«Чеський Брекзіт»: чому Прага починає виляти «антиєвропейським хвостом»?

Віктор Каспрук

Президент Чехії Мілош Земан, який не приховує свої пропутінські симпатії, заявив про підтримку проведення референдуму про вихід країни з Європейського союзу. При цьому наголосивши, що він би проголосував проти виходу з ЄС. Хотілося б тоді запитати у пана Земана, то «так» чи «ні».

Власне, така політична роздвоєність Мілоша Земана, який вже неодноразово демонстрував, що є дуже прихильним до Росії, зрозуміла. Але незрозуміле інше, як Чехія, яка у 1968 перенесла вторгнення військ СРСР і силове придушення «Празької весни», може мати такого президента?

Адже Чехія – це країна, яка входить в Європейський союз і НАТО. Її керівництво проєвропейське. Проте  існує  парадокс, котрий важко логічно пояснити, чому президент Чехії пропутінський і проросійський. Яким чином проросійські сили в цій країні «підсадили» його у президентське крісло?

Фактично у Чехії прослідковується «розрив» у елітах, які не можуть уникнути зовнішнього впливу на державну політику. А це, в свою чергу, наближає Чеську Республіку до «стандартів» Болгарії, яку Путін намагається використовувати в якості Троянського коня для Євросоюзу. Коли через своїх агентів впливу в Болгарії Москва здатна вносити розкол у єдність країн ЄС.

І хоча саме підняття питання щодо виходу Чехії з Європейського союзу є лише «пробним каменем», який тестує таку потенційну можливість, але насторожує інше.

Росія, через своїх політичних прихильників, явно прагне, як мінімум, до виникнення в середині ЄС упорядкованої проросійської сили, діяльність котрої буде координуватися і направлятися з Кремля.

Граючи на розкол всередині Євросоюзу, Москва бачить Чехію, разом з Болгарією і Угорщиною (прем’єр-міністр якої Віктор Орбан дружить з Путіним), як союзницьке об’єднання кількох проросійських сил, що блокуватиме невигідні Москві політичні процеси в ЄС. Та буде проголошувати  деструктивні ініціативи, на кшталт референдуму щодо виходу Чехії з Європейського союзу. Впливаючи таким чином на майбутнє ЄС.

Очевидно, що ідея виходу Чехії з ЄС «навіяна» британським Брекзітом. Але необхідно розуміти, що економіки і політичний вплив Чехії і Великої Британії  не співмірні і в світі, і в Європі. І навіть рішення британців було більше імпульсивним, ніж виваженим. Вже піднімалося питання про те, що половина, чи навіть більше половини британців вже не хочуть виходити з Європейського союзу. Але керівництво Великої Британії не готове «перегравати» референдум.

Навряд чи Чехія виходитиме з Євросоюзу. Але якщо подібне питання піднімається, то це означає, що «російська п’ята колона» готова до більш рішучих дій для «відривання» Чеської Республіки від Європи.

Бо якщо гіпотетично уявити собі, що Чехія таки вийшла з ЄС, то це означало, що вона автоматично б опинилася в зоні московського впливу, вирватися з якого Росія їй би просто не дала. Тому хочеться сподіватися на те, що в Чеській Республіці подібні ініціативі не знайдуть підтримки в політичному істеблішменті. А лише стануть серйозним попередженням – у жодному разі не допускати Москву в чеську політику.

«Від’європейські тенденції» в Чехії, Болгарії і Угорщині можна пояснити тим, що певна  частина населення цих країн не задоволена своїм економічним і соціальним становищем. Очевидно, що хтось завжди прагне кращого, але вони просто не усвідомлюють, що може бути не краще, а значно гірше.

Тому спроба ініціювати «Чеський Брекзіт» має підштовхнути Європейський союз до того, що потрібно вже зараз почати працювати над створення нової моделі ЄС. Моделі, яка б не тільки влаштовувала політичні еліти держав-членів ЄС, а й ту частину населення європейських країн, яка починає сумніватися,  що перебування в Європейському союзі має особисто для них економічну і політичну доцільність.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

«Візьми і не зроби»: львівське сміття може «потопити» мера Садового і його партію

Проблему Львова за бажання можна було не доводити до таких масштабів, адже «сміттєва справа» стала вже не лише львівською, але й загальноукраїнською.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, оцінюючи діяльність львівського мера Андрія Садового і його партії «Самопоміч» у контексті «сміттєвої проблеми».

«Сміттєва історія» – свідчення того, що іноді в українській політиці можуть ухвалюватися або навпаки – не ухвалюватися будь-які абсурдні рішення за рахунок населення для того, щоб зменшити рейтинги опонента», – констатував Каспрук.

Експерт підкреслив, що для Садового ця проблема стала серйозним ударом, і не тільки іміджевим.

«Жодна посада не може бути довічною. Садовий багато зробив для Львова, але ця історія для городян може стати останньою краплею: мер не зміг впоратися з ситуацією. Рішення вивозити сміття в інші міста було за межею розумного. Рівень підтримки Садового в регіоні дозволяв йому вирішити питання відкриття сміттєвого полігону. Не можна було поводитися так, як він поводився. Виглядало так, що Садовий повністю втратив важелі управління львівською політикою – тиск, який на нього чинився, його дезорієнтував», – міркує політолог.

 Фахівець додав, що в результаті ситуація отримала формат: Садовий не зміг, а Банкова не стала допомагати.

«Банкова, можливо, не стільки заважала Садовому, скільки не допомагала. Є питання, які можна вирішувати на регіональному рівні, а є питання загальноукраїнського рівня. Від початку львівська «сміттєва історія» – це регіональна проблема. Чому ж Садовий не вирішив її, а перевів на державний рівень? При цьому було зрозуміло, що це його больова точка», – пояснює фахівець.

На його переконання, Садовий дійсно недопрацював, хоча можливості успішного партнерства в питанні захоронення сміття у нього були. Принаймні, можна було залучити сусідню зі Львовом Польщу, яка успішно вирішує свої екологічні проблеми.

«Здається, львів’янам це все набридло. Те, що відбувається, нагадує, як мафія в Неаполі кілька років тому перетворила місто й околиці на смітник. Львівське сміття може «втопити» не лише Садового і його партію, а й змінити політичні розклади, особливо якщо будуть оголошені дострокові вибори», – резюмував Віктор Каспрук.

Нагадаємо, в БПП вимагають відставки львівського мера. «Слово і Діло» зафіксувало 334 обіцянки Андрія Садового, значна частина яких отримала статус «виконано». Загальнийпоказник рівня відповідальності політика – 42%.

Між тим, лідер фракції «Самопоміч» у парламенті Олег Березюк продовжує голодування. Огляд найгучніших відмов від їжі в українському політикумі – в матеріалі «Як довго і чому голодували українські політики?»

https://www.slovoidilo.ua/2017/06/20/pogljad/suspilstvo/vizmy-ne-zroby-lvivske-smittya-mozhe-potopyty-mera-sadovoho-joho-partiyu

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Якщо Кіпр возз’єднається, то зможе стати Норвегією Східного Середземномор’я або Сінгапуром

000 222

Віктор Каспрук

Припинення переговорів щодо возз’єднання турецької та грецької частин Кіпру провокує нову невизначеність у «кіпрському питанні». А неможливість узгодження спільної позиції, вкотре заводить до глухого кута всі спроби сторін досягти остаточної згоди щодо возз’єднання Республіки Кіпр і невизнаної Турецької республіки Північного Кіпру.

Поділ країни на південну, грецьку частину та північну турецьку, триває з 1974 року. Часу, коли Анкара використала свої війська для вторгнення на острів у відповідь на організований в Афінах переворот, метою якого було об’єднання Кіпру з Грецією.

Можливо, що керівники Республіки Кіпр Нікос Анастасіадіс і самопроголошеної Турецької республіки Північного Кіпру Мустафа Акінджи, й готові піти на поступки, необхідні для того,  щоб знайти врешті компромісне рішення. Але закулісна присутність на переговорах Анкари робить ці намагання порозумітися надзвичайно складними.

До останнього моменту були сподівання, що у найближчі тижні вдасться скликати в Женеві другий міжнародний мирний саміт з кіпрського питання, щоб узгодити всі деталі ще не вирішених відмінностей. Проте відбувся черговий «збій» у погодженні  коригування створення двохзональної та міжобщинної федерації.

До того ж ситуацію погіршили розбіжності з приводу гарантій безпеки і поділу влади. Анкара й досі тримає 30 тисяч своїх військовослужбовців в Турецькій республіці Північного Кіпру. Президент Республіки Кіпр Анастасіадіс вважає, що забезпечення безпеки і скорочення чисельності турецьких військових стоїть на перешкоді домовленостей.

Ці питання мали бути розглянуті перед початком женевського саміту, на що Мустафа Акінджи заявив, що він не міг прийняти «передумови», котрі були озвучені Нікосом Анастасіадісом.

Розглядаючи «кіпрське питання» необхідно враховувати і російський фактор. Оскільки Москва має великий вплив на православний Кіпр. Тому Кремль, діючи за лаштунками, дуже зацікавлений у тому, щоб зірвати остаточне мирне рішення. Якщо Кіпр возз’єднається, то це б примирило ворогуючих партнерів по НАТО в період глобальної невизначеності і напруженості в регіоні.

Варто пригадати, що міжетнічне примирення від початку незалежності Кіпру від Великої Британії у 1960 році тривало недовго. Вже в 1964 Рада безпеки ООН була змушена заснувати Збройні сили Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру на Кіпрі (ВСООНК), які були спочатку створені для того, щоб не допустити подальшої боротьби між кіпрськими греками і турками.

На сьогодні протяжність ліній припинення вогню, що проходять через територію острова, становить приблизно 180 кілометрів. При цьому ширина буферної зони між лініями варіюється в межах від менше 20 метрів до 7 кілометрів. Вона займає приблизно 3 відсотки загальної території острова.

Після того, коли у 1983 році турки-кіпріоти на півночі острова проголосили власну «державу», буферне  призначення  миротворчого  контингенту  ООН  було поглиблене. З того часу  «блакитні шоломи» регулюють невизнаний кордон між двома частина острова,  таким  чином  фактично виконуючі роль  неофіційних  прикордонників.

Виступаючи 29 травня у штаб-квартирі ВСООНК в буферній зоні з нагоди Міжнародного дня миротворців, спеціальний представник Генерального секретаря ООН на Кіпрі Елізабет Спехар підкреслила, що «ніколи раніше наша робота не була більш важливою, ніж сьогодні. Ваші зусилля необхідні для підтримання миру і порядку в буферній зоні, заохочення діалогу і довіри між громадами на Кіпрі та для створення умов, що сприяють успіху переговорів».

Проте зрив скликання саміту не викликає великого оптимізму. Після нього Кіпр може знову  увійти у вибухонебезпечний період. Президентські вибори на початку 2018 року в Республіці Кіпр і пропозиція уряду провести розвідку та буріння морських родовищ нафти і газу, яке повинно розпочатися через місяць,  може спровокувати  незадоволення Туреччини і цим ще більше ускладнити переговорний процес. Бо Туреччина та турки-кіпріоти вже давно попереджали, що така діяльність здатна призвести до серйозних наслідків.

Втім подібні погрози виглядають, як заперечення з турецького боку того, що Кіпр має право використовувати свої природні багатства. Та й дуже сумнівно, що вирішення кіпрської проблеми повинно залежати від знайденої кількості вуглеводнів. І тут інтереси Анкари можуть увійти у протиріччя з планами Вашингтону.

Бо як заявила в ексклюзивному інтерв’ю кіпрській газеті Alithia посол США на Кіпрі Кетлін Доерті, «дуже важливо, коли компанія розміру Exxon Mobil присутня на Кіпрі. Ми очікуємо, що значні обсяги природного газу в Вільній економічній зоні допоможуть фінансувати не тільки Кіпр, а й кіпріотів в цілому».

На думку посла Доерті, «якщо Кіпр возз’єднається, то зможе стати Норвегією Східного Середземномор’я або Сінгапуром. Це дасть можливість створити на Кіпрі ідеальний фінансовий та бізнес-центр в регіоні».

Відповідаючи на питання про загрози з боку Туреччини, посол США відповіла, що «уряд США раніше висловлював занепокоєння з приводу того, що відбувається в цьому нестабільному регіоні, і хоче аби компанії не стикалися з політичними ризиками».

Хоча, коли Кіпр сам стикнувся з геополітичним ризиком після вторгнення на його територію Туреччини, це стало прецедентом, який через багато років підштовхнув Москву до повторення подібних «акцій» на пострадянському просторі. Роль ООН у цьому питанні виявилася явно недостатньою. Іншими словами, Кіпр може возз’єднатися, якщо президент Туреччини це дозволить. Розділені частини країни давно вже могли домовитися до цього часу і знайти між собою спільну мову, якби не сторонні сили.

Кіпр став пішаком шахової гри інших. Сьогодні доля острова знаходиться в основному в руках Реджепа Ердогана, авторитарного президента Туреччини. Тому кіпрський конфлікт перетворився на сховище нездійснених надій і розбитих мрій. Оскільки поєднати європейську і «ердоганівську» ідентичність надзвичайно проблематично.

Ердогану важко погодися із тим, що Кіпр не буде визнаний турецькою «сферою інтересів», і на всій його території зможуть застосовуватись європейські норми та цінності.

Турецькій державі буде дуже важко відмовитися від претензій на контроль над додатковими частинами Середземного моря, що їй на півночі забезпечує псевдо-республіка. Пріоритети Туреччини завжди були геополітичними і національними, а доля «турецькомовного» населення Кіпру, яке сильно збільшилося після припливу іммігрантів з відсталих регіонів Туреччини, ніколи не була головною турботою Анкари.

Майже 160 тисяч незаконних турецьких поселенців, яких Туреччина завезла за весь час окупації, щоб змінити демографічну ситуацію північної частини острова, не збираються повертатися додому. А якщо врахувати, що народжуваність у членів турецької общини в 2,5 рази більша, ніж у греків-кіпріотів, то за такої тенденції турки складатимуть більшість в об’єднаному Кіпрі вже через 30 років.

Анкара постійно грає в таку гру, за якої будь-яке вирішення кіпрської проблеми повинне відповідати очікуванням Туреччини, і саме тому всі попередні зусилля домовитися «провалювалися».

Греки-кіпріоти створили найбільш процвітаюче, демократичне та відкрите суспільство в Східному Середземномор’ї, і вони дуже ризикують, якщо об’єднаються з контрольованим із зовні турецьким населенням.

Наразі не має життєздатного вирішення «кіпрського питання» без повного виведення турецьких військ з острова. Не існує можливості досягти реальної і значущої угоди, коли грецька сторона змушена вести переговори під загрозою турецьких гармат, розташованих на півночі.

Основною перешкодою на шляху до угоди є те, що Туреччина прагне до  збереження опосередкованого контролю над окупованою нею  частиною острова і хоче й далі продовжувати регулювати порядок денний життя турецьких кіпріотів. Але Кіпр, як повноправний член ЄС, не потребує турецької «опіки» і її патронату над північчю.

З усього цього можна зробити висновок: Анкара повинна дистанціюватися від участі в кіпрській політиці. І лише тоді, і тільки тоді, Кіпр опиниться на шляху до об’єднання.

Відстані порозуміння між грецькими кіпріотами і турецькими кіпріотами великі, але не нездоланні. Кіпріоти повинні визнати, що існує надія на складний «шлюб», альтернативою якому є «розлучення» з колючим дротом, блокпостами і солдатами.

Негативним прикладом чого можуть бути палестинці і ізраїльтяни, які провалили тест на співжиття, і обидві кіпрські общини, на жаль, дуже близькі до них.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Реформування України: необхідно нарешті замінити «олігархічну матрицю»

Радіо Свобода 07 Травень 2017 

Віктор Каспрук

Усе те, що відбувається в Україні, наочно доводить, що вона і її громадяни стали своєрідним «експериментальним майданчиком» велетенського масштабу. На якому бюрократична номенклатура відпрацьовує усе те, що потрібно зробити, аби українці стали найкорумпованішою і найбіднішою нацією Європи.

При цьому тотальне пограбування українського народу і доведення його до критичного зубожіння, владоможцями постійно видається за об’єктивний історичний процес, на перебіг протікання якого вплинути неможливо.

На початку відновлення української незалежності у 1991 році здавалося, що залишення при владі фактично тієї ж самої керівної обойми, котра була в часи УРСР, це явище тимчасове, доти, поки не підростуть і не сформуються кадри нової України.

Але тепер, коли в керівництві державою опинилися вже діти і навіть онуки колишньої комуністичної номенклатури, зрозуміло, що «зміна поколінь» в Україні проходила дуже дивним чином.

Необхідно визнати, відбулося лише трансформування «комуністичної «матриці» в «матрицю посткомуністичну», а згодом і в «олігархічну матрицю».

Тому можна проводити Майдан-1, 2, 3…. чи й 10, однак таким чином позбутися «олігархічної матриці» жодних шансів не буде.

Оскільки усі ймовірні «зміни» відбуватимуться в рамках цієї ж «матриці», й невідворотно призведуть лише до «мутації» номенклатурної системи.

Система функціонування «матриці» продумана до найменших дрібниць

Номенклатура може кооптувати до своїх лав тих, чи інших «полум’яних трибунів», які так безкомпромісно боролися свого часу з режимами Кучми, або Януковича.

Однак, потрапляючи в «олігархічну матрицю», ці «борці» прагнуть отримати собі рівень життя не нижчий, ніж у більш «щасливих» своїх попередників, котрі вже встигли обзавестись палацами в Конча-Заспі, і все вкотре повторюється спочатку.

«Обрані» жодною мірою вже не ототожнюють себе з суспільним «плебсом». Тепер вони можуть робити усе, що їм заманеться.

Адже реальних механізмів для того, щоб зупинити неконтрольоване збагачення за рахунок повністю контрольованого номенклатурою народу, просто не існує в природі.

Система функціонування «матриці» настільки продумана до найменших дрібниць, що будь-які народні виступи з вимогою її заміни здатні лише привести до влади «нові» обличчя з того ж самого «кадрового номенклатурного резерву».

Усе, що нині відбувається на українських теренах – це «гра чужого розуму», коли «номенклатурна матриця», від імені держави, знищує майбутнє України.

Необхідно визнати, що ця ситуація зайшла вже так далеко, що без серйозної допомоги із зовні вирватися українцям із рабства цієї «системи» не вдасться.

Стратегічна перевага і сила «матриці» усі ці роки полягала в тому, що вона і тільки вона могла забезпечити контроль над країною та діяльністю кількамільйонного бюрократичного апарату.

І якщо б цей контроль був одномоментно перерваний, то Україна потрапила б у стан анархії, хаосу і повної некерованості.

Хоча зовсім не правда, що від 1991 року в Україні не було кадрів, щоб замінити номенклатурну систему.

Кадри були, але «матриця» спромоглася їх швидко виявити і різними незаконними способами «нейтралізувати».

Бо лише таким чином система змогла провести кричуще несправедливу «приватизацію» колишнього державного майна на користь кількох десятків «сімей», і спонукати велику частину найбільш активного українського населення до масової імміграції.

А ті, хто залишилися, змушені погоджуватися на низькооплачувану роботу, розуміючи, що вибору у них тепер немає.

Час імітування номенклатурою «кардинальних» змін закінчився

Цілком очевидно, що олігархи, контроль яких над Україною повністю утвердився ще у часи екс-президента Леоніда Кучми, від влади добровільно не відмовляться ніколи.

Проте час можливості імітування «кардинальних» політичних і економічних змін в рамках цієї олігархічної «матриці» закінчився.

Усі потуги прищепити до дерева української державності західну демократію, не ліквідувавши українську олігархічну «матрицю», постійно завершувалися невдачами.

Необхідно шукати нові підходи до реформування України. За яких має йтися не про «розкуркулення» олігархів, а переведення їх в розряд просто багатих бізнесменів, які ніяким чином не зможуть впливати на політичне життя в державі.

І лише в такому разі олігархія не буде здатною більше блокувати можливість функціонування незалежного бізнесу, створення в Україні потужного та впливового середнього класу і незалежних політичних партій, котрі не фінансуватимуться олігархічними кланами.

Але не дивлячись на те, що Україна є постійно погано керованою державою, при цьому вона ще й дуже добре грабована.

А це набагато ускладнює завдання, котре необхідно вирішувати. Адже вся системна «матриця» від початку заточена на пограбування держави.

І коли теоретично собі уявити, що в Україні з’явився б свій Вашингтон, то що йому тоді робити із тими, хто з таким завзяттям (і з великою користю для себе) обслуговував цю систему?

З усіма цими суддями, прокурорами, поліцейськими і бюрократичним апаратом, для яких ця система стала не лише рідною, а й єдино бажаною.

«Бюрократичний домкрат» для заміни «матриці»

Цілком очевидно, що реформувати Україну не замінивши її олігархічну «матрицю», завдання утопічне і нездійсненне.

Проте так само утопічним є відсторонити за один раз від влади бюрократичний апарат, який намертво до неї приріс.

Але вихід є. Під час заміни «матриці» має бути задіяний «бюрократичний домкрат», який не дозволить зупинити роботу виконавчої системи влади під час зміни системи.

Йдеться про функціонування уповноважених виконавчих структур, які працюватимуть певний час паралельно, при цьому не дублюючи свою діяльність.

За прикладами далеко ходити не треба. Так вже успішно зарекомендувало себе Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), так само, як і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП).

Так само потрібно було б створити Спеціалізовані антикорупційні суди, в яких не має працювати жодна особа, яка колись працювала в українських судах, до яких в народу довіра є мінімальною.

Не говорячи вже про створення розвідувальної установи на кшталт Національного розвідувального управляння та Національного бюро розслідування.

Майбутні працівники яких не були б жодним чином причетні до колишніх спецслужб та мали б пройти навчання та стажування в американських фахівців відповідного профілю.

Найперше завдання українського громадянського суспільства – це взяти діяльність управлінського державного апарату під свій контроль.

Необхідно назавжди позбавити Україну бюрократії азійської форми правління, яку під час колонізації Росією українських територій, вона перейняла у Москви.

Адже бюрократія «східної форми» не допускає поліпшення адміністративного управління, зміщуючи адміністрування до рівня «бюрократичного абсолютизму».

Замінити номенклатурну олігархічну «матрицю» на всіх сегментах діяльності буде можливо лише тоді, коли її фрагменти один за одним вдасться замістити на сучасні управлінські установи, куди корупція і протекціонізм не здатні будуть проникнути принципово.

https://www.radiosvoboda.org/a/28471902.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Реформирование Украины: необходимо наконец заменить «олигархическую матрицу»

Радио Свобода  07 Май  2017 

Виктор Каспрук

Все то, что происходит в Украине, наглядно доказывает, что она и ее граждане стали своеобразной «экспериментальной площадкой» гигантского масштаба. На которой бюрократическая номенклатура отрабатывает все то, что нужно сделать, чтобы украинцы стали самой коррумпированной и самой бедной нацией Европы.

При этом тотальное ограбление украинского народа и доведения его до критического обнищания, власть имущими постоянно представляется, как объективный исторический процесс, на ход протекания которого повлиять невозможно.

В начале восстановления украинской независимости в 1991 году казалось, что оставив у власти фактически ту же самую руководящую обойму, которая была во времена УССР, это было сделано временно, до тех пор, пока не подрастут и не сформируются кадры новой Украины.

Но теперь, когда в руководстве государством оказались уже дети и даже внуки бывшей коммунистической номенклатуры, понятно, что «смена поколений» в Украине проходила очень странным образом.

Необходимо признать, произошла лишь трансформация «коммунистической «матрицы» в «матрицу посткоммунистическую», а затем и в «олигархическую матрицу».

Поэтому можно проводить Майдан-1, 2, 3 …. ли 10, однако таким образом избавиться от «олигархической матрицы» никаких шансов не будет.

Поскольку все возможные «изменения» пройдут в рамках этой же «матрицы», и неотвратимо приведут лишь к «мутации» номенклатурной системы.

Система функционирования «матрицы» продумана до мелочей

Номенклатура может кооптировать в свои ряды тех или иных «пламенных трибунов», которые так бескомпромиссно боролись в свое время с режимами Кучмы, или Януковича.

Однако, попадая в «олигархическую матрицу», эти «борцы» стремятся получить себе уровень жизни не ниже, чем в более «счастливых» своих предшественников, успевших обзавестись дворцами в Конча-Заспе, и все в который раз повторяется сначала.

«Избранные» ни в коей мере уже не отождествляют себя с общественным «плебсом». Теперь они могут делать все, что им заблагорассудится.

Ведь реальных механизмов для того, чтобы остановить неконтролируемое обогащение за счет полностью контролируемого номенклатурой народа, просто не существует в природе.

Система функционирования «матрицы» настолько продумана до мелочей, что любые народные выступления с требованием ее замены способны лишь привести к власти «новые» лица из того же «кадрового номенклатурного резерва».

Все, что сейчас происходит на украинской территории – это «игра чужого ума», когда «номенклатурная матрица», от имени государства, уничтожает будущее Украины.

Необходимо признать, что эта ситуация зашла уже так далеко, что без серьезной помощи извне вырваться украинцам из рабства этой «системы» не удастся.

Стратегическое преимущество и сила «матрицы» все эти годы заключалась в том, что она и только она могла обеспечить контроль над страной и деятельностью несколькомиллионного бюрократического аппарата.

И если бы этот контроль был одномоментно  прерван, то Украина попала бы в состояние анархии, хаоса и полной неуправляемости.

Хотя совсем не правда, что с 1991 года в Украине не было кадров, чтобы заменить номенклатурную систему.

Кадры были, но «матрица» смогла их быстро выявить и различными незаконными способами «нейтрализовать».

Ибо только таким образом система смогла провести вопиюще несправедливую «приватизацию» бывшего государственного имущества в пользу нескольких десятков «семей», и побудить большую часть наиболее активного украинского населения к массовой иммиграции.

А те, кто остались, вынуждены соглашаться на низкооплачиваемую работу, понимая, что выбора у них теперь нет.

Время имитирования номенклатурой «кардинальных» изменений закончилось

Совершенно очевидно, что олигархи, контроль которых над Украиной полностью утвердился еще во времена экс-президента Леонида Кучмы, от власти добровольно не откажутся никогда.

Однако время возможности имитирования «кардинальных» политических и экономических изменений в рамках этой олигархической «матрицы» закончилось.

Все потуги привить к дереву украинской государственности западную демократию, не ликвидировав украинскую олигархическую «матрицу», постоянно завершались неудачами.

Необходимо искать новые подходы к реформированию Украины. При которых нужно говорить не о «раскулачивании» олигархов, а перевод их в разряд просто богатых бизнесменов, которые никоим образом не могут влиять на политическую жизнь в стране.

И только в таком случае олигархия будет не в состоянии больше блокировать возможность функционирования независимого бизнеса, создание в Украине мощного и влиятельного среднего класса и независимых политических партий, которые не будут финансироваться олигархическими кланами.

Но, несмотря на то, что Украина является постоянно плохо управляемым государством, при этом ее еще и очень хорошо грабят.

А это намного усложняет задачу, которую необходимо решать. Ведь вся системная «матрица» изначально заточена на ограбление государства.

И когда теоретически себе представить, что в Украине появился бы свой Вашингтон, то, что ему тогда делать с теми, кто с таким рвением (и с большой пользой для себя) обслуживал эту систему?

Со всеми этими судьями, прокурорами, полицейскими и бюрократическим аппаратом, для которого эта система стала не только родной, но и единственно желанной.

«Бюрократический домкрат» для замены «матрицы»

Совершенно очевидно, что реформировать Украину не заменив ее олигархическую «матрицу», задача утопическая и невыполнимая.

Однако не менее утопическим является отстранение за один раз от власти бюрократического аппарата, который намертво к ней прирос.

Но выход есть. При замене «матрицы» должен быть задействован «бюрократический домкрат», который не позволит остановить работу исполнительной системы власти при смене самой системы.

Речь идет о функционировании уполномоченных исполнительных структур, которые будут работать определенное время параллельно, при этом, не дублируя свою деятельность.

За примерами далеко ходить не надо. Так уже успешно зарекомендовало себя Национальное антикоррупционное бюро Украины (НАБУ), так же, как и Специализированная антикоррупционная прокуратура (САП).

Так же нужно было бы создать специализированные антикоррупционные суды, где не должна работать ни одна особа, что когда-то работала в украинских судах, к которым у народа доверие минимальное.

Не говоря уже о создании разведывательных учреждений вроде Национального разведывательного управления и Национального бюро расследования.

Будущие работники, которые не были бы никоим образом причастны к прежним спецслужбам, должны пройти обучение и стажировку в американских специалистов соответствующего профиля.

Основная задача украинского гражданского общества – это взять деятельность управленческого государственного аппарата под свой контроль.

Необходимо навсегда лишить Украину бюрократии азиатской формы правления, которую во время колонизации Россией украинских территорий, она переняла у Москвы.

Ведь бюрократия «восточной формы» не допускает улучшения административного управления, смещая администрирование до уровня «бюрократического абсолютизма».

Заменить номенклатурную олигархическую «матрицу» на всех сегментах деятельности будет возможно только тогда, когда ее фрагменты друг за другом удастся заместить на современные управленческие учреждения, куда коррупция и протекционизм не способны будут проникнуть принципиально.

https://www.radiosvoboda.org/a/28471902.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Путінська Росія є загрозою для всієї західної цивілізації

1 RRRRRRRRRRR

Віктор Каспрук

Сенатор Джон Маккейн вже давно підтримує Україну і очевидно  розуміє, якою є справжня ситуація в Російській Федерації, де комуністична еліта замінена на путінську.  Людині, яка сама майже 6 років провела у в’єтнамському полоні, не потрібно пояснювати того, що по-справжньому є таке комунізм і посткомунізм.

Виходячи з цього свого негативного досвіду, він цілком усвідомлює, що на сьогодні Путін є набагато страшніший за ІДІЛ, тому що сама ІДІЛ великою мірою інспірована путінською ФСБ і колишньою КДБ, яка має потужну і розгалужену агентурну мережу на Близькому Сході.

Для України дуже важливо, що в західному політикумі є такі впливові і принципові постаті, як сенатор Маккейн. На жаль, їх ще не настільки багато, щоб вони складали критичну масу розуміння на Заході справжньої суті путінської Росії.

Заява такої авторитетної людини, як Джон Маккейн показує, що на Заході все більше і більше політиків та політичних сил переконуються в тому, що Росія несе загрозу не тільки Україні та іншим європейським державам, а й в цілому всій західній цивілізації.

Коріння цих зв’язків Путіна з ІДІЛ сягають ще минулих часів. У радянську добу в Москві функціонував Університет дружби народів (тепер Російський університет дружби народів). До цього університету після деколонізації Африки і Близького Сходу масово набиралась молодь з бідних сімей, яка проходила там спочатку курс вивчення російської мови, а потім курс навчання.

Значна частина цих студентів ставала в майбутньому агентами впливу КДБ, а в більшості випадків – безпосередніми агентами КДБ, які були на певний час «законсервовані» в близькосхідному регіоні та країнах Африки. Тому Росія мала потужний вплив в цій частині планети.

Зараз Москва «розконсервувала» велику частину своєї агентурної мережі і через цю агентуру намагається впливати на перебіг подій на Близькому Сході. ІДІЛ, в свою чергу, потрібний Росії для того, щоб маніпулюючи та лякаючи його загрозою, виторговувати у Заходу преференції. При цьому сподіваючись отримати індульгенцію на війну в Україні, на агресію проти Грузії, Молдови і можливо в майбутньому і інших країн пострадянського простору.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Трамп не розв’яже проблеми жорстким наскоком

Віктор Каспрук

Установча зустріч Трампа в форматі НАТО може багато чого прояснити

Можна сказати, що це є установча зустріч президента США Дональда Трампа в форматі НАТО з лідерами країн – членів альянсу і високопосадовцями, які відповідають за оборону Європи і Канади. З іншого боку треба розуміти, що Трамп, хоча вже й пройшло 100 днів від часу початку його президенства, ще не визначився остаточно з тією “геополітичною колією”, по якій усі роки його перебування у Білому домі має рухатися Америка. Тобто фактично у нього і його команди ще немає виробленої остаточної стратегії щодо більшості країн, де існують стратегічні інтереси Сполучених Штатів. І тому ця установча зустріч Трампа в форматі НАТО може багато чого прояснити.

Країни-члени НАТО зрозуміють, як президент Трамп буде вести політику щодо цих країн. Чи буде американський президент різко ставити питання про необхідність того, щоб країни-члени НАТО значно більше витрачали грошей на оборону, оскільки досі більшу частину цих коштів виділяла Америка.

Мені здається, що крім того, що це буде установча зустріч, це буде “зустріч-притирання”, коли члени НАТО побачать трошки іншого Дональда Трампа, який вже не буде таким категоричним щодо основних геополітичних і стратегічних позицій, який все більше починає розуміти, що у великій міжнародній позиції не можна усе вирішувати одним жорстким наскоком. Бо існують багато міжнародних питань, які не розв’язати без довгої попередньої підготовки, вивчення і стратегічного планування.

І хоча на цій зустрічі розглядаються проблеми тероризму на Близькому сході та в Афганістані, необхідно розуміти, що ці проблеми виникли не сьогодні і не вчора. Проблема Близького Сходу і Афганістану – це відголоски холодної війни, яка велася свого часу між Радянським Союзом і Заходом.

Тобто, великою мірою, ці проблеми були створені ще під час протистояння між двома колишніми світовими потужними надсистемами, і намагання розв’язати їх одномоментно є великою ілюзією. Оскільки не ліквідувавши, хоча б частково, першопричини усіх цих конфліктів, вирішити їх ніколи не вдасться.

Близький Схід, який ми бачимо зараз, “Ісламська держава” та інші терористичні організації, які там домінують в своїй терористичній діяльності, мають потужне коріння. Тому “викорчувати” їх можливо лише за умови, коли їх буде позбавлено   бази рекрутування все нових і нових бойовиків.

І, як показує досвід останніх років існування ІДІЛ, що виникла фактично нібито не звідки, а великою мірою є інспірованою Росією, оскільки Москва має великий прихований вплив на Близькому Сході на існуючі там терористичні організації, які можуть по-різному називатись, але мають одну й ту саму суть.

Їм потрібно знищення держави Ізраїль, їм потрібне домінування всесвітнього халіфату і вони хочуть остаточно зачистити від християнських анклавів Близький Схід в тих країнах, в яких ще 500 чи навіть 100 років тому християнство було впливовою силою. Тому треба розуміти, щоб добитися позитивних зрушень у боротьбі з тероризмом на Близькому Сході, необхідно враховувати всі фактори, котрі слугували початковими причинами утворення там терористичних угрупувань і організацій. А також виявити агентів впливу і агентурні мережі Кремля, які подібно раковим пухлинам проникли у політичні, економічні і соціальні структури близькосхідних держав.

Якщо ж агентура Росії і далі у таких масштабах продовжуватиме свою деструктивну діяльність на Близькому Сході, то, скоріше за все досягти не тільки миру, а й мінімальної стабілізації у цьому регіоні буде неможливо.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Четвертий президент Ізраїлю Ефраїм Кацир родом з України

Віктор Каспрук

В Україні добре знають про те, що прем’єр-міністр Голда Меір була родом з Києва. Менш відомо про іншого уродженця України Леві Ешколя, котрий також став прем’єром Ізраїльської держави. Але, на жаль, ще куди менш відомий четвертий президент Ізраїлю Ефраїм Кацир, котрий помер 30 травня у віці 93 років в своєму будинку в Реховоті в Ізраїлі. Він помер через два тижня після свого 93 дня народження.

Кацир перебував у лікарні протягом кількох тижнів з моменту захворювання, але його відпустили додому після того, як стан його здоров’я покращився. Як наголосив президент Ізраїлю Шимон Перес: «Він був видатним чоловіком, всесвітньовідомий вчений, який зробив визначний внесок у забезпечення безпеки держави Ізраїль». Ефраїм Кацир перебував на посаді президента Ізраїльської держави з 1973 по 1978 рік.

Майбутній президент Ефраїм Кацир народився у Києві 16 травня 1916 року в сім’ї бухгалтера, котрий був переконаним послідовником сіоністських ідеалів. І тоді його прізвище було Качальський. Але у 1925 році, коли йому було 9 років, батьки переїхали з України до Єрусалиму. Після закінчення гімназії у Єрусалимі Кацир вступає у 1932 році до Єврейського університету в Єрусалимі, де він вивчав ботаніку, зоологію і бактеріологію, перш ніж, нарешті зосередитися на біохімії і органічній хімії.

В 1941 році він завершив докторську дисертацію з простих синтетичних полімерів і амінокислот та продовжив свою освіту в Бруклінському політехнічному інституті і Колумбійському університеті, а також у Гарвардському університеті. Під час британського мандата над Палестиною Ефраїм Кацир — учасник Хагани (підпільної єврейської організації оборони), химік-вибухотехник, організатор підпільного виробництва озброєнь.

Коли війна закінчилася, Ефраїм, і його брат Аарон, котрий був багатообіцяючим молодим хіміком, приєдналися до новоствореного Інституту ім. Вайцмана в Реховоті. Кацир був одним із засновників цього інституту та заснував і очолив відділ біофізики, у той час як Аарон був запрошений у 1948 році Хаїмом Вейцманом очолити в цьому інституті відділ досліджень в області полімерів. Аарон став професором фізичної хімії в Єврейському університеті у 1952 році. Але тісна співпраця двох братів-вчених була трагічно перервана, коли волею невблаганного випадку Аарон опинився серед убитих в аеропорту Лод кривавою японської Червоної Армії терористів 30 травня 1972 року. Це страшна подія зламала серце Ефраїма Кацира.

Ефраїм Кацир в Інституті ім. Вайцмана реалізував велику частину своїх наукових робіт. Він створив журнал «Мада», організував і очолив науковий відділ в Армії оборони Ізраїлю, його знають як автора праць по біохімії ферментів. Кацир спеціалізувався на біохімії синтезу білків і прикладної біохімії ензимів. Став членом Лондонського королівського товариства з 1977, перший лауреат Премії Японії (1985).

Видатний ізраїльський вчений Ефраїм Кацир започаткував дослідницький центр з вивчення поліамінових кислот, які є синтетичними моделями, що полегшують вивчення білків. Його новаторські дослідження внесли великий вклад у розшифрування генетичного коду й у виробництво синтетичних антигенів та роз’яснення щодо різних етапів імунної реагування. Розуміння властивостей поліамінових кислот привела, серед іншого, команду вчених з Інституту ім. Вайцмана до створення Copaxone – препарату, який використовується в усьому світі для сповільнення погіршення стану людей, котрі страждають від розсіяного склерозу.

Ще одним великим успіх чекав на вченого в іммобілізації ферментів. Кацир розробив метод зв’язування ферментів, який прискорював численні хімічні процеси для різних поверхонь і молекул. Метод заклав фундамент для того, що зараз називається інженерією ферменту, яка нині відіграє важливу роль в харчовій і фармацевтичній промисловості. Також одним з практичних додатків його роботи стало створення ним синтетичних волокон, які використовуються для внутрішнього зашивання ран, котрі потім с часом просто розчиняються у тілі хворого.

Ефраїм Кацир завжди був глибоко стурбований соціальними та освітніми аспектами науки. Він очолював урядовий комітет з розробки національної наукової політики, підготував цілі покоління молодих вчених, котрі перекладаючи важливі наукові матеріали на іврит, допомогли створити популярні на єврейській мові наукові журнали.

У 1966-1968 роках – Ефраїм Кацир керівник наукових служб ЦАХАЛа. Кацир також відомий своєю діяльністю по організації і підтримці кафедр єврейської історії і теології в зарубіжних університетах, що пов’язували студентів діаспори з Ізраїлем. Качальський змінив прізвище на Кацир (Урожай) лише в 1972 році, коли Голда Меір запросила його до участі в президентських виборах. Але й коли став президентом не бажав відмовлятися від своєї наукової роботи і викладання.

Період президентства Кацира був ознаменований вкрай драматичними подіями – від Війни Судного дня (1973), що розпочалася через чотири місяці після його інавгурації, до першого приходу до влади правих і приїзду до Єрусалиму єгипетського президента Анвара ас-Садата в 1977 році. Що привело до подальшої нормалізації стосунків Ізраїлю з Єгиптом. Формально Садат був гостем саме Кацира. Проте, через специфіку інституту президентства в Ізраїлі, роль Кацира у всіх цих доленосних епізодах історії країни ніким не була відмічена.

За п’ять років перебування на президентській посаді Кацир і його дружина Ніна, викладач англійської мови за професією, звертали особливу увагу на проблеми суспільства та освіту, і постійно прагнули дізнатися більше про потреби усіх верств населення Ізраїлю. Можливо, що Ефраїм Кацир міг би залишитися і на другий термін, але йому довелося покинути президентську посаду і повернутися до наукових досліджень, через хворобу дружини. Вже після своєї відставки з поста президента в 1978 році Ефраїм Кацир заснував кафедру біотехнології в Тель-Авівському університеті, яку сам же і очолив.

Між тим, Ефраїм Кацир ніколи не був харизматичним політиком, котрому б ізраїльтяни бачили переваги лідера. І під час обов’язкових церемоніальних заходів, він, безсумнівно, мріяв про свою лабораторію, мікроскопи і пробірки. Він завжди ніяково посміхався і дивився людям в очі, коли тиснув їм руку, але покривало печалі видавало, що йому довелося багато пережити у житті.

На додаток до вбивства терористами брата, його дочка Нуріт померла від угару, коли заснула в домі, не будучи обізнаною про пічне опалення і герметично зачинені вікна. Їй було всього 23 роки. Друга дочка – Іріт – чутлива до поезії, померла у 43 роки за трагічних обставин, а дружина Кацира Ніна померла від раку 23 роки тому. Але його син Меір нині є професором математики Ізраїльського технологічного інституту і має трьох дорослих дітей.

В наступні роки своєї наукової кар’єри Ефраїм Кацир звернувся до нової галузі досліджень. В рамках одного з проектів він очолив групу вчених, яка в Інституті ім. Вайцмана виграла міжнародний конкурс з комп’ютерного моделювання білків. В іншому дослідженні інституту його команда розкрила один із важливих аспектів впливу отрути змії на тіло людини. Кацир був автором сотень наукових статей і входив до складу редакційних і консультаційних рад в різноманітних наукових журналах. Міжнародні наукові симпозіуми проходили в Реховоті та Єрусалимі, щоб відзначити його 60, 70 і 80 день народження.

А коли Ефраїму Кациру було вже близько 90 і більше років, його колишні студенти і самі вже тепер провідні викладачі та вчені приходили до нього додому, оскільки він був вже залежним від інвалідної коляски, щоб проконсультуватися з ним і отримати пораду, щодо своїх наукових статей перед їхньою публікацією.

Варто пригадати, що Ефраїм Кацир був членом Ізраїльської академії наук та гуманітарних та багатьох інших престижних наукових органів в Ізраїлі і за кордоном, у тому числі Королівського інституту Великобританії, Королівського товариства в Лондоні, в Національній академії наук США, Академії наук у Франції, Наукової академії Аргентини та Всесвітньої Академії мистецтва і науки.

Як згадував сам Кацир: «У мене була можливість присвятити більшу частину свого життя науці. Але моє участь протягом багатьох років у діяльності поза наукою навчила мене життю поза межами лабораторії. Я усвідомив, що якщо ми сподіваємося на те, щоб побудувати кращий світ, ми повинні спиратися на загальнолюдські цінності, які підкреслюють спорідненість людського роду – святість людського життя і свободи, миру між народами, чесність і правдивість, повага до прав інших людей, і любов до свого народу».

Вже у віці 92 років, у минулому році, Ефраїм Кацир завершив написану на івриті автобіографію «Сіпур Хаїм» («Життя казка), що вдало відображає його скромний образ. Книга, котра містить 362 сторінки, насичена іменами людей, датами, місцями, подіями і фактами його життя, котре було невід’ємно пов’язане з найбільш визначальними подіями єврейської держави і єврейського народу.

«Я вірив всім серцем, що наука здатна принести мир в цю країну, молоду енергією та створення джерел для нового життя, і духовно, і матеріально», – написав Ефраїм Кацир у журналі біологічної хімії в 2005 році, – Я мав щастя провести своє життя в досягненні своїх цілей, з деяким успіхом і великим задоволенням».

Свою автобіографію Ефраїм Кацир написав у такому вже поважному віці за допомогою свого колишнього студента-біолога, а нині журналіста провідної ізраїльської газети Yedioth Ahronoth Амоса Кармеля. Як зазначив Кацир після завершення автобіографії: «Під час моєї довгої кар’єри я не зберіг і не врятував жодного документу. Все прийшло з пам’яті, за допомогою Амоса. Я відчув, що перш ніж я зустрінуся з Всевишнім, маю написати книгу, щоб мій син та онуки могли б прочитати, і вчені мали змогу побачити, що вони можуть ще зробити поза науковим життям».

Поховали колишнього президента Ізраїлю Ефраїма Кацира, за його заповітом, на головному кладовищі в Реховоті поруч з його дружиною Ніною, котра померла у 1986 році, а не на горі Герцль, як це зазвичай буває для колишніх національних лідерів Ізраїлю. Як заявив прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу: «Ефраїм Кацир був відданий Ізраїлю у всьому, що він робив. Він був першовідкривачем в науці, а також вніс величезний вклад до справи забезпечення безпеки держави. Він може служити прикладом чесності і скромності».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Дніпро-9 травня: проросійським бойовикам не можна залишати українське громадянство

Віктор Каспрук

Антиукраїнські шабаші 9 травня відверто антидержавних сил у Дніпрі та інших містах України, наводять на думку, тому вони так вільно себе почувають на українській землі, бо наперед знають, що їм за це особливо нічого не буде. У найгіршому випадку якісь незначні, чисто символічні адміністративні покарання, і на цьому все.

Проте подібна безкарність щоразу лише більше буде заохочувати цих «борців з Україною» на все більш радикальні дії та акції.

Методи нейтралізації і блокування у подальшому таких осіб, звісно, можуть бути різними.

Але головне, аби вони були дієвими і унеможливили подібне в майбутньому.

Одним із них цілком може бути підхід, за якого ті, хто приймає участь в антиукраїнських акціях, метою яких є демонтаж української державності, не можуть більше мати права на українське громадянство.

«П’ята московська колона» показала чого вона добивається

Це є цілком справедливо і логічно. Бо не можуть ці особи мати право на виборах вирішувати долю України.

Так само, як і фактично виступати від імені громадян України проти існування Української держави.

Особливо актуальним це питання постає під час гібридної війни, яку Росія веде з Україною.

Враховуючи те, що «п’ята московська колона» проникла в усі сфери українського життя, включно з церквою, і намагається розкласти з середини українську державність.

На жаль, трапилося так, що після відновлення державності України у 1991 році, усі, хто проживав на той час в колишній УРСР, автоматично отримали українське громадянство.

А це дало можливість багатьом прихильникам Москви не тільки зневажливо ставитися до нього, а й прикриваючись статусом громадянина України, проводити відверту антидержавну діяльність.

За нинішніх обставин було б цілком справедливо, аби у Верховній Раді був терміново підготовлений і прийнятий закон про втрату українського громадянства під час війни з Росією. У якому ця процедура була б чітко прописана.

Досвід останніх 25 років доводить, що не всі, хто проживає на території України, повинні мати її громадянство.

А ті, хто прагнуть до його отримання, мають його заслужити.

Службою у війську, здачею іспиту на знання української мови та історії України. Мусять довести свої заслуги перед державою і прийняти присягу громадянина України.

У такому разі, порушив присягу – втратив громадянство.

Необхідно вводити в оббіг посвідчення «негромадянина України».

Така особа, крім того, що вона не може мати права приймати участь у виборах усіх рівнів, після участі в антиукраїнських акціях і сепаратистських організаціях, повинна бути вислана за межі України.

Працюєш на Росію – їдь в Російську Федерацію

 І це має стати принциповою позицією української влади. Любиш Росію, працюєш на її інтереси, їдь в Російську Федерацію і вже там роби для неї усе, що тобі заманеться. Але у жодному разі не в Україні.

Питання підняття ціни українського громадянства і українського паспорта сьогодні є якнайбільше актуальним.

Адже тепер, коли громадяни України незабаром матимуть право без віз подорожувати країнами Європейського союзу, то ті, хто втратять з тих чи інших причин громадянство України, такої можливості мати вже не зможуть ніколи.

Необхідно поставити питання про те, що особи, що прославляють окупацію Росією українських територій, також втрачають українське громадянство.

Вони можуть отримати дозвіл на тимчасове, або постійне проживання. Але, щоб повернути назад громадянство, спочатку необхідно довести право на нього.

Також, після подій 9 травня 2017 року, варто переглянути право на продовження діяльності в Україні політичних партій, організацій і політиків, які явно або опосередковано працюють на інтереси Кремля.

Оскільки існує велика різниця між участю партій і політиків у політичній боротьбі зі своїми опонентами, які бачать, той чи інший шлях розвитку України, і відвертою боротьбою за припинення існування України, як держави.

Громадянське суспільство мусить поставити під свій контроль розслідування подій 9 травня

 І коли досі українська влада часто закривати очі на подібну «політичну діяльність», то після 9 травня українське громадянське суспільство вже просто немає права на це спокійно реагувати.

Не можна більше дозволяти фінансувати з державного бюджету антиукраїнські партії і організації, а потім дивуватися, чому це вони продовжують займатися діяльністю, котра явно націлена проти України.

Бо якщо одні віддають своє життя за незалежність України, а інші під захищеним ними від ворога мирним українським небом калічать їхніх побратимів у Дніпрі, то такі дії не можуть залишатися без адекватного покарання.

Україна має бути очищена від негідників, які домагаються її знищення.

Тому українське громадянське суспільство мусить поставити під свій жорсткий контроль розслідування подій 9 травня в Дніпрі, Києві та в інших українських містах.

А всі ті, проросійські бойовики, котрі приймали участь в побитті ветеранів АТО у Дніпрі, мають, як мінімум, бути позбавленні українського громадянства, а то й вислані в країну, за інтереси якої вони так борються в Україні.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | 1 коментар

За яких умов Росія віддасть Україні Януковича

Рішення Інтерполу припинити розшук екс-президента Віктора Януковича та кількох міністрів його уряду пов’язано з недостатньою доказовою базою їхніх злочинів, яку надала українська сторона. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню «Інформат» розповів політолог Віктор Каспрук.

На думку експерта, українські слідчі припустилися серії помилок на етапі юридичного оформлення доказів та документів.

«Скоріш за все, Україна не повністю підготувала доказову базу та неповністю дотримала процедуру подачі таких матеріалів. Наші правоохоронці мають чіткі докази злочинів, оскільки навіть люди, які не знайомі з подробицями, чітко бачили, що робилося в ті часи в Україні – як «дерибанилася» її економіка та соціальна сфера. Схоже, ті фахівці, які мали підготувати цю доказову базу, не врахували формату, за якого Інтерпол ухвалює саме таке рішення. Наступного разу, перед тим, як подавати такі документи, їх має переглянути група міжнародних юристів, яка розуміє всі ті нюанси міжнародної юриспуденції, які поки що не збігаються з українською юриспуденцією», – переконаний політолог.

Крім того, вважає експерт, кримінальна справа за звинуваченнями у державній зраді проти Януковича, яку розпочала та проводить Генпрокуратура, має також допомогти розшуку й засудженню екс-президента. Зокрема, і на міжнародному рівні.

«Справа Януковича за звинуваченнями у державній зраді прецедентна. Якщо його вдасться засудити хоча б заочно, ми перекреслимо оце кремлівське пропагандистське твердження, що в Україні відбувся антидержавний переворот і таке інше. Тому що коли народ вигнав керівника, який не відповідає високому званню президента України, це дійсно має бути доведено судом», – вважає політолог.

Експерт також наголосив, що Україна не зможе отримати Януковича доти, доки цього не захоче Росія. А віддати екс-президента, Кремль захоче лише за однієї умови.

«Якщо Україна зможе провести судове засідання і засудити зрадника, (а по-іншому цю особу назвати не можна), то після зміни президента в Кремлі, нова Росія, в якій не буде Путіна та інших одіозних політичних фігур, цілком може видати Януковича Україні, як акт дружнього жесту. Такий розвиток подій у майбутньому не виключений», – підсумував Віктор Каспрук.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи існує нова парадигма вирішення палестино-ізраїльського конфлікту?

Віктор Каспрук

У червні 2017 минає п’ятдесят років з часу закінчення «Війни Судного дня» Ізраїлю з Сирією, Єгиптом та Йорданією. Напад на Ізраїль закінчився для цих країн поразкою, а Сирія й досі ніяк не може змиритися з втратою частини Голландських висот під час цієї «Шестиденної війни».

Питання вирішення палестино-ізраїльського непримиренного протистояння й досі залишаться одним із найскладніших дилем сучасної міжнародної політики. І хоча новий президент США Дональд Трамп, як і багато його попередників, прийшовши в Білий дім пообіцяв вирішити палестино-ізраїльський конфлікт, однак зовсім не факт, що це вдасться йому зробити.

Наразі усі попередні зусилля досягти миру між палестинськими арабами і Ізраїлем, упиралися в минулому в намагання палестинців  діяти за принципом – «все, або нічого». Що цей підхід абсолютно хибний і в жодному разі не виправдовує себе,  показав час.

Але чи можливе вирішення цього конфлікту і збереження потенціалу існування двох держав в майбутньому, якщо палестинці й далі будуть заперечувати право на існування Ізраїлю, а ізраїльтяни продовжуватимуть будувати нові поселення на палестинських територіях?

Не виключно, що враховуючи фактор затяжної війни у Сирії і нестабільність на території Іраку, у Вашингтоні спробують вписати вирішення палестино-ізраїльського конфлікту в більш широку стратегію Америки щодо всього близькосхідного регіону.

І буде велика спокуса для Білого дому оголосити про певні зрушення в арабо-ізраїльському порозумінні на початку листопада, якраз напередодні значної історичної дати – сторіччя «Декларації Бальфура». Офіційний лист, від 2 листопада 1917 року, міністра закордонних справ Великої Британії Артура Бальфура до лорда Уолтера Ротшильда, представника британської єврейської громади, для передачі Сіоністській федерації Великої Британії. З якої фактично розпочався часовий відлік відновлення єврейської країни на землях Древнього Ізраїлю.

То ж чи не логічніше було б сьогодні змінити саму парадигму вирішення палестино-ізраїльського конфлікту, змінивши самі підходи до цього питання? Адже усі попередні намагання спонукати сторони протистояння до досягнення домовленостей, упиралися в неможливість досягти хоч якогось мінімального порозуміння між двома різними національними ідентичностями і цивілізаційними цінностями.

Таким чином, у жодному разі не відмовляючись від досягнення кінцевої цілі арабсько-ізраїльського примирення, проголошення двох держав, котрі будуть мирно співіснувати між собою, чи не доцільніше буде дещо спростити до рівня реалістичності шлях для досягнення цієї стратегічної цілі?

І все це обґрунтувати та детально розписати у «Декларації Трампа», яка могла б стати логічним рішенням в процесі легітимізації існування Ізраїльської держави в очах всього арабського світу.

Адже механічне відновлення нових двосторонніх переговорів між ізраїльтянами і палестинцями, коли їх результати можна легко визначити наперед, не здатне зрушити з мертвої точки мирний процес на Близькому Сході.

Нова парадигма близькосхідного порозуміння могла б полягати в тому, щоб розбити проходження цього «мирного процесу» на умовні «півпроцеси». А замість швидких і нереалістичних пошуків всеосяжного миру протестувати умови, за яких обидві сторони були б у ньому зацікавленні.

Комплексне рішення відкласти на певний час, а замість нього укласти окремі угоди з палестинцями і ізраїльтянами, та наочно довести палестинському суспільству, що припинення терактів і обстрілів території Ізраїлю є необхідною умовою для появи нових економічних і фінансових можливостей для населення Палестинської автономії.

Якби палестинці не прагнули знищення Ізраїлю, то вже давно мали свою Палестинську державу, де громадяни і ділові люди вільно б взаємодіяли з передовою, підприємницькою, динамічною, процвітаючою і набагато більшою ізраїльською економікою. Яка є набагато більш здоровою і життєздатною, ніж економіка будь-якої сусідньої арабської держави, в тому числі корумпованих багатих нафтою країн Перської затоки.,

І це не просте припущення – все йшло дуже добре для палестинців, перш ніж перша інтифада, котра почалася в грудні 1987 року, розірвала їхні відносини з Ізраїлем і зруйнувала економіку як на Західному березі, так і в секторі Газа.

До того багато палестинців мали роботу в Ізраїлі, і багато ізраїльтян робили покупки в палестинських підприємств і отримували послуги від палестинських фахівців. Палестинські фермери експортували свою продукцію до Ізраїлю, а палестинських фабрики експортується в Ізраїль текстиль, меблі, продукти  харчування та інші товари, вироблені на палестинських теренах.

Палестинські фірми також мали значні доходи від туризму, але туристи не люблять бути атаковані терористами.

Усе це було давно, коли Ізраїль навіть близько ще не наблизився до нинішнього стану близькосхідного економічного локомотива, яким він став в останні роки. А це означає, що на сьогоднішній день потенціал для взаємовигідного економічного співробітництва набагато більший.

Однак, оскільки, палестинці, схоже, не дуже зацікавлені в мирі з Ізраїлем, а більшість ізраїльтян втомилися від мирного процесу, який їх тільки розчаровує, якщо цей процес не перевести в інше русло, то можна припустити, що якщо нічого позитивно не змінити, то в Палестинській автономії після відходу від влади Махмуда Аббаса, можуть відбутися деструктивні процеси, котрі ми можемо спостерігати в Іраку, Сирії, Лівані, Ємені чи Лівії.

Потрібно «перевернути» ситуацію таким чином, щоб палестинцям мир став економічно і соціально вигідним, а мирне співіснування з ізраїльтянами (за умови перспективи проголошення Палестинської держави), головним гарантом досягнення цієї цілі.

Хоча при розгляді цієї ситуації в жодному разі не можна ігнорувати той факт, що палестинська терористична організація ХАМАС має дещо інші погляди на досягнення миру з Ізраїлем. А саме, що ніякого миру досягти неможливо, поки буде існувати сам Ізраїль. І дуже важко повірити в те, що з прихильниками ХАМАСу можливо взагалі домовитися.

Реальністю є те, що лідер Палестинської автономії Махмуд Аббас не здатен контролювати усієї її території. І таким чином невизначеність з палестинським керівництвом є ще однією суттєвою перепоною для досягнення миру.

Адже радикальні угрупування в Палестинській автономії зацікавленні в продовженні по часу ситуації, котру можна коротко визначити як «ні миру ні війни». Іншими словами, вони будуть  готові до «миру» лише тоді, коли кожен квадратний метр Палестини (до якої вони включають і землі Ізраїлю), житиме за законами шаріату.

З іншого боку, варто пригадати, що Ізраїль, у пошуках миру, пішов з більшості територій, котрі йому довелось взяти під свій контроль під час оборонних війн. Часто арабська преса пише, що Ізраїль «захопив» якісь землі під час війн. Проте, при цьому чомусь «скромно» упускається те, що він їх отримав після перемоги у війнах, яких з усіх сил прагнув уникнути.

Так само палестинці скаржаться на поселення ізраїльтян. Але при цьому ні слова не говориться про те, що Ізраїль вирішив не повертати частину територій, які він отримав після перемоги в оборонній війні 1967 року, саме тому, що поки що обидві сторони ніяк не можуть домовитися про кордони, які гарантували б йому оборонну позицію і безпеку.

При чому, ізраїльтяни не ставлять надвимог, і не вважають, що миру можна досягти тільки після того, як Палестина стане такою ж демократичною державою, як і Ізраїль. Ізраїльтяни шукають «двохдержавної» угоди з палестинцями, такої ж, як Ізраїль уклав з Єгиптом.

Ізраїль вивів свої війська з Синайського півострова, який був в числі територій, які він отримав після «Війни Судного дня». Що і призвело до миру з Єгиптом, від встановлення якого виграли обидві сторони.

Необхідно визнати, що невирішене палестинське питання є чи не найбільшою перешкодою реального реформування арабського світу. Адже багато палестинців впевнені, що час працює на них. Крім того, певні палестинські вимоги, щодо того, щоб палестинські інтереси краще обслуговувались, зміщує їхню мету боротьби від незалежної, життєздатної держави, що розташована поруч з Ізраїлем, до зрівняння у політичних правах в межах одного політичного об’єкту, що б призвело до занепаду Ізраїлю, як єврейської держави. Обидва ці уявлення викликають внутрішнє заперечення щодо необхідності досягнення всебічної мирної угоди з Ізраїлем.

Араби почали програвати з того часу, як вирішили в 1948 році війною вирішити «ізраїльське питання». Війна – жорстоке заняття: її похідними є смерть, руйнування і великі втрати. Однак, це гра у тому сенсі, що поведінка обох сторін підлягає дотриманню деяких правил, які гравці добре знають.

Таким чином фундаментальні правила війни 1948 року були разюче простими: переможець отримує все. Араби, котрі не визнавали право євреїв на самовизначення, не приховували, що недопущення єврейської державності є їхньою найвищою метою. Євреї добре усвідомлювали, що це означає плані їхнього виживання.

Араби програли в 1948, 1967 і 1973 роках. Тому постійні арабські апелювання до права на повернення морально не обґрунтовані, оскільки це є закликом до заміни правил гри. Тих самих правил, котрі були визначені арабами на початку війни і вони не можуть переглядатися після її закінчення.

Після 1948 і 1967 араби явно демонстрували своїми діями, в намаганні виправити свою поразку, що правила гри, яких вони притримувались не були правильними. Однак цих правил в подальшому притримувались євреї. І право на повернення, котре сформулювали араби, не було для них моральним критерієм.

Право повернення, котрого так настирливо вимагають араби, не є мірою правосуддя. Це – його протилежність. Оскільки сама заміна правил після поразки ігнорує будь-яке поняття справедливості. А без справедливості, не існує жодного правосуддя.

Арабські держави, за підтримки і допомоги СРСР, постійно вели агресивні війни проти Ізраїлю, а після втрат території, які фактично «програли», намагалися апелювати до міжнародної громадськості з приводу того, що з ними вчинили несправедливо і вони хочуть отримати їх назад. Тобто хотіли вести війни без ризику, без ціни програшу у разі поразки. На кшталт того, «продовжуйте пробувати, поки не виграєте», але такого просто не буває, бо життя це не комп’ютерна гра.

Але, як це не парадоксально звучить, сьогоднішнє глобальне протистояння західної цивілізації з світовим тероризмом лише на користь вирішенню близькосхідного вузла проблем. Дистанціювання решти західного світу від цих проблем стало недоречним, оскільки боротьба з тероризм вже перестала бути суто ізраїльською проблемою.

Сьогодні практично вся західно-цивілізаційна потуга є на стороні вирішення близькосхідного протистояння. Ізраїль, котрий має багато більший досвід протидії тероризмові (за умови розробки і оприлюднення нових нелінійних підходів у вирішенні свого «домашнього» протистояння з палестинцями), може вказати шлях до вирішення глобального протистояння тероризмові.

Плюс в тому, що тепер у ізраїльтян більше справжніх союзників (і їхні ресурси). Ще один плюс – за допомогою нових союзників можна виграти час для розробки і втілення нових стратегій, а значить розчистити шлях до встановлення миру на цих багатостраждальних близькосхідних землях.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

У Венесуелі визрів конфлікт, який може перерости у громадянську війну

Віктор Каспрук

Уряд президента Венесуели Ніколаса Мадуро все більше готовий до репресивних дій для придушення народних виступів. В останні дні масові демонстрації в Каракасі та інших містах були зустрінуті сльозогінним газом, водометами, пластиковими кулями, а також озброєними цивільними на мотоциклах. Але не дивлячись на це натовпу протестуючих часто вдавалося вистояти.

Венесуельська криза набула нового виміру після того, як Верховний суд виніс рішення, що він бере на себе функцію парламенту – Національних зборів, де більшість має опозиція.

Нечесна боротьба за владу з боку прихильників Мадуро загострилася після того, коли з січня 2016 року опозиційна коаліція «Круглий стіл демократичної єдності» (MUD) взяла під свій контроль законодавчий орган після 17 років домінування там чавесистів.

Але в кінці березня Верховний суд, обвинуватив опозицію, яка виступає проти продовження правління президента Ніколаса Мадуро, в неповазі до парламенту і анулював усі його рішення, мотивуючи це тим, що він привів до присяги трьох депутатів, яких звинувачують в фальсифікації виборів.

Цей вирок знищує поділ повноважень між гілками влади і тепер Верховний суд може сам здійснювати законодавчі функції. Мадуро, правління якого, як показують недавні соціологічні опитування, відкидають сім із десяти венесуельців, таким чином додав собі необмежені можливості фактично одноосібного керування Венесуелою.

Як наголосив голова Національних зборів Венесуели Хуліо Борхес: «Не можна назвати це інакше, як переворот і диктатура. У Венесуелі немає Конституції, сьогодні Мадуро у незаконний спосіб узурпував всю владу». Він звинуватив президента Мадуро в замовному рішенні суду, заявивши, що «ми не будемо визнавати його».

З свого боку, генеральний секретар Організації американських держав (OEA)  Луїс Альмагро зазначив, що «рішення Верховного суду прийняти на себе  повноваження разом із зняттям імунітету з законодавців є останніми ударами режиму, який цим руйнує конституційний лад країни і закінчує з демократією».

А екс-кандидат в президенти від опозиційних сил Енріке Капрілес порівняв це рішення Верховного суду з досвідом Перу в 1992 році, коли тодішній президент Альберто Фухіморі за підтримки армії розпустив Конгрес.  Підкресливши, хоча «це інший сценарій, зараз ви не бачите танків збройних сил навколо парламенту, їм вони не потрібні, тому, що тепер вони роблять це через Верховний суд».

Це вже не перша подібна «перемога» Ніколаса Мадуро. 20 жовтня 2016 року було припинено ініційований опозицією процес щодо проведення референдуму про дострокове припинення президентських повноважень Мадуро за ніби то знайдені «порушення» під час підготовки до його проведення.

Але політичні фальшування не спроможні покращити економічну ситуацію. Для «петролеумзалежної» венесуельської економіки, яка отримує 96 відсотків іноземної валюти від експорту нафти, падіння з 2014 року цін на нафту стало критичним фактором. Уряд був змушений різко скоротити імпорт, що призвело до дефіциту всіх видів товарів. Цей дефіцит поєднується з найвищою інфляцією в світі, МВФ прогнозує інфляцію у Венесуелі в цьому році на рівні 1660 відсотків.

Соціально-економічний колапс у Венесуелі є найбільшою кризою у 2017 році Латинської Америки. В середині минулого року, дефіцит товарів, а особливо  продуктів харчування, призвів до заворушень, грабежів  і мародерства в багатьох венесуельських містах.

На що уряд Мадуро відповів заміною більшої частини роздрібної продовольчої розподільної мережі створенням «Місцевих комітетів по постачанню і продовольству», використовуючи військові і політичні організації, котрі пов’язані з правлячою Об’єднаною соціалістичною партією Венесуели (PSUV).

У даний час приватний сектор згідно із законом зобов’язаний продавати 50 відсотків своєї продукції для поширення через цю мережу. Ця схема почала частково працювати і рівень мародерства знизився. Але не тому, що Комітети (які роз’їдені корупцією і неефективністю), почали задовольняти попит населення. А тому, що це зменшило кількість і довжину черг, що часто слугувало спусковим гачком для початку масових безпорядків.

Також ця схема дозволяє уряду використовувати продовольство в якості політичної зброї, утримуючи на своєму боці політичних прихильників і політично слухняних громадян.

У 2016 році відбулося різке падіння економіки Венесуели на 18 відсотків. Що в поєднанні з інфляцією у декілька сотень відсотків і швидким скороченням реальної заробітної плати поставило більшість населення на грань виживання.

Імпорт товарів впав з більш ніж 60 мільярдів доларів у 2012 році до менше, ніж 18 мільярдів в 2016 році, що у поєднанні з різким падінням внутрішнього виробництва спровокувало гостру нестачу продовольства, медикаментів та інших основних товарів споживання.

При цьому приблизно п’ята частина населення їсть тільки один раз в день. Недоїдання і передбачувані захворювання різко зросли, а служба охорони здоров’я близька до колапсу.

Президенство Ніколаса Мадуро «політичного аватара Уго Чавеса», цивільного, чий кабінет заповнений військовими, в останні роки є дуже непопулярним в Венесуелі. Проте використовуючи свій контроль над судовими і виборчими органами, діюча адміністрація домоглася того, що не існує реально ніяких конституційних засобів для усунення його від влади до чергових президентських виборів, котрі намічені на грудень 2018 року.

Відбувається демонтаж венесуельської демократії, який поряд з гострою соціально-економічною та гуманітарною кризою в країні, являє собою не тільки найбільшу проблему для Південної Америки, а й для всього міжнародного співтовариства.

А провал у розв’язанні мирним і демократичним шляхом політичного конфлікту у Венесуелі, ризикує спровокувати серйозні народні виступи, що разом з можливими розбіжностями в збройних силах здатні розпалити громадянську війну.

Сусідні з Венесуелою країни, а особливо в Колумбії, яка тільки зараз почала оговтуватися від десятиліть партизанської війни, справедливо побоюються, що у випадку громадянського протистояння, можлива масова імміграція на їхні території та поява незаконних збройних угрупувань на їхніх кордонах. А також поширення неконтрольованих епідемій, в разі якщо служба охорони здоров’я в Венесуелі перестане функціонувати.

Обтяжена економічною та політичною кризою Венесуела також страждає від насильства на вулицях. Данні незалежної організації Observatorio Venezolano de Violencia щодо 28 тисяч випадків насильницької смерті у 2016 році (91,8 на 100 тисяч населення),  вказують на те, що кількість убивств в країні є в десять разів вищою, ніж в середньому в світі. Не говорячи ще про численні порушення прав людини з боку правоохоронних органів, незаконні рейди і страти.

Мадуро веде себе як самодержавець. Після невдалої спроби опозиційних сил ініціювати референдум, відкликати уряд та продовжити політичний діалог, котрий розпочався в жовтні минулого року і супроводжувався Ватиканом і  Союзом південноамериканських націй ((UNASUR), можна сказати, що цей діалог не вдався.

Опозиційний альянс звинуватив Чавеса в порушенні угод щодо визначення виборчого календаря і звільнення сотень в’язнів дисидентів. І як вважають венесуельські аналітики, імітування Ніколасом Мадуро діалогу було «пасткою», що мала на меті демобілізувати опозицію і погасити масові народні протести.

Власне це стало політичною «постановкою», яку використовували чавесисти для того, щоб паралізувати міжнародний тиск, зменшити протести і внести хитання в ряди опозиційних сил, в намаганні хоч якось компенсувати втрату підтримки венесуельців.

Ситуацію могли б розрядити нові вибори і формування іншого венесуельського уряду. Але втративши народну підтримку і не маючи жодних шансів легітимним шляхом залишитися у президентському кріслі, Мадуро незаконними методами намагається за будь-яку ціну зберегти свою владу над Венесуелою.

За таких трагічних обставин не можна виключати того, що непоступливість президента Ніколаса Мадуро цілком здатна спровокувати громадянську війну, або спалах громадянської війни, яку перерве військовий переворот.

Що ж призвело до цього конфлікту у Венесуелі? Відносини Уго Чавеса, а потім і Мадуро з кланом диктаторів Кастро у Гавані. Куба є найбільшим призвідником грядущої катастрофи Венесуели. По суті, Венесуела в сьогоднішньому вигляді це такий же проект Куби Кастро, яким свого часу був проект кастрівської Куби для СРСР.

Після розвалу СРСР Венесуела фактично енергетично утримувала Кубу, постачаючи туди за безцінь свою нафту. Це «задоволення» обійшлося венесуельцям аж у 8 мільярдів доларів.

Чим віддячили брати Кастро реалізаторам «боліваріанської революції»? Кубинське військове втручання у Венесуелі сягає часів, коли її колишній президент Уго Чавес вступив в союз з режимом в Гавані. Він дозволив в’їзд в країну 100 тисяч військових військових і працівників кубинських органів безпеки в якості «радників». Що посилило контроль над суспільством та призвело до «цементування» диктаторського режиму.  При чому, 20 тисяч із них мають «специфічну» підготовку поліцейського спецназу, які у разі повстання в венесуельській армії, могли б захистити режим Мадуро.

Чисельність «радників» у цій південноамериканській країні еквівалентна потужному військовому формуванню, присутність якого замасковано під виглядом «фахівців- інтернаціоналістів». А 20 тисяч військових зі специфічною підготовкою спецназівців, легко можуть стати грізною «зброєю захисту»  і вирішальним фактором непопулярного режиму у випадку народного повстання.

Та проблема полягає не тільки в кубинській військовій присутності в Венесуелі, а й і в 3,7 тисячах працівників розвідки, котрі прислані з Гавани і діяльність яких поширилися на всі венесуельські установи. А це дуже серйозна «міна» підкладена під національний суверенітет Чавесом і його наступниками, які мають намір захистити свою владу за будь-яку ціну.

Щоб спрогнозувати у що може вилитися нагнітання ситуації у Венесуелі, потрібно пригадати чим раніше закінчувалася подібна «інтернаціональна допомога» Фіделя Кастро і який кривавий слід вона залишила.

Кастрівські «інтернаціоналісти пішли в Анголу і там почалася громадянська війна, почали допомагати Мозамбіку й це закінчилося громадянською війною, прийшли в Нікарагуа і ця країна не змогла уникнути громадянської війни. Тепер до цього наближається і Венесуела.

Єдине, чим можуть допомагати кубинці, це розпалювати класову боротьбу, провокуючи внутрішні конфлікти в країнах, куди вони проникли. Вони є експертами в галузі  соціального контролю суспільства, державної безпеки і пропаганди. Використовуючи тоталітарні методи утримання влади, їм вдавалося досі зберегти  режим Мадуро.

Але не існує двох однакових політичних ситуацій. У Венесуелі визрів конфлікт, який вже дійшов до того, що ситуацію не можуть більше втримувати під контролем навіть заслані з Куби «радники».

Ситуація загострюється ще тим, що у разі виникнення реальної загрози падіння влади Мадуро, можливе втручання з боку Росії, якій важко буде відмовитися від свого традиційного «клієнта» на «задньому дворі» Америки.

Що таке втручання Москви не можна виключати доводять слова прес-секретаря МЗС Росії Марії Захарової, яка заявила, що в Венесуелі зростає ймовірність того, що може бути «реалізований жорстокі сценарій…, котрий  нагадує трагічні події, які сталися в Чилі в 1970 – ті роки». А як підкреслив нещодавно Путін, Кремль не допустить «кольорових» революцій, в Росії, так і «в різних регіонах світу».

Але поки що Ніколасу Мадуро залишається розраховувати тільки на армію і на підтримку 500 тисяч «ополченців», яких він має намір озброїти в якості членів Боліваріанської національної поліції.

Командування венесуельської армії завжди буде поруч з Мадуро, тому що їхнє життя і добробут залежить від продовження його перебування при владі. Венесуельський генералітет за роки чавесизму збагатився від контролю над обігом наркотиків. Так що якщо впаде режим Мадуро, вони також все втратять.

Але якщо вони не хочуть потрапити пожиттєво до в’язниці, як панамський диктатор Норьєга, то у Мадуро і його спільників військових ще залишається шанс завантажити на літак усі долари і золоті злитки, які вони накопичили за всі ці роки й відбути до Куби. І вже з Гавани викривати «міжнародний імперіалізм», який знищив «боліваріанську революцію».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Російська «гра» щодо України затягнулася. Потрібно Росію поставити на місце

Радіо Свобода 09 Квітня  2017

Віктор Каспрук

Після перемоги у Холодній війні Захід перебував в розслабленому стані – повний Happy end. Здавалося, що з імперією зла вже покінчено назавжди. Але не так сталося. У Росії крок за кроком відновилася ця сама імперія в значно більш небезпечнішому вигляді. Російська Федерація ігнорує міжнародний порядок, веде вкрай агресивну політику державного тероризму та підтримує усі можливі терористичні держави і рухи.

Вже понад три роки триває неоголошена війна Росії з Україною. І ця кривава «гра» Москви має усі шанси перетворитися на затяжний конфлікт, якщо підходи світової спільноти до трагічних подій в Україні кардинально не зміняться.

Цілком очевидно, що Путін затіяв гібридну війну на виснаження України. І в цьому випадку тільки «фінансових ін’єкцій» Заходу недостатньо, аби українці змогли вистояти під потужним тиском новітньої московської імперії.

«Російська цивілізація» відрізняється від західної тим, що їй не вистачає поняття об’єктивної істини і закону як обов’язкової сили.

Росія може домовлятися про угоди, укладати угоди, але не буде цих угод дотримуватися.

Вона, в перший зручний для неї момент, їх легко розірве, пояснюючи це своє рішення тим, що під час підписання домовленостей її, мовляв, неправильно зрозуміли.

«Логіка» геополітичних амбіцій Москви ґрунтується на тому, що Російська Федерація має ядерний потенціал, щоб знищити цю планету, і тому вона вимагає до себе «поваги».

Кремль не має поваги до світового порядку

Від самого початку в Кремлі планували, що коли Сполучені Штати і Росія сядуть за стіл переговорів, то запропонована Білому дому російсько-американська співпраця полягатиме в тому, щоб там погодилися з новим переділом світу на путінських умовах.

Що мало б означати погодитися з тим, що Росія забрала собі Крим, силою веде гібридну війну з Україною і дестабілізує її, намагаючись демонтувати українську державність, хоче встановити газопровідну гегемонію в Європі, руйнує Євросоюз провокуючи потоки біженців із Сирії й утримуючи за будь яку ціну диктаторський режим Башара Асада.

Тому варто відкинути надмірний оптимізм та ідеалістичну віру в те, що з Москвою можливо домовитися, використовуючи лише дипломатичні засоби.

Кремль не має ні моралі, ні почуття обов’язку, ні поваги до світового порядку. Жодна велика угода з Росією не принесе нічого хорошого, якщо холоднокровно і виважено не поставити Росію на місце.

Росії потрібно, щоб їй допомогли в нейтралізації або ліквідації НАТО, скасували санкції, погодилися з вторгненням в Україну, а також заплющили очі на її підтримку диктаторського режиму Асада.

Але це тільки початкові «хотіння» Путіна. Якщо з ними погодитися, то далі він забажає відновлення «Великої Росії» на всіх територіях, які колись колонізував Радянський Союз, і визнання за Москвою статусу повного контролю над Євразією.

Також Москва й досі ніяк не здатна змиритися з тим, що країни Східної Європи не хочуть більше бути контрольованими Москвою, а можуть вибирати ті альянси, які вважають за потрібне.

Необхідно сформулювати більш чітку позицію стосовно України і Росії

Цинічний і лицемірний Путін робить вигляд, що він «допомагає» в Україні етнічним росіянам.

Та це не протистояння українців з росіянами, а українців, росіян, євреїв та громадян інших національностей, котрі живуть в Україні, з «радянцями».

Тими, хто й досі ментально перебуває під впливом давно вже покійного Радянського Союзу.

Україна хоче стати сучасною і продуктивної частиною Європи, але поки Росія не припинить свою військову агресію, цього досягти не вдасться.

Мрія переважаючої більшості українців – це інтеграція з Європейським союзом і НАТО.

І тут, враховуючи нинішнє протистояння України з Росією, Захід мав би сказати Україні, коли у неї може з’явитися на це шанс.

Здавалося, що Російська Федерація була б безсила проти об’єднаної Європи, однак Кремль робить все для того, щоб Європа не виступала єдиним фронтом, вбиваючи «клин» у європейську єдність.

На жаль, з боку Заходу й досі не має єдиних підходів щодо Російської Федерації. То ж чи не варто сформувати більш чітку позицію стосовно Росії?

Оскільки відсутність цієї позиції, принаймні останні 10 років, потурала розширенню військового і невійськового втручання Росії далеко поза її кордони.

Не говорячи про так зване «ближнє зарубіжжя», яке в Кремлі вже порахували своїм «заднім двором».

У Заходу є реальна можливість поставити Росію на місце

Нині Росія розглядає себе не інакше, як супердержаву, і хоче, щоб з нею відповідно рахувалися, як із супердержавою.

Не варто сподіватися, що Москва коли-небудь буде дотримуватися будь-яких правил світового порядку, якщо вони не будуть створені під її бачення.

Ще в 2007 році в Мюнхені Путін дав чітко зрозуміти, що найкращим світовим порядком буде багатополярність.

Свою позицію він не змінив. Тому ніяк не можна закривати очі на цю проблему.

«Майстер КГБ» наївно впевнений, що варто лише переконати європейців у тому, що НАТО є проекцією на Європу американських цінностей, що ставить ЄС в роль підпорядкованого партнера американським інтересам, і вони відразу ж перекинуться на бік Росії.

Російська Федерація не вгамується добровільно, і це вже зрозуміло. Завдяки економічним санкціям США і ЄС відбулося різке падіння ВВП Росії.

Але Путін та його оточення не бажають нічого змінювати, оскільки погіршення рівня життя пересічних росіян їх зовсім не стосується.

Путін визнає і поважає тільки силу. Тому йому потрібно нагадати, що вторгнення до суверенної країни є справою, котра не залишиться безкарною. А за все те, що він робить в Україні, доведеться відповідати.

Москва не хоче віддавати, як вона вважає, свою сферу впливу: Східну Європу, Кавказ і Середню Азію.

Однак для серйозного протистояння з Заходом у Російської Федерації немає ні ресурсів, ні, що набагато більш важливо, – ідеології. Їй просто нічого запропонувати в ролі цивілізаційного меседжу.

Нині у Заходу є реальна можливість поставити Росію на місце.

Для цього потрібно різко посилити санкції у фінансовому секторі і, можливо, нарешті зменшити можливості Росії співпрацювати з глобальною фінансовою системою, відключивши Росію від банківської системи платежів SWIFT та перекрити для російського бізнесу контакти з західними партнерами.

Путін і російський політичний істеблішмент почне задумуватись над закінченням «української авантюри» лише тоді, коли вони дію санкцій відчують конкретно на собі.

Тому, чи не варто було б подумати над тим, щоб для початку арештувати маєтки та іншу нерухомість найближчих соратників Путіна на Заході?

І причина для цього може бути дуже вагома – незрозуміле походження мільйонних коштів, за які усе це було придбано.

Не кажучи вже про блокування рахунків путінських соратників у західних банках, більшість з яких давно вже відомі західним спецслужбам.

Російська «гра» з Україною невиправдано затягнулася. Але не можуть українці так довго залишатися в епіцентрі протистояння Москви з демократичним світом.

Україна потребує допомоги, тому необхідно приймати швидкі і правильні рішення…

https://www.radiosvoboda.org/a/28418438.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Российская «игра» в Украине затянулась. Нужно Россию поставить на место

Радио Свобода  09 Апрель  2017  

Виктор Каспрук

После победы в холодной войне Запад находился в расслабленном состоянии – полный Happy end. Казалось, что с империей зла уже покончено навсегда. Но не тут то было. В России шаг за шагом возродилась эта самая империя в значительно более опасном виде. Российская Федерация игнорирует международный порядок, ведет крайне агрессивную политику государственного терроризма и поддерживает все возможные террористические государства и движения.

Уже более трех лет продолжается необъявленная война России с Украиной. И эта кровавая «игра» Москвы имеет все шансы превратиться в затяжной конфликт, если подходы мирового сообщества к трагическим событиям в Украине кардинально не изменятся.

Совершенно очевидно, что Путин затеял эту гибридную войну на истощение Украины. И в этом случае только «финансовых инъекций» Запада недостаточно, чтобы украинцы смогли выстоять под мощным давлением новой московской империи.

«Российская цивилизация» отличается от западной тем, что ей не хватает понятия объективной истины и закона как обязательной силы.

Россия может договариваться о сделках, заключать сделки, но не будет эти соглашения соблюдать.

Она, в первый удобный для нее момент, их легко разорвет, объясняя это свое решение тем, что при подписании договоренностей ее, мол, неправильно поняли.

«Логика» геополитических амбиций Москвы основывается на том, что Российская Федерация имеет ядерный потенциал, чтобы уничтожить эту планету, и поэтому она требует к себе «уважения».

Кремль не имеет уважения к мировому порядку

Изначально в Кремле планировали, что когда Соединенные Штаты и Россия сядут за стол переговоров, то предложенное  Белому дому российско-американское сотрудничество будет заключаться в том, чтобы там согласились с новым переделом мира на путинских условиях.

Что должно означать: согласиться с тем, что Россия забрала себе Крым, силой ведет гибридную войну с Украиной и дестабилизирует ее, пытаясь демонтировать украинскую государственность, хочет установить газовую гегемонию в Европе, разрушает Евросоюз, провоцируя потоки беженцев из Сирии и удерживая любой ценой диктаторский режим Башара Асада.

Поэтому стоит отбросить излишний оптимизм и идеалистическую веру в то, что с Москвой возможно договориться, используя только дипломатические средства. Кремль не имеет ни морали, ни чувства долга, ни уважения к мировому порядку. Ни одна большая договоренность с Россией не принесет ничего хорошего, если хладнокровно и взвешенно не поставить  Россию на место.

России нужно, чтобы ей помогли в нейтрализации или ликвидации НАТО, отменили санкции, согласились с вторжением в Украину, а также закрыли глаза на ее поддержку диктаторского режима Асада.

Но это только начальные «хотения» Путина. Если с ними согласиться, то дальше он пожелает восстановления «Великой России» на всех территориях, которые когда-то колонизировал Советский Союз, и признание за Москвой статуса полного контроля над Евразией.

Также Москва до сих пор никак не способна смириться с тем, что страны Восточной Европы не хотят больше быть контролируемыми Москвой, а могут выбирать те альянсы, которые сами считают нужным.

Необходимо сформулировать более четкую позицию в отношении Украины и России

Циничный и лицемерный Путин делает вид, что он «помогает» в Украине этническим русским.

Но это не противостояние украинцев с русскими, а украинцев, русских, евреев и граждан других национальностей, которые живут в Украине, с «советскими».

Теми, кто до сих пор ментально находится под влиянием давно уже покойного Советского Союза.

Украина хочет стать современной и продуктивной частью Европы, но пока Россия не прекратит свою военную агрессию, этого достичь не удастся.

Мечта подавляющего большинства украинцев – это интеграция с Европейским союзом и НАТО.

И здесь, учитывая нынешнее противостояние Украины с Россией, Запад должен сказать Украине, когда у нее может появиться на это шанс.

Казалось, что Российская Федерация была бы бессильна против объединенной Европы, однако Кремль делает все для того, чтобы Европа не выступала единым фронтом, вбивая «клин» в европейское единство.

К сожалению, со стороны Запада до сих пор нет единых подходов к Российской Федерации. Поэтому, не следует ли сформировать более четкую позицию по отношению к России? Поскольку отсутствие этой позиции, по крайней мере, последние 10 лет, потакало расширению военного и невоенного вмешательства России далеко за ее границы. Не говоря о так называемом «ближнем зарубежье», которое в Кремле уже посчитали своим «задним двором».

У Запада есть реальная возможность поставить Россию на место

В настоящее время Россия рассматривает себя не иначе, как супердержаву, и хочет, чтобы с ней соответственно считались, как с супердержавой.

Не стоит надеяться, что Москва когда-нибудь будет придерживаться каких-либо правил мирового порядка, если они не будут созданы под ее видение.

Еще в 2007 году в Мюнхене Путин дал четко понять, что лучшим мировым порядком будет многополярность.

Свою позицию он не изменил. Поэтому никак нельзя закрывать глаза на эту проблему.

«Мастер КГБ» наивно уверен, что стоит только убедить европейцев в том, что НАТО является проекцией на Европу американских ценностей, что ставит ЕС в роль подчиненного партнера американским интересам, и они сразу же перекинутся на сторону России.

Российская Федерация не угомонится добровольно, и это уже понятно. Благодаря экономическим санкциям США и ЕС произошло резкое падение ВВП России.

Но Путин и его окружение не хотят ничего менять, поскольку ухудшение уровня жизни рядовых россиян их совершенно не касается. Путин признает и уважает только силу. Поэтому ему нужно напомнить, что вторжение в суверенную страну является делом, которое не останется безнаказанным. А за все то, что он делает в Украине, придется отвечать.

Москва не хочет отдавать, как она считает, свою сферу влияния: Восточную Европу, Кавказ и Среднюю Азию. Однако для серьезного противостояния с Западом в Российской Федерации нет ни ресурсов, ни, что гораздо более важно, – идеологии. Ей просто нечего предложить в качестве цивилизационного месседжа.

Сейчас у Запада есть реальная возможность поставить Россию на место.

Для этого нужно резко усилить санкции в финансовом секторе и, возможно, наконец-то уменьшить возможности России сотрудничать с глобальной финансовой системой, отключив Россию от банковской системы платежей SWIFT и перекрыть для российского бизнеса контакты с западными партнерами. Путин и российский политический истеблишмент начнет задумываться над окончанием «украинской авантюры» только тогда, когда действие санкций они почувствуют конкретно на себе.

Поэтому, возможно стоило бы подумать над тем, чтобы для начала арестовать имущество и другую недвижимость ближайших соратников Путина на Западе? И причина для этого может быть очень веская – непонятное происхождение миллионных средств, за которые все это было приобретено. Не говоря уже о блокировании счетов путинских соратников в западных банках, большинство из которых давно уже известно западным спецслужбам.

Российская «игра» с Украиной неоправданно затянулась. Но не могут украинцы так долго оставаться в эпицентре противостояния Москвы с демократическим миром. Украина нуждается в помощи, поэтому необходимо принимать быстрые и правильные решения …

https://www.radiosvoboda.org/a/28418438.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела на межі громадянської війни

«Дзеркало тижня. Україна» №15, 21 квітня 2017

Віктор Каспрук

Після більш ніж двох тижнів протестів Венесуела входить у нову смугу політичної напруги. 

Уряд президента Венесуели Ніколаса Мадуро демонструє високу готовність до репресивних дій для придушення народних виступів. Масові демонстрації в Каракасі та інших містах були зустрінуті сльозогінним газом, водометами, пластиковими кулями, а також озброєними цивільними на мотоциклах.

Тепер лідери опозиції намагаються повернути собі ініціативу на вулицях, організувавши великий марш у Каракасі, щоб знову висловити протест проти рішення Верховного суду про призупинення повноважень Національних зборів.

Венесуельська криза набула нового виміру після винесення Верховним судом рішення, що він бере на себе функцію парламенту — Національних зборів, де більшість має опозиція.

Нечесна боротьба за владу з боку прихильників Мадуро загострилася після того, як у січні 2016 р. опозиційна коаліція “Круглий стіл демократичної єдності” (MUD) взяла під свій контроль законодавчий орган після 17 років домінування там чавесистів.

Але наприкінці березня Верховний суд обвинуватив опозицію, яка виступає проти продовження правління президента Ніколаса Мадуро, в неповазі до парламенту й анулював усі рішення MUD , мотивуючи це тим, що він привів до присяги трьох депутатів, яких звинувачують у фальсифікації виборів.

Цей вирок знищує поділ повноважень між гілками влади, і тепер Верховний суд може сам здійснювати законодавчі функції. Мадуро, чиє правління, як свідчать недавні соціологічні опитування, відкидають 7 із 10 венесуельців, таким чином додав собі необмежених можливостей одноосібного керування Венесуелою.

Як наголосив генеральний секретар Організації американських держав (OEA) Луїс Альмагро, “рішення Верховного суду взяти на себе повноваження разом зі зняттям імунітету з законодавців є останніми ударами режиму, який цим руйнує конституційний лад країни і кладе край демократії”.

А екс-кандидат у президенти від опозиційних сил Енріке Капрілес порівняв це рішення Верховного суду з досвідом Перу 1992 р., коли тодішній президент Альберто Фухіморі за підтримки армії розпустив Конгрес. Хоча політик підкреслив: “…це інший сценарій, зараз ви не бачите танків збройних сил навколо парламенту, бо їм вони не потрібні, тому що тепер вони реалізують усе через Верховний суд”.

Однак політичні фальшування не здатні покращити економічну ситуацію. Для петролеумзалежної венесуельської економіки, яка отримує 96% іноземної валюти від експорту нафти, падіння з 2014 р. цін на нафту стало критичним фактором. Уряд був змушений різко скоротити імпорт, що призвело до дефіциту всіх видів товарів.

Соціально-економічний колапс у Венесуелі став найбільшою кризою 2017 р. в Латинській Америці. В середині минулого року дефіцит товарів, особливо продуктів харчування, призвів до заворушень, грабежів та мародерства в багатьох венесуельських містах.

На що уряд Мадуро відповів заміною більшої частини роздрібної продовольчої розподільної мережі, створивши “місцеві комітети з постачання і продовольства”, з використанням військових і політичних організацій, пов’язаних із правлячою Об’єднаною соціалістичною партією Венесуели (PSUV).

Наразі приватний сектор, згідно із законом, зобов’язаний продавати 50% своєї продукції для поширення через зазначену мережу. Ця схема почала частково спрацьовувати, і рівень мародерства знизився. Але не тому, що комітети (роз’їдені корупцією й неефективністю) стали задовольняти попит населення. А тому, що це зменшило кількість і довжину черг, які часто слугували спусковим гачком для початку масових заворушень.

Крім того, ця схема дозволяє уряду використовувати продовольство як “політичну зброю”, утримуючи на своєму боці політичних прихильників та слухняних громадян.

У 2016 р. відбулося різке падіння економіки Венесуели — на 18 %. Що, у поєднанні з інфляцією, рівень якої сягав кількох сотень відсотків, і швидким зменшенням реальної заробітної плати, поставило більшість населення на межу виживання.

Імпорт товарів упав з більш ніж 60 млрд дол. у 2012 р. до менш ніж 18 млрд у 2016-му, що, в поєднанні з різким падінням внутрішнього виробництва, спровокувало гостру нестачу продовольства, медикаментів та інших основних товарів споживання.

При цьому приблизно п’ята частина населення їсть лише один раз на день. Недоїдання і передбачувані захворювання різко зросли, а служба охорони здоров’я близька до колапсу.

Обтяжена економічною й політичною кризою, Венесуела також потерпає від насильства на вулицях. Дані незалежної організації Observatorio Venezolano de Violencia про 28 тис. випадків насильницької смерті у 2016 р.
(91,8 на 100 тис. населення) свідчать, що кількість убивств у країні вдесятеро вища, ніж у середньому в світі. Не кажучи про численні порушення прав людини з боку правоохоронних органів, незаконні тортури і позасудові страти.

Мадуро поводиться як самодержець. Після невдалої спроби опозиційних сил ініціювати референдум, відкликати уряд і продовжити політичний діалог, розпочатий у жовтні минулого року й супроводжуваний Ватиканом та Союзом південноамериканських націй (UNASUR), можна сказати, що цей діалог не вдався.

Опозиційний альянс звинуватив Ніколаса Мадуро у порушенні угод про визначення виборчого календаря та звільнення сотень в’язнів-дисидентів. Як вважають венесуельські аналітики, імітування Мадуро діалогу було пасткою, що мала на меті демобілізувати опозицію й погасити масові народні протести.

Власне, це стало політичною “постановкою”, яку використовували чавесисти для того, аби паралізувати міжнародний тиск, зменшити протести і внести хитання в ряди опозиційних сил, у намаганні хоч якось компенсувати втрату підтримки венесуельців.

Ситуацію могли б розрядити нові вибори та формування іншого венесуельського уряду. Але, втративши народну підтримку й не маючи жодних шансів легітимним шляхом залишитися у президентському кріслі, Мадуро незаконними методами намагається за будь-яку ціну зберегти свою владу над Венесуелою.

За таких трагічних обставин не можна виключати, що непоступливість президента Мадуро спровокує громадянську війну, яку перерве військовий переворот.

До громадянського конфлікту у Венесуелі призвели відносини Уго Чавеса, а потім і Мадуро з кланом диктаторів Кастро. Куба — найбільший призвідник прийдешньої катастрофи Венесуели. По суті, Венесуела у нинішньому вигляді — це проект Кастро, схожий на той, яким свого часу був проект кастрівської Куби для СРСР. Із тією лише різницею, що після розвалу СРСР Венесуела енергетично утримувала Кубу, постачаючи туди за безцінь свою нафту. Це “задоволення” коштує венесуельцям уже 8 млрд дол.

Кубинське втручання у Венесуелі сягає часів, коли її колишній президент Уго Чавес уклав союз із режимом у Гавані. Він дозволив в’їзд до країни 100 тис. військових і працівників кубинських органів безпеки в ролі “радників”, що посилило контроль над суспільством і призвело до цементування диктаторського режиму.

Чисельність “радників” у цій південноамериканській країні еквівалентна потужному військовому формуванню, присутність якого замаскована під “фахівців-інтернаціоналістів”. Причому 20 тис. їх мають специфічну підготовку поліцейського спецназу і в разі народного повстання можуть стати грізною “зброєю захисту” режиму Мадуро.

Щоб спрогнозувати, у що може вилитися нагнітання ситуації у Венесуелі, потрібно пригадати, чим раніше закінчувалася така “інтернаціональна допомога” Фіделя Кастро і який кривавий слід вона залишила.

Кастрівські “інтернаціоналісти” пішли в Анголу, і там розпочалася громадянська війна; почали допомагати Мозамбіку — й це скінчилося громадянською війною; прийшли в Нікарагуа — і ця країна не змогла уникнути громадянської війни. Тепер до такої розв’язки наближається Венесуела.

Ніколасу Мадуро залишається нині розраховувати тільки на армію і на підтримку 500 тис. “ополченців”, яких він має намір озброїти як членів Боліваріанської національної поліції.

Командування венесуельської армії завжди буде поруч із Мадуро, бо їхні життя й добробут залежать від продовження його перебування при владі. Венесуельський генералітет за роки чавесизму збагатився завдяки контролю над обігом наркотиків. Таким чином, якщо впаде режим Мадуро, вони також усе втратять.

Але якщо вони не хочуть отримати пожиттєвий тюремний термін, як панамський диктатор Нор’єга, то в Мадуро і його військових спільників ще залишається шанс завантажити на літак усі долари й золоті зливки, накопичені ними за всі ці роки, й відбути до Куби. І вже з Гавани викривати “міжнародний імперіалізм”, який “знищив боліваріанську революцію”.

http://gazeta.dt.ua/international/venesuela-na-mezhi-gromadyanskoyi-viyni-240483_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуэла — на грани гражданской войны

«Зеркало недели. Украина» №15, 21 апреля 2017

Виктор Каспрук

После более чем двух недель протестов Венесуэла входит в новую полосу политического напряжения. 

Правительство президента страны Николаса Мадуро демонстрирует высокую готовность к репрессивным действиям для подавления народных выступлений. Массовые демонстрации в Каракасе и других городах были встречены слезоточивым газом, водометами, пластиковыми пулями, а также вооруженными гражданскими на мотоциклах.

Теперь лидеры оппозиции пытаются вернуть себе инициативу на улицах, организовав большой марш в Каракасе, чтобы снова выразить протест против решения Верховного суда о приостановлении полномочий Национального собрания.

Венесуэльский кризис приобрел новое измерение после вынесения Верховным судом решения о том, что он берет на себя функцию парламента — Национального собрания, где большинство имеет оппозиция.

Нечестная борьба за власть со стороны сторонников Мадуро обострилась после того, как в январе 2016 г. оппозиционная коалиция “Круглый стол демократического единства” (MUD) взяла под свой контроль законодательный орган после 17 лет доминирования там чавесистов.

Но в конце марта Верховный суд обвинил оппозицию, выступающую против продолжения правления президента Николаса Мадуро, в неуважении к парламенту и аннулировал все решения MUD, мотивируя это тем, что он привел к присяге трех депутатов, обвиняемых в фальсификации выборов.

Этот приговор уничтожает распределение полномочий между ветвями власти, и отныне Верховный суд может сам осуществлять законодательные функции. Мадуро, чье правление, как свидетельствуют недавние социологические опросы, отвергают 7 из 10 венесуэльцев, таким образом организовал себе неограниченные возможности единоличного управления Венесуэлой.

Как подчеркнул генеральный секретарь Организации американских государств (OEA) Луис Альмагро, “решение Верховного суда взять на себя полномочия вместе со снятием иммунитета с законодателей являются последними ударами режима, который тем самым разрушает конституционный порядок страны и уничтожает демократию”.

А экс-кандидат в президенты от оппозиционных сил Энрике Каприлес сравнил это решение Верховного суда с опытом Перу 1992 г., когда тогдашний президент Альберто Фухимори при поддержке армии распустил Конгресс. Хотя политик подчеркнул: “…это другой сценарий, сейчас вы не видите танцев вооруженных сил вокруг парламента, ибо им они не нужны, пскольку теперь они реализуют все через Верховный суд”.

Однако политические фальсификации не способны улучшить экономическую ситуацию. Для петролеумзависимой венесуэльской экономики, получающей 96% иностранной валюты от экспорта нефти, падение с 2014 г. цен на нефть стало критическим фактором. Правительство было вынуждено резко сократить импорт, что привело к дефициту всех видов товаров.

Социально-экономический коллапс в Венесуэле стал крупнейшим кризисом 2017 г. в Латинской Америке. В середине прошлого года дефицит товаров, особенно продуктов питания, привел к волнениям, грабежам и мародерству во многих венесуэльских городах.

На что правительство Мадуро ответило заменой большей части розничной продовольственной распределительной сети, создав “местные комитеты по снабжению и продовольствию”, с использованием военных и политических организаций, связанных с правящей Объединенной социалистической партией Венесуэлы (PSUV).

Сейчас частный сектор, согласно закону, обязан продавать 50% своей продукции для распространения через указанную сеть. Эта схема начала частично срабатывать, и уровень мародерства снизился. Но не потому, что комитеты (разъедаемые коррупцией и неэффективностью) стали удовлетворять спрос населения. А потому, что это уменьшило количество и длину очередей, зачастую служивших спусковым крючком для начала массовых волнений.

Кроме того, эта схема позволяет правительству использовать продовольствие как “политическое оружие”, удерживая на своей стороне политических сторонников и послушных граждан.

В 2016 г. произошло резкое падение экономики Венесуэлы — на 18%. Что, в сочетании с инфляцией, уровень которой достигал нескольких сотен процентов, и стремительным уменьшением реальной заработной платы, поставило большинство населения на грань выживания.

Импорт товаров упал с более чем 60 млрд долл. в 2012 г. до менее чем 18 млрд в 2016-м, что, наряду с резким падением внутреннего производства, спровоцировало острую нехватку продовольствия, медикаментов и других основных товаров потребления.

При этом приблизительно пятая часть населения ест только один раз в день. Недоедание и предсказуемые заболевания резко возросли, а служба здравоохранения близка к коллапсу.

Отягощенная экономическим и политическим кризисом, Венесуэла также страдает от насилия на улицах. Данные независимой организации Observatorio Venezolano de Violencia о 28 тыс. случаев насильственой смерти в 2016 г. (91,8 на 100 тыс. населения) свидетельствуют, что количество убийств в стране в десять раз выше, чем в среднем в мире. Не говоря уж о многочисленных нарушениях прав человека со стороны правоохранительных органов, незаконных пытках и внесудовых казнях.

Мадуро ведет себя как самодержец. После неудачной попытки оппозиционных сил инициировать референдум, отозвать правительство и продолжить политический диалог, начатый в октябре прошлого года и сопровождаемый Ватиканом и Союзом южноамериканских наций (UNASUR), можно сказать, что этот диалог не удался.

Оппозиционный альянс обвинил Николаса Мадуро в нарушении соглашений об определении избирательного календаря и освобождении сотен узников-диссидентов. Как считают венесуэльские аналитики, имитирование Мадуро диалога было ловушкой, преследовавшей цель демобилизовать оппозицию и погасить массовые народные протесты.

Собственно, это стало политической “постановкой”, которую использовали чавесисты для того, чтобы парализовать международное давление, уменьшить протесты и внести шатание в ряды оппозиционных сил, в попытке хоть как-то компенсировать потерю поддержки венесуэльцев.

Ситуацию могли бы разрядить новые выборы и формирование другого венесуэльского правительства. Но, потеряв народную поддержку и не имея никаких шансов легитимным путем остаться в президентском кресле, Мадуро незаконными методами пытается любой ценой сохранить свою власть над Венесуэлой.

При таких трагических обстоятельствах нельзя исключать, что неуступчивость президента Мадуро спровоцирует гражданскую войну, которую прервет военный переворот.

К гражданскому конфликту в Венесуэле привели отношения Уго Чавеса, а потом и Мадуро с кланом диктаторов Кастро. Куба — самый главный зачинщик грядущей катастрофы Венесуэлы. В сущности, Венесуэла в нынешнем виде — это проект Кастро, похожий на тот, каким в свое время был проект кастровской Кубы для СССР. С той лишь разницей, что после развала СССР Венесуэла энергетически удерживала Кубу, поставляя туда за бесценок свою нефть. Это “удовольствие” стоило венесуэльцам уже 8 млрд долл.

Кубинское вмешательство в Венесуэле началось со времен, когда ее бывший президент Уго Чавес заключил союз с режимом в Гаване. Он позволил въезд в страну 100 тыс. военных и работников кубинских органов безопасности в роли “советников”, что усилило контроль над обществом и привело к цементированию диктаторского режима.

Численность “советников” в этой южноамериканской стране эквивалентно мощному военному формированию, присутствие которого замаскировано под “специалистов-интернационалистов”. Причем 20 тыс. из них имеют специфическую подготовку полицейского спецназа и в случае народного восстания могут стать грозным “оружием защиты” режима Мадуро.

Чтобы спрогнозировать, во что может вылиться нагнетание ситуации в Венесуэле, нужно вспомнить, чем раньше заканчивалась такая “интернациональная помощь” Фиделя Кастро и какой кровавый след она оставила.

Кастровские “интернационалисты” пошли в Анголу, и там началась гражданская война; начали помогать Мозамбику — и это закончилось гражданской войной; пришли в Никарагуа — и эта страна не смогла избежать гражданской войны. Теперь к такой развязке приближается Венесуэла.

Николасу Мадуро остается рассчитывать только на армию и поддержку 500 тыс. “ополченцев”, которых он намерен вооружить как членов Боливарианской национальной полиции.

Командование венесуэльской армии всегда будет рядом с Мадуро, поскольку их жизнь и благосостояние зависят от продолжения его пребывания при власти. Венесуэльский генералитет за годы чавесизма обогатился благодаря контролю над оборотом наркотиков. Таким образом, если падет режим Мадуро, они также все потеряют.

Но если они не хотят получить пожизненный тюремный срок, как панамский диктатор Норьега, то у Мадуро и его военных соучастников еще остается шанс загрузить в самолет все доллары и золотые слитки, накопленные ими за все эти годы, и отбыть на Кубу. И уже из Гаваны разоблачать “международный империализм”, “уничтоживший боливарианскую революцию”.

http://gazeta.zn.ua/international/venesuela-na-grani-grazhdanskoy-voyny-246321_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Зухвала провокація» навколо УПА: чому псуються відносини між Україною та Польщею

Поляки, як і українці, свого часу чимало постраждали від сусідів: досить сказати, що цю країну тричі ділили. Як і ми, наші західні сусіди безпосередньо знайомі з поняттям «посттравматичний синдром». Але, попри схожі моменти, все ж ми різні нації і маємо право на власне бачення історії. Та відмінності не повинні ставати на заваді добросусідським стосункам, як би до того не підштовхувала нас третя сторона.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» нагадав політолог Віктор Каспрук, оцінюючи інцидент, який стався поблизу Перемишля через руйнування польськими націоналістами пам’ятника воїнам УПА.

«Слід розуміти, що сусідня країна досить щільно наповнена російськими «агентами впливу», і для РФ дуже важливо, щоб Польща перестала бути дружньою до України. Для цього робиться багато, в тому числі – подібні провокації», – пояснив інцидент експерт.

Щоб вийти з цієї ситуації з найменшими втратами з обох сторін, на його переконання, буде краще відмовитися від взаємного нагнітання емоцій і не перетворювати явну провокацію в гучний скандал.

«Адже якщо почнемо діяти за принципом «зуб за зуб», то далеко зайдемо. У ситуації збройного протистояння на Донбасі будь-який наш крок і заява повинні бути ретельно зважені», – міркує експерт.

«У свою чергу, нашим сусідам варто чітко усвідомлювати: якщо впаде Україна, то за той чи інший час впаде і Польща. Це перевірено історичним досвідом. Тому різкі дії зараз не потрібні жодній зі сторін», – резюмував Віктор Каспрук.

Наприкінці березня Міністерство закордонних справ України отримало ноту протесту від Польщі через обстріл генконсульства сусідньої держави в Луцьку. Зараз же Україна направила ноту до МЗС Польщі через плюндрування пам’ятника УПА.

Раніше минулого року між країнами розгорівся скандал через те, що Сейм Польщі визнав Волинську трагедію геноцидом.

https://www.slovoidilo.ua/2017/04/28/pogljad/polityka/zuxvala-provokacziya-navkolo-upa-chomu-psuyutsya-vidnosyny-mizh-ukrayinoyu-ta-polshheyu

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Дерзкая провокация» вокруг УПА: почему портятся отношения Украины и Польши

Поляки, как и украинцы, в свое время немало пострадали от соседей: достаточно сказать, что эту страну трижды делили. Как и мы, наши западные соседи непосредственно знакомы с понятием «посттравматический синдром». Но, невзирая на схожие моменты, все же мы разные нации и имеем право на собственное видение истории. Но различия должны мешать добрососедским отношениям, как бы к этому не подталкивала третья сторона.

Об этом в комментарии «Слову и Делу» заявил политолог Виктор Каспрук, оценивая инцидент, который произошел вблизи Перемышля из-за разрушения польскими националистами памятника воинам УПА.

«Следует понимать, что соседняя страна довольно плотно напичкана российскими «агентами влияния», и для РФ очень важно, чтобы Польша перестала быть дружественной Украине. Для этого делается многое, в том числе – подобные провокации», – пояснил инцидент эксперт.

Чтобы выйти из данной ситуации с наименьшими потерями с обеих сторон, по его убеждению, будет лучше отказаться от взаимного нагнетания эмоций и не превращать явную провокацию в громкий скандал.

«Ведь если мы начнем действовать по принципу «зуб за зуб», то далеко зайдем. В ситуации вооруженного противостояния на Донбассе любой наш шаг и заявление должно быть тщательно взвешены», – рассуждает эксперт.

«В свою очередь, нашим соседям стоит четко осознавать, что если падет Украина, то через тот или иное время падет и Польша. Это проверено историческим опытом. Поэтому резкие действия сейчас не нужны ни одной из сторон», – резюмировал Виктор Каспрук.

В конце марта Министерство иностранных дел Украины получило ноту протеста от Польши из-за обстрела генконсульства соседнего государства в Луцке. Сейчас же Украина направила ноту в МИД Польши из-за сноса памятника УПА.

Ранее в прошлом году между странами разгорелся скандал из-за того, что Сейм Польши признал Волынскую трагедию геноцидом.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

За окупацію українських територій мають платити самі окупанти

0 1 Путін

Віктор Каспрук

У цій ситуації, коли електроживлення окупованих районів Луганщини забезпечуватимуть за рахунок збільшення тарифів на електроенергію для російських громадян, і досягнута домовленість про виплату боргів Україні за водопостачання, дуже схоже, що Росія сама себе тут перехитрила. Якщо Москва готова повністю взяти на своє утримання усі території, які вона окупувала, то чи є у неї, під час накладення на Росію санкцій Заходом, кошти? Адже ні для кого не є секретом, що в регіонах Російської Федерації вже назріває значне народне невдоволення. А фінансування чужих територій за рахунок росіян ще більше виснажить бюджет РФ.

Хоча взагалі ця війна виглядає дуже дивно, коли йдуть військові дії, є вбиті, полонені, а з іншого боку йде постачання води, газу, електроенергії на окуповані території. Це виглядає так, якби свого часу фашистська Німеччина окупувала Україну, а потім вимагала, що давайте, оплачуйте за рахунками, оскільки це ваша територія.

Тут логіки жодної немає. Або територія окупована, і ми їм нічого не постачаємо, або з цієї території окупант іде – в такому разі ми дійсно берем на постачання населення, яке там проживає.

Тобто треба чітко розмежувати окупацію і зобов’язання Української держави підтримувати окуповане населення саме енергоносіями і продовольством. Якщо Росія вважає, що бере під контроль цю територію, значить нехай вона їх і забезпечує харчуванням, електроенергією та водопостачанням. По-моєму, логічно і зрозуміло, що так би мало бути.

З іншого боку Росія навряд чи зможе довго фінансово утримувати окупований Крим, окуповані райони Донецької і Луганської областей. Це буде величезним ударом по її економіці, яка і так впала, наскільки мені відомо, за останні роки десь на 40%.

Відмова української сторони утримувати території, котрі вона не контролює, є абсолютно правильним рішенням. Єдине зауваження, що це рішення дещо запізнилося. Треба було робити це від самого початку, так само, як і перекривати проходження людських потоків в один і інший бік.

Тобто ситуація має полягати, з моєї точки зору, таким чином, ми чітко говоримо населенню окупованих територій: «Ми вам даємо місяць або два місяці. За цей час ви маєте остаточно визначитись, або ви виїздите на неокуповану територію України, і ми якимось чином вас забезпечимо житлом і роботою, або ви будете знати, що потрапити на територію України до деокупації частини Донецької і Луганської областей вам не вдасться».

Тобто треба чітко розставити крапки над «і», щоб не було двоякості – що можна пересуватись в один і інший бік, так само, як із Кримом, бо це може тривати до безкінечності. Якщо ми визнаємо окупацію, то ми дотримуємося усіх законів та правил, які належить застосовувати щодо окупованих територій.

У такому разі виникає питання, чи можливо буде повернути ці території? І якщо можливо, то коли?

Я думаю, що окуповані території повернути можливо. Ми можемо згадати досвід ФРН і НДР. Здавалося, що там комуністична чи соціалістична влада, була надовго. Вони виробили якусь специфічну НДРівську ментальність, але це закінчилось тим, що це штучне утворення, яке називалося Німецькою демократичною республікою, впало, не витримавши потужного тиску економічних і політичних обставин.

Дуже важко сказати, коли ми зможемо повернути ці території. Але скоріше за все, лише тоді якщо Росія почне розпадатись, або в Росії прийдуть до влади продемократичні сили, які почнуть переговори з Українською державою з того, що вони виходять з Криму, ліквідовують свою базу в українському Севастополі і так само йдуть з Донбасу.

І це абсолютно реально, але все залежатиме від того, наскільки довго ще зможе протриматись Путін. За деякими підрахунками, це може бути рік-два. Але ці рік-два ми маємо протримати ці окуповані території у тому статусі, в якому мали тримати від самого початку.

https://www.obozrevatel.com/politics/37582-izolyatsiya-ldnr-rosiya-sama-sebe-perehitrila.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Парламентське «аграмунтсво» так само небезпечне для демократії, як і політичне «шрьодерство»

0006666 - Копія

Віктор Каспрук

Ймовірність усунення з посади президента ПАРЄ Педро Аграмунта, який неприкрито почав працювати на політичні інтереси Росії, піднімає багато питань, на які на Заході довгий час воліли закривати очі.

Не є секретом, що в останні часи дотримання стандартів незаангажованості і об’єктивності не тільки в ПАРЄ, а й у Європейському парламенті явно почало «проковзувати».

Росія різними незаконними методами (включно з підкупом і шантажем) здатна добиватися досягнення своїх інтересів.

Але якщо раніше, після «газпромного служіння» колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шрьодера, можна було говорити про появу загрози «політичного шрьодерства», то тепер, після «сирійського скандалу» Аграмунта, цілком логічно говорити про «парламентське аграмунтсво».

Те, що Педро Аграмунт постійно намагався підіграти Москві ні для кого не було секретом, але вояж до Сирії «спалив» його як агента впливу Кремля.

Виявивши недовіру такому заангажованому президенту ПАРЄ, депутати з різних європейських країн фактично вручили йому «чорну мітку» за його співпрацю з Російською Федерацією.

Та «дон Педро», за всієї своєї заангажованості Москвою, мав би таки розуміти, що співпраця з Росією має дві сторони медалі.

А оскільки він багато знає того, оприлюднення чого не дуже б хотілося Путіну і його соратникам, то не можна виключати, що Педро Аграмунт може стати наступним у «списку Чуркіна».

Але цей Аграмунт виявився ще й недалекоглядним політиком, щоб так відкрито засвітитися.

Адже не полети він демонстративно у Сирію з росіянами, то й  далі в ПАРЄ спокійно проводив би свою промосковську лінію.

Прикриваючи її лозунгами на кшталт – «я за спокій в Європі». І ніхто б його ні в чому би не звинуватив.  Та, видно, Путіну він дуже потрібен був тоді саме у Сирії.

Враховуючи прецеденти продажності політиків, чи не доцільно було б подумати в ПАРЄ і Європейському парламенті про створення спільної «Комісії з політичної етики».

Щоб у подальшому виробити механізми недопущення відвертого лобіювання інтересів Росії, яка вже не перший рік веде гібридну війну з країнами західної демократії.

Це саме  мало б стосуватися і України. Подібна «Комісія з політичної етики» мала б відслідковувати і знаходити можливості припинення діяльності політиків і партій, які відверто служать, як у Верховній Раді так і поза нею, інтересам Кремля.

https://www.obozrevatel.com/abroad/27468-parlamentske-agramuntsvo-nebezpechne-dlya-demokratii.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Туреччина опинилась за півкроку до ісламістської диктатури

Віктор Каспрук

Я думаю, що результат референдуму в Туреччині був цілком очікуваним, тому що демонтаж спадщини Ататюрка (Мустафа Кемаль Ататюрк -перший президент Туреччини 1923 — 1938 рр.; лідер Турецької війни за незалежність – Ред.) і так би мовити, країни, яка стала на шлях позарелігійної цивілізації, продовжується уже більше 10 років. Тобто нічого неочікуваного не було.

Єдине, що дещо вражає, що попри всю пропаганду, державні і інші чинники використання ресурсу – результат був трішки більше 50 відсотків. Тобто світська міська і освічена частина турецького суспільства не хоче перетворення Туреччини на ісламістську державу, до чого йде Ердоган і його команда вже більше 10 років.

Можна говорити про те, що назріває певний конфлікт у турецькому суспільстві, тому що раніше воно просувалося до Європи і був великий шанс для Туреччини стати частиною Європейського Союзу.

Після цього референдуму фактично шлях до Європи припиняється.

В такому разі ми можемо говорити, що після референдуму ми побачимо цілковито іншу Туреччину, яка по суті перестає бути свійською державою і стає уже на шлях перетворення на державу ісламістську. До цього референдуму можна було говорити, що Ердоган був напівдиктатором, тому що йому вдалося повільними, але дуже дієвими кроками, поставити під свій контроль турецькі спецслужби.

Ердогану вдалося армію, яка з часів Ататюрка була гарантом неможливості переведення Туреччини на ісламістські рейки, також поставити під свій контроль, розгромивши верхівку генералітету і прозахідно орієнтовану частину вищого офіцерського складу. Ця остання подія в Туреччині разом з тим, що фактично знищена незалежна преса, журналісти знаходяться під великим тиском, показує, що Туреччина опинилась фактично за півкроку до того, щоб стати ісламістською диктатурою.

Хоча зовні це може видаватись ще напівдемократією, але по суті це буде диктатура, оскільки все вирішуватиме тільки одна людина – Ердоган, і вся влада буде заточена під його інтереси. Під інтереси ісламізації Туреччини, яка може закінчитись дуже плачевно, оскільки в такому разі Туреччина зможе не тільки загубити шанс стати в майбутньому членом Євросоюзу.

У такому разі на якомусь етапі може постати питання, чи доцільно, аби Туреччина залишалася членом НАТО. Це питання звичайно не одного дня, але якщо в Туреччині буде діяти диктаторський режим, питання про членство в НАТО рано чи пізно буде підніматись.

Крім того, по-перше, цей референдум показав, що половина турецького суспільства, а це – освічені верстви, це – молоде покоління, це – люди, які мають стійкі проєвропейські погляди, не змиряться з таким переведенням Туреччини у статус ісламістської держави.

Тобто які б не були репресивні дії з боку Ердогана, тепер коли стало зрозуміло, що Туреччина вже за півкроку до диктатури, скоріш за все будуть створюватися якісь осередки спротиву. І ті люди, які раніше вважали, що краще промовчати, тому що не так ще все погано, зрозуміють, що тепер дуже погано. Тому що ісламістська диктатура перекреслить майже сто років цивілізаційного поступу, набутого з часів Ататюрка.

Коли Туреччина показала, що вона стала вітриною мусульманського світу, такою, як і має бути свійська демократична держава, де дотримувались права людини та свобода слова. Тепер же всього цього не буде. Можна лише уявити, як себе мають відчувати турецькі інтелектуали і молодь, коли вони після референдуму опинились в абсолютно іншій державі.

Державі, яка у такому форматі не має жодного майбутнього.

https://www.obozrevatel.com/abroad/94583-turechchina-opinilas-za-pivkroku-do-islamistskoi-diktaturi.htm

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Терористична Росія і КДБістська логіка Путіна

Віктор Каспрук

Після заяви Путіна про можливі «хімічні атаки», можна сказати, що такі нові атаки цілком ймовірні. Тому треба зробити похибку на те, що існує загальнолюдська логіка, а є логіка КДБістська.

А Путін усі свої 17 з гаком років президентства над Росією користується КДБістською логікою, яка передбачає те, що весь час мають відбуватись провокації, залякування противника.

Скоріше за все Росія буде піддана новим санкціям, тому що саме вона постачала цю хімічну зброю режиму Башара Асада.

Путін  же намагається, знову ж таки, користуючись цією КДБістською логікою, відвести удар від себе, від Росії, від Асада.

Тому скоріше за все, а можливо, що це буде після Великодня, потрібно чекати на нову подібну «акцію».

Оскільки ці кдбісти все таки дотримуються формально християнських свят. А от після, вони можуть провести нову атаку і сказати: “Ви ж бачите, це не Асад, це хтось інший, це – терористи”.

Тим більше треба враховувати, що через Університет дружби народів Москвою було завербовано дуже багато агентів на Близькому Сході.

І ці агенти, у потрібний час, можуть бути задіяні. Тому у цьому разі можливо Росія спровокує нову хімічну атаку, яку будуть реалізовувати агенти, котрі проникли до одних, чи інших сирійських опозиційних сил.

Серед частини сирійської опозиції є чимало представників народів Кавказу, мусульман, які дуже ймовірно також контролюються, принаймні частково, командою Путіна.

Тому Москві провести будь-яку терористичну акцію, як в Європі, так і на Близькому сході загалом, і навіть в Ізраїлі – не є проблемою.

Подібних агентів дуже багато, вони на підкормі, окремі були на деякий час законсервовані.

Близький схід, як вважає Москва, є її сферою впливу. І вона буде боротися за цю сферу впливу до останнього.

Можливі ще будь-які теракти, і не обов’язково, що вони можуть бути в Сирії.

Вони можуть бути в Лівані, Єгипті, для того, щоб показати – причому тут Росія?

Тобто провести ще якусь хімічну атаку вони можуть додатково крім Сирії, ще у якійсь арабський країні.

Що вирішує Луб’янка, що вирішує Путін, що вирішує Кремль – дуже важко спрогнозувати наперед.

Але можна спрогнозувати одне – це буде виходити за рамки здорового глузду, і логіка кгбістів розглядає ситуацію тільки у терористичному вимірі.

А оскільки Путін і досі дуже сподівається на те, що йому все ж таки вдасться домовитись з президентом Сполучених Штатів про переділ світу, він діятиме такими ж методами.

Йому хочеться показати Вашингтону, що по-перше, Росія щось контролює, що від Кремля щось залежить, і що з Москвою потрібно сідати за стіл і говорити на рівних.

Тому якщо Путін сказав (про нові хімічні атаки – Ред.), мені здається, це дуже можливо.

Єдине, що може стримувати його оточення, це те, що ситуація дуже широко засвічена у міжнародній пресі.

І Лавров та його оточення з МЗС Росії можуть сказати – занадто будуть наші вуха стирчати під час нової хімічної атаки.

Хоча це малоймовірно, тому що в Міністерстві закордонних справ Росії дуже мало притомних людей.

Вони були зачищені після приходу Путіна до влади. А нинішня команда Лаврова – це ті, хто може озвучити що завгодно, якщо Путіну і його найближчим соратникам щось прийде в голову.

Тому, на жаль, сучасна Росія – це агресивна неадекватна держава, терористичну діяльність якої не важко спрогнозувати.

https://www.obozrevatel.com/abroad/18259-teroristichna-rosiya-i-kdbistska-logika-putina.htm

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Сім років тому під Смоленськом загинув можливий майбутній президент Польщі

3

Віктор Каспрук

Сім років  тому під Смоленськом трапилася страшна трагедія, яка забрала життя президента Польщі Лєха Качинського і 95 чоловік, які летіли з ним в літаку. В цей сумний день, коли вся Польща поминає загиблих, хочу згадати одну людину з цього літака. Владислава Стасяка. Який народився 15 березня 1966 року у Вроцлаві і загинув 10 квітня 2010 року під Смоленськом. в 2009 і 2010 роках був главою канцелярії президента Лєха Качинського.

Пан Владислав Стасяк закінчив історичний факультет Вроцлавського університету та Національну школу державного адміністрування. З листопада 2002 року був заступником президента Варшави Леха Качинського. З 2 листопада 2005 по 31 травня 2006 року був заступником міністра внутрішніх став. Потім він став статс-секретарем міністерства і займав цю посаду до 24 серпня 2006 коли вступив на посаду шефа Бюро національної безпеки (Biuro Bezpieczeństwa Narodowego, BBN) і секретаря Ради національної безпеки (Rada Bezpieczeństwa Narodowego, RBN).
З 8 серпня 2007 по 16 листопада 2007 Владислав Стасяк був міністром внутрішніх справ в уряді Ярослава Качинського. 19 листопада 2007 знову очолив Бюро національної безпеки. 15 січня 2009 покинув цей пост і став заступником керівника президентської канцелярії, а 27 липня 2009 року був призначений головою канцелярії.
В квітні 2008 року, під час перебування в Польщі, мені пощастило взяти інтерв’ю в Владислава Стасяка і зробити декілька фотографій. Тоді подумалось, що цей розумний і професійний політик має всі шанси, щоб в майбутньому стати президентом Польщі. Але, на жаль, доля вирішила інакше. Пропоную читачам згадати одного із найближчих членів команди справжнього і надійного друга України колишнього президента Польщі Лєха Качинського – Владислава Стасяка.

Інтерв’ю з шефом Бюро національної безпеки Польщі Владиславом Стасяком

– Пане Стасяк, яким був шлях Польщі до НАТО і Європейського Союзу?

– Між НАТО і Європейським Союзом немає зв’язків організаційних і юридичних, хоча інші напевно існують. Ми наш шлях до НАТО реалізували протягом 5 років. Я маю на увазі початок Партнерства заради миру від 1994 до 1999 року. Польща в 1999 році стала членом НАТО. Ми мали шлях до НАТО, але вже коли вступили до НАТО, то намагаємося реалізувати всередині НАТО свої завдання так, як кожний член Альянсу з 1949 року. НАТО – це оборонний пакт, але не виключно оборонний. Взагалі він має безпековий характер, а також і політичний. Вони там визначають процедури, стандарти спільної безпеки, але хочу вас запевнити, що неможливо функціонувати в рамках НАТО без того, щоб бути самим в НАТО суб’єктом. Без того, щоб виходити зі своїми пропозиціями, без того, щоб вимагати певних своїх рацій.

Я наведу такий дрібний приклад з місця де я був присутній, де я брав участь. Це був 1999 рік, мабуть, місяць після вступу Польщі до НАТО. Це була зустріч у Брюсселі Ради аудиторів НАТО. Там такий звичай, що кожного року головує наступна країна за алфавітом. І було так, що наступного року, вже з новим порядком, головувати мала Польща. Але так як після прийняття нас до НАТО, як нового члена, ми не були переконані, що ми вже добре акліматизовані в новому організмі. Тоді до НАТО було прийнято Польщу, Чехію і Угорщину. І хтось із старих членів НАТО сказав так – через рік має головувати новий член, але оскільки він новий, то може давайте, хай він ще не головує. Нехай головуватиме наступний із старих, а пройде вся черга, на наступний раз він вже буде знати, як це все виглядає і він буде головувати через декілька років.

Я тоді попросив слово і сказав, що це, звичайно, цікава пропозиція, щоб поляки головували через кілька років, але що в такому разі з нашим контингентом у Косово? Чи наші солдати через найближчі кілька років будуть також придивлятися, що там відбувається і не брати участь в жодних діях. І чи вони вважають, що також наша військова заангажованність найближчими роками має бути така, що ми, поки що будемо придивлятися, не будемо активно брати участь в місіях, тому що ми ще молоді члени? І вони посміхнулися, сказали, що звичайно ви маєте рацію. Забудьмо, що ми порушили тему пересунення Польщі на більш пізній термін і Польща головувала через рік у цій Раді.

Немає головнокомандуючих в НАТО, які тільки роздають завдання. Кожна країна приходить у НАТО зі своїм баченням і своїми поглядами і це все потім узгоджується. Але очевидно, що існують узгоджені процедури та стандарти і всі їх дотримуються.

Європейський Союз – організація значно ширша. Він охоплює всі галузі публічного громадського життя. Наш вступ до Євросоюзу в 2004 році також багато змінив. Це величезна робота на не тільки на законодавчому рівні, але й на рівні практики функціонування різних державних установ. Це впровадження законів, які регулюють значний прошарок суспільного життя, в тому числі і боротьба з корупцією. Європейський Союз вже давно став чимось більшим, ніж лише міжнародною організацією. В ньому авторитетними є ті країни, які можуть висувати якусь ідеєю, захистити, переконати в її доцільності інших та реалізувати її.

– Є нормативи Європейського Союзу стосовно обов’язкового паливного резерву, як справа в цьому сенсі у Польщі? І чи працює Польща у напрямку диверсифікації надходження енергоносіїв?

– Це є два важливих питання, якими цікавиться Європейський Союз і в яких ми також активні. Це – Енергетична хартія. Звичайно в ній говориться про потребу мати запаси енергоносіїв, але немає конкретних механізмів регуляції – хто і скільки повинен таких запасів в країні мати. Євросоюз не визначає цих норм.

– Але чи Польща має резерви газу?

– То є добре питання. Але взагалі потрібно говорити про всю енергетику, котра пов’язана з газом. Це дуже складна тема. Ми в Польщі кожного року споживаємо біля 15 мільярдів кубічних метрів газу. Причому, частина це наш вітчизняний газ. Ми маємо газ ще з інших джерел. Але, в основному, ми маємо російський газ. Ми є в такій ситуації, що контактуємо з монополістом, який постачає газ. І тут ми торкаємося питання диверсифікації. Ви сказали про запаси. Так, запаси важливі, особливо в контексті того, що ми чули, бачили і про що читали, що відбувалося недавно в Україні.

Але важливіші за запаси є страхові поліси, як їх тепер називають. Йдеться про такий страховий поліс, як про нафту. Ми маємо в Гданську нафтопорт, але не маємо газопорту. І тепер таким страховим полісом для Польщі, який має забезпечити можливість альтернативного постачання газу до Польщі є газопорт, якого ми ще не маємо. Запаси – це гарно. Але це на випадок катастроф, стихійних лих. Натомість, в контексті довгострокової політики енергетичної безпеки країни, запаси цього не забезпечують. Якщо якійсь постачальник газу хоче тиснути на країну, хоче припинити постачання газу.

Тим полісом, який ми хочемо викупити, є для нас газопорт. І це є наш основний зараз пріоритет, якщо йдеться про енергетичну безпеку країни. Ми вже визначали місце, де будемо будувати цей газопорт й перші роботи в цьому напрямку вже зроблені.

– І коли цей газопорт буде побудований? Скільки може коштувати реалізація цього проекту?

– Газопорт планується побудувати протягом кількох років. Місце вже визначено – це місто Свіноуйсцє. Це північно-західна Польща. Недалеко біля кордону з Німеччиною над морем. Він має коштувати кількасот мільйонів євро.

В контексті енергетичних інвестицій така ціна – це копійки. Газопорт ми будемо будувати таким чином, що на випадок проблем ми б цим газопортом забезпечили газові потреби Польщі. Так само, як сьогодні нафтопорт, якщо буде така необхідність, спроможний забезпечити потреби Польщі у нафті. В свою чергу, газопорт спроможний забезпечити 15 мільярдів кубічних метрів газу на рік. Тобто стільки, скільки сьогодні Польщі потрібно.

– Як відбувається розмежування між президентом Польщі і прем’єр-міністром у формуванні зовнішньої політики?

– Україна і Польща мають багато спільного, практика часом це підтверджує. Не є таємницею, що президенті прем’єр-міністр з різних таборів. Конституція Польщі сформульована так, що хоча не всі справи є там чітко вказані, але конституція і законодавство змушують різні осередки влади співпрацювати. Але, звичайно, під час цієї співпраці є проблеми і це видно неозброєним оком. Кожний політик, який займає якусь посаду, хотів би реалізувати якісь свої плани і це нормально. По суті, ми маємо вперше таку ситуацію, коли треба знаходити спільну мову між двома політичними таборами. Бо ситуація, яка була за прем’єр-міністра Буска і Кваснєвського була відмінною. Вона відрізнялася, хоча також вони походили з різних таборів. І тоді вже була нова конституція, така як і сьогодні.

Ми мусимо ще дотиратися і з цим пов’язані існуючі проблеми. Але у тих основних справах, на мою думку, польська політика є впроваджена однозначно. Подивіться, самміт у Бухаресті – там не було жодних сумнівів. Позиція Польщі, яка підтримувала ПДЧ для України і Грузії, не була предметом будь-яких застережень чи сумнівів у Польщі. А також інші питання, які порушувалися у Бухаресті, не викликали контроверсій між президентом і прем’єр-міністром. Президент і прем’єр-міністр зустрічаються, обговорюють ключові для країни питання і в мене складається враження, що попри різні проблеми, котрі виникають по дорозі, все-таки основні пріоритети збережені.

Але, якщо відштовхнутися від політики, ця ситуація дещо складна. В цьому немає сумнівів, кожного дня ми це бачимо. Натомість, якщо йдеться про визначення стратегічних пріоритетів Польщі, то погляди президента знаємо вже здавна. Немає розходження між президентом і прем’єр-міністром в ключових питаннях, таких як польсько-українські відносини, членство для України в НАТО і Європейському Союзі чи важливі зовнішні справи, які реалізує Польща.

Згідно з Польською конституцією виконавчою владою є президент і уряд. Уряд керує державою. Натомість конституція визначає роль президента, як такого стратегічного сторожа інтересів країни. Але існує єдина проблема, котра виникає з конституції. Президент – це глава країни. Тобто – він стоїть понад усім. А уряд керує всіма інститутами і установами виконавчої влади і адміністрації на всіх рівнях. Хоча президент є головнокомандувач збройних сил і відносно збройних сил має свої окремі повноваження.

Коротко кажучи, право, законодавство, а також здоровий глузд підказують співпрацювати в засадничих, основних для держави питаннях. Але в політичній системі, яку ми маємо у Польщі, краще якщо президент і прем’єр-міністр з одного політичного табору. Коли був уряд Лешека Міллера і був президент Кваснєвський, то між нити теж були певні протиріччя. Польське законодавство, таке як ми маємо сьогодні, маючи здоровий глузд і вважаючи, що суперечки політичні – це не цілком нормально, то в такій ситуації можна нормально функціонувати в країні.

Зараз пріоритетом у Польщі є безпека країни. Бо якщо не гарантована безпека держави, то говорити про інші проекти немає багато сенсу. Я говорю про це також в контексті НАТО і Європейського Союзу, бо це також елемент безпеки. І коли ми фундаментально визначили напрямок в якому йдемо і знаємо чого хочемо, то те, що по дорозі виникають ці проблеми і суперечки вони не впливають на зміну напрямку руху країни. І це, з моєї точки зору, найбільш важливо.

– Чи покращились відносини Польщі і Франції після обрання президентом Саркозі?

– По-перше так, президент Качинський має гарні відносини з Саркозі і між ними існує позитивний контакт. Вони розпочали цю співпрацю ще тоді, коли Саркозі був міністром внутрішніх справ у Франції. Потрібно також звернути увагу на те, що Польща дуже сильно підтримує місію в Чаді. Хоча це місія Європейського Союзу, але в основному основна роль в ній належить Франції. Її підтримка має велике значення для існування і позитивних ефектів цієї місії. Ми з нашими французькими друзями говоримо про ПДЧ для України так само, як розмовляємо із нашими німецькими колегами. Здається, що самміт у Бухаресті був черговим кроком, це був поступ, але ми повинні цього пильнувати. Я про це говорив із міністром оборони України Єхануровим і з секретарем РНБО Богатирьовою.

Тобто, добре є тоді, коли політики своїх країн коментують результати опитування громадської думки в своїх країнах, а не посилаються на отакі опитування і на народ іншої країни, просуваючи свої тези. І тому, наприклад, я не буду коментувати ваших опитувань громадської думки. Ми посилаємося на декларації влади України щодо ПДЧ.

– Це добре, що робить Польща для України, а що має зробити України, щоб приєднатися до НАТО і ЄС?

– Якщо хочете почути, що я би рекомендував Україні, організуйте мені виборчу кампанію на президента України. Звичайно, я не хотів би тут суперничати ані з президентом Віктором Ющенком, ані з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко. Я би тоді сказав, що я вважаю за доцільне для України. Коли ви ставите такі питання, то я вам відповідаю, як відповів. Я намагаюся не коментувати те, що ви маєте в себе в країні робити. Бо колись до нас також приїжджали всякі політики і нам говорили із зовні, що тут нам потрібно робити. А на часом хотілося через вікно вискочити, коли ми їх слухали.

– Але якою мала б бути співпраця Польщі і України?

– Я відповім перше, що треба зробити. Це потрібно переконати всіх партнерів по НАТО, що українська влада рішуча і вона переконана у тому, що хоче вступити до НАТО і що вони послідовні у цьому. Друге, то ви самі повинні теж сказати, що на вашу думку треба зробити в рамках ПДЧ. Бо грають тут дві сторони. Під час розмови з НАТО також треба проявити свою ініціативу. Ви маєте показати, що ви плануєте робити, якими є ваші плани пов’язані з ПДЧ і вступом. Також потрібно повести серйозні зміни і в управлінні збройними силами і в планах безпеки країни. Ви повинні розгорнути велику дискусію в Україні про те, що таке НАТО, як приймаються рішення в НАТО. Які позитиви може принести Україні членство у НАТО.

В нас є осередки, і також академічні, які готові співпрацювати в цьому контексті з Україною. Це ви маєте вибрати тих, від яких хочете отримати таку інформацію. Ви повинні розмовляти в себе, що таке НАТО, з чим воно пов’язано, які обов’язки матиме Україна, якщо буде членом НАТО і яку корись матиме будучи членом Альянсу. Ми бачимо НАТО таким союзом, де всі рівні. Звичайно, в НАТО деякі мають більший потенціал, але будучи в НАТО можна використовувати також потенціал НАТО для своїх потреб. Ми не розглядаємо членство в Альянсі в категоріях це так країна, яка виграла, чи та яка програла. Для зміцнення ролі цієї частини Центрально-Східної Європи необхідна наша співпраця і ми тоді зможемо більше досягнути.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

США почали ставити Путіна на місце

0000 PPPPPP

 Віктор Каспрук

Те, що Сполучені Штати завдали ракетних ударів по сирійській авіабазі, літаки якої провели «хімічний рейд» проти опозиційних сил, багато про що говорить.

Президент США Дональд Трамп почав діяти жорстко, з позиції сильного. Фактично цим американці в стилі Рейгана вказали Путіну на місце.

Але в Москві, скоріше за все, порахують, що Вашингтон кидає їм виклик. Чим відповість Путін?

Напевно, що в Кремлі вже прораховують свої можливості і розробляють план дій.

Здадуть союзника як Югославію, або вступлять в конфронтацію з США в Сирії і Іраку, щоб не втратити «авторитет» серед країн-парій, котрий був «зароблений» після анексії українського Криму і військового захоплення частини території Донбасу.

Необхідно звернути увагу на те, що для Російської Федерації  дуже важлива позиція Китаю.

А що ця відплатна акція Америки трапилася напередодні саміту президента США з лідером КНР Сі Цзіньпіном у резиденції Трампа у Флориді.

Тому не можна виключати того, що президент США Дональд Трамп вирішив вдатися до цієї акції, будучи впевненим у тому, що Російська Федерація і Китай не виступлять єдиним фронтом на дипломатичному полі.

Напевно американці побачили у китайців велике бажання до співпраці в торгівлі і абсолютну відсутність бажання конфліктувати з США з приводу Близького Сходу.

Наразі китайців зараз більше цікавить Африка і Середня Азія.

Тепер у російському Генштабі будуть «чухати потилиці» з приводу того, що їм можна робити в Сирії, а що категорично заборонено.

Не можна виключати того, що це може стати початком знищення всієї аеродромної інфраструктури диктаторського режиму Башара Асада.

Якщо Росія ніяк не хоче вийти з Сирії, то нехай чекісти воюють на землі з автоматами, а про літаки забудуть назавжди.

Хоча тут виникає одне цікаве питання, звідки у асадівської влади взялася ці «хімічні запаси», якщо ще в 2013 році Путін особисто дав гарантію щодо вилучення і знищення сирійської хімічної зброї?

А якщо ще пригадати, що без Путіна Башар Асад і кроку ступити не може, то чому Москва, як мінімум, закрила очі на «хімічні ініціативи» свого сирійського союзника?

Виглядає на те, що з цією «парочкою» чекати закінчення війни у Сирії не доводиться.

Тому відповідь американців на хімічну атаку сирійської воєнщини є цілком співмірною.

І хоча Путін через свого речника Піскова порахував сирійську операцію США, як акт агресії, але чи є у Асада офіційний дозвіл використовувати заборонений світовою спільнотою зарин?

Москва намагається піднімати питання порушення суверенітету Сирії, та після агресії Росії проти України, Грузії і Молдови, Російська Федерація взагалі втратила право говорити про міжнародне право і   порушеннях суверенітету.

Кремль тепер може почати залякувати Захід ядерною війною, але що він зможе вдіяти?

Коли вони нічого не здатні зробити навіть Ізраїлю, який регулярно знищує російську зброю, котра надходить від росіян терористичній ліванській організації Хезболла.

Дії президента США Дональда Трампа в Сирії показують, що він готовий рішуче присікти будь-які провокації з боку Росії і її союзників.

Цим своїм рішенням він показав, що існує «червона лінія», за яку Москва не може заходити.

Не виключено, що незабаром з’являться нові санкції Заходу стосовно Росії. І цього разу вони не будуть, як за колишнього президента Барака Обами,  легкими.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Як далеко може зайти зближення Ірану й Росії?

«Дзеркало тижня. Україна» №12, 31 березня 2017

Віктор Каспрук

Росія, в якої залишилося небагато союзників на міжнародній арені, намагається створити “російсько-іранський тандем”. 

Підтвердженням цього минулого тижня став візит до Москви президента Ісламської Республіки Іран Хасана Роухані. Він очолив делегацію високопоставлених осіб, серед яких були міністр закордонних справ Мохаммад Джавад Заріф, міністр інформаційно-комунікаційних технологій, співголова міжурядової російсько-іранської комісії Махмуд Ваєзі, перший віце-президент Есхак Джахангірі, радник керівника Ірану аятоли Алі Хаменеї з міжнародних питань Алі Акбар Велаяті.

Напередодні візиту посол Ірану в Російській Федерації Мехді Санаї заявив агентству IRNA, що “рівень, якість і ефективність відносин Тегерана й Москви на даний момент вийшли далеко за межі двосторонніх і навіть регіональних, і їх можна вважати зразковими на міжнародній арені”.

Під час зустрічі президентів у Кремлі підписано 16 документів про співробітництво в різних сферах: економічній, туристичній, комунікаційній, судово-правовій. Також було досягнуто домовленостей про безвізові поїдки для туристичних груп обох країн, обговорювалася перспектива створення зони вільної торгівлі між Іраном і Євразійським економічним союзом.

Цей візит показав, що Москва шукає зближення з Тегераном на новій платформі економічної співпраці та політичної доцільності. Йдеться про зближення в економічній, політичній, оборонній, атомній сферах і про спільні інтереси на Близькому Сході, в Центральній Азії та регіоні Каспійського моря.

Це не тільки “економічне перезавантаження”: Росії, яка намагається повернутися на Близький Схід після більше ніж 25-річної перерви, Іран потрібен як своєрідний важіль. Проте це зближення не позбавлене проблем. Іран, з якого ще не так давно було знято багаторічні санкції, дуже ризикує, по суті публічно виступаючи на боці Кремля.

Адже коли його було виведено зі списку “вісі зла”, він не мав би зближуватися з країною, яка почала демонстративно грати на свої інтереси, ігноруючи усталені правила поведінки на міжнародній арені.

Крім того, цей політичний альянс, на тлі ускладнення відносин Тегерана зі Сполученими Штатами, цілком здатен спровокувати погіршення зв’язків Ірану з Заходом, зважаючи на той факт, що Російська Федерація перебуває під санкціями США і Європейського Союзу, але вперто не бажає “поступатися принципами” в питанні припинення окупації українських територій.

Зближення Ірану з Росією є своєрідною “геополітичною фрондою” Тегерана. З одного боку, там не бажають знову потрапити в ізоляцію і під чергові західні санкції, але з іншого — ніяк не хочуть відмовитися від демонстрації своєї “незалежної” політики, хоча чудово розуміють, що РФ це зовсім не той партнер, який може принести їм дивіденди на міжнародній арені.

І Тегерану доведеться вибирати: рух у напрямку подальшої інтеграції у світову економіку і продовження конструктивного діалогу з Заходом чи ризик стати стратегічним союзником Москви. Союзником саме тоді, коли Кремль пішов ва-банк і опинився за півкроку від другої холодної війни із західним світом.

Та крім того, що ці дві країни “дружать проти Заходу”, їх поєднує ще й антиамериканізм. Вони є давніми партнерами в шантажуванні світової спільноти, і чітко вимальовується російсько-іранська “військова вісь”, яка робить ефемерними надії на стабільність на Близькому Сході і зменшує можливості стримування глобальних амбіцій Росії в майбутньому.

Російсько-іранська військова співпраця розширилася ще в серпні 2016 року, коли Росія використала іранську авіабазу Хамадан для бомбардування цілей у Сирії. І хоча тоді це подавалося як суто вимушене тактичне рішення, а деякі іранські офіційні особи заявляли, що доступ Росії був одноразовим — тільки для “антитерористичної операції”, можливість для повторення подібної акції залишалася.

Водночас не можна обійти увагою й те, що у відносинах Москви й Ірану не все так безхмарно. Попри те, що вони, як і раніше, виступають єдиним фронтом, як надійні союзники режиму Башара Асада, розгортання в Сирії російських військ створило певну напруженість між ними. У Тегерані незадоволені тим, що Кремль узурпував домінуючу роль у Дамаску, бо плекають надію відігравати й свою роль у переговорах із Заходом щодо мирного врегулювання.

Москва і Тегеран можуть скільки завгодно публічно тішитися з приводу зміцнення свого “стратегічного партнерства”, але повернення Ірану можливості глобально торгувати енергоносіями загрожує інтересам Кремля.

Нарощення Іраном експорту нафти збільшить тиск на її ціну, що стане серйозним економічним викликом Москві. Не кажучи вже про величезні запаси природного газу в Ірані, які здатні поставити під загрозу довгострокове постачання Росією енергоносіїв на кілька ринків, де росіяни традиційно домінували.

Тобто на “енергетичному фронті” цілі Росії й Ірану розходяться. Мета РФ — не допустити витіснення її з європейського нафтового ринку, бо тоді російська економіка зазнає краху. Хоча те, що Москва поступово, але невпинно створює ситуацію, коли нагнітання нестабільності в європейських країнах веде Росію до ізоляції, зрештою, може призвести до того, що проти неї можуть запровадити також і нафтове обмеження.

А тим часом Тегеран сам тільки нещодавно позбувся ембарго. Тож тепер перед ним стоїть дуже непростий вибір: що йому дорожче — життя без санкцій чи Росія?

І це аж ніяк не риторичне запитання. Бо, знаючи, наскільки “надійним” союзником може бути Москва, можна припустити, що у прихованих планах Кремля — знову “підсунути” Тегерану ядерну програму. В надії на те, що у відповідь санкції проти Ірану поновлять, і ціна за барель нафти різко підскочить вгору.

Не кажучи вже про те, що “союзник” Тегерана Росія розширює зв’язки з низкою іранських суперників на Близькому Сході, особливо з Саудівською Аравією. А прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху взагалі досить частий гість Москви.

Крім того, раніше, коли Іран перебував під жорсткими санкціями через свою ядерну програму, Москва і Тегеран проявляли взаємну солідарність почасти тому, що на кількох аренах конкуренція між ними була “заморожена”. Тепер ситуація інша: Іран має великі стимули розвивати нові можливості для економічного й політичного співробітництва з іншими партнерами.

Виникає запитання: що може змінитися в їхніх відносинах? А відповідь полягає в тому, що дії Ірану — це холодний політичний розрахунок: якщо Тегеран не може приборкати вплив Москви в Сирії, і якщо обидві країни бачать спільні інтереси у продовженні існування режиму Башара Асада, то потрібно об’єднувати свої зусилля з Росією, а не входити з нею у конфронтацію.

Таким чином, скидається на те, що, попри поліпшення відносин між двома державами, яке відображає їхні загальні інтереси (поставки зброї, ядерна енергетика й економіка), сформований ними альянс однаково буде ситуативним. Оскільки й надалі залишаються взаємні підозри, які виникають через відмінності в глобальних і регіональних підходах до світових процесів.

Водночас Росія готова надати Ірану високоякісну зброю і діяти спільно, щоб послабити американський вплив на Близькому Сході (посилюючи цим регіональну позицію Ірану), координувати з іранцями воєнні дії в Сирії, розробляти плани їх розширення.

Намагаючись виступати посередником у Близькосхідному регіоні, Росія хоче подати себе в ролі справедливого й ефективного арбітра, який (на відміну від Америки) зможе досягти зближення позицій та узгодження інтересів конфліктуючих сторін. РФ бачить себе глобальним гравцем, а Іран є важливим регіональним гравцем, інтереси якого Кремль змушений брати до уваги.

Важливою особливістю візиту іранського президента Хасана Роухані до Москви є й те, що він відбувався напередодні виборів в Ірані. Роухані намагається зміцнити свої позиції і довести, що так само, як він схильний вести переговори з Заходом і США, він готовий зміцнювати й відносини Ірану з Росією.

Проте іранські аналітики рекомендують утриматися від завищених очікувань від зближення Москви і Тегерана. Вони вважають, що ірансько-російським відносинам бракує системності й стабільності.

Підсумовуючи візит президента Ірану до Росії, зазначимо, що він став завершальною картою у близькосхідному пасьянсі Кремля, який намагається знайти спільні позиції з Іраном, Ізраїлем і Саудівською Аравією — трьома ключовими гравцями на Близькому Сході.

Проте попри демонстративну політичну ейфорію, навряд чи на цьому саміті вдалося подолати взаємну настороженість Москви і Тегерана. Це, швидше за все, тимчасове об’єднання, яке продиктоване тактичними інтересами у зближенні двох держав.

Наскільки далеко може зайти це політичне зближення, залежатиме від того, наскільки довго Росія й Іран будуть здатні знаходити взаємні компроміси, а їхні спільні інтереси не входитимуть у протиріччя.

Тому навряд чи це зближення може бути тривалим. Адже в Тегерані, маючи приклад інших російських партнерів, добре усвідомлюють, що Москва не може бути надійним союзником, бо Кремль у потрібний йому момент здатен легко відмовитися від досягнутих домовленостей, незважаючи на те, що свого часу підписували їх з таким пафосом і ентузіазмом.

http://gazeta.dt.ua/international/yak-daleko-mozhe-zayti-zblizhennya-iranu-y-rosiyi-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Как далеко может зайти сближение Ирана и России?

«Зеркало недели. Украина» №12, 31 марта 2017

Виктор Каспрук

Россия, союзников у которой на международной арене осталось немного, пытается создать российско-иранский тандем. 

Подтверждением этого на прошлой неделе стал визит в Москву президента Исламской Республики Иран Хасана Роухани. Он возглавил делегацию высокопоставленных лиц, среди которых были министр иностранных дел Мохаммад Джавад Зариф, министр информационно-коммуникационных технологий, сопредседатель межправительственной российско-иранской комиссии Махмуд Ваези, первый вице-президент Эсхак Джахангири, советник руководителя Ирана аятоллы Али Хаменеи по международным вопросам Али Акбар Велаяти.

Накануне визита посол Ирана в Российской Федерации Мехди Санаи заявил агентству IRNA, что “уровень, качество и эффективность отношений Тегерана и Москвы на данный момент вышли далеко за рамки двусторонних и даже региональных, и их можно считать образцовыми на международной арене”.

Во время встречи президентов в Кремле подписаны 16 документов о сотрудничестве в разных сферах: экономической, туристической, коммуникационной, судебно-правовой. Также достигнуты договоренности о безвизовых поездках для туристических групп обеих стран, обсуждалась перспектива создания зоны свободной торговли между Ираном и Евразийским экономическим союзом.

Этот визит показал, что Москва ищет сближения с Тегераном на новой платформе экономического сотрудничества и политической целесообразности. Речь идет о сближении в экономической, политической, оборонительной, атомной сферах и об общих интересах на Ближнем Востоке, в Центральной Азии и регионе Каспийского моря.

Это не только “экономическая перезагрузка”. России, которая пытается вернуться на Ближний Восток после более чем 25-летнего перерыва, Иран нужен как своеобразный рычаг. Однако это сближение не лишено проблем. Иран, с которого еще не так давно сняли многолетние санкции, очень рискует, по сути, публично выступая на стороне Кремля.

Ведь когда его вывели из списка “оси зла”, ему не следовало бы сближаться со страной, которая начала демонстративно играть на свои интересы, игнорируя правила поведения, сложившиеся на международной арене.

Кроме того, этот политический альянс, на фоне осложнения отношений Тегерана с Соединенными Штатами, вполне может спровоцировать ухудшение связей Ирана с Западом, принимая во внимание тот факт, что Российская Федерация находится под санкциями США и Европейского Союза, но упрямо не желает “поступаться принципами” в прекращении оккупации украинских территорий.

Сближение Ирана с Россией является своеобразной геополитической фрондой Тегерана. С одной стороны, там не желают снова попасть в изоляцию и под очередные западные санкции, но с другой — никак не хотят отказаться от демонстрации своей “независимой” политики, хотя прекрасно понимают, что РФ — это совсем не тот партнер, который может принести им дивиденды на международной арене.

И Тегерану придется выбирать: движение в направлении дальнейшей интеграции в мировую экономику и продолжение конструктивного диалога с Западом — или риск стать стратегическим союзником Москвы. Союзником именно тогда, когда Кремль пошел ва-банк и оказался за полшага от второй холодной войны с западным миром.

И, кроме того, что эти две страны “дружат против Запада”, их объединяет еще и антиамериканизм. Они являются давними партнерами в шантажировании мирового сообщества, и четко вырисовывается российско-иранская “военная ось”, делающая эфемерными надежды на стабильность на Ближнем Востоке и уменьшающая возможности сдерживать глобальные амбиции России в будущем.

Российско-иранское военное сотрудничество расширилось еще в августе 2016 г., когда Россия использовала иранскую авиабазу Хамадан для бомбардировки целей в Сирии. И хотя тогда это подавалось как сугубо вынужденное тактическое решение, а некоторые иранские официальные лица заявляли, что доступ России был одноразовым — только для “антитеррористической операции”, возможность повторения такой акции оставалась.

Вместе с тем нельзя обойти вниманием и то, что в отношениях Москвы и Ирана не все так безоблачно. Несмотря на то, что они, как и раньше, выступают единым фронтом, как надежные союзники режима Башара Асада, развертывание в Сирии российских войск создало между ними некоторую напряженность. В Тегеране недовольны тем, что Кремль узурпировал доминирующую роль в Дамаске, поскольку питают надежды играть и свою роль в переговорах с Западом по мирному урегулированию.

Москва и Тегеран могут сколько угодно публично радоваться по поводу упрочения своего стратегического партнерства, но возвращение Ирану возможности глобально торговать энергоносителями угрожает интересам Кремля.

Наращивание Ираном экспорта нефти увеличит давление на ее цену, что станет серьезным экономическим вызовом Москве. Не говоря уж об огромных запасах природного газа в Иране, которые способны поставить под угрозу долгосрочное снабжение Россией энергоносителей на несколько рынков, где россияне традиционно доминировали.

То есть на энергетическом фронте цели России и Ирана расходятся. Цель РФ — не допустить вытеснения ее с европейского нефтяного рынка: ведь тогда российская экономика потерпит крах. Хотя то, что Москва постепенно, но неустанно создает ситуацию, когда нагнетание нестабильности в европейских странах ведет Россию к изоляции, в конце концов может привести к тому, что против нее могут ввести также и нефтяное ограничение.

А тем временем Тегеран сам только недавно избавился от эмбарго. Так что теперь перед ним стоит очень непростой выбор: что ему дороже — жизнь без санкций или Россия?

И это отнюдь не риторический вопрос. Ибо зная, насколько “надежным” союзником может быть Москва, можно предположить, что в скрытых планах Кремля — снова подсунуть Тегерану ядерную программу. В надежде на то, что в ответ санкции против Ирана возобновят, и цена за баррель нефти резко подскочит вверх.

Не говоря уж о том, что “союзник” Тегерана Россия расширяет связи с рядом иранских соперников на Ближнем Востоке, особенно с Саудовской Аравией. А премьер-министр Израиля Биньямин Нетаньяху вообще довольно частый гость в Москве.

Кроме того, раньше, когда Иран находился под жесткими санкциями из-за своей ядерной программы, Москва и Тегеран проявляли взаимную солидарность отчасти потому, что на нескольких аренах конкуренция между ними была заморожена. Теперь ситуация иная. Иран имеет большие стимулы развивать новые возможности для экономического и политического сотрудничества с другими партнерами.

Возникает вопрос: что может измениться в их отношениях? А ответ заключается в том, что действия Ирана — это холодный политический расчет. Если Тегеран не может укротить влияние Москвы в Сирии, и если обе страны видят общие интересы в продолжении существования режима Башара Асада, то нужно объединять свои усилия с Россией, а не входить с ней в конфронтацию.

Таким образом, похоже на то, что, несмотря на улучшение отношений между двумя государствами, отражающее их общие интересы (поставки оружия, ядерную энергетику и экономику), сформированный ими альянс все равно будет ситуативным. Поскольку и в дальнейшем останутся взаимные подозрения, которые возникают из-за разницы в глобальных и региональных подходах к мировым процессам.

Вместе с тем Россия готова предоставить Ирану высококачественное оружие и действовать совместно, чтобы ослабить американское влияние на Ближнем Востоке (усиливая этим региональную позицию Ирана), координировать с иранцами военные действия в Сирии, разрабатывать планы их расширения.

Пытаясь выступать посредником в Ближневосточном регионе, Россия хочет представить себя в роли справедливого и эффективного арбитра, который (в отличие от Америки) сможет достичь сближения позиций и согласования интересов конфликтующих сторон. РФ видит себя глобальным игроком, а Иран является важным региональным игроком, интересы которого Кремль вынужден принимать во внимание.

Важной особенностью визита иранского президента Хасана Роухани в Москву является и то, что он состоялся накануне выборов в Иране. Роухани пытается укрепить свои позиции и доказать, что так же, как он склонен вести переговоры с Западом и США, он готов укреплять и отношения Ирана с Россией.

Однако иранские аналитики рекомендуют воздержаться от завышенных ожиданий от сближения Москвы и Тегерана. Они считают, что ирано-российским отношениям не хватает системности и стабильности.

Подводя итоги визита президента Ирана в Россию, заметим, что он стал завершающей картой в ближневосточном пасьянсе Кремля, который пытается найти общие позиции с Ираном, Израилем и Саудовской Аравией — тремя ключевыми игроками на Ближнем Востоке.

Однако несмотря на демонстративную политическую эйфорию, вряд ли на этом саммите удалось преодолеть взаимную настороженность Москвы и Тегерана. Это, скорее всего, временное объединение, продиктованное тактическими интересами в сближении двух государств.

Насколько далеко может зайти это политическое сближение, будет зависеть от того, насколько долго Россия и Иран будут способны находить взаимные компромиссы, а их общие интересы не будут входить в противоречия.

Поэтому вряд ли это сближение может быть продолжительным. Ведь в Тегеране, имея пример других российских партнеров, хорошо осознают, что Москва не может быть надежным союзником, ибо Кремль в нужный ему момент способен легко отказаться от достигнутых договоренностей, несмотря на то, что в свое время подписывал их с таким пафосом и энтузиазмом.

http://gazeta.zn.ua/international/kak-daleko-mozhet-zayti-sblizhenie-irana-i-rossii-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Імперська агонія Росії

Радіо Свобода 12 Березень 2017

Віктор Каспрук

Свого часу президент Борис Єльцин тільки спробував трохи послабити імперську хватку, і це мало не спровокувало розвал Російської Федерації. Не тільки Кавказ, «заворушилися» й інші провінції, Татарстан, Башкиростан і так далі. Імперська система управління – це той стрижень, на якому тримається сучасна Росія.

Тому Кремль не здатен відмовитися від зовнішньої і внутрішньої агресії. Оскільки, як тільки він від неї відмовиться, – імперія може розвалитися на слабкі шматки територій.

Втім, імперія, яку будує Путін, попри усю свою позірну схожість, кардинально відрізняється від класичних імперій минулого.

Давні імперії, додаючи загарбані силою землі (в силу сільськогосподарського укладу економіки), ставали більш багатшими, ніж були до того.

А ось додавання землі і населення, не дивлячись на всю пропагандистську істерію навколо цього, призводить лише до зубожіння Росії.

Не говорячи вже навіть про санкції за Крим і Донбас, але і колишні «завоювання» доводиться утримувати, а не знімати ренту.

Особливо вражаючим є «ефект Чечні», яка просто вимагає данину від Російської Федерації, і постійно її отримує. За часів СРСР росіяни заявляли, що їм вже набридло утримувати інші республіки (що й забезпечило підтримку Єльцину), але зараз охоче підтримують «приєднання» чужих територій, які потім змушені утримувати, а потім знову завойовувати.

У Путіна все могло вийти у часи феодалізму, нині ж Росія отримує результати прямо протилежні.

Москва ніколи не була вдячна тим, хто їй допомагав

Якщо трохи пригадати російську історію, то російський імперіалізм міг би розраховувати на якійсь успіхи в століття пищалей і гладкоствольних рушниць, але чим більше просувався технологічний прогрес, то справи йшли все гірше.

Адже імперія за своєю суттю раціональна. Як тільки експлуатація колоній стає невигідною імперії, вона в кінцевому підсумку відмовляється від них.

Нинішня Росія не отримує доходу від васалів і з окупованих земель. Цілком навпаки. Раціональне мислення годі і шукати. Тут спрацьовують генетичні завойовницькі інстинкти з XIII–XV століть.

Занепад Російської імперії зримо і відчутно розпочався з Кримської війни середини ХІХ століття. Бойове зіткнення з технологічно просунутим противником призводило до катастрофічних наслідків.

І фактично була лише одна перемога Росії у війні з абсолютно одряхлілою Туреччиною в 1877–1878 роках.

Решта провали, або виграші у війнах з відсталими народами. Навіть перемога у війні з Німеччиною була забезпечена на 50 відсотків Сполученими Штатами.

Американці самі понесли неймовірно великі втрати в повітряній війні з німцями, але таки «переламали хребет» Люфтваффе.

І як наслідок, в «пил рознесли» більшу частину німецької промисловості, а заодно підняли «СРСРрівську економіку» по Ленд-лізу.

Росія ніколи не була вдячна тим, хто їй допомагав у скрутну хвилину. Хоча невідомо, в якому стані була б Російська Федерація, якби не західна економічна допомога і підтримка.

Але в Москві тільки підсміювалися над наївністю Заходу. Адже там повірили у те, що ось так раптом «імперія зла» (після розпаду СРСР у 1991 році) буде здатна перетворитися на адекватну нормальну країну.

Імітування «геополітичного прозріння» Росії привело до влади Путіна у 2000 році. Після чого потрібен був лише час, аби в Кремлі повернулися до колишніх стандартів агресії.

І якщо іміджевий фасад Росії – Москва (як і в часи сумнозвісного Радянського Союзу) – хоч якось розбудовується, її інфраструктура модернізується, то пересічні росіяни у глибинці, як жили у своїх похилених хатинках, так і живуть. Та й далі жити будуть, а це сумне і похмуре видовище.

Кремль не збирається перейматися ліберальними цінностями

Очевидно, що в ідеалі демократичний світ хотів би бачити стабільну, процвітаючу, мирну і неагресивну Росію.

Але якби собі на хвилину уявити, що правління Путіна могло б закінчитися вже завтра, то й тоді Росія не може перетворитися так відразу з держави з авторитарними методами управління на нормальну країну.

Нікуди само по собі не подінеться непримириме ставлення до інакомислячих, демократії, національних меншин, а головне виплекана протягом століть попередниками імперська бундючність.

Москва не збирається перейматися всякими там ліберальними цінностями. А можливість незалежної судової влади і адміністрування на основі верховенства закону, в Кремлі сприймають дуже скептично.

Тому представники західної цивілізації, основи якої фактично були закладені «Великою хартією вольностей» 1215 року, котра є першою «неписаною» конституцією Англії і традиційно вважається першим юридичним документом, в якому закладено основи концепції прав людини й створено передумови для утвердження свободи і верховенства права, не здатні зрозуміти імперського мислення російських еліт.

Бо навіть слабку і урізану копію «Великої хартії вольностей», в якій були б прописані закони та обов’язки, що веде до порозуміння між собою різних соціальних груп і політичних сил в західній цивілізації, навряд чи можливо реалізувати в Росії.

Росію неможливо інтегрувати в такому політичному форматі у світову цивілізацію

Росіяни народилися в країні, яка представляла іншу політичну і правову «цивілізацію». І не сама людина народжується авторитарною, а цивілізація, котра перебуває в певному стані політичного та правового розвитку, робить її такою.

Варто пригадати, що після розпаду СРСР, в часи президенства Бориса Єльцина, у Росії все ж таки був шанс вирватися із замкнутого кола авторитаризму і рушити по ліберальному західному шляху.

Проте великомасштабна корупція під час забезпечення несправедливої приватизації на користь посткомуністичного правлячого класу, призвела до економічної кризи, наслідком якого і став прихід до влади Путіна.

І як показав негативний досвід всіх 17 років путінського правління, Росію неможливо інтегрувати в такому політичному форматі у світову цивілізацію.

Так, Російська Федерація є найбільшою (поки що) за територією країною в світі, але держава, основою проведення міжнародної політики якої в ХХІ столітті є територіальна експансія, не має майбутнього.

«Кремлівський парадокс» полягає в тому, що там щиро вважають, що Росія ніколи не зможе бути в безпеці, доки сусідні країни є незалежними.

З чого логічно випливає, що Росія не може бути мирною, бо це загрожує її безпеці. Але, з іншого боку, Росія ніколи не зможе бути процвітаючою, допоки не стане мирною.

На жаль, авторитаризм має глибоке коріння не тільки в релігійній та політичній культурі росіян, а й в більшості еліт і населення в цілому.

Авторитарний і ревізіоністський режим Путіна – це, по суті, не що інше, як дзеркальний відбиток російської національної ментальності.

Імперська агонія Російської Федерації перетворює її, образно кажучи, на вмираючого «звіра», який з останніх сил намагається наостанок нав’язати світу поза своїми кордонами стандарти нової «гібридної холодної війни», яку Москва розв’язала, напавши на Україну.

https://www.radiosvoboda.org/a/28364004.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Имперская агония России

Радио Свобода  12 марта  2017   

Виктор Каспрук

В свое время президент Борис Ельцин только попытался немного ослабить имперскую хватку, и это чуть ли не спровоцировало развал Российской Федерации. Не только Кавказ, «зашевелились» и другие провинции, Татарстан, Башкортостан и так далее. Имперская система управления – это тот стержень, на котором держится современная Россия.

Поэтому Кремль не способен отказаться от внешней и внутренней агрессии. Поскольку, как только он от нее откажется, – империя может развалиться на слабые куски территорий.

Впрочем, империя, которую строит Путин, несмотря на всю свою кажущуюся схожесть, кардинально отличается от классических империй прошлого.

Древние империи, добавляя захваченные силой земли (в силу сельскохозяйственного уклада экономики), становились более богаче, чем были до того.

А вот добавление земли и населения, несмотря на всю пропагандистскую истерию вокруг этого, приводит лишь к обнищанию России.

Не говоря уже даже о санкциях за Крым и Донбасс, но и бывшие «завоевания» приходится удерживать, а не снимать ренту.

Особенно впечатляющим является «эффект Чечни», которая просто требует дань от Российской Федерации, и постоянно ее получает. Во времена СССР россияне заявляли, что им уже надоело содержать другие республики (что и обеспечило поддержку Ельцину), но сейчас охотно поддерживают «присоединение» чужих территорий, которые затем вынуждены удерживать, а затем снова завоевывать.

У Путина все могло выйти во времена феодализма, сейчас же Россия получает результаты прямо противоположные.

Москва никогда не была благодарна тем, кто ей помогал

Если немного вспомнить русскую историю, то российский империализм мог бы рассчитывать на какой-то успехи в век пищалей и гладкоствольных ружей, но чем больше продвигался технологический прогресс, то дела шли все хуже.

Ведь империя по своей сути рациональна. Как только эксплуатация колоний становится невыгодной империи, она в конечном итоге отказывается от них.

Нынешняя Россия не получает дохода от вассалов и с оккупированных земель. Совсем наоборот. Рациональное мышление нечего и искать. Здесь срабатывают генетические завоевательные инстинкты с XIII-XV веков.

Упадок Российской империи зримо и ощутимо начался с Крымской войны середины XIX века. Боевое столкновение с технологически продвинутым противником привело к катастрофическим последствиям.

И фактически была только одна победа России в войне с совершенно одряхлевший Турцией в 1877-1878 годах.

Остальные провалы, или выигрыши в войнах с отсталыми народами. Даже победа в войне с Германией была обеспечена на 50 процентов Соединенными Штатами.

Американцы сами понесли гигантские потери в воздушной войне с немцами, но все же переломили «хребет» Люфтваффе.

И как следствие, в «пыль разнесли» большую часть немецкой промышленности, а заодно подняли «СССРовскую  экономику» по Ленд-лизу.

Россия никогда не была благодарна тем, кто ей помогал в трудную минуту. Хотя неизвестно, в каком состоянии была бы Российская Федерация, если бы не западная экономическая помощь и поддержка.

Но в Москве только посмеивались над наивностью Запада. Ведь там поверили в то, что вот так вдруг «империя зла» (после распада СССР в 1991 году) будет способна превратиться в адекватную нормальную страну.

Имитирование «геополитического прозрения» России привело к власти Путина в 2000 году. После чего нужно было только время, чтобы в Кремле вернулись к прежним стандартам агрессии.

И если имиджевый фасад России – Москва (как и во времена пресловутого Советского Союза) – хоть как-то развивается, ее инфраструктура модернизируется, то рядовые россияне в глубинке, как жили в своих покосившихся домиках, так и живут. И дальше жить будут, а это печальное и мрачное зрелище.

Кремль не собирается обращать внимание на либеральные ценности

Очевидно, что в идеале демократический мир хотел бы видеть стабильную, процветающую, мирную и неагрессивную Россию.

Но если бы себе на минуту представить, что правление Путина могло бы закончиться уже завтра, то и тогда Россия не может превратиться так сразу с государства с авторитарными методами управления на нормальную страну.

Никуда само по себе не денется непримиримое отношение к инакомыслящим, демократии, национальным меньшинствам, а главное воспитанная на протяжении веков предшественниками имперская надменность.

Москва не собирается заниматься всякими там либеральными ценностями. А возможность независимой судебной власти и администрирование на основе верховенства закона, в Кремле воспринимают очень скептически.

Поэтому представители западной цивилизации, основы которой фактически были заложены «Великой хартией вольностей” 1215 года, которая  является первой «неписаной» конституцией Англии и традиционно считается первым юридическим документом, в котором заложены основы концепции прав человека и созданы предпосылки для утверждения свободы и верховенства права, не способны понять имперского мышления российских элит.

Ведь даже слабую и урезанную копию «Великой хартии вольностей», в которой были бы прописаны законы и обязанности, ведущие  к взаимопониманию между собой различных социальных групп и политических сил в западной цивилизации, вряд ли реализовать в России.

Россию невозможно интегрировать в таком политическом формате в мировую цивилизацию

Россияне родились в стране, которая представляла другую политическую и правовую «цивилизацию». И не сам человек рождается авторитарным,  а цивилизация, которая находится в определенном состоянии политического и правового развития, делает его таким.

Стоит вспомнить, что после распада СССР, во времена президентства Бориса Ельцина, в России все же был шанс вырваться из замкнутого круга авторитаризма и двинуться по либеральному западному пути.

Однако крупномасштабная коррупция при обеспечении несправедливой приватизации в пользу посткоммунистического правящего класса, привела к экономическому кризису, следствием которого и стал приход к власти Путина.

И как показал отрицательный опыт всех 17 лет путинского правления, Россию невозможно интегрировать в таком политическом формате в мировую цивилизацию.

Да, Российская Федерация является крупнейшей (пока) по территории страной в мире, но государство, основой проведения международной политики которого в XXI веке является территориальная экспансия, не имеет будущего.

«Кремлевский парадокс» заключается в том, что там искренне считают, что Россия никогда не сможет быть в безопасности, пока соседние страны являются независимыми.

С чего логично следует, что Россия не может быть мирной, потому что это угрожает ее безопасности. Но, с другой стороны, Россия никогда не сможет быть процветающей, пока не станет мирной.

К сожалению, авторитаризм имеет глубокие корни не только в религиозной и политической культуре россиян, но и в большинстве элит и населения России в целом.

Авторитарный и ревизионистский режим Путина – это, по сути, не что иное, как зеркальное отражение российской национальной ментальности.

Имперская агония Российской Федерации превращает ее, образно говоря, на умирающего «зверя», который из последних сил пытается напоследок навязать миру за своими границами стандарты новой «гибридной холодной войны», которую Москва начала, напав на Украину.

https://www.radiosvoboda.org/a/28364004.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | 1 коментар

Чи існують нові підходи до врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту?

«Дзеркало тижня. Україна» №9, 10 березня 2017

Віктор Каспрук

У 2017-му минає п’ятдесят років із часу закінчення “Шестиденної війни” — війни Сирії, Єгипту і Йорданії з Ізраїлем

Напад на Ізраїль закінчився для цих країн поразкою, а Сирія і досі ніяк не може змиритися із втратою частини Голанських висот під час “Шестиденної війни”.

Подолання палестино-ізраїльського непримиренного протистояння і нині залишаться однією з найскладніших проблем сучасної міжнародної політики. І хоча новий президент США Дональд Трамп, як і багато його попередників, прийшовши в Білий дім, пообіцяв уладнати палестино-ізраїльський конфлікт, зовсім не факт, що це йому вдасться.

Усі попередні зусилля досягти миру між палестинськими арабами й Ізраїлем упиралися в намагання палестинців діяти за принципом “усе або нічого”. Те, що цей підхід хибний, показав час.

Але чи можливо врегулювати конфлікт і зберегти потенціал існування двох держав у майбутньому, якщо палестинці й далі заперечуватимуть право Ізраїлю на існування, а ізраїльтяни продовжуватимуть будувати нові поселення на палестинських територіях?

Не виключено, що, зважаючи на фактор затяжної війни в Сирії і нестабільність на території Іраку, у Вашингтоні спробують вписати врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту в ширшу стратегію Америки — щодо всього Близькосхідного регіону.

Також не виключено, що Білий дім матиме велику спокусу оголосити про певні зрушення в питанні порозуміння між ізраїльтянами й арабами до листопада, напередодні історичної дати — сторіччя “Декларації Бальфура”. З якої фактично розпочався часовий відлік відновлення єврейської держави на землях Стародавнього Ізраїлю.

Але чи не логічніше було б змінити саму парадигму врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту, переформатувавши підходи до цього питання? Адже всі попередні намагання спонукати сторони мирно домовитися впиралися в неможливість досягти бодай мінімального компромісу між двома національними ідентичностями й системами цивілізаційних цінностей.

Отже, у жодному разі не відмовляючись від кінцевої мети — мирне співіснування арабської і єврейської держав, чи не доцільніше було б трохи спростити — до нині більш реалістичного — пошуку шляхів для досягнення цієї стратегічної мети?

Адже механічне поновлення двосторонніх переговорів між ізраїльтянами і палестинцями, якщо їхній результат можна легко спрогнозувати, не зрушить з мертвої точки мирний процес на Близькому Сході.

Нова парадигма близькосхідного порозуміння могла б полягати в тому, щоб розбити цей мирний процес на умовні “півпроцеси”. А замість нереалістичних пошуків швидкого досягнення всеосяжного миру, протестувати умови, за яких обидві сторони могли би бути в цьому зацікавленні.

Наприклад, відкласти на певний час комплексне рішення, укласти окремі угоди між палестинцями й ізраїльтянами і наочно довести палестинському суспільству, що припинення терактів та обстрілів території Ізраїлю є необхідною умовою для появи нових економічних і фінансових можливостей для населення Палестинської автономії.

Якби палестинці не прагнули знищити Ізраїль, то вже давно мали би свою державу, де громадяни й ділові люди вільно взаємодіяли б з передовою, динамічною, процвітаючою і потужною ізраїльською економікою. Яка набагато здоровіша й життєздатніша, ніж економіка будь-якої сусідньої арабської держави, у тому числі й корумпованих, багатих нафтою країн Перської затоки.

І це не просто припущення — все йшло для палестинців дуже добре, аж поки перша інтифада, що почалася в грудні 1987 року, розірвала їхні відносини з Ізраїлем і зруйнувала економіку як на Західному березі, так і в секторі Газа. До того і багато палестинців мали роботу в Ізраїлі, і чимало ізраїльтян купували товари, випущені на палестинських підприємствах, отримували послуги від палестинських фахівців. Палестинські фермери експортували до Ізраїлю харчові продукти, палестинські фабрики — текстиль, меблі, інші товари. Крім того, палестинські фірми мали значні доходи від туризму, але яких туристів потішить перспектива бути атакованими терористами?

Усе це було давно, коли Ізраїль іще й трохи не наблизився до нинішнього рівня близькосхідного економічного локомотива, яким він став в останні роки. А це означає, що на сьогодні потенціал для взаємовигідного економічного співробітництва набагато більший. Тож чи не варто згадати про “доінтифадні” часи і розпочати новий відлік відносин?

Не всі палестинці зацікавлені в мирі з Ізраїлем, а більшість ізраїльтян втомилася від “мирного процесу”, який тільки розчаровує. Але якщо цей процес не перевести в інше русло і нічого позитивно не змінити, то в Палестинській автономії, після відходу від влади Махмуда Аббаса, можуть відбутися деструктивні процеси, подібні до тих, що їх спостерігаємо в Сирії, Ємені, Лівії чи Іраку.

Потрібно “трансформувати” ситуацію так, щоб палестинцям мир став економічно і соціально вигідним, а мирне співіснування з ізраїльтянами (за умови перспективи проголошення Палестинської держави) — головним гарантом досягнення цієї мети.

Хоча в жодному разі не можна ігнорувати той факт, що палестинська терористична організація ХАМАС має інший погляд на мир з Ізраїлем, а саме — ніякого миру досягти неможливо, поки існуватиме сам Ізраїль. І дуже важко повірити в те, що з прихильниками ХАМАСу взагалі можливо домовитися.

Але варто згадати, що в пошуках миру Ізраїль пішов з більшості територій, які він узяв під свій контроль під час оборонних війн. Арабська преса пише, що Ізраїль захопив землі під час війн. Проте при цьому чомусь ігнорується той факт, що він їх отримав після перемоги у війнах, яких усіляко прагнув уникнути.

Ізраїльтяни не ставлять надвимог і не вважають, що миру можна досягти тільки після того, як Палестинська автономія стане демократичним утворенням. Вони хочуть “двосторонньої” угоди з палестинцями — такої ж, яку Ізраїль уклав з Єгиптом.

Після того як Ізраїль вивів свої війська з Синайського півострова, що був серед територій, які він отримав після “Війни Судного дня”, це привело до миру з Єгиптом, від встановлення якого виграли обидві сторони.

Невирішене палестинське питання є чи не найбільшою перешкодою для реального реформування арабського світу, і тому настав час шукати реалістичні компромісні рішення, не входячи в нові кола конфронтації.

Бо араби почали програвати відтоді, коли 1948 року зробили спробу силою вирішити “ізраїльське питання”. Війна — жорстоке заняття: її похідними є смерть, руйнування, величезні втрати. Однак це й “гра” — у тому сенсі, що обидві сторони мають дотримуватися певних правил, які гравці добре знають.

Фундаментальні правила війни 1948 року були разюче простими: переможець отримує все. Араби, котрі не визнавали права євреїв на самовизначення, не приховували, що недопущення єврейської державності є їхньою найвищою метою. Євреї добре усвідомлювали, що це означає в сенсі їх виживання.

Араби програли в 1948, 1967 і 1973 роках. Тому постійні їхні апелювання до права на повернення морально не обґрунтовані, бо є закликом до зміни правил гри. Тих самих правил, які були визначені арабами на початку війни і які не можуть переглядатися після її закінчення.

Після 1948 і 1967 років араби, переживаючи поразки, яких вони зазнали, своїми діями всіляко демонстрували, що попередні правила гри не були правильними. Однак цих правил у подальшому дотримувались ізраїльтяни. І право на повернення, що його сформулювали араби, не було для них моральним критерієм.

Арабські держави, за підтримки і допомоги СРСР, постійно вели агресивні війни проти Ізраїлю, а після втрати територій, які вони фактично “програли”, намагалися апелювати до міжнародної громадськості — мовляв, з ними вчинили несправедливо і вони хочуть отримати ті території назад. Тобто хотіли вести війни без ризику, без ціни програшу в разі поразки. На кшталт “продовжуйте пробувати, поки не виграєте”. Але так не буває, бо життя — не комп’ютерна гра.

Та хоч як це парадоксально, але нинішнє глобальне протистояння західної цивілізації зі світовим тероризмом — лише на користь розв’язанню близькосхідного вузла проблем. Дистанціювання решти західного світу від цих проблем уже недоречне, оскільки боротьба з тероризм перестала бути суто ізраїльською проблемою.

Нині практично вся західна цивілізаційна потуга “за” розв’язання проблеми близькосхідного конфлікту. Ізраїль, який має набагато більший досвід протидії терористам, може допомогти розробити концептуальні стратегічні підходи для глобального викорінення тероризму.

Плюс у тому, що тепер в ізраїльтян більше справжніх союзників і їхніх ресурсів. Ще один плюс — з допомогою нових союзників можна виграти час для розроблення і втілення модерних стратегій, а отже — розчистити шлях для встановлення миру на багатостраждальних близькосхідних землях.

http://gazeta.dt.ua/international/chi-isnuyut-novi-pidhodi-do-vregulyuvannya-palestino-izrayilskogo-konfliktu-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Существуют ли новые подходы к урегулированию палестино-израильского конфликта?

«Зеркало недели. Украина» №9, 10 марта 2017

Виктор Каспрук

В 2017-м исполняется пятьдесят лет со дня окончания “Шестидневной войны” — войны Сирии, Египта и Иордании с Израилем

Нападение на Израиль закончилось для этих стран поражением, а Сирия и до сих пор никак не может смириться с потерей части Голанских высот в ходе “Шестидневной войны”.

Преодоление палестино-израильского непримиримого противостояния и поныне остается одной из самых сложных проблем современной международной политики. И хотя новый президент США Дональд Трамп, как и многие его предшественники, придя в Белый дом, пообещал уладить палестино-израильский конфликт, вовсе не факт, что это ему удастся.

Все предыдущие усилия достичь мира между палестинскими арабами и Израилем упирались в желание палестинцев действовать по принципу “все или ничего”. То, что этот подход ошибочен, показало время.

Но возможно ли урегулировать конфликт и сохранить потенциал существования двух государств в будущем, если палестинцы и далее будут отрицать право Израиля на существование, а израильтяне будут продолжать строить новые поселения на палестинских территориях?

Не исключено, что, принимая во внимание фактор затяжной войны в Сирии и нестабильность на территории Ирака, в Вашингтоне попытаются вписать урегулирование палестино-израильского конфликта в более широкую стратегию Америки — относительно всего Ближневосточного региона.

Также не исключено, что у Белого дома возникнет большой соблазн объявить об определенных сдвигах в вопросе согласия между израильтянами и арабами к ноябрю, накануне исторической даты — столетия “Декларации Бальфура”. С которой фактически начался временной отсчет восстановления еврейского государства на землях Древнего Израиля.

Но не логичнее ли было бы изменить саму парадигму урегулирования палестино-израильского конфликта, переформатировав подходы к этому вопросу? Ведь все предыдущие попытки заставить стороны мирно договориться упирались в невозможность достичь пусть даже минимального компромисса между двумя национальными идентичностями и системами цивилизационных ценностей.

Итак, ни в коем случае не отказываясь от конечной цели — мирного сосуществования арабского и еврейского государств, не целесообразнее ли было бы немного упростить — к ныне более реалистичному — поиску путей для достижения этой стратегической цели?

Ведь механическое возобновление двусторонних переговоров между израильтянами и палестинцами, если их результат можно легко спрогнозировать, не сдвинет с мертвой точки мирный процесс на Ближнем Востоке.

Новая парадигма ближневосточного согласия могла бы заключаться в том, чтобы разбить этот мирный процесс на условные “полупроцессы”. А вместо нереалистичных поисков быстрого достижения всеобъемлющего мира — протестировать условия, при которых обе стороны могли бы быть в этом заинтересованы.

Например, отложить на некоторое время комплексное решение, заключить отдельные соглашения между палестинцами и израильтянами и наглядно доказать палестинскому обществу, что прекращение терактов и обстрелов территории Израиля — необходимое условие для появления новых экономических и финансовых возможностей для населения Палестинской автономии.

Если бы палестинцы не стремились уничтожить Израиль, то уже давно получили бы свое государство, где граждане и деловые люди свободно взаимодействовали бы с передовой, динамичной, процветающей и мощной израильской экономикой. Которая намного более здорова и жизнеспособна, чем экономика любого другого соседнего арабского государства, в том числе и коррумпированных, богатых нефтью стран Персидского залива.

И это не просто предположения — все шло для палестинцев хорошо, пока первая интифада, начавшаяся в декабре 1987 года, не разорвала их отношения с Израилем и разрушила экономику как на Западном берегу, так и в секторе Газа. До того и многие палестинцы работали в Израиле, и многие израильтяне покупали товары, выпущенные на палестинских предприятиях, получали услуги от палестинских специалистов. Палестинские фермеры экспортировали в Израиль продукты питания, палестинские фабрики — текстиль, мебель, другие товары. Кроме того, палестинские фирмы получали значительные доходы от туризма, но каких туристов порадует перспектива быть атакованными террористами?

Все это было давно, когда Израиль даже и не приближался к нынешнему уровню ближневосточного экономического локомотива, каким он стал в последние годы. А это значит, что на сегодняшний день потенциал для взаимовыгодного экономического сотрудничества намного больше. Так не стоит ли вспомнить о “доинтифадных” временах и начать новый отсчет отношений?

Не все палестинцы заинтересованы в мире с Израилем, а большинство израильтян устало от “мирного процесса”, который только разочаровывает. Но если этот процесс не перевести в иное русло и ничего положительно не изменить, то в Палестинской автономии, после ухода из власти Махмуда Аббаса, могут произойти деструктивные процессы, подобные тем, которые наблюдаем в Сирии, Йемене, Ливии или Ираке.

Нужно “трансформировать” ситуацию так, чтобы палестинцам мир стал экономически и социально выгодным, а мирное сосуществование с израильтянами (при условии перспективы провозглашения Палестинского государства) — главным гарантом достижения этой цели.

Хотя ни в коем случае нельзя игнорировать тот факт, что у палестинской террористической организации ХАМАС другой взгляд на мир с Израилем, а именно — никакого мира достичь невозможно, пока будет существовать сам Израиль. И очень сложно поверить в то, что со сторонниками ХАМАСа вообще можно договориться.

Но следует вспомнить, что в поисках мира Израиль ушел с большинства территорий, которые он взял под свой контроль в ходе оборонительных войн. Арабская печать пишет, что Израиль захватил земли во время войн. Однако при этом почему-то игнорируется тот факт, что он их получил после победы в войнах, которых всячески стремился избежать.

Израильтяне не ставят сверхтребований и не считают, что мира можно достичь только после того, как Палестинская автономия станет демократическим образованием. Они хотят “двустороннего” соглашения с палестинцами — такого же, какое Израиль заключил с Египтом.

После того как Израиль вывел свои войска с Синайского полуострова, одной из территорий, полученных им после “Войны Судного дня”, это привело к миру с Египтом, от установления которого выиграли обе стороны.

Нерешенный палестинский вопрос является едва ли не самым большим препятствием для реального реформирования арабского мира, и потому пришло время искать реалистичные компромиссные решения, не входя в новые круги конфронтации.

Поскольку арабы начали проигрывать еще с тех пор, когда в 1948-м предприняли попытку силой решить “израильский вопрос”. Война — жестокое занятие: ее производными являются смерть, разрушение, огромные потери. Однако это и “игра” — в том смысле, что обе стороны должны придерживаться определенных правил, игрокам хорошо известных.

Фундаментальные правила войны 1948 года были поразительно просты: победитель получает все. Арабы, не признававшие права евреев на самоопределение, не скрывали, что недопущение еврейской государственности является их высшей целью. Евреи хорошо осознавали, что это значит в смысле их выживания.

Арабы проиграли в 1948, 1967 и 1973 годах. Поэтому постоянные их апеллирования к праву на возвращение морально не обоснованы, поскольку являются призывом к изменению правил игры. Тех самых правил, которые были определены арабами в начале войны и которые не могут пересматриваться после ее окончания.

После 1948 и 1967 годов арабы, переживая поражения, которые они потерпели, своими действиями всячески демонстрировали, что предыдущие правила игры не были правильны. Однако эти правила в дальнейшем соблюдали израильтяне. И право на возвращение, сформулированное арабами, не было для них моральным критерием.

Арабские государства, при поддержке и помощи СССР, постоянно велели агрессивные войны против Израиля, а после потери территорий, фактически ими “проигранных”, пытались апеллировать к международной общественности — дескать, с ними поступили несправедливо, и они хотят получить эти территории назад. То есть хотели вести войны без риска, без цены проигрыша в случае поражения. Наподобие “продолжайте пробовать, пока не выиграете”. Но так не бывает, ибо жизнь — не компьютерная игра.

И как это ни парадоксально, но нынешнее глобальное противостояние западной цивилизации с мировым терроризмом — только на пользу решению ближневосточного узла проблем. Дистанцирование западного мира от этих проблем уже неуместно, поскольку борьба с терроризм перестала быть сугубо израильской проблемой.

Сегодня практически вся западная цивилизационная мощь “за” решение проблемы ближневосточного конфликта. Израиль, имеющий намного больший опыт противодействия террористам, может помочь разработать концептуальные стратегические подходы для глобального искоренения терроризма.

Плюс в том, что теперь у израильтян больше настоящих союзников и их ресурсов. Еще один плюс — с помощью новых союзников можно выиграть время, чтобы разработать и воплотить современные стратегии, а следовательно — расчистить путь для установления мира на многострадальных ближневосточных землях.

http://gazeta.zn.ua/international/suschestvuyut-li-novye-podhody-k-uregulirovaniyu-palestino-izrailskogo-konflikta-_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар