Путінська Росія на порозі нового ГКЧП

Лавров и Шойгу

Віктор Каспрук

Путінські підходи до російської економіки почали тріщати по швах. Позаекономічні методи «соціальної стабілізації» суспільства перестали спрацьовувати. Ще трохи і на Російську Федерацію може чекати економічний колапс.

Реальність є такою, що Путін і його оточення просто змушені будуть щось робити для того щоб спасти власну «шкуру».

І тут до швидкого прийняття рішення путінський режим можуть підштовхнути масові протести в Москві та інших містах Росії.

Для Кремля не важко буде прорахувати, що якщо вони не припинятимуться, а будуть і далі поширюватися по всій території Російської Федерації, розхитуючи владу пітерських, то утримати контроль над ситуацією буде проблематично.

Оскільки рівень життя пересічних росіян буде ще більше падати, очевидно, що в Путіна тепер гарячково шукатимуть вихід з цієї патової ситуації. Владу віддавати вони не готові, а що робити далі не знають.

І тут на допомогу кремлівцям цілком можуть прийти ті радники, котрі добре пам’ятають уроки недавньої історії СРСР. Вони й підкажуть, що бачать лише один реальний вихід – повторити варіант ГКЧП, врахувавши, звісно, всі помилки, яких було допущено в серпні 1991 року.

Таким чином, можна вивести лідера організованого злочинного угрупування Путіна з зони відповідальності за все скоєне за 20 років його перебування при владі, і одночасно зберегти сам режим, хто у подальшому формально його б не очолював.

Все може розпочатися з того, що по всім програмам російського телебачення почнуть транслювати балет «Лебедина озеро».

Далі на каналах ТВ з’являться міністр оборони Російської Федерації Шойгу, директор ФСБ Олександр Бортніков, міністр внутрішніх справ Володимир Колокольцев, міністр іноземних справ Сергій Лавров і міністр юстиції Олександр Коновалов.

Сергій Лавров виступить з заявою, що за обставин, які склалися, президент Російської Федерації Володимир Путін більше не спроможний виконувати свої обов’язки. І таким чином повноваження управління Росією переходять до Державного комітету з надзвичайного стану (російською – ГКЧП).

Якій очолюватиме, звичайно тимчасово, міністр оборони Росії Сергій Шойгу. На весь період введення надзвичайного стану скасовується конституційне право громадян Росії на будь-які мітинги, збори і демонстрації.

По всій території Росії вводиться комендантська година, яка продовжуватиметься з 22 години вечора до 6 годин ранку.

Всі опозиційні політики, політологи, журналісти і експерти мають протягом 24 годин зареєструватися в найближчих поліцейських відділках.

Якщо ж вони цього уникатимуть, то будуть примусово ізольовані від суспільства на невизначений термін.

Ті хто це зроблять, будуть знаходитися під домашнім арештом до часу закінчення дії надзвичайного стану.

На вулиці Москви, Санкт-Петербургу і великих міст Росії будуть введенні танки та бронетранспортери. Пересування між районами і вулицями міст дозволятиметься тільки за спеціальними пропусками.

Інтернет, телефонний і мобільний зв’язок будуть відключені, працюватимуть лише центральні телевізійні канали, на яких транслюватимуть тільки новини ГКЧП і радянські фільми до 1991 року.

Вводяться розподільчі картки на всі види продовольства, а використання іноземної валюти знову, як в часи СРСР, стає суворо забороненим. Порушники цих нових правил піддаватимуться кримінальному переслідуванню.

А всі ті, у кого вдома зберігаються американські долари, зобов’язанні в триденний період, здати їх в місцеві філії Сбербанку Росії за курсом 1 долар – 1 рубль.

Не дивлячись на заборону валютних операцій, реальний курс рубля на чорному ринку стосовно американського долара, впаде до 5000 рублів за один долар. А напередодні Нового року за 1 долар даватимуть вже 10000 рублів.

Російські олігархи почнуть масово тікати за кордон, але не всі це встигнуть зробити. Їхні бізнеси в Російській Федерації будуть конфісковані, кошти на банківських рахунках заморожені, а маєтки і палаци після експропріації перейдуть під безпосереднє управління місцевих осередків ГКЧП.

Однак не зважаючи на обмеження пересування і комендантську годину, населення вночі грабуватиме продовольчі магазини. Впійманих на місці мародерів розстроюватиме поліція і працівники ФСБ.

Масові протестні заворушення жорстоко подавлятимуться Національною гвардією, армією і ОМОНОм, але це не допоможе, навіть коли застосування зброї силовиками стане постійною нормою.

Про проголошення своєї незалежності заявлять Чечня, Татарстан, Башкортостан, Сибірська і Далекосхідні народні республіки та більшість російських автономій.

Надісланні туди Шойгу війська не зможуть подолати опору народів, котрі стануть на шлях незалежності. Територія Російської Федерації зменшиться до Москви і Московської області, і то доти, поки Московська область не вирішить відокремитися від Москви.

Путін і його оточення робить все для того, щоб цей сценарій якнайшвидше реалізувати у життя.

Адже неможливо постійно вести себе на міжнародній арені, як неадекватний гопнік та знущатися над росіянами, думаючи, що ті, в патріотичному угарі, не побачать в яку глибоку прірву завів їх путінський режим.

 

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Вплив інформації «Радіо «Свобода» на українську молодь 70-х років

Радіо

65 років тому, 16 серпня 1954 року, на хвилях «Радіо «Свобода» вперше прозвучала передача українською мовою

Віктор Каспрук

Через багато років починаєш краще усвідомлювати, що саме допомогло мільйонам українців у колишній УРСР не переплавитися на складову частину «радянського» народу, чого так прагнула Москва, яка докладала для цього просто титанічних надзусиль. Між тим, режиму екс-президента Леоніда Кучми заважав дезінформувати населення інтернет, то у вже далекі від нас 70-ті роки режиму генсека Леоніда Брежнєва заважала наявність у населення радіоприймачів, котрі ловлять короткі хвилі.

Попри всі намагання радянської влади дозувати, препарувати і доносити інформацію в потрібному для неї вигляді, лампові радіоли й транзисторні приймачі в колишньому Радянському Союзі явно порушили монополію на інформацію. Особливо це стало зрозуміло, коли радянська промисловість освоїла масовий випуск якісних транзисторних короткохвильових радіоприймачів, таких як «Спідола», «ВЕФ», «Рига», «Меридіан» чи «Океан». Таким чином, технічний прогрес став явно на перешкоді ідеологічному мракобіссю комуністичних «кремлівських старців», котрі все більше впадали в маразм.

Загалом прилучення кожного новобранця до прослуховування «ворожих голосів» відбувалося по-різному. Одні, блукаючи просторами світового радіоокеану, випадково натикалися на завивання глушилок і, зацікавившись непрепарованою інформацією, назавжди ставали прихильниками вільних хвиль. Інші дізнавалися про потрібні їм частоти від знайомих, друзів чи родичів. Великою мірою закордонні передачі цінувалися українцями ще й тому, що у більшості випадків про події, які з тих чи інших причин влада секретила від населення, можна завжди було оперативно дізнатися з передач «із того берега».

Можна сказати, що окремо в цьому ряду закордонних радіостанцій завжди стояла українська служба «Радіо «Свобода». Адже лише з передач цієї радіостанції можна було дізнатися про істину історію української держави, про боротьбу ОУН-УПА проти совєтських окупантів, життя української діаспори, про боротьбу українських дисидентів-шістдесятників з комуністичним режимом. І, можливо, найважливіше, що саме діється в українському середовищі в самій Україні, про що комуністична влада воліла, аби ніхто не знав. Здобута таким чином інформація поширювалось здебільшого усно в українському молодіжному середовищі та обговорювалась серед тих, кому довіряли.

Що такі перестороги були не зайві, може підтвердити той факт, що ще на початку 70-х років режим ініціював створення при МВД руху «юних дзержинців», який формально мав на меті допомагати тогочасним правоохоронним органам у підтриманні порядку в молодіжному середовищі шляхом патрулювання вулиць разом із міліцією. Проте часто такі «юні дзержинці» використовувались владою для участі в придушенні молодіжних протестів у інших республіках і в себе вдома. Так, восени 1971 року один такий «дзержинець» із моїх однокласників раптово зник під час навчання майже на тиждень із школи, а потім із передач «ворожих голосів» виявилось, що саме в той час у одній із республік Прибалтики відбувалися протести молоді. Комуністичному режиму було дуже зручно кидати на патріотично налаштовану молодь своїх юних зомбі, бо такі сутички патріотів з приїжджими молодиками завжди можна було списати на непорозуміння в молодіжному середовищі.

Із часом, коли закордонні радіостанції почали транслювати передачі популярної музики, а в Україні з’явилися досить пристойні, як на той час, магнітофони «Юпітер» і «Маяк», виникла можливість записувати музику з ефіру. І хоча ці записи, як правило, в більшості випадків не були якісними, дізнатися про новинки західної музики ще до того, як платівки з їх записами різними шляхами потраплять до України, завжди було цікаво. Поява в масовому вжитку населення більш-менш доступних за ціною магнітофонів давало можливість записувати деякі передачі, аби потім уважніше проаналізувати їхню інформацію і зміст, чи дати прослухати довіреним особам із числа найближчих друзів.

Схоже, рейтинг закордонних радіостанцій певною мірою визначався потребою їхнього глушіння відповідними «компетентними службами». Так, наприклад, передачі «Радіо Швеція» глушили в Києві лише в деяких окремих випадках. До передач із Канади ставились більш-менш лояльно. Однак «Голос Америки», а особливо — трансляції української служби «Радіо «Свобода» радянський комуністичний режим вважав своїми найзапеклішими ворогами.

Цікавим є той факт, що піймати сигнал української «Радіо «Свобода» можна було в Києві не лише на коротких хвилях, починаючи від діапазону в 25 метрів, а й на хвилях середніх. Так, у 1971 році, «серфінгуючи» по діапазону середніх хвиль невеликого транзисторного радіоприймача «Планета», приблизно о 6.30 ранку вдалося натрапити на сигнал «Свободи», що не повністю був спотворений глушінням. Очевидно, бажаючи зекономити кошти на глушіння, вирішили основну «роботу» відкласти на після 7-ї години, бо вважали, що більшість людей в такий ранній час мали ще б спати. Віднайшовши таке «вікно» у «Свободу», розповів про таку чудову можливість кільком своїм друзям, аби й вони змогли скористатися цим. Однак через декілька років така чутність траплялася не часто.

Ті, хто міцно «підсів» на достовірну і оперативну інформацію «Радіо «Свобода», намагалися завжди брати з собою в походи чи просто в недільні вилазки за місто — в ліс чи на річку — короткохвильові транзистори. Вже за 30—40 кілометрів від столиці глушіння значно зменшувалось, а в радіусі 150—200 кілометрів у райцентрі чи селі сигнал проходив досить непогано.

Із часової відстані в декілька десятиріч важко переоцінити вплив інформації «Радіо «Свобода» на українську молодь 70-х років. Зрозуміло, що для всіх, а особливо — молодих людей — заборонений плід є особливо солодким. Звісно, передачі «Радіо «Свобода», поряд із західною музикою, довгим волоссям, джинсами, кльошами, а також такими забороненими видами спорту, як культуризм та карате, вважалися серед молоді атрибутикою привабливого і вільного від забобонів комунізму і марксизму-ленінізму західного життя. І чим більше режим намагався культивувати в молоді ненависть до всього західного та американського, це лише приводило до зворотного ефекту. Як сказав свого часу один відомий співак: «Нас так довго привчали ненавидіти Америку, що ми полюбили її назавжди».

При цьому варто підкреслити, що великою мірою передачі «Радіо «Свобода» допомогли багатьом юнакам і дівчатам не перетворитися з українців на безлику частину радянського народу. Оскільки «Свободі» вірили, на відміну від офіційних джерел інформації, й саме цій радіостанції успішно вдавалося заповнювати інформаційний вакуум, аналізуючи та відслідковуючи ситуацію в Україні.

Проте не менш важливим був той факт, що передачі «Свободи» не лише збуджували суспільну думку, доносячи інформацію, поява якої в Радянській Україні була просто неможливою. Вони спонукали до обговорення та осмислення почутого. І нерідко під час якоїсь дискусії серед своїх хтось міг, аргументуючи свою думку, авторитетно вставити: «А от учора «Свобода» коментувала це таким чином». А всі знали, що, на відміну від радянських теле- і радіоканалів, «Радіо «Свобода» дезінформації собі ніколи не дозволяла.

Наразі, що вирізняло «Радіо «Свобода» 70-х років від інших закордонних радіостанцій, то це її бойовитість, напористість і добре поставлені голоси дикторів у студії. Крім того (і це, на мою думку, дуже важливо), працівників «Свободи» серед інших вирізняла не лише вишукана і бездоганна українська мова. Їхні голоси звучали незвично мелодійно й інтелігентно, а кожне сказане з ефіру слово відбивалося у свідомості слухачів камертоном озвучення правди, що в роки застою часів «розвинутого соціалізму» сприймалось як явище не лише абсолютно небуденне, а й майже нереальне.

Працівникам радіостанції з берега демократії успішно вдавалося проникати через ідеологічні мури інформаційної «залізної завіси», перекидаючи між собою і слухачами місток довіри і порозуміння. Звісно, молоде покоління було найбільш податливим до сприйняття незвичної для Радянського Союзу подачі інформації, котра ненав’язливо спонукала замислитись над тим, як ми живемо, і чому комуністичний режим так панічно боїться навіть найменшої згадки про українську історію та українських достойників. Зрушення у свідомості молодого покоління, підступно зомбованого передозуванням радянської пропаганди, звичайно відбувалися не за один чи декілька разів. Але для тих, хто відчув на собі всі реальні переваги прилучення до західних норм інформаційної подачі, перервати своє спілкування з «Радіо «Свобода» ставало просто неможливо.

На противагу радянській пропагандистській машині, яка кинула всі свої зусилля, аби перемолоти українців і перекувати їх назавжди на «нову історичну спільноту — міфічний радянський народ», «Радіо «Свобода» реставрувала в душах молодих українців українське начало. Цей процес відбувався ненав’язливо й без тиску, ніби сам по собі.

Пошук української самоідентифікації в зрусифікованому Києві, де дійшло до того, що українською в побуті користувалася мізерна частина городян, потребував, звичайно, певного часу і зусиль з боку новоприлученого до «Свободи», але цей процес був невідворотнім і неминучим. Очевидно, у тому, що в часи українського відродження виявилася певна критична маса незомбованих радянськістю українських патріотів, є велика заслуга працівників «Радіо «Свобода».

Радянській системі не вдалося повністю зруйнувати українську спільноту в Україні завдяки тому, що радянські українці усвідомлювали: існує закордонна діаспора, якій у чужоземному середовищі вдалося зберегти українську мову, звичаї, пісні та обряди, а найголовніше —гордий український дух. Все це надавало сили, аби вистояти пригнобленому, але нескореному українському народові.

Звісно, що в 65-річний ювілей нашої улюбленої радіостанції було сказано багато чого приємного для її керівництва і працівників. Однак, можливо, найвищою оцінкою справді подвижницької діяльності її колективу є багатомільйонна слухацька аудиторія. «Свободу» можна глушити, її можна відміняти на окремо взятій окремій території, але знищити її не під силу нікому. Тепер дякуючи можливостям інтернету можна дізнаватись про оперативну інформацію з України та всього світу з сайту «Радіо «Свобода».

Пробудження в українцях українців — це було й донині залишається найголовнішим завданням радіостанції-ювіляра, й ті, кому 40 років тому було близько двадцяти чи трохи більше, пройшли, не розлучаючись з «Радіо Свобода», все своє доросле життя. Тому для покоління молоді 70-х ця радіостанція є символом нескореності духу всієї української нації. Символом соборності багатомільйонної української нації як у самій Україні, так і розкинутої вітрами долі по далеких світах. І на сьогодні «Радіо «Свобода» є прикметною ознакою єднання українців через радіоефір та інтернет — хоч в якій би далекій країні чи на віддаленому від України континенті вони жили…

На фотографії: Мюнхенський офіс Радіо Свобода

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін не зможе вийти на пенсію

000 ПУУУУУУТ - Копія

Віктор Каспрук

Путін хоче, щоб Сполучені Штати визнали Росію, як рівну собі, наддержаву. Задля цього він готовий не тільки перевернути світовий порядок, але й поставити саму Російську Федерацію на грань економічного краху і територіального розпаду.

Використовуючи давні імперські методи, котрі поєднують масовану кремлівську пропаганду і ядерне залякування, Путін, по суті, кинув рукавичку Америці, запрошуючи її взяти участь в новій гонці озброєнь, або, можливо, навіть капітулювати, погодившись з утвердженням нового світового порядку, «виліпленого» згідно з вимогами Росії.

На Заході ніяк не можуть усвідомити, коли Путін блефує, а коли говорить правду.
І це нерозуміння путінської дійсності випускниками престижного Гарварду, Кембриджу чи Оксфорду, цілком очевидне.

Звідки їм знати, що нова «чудодійна зброя» Путіна – це не що інше, як відомі йому ще з часів пітерських підворіть «понти».

Сам термін «взяти на понт» на кримінальному жаргоні з путінської молодості означає ніщо інше, як перебільшувати свої достоїнства, пустити пилюку в обличчя, діяти обманом, хитрощами, загрозами, створювати видимість чогось.

Путін тут весь. Управляючи доведеною до економічного краху державою, він веде себе виклично, демонструючи свою «зверхність».

Поведінка зарозумілої і чванливої людини, якнайбільше вписується в концепцію путінської імітації сили Росії, привертаючи до себе увагу зухвалими витівками і показом своєї готовності до безмежів’я.

При цьому Путін патологічно боїться втратити свою владу. Його перелякали величезні демонстрації на Болотній площі в 2012 році і останні масові протестні акції за чесні вибори, які пройшли в Москві, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону та Брянську.

І російському диктатору в 2019 році просто нічим крити. Росіяни катастрофічно бідніють, за виключенням, звісно, олігархів.

Путіну потрібно запустити якесь інше політичне шоу, виконуючи трюк за трюком. Тепер ним стає утвердження права Росії на Арктику.

Щось на зразок радянського БАМу, будівництвом якого в часи Брежнєва намагалися мобілізувати росіян на трудові «подвиги».

Але «Російська Арктика», як би її не пропагувала Москва, має декілька істотних недоліків.

По-перше, Арктика зовсім не російська.

По-друге, Росія не має сучасних технологій для експлуатації багатств Арктики.

По-третє, вона не зможе ці технології отримати через накладені на неї санкції.
І якщо у Путіна думають, що шовіністична істерія типу – «Арктика ісконно русская земля» спрацює, то цього може й не статися.

Хоча, коли російський диктатор шукає причини показати «велич» Росії, Арктика для цього є чудовою можливістю.

Путіну потрібно, щоб російське населення відволікалося на що завгодно, відсуваючи цим на задній план внутрішні проблеми.

Але Путін працює не тільки на себе. Він є слугою олігархів. І поки вони вгодовані і щасливі, доки вони мають доступ до вивезених фінансових і майнових активів, прихованих за кордоном, доти Путін може почувати себе відносно спокійно.

Тому орієнтація на санкціонування справжніх роботодавців Путіна – олігархів і заморожування їхніх грошей і майна за закордоном – є найкращим способом критично послабити владу диктатора.

Ніхто не купує російські машини, літаки, комп’ютери, бо ця продукція не конкурентоздатна.

Єдине, що має Кремль, – це газ і нафта. І може так статися, що скоро російські енергоносії вже не будуть потрібні Європі у такій кількості.

Росії нічого запропонувати світові, тому замість цього вона створює проблеми.
Недарма головна міжнародна політика Путіна передбачає підтримку колег диктаторів і намагання підірвати демократію в інших державах.

Але, як у справжнього мафіозі, у Путіна не може бути виходу на пенсію. З втратою ним влади не тільки він, а й все його найближче оточення, стає дуже вразливим від волі наступника.

А переділ влади і сфер економічних впливів в Росії, можуть перетворити номенклатурну «путінську гвардію» на заручників нових політичних сил.

Тому, незважаючи на вік і не зовсім позитивні показники здоров’я, Путін просто буде змушений продовжувати далі свою «президентську діяльність».

Оскільки оточення його не відпустить, не бажаючи для себе створення проблем. Альтернативи Путіну в їхніх очах не існує, бо вони не хочуть втрачати все награбоване за два десятиліття перебування його на президентському Олімпі.

Путін боїться того, чого боїться кожен диктатор, – втрати влади. І найгірший його ворог – це демократія.

Задля силового придушення хоча б найменших її паростків, в Російській Федерації витрачається все більше і більше коштів на різке збільшення поліційних угрупувань. Перетворюючи розбудову силових структур на головну національну мету Росії.

Але це не зможе спасти репресивний режим Путіна. Все вказує на те, що в Росії почалися незворотні протестні процеси, які Москва вже не в змозі контролювати навіть силовими методами.

І якими б садистами не були «кремлівські старці», і як би вони не «пресували» політичну опозицію, отримуючи задоволення від насильства над російським народом, годинник часу їхнього перебування при владі розпочав зворотній відлік.

Наразі в Росії вже складається класична революційна ситуація. Верхи – не бажають щось змінювати, а низи – не хочуть так далі жити.

В подальшому цей конфлікт влади з суспільством буде тільки поглиблюватися. Режим не хоче йти на поступки, а більша частина росіян не бажає далі жити в умовах жорстокої путінської диктатури.

І якщо ситуація в Росії продовжуватиме загострюватися, осінь 2019 року може виявитися останньою для путінського режиму.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Іран-США: відкладений в часі конфлікт

000000 ФОТО ІРАН

Ядерні бажання Ірану несуть загрозу глобальній безпеці

Віктор Каспрук

Після збиття іранською ракетою американського безпілотника, Тегеран і Вашингтон знаходяться в стані відкладеного конфлікту. І незважаючи на стриманість США і їх намагання уникнути військових дій, напруженість в взаєминах двох країн залишається високою.

Адже недаремно президент США Дональд Трамп, через годину після того, як іранська ракета «земля-повітря» збила американський розвідувальний безпілотник, заявив, що «Іран допустив дуже велику помилку!»

Іранський акт агресії в жодному разі не залишиться без відповіді американців. Питання лише у тому, де і коли буде ця відповідь зроблена.

Ситуація перетворюється на гру без видимих цілей і Тегеран в ній дуже ризикує. Адже коли режим аятол вибрав для себе стратегію нагнітання конфронтації з США, він сам накликає на себе нові американські санкції, провокуючи цим додаткову ізоляцію Ірану.

І Вашингтон і Тегеран наполягають на тому, що не хочуть війни, але іранська концепція «героїчної гнучкості», яку висунув 17 вересня 2013 року духовний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї, стала новою зовнішньополітичною доктриною Ірану.
Тому, щоб краще зрозуміти, що нині відбувається в Ірані, необхідно згадати про цю концепцію «героїчної гнучкості».

«Героїчна гнучкість» – це тактичні, а не стратегічні зміни. Тегеран змінив логіку переговорів із Заходом, тоді як стратегія режиму мул щодо ядерної проблеми залишилася незмінною.

Як засвідчив останній розвиток подій, в іранців не було наміру відмовлятися від своїх ядерних цілей, тому вони проводили нескінченні переговори і вдавали, що готуються підписувати якісь угоди, котрі насправді нічого не змінюють.

Лінія поведінки Тегерану була досить простою й легко прогнозованою. Захід намагався значно зменшити кількість центрифуг, які діють в Ірані, а іранці — навпаки, хотіли збільшити їх чисельність.

І від цього не збираються відступати, публічно заявляючи для своєї внутрішньої аудиторії, що на поступки не підуть.

Тобто іранці просто тягнуть час, таємно продовжуючи свою ядерну програму і сподіваючись на те, що коли у них все буде готово, вони просто поставлять Захід перед фактом, – ми стали ядерною державою, тому давайте передомовлятися по-новому.

Іран блефує і робить обманні ходи, вважаючи, що демонстрація Америці агресивності здатна переконати її в його «силі».

Тегеран піднімає ставки, так генерал Хоссейн Саламі, головнокомандувач Корпусу ісламської революційної гвардії, заявив на іранському державному телебаченні, що збиття безпілотника «надіслало чітке повідомлення» США.

Іран ультимативно вимагає від країн Заходу, котрі підписали з ним угоду, за 60 днів зробити конкретні кроки для зменшення впливу американських санкцій.

Цей термін збігає в серпні і світові держави, що підписали цю угоду, – США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Китай і Росія, – незабаром зможуть переконатися в тому, що саме їх режим обвинувачуватиме в тому, що вона зірвана.

Наполягаючи, що тепер він просто змушений знову відновити збагачення урану вище рівня в 3,67 відсотка, що було затверджено в угоді, до 20 відсотків. А це б прискорило його здатність виробляти оранжевий уран чистоти в 90 відсотків.

Президент США Дональд Трамп все ще сподівається, що збільшуючи тиск, він змусить Іран погодитися на більш жорсткі умови щодо ядерної угоди, обмеження підтримки бойових дій в Лівані, Сирії, Іраку та Ємені, а також пригальмує розширення програми випуску балістичних ракет.

Іран витратив більшу частину ХХІ століття, щоб довести, що його ядерна програма є мирною. Хоча навряд чи в це вірять навіть в Європі, не говорячи вже про США.

Але якби Іран не витрачав десятиліття на експорт назовні своєї революції, яка передбачала повалення багатьох сусідніх режимів, включаючи Ірак та Саудівську Аравію, він міг би опинитися в зовсім іншому становищі.

Це ж саме стосується і аятоли Хаменеї, який вважає, що
звільнення Єрусалиму є обов’язком кожного мусульманина та Ірану, закликає усунути Ізраїль зі сторінок історії та визначає Америку та Ізраїль, як Великого сатану та Малого сатану.

Спочатку здавалося, що в Тегерані чекають на закінчення терміну перебування в Білому домі президента США Дональда Трампа.

Тепер же, незважаючи на сильний тиск Америки, режиму видається, що він може протистояти найгіршим санкціям і використовувати привид асиметричної війни – за участю Революційної гвардії та регіональних довірених осіб – як попередження і стримуючий фактор прямого конфлікту з США.

Щось на зразок проголошення Іраном своєї «гібридної війни», в якій козирем, як думають іранські вищі посадові особи, у них є загрози порушити потік судноплавства через Ормузьку протоку, що є одним з найпотужніших водних шляхів у світі, в разі якщо санкції Америки заважатимуть йому експортувати нафту.

Тегеран почав поводити себе більш виклично і агресивно розуміючи, що президент Трамп до виборів ухилятиметься від проекту війни, оскільки ще б могло поставити під сумнів його переобрання на другий термін.

Тому в Вашингтоні переконані в тому, що більш доцільно буде дотиснути Іран економічно, ніж витрачати мільярди доларів на військову кампанію напередодні президентських виборів.

Нехай режим мулл «спалює» свої грошові і валютні резерви, а погіршення економічної і соціальної ситуації викличе гнів і протести іранської громадськості.

США не потрібна війна, вони хочуть, щоб паразитичний режим мулл перестав гнобити іранський народ, який дуже втомився від мракобісних порядків, введених ісламістами, котрі перебувають при владі вже більше 40 років.

Всі ці десятиліття ісламському духовенству належить абсолютна монополія на владу, і відмовлятися від неї вони в жодному разі не бажають.

Але якщо Тегеран продовжуватиме свої військові ядерні програми, то не можна виключати того, що американці разом з ізраїльтянами просто розбомблять всі ядерні іранські об’єкти, і це закінчить цю ядерну історію.

Якщо ж Іран продовжуватиме напади на нафтові танкери, то удари можуть бути нанесені і по іранським військовим базам, щоб унеможливити в майбутньому подібні інциденти.

Іранським муллам потрібна ядерна зброя для дестабілізації близькосхідного регіону. І в цьому сенсі Тегеран використовує ту ж саму стратегію, що і Північна Корея.

То вони відмовляються домовлятися, то таки погоджуються на переговори, а в цей час продовжують, як і Пхеньян, просуватися до отримання атомної бомби.

І іранці будуть постійно порушувати будь-яку ядерну угоду із західними державами, поки не матимуть ядерні технології. А після цього вже буде пізно.

Ядерні бажання Ірану несуть загрозу глобальній безпеці. І Тегеран буде й далі продовжувати провокувати США та їхніх союзників.

Санкції починають ставати все більш болючими, і, в такому разі, не можна виключати, що муллам може знадобитися війна, щоб на неї списати різке погіршення рівня життя населення.

Можна припустити, що Тегерані вважають переговори перед війною марними, оскільки це не показує світові, що вони готові захищати свою екстремістську ідеологію військовою силою.

Саме тому Іран хоче спровокувати локальну війну, яка згодом, як там думають, призведе до переговорів та компромісу з меншими санкціями.

Ця багата на нафту країна стала спонсором тероризму в регіоні, і мулли, прикриваючись релігією, рахують, що мають право від бога володіти ядерною зброєю.

В ірансько-американському протистоянні для Дональда Трампа важливо подати себе потужним президентом, який знаходиться на вершині своєї гри, що б посприяло його переобранню.

Для Трампа це, скоріш за все, не геополітична, а електоральна гра. І виходячи з цього, він не буде створювати ще одну гарячу точку на Близькому Сході.

Ціль американського президента показати своїм потенційним прихильникам, що він повністю контролює ситуацію, і що сьогодні його адміністрація сильна, як ніколи.

За такого сценарію проблема для Дональда Трампа полягає втому, щоб бути спроможним утримувати власну адміністрацію в руслі цієї стратегії. А це може виявитися складніше, ніж протистояти іранцям.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін зіткнувся із наростанням невдоволення всередині Росії

000 ПУТТТТТ

Радіо Свобода  07 Липень 2019

Віктор Каспрук

Путіну стає все важче грати роль мачо перед росіянами. Він старіє, і його заїжджені фокуси вже не знаходять колишнього загального захоплення та піднесених емоційних відгуків у народних масах. Хоча телевізор залишається ключовим елементом створення іміджу Путіна як всепереможного батька нації.

Але підлакований і підпудрений старіючий дядько з екрана телевізора не здатен компенсувати собою пусті полиці холодильників у квартирах пересічних росіян.

У Путіна відсутній зворотній зв’язок із народом, частина якого ще продовжує наївно вірити, що довічний президент Росії просто не знає, що відбувається за Садовим кільцем Москви.

Хоч поки що не можна говорити про швидке повторення подій на Болотній площі, але довго утримувати кришку в казані народного невдоволення путінськими методами «стабілізації» економіки і соціальної сфери навряд чи вдасться.

І тоді, протягом найближчих років, в Росії виникне революційна ситуація.

Путін блефує і піднімає ставки

Незважаючи на те, що стабілізаційні фонди Кремль майже вичерпав, Росія ще хоч якось тримається на плаву завдяки тому, що Європа продовжує закуповувати велику кількість російського газу і нафти.

При цьому Путін, блефуючи на міжнародній арені, постійно піднімає ставки.

Кремль витрачає останні кошти на хабарі і підкуп нестійких до «легких» грошей європейських політиків, котрі, надавши Путіну «індульгенцію на Україну», думають, що таким чином їхні країни уникнуть агресії з боку Росії.

У Москві нервують і намагаються відволікти увагу свого населення від катастрофічної ситуації, яка незворотно насувається, наближаючи крах російської економіки.

Для цього використовується агресія і загрозливі жести стосовно України і сусідніх держав, а також брязкання зброєю, щоб гранично підняти в Росії градус шовіністичних настроїв серед місцевої аудиторії.

Щоб вижити, Росія потребує кардинальних змін, але для Путіна головне – утримати свій режим. Що буде потім, його зовсім не хвилює.

Ведення Російською Федерацією неоголошених війн і абсурдні військові витрати лише погіршують становище.

Але підходить той час, коли путінська кліка вже не буде здатна репресивними методами стримувати ситуацію, яка незворотно насувається, як цунамі.

Без системних змін Росія приречена на розпад. Однак корінь проблеми в тому, що ті, хто останні два десятиліття сповідують путінізм, готові погубити Росію, але не здатні відмовитися від влади.

Путін дуже боїться повторення російського Майдану на Болотній площі, й цей страх проєктується на зовнішню і внутрішню політику його режиму.

Кремль входить в конфлікт із молодим поколінням

Велику небезпеку для путінської влади становить молодь. Сьогодні російському диктаторові Путіну 66 років, а його найближчому оточенні майже всім за 60.

І незважаючи на те, що кремлівські штатні пропагандисти намагаються зазомбувати молоде покоління ненавистю до Заходу, більша частина російської молоді прагне змін і не ведеться на кремлівську міфологію.

Промивання мізків путінським телевізором і кампанія залучення молоді на свій бік не принесли путінському режимові бажаного ефекту.

Хоча молоде покоління не бачило нічого, крім затяжного правління клептократичного режиму Путіна, проте поки що не відключений в Росії зовнішній інтернет дає можливість отримувати альтернативну правдиву інформацію.

Розуміючи, що молоде покоління росіян становить потенційну небезпеку, путінський старіючий режим стає все більш жорстоким і репресивним.

Тому не можна виключати, що конфлікт Путіна і його спільників із молодими росіянами буде все більше загострюватись і розширюватись.

Адже неможливо так довго видавати «чорне» за «біле», змушуючи при цьому ще й дякувати «лідеру нації» за зруйноване майбутнє тих, хто волів би жити в стабільній, неагресивній і добробутній країні.

Тим більше, що завдяки розгулу корупції та «сімейності» в правлячому класі російська молодь все менше має можливостей отримати достойну освіту і роботу.

Всі «хлібні» і «доходні» місця зайняли синки і дочки з різних кіл путінського оточення. А якщо не вони, то вже внуки тих, хто всі ці роки обслуговував захоплену «пітерськими» владу.

Це вони підтримують божевільні твердження, що «Путін правитиме вічно», що «Путін незамінний».

Абсурдність цієї ситуації психологічно тисне на молоде покоління значно більше, ніж на представників старших демографічних груп.

Бо, з одного боку, від нього чекають активної участі в підтримуванні економіки Російської Федерації на плаву, з іншого – наглухо зацементовані соціальні ліфти не дають молоді шансів на рівних умовах конкурувати з тими, чиї місця вже давно розписані на декілька десятиліть наперед.

І пробитися чужим крізь штучно створену «вічну мерзлоту» непотизму неможливо.

Російські регіони готові повстати

Економічний статус Росії продовжує знижуватись, а соціальне напруження неухильно зростає. Країною керує злочинний синдикат, що піклується тільки про власне збагачення. І вони готові на все: вбивства політичних опонентів, журналістів, опозиціонерів і правозахисників.

До окупації українського Криму і початку війни на Донбасі в 2014 році, в Росії ще був шанс уникнути національної катастрофи. Але Путін і його оточення свідомо перейшли межу допустимого.

За лаштунками сучасної Російської Федерації відбуваються процеси, які Кремлю не вдасться засекретити, видаючи їх за об’єктивний історичний розвиток.

Коли більша частина росіян ледь виживає, а процвітають лише наближені до путінського режиму, то відцентрові процеси в регіонах є неминучими.

Вони виходять за рамки економічного і соціального невдоволення, і набувають політичного забарвлення.

Політичний потік так швидко розмиває основи російської державності, що вже в найближчі роки ми можемо стати свідками перетворення імперської Росії на територіальну подобу Московського князівства.

Путін так захопився спробою знищення української державності, що йому ніколи звернути увагу на те, що багато регіонів прагнуть до набагато більшого, ніж просто розширення автономного статусу.

Так, в Республіці Саха (Якутії) дуже незадоволені тим, що, викачуючи з республіки природні багатства – алмази, золото, срібло, олово, вугілля, нафту, газ, деревину, – Москва місцевому населенню мало що залишає.

А прогнози щодо відділення Уральської та Далекосхідної республік, утворених при можливому розпаді Російської Федерації, здатні незабаром перерости в реальність.

Не говорячи вже про те, що ні Тува, ні Татарстан, ні Башкортостан, ні народи Кавказу не бачать своє майбутнє в тоталітарній Росії.

Поневолені Росією нації готові відкинути диктатуру Путіна і його корумпованих олігархів.

Путін є брехуном і злочинцем, який силою утримує Російську Федерацію в пастці далекого сталінського минулого.

Росія повинна скинути кайдани і ланцюги наслідків царизму, ленінізму, більшовизму, сталінізму і путінізму й спробувати стати нормальною державою, яка більше не буде сповідувати принципи Холодної війни, імперськості і реваншизму.

https://www.radiosvoboda.org/a/30041356.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Путин столкнулся с нарастанием недовольства в средине России

Радио Свобода  07 Июль  2019

Виктор Каспрук

Путину становится все труднее играть роль мачо перед россиянами. Он стареет, и его заезженные фокусы уже не находят бывшего всеобщего восхищения и восторженных эмоциональных откликов в широких народных массах. Хотя телевизор остается ключевым элементом создания имиджа Путина как всепобеждающего отца нации.

Но подлакованный и подпудренный стареющий мужик с экрана телевизора не способен компенсировать собой пустые полки холодильников в квартирах рядовых россиян.

У Путина отсутствует обратная связь с народом, часть которого еще продолжает наивно верить, что пожизненный президент России просто не знает, что происходит за Садовым кольцом Москвы.

Хотя пока нельзя говорить о скором повторении событий на Болотной площади, но долго удерживать крышку в котле народного недовольства путинским методами «стабилизации» экономики и социальной сферы вряд ли удастся.

И тогда, в течение ближайших лет, в России возникнет революционная ситуация.

Путин блефует и поднимает ставки

Несмотря на то, что стабилизационные фонды Кремль почти исчерпал, Россия еще хоть как-то держится на плаву благодаря тому, что Европа продолжает закупать большое количество российского газа и нефти.

При этом Путин, блефуя на международной арене, постоянно поднимает ставки.

Кремль тратит последние деньги на взятки и подкуп неустойчивых к «легким» деньгам европейских политиков, которые, предоставив Путину «индульгенцию на Украину», думают, что таким образом их страны смогут избежать агрессии со стороны России.

В Москве нервничают и пытаются отвлечь внимание своего населения от катастрофической ситуации, которая необратимо надвигаясь, приближат крах российской экономики.

Для этого используется агрессия и угрожающие жесты в отношении Украины и соседних государств, а также бряцание оружием, чтобы максимально поднять в России градус шовинистических настроений среди местной аудитории.

Чтобы выжить, Россия нуждается в кардинальных изменениях, но для Путина главное – сохранить свой режим. Что будет потом, его совсем не волнует.

Развязанные Российской Федерацией необъявленные войны и абсурдные военные расходы только усугубляют положение.

Но подходит то время, когда путинская клика уже не будет способна репрессивными методами сдерживать ситуацию, которая необратимо надвигается, как цунами.

Без системных изменений Россия обречена на распад. Однако корень проблемы в том, что те, кто последние два десятилетия исповедуют путинизм, готовы погубить Россию, но не способны отказаться от власти.

Путин очень боится повторения российского Майдана на Болотной площади, и этот страх проектируется на внешнюю и внутреннюю политику его режима.

Кремль входит в конфликт с молодым поколением

Большую опасность для путинской власти являет молодежь. Сегодня российскому диктатору Путину 66 лет, а его ближайшему окружению почти всем за 60.

И несмотря на то, что кремлевские штатные пропагандисты пытаются зазомбировать молодое поколение ненавистью к Западу, большая часть российской молодежи хочет перемен и не ведется на кремлевскую мифологию.

Промывание мозгов путинским телевизором и кампания привлечения молодежи на свою сторону не принесли путинскому режиму желаемого эффекта.

Хотя молодое поколение не видело ничего, кроме затяжного правления клептократического режима Путина, однако пока не отключённый в России внешний интернет дает возможность получать альтернативную правдивую информацию.

Понимая, что молодое поколение россиян представляет потенциальную опасность, путинский стареющий режим становится все более жестоким и репрессивным.

Поэтому нельзя исключать, что конфликт Путина и его сообщников с молодыми россиянами будет все больше обостряться и расширяться.

Ведь невозможно так долго выдавать «черное» за «белое», заставляя при этом еще и благодарить «лидера нации» за разрушенное будущее тех, кто хотел бы жить в стабильной, неагрессивной и благополучной стране.

Тем более, что благодаря разгулу коррупции и «семейственности» в правящем классе российская молодежь все меньше имеет возможности получить достойное образование и работу.

Все «хлебные» и «доходные» места заняли сынки и дочери из разных кругов путинского окружения. А если не они, то уже внуки тех, кто все эти годы обслуживал захваченную «питерскими» власть.

Это они поддерживают сумасшедшие утверждения, что «Путин будет править вечно», что «Путин незаменим».

Абсурдность этой ситуации психологически давит на молодое поколение значительно больше, чем на представителей старших демографических групп.

Потому что, с одной стороны, от него ждут активного участия в поддержании экономики Российской Федерации на плаву, с другой – наглухо зацементированые социальные лифты не дают молодежи шансов на равных условиях конкурировать с теми, чьи места уже давно расписаны на несколько десятилетий вперед.

И пробиться чужим через искусственно созданную «вечную мерзлоту» непотизма невозможно.

Российские регионы готовы восстать

Экономический статус России продолжает снижаться, а социальное напряжение неуклонно растет. Страной руководит преступный синдикат, который заботится только о собственном обогащении. И они готовы на все: убийства политических оппонентов, журналистов, оппозиционеров и правозащитников.

До оккупации украинского Крыма и начала войны на Донбассе в 2014 году, в России еще был шанс избежать национальной катастрофы. Но Путин и его окружение сознательно перешли границу допустимого.

За кулисами современной Российской Федерации происходят процессы, которые Кремлю не удастся засекретить, выдавая их за объективное историческое развитие.

Когда большая часть россиян едва выживает, а процветают только приближенные к путинскому режиму, то центробежные процессы в регионах неизбежны.

Они выходят за рамки экономического и социального недовольства, и приобретают политическую окраску.

Политический поток так быстро размывает основы российской государственности, что уже в ближайшие годы мы можем стать свидетелями превращения имперской России на территориальное подобие Московского княжества.

Путин так увлекся попыткой уничтожения украинской государственности, что ему никогда обратить внимание на то, что многие регионы стремятся к гораздо большему, чем просто расширению автономного статуса.
Так, в Республике Саха (Якутии) очень недовольны тем, что, выкачивая из республики природные богатства – алмазы, золото, серебро, олово, уголь, нефть, газ, древесину, – Москва местному населению мало что оставляет.

А прогнозы по отделению Уральской и Дальневосточной республик, образованных при возможном распаде Российской Федерации, способны вскоре перерасти в реальность.

Не говоря уже о том, что ни Тува, ни Татарстан, ни Башкортостан, ни народы Кавказа не видят свое будущее в тоталитарной России.

Порабощенные Россией нации готовы отбросить диктатуру Путина и его коррумпированных олигархов.

Путин лжец и преступник, который силой удерживает Российскую Федерацию в ловушке далекого сталинского прошлого.

Россия должна сбросить оковы и цепи последствий царизма, ленинизма, большевизма, сталинизма и путинизма и попытаться стать нормальным государством, которое больше не будет исповедовать принципы Холодной войны, имперскости и реваншизма.

https://www.radiosvoboda.org/a/30041356.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Виховання “бунтівного підлітка”

000 ДЗЕРКАЛО

«Дзеркало тижня. Україна»    №27, 13 липня  2019

Віктор Каспрук

Пекін не готовий змиритися з напівнезалежністю Гонконгу.

Протести в Гонконгу, хоча й отримали незначне висвітлення в материковій частині Китаю, є найбільшими демонстраціями на китайській землі від часу кривавого придушення продемократичних виступів на площі Тяньаньмень у Пекіні 1989 року.

Акції громадянської непокори тривають уже місяць. До таких радикальних дій гонконгців спонукало обговорення місцевою владою автономії проекту закону про дозвіл на екстрадицію жителів міста до континентального Китаю.

Китай і Велика Британія були втягнуті в повномасштабний дипломатичний скандал після того, як Пекін звинуватив британський уряд “у грубому втручанні” в справи Гонконгу.

На прес-конференції в китайському посольстві в Лондоні посол Китаю у Великій Британії Лю Сяомін піддав гострій критиці захист британськими міністрами прав та свобод демонстрантів у Гонконгу.

“Уряд Великої Британії вирішив стати не з того боку, — сказав Лю Сяомін, — він зробив невідповідні зауваження, не тільки втручаючись у внутрішні справи Гонконгу, а й підтримуючи злісних правопорушників. Я б хотів повторити, що Гонконг є спеціальним адміністративним регіоном Китаю, і все не так, як зазвичай було під британською колоніальною владою”.

У міністерстві закордонних справ Великої Британії заявили, що зауваження Лю Сяопіна “абсолютно неприйнятні”. Лондон неодноразово наполягав на тому, що Китай повинен підтримувати китайсько-британську спільну декларацію, яка гарантує гонконгцям права та свободи. Але, схоже, Пекін розглядає Гонконг, як пересічне китайське місто.

Китайсько-британський конфлікт навколо Гонконгу сигналізує про погіршення відносин між двома державами. Велика Британія чітко виконала договір про передачу Гонконгу, підписаний із Китаєм 1984 р. Після чого в 1997-му Гонконг перейшов під урядування КНР.

Але тоді, у 1984-му, Велика Британія взяла на себе зобов’язання передати Гонконг Китаю за умови, що капіталістичний лад і економічна незалежність будуть незмінними на цій території впродовж 50 років.

Тепер же Пекін прагне пришвидшити інтеграцію Гонконгу з комуністичним Китаєм. Але, згідно з договором, який підписали дві сторони, Лондон має моральні зобов’язання перед гонконгцями. І посол Китаю Лю Сяомін мусив би уважно прочитати текст спільної угоди, перш ніж так категорично критикувати британських урядовців.

Британці не можуть мовчати, що було б рівнозначно зреченню будь-якої відповідальності за долю гонконгців. Але як далеко може зайти протистояння Пекіна з Лондоном? Особливо зважаючи на той факт, що Китай намагається поводитися й діяти як супердержава.

Наразі йдеться про нові “стандарти” китайської публічної дипломатії, які полягають у тому, що нова плеяда китайських дипломатів, відкидаючи колишню традиційну китайську гнучкість під час переговорів, використовує елементи неприхованого тиску.

Вони агресивні й погано слухають аргументи іншої сторони. Не буде перебільшенням сказати, що вони стали “дипломатичним обличчям” нового Китаю, демонструючи зверхність, жорсткість та зарозумілість.

Уся потужна пропагандистська машина Комуністичної партії Китаю в Гонконгу, яка отримала величезне фінансування, 22 роки працювала над “стиранням” національних рис гонконгського народу. Результатом чого стало глибинне незадоволення гонконгців, що й спровокувало потужні протести людей, котрі не бажали, аби їх перетворили на частину підлеглого волі компартії населення.

Таким чином, поведінка посла Китаю у Великій Британії не є окремим випадком або наслідком помилки. Це частина надзвичайно тривожної тенденції. Нині в політиці Китаю на міжнародній арені часто починають домінувати бажання діяти не озираючись на закони та прийняті стандарти.

Як свідчать “підходи” комуністичної влади до Тибету та Сіньцзяну, в КНР не готові довго миритися і з напівнезалежністю Гонконгу. Цілком зрозуміло, що в Гонконгу Пекін планує впроваджувати свої “стандарти”, не зважаючи на незадоволення та спротив народу.

З іншого боку, події в Гонконгу є великим викликом владі голови КНР Сі Цзіньпіна. Використавши там надмірну силу проти мирних демонстрантів, китайський лідер може спровокувати цим різке несприйняття США, Великої Британії та інших провідних держав світу. Що ще більше ускладнить діалог Пекіна з Заходом.

Пекін діє в Гонконгу так агресивно, що не виключене планування там “таборів для перевиховання” гонконгців, як це КНР зробила в Сіньцзяні. Проведення Китаєм під виглядом швидкої “деколонізації” комунізації цього бунтівного острова здатне призвести до можливого повторення кривавих подій на площі Тяньаньмень.

А поки що Пекін намагається балансувати на межі можливого, зберігаючи бодай якусь видимість дотримання права на демонстрації в Гонконгу. Розуміючи, якими серйозними можуть бути наслідки для Китаю у разі спроби силового вирішення “гонконгської проблеми”.

Втім, не можна виключати й того, що в Гонконгу китайська центральна влада вирішила діяти на випередження. Провокуючи протестантів через своїх активованих агентів на більш радикальні дії, щоби потім цим виправдати розгін демонстрантів та обмеження прав на політичну діяльність.

Авторитарні режими ненавидять масштабні й наполегливі мирні протести і майже завжди намагаються спровокувати насильство, аби цим прикрити своє небажання рахуватися з вимогами народу, який хоче бути почутим.

Сьогодні Пекін сприймає Гонконг як “бунтівного підлітка”, з яким не може впоратись. Але Китай — дуже специфічна держава. За його фасадом підвищення добробуту для соціально близьких до режиму верств населення ховаються культ панування силових структур, таємні в’язниці та концентраційні табори.

Можливо, в Пекіні тому й хочуть швидше позбутися гонконгської автономії, що мають намір підштовхнути більшість непокірних його громадян до еміграції, після чого — розбавити місцеве гонконгське населення континентальними китайцями.

Для режиму Сі Цзіньпіна Гонконг небезпечний тим, що його особливість — провокувати появи в китайців бажання того, чого хоче кожна людина: свободи, демократії та рівності перед законом.

Генеральний секретар КПК розуміє, що коли вольності в Гонконгу триватимуть, а пересічні китайці матимуть змогу на власні очі бачити, яким може бути інше життя, — то “гонконгський дух свободи” рано чи пізно зможе перекинутися на весь Китай.

Тому Сі Цзіньпін, незважаючи на всю повноту можливостей, які дає йому влада над китайцями, зупинився перед цим історичним викликом. Він побоюється прийняти неправильне для себе рішення.

По суті, всі ці події є нічим іншим як боєм за майбутнє Гонконгу, але тепер Комуністична партія Китаю поставила ситуацію на паузу і певний час вичікуватиме.

Події в Гонконгу мають свою специфіку. Варто звернути увагу, що гонконгський рух не висунув жодного лідера чи політичного діяча, інакше сили безпеки з континентального Китаю намагалися б арештувати або нейтралізувати цю постать, аби знищити протестний рух.

Своєю чергою, це означає, що протестам бракує організованості й доброї підготовки. І якщо навіть гонконгці підтримуватимуть тиск на центральну китайську владу іншими засобами, однак легке рішення не проглядається.

Децентралізований підхід — розумний і, можливо, необхідний, але очевидно, що він має й велику ваду. Без лідера неможливо тримати під контролем дисципліну в лавах демонстрантів, а це загрожує тим, що в будь-який момент ситуація може стати неконтрольованою.

Ситуація навколо Гонконгу свідчить, що концепція і підхід “одна країна, дві системи” дали помітну тріщину. Форсуючи інтеграцію острова з материковою частиною Китаю, компартія вочевидь допустилася помилки. Порушивши цим плавний перехід управління колишньої британської колонії, яка виявилася неготовою визнати себе комуністичним містом або провінцією з повним китайським громадянством.

Попри те, що Велика Британія й далі дотримуватиметься своїх зобов’язань перед гонконгцями, пекінський режим і його місцеві маріонетки чудово розуміють, що зупинити процес “китаїзації” Гонконгу Лондон не зможе.

При цьому Пекін ще й пробує перевести ситуацію з Гонконгом із геополітичної площини у статус регіональної проблеми, яку має на місці вирішувати китайська влада.

Ситуація зовсім не схожа на війну Британії з Аргентиною за Фолклендські острови у 1982 р. У даному випадку Лондон буде змушений обмежитися застосуванням дипломатичних підходів. Але й тоді Великій Британії бракуватиме козирів, необхідних для того, щоб із допомогою дипломатичних методів примусити Китай дати задній хід.

Таким чином, шанси на отримання сприятливого результату із використанням дипломатичних засобів дуже невисокі. Адже Китай і до того порушував укладені раніше угоди, коли це йому було вигідно. Пекін, який практикує політику сили, далі може просто ігнорувати всі британські закиди стосовно зобов’язання Китаю дотримуватися підписаної угоди.

Єдине, що може вплинути на китайське керівництво, — це серйозні економічні санкції до КНР, якщо Велика Британія спільно зі Сполученими Штатами вдадуться до таких заходів для вирішення проблеми Гонконгу.

Оскільки тільки це здатне вплинути на Сі Цзіньпіна та його оточення, які остерігатимуться народного повстання, коли економічна ситуація в країні різко погіршиться.

https://dt.ua/international/vihovannya-buntivnogo-pidlitka-317278_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Воспитание “мятежного подростка”

«Зеркало недели. Украина»   №27, 13 июля  2019

Виктор Каспрук

Протесты в Гонконге хотя и получили незначительное освещение в материковой части Китая, стали крупнейшими демонстрациями на китайской земле со времен кровавого подавления продемократических выступлений на площади Тяньаньмэнь в Пекине в 1989 г.

Акции гражданского неповиновения продолжаются уже месяц. К таким радикальным действиям гонконгцев побудило обсуждение местной властью автономии проекта закона о разрешении на экстрадицию жителей города в континентальный Китай.

Китай и Великобритания были втянуты в полномасштабный дипломатический скандал после того, как Пекин обвинил британское правительство в грубом вмешательстве в дела Гонконга.

На пресс-конференции в китайском посольстве в Лондоне посол Китая в Великобритании Лю Сяомин подверг острой критике защиту британскими министрами прав и свобод демонстрантов в Гонконге.

“Правительство Великобритании решило встать не с той стороны, — сказал Лю Сяомин, — оно сделало несоответствующие замечания, не только вмешиваясь во внутренние дела Гонконга, но и поддерживая злостных правонарушителей. Я бы хотел повторить, что Гонконг является специальным административным регионом Китая, и все не так, как обычно было под британской колониальной властью”.

В министерстве иностранных дел Великобритании заявили, что замечания Лю Сяомина абсолютно неприемлемы. Лондон неоднократно настаивал на том, что Китай должен поддерживать китайско-британскую общую декларацию, гарантирующую гонконгцам права и свободы. Но, похоже, Пекин рассматривает Гонконг как обычный китайский город.

Китайско-британский конфликт вокруг Гонконга сигнализирует об ухудшении отношений между двумя государствами. Великобритания четко выполнила договор о передаче Гонконга, подписанный с Китаем в 1984 г. После чего в 1997-м Гонконг перешел под правление КНР.

Но тогда, в 1984-м, Великобритания взяла на себя обязательства передать Гонконг Китаю при условии, что капиталистический порядок и экономическая независимость на этой территории будут неизменны в течение 50 лет.

Теперь же Пекин хочет ускорить интеграцию Гонконга с коммунистическим Китаем. Но, согласно договору, подписанному обеими сторонами, Лондон имеет моральные обязательства перед гонконгцами. И посол Китая Лю Сяомин должен был бы внимательно прочитать текст общего соглашения, прежде чем столь категорически критиковать британских членов правительства.

Британцы не могут молчать, что было бы равнозначно отказу от какой-либо ответственности за судьбу гонконгцев. Но как далеко может зайти противостояние Пекина с Лондоном? Особенно принимая во внимание тот факт, что Китай пытается вести себя и действовать как супердержава.

Ныне речь идет о новых “стандартах” китайской публичной дипломатии, и состоят они в том, что новая плеяда китайских дипломатов, отбрасывая бывшую традиционную китайскую гибкость во время переговоров, использует элементы нескрываемого давления.

Они агрессивны и плохо выслушивают аргументы другой стороны. Не будет преувеличением сказать, что они стали дипломатическим лицом нового Китая, демонстрируя превосходство, жесткость и заносчивость.

Вся мощная пропагандистская машина Коммунистической партии Китая в Гонконге, получившая огромное финансирование, 22 года работала над стиранием национальных черт гонконгского народа. Результатом чего стало глубинное недовольство гонконгцев, что и спровоцировало мощные протесты людей, не желавших, чтобы их превратили в часть подчиненного воле Компартии населения.

Таким образом, поведение посла Китая в Великобритании не является частным случаем или следствием ошибки. Это часть чрезвычайно тревожной тенденции. Сейчас в политике Китая на международной арене часто начинают доминировать желания действовать без оглядки на законы и принятые стандарты.

Как свидетельствуют подходы коммунистической власти к Тибету и Синьцзяну, в КНР не готовы долго мириться и с полузависимостью Гонконга. Вполне понятно, что в Гонконге Пекин планирует насаждать свои стандарты, не считаясь с недовольством и сопротивлением народа.

С другой стороны, события в Гонконге — серьезный вызов власти главы КНР Си Цзиньпина. Использовав там чрезмерную силу против мирных демонстрантов, китайский лидер может спровоцировать тем самым резкое неприятие США, Великобритании и других ведущих государств мира. Что еще больше усложнит диалог Пекина с Западом.

Пекин действует в Гонконге настолько агрессивно, что не исключено планирование там “лагерей для перевоспитания” гонконгцев, как это КНР сделало в Синьцзяне. Проведение Китаем под видом быстрой деколонизации коммунизации этого мятежного острова может привести к возможному повторению кровавых событий на площади Тяньаньмэнь.

Пока же Пекин пытается балансировать на грани возможного, сохраняя хоть какую-то видимость соблюдения права на демонстрации в Гонконге. Понимая, насколько серьезными могут быть последствия для Китая в случае попытки силового решения “гонконгской проблемы”.

Впрочем, нельзя исключать и того, что в Гонконге китайская центральная власть решила действовать на опережение. Провоцируя протестантов через своих активированных агентов на более радикальные действия, чтобы впоследствии оправдать этим разгон демонстрантов и ограничение прав на политическую деятельность.

Авторитарные режимы ненавидят масштабные и настойчивые мирные протесты и почти всегда стараются спровоцировать насилие, чтобы тем самым прикрыть свое нежелание считаться с требованиями народа, который хочет быть услышанным.

Сегодня Пекин воспринимает Гонконг как мятежного подростка, с которым не может справиться. Но Китай — очень специфическое государство. За его фасадом повышения благосостояния для социально близких к режиму слоев населения скрываются культ господства силовых структур, тайные тюрьмы и концентрационные лагеря.

Возможно, в Пекине потому и хотят быстрее избавиться от гонконгской автономии, что намерены подтолкнуть большинство непокорных граждан к эмиграции, после чего разбавить местное гонконгское население континентальными китайцами.

Для режима Си Цзиньпина Гонконг опасен тем, что его особенность — провоцировать появление у китайцев желания того, чего хочет каждый человек: свободы, демократии и равенства перед законом.

Генеральный секретарь КПК понимает, что если вольности в Гонконге будут продолжаться, а рядовые китайцы будут иметь возможность воочию видеть, какой может быть другая жизнь, гонконгский дух свободы рано или поздно может перекинуться на весь Китай.

Поэтому Си Цзиньпин, несмотря на всю полноту возможностей, которые дает ему власть над китайцами, остановился перед этим историческим вызовом. Он опасается принять неправильное для себя решение.

По сути, все эти события являются ничем иным, как сражением за будущее Гонконга, но теперь Коммунистическая партия Китая поставила ситуацию на паузу и какое-то время будет выжидать.

События в Гонконге имеют свою специфику. Следует обратить внимание, что гонконгское движение не выдвинуло какого-то лидера или политического деятеля, иначе силы безопасности из континентального Китая пытались бы арестовать или нейтрализовать эту фигуру, чтобы уничтожить протестное движение.

В свою очередь, это означает, что протестам не хватает организованности и хорошей подготовки. И если даже гонконгцы будут поддерживать давление на центральную китайскую власть другими средствами, однако легкое решение не просматривается.

Децентрализованный подход — умный и, возможно, необходимый, но очевидно, что у него есть и большой недостаток. Без лидера невозможно держать под контролем дисциплину в рядах демонстрантов, а это угрожает тем, что в любой момент ситуация может стать неконтролируемой.

Ситуация вокруг Гонконга свидетельствует, что концепция и подход “одна страна, две системы” дали заметную трещину. Форсируя интеграцию острова с материковой частью Китая, Компартия, очевидно, допустила ошибку. Нарушив этим плавный переход управления бывшей британской колонией, которая оказалась неготовой признать себя коммунистическим городом или провинцией с полным китайским гражданством.

Несмотря на то, что Великобритания и далее будет придерживаться своих обязательств перед гонконгцами, пекинский режим и его местные марионетки прекрасно понимают, что остановить процесс китаизации Гонконга Лондон не сможет.

При этом Пекин еще и пытается перевести ситуацию с Гонконгом из геополитической плоскости в статус региональной проблемы, которую должна на месте решать китайская власть.

Ситуация совсем не похожа на войну Британии с Аргентиной за Фолклендские острова в 1982 г. В данном случае Лондон будет вынужден ограничиться применением дипломатических подходов. Но и тогда Великобритании будет не хватать козырей, необходимых для того, чтобы с помощью дипломатических методов принудить Китай дать задний ход.

Таким образом, шансы на достижение благоприятного результата с использованием дипломатических средств весьма невысоки. Ведь Китай и до того нарушал заключенные прежде соглашения, когда это ему было выгодно. Пекин, практикующий политику силы, в дальнейшем может просто игнорировать все британские упреки относительно обязательства Китая соблюдать подписанное соглашение.

Единственное, что может повлиять на китайское руководство, — серьезные экономические санкции к КНР, если Великобритания совместно с Соединенными Штатами обратятся к таким мерам для решения проблемы Гонконга.

Именно это может повлиять на Си Цзиньпина и его окружение, которые будут остерегаться народного восстания, когда экономическая ситуация в стране резко ухудшится.

https://zn.ua/international/vospitanie-myatezhnogo-podrostka-323578_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

“Інкубатор проблем”

000 Дзркало

«Дзеркало тижня. Україна»    №29, 27 липня 2019

Віктор Каспрук

Сирійські біженці стали тягарем для країн розміщення.

Однією з найбільш негативних похідних розв’язаної сирійським диктатором громадянської війни у Сирії є проблема сирійських біженців.

Попри важкі умови в місцях свого розселення, почуття страху стримує їх від повернення додому. Занепокоєння біженців викликає нестерпна корупція, арешти і військовий обов’язок. Їх також відлякує зруйнована інфраструктура та занепала економіка цієї країни.

Жорстока восьмирічна громадянська війна в Сирії йде на спад. Хоча боротьба все ще вирує в останньому оплоті опозиції на північному заході, але авторитарний режим Башара Асада з 2018 року завдяки військовому втручанню і допомозі з боку союзників його режиму — Росії та Ірану — відновив контроль над приблизно двома третинами країни.

Та як свідчить статистика, сьогодні лише 3% тих, хто покинув країну, повернулися додому. Небажання біженців повертатися є великою проблемою для Туреччини, Лівану та Йорданії, які прийняли найбільшу їх кількість.

Країни-донори витратили мільярди доларів на допомогу цим трьом державам, сподіваючись запобігти повторенню хвилі міграції 2015–2016 років до Європи, що різко збільшило правий популізм на європейських теренах.

Але країни, що прийняли біженців, скаржаться, що не можуть більше утримувати 5,6 мільйона новоприбулих. Їхня інфраструктура не розрахована на таку величезну кількість біженців, що також збільшує антисирійські настрої.

Чи існують шляхи розв’язання проблеми? Адже рано чи пізно вони будуть змушені покинути ті держави, котрі надали їм прихисток у скрутний час.

Сьогодні в Туреччині майже 3,6 мільйона сирійських біженців, і лише близько 100 тисяч з них живуть у таборах, що розташовані поблизу турецько-сирійського кордону, а більшість оселилася в турецьких містах і селах. І близько півмільйона сирійців проживають у Стамбулі. Частина з них намагається інтегруватися в турецьке суспільство, не вірячи в безпечне і швидке повернення додому.

Проте в той час, коли турецька економіка перебуває не в найкращому стані, а рівень безробіття становить 13%, турки в соціально й економічно напружених районах дедалі більше вірять, що біженці забирають собі їхню роботу і що уряд надає їм більше привілеїв.

Нещодавнє дослідження, проведене університетом Кадір Хас у Стамбулі, показало, що 67,7% опитаних “незадоволені присутністю сирійських біженців” у Туреччині.

Таке незадоволення все частіше переростає в насильство. Турки, які самі часто емігрують до Європи, дедалі більше стають нетерпимими до сирійців, висловлюючи в соціальних мережах небажання бачити їх у своїй країні.

Минулого тижня для боротьби з нелегальною міграцією в Стамбулі турецький уряд припинив подальшу реєстрацію сирійських біженців у місті. Проблема стоїть так гостро, що останнім часом питання біженців перебувало в центрі політичних дебатів і дискусій. Зокрема воно стало одним з основних на червневих муніципальних виборах у Стамбулі, де кандидат від опозиційної Республіканської народної партії Екрем Імамоглу переміг кандидата на посаду керівника міста від Партії справедливості та розвитку.

У телевізійному інтерв’ю після обрання мером Екрем Імамоглу заявив, що “проблема біженців є важкою травмою” в деяких районах. Багато турецьких експертів переконані, що питання біженців відіграло важливу роль у перемозі Імамоглу на виборах у Стамбулі.

Не менш драматичною стала проблема сирійських біженців для Лівану. Тут сирійські вигнанці вписані в складний політичний контекст, тимчасом стабільність у цій країні є надзвичайно крихкою.

Спочатку біженців вважали жертвами, які були змушені переходити кордон, і вони не розглядалися як загроза чи серйозний тягар для держави. Проте минуло вісім років, і коли кількість сирійських біженців різко зросла, зросли й побоювання, що присутність великої кількості мігрантів здатна змістити демографічний баланс на користь сунітів, й спрацювати проти інтересів християнської та шиїтської груп, змінивши політичний порядок у Лівані.

Внаслідок цього дебати стають все більше політичними і риторичними, а твердження про необхідність повернення біженців звучить все більш переконливо. Особливо, коли на цьому наголошує така впливова особа, як міністр закордонних справ Лівану Джебран Бассіль. Він не раз заявляв про те, що має розпочатися повернення сирійських біженців, і що це мало б відбутися найближчим часом.

Але в цей перехідний період, коли не спостерігається масового повернення сирійських біженців з Лівану, важливо поліпшити взаєморозуміння між сирійською і ліванською громадами. Важливо, якими є відносини між біженцями та ліванцями, яким є рівень соціального капіталу сирійців і як біженці потрапляють на ринок праці.

Поєднання цих чинників важливе для розуміння стратегій виживання біженців. Цей чинник став ключовим для того, аби вирішити, що ще потрібно зробити місцевим та міжнародним зацікавленим сторонам для перекидання мостів порозуміння та підвищення соціальної стабільності в Лівані, поліпшення сприятливих умов для вигоди як ліванських, так і сирійських громад.

Та поки що невизначеність з поверненням сирійців на батьківщину провокує напруженість між сторонами. Сирійці особливо бояться арештів на контрольно-пропускних пунктах і того, що їм небезпечно ходити по вулицях, бо ліванські сили безпеки часто готові застосувати зброю. Тому багато з них намагаються зайвий раз не виходити з дому та відчувають ізоляцію і самотність. Це погіршується відсутністю ініціатив ліванського уряду щодо поліпшення відносин між громадами і є ключовим викликом для біженців.

Сьогодні Ліван прийняв більш як один мільйон сирійських біженців. Ліванці скаржаться на те, що інфраструктура країни вже не витримує такого тягаря. Адже в Лівані найвища концентрація біженців на душу населення у світі — один мільйон на шість мільйонів місцевого населення.

Так само проблемним є перебування сирійських біженців в Йорданії. Нині їх там більш як
670 тисяч. І як свідчать останні соціологічні дослідження, проведені NAMA Strategic Intelligence Solutions (експертною консалтинговою компанією, котра базується в Аммані), серед них понад половину не планують повертатися до Сирії з міркувань безпеки і через відсутність стабільності.

Найбільше потерпають від наслідків сирійської національної катастрофи молоді сирійські біженці, які пережили війну і насильницьке переміщення. Йдеться про зміни рівня психосоціального стресу і психічного здоров’я, адже на молодь, яка має нестійку до стресів психіку, лягає величезне навантаження. Їй непросто буде відходити від стресового і травматичного негативного досвіду.

Повернення сирійських біженців з Йорданії, як і з інших держав, стримують страхи невизначеності і великі проблеми, що чекатимуть на них на батьківщині. Але, своєю чергою, сирійські біженці стали “інкубатором проблем” для країн їхнього розміщення.

Опинившись у “підвішеному” стані, сирійські біженці найбільше бояться депортації з країн свого перебування. Ця загроза, як “дамоклів меч”, висить над долями мільйонів вимушених мігрантів. Не говорячи вже про необхідність пошуку місця проживання, роботи, освіти і медичної допомоги.

Туреччина вже шукає шляхів стимуляції повернення біженців на батьківщину. І як заявив її міністр внутрішніх справ Сулейман Сойлу, його країна підготувала “оперативний план, який містить три категорії — нелегальну міграцію (коли людина нелегально потрапляє до країни. — В.К.), незаконну міграцію (коли людина незаконно перебуває в країні. — В.К.) і статус тимчасового захисту”.

Далеко не всі мігранти зможуть дістати “статус тимчасового захисту”. І таким чином у турецької влади з’явиться законна причина висилати зі своєї країни тих, кого занесуть до перших двох категорій.

Проте додаткова небезпека такої ініціативи полягає в тому, що в разі відмови Туреччини подовжити перебування сирійців на своїй території, далеко не всі вони вирушать назад до Сирії. Таке рішення здатне переспрямувати новий потік сирійських біженців у бік Європи. В цьому й полягає головна небезпека для європейців. Оскільки вони добре пам’ятають “нашестя” сирійських мігрантів у Європу, коли за 7 місяців 2015 р. туди прибули 300 тисяч біженців.

Питання сирійських мігрантів має розглядатися комплексно. Адже криза сирійських біженців у Туреччині й арабських країнах вже призвела до систематичного погіршення їхніх прав, зниження якості життя, освіти та перспектив щодо майбутнього їхніх дітей.

Крім того, сторони, що приймають, стикаються з виснаженням ресурсів і потужностей для утримування такої величезної кількості знедолених людей.

Сирійські переміщені особи стикаються з тим, що більшість країн регіону навмисно не інтегрує біженців, щоб таким чином змусити їх повернутися додому. А це означатиме введення політики обмеження доступу біженців до послуг, ерозію їхніх прав і громадянських свобод.

Проблема сирійських біженців уже давно перестала бути близькосхідною регіональною проблемою й набула глобального виміру. Вона стала джерелом нестабільності, яка поширюється за межі регіону. Тому її розв’язання потребує відповідальних і швидких рішень як на місцевому і регіональному, так і на глобальному рівнях. В іншому разі не вдасться досягти міцного миру ані для сирійців, ані для інших народів близькосхідного регіону.

https://dt.ua/international/inkubator-problem-318749_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Инкубатор проблем”

«Зеркало недели. Украина»   №29, 27 июля  2019

Виктор Каспрук

Сирийские беженцы стали бременем для стран размещения.

Одной из наиболее негативных производных развязанной сирийским диктатором гражданской войны в Сирии является проблема сирийских беженцев.

Несмотря на тяжелые условия в местах своего расселения, чувство страха сдерживает их от возвращения домой. Беспокойство беженцев вызывают невыносимая коррупция, аресты и воинская обязанность. Их также отпугивает разрушенная инфраструктура и пришедшая в упадок экономика этой страны.

Жестокая восьмилетняя гражданская война в Сирии идет на убыль. Хотя борьба все еще продолжается в последнем оплоте оппозиции на северо-западе, но авторитарный режим Башара Асада с 2018 г. благодаря военному вмешательству и помощи со стороны союзников его режима — России и Ирана — восстановил контроль над приблизительно двумя третями страны.

И как свидетельствует статистика, сегодня только 3% тех, кто оставил страну, вернулись домой. Нежелание беженцев возвращаться является огромной проблемой для Турции, Ливана и Иордании, принявших самое большое их количество.

Страны-доноры потратили миллиарды долларов в помощь этим трем государствам, надеясь предотвратить повторение волны миграции 2015–2016 гг. в Европу, что резко увеличило правый популизм на европейских территориях.

Но страны, принявшие беженцев, жалуются, что не могут больше содержать 5,6 млн новоприбывших. Их инфраструктура не рассчитана на такое огромное количество беженцев, что также усиливает антисирийские настроения.

Существуют ли пути решения проблемы? Ведь рано или поздно они будут вынуждены покинуть государства, предоставившие им убежище в тяжелое время.

Сегодня в Турции почти 3,6 млн сирийских беженцев, и только около 100 тыс. из них живут в лагерях, расположенных около турецко-сирийской границы, а большинство поселилось в турецких городах и селах. И около полумиллиона сирийцев проживают в Стамбуле. Часть из них пытается интегрироваться в турецкое общество, не веря в безопасное и скорое возвращение домой.

Но в то время когда турецкая экономика находится не в лучшем состоянии, а уровень безработицы составляет 13%, турки в социально и экономически напряженных районах все больше верят, что беженцы забирают себе их работу, и что правительство предоставляет им больше привилегий.

Недавнее исследование, проведенное университетом Кадир Хас в Стамбуле, показало, что 67,7% опрошенных “недовольны присутствием сирийских беженцев” в Турции.

Такое неудовольствие все чаще перерастает в насилие. Турки, сами нередко эмигрирующие в Европу, все больше становятся нетерпимыми к сирийцам, высказывая в социальных сетях нежелание видеть их в своей стране.

На прошлой неделе для борьбы с нелегальной миграцией в Стамбуле турецкое правительство прекратило дальнейшую регистрацию сирийских беженцев в городе. Проблема стоит так остро, что в последнее время вопрос беженцев находился в центре политических дебатов и дискуссий. В частности, он стал одним из основных на июньских муниципальных выборах в Стамбуле, где кандидат от оппозиционной Республиканской народной партии Экрем Имамоглу победил кандидата на должность руководителя города от Партии справедливости и развития.

В телевизионном интервью после избрания мэром Экрем Имамоглу заявил, что “проблема беженцев является тяжелой травмой” в некоторых районах. Многие турецкие эксперты убеждены, что вопрос беженцев играл важную роль в победе Имамоглу на выборах в Стамбуле.

Не менее драматичной стала проблема сирийских беженцев для Ливана. Здесь сирийские изгнанники вписаны в сложный политический контекст, в то время как стабильность в этой стране чрезвычайно хрупкая.

Сначала беженцев считали жертвами, которые были вынуждены переходить границу, и они не рассматривались как угроза или серьезное бремя для государства. Но прошло восемь лет, и когда число сирийских беженцев резко возросло, усилились и опасения, что присутствие большого количества мигрантов способно сместить демографический баланс в пользу суннитов и сработать против интересов христианской и шиитской групп, изменив политический порядок в Ливане.

Вследствие этого дебаты становятся все больше политическими и риторическими, а утверждение о необходимости возвращения беженцев звучит все убедительнее. Особенно когда об этом говорит такое влиятельное лицо, как министр иностранных дел Ливана Джебран Бассиль. Он не раз заявлял о том, что должно начаться возвращение сирийских беженцев, и что это должно было бы состояться в ближайшее время.

Но в этот переходный период, когда не наблюдается массового возвращения сирийских беженцев из Ливана, важно улучшить взаимопонимание между сирийской и ливанской общинами. Важно, какие отношения между беженцами и ливанцами, какой уровень социального капитала сирийцев, и как беженцы попадают на рынок труда.

Объединение этих факторов важно для понимания стратегий выживания беженцев. Этот фактор стал ключевым для того чтобы решить, что еще надо сделать местным и международным заинтересованным сторонам для переброски мостов понимания и повышения социальной стабильности в Ливане, улучшения благоприятных условий для выгоды как ливанских, так и сирийских общин.

Но пока неопределенность с возвращением сирийцев на родину провоцирует напряженность между сторонами. Сирийцы особенно боятся арестов на контрольно-пропускных пунктах и того, что им опасно ходить по улицам, поскольку ливанские силы безопасности часто готовы применить оружие. Поэтому многие из них пытаются лишний раз не выходить из дома и чувствуют изоляцию и одиночество. Это ухудшается отсутствием инициатив ливанского правительства по улучшению отношений между общинами и является ключевым вызовом для беженцев.

Сегодня Ливан принял более миллиона сирийских беженцев. Ливанцы жалуются на то, что инфраструктура страны уже не выдерживает такого бремени. Ведь в Ливане самая высокая концентрация беженцев на душу населения в мире — 1 млн на 6 млн местного населения.

Так же проблемным является пребывание сирийских беженцев в Иордании. Сейчас их там более 670 тыс. чел. И как свидетельствуют последние социологические исследования, проведенные NAMA Strategic Intelligence Solutions (экспертной консалтинговой компанией, базирующейся в Аммане), среди них свыше половины не планируют возвращаться в Сирию из соображений безопасности и из-за отсутствия стабильности.

Больше всего страдают от последствий сирийской национальной катастрофы молодые сирийские беженцы, пережившие войну и насильственное перемещение. Речь идет об изменениях уровня психосоциального стресса и психического здоровья, ведь на молодежь, у которой неустойчивая к стрессам психика, ложится огромная нагрузка. Ей непросто будет отходить от стрессового и травматического негативного опыта.

Возвращение сирийских беженцев из Иордании, как и из других государств, сдерживают страхи неопределенности и большие проблемы, ожидающие их на родине. Но в свою очередь сирийские беженцы стали “инкубатором проблем” для стран их размещения.

Оказавшись в “подвешенном” состоянии, сирийские беженцы больше всего боятся депортации из стран своего пребывания. Эта угроза, как “дамоклов меч”, висит над судьбами миллионов вынужденных мигрантов. Не говоря уже о необходимости поиска местожительства, работы, образования и медпомощи.

Турция уже ищет пути стимуляции возвращения беженцев на родину. И как заявил ее министр внутренних дел Сулейман Сойлу, его страна подготовила “оперативный план, который содержит три категории — нелегальную миграцию (когда человек нелегально попадает в страну. — В.К.), незаконную миграцию (когда человек незаконно находится в стране. — В.К.) и статус временной защиты”.

Далеко не все мигранты смогут получить “статус временной защиты”. И таким образом у турецкой власти появится законная причина высылать из своей страны тех, кого занесут в первые две категории.

Но дополнительная опасность такой инициативы заключается в том, что в случае отказа Турции продлить пребывание сирийцев на своей территории, далеко не все они отправятся назад в Сирию. Такое решение способно перенаправить новый поток сирийских беженцев в сторону Европы. В этом и состоит главная опасность для европейцев. Поскольку они хорошо помнят “нашествие” сирийских мигрантов в Европу, когда за 7 месяцев 2015 г. туда прибыли 300 тыс. беженцев.

Вопрос сирийских мигрантов должен рассматриваться комплексно. Ведь кризис сирийских беженцев в Турции и арабских странах уже привел к систематическому ухудшению их прав, снижению качества жизни, образования и перспектив относительно будущего их детей.

Кроме того, принимающие стороны сталкиваются с истощением ресурсов и мощностей для содержания такого огромного количества обездоленных людей.

Сирийские перемещенные лица сталкиваются с тем, что большинство стран региона нарочно не интегрируют беженцев, чтобы таким образом заставить их вернуться домой. А это будет означать введение политики ограничения доступа беженцев к услугам, эрозию их прав и гражданских свобод.

Проблема сирийских беженцев уже давно перестала быть ближневосточной региональной проблемой и приобрела глобальное измерение. Она стала источником нестабильности, распространяющейся за границы региона. Поэтому ее решение нуждается в ответственных и быстрых действиях как на местном и региональном, так и на глобальном уровнях. В противном случае не удастся достичь крепкого мира ни для сирийцев, ни для других народов ближневосточного региона.

https://zn.ua/international/inkubator-problem-325056_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Чи має шанси Росія перемогти в гібридній інформаційній війні?

444

Віктор Каспрук

Існує чітке визначення, що війна, котру Росія веде проти України, є гібридною війною. Але варто звернути увагу на те, що це не єдиний вид війни, який затіяла Москва.

Адже ледве не з часу початку конфлікту, який спровокувала Росія восени 2003 року, намагаючись привласнити собі український острів Тузла у Керченській протоці, відбулася докорінна еволюція в системі російської державної пропаганди.

І до традиційної вже для Кремля пропаганди та контрпропаганди додався ще новий її вид – масове залучення інформаційних «тролів» на форумах провідних західних та українських видань.

Таким чином, мова вже може йти не тільки про гібридну війну, що ведеться Росією, зокрема, військовими засобами, а й про інформаційну гібридну війну, стратегія і тактика якої була розроблена «мислителями» з ФСБ і ГРУ.

А це є не що інше, як нова модель агресивної пропаганди, котра ґрунтується на новітніх розробках методів вживляння до підсвідомості читачів і глядачів дезінформації.

Та особливо ці нові підходи Москви активізувалися після анексії Росією українського Криму і початку нею війни на Донбасі.

«Інформаційний коктейль» готується дуже просто. Необхідно взяти 30 відсотків відносно правдивого негативу, додавши до цього 70 відсотків відвертої брехні, пропаганди та ненависті.

Усе це дуже старанно збити в «пропагандистському міксері» – і путінський тролінг готовий.

Можна сказати, що певною мірою сучасні підходи Росії до пропаганди ґрунтуються на тих методах радянської пропаганди, які використовувалися під час «холодної війни.

Коли інформація заплутувалася, викривлялася і подавалася саме під тим цільовим ракурсом, що був необхідний штатному пропагандисту.

Однак нинішня російська пропаганда має нові та абсолютно відмінні від минулих характеристики. Вона в повній мірі опирається на можливості сучасного інформаційного середовища.

Росія скористалася технологіями та наявними засобами масової інформації, яких просто не існувало за часів «холодної війни».

На даний час інструменти інформаційної гібридної війни Росії, крім традиційного телебачення, радіо і підвладних путінському режиму ЗМІ, включає в себе тексти, відео, аудіо, зображення, котрі поширюються через інтернет, соціальні медіа, блоги і сайти та супутникове телебачення.

Також залучаються до співпраці на платній основі «тролі», котрі залишають свої пости на дискусійних форумах, беруть участь в інтернет-чатах, а також залишають свої коментарі під статтями і в розділах новин.

Особливістю ведення такої інформаційної гібридної війни є можливість залучення великої кількості інформаційних каналів.

А також готовність часто анонімних поширювачів інформації безсоромно перекручувати та вигадувати неіснуючі «факти», чи вдаватися до відвертої дезінформації для того, аби збити з пантелику свою аудиторію.

Крім того, сучасна російська пропаганда має ще відмінні від радянської риси, на які необхідно звернути увагу.

Перше: це швидка, оперативна, безперервна і повторювана подача інформації. Метою такої подачі є зомбування отримувача інформації та вироблення у нього прихильності до усього того, що б не робили росіяни.

Друге: створена модерна пропагандистська модель, яка покликана діяти на підсвідомість, чинячи прямий вплив на об’єкт пропаганди шляхом подачі заплутаної інформації.

Викликаючи таким чином сплутаність свідомості і порушення, або зменшення можливості критичного аналізу отриманої інформації на правдивість і достовірність.

Схоже, що в такому разі опора робиться на психологічний аспект процесу сприйняття інформації.

Коли її споживач, котрий звик до того, що мусить бути надходження інформації з різних джерел, повірить у те, що «точка зору», яку масово видають проплачені «тролі», саме і є тією альтернативною думкою.

А обсяг надходження фальшивок від великої кількості користувачів має викликати у споживача довіру до подібної інформації та переконати його у тому, що велика кількість людей думає зовсім не так, як він.

Що б у нього, на якомусь із етапів, виникла думка – а може це я не правий?

Та «русский мир» впаде, якщо з-під нього вибити «тролей» і творців фейків – як звалився Радянський Союз, коли в усіх відкрилися очі на те, що ж відбувається в дійсності.

А очі відкрилися, коли фінансування пропаганди припинилося через загальні проблеми в бюджеті СРСР.

Тому, якщо знайти шляхи ліквідації фінансування російської пропаганди, завалиться і режим Путіна.

Однак нині путінський режим більш за все націлений на знищення української державності.

Тому, як додаток до терористичної гібридної війни, Москва організувала ще й інформаційну гібридну війну проти України.

Без дезінформації і брехні Росія не може існувати, інакше відразу ж виявляться неприємні для її влади речі.

Варто лише пригадати, якими були настрої частини населення Криму і Донбасу, котре повірило кремлівській пропаганді.

Чи має шанси Росія перемогти в гібридній інформаційній війні? Адже бездіяльність в інформаційному полі й кіберпросторі України може призвести до дуже негативних результатів.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін став Кощієм Безсмертним російської політики

Віктор Каспрук

На майбутньому суді в Гаазі міжнародній громадськості може бути приставлена дюжина Путіних. Імітуючи путінську безсмертність президентські дублери були готові, змінюючи почергово один одного, продовжити його правління ще на багато десятиліть.

Але на Кощія Безсмертного Путін явно не тягне. Хоча “багаторукий” Путін і дзюдоїст, і гебешник, і президент ядерної держави, мочитель в сортирі, любитель змусити ковтати пил, хокеїст, і, як виявляється, ще й історик і притому фахівець з історії України і Грузії, яких за його твердженням ніколи не було, безсмертним він всерівно не стане.

Але кожен народ заслуговує на свого правителя. Яка країна, такий і президент. Вони, Путін і його населення, – достойні один одного.
У росіян дуже глибоко сидить генетичний страх. Бояться всього – своїх корумпованих чиновників і правоохоронних органів, бояться спецслужб і бандитів.

А навколо Росії, навіть страшно й подумати, окопується «підступне» НАТО, а Америка будує плани «підкорення» нещасних росіян.

Навіть дружній Китай, того й гляди відхопить Далекий Схід і Сибір. До цього російські ЗМІ з ранку до вечора ще й залякують народ Україною та бандерівцями і тільки одна людина-супермен, може захистити Росію. Й звичайно, що це Путін.

І цей Путін у статусі супермена, ніяк не хоче поступитися великодержавними імперськими «принципами» та продовжує настирно боротися за набуття свого останнього статусу – міжнародного злочинця, з усіма витікаючими із цього гаагськими наслідками.

Масовий вбивця, який править у «кращих» традиціях несамовитих тоталітарних деспотів, промиваючи мізки росіян через підконтрольне режиму телебачення, наближається до того моменту, коли тести ТБ почне заміщати проблема наповнення холодильників пересічних громадян. І от цього тесту Путін може і не пройти.

Він зламав хребет Росії тотальною корупцією, некомпетентним економічним плануванням і блазенською зовнішньою політикою. Ще трохи і у світі почнуть визначати «симптом Лаврова», як синонім ведення клоунської політики відвертої брехні під час ведення справ на міжнародній арені.

Серед програм телеканалу Animal Planet є цікаві сюжети про гіпопотамів. Коли між бегемотами виникає суперечка, спочатку вони стикаються один із одним. А потім відкривають якнайширше свої пащі, які є їхньою зброєю. Як правило, перемагає бегемот, який найбільше відкриває пащу і переможений змушений відступити. Звісно, що це не завжди спрацьовує, але у більшості випадків – це ефективний інструмент залякування.

Приблизно так путінська Росія роззявила свою імперську пащу, залякуючи не лише Україну, але й увесь західний світ. Але велика паща не допомогла Кремлю в Афганістані, не допоможе і у випадку з Україною.

Москва й далі чинитиме опір вступу України до НАТО і Європейського союзу, але вона марно так довго тримає свою пащеку відкритою, час працює не на Путіна, який явно забув, що для людей більш важливим є розмір їхнього мозку.

Міжнародний злочинець Путін, хоча й веде себе, як хуліган, боягуз всередині. Він нападає на тих, кого, як йому здається, він може легко перемогти. Тому Україні повинна бути надана більш вагома допомога. Адже сьогодні Україна бореться не лише за припинення багатостолітнього контролю Росії над Україною. Вона бореться за те, щоб більше в Європі не провокувалися гібридні війни, інспіровані із зовні сепаратистські повстання та терористичні диверсії.

Фактично Київ знову став на шляху вторгнення монгольських орд до Європи, ментальними правонаступниками яких є Росія. Путін, який діє методами Чингізхана, буде рватися далі у Європу. І якщо його не зупинити в Україні, вторгнення продовжиться до краї Балтії і Польщі.

Аналізуючи ситуацію навколо війни Росії з Україною варто пригадати і те, що у часи СРСР максимальна ціна нафти 101 долар за барель була в 1979 році. Але в грудні 1979 Москва вторглась в Афганістан і вже в 1985 році ціна нафти впала до 30 доларів, що як наслідок потягнуло за собою розпад СРСР.

Зараз прослідковується повна аналогія з подіями більше ніж 30-річної давності. Тільки замість Афганістану потрібно поставити Україну, а заміть СРСР – Росію.

Проте Путіна настільки «понесло», що він не збирається виправляти власні помилки. Він лише закликає росіян до «стійкості», що у перекладі на людську мову означає продовжувати бути політично пасивними і сліпо сприймати маячну урядову пропаганду.

Ситуація стає все більш напруженою, і якщо Україні не буде надана більша допомога, то це може спровокувати початок вторгнення Росії в держави Балтії. Москві потрібне відкриття «Другого фронту» не тільки для відтягування уваги світової громадськості від війни в Україні. Воно здатне стати тестом на те, наскільки парасолька НАТО прикриває країни-члени альянсу.

Своїм нападом на Україну Москва спровокувала кризу. Поки Путін та правлячі еліти сформовані КГБ будуть знаходитися при владі, Росія з неї вийти не зможе. І війна в Україні – це просто результат цієї кризи, а не причина.

Нині вже цілком можемо говорити, що Росія усе більше стає подібною до Північної Кореї. Та ж підконтрольність життя громадян державі, повна монополізація телебачення, медіа і преси, пропаганда путінізму, як єдино правильного вчення. З єдиною хіба різницею, що Росія володіє сучасними технологіями.

На жаль, світ пропустив той момент, щоб зрозуміти раніше, що Росією править політичний маніяк з хворою особистістю та комплексом «сина двірнички», який раптом став «імператором». І якщо Захід не допоможе по-справжньому Україні, то відразу ж має готуватися до того, хто ж стане в Європі наступним об’єктом нападу Росії.

Адже Володимир Путін є безжалісним вбивцею, який готовий перевернути увесь світ тільки для того, аби утриматися при владі.

Образно кажучи, Путін став Кощієм Безсмертним російської політики. Він, як у Пушкіна, «над златом чахнет» (тобто над «приватизованими» ним мільярдами). Тільки тепер вже виступає не у ролі викрадача нареченої головного героя, а є викрадачем демократії в Росії.

Але коли у російських казках вода надає Кощію Безсмертному надприродної сили, то Кощію-Путіну цю силу надає обпирання на ФСБ та інші секретні служби. І коли в російських народних казках смерть Кощія – на кінці голки, та голка в яйці, те яйце в качці, та качка в зайці, той заєць в скрині, а скриня стоїть на високому дубі, і те дерево Кощій як своє око береже, то у сучасного Кощія все дещо інакше.

Політична смерть Кощія-Путіна – на кінці закінчення часу його диктатури, а ця диктатура може тривати доти, поки обдурені пропагандою росіяни масово не виступлять проти злочинної влади кадебістів.

Дерево путінського режиму з усіх боків підпирають силові структури, і це «дерево» відкидає свою довгу тінь по всій земній кулі. Кощію-Путіну здається, що він правитиме вічно, бо він уже пережив трьох американських президентів і після президентських виборів-2018 сподівається залишитися при владі до 2024 року.

Путінська «довга тінь» ставить тривожні питання про роль російських спецслужб не лише в російській політиці, а й у вирішенні питань на міжнародній арені. Але у чому прорахувалися ці спецслужби, то це у нападі на Україну. І це стало саме тим, на чому Росія спіткнулася.

Согодні Путін у ролі Кощія Безсмертного є головним хранителем «яйця тоталітаризму», і тому усі його подальші кроки на посту президента Росії будуть націлені на подальше викорінення слабких паростків демократії з російських теренів і перетворення їх на порожню формальність. Хоча нині сама історія вже наступає Путіну на п’яти, а він наступає на ті ж граблі, що й багато зарозумілих близькосхідних диктаторів до нього.

Путін-Кощій Безсмертний з усіх сил ховає свою казкову голку, котрою по суті є його особистий рейтинг, в «яйці» фальсифікацій голосів виборців.

На жаль, поки що, значна частина російського електорату ще не готова до складного вибору на кшталт: «aut Caesar aut nihil» (або Цезар, або нічого). Ці росіяни радше згодні на погану стабільність, ніж на хорошу невідомість. І путінська команда цим вправно поки що користується.

Виглядає на те, що усунути Владіміра Путіна від влади може лише народ, який в ім’я демократії має відмовитися від тих путінських корупційних «поблажок», до котрих уже звикла частина населення. Другим варіантом може стати стрімке падіння цін на нафту, за якого діючий в Росії режим вже не буде здатний кидати народу крихти з «газпромівського пирога».

Поки що росіяни не спроможні змусити путінській режим піти на демократичні поступки, адже це б стало прямою загрозою для влади КДБ в Росії. Бо лише об’єднана і сильна опозиція зможе висувати режиму вимоги і добиватися їхнього виконання.

Якщо ж діюча російська влада змушена буде під тиском обставин піти на поступки, то таким чином і вона неминуче почне змінюватись. І неминуче, що саме у цьому місці зламається путінська голка влади. Адже вся сила путінської влади криється у тому, що змінити в Росії за жодних обставин принципово нічого не можна.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін грає в гру з нульовою сумою

000 ПУТТТТТТ

Віктор Каспрук

Останнім часом знову зросла кількість прогнозів щодо того, що Путін наважиться на відкриту війну з Україною і не тільки. Росія дійсно демонстративно нарощує військові сили на кордоні з Україною. Але Путін вагається, адже розпочавши відкриті польові операції він назавжди втратить ті явні і величезні переваги, які дає йому, така мила його серцю «розвідника» і лицеміра, тактика гібридної війни.

Де він може довгий час, все заперечуючи, розхитувати зсередини не тільки Україну, а й всю Європу до їх можливого падіння і капітуляції.

При цьому, він вірить, що це саме той шлях, який приведе до успіху. А відкриті військові дії відразу ж поставлять хрест не лише на «Північному потоці-2», а й на багатьох інших проектах Путіна.

Санкції відразу стануть на порядок вищими. І Путін всього цього побоюється, оскільки економіка і фінансова система країни можуть обвалитися дуже різко і серйозно.

Тому не можна виключати в найближчий час – активізації гібридної війни в усіх напрямках і посилення впливу на виборчий процес в Україні.

Коли Москва, через своїх численних агентів, буде продовжувати розхитувати, розколювати і дестабілізувати українське суспільство.

Путін хоче довести своїм сусідам, що він перетворить їхнє життя на пекло, якщо вони не приймуть його умови «співіснування» з Російською Федерацією.

Але застарілі ідеї імперськості і концепція «великої держави» не спрацьовують. Оскільки в те, що Росія стала «наддержавою», крім Москви ніхто не вірить.

Якби Російська Федерація була належним чином керована, то володіючи такими величезними природними ресурсами і покладами енергоносіїв, вона, мабуть, мала б економіку і технологічну базу, яка б конкурувала, якщо б не була рівною Заходу.

Але ні. Росіяни вважають за краще, щоб їхньою країною керувала особа з якостями Путіна. Корумпований і деспотичний диктатор-авантюрист з КДБ став могильщиком Російської Федерації.

Росія має чисельні збройні сили та величезну кількість озброєнь. Танки, бойові літаки, атомні підводні човни і балістичні ракети, але незважаючи на все це Росія слабка.

Радянський Союз мав ще більшу військову силу, ніж Росія має сьогодні чи буде мати в найближчому майбутньому, та все це жодним чином не стримало розпад комуністичної системи.

Яка користь для вас, якщо ви володієте потужною і руйнівною зброєю, яку здатні використовувати назовні, коли всередині вашого державного тіла виник рак, що все пожирає.

Це стосується сьогоднішньої Російської Федерації, так і колишнього СРСР.
Рак, який з’їдає російське державне тіло, – це реваншизм, деспотизм, корупція та ігнорування верховенства права.

Пітерська мафія, що опинилася в керівництві величезної країни, неспроможна конкурувати з лідером вільного світу – США.

А вивезені і вкладені в західні банки вкрадені в народу кошти, роблять її очільників дуже вразливими перед американським і європейським правосуддям.
Оскільки тільки наївні і малоосвічені путінські подільники, могли собі вбити в голову, що про всі їхні таємні рахунки ніхто не дізнається.

Незважаючи на те, що Росія зараз має військову силу, поки Росією буде керувати такий самозакоханий і корумпований диктатор, як Путін, Росія завжди буде слабкою і неконкурентоспроможною.

Путін грає в гру з нульовою сумою. У нього немає ніяких шансів виграти у спровокованому Кремлем протистоянні з Сполученими Штатами і Європою.
А всі сподівання на те, що під тиском Москви, Захід відступиться від своїх основоположних принципів, є лише небезпечними ілюзіями, котрі тільки пришвидшують крах путінського режиму.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Що робити Заходу з Росією: дотиснути чи відпустити?

000 РАДІО СВОБОДА

Радіо Свобода  13 Червень  2019

Віктор Каспрук

Росія не може жити без війн і конфліктів. Кремль з усіх сил намагається перетворити міжнародну політику на арену боротьби без правил. Де, за його задумом, в непередбачуваному світі анулюються всі колишні домовленості, а Москва диктує іншим державам свої власні «правила», не зважаючи на те, хочуть вони цього, чи ні.

Російська Федерація, перебуваючи у затяжній економічній і соціальній кризі, при цьому пробує видавати себе за один із центрів світової сили, з яким всі будуть змушені рахуватися.

В реальності ж Росія – це країна, якою керують гангстери під виглядом політиків, згори і донизу. І вона ніколи не була і не буде великою, бо так само згори і донизу є корумпованою.

На прикладі розв’язання Росією війни і спроб нав’язати Україні «мир» на умовах капітуляції, прослідковуються головні тенденції геополітичних бажань Путіна і його авантюристична зовнішня політика.

Москва так заплуталася у своїх бажаннях силою підкорити Україну, що анексія Криму і війна на Донбасі давно вже переросли самі себе, ставши частиною глобального геополітичного протистояння Росії зі Сполученими Штатами і Європою.

Москва не може жити без війн і конфліктів

Для росіян конфлікти – це основоположна цінність, без якої вони жити не можуть.

Вивчають, промацують, приміряються. І тільки якщо розклад на їхню користь, вони провокують війну.

А якщо немає – намагаються уникнути, морочать голову спробами підписати брехливі договори, які від самого початку самі не збираються виконувати.

Російська «дипломатія» з усіх сил старається видавати Російську Федерацію за наддержаву: захоплюючи території сусідніх країн України, Грузії і Молдови, влізаючи у війну в Сирії (сотні тисяч жертв мирного населення в якій на сумлінні Кемля), вводячи своїм втручанням Венесуелу в стан економічного і політичного колапсу.

При чому Росія прагне не тільки захопити чужі ресурси. У випадку з Україною їй там потрібні ще й ресурси людські.

Адже вимираюча новітня Російська імперія гостро потребує людського матеріалу, котрий можна було б не тільки розмістити на слабо заселеному Далекому Сході і Сибіру, а й послати воювати за імперські інтереси Росії.

Москва спромоглася розширити свої сфери впливу, що наочно видно на прикладі Близького Сходу.

Де Росії частково вдалося відновити позиції, які мав колишній СРСР і утримати при владі сирійського диктатора Башара Асада, що тепер всім зобов’язаний Путіну, зблизитися з президентом Єгипту Абделем Фаттахом Ас-Сісі та встановити довірчі контакти в Лівії з сином Каддафі Саїфом аль-Ісламом, на якого в Кремлі, схоже, почали робити ставку.

Наразі багато політичних процесів, які відбуваються нині у світі, – конфлікти, війни, кризи і переділи існуючих визнаних кордонів, тим чи іншим чином, пов’язані з діями і позицією Росії, яка прагне силою примусити інших робити те, що в її стратегічних інтересах.

Але попри спритність Путіна, який неприкритим блефом намагається переконати світ у відновленій значимості Росії, він не зрозумів одного, владу в глобальній політиці не роздають як карти з колоди.

Путінська напориста політика, реваншизм й агресивне втручання в справи інших держав не одягнули йому на голову корону «зовнішньополітичного генія».

Оскільки, не дивлячись на масштаби втручання, ефективність нав’язування своїх правил не відповідає затраченим зусиллям і коштам, виділених Москвою на дестабілізацію світового порядку.

Замахнувшись на весь світ, Російська Федерація має всі шанси надірватися під тягарем ноші, котра набагато переважає її реальні можливості, і може потягнути за собою тих небагатьох своїх союзників, які, під впливом московської нав’язливої пропаганди, повірили в реінкарнацію СРСР.

Путін поширює насилля по світу, вправно маніпулюючи підміною понять міжнародного права, яке, в його інтерпретації є нічим іншим, як правом сильного робити з іншими все, що тільки заманеться.

Що робити Заходу із Росією?

Сьогодні Сполучені Штати і Європа перебувають на роздоріжжі ухвалення рішення, що ж робити з Росією?

Оскільки залишилося дуже небагато, щоб повністю економічно дотиснути Росію наростаючими санкціями, котрі запроваджені проти режиму Путіна.

Очевидно, що Захід дуже втомився від гібридної війни, яку Росія розв’язала проти України.

Тому існує небезпека простого, але неправильного рішення – повернення до «миру» в Україні на умовах Путіна.

Котре, як і раніше, полягає в поверненні України до нейтрального статусу, її відмови від перспективи членства в оборонному альянсі НАТО і Євросоюзі, що по суті означає не що інше, як передача Української держави під контроль Кремля.

Можливо, що нечисленних прихильників Путіна на Заході подібний «мирний» розвиток подій цілком би влаштовував.

Проте це була б не тільки капітуляція України. Подібне рішення привело б до підриву основи західних альянсів і інституцій та стало б не чим іншим, як перемогою Путіна.

Іншим, і за існуючої ситуації оптимальним, було б рішення залишити Росію за межею цивілізованих націй, підтвердивши цим те, до чого Москва так прагнула, розпочавши анексію Криму і війну на Донбасі.

Різко збільшивши кількість санкцій проти Росії, одночасно запровадивши персональні санкції щодо ближнього і дальнього кіл путінського оточення.

Незважаючи на свій ядерний арсенал, Російська Федерації так і залишається країною з «кульгаючою» економікою, яка базується, головним чином, на експорті газу та нафти, природних ресурсів і зброї.

Тому, якщо Путін і його оточення не зацікавлені в інтеграції з цивілізованими народами світу, то цивілізовані нації повинні ізолювати Росію, і дати їй можливість у повному об’ємі насолодитися наслідками свого авантюрного вибору.

Водночас із різким збільшенням санкціонування Росії, західній цивілізації потрібно було б взагалі відмовитися від закупок російських енергоносіїв, позбавивши Путіна газонафтових доходів, які живлять його режим.

Адже це дасть потужний поштовх для пришвидшення моменту економічного краху Російської Федерації.

Росія – це штучно створена держава

Не потрібно боятися того, що Росія розвалиться. Ця штучно створена на крові підкорених силою слабших народів держава, все одно не має ніякого майбутнього.

І необхідна лише маленька іскорка непокори колонізаторам на Кавказі, Татарстані чи Башкортостані, щоб потужні відцентрові процеси почали рухати картковий будиночок позірно стабільної Росії.

Радянський Союз розпався внаслідок неефективності комунізму, а Російська Федерація може розпастися внаслідок неефективності путінізму.

Неможливо схрестити ринкову економіку з тоталітаризмом, навіть назвавши цей гібридний винахід Кремля «керованою демократією».

Необхідно визнати, що російське керівництво – це злочинна організація, в якій Путін є «кримінальним босом».

Тому необхідно ставитися до них, як до міжнародних злочинців, котрі захопивши владу в Росії у 2000 році, перетворили її на заповідник беззаконня і деспотизму.

Путін оголосив гібридну війну західній цивілізації. І в цій війні можна або перемогти, або капітулювати перед ворогом, котрий й далі не планує дотримуватися жодних загальноприйнятих правил.

https://www.radiosvoboda.org/a/29996162.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Что делать Западу с Россией: дожать или отпустить?

Радио Свобода  13 Июнь  2019

Віктор Каспрук

Россия не может жить без войн и конфликтов. Кремль изо всех сил пытается превратить международную политику на арену борьбы без правил. Где, по его замыслу, в непредсказуемом мире аннулируются все прежние договоренности, а Москва диктует другим свои собственные «правила», не обращая внимания на то, хотят они этого или нет.

Российская Федерация, находясь в затяжном экономическом и социальном кризисе, при этом пытается выдавать себя за один из центров мировой силы, с которым все вынуждены будут считаться.

В реальности же Россия – это страна, которой управляют гангстеры под видом политиков, сверху и донизу. И она никогда не была и не будет великой, потому что так же сверху и донизу является коррумпированной.

На примере развязывания Россией войны и попыток навязать Украине «мир» на условиях капитуляции, прослеживаются основные тенденции геополитических желаний Путина и его авантюристская внешняя политика.

Москва так запуталась в своих желаниях силой покорить Украину, что аннексия Крыма и война на Донбассе давно уже переросли сами себя, став частью глобального геополитического противостояния России с Соединенными Штатами и Европой.

Москва не может жить без войн и конфликтов

Для россиян конфликты – это основополагающая ценность, без которой они жить не могут.

Изучают, прощупывают, примеряются. И только если расклад в их пользу, они провоцируют войну.

А если нет – пытаются избежать, морочат голову попытками подписать лживые договора, которые изначально сами не собираются выполнять.

Российская «дипломатия» изо всех сил старается выдавать Российскую Федерацию за сверхдержаву: захватывая территории соседних стран Украины, Грузии и Молдовы, влезая в войну в Сирии (сотни тысяч жертв мирного населения в которой на совести Кремля), вводя своим вмешательством Венесуэлу в состояние экономического и политического коллапса.

Причем Россия стремится не только захватить чужие ресурсы. В случае с Украиной ей там нужны еще и ресурсы человеческие.

Ведь вымирающая новая Российская империя остро нуждается в человеческом материале, который можно было бы не только разместить на слабозаселенном Дальнем Востоке и Сибири, но и послать воевать за имперские интересы России.

Москва смогла расширить свои сферы влияния, что наглядно видно на примере Ближнего Востока.

Где России частично удалось восстановить позиции, которые имел бывший СССР и удержать у власти сирийского диктатора Башара Асада, который теперь всем обязан Путину, сблизиться с президентом Египта Абделем Фаттахом Ас-Сиси и установить доверительные контакты в Ливии с сыном Каддафи Саифом аль-Исламом, на которого в Кремле, похоже, начали делать ставку.

Много политических процессов, которые происходят сейчас в мире, – конфликты, войны, кризисы и переделы существующих признанных границ, тем или иным образом, связаны с действиями и позицией России, которая стремится силой заставить других делать то, что в ее стратегических интересах.

Но, несмотря на ловкость Путина, который неприкрытым блефом пытается убедить мир в восстановленной значимости России, он не понял одного, власть в глобальной политике не раздают как карты из колоды.

Путинская напористая политика, реваншизм и агрессивное вмешательство в дела других государств не одели ему на голову корону «внешнеполитического гения».

Поскольку, несмотря на масштабы вмешательства, эффективность навязывания своих правил не соответствует затраченным усилиям и средствам, выделенных Москвой на дестабилизацию мирового порядка.

Замахнувшись на весь мир, Российская Федерация имеет все шансы надорваться под тяжестью ноши, которая намного превосходит ее реальные возможности, и может потянуть за собой тех немногих своих союзников, которые, под влиянием московской навязчивой пропаганды, поверили в реинкарнацию СССР.

Путин распространяет насилие по миру, умело манипулируя подменой понятий международного права, которое, в его интерпретации является ничем иным, как правом сильного делать с другими все, что только заблагорассудится.

Что делать Западу с Россией?

Сегодня Соединенные Штаты и Европа находятся на распутье принятия решения, что же делать с Россией?

Поскольку осталось очень немного, чтобы полностью экономически дожать Россию нарастающими санкциями, которые введены против режима Путина.

Очевидно, что Запад очень устал от гибридной войны, которую Россия развязала против Украины.

Поэтому существует опасность простого, но неправильного решения – возвращение к «миру» в Украине на условиях Путина.

Которое, по-прежнему заключается в возвращении Украины к нейтральному статусу, ее отказа от перспективы членства в оборонном альянсе НАТО и Евросоюзе, и, по сути, означает не что иное, как передачу Украинского государства под контроль Кремля.

Возможно, что немногочисленных сторонников Путина на Западе подобное «мирное» развитие событий вполне бы устраивало.

Однако это будет не только капитуляция Украины. Подобное решение привело бы к подрыву основы западных альянсов и институтов и стало бы не чем иным, как победой Путина.

Другим, и при существующей ситуации оптимальным было бы решение оставить Россию за чертой цивилизованных наций, подтвердив этим то, к чему Москва так стремилась, начав аннексию Крыма и войну на Донбассе.

Резко увеличив количество санкций против России, одновременно введя персональные санкции в отношении ближнего и дальнего кругов путинского окружения.

Несмотря на свой ядерный арсенал, Российская Федерации так и остается страной с «хромой» экономикой, основанной, главным образом, на экспорте газа и нефти, природных ресурсов и оружия.

Поэтому, если Путин и его окружение не заинтересованы в интеграции с цивилизованными народами мира, то цивилизованные нации должны изолировать Россию и дать ей возможность в полном объеме насладиться последствиями своего авантюрного выбора.

Одновременно с резким увеличением санкционирования России, западной цивилизации нужно было бы вообще отказаться от закупок российских энергоносителей, лишив Путина газонефтяных доходов, которые питают его режим.

Ведь это даст мощный толчок для ускорения момента экономического краха Российской Федерации.

Россия – это искусственно созданное государство

Не нужно бояться того, что Россия развалится. Это искусственно созданное на крови покоренных силой слабых народов государство, все равно не имеет никакого будущего.

И необходима лишь маленькая искорка неповиновения колонизаторам на Кавказе, Татарстане или Башкортостане, чтобы мощные центробежные процессы начали двигать карточный домик внешне стабильной России.

Советский Союз распался вследствие неэффективности коммунизма, а Российская Федерация может распасться вследствие неэффективности путинизма.

Невозможно скрестить рыночную экономику с тоталитаризмом, даже назвав этот гибридное изобретение Кремля «управляемой демократией».

Необходимо признать, что российское руководство – это преступная организация, в которой Путин является «криминальным боссом».

Поэтому необходимо относиться к ним, как к международным преступникам, которые захватив власть в России в 2000 году, превратили ее в заповедник беззакония и деспотизма.

Путин объявил гибридную войну западной цивилизации. И в этой войне можно победить или капитулировать перед врагом, который и дальше не планирует придерживаться никаких общепринятых правил.

https://www.radiosvoboda.org/a/29996162.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Ізраїль гойднув “політичний землетрус”

000 ІЗРАЇЛЬ 1

«Дзеркало тижня. Україна»    №21, 8 червня  2019

Віктор Каспрук

Епоха Нетаньягу добігає кінця.

Ізраїль гойднув “політичний землетрус”, негативні наслідки якого можуть відчуватися ще дуже довго.

Уперше в історії, з часу відновлення Ізраїльською державою своєї незалежності, після виборів до Кнесету не вдалося сформувати уряд.

Дев’ятого квітня громадяни Ізраїлю проголосували на виборах до Кнесету. А через п’ять місяців після цього, 17 вересня, ізраїльтяни знову підуть обирати собі слуг народу. Ніколи досі вибори до Кнесету не проводилися двічі впродовж одного року: Кнесет XXI скликання був розпущений ще до створення уряду.

29 травня опівночі скінчився крайній термін, коли Беньямін Нетаньягу міг сформувати свій уряд. На квітневих виборах його “Лікуд” отримав 35 зі 120 місць у Кнесеті — як і опозиційний політичний альянс “Кахоль Лаван”. Та, оскільки Нетаньягу мав більше потенціалу для створення коаліційної більшості, президент Ізраїлю Реувен Рівлін дав йому завдання сформувати уряд.

Але Беньямін Нетаньягу так і не зміг сформувати коаліційну більшість. І коли наступним кроком могло стати доручення президента сформувати уряд Бені Ганцу — лідеру альянсу “Кахоль Лаван”, “Лікуду” вдалося завдати випереджувального удару. Впродовж ночі з середи на четвер він подав на голосування резолюцію про розпуск Кнесету, яку підтримали 74 парламентарії, притому що проти проголосувало 45.

Авігдор Ліберман, очільник партії “Наш дім Ізраїль” (НДІ), яку підтримують російськомовні іммігранти з територій колишнього Радянського Союзу, що мають світські погляди, вимагав прийняття закону про скасування звільнення учнів релігійних шкіл від військової служби. Нетаньягу не хотів на це погоджуватися, бо тоді втратив би підтримку релігійних партій (16 місць). Своєю чергою, без НДІ (5 місць) він міг би мати половину голосів у Кнесеті. Але це було тільки теоретично, адже така хитка коаліція стала б дуже уразливою, що унеможливило б прийняття серйозних рішень у критичні для держави моменти.

Прем’єр-міністр у четвер 30 травня виступив зі спеціальною заявою, в якій напав із різкою критикою на голову НДІ Авігдора Лібермана. Біньямін Нетаньягу наголосив: “Два мільйони людей вибрали мене, щоб я керував країною. Справді, голосували й за інші партії, але вони (партії) обіцяли рекомендувати мене на посаду глави уряду і завдяки цьому отримали свої мандати.

Ліберман порушив обіцянку, яку дав своїм виборцям. Через нього не було створено правий і стійкий уряд. На переговорах він отримав усе, що хотів: пенсії, хостели, посади та закон про призов, та однак відмовився входити в уряд. Це вже вдруге за останній час Ліберман скидає правий уряд. Він серійний руйнівник правих урядів”.

“Лікуд” і “Наш дім Ізраїль” успішні на виборах, оскільки чітко дотримуються правила — говорити й пропонувати те, що здатне сподобатися виборцям. Нетаньягу і Ліберман навчилися добре розбиратися у психології своїх виборців, які голосують не очима, а вухами, і діють для себе правильно, обслуговуючи більшість.

І в цьому нічого нового немає. В умовах тотальної політичної довірливості електорату Авігдор Ліберман добре вловлює кон’юнктуру на потребу натовпу. Російськомовна громада часто почувається обділеною й не завжди погоджується з тими нормами, котрі були затвердженні задовго до її прибуття. Звідси й намагання через вибори вводити свої правила, які часто не стикуються із прийнятими загальноізраїльськими.

Ліберман на останніх виборах міг канути в політичне небуття. І канув би, якби Нетаньягу, навіть після неодноразових зрад, не продовжував вважати його природним союзником та не гальванізував “політичний труп” забороною нападок на нього. Але “друг” із породи “політичних скорпіонів” цілком передбачувано “віддав борг”.

Останні політичні події, на думку ізраїльських експертів, свідчать, що необхідно змінювати систему виборів. Потрібні вибори по округах із особистою відповідальністю перед виборцями. Зараз ніхто ні за що не відповідає. Усім байдуже до виборців, оскільки депутати залежать не від них, а від свого партійного боса.

Тому напрошується питання: чи не час змінити англійську систему правління (яка без королеви і королівської сім’ї неефективна й непрактична) на американську? В сучасному Ізраїлі вона була б значно логічнішою. Адже те, що сталося в ізраїльській політиці, має прецедентний характер. Не можна виключати: “провернене” Нетаньягу в майбутньому спробує повторити й інший впливовий політик. То що ж тоді — кожних півроку ізраїльтянам ходити на нові вибори?

Політичний землетрус, який гойднув усю країну, ще не скінчився. Це були тільки перші підземні поштовхи; нові коливання та зрушення не забаряться найближчим часом і можуть призвести як до руйнувань, так і до перетворень.

Не виключено, що після вересневих виборів із політичної арени може зійти російська партія — НДІ. За неї традиційно голосували російськомовні громадяни Ізраїлю передпенсійного та пенсійного віку, які не опанували іврит і тому недостатньо інтегровані у життя країни свого проживання.

Електорат Лібермана безграмотно говорить російською, бо став забувати цю мову, а івритом так і не зміг оволодіти в обсязі, необхідному для успішного життя в цій країні. Ця електоральна група пенсіонерів так досі й не зрозуміла, що Ізраїль — єврейська держава, а не Росія.

Але останні вибори до Кнесету висвітлюють важливу проблему — питання конституції Ізраїлю. Адже Ізраїль досі не має своєї конституції. Бо чого варта державна система, в якій лише одна людина може створити стільки проблем для своєї країни!

Можливо, політична незговірливість Лібермана підштовхне політичний істеблішмент визначитися з часом підготовки написання тексту і прийняття конституції Ізраїлю. Конституції непорушної, статті якої будуть обов’язковими для виконання всіма урядами.

Проте нинішня ситуація в Ізраїлі вказує на одне невирішене питання. А саме на необхідність відокремлення релігії від держави. Апріорі країна не може називатися демократичною, якщо в ній є місце релігійному тиску та нетерпимості. І Ліберман тут — чи не єдина людина в ізраїльській політиці, котра не піддалася шантажу релігійних ортодоксів.

Мільярди шекелів платників податків, які б мали витрачатися на культуру, науку, освіту, соціальну сферу чи охорону здоров’я, в Ізраїлі йдуть на утримання тих, хто не працює, але добре споживає, і кількість їх рік у рік неухильно збільшується. За фактом, ортодокси не служать, не працюють і живуть на допомогу від держави.

Останні вибори в Ізраїлі засвідчили, що електорат, який більше довіряє телевізору, не здатен обирати те, що на даний відтинок часу оптимальне. Не здатен оцінювати результати й вимагати від обраних парламентаріїв виконання взятих на себе зобов’язань, і головне — вчасно міняти обраних.

Куди йде Ізраїль? Адже смуга нестабільності, в яку повергають його політики, може спровокувати великі проблеми в забезпеченні національної безпеки держави Ізраїль. А незмінність у верхньому ешелоні політичних еліт показує, що “слуги народу” стали “царями народу”.

“Міністри-багатоверстатники”, які вже чимало років “тусуються” на владному Олімпі, легко переміщуються з посади міністра охорони здоров’я у крісло міністра оборони, від міністра освіти — до міністра абсорбції, при цьому мало що розуміючи в цих галузях. Водночас прості громадяни країни, виконуючи свій громадянський обов’язок, ідуть на вибори й обирають тих, із чиїми програмами вони, в принципі, не обізнані, але хто їм багато наобіцяв.

Але повторні вибори відбуваються не тільки через конфлікт Нетаньягу з Ліберманом. Причина в тому, що партійні програми, з якими вони пішли на останні вибори, були розмитими. Ніхто нічого не зрозумів: політичні скандали, палестинці, призов до армії та інші віддалені від простих ізраїльтян питання. А вирішення проблеми автомобільних заторів, ремонту доріг, скорочення робочого дня, боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади, незадовільного стану системи охорони здоров’я, бюрократії були забалакані або ж просто обійдені увагою.

Десятилітнє незмінне правління Нетаньягу показало, що він чудово знає, як працює ізраїльська політична система, в якій “вижити” може не той прем’єр, котрий хоче реальних реформ в країні, а досвідчений у “палацових інтригах” політик.

Він — один із небагатьох прем’єр-міністрів за останні 20—30 років, котрому вдавалося “досидіти” свій термін. Нетаньягу вивертається й петляє між інтересами різних партій, роздаючи їм фіктивні портфелі та виділяючи гроші з бюджету. Нині йому вдалося відтермінувати завершення своєї політичної кар’єри. Але навіть якщо у вересні він зможе сформувати новий уряд, то все одно це вже буде початок його кінця.

Епоха Нетаньягу завершується, і він робить усе можливе, аби уникнути бунту на кораблі “Лікуду”, де багато хто розуміє, що він “кульгава качка”. І, хто явно, а хто таємно, хоче його позбутися. Всі грають ва-банк, ще не знаючи, що готують їм результати нових виборів.

Ліберман майстерно розіграв свою карту, блефував, приспавши пильність Беньяміна Нетаньягу, поклявшись у своїй вірності і в тому, що він увійде в уряд, головою якого бачить “тільки Бібі”. Але в останню хвилину підірвав “бомбу”, від якої здригнулася вся країна, вселивши впевненість, що є життя без Бібі і після Бібі.

Ліберману з його п’ятьма мандатами вдалося зробити, здавалося б, неможливе, — він повернув Ізраїль до повторних виборів, які можуть виявитися кінцем політичної кар’єри Нетаньягу. Нетаньягу був, Нетаньягу поки що є, але скоро може назавжди залишитися в минулому, і набагато раніше, ніж сам цього хоче.

Сьогодні пишеться нова сторінка в історії Ізраїлю. І, судячи з усього, політична система цієї країни увійшла у смугу затяжної кризи. Адже додаткові вибори та відкладені до осені рішення здатні лише призвести до нестабільності й політичного вибуху.

https://dt.ua/international/izrayil-goydnuv-politichniy-zemletrus-313832_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Израиль качнуло “политическое землетрясение”

«Зеркало недели. Украина»   №21, 8 июня  2019

Виктор Каспрук

Эпоха Нетаньяху подходит к концу.

Израиль качнуло “политическое землетрясение”, негативные последствия которого могут ощущаться еще очень долго.

Впервые в истории, со времени восстановления Израильским государством своей независимости, после выборов в Кнессет не удалось сформировать правительство.

Девятого апреля граждане Израиля проголосовали на выборах в Кнессет. А через пять месяцев после этого, 17 сентября, израильтяне вновь пойдут избирать себе слуг народа. Никогда до сих пор выборы в Кнессет не проводились дважды в течение одного года: Кнессет XXI созыва был распущен еще до создания правительства.

29 мая в полночь закончился крайний срок, когда Беньямин Нетаньяху мог сформировать свое правительство. На апрельских выборах его “Ликуд” получил 35 из 120 мест в Кнессете — как и оппозиционный политический альянс “Кахоль Лаван”. Но поскольку у Нетаньяху потенциал для создания коалиционного большинства был больше, президент Израиля Реувен Ривлин поручил ему сформировать правительство.

Но Беньямин Нетаньяху так и не смог сформировать коалиционное большинство. И когда следующим шагом могло стать поручение президента сформировать правительство Бене Ганцу — лидеру альянса “Кахоль Лаван”, “Ликуду” удалось нанести опережающий удар. В течение ночи со среды на четверг он подал на голосование резолюцию о роспуске Кнессета, которую поддержали 74 парламентария, при том, что против проголосовали 45.

Авигдор Либерман, руководитель партии “Наш дом Израиль” (НДИ), которую поддерживают русскоязычные иммигранты с территорий бывшего Советского Союза, имеющие светские взгляды, требовал принятия закона об отмене освобождения учеников религиозных школ от военной службы. Нетаньяху не хотел на это соглашаться, поскольку потерял бы поддержку религиозных партий (16 мест). В свою очередь, без НДИ (5 мест) он мог бы получить половину голосов в Кнессете. Но это было только теоретически, ведь такая шаткая коалиция стала бы очень чувствительной, что сделало бы невозможным принятие серьезных решений в критические для государства моменты.

Премьер-министр в четверг 30 мая выступил со специальным заявлением, в котором напал с резкой критикой на главу НДИ Авигдора Либермана. Биньямин Нетаньяху подчеркнул: “Два миллиона людей выбрали меня, чтобы я руководил страной. Действительно, голосовали и за другие партии, но они (партии) обещали рекомендовать меня на должность главы правительства и благодаря этому получили свои мандаты.

Либерман нарушил обещание, данное своим избирателям. Из-за него не было создано правое и устойчивое правительство. На переговорах он получил все, что хотел: пенсии, хостелы, должности и закон о призыве, но все равно отказался входить в правительство. Это уже второй раз за последнее время Либерман ликвидирует правое правительство. Он серийный разрушитель правых правительств”.

“Ликуд” и “Наш дом Израиль” успешны на выборах, поскольку четко придерживаются правила — говорить и предлагать то, что может понравиться избирателям. Нетаньяху и Либерман научились хорошо разбираться в психологии своих избирателей, голосующих не глазами, а ушами, и действуют для себя правильно, обслуживая большинство.

И в этом ничего нового нет. В условиях тотальной политической доверчивости электората Авигдор Либерман хорошо улавливает конъюнктуру на потребность толпы. Русскоязычная община часто чувствует себя обделенной и не всегда соглашается с теми нормами, которые были утверждены задолго до ее прибытия. Отсюда и попытки через выборы вводить свои правила, которые часто не стыкуются с принятыми общеизраильскими.

Либерман на последних выборах мог кануть в политическое небытие. И канул бы, если бы Нетаньяху, даже после неоднократных измен Либермана, не продолжал считать его естественным союзником и не гальванизировал “политический труп” запретом нападок на него. Но “друг” из породы “политических скорпионов” вполне предвиденно “отдал долг”.

Последние политические события, по мнению израильских экспертов, свидетельствуют, что необходимо менять систему выборов. Нужны выборы по округам, с личной ответственностью депутата перед избирателями. Сейчас никто ни за что не отвечает. Всем безразличны избиратели, поскольку депутаты зависят не от них, а от своего партийного босса.

Поэтому напрашивается вопрос: не время ли изменить английскую систему правления (которая без королевы и королевской семьи неэффективна и непрактична) на американскую? В современном Израиле она была бы значительно логичнее. Ведь то, что произошло в израильской политике, имеет прецедентный характер. Нельзя исключать: “провернутое” Нетаньяху в будущем попытается повторить и другой влиятельный политик. Так что же тогда — каждых полгода израильтянам ходить на новые выборы?

Политическое землетрясение, качнувшее всю страну, еще не закончилось. Это были только первые подземные толчки; новые колебания и сдвиги могут возникнуть в ближайшее время и привести как к разрушениям, так и к преобразованиям.

Не исключено, что после сентябрьских выборов с политической арены может сойти пророссийская партия — НДИ. За нее традиционно голосовали русскоязычные граждане Израиля предпенсионного и пенсионного возраста, которые не овладели ивритом и потому недостаточно интегрированы в жизнь страны своего проживания.

Электорат Либермана безграмотно говорит на русском, поскольку стал забывать этот язык, а ивритом так и не смог овладеть в объеме, необходимом для успешной жизни в этой стране. Эта электоральная группа пенсионеров так до сих пор и не поняла, что Израиль — еврейское государство, а не Россия.

Но последние выборы в Кнессет освещают важную проблему — вопрос Конституции Израиля. Ведь у Израиля до сих пор нет своей Конституции. И чего стоит государственная система, в которой Всего один человек может создать столько проблем для своей страны?!

Возможно, политическая несговорчивость Либермана подтолкнет политический истеблишмент определиться со временем подготовки написания текста и принятия Конституции Израиля. Конституции незыблемой, статьи которой будут обязательны для выполнения всеми правительствами.

Но нынешняя ситуация в Израиле указывает на один нерешенный вопрос. А именно — на необходимость отделения религии от государства. Априори страна не может называться демократической, если в ней есть место религиозному давлению и нетерпимости. И Либерман здесь — едва ли не единственный человек в израильской политике, не поддавшийся шантажу религиозных ортодоксов.

Миллиарды шекелей налогоплательщиков, которые должны были бы тратиться на культуру, науку, образование, социальную сферу или здравоохранение, в Израиле идут на содержание тех, кто не работает, но хорошо потребляет, и количество их из года в год неуклонно увеличивается. По факту, ортодоксы не служат, не работают и живут на помощь от государства.

Последние выборы в Израиле подтвердили, что электорат, который больше доверяет телевизору, не способен избирать то, что на данный отрезок времени оптимально. Не способен оценивать результаты и требовать от избранных парламентариев выполнения взятых на себя обязательств, и главное — своевременно менять избранных.

Куда идет Израиль? Ведь полоса нестабильности, в которую ввергают его политики, может спровоцировать большие проблемы в обеспечении национальной безопасности государства Израиль. А несменяемость в верхнем эшелоне политических элит показывает, что “слуги народа” стали “царями народа”.

“Министры-многостаночники”, которые уже много лет “тусуются” на властном Олимпе, легко перемещаются с должности министра здравоохранения в кресло министра обороны, от министра образования — до министра абсорбции, при этом мало что понимая в этих сферах. Вместе с тем простые граждане страны, выполняя свой гражданский долг, идут на выборы и избирают тех, чьих программ они, в принципе, не знают, но кто им многое наобещал.

Но повторные выборы проходят не только из-за конфликта Нетаньяху с Либерманом. Причина в том, что партийные программы, с которыми они пошли на последние выборы, были размытыми. Никто ничего не понял: политические скандалы, палестинцы, призыв в армию и другие далекие от простых израильтян вопросы. А решение проблемы автомобильных пробок, ремонта дорог, сокращения рабочего дня, борьбы с коррупцией в высших эшелонах власти, неудовлетворительного состояния системы здравоохранения, бюрократии были заговорены или же просто обойдены вниманием.

Десятилетнее неизменное правление Нетаньяху показало, что он хорошо знает, как работает израильская политическая система, в которой “выжить” может не тот премьер, который хочет реальных реформ в стране, а опытный в “дворцовых интригах” политик.

Он — один из немногих премьер-министров за последние 20‒30 лет, которому удавалось “досидеть” свой срок. Нетаньяху изворачивается и петляет между интересами разных партий, раздавая им фиктивные портфели и выделяя деньги из бюджета. Сейчас ему удалось отсрочить завершение своей политической карьеры. Но даже если в сентябре он сможет сформировать новое правительство, все равно это уже будет начало его конца.

Эпоха Нетаньяху завершается, и он делает все возможное, чтобы избежать бунта на корабле “Ликуда”, где многие понимают, что он “хромая утка”. И кто явным образом, а кто тайно хочет от него избавиться. Все играют ва-банк, еще не зная, что готовят им результаты новых выборов.

Либерман мастерски разыграл свою карту, блефовал, усыпив бдительность Беньямина Нетаньяху, поклявшись в своей верности и в том, что он войдет в правительство, главой которого видит “только Биби”. Но в последнюю минуту подорвал “бомбу”, от которой вздрогнула вся страна, вселив уверенность, что есть жизни без Биби и после Биби.

Либерману с его пятью мандатами удалось сделать, казалось бы, невозможное: он вернул Израиль к повторным выборам, которые могут оказаться концом политической карьеры Нетаньяху. Нетаньяху был, Нетаньяху пока что есть, но скоро может навсегда остаться в прошлом, и намного раньше, чем сам этого хочет.

Сегодня пишется новая страница в истории Израиля. И, судя по всему, политическая система этой страны вошла в полосу затяжного кризиса. Ведь дополнительные выборы и отложенные до осени решения способны привести лишь к нестабильности и политическому взрыву.

https://zn.ua/international/izrail-kachnulo-politicheskoe-zemletryasenie-320121_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Європа дала Росії «індульгенцію на Україну». Що далі?

Віктор Каспрук

«ПАРЄська ніч» стала ганебною сторінкою в новітній історії об’єднаної Європи. Такого дивного, хоча й прогнозованого, голосування щодо повернення Росії, яка веде війну з Україною, ще не було ніколи. Російська Федерація повернулася в ПАРЄ тільки через нікчемності сучасної європейської політики і цілковиту безпринципність таких провідних європейських країн, як Німеччина і Франція.

Питання в тому, якими будуть наслідки такого голосування для України? Адже, по-суті», Європа дала Росії «індульгенцію на Україну».

Визнавши цим поверненням Росії в ПАРЄ, що Україна є зоною пріоритетних інтересів Москви, і що Путін може робити з українцями все, що захоче.

Європа наочно показала, що вона за рахунок України готова утихомирити Москву. Повторюється той же сценарій щодо України, як і сто років тому. Коли УНР, яка стікала кров’ю, допомоги від європейців так і не дочекалася.

Але європейці дуже помиляються. Впевнившись у своїй безкарності, Росія відчує свою силу, і ще більше знахабніє. В такому разі цілком закономірне питання – хто ж буде наступним?

Але можна побачити і певний позитив в останніх подіях в Страсбурзі. Цей «холодний душ» голосування має отверезити сучасні українські еліти, аби вони зрозуміли, що найкращим другом України – є сама Україна.

Що не існує братських країн, як і братських народів, а є власні стратегічні інтереси і зацікавлення з боку держав, котрі готові підтримати Україну та допомагати їй.

Одним з наслідків такого негативного вибору європейців стало те, що це голосування ознаменувало собою розкол Європи. Її фактичний поділ на Європу проамериканську і Європу проросійську.

Адже в реальності  в європейській політиці вибудовується проамериканський альянс з тих союзників України, на яких Сполучені Штати можуть покластися.
Це ті держави, що підтримали позицію України на голосуванні в ПАРЄ. Велика Британія, Польща, Грузія, Литва, Латвія, Естонія і Швеція.

Вони дійсно підтримують демократичні цінності і готові їх відстоювати.
Таким чином тандем європейських лідерів – Німеччина і Франція – продемонстрував, що в подальшому вони готові проводити свою «незалежну» політику в усьому.

Що в дійсності означає, що Меркель ні за що не збирається відмовлятися від путінського проекту «Північний потік-2».

Приклад свого колеги Шредера виявився заразним для Ангели Меркель. І виникає підозра, чи не тому вона так завзято усі роки свого правління відштовхувала Україну від можливого членства в НАТО і Європейському союзі, що їй давно вже підготовлене тепленьке місце в «Газпромі»?

Для США зараз важливо всебічно проаналізувати, якими негативними наслідками цей європейський демарш здатен відбитися на євроатлантичній єдності, котра була сформована після закінчення Другої світової війни.

Оскільки позиція Німеччини в багатьох питаннях є мало схожою на позицію країни, яка є союзником Америки.

Тут мова може йти і про те, що на сьогодні «Троянським конем» НАТО є не тільки Туреччина, яка по факту стає стратегічним партнером Кремля. А це відразу ж починає ставити під сумнів продовження її членства в НАТО.

Після такого тісного зближення Берліна з Москвою, викликає сумнів, що в разі неспровокованого нападу Росії на країни Балтії чи Польщу, Німеччина буде готова виконувати свій союзницький обов’язок члена Північноатлантичного оборонного союзу.

То чи не варто Вашингтону після страсбурзького голосування, діяти на випередження і упередити всі можливі ризики, котрі несе явна промосковська позиція його деяких союзників по НАТО?

Адже, як показує історичний досвід, жодні альянси і союзи не можуть бути вічними.

Москві шляхом підкупу, тиску і залякування вдалося внести видимий розкол у європейську єдність.

І якщо частина Європи не витримала іспиту на відданість демократичним цінностям, то чи не краще вже тепер подумати про формування нових альянсів, членами яких стануть справжні союзники Америки у Європі?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | 1 коментар

Пропозиція Кучми не стріляти у відповідь – підготовка до капітуляції України

Пропозиції Леоніда Кучми не відповідати на провокаційні обстріли терористів на Донбасі, а також скасувати економічну блокаду ОРДЛО, є реалізацією плану Кремля з капітуляції України. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

Експерт вважає останнє засідання Тристоронньої контактної групи (ТКГ) в Мінську спробою сторін «почати домовлятись домовлятися». Водночас аналітик розкритикував пропозицію глави української делегації на переговорах Леоніда Кучми не відповідати на провокативні обстріли терористів, що ведуться з цивільних об’єктів на тимчасово окупованих територіях.

Віктор Каспрук
політолог

«Леонід Кучма, який не служив в армії і не має відношення до воєнної справи, не розуміє, що якщо сили ООС перестануть стріляти у відповідь, то окупанти просто почнуть розстрілювати українських військових як у «тирі». Це початок недолугої політики капітуляції, якою чинна влада хоче прикритись перед своїм електоратом, аби продемонструвати, що вона щось починає робити для припинення війни. З агресором неможливо домовитись, якщо сам агресор не хоче домовлятися. Тому слід шукати кардинально інші підходи. Мені здається, що ті кілька тисяч воїнів, які брали участь в АТО, ніколи не допустять, аби Україна так легко могла здатися, коли для цього немає жодних об’єктивних причин»

Пропозицію Леоніда Кучми скасувати економічну блокаду ОРДЛО, політолог вважає прагненням нової влади реалізувати план Володимира Путіна ще п’ятирічної давності.

«Зняття блокади з ОРДЛО – це реалізація плану Кремля з капітуляції України. Всі останні п’ять років у переговорах ТКГ просувався план Путіна, тільки формулювався він іншими словами й термінами, подався начебто у вигляді нових пропозицій. Домовитися з Росією можливо лише на її умовах. Якщо Україна хоче капітулювати, а потім знову віддавати російським загарбникам область за областю, тоді пропозиція Кучми – це найкращий спосіб і саме для цього його призначили на нинішню посаду. Однак більшість українських патріотів цього не допустять. Єдине, що Україні доведеться заплатити набагато більшими жертвами, ніж це було на Євромайдані і це буде трагічний результат останніх президентських виборів. Нажаль українське суспільство виявилося не готовим до реального розуміння, що нам пропонує ця історія і що ми маємо зробити для того, аби вберегти незалежну державу. Домовлятися з Росією можна на рівних, а домовлятися з позиції меншості означатиме, що за кілька років, країна втратить ознаки державності»

— Віктор Каспрук,
політолог

Експерт також переконаний, що Мінський формат мирних переговорів по Донбасу був актуальним у 2014-2015 роках, коли вдалося зупинити просування російських військ на територію України. На сьогоднішній день, вважає аналітик, переговори слід переформатувати і розширити.

«За останній тиждень Росія активізувала бойові дії на Донбасі. Агресор вкотре намагається схилити нас до миру, вбиваючи українських військових. Переговори у Мінську слід закінчувати – Білорусь нашпигована агентами ФСБ РФ і українська сторона буде вимушено здавати національні інтереси. Пропозиція Італії приєднатися до мінських переговорів для того, аби їх «оживити», нічого не змінить. Потрібні інші переговорні майданчики – Варшава, або Вільнюс. Окрім Франції та Німеччини, до переговорів мають приєднатися США і Велика Британія, як країни-гаранти України за Будапештським меморандумом. Лише в такому форматі мирні переговори по Донбасу отримають новий імпульс. Якщо ж цього не станеться, Україна буде «ходити колами» і втрачати людей, а політична й економічна ситуація буде лише погіршуватися»

https://ua.news/ua/propozytsiya-kuchmy-ne-strilyaty-u-vidpovid-pidgotovka-do-kapitulyatsiyi-ukrayiny/?fbclid=IwAR12nOKHj0W7h3-Z2eGdCtUmtVxp2OO-aqDyuHCGfmycBNmFA6uo-gMjYzE

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Чи готова Туреччина вибрати між НАТО і Росією?

Віктор Каспрук

Президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що сподівається переконати США відмовитися від загрози виключити його країну з програми виробництва та експлуатації винищувачів F-35 як покарання за рішення Анкари купити російську систему ПРО.

Зустріч Ердогана з президентом США Дональдом Трампом запланована на 28 червня в Японії – на полях саміту «Групи двадцяти», але турецький лідер наполягає, що вже не може відмовитися від угоди з Росією. «Я не кажу, що Туреччина купуватиме систему С-400, я кажу, що Туреччина її (вже) купила. Ми уклали угоду. Система буде доставлена в нашу країну наступного місяця».

Ердоган явно грається з вогнем. Адже тут йдеться значно більше, ніж про втрату Анкарою можливості купити 100 літаків F-35 для турецьких збройних сил.
Сполучені Штати і їхні союзники небезпідставно вважають російську ракетну систему С-400 несумісною з системами НАТО і загрозою для винищувачів F-35.
Але чи готовий Ердоган вибирати між НАТО і Росією? Адже, рано чи пізно, різке зближення Анкари з Москвою у військовій сфері поставить під питання саме перебування Туреччини в Північноатлантичному альянсі.

Адже коли Ердоган хоче модернізувати свої збройні сили, оснастивши їх передовими військовими системами, то чому він звертається за цим до Москви, яка сьогодні є противником НАТО і Заходу?

Заповняючи вакуум недовіри, який утворився на Заході після різкої ісламізації Туреччини і згортання демократичних цінностей зближенням з Росією, Анкара тільки розширює прірву недовіри до неї з боку Вашингтона.

А відмова Америки надати Туреччині удосконалені ракети земля-повітря Patriot – стала лише результатом серйозної кризи в стосунках між цими двома країнами.

Сучасна Туреччина постала в результаті колишньої плідної співпраці з США і Заходом, і в Анкарі чомусь нині воліють забувати про те, що свого часу лише членство в НАТО спасло цю країну від російського вторгнення на її території.

Спокусившись на ракетну систему С-400, російські енергоресурси та можливість співпраці з Москвою в ядерній енергетиці, Туреччина може, в свою чергу, запропонувати Російській Федерації фармацевтичну продукцію, сільськогосподарські товари і нове обладнання для експлуатації нафтових та газових родовищ.

Проте чи перевершать на вагах прагматичної доцільності російський газ, зброя і торгівля стратегічні багатовимірні партнерські стосунки з США і Євросоюзом, які Анкара може легко перекреслити своїм непродуманим рішенням?

Подаючи сигнал Заходу, що, в разі чого, у неї є інші альтернативи, і вона здатна відірватися від західної сфери впливу, Туреччина цим свідомо провокує західний світ на кардинальний перегляд взаємин з нею.

Оскільки по факту Анкара стає стратегічним партнером Кремля, це відразу ж починає ставити під сумнів продовження її членства в НАТО.

Ну не може союзник Росії бути в альянсі, метою якого є стримування агресії з боку новітньої Російської імперії.

Ердоган прагне одночасно всидіти на двох стільцях, думаючи, що зближення з Москвою примусить Вашингтон і Брюссель більше рахуватися з інтересами Анкари.

Та відокремлюючи себе від Заходу турецьке керівництво попадає в залежність від Росії. Кремль запропонував Туреччині моркву, в той час, як здається Ердогану, Захід використовує тільки палицю.

Однак дволика зовнішня політика Ердогана показує, що він занадто переоцінює можливості свого маневрування між Росією і західним світом.

Його спроба «утерти носа» президенту США Дональду Трампу ракетним контрактом з росіянами є більш, ніж серйозною помилкою. Бо неможливо одночасно бігти з зайцем і полювати з гончими.

Хоча в Анкарі знають, що якщо Туреччина розмітить російські установки С-400, то в Конгресі США є двопартійна згода щодо санкцій проти Туреччини, таких, як обмеження турецького експорту до США або обмеження діяльності турецьких компаній у фінансовій системі США.

Ердоган сам наривається на неприємності, а Росія звичайно при цьому потирає ручки. Але надалі нічим допомогти йому не зможе.

Країна, яка входить до НАТО, купує озброєння у противника Північноатлантичного альянсу, завтра може почати продавати йому секрети натовської зброї. Такий союзник нікому не потрібен.

Росія вважає своїм завданням ліквідацію НАТО. Але все йде до того, що вперше в історії цього оборонного союзу може постати питання про несумісність перебування в НАТО держави, яка перестає відповідати вимогам колективної безпеки.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Нетаніягу може залишитися в минулому історії Ізраїлю

Віктор Каспрук

Ізраїль сколихнув «політичний землетрус», негативні наслідки якого можуть відчуватися ще дуже довгий час. Вперше в історії, с часу відновлення Ізраїльською державою своєї незалежності, після виборів до Кнесету не вдалося сформувати уряд.

Громадяни Ізраїлю проголосували 9 квітня на виборах до Кнесету. А через п’ять місяців після цього, 17 вересня, ізраїльтяни знову підуть обирати собі слуг народу.

Ще ніколи до цього вибори до Кнесету не проводилися двічі протягом одного року, після того як Кнесет XXI скликання був розпущений ще до створення уряду.

29 травня опівночі закінчився граничний термін, коли Беньямін Нетаньягу міг сформувати свій уряд. На квітневих виборах його «Лікуд» виборов 35 з 120 місць у Кнесеті – так само, як і опозиційний політичний альянс «Кахоль Лаван» (створений у 2019 р. для участі у виборах до Кнесету партіями «Хосен ле-Ісраель», «Еш Атід» і «Телем»). Але через те, що Нетаньягу мав більше потенціалу для створення коаліційної більшості, президент Ізраїлю Реувен Рівлін дав йому завдання сформувати уряд.

Та Беньямін Нетаньягу так і зміг сформувати коаліційну більшість. І коли наступним кроком могло стати доручення президента формування уряду Бені Ганцу – лідеру альянсу «Кахоль Лаван», «Лікуду» вдалося нанести попереджувальний удар. Протягом ночі з середи на четвер він подав на голосування резолюцію про розпуск Кнесету, котру підтримали 74 парламентаря, при тому, що проти проголосували 45.

Авігдор Ліберман, який очолює партію «Наш дім Ізраїль» (НДІ), яку підтримують російськомовні іммігранти з територій колишнього Радянського Союзу, що мають світські погляди, вимагав прийняття закону про скасування звільнення учнів релігійних шкіл від військової служби. Нетаньяху не бажав на це погоджуватись, тому що тоді він втратив би підтримку релігійних партій (16 місць). У свою чергу, без НДІ (5 місць), він міг би мати половину голосів у Кнесеті. Але це було тільки теоретично, адже така хитка коаліція стала б дуже вразливою, що унеможливило прийняття серйозних рішень в критичні для держави моменти.

Прем’єр-міністр виступив у четвер, 30 травня, зі спеціальною заявою, в якій він обрушився з різкою критикою на голову НДІ Авігдора Лібермана. Біньямін Нетаніягу наголосив: «2 мільйони людей вибрали мене, щоб я керував країною. Дійсно, голосували і за інші партії, але вони (партії) обіцяли рекомендувати мене на посаду глави уряду і завдяки цьому отримали свої мандати.

Ліберман порушив обіцянку, яку дав своїм виборцям. Через нього не було створено правий і стійкий уряд. На переговорах він отримав все, що хотів: пенсії, хостели, посади і закон про призов, але все одно відмовився входити в уряд. Це вже вдруге за останній час, коли Ліберман скидає правий уряд. Він серійний руйнівник правих урядів».

«Лікуд» і «Наш дім Ізраїль» успішні на виборах, оскільки чітко дотримуються правила – говорити і пропонувати таке, що здатне сподобатися виборцям. Нетаньягу і Ліберман навчилися добре розбиратися в психології своїх виборців, які голосують не очима, а вухами, і діють для себе правильно, обслуговуючи більшість.

І в цьому нічого нового немає. За тотальної політичної довірливості електорату, Авігдор Ліберман добре вловлює кон’юнктуру на потребу натовпу. Російськомовна община часто відчуває себе ущемленою і не завжди погоджується з тими нормами, котрі були затвердженні задовго до її прибуття. Звідси і намагання через вибори вводити свої правила, які часто не стикуються з прийнятими загально ізраїльськими.

Ліберман на останніх виборах міг піти у політичне небуття. І пішов би, якби Нетаніягу, навіть після неодноразових зрад, не продовжував вважати його природним союзником, і не гальванізував «політичний труп» забороною нападок на нього. Але «друг» з породи «політичних скорпіонів» цілком передбачувано віддав борг.

Останні політичні події, як вважають ізраїльські експерти, показують, що необхідно змінювати систему виборів. Потрібні вибори по округах з особистою відповідальністю перед виборцями. Зараз ніхто ні за що не відповідає. Всім немає діла до виборців, оскільки депутати залежать не від них, а від свого партійного боса.

Тому напрошується питання, чи не пора змінити англійську систему правління (без королеви і королівської сім’ї – вона неефективна і непрактична), на американську систему правління. В сучасному Ізраїлі вона була б куди більш логічна. Адже що сталося в ізраїльській політиці, має прецедентний характер. Не можна виключати, те що «провернув» Нетаньягу, в майбутньому може спробувати повторити й інший впливовий політик. То що ж тоді, кожні півроку ізраїльтянам ходити на нові вибори?

Крім того, в часи політичної невизначеності, запущеної в очікуванні нових виборів, виникає вимушений застій не тільки в роботі уряду, а й міністерстві оборони Ізраїлю. А це, в свою чергу, призведе до затримки нарощення могутності Армії оборони Ізраїлю.

Втім, політичний землетрус, що обрушився на всю країну, ще не закінчився. Це були тільки найперші підземні поштовхи, і нові коливання та зрушення не змусять себе чекати в найближчий час, і можуть привести як до руйнувань, так і до перетворень.

Не можна виключати того, що після вересневих виборів може зійти з політичної арени російська партія – НДІ. За цю партію традиційно голосували російськомовні громадяни Ізраїлю передпенсійного і пенсійного віку, які не освоїли іврит, і тому недостатньо інтегровані в життя країни свого проживання. Тому вони дивляться російськомовний 9 телеканал і слухають радіостанцію Кан РЕКА, передачі якої призначені як для всього світу, так і для репатріантів в Ізраїлі.

Електорат Лібермана безграмотно говорить по-російськи, бо почав забувати цю мову, а івритом так і не зміг оволодіти в тому обсязі, який необхідний для успішного життя в цій країні. Ця електоральна група пенсіонерів так досі і не зрозуміла, що Ізраїль – це єврейська держава, а не Росія. І коли їм трохи урізали можливість отримувати допомогу з державної годівниці, то вони готові проголосувати не тільки за НДІ, а навіть за арабські партії аби проти «Лікуду».

Але останні вибори до Кнесету висвітлюють важливу проблему, – питання конституції Ізраїлю. Адже Ізраїль і досі не має своєї конституції. Бо чого варта державна система, в якій всього одна людина може створити стільки проблем для своєї країни.

Можливо, політична незговірливість Лібермана підштовхне політичний істеблішмент визначитися з часом підготовки написання тексту і прийняття конституції Ізраїлю. Конституції непорушної, статті якої будуть обов’язковими для виконання всіма урядами.

Ізраїль йде на вибори тому, що «професійно недоговірний» Ліберман свідомо двічі розвалив правий уряд на користь політичних сил лівого реваншу, які останнім часом надзвичайно активізувалися.

Проте нинішня ситуація в Ізраїлі вказує ще на одне невирішене питання. А саме на необхідність відокремлення релігії від держави. Апріорі країна не може називатися демократичною, якщо в ній править бал релігійний тиск і нетерпимість. І Ліберман є тут чи не єдиною людиною в ізраїльській політиці, яка не поступилася шантажу релігійних ортодоксів.

Мільярди шекелів платників податків, котрі б мали бути направлені на культуру, науку, освіту, соціальну сферу чи охорону здоров’я, в Ізраїлі йдуть на утримання непрацюючих, але добре споживаючих, кількість яких щороку неухильно збільшується. За фактом ортодокси не служать, не працюють і живуть на допомогу від держави.

Останні вибори в Ізраїлі показали, що електорат, який більше довіряє телевізору, не здатен вибирати те, що на даний відрізок часу оптимально. Не здатний оцінювати результати, й вимагати від обраних парламентарів виконання взятих на себе зобов’язань, і, головне, вчасно міняти обраних.

Куди іде Ізраїль? Адже полоса нестабільності, в котру ввергають його політики, може спровокувати великі проблеми в забезпеченні національної безпеки держави Ізраїль. А незмінність у верхньому ешелоні політичних еліт показує, що «слуги народу» стали «царями народу».

«Міністри-багатоверстатники», котрі вже чимало років «тусуються» на владному Олімпі, з легкістю переходять з посади міністра охорони здоров’я, до міністра оборони, від міністра освіти, до міністра абсорбції, при цьому нічого не розуміючи в цих посадах. Водночас, прості громадяни країни, виконуючи свій громадянський обов’язок, йдуть на вибори і вибирають тих, з програмами яких вони в принципі не знайомі, але які їм багато «наобіцяли».

Але повторні вибори відбуваються не тільки через конфлікт Нетаньягу з Ліберманом. Причина в тому, що програми партій, з якими вони пішли на останні вибори, були розмитими. Ніхто нічого не зрозумів: політичні скандали, палестинці, призов до армії та інші віддалені від простих ізраїльтян питання.

А вирішення проблеми автомобільних пробок, ремонту доріг, скорочення робочого дня, боротьба з корупцією у вищих ешелонах влади, незадовільний стан системи охорони здоров’я, бюрократія, були заговорені, або ж просто обійдені увагою.

Наслідком розпуску Кнесету став уряд перехідного періоду з обмеженими повноваженнями. Така ситуація триватиме доти, поки не пройдуть вибори і не буде сформовано коаліцію.

Десятилітнє незмінне правління Нетаньягу показало, що він чудово знає, як працює ізраїльська політична система, в якій «вижити» може не той прем’єр, що хоче реальних реформ в країні, а досвідчений в «палацових інтригах» політик.
Він один із небагатьох прем’єр-міністрів за останні 20-30 років, котрому вдавалося «досидіти» свій термін. Нетаньягу вивертається і петляє між інтересами різних партій, роздаючи їм фіктивні портфелі і виділяючи гроші з бюджету. Нині йому вдалося відтермінувати завершення своєї політичної кар’єри. Але якщо навіть у вересні він зможе сформувати новий уряд, то всерівно це вже буде його політична «лебедина пісня».

Епоха Нетаніягу добігає кінця і він робить все можливе, щоб уникнути бунту на кораблі «Лікуду», де багато хто розуміє, що він «кульгава качка». І хто явно, а хто таємно хоче від нього позбавитися. Всі грають ва-банк, ще не знаючи, що готують їм результати нових виборів.

Ліберман майстерно розіграв свою карту, блефував, приспавши пильність Беньяміна Нетаніягу, поклявшись у своїй вірності і в тому, що він увійде в уряд, головою якого бачить «тільки Бібі». Але в останню хвилину підірвав «бомбу», від якої здригнулася вся країна, вселивши впевненість, що є життя без Бібі і після Бібі.

Ліберману з його п’ятьма мандатами вдалося зробити здавалося б неможливе: він повернув Ізраїль до повторних виборів, які можуть виявитися кінцем політичної кар’єри Нетаніягу. Нетаніягу був, Нетаніягу поки ще є, але скоро може назавжди залишитися в минулому історії держави і набагато раніше, ніж сам цього хоче.

Сьогодні пишеться нова сторінка в історії Ізраїлю. І судячи з усього політична система Ізраїлю увійшла в полосу затяжної кризи. Що чекає на країну? Адже додаткові вибори, та відкладені до осені рішення здатні лише призвести до нестабільності і політичного вибуху в Ізраїлі.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Без свободи дій, доступу до незаангажованої інформації і деолігархизації Україну не змінити

Віктор Каспрук

Новий президент України Володимир Зеленський поки що так і не визначився з тим, чи потрібна Україні деолігархизація. «Я по черзі зустрічаюся з усіма представниками великого бізнесу, можемо так назвати, і з усіма олігархами. Зустрічався з Пінчуком, зустрічався… та їх не так багато, хтось іще приїжджав до нас, уже не пам’ятаю», – сказав Зеленський 5 червня у Брюсселі в інтерв’ю кореспондентові Радіо Свобода Григорію Жигалову в прямому ефірі програми «Сніданок» (телеканал «1+1»).

Але свого часу Віктор Ющенко та Петро Порошенко намагатися реформувати Україну, так і не наважившись провести деолігархизацію. А проведення декомунізації без одночасного проведення деолігархизація ніколи не дасть бажаного ефекту. Бо це необхідно робити одночасно.

Напад Росії на Україну нібито відсунув на задній план ще одне важливе завдання, за реалізацію якого боролися українці під час Революції Гідності – демонтаж олігархічного режиму. Адже все, що відбувається в Україні в останні роки – це було не що інше, як титанічні зусилля прищепити демократію до дерева української владної олігархії, у сподіванні, а може вона все-таки хоч якось приживеться. Що з цього всього виходить – ми бачимо на власні очі.

Основна проблема у тому, що діє фактично без змін, закладена ще на початку 90-их років Леонідом Кучмою потворна і цинічна система, яка виключно заточена на пограбування України. Реформувати її не вдалося ні Віктору Ющенку, ні Петру Порошенку і не вдасться ніколи нікому.

А без демонтажу цієї олігархічної системи жодні реформи в Україні не зможуть бути реалізовані. І тут мова має йти не про експропріацію майна і фінансових накопичень олігархів, а на перетворення їх на просто багатих підприємців, які під тиском обставин, змушені будуть перейматися проблемами Української держави.

Як показує увесь двадцятисемирічний досвід відновленої державності України, щоразу вище керівництво часто діє так, ніби попереду у нього ще цілі десятиліття для політичних і економічних експериментів над підвладним народом.
За умов тотальної нестабільності та абсолютної невизначеності розхитується одночасно і віра пересічних українців у те, що в нашій державі взагалі щось можливо змінити на краще.

Основною помилкою колишнього президента Петра Порошенка було те, що він так і не наважився дати українцям свободу дій, а реальні можливості для економічної самодіяльності населення так і залишилися на рівні намірів та благих побажань.
Але як можна викорінити корупцію в штучно сформованому суспільстві бідних людей? Олігархам потрібна відсутність вільного ринку в Україні і наявність низькооплачуваних економічних «рабів», яких дуже просто під час виборів буде обманути за допомогою дешевого популізму.

Та чи усвідомлює президент Зеленський, які «Авгієві олігархічні конюшні» йому потрібно буде очистити? Адже олігархічна система настільки пронизала метастазами корупції і вседозволеності для «обраних», що навіть якби він був політичним Гераклом, то чи б вистачило йому на це сил.

Нинішній стан українського політикуму вимагає і деолігархизації політичного простору. Оскільки неможливо сформувати в Україні стійке громадянське суспільство, якщо не тільки економічні, а й інформаційні основні важелі впливу на це суспільство знаходяться в руках олігархів.

Ситуація в інформаційному полі України так і залишилася незмінною. І пересічний користувач інформаційного продукту бачить спотворену картину українського буття, не завжди об’єктивну й збалансовану. Ситуація у країні, в якій не змінився олігархічний режим, не дозволяє говорити про зменшення впливу олігархів на ЗМІ

Таким чином можна зробити висновок: без свободи дій, доступу до незаангажованої інформації і деолігархизації Україну не змінити. Але чи розуміє це сьогодні президент Володимир Зеленський?

Адже одна справа голосно заявляти про необхідність реформування Української держави, а інша дійсно почати реформи, позитивні наслідки яких громадяни України могли б відчути на собі.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Розпочавши конфронтацію із Заходом, Путін підписав своєму режиму смертельний вирок

00000 ПУУуууууууу

Радіо Свобода  05  Травень  2019

Віктор Каспрук

Поблажливе ставлення частини європейського політичного істеблішменту до розповзання путінської агресії по всьому світу, і небажання «злазити» з російської «газонафтової голки», вказує на те, що підготовка Москви до демонтажу західної цивілізації відбувається за планами Путіна.

Адже він готується до війни із Заходом, фактично отримуючи від Європи фінансування цього «проекту» у вигляді наростання продажів за російські енергоресурси.

Виглядає на те, що витягувати Російську Федерацію з економічної прірви після розпаду Радянського Союзу, було великою помилкою.

Адже хіба тепер росіяни згадують з вдячністю про «стегенця Буша», програму «ленд-лізу» чи місію Нансена? Бо якщо і згадують, то як зайвий привід для ненависті.

Допомога Заходу Росії тільки продовжила в часі агонію Московської імперії, що за Путіна перетворилася на території, якими керують місцеві банди під виглядом політиків, котрі платять «данину» Кремлю, отриману з природної ренти і переексплуатації населення.

Російський інтервенціонізм не передбачає геополітичного заспокоєння

Сьогодні Росія переживає неоімперську фазу свого історичного розвитку. Ця кризова фаза, не дивлячись на всі намагання та зусилля Путіна повернути Росії статус наддержави, все більше вганяє РФ у стан політичного і економічного самознищення.

Російське суспільство так і не спромоглося усвідомити глибину кризи, що насувається повільно, але невідворотно. Але найбільша небезпека полягає в тому, що гниючий заживо організм імперії отруює все навколо себе.

І хоча Путін продовжує ігнорувати низьку суспільну довіру до діючого режиму, породжену його реваншистською політичною діяльністю і економічною кризою в Росії, держава, яка силою поневолила 190 різних народів і націй, втрачає попередній запас міцності.

Який в минулі часи досягався завдяки тоталітарним методам управління і жорстоким викоріненням будь-якого інакомислення.

Поширення можливостей інтернету не дає шансів повністю закрити інформаційне вікно для пересічних росіян. Проте, якщо Путін таки наважиться відключити Росію від світової павутини, то це стане підтвердженням того, що Кремль готовий піти до кінця по шляху самознищення.

Але російський інтервенціонізм не передбачає геополітичного заспокоєння навіть за критичного для Москви стану.

Навпаки, чим гіршою ставатиме економічна ситуація у Російській Федерації, тим більш агресивно і войовничо вестиме себе Кремль на міжнародній арені.

Росія настирливо провокує зіткнення цивілізацій. І вона просто заплуталася, намагаючись поширити свою тоталітарну ідеологію по всьому світу.

Адже маючи союзників серед таких країн-ізгоїв, як Північна Корея, Венесуела, Куба та Іран, Путін не здатен довести державам, котрі ще остаточно не визначилися з ким вони, що в ХХІ столітті «керована демократія» по-російськи є кращим вибором для них.

Москва готова відмовитися від дотримання концепції ядерного стримування

Проте імперська одержимість Путіна не передбачає відступу. Путінізм став національною трагедією російського народу, але «Путінський Титанік» поки що тримається на плаву завдяки підтримці його приречених пасажирів.

Готуючись до можливого Армагеддону, Путін очолює країну, в якої, крім військ, нафти і газу та ядерної зброї, за потьомкінським фасадом нічого немає.

Вдавшись до повторення тактики СРСР, і знайшовши собі головних ворогів – Захід і Україну, – путіністам вдалося на деякий час відволікти гнів народу від кричущих внутрішніх проблем та провальної соціально-економічної політики уряду.

Але блефуючи і роблячи вигляд, що вона готова зіграти в «ядерну рулетку» з Америкою, Москва готова відмовитися від дотримання концепції ядерного стримування, котра домінувала у міжнародній політиці останні 70 років.

Повертаючи у світову геополітику колишній страх ядерної війни, Кремль чомусь прагне забути про її гарантований наслідок – взаємознищення сторін, котрі візьмуть участь у такому глобальному конфлікті.

Та в Російської Федерації й близько немає економічного потенціалу, котрий мав Радянський Союз, і вона не може дозволити собі фінансувати повномасштабну війну або залучати великі ресурси на гонку озброєнь.

Але нахабство і наївність кремлівців просто дивують. Якби російська розвідка доповідала Путіну не те, що він хоче почути, а що є в дійсності, то він мав би знати, яким потужним нині є фінансування в США секретних військових проектів. І що ці проекти мінімум на 15-20 років попереду російських.

За науковоємкістю військових розробок, Америка традиційно є далеко попереду інших країн світу, а можливість швидкого впровадження нових технологій і розробок у воєнній галузі не дає й тут Росії жодних шансів.

Московська імперія має бути демонтована якнайшвидше

Очевидно, що путінський проект – «Велика Росія» – потрібно закривати. І з цим не потрібно довго затягувати.

Необхідно диверсифікувати надходження енергоносіїв до Європи і перестати взагалі закуповувати в Російської Федерації газ та нафту.

Зрозумівши, що попри усі намагання домовитися з Росією не вдасться, Захід мав би вжити конкретних кроків для блокування російської агресії.

І першим із них мала б стати повна відмова від продовження будівництва «Північного потоку-2».

Адже цей проект є енергетичним «Троянським конем» Росії, впустивши якого до Євросоюзу Європа ризикує не менше, ніж захисники Трої у часи Троянської війни.

І Захід може програти гібридну війну Росії, якщо Москва отримає монополію на поставку енергоносіїв до ЄС.

Другим кроком може стати встановлення жорсткого контролю над фінансовими транзакціями Росії в європейських і американських банках.

Оскільки Кремль фінансує терористичну та підривну діяльність в Європі і по всьому світу, використовуючи ліберальні правила перекидання незаконних коштів, котрі мали б бути переглянуті у терміновому порядку.

Третє, що варто зробити, це різко обмежити для громадян Росії, доки триватиме гібридна війна, можливість отримання віз до держав Європейського союзу, США, Великої Британії, Канади, Австралії та їхніх союзників.

Адже приймати в своєму домі ворогів є повним нонсенсом. Не може населення країни, яке підтримує правління Путіна і ненавидить все західне, безперешкодно перебувати на території держав, яких вважає ворожими.

Розпочавши непрораховану конфронтацію із Заходом нібито для того, щоб західний світ почав рахуватися з Росією, Путін підписав своєму режиму смертельний вирок.

Адже поваги неможливо досягти шляхом провокування насильства. І йому нічого не вдасться «виторгувати».

На жаль, на Заході на насильство Путіна стосовно сусідніх держав прийнято відповідати з величезним запізненням.

І коли у Німеччині чи Франції усвідомлять, що в Україні сьогодні відбувається те, що завтра чекатиме і на них, якщо цьому суворо і оперативно не протидіяти, то може виявитися, що вже занадто пізно.

Тому для Заходу нині вибір один: або він спільними зусиллями демонтує Московську імперію, або Путін, якщо все так і продовжуватиметься далі, демонтує західну цивілізацію.

https://www.radiosvoboda.org/a/29921175.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Начав конфронтацию с Западом, Путин подписал своему режиму смертельный приговор

Радио Свобода  05 Май  2019

Виктор Каспрук

Снисходительное отношение части европейского политического истеблишмента к расползанию путинской агрессии по всему миру, и нежелание «слезать» с российской «газонефтяной иглы», указывает на то, что подготовка Москвы к демонтажу западной цивилизации происходит за планами Путина.

Ведь он готовится к войне с Западом, фактически получая от Европы финансирование этого «проекта» в виде нарастания продаж за российские энергоресурсы.

Похоже, что вытаскивать Российскую Федерацию из экономической пропасти после распада Советского Союза, было большой ошибкой.

Разве теперь россияне вспоминают с благодарностью о «ножках Буша», программе «ленд-лиз» или миссии Нансена? Потому что если и вспоминают, то как лишний повод для ненависти.

Помощь Запада России только продолжила во времени агонию Московской империи, что за Путина превратилась на территории, которыми управляют местные банды под видом политиков, платящие «дань» Кремлю, полученную из природной ренты и переэксплуатации населения.

Российский интервенционизм не предусматривает геополитического успокоения

Сегодня Россия переживает неоимперскую фазу своего исторического развития. Эта кризисная фаза, несмотря на все старания и усилия Путина вернуть России статус сверхдержавы, все больше вгоняет РФ в состояние политического и экономического самоуничтожения.

Российское общество так и не смогло осознать глубину кризиса, надвигающегося медленно, но неотвратимо. Но самая большая опасность заключается в том, что гниющий заживо организм империи отравляет все вокруг себя.

И хотя Путин продолжает игнорировать низкое общественное доверие к действующему режиму, порожденное его реваншистской политической деятельностью и экономическим кризисом в России, государство, которое силой поработило 190 различных народов и наций, теряет предыдущий запас прочности.

Который, в прошлые времена достигался благодаря тоталитарным методам управления и жестоким искоренением любого инакомыслия.

Расширение возможностей интернета не дает шансов полностью закрыть информационное окно для рядовых россиян. Однако, если Путин таки решится отключить Россию от мировой паутины, то это станет подтверждением того, что Кремль готов пойти до конца по пути самоуничтожения.
Но русский интервенционизм не предусматривает геополитического успокоения даже за критического для Москвы состояния.

Наоборот, чем боле будет ухудшатся экономическая ситуация в Российской Федерации, тем более агрессивно и воинственно будет вести себя Кремль на международной арене.

Россия настойчиво провоцирует столкновение цивилизаций. И она просто запуталась, пытаясь распространить свою тоталитарную идеологию по всему миру.

Ведь имея союзников среди таких стран-изгоев, как Северная Корея, Венесуэла, Куба и Иран, Путин не способен доказать государствам, которые еще окончательно не определились с кем они, что в XXI веке «управляемая демократия» по-русски является лучшим выбором для них.

Москва готова отказаться от соблюдения концепции ядерного сдерживания

Однако имперская одержимость Путина не предусматривает отступления. Путинизм стал национальной трагедией русского народа, но «Путинский Титаник» пока держится на плаву благодаря поддержке части его обреченных пассажиров.

Готовясь к возможному Армагеддону, Путин возглавляет страну, в которой, кроме войск, нефти, газа и ядерного оружия, за потемкинским фасадом ничего нет.

Прибегнув к повторению тактики СССР, и найдя себе главных врагов – Запад и Украину, – путинистам удалось на некоторое время отвлечь гнев народа от вопиющих внутренних проблем и провальной социально-экономической политики правительства.

Но блефуя и делая вид, что она готова сыграть в «ядерную рулетку» с Америкой, Москва готова отказаться от соблюдения концепции ядерного сдерживания, которая доминировала в международной политике последние 70 лет.

Возвращая в мировую геополитику бывший страх ядерной войны, Кремль почему-то стремится забыть о ее гарантированном результате – взаимоистреблении сторон, которые примут участие в таком глобальном конфликте.

В Российской Федерации и близко нет экономического потенциала, который имел Советский Союз, и она не может позволить себе финансировать полномасштабную войну или привлекать большие ресурсы на гонку вооружений.

Но наглость и наивность кремлевких просто удивляет. Если бы российская разведка докладывала Путину не то, что он хочет услышать, а что есть в действительности, то он должен был бы знать, каким мощным нынче есть финансирование в США секретных военных проектов. И что эти проекты минимум на 15-20 лет впереди российских.

По научноемкости военных разработок, Америка традиционно далеко впереди других стран мира, а возможность быстрого внедрения новых технологий и разработок в военной области не дает и здесь России никаких шансов.

Московская империя должна быть демонтирована как можно быстрее

Очевидно, что путинский проект – «Великая Россия» – нужно закрывать. И с этим не нужно долго затягивать.

Необходимо диверсифицировать поступления энергоносителей в Европу и перестать вообще закупать в Российской Федерации газ и нефть.

Поняв, что, несмотря на все попытки договориться с Россией не удастся, Запад должен принять конкретные шаги для блокирования российской агрессии.

И первым из них должен стать полный отказ от продолжения строительства «Северного потока-2».

Ведь этот проект является энергетическим «Троянским конем» России, пустив которого в Евросоюз Европа рискует не меньше, чем защитники Трои во времена Троянской войны.

И Запад может проиграть гибридную войну России, если Москва получит монополию на поставку энергоносителей в ЕС.

Вторым шагом может стать установление жесткого контроля над финансовыми транзакциями России в европейских и американских банках.

Поскольку Кремль финансирует террористическую и подрывную деятельность в Европе и по всему миру, используя либеральные правила перекидывания незаконных средств, которые должны быть пересмотрены в срочном порядке.

Третье, что стоит сделать, это резко ограничить для граждан России, пока будет продолжаться гибридная война, возможность получения виз в страны Европейского союза, США, Великобританию, Канаду, Австралию и их союзников.

Ведь принимать в своем доме врагов является полным нонсенсом. Не может население страны, которое поддерживает правление Путина и ненавидит все западное, беспрепятственно находиться на территории государств, которых считает враждебными.

Начав непросчитанную конфронтацию с Западом якобы для того, чтобы западный мир начал считаться с Россией, Путин подписал своему режиму смертельный приговор.

Ведь уважения невозможно достичь путем провоцирования насилия. И ему ничего не удастся «выторговать».

К сожалению, на Западе на насилие Путина в отношении соседних государств принято отвечать с огромным опозданием.

И когда в Германии или Франции осознают, что в Украине сегодня происходит то, что завтра будет ждать и их, если этому жестко и оперативно не противодействовать, то может оказаться, что уже слишком поздно.

Поэтому для Запада сейчас выбор один: или он совместными усилиями демонтирует Московскую империю, или Путин, если все так и будет продолжаться и дальше, демонтирует западную цивилизацию.

https://www.radiosvoboda.org/a/29921175.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Путін надсилає військових «посланців російської демократії» до Конго

images

Віктор Каспрук

Росія не може жити без війн і конфліктів. Так Російська Федерація, як заявив прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков, направляє військових фахівців до Республіки Конго для обслуговування там техніки і обладнання. При цьому росіяни секретять кількість цих «посланців російської демократії», як і те чи вони є представниками регулярної армії, чи приватних військових компаній, які працюють на уряд.

Конго межує з Центральноафриканською Республікою (ЦАР), де раніше Москва офіційно підтвердила присутність російських військовослужбовців.
Варто зазначити, що в останні роки Росія пробує різко збільшити свій вплив в Африці, уклавши угоди про військове співробітництво приблизно з 20 африканськими країнами.

Кремль намагається «влізти» скрізь, і тільки в 2019 році Москва надіслала понад 200 інструкторів до Центральноафриканської Республіки, щоб підтримати боротьбу уряду проти груп повстанців.

Дестабілізація Москвою світового порядку націлена на те, щоб в світі визнали Росію наддержавою. Вона, підтримуючи диктаторські режими по всьому світу і нападаючи на потенційно слабших своїх сусідів, намагається довести лідерам міжнародного політичного бомонду, що з нею потрібно рахуватися, а до її думки варто прислухатися.

Але при цьому в Кремлі прораховують, коли їм варто діяти так, ніби дійсно Росія є наддержавою, а коли тихенько «відповзати» в бік, як це трапилося після розгрому американцями приватної військової кампанії Вагнера.

В намаганні видати Росію за центр світової гегемонії, Путін, чомусь забуває, що для цього тільки наявності ядерної зброї і величезних територій явно не достатньо.

Але якби навіть російська економіка не була в такому гранично критичному стані, й цього було б замало.

Наддержава – це сила, котра здатна диктувати всьому іншому світові свої правила гри.

А за «правилами», які хоче запровадити для України, Грузії, Молдови та інших країн колишнього радянського простору, грати ніхто не бажає і не збирається.
Тому максимум на що може розраховувати Путін, це залишити за собою статус регіональної держави. І то, коли Росія перестане залякувати світ застосуванням своєї ядерної зброї, і перестане намагатися, шляхом військової інтервенції на території сусідів, примусити їх відмовитися від проведення самостійної міжнародної політики.

Російська Федерація, граючись у СРСР, надає велику військову допомогу країнам третього світу, в той час, як в самій Росії населення вже починає голодувати.
І за умови спровокованої Москвою гібридної війни з Заходом, ні про яку нормалізацію рівня життя пересічних громадян Російської Федерації мови йти не може.

Намагаючись силою знищити незалежність України, Путін, по суті, знищує саму Росію.

Адже чим довше триватиме окупація українського Криму і Донбасу, тим більш ослабленою економічно і ресурсно буде сама РФ.

Ця путінська війна, яка розпочата для того, щоб відволікти росіян від великих економічних проблем всередині країни і відтягнути в часі потужні соціальні протести, в результаті здатна призвести до зворотного ефекту. Та тільки пришвидшить розпад новітньої російської Імперії зла.

Звичайно, Росія могла піти по нормальному шляху свого розвитку, створивши в країні високий рівень життя, і тоді не потрібно було б нікому нічого доказувати.
Але, в такому разі, потрібно буде відмовитися від своєї геополітичної зарозумілості і проводити політику мирного співіснування з іншими державами.

Проте видно, це не для Путіна і його оточення. Які, намагаючись «нагинати» інших, вважають, що це допоможе їм утвердити свою імперську «велич».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи не пора виключити Росію з Ради Безпеки ООН?

Віктор Каспрук

Виступаючи на 72-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я в Женеві виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун заявила: «ООН не повинні терпіти присутність Російської Федерації в Раді Безпеки, поки ті не повернуться до системи міжнародного права, починаючи з виведення їх військ і командних структур з окупованих територій України (Донбасу і Криму) і звільнення всіх військовополонених і політичних в’язнів. Країни-члени ВООЗ та інші міжнародні організації повинні говорити «ні» російським грошам, які наповнюють західні рахунки, інакше ви ризикуєте стати заложниками Кремля».

Очевидно, що Російська Федерація, котра веде гібридні війні в Україні і Сирії, давно мала б бути виключена з Ради Безпеки ООН. Адже як Москва може вирішувати долі безпеки інших країн, коли сама є загарбником і окупантом території незалежної держави України?

Так само б мало гостро стояти питання щодо необхідності забрати в Росії право вето у Раді безпеки Організації Об’єднаних Націй, у зв’язку з її нападом на Україну.
Воно вже піднімалося неодноразово. Але щоразу «спотикалося» об відсутність прописаної процедури ануляції права вето в тієї чи іншої країни, котра є членом Ради безпеки. Оскільки немає механізму її запуску і реалізації.

Крім того, за існуючого нині статуту ООН, це виглядає досить проблематично. Щоб забрати в Кремля право вето, потрібно змінити статут, а щоб змінити статут, треба подолати право вето Російської Федерації. Замкнуте коло.
То чи не варто було б спробувати піти дещо іншим шляхом? Для початку не забирати у Росії, постійного члена Радбезу ООН, права вето, а призупинити використання Москвою цього права.

Суть ООН, як міжнародної організації, полягає у противагах. І лише тоді її рішення чогось варті.

Якщо ж якимось чином вдасться кардинально змінити основи статуту, а Москва вважатиме, що цим ущемлені її інтереси, то не можна виключати того, що Росія взагалі перестане зважати на рішення ООН.

«Хоча зараз «правила гри» є такими, що подібні ініціативи мають надходити від країн-членів Ради безпеки ООН і генерального секретаря.

А чи готові вони до цього? Хоча ООН, у такому вигляді, якою вона є нині, абсолютно не влаштовує дуже багатьох учасників цього світового клубу.

Оскільки виникає враження, що за сучасних умов основний сенс функціонування ООН в основному зводиться до того, щоб збиратися щотижня і обмінюватися гучними заявами. І не більше.

Не можна далі допускати, щоб у подальшому могли повторюватися такі випадки, коли Росія, напавши на суверенну державу Україну, могла роками гальмувати рішення Ради безпеки ООН, користуючись для цього своїм правом вето.

За фактом ми маємо глибоку кризу світової системи безпеки. Схоже, що «правила гри» і гальмівні механізми старої системи ООН стали настільки неефективними, що заміняти їх потрібно терміново кардинально змінювати.

Можливо, що Україні, яка не тільки постраждала від агресії Москви, а й від старих «правил гри» в ООН, варто було б подумати про ініціювання змін у діяльності Ради безпеки.

Що могло б бути сформульовано приблизно таким чином.

Перше: країна-член Ради безпеки, котра на даний момент веде військові дії проти іншої держави, не має права на голосування в Раді безпеки ООН, бо сама є безпосереднім учасником конфлікту.

Друге: в Раді безпеки скасовується право вето, і всі рішення ухвалюються простою більшістю голосів членів ради.

Третє: спрощеним варіантом модернізації Ради безпеки ООН могло б стати правило, за якого право вето не діє, якщо при голосуванні проти висловився лише один із членів Ради безпеки.

Четверте: існує правове поле світової цивілізації. А оскільки Росія навмисно постійно порушує і попирає всі правила, котрі б мали враховуватися в діяльності Ради безпеки ООН, то призупинення права вето для Росії, на час розслідування неправомірних дій Кремля, бачиться єдино можливим виходом із ситуації, котра склалася.

Що ж стосується Москви, то для початку цілком можна розглянути компромісне рішення. А саме: введення часткового анулювання права вето для Росії, коли мова йтиме про Україну, Грузію і Молдову, частину територій яких Росія незаконно окупувала.

Тобто Росія при розгляді питань, котрі стосуються цих держав, має автоматично втрачати право голосування в Раді безпеки ООН.

Очевидно, що ООН потрібна кардинальна «перебудова». Потрібно зробити так, щоб ООН більше не була подобою геополітичного дискусійного клубу, де країни-терористи на кшталт Росії матимуть можливість просто «заговорювати» будь-яку надскладну міжнародну проблему.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Паспортне вторгнення» Путіна в Україну

000 ПУТІНИ ЙДУТЬ

Віктор Каспрук

Наміри Москви масово видавати російські паспорти на окупованій території Донбасу – є неприкритим порушенням міжнародного права. Адже це ніщо інше, як «паспортне вторгнення» Путіна на землі України.

Безсумнівно, що будь-яка країна може надавати громадянство громадянам іншої, але тільки тим, хто переїхав на її територію і збирається там жити постійно.

Так само, можна навіть запрошувати, створювати сприятливі умови для імміграції, чи, в деяких випадках, надавати пришвидшене отримання громадянства за спрощеною процедурою. Проте на Донбасі окупанти подібною «паспортизацією» прагнуть одного – легалізувати наслідки свого військового вторгнення на чужі території.

Хоча тут можна прослідкувати й іншу причину подібної кремлівської «ініціативи», в часи підготовки до передачі влади в Києві від діючого президента Петра Порошенка до його наступника Володимира Зеленського.

Коли, після президентських перегонів в Україні, розвіявся дим політичного протистояння, Путіну слало зрозуміло, що всі зусилля російських телевізійних штатних пропагандистів переключити увагу росіян на українські вибори з тріском провалилися.

Вибори в Україні викликали лише роздратування і навіть заздрість у росіян. Тому, схоже, що в Кремлі почали це розуміти, і поквапилися «врубити» гучну ініціативу з незаконною паспортизацію, котру вже давно було підготовлено на «чорний день».

Бо, як би там не було, Путін не збирається відмовлятися від свого послідовного і принципового курсу на знищення української державності.

І хто б там не прийшов в Україні до влади, в Москві й далі будуть до одуріння повторювати свої нав’язливі «мантри» про «бандерівців-фашистів» і збільшуватимуть надсилання «гуманітарних конвоїв» з зеленими чоловічками, зброєю і боєприпасами на Донбас.

Якщо ж влада в Києві буде проросійська, то в Кремлі знову, як в часи президента-вигнанця Януковича, спробують взяти під свій контроль силові структури, нав’язуватимуть гуманітарну політику, скасовуватимуть курс на Європейський союз і НАТО, що призведе до фактичної втрати Україною суверенітету.

Необхідно зазначити, що усі попередні президенти України не дуже звертали увагу на потужну розвідувально-агентурну мережу КДБ / ФСБ, яка дісталася нашій країні в спадок від СРСР, і була ще значно розширена в часи української незалежності.

Ця розгалужена і глибоко законспірована мережа й стала одним із китів впливу режиму Путіна на політичну ситуацію в Україні.

Кремлівське організоване злочинне угрупування, яким керує пристарілий клептоман та вбивця, злодій і міжнародний терорист, отруювач й підривник будинків своїх співгромадян, може програти свою «українську битву» лише в тому разі, якщо в Україні почнеться різке економічне і соціальне покращення.

Якщо ж цього не відбудеться, то «Електоральний Майдан», який привів Зеленського до влади, скине його команду на парламентських осінніх виборах.
Агресивність, підлість, інтриганство, лицемірство і хамство – стали візитними картками путінського режиму.

А від нав’язливої ідеї фікс підпорядкувати собі силою Україну, Путін явно не в силах добровільно відмовитися, оскільки «українське питання» в нього викликає реакцію дуже подібну на наркотичну залежність.

Навесні 2014 року Путін оголосив Україні війну на знищення, і виграти у цій війні зможе тільки одна сторона. Йому можна довести тільки силою, що Крим український, Сирія не їхня, так само, як і Венесуела.

До того «зелені чоловічки» будуть лізти в інші держави, і росіян не цікавитиме облаштування власного життя в своїй країні.

Відсутність необхідності дотримуватися встановлених законів в Російській Федерації, провокує її зверхників до протиправних дій і на чужих теренах.
А повзуча анексія України, котра задумана Москвою, є грубим порушенням міжнародного права.

Оскільки, не дивлячись на те, що правила надання громадянства визначаються внутрішнім законодавством, вони обов’язково мають уточнюватися двосторонніми договорами, якщо у сторін є бажання домовлятися.

Однак Європейська конвенція про громадянство вимагає для такого випадку підписання двосторонніх договорів.

І Українська держава ніколи не погодиться на надання другого громадянства українцям в індивідуальному порядку, якщо вони й далі залишатимуться жити на території України. Незалежно від того, чи частина її була окупована Росією, чи ні.

Тому українська влада мала б в короткий термін сформувати адекватну відповідь на паспортну агресію в боку Російської Федерації. Аж до закриття кордону з Росією.

Оскільки подібне «паспортне вторгнення» Путіна Україна мусить оцінювати не інакше, як застосування Москвою забороненої зброї під час війни.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Війна України з Росією і вибори. Прогнози у разі перемоги Зеленського чи переобрання Порошенка

Радіо Свобода  02  Квітень  2019

Віктор Каспрук

Президентські вибори 2019 року в Україні увійдуть до її історії, як прогнозована несподіваність. Адже, як би там не було, Петро Порошенко усі п’ять років свого президенства готував країну саме до такого результату. Професійний дипломат Порошенко показав себе блискучим стратегом на міжнародній арені. Чому підтвердженням є безвізовий режим із Європейським союзом і довгоочікуваний томос для Православної церкви України. Але його, як політика, не дуже хвилювало те, що після знецінення втричі гривні і диспропорційного зміщення цін на товари першої необхідності, велика частина українських громадян опинилася нижче від межі бідності.

Якщо говорити про історичний вимір президентської діяльності, то тут він все робив майже правильно.

Проте пересічні громадяни України живуть у теперішньому часі, і поставивши їх на грань виживання, Порошенко відвернув від себе багатьох потенційних прихильників.

Про дуже «специфічну» кадрову політику діючого президента й годі говорити.

Хоча усе те, що він вважав тут нормальним і прийнятним, думаючи, що все спишеться на екстремальні умови гібридної війни Росії з Україною, вилилося на виборах критичним «недорахуванням» голосів.

Не можна винести наслідки виборів президента за рамки війни України з Росією

Втім, попри те, що напружена боротьба за президентську посаду показала світу, що в Україні можливі чесні і незаангажовані вибори, це, мабуть, один із позитивів цього політичного дійства.

Оскільки в жодному разі не можна винести наслідки виборів президента за рамки протистояння України з Росією.

У Кремлі вважають ці вибори відправною точкою для вироблення політики щодо України.

Тому варто розглянути всі варіанти можливої поведінки Москви.

Якщо перемогу отримає Петро Порошенко

Якщо після другого туру президентом України знову стане Петро Порошенко, то це не знімає загрози ескалації військових дій на Донбаському фронті.

Але Порошенко перебуває на посту верховного головнокомандувача ЗСУ вже п’ять років. Тут він має беззаперечний досвід і можливості оперативно зв’язуватись з провідними світовими політиками у разі нарощення військової конфронтації, чи російського вторгнення на нових напрямках.

Також Петру Порошенку вдалося встановити довірливі взаємини зі значною частиною американського політикуму, керівництвом Європейського союзу та західно- і східноєвропейським політичним істеблішментом.

Що, в разі нарощення військової агресії Кремлем, дозволить отримати летальну зброю для української армії. А, можливо, й обмежену військову допомогу.

Адже, попри усі недоліки правління Порошенка, він показав, що в критичні для своєї країни моменти він вміє домовлятися з союзниками України.

А в разі потреби, йти на компроміси, для того, щоб забезпечити обороноздатність і стійкість держави, за яку несе безпосередню відповідальність.

Не просто спрогнозувати, на що може наважитися Путін, якщо Петро Порошенко залишиться президентом на другий термін.

Але не можна виключати того, що він спробує організувати нові гарячі точки по периметру російсько-українського кордону.

І саме там, де це найменш очікувано. Наприклад, в Чернігівській області.

Офіційним приводом для цього може стати твердження Москви, що з боку України «екстремісти» почали обстрілювати російську територію.

Тому, мовляв, у Кремлі не можуть заплющувати очі на протиправні дії з боку українських «терористів», і просто таки змушені дати на це відповідь.

Так само, цього не можна виключати на кордоні Росії з Сумською або Харківською областю.

Очевидно, що у Порошенка розуміють загрозу ескалації військових дій на цих вразливих напрямках кордону і, в разі, виникнення небезпеки вторгнення, готові перекинути туди наявні резервні сили.

Тому можна зробити висновок: повторене президенство Петра Порошенка, звичайно, несе ризики нового військового вторгнення з боку Росії.

Проте набутий ним досвід на посту президента і діюча управлінська структура дає Україні шанс відбити російську агресію та дочекатися допомоги з боку союзників.

Якщо перемогу отримає Володимир Зеленський

В разі, якщо перемогу отримає Володимир Зеленський, то спочатку Кремль спробує з ним домовлятися.

Враховуючи той факт, що той неодноразово заявляв, що прагне припинити війну з Росією.

Але тут Зеленський мав би усвідомлювати те, що усі п’ять років війни Росія була готова домовлятися тільки виключно на своїх умовах.

Це може висловлюватися дещо іншими словами, але зміст цих російських вимог постійно залишається один: федералізація України, надання російській мові статусу офіційної мови, визнання автономії Донбасу і децентралізація за московськими лекалами.

Що у підсумку означатиме не що інше, як початок демонтажу України, як незалежної держави.

Якщо Володимир Зеленський поведеться на обговорення усіх цих вимог Кремля, то це здатне стати початком кінця його політичної кар’єри. Яка так і не встигне розпочатися.

Оскільки на сьогодні в Україні налічуються кілька сотень тисяч фронтовиків, які пройшли неймовірні випробування в окопах війни з Росією.

І які ніколи не погодяться на будь-який варіант капітуляції перед ворогом України.

Якщо ж Зеленський не піде на вимоги Путіна, то і тут на Україну може чекати нарощення військової конфронтації з боку Росії.

Адже в Кремлі давно прорахували всі мінуси Володимира Зеленського, як «зеленого управлінця».

Й тому робитимуть усе можливе, щоб поставити Україну на коліна до того, як він утвердиться як президент, котрий не тільки ухвалює рішення, а й готовий нести за них усю відповідальність.

Порошенко має шанс дати реальні гарантії українцям

Якщо ж говорити про найбільший позитив виборчої кампанії в Україні, то він полягає в тому, що під час цих виборів зняте табу на критику Петра Порошенка.

І в разі його перемоги, він вже не перебуватиме в тій комфортній для себе «зоні позакритики», яка стала наслідком війни з Росією.

Наразі у Порошенка залишається трохи більше від двох тижнів, щоб довести українському народу, що, в разі його нового обрання, Україна побачить зовсім іншого нового президента.

Він мав би дати реальні гарантії українцям.

Перше: що він зрозумів проблеми пересічних українців, котрі змушені не жити, а виживати в умовах постійно падаючого рівня життя.

Друге: нарешті відбудеться не імітаційна, а справжня судова реформа та будуть реформовані правоохоронні органи.

Третє: почнеться демонтаж олігархічної матриці, яка виявилася для українців не менш жорстокою, ніж репресивне панування комуністів, яке забрало життя мільйонів українців.

Четверте: українці отримають свободу дій. Що дасть можливість безперешкодно розвиватися малому і середньому бізнесу і стрімко збільшить надходження до державного бюджету.

П’яте: пенсіонери будуть отримувати пенсію, котра не може бути меншою прожиткового рівня.

Шосте: олігархи мають втратити свою монополію контролю над головними промисловими галузями і стануть просто багатими підприємцями.

Сьоме: усі винні у розстрілі героїв Майдану в 2014 році мають бути невідворотно покарані.

Таким чином, до 21 квітня в Петра Порошенка є шанс підписати суспільний договір з українським народом.

І тільки від нього залежить, чи зможе він цим шансом скористатися…

https://www.radiosvoboda.org/a/29857160.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Война Украины с Россией и выборы. Прогнозы в случае победы Зеленского или переизбрания Порошенко

Радио Свобода  02 Апреля  2019

Виктор Каспрук

Президентские выборы 2019 году в Украине войдут в ее историю, как прогнозируемая неожиданность. Ведь, как бы там ни было, Петр Порошенко все пять лет своего президентства готовил страну именно к такому результату. Профессиональный дипломат Порошенко показал себя блестящим стратегом на международной арене. Чему подтверждением является безвизовый режим с Европейским союзом и долгожданный Томос для Православной церкви Украины. Но его, как политика, не очень волновало то, что после обесценения втрое гривны и диспропорционального смещение цен на товары первой необходимости, большая часть украинских граждан оказалась ниже черты бедности.

Если говорить об историческом измерении президентской деятельности, то он все делал почти правильно.

Однако рядовые граждане Украины живут в настоящем времени, и поставив их на грань выживания, Порошенко отвернул от себя многих потенциальных сторонников.

Об очень «специфической» кадровой политике действующего президента и говорить нечего.

Хотя все то, что он считал здесь нормальным и приемлемым, думая, что все спишется на экстремальные условия гибридной войны России с Украиной, вылилось на выборах критическим «недосчитанием» голосов.

 Нельзя вынести последствия выборов президента за рамки войны Украины с Россией

 Впрочем, несмотря на то, что напряженная борьба за президентский пост показала миру, что в Украине возможны честные и незаангажированные выборы, это, пожалуй, один из позитивов этого политического действа.

Поскольку ни в коем случае нельзя вынести последствия выборов президента за рамки противостояния Украины с Россией.

В Кремле считают эти выборы отправной точкой для выработки политики в отношении Украины.

Поэтому стоит рассмотреть все варианты возможного поведения Москвы.

Если победу одержит Петр Порошенко

Если после второго тура президентом Украины снова станет Петр Порошенко, то это не снимает угрозы эскалации военных действий на Донбасском фронте.

Но Порошенко находится на посту верховного главнокомандующего ВСУ уже пять лет. Здесь он имеет бесспорный опыт и возможности оперативно связываться с ведущими мировыми политиками в случае наращивания военной конфронтации, или российского вторжения на новых направлениях.

Также Петру Порошенко удалось установить доверительные отношения со значительной частью американского политикума, руководством Европейского союза и западно- и восточноевропейским политическим истеблишментом.

Что в случае наращивания военной агрессии Кремлем, позволит получить летальное оружие для украинской армии. А, возможно, и ограниченную военную помощь.

Ведь, несмотря на все недостатки правления Порошенко, он показал, что в критические для своей страны моменты он умеет договариваться с союзниками Украины.

А в случае необходимости, идти на компромиссы, для того, чтобы обеспечить обороноспособность и устойчивость государства, за которое он несет непосредственную ответственность.

Не просто спрогнозировать, на что может решиться Путин, если Петр Порошенко останется президентом на второй срок.

Но нельзя исключать того, что он попытается организовать новые горячие точки по периметру российско-украинской границы.

И именно там, где это наименее ожидаемо. Например, в Черниговской области.

Официальным поводом для этого может стать утверждение Москвы, что со стороны Украины «экстремисты» начали обстреливать российскую территорию.

Поэтому, мол, в Кремле не могут закрывать глаза на противоправные действия со стороны украинских «террористов», и просто таки вынуждены дать на это ответ.

Так же, этого нельзя исключать на границе России с Сумской или Харьковской областью.

Очевидно, что у Порошенко понимают угрозу эскалации военных действий на этих уязвимых направлениях границы и, в случае, возникновения опасности вторжения, готовы перебросить туда имеющиеся резервные силы.

Поэтому можно сделать вывод: повторное президентство Петра Порошенко, конечно, несет риски нового военного вторжения со стороны России.

Однако приобретенный им опыт на посту президента и действующая управленческая структура дает Украине шанс отразить российскую агрессию и дождаться помощи со стороны союзников.

Если победу одержит Владимир Зеленский

 В случае, если победу одержит Владимир Зеленский, то сначала Кремль попытается с ним договариваться.

Учитывая тот факт, что он неоднократно заявлял, что стремится прекратить войну с Россией.

Но здесь Зеленский должен осознавать, что все пять лет войны Россия была готова договариваться только исключительно на своих условиях.

Это может выражаться несколько иными словами, но смысл этих российских требований постоянно остается один: федерализация Украины, предоставление русскому языку статуса официального языка, признание автономии Донбасса и децентрализация по московским лекалам.

Что в итоге будет означать не что иное, как начало демонтажа Украины, как независимого государства.

Если Владимир Зеленский поведется на обсуждение всех этих требований Кремля, то это способно стать началом конца его политической карьеры. Которая так и не успела начаться.

Поскольку на сегодня в Украине насчитывается несколько сотен тысяч фронтовиков, прошедших невероятные испытания в окопах войны с Россией.

И которые никогда не согласятся на любой вариант капитуляции перед врагом Украины.

Если же Зеленский не пойдет на требования Путина, то и здесь на Украину может ожидать наращивания военной конфронтации со стороны России.

Ведь в Кремле давно просчитали все минусы Владимира Зеленского, как «зеленого управленца».

И поэтому будут делать все возможное, чтобы поставить Украину на колени до того, как он утвердится как президент, который не только принимает решения, но и готов нести за них всю ответственность.

 Порошенко имеет шанс дать реальные гарантии украинцам

 Если же говорить о самом большом позитиве избирательной кампании в Украине, то он заключается в том, что во время этих выборов снято табу на критику Петра Порошенко.

И в случае его победы, он уже не будет находиться в той комфортной для себя «зоне внекритики», которая стала следствием войны с Россией.

Сейчас у Порошенко остается чуть больше двух недель, чтобы доказать украинскому народу, что, в случае его нового избрания, Украина увидит совсем другого нового президента.
Он должен дать реальные гарантии украинцам.

Первое: что он понял проблемы рядовых украинцев, которые вынуждены не жить, а выживать в условиях постоянно падающего уровня жизни.

Второе: наконец произойдет не имитационная, а настоящая судебная реформа и будут реформированы правоохранительные органы.

Третье: начнется демонтаж олигархической матрицы, которая оказалась для украинцев не менее жестокой, чем репрессивное господство коммунистов, унесшее жизни миллионов украинцев.

Четвертое: украинцы получат свободу действий. Что даст возможность беспрепятственно развиваться малому и среднему бизнесу и стремительно увеличит поступления в государственный бюджет.

Пятое: пенсионеры будут получать пенсию, которая не может быть меньше прожиточного уровня.

Шестое: олигархи должны потерять свою монополию контроля над главными промышленными отраслями и станут просто богатыми предпринимателями.

Седьмое: все виновные в расстреле героев Майдана в 2014 году должны быть неотвратимо наказаны.

Таким образом, до 21 апреля у Петра Порошенко есть шанс подписать общественный договор с украинским народом.

И только от него зависит, сможет ли он этим шансом воспользоваться …

https://www.radiosvoboda.org/a/29857160.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Ізраїль вибрав “слуг народу”

«Дзеркало тижня. Україна»    №14, 13 квітня  2019

Віктор Каспрук

Нетаньягу не програв, — уряд формуватиме він.

Позачергові вибори до Кнесету в Ізраїлі вкотре показали, що слабким в ізраїльській політиці робити нічого.

Два основних кандидати — від правоцентристської партії “Лікуд” Біньямін Нетаньягу і колишній начальник Генерального штабу ЦАХАЛу, лідер політичного альянсу “Кахоль Лаван” (створеного у 2019 р. для участі у виборах до Кнесету партіями “Хосен ле-Ісраель”, “Еш Атід” і “Телем”) Бені Ганц змагалися за те, яким буде Ізраїль у наступні роки.

Біньямін Нетаньягу розраховує вп’яте зайняти посаду прем’єр-міністра, намагаючись побити політичний рекорд батька-засновника Ізраїлю Бен-Гуріона, який керував країною чотири терміни. І можна сказати, що цей шанс у нього є.

На момент написання статті ще не завершився підрахунок голосів “особливих виборців” (перш за все солдатів строкової служби). Але, за попередніми даними, результати виборів такі: “Лікуд” і “Кахоль Лаван” отримують у Кнесеті кожна по 35 мандатів (але якщо партія “Нові праві”, за яку на цей час проголосували 3,26% (електоральний бар’єр — 3,25%) проходить у парламент, то “Кахоль Лаван” отримає тільки 33 мандати, а НП — 4), релігійні партії ортодоксального сектора збільшили своє представництво до 16 мандатів — у “ШАСа” і “Яадут ха-Тора” по 8 мандатів, 6 мандатів у “Аводи” та по 5 в “Альянсу правих сил” і партії “Наш дім Ізраїль” Авігдора Лібермана, а в “МЕРЕЦ”, “Кулану” та ” Раам-Балад” по 4 мандати.

І найбільше шансів сформувати новий уряд — у Беньяміна Нетаньягу, який матиме підтримку націоналістичних правих партій та ортодоксів. Однак на тлі консолідації лівих сил дивує небажання Нетаньягу об’єднатися з будь-якою партією. Він ризикував, і дуже сильно. За результатами голосування, він був у небезпечній близькості від поразки. Вражає і самовпевненість Нетаньягу, а це — небезпечний симптом “гравця”.

Наступного дня після виборів голова партії НДІ Авігдор Ліберман повідомив, що він рекомендуватиме Біньяміна Нетаньягу кандидатом на посаду прем’єр-міністра Ізраїлю. Про це також заявили релігійні партії та лідер партії “Кулану” Моше Кахлон. Цікаво, на яку посаду в новому уряді розраховує сам Ліберман? Можливо, знову хоче стати міністром оборони?

Хай там як, але Біньямін Нетаньягу впродовж останніх місяців напружено працював на свою виборчу кампанію. За півроку до сімдесятиріччя, після кількох десятиліть у великій політиці, він виступав на конференціях і на зустрічах із виборцями так, наче тільки вчора прийшов в ізраїльську політику. Говорив так переконливо і пристрасно, наче це була його перша виборча кампанія. Він знав, що він у центрі уваги, єдина зірка не тільки в партії “Лікуд”, а й усього виборчого процесу. І 9 квітня ізраїльському народу потрібно було відповісти тільки на одне запитання: “так” чи “ні”, Бібі Нетаньягу.

Можливо, найбільш влучну характеристику виборам до Кнесету дав колишній посол США в Ізраїлі Ден Шапіро: “Головна битва на цих виборах точиться між тими, хто думає, що настав час для Нетаньягу піти, і тими, хто впевнений, що він незамінний”. Таким чином, ці вибори більше скидаються на протестні. Адже Бібі за всі роки свого тривалого правління багато кому вже просто набрид, але ніхто не може дати гарантії, що Бені Ганц буде здатен реалізувати те, що обіцяв своїм виборцям.

Аналізуючи перебіг виборчого процесу в Ізраїлі, можна сказати, що Ганц добре відчував кон’юнктуру бажань своїх виборців. Так, він наобіцяв усім саме того, що від нього хотіли почути. Світським — запустити транспорт по суботах, релігійним — повну підтримку традицій та гроші, кожній бабусі — по окремій кімнаті, друзам і арабам — змінити “Основний закон про національний характер держави Ізраїль”, прийнятий Кнесетом у липні 2018 року. Бо, на його думку, цей закон “у його нинішньому вигляді шкідливий і небезпечний”.

Треба бути дуже наївною людиною, аби повірити в такі обіцянки. А реальність могла стати прямою протилежністю тому, що обіцяв Бені Ганц. Він здатен привести до влади ультралівих і арабів, що дуже швидко спровокує зміни на гірше. Це чудово розуміли ті, хто готовий увійти в майбутню коаліцію з Нетаньягу. Хоча вже тепер очевидно: ці переговори будуть непростими, і лідеру “Лікуду” доведеться піти на певні поступки своїм потенційним політичним партнерам.

Нинішня виборча кампанія виявилася, можливо, найбільш непередбачуваною в історії Ізраїлю. І якщо напередодні попередніх виборів можна було спрогнозувати, звідки дме “політичний вітер”, то тепер політична інтрига тримала всіх у величезній напрузі аж до самого моменту підрахунку голосів.

Так само непередбачуваним буде і формування нового уряду. Питання тільки в тому, чи набере Бені Ганц із “МЕРЕЦ” та арабами 61 голос, аби блокувати уряд правих. Сформувати власний йому буде важко. Хіба що Нетаньягу візьме його в широку коаліцію.

У Нетаньягу за спиною релігійні партії, які охоче миряться з “безбожниками” за готівку. Решті доведеться вибирати: змиритися або піти. І цей новий уряд Біньяміна Нетаньягу потенційно здатен стати відносно стійким, якщо, звісно, екс-міністр фінансів Яір Лапід отримає в ньому посаду, яка задовольнить його політичну силу “Кахоль Лаван”.

Але якщо Нетаньягу майже влаштовує такий політичний підсумок виборів до Кнесету, то один із лідерів блоку “Кахоль Лаван”, Бені Ганц, опублікував звернення до своїх прихильників, заявивши, що “небо темніє, але ще нічого остаточно не вирішено. Хмари згущуються, але електоральні зміни ще будуть відбуватися, і це, можливо, нам ще відкриє ті чи інші політичні перспективи. Люди хотіли альтернативи, і ми дали їм її, продемонструвавши безпрецедентне, з історичного погляду, досягнення”. Проте сам колишній начальник Генерального штабу ЦАХАЛу генерал-лейтенант Бені Ганц виявився в досі невідомому йому становищі: він не програв бій, але програв битву.

Попри все, ці вибори висвітлили нестійкість ізраїльської системи влади, адже коаліційний уряд, — якщо Нетаньягу вдасться його сформувати, — може не протриматися відведений йому термін, якщо, наприклад, Ліберман укотре заявить про розводження з прем’єром у ключових питаннях і, відтак, необхідність вийти з коаліції.

Найбільшим парадоксом Ізраїлю стало те, що, хоча він є однією з найуспішніших і технологічно розвинених держав світу, його чинна модель реалізації влади почала пробуксовувати. Що підштовхує декого до думки про необхідність радикальної зміни ізраїльської політичної системи. На пряме обрання президента, який керуватиме державою 4 роки, і його впродовж усього цього терміну ніхто не могтиме усунути від влади.

Президент сам призначатиме міністрів, які не мусять бути депутатами Кнесету. У такому разі обрання президента потребувало б від виборця більшої відповідальності. І ні Кнесет, ні суд не зможуть відсторонити президента за його політичні рішення. У разі ж вчинення президентом кримінальних діянь, для передачі справи до суду в період виконання ним президентських обов’язків знадобляться 80 голосів депутатів Кнесету.

Ймовірно, що такі пропозиції — занадто радикальні, і в найближчому майбутньому нинішні еліти не допустять різкої зміни системи правління. Однак саме виникнення таких ідей свідчить про те, що питання назріло й потребує вирішення.

Але ця проблема має шанс бути розв’язаною тільки після того, коли Кнесет залишать “політичні довгожителі”, які сидять там десятиліттями, і прийдуть молоді лідери, які думають інакше й хочуть діяти відповідально.

Досі політичне життя в Ізраїлі великою мірою базувалося не на законах і конституції, якої й досі немає, а на клановій прихильності різної спрямованості, при переважному тиску релігійного істеблішменту. І коли перебування на вищих державних посадах не має терміну обмеження, це призводить до того, що, теоретично, Нетаньягу може обіймати прем’єрську посаду ще ледь не 20 років.

Чи не найбільшим позитивом, в історичній перспективі, після чергового обрання Нетаньягу для Ізраїлю стало те, що дедалі більше його громадян починають усвідомлювати необхідність зміни функціонуючої політичної системи.

Можливо, цим мала б займатися спеціальна комісія, котра складалася б із правників, політологів, істориків, аналітиків, військових і представників спецслужб. А проект має бути схвалений на референдумі всім ізраїльським народом. Оскільки нинішня система застаріла і підлягає терміновій трансформації. Те, якою вона має стати, — звісно, предмет загальнонаціональної дискусії.

Ізраїльтяни прагнуть змін, і це засвідчив стрімкий злет на політичній арені блоку “Кахоль Лаван”. Але чи готові самі еліти до зміни політичної системи, зважаючи на реальність того, що постійне хитке становище прем’єра в умовах гібридної війни арабів з ізраїльтянами загрожує державності Ізраїлю?

Як підкреслив ізраїльський аналітик Моран Азулай: “Вражаючий результат для нової партії (відразу 35 мандатів) не досяг головного, чого прагнули в “Кахоль Лаван”. Амбіційний проект щодо зміщення Нетаньягу не тільки не спрацював, а й зміцнив лідера “Лікуду”, породивши найбільш ультраортодоксальну коаліцію, перекресливши надії тих, хто намагався повірити Ганцу. Ганц спочатку націлював свою стратегію на створення Бібі-2 і “Лікуду-2”, але альтернативою ні того, ні іншого він не став. Він став альтернативою “Аводі” і “МЕРЕЦ”.

Бені Ганцу не вдалося переписати історію сіонізму в Ізраїлі. І коли Ганц називає це “перемогою”, то, якщо, попри всі зусилля та обіцянки, він усе ж не зможе посісти омріяне крісло прем’єра-міністра, це буде нічим іншим як “пірровою перемогою”.

https://dt.ua/international/izrayil-vibrav-slug-narodu-308445_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар