реалізації достатніх фінансових ресурсів.

Але Москві досі вдавалося відсутність цих ресурсів компенсувати шрьодеризацією частини західного політичного істеблішменту і тим, що європейські держави, через відкриття можливості для представників російських владних еліт скуповувати підприємства, нерухомість і розміщувати виведені з РФ кошти в їхніх банках, негласно дозволили кооптацію російської клептократичної системи з західною. А це послужило додатковим чинником виживання путінської влади.

Росія прагне відокремити себе від решти світу, не ізолюючись від нього

Росії вдалося, протидіючи Заходу, водночас отримувати від нього допомогу. Іншими словами, РФ прагне відокремити себе від решти світу, при цьому не ізолюючись від нього.

Москва штучно ініціювала конфлікт із Заходом, намагаючись підірвати ключові стовпи західної демократії – верховенство права і закону.

А дезінформаційні операції і фальшиві новини перетворилися на невід’ємну частину російського арсеналу, як інструменту зовнішньої політики, так і асиметричної зброї, якій західні інститути та організації намагаються протистояти.

Для пропагандистської мобілізації застосовується техніка, яку СРСР під час Холодної війни використовував для створення ілюзії альтернативного буття.

Але дезінформаційні кампанії, що нині надходять з Росії, мають ще й іншу природу.

Створені для різних вікових категорій споживачів у соціальних мережах, вони запускають «рої» фальшів, вигаданих теорій і пропагандистських штампів для того, щоб переконати споживачів інформації в зворотному, збентежити і створити ситуацію, за якої люди починають недовіряти отриманим фактам із протилежного росіянам боку.

​Путін постійно демонструє світові потьомкінську Росію

У цьому контексті цілком доцільно було б говорити і про мобілізаційне російське телебачення.

На якому телевізійні новини чергуються з багатогодинними політичними ток-шоу, ідеологічному наповненню яких цілком могли б позаздрити телевізійні пропагандисти в СРСР 70-х років.

І чим неправдоподібніша і абсурдніша ця пропаганда на телебаченні, тим в Кремлі більше задоволені з того, що вона вносить плутанину в громадську думку.

А політичні актори, котрі беруть участь у таких ток-шоу, запускаючи туман із брехень та дезінформації, перетворюють роботу пропагандистської медіа-машини на прибуткову методику «промивання мізків» засобами соціальної інженерії.

І проблема полягає в тому, що часто споживачі інформації не застосовують навички критичного мислення, на що й розраховує Москва, щоб оцінити, чи достовірною є та чи інша інформація, перевірити і поставити під сумнів те, що вони прочитали чи побачили.

Таким чином синдром «обложеної фортеці» цілеспрямовано вживлюється у свідомість росіян, викривляючи дійсність і заміняючи її на альтернативну реальність.

Російські еліти ніколи не могли організувати ефективну систему управління, тому застосування мобілізаційних методів, як в часи СРСР, бачаться нинішньому керівництву Російської Федерації єдиною можливістю виживання їхнього режиму.

Для зовнішнього споживання Путін постійно демонструє світові потьомкінську Росію, видаючи її агонію за процвітання і стабільний розвиток.

А тролівські «веб-бригади» роблять все можливе для того, щоб росіяни постійно перебували у кремлівському «медіа-коконі» і не звертали уваги на те, що ж насправді відбувається в Росії і за її межами.

Дезінформація, брехні, напівправда і перекручування фактів та новин, відповідно до вимог «путінських стандартів», є вагомим свідченням зростаючої самоізоляції та відстороненості Росії від решти світу та його реалій.

https://www.radiosvoboda.org/a/29751696.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Попытка Путина превратить Россию в мобилизационное «государство-крепость» не сработает

Радио Свобода  05  Февраль  2019

Виктор Каспрук

Гибридная война России с Украиной привела к мобилизации агрессии в российском обществе. Но это не смогло защитить российскую экономику от стагнации и не помогло избежать неэффективного использования ресурсов страны. Стратегическим направлением для Путина стала мобилизация россиян для противодействия «внешним врагам». И анализ действия механизмов этой мобилизации может способствовать лучшему пониманию функционирования всей российской системы власти и ее отношений со своими гражданами.

Попытки Путина перевести Российскую Федерацию на рельсы мобилизационного развития «российской цивилизации» и превратить Россию в мобилизационное «государство-крепость», не сработает.

Втягивая Россию в затяжную гонку противостояния с США и Западом в целом, он игнорирует тот факт, что в свое время Советский Союз развалился из-за попытки нести расходы, которые были под силу разве что супердержаве, при этом не обращая никакого внимания на базовые бытовые проблемы рядовых граждан страны.

Кремлевские руководители заявляли, что главная задача – это защита родины, а как живется народу в том же СССР, их мало волновало. Похоже, что Путин допускает ту же ошибку.

Москва не учитывает, что мир все больше отдаляется от углеводородной энергетики

В свое время первый президент СССР Горбачев ориентировался на то, что, возможно, норвежская модель (с учетом наличия огромных залежей нефти и газа) была бы лучшим вариантом курса развития для России.

Но вместо того, чтобы работать над достижением благосостояния собственного народа, Путин и его окружение сейчас инвестируют в создание и финансирование подразделений, которые ослабляют и расшатывают институции государств Запада.

Наличие большого количества природных ископаемых не только не принесло пользы рядовым россиянам, но и стало помехой на пути к демократическому реформированию России.

При этом Путин превратил Россию в страну «третьего мира», где от Москвы до самой дальней глубинки доминируют мафиозные и бандитские методы управления населением.

Но он, надеясь восстановить сверхприбыли от добычи и экспорта российского газа и нефти, не учитывает того факта, что мир все больше отдаляется от углеводородной энергетики.

Поэтому нет никаких шансов, что ситуация в российской экономике хоть как-то улучшится. И Путину понадобится все больше внешних врагов, которых он сможет обвинить в этом.

Маргинализация общества, устранение политической оппозиции и убийства оппонентов рассматриваются путинским режимом, как укрепление вертикали власти, которая, при отсутствии сильных политических конкурентов, способна выполнять поставленные перед ней «грандиозные» задачи.

Причем, система введенная Путиным, не ставила перед собой целей укрепления потенциала контролируемого ею государства. Что, в долгосрочной перспективе, должно бы стать решающим фактором выживания Российской Федерации.

Тоталитарный режим решил слабый потенциал государства стабилизировать другими методами.

Они заключались в распределении ренты между политическими и экономическими элитами, обеспечении определенной социальной защиты лояльным к власти социальным слоям населения, тотальной зачистке гражданского общества и политической оппозиции.

Хотя подобное выхолащивание могло стать лишь временным фактором стабилизации системы, которая ставит перед собой глобальные задачи, при отсутствии для их реализации достаточных финансовых ресурсов.

Но Москве до сих пор удавалось отсутствие этих ресурсов компенсировать шрьодеризацией части западного политического истеблишмента и тем, что европейские государства, за открытие возможности для представителей российских властных элит скупать предприятия, недвижимость и размещать выведенные из РФ средства в их банках, негласно позволили кооптацию российской клептократической системы с западной. А это послужило дополнительным фактором выживания путинской власти.

Россия стремится отделить себя от остального мира, не изолируясь от него

России удалось, противодействуя Западу, одновременно получать от него помощь. Иными словами, РФ стремится отделить себя от остального мира, при этом, не изолируясь от него.

Москва искусственно инициировала конфликт с Западом, пытаясь подорвать ключевые столбы западной демократии – верховенство права и закона.

А дезинформационные операции и фальшивые новости превратились в неотъемлемую часть российского арсенала, как инструмента внешней политики, так и асимметричного оружия, которому западные институты и организации пытаются противостоять.

Для пропагандистской мобилизации применяется техника, которую СССР во время Холодной войны использовал для создания иллюзии альтернативного бытия.

Но дезинформационные кампании, которые сейчас поступают из России, имеют еще и другую природу.

Созданные для разных возрастных категорий потребителей в социальных сетях, они запускают «рои» фальши, вымышленных теорий и пропагандистских штампов для того, чтобы убедить потребителей информации в обратном, смутить и создать ситуацию, при которой люди начинают доверять полученным фактам из противоположной россиянам стороны.

Путин постоянно демонстрирует миру потемкинскую Россию

В этом контексте вполне целесообразно было бы говорить и о мобилизационном российском телевидении.

На котором телевизионные новости чередуются с многочасовыми политическими ток-шоу, идеологическому наполнению которых вполне могли бы позавидовать телевизионные пропагандисты в СССР 70-х годов.

И чем неправдоподобнее и абсурднее эта пропаганда на телевидении, тем в Кремле более довольны, что она вносит путаницу в общественное мнение.

А политические актеры, участвующие в таких ток-шоу, запуская туман с ложи и дезинформации, превращают работу пропагандистской медиа-машины на прибыльную методику «промывания мозгов» средствами социальной инженерии.

И проблема заключается в том, что часто потребители информации не применяют навыков критического мышления, на что и рассчитывает Москва, чтобы оценить, достоверной ли является та или иная информация, проверить и поставить под сомнение то, что они прочитали или увидели.

Таким образом, синдром «осажденной крепости» целенаправленно внедряется в сознание россиян, искажая действительность и заменяя ее на альтернативную реальность.

Российские элиты никогда не могли организовать эффективную систему управления, поэтому применение мобилизационных методов, как во времена СССР, видятся нынешнему руководству Российской Федерации единственной возможностью выживания их режима.

Для внешнего потребления Путин постоянно демонстрирует миру потемкинскую Россию, выдавая ее агонию за процветание и стабильное развитие.

А «веб-бригады» троллей делают все возможное для того, чтобы россияне постоянно находились в кремлевском «медиа-коконе» и не обращали внимания на то, что же происходит в России и за ее пределами.

Дезинформация, ложь, полуправда, искажение фактов и новостей, в соответствии с требованиями «путинских стандартов», является весомым свидетельством растущей самоизоляции и отстраненности России от остального мира и его реалий.

https://www.radiosvoboda.org/a/29751696.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

“Сітка” Мадуро

Венесуельский диктатор чіпляється за владу за допомогою соціальних подачок.

«Дзеркало тижня. Україна»    №7, 23 лютого 2019

Віктор Каспрук

Росія шукає способів “забалакати” конкретне рішення стосовно Венесуели, аби за будь-яку ціну зберегти там свого ставленика Ніколаса Мадуро.

Так, Москва готує “примирливу” резолюцію щодо Венесуели в ООН, обговорення і узгодження проекту якої дало б Мадуро можливість оговтатися від тиску венесуельського суспільства і використати цю фору для перегрупування тих сил у країні, котрі залишаються вірними йому.

У Венесуелі встановилося фактичне двовладдя. Кремль з Китаєм і Туреччиною вважають Ніколаса Мадуро легітимним президентом, а США, Канада, більшість країн Латинської Америки та європейських держав — визнають тимчасовим президентом Хуана Гуайдо.

І, хоча Росія наполягає, що будь-яке внутрішньополітичне вирішення кризи у Венесуелі — справа самих лише венесуельців, якраз Москва самочинно наділила себе правом втручатися у протистояння диктаторського режиму з народом.

Але, як заявив голова сенатського комітету з питань збройних сил Джим Інхоф, США можуть втрутитися в ситуацію у Венесулі, якщо Росія розмістить там зброю.

А, на думку нового голови Об’єднаного командування збройних сил США у зоні Центральної та Південної Америки адмірала ВМС США Крейга Фаллера, США не повинні виключати можливість російської військової присутності у Венесуелі. Як наголосив адмірал Фаллер, Росія поводиться як “поранений, ослаблений ведмідь, який просто кидається” на демократичні інтереси в регіоні. “Якщо говорити про Росію, то тут можливо все. Ми бачили, що вони зробили (у Сирії. — В.К.), і думаю, нам треба бути готовими до того, що може статися в майбутньому”.

Королівство “кривих дзеркал” венесуельської реальності своєю абсурдністю вже давно перевершило будь-які диктаторські стандарти. Адже, ігноруючи закони економіки та здорового глузду, мадуріанський режим проводить політику підкупу люмпенізованого в процесі тривалого “боліваріанського експерименту” зубожілого населення, яке міцно підсіло на “голку” соціальних подачок.

Режим Мадуро тільки розтягує в часі свою агонію, тоді коли уряд перекидає в соціальні нетрі через так звані місцеві комітети з постачання і виробництва (CLAP) мішки з їжею, а грошові кошти (“бони батьківщини”), які знімаються з його рахунків, використовуються для субсидіювання служб постачання електроенергії, водопостачання, каналізації та громадського транспорту, який працює на майже безкоштовному бензині.

Такі сюрреалістичні позаекономічні підходи тільки провокують стрімке зростання злочинності, поширення незаконного обігу наркотиків, торгівлю та контрабанду субсидійованими товарами. Уряд надає лояльним до нього соціальним прошаркам за дуже низькими цінами безліч товарів, які потім перепродуються на чорному ринку з величезним прибутком.

Таким чином, державні службовці мають безмежні можливості для отримання незаконних вигод, “дивіденди” від яких можуть варіюватися від грошового еквівалента будинку чи автомобіля — до кілограма дуже дефіцитної свинини.

Мадуро через розгалужену мережу надання соціальних подачок конвертує їх у політичну підтримку “соціально близьких” до нього верств населення. Які вже не мислять себе без участі в цій руйнівній для економіки країни абсурдній грі, що тільки поглиблює процес соціальної люмпенізації широких верств населення.

При цьому, хоча міграція найбідніших венесуельців в інші країни триває вже, щонайменше, три роки, вона не є найпоширенішим явищем у маргіналізованих соціальних нетрях, оскільки там існують шляхи до відкритого чи таємного отримання незаконних грошей, що відлякує люмпен-клас від пошуку кращої долі.

У цей “особливий період” мадуріанського правління саме молоді й активні венесуельці “голосують ногами”, залишаючи свою державу, в якій вони не бачать власного майбутнього.

Ключовим моментом каталізації кризи у Венесуелі стало те, що притомна частина венесуельського суспільства усвідомлює: ще шість років правління Мадуро означатимуть остаточну катастрофу для їхньої держави.

І хоча Ніколас Мадуро під час своєї інавгурації заявив про “новий початок”, однак про що, взагалі, можна говорити, коли чавесисти, які проголосили свою боліваріанську революцію, вже два десятиліття як узурпували владу у Венесуелі! Що ще можна вигребти з попелу популістських обіцянок, які тільки і вміють роздавати послідовники Уго Чавеса, замість послідовної державницької роботи над допущеними помилками?

Біда Венесуели в тому, що її правителі не відчувають на собі згубних наслідків своїх диких експериментів. Тому вони ніколи добровільно не погодяться на можливість структурних змін, що дозволило б бодай якось підвищити жалюгідний рівень життя пересічних венесуельських громадян.

Та коли Мадуро заявляє, що ось тепер він матиме змогу зробити більше для людей, обіцяє “цього разу контролювати ціни”, — то в перекладі з мадуріанської мови це означає, що змін чекати не варто. А його режим шукатиме собі прибічників серед нових отримувачів соціальних субсидій, які не розуміють, що від таких позаекономічних дій уряду гіперінфляція у Венесуелі тільки стрімко зростатиме.

Прибічники опозиції справедливо стверджують, що обіцянки Мадуро вмирають відразу ж після їх народження, а дехто навіть глузливо пропонує зібрати антологію з цих президентських обіцянок.

На жаль, опозиція не усвідомила всієї важливості роботи в соціальних нетрях, які сьогодні становлять соціальну базу нинішньої венесуельської влади. Адже, попри своєрідну “перемогу” режиму Мадуро на президентських виборах, його влада все ж має певну соціальну опору у масі вічних субсидіантів, які віддають свої голоси за те, щоб їм не стало жити значно гірше, ніж тепер.

Крайня залежність населення від держави призвела до поширення лівацьких настроїв у найбільш соціально незахищених прошарках венесуельського суспільства. Тому не всі готові до відкритого опору через страх втратити роботу або зазнати репресій. А зникнення виробництва у всіх галузях спонукає мільйони людей до вимушеної еміграції.

Мадуро не готовий скинути “ідеологічний баласт” Уго Чавеса. Проте двовладдя не триватиме вічно, й наступним етапом протистояння чавесистів із народом може стати антиболіваріанська революція.

Замороження рахунків уряду Мадуро за кордоном стане детонатором таких революційних змін. Оскільки у влади різко зменшиться можливість виконувати мінімальні соціальні зобов’язання перед своїм населенням.

Нині Венесуела має двох президентів, але позиція Хуана Гуайдо теж дуже уразлива. Оскільки Мадуро досі контролює армію та сили безпеки, а це означає, що в будь-який момент Гуайдо може бути заарештований або муситиме утікати з країни й шукати політичного притулку в Колумбії чи Бразилії.

Проте час грає не на Мадуро. Ахіллесова п’ята режиму — видобуток нафти, що знизився до половини від свого піку в 1997 році і має тенденцію до дальшого зниження. Нині США закуповують 35% венесуельської нафти. Більшість не купленого американцями може бути продане в інші країни, можливо за нижчою ціною і з вищими витратами на транспортування. Але якщо у Вашингтоні вирішать припинити нафтові справи з Каракасом, то чавесистам буде дуже непросто знайти заміну експорту до США.

Одним із варіантів уникнення громадянської війни у Венесуелі могло б стати взяття під контроль нафтових свердловин та родовищ об’єднаними військовими силами латиноамериканських країн. А доходи від продажу цієї нафти мали б надходити на рахунки уряду тимчасового президента Хуана Гуайдо і використовуватися для потреб венесуельців.

Світова спільнота мусить зробити все необхідне, щоби припинити страждання венесуельського народу. Колись найбагатша латиноамериканська нація страждає від голоду, а громадяни Венесуели не можуть отримати мінімального медичного обслуговування. Адже Мадуро, на відміну від царя Мідаса, все, до чого доторкнеться, перетворює на злидні і страждання.

Два десятиліття економічної війни політичної мафії Чавеса—Мадуро з венесуельським народом показали, що злочинний режим здатен триматися за владу до останнього. Для режиму Ніколаса Мадуро, який перебуває в агонії, надважливо зберегти лояльність усіх вищих військових чинів. Адже саме вони у критичний для Венесуели момент здатні вирішити долю держави.

Виступаючи в понеділок у Міжнародному університеті Флориди перед аудиторією, в якій домінували іммігранти з Венесуели, Куби та інших латиноамериканських країн, президент США Дональд Трамп закликав

перейти на бік лідера опозиції Хуана Гуайдо, визнаного тимчасовим главою держави.

Дональд Трамп попередив: “Ви не зможете знайти безпечної гавані, у вас не буде шляху для відступу. Ми б хотіли мирного переходу влади, але всі варіанти дій залишаються відкритими”. Президент також проголосив: “Новий день настає для Венесуели. Соціалізм обіцяє успіх, але продукує злидні”.

https://dt.ua/international/sitka-maduro-303688_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Сетка” Мадуро

«Зеркало недели. Украина»   №7, 23 февраля 2019

Виктор Каспрук

Венесуэльский диктатор цепляется за власть с помощью социальных подачек.

Россия ищет способы “заболтать” конкретное решение по Венесуэле, чтобы любой ценой сохранить там своего ставленника Николаса Мадуро. 

Да, Москва готовит “примирительную” резолюцию по Венесуэле в ООН, обсуждение и согласование проекта которой позволило бы Мадуро прийти в себя от давления венесуэльского общества и использовать эту фору, чтобы перегруппировать оставшиеся ему верными силы в стране.

В Венесуэле установилось фактически двоевластие. Кремль с Китаем и Турцией считают Николаса Мадуро легитимным президентом, а США, Канада, большинство стран Латинской Америки и европейских государств — признают временным президентом Хуана Гуайдо.

И хотя Россия настаивает, что любое внутриполитическое решение кризиса в Венесуэле — дело самих венесуэльцев, именно Москва самовольно наделила себя правом вмешиваться в противостояние диктаторского режима с народом.

Но, как заявил председатель сенатского комитета по вопросам вооруженных сил Джим Инхоф, США могут вмешаться в ситуацию в Венесуэле, если Россия разместит там оружие.

А по мнению нового главы Объединенного командования вооруженными силами США в зоне Центральной и Южной Америки адмирала ВМС США Крэйга Фаллера, США не должны исключать возможность российского военного присутствия в Венесуэле. Как подчеркнул адмирал Фаллер, Россия ведет себя как “раненый, ослабленный медведь, который просто бросается” на демократические интересы в регионе. “Если говорить о России, то здесь возможно все. Мы видели, что они сделали (в Сирии. — В.К.), и думаю, нам надо быть готовыми к тому, что может произойти в будущем”.

Королевство кривых зеркал венесуэльской реальности своей абсурдностью уже давно превзошло любые диктаторские стандарты. Ведь, игнорируя законы экономики и здравого смысла, режим Мадуро проводит политику подкупа люмпенизированного в процессе длительного “боливарианского эксперимента” обнищавшего населения, крепко подсевшего на иглу социальных подачек.

Режим Мадуро лишь растягивает во времени свою агонию, когда правительство перебрасывает в социальную трущобу через так называемые местные комитеты по снабжению и производству (CLAP) мешки с пищей, а денежные средства (“боны родины”), которые снимаются с его счетов, используются для субсидирования служб снабжения электроэнергией, водоснабжения, канализации и общественного транспорта, который работает на почти бесплатном бензине.

Такие сюрреалистические внеэкономические подходы только провоцируют стремительный рост преступности, распространение незаконного обращения наркотиков, торговлю и контрабанду субсидируемыми товарами. Правительство предоставляет лояльным к нему социальным прослойкам по очень низким ценам множество товаров, которые потом перепродаются на черном рынке с огромной прибылью.

Таким образом, государственные служащие имеют безграничные возможности получать незаконные выгоды, “дивиденды” от которых варьируются от денежного эквивалента дома или автомобиля до килограмма очень дефицитной свинины.

Мадуро через разветвленную сеть предоставления социальных подачек конвертирует их в политическую поддержку “социально близких” к нему слоев населения. Уже не мыслящих себя без участия в этой разрушительной для экономики страны абсурдной игре, лишь углубляющей процесс социальной люмпенизации широких слоев населения.

При этом, хотя миграция беднейших венесуэльцев в другие страны продолжается, по меньшей мере, три года, она не является самым распространенным явлением в маргинализированной социальной трущобе, поскольку там имеются пути к открытому или тайному получению незаконных денег, что отпугивает люмпен-класс от поиска лучшей судьбы.

В этот “особый период” мадурианского правления именно молодежь и активные венесуэльцы “голосуют ногами”, покидая свое государство, в котором они не видят для себя будущего.

Ключевым моментом катализации кризиса в Венесуэле стало то, что сознательная часть венесуэльского общества сознает: еще шесть лет правления Мадуро будут означать окончательную катастрофу для их государства.

И хотя Николас Мадуро во время своей инаугурации заявил о “новом начале”, однако о чем вообще можно говорить, если чавесисты, провозгласившие свою боливарианскую революцию, уже два десятилетия как узурпировали власть в Венесуэле! Что еще можно выгрести из пепла популистских обещаний, которые только и умеют раздавать последователи Уго Чавеса, вместо последовательной государственной работы над допущенными ошибками?

Беда Венесуэлы в том, что ее правители не чувствуют на себе губительных последствий своих диких экспериментов. Поэтому они никогда добровольно не согласятся на возможность структурных изменений, что позволило бы хоть как-то повысить жалкий уровень жизни рядовых венесуэльских граждан.

И когда Мадуро заявляет, что вот теперь он будет иметь возможность сделать больше для людей, обещает “на этот раз контролировать цены”, это в переводе с мадурианского языка означает, что изменений ожидать не следует. А его режим будет искать себе сторонников среди новых получателей социальных субсидий, которые не понимают, что от таких внеэкономических действий правительства гиперинфляция в Венесуэле только стремительно возрастает.

Сторонники оппозиции справедливо утверждают, что обещания Мадуро умирают сразу же после их рождения, а кое-кто даже насмешливо предлагает собрать антологию из этих президентских обещаний.

К сожалению, оппозиция не осознала всей важности работы в социальной трущобе, ныне составляющей социальную базу нынешней венесуэльской власти. Ведь несмотря на своеобразную “победу” режима Мадуро на президентских выборах, его власть все же имеет определенную социальную опору в массе вечных субсидиантов, которые отдают свои голоса за то, чтобы им не стало жить еще хуже, чем теперь.

Крайняя зависимость населения от государства привела к распространению левацких настроений в наиболее социально незащищенных прослойках венесуэльского общества. Поэтому не все готовы к открытому сопротивлению из-за страха потерять работу или подвергнуться репрессиям. А отсутствие производства во всех отраслях побуждает миллионы людей к вынужденной эмиграции.

Мадуро не готов снять идеологический балласт Уго Чавеса. Тем не менее двоевластие не будет продолжаться вечно, и следующим этапом противостояния чавесистов с народом может стать антиболиварианская революция.

Замораживание счетов правительства Мадуро за рубежом станет детонатором таких революционных изменений. Поскольку у власти резко уменьшится возможность выполнять минимальные социальные обязательства перед своим населением.

Сейчас в Венесуэле два президента, но позиция Хуана Гуайдо тоже весьма уязвима. Поскольку Мадуро до сих пор контролирует армию и силы безопасности, в любой момент Гуайдо могут арестовать, или он будет вынужден бежать из страны и искать политическое убежище в Колумбии или Бразилии.

Однако время играет не на Мадуро. Ахиллесова пята режима — добыча нефти, которая снизилась до половины от своего пика в 1997 г. и имеет тенденцию к дальнейшему снижению. Сейчас США закупают 35% венесуэльской нефти. Большинство не купленного американцами может быть продано в другие страны, возможно, по более низкой цене и с более высокими затратами на транспортировку. Но если в Вашингтоне решат прекратить нефтяные дела с Каракасом, то чавесистам будет весьма непросто найти замену экспорта в США.

Одним из вариантов избежать гражданской войны в Венесуэле мог стать контроль нефтяных буровых скважин и месторождений объединенными военными силами латиноамериканских стран. А доходы от продажи этой нефти должны поступать на счета правительства временного президента Гуайдо и использоваться для нужд венесуэльцев.

Мировое сообщество должно сделать все необходимое, чтобы прекратить страдания венесуэльского народа. Некогда богатейшая латиноамериканская нация страдает от голода, а граждане Венесуэлы не могут получить минимальное медицинское обслуживание. Ведь Мадуро, в отличие от царя Мидаса, к чему ни притронется, все превращает в бедность и страдания.

Два десятилетия экономической войны политической мафии Чавеса—Мадуро с венесуэльским народом показали, что преступный режим способен держаться за власть до последнего. Для режима Николаса Мадуро, пребывающего в агонии, сверхважно сохранить лояльность всех высших военных чинов. Ведь именно они в критический для Венесуэлы момент могут решить судьбу государства.

Выступая в понедельник в Международном университете Флориды перед аудиторией, где преобладали иммигранты из Венесуэлы, Кубы и других латиноамериканских стран, президент США Дональд Трамп призвал венесуэльских военнослужащих перейти на сторону лидера оппозиции Хуана Гуайдо, признанного временным главой государства.

Дональд Трамп предупредил: “Вы не сможете найти безопасную гавань, у вас не будет пути для отступления. Мы бы желали мирного перехода власти, но все варианты действий остаются открытыми”. Президент также провозгласил: “Новый день наступает для Венесуэлы. Социализм обещает успех, но продуцирует бедность”.

https://zn.ua/international/setka-maduro-309873_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Путін «кинув» Японію на Курили

Віктор Каспрук

Протягом досить тривалого часу Росія робила вигляд, що нарешті готова підписати мирну угоду з Японією і віддати незаконно захоплені в часи СРСР чотири острови. У Токіо чомусь почали вірити, не дивлячись на те, що Путін веде агресивну політику по всьому світу, з Японію він тепер готовий домовлятися.

Але всі крапки над «і» поставив міністр іноземних справ Російської Федерації Сергій Лавров, який повідомив в інтерв’ю «В’єтнамському телебаченню» і китайським телеканалам «ЦТВ» та «Фенікс», що Москва не давала представникам Токіо підстав заявляти про те, що мирний договір буде укладено на японських умовах.

Лавров наголосив: «Наша позиція дуже проста. Для того, щоб вирішувати складні питання, необхідно забезпечити не просто належну атмосферу, а й реальний зміст відносин в економіці, політиці, міжнародних справах».

Російський міністр іноземних справ зазначив, що прем’єр Японії Сіндзо Абе в японському парламенті заявив, що збирається «обов’язково вирішити питання з мирним договором на японських умовах», однак звідки у глави уряду цієї країни таке переконання, він не знає.

Але цікаво, чому японці повірили в те, що Путін готовий віддати вкрадене Росією? Вони що, не знали того, що Москва завжди дотримується формули, «усе, що потрапило до наших рук, відразу ж стає «исконно русскими землями».

Виглядає на те, що Кремль просто водив японців за носа, використовуючи їхню велику зацікавленість у поверненні чотирьох курильських островів – Шитокан, Уруп, Ітуруп і Кунашир, як можливість показати міжнародній спільноті, що з Росією ще хтось готовий домовлятися, незважаючи на західні санкції і ізоляцію Російської Федерації.

Простіше кажучи, Путін «кинув» Японію на Курили. Москві потрібна була легітимація путінського режиму в очах світової громадськості.
Оскільки імітуючи мирні переговори з японцями, цим вони ніби доводили своїм західним противникам, от бачите, з нами можливо домовлятися. Але цього потрібно захотіти.

Але, якщо для Токіо намагання зблизитися з Москвою вилилося в пусте витрачання часу і прикладених зусиль, то Кремль отримав від цієї імітації переговорного процесу значні дивіденди.

Адже японці, останнім часом, намагалися триматися нейтральної позиції в частині питань, у яких би вони мали чітко визначитися, оскільки є довготривалими союзниками Сполучених Штатів.

Тут Москві вдалося переграти Токіо в тому, що вона показала західним союзникам Японії, що сучасна японська влада готова поступатися спільними інтересами своїх союзників, коли мова йде про чисто японські проблеми.

Втім, можна сказати, що прем’єр Японії Сіндзо Абе дуже розслабився, коли почав вірити у те, що японцям вдасться повернути свої території в часи «геополітично божевільного» Путіна, чого не вдалося зробити навіть в епоху відносно ліберального правління Михайла Горбачова, з його «перебудовою» і «гласністю».

Але, якщо спробувати уважно вчитатися в одкровення Лаврова, то тут, крім звичного, «мы родиной не торгуем», можна побачити ще й дещо інше. А саме, «мало пропонуєте».

Таким чином путінське організоване злочинне угрупування, котре з усіх сил видає себе за політиків, ніби запрошує японців до наступного раунду переговорів, де пропозиції можуть бути іншими.

– Ми вам не дуже потрібні острови, а ви за це пропустіть через себе до нас все те, від чого ми зараз відрізані санкціями США і Європейського союзу.

А поки що російсько-японські перемовини – це те ж саме, як і проведення мінських переговорів, де росіяни тільки імітували, що готові домовлятися.

Але у цьому ж інтерв’ю Лавров наголосив на тому, що розміщення системи ПРО США в Японії негативно вплине на російсько-японські відносини. Міністр також зазначив, що це створює ризики і для Росії, і для Китаю.

Ніби Сіндзо Абе раніше не міг зрозуміти з ким пробував домовлятися. Начебто японці в патологічній наївності раніше помічені не були. На що він сподівався, на шулерів, які грають міченими картами?

Адже, якщо дотримуватись путінської логіки, що спочатку японці мусять відмовитися від планів щодо розміщення американської системи ПРО в Японії, закрити військову базу США в Окінаві. Далі визнати окупований Російською Федерацією український Крим російським, війну Росії в Україною – українською громадянською війною, а українців агресорами, котрі віроломно напали на мирний «донбаський народ».

Але які взагалі переговори можуть бути з «кидалами»? Путіністи живуть у своєму кримінальному світі кидків, розводок, підстав і підлості.

І, як завжди, Путін задля міфу «російської ідеї» приносить в жертву реальні вигоди від співпраці з розвиненою і багатою країною – Японією.

Бо навіть коли довічний президент Росії одягає краватку-метелика і корчить на міжнародній арені із себе джентльмена, це ще зовсім не означає, що бандитська суть діючої там влади хоч на йоту змінилася.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Мадуро втрачає контроль над країною

Двовладдя у Венесуелі: чим це може закінчитися?

Віктор Каспрук

 Росія шукає шляхи «заговорити» конкретне рішення щодо Венесуели, щоб за будь-яку ціну залишити там свого ставленика Ніколаса Мадуро. Так Москва готує «примирливу» резолюцію по Венесуелі в ООН, обговорення і узгодження проекту якої дало б Мадуро можливість оговтатися від тиску венесуельського суспільства і використати цю фору для перегрупування тих сил в країні, котрі залишаються вірними йому.

У Венесуелі встановилося фактичне двовладдя, коли в Кремлі, разом з Китаєм і Туреччиною, вважають Ніколаса Мадуро легітимним президентом, а США, Канада, більшість країн Латинської Америки і європейських держав визнають тимчасовим президентом Хуана Гуайдо.

І хоча Росія наполягає на тому, що будь-яке внутрішньополітичне вирішення кризи у Венесуелі можливе лише самими венесуельцями, саме Москва самочинно надала собі право вмішуватися у протистояння диктаторського режиму з народом.

Але, як заявив голова сенатського комітету з питань збройних сил Джим Інхоф, США можуть втрутитися в ситуацію у Венесулі, якщо Росія розмітить там зброю.

А на думку нового голови Об’єднаного командування збройних сил США у зоні Центральної та Південної Америки,

адмірала ВМС США Крейга Фаллера, США не повинні виключати можливість російської військової присутності у Венесуелі. Як наголосив адмірал Фаллер, Росія поводиться, як «поранений, ослаблений ведмідь, який просто кидається» на демократичні інтереси у регіоні. «Якщо говорити про Росію, то тут можливо все. Ми бачили, що вони зробили (у Сирії-В.К.), і думаю нам треба бути готовими до того, що може статися у майбутньому».

Королівство «кривих дзеркал» венесуельської дійсності за своєю абсурдністю давно вже перевершило будь-які диктаторські стандарти. Адже, ігноруючи закони економіки і здорового глузду, мадуріанський режим проводить політику підкупу люмпенізованого під час довготривалого «боліваріанського експерименту» зубожілого населення, яке міцно підсіло на «голку» соціальних подачок.

Режим Мадуро тільки розтягує у часі свою агонію, коли уряд перекидає у соціальні нетрі, через так звані місцеві комітети з постачання і виробництва (CLAP), мішки з їжею, а грошові кошти («бони батьківщини»), які знімаються з його рахунків, використовується для субсидіювання служб постачання електроенергії, водопостачання, каналізації і громадського транспорту, який працює на майже безкоштовному бензині.

Подібні сюрреалістичні позаекономічні підходи тільки провокують стрімке зростання злочинності, поширення незаконного обігу наркотиків, торгівлю і контрабанду субсидійованими товарами. Уряд надає лояльним до нього соціальним прошаркам безліч товарів за дуже низькими цінами, які потім перепродуються на чорному ринку з величезним прибутком.

Таким чином, державні службовці мають безмежні можливості одержувати незаконно отримані вигоди, «дивіденди» від яких можуть варіюватися від можливості придбати будинок або автомобіль, до кілограма дуже дефіцитної свинини.

Мадуро, через існуючу розгалужену мережу надання соціальних подачок, конвертує їх в політичну підтримку «соціально близьких»  до нього верств населення. Які вже не мислять себе без участі у цій руйнівній для економіки країни абсурдній грі, що тільки поглиблює процес соціальної люмпенізації широких верств населення.

При цьому, хоча міграція найбідніших венесуельців в інші країни триває щонайменше вже три роки, але вона не є найпоширенішим явищем в маргіналізованих соціальних нетрях, оскільки там існують шляхи для того, щоб відкрито чи таємно отримувати незаконні гроші, що відлякує люмпен-клас від пошуку кращої долі.

У цей «особливий період» мадуріанського правління саме молоді і дієздатні венесуельці «голосують ногами», залишаючи свою державу, у якій вони не бачать свого майбутнього.

Ключовим моментом каталізації кризи у Венесуелі стало те, що притомна частина венесуельського суспільства усвідомлює, що ще шість років керівництва Мадуро стануть остаточною катастрофою для їхньої держави.

І хоча Ніколас Мадуро оголосив під час своєї інавгурації про «новий початок», але про що взагалі можна говорити, коли чавесисти, котрі проголосили свою боліваріанську революцію, вже два десятиліття як узурпували владу над Венесуелою? Що ще можна вигребти з попелу популістських обіцянок, які тільки і вміють роздавати послідовники Уго Чавеса, замість послідовної державницької роботи над допущеними помилками?

Біда Венесуели в тому, що ті, хто нею керують, не відчувають на собі всіх згубних наслідків своїх диких експериментів. Тому вони ніколи добровільно не погодяться на можливість структурних змін, що дозволило хоч б якимсь чином підняти жалюгідний рівень життя пересічних венесуельських громадян.

І коли Мадуро заявляє, що от тепер він буде в змозі зробити більше для людей, пообіцявши, що «на цей раз він буде контролювати ціни», то в перекладі з мадуріанської мови, це означає, що на зміни чекати не варто. А його режим шукатиме собі прихильників серед нових отримувачів соціальних субсидій, які не розуміють, що саме від таких позаекономічних дій уряду гіперінфляція у Венесуелі тільки стрімко зростатиме.

Прихильники опозиції справедливо стверджують, що обіцянки Мадуро вмирають відразу ж після їх народження, а дехто навіть глузливо пропонує зібрати антологію з цих президентських обіцянок.

На жаль, опозиція не усвідомила всієї важливості роботи у соціальних нетрях, які на сьогодні становлять соціальну основу нинішньої венесуельської влади, котрій вдалося виховати для своїх політичних потреб «соціальних клієнтів». Ті втратили свою дієздатність і тільки чекають на продуктові й ресурсні подачки від влади, для того, аби хоч якось вирішити свої мінімальні побутові проблеми.

Адже не дивлячись на те, що режим Мадуро сфальшував президентські вибори, його влада все ж має певну соціальну опору від вічних субсидіантів, які віддають свої голоси за те, щоб їм не стало ще значно гірше, ніж нині.

Крайня залежність населення від держави призвела до поширення лівацьких настроїв в найбільш соціально незахищених прошарках венесуельського суспільства. Тому не всі готові до відкритого опору через страх втратити роботу чи зазнати репресій. А зникнення виробництва у всіх галузях спонукає мільйони людей до вимушеної еміграції.

Мадуро не готовий скинути «ідеологічний баласт» Уго Чавеса. Але двовладдя не може продовжуватися вічно, й наступним етапом протистояння чавесистів з народом може стати антиболіваріанська революція.

І замороження рахунків уряду Мадуро за кордоном стане детонатором таких революційних змін. Оскільки у влади різко зменшиться можливість виконувати мінімальні соціальні зобов’язання перед своїм населенням.

Зараз Венесуела має двох президентів, але позиція Хуана Гуайдо також є дуже вразливою. Оскільки Мадуро і досі контролює армію і сили безпеки, а це означає, що у будь-який момент Гуайдо може бути заарештований, або його примусять тікати з країни, шукаючи політичного притулку в Колумбії чи Бразилії.

Але час грає не на Мадуро. «Ахіллесовою п’ятою» режиму є видобуток нафти. Який знизився до половини від свого піку у 1997 році, і має тенденцію до продовження зниження. Нині США закуповують 35 відсотків венесуельської нафти. Більшість із того, що американці не купують може бути продане в інші країни, можливо, за нижчою ціною і за більших витрат на транспортування. Але якщо у Вашингтоні вирішать припинити нафтові справи з Каракасом, то чавесистам буде дуже непросто знайти заміну експорту до США.

Одним із варіантів уникнення громадянської війни у Венесуелі могло б стати взяття під контроль нафтових свердловин і родовищ у Венесуелі об’єднаними військовими силами латиноамериканських країн. А доходи від продажу цієї нафти мали б поступати на рахунки уряду тимчасового президента Хуана Гуайдо і використовуватися для потреб венесуельців.

Світова спільнота повинна зробити все необхідне, щоб припинити страждання венесуельського народу. Колись найбагатша латиноамериканська нація страждає від голоду, а громадяни Венесуели не можуть отримати мінімального медичного обслуговування. Адже Мадуро на відміну від царя Мідаса, все, до чого тільки не доторкнеться, перетворює на злидні і страждання.

Два десятиліття економічної війни політичної мафії Чавеса-Мадуро з венесуельським народом показали, що злочинний режим здатен триматися за владу до останнього. Для режиму Ніколаса Мадуро, який знаходиться в агонії, надважливо зберегти лояльність всіх  вищих військових чинів. Адже саме вони, в критичний для Венесуели момент, здатні вирішити долю держави.

Виступаючи в понеділок у Міжнародному університеті  Флориди перед аудиторією, в якій домінуючими були іммігранти з Венесуели, Куби та  інших латиноамериканських країн, президент США Дональд Трамп закликав венесуельських військовослужбовців перейти на бік лідера опозиції Хуана Гуайдо, визнаного в якості тимчасового глави держави.

Дональд Трамп попередив: «Ви не зможете знайти безпечної гавані, у вас не буде шляху для відступу. Ми хотіли б мирного переходу влади, але всі варіанти дій залишаються відкритими». Президент також проголосив: «Новий день настає для Венесуели. Соціалізм обіцяє успіх, але продукує злидні».

А в своєму у своєму Twitter президент США Трамп написав: «Я звертаюсь до кожного члена режиму Мадуро: припиніть цей кошмар бідності, голоду і смерті. ДОЗВОЛЬТЕ ВАШИМ ЛЮДЯМ ЗРОБИТИ ВИБІР. Дайте вашій країні свободу! Тепер час для всіх Венесуельських Патріотів діяти разом, як єдиний народ. Нічого не могло б бути кращого для майбутнього Венесуели!»

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Російська експансія в Арктиці стає геополітичною загрозою для Заходу

Віктор Каспрук

Росія намагається влізти скрізь. І як наголосила впливова американська газета The Washington Times: «Не робиться зовсім нічого для того, щоб зупинити зусилля президента Росії Володимира Путіна щодо встановлення контролю над великими частинами Арктики, а також родовищами нафти і газу, котрі знаходяться там, за допомогою військової сили. В Арктиці, за даними Геологічної служби США, міститься близько 20 відсотків невикористаних світових запасів на суму близько 20 трильйонів доларів».

Росія весь час хоче приростати новими територіями. Це патологічне бажання присвоїти собі чуже відомий британський історик Норман Дейвіс визначав, як «Політичну булімію». Навіщо їм нові землі, якщо вони й свої не здатні облаштувати до пуття, росіяни не знають. Але хіба це їх зупиняє.

Після закінчення Другої світової війни Радянський Союз заграбастав у Японії чотири курильські острови – Шитокан, Уруп, Ітуруп і Кунашир, і вже більше ніж 70 років японці ніяк їх повернути не можуть.

Остання спроба домовитися про реальні переговори з цього приводу була зроблена під час зустрічі прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе і президента Росії Владіміра Путіна 14 листопада у Сінгапурі. Але не дивлячись на те, що усі ці десятиліття так і немає двостороннього мирного договору між Японією і Росією, як і демаркації кордону між цими країнами, Москва не поспішає розв’язувати цю давню територіальну суперечку, вирішення якої дало б змогу їй побудувати нормальні відносини зі своїм сусідом.

Анексія Російською Федерацією українського Криму і окупація третини Донбасу наочно доводять, що бажання і дії імперської еліти в Москві не змінилися. Тільки тепер до цієї «еліти» ще кооптували «свіжу кров» у вигляді соціально близьких до неї злодіїв, бандитів та своїх кегебешників. І знову, вкотре, Імперія готова іти в бій.

Хоча тепер цілі Російської Федерації не так глибоко приховані, як це було у часи існування СРСР. Тепер мета відверто імперська – розширити свою імперію, свою сферу впливу, свій Reich Russia. І, де тільки вдасться, насадити свої порядки і правила. А народ московитський – тільки «за». Бо сподівається, що і йому від цього щось може перепасти.

По-іншому він вже жити і не вміє, і не хоче. І тут у логіці імперцям не відмовиш. Бо тільки постійно розширюючи зону грабежу, імперія, як би там вона не називалася, Російська імперія, Радянський Союз чи Російська Федерація, здатна існувати.

Не варто забувати, що Російська Федерація є правонаступником СРСР. І тому підходи до окупації чужих земель там абсолютно не змінилися. Доречно пригадати приклад підготовки до окупації територій Туреччини, яку планував Сталін після закінчення Другої світової війни. Тоді СРСР підготував кадри, які мали бути швидко розгорнуті у випадку переходу радянських військ на землі турецької частини Вірменії.

Москва вже призначила секретарів міськкомів і райкомів компартії та весь комплект персоналу до них, котрі мали очолити керівництво на нових, приєднаних до Радянського Союзу територіях.

І тільки бомбардування американцями японських міст Хіросіми і Нагасакі отверезило радянського диктатора. Сталін зрозумів, що СРСР знаходиться в зовсім іншій ваговій категорії, ніж Сполучені Штати, і не варто випробовувати долю.
Пізніше Туреччині знову повезло, коли її прийняли до НАТО, щоб огородити її від територіальних претензій з боку СРСР, використати її стратегічне розташування і стримувати цим експансію Радянського Союзу у цьому регіоні.

Росія весь час висуває своїм сусідам територіальні претензії і в своїх гегемоністських цілях не може зупинитися.

Пригадується, як в 2005 році, під час поїздки до Норвегії, тамтешні експерти з великою осторогою говорили про те, що Росія вступила у свою другу «Північну війну». Але тепер вже це війна не зі Швецією, а з сусідньою Норвегією.
Власне тоді протистояння російських рибалок з кораблями норвезької берегової охорони стало початком нової міжнародної сутички за право експлуатації вод навколо Шпіцбергену.

Цей конфлікт має довгу історію. Відповідно до міжнародного Шпіцбергенського трактату від 1920 року, котрий підписала і Росія, усі учасники договору визнають норвезький суверенітет над острівною групою. У 1947 році норвезький парламент Стортінг визнав, що СРСР є державою, котра поряд з Норвегією має особливі економічні інтереси на Шпіцбергені. Відповідно у 1991році ці права перейшли до Росії. Проте Російська Федерація вважає, що вона може поширити свою господарську діяльність і на шельф, у той час, як Норвегія намагалася обмежити дію цього Трактату лише сушею.

По-суті, тодішнє протистояння Росії з Норвегією стало свідомим намаганням Російської Федерації утвердити домінування в Баренцовому морі й обкатати свою стратегію тиску на найближчих сусідах у цьому регіоні.

Серед норвезьких фахівців існувала небезпідставна думка, якщо російська сторона віддасть ситуацію в Баренцовому морю на відкуп інтересам російських олігархів, для який головним спонукальним чинником розробок нафтоносних шельфів є одержання будь-якою ціною надприбутків з енергетичної галузі, то це у підсумку може призвести до екологічної катастрофи.

А крім цього, очевидно, що дії Росії в баренцовій зоні взагалі важко було прогнозувати. Однак набір ймовірних сценаріїв міг стати дуже корисним інструментом для розуміння ситуації в цілому. Це – перетворення краю на велику нафтову площадку і нещадна експлуатація розвіданих покладів газу та нафти в регіоні, території якого до того перебували у первозданному вигляді на європейській периферії.

Вже у 2005 році можна було припустити, що перетворення цих територій на велику нафтову площадку російської акваторії Баренцового моря може стати нафтовим і газовим золотим дном російської півночі. А «рибне протистояння» стане лише димовою завісою Росії, у намаганні відстоювати свої стратегічні інтереси у цьому регіоні.

Якщо виходити з постулату, що Росії потрібно все, на що вона поклала своє загребуще око, то це цілком вписується в її «льодову стратегію», коли декілька років тому Російська Федерація почала висувати свої претензії на Арктику.
Враховуючи той факт, що північний лід тане значно швидше, ніж це вважалося раніше, Арктика може бути вільною від криги до 2040 року. У такому разі, боротьба за ресурси у верхній частині земної кулі буде прискорена. А з появою вільних для навігації морських шляхів та відкриття нових покладів нафти і газу, претензії Москви на ці території та енергетичні запаси тільки зростатимуть.

На жаль, демократична західна цивілізація й досі не виробила єдиної концепції протистояння експансії Росії на всіх напрямках. І чим менше Москві дають відсіч на її гіпертрофовані територіальні претензії, тим більшими стають її повсякчас зростаючі апетити.

Коли все продовжуватиметься так і далі, то недалеким може бути час, коли Путін висуне ще й ідею «повернення» Росії Аляски.

Обґрунтувавши це тим, що продаж в далекому 1867 році цих земель царем Олександром ІІ був незаконним, оскільки сьогодні Кремль не влаштовує виплачена Росії тоді сума у 7 мільйонів 200 тисяч доларів.

Втім, в гонці за Північний полюс, як і на усіх інших напрямках, необхідно враховувати, що нинішня Російська Федерація не є наддержавою і не має достатньо ресурсів, щоб ними підкріплювати свої експансіоністські імперські амбіції.

Гібридна війна Росії в Україні і Сирії, утримування в замороженому стані територій Придністров’я, Південної Осетії і Абхазії потребують багато ресурсів, які у Кремля почали вичерпуватися. Вступивши у Велику гру за відновлення колишнього статусу СРСР, Москва явно не розрахувала своїх сил.

Але шукаючи собі союзників, Кремль починає загравати з Пекіном на енергетичному напрямку. Москва хоче видобувати арктичні енергетичні ресурси разом з Китайською Народною Республікою. Після санкцій США саме Китай допоміг Росії фінансувати розвідування енергоресурсів в Арктиці.

Китай зацікавлений у тому, щоб отримувати енергоносії з Росії через Північний морський шлях, який китайці називають Полярним Шовковим шляхом. Перші спроби на цьому напрямку вже були зроблені влітку 2018 року, коли два танкери «Владимир Русанов» и «Эдуард Толль», без будь-якого ескорту криголама, доставили першу партію зрідженого природного газу до російського порту Сабетта на Ямалі. А далі до китайського порту Цзянсу Жудун.

Що дало можливість доставити зріджений газ всього за 19 днів, в порівнянні з 35 днями, які зазвичай потрібно було б, щоб пройти традиційним східним маршрутом через Суецький канал.

Таким чином, після того, як глобальне потепління відкрило можливість легше транспортувати товари через Арктичний шлях, Російська Федерація порахувала ледве не всі арктичні газонафтові поклади своєю власністю.

А за умов, коли традиційні родовища енергоносіїв в Росії вже почали виснажуватися, акцентування Москвою зусиль на арктичному напрямку виглядають єдиною можливістю залишитися й далі серед лідерів експортування газу і нафти.

Тому фактична російська окупація Арктики і намагання витіснити звідти Норвегію і Фінляндію стає для демократичного Заходу геополітичною загрозою.
І як зазначає The Washington Times: «Росія знає, що наша протиракетна оборона недосконала. Якби ми розмістили протиракетну систему в космосі, модернізований проект 1980-х років «Brilliant Pebbles», Росія була б змушена витратити сотні мільярдів рублів, щоб спробувати створити засоби боротьби з нею.  Це лише деякі з наявних у нас багатьох варіантів щодо посилення нашої національної безпеки і водночас ослаблення експансіонізму і агресії Росії в Арктиці, на Близькому Сході та інших місцях. Цих варіантів існує багато і ми повинні реалізувати їх усі».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Підлабузники висвячують Путіна у видатні політики

Віктор Каспрук

Владислав Сурков, автор концепції «суверенної демократії, який до того ще й працює помічником президента Росії, опублікував статтю-роздум про «велику політичну машину Путіна», що буде визначати обличчя Росії на найближче століття.

У цій своїй статті «Долгое государство Путина», котра опублікована у «Независимой газете», Сурков написав, що сучасна Росія – це абсолютно новий, невивчений тип держави, який є оптимальною моделлю виживання і процвітання російської нації на багато років.

На думку цього теоретика «розвиненого путінізму», в «Російській історії відомі, таким чином, чотири основні моделі держави, які умовно можуть бути названі іменами їх творців: держава Івана Третього (Велике князівство / Царство Московське і всієї Русі, XV-XVII століття); держава Петра Великого (Російська імперія, XVIII-XIX століття); держава Леніна (Радянський Союз, ХХ століття); держава Путіна (Російська Федерація, XXI століття).

Сурков вважає, що нині «велика політична машина Путіна тільки набирає обертів і налаштовується на довгу, важку і цікаву роботу».

Він переконаний у тому, що вихід цієї машини на повну потужність ще попереду, так що і через багато років Росія все ще буде державою Путіна, «подібно тому, як сучасна Франція досі називає себе П’ятою республікою де Голля, Туреччина як і раніше спирається на ідеологію «Шести стріл» Ататюрка, а Сполучені Штати і понині звертаються до образів і цінностей напівлегендарних «батьків-засновників».

Таким чином, Владислав Сурков підводить ідеологічну базу під правління Путіна, нав’язуючи своїм читачам ідею, що немає чого росіянам соромитися того, що вони живуть в епоху Путіна. І тому є необхідність визнати російського президента публічно видатним державним діячем.

Твердження Суркова, що модель політичного устрою, котра склалася в Росії, є ефективним засобом виживання і піднесення нації на найближчі десятиліття, перекреслюється соціально-економічними реаліями в Російській Федерації, у які її увігнав Путін.

При цьому це не що інше, як твердження людини, що живе в паралельному всесвіті. Де немає проблем, там хороші зарплати, безкоштовна медицина, триповерховий великий будинок і т.д.

І якщо гібридна війна Росії з Україною це приклад геніальності, то це не що інше, як знущання над здоровим глуздом.

Коли Путіну здається, що він здобув тактичну перемогу, кожного разу виявляється, що ця «перемога» обертається тактичним програшем. Діючи засвоєними за життя кегебістськими і бандитськими методами, він програє там, де більш підготовлений і досвідчений лідер, волів би використовувати дипломатичні тонкощі і терпіння, намагаючись розділяти і перемагати.

Граючись у сильного і страшного лідера «великої держави», Путін, намагаючись силою поставити Україну перед вибором, або вона з унітарної держави перетворюється на бажану для Кремля федерацію, або під тиском Москви, який не припиняється, гарантовано розпадеться, не врахував одного.

Ментальності українського народу, який ніколи, попри довготривалу багатостолітню колонізацію Росією його земель, не визнавав права росіян на свою територію і власність.

У радянські часи процес асиміляції українців відбувався під облудними гаслами про «дружбу братських народів». А тепер проба неоколонізаторів гангстерськими методами провести історичну ревізію, використовуючи силові технології ХІХ століття, приречена на повну поразку.

І як би нащадки вихідців з московських боліт не намагалися переконати світову спільноту, що їхня держава існує з ІХ століття, а Київ і Україна сепаратисти і бунтівна територія, тому не втручайтеся у наші внутрішні справи, цей фінт їм не вдасться провернути.

Адже ні Україна, ні будь-яка інша колишня радянська республіка ніколи не погодяться з відновленням «дружби» з Росією. Адже хто-хто, а вони добре знають, що у дійсності означає ця російська «дружба»: вторгнення, підкорення і підпорядкування.

Путін хоче підкорення нових народів і водночас ігнорує катастрофічну економічну ситуацію і соціальні права громадян Російської Федерації. Діючи за принципом – розширення російських кордонів понад усе – він поставив Росію на грань краху, але продовжує грати у «великого лідера», який диктує свої умови світу.

Напавши підступно на Україну Російська Федерація не тільки опинилася з Заходом на протилежних моральних полюсах, а й порушила стратегічний баланс між США, НАТО і Росією, одночасно викликавши цим критичну перевантаженість своєї економіки витратами на військову сферу, яку не здатна довго витримати. І якщо головною метою Путіна є закриття назавжди проекту Росія, то саме так він і мав би діяти.

Довгостроковою метою Москви є змусити силою Україну провести внутрішні політичні зміни відповідно до інтересів Росії, а не інтересам України. І в Кремлі втратили здоровий глузд, якщо вважають, що після 337 років московського рабства, Україна погодиться на перетворення на васальну державу Росії.

А гібридна війна Росії з Україною перетворила навіть тих українських громадян, котрі до 2014 року нейтрально ставилися до Російської Федерації, на людей, які нічого спільного з Росією мати не хочуть ніколи.

Для українців РФ – це держава поза законом, яка через путінську тотальну корупцію і експансіоністську політику сама себе незабаром знищить.
Намагання Кремля раз за разом реалізовувати провальні ідеї у зовнішній політиці, призводять до фатальних помилок, які потім неможливо буде виправити.

Реагуючи на західну стратегію стримування провокаційними тактичними «перемогами» і послідовно ігноруючи стратегічні інтереси США і їхніх союзників в ключових регіонах світу, Росія так і не спромоглася стати ключовим учасником геополітичного світового пасьянсу.

При цьому вона порушила всі, колись узгодженні на міжнародному рівні, правила довгострокової регіональної та глобальної безпеки.
Не перестаючи втручатися у внутрішні справи країн, котрі розташовані поряд з РФ, Росія цілеспрямовано провокує негативну реакцію світової спільноти на її провокаційні дії, які в Москва видає на своє повернення на міжнародну арені в якості наддержави.

Хоча, після російського вторгнення в Україну, скоріше правильно було б говорити про повернення Росії в якості непрогнозованої тоталітарної держави, яка прагне нав’язати свої порядки всім, хто слабший за неї.

А у випадку з Україною, Москва весь час продовжує свої підступні спроби підірвати ще незміцнілу українську демократію з середини, поширюючи російську пропаганду, дезінформацію і фальшиві новини.

Проте чистий результат такої  «роботи» виявився вкрай негативним, оскільки російські «фахівці» з українського питання часто доносять до вух Путіна саме те, що він хоче від них почути, а не те, що в Україні в дійсності відбувається.

Застосовуючи подібні методи аналізу ситуації під своє бачення України, ці «експерти» провокують путінське оточення на, як їм видається, ефективні кроки, котрі щоразу виявляються провальними.

Як і всі диктатори, Путін допустився основної помилки, що найбільше він довіряє своїй інтуїції. І навряд чи знайдуться в його оточенні ті, хто наважиться сміливо викласти йому свою позицію стосовно реальних справ. Таким чином одні гігантські прорахунки, закономірно, тягнуть за собою інші.

Путінські штатні пропагандисти видають його ледве не за геополітичного генія. Але початкова в’яла відповідь на його агресивні кроки була пов’язана з тим, що західні лідери не були готові зупинити його раніше, тоді, коли треба було це зробити.

Путін сприймає бездіяльність, як знак слабкості, а притаманний диктаторським хижакам інстинкт, підказує йому продовжувати нарощувати агресію доти, поки не буде адекватної відповіді.

І тільки в останній час Захід почав прокидатися, нарешті усвідомивши, яку небезпеку представляє російський «лідер» і угрупування в політичному істеблішменті, які висунули і підтримують його.

Втім, намагання Путіна змусити Захід поступитися принципами, свідчать, що він не отримує достовірної і справжньої інформації про настрої і ймовірні реакції західних країн на його провокаційну поведінку.

Не можна обійти увагою ще одну дуже важливу причину майбутнього падіння режиму Путіна і Росії. Путін дуже швидко розтринькав державні грошові резерви на закордонні військові вторгнення, воєнні витрати і спортивні заходи.

Водночас зростаюча корупція, падіння світових цін на нафту і скорочення виробництва у промисловому комплексі, вимивають можливість зростання російської економіки та наближають російську державу до банкрутства. Що, швидше за все, призведе до спроб повалення путінського режиму силовим шляхом.

Путін порахував, що не має часу на довгу дорогу для повернення Росії впливів на світову політику, які мав СРСР. Тому він вирішив зіграти на короткій дистанції для досягнення своїх цілей.

Московська влада користується тим, що в Російській Федерації фактично вже немає незалежних ЗМІ, а Останкіно бомбардує населення телевізійною міфологією про Путіна.

У якого стійкий комплекс неповноцінності через його невеликий зріст. Це можна визначати, як «синдром маленької людини».

І в даному випадку цій стійкий комплекс наклався на те, що Путін керує найбільшою за своєю територією державою, де багато нафти і газу.

За таких обставин тільки «маленька людина» відчуватиме себе незадоволеною і невпевненою, постійно шукаючи якісь нові територіальні надбання, як це трапилося у випадку з українським Кримом і частиною Донбасу.

Путіну тому вдалося так довго зберігати свій контроль над Росією, бо що його тоталітарно-антилюдяний режим пристосувався до сучасних світових реалій.

І ця «стійкість» режиму визначається частковою втратою Заходом своєї головної функції, яка за часів президентів США Трумена, Ніксона і Рейгана проявлялася в нетерпимому ставленні до комунізму, нацизму і тоталітаризму. У які одежі вони б не намагалися рядитися.

Імперія зла нікуди не поділася, вона тільки імітувала своє зникнення.
І Путін не може зрозуміти, що вся агресія, хакерство і дезінформація стосовно демократичного світу не допоможе Росії, яка не здатна виграти в Заходу з тієї ж причини, з якої програв свого часу Радянський Союз. Відсутності ресурсів для цього і надійних союзників, яких у путінського режиму сьогодні просто немає.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Китайська анексія Тайваню стала б величезним дестабілізуючим фактором

Віктор Каспрук

Сполучені Штати уважно стежать за китайськими намірами щодо Тайваню, побоюючись, що зростаюча військова сила Пекіна може збільшити ризики того, що він зможе одного дня розглянути питання ліквідації самоврядування острова, взявши його силою під свій контроль.

Як передає агентство Reuters, високопоставлений представник оборонної розвідки США, який виступав перед журналістами за умови анонімності, не передбачав, що військові, відомі як Народно-визвольна армія Китаю (НВАК), підуть на такий крок, але сказав, що така можливість є найбільшою турботою, коли Китай розширить і модернізує свої військові спроможності.

На його думку, «Найбільше занепокоєння викликає те, що … вони досягають того рівня, коли керівництво НВАК може фактично сказати Сі Цзіньпіну, що вони впевнені в своїх можливостях», – сказав чиновник.

Що така небезпека дійсно існує, можна зробити висновок з того, як настійливо Китай наполягав на передачі йому Гонконгу і Макао.  Тому втрата Тайванем його суверенітету може стати тільки питанням часу, якщо Пекіну дадуть можливість безперешкодно укріплювати свої стратегічні позиції у Південно-Східній Азії.

І якщо раніше головним стримуючим фактором китайського вторгнення до Тайваню була колосальна військова перевага США в порівнянні з Китаєм і 7 флот США, то тепер в Пекіні почали вважати, що розрив у військовій сфері з Америкою різко зменшився.

Очевидно, що китайська анексія Тайваню стала б величезним дестабілізуючим фактором не тільки для Південно-Східної Азії, а й всієї світової політики.       А намагання Китаю повернути Тайвань у «рідну гавань» небезпечне ще й тим, що пекінське керівництво часто переоцінює свої можливості і сили.

Адже в прямому зіткненні – американська армія проти китайської армії – головну роль відіграватиме не чисельність армії, а наявність сучасної зброї нового покоління. Вона є у США, а китайці часто видають за модерне озброєння радянські копії 70-тих років, надавши їм сучасного дизайну.

Фундаментальною причиною протистояння з обох боків Тайванської протоки є те, що Китай сприймає Тайвань не лише як частину своєї території, яка від нього незаконно відкололася, а й форпост Заходу. Тоталітарний режим не хоче змиритися з тим, що поруч знаходиться ще одна держава китайців, але з ліберально-демократичною владою.

Образно кажучи Китай – це тигр, який підбирається до своєї жертви через високу траву, але ще не готовий напасти, не будучи повністю впевненим в тому, що не отримає жорстку відсіч.

Поки що Пекін маневрує і залякує тайванців загрозою неминучого нападу, сподіваючись, що намагання частини тайванського політикуму не провокувати агресора, здатне привести до того, що КНР зможе контролювати уряд Тайваню, а це згодом підштовхне Тайбей до добровільної капітуляції.

Подібні сподівання китайського керівництва підживлює і зростаюча економічна інтеграція тайванських фірм з Китаєм, котрий прагне прив’язати Тайвань до себе економічно. В Пекіні хочуть вирішити глобальне політичне питання застосовуючи економічні важелі. Для Китаю Тайвань це щось на кшталт китайської Судетської області. І президент Сі Цзіньпін, маневруючи, просто намагається звести до мінімуму ризик і максимізувати прибуток від захоплення Тайваню.

Водночас реальна ситуація в самому Китаї не є такою стабільною, як її прагне видати його пропаганда. Існує надутий «фінансовий пузир», який здатен прорватися в будь-який момент, а також етнічно неоднорідне і неспокійне населення та величезна нерівність у розвитку між внутрішніми і прибережними провінціями.

Тому, у разі вторгнення в чужу країну, як це вже відбулося з Росією, може розкритися справжня ситуація в КНР, бо зараз Китай себе позиціонує на світовій арені як «наддержаву». І тоді їм буде дуже важко знайти способи збереження свого обличчя.

Адже нині Китай виглядає таким могутнім і сильним, бо його пропагандистська машина проводить велику роботу по проектуванню на інформаційний простір уявного поверхневого фасаду китайської сили і влади. Дійсність є зовсім не такою. Чим можна пояснити чому китайці так ревниво ставляться  до процвітання своїх більш багатих, більш освічених і успішніших тайванських сусідів.

Що будуть робити китайці після «возз’єднання» тайванці добре побачили на прикладі процвітаючого свого часу  Гонконгу. Еліти якого материковий Китай поступово заміняє, виборча система все більше підпорядковується Пекіну, а обіцяне самоврядування стає схожим на фарс.

Ризики такого «об’єднання» для політичних і бізнесових еліт Тайваню становить і те, що не всі вони готові до різкого переходу від демократії до деспотичних методів управляння територіями, котрі запроваджені у КНР. А це спровокує відтік найбільш дієвої і працездатної частини тайванців поза межі країни.

Якщо ж говорити про історичну хронологію, то китайці ніколи не були корінним населенням Тайваню. Аборигени-тайванці, які тисячоліттями жили на цьому острові – це австронезійські племена. У XII столітті Тайвань був офіційно включений до складу Китаю в якості частини провінції Фуцзянь. Далі з кінця XVI – початку XVII століть на Тайвань вторгалися інші іноземні завойовники, і після голландської і іспанської колонізації, тільки у 1683 році Тайвань був приєднаний до імперії Цин. І це за 200 років цинського панування китайці стали більшістю населення острова, а корінні його мешканці були знищені, асимільовані або витіснені в гори.

Після того, як в 1895 році Цинська імперія програла японсько-китайську війну, Тайвань перейшов під владу Японії. Яка ціною великого кровопролиття, тільки у 1902 році, змогла взяти його під свій повний контроль. Японська окупація тривала до 1945 року. Таким чином фактична кількість часу під китайським правлінням не була дуже тривалою і права Китаю на Тайвань є досить сумнівними.

Від 1949 року, коли Тайвань став притулком для Чан Кайши та його партії Гоміндан, після того, як комуністи вигнали їх з материкового Китаю, ця країна еволюціонувала від диктатури генералісимуса до найбільш процвітаючих і успішних країн Східної Азії. І його політична, економічна і соціальна культура докорінно відрізняється від материкових стандартів.

І якщо гіпотетично припустити, що вторгнення на Тайвань було б успішним, після великих людських втрат в китайській армії і значних економічних витрат на анексування острова, то що пекінський уряд збирається робити далі. Масово вивозити населення до «таборів перевиховання», як це він робить з уйгурами?

Таким чином Китай може втратити важливого торгівельного партнера, а натомість отримає 23 мільйони тайванців, які не сприйматимуть диктат комуністичної партії і чинитимуть спротив масовому переселенню на їхню територію материкових китайців.

Тому стратегія Китаю полягала в нарощенні партнерства з Тайванем, щоб таким чином поступово об’єднати дві економіки, а потім використати економічні зв’язки, аби  примусити тайванців до політичного союзу, який мав би стати першим кроком до добровільного об’єднання двох держав.

На те, що Пекін не має резервного сценарію добровільного змушення передачі «ключа» від острова, свідчить наростання агресивної риторики з боку КНР, щоб залякати тайванців небезпекою вторгнення, і таким чином підштовхнути їх змиритися з неминучістю цього аншлюсу.

Можливо, частина китайських військових вважає, що погляди людей змінюються під час атаки і тайванці будуть змушені погодитися з таким розвитком подій.  Але в реальності все є зовсім інакше.

По-перше, територіально Китай є великою країною і багато його військових прив’язанні до місць своє дислокації. Таких, як північно-західні провінції, кордон з Північною Кореєю і Тибет. Також існує реальна небезпека втрати контролю за ситуацією, особливо в Сіньцзян-Уйгурському автономному окрузі, де Китаї тримає десятки тисяч військовослужбовців, основним завданням яких є «забезпечення порядку».

По-друге, ніхто напевно не знає, якою буде відповідь США та їх союзників на китайське вторгнення до Тайваню. І сумнівно, що в Пекіна є прорахований план, як діяти коли втрутяться американці. Якщо вони об’єднають спільні сили, щоб захистити Тайвань, це може стати повною катастрофою для Китаю.

По-третє, не менш важливою частиною є міжнародна реакція, особливо в країнах, котрі розташовані поблизу Китаю. Можна пригадати, як самочинне захоплення спірних островів в Південно-Китайському морі спровокувало антикитайські протести в країнах Південно-Східної Азії. А вторгнення на Тайвань може викликати масові заворушення проти Китаю та китайських компаній у цих країнах. Санкції та бойкоти матимуть серйозні економічні наслідки для економіки Китаю.

Не говорячи вже, що це здатне викликати антикитайські (або фактично проти Комуністичної партії Китаю) повстання в Гонконгу і Макао.

В той час, коли китайська влада вважає Тайвань свою провінцією, більшість держав світу визнає його незалежною державою. І тайванці не бажають експорту на свої землі подоби Культурної революції, адже іншими методами з інакомислячими комуністична китайська влада діяти не здатна.

Подальша доля Тайваню залежить від твердої і послідовної позиції адміністрації президента США Дональда Трампа з «тайванського питання». Якщо ж в Пекіні відчують слабинку Вашингтону або втрачання інтересу американців до Тайваню, то це здатне підштовхнути Китай до захоплення острова.

Зараз КНР дотримується довгострокової стратегії повільної економічної, соціальної і навіть політичної інтеграції з Тайванем. Це може продовжуватись доти, поки Тайвань не зробить щось таке, що Пекін вважатиме необдуманим. Після чого він здатен вдатися до економічних заходів, а потім і до обмеження судноплавства в Тайванській затоці.

Насправді мова йде не тільки про Тайвань. А про те, хто буде домінувати у західній частині Тихого океану. Китай не хоче миритися з великою присутністю Америки в Південно-Східній Азії, американським Тихоокеанським флотом і альянсами США з Японією, Південною Кореєю, Австралією, Тайванем і Філіппінами. Тому «вибиття» Тайваню з цієї обойми могло б стати першим кроком до переформатування сил у цьому регіоні.

«Тайванське питання» сьогодні є значно більшим ніж регіональна проблема для суміжних держав. У сучасному світі, де все взаємопов’язано, загроза вторгнення до Тайваню має змусити сусідні з Китаєм країни задуматись над тим, що вони можуть стати наступними.

Захоплення Росією українського Криму здатне розглядатися Китаєм, як модель, котру можна спробувати повторити. Але будь-хто з тайванців, хто б вважав, що Тайвань може бути сумісним з китайською системою, мав би подивитися, що сталося в Гонконзі, незважаючи на запевнення Китаю про дотримання принципу «одна держава – дві системи».

Китай приміряється «прирости» Тайванем, і, щоб цього не сталося у найближчому майбутньому, потрібно щоб американські союзники в цьому регіоні, включаючи Японію і Південну Корею, приростали не тільки економічною, але й військовою силою.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін починає утилізувати росіян

Віктор Каспрук

Те що Путін весь час готовий запроваджувати чергові нововведення в російській економіці, відомо вже давно. Тому економіка Росії постійно перебуває в стабільному кризовому стані.

Але найбільшим його «досягненням», котре зачепило буквально усі найуразливіші верстви російського соціуму, стало «патріотичне знищення» імпортних продуктів.

І Путін не тільки не хоче відмовлятися від подібної «традиції», але і всіляко пропагує такі незвичайні надзвичайні підходи.

Так сьогодні, на пленарному засіданні форуму «Деловой России» в Москві, він буквально заявив таке»: «Іноді з точки зору економіки краще щось пустити під ніж, ніж просто роздати. Як це не дивно звучить. Тому що це збереження робочих місць, збереження певного рівня рентабельності виробництва, цінової політики і так далі».

Слова Путіна не можуть не захоплювати. Адже це не що інше, як чергове відкриття в галузі економіки, за яке довічного президента Росії вже зараз потрібно якомога швидше висувати на Нобелівську премію.

І головне що це необхідно вчасно запатентувати, аби його колеги, а особливо венесуельський диктатор Ніколас Мадуро, не перехопили таку історичну ініціативу.

Але це ще далеко не все. Коли населення в російській глибинці потерпає від нестачі харчів, а іншими словами починає голодувати, за словами Путіна, хоча це може звучати «не дуже комфортно і благопристойно», проте це дає зростання економіки, і в кінцевому підсумку від цього виграють люди.

Таким чином, запустивши проект утилізації санкційних продуктів, Путін починає утилізувати і населення Російської Федерації.

Нехай люди не мають необхідної їжі, але він наводить, як позитивний приклад й обмеження гуманітарної допомоги з-за кордону.

Як зазначив Путін, з одного боку, мова йде про безкоштовне молоко, в чому немає нічого поганого, але з іншого боку, це розоряє вітчизняних молочників. «Ретельніше треба», – сказав Путін.

І він абсолютно при цьому не розуміє, що ця гуманітарна допомога мала б надходити тим, хто після його протистояння з усім світом, просто не може дозволити собі таку «розкіш», як купити молока.

Звісно, що цинізму кремлівського старця немає меж. Проте те, що відбувається нині в Росії це не справа тільки самого Путіна.

Виглядає на те, що Путін і його оточення готові перевести більшість росіян на «освенцимський пайок», бо головне для них демонструвати всьому світу «велич Росії», у яку ніхто, правда, крім них самих не вірить.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін перетворив Росію на диктатуру, яка здійснює терористичну діяльність

 


Радіо Свобода  08  Січня  2019

Віктор Каспрук

Путін дуже «своєрідно» зрозумів процеси сучасної глобалізації. Його геополітична стратегія, замість тісного кооперування Росії з розвиненими державами світу та інтеграції Російської Федерації до міжнародної економічної системи, полягає в фінансуванні та участі у проксі-війнах, підтримці диктаторських режимів та анексії чужих територій.

Усе це несе тільки біди і страждання російському народу. «Бідоносець» Путін вже давно перетворив Росію на терористичну диктаторську державу.

А його режим, який організовує конфлікти скрізь по світу, намагається видати Росію за наддержаву.

Сучасне імперське месіанство – це путінський політичний коктейль із перелицьованого самодержавства, котре приправлене протухлою радянщиною.

Представники його режиму дуже бояться народу. Вони оточили себе потрійним колом охорони.

А сам Путін наважується з’являється на людях тільки в оточенні статистів з ФСБ, котрі зображають простих трактористів, комбайнерів та інших доярок-рибалок в чині, не нижче майорського.

Путін ввів тероризм в ранг державної політики

Під час правління Путіна в Росії тероризм введений в ранг державної політики і став інструментом проведення зовнішньої антицивілізаційної діяльності Російської Федерації.

До далеко не повного переліку такої діяльності Росії можна зарахувати: силове виведення з під контролю Молдови Придністров’я, відторгнення від Грузії Південної Осетії під час російсько-грузинської війни 2008 року, анексію українського Криму і окупацію третини Донбасу в 2014 році, незаконне вторгнення Росії в Сирію в 2015 році задля збереження при владі диктатора Башара Асада.

А також збиття малайзійського літака Boeing 777, коли загинули 298 цивільних осіб, озброєння терористичного угруповання «Талібан» в Афганістані, в результаті чого вбивають американських військових, тісна співпраця в Сирії з провідною терористичною силою світу ліванською «Хезболлою», фінансова підтримка та озброєння режиму венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро, і ліквідація терористичними методами неугодних Путіну опонентів його владі. Останнім з яких стало отруєння на території Великої Британії Сергія Скрипаля і його доньки.

Репутаційні ризики, які виникають у всіх, хто хоче співпрацювати з Росією, роблять її токсичною не тільки для банків і корпорацій, а й для тих небагатьох світових політичних діячів, котрі готові мати справу з Путіним.

Не дивлячись на те, що росіяни матимуть запаси газу і нафти ще довго, іміджеві втрати здатні стати для майбутніх фінансових партнерів непереборною перешкодою для ведення будь-яких справ і бізнесу з Російською Федерацією.

Москва намагається «влізти» скрізь

«Нерукопотисний» Путін, котрий «заточив» Росію на нахабну агресію і дестабілізаційну діяльність, не враховує одного чинника, що коли Кремль і далі продовжуватиме в такому ж дусі, то приймати його будуть хіба що в Північній Кореї, Ірані, Сирії, Судані, на Кубі і у Венесуелі.

Москва намагається «влізти» крізь. У Східну Європу, на Близький Схід і Латинську Америку.

І саме ісламський фактор став основним козирем Кремля в його експансіоністській близькосхідній політиці.

Адже не дивлячись на гучні заяви Москви щодо необхідності боротьби з терористами у близькосхідному регіоні, Росія не тільки не співпрацює із Заходом у боротьбі проти загрози радикального ісламу, а насправді реалізує амбівалентну політику, яка не завжди відповідає її власним потребам перед лицем цієї небезпеки.

Не дивлячись на тенденції радикалізації мусульманського фундаменталізму на Кавказі, Путін часто воліє заплющувати очі на те, як там ведуть себе потенційні джихадисти

Оскільки підґрунтя такого підходу полягає в чіткому політичному інтересі Росії щодо збереження свого позитивного іміджу в мусульманському світі.

У цьому контексті для Кремля значно важливішим є не перезапуск мирного процесу між Ізраїлем і палестинцями, а можливість через свою агентуру зберігати російський вплив на представників палестинського руху «Хамас», який у світі зараховують до терористичних організацій.

І це важливо не тільки для демонстрації «провідної ролі» Росії на міжнародній арені.

Під час розігрування Російською Федерацією «сирійської карти», Москва здатна підштовхнути «Хамас» до чергового ракетного обстрілу ізраїльської території зі Смуги Газа і спровокувати новий виток ізраїльсько-палестинського протистояння, відволікаючи цим увагу світової спільноти від подій у Сирії.

Сьогодні Путін користується послугами агентури, котра, починаючи ще з радянських часів, пройшла навчання у московських університетах імені Ломоносова або Патріса Лумумби.

У Москві навчалися сотні тисяч іноземців, які вивчили російську мову та прилучилися до «російської культури».

І певну частину з них було завербовано радянськими і російськими спецслужбами. Тепер кремлівці використовують ці корисні для себе «кадри» для поширення впливів Росії у світі.

Терористична діяльність Росії була б неможлива без вербування, підкупу, залякування і компрометування тих, хто потрібен їй на місцях.

Росію потрібно розглядати як терористичне організоване угруповання

Якщо пригадати, що Росія є правонаступником тоталітарного СРСР, який вдалося створити після захоплення влади в Російській імперії терористами-більшовиками на чолі з Леніним, то тоді дії Путіна стають зрозумілими.

Він діє цілком за стандартами своїх попередників, котрі вважали, що задля досягнення своїх цілей можна робити будь-що, незважаючи на погляди, прагнення, а головне – життя мільйонів людей.

Таким чином, Росію потрібно розглядати не як державу, а як терористичне організоване угруповання, котре прикриває свої дії державними інституціями і конституцією.

Все це свого часу було пророче описано в романі Достоєвського «Біси». А «біси путінізму» тільки збільшили поділ людей на ворогів та друзів, посилили романтизацію насильства і святкування «перемог», яких насправді ніколи не було.

Панування небагатьох обраних і культ особи Путіна, запущений телевізором, при кардинальному погіршені економічної ситуації в Росії, здатні спровокувати початок внутрішнього терору в РФ, і світ до цього має бути готовим.

Тому великою помилкою є сприймати Путіна і його спільників як адекватних політиків, з якими, за певних умов, можна вести справу.

Тільки визнавши публічно, що Путін злочинець і крадій, котрий перетворив Росію на клептократичну і терористичну державу, агресивність якої вже перевершила «стандарти» колишнього СРСР, можна визначитися з тим, що ж робити далі.

Не варто вестися на погрози та шантаж Москви, яка, коли побачить, що її хоч трохи бояться, нахабнітиме ще більше і більше.

Тому тільки значне збільшення санкцій щодо РФ до рівня, коли механізм розподілу благ в Росії почне остаточно пробуксовувати, здатне демонтувати негласну угоду Путіна з росіянами – «ми вам забезпечуємо певний рівень життя, а ви за це мовчите».

Лише загроза втратити контроль за ситуацією в Росії здатна спонукати російський політичний істеблішмент переглянути свою державну терористичну політику і підштовхнути його до спроби порозуміння із Заходом.

https://www.radiosvoboda.org/a/29696698.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путин превратил Россию на диктатуру, которая осуществляет террористическую деятельность

Радио Свобода  08  Январь  2019

Виктор Каспрук

Путин очень «своеобразно» понял процессы современной глобализации. Его геополитическая стратегия, вместо тесного кооперирования России с развитыми государствами мира и интеграции Российской Федерации в международную экономическую систему, заключается в финансировании и участии в прокси-войнах, поддержке диктаторских режимов и аннексии чужих территорий.

Все это несет только беды и страдания российскому народу. «Бедоносец» Путин уже давно превратил Россию в террористическое диктаторское государство. А его режим, который организует конфликты везде по миру, пытается выдать Россию за сверхдержаву.

Современное имперское мессианство – это путинский политический коктейль с перелицованного самодержавия, которое приправлено протухшей советчиной.

Представители его режима боятся народа. Они окружили себя тройным кругом охраны. А сам Путин решается появляется на людях только в окружении статистов из ФСБ, которые изображают простых трактористов, комбайнеров и других доярок-рыбаков в чине не ниже майорского.

 Путин ввел терроризм в ранг государственной политики

Во время правления Путина в России терроризм введен в ранг государственной политики и стал инструментом проведения внешней антицивилизационной деятельности Российской Федерации.

К далеко не полному перечню такой деятельности России можно отнести: силовой вывод из-под контроля Молдовы Приднестровья, отторжение от Грузии Южной Осетии во время российско-грузинской войны 2008 года, аннексию украинского Крыма и оккупацию трети Донбасса в 2014 году, незаконное вторжение в Сирию в 2015 году для сохранения у власти диктатора Башара Асада.

А также ответственность за сбивание малайзийского самолета Boeing 777, когда погибли 298 гражданских лиц, вооружение террористической группировки «Талибан» в Афганистане, в результате чего убивают американских военных, тесное сотрудничество в Сирии с ведущей террористической силой мира – ливанской «Хезболла», финансовая поддержка и вооружение режима венесуэльского диктатора Николаса Мадуро и ликвидация террористическими методами неугодных Путину оппонентов его власти. Последним из которых стало отравление на территории Великобритании Сергея Скрипаля и его дочери.

Репутационные риски, которые возникают у всех, кто хочет сотрудничать с Россией, делают ее токсичной не только для банков и корпораций, но и для тех немногих мировых политических деятелей, которые готовы иметь дело с Путиным.

Несмотря на то, что россияне будут иметь запасы газа и нефти еще долго, имиджевые потери способны стать для будущих финансовых партнеров непреодолимым препятствием для ведения любых дел и бизнеса с Российской Федерацией.

 Москва пытается «влезть» везде

«Нерукопожатный» Путин, который «заточил» Россию на наглую агрессию и дестабилизационную деятельность, не учитывает одного фактора: когда Кремль и дальше будет продолжать в таком же духе, то принимать его будут разве что в Северной Корее, Иране, Сирии, Судане, на Кубе и в Венесуэле.

Москва пытается «влезть» везде. В Восточную Европу, на Ближний Восток и Латинскую Америку.

И именно исламский фактор стал основным козырем Кремля в его экспансионистской ближневосточной политике. Ведь несмотря на громкие заявления Москвы о необходимости борьбы с террористами в ближневосточном регионе, Россия не только не сотрудничает с Западом в борьбе против угрозы радикального ислама, а на самом деле реализует амбивалентную политику, которая не всегда соответствует ее собственным потребностям перед лицом этой опасности.

Несмотря на тенденции радикализации мусульманского фундаментализма на Кавказе, Путин часто предпочитает закрывать глаза на то, как там ведут себя потенциальные джихадисты. Ведь основа такого подхода заключается в четком политическом интересе России по сохранению своего положительного имиджа в мусульманском мире.

В этом контексте для Кремля гораздо важнее является не перезапуск мирного процесса между Израилем и палестинцами, а возможность через свою агентуру сохранять российское влияние на представителей палестинского движения «Хамас», который в мире причисляют к террористическим организациям. И это важно не только для демонстрации «ведущей роли» России на международной арене.

Во время разыгрывания Российской Федерацией «сирийской карты» Москва способна подтолкнуть «Хамас» к очередному ракетному обстрелу израильской территории из Сектора Газа и спровоцировать новый виток израильско-палестинского противостояния, отвлекая тем самым внимание мирового сообщества от событий в Сирии.

Сегодня Путин пользуется услугами агентуры, которая, начиная еще с советских времен, прошла обучение в московских университетах имени Ломоносова или Патриса Лумумбы. В Москве учились сотни тысяч иностранцев, которые выучили русский язык и примкнули к «русской культуре». И какая-то часть из них была завербована советскими и российскими спецслужбами. Теперь кремлевцы используют эти полезные для себя «кадры» для распространения влияния России в мире.

Террористическая деятельность России была бы невозможна без привлечения, подкупа, запугивания и компрометации тех, кто нужен ей на местах.

 Россию нужно рассматривать как террористическую организованную группировку

Если вспомнить, что Россия является правопреемником тоталитарного СССР, который удалось создать после захвата власти в Российской империи террористами-большевиками во главе с Лениным, то тогда действия Путина становятся понятными. Он действует вполне по стандартам своих предшественников, которые считали, что для достижения своих целей можно делать что угодно, несмотря на взгляды, стремления, а главное – жизни миллионов людей.

Таким образом, Россию нужно рассматривать не как государство, а как террористическую организованную группировку, прикрывающую свои действия государственными институтами и конституцией.

Все это в свое время было пророчески описано в романе Достоевского «Бесы». А «бесы путинизма» только увеличили разделение людей на врагов и друзей, усилили романтизацию насилия и празднования «побед», которых на самом деле никогда не было.

Господство немногих избранных и культ личности Путина, запущенный телевизором, при кардинальном ухудшении экономической ситуации в России, способны спровоцировать начало внутреннего террора в РФ, и мир к этому должен быть готов.

Поэтому большой ошибкой является восприятие Путина и его сообщников как адекватных политиков, с которыми, при определенных условиях, можно вести дело. Только признав публично, что Путин – преступник и вор, который превратил Россию в клептократическое и террористическое государство, агрессивность которого уже превзошла «стандарты» бывшего СССР, можно определиться с тем, что же делать дальше.

Не стоит вестись на угрозы и шантаж Москвы, которая, когда увидит, что ее хоть немного боятся, будет наглеть еще больше и больше. Поэтому только значительное увеличение санкций в отношении РФ до уровня, когда механизм распределения благ в России начнет окончательно пробуксовывать, способно демонтировать негласное соглашение Путина с россиянами – «мы вам обеспечиваем определенный уровень жизни, а вы за это молчите».

Только угроза потери контроля за ситуацией в России способно побудить российский политический истеблишмент пересмотреть свою государственную террористическую политику и подтолкнуть его к попытке поиска взаимопонимания с Западом.

https://www.radiosvoboda.org/a/29696698.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін геополітичний торгівець розрухою, біллю і смертю

ПУТя

Віктор Каспрук

 Російський народ невиліковно хворий на імперіалізм. Саме цю хронічну хворобу росіян використовують Путін і його подільники для реалізації своїх шовіністично-імперських амбіцій.

Московська орда майже ніколи не вступала в бій з сильним супротивником чи тим, хто міг відразу ж дати відсіч агресору, як маленька Фінляндія.

Путін геополітичний торгівець розрухою, біллю і смертю. При цьому він все це робить посміхаючись з телеекранів.

Можливо Кремль і не бажає ізолювати Російську Федерацію. Але він з усіх сил прагне повернутися до формули, описаної англійським філософом Ісайєю Берліном в 1946 році: «Вона (Росія) готова брати участь у міжнародних відносинах, але при цьому хоче, щоб інші країни її справами не цікавилися.  Іншими словами, прагне відокремити себе від решти світу, при цьому не ізолюючись від нього». Так що,  Росія повернулася до міжнародних «стандартів» СРСР, який завжди жив за цією формулою?

В той час, коли позиції Путіна стають все більш слабкими, він активніше шукає конфліктів і зовнішніх ворогів, як один із способів зберегти свій режим.

Але найгіршим є те, що Путін хоче зруйнувати світ, такий, яким ми його знаємо. Це дії агресивної і небезпечної людини, що розпочала війну в Україні для того, щоб за будь-яку ціну утриматися при владі.

І було б дуже спрощено приписувати політичний «успіх» Путіна по зомбуванню росіян лише схваленням «німих людей». Можливо, насправді популярність кремлівського фюрера спирається на щось більше, ніж просто колективне оглуплення російської нації.

Історія хвороби – це не тільки той виклик, який кинув Путін демократичному світу, вправно зігравши на імперських шовіністичних амбіціях своїх співвітчизників.

Він кинув виклик російській історії та ідентичності, намагаючись вживити в мізки росіян бажане для них розуміння того, як вони бачать себе і месіанську роль Росії в світі.

Але ця месіанська роль ввела Російську Федерацію в штопор системної кризи. Тому попереду у путінського режиму немає перспектив, він приречений.

Інше питання, що ця криза може бути вирішена по-різному. І різні політично-силові угрупування, що потраплять в найбільш сприятливі для себе умови після  обвалу Росії, здатні, після перемоги в неминучій  боротьбі з такими ж угрупуваннями, повести нову систему по різних напрямках розвитку.

Після краху путінського режиму Росія може піти шляхом фашистської диктатури, може створити буржуазно-парламентську демократію, може вийти на соціал-демократичний шлях розвитку, або її візьме під свій контроль військова хунта.

Проте, варіантів збереження режиму вже немає – крах путінізму об’єктивний. Ніколи ще кримінальна мафія не могла створити стійкої держави, вона здатна тільки пожирати існуюче.

Але чи може бути путінська диктатура кращою за постпутінську анархію? Тому чи не варто вже зараз проаналізувати наперед можливі сценарії розвитку подій в постпутінській Росії? Адже досвід розвалу Російської імперії 100 років тому вчить, що подібний розпад може призвести до громадянської війни з мільйонними жертвами.

Путін, як і всі його колеги-диктатори, звичайно дуже поганий хлопець, але поки що йому вдається утримувати кришку на котлі кипіння народного невдоволення.

Чим може обернутися для сусідніх держав розпад Путінської імперії? Чи готові сьогодні Україна і її європейські сусіди прийняти і розмітити мільйони російських біженців, після того, як Росія почне розпадатися? Ці питання є дуже важливими.

Оскільки мирні варіанти «розпаювання» Російської Федерації можливі лише у тому разі, коли московські еліти узгодять порядок виходу суб’єктів федерації з формально федеративної держави. Яка насправді ніякою федерацією не є і ніколи не була. А до цього в Кремлі ще явно неготові.

По суті, путінська Росія – це дрімуче середньовіччя з абсолютною монархією в особливо збоченій формі. До того ж, в РФ зруйновано повноцінне функціонування інститутів держави, ліквідований поділ повноважень гілок влади і зметена незалежність державних інституцій.

Аналогічно до того, якщо б в  машині (яка колись хоч якось, але все ж їздила), демонтувати колеса, кермо, фари та іншу технічну начинку, приробити дерев’яні колеса і запрягти в неї трійку коней. Проте, це вже буде не автомобіль (держава), а трійка (недодержава Русь-трійка), керована шизофренічним  ямщиком з КГБ.

Хоча в дійсності імперська російська система увійшла у в кризу ще 28 років тому. З  1991 вона стрімко руйнувалася і трансформувалася, потім падіння сповільнилося (майже зупинилося) завдяки сприятливим зовнішнім факторам у вигляді різкого подорожчання світової ціни на нафту і газ.

Зараз знову імперія увійшла в штопор кризи, оскільки немає ідеї розвитку яка б тримала разом таку величезну країну, куди силою були зігнані раніше сотні поневолених народів.

Після розвалу СРСР пострадянському істеблішменту вдалося, через ряд структурних трансформацій, утворити нову систему, котру умовно можна визначити, як «mafia state».

Тільки ця система виявилася нестійкою і теж зжерла весь внутрішній ресурс. Тепер вже руйнується вона, і її руйнування призведе до нового розпаду, який стане  фатальним для Російської Федерації.

Свого часу Росія проходила вже брежнєвський застій і андроповсько-устинівську авантюру вторгнення до Афганістану.

Здавалося б, у населення на підсвідомому рівні повинен був виробитися інстинкт до подібного роду речей, а у можновладців вистачати мудрості і розважливості не повторювати минулі помилки.

Та в Росії всі дуже швидко забули про минулі трагічні прорахунки і знову оскаженіло вимагають величі.  Але коли Москва знову з захватом наступає на ті ж самі граблі, кінцевий результат буде цілком закономірним.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Історія Путіна підходить до кінця: так вже було з Іваном IV Грозним та Павлом І

putin

Віктор Каспрук

Путін став сучасним політичним Геростратом. Яку спадщину залишить Путін після себе своїй країні? Бідність, «убиту» економіку, етнічну ворожнечу. Тільки з точки зору Герострата таку поведінку можна назвати раціональною.

У нього зараз тільки одна мета, за будь-яку ціну зберегти свою владу. І це єдине,  що цікавить Путіна. Його явно  не хвилює, як живуть і як будуть жити росіяни. Чи  залишиться взагалі Росія? Чи продовжиться її розпад, який триває вже 150 років? Адже 150 років тому територія Російської імперії була на майже 10 відсотків більшою.

І 150 років тому все також почалося з Криму. І довелося, програвши війну в Криму, продавати Аляску, оскільки сил на її утримування та фінансування вже не було. Схоже, що і зараз Росія наступає на ті ж самі граблі.

При чому «ахіллесовою п’ятою» режиму Путіна стала демографія. А це означає, що при такому катастрофічному зменшенні населення Російської Федерації, Москві все важче і важче буде утримувати під своїм контролем загарбані попередниками величезні території.

Вимирання населення Російської Федерації почало відбуватися в геометричній прогресії і вже стає загрозою для її національної безпеки. І тут вже ніяк не здатен допомогти значний приплив мігрантів, який стимулював Путін, щоб врятувати ситуацію.

Адже, образно кажучи, Путін обмінює інженерів на двірників. Інженери і науковці виїздять за кордон, а до Росії, на заміну їм, приїздять таджицькі двірники.

Таким чином, завдяки путінському режиму, цілком можна говорити про повзучу декваліфікацію жителів Росії.

Путін тому виганяє кваліфікованих спеціалістів, бо йому потрібне малограмотне покірне населення. Але цим він лише пришвидшує крах свого режиму.

Власне, манкуртизація населення – це саме те, чим завжди займалося ФСБ (КГБ – НКВД – ОГПУ). Вигнання мислячого класу, інтелектуалів, інтелігенції, науковців, призводило до Новочеркаської кризи, до талонів на масло і ковбасу, а в новітній російській історії до згоряння вкладів Пенсійного фонду і до можливого дефолту.

І на сьогодні більше третини молодих росіян, незважаючи на «перемоги» Путіна, мріють втекти з Росії подалі від режиму ФСБ.

Чекістська хунта вже нездатна утримувати ситуацію під контролем навіть силовими методами. А окупація Криму повернулася наближенням економічної катастрофи в  самій Російській Федерації.

Те, що Путін вже став «кульгавою качкою» почали розуміти навіть у Кремлі. І все питання в тому – до якого часу він дотягне? Можливо, до 23 лютого або до 9 травня. Економіка Росії під Путіним неухильно котиться вниз, але коли росіяни масово почнуть прозрівати?

Адже путінська безнадійно зіпсована політична карма не мусить стати «каменем», який трагічно потягне всю Росію на історичне дно.

Путін вів себе усі ці роки так, що ніби він і Росія – це єдине ціле. І головна геополітична інтрига в тому, чи закінчиться з кінцем Путіна сама Росія?

Проте, варто пригадати, що для того, щоб вийти з війни, отримати перепочинок для відновлення сил, зберегти режим, Ленін у 1918 у році підписав Брестський мир. Для Росії тоді це був важкий сепаратний договір з відчутними територіальними втратами.

У нинішньому випадку перепочинку Путіну ніхто не дасть. Російській Федерації повірили в 1991, надали їй шанс розвиватися в демократичному ключі. Тепер цілком зрозуміло, що таке рішення було помилковим. Росію слід було роззброювати так само, як і інші колишні республіки СРСР. Зараз це необхідно буде виправити.

У 2000 році Путін взяв на себе величезну відповідальність за трансформацію і модернізацію РФ, а виявився нікчемою, мерзотником і казнокрадом, котрий втягнув країну в геополітичні авантюри та знищує й добиває її економіку.

Всі ці довгі роки Путін дотримувався поведінкового сценарію, типового для вихідця із соціальних низів. З часу, коли він поклав до сейфу перший незаконно привласнений мільйон, йому хотілося все більше, а безмежні диктаторські повноваження відкривали для грабунку держави все нові і нові можливості. Тепер починає діяти закон бумерангу, настає момент розплати за всі скоєні злочини.

Очевидно, що ні на яку ротацію влади в Росії узурпатор ніколи не погодиться. І якби в Російській Федерації були здорові сили, то Путіна потрібно було б заарештовувати і судити народним судом совісті та здорового глузду, як злодія і вбивцю,  з відповідним вироком – довічне ув’язнення в російській в’язниці.

Тому «Хто винен?» і «Що робити?», як і за часів Герцена і Чернишевського, залишаються найпопулярнішими питаннями в середовищі тих, хто прагне до змін в Росії.

Наразі ситуація з довічним правлінням Путіна вже явно перезріла. Вона дуже нагадує ту, яка була напередодні замаху на Гітлера у 1944 році.

Не виключено, що російські еліти, в найближчий час, вирішать силовим шляхом замінити кремлівського правителя. І «прибрати» його можуть тільки свої, оскільки чужих до нього просто не допускають. Прокляття будь-якої влади, що зраджують завжди найбільш близькі і довірені люди.

Тоді найбільш довірене оточення Путіна, на чолі з колишніми генералами КГБ Івановим, Патрушевим і Бортніковим прийме історичне рішення з приводу того, що Путін не мусить живим попасти до Гааги. А далі вже справа техніки.

Якось так само собою трапиться, що пристарілий російський лідер (в передвесняному емоційному пориві, не розрахувавши свої фізичні сили), просто невдало впаде на татамі на тренуваннях з дзюдо і «скрутить» собі в’язи.

Хоча не можна виключати і більш «класичні» методи російської заміни правителів, котрі включають в себе шарф табакерку чи «інфарктний чай».

Історія Путіна підходить до кінця. Так вже колись було з Іваном IV Грозним та Павлом І, бо ніхто не може правити вічно.

І зараз настає саме той момент, коли інтереси рядових росіян і представників політичного істеблішменту збігаються: Путіна потрібно видалити з політичного тіла Росії, як ракову пухлину.

Бо чим довше Путін буде залишатися при владі, тим більшу ціну за його злодіяння доведеться заплати росіянам.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

2019: росіянам доведеться заплатити «податок на велич»

Велич ПУТІНА

Віктор Каспрук

Починаючи від 2014 року Росія робить щодо України помилку за помилкою. І чим більше вона тисне, відбирає силою території і створює штучні проблеми для Української держави, тим більше Україна сходить з «російської орбіти», на якій, на думку Кремля, мала б перебувати вічно.

В історії немає жодного прикладу, коли Москва визнала б свою помилку. Це один з фундаментальних принципів Третього Риму – ніколи своїх помилок не визнавати, заперечувати очевидне, постійно брехати і викручуватися.

З усього цього, власне і починалася московська історія, коли улус Джучі раптом перетворився на «борця з ординським ярмом».

Схожий фокус потім повторився і в 1941 році, коли тоталітарний СРСР, після того, як розв’язав Другу світову війну на пару з Німеччиною, раптом став «борцем за мир у всьому світі».

Горбатого, як відомо, тільки могила виправить. Бо як би не називалося територіальне утворення, котре знаходиться на території сучасної Росії, Російська імперія, Радянський Союз чи Російська Федерація, імперськість, у тій або іншій формі, всерівно залишається домінуючою.

І основна помилка полягає в тому, що багато хто вважає, що зло в Росії – це влада. А от буде хороша влада – і все буде інакше.

Але головне в тому, що імперська шовіністична система, яка закладена ще в ординські часи, не може існувати без агресії назовні.

«Народ-богоносець» потребує постійних завоювань і «перемог» над оточуючими його «ворожими силами».

А забери усе це у Москви і вся її вдавана велич «здується» в один момент.

Тож найкращий варіант вирішення «російської проблеми» полягає в тому, щоб перекрити Кремлю будь-яку можливість продовжувати свої авантюри.

Створивши для цього такі умови, за яких Росія, задля культивування своєї псевдовеличі, ніколи більше не зможе вести агресивні війни, силою знищувати державність інших країн і захоплювати чужі території.

У цьому контексті головним питанням стає – чи не пора вводити ембарго на російські енергоносії? Подібно до того, як свого часу було прийнято ембарго щодо Ірану.

Оскільки санкцій, котрі запроваджені  щодо Росії міжнародною спільнотою, явно недостатньо. Москва ніяк не хоче поступитися своїми експансіоністськими імперськими принципами і полишити територію України.

Можливо, що це б змогло нарешті отверезити Путіна і його найближче кремлівське оточення.

Довічний президент Росії опинився у дуже важкій ситуації. Його рейтинг неухильно падає, а стан економіки Російської Федерації близький до критичного.

І дуже схоже на те, що у Путіна немає ніякого плану, просто він не знає що робити далі. Він намагається перегрупувати свої основні сили і підтягнути резерви і ресурси, які у нього ще залишилися.

Нафта дешева, фінансових надходжень стає все менше і менше. Що далі робити Путіну до кінця не ясно, спробував кілька разів створити складну ситуацію для України, а вийшло для Росії тільки гірше.
Йому потрібна якась нова ідея, новий задум, з яким він прогримить на весь світ. І нікому не відомо, що ще він здатен уткнути, і ще що він захоче спробувати зробити.

При цьому путінський міф нікуди не зник, і він продовжує щодня транслюватися по російським телевізійним каналам. Це міф про непогрішимість і всемогутність Путіна, якого просто ніким замінити на російському троні.

Цей міф міцно засів в головах пересічних росіян, в яких поняття російський і радянський міцно злилися в одне нерозривне ціле.

Тому, для зомбованої ТБ частини населення Росії, падіння режиму Путіна може стати трагедією. І хоча економічні санкції Заходу почали давати свої перші плоди, росіяни ще не готові повністю визнати до якої катастрофи їх привело безальтернативне правління узурпатора влади.

Кінець путінізму можна уявити, як природний кінець системи, елементи якої почали втрачати свої функції і взаємні зв’язки між собою. Хаос і безпорядки почнуть наростати, виконавська дисципліна стрімко падати, а мотивації зникати.

Одночасно високі ціни рано чи пізно зроблять товари, котрі лежать на полицях магазинів, незатребуваними бідніючим населенням.

Звичайно, промтовари можуть лежати роками, але продовольчі мають конкретні терміни придатності. Почнуть «прогорати» торгові точки і виробники товарів. Після чого на полицях залишаться консерви з кількою в томаті, перловка і, можливо, горілка.

Всю решту будуть «викидати», тобто підвозити до магазинів і розкуповувати минаючи склади. Росіяни усе ця проходили в останні роки існування СРСР. І дуже шкода, що прихильники Путіна почали про все це забувати.

А після цього, в якийсь критичний момент, почнуть падати мости, вибухати АЕС, горіти газопроводи і нафтопроводи, руйнуватися греблі, а ситуація в містах стане неконтрольованою.

І коли команда Путіна вписала собі в актив чергове його «переобрання» в 2018 році на пост президента, то це складно назвати успіхом. Це просто відтягування кінця, повільна стагнація.

Що чудово розуміє і сам Путін, коли в новорічному зверненні до російських громадян заявив, що «помічників у нас ніколи не було і не буде».

А це, в перекладі з путінської на нормальну мову, означає – всі наші кроки в минулому й майбутньому світ цілком і повністю не схвалює та не підтримує.

«Особливий шлях Росії» має право на існування і є безцінним досвідом для тих, хто готовий вчитися на чужих помилках.

Хоча, що ж буде з Росією, якщо росіяни пройдуть цей «особливий шлях» до кінця?

Бо за вірнопідданство їм доведеться вповні заплатити безрозмірний «податок на велич».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Тролі Путіна і вибори в Україні: Москва прагне посіяти зневіру серед українців

Тролі

Радіо Свобода  03  Грудня  2018

Віктор Каспрук

Росія прагне дестабілізувати ситуацію в Україні на всіх напрямках. До гібридної війни Москва додала ще й кібервійну, коли російські хакери неодноразово вчиняли напади на сайти українських державних установ і організацій, намагаючись дестабілізувати роботу інституції та інфраструктури Української держави.

Напередодні президентських і парламентських виборів в Україні гостро постає питання, чи можуть російські інтернет-тролі істотно вплинути на українські вибори?

Та чи здатна сьогодні Україна протидіяти подібним масовим інформаційним нападам?

Якщо подивитися на негативні коментарі під статтями на популярних українських сайтах, можна відразу побачити там присутність активних «бійців» із пропагандистського війська Путіна.

Москва прагне посіяти зневіру і політичну апатію серед українських виборців

Інформаційна пропаганда Москви широко поширюється і в соціальних мережах, котрі популярні в Україні, – Facebook і Twitter, в намаганні маніпулювати поглядами потенційних виборців, поширюючи дезінформацію, чутки і неправду.

При цьому акцентування уваги робиться на ті сайти, де присутній політично зацікавлений користувач. І спроби розповсюдження неправди лавиноподібно зростатимуть, чим ближче буде до дня виборів.

Також не варто відкидати можливість появи фейкових копій популярних сайтів, котрі можуть створюватися для того, щоб з них почали масово передруковувати «ексклюзивну» викривальну інформацію.

Поки ці підробки викриють, вони будуть здатні істотно підвищити рівень політичної поляризації українського суспільства.

А враховуючи той факт, що український сегмент Facebook і Twitter й досі модерується не з України, це відкриває додаткову можливість для зловживань тим, хто, з різних причин, будучи прихованим або відвертим прихильником Росії, почне інформаційно підігрувати Москві.

Підпорядкована Путіну «армія брехні» готується «зламати» українські вибори. Особливо це може бути небезпечно тоді, коли хтось від імені відомого українського політика чи журналіста відкриватиме перед виборами нові акаунти, і почне нав’язливо агітувати за його політичних опонентів.

Поки це виявиться і виправиться, пройде певний час, а шкоди іміджу людині, яка не знала, що робиться без її відома, буде нанесено багато.

Для Кремля важливо, скільки людей здатна «зачепити» його дезінформація

Якщо проаналізувати втручання російських тролів у політичні процеси в США, Великій Британії і низці інших держав західного світу, то можна спробувати вивести одну спільну закономірність, – зусилля Москви направляються не тільки на те, скільки читачів можуть отримати неправдиві повідомлення.

Звісно, це серйозне питання, але для Кремля не воно є найважливішим. Завдання безпосереднім виконавцям ставиться дещо іншим чином: важливо не тільки, скільки осіб побачать вашу інформацію, а скільки людей вона буде здатна «зачепити».

Тому в Росії можливість впливу інформації на підсвідомість її споживачів поставили на ідеологічний конвеєр.

Ті, хто моделював систему цілеспрямованого соціального впливу інформації на мізки користувачів, передбачали, що зміну ставлення до важливих питань неможливо отримати, просто застосовуючи випадкові інформаційні «вкидання» чи повідомлення.

Бо коли б це було так, то лавина інформації, з якою ми зіштовхуємося в повсякденному житті, легко б змінювала більшу частину наших переконань і принципів.

Люди рідше звертають увагу на повідомлення, які не відповідають їхнім переконанням. Але фейкова інформація підступно структурована таким чином, щоб зламати захисний код несприйняття, зародивши сумніви там, де здавалося все і так зрозуміло.

Гримуча суміш коктейлю з напівправди, відвертої брехні та фейкових новин здатна розчинити цілковиту впевненість у тому, що ці повідомлення є явною підробкою.

А коли «дані» і «факти» ще й неможливо швидко перевірити на достовірність, то виникає якщо не ілюзія довіри до них, то хоча б сумнів у тому, що ваше бачення конкретної ситуації не може бути піддане певній корекції.

Тут троль пробиває інформаційну оборону користувача інформацією та намагається через цю невеличку шпарину зароджених сумнівів пробитися до підсвідомості, пробуючи деформувати усталені погляди.

І тоді вже повідомлення з ворожих джерел починає деким сприйматися не зовсім критично.

Оскільки справжня його спрямованість завуальована таким чином, щоб відволікти увагу від закодованого в цій інформації запуску механізму саморуйнації віри в істинність поглядів на певне питання.

Росія хоче запустити процес нового «противсіхства»

Головним завданням російських тролів напередодні президентських і парламентських виборів буде спроба поляризувати українське суспільство, якомога більше політично розколоти соціум та нав’язати потенційним виборцям думку, що обирати все одно ні з кого, оскільки всі кандидати однакові і не відповідають вимогам та сподіванням громадян.

Щось на зразок нового «противсіхства», тільки з похибкою на політичну ситуацію в 2019 році.

Фрагментація українського політичного поля і нав’язування виборцям ідеологічного кліше, надісланого з Москви, може стати фатальним явищем, якщо цьому вчасно не поставити надійні заслони.

Тому питання засилля російських тролів в інтернеті має розглядатися в Україні, як агресія, котра несе прямі загрози національній безпеці.

У цьому контексті мусять бути вироблені єдині підходи для виявлення, викриття, блокування та нейтралізації інформації, котра поширюється російськими пропагандистами і здатна спровокувати дисфункцію, хаос або й параліч української демократії.

Росія розпочала холодну кібервійну проти України і Заходу. І першим кроком для нейтралізації цієї підривної діяльності могло б стати створення сайту «Антитроль», куди б оперативно ставилася вся наявна інформація про викритих тролів.

Оприлюднювались акаунти і ніки, які вони використовують у соціальних мережах і форумах, наводилися приклади поширення ними підривної інформації та оперативно відслідковувалася вся їхня шкідницька діяльність в Україні.

Не можна допустити, щоб втручання з Росії розхитувало українські національні традиції та інститути, при цьому нищачи паростки нової політичної культури, яким ще не вдалося в повній мірі закріпитися в українському політикумі.

Запущена Москвою російська тролівська машина, виконує роль руйнівника українського політичного поля, а тролі є безпосередніми агентами впливу, які порушуючи правила соціальної інформаційної мережі, поширюють у своїх коментарях відвертий спам.

Унеможливлюючи цим корисні обговорення, незаангажовані дискусії і конструктивний обмін думками, котрі могли б бути, якби через провокаційні повідомлення процес цього обговорення не був направлений у потрібне для кремлівців русло.

Враховуючи той факт, що тролінгова пропаганда з Росії буде тільки наростати, виникає потреба розробки комплексного підходу для нейтралізації цієї неприхованої агресії.

Україна зобов’язана захищати інтереси своїх громадян. І немає жодних причин, чому інтернет мусить бути майданчиком для дезінформаційної вакханалії платних пропагандистів із Ольгіна.

https://www.radiosvoboda.org/a/29634114.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар