Тегеран знову прагне ядерності

 Віктор Каспрук

Іран почав нові ядерні ігри. Як повідомив іранський віце-президент, голова Організації з атомної енергії Ірану Алі Акбар Салехі, на атомній електростанції Натанз розпочали будівництво центрифуг для збагачення урану.

Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї розпорядився, щоб Організація з атомної енергії Ірану негайно налагодила підготовку до збагачення урану, якщо ядерна угода, підписана в 2015 році між шістьма державами – США, Францією, Великою Британією, Китаєм, Росією і Німеччиною буде зруйнована після виходу з неї Америки.

«Після наказу верховного лідера ми протягом 48 годин підготували цей центр. Сподіваємося, що об’єкт буде завершений протягом місяця», – наголосив Салехі під час виступу на державному телебаченні, передає Reuters.

Втім, як написав у Twitter державний секретар США Майк Помпео після озвучених Тегераном планів збагачувати уран, – «Ми спостерігаємо за інформацією, що Іран планує збільшити збагачувальні можливості. Ми не дозволимо Ірану розробляти ядерну зброю. Ірану відома наша рішучість. Це приклад того, як Іран по-дурному розбазарює свої ресурси. Нікого не має дивувати, якщо в Ірані продовжаться протести»».

Схоже, що Тегеран перестає робити вигляд, що хоче врятувати ядерну угоду, і починає маневрувати, щоб просто відтягнути час. А потім збирається поставити світове співтовариство перед фактом, що він вже став ядерною державою, як це зробили свого часу Індія і Пакистан.

У такому разі, водночас рушиться вся концепція ядерного стримування і нерозповсюдження ядерної зброї, котра існувала досі. Не говорячи вже про іранську балістичну ракетну програму (адже ніхто не потребує таких ракет для оборони), агресивну регіональну політику і підтримку Іраном терористів, що стало для нього вже ледве не нормою.

Вихід США з угоди з Іраном є добре прорахованим кроком. Крім того, що має на меті суттєво знизити доходи від продажу нафти Тегераном, і цим самим перекрити фінансові надходження для його ядерної і військової програм, він ще й здатен істотно зменшити ресурси, котрі будуть виділятися режимом мулл для озброєння і утримання Корпусу вартових Ісламської революції.

Що може усунути мотивацію у частини персоналу Корпусу вартових під час можливих протестних виступів іранського населення і масового виходу його на вулиці. А це розхитуватиме стійкість  влади ісламських фундаменталістів.

У іранців є два варіанти: вони або погоджуються з необхідністю нести більш високі витрати (при цьому роблячи спроби переконати європейців не повторювати рішення американців), що, скоріше за все, є найбільш вірогідним сценарієм, або вони вийдуть з угоди. Якщо вони виберуть останнє, то Європі доведеться дотримуватися прикладу Америки і вводити санкції, враховуючи те, що інші можливості для стримування ядерної програми Ірану вичерпані.

Намагаючись утримати угоду з Іраном, Європа одночасно пробує продемонструвати йому, що вона тут має свою особливу позицію і не проти продовження її дії, але водночас вона хоче засвідчити США, що старається грати за американськими правилами, якщо цього уникнути не вдасться.

З чого виникають два питання. Перше: якщо ЄС змушена буде діяти в форваторі рішень Америки, то чи зможе вона робити обмежені кроки, щоб не втратити певний бізнес з Іраном? Адже це рішення здатне забрати чимало іранських кампаній з Європи, не замістивши їх американським бізнесом.

Друге: якими будуть кроки у відповідь Ірану? Чи він спробує діяти різко, шукаючи можливості адекватно відповісти, чи займе вичікувальну позицію і почекає до осені. Що забезпечить йому більше поле для маневрів щодо Європи. Адже, за певних обставин, Тегеран міг би погодитися на зміни в ядерній угоді з Іраном і доопрацювання в рамках Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA).

У такому разі, в Тегерані націлені почекати результатів виборів до американського Конгресу, які мають пройти в листопаді. А оскільки дія американських санкцій повністю настає у листопаді 2018 року, то тут можливі варіанти.

Для президента США Дональда Трампа, крім всього іншого, в іранському питанні важливе те, що він зможе виконати свою передвиборчу обіцянку і відмовитися від Спільного всеосяжного плану дій, угоди, яку уклав його попередник Барак Обама.

Якщо ж угода JCPOA буде відновлена Конгресом, який контролюватиметься демократами, то і це підходить Трампу, оскільки означатиме, що на нього не лягатимуть жодні наслідки справи виходу з цієї угоди. І ще він зможе звинувачувати Конгрес у тому, що виконав свою обіцянку, проте йому завадили її повністю реалізувати.

Для Євросоюзу ці ігри навколо угоди з Іраном можуть нести не тільки поглиблення розбіжностей з Вашингтоном, а й послаблення політичного впливу Європейського союзу на міжнародному рівні. Оскільки це вкотре продемонструє, що європейці не мають єдиного бачення, їм важко узгодити свої позиції, а тим паче говорити «одним голосом», і вони не готові до швидких скоординованих рішень.        Власне, на це й розраховують в Тегерані.

Як стверджується в новому аналізі тель-авівського Інституту досліджень національної безпеки (INSS): «Іран сподівається продовжити дію ядерної угоди, вірячи в те, що політичні і дипломатичні методи можуть виявитися успішними. Незважаючи на це, іранське керівництво буде брати до уваги можливість того, що Європейський союз вийде з угоди слідом за Сполученими Штатами. Готовність Ірану до будь-яких несподіваних сценаріїв щодо ядерної угоди, спонукає Тегеран зміцнювати свої міжнародні відносини з іншими країнами світу, а не зациклюватися на введені санкцій США. Повернення економічних санкцій стосовно Ірану, підштовхуватиме його до концентрації уваги на посиленні безпеки і засобах збереження діючої влади».

Саме в такому руслі діяв президент Ірану Хасан Роухані, коли обговорював з президентом Росії Путіним ситуацію після виходу з ядерної угоди США. Ця зустріч відбулася в ході дводенного саміту Шанхайської організації співпраці (ШОС) в Китаї.

Роухані назвав «незаконним» вихід в травні США з ядерної угоди, укладеної між світовими державами і Іраном. А роль Росії в реалізації угоди він охарактеризував, як «важливу і конструктивну».

Російська Федерація хоче використати цю ситуацію в своїх цілях. Як наголосив Путін на зустрічі з Хасаном Роухані, «Іран давно бере участь в роботі Шанхайської організації співпраці. Ми знаємо про ваше бажання здійснювати цю роботу в повноформатному режимі. Наша позиція, позиція Росії вам відома, ми будемо його підтримувати».

В свою чергу, Роухані підкреслив, що двосторонні відносини між Росією і Іраном «з кожним днем розвиваються». Він також зазначив, що Росія і Іран повинні налагодити більш серйозний діалог щодо одностороннього виходу США з ядерної угоди з Іраном.

За цих обставин найбільшу вигоду від недавнього рішення Вашингтона може отримати Китай, оскільки санкції введені Сполученими Штатами, дають Пекіну додатковий аргумент, щоб переконати Тегеран продавати нафту за юані.

А в довгостроковій перспективі це здатне сприяти інтернаціоналізації китайської валюти, можливість чого вже протягом багатьох років шукає китайська влада. Оскільки Китай є найбільшим покупцем іранської нафти. Хоча санкції США можуть перешкодити Китаю купувати іранську нафту, а скорочення поставок цієї сировини на міжнародних ринках спроможне підняти її ціну.

Скоріше за все, рішення президента США Дональда Трампа вийти з ядерної угоди з Іраном ґрунтувалося на інформації отриманій американцями від ізраїльської Служби зовнішньої розвідки (Мосад), якій вдалося захопити повний архів ядерного секретного іранського проекту «Амад» і переправити його на територію Ізраїлю. Мова йде про 100 тисяч ідентичних документів: креслень, паперів, папок і СD-носіїв. А це дало  всі підстави вважати, що Іран і далі таємно продовжує  свої ядерні дослідження і розробки в військових цілях.

І хоча дехто почав висловлювати сумніви в справжності цього архіву, але підробити можна десяток-другий документів, а не інформаційний масив у 100 тисяч матеріалів. Фантастична операція проведена ізраїльтянами, як ніколи раніше, дає можливість відслідкувати повну картину ядерної програми, яку намагався приховати Іран.

Саме ядерній загрозі від Ірану була присвячена нещодавня чотирьохденна європейська поїздка прем’єра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу. Під час якої він зустрівся з національними лідерами в Берліні, Парижі і Лондоні.

Під час цих зустрічей, незважаючи на помітно різні погляди на ядерну угоду з Іраном, Нетаньягу намагався переконати європейських лідерів співпрацювати з Ізраїлем в питаннях балістичного ракетобудування в Ірані і регіональної стабільності. Що можна розглядати, як важливий етап довгострокової кампанії «стирання» розбіжностей між ізраїльтянами і Європою.

Як підкреслив Біньямін Нетаньягу: «У нас спільні цілі, одна з яких – переконатися в тому, що Іран не отримає ядерної зброї. Вони отримали великі гроші і кредити на мільярди доларів, які витратили не на те, щоб зробити Іран більш помірним, а на підживлення своєї імперської мрії про захоплення Близького Сходу: Ємену, Сирії і так далі. Тому ця угода з усіх боків є поганою.

Ми не дозволимо Ірану закріпитися в Сирії, щоб досягти заявлених ним цілей. Я кажу «заявлених», тому що кілька днів тому вони знову декларували намір знищити Ізраїль.

Вони хочуть доставити до Сирії летальну зброю, щоб мати можливість обстрілювати ракетами всю територію Ізраїлю, і ми не збираємося сидіти і чекати, поки це станеться. Ми цьому протидіємо».

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Росія використає Чемпіонат світу з футболу 2018 для вербування агентури

РАШКА

Віктор Каспрук

Маса інформації, яка сьогодні поширюється в світових медіа щодо початку проведення Чемпіонату світу з футболу, аналізує багато аспектів проведення його в тоталітарній Росії.

Це і намагання Росії відновити довіру до себе в світі, і підвищення політичних акцій Путіна в середині Російської Федерації та ще багато чого іншого.

Однак є один аспект, який чомусь в цьому аналізі пройшов повз увагу світових ЗМІ. Росія, як в радянські часи, використає цей чемпіонат для вербування агентури.

Це було під час Всесвітнього фестивалю молоді і студентів в Москві в 1957 році в Москві, під час Олімпіади 1980 року в СРСР, і тепер повториться нині.

По-суті, це є час «жнив» для ФСБ, оскільки вболівальники, котрі приїздять з країн демократичного Заходу, й приблизно собі не уявлять сучасні російські реалії, і до свого підходять з мірками стандартів проживання в своїх державах.

З цим чудово обізнані російські спецслужби. І вони довго готувалися не тільки до забезпечення позірного порядку, а, в більшій мірі до того, як протестувати гостей для можливого вербування в тій, чи іншій якості.

Ймовірно, що це комусь здаватиметься явним перебільшенням, але пам’ятаючи про той факт, що ФСБ є прямим правонаступником КГБ-НКВД, потрібно враховувати, що методи і підходи у них залишилися ті ж.

Це ж саме стосується і країн колишнього радянського простору. Адже те, що тільки більше 5 тисяч «вболівальників» з України поїхали на цей чемпіонат, багато про що говорить.

Особливо це питання стає актуальним під час довготривалої гібридної війни Росії з Заходом і Україною. Оскільки під час футбольного дійства куди простіше завербувати футбольних фанатів, використовуючи весь набір з арсеналу колишніх методів КГБ і нинішніх ФСБ.

Адже ніхто з тих, хто приїхав до Росії нібито на футбольне свято, в жодному разі не застрахований від того, що ФСБ оголосить його терористом, західним шпигуном, або й ґвалтівником.

Це потрібно пам’ятати. І про це необхідно говорити до того, як Росія почне проголошувати відвідувачів чемпіонату з тих країн, які вона вважає ворожими, терористами і так далі по списку.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Київські пенсіонери мали б отримувати надбавку до пенсії з міського бюджету

000 777

Віктор Каспрук

Дуже часто можна почути інформацію про те, що Київ має великий профіцит міського бюджету і його частину мають витратити на інвестування тих, чи інших проектів задля розвитку столичної інфраструктури.

Звісно, що це правильні рішення і покращення життя киян на тому, чи іншому напрямку можна тільки вітати.

Але тут є ще одне питання, все що зараз ми бачимо в столиці України, великою мірою, створено старшими поколіннями.

Тому чому б для пенсіонерів, які народилися і постійно проживають в Києві та мають невеликі пенсії, не встановити істотну надбавку до пенсії і знижку на квартирну плату з міського і державного бюджету?

Це важливо зробити саме тому, що київський рівень витрат для прожиття є набагато вищим, ніж в інших областях України. І це закономірно, адже саме в столиці розташовані офіси найбільших банківських установ нашої держави, тут знаходиться армія чиновників, котрі отримують високі і надвисокі зарплати, не говорячи вже про членів уряду, народних депутатів, олігархів і їх обслугу.

Це формує рівень цін в столиці на продуктові і господарчі товари, що ставить київських пенсіонерів в край несприятливе і уразливе становище відносно їхніх колег, котрі проживають в інших регіонах України.

Адже через високі ціни, київські пенсіонери не здатні забезпечити для себе мінімально гідний рівень життя. Оскільки безкоштовний проїзд у міському транспорті є лише невеликою компенсацією того, що потребує пенсіонер, який проживає в Києві.

Та не дивлячись на інфляційні процеси і різке збільшення в рази рівня цін на комунальні послуги, пенсії киян не тільки не індексуються, а й не збільшуються для тих, чий рівень життя опинився нижче «соціальної ватерлінії».

Хоча формально у нас пенсіонери не мають жебрацького статусу, але всі чудово розуміють, що на таку пенсію прожити практично неможливо.

Чомусь традиційно вважається, що найменше грошей потрібно пенсіонерам, хоча це дуже спірно – у них набагато вищі витрати на медичні послуги і лікування своїх болячок.

Не говорячи вже про те, що продуктовий набір був стиснутий до такої критичної межі, що відбувся перекіс в бік легкозасвоюваних вуглеводів (дешевих макаронних виробів і картоплі). Що, звісно, дозволяє не вмерти з голоду, але завдає дуже суттєвої шкоди здоров’ю і набагато зменшує час життя такого пенсіонера-незаможника.

Це при тому, що в нас в Україні пенсіонери й так довго не живуть, ці люди будуть вимирати не від голоду, а від недоїдання і виснаження.

Допомогти київським пенсіонерам вижити за сучасних надскладних соціальних і економічних умов в Україні можна запровадивши систему стабільного збільшення пенсійних виплат Києві за допомогою впровадження різноманітних надбавок.

Але при цьому пенсія киянина не може бути меншою мінімальної зарплати, оскільки пенсіонер теж потребує мінімальних коштів на харчування, не говорячи вже про ліки і хоч якійсь одяг.

Нині ж «соціальні стандарти» для українців взагалі не витримують жодної критики, але якщо на периферії за ці гроші хоч якось можна проіснувати, то в столиці це стає просто неможливо.

Незаможні пенсіонери, котрі народилися і все життя проживали в Києві, або прожили в столиці останні 20 років, мусять отримувати вагому київську надбавку, щоб їхні пенсії хоч трохи могли наблизитися до реального, а не до офіційно проголошеного прожиткового мінімуму.

Те, що пенсії в Україні вже стільки років не індексуються, є ознакою, що народні депутати у Верховній Раді занадто далекі від народу і не хочуть розуміти того, що сама пенсія за купівельною спроможністю весь час неухильно зменшується.

Київська надбавка мала б покривати ту різницю, яку на сьогодні складає мінімальний столичний споживчий кошик для пересічного пенсіонера, і те, що йому виплачується «щедрою» рукою тих, хто тримає владу в Україні.

Наразі незаможними у нас є майже всі пенсіонери, крім когорти «обраних». Проте ціни в Україні за останні 2 роки виросли в півтора-два рази. І тут не йдеться про ціни на нерухомість, машини, хутра, діаманти і стрижку собак, а про предмети першої необхідності і продуктовий кошик.

І якщо київська влада з бюджету міста Києва має можливість допомогти киянам-пенсіонерам, коли Пенсійному фонді не вистачає коштів, щоб за багато років проіндексувати пенсії, то це необхідно невідкладно зробити. Адже прожитковий мінімум в столиці абсолютно не є таким, який офіційно декларується.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості (Закон України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.99 р. N 966-XIV).

Ціни в Києві більші ніж в областях України, якщо навіть взяти мінімум продуктів і товарів із набору споживчого кошику на місяць, а не на рік, як рахують, то вийде зовсім інша сума, а не та, яку «багатозабезпечені» вирішили виділяти «малозабезпеченим». Не враховуючи вже того факту, бо ледве не щотижня ціни зростають.

Чомусь вважається, що пенсіонер може прожити за прожитковий мінімум, а це на 01.01.18 – 1373 грн., причому споживчий кошик на сьогодні розраховується не за  потребами людини, а підганяється до прожиткового мінімуму, встановленому законом.

Реальна пенсія в столиці повинна бути не менше 40-50 відсотків від середньої заробітної плати в Києві (в квітні місяці 2018 року вона становила 8559 гривень).

Дуже хочеться сподіватися, що місцева київська влада знайде способи і кошти, щоб реально допомогти тим своїм співгородянам, які прожили і пропрацювали все життя у своєму рідному місті, і зробить конкретні кроки для соціального захисту цих громадян від критичного зубожіння.

«Міські надбавки пенсіонерам» мають стати однією з пріоритетних програм міста Києва, оскільки таким чином з’явиться реальна можливість вирівняти купівельну можливість столичних жителів стосовно пенсіонерів, які проживають в інших областях України.

Крім того, пропонована «мерська надбавка» – це не лише нагальна необхідність підвищення соціальних стандартів для київських пенсіонерів, це ще і важливий політичний крок. Адже не за горами президентські вибори та вибори до парламенту і. І від того, як проголосує Київ великою мірою залежатиме, яке майбутнє вибере для себе Україна після 2019 року.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи можливе зіткнення військ США і Росії в Сирії?

АСАД

Віктор Каспрук

Президент Сирії Башар Асад заявив про можливий конфлікт з американськими військовими силами, якщо вони не вийдуть з країни найближчим часом. Він пообіцяв повернути під свій контроль територію Сирії, на якій перебувають війська Сполучених Штатів, погрожуючи вигнати американські сили.

«Це перший варіант, – наголосив Асад, – якщо ні, то ми будемо вдаватися до звільнення цих районів силою, у нас немає інших варіантів, з американцями чи без американців».

Що в перекладі на нормальну мову слів політичного васала Москви Башара Асада означає, що Кремль намагається цим надіслати меседж Америці – залиште сирійський режим в спокої і дайте йому можливість робити в Сирії все, що він хоче.

А це «робити що він хоче» вже вилилося в 500 тисяч убитих мирних жителів під час громадянської війни, яку розв’язав диктатор.

Заява Асада щодо виведення американських і союзницьких військ з Сирії є його стратегічною помилкою. І тут він явно переоцінив не тільки свої можливості, а й можливості Москви. Яка вже одного разу пробувала воювати з американцями в Сирії, що призвело до повного розгрому бойовиків з приватної військової компанії «Вагнер». То що, Кремлю не терпиться ще раз спробувати?

Якщо сирійський режим наважиться використати хімічну зброю проти американських військ, як це він вже неодноразово робив щодо повстанців і курдів, то на цьому асадівське правління може закінчитися остаточно.

Бо тут політична партія для Асада переходить в зовсім іншу площину і він вже не зможе більше прикриватися Росією.

Коли ж Російська Федерація не виведе свої війська, наперед знаючи, що можливе пряме зіткнення з американцями, то ситуація в Сирії здатна перерости в локальний конфлікт між Росією і США на сирійській території. Який загрожує переростанням в силове протистояння між цими державами вже на глобальному рівні. А це вже зовсім інша геополітична гра.

Асад – російська маріонетка. Путін запускає таких пішаків у стратегічній грі, щоб створити якомога більше проблем для Америки.

Адже він чудово розуміє, що у нього немає жодних шансів виграти будь-яку гру в США. Путін – це обізлений і ображений програвший, і тому це потрібно враховувати під час протистояння з Росією.

Після семи років війни Асада проти свого народу, він вже давно втратив усі повноваження керувати легітимно Сирією.

При цьому Росія, як і Китай, які підтримують асадівський режим військово, економічно і політично в ООН, самі стали порушниками міжнародного права. Без них він би давно був викинутий з президентського крісла. Оскільки існує нульова ймовірність того, що Асад зможе вижити без прямої військової підтримки Росії і Ірану.

Цілком ймовірно, що сучасна Російська Федерація витратила вже більше коштів на фінансування державного тероризму в Сирії, ніж СРСР під час Холодної війни на роздмухування конфліктів в Анголі і Мозамбіку.

Не говорячи вже про таке ганебне таємне породження спецслужб Москви, як Ісламська держава, що є терористичною версією варіанту монстра Франкенштейна.

Путін став не ким іншим, як військовим злочинцем, який підтримує іншого військового злочинця – Башара Асада. Тому що не було нічого нереалістичного у вимогах сирійського народу, щоб Асад відмовився від влади.

Але, оскільки це не входило в плани Кремля, Росія готова до того, що Асад покладе на вівтар свого президенства ще мільйон життів сирійців, але не піде добровільно з посади.

Чи можливе зіткнення військ США і Росії в Сирії? І до чого це може призвести?

Якщо Башар Асад дійсно наважиться на відкритий військовий конфлікт в Сирії з американцями, то не можна виключати того, що США вирішать здійснити те, чого не було зроблено в 2011 році. Направити на  командний пункт військ режиму і місце знаходження диктатора декілька цілеспрямованих крилатих ракет, щоб нарешті припинити вбивство мирного сирійського населення.

Своїми непродуманими заявами тиранічний вбивця Башар Асад лише вкотре підтверджує те, що з тоталітарними диктаторами домовиться неможливо.

І як справедливо зазначив керівник відділення Близького Сходу Інституту світової політики (Нью-Йорк) професор Алон Бен-Меїр: «США, незалежно від своїх глобальних геостратегічних національних інтересів, не можуть брати участь у кожному конфлікті. Тим не менш, США не повинні бути паралізовані минулою помилковою політикою. У США є моральні і практичні зобов’язання ретельно вивчити кожен конфлікт сам по собі і визначити його довгострокові і короткострокові наслідки, якщо ми будемо діяти, і що станеться, якщо ми не будемо.

США не можуть вплинути на розвиток подій в Сирії без надійний і сильних військових сил, задіяних для стримування будь-якого противника від дій, які будуть в будь-якому випадку вважається несумісними з інтересами США і наших союзників.

Поки Америка залишається на правильній стороні історії і відстоює свої моральні зобов’язання, вона має відновити свою роль глобального лідера, якої дуже не вистачає».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Трагічний фінал Росії. У Путіна немає шансу перемогти у війні проти Заходу і України

111 ПУТТТ

Радіо Свобода  06  Травень  2018

Віктор Каспрук

Системна криза в Росії розвивається по висхідній не тільки в політиці, економіці чи соціальній сфері. Вона проглядається і в самознищенні путінського режиму, верхівка якого виявилися занадто самовпевненою і жадібною, щоб зрозуміти, де розташована межа, за яку заходити їм у жодному уразі не варто.

Але основна помилка кегебістської влади полягає в тому, що побачивши українську демократичну революцію в 2014 році, вони злякалися повторення її в Росії і напали на Україну.

По-суті, ця помилка в історичному плані дуже схожа на те, як у 1914 році Російська імперія вв’язалась у Першу світову війну, до якої зовсім не була готовою. Що пізніше бумерангом повернулося лютневою революцією, а потім і більшовицьким переворотом.

Ситуація в Росії сьогодні дуже нагадує 1916 рік. У 1916 позиції царя Миколи ІІ теж були ще досить сильними, але вже в березні 1917 року він відрікся від престолу.

Проведення витратного для Кремля Чемпіонату світу з футболу в Росії може стати корисним для повторення більше ніж через сто років процесу початку розпаду новітньої Російської імперії, яка не бажає враховувати помилок минулого.

Адже не дивлячись на надвисокі ціни на нафту (понад 70 доларів за барель), чекістському режиму грошей все одно не вистачає, а розлад в економіці Москва нічим не спроможна виправити.

Трагічний фінал Росії наближає управлінська криза

Пітерсько-кегебістське угрупування, яке узурпувало владу в Росії, зупинивши ринкові реформи, розпочаті в часи президента Єльцина, встановило напівфеодальні стосунки.

Тому розтоптана демократична конституція, ліквідовані реальні вибори і підпорядковані владі ЗМІ, а «ринок» існує тільки для обраних друзів Путіна.

Не говорячи вже про те, що зруйнована судово-правова система і з’явилися «непідсудні» особи, майже задушені дрібний та середній бізнес, наука і освіта, відбувається масова втеча з Росії капіталів та інвестицій, згортаються соціальні програми, непомірно зростають грабіжницькі й абсурдні за змістом податки.

Соціальною опорою режиму є невелика група олігархів, силові структури, корупціонери від «бізнесу» і зомбована телебаченням «патріотична» частина населення.

Та постійні геополітичні авантюри в зовнішній політиці, силова тактика і невміння прораховувати стратегічні наслідки «подарунків», які Кремль постійно влаштовує іншим державам, приводять до провалу за провалом.

А намагання залучити Російську православну церкву до «відродження» імперськості і туги народу за монархічним укладом, відкидає Москву назад у першу половину ХІХ століття. Все це разом веде Росію до катастрофи й ізоляції.

Трагічний фінал наближає і управлінська криза, котра визріває. Адже втрата керованості величезними російськими територіями означатиме не що інше, як відкриття дороги до смути.

А смута в Росії, як це неодноразово доводила її історія, може привести до фатальних результатів.

При цьому Путін і його оточення самі спровокували ситуацію, за якої постійне збільшення санкцій Заходом щодо Росії є кроками до вилучення її з процесу світової глобалізації.

Це означає, що російська державна система, яка десятиліттями виживала за рахунок антизахідної мобілізації і використання західних ресурсів, втрачає можливість отримувати ці ресурси, за повної нездатності компенсувати їх своїми власними.

Існують всі правові підстави для конфіскації награбованого в Росії

Вся чекістська «політична культура» побудована на вибудовуванні політичних міфів, на імітаціях, пародії і неправді.

Путінська «зона псевдоправославної наддуховності» давно вже заплуталася у кривавому імперському тумані збочених фантазій і мрій її поводирів.

Кінець цих міфів – просто неминучий, як і неминучий фатальний кінець наркомана, який сидить на голці.

Та найбільш фатальною для путіністів стала наркоманічна залежність від неміряних грошових потоків, які вони «витискали» усі ці роки з Росії.

І коли Путін вирішив піти ва-банк геополітично, він не врахував того, що усі його підгодовані «шредери», «аграманти» та інші політичні нахлібники, якими він планував прикрити свої «тили», насправді не зможуть йому допомогти.

А те, що готуються санкції проти клептократів із путінського клану дещо іншого роду, не мало б бути великим одкровенням для кремлівців.

Оскільки правова підготовка для конфіскації награбованого в Росії тривала вже певний час у США, Великій Британії і Європейському союзі.

Поступово, непомітно, розкривалися адреси дійсних господарів награбованого. Адже великі капітали і майно приховати неможливо. І загальні суми цього конфіскату складатимуть вже трильйони доларів.

Але Росія, за такого рівня управління і соціально-економічного стану, стає небезпечною не тільки для оточуючих її сусідніх країн, а й для себе самої.

За чим може відбутися силовий переворот і будуть створені умови, за яких цілком ймовірний початок громадянської війни, оскільки регіони перестануть підкорятися владі з Москви і відмовляться перераховувати туди кошти.

Такий кінець путінського режиму, опорою якого весь час була сировинна труба, цілком може стати реальним.

Захоплення Криму і частини Донбасу критично зменшило стійкість Росії

Війна з Україною стала спусковим гачком або, якщо точніше, пострілом путінської влади собі у скроню. До цього, як це було у випадках із Молдовою і Грузією, Кремлю все сходило з рук.

Але всьому є межа. Тепер створена за 18 років правління Путіна система на межі краху. А захоплення Криму і частини Донбасу кардинальним чином тільки критично зменшило її стійкість.

І ніщо кегебістському угрупованню вже не допоможе. Можна лише дискутувати з приводу того, скільки ще потенційно зможе протриматися путінський режим: до осені, початку нового 2019 року, чи до наступної весни.

Путінці самі розікрали держбюджет, самі розграбували й розвалили промисловість, свідомо знищили російську економіку.

І це ж яке треба мати спотворене світобачення, щоб заздалегідь, плануючи розпочати протистояння із Заходом, добровільно переправити туди на збереження «чесно вкрадені» трильйони доларів.

Не говорячи вже про масову купівлю всяких там наддорогих палаців, вілл і яхт. Та відправлення туди ж на проживання своїх жінок і дітей.

Намагаючись створити для себе комфортну зону перебування, російська верхівка робить спроби створити навколо кордонів Російської Федерації «пояс нестабільності», щоб не дати пострадянським державам можливості утвердитися в незалежному статусі і знову перетворити їх на своїх безправних васалів.

Однак у Путіна немає жодного шансу перемогти у цій гібридній війні, яку він розв’язав проти Заходу і України. І не допоможе тут йому ні нова «залізна завіса», ні відновлення протистояння з країнами західної демократії.

Втім, щодо Кремля потрібно діяти більш рішуче.

Адже зомбовану путінізмом російську спільноту, якій для чогось знадобилися чужі території, необхідно зупинити в Україні. А не тоді, коли вона у стані останньої агонії, ринеться приєднувати до себе країни об’єднаної Європи.

https://www.radiosvoboda.org/a/29210500.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Трагический финал России. У Путина нет шанса победить в войне против Запада и Украины

Радио Свобода  06 Май  2018

Виктор Каспрук

Системный кризис в России развивается по восходящей не только в политике, экономике или социальной сфере. Он просматривается и в самоуничижении путинского режима, верхушка которого оказались слишком самоуверенной и жадной, чтобы понять, где находится грань, за которую заходить им ни в коем случае не стоит.

Но основная ошибка кегебистской  власти заключается в том, что увидев украинскую демократическую революцию в 2014 году, они испугались повторения ее в России и напали на Украину.

По сути, эта ошибка в историческом плане очень похожа на то, как в 1914 году Российская империя ввязалась в Первую мировую войну, к которой вовсе не была готова. Что позже бумерангом вернулось февральской революцией, а затем и большевистским переворотом.

Ситуация в России сегодня очень напоминает 1916 год. В 1916 позиции царя Николая II тоже были еще достаточно сильными, но уже в марте 1917 года он отрекся от престола.

Проведение затратного для Кремля Чемпионата мира по футболу в России может стать полезным для повторения более чем через сто лет процесса начала распада новейшей Российской империи, которая не желает учитывать ошибок прошлого.

Ведь, несмотря на сверхвысокие цены на нефть (более 70 долларов за баррель), чекистскому режиму денег все равно не хватает, а разлад в экономике Москва ничем не способна исправить.

Трагический финал России приближает управленческий кризис

Питерско-кегебистская  группировка, узурпировав власть в России, остановив рыночные реформы, начатые во времена президента Ельцина, установила полуфеодальное отношения.

Поэтому растоптана демократическая конституция, ликвидированы реальные выборы и подчинены власти СМИ, а «рынок» существует только для избранных друзей Путина.

Не говоря уже о том, что разрушена судебно-правовая система и появились «неподсудные» лица, почти задушены мелкий и средний бизнес, наука и образование, происходит массовое бегство из России капиталов и инвестиций, сворачиваются социальные программы, непомерно растут грабительские и абсурдные по содержанию налоги.

Социальной опорой режима есть небольшая группа олигархов, силовые структуры, коррупционеры от «бизнеса» и зомбированная телевидением «патриотическая» часть населения.

Но постоянные геополитические авантюры во внешней политике, силовая тактика и неумение просчитывать стратегические последствия «подарков», которые Кремль постоянно устраивает другим, приводят к провалу за провалом.

А попытки привлечь Русскую православную церковь к «возрождению» имперскости и тоски народа за монархическим укладом, откидывает Москву обратно в первую половину XIX века. Все это вместе ведет Россию к катастрофе и изоляции.

Трагический финал приближает и управленческий кризис, который вызревает. Ведь потеря управляемости огромными российскими территориями означает не что иное, как открытие дороги к смуте.

А смута в России, как это неоднократно доказывала ее история, может привести к фатальным результатам.

При этом Путин и его окружение сами спровоцировали ситуацию, при которой постоянное увеличение санкций Западом в отношении России являются шагами к выключению ее из процесса мировой глобализации.

Это означает, что российская государственная система, которая десятилетиями выживала за счет антизападной мобилизации и использования западных ресурсов, теряет возможность получать эти ресурсы, за полной неспособности компенсировать их своими собственными.

Есть все правовые основания для конфискации награбленного в России

Вся чекистская «политическая культура» построена на выстраивании политических мифов, на имитациях, пародии и лжи.

Путинская «зона псевдоправославной сверхдуховности» давно уже запуталась в кровавом имперском тумане извращенных фантазий и грез ее поводырей.

Конец этих мифов – просто неизбежен, как и неизбежный фатальный исход наркомана, сидящего на игле.

Но наиболее роковой для путинистов стала наркоманическая зависимость от немереных денежных потоков, которые они «выжимали» все эти годы из России.

И когда Путин решил пойти ва-банк геополитически, он не учел того, что все его прикормленные «шредеры», «аграманты» и другие политические нахлебники, которыми он планировал прикрыть свои «тылы», на самом деле не смогут ему помочь.

А то, что готовятся санкции против клептократов из путинского клана несколько иного рода, не должно было  быть большим откровением для Кремля.

Поскольку правовая подготовка для конфискации награбленного в России длилась уже некоторое время в США, Великобритании и Европейском союзе.

Постепенно, незаметно, раскрывались адреса действительных хозяев награбленного. Ведь большие капиталы и имущество скрыть невозможно. И общие суммы этого конфиската составляют уже триллионы долларов.

Но Россия, при таком уровне управления и социально-экономического состояния, становится опасной не только для окружающих ее соседних стран, но и для себя самой.

За чем может произойти силовой переворот, и будут созданы условия, при которых вполне вероятное начало гражданской войны, поскольку регионы перестанут подчиняться власти из Москвы, и откажутся перечислять туда деньги.

Такой конец путинского режима, опорой которого все время была сырьевая труба, вполне может стать реальным.

Захват Крыма и части Донбасса критически уменьшил устойчивость России

Война с Украиной стала спусковым курком или, если точнее, выстрелом путинской власти себе в висок. До этого, как это было в случаях с Молдовой и Грузией, Кремлю все сходило с рук.

Но всему есть предел. Теперь создана за 18 лет правления Путина система на грани краха. А захват Крыма и части Донбасса кардинальным образом только критически уменьшили ее устойчивость.

И ничто кегебистской группировке уже не поможет. Можно лишь спорить по поводу того, сколько еще потенциально сможет продержаться путинский режим: до осени, начала нового 2019 года, или до следующей весны.

Путинцы сами разворовали госбюджет, сами разграбили и развалили промышленность, сознательно уничтожили российскую экономику.

И это же какое нужно иметь искаженное мировоззрение, чтобы заранее планируя начать противостояние с Западом, добровольно переправить туда на сохранение «честно украденные» триллионы долларов.

Не говоря уже о массовой покупке всяких там сверхдорогих дворцов, вилл и яхт. И отправки туда же на проживание своих жен и детей.

Стремясь создать для себя комфортную зону обитания, российская верхушка пытается создать вокруг границ Российской Федерации «пояс нестабильности», чтобы не дать постсоветским государствам возможности утвердиться в независимом статусе и снова превратить их в своих бесправных вассалов.

Однако у Путина нет ни одного шанса победить в этой гибридной войне, которую он развязал против Запада и Украины. И не поможет здесь ему не новый «железный занавес», ни восстановление противостояния со странами западной демократии.

Впрочем, относительно Кремля нужно действовать более решительно.

Зомбированное путинизмом русское сообщество, которому зачем-то понадобились чужие территории, необходимо остановить в Украине. А не тогда, когда оно в состоянии последней агонии, будет стремиться присоединять к себе страны объединенной Европы.

https://www.radiosvoboda.org/a/29210500.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Політолог Віктор Каспрук під час вручення премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік

1 A

Політолог Віктор Каспрук під час вручення премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік, за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

14 грудня 2007 року.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

“Єрусалимське питання” Дональда Трампа

«Дзеркало тижня. Україна» №19   18 травня 2018

Віктор Каспрук

Палестинці й далі не визнаватимуть суверенітету держави Ізраїль.  

Відкриття американського посольства в Єрусалимі стало вагомою віхою у президентстві Дональда Трампа. 

Воно не тільки зміщує геополітичну розстановку сил на Близькому Сході, а є підтвердженням того, що після майже 30 років своєрідного вакууму розслабленості часів “постхолодної війни”, утвореного відсутністю потреби стримувати конкуруючу наддержаву, Америка гучно заявила, що її стратегічні інтереси ніким не можуть ставитися від сумнів.

Та, оскільки статус Єрусалима є ключовим питанням у конфлікті між Ізраїлем і палестинськими арабами, цілком прогнозованими були акції протестів палестинців, які призвели до більш ніж п’яти десятків жертв.

Але реальність така, що під виглядом мирних демонстрацій ХАМАС провела в Єрусалимі організовану військову операцію, метою якої було делегітимувати право Ізраїлю на існування як держави, захист своїх кордонів і своїх громадян.

Президент Трамп — прихильник Ізраїлю. Перенісши посольство США до Єрусалима, він не лише виконав свою передвиборну обіцянку, а й показав своїм прибічникам та політичним опонентам, що ніхто не може примусити його відмовитися від своїх переконань. Хоч би яким нелогічним або нераціональним здавалося комусь це рішення.

Найсумніше в задавненому протистоянні між палестинцями й ізраїльтянами те, що в травні 2018 р. не тільки євреї могли б святкувати 70-річчя з часу відновлення своєї державності. Це ж могло б стосуватися і палестинців, якби вони від самого початку не відмовили ізраїльтянам у праві на свою державу.

Наважившись на важливий геостратегічний хід, Дональд Трамп пішов на великий ризик. Ще не завершене досягнення миру на Корейському півострові, а Іран може скористатися розбіжностями в мусульманському світі після перенесення посольства для зміцнення своїх позицій у близькосхідному регіоні.

Крім того, після перенесення посольства США в Єрусалим це місто стане більш небезпечним місцем не тільки для американських дипломатів, а й для дипломатів усіх тих країн, котрі вирішать повторити приклад Сполучених Штатів. А скоєння терактів у місті, де будуть компактно розміщені посольства дружніх до Ізраїлю держав, може стати однією з головних цілей ісламських екстремістів із ХАМАС.

Наскільки такі потенційні ризики попередньо прораховувалися, сказати важко. Проте відкидати їх наявність на самому початку утвердження дипломатичного статусу Єрусалима було б необачно.

Якими ж можуть бути наслідки “єрусалимського рішення” президента Трампа? Перший: навіть союзники США в ісламському світі здатні поставити під сумнів дотеперішній рівень співпраці з Америкою. Другий: символічний хід Трампа дає можливість палестинцям ще більше утвердитися в ролі хронічної жертви і вимагати від своїх прихильників додаткової допомоги для протистояння з ізраїльськими “агресорами”.

Скидається, що обидві сторони цього тривалого протистояння не здатні почути і дослухатися до аргументів своїх опонентів. Палестинці можуть ще довго мріяти про силове знищення Ізраїльської держави, хоча Америка ніколи не дозволить цього зробити. Тому всі такі спроби видаються марною тратою часу. А для ізраїльтян найболючішим моментом є те, що після семи десятиліть існування Ізраїлю його все ще переслідує постійний і невщухаючий конфлікт. Він виграв війни з сусідніми арабськими державами і битви з палестинцями, але не зміг виграти мир.

Як вважає керівник відділення Близького Сходу Інституту світової політики (Нью-Йорк) професор Алон Бен Меїр, “взаємна ненависть, ворожнеча та недовіра зробили часи примирення ще більш примарними. Не можна сказати, що на палестинцях також не лежить вина за ті жалюгідні умови, в яких вони опинилися. Вони не скористалися неодноразовим можливостями вирішити конфлікт, знову та знову зазнавали невдачі, чіпляючись за свої давні й повторювані домагання, висуваючи невиправдані вимоги, вдаючись до жорстокого опору та загрожуючи існуванню Ізраїлю, що тільки зіграло на руку правим ізраїльтянам.

Кожен ізраїльтянин повинен пам’ятати, що рішення стосовно двох держав не є подарунком для палестинців. Це єдиний шлях, із допомогою якого Ізраїль може зберегти свою незалежність, демократію та єврейський національний характер держави.

Якщо Нетаньягу і його уряд справді стурбовані загрозою з боку Ірану, він повинен зосередитись на передньому краї і врегулювати конфлікт із палестинцями. Чому б не погодитися з неминучістю співіснування зараз і не знайти рішення, адже кожен день, тиждень, місяць і рік, що минає, робить конфлікт ще більш жорстоким і тяжким?”

Непримиренна позиція палестинців та ігнорування їхніх інтересів лише віддаляють на невизначений термін можливість примирення і реалізації єдино прийнятної концепції існування двох держав. Не кажучи вже про те, що палестинці, які загинули під час зіткнень, отримають статус мучеників, що провокуватиме чергових терористів-смертників на скоєння нових терактів на території Ізраїлю. Чим гаситься проблиск слабкої надії на порозуміння.

Не існує магічної формули для того, щоб покласти край палестинсько-ізраїльському протистоянню. Але реалізація односторонньо прийнятного рішення лише підштовхує ісламських екстремістів до більш радикальних дій. І ареал спроб терористичних актів цілком може вийти за межі Близького Сходу.

Крім того, арабський світ, країни якого останнім часом часто не спромагалися піднятися вище інтересів свого суто національного рівня, може об’єднати несприйняття визнання США Єрусалима столицею Ізраїля. Що є непоганим шансом для Єгипту спробувати відновити свій колишній статус загальноарабського лідера, особливо зважаючи на регіональні амбіції його президента Абделя Фаттаха Ас-Сісі.

“Єрусалимське рішення” президента Трампа тільки ще більше висвітлило всю глибину кризи, яку на цей час переживають палестинці, і обсяг тиску на них. Вони відкидають ще публічно не оприлюднену “угоду століття”, згідно з якою столицею палестинської держави мав би стати не Єрусалим, а його передмістя Абу-Діс, забезпечуючи при цьому право поклоніння для послідовників усіх релігій і збереження статус-кво мечеті Аль-Акса.

Ця угода також включала відмову від права на повернення палестинських “біженців”, визнаючи необхідність досягнення прийнятного рішення їхніх проблем та визнання Ізраїлю як єврейської держави.

Виходячи з розвитку динаміки подій, можна зробити припущення, що відкриття посольства США в Єрусалимі є тільки початком близькосхідного проекту президента Трампа. І палестинці будуть змушені прийняти цей проект або отримати санкції з боку США та Ізраїлю. Усе це відбувається тоді, коли арабські держави виявили свою нездатність відігравати важливу роль у пропонованому врегулюванні.

Схоже, що американці готові застосувати до палестинців модель посилення тиску та можливих дивідендів після досягнення бажаних для них поступок, використану стосовно Північної Кореї. Президент Трамп вважає, що таким чином зможе досягти успіху на Близькому Сході, де його попередники зазнали фіаско.

Діючи натиском, бо Трамп любить, коли йому поступаються під тиском і підкоряються, він, можливо, не до кінця прорахував, які наслідки можуть мати його дії. Бо, визначивши остаточний статус святого міста, американський президент ускладнив життя своїм арабським союзникам, і після цього посадити палестинців за стіл переговорів буде набагато важче.

Поставивши палестинців перед тим, що Єрусалим є де-факто столицею тільки Ізраїлю, він не зміг примусити колективне палестинське сприйняття відмовитися від переконання, що існування Ізраїлю — явище тимчасове. А це означає, що палестинці й далі не визнаватимуть суверенітету держави Ізраїль. Доки це триватиме, швидше за все, жодних реальних мирних переговорів не відбудеться. І, на жаль, ситуація залишиться такою ж, як це було впродовж попередніх десятиліть, — поганою і для ізраїльтян, і для палестинців…

https://dt.ua/international/yerusalimske-pitannya-donalda-trampa-278239_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

“Иерусалимский вопрос” Дональда Трампа

«Зеркало недели. Украина» № 19  1 8 мая  2018

Віктор Каспрук

Палестинцы и в дальнейшем не будут признавать суверенитет государства Израиль.        

Открытие американского посольства в Иерусалиме стало весомой вехой в президентстве Дональда Трампа. 

Оно не только смещает геополитическую расстановку сил на Ближнем Востоке, но и является подтверждением того, что после почти 30 лет своеобразного вакуума расслабленности времен “постхолодной войны”, образованного отсутствием потребности сдерживать конкурирующую сверхдержаву, Америка громко заявила, что ее стратегические интересы никем не могут ставиться под сомнение.

И, поскольку статус Иерусалима является ключевым вопросом в конфликте между Израилем и палестинскими арабами, вполне прогнозируемыми были акции протестов палестинцев, приведшие к более чем пяти десяткам жертв.

Но реальность такова, что под видом мирных демонстраций ХАМАС провела в Иерусалиме организованную военную операцию, целью которой было делегитимировать право Израиля на существование как государства, защиту своих границ и своих граждан.

Президент Трамп — приверженец Израиля. Перенеся посольство США в Иерусалим, он не только выполнил свое предвыборное обещание, но и показал сторонникам и политическим оппонентам, что никто не может заставить его отказаться от своих убеждений, какими бы нелогичными или нерациональными они ни казались кому-то.

Самое печальное в давнем противостоянии между палестинцами и израильтянами то, что в мае 2018 г. не только евреи могли бы праздновать 70-летие со времени восстановления своей государственности. Это могло бы касаться и палестинцев, если бы они с самого начала не отказали израильтянам в праве на свое государство.

Отважившись на важный геостратегический ход, Дональд Трамп пошел на большой риск. Еще не завершено достижение мира на Корейском полуострове, а Иран может воспользоваться разногласиями в мусульманском мире после перенесения посольства для укрепления своих позиций в ближневосточном регионе.

Кроме того, после перенесения посольства США в Иерусалим этот город станет более опасным местом не только для американских дипломатов, но и для дипломатов всех стран, решивших последовать примеру Соединенных Штатов. А совершение терактов в городе, где будут компактно размещены посольства дружеских к Израилю государств, может стать одной из главных целей исламских экстремистов из ХАМАС.

Насколько такие потенциальные риски предварительно просчитывались, сказать трудно. Но отбрасывать их наличие в самом начале утверждения дипломатического статуса Иерусалима было бы неосмотрительно.

Какими же могут быть последствия “иерусалимского решения” президента Трампа? Первое: даже союзники США в исламском мире способны поставить под вопрос прежний уровень сотрудничества с Америкой. Второе: символический ход Трампа дает возможность палестинцам еще больше утвердиться в роли хронической жертвы и требовать от своих приверженцев дополнительной помощи для противостояния с израильскими “агрессорами”.

Похоже, что обе стороны этого продолжительного противостояния не способны услышать и прислушаться к аргументам своих оппонентов. Палестинцы могут еще долго мечтать о силовом уничтожении Израильского государства, хотя Америка никогда не позволит это сделать. Поэтому все такие попытки кажутся напрасной тратой времени. А для израильтян самым болезненным моментом является то, что после семи десятилетий существования Израиля его все еще преследует постоянный и неутихающий конфликт. Он выиграл войны с соседними арабскими государствами и битвы с палестинцами, но не смог выиграть мир.

Как считает руководитель отделения Ближнего Востока Института мировой политики (Нью-Йорк) профессор Алон Бен-Меир, “взаимная ненависть, вражда и недоверие сделали времена примирения еще более призрачными. Нельзя сказать, что на палестинцах также не лежит вина за те жалкие условия, в которых они оказались. Они не воспользовались неоднократными возможностями решить конфликт, снова и снова терпели неудачу, цепляясь за свои давние и повторяемые домогательства, выдвигая неоправданные требования, прибегая к жестокому сопротивлению и угрожая существованию Израиля, что только сыграло на руку правым израильтянам.

Каждый израильтянин должен помнить, что решение относительно двух государств не является подарком для палестинцев. Это единственный путь, с помощью которого Израиль может сохранить свою независимость, демократию и еврейский национальный характер государства.

Если Нетаньяху и его правительство действительно встревожены угрозой со стороны Ирана, он должен сосредоточиться на переднем крае и урегулировать конфликт с палестинцами. Почему бы не согласиться с неизбежностью сосуществования сейчас и не найти решения, ведь каждый день, неделю, месяц и прошедший год делает конфликт еще более жестоким и тяжелым?”.

Непримиримая позиция палестинцев и игнорирование их интересов лишь отдаляют на неопределенный срок возможность примирения и реализации единственно приемлемой концепции существования двух государств. Не говоря уже о том, что палестинцы, погибшие во время столкновений, получат статус мучеников, что будет провоцировать очередных смертников на совершение новых терактов на территории Израиля. Этим гасится проблеск слабой надежды на взаимопонимание.

Не существует магической формулы, чтобы положить конец палестино-израильскому противостоянию. Но реализация односторонне приемлемого решения лишь подталкивает исламских экстремистов к более радикальным действиям. И ареал попыток террористических актов вполне может выйти за пределы Ближнего Востока.

Кроме того, арабский мир, страны которого в последнее время часто не удосуживались подняться выше интересов своего сугубо национального уровня, может объединить невосприятие признания США Иерусалима столицей Израиля. Что является неплохим шансом для Египта попытаться восстановить свой бывший статус общеарабского лидера, особенно с учетом региональных амбиций его президента Абделя Фаттаха Ас-Сиси.

“Иерусалимское решение” президента Трампа только еще больше показало всю глубину кризиса, который в это время переживают палестинцы, и объем давления на них. Они отбрасывают еще публично не обнародованное “соглашение века”, согласно которому столицей палестинского государства должен был бы стать не Иерусалим, а его предместье Абу-Дис, обеспечивая при этом право поклонения для последователей всех религий и сохранение статус-кво мечети Аль-Акса.

Настоящее соглашение также включало отказ от права на возврат палестинских “беженцев”, признавая необходимость достижения приемлемого решения их проблем и признание Израиля как еврейского государства.

Исходя из развития динамики событий, можно сделать предположение, что открытие посольства США в Иерусалиме является только началом ближневосточного проекта президента Трампа. И палестинцы будут вынуждены принять этот проект или получить санкции со стороны США и Израиля. Все это происходит в то время, когда арабские государства выявили свою неспособность играть важную роль в предлагаемом урегулировании.

Похоже, что американцы готовы применить к палестинцам модель усиления давления и возможных дивидендов после достижения желательных для них уступок, использованную относительно Северной Кореи. Президент Трамп считает, что таким образом сможет достичь успеха на Ближнем Востоке, где его предшественники испытали фиаско.

Действуя напором, поскольку Трамп любит, когда ему уступают под давлением и подчиняются, он, возможно, не до конца просчитал, какие последствия могут иметь его действия. Поскольку, определив окончательный статус святого города, американский президент усложнил жизнь своим арабским союзникам, и после этого посадить палестинцев за стол переговоров будет намного труднее.

Поставив палестинцев перед тем, что Иерусалим является де-факто столицей только Израиля, он не смог заставить коллективное палестинское восприятие отказаться от убеждения, что существование Израиля — явление временное. А это означает, что палестинцы и в дальнейшем не будут признавать суверенитет государства Израиль. Пока это будет продолжаться, скорее всего, никаких реальных мирных переговоров не произойдет. И, к сожалению, ситуация останется такой же, как это было в течение предыдущих десятилетий, — плохой и для израильтян, и для палестинцев…

https://zn.ua/international/ierusalimskiy-vopros-donalda-trampa-284298_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Політолог Віктор Каспрук: убивство Аркадія Бабченка повинно «відкрити очі» Європі на Росію

Убивство російського журналіста Аркадія Бабченка організували російські спецслужби. Трагедія сталася також через незавершену реформу українських правоохоронних структур і небажання країн ЄС надавати політичний притулок російським дисидентам. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

На думку експерта, до вбивства Аркадія Бабченка, як і до інших політичних убивств, що сталися впродовж останніх років – Павло Шеремет, Денис Вороненков, Аміна Окуєва, – причетні спецслужби Російської Федерації,. Однією з причин трагедії політолог вважає відкритий кордон з терористичними «ЛНР» і «ДНР» та з Росією під час війни, що дозволяє проникати на територію України агентам ФСБ і кримінальні елементам.

«Будь-яка людина в Україні, яка виступає проти Росії і російської агресії у світі, проти війни на Донбасі й анексії Криму, є незахищеною. Можливості для проведення диверсійних актів має і п’ята колона, що базується навколо т.зв. «Російської православної церкви». Кремль прагне залякати людей, які мають власну думку й опираються інформаційній та іншій агресії РФ у світі. Хоча мені здається, що вбивством Аркадія Бабченка, Москва досягне протилежного ефекту. На Заході нарешті можуть усвідомити, якою є Росія по суті, що домовлятися з нею можна виключно з позиції сили, а не з позиції якихось компромісів, як це відбувалося досі»

Ще однією причиною убивства Аркадія Бабченка, Віктор Каспрук назвав незавершену реформу українських силових структур. На думку експерта, засилля старих кадрів у СБУ, поліції та прокуратурі, створює прецедент продовження подібних убивств у майбутньому. Водночас політолог поклав частку відповідальності за трагедію і на Європейський союз.

«Європа мала надати Аркадію Бабченку політичний притулок, оскільки він відверто виступав проти Росії та її агресії. Однак цього зроблено не було. Фактично сьогодні російські злочинці можуть легко оселятися у європейських країнах, а люди, які мали мужність боротися проти тоталітаризму Кремля, не мають змоги навіть отримати офіційний притулок. На цьому має акцентувати і офіційний Київ, оскільки попередні вбивства противників путінського режиму в Україні продемонстрували, що небезпека для всіх інших російських мігрантів залишається»

Водночас експерт не зміг чітко сказати, кому з інших російських політичних мігрантів в Україні ще може загрожувати небезпека позбавлення життя. На його думку, наступною жертвою путінського режиму може стати будь-хто з росіян-дисидентів, які зараз перебувають у Києві.

«Важко сказати хто ще з політичних мігрантів може перебувати у «чорному списку» Росії. Я думаю, що наступною жертвою путінського ФСБ може стати будь-хто з тих росіян, які переїхали в Україну. Це питання слід піднімати на державному рівні. Росія хоче продемонструвати сучасним російським дисидентам, що якщо ви переїжджаєте в Україну, то піддаєтеся аналогічній небезпеці, що і на теренах Росії. Вас ніщо не врятує. Саме цей путінський меседж закладений у вбивство Аркадія Бабченка. Адже коли він переїздив до України, то сподівався, що українці зможуть його захистити. Однак ми не змогли цього зробити»

Нагадаємо, 29 травня у Києві біля дверей власної квартири був застрелений російський опозиційний журналіст Аркадій Бабченко.

У 90-х роках він брав участь у першій та другій чеченській війнах. У 2000 році зайнявся журналістикою, працював у російських ЗМІ в статусі воєнного кореспондента. Вважається одним з основоположників сучасної воєнної прози.

У лютому 2017 року через багаточисельні погрози Аркадій Бабченко вимушено залишив Росію та переїхав до Праги, а пізніше – до Ізраїлю. З серпня 2017 року журналіст мешкав у Києві, працював телеведучим на телеканалі ATR. Він був відомий своєю різкою критикою політики Кремля, активно критикував незаконну анексію Криму і вторгнення Росії на Донбас.

Валерій Савицький

https://ua.news/ua/politolog-viktor-kaspruk-ubivstvo-arkadiya-babchenka-povinno-vidkriti-ochi-yevropi-na-rosiyu/

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Фейсдублери» Путіна: так можна президентити безкінечно

1 ДВІЙНИКИ

Віктор Каспрук

Про те, як усунути Путіна нарешті від влади написано багато. З чимось у цих статтях і аналітичних розвідках можна погоджуватись, а з чимось ні. Але існує одне фундаментальне питання, яке чомусь весь час обходили увагою.

Відомо, що іноді Путіна заміняють двійники. Особливо там, де його життю може загрожувати якась небезпека.

Та й, взагалі, в експертному колі існує думка, що першу модель Путіна вже давно замінили, десь у 2004 році, а тепер, у більшості випадків, від імені «колективного Путіна» публічно виступає особа, яку можна умовно визначити, як «бурята». За його азійські скули і любов відпочивати на Алтаї, чого у «первісного Путіна» не було ніколи.

І тут ми підходимо до дуже цікавого питання – продовження на довгий період (приблизно ще років на 30), путінської влади над Росією.

Коли говориться про палацовий чи військовий переворот або взагалі про фізичне усунення Путіна від влади, то тут не враховується один основоположний момент, який будь-які потенційні заколотники фактично ніколи не зможуть подолати. Бо тоталітарний режим все до дрібниць продумав наперед.

У разі, якщо б знайшлися ті, хто все ж наважився звільнити Росію від багаторічної путінської диктатури, у команди, котра знаходиться за лаштунками влади, завжди в запасі знайдеться рішення, як цього не допустити.

Через телевізор поширюється інформація, що Путін, мовляв, захворів. Але це нічого, у нас хороші лікарі і вони його швидко вилікують і поставлять на ноги.

Далі проходить декілька тижнів, як це вже відбувалося раніше, і на екранах російського телебачення знову з’являється новий Путін.

Та хоча він на вигляд відрізняється від попереднього, це пояснюють наслідками лікування, похибкою на його поважний вік, черговою косметичною перетяжкою обличчя або результатом дії ботоксу.

Таким чином, ешелоноване дублювання варіантів путінських копій дає змогу оперативно заміняти «вибувшого» Путіна, і показувати на публіці хоч дюжину його нових моделей.

Такого в новітній світовій історії ніколи ще не було. І це є ноу-хавною розробкою кегебістської влади в Росії.

Тому «колективний Путін» став чимось на зразок Кощія Безсмертного, з тією лише різницею, що йому не потрібно боятися того, чого боявся той.

Адже коли у російських казках вода надає Кощію Безсмертному надприродної сили, то Кощію-Путіну цю силу надає обпирання на ФСБ та інші секретні служби.

І коли в російських народних казках смерть Кощія – на кінці голки, та голка в яйці, те яйце в качці, та качка в зайці, той заєць в скрині, а скриня стоїть на високому дубі, і те дерево Кощій як своє око береже, то у сучасного Кощія все дещо інакше.

Політична смерть Кощія-Путіна – на кінці закінчення часу його диктатури, а ця диктатура може тривати доти, поки Росією буде вигідно управляти від імені Путіна.

Хоча нинішній Путін справляє враження обмеженого кадровика або відставного міліціонера радянських часів не вище майора, який звик підкорятися і командувати, причому ненавидить всіх хто мислить ширше.

При цьому він схожий на маленького наїжаченого звірка, якого винесли під софіти, і який під своєю потенційною агресією у всьому, приховує свій страх перед неминучим викриттям.

І якщо раніше можна було говорити про генетично клоновану вівцю Доллі, то тепер вперше з’явився політично клонований політик, яким став Путін.

Для тих, хто за цим стоїть, не має ніякого значення яка за переліком модель Путіна на даний час буде знаходитися при  владі.

І це обов’язково потрібно враховувати, аналізуючи та прораховуючи можливі варіанти відходу російського диктатора від влади.

Епопея з «фейсдублерами» Путіна наводить на думку, що у подальшому, і не тільки в Росії, було б доцільно внести потравки до законодавства, що під час вступу на посаду чиновника вище середнього рангу необхідно брати у нього відбитки пальців і зразки ДНК.

Щоб у разі необхідності, була можливість оперативно і ретельно перевірити, чи не відбулося заміни того чи іншого високопоставленого чиновника в інтересах певної групи людей або політичної партії.

А до кримінального кодексу додати статтю, у якій чітко прописати, що якщо одна особа видає себе за іншу, а особливо, коли це відбувається у вищих ешелонах влади, то такі дії підлягають кримінальній відповідальності, і покаранню аж до довічного ув’язнення.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Ризики «єрусалимського рішення» президента Дональда Трампа

Віктор Каспрук

Відкриття американського посольства в Єрусалимі стало вагомою віхою в президентстві Дональда Трампа. Воно не тільки зміщує геополітичну розстановку сил на Близькому Сході, а є підтвердженням того, що після майже 30 років своєрідного вакууму розслабленості часів «постхолодної війни», утвореного відсутністю необхідності стримувати конкуруючу наддержаву, Америка голосно заявила про те, що її стратегічні інтереси ніким не можуть ставитися від сумнів.

Але враховуючи той факт, що статус Єрусалиму є ключовим питанням в конфлікті між Ізраїлем і палестинськими арабами, цілком прогнозованими були акції протестів палестинців, котрі призвели до більше ніж п’яти десятків жертв.

Та реальність є такою, що під виглядом мирних демонстрацій, терористична організація ХАМАС провела в Єрусалимі організовану військову операцію, метою якої було – делегітимізувати право Ізраїлю на існування своєї держави, захист своїх кордонів і своїх громадян.

Президент Трамп є прихильником Ізраїлю, і в цьому праві ніхто не може йому відмовити. Перенісши посольство США до Єрусалиму, він не лише дотримався своєї передвиборчої обіцянки, а й показав своїм прихильникам і політичним опонентам, що ніхто не може примусити його відмовитися від своїх переконань. Як би кому це рішення здавалося нелогічним чи нераціональним.

Найсумнішим у цьому застарілому протистоянні між палестинцями і ізраїльтянами є те, що в травні 2018 року не тільки євреї могли святкувати 70-річчя з часу відновлення своєї державності. Це ж могло б стосуватися і палестинців, якби вони від самого початку не відмовили ізраїльтянам у праві на свою державу. І не почали доводити своє право на це заперечення терористичними актами, вбивствами і погромами.

Наважившись на такий геостратегічний хід, Дональд Трамп пішов на великий ризик. Ще не завершене досягнення миру на Корейському півострові, а Іран здатен скористатися розбіжностями в мусульманському світі після перенесення посольства для того, щоб зміцнити свої позиції у близькосхідному регіоні.

Не говорячи вже про те, що після цього Єрусалим стане більш небезпечним місцем не тільки для американських дипломатів, а й дипломатів всіх тих країн, котрі вирішать повторити приклад США. ХАМАС не відмовиться від порушення ізраїльської безпеки, а проведення терактів у місті, де будуть компактно розташовані посольства дружніх до Ізраїлю держав, може стати однією з головних цілей ісламських екстремістів.

Наскільки подібні потенційні ризики попередньо прораховувалися важко сказати, проте відкидати їхню наявність на самому початку утвердження дипломатичного статусу Єрусалиму було б необачно.

Якими ж можуть бути наслідки «єрусалимського рішення» президента Трампа? Перше, це те, що навіть союзники США в ісламському світі здатні поставити під сумнів існуючий досі рівень співпраці з Америкою.

А рішення Туреччини відкликати свого посла з США вказує на те, що Анкара явно починає коливатися між бажанням демонстрації більшого політичного демаршу і необхідністю дотримуватися публічної лояльності в стосунках зі своїм давнім союзником по НАТО.

Друге, цей символічний хід дає можливість палестинцям ще більше утвердитися в ролі хронічної жертви і вимагати від своїх прихильників додаткової допомоги для протистояння з ізраїльськими «агресорами».

Виглядає на те, що обидві сторони цього довготривалого протистояння не здатні почути і прислухатися до аргументів своїх опонентів. Палестинці можуть ще довго мріяти про силове знищення Ізраїльської держави, хоча Америка ніколи не дозволить цього зробити. Тому усі подібні спроби виглядають, як лише марна втрата часу.

В Ізраїлі високо оцінили єрусалимську ініціативу американського президента. Як зазначив прем’єр – міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу: «Це історичний момент, президент Трамп робить історію, і ми щиро дякуємо йому за сміливе рішення визнати Єрусалим столицею Ізраїлю і перевести посольство США до Єрусалиму. Ви зробили для зміцнення зв’язків з Ізраїлем більше, ніж хто коли-небудь раніше».

Але найболючішим моментом для ізраїльтян є те, що після семи десятиліть існування Ізраїлю його все ще переслідує постійний і нестихаючий конфлікт. Він виграв війни з сусідніми арабськими державами і битви з палестинцями, але не зміг виграти мир.

І як вважає професор Алон Бен Меїр, керівник відділення Близького Сходу Інституту світової політики (Нью-Йорк): «Взаємна ненависть, ворожнеча та недовіра зробили часи примирення ще більш віддаленими міражами. Не можна сказати, що на палестинцях також не лежить вина за ті жалюгідні умови, у яких вони опинилися.  Вони упустили неодноразові можливості вирішити конфлікт, знову та знову зазнавали невдачі, чіпляючись за свої старі і повторювані домагання, висуваючи невиправдані вимоги, вдаючись до жорстокого опору та загрожуючи існуванню Ізраїлю, що тільки зіграло на руку правим ізраїльтянам.

Кожен ізраїльтянин повинен пам’ятати, що рішення щодо двох держав не є подарунком для палестинців. Це єдиний шлях, за допомогою якого Ізраїль може зберегти свою незалежність, демократію та єврейський національний характер держави.

Якщо Нетаньягу і його уряд дійсно стурбовані загрозою з боку Ірану, він повинен зосередитись на передньому краї і врегулювати конфлікт з палестинцями. Чому б не погодитися з невідворотністю співіснування зараз і знайти рішення, коли кожен день, тиждень, місяць і рік, що минає, робить конфлікт ще більш жорстоким і тяжким?»

Непримиренна позиція палестинців і ігнорування їхніх інтересів лише віддаляють на невизначений термін можливість примирення і реалізації єдино прийнятної концепції існування двох держав. Не говорячи вже про те, що загиблі під час зіткнень палестинці отримають статус мучеників і це провокуватиме чергових терористів-смертників на здійснення нових терактів на території Ізраїлю. Чим гаситься проблиск слабкої надії на порозуміння.

Не існує магічної формули для того, щоб покінчити з палестинсько-ізраїльським протистоянням. Але реалізація односторонньо прийнятного рішення лише підштовхує ісламських екстремістів до більш радикальних дій. І ареал спроб здійснення терористичних актів цілком може вийти за межі Близького Сходу.

Крім того, арабський світ, країни якого в останній час часто не були здатними піднятися вище інтересів свого суто національного рівня, може об’єднати несприйняття визнання США Єрусалима столицею Ізраїля. Що є непоганим шансом для Єгипту спробувати відновити свій колишній статус загальноарабського лідера, особливо враховуючи регіональні амбіції його президента Абделя Фаттаха ас-Сісі.

«Єрусалимське рішення» президента Трампа лише ще більше висвітлило всю глибину кризи, яку на даний момент переживають палестинці і обсяг тиску на них. Вони відкидають ще публічно не оприлюднену так звану «угоду століття», згідно до якої столицею палестинської держави мав би стати не Єрусалим, а його передмістя Абу-Діс, забезпечуючи при цьому право поклоніння для послідовників усіх релігій і збереження статус-кво мечеті Аль-Акса.

Ця угода також включала відмову від права на повернення палестинських «біженців», визнаючи необхідність досягнення прийнятного рішення їхніх проблем і визнання Ізраїлю, як єврейської держави.

Виходячи з розвитку динаміки подій можна зробити припущення, що відкриття посольства США в Єрусалимі є тільки початком чи першим кроком близькосхідного проекту президента Трампа. І палестинці будуть змушені прийняти цей проект або на них чекатимуть санкції з боку США і Ізраїлю. Усе це відбувається в той час, коли арабські держави виявили свою нездатність відігравати важливу роль в пропонованому врегулюванні.

Схоже на те, що американці готові застосувати щодо палестинців модель все наростаючого тиску і можливих дивідендів, після досягнення бажаних для них поступок, використану стосовно Північної Кореї. Проте тут необхідно враховувати один нюанс, визначивши остаточний статус святого міста, Трамп ускладнив життя своїм арабським союзникам, і після цього посадити палестинців за стіл переговорів буде набагато важче.

Президент Трамп вважає, що таким чином зможе досягнути успіху на Близькому Сході, де його попередники не були здатні цього добитися. Діючи натиском, бо любить коли йому поступаються під тиском і підкоряються, він, можливо, не до кінця прорахував, які наслідки можуть принести його дії.

Поставивши палестинців перед тим, що Єрусалим є де-факто тільки столицею Ізраїлю, він не зміг примусити колективне палестинське сприйняття відмовитися від переконання, що існування Ізраїлю є тимчасовим явищем.

А це означає, що палестинці й далі не визнаватимуть суверенітет держави Ізраїль. Доки це продовжуватиметься, швидше за все, ніяких реальних мирних переговорів не відбудеться. І, на жаль, ситуація залишиться такою ж, як це було протягом попередніх десятиліть, поганою і для ізраїльтян і для палестинців…

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Росія-Китай: у Пекіна з’явився шанс взяти історичний реванш

1 Vladimir-Putin

Віктор Каспрук

Взаємини Росії і Китаю все більше нагадують, дружню ворожнечу або ворожу дружбу. Зовні, на перший погляд, нібито все виглядає не так вже і погано. Але тут варто пригадати, що на XIX з’їзді Комуністичної партії Китаю генеральний секретар Сі Цзіньпін, фактично проголосив взяття курсу на набуття Китаєм статусу наддержави. У той час, як Путін намагається знищити Україну, китайці без великого шуму, поки що економічно і демографічно, проводять свою «тиху експансію» на російському Далекому Сході.

Російська громадськість не задоволена тим, що китайські інвестори почали масово скуповувати землі навколо озера Байкал. І поки Кремль демонструє свою агресію і «силу» на українському напрямку, Пекін буде здатен провернути на Байкалі або Амурі китайський відповідник анексії Криму.   Адже нинішні відносини Російської Федерації і Китаю, не дивлячись на їхній нібито позірний позитивний розвиток, нагадують сюжет з анекдоту часів Холодної війни.

Коли президент США Ричард Ніксон і генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв проводять зустріч на найвищому рівні.   Брежнєв хоче підколоти Ніксона і говорить: «Вчора вночі мені приснився сон. Я побачив Білий дім, і на ньому були гасла – «Хай живе диктатура пролетаріату»!

Ніксон каже»: «Що ж, це забавно. Мені  також приснився сон, і я  бачив Кремль з великою кількістю гасел на цьому».

Брежнєв запитує: «А що ж було написано на цих гаслах?»  Ніксон відповідає: «Я не знаю. Я не можу читати китайською мовою».

Жарт був з великим підтекстом, оскільки у глибині душі росіяни дійсно бояться китайців. Тепер для реалізації цього анекдоту є набагато більше підстав ніж раніше.

У сучасній історії Росія, до 1990-их років, була набагато багатшою від свого сусіда Китаю. Проте, за досить короткий проміжок часу, Китай швидко спромігся стати заможнішим та багатшим від Російської Федерації. І  навіть  за кількістю  у відсотках відносно багатих людей, котрі можуть претендувати на приналежність до верхнього середнього класу, в КНР має величезну чисельну перевагу.

Торгівельні стосунки повністю змінили відносини між цими двома країнами, і тепер Китай розглядає Російську Федерацію не більше, як постачальника природних ресурсів, у свою чергу, експортуючи туди свої промислові товари.

Продаж з Росії військової техніки до Китаю також зменшується, оскільки китайський уряд вирішив розбудовувати власну військову промисловість, одночасно копіюючи відсталі російські військові технології.

Путін так захопився поширенням «русского мира» на навколишній світ, що почав програвати в позиційному протистоянні Китаю. Виглядає на те, що російські політичні діячі так повністю і не зрозуміли, що тільки хороші відносини із Заходом здатні врятувати Росію від її приниження і можуть гарантувати паритет сил,  урівноважуючи цим китайський тиск зі Сходу.

Тепер же в Пекіні знають, що, якщо вони захочуть, то можуть легко виграти у Російської Федерації, оскільки Росія умудрилася мати погані відносини не тільки з більшою частиною своїх сусідів, а й з усім західним світом.

Розглядаючи цю ситуацію з точки зору раціонального вибору, можна констатувати, що ці дві цивілізації досить довгий час були природними конкурентами, підозрюючи одна одну в експансіоністських намірах. Тепер же китайська цивілізація є явно сильнішою.

Для Пекіна стає все більше очевидним, що російська цивілізація не спроможна до сталого розвитку, в силу витрачання своєї енергії на не підйомні для неї геополітичні гегемоністські цілі. А це, у найближчому майбутньому, дасть китайській цивілізації повний карт-бланш на всіх конкурентних з Росією напрямках.

Тому видається логічним, що російська цивілізація вже змушена відступати по багатьом позиціям, не говорячи вже про передачу Путіним Китаю спірного довгий час острова Даманський. Який без зайвого шуму було, як і деякі інші поки що незначні російські території, передано китайській стороні.

До цього можна ще додати втрату Російською Федерацією контролю над Середньою Азією. І прогнозовано, що втрати російського впливу лише наростатимуть у недалекому майбутньому.

Адже необхідно враховувати різке зменшення чисельності населення Росії, яке пов’язане з стрімко падаючим рівнем життя і дуже обмеженими можливостями системи охорони здоров’я.

Іншими словами Росія опинилася затиснутою між двома великими гравцями, у даному випадку – це Китай і Захід. Тому, якщо Москва діятиме так, як і раніше, то можна зробити припущення, що Росія прямує до свого поділу.

Не прораховане рішення Путіна розпочати боротьбу з Заходом за повернення України військовим шляхом під контроль Москви, матиме трагічний для Кремля ефект. Прирікаючи цим на відторгнення від Російської  Федерації більшої частини (якщо не всього) російського Далекого Сходу.

Оскільки конфронтація з Заходом, крім всього,  унеможливила надходження до Росії західних інвестицій, що дозволяло Кремлю раніше хоч якось конкурувати з Китаєм.

Таким чином, тільки зміна режиму в Росії і відмова від протистояння з Заходом, в якому у Москви немає жодних шансів виграти, здатні спасти Росію від розпаду.

І тут вибір у російських еліт дуже невеликий. Або готуватися до втрати великої частини далекосхідних територій, або повернутися обличчям до Заходу, визнати свою стратегічну помилку з вторгненням в Україну і якомога швидше залишити територію Криму та частину окупованого Донбасу. А після цього просити про допомогу у західної цивілізації.

І чим швидше населення Росії зрозуміє, що реальна загроза для нього є не Захід, тим швидше з’явиться шанс почати виправляти критичну ситуацію, яку вона сама ж спровокувала своїми агресивними гегемоністськими діями.

Ні для кого не є секретом, що в китайському сегменті Інтернета з’явилися статті, де Сибір і Далекий Схід  вже визначаються, як китайські землі під «тимчасовою окупацією».

Що, по суті, є заведеною бомбою уповільненої дії. Через те, що «повернення» цих земель вирішило б для Китаю багато проблем. А тут нафта, газ і у величезній кількості прісна вода з Байкалу, найглибшого озера в світі, запаси якого містить 20 відсотків всієї прісної води на нашій планеті.

Та коли раніше Росія історично була в змозі використати неосяжність своєї території для того, щоб цим стримувати  противників, то у випадку з Китаєм це вже не спрацює.

Безкрайність незаселених російських територій не є захистом від китайської можливої експансії. Оскільки населення Китаю сьогодні в 10 разів більше російського і він, використовуючи цю стратегічну кількісну перевагу, здатен буквально «переварити» Росію.

Нині слабка економічно Російська Федерація не має чого запропонувати світу, крім хіба що вуглеводнів і зброї. Але після того, як Москва необачно відкинула можливість мати союзницькі стосунки з Заходом, вона опинилася один на один з Китаєм.

В Кремля тепер вибір невеликий. Він або має визнати, що заселена частина Росії – це Європа, і відповідно зробити європейській вибір, при цьому забувши про свої сибірські території. Або ж чекати на те, що Пекін підготував для росіян територіальний сюрприз, знаючи, що росіяни не в змозі військовим шляхом захистити свої східні землі.

Звісно, існує ще й третій варіант. Повторити оборудку з продажем Аляски. За якого Росія може продати Китаю східні території (чи їх частину) за прийнятною для обох сторін ціною. Скажімо, 1 чи 2 трильйони доларів.

Російська Федерація не може захиститися і від свого  уявного ворога на заході, і від свого  справжнього ворога на сході. Тому тепер вибір у неї дуже невеликий.

А враховуючи той факт, що китайське «економічне чудо» останніх десятиліть призвело до екологічної деградації частини територій Китаю, чиста прісна вода сибірських рік і озера Байкал необхідна Пекіну як ніколи. Тому перед Москвою постає дуже важка дилема, втратити свою землю і воду, чи продати їх за прийнятною для обох сторін ціною.

Ситуація фактично складається таким чином, що Росії неминуче доведеться вибирати між своїм європейським чи  євразійським майбутнім. І від цього буде залежати її історична доля.

Майбутні війни вестимуться за водні ресурси і здатність вирощувати на контрольованих землях достатню кількість харчових продуктів. Тому Москві варто чітко визначитися з ким вона сьогодні.

Адже всі геополітичні ігри Росії і намагання з усіх сил позиціонувати себе в якості супердержави, лише наочно висвітлили її слабкість і вразливі сторони.

А всі спроби протиставити Заходу розгортання Євразійського союзу з веденням в подальшому єдиної валюти, що за задумом Кремля мало б забезпечити йому контроль над одним із потенційно найбагатших регіонів світу, розіб’ються об скелі сумної для Росії навколишньої реальності.

Євразійський союз виявився скоріше віртуальним, ніж реальним політичним утворенням, а можливість сконцентрувати владу і фінансові активи в руках Москви все більше і більше зменшується.

Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що безпідставно намагаючись видавати себе за світову супердержаву, Кремль цим зменшив силу свого регіонального впливу в азійському регіоні.

Адже в Китаї проаналізували всі проколи Росії в Україні та Сирії. І якщо раніше Путін міг удавати, що він повністю контролює ситуацію на всіх основних геополітичних напрямках, то тепер йому надувати «політичні щоки» стає все важче.

І з огляду на той факт, що китайська економіка є у багато разів ефективнішою ніж економіка Росії, а у Російської Федерації практично не залишилося в світі союзників, крім хіба що країн-ізгоїв Ірану, Венесуели, Північної Кореї, Сирії і Куби, Росія приречена на програш.

Не говорячи вже про те, що вступивши в нову Холодну війну з Заходом, Москва пробує змагатися ще й з економічними системами Сполучених Штатів і Європейського союзу.

Російська держава, котра тримається майже виключно на експорті енергоносіїв і природних ресурсів, і не здатна мати ефективної економіки, опинилася на хиткому гнуті і її економіка скоро вже не зможе більше витримувати путінських експериментів. І Росія не буде здатною захистити себе.

Якщо ж режим в Росії не буде змінений, то на неї в недалекому майбутньому чекають дуже непрості часи. Адже китайці вміють чекати.

Й вони не забули про те, як вудалекому ХІХ столітті Росія силовим примусом переміщала кордон між двома державами, і приєднувала території, які раніше належали Китаю. Вони нічого не пробачили.

А тепер, дякуючи гіперболізованим геополітичним амбіціям Путіна і його недалекоглядності, у них нарешті з’явився реальний шанс взяти історичний реванш.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путіну не дадуть здійснити глобальний геополітичний переворот

ПУТін і

Віктор Каспрук

Сучасна російська влада нагадує величезного, агресивного і підсліпуватого носорога. Він вважає, що сильніший і могутніший всіх, оскільки його найбільша сила в розмірах.

Але при цьому цей «носоріг» витоптує все навколо себе і його ріг несе смертельну небезпеку для тих, хто не може від нього самостійно захиститися. Але слабість його у тому, що він один, як би він не намагався переконати оточуючий світ і себе в тому, що може все.

Так само у геополітичних іграх, в яких Путін вважає себе знавцем, неможливо домогтися серйозного виграшу, не маючи могутніх союзників. Свій похід до відновлення Російської імперії він почав з втрати всіх союзників, які були у Росії до 2014 року.

Навіть Німеччина, економічно прив’язана до Росії, не ризикує відкрито підтримувати Путіна. Поодинці проти всіх Росії не вистояти, не дивлячись на колосальний економічний потенціал.

Бо потенціал ще потрібно розвинути, а саме цього зараз Росії зробити не дадуть. Абсолютно не прорахована хоча б на декілька ходів авантюрна атака на Україну і безглузда підтримка «кульгавої качки» Башара Асада в Сирії, поступово приводять Росію в положення країни-ізгоя.

І змінити це становище Путін вже не зможе без втрати підтримки всередині країни. Схоже, що він не розрахував своїх сил і погано вивчив тих, кого він збирався обіграти на «світовій шахівниці». Для Росії це погані звістки, адже програш їй обійдеться дуже дорого.

При чому путінізм програє війну не «одному росіянину» і навіть не Інтернету в цілому, а всій логіці розвитку технологій і світового співтовариства.

Вчора це було радіо і самвидав, перші комп’ютерні мережі, сьогодні Інтернет, який підштовхує людство до еволюції в бік ще більшої децентралізації і взаємозалежності.

Війну проти майбутнього виграти неможливо в принципі.

Те, що нафантазували кремлівці з приводу нібито можливої зупинки Росією глобалізації і встановлення нового світового порядку за канонами Москви, немає нічого спільного з тим у якому напрямку нині рухається міжнародне співтовариство.

Постіндустріальний, глобалізований світ перемагає, його труднощі ситуативні, а людство так чи інакше знаходить обхід спробам диктаторів заважати його розвитку.

Так було в Україні з усіма «хитрими планами» регіоналів – люди знаходили способи їх обійти «на ходу» і змогли відсторонити Януковича від влади.

Так буде і в масштабах планети – Путіну не дадуть здійснити глобальний геополітичний переворот.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Агресія проти України і світу. Історична спадщина Путіна виявилася провальною

Радіо Свобода  08  Квітень  2018

Віктор Каспрук

Путін, як і багато хто на схилі років, починає піклуватися про те, як його будуть пам’ятати. Він бажав би увійти в історію як значна історична фігура, якій, попри усі складнощі і перешкоди з боку зовнішніх сил, вдалося багато в чому виправити, на його думку, «найбільшу катастрофу ХХ століття» – розвал Радянського Союзу.

Але, не дивлячись на те, що, як показує розвиток подій, відновити подобу СРСР, зігнавши туди силою колишні радянські республіки, йому не дадуть, Путін і далі не полишає думки про світову гегемонію.

Кримська авантюра Путіна і вторгнення Росії в Україну показують, що Кремль взявся за непідйомне для себе завдання, і кожен новий хід російських фігур на світовій геополітичній шахівниці щоразу тільки значно погіршує позиції Москви.

Путін – це цар Мідас навпаки

Символ Криму є сакральним у путінському сприйнятті навколишнього світу. Адже він, анексуючи цю українську територію, зовсім не збирався захоплювати один лише Крим, який без сухопутного коридору з Російською Федерацією до перешийку логістично є надвитратним.

Він хотів, і все ще хоче, отримати всю Україну, або принаймні суцільну смугу суші від Ростовської області до окупованого Росією українського Криму. І досить велику, щоб солідно виглядати в майбутніх підручниках історії.

Хоча сьогодні Путін більше виглядає, як цар Мідас навпаки. Адже все, до чого він тільки доторкнувся, перетворюється на конфронтацію, хаос, руїни, смерті і кров невинних людей.

Історична спадщина Путіна виявилася провальною, тому що майже весь термін президентства він намагався втілити у життя похідні свого деформованого світобачення і сприйняття історичного процесу через криві дзеркала гіпертрофованих політичних бажань.

Але один із основних прорахунків Путіна в тому, що вибравши шлях безглуздого фарсу і постійної конфронтації з Заходом, він провокує міжнародну ізоляцію Росії.

Безвідповідальний політик, котрий бачить світ, як ворога, готовий і далі розгортати гібридну війну на всіх фронтах, прагнучи визнання «величі» Росії і її виняткової ролі на світовій арені.

У дослідженнях майбутніх істориків він назавжди залишиться зарозумілою особою, яка зневажливо ставилися до демократії, свободи слова і прав людини.

А також і президентом, що захлеснув світ неправдивою пропагандистською інформацією, вдався до анексії чужих земель, втручання у внутрішні справи незалежних держав, шпигунства і отруєння іноземних громадян.

Путінське правління відзначається відсутністю морального компаса

Путіну так довго здавалося, що він отримав контроль абсолютно над всім, що неможливість контролювати хід історії вже сприймається ним, як виклик його особистій владі.

Усе це накладається на відсутність будь-якого морального компаса та обмежень у реалізації його планів на території Росії.

Небезпека його діянь полягає і в тому, що за 18 років керування Росією у штучно створеному віртуальному просторі російської дійсності, Путін може стати ще більш агресивним, якщо усвідомить нездатність проводити свою «грандіозну» політику поза Росією так само, як і в середині країни.

Його методи силової «реінкарнації» СРСР, котрі полягають в історичному реваншизмі та атакуючій тактиці за відсутності козирів, більше нагадують блеф у покері, ніж продумані дії державного діяча.

Він блефує і пробує піднімати ставки, переводячи військову стратегію в бік асиметричної війни, з загрозами використання ядерної, хімічної, та, ймовірно, і біологічної зброї.

Аналізуючи путінське протистояння з більш чисельними і економічно сильнішими суперниками, варто звернути увагу на те, що повернення Путіна до реальності, під тиском санкцій та інших зовнішніх чинників, і усвідомлення ним того факту, що його кримінальна імперія вмирає, становить загрозу своєю непрогнозованістю.

Сентенція Путіна – «навіщо нам такий світ, якщо там не буде Росії», показує, що він, не дивлячись на складнощі в економіці і різке падіння позицій Російської Федерації на міжнародній арені, не бажає відмовлятися від своєї доктрини реваншу за поразку СРСР у Холодній війні.

Але найбільший провал Путіна полягає навіть не в тому, що він, будучи очільником клептократичної державної мафії, і діючи на міжнародній арені силовими методами, перевів Росію у статус світового ізгоя.

Не розвиваючи інфраструктуру та виробництво і не впроваджуючи інновації у сфері інформаційних технологій, його уряд спровокував у Росії ситуацію, за якої лінія між процвітанням і достатком та провалами й невдачами визначається тільки ціною на газ і нафту.

А враховуючи, що обсяги видобутку сланцевого газу в США все більше зростають, разом із неспинним нарощуванням відновлювальних джерел енергії у всьому світі, майбутнє Росії не виглядає райдужним.

Щасливих екс-диктаторів не буває

Путінський режим тримався на високих цінах на нафту і природний газ. Якщо ж демократичний світ перейде на відновлювальні джерела енергії, і нафта та газ у таких кількостях більше не будуть потрібні, Росія стане банкрутом. Звісно, що це не відбудеться за одну ніч, але це станеться.

На що тільки спромігся Путін, то це дещо модернізувати військову сферу і армію, але це не той фактор зростання, який здатен нагодувати російське населення, що все більше зубожіє.

Взявши на себе роль національного лідера і підпорядкувавши собі олігархію, Путін консолідував всю владу у своїх руках.

При цьому прем’єр-міністр Дмитро Медведєв фактично переведений на роль «виконавчого директора», а уряд по-суті – це все Путін.

Така ситуація небезпечна тим, що у разі раптової неможливості (з різних причин), виконання Путіним своїх президентських обов’язків, Росія може стати повністю некерованою.

Надавши собі диктаторські повноваження і утвердивши свій контроль над всіма гілками влади, він підставляє майбутнє Росії, яка потрапивши під жорстке і неефективне централізоване управління, буде нездатною уникнути хаосу у випадку раптового відходу Путіна від влади.

Результатом подібного стилю реалізації влади стало те, що Путін відібрав в Російської Федерації історичний шанс інтегруватися до світового співтовариства і перейти на рейки демократичного розвитку.

При цьому Путін не готовий піти на ризикований крок і оголосити свого правонаступника.

Адже він знає, що його наступнику доведеться розвінчати міф про Путіна, для того, щоб створити свій власний.

А це означає розслідування його спадку, щоб демонтувати путінську спадщину і виявити корупцію не тільки в державному апараті, а й у державних засобах масової інформації.

Наступник проведе Путіна та його оточення через розслідування їхньої діяльності, щоб посилити власні позиції.

Тому Путін з усіх сил триматиметься за своє крісло, адже він чудово знає, що щасливих екс-диктаторів не буває.

Але реальний спектр можливостей, за яким Путін увійде до підручників історії, є великим.

Від останніх фотографій Чаушеску і Каддафі до Саддама Хусейна і Слободана Мілошевича – з різноманітними іншими проміжними варіантами на зразок Усами бін Ладена і Адольфа Гітлера.

https://www.radiosvoboda.org/a/29151885.html

І жодних на сьогодні інших, але хороших варіантів, у Путіна немає…

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Агрессия против Украины и мира. Историческое наследие Путина оказалась провальным

Радио Свобода  08 Апрель  2018

Виктор Каспрук

Путин, как и многие на склоне лет, начинает заботиться о том, как его будут помнить. Он хотел бы войти в историю как значительная  историческая фигура, которой, несмотря на все сложности и препятствия со стороны внешних сил, удалось во многом исправить, по его мнению, «величайшую катастрофу ХХ века» – развал Советского Союза.

Но, несмотря на то, что, как показывает развитие событий, восстановить подобие СССР, согнав туда силой бывшие советские республики, ему не дадут, Путин и дальше не оставляет мысли о мировой гегемонии.

Крымская авантюра Путина и вторжение России в Украину показывают, что Кремль взялся за неподъемную для себя задачу, и каждый новый ход российских фигур на мировой геополитической шахматной доске каждый раз только значительно ухудшает позиции Москвы.

Путин – это царь Мидас наоборот

Символ Крыма является сакральным в путинском восприятии окружающего мира. Ведь он, аннексируя эту украинскую территорию, вовсе не собирался захватывать один только Крым, который без сухопутного коридора с Российской Федерацией к перешейку логистически является чрезвычайно очень затратным.
Он хотел, и все еще хочет, получить всю Украину, или хотя бы сплошную полосу суши от Ростовской области к оккупированному Россией украинскому Крыму. И достаточно большую, чтобы солидно выглядеть в будущих учебниках истории.

Хотя сегодня Путин больше выглядит, как царь Мидас наоборот. Ведь все, к чему он только прикоснулся, превращается в конфронтацию, хаос, руины, смерти и кровь невинных людей.

Историческое наследие Путина оказалась провальным, так как почти весь срок президентства он пытался воплотить в жизнь производные своего деформированного мировоззрения и восприятия исторического процесса через кривые зеркала гипертрофированных политических желаний.

Но один из основных просчетов Путина в том, что выбрав путь бессмысленного фарса и постоянной конфронтации с Западом, он провоцирует международную изоляцию России.

Безответственный политик, который видит мир, как врага, готов и дальше разворачивать гибридную войну на всех фронтах, стремясь признания «величия» России, и ее исключительной роли на мировой арене.

В исследованиях будущих историков он навсегда останется высокомерной особой, которая пренебрежительно относились к демократии, свободе слова и правам человека.

А также и президентом, что захлестнул мир ложной пропагандистской информацией, совершил аннексию чужих земель, вмешивался во внутренние дела независимых государств, занимался шпионажем и отравлением иностранных граждан.

Путинское правление знаменуется отсутствием морального компаса

Путину так долго казалось, что он получил контроль абсолютно над всем, что невозможность контролировать ход истории уже воспринимается им как вызов его личной власти.

Все это накладывается на отсутствие какого-либо морального компаса и ограничений в реализации его планов на территории России.

Опасность его деяний заключается и в том, что за 18 лет управления Россией в искусственно созданном виртуальном пространстве российской действительности, Путин может стать еще более агрессивным, если осознает неспособность проводить свою «грандиозную» политику вне России таким же образом, как и внутри страны.

Его методы силовой «реинкарнации» СССР, которые заключаются в историческом реваншизме и атакующей тактике при отсутствии козырей, больше напоминают блеф в покере, чем продуманные действия государственного деятеля.

Он блефует и пытается поднимать ставки, переводя военную стратегию в сторону асимметричной войны, с угрозами использования ядерного, химического и, вероятно, и биологического оружия.

Анализируя путинское противостояние с более многочисленными и экономически сильными соперниками, стоит обратить внимание на то, что возвращение Путина к реальности, под давлением санкций и других внешних факторов, и осознание им того факта, что его уголовная империя умирает, представляет угрозу своей непредсказуемостью.

Сентенция Путина – «зачем нам такой мир, если там не будет России», показывает, что он, несмотря на сложности в экономике и резкое падение позиций Российской Федерации на международной арене, не желает отказываться от своей доктрины реванша за поражение СССР в холодной войне.

Но самый большой провал Путина заключается даже не в том, что он, будучи главой клептократической государственной мафии, и действуя на международной арене силовыми методами, перевел Россию в статус мирового изгоя.

Не развивая инфраструктуру и производство, и не внедряя инновации в сфере информационных технологий, его правительство спровоцировало в России ситуацию, при которой линия между процветанием и изобилием и провалами и неудачами определяется только ценой на газ и нефть.

А учитывая, что объемы добычи сланцевого газа в США все больше растут, вместе с неудержимым наращиванием возобновляемых источников энергии во всем мире, будущее России не выглядит радужным.

Счастливых экс-диктаторов не бывает

Путинский режим держался на высоких ценах на нефть и природный газ. Если же демократический мир перейдет на возобновляемые источники энергии, а нефть и газ в таких количествах больше не потребуются, Россия станет банкротом. Конечно, это не произойдет за одну ночь, но это произойдет.

На что только смог сделать Путин, то это несколько модернизировать военную сферу и армию, но это не тот фактор роста, который способен накормить русское население, что все больше нищает.

Взяв на себя роль национального лидера и подчинив себе олигархию, Путин консолидировал всю власть в своих руках.

При этом премьер-министр Дмитрий Медведев фактически переведен на роль «исполнительного директора», а правительство по сути – это все Путин.

Такая ситуация опасна тем, что в случае внезапной невозможности (по разным причинам), выполнения Путиным своих президентских обязанностей, Россия может стать полностью неуправляемой.

Предоставив себе диктаторские полномочия и утвердив свой контроль над всеми ветвями власти, он подставляет будущее России, которая попав под жесткое и неэффективное централизованное управление, будет неспособна избежать хаоса в случае внезапного отхода Путина от власти.

Результатом подобного стиля реализации власти стало то, что Путин отобрал у Российской Федерации исторический шанс интегрироваться в мировое сообщество и перейти на рельсы демократического развития.

При этом Путин не готов пойти на рискованный шаг и объявить своего правопреемника.

Ведь он знает, что его преемнику придется развенчать миф о Путине, для того, чтобы создать свой собственный.

А это значит расследование его наследства, чтобы демонтировать путинское наследство и выявить коррупцию не только в государственном аппарате, но и в государственных средствах массовой информации.

Преемник проведет Путина и его окружение через  расследование их деятельности, чтобы усилить свои позиции.

Поэтому Путин изо всех сил держаться за свое кресло, ведь он прекрасно знает, что счастливых экс-диктаторов не бывает.

Но реальный спектр возможностей, с которым Путин войдет в учебники истории, является большим.

От последних фотографий Чаушеску и Каддафи до Саддама Хусейна и Слободана Милошевича – с различными другими промежуточными вариантами вроде Усамы бин Ладена и Адольфа Гитлера.

И никаких сегодня других, но хороших вариантов, у Путина нет …

https://www.radiosvoboda.org/a/29151885.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи стане закінчення ери Кастро припиненням експериментів над Кубою?

1 КУБА

«Дзеркало тижня. Україна» №16  28 квітня 2018

Віктор Каспрук

Не можна сказати, що, обійнявши президентську посаду, Діас-Канеля став повноцінною політичною фігурою.

Обрання членами Національної асамблеї народної влади Куби головою Державної ради Мігеля Діас-Канеля не стало сенсацією. Ця зміна правління клану Кастро має декілька головних причин. Перша – те, що молодшому брату команданте Фіделя генералові Раулю Кастро у 2018-му виповниться 87 років, і він уже просто фізично буде нездатен виконувати в повному обсязі всі ті обтяжливі обов’язки, які покладалися на нього режимом.

Друга – кубинські політичні еліти за будь-яку ціну прагнуть не допустити кардинальних змін у чинній системі влади, прикриваючи це заявами про її модернізацію та бажання покращити рівень життя народу.

Третя причина – після імітування подоби “кубинської перебудови” і зміни лідера кубинська номенклатурна бюрократія отримає для себе кілька років “перепочинку”. А це може відтягнути у часі хвилю народного невдоволення злиденним життям переважної більшості населення та пригальмувати ймовірні народні протести, які визрівають у глибині кубинського суспільства.

Адже нині ситуація для правлячого режиму набагато гірша, ніж тоді, коли Рауль Кастро у 2008 р. повністю перебрав на себе всю повноту влади від брата Фіделя.

Венесуела, яка після розвалу СРСР багато років виступала в ролі енергетичного спонсора Куби, не здатна багато допомогти, бо й сама перебуває в затяжній економічній кризі. Міжнародна обстановка, особливо на американському континенті, стала несприятливою для кубинського режиму через зміни у складі урядів в Аргентині, Бразилії, Чилі, Еквадорі та Сполучених Штатах. У Латинській Америці почала спадати популістська “антиамериканська хвиля”, тоді як чавесизм став втрачати свою привабливість і перспективність.

А головне — що під час правління Рауля Кастро різко загострилися соціально-економічні проблеми, які безпосередньо торкаються життя кожного кубинця. За ці роки житловий фонд усе більше втрачав свою придатність, норми харчування весь час урізалися, а проблеми з транспортом не витримують жодної критики.

Та основною причиною утворення кризової ситуації стала наполегливість Рауля Кастро у відстоюванні державної власності з напіврабською низькооплачуваною працею, яка унеможливлює ефективність роботи підприємств. Тоді як для своїх існував “паралельний світ”, де застосування корупційних схем дозволяло отримувати великі дивіденди від приватних, індивідуальних і кооперативних форм виробництва.

Страх режиму перед втратою своєї економічної й політичної влади став нездоланною перешкодою на шляху до вивільнення продуктивних сил цієї країни від “законних” і довільних перешкод, які виникли й розвивалися від ідеологічних забобонів неосталінізму.

Новий голова Державної ради Куби Мігель Діас-Канель буде першим кубинським лідером, який народився після революції 1959 р. За освітою він інженер-електронщик  і любить  Beatles.

Рауль Кастро призначив Діас-Канеля міністром вищої освіти у 2009 р., заступником голови Ради міністрів — у 2012 р. і першим заступником голови Державної ради — у 2013-му.     Кастро-молодший, поставивши Діас-Канеля поруч із собою, доручив йому  представляти уряд під час офіційних візитів за кордон і готував його до  найважливішої посади на острові.

Мігель Діас-Канель багатьом запам’ятався тим, що ходив у шортах і їздив   велосипедом. Він спромігся створити образ нового сучасного політика, який виступав за розвиток Інтернету і більш критичну пресу. Проте був суворим до противників,  схильних  публічно  критикувати уряд.

Але не можна сказати, що, посівши президентську посаду, Діас-Канель став повноцінною політичною фігурою. Оскільки Рауль Кастро зберігатиме за собою обов’язки генерального секретаря компартії Куби до 2021 р., коли йому виповниться 90 років, і опікуватиметься й направлятиме нового президента.

Коли Рауль Кастро перебрав владу від свого брата Фіделя, то ініціював низку половинчастих  реформ, які не стикувалися зі збереженою радянською моделлю економіки, відкритістю для іноземних інвестицій та можливістю для пересічних громадян створити власний бізнес.      Ці зміни були боязкими й не змогли пожвавити економіку, що значною мірою залежала від імпорту і кубинського союзника Венесуели, яка зав’язла в кризі.

Що несе для Куби призначення Мігеля Діас-Канеля? Можна зробити припущення, що нова конфігурація кубинської влади стане менш централізованою. Діас-Канель буде змушений підтримувати баланс між реформами та революційними принципами, одночасно прагнучи оновити економічну модель, проект  якої розпочав Рауль Кастро.

На початку діяльності найбільш актуальним завданням для Мігеля Діас-Канеля стане об’єднання двох національних валют, що обертаються на ринку, а також скасування  пільгових валютних курсів для державних підприємств, яких   на Кубі більшість, оскільки це створює великі перекоси в економіці.

Діас-Канель відомий своїми більш поміркованими поглядами, і стратегія, яка привела його до вищих ешелонів влади, полягала в тому, що він не побоявся виглядати “маріонеткою” Рауля Кастро, а це  цілком задовольняло стару партійну гвардію і військовий генералітет.

Вищому кубинському істеблішменту він продемонстрував вірність, лояльність та здібність до керівної роботи, накреслюючи у своїх планах модель ефективної політичної картини, яка, на його думку, полягає в налагодженні діалогу між реформаторами і прихильниками старих революційних канонів у поєднанні з впровадженням у практику сучасних управлінських рішень та принципів.

Та вже в лютому 1959 р. Фідель Кастро очолив новостворений Революційний уряд, і після цього посада президента мала тільки  формальне значення.  В липні президентський пост перейшов до члена “Руху 26 липня” Освальдо Дортікоса, який виконував роль  президента до 1976 р.

Конфігурація влади на Кубі виглядала таким чином: був диктатор Фідель Кастро, що ухвалював рішення на посту прем’єр-міністра в період з 1959-го по 1976 р. Потім він робив це як голова Державної ради Куби до 2008 р., коли, хворий на рак, передав кермо влади своєму брату Раулю, що подавав себе як реформатор.

Тому є всі підстави припустити, що Рауль Кастро вирішив зіграти в таку ж саму гру. Він пролонгує свою владу до 2021 р., формально передавши посаду своєму ставленику Мігелю Діас-Канелю. А ухвалювати всі важливі рішення генерал Рауль буде сам, хоча озвучуватиме їх Діас-Канель.

Очевидно, що армійські генерали, які вже закріпили своїх нащадків на ключових посадах в уряді та економіці,    і далі стежитимуть  за дотриманням новим президентом партійної лінії. Ці потомки колишніх революціонерів уже не носять борід, але керують готелями та іншими супутніми до туризму бізнесами, які для чужих наглухо закриті.

Вони дуже добре влаштувалися в цій поліцейській державі, і тому немає  жодних об’єктивних причин для того, щоб ось так раптово вони вирішили впровадити  рівні умови для себе і кубинського народу. Адже ці нащадки чудово розуміють, що за рівних конкурентних обставин  обов’язково програють тим, хто більш освічений, підготовлений та компетентний.

Проте тепер кубинський правлячий істеблішмент боїться ще й іншого роду конкуренції — повернення частини величезної кубинської діаспори, яка становить  два мільйони людей і розселена переважно в Маямі та інших містах американського штату Флорида.

Різка зміна режиму і повернення кубинських іммігрантів зі США небезпечні для правлячої номенклатури і тим, що не вдасться уникнути питання відшкодування за майно, яке втратили багаті кубинці під час Кубинської революції 1959 р. Не кажучи  вже про власність численних американських компаній, які зазнали великих втрат, коли були націоналізовані всі їхні підприємства на Кубі.

Три роки тому екс-президент Барак Обама оголосив, що США прагнуть нормалізувати двосторонні відносини з Кубою. Але ці відносини   погіршилися після того, як президент Дональд Трамп запровадив політику, спрямовану на згортання американського туризму на острові та обмеження економічних операцій із кубинським бізнесом, який контролюється військовими, аби  спонукати  Гавану відмовитися від своїх репресивних методів.

Тому не можна виключати, що поява нового президента Куби викличе нові санкції проти чинного режиму. І тут варто звернути увагу на те, що днями сенатор США від Республіканської партії Марко Рубіо, який представляє південний схід штату Флорида, висловив надію на впровадження Державним департаментом США   додаткових  санкцій проти Куби та розширення списку санкціонованих осіб і компаній, контрольованих кубинською армією.

Своєю чергою,  Куба зажадала від Сполучених Штатів припинити економічну, торговельну та фінансову блокаду, яка вже понад півстоліття накладена на острів. Але вона мало на що може розраховувати, оскільки з кубинського боку майже нічого не зроблено для усунення причин, з яких цю блокаду було накладено.

Наступник Рауля Кастро Мігель Діас-Канель вступив на посаду саме в той період, коли кубинські відносини з Америкою перебувають у  стані стабільного заледеніння.

https://dt.ua/international/chi-stane-zakinchennya-eri-kastro-pripinennyam-eksperimentiv-nad-kuboyu-276223_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Станет ли окончание эры Кастро прекращением экспериментов над Кубой?

«Зеркало недели. Украина» №16  28 апреля  2018

Віктор Каспрук

Нельзя сказать, что, заняв президентскую должность, Диас-Канель стал полноценной политической фигурой.

Избрание членами Национальной ассамблеи народной власти Кубы главой Государственного совета Мигеля Диас-Канеля не стало сенсацией. Эта смена правления клана Кастро имеет несколько главных причин. Первая — то, что младшему брату команданте Фиделя генералу Раулю Кастро в 2018-м исполнится 87 лет, и он уже просто физически будет неспособен выполнять в полном объеме все обременительные обязанности, которые возлагались на него режимом.

Вторая — кубинские политические элиты любой ценой стремятся не допустить кардинальных изменений в действующей системе власти, прикрывая это заявлениями о ее модернизации и желании улучшить уровень жизни народа.

Третья причина — после имитирования подобия “кубинской перестройки” и смены лидера кубинская номенклатурная бюрократия получит для себя несколько лет “передышки”. А это может оттянуть во времени волну народного недовольства нищенской жизнью подавляющего большинства населения и притормозить вероятные народные протесты, вызревающие в глубине кубинского общества.

Ведь сейчас ситуация для правящего режима намного хуже, чем тогда, когда Рауль Кастро в 2008 г. полностью взял на себя всю полноту власти от брата Фиделя.

Венесуэла, после развала СССР многие годы выступавшая в роли энергетического спонсора Кубы, не способна много помочь, поскольку и сама находится в затяжном экономическом кризисе. Международная обстановка, особенно на американском континенте, стала неблагоприятной для кубинского режима из-за изменений в составе правительств в Аргентине, Бразилии, Чили, Эквадоре и Соединенных Штатах. В Латинской Америке начала спадать популистская “антиамериканская волна”, в то время как чавесизм стал терять свою привлекательность и перспективность.

А главное — что во время правления Рауля Кастро резко заострились социально-экономические проблемы, непосредственно затрагивающие жизнь каждого кубинца. За эти годы жилищный фонд все больше терял свою пригодность, нормы питания все время урезались, а проблемы с транспортом не выдерживают никакой критики.

И основной причиной образования кризисной ситуации стала настойчивость Рауля Кастро в отстаивании государственной собственности с полурабским низкооплачиваемым трудом, что делает невозможным эффективность труда предприятий. В то время как для своих существовал “параллельный мир”, где применение коррупционных схем позволяло получать большие дивиденды от частных, индивидуальных и кооперативных форм производства.

Страх режима перед потерей своей экономической и политической власти стал непреодолимым барьером на пути к высвобождению продуктивных сил этой страны от “законных” и необоснованных препятствий, возникающих и развивающихся от идеологических предрассудков неосталинизма.

Новый глава Государственного совета Кубы Мигель Диас-Канель будет первым кубинским лидером, родившимся после революции 1959 г. По  образованию он инженер-электронщик и любит Beatles.

Рауль Кастро назначил Диас-Канеля министром высшего образования в 2009-м, заместителем председателя Совета министров — в 2012-м и первым заместителем председателя Государственного совета — в 2013-м. Кастро-младший, поставив Диас-Канеля рядом с собой, поручил ему представлять правительство во время официальных визитов за границу и готовил его к самой важной должности на острове.

Мигель Диас-Канель многим запомнился тем, что ходил в шортах и ездил на велосипеде. Он смог создать образ нового современного политика, выступающего за развитие Интернета и более критическую прессу. Однако был суров к противникам, предрасположенным публично критиковать правительство.

Но нельзя сказать, что, заняв президентскую должность, Диас-Канель стал полноценной политической фигурой. Поскольку Рауль Кастро будет сохранять за собой обязанности генерального секретаря компартии Кубы до 2021 г., когда ему исполнится 90 лет, будет контролировать нового президента и направлять его.

Когда Рауль Кастро получил власть от своего брата Фиделя, то инициировал ряд половинчатых реформ, не стыковавшихся с сохраненной советской моделью экономики, открытостью для иностранных инвестиций и возможностью для средних граждан создать собственный бизнес. Эти изменения были несмелыми и не смогли оживить экономику, которая в значительной степени зависела от импорта и кубинского союзника Венесуэлы, завязшей в кризисе.

Что несет для Кубы назначение Мигеля Диас-Канеля? Можно предположить, что новая конфигурация кубинской власти станет менее централизованной. Диас-Канель будет вынужден поддерживать баланс между реформами и революционными принципами, одновременно стремясь обновить экономическую модель, проект которой начал Рауль Кастро.

В начале деятельности самой актуальной задачей для Мигеля Диас-Канеля станет объединение двух национальных валют, вращающихся на рынке, а также отмена льготных валютных курсов для государственных предприятий, которых на Кубе большинство, поскольку это создает большие перегибы в экономике.

Диас-Канель известен своими более умеренными взглядами, и стратегия, приведшая его в высшие эшелоны власти, заключалась в том, что он не побоялся выглядеть “марионеткой” Рауля Кастро, а это вполне удовлетворяло старую партийную гвардию и военный генералитет.

Высшему кубинскому истеблишменту он продемонстрировал верность, лояльность и способность к руководящей работе, начерчивая в своих планах модель эффективной политической картины, которая, по его мнению, заключается в налаживании диалога между реформаторами и приверженцами старых революционных канонов в сочетании с внедрением в практику современных управленческих решений и принципов.

Но уже в феврале 1959 г. Фидель Кастро возглавил новообразованное Революционное правительство, и после этого должность президента имела только формальное значение. В июле президентский пост перешел к члену “Движения 26 июля” Освальдо Дортикосу, выполнявшему роль президента до 1976 г.

Конфигурация власти на Кубе выглядела таким образом: был диктатор Фидель Кастро, принимавший решения на посту премьер-министра в период с 1959-го по 1976-й. Потом он делал это как глава Государственного совета Кубы до 2008 г., когда, больной  раком, передал правление своему брату Раулю, подававшему себя в качестве реформатора.

Поэтому есть все основания предположить, что Рауль Кастро решил сыграть в такую же игру. Он пролонгирует свою власть до 2021 г., формально передав должность своему ставленнику Мигелю Диас-Канелю. А принимать все важные решения генерал Рауль будет сам, хотя озвучивать их будет Диас-Канель.

Очевидно, что армейские генералы, уже закрепившие своих потомков на ключевых должностях в правительстве и экономике, и в дальнейшем будут следить за соблюдением новым президентом партийной линии. Эти потомки бывших революционеров уже не носят бород, но руководят отелями и другими сопутствующими туризму бизнесами, наглухо закрытыми для чужих.

Они очень хорошо устроились в этом полицейском государстве, и поэтому нет никаких объективных причин для того, чтобы вот так внезапно они решили ввести равные условия для себя и кубинского народа. Ведь эти потомки хорошо понимают, что при равных конкурентных обстоятельствах обязательно проиграют тем, кто более просвещен, подготовлен и компетентен.

Но сейчас кубинский правящий истеблишмент боится еще и другого рода конкуренции — возвращения части огромной кубинской диаспоры, составляющей два миллиона людей и расселенной преимущественно в Майами и других городах американского штата Флорида.

Резкое изменение режима и возвращение кубинских иммигрантов из США опасны для правящей номенклатуры и тем, что не удастся избежать вопроса возмещения за имущество, потерянное богатыми кубинцами во время Кубинской революции 1959 г. Не говоря уже о собственности многочисленных американских компаний, понесших большие потери, когда были национализированы все их предприятия на Кубе.

Три года назад экс-президент Барак Обама объявил, что США стремятся нормализовать двусторонние отношения с Кубой. Но эти отношения ухудшились после того, как президент Дональд Трамп ввел политику, направленную на свертывание американского туризма на острове и ограничение экономических операций с кубинским бизнесом, который контролируется военными, чтобы побудить Гавану отказаться от своих репрессивных методов.

Поэтому нельзя исключать, что появление нового президента Кубы вызовет новые санкции против действующего режима. И здесь следует обратить внимание на то, что на днях сенатор США от Республиканской партии Марко Рубио, представляющий юго-восток штата Флорида, выразил надежду на введение Государственным департаментом США дополнительных санкций против Кубы и расширение списка санкционированных лиц и компаний, контролируемых кубинской армией.

В свою очередь, Куба потребовала от Соединенных Штатов прекратить экономическую, торговую и финансовую блокаду, которая уже более полувека наложена на остров. Но она мало на что может рассчитывать, поскольку с кубинской стороны почти ничего не сделано для устранения причин, по которым эта блокада была наложена.

Преемник Рауля Кастро Мигель Диас-Канель вступил на должность именно в тот период, когда кубинские отношения с Америкой находятся в состоянии стабильного охлаждения.

И вряд ли Диас-Канель может надеяться на уступки со стороны президента США Дональда Трампа, если сам не сделает первых шагов к соблюдению прав человека, проведению свободных выборов и освобождению политических узников. Ведь только это сможет разморозить кубино-американские отношения.

https://zn.ua/international/stanet-li-okonchanie-ery-kastro-prekrascheniem-eksperimentov-nad-kuboy-282266_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Сирійська трагедія: коли приборкають “хімічного Башара”?

«Дзеркало тижня. Україна» №14  14 квітня 2018

Віктор Каспрук

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне. 

Світ губиться у здогадах: коли й де саме опуститься американський караючий меч на режим Башара Асада після нової хімічної атаки проти мирного населення та якою буде реакція асадівського патрона — Москви — у відповідь? 

Всесвітня організація охорони здоров’я підтвердила використання хімічної зброї військами Асада в місті Дума, а отже світова спільнота має з цим щось робити, інакше сирійський диктатор остаточно увірує у власну безкарність.

Індикатор настроїв господаря Білого дому — Твіттер — свідчить про високу вірогідність того, що Америка впродовж найближчих днів завдасть сильних ударів по військових об’єктах Асада і ще одного, економічного, удару — по путінській Росії.

Агентство Reuters, посилаючись на американських чиновників, які говорили на умовах анонімності, не розкриваючи жодних конкретних планів, повідомляє, що вони визнали: військові варіанти справді розглядаються.

Опитані агентством експерти не виключають, що цілями ударів можуть стати сирійські об’єкти, які пов’язані з програмою хімічної зброї Сирії. Серед можливих цілей вони назвали авіабазу сирійських ВПС у Думайрі та аеродром Хмеймім, де базуються російські військові сили.

Посол США в ООН Ніккі Гейлі різко розкритикувала Російську Федерацію через блокування нею в Раді безпеки будь-яких рішень, які стосуються злочинів режиму Асада в Сирії. Американська представниця підкреслила: “Російський режим, чиї руки в крові сирійських дітей, нездатний відчувати сором при вигляді зображень своїх жертв”. Ніккі Гейлі нагадала, що Москва вже 11 разів скористалася своїм правом вето, аби не дати Раді безпеки діяти у зв’язку зі злочинами проти цивільних у Сирії, і що Росія поклала край роботі так званого “спільного механізму” з розслідування атак із застосуванням зброї масового ураження.

Діаметрально протилежною була реакція російської сторони на хімічну атаку в Сирії. Так, за інформацією агентства РИА Новости, російські офіцери хімзахисту досліджували сирійське місто Дума. Військові оглянули місцеву лікарню, поспілкувалися з жителями і не виявили жодних слідів отруєнь.

“Під час відвідин лікувального закладу встановлено, що потерпілі з симптомами ураження отруйними речовинами типу зарин і хлор у госпіталь не надходили”, — зазначив начальник військ радіаційного, хімічного і біологічного захисту Міноборони РФ Олександр Родіонов.

А російський постпред при ООН Василь Небензя, виступаючи на засіданні Ради безпеки, попередив США про можливі наслідки застосування сили в Сирії. Він заявив: “Відповідними каналами ми вже доводили до американської сторони, що силові дії під хибними приводами проти Сирії, де, на прохання законного уряду цієї країни, перебувають російські військовослужбовці, можуть призвести до найтяжчих наслідків”. При цьому він закликав західних політиків “послабити яструбину риторику” і припинити “безглузді наміри”, що кидають виклик глобальній безпеці.

Та після хімічної атаки, через яку в сирійському місті Дума загинуло, щонайменше, 70 осіб, до “спільного фронту” і президента США Дональда Трампа приєднався лідер Франції Еммануель Макрон, також пригрозивши режимові сирійського диктатора Башара Асада “застосуванням сили”. Готується підтримати американських союзників і британський уряд на чолі з Терезою Мей. Євросоюз же устами речниці зовнішньополітичної служби ЄС Майї Косьянчич “найрішучішим чином” засудив використання хімічної зброї: “Ми як ЄС підкреслюємо велику необхідність відповідальності за всі військові злочини, скоєні в Сирії, особливо що стосується використання хімічної зброї. Використання хімічної зброї є військовим злочином і злочином проти людяності”.

Але поки що триває гра на нервах, і між Росією та США йде інформаційна “війна попереджень”. Так, наприклад, Андрій Кортунов, генеральний директор Російської ради з міжнародних справ — підтримуваного державою аналітичного центру, застерігає: “Ескалація напруженості між Росією та Заходом в останній місяць на широкому фронті різко підвищила ризик зіткнення, яке, в гіршому варіанті, викликає бачення ширшого конфлікту. Я не хочу, щоб це звучало апокаліптично, — ми ще не там. Але ми рухаємося в цьому напрямку”.

Своєю чергою, Майкл Айзенштадт, директор з військових програм і вивчення питань безпеки Вашингтонського інституту близькосхідної політики, підкреслює, що “Вашингтон повинен використовувати загрозу повітряного удару для перевірки потенціалу багатосторонньої дипломатії. Ця загроза може допомогти вбити клин між Дамаском і Москвою та, ймовірно, створити нові можливості тиску на Сирію для ліквідації її незареєстрованих запасів хімічної зброї й дотримання нею припинення вогню з різними силами повстанців по всій країні, хоча досвід не дає підстав для оптимізму”.

Вірогідність удару по сирійських військових об’єктах досить висока. І, з великою ймовірністю, можна спрогнозувати, що росіяни не зможуть адекватно відповісти на нього в Сирії. Але тим часом існує загроза ескалації з боку Росії конфлікту в Україні.

Цікаво, що “хімічна провокація” трапилася через декілька днів після того, як президент Трамп висловився щодо своїх намірів вивести американські війська з Сирії. Черговий тест для західного світу на переконливість його “червоної лінії”?

Ключовим елементом хімічних атак Асада, як і тривалої війни в Сирії, є те, що Росія — визнаний покровитель сирійської влади. Проблема хімічної зброї невід’ємна від питання припинення існування асадівського режиму, який для Кремля є провідником його гегемоністських цілей у близькосхідному регіоні.

Після кількох хімічних атак Асада цілком правомірно можна вважати військовим злочинцем. І намагання Росії захищати його режим, зокрема і в ООН, — це неприкритий захист терористичної діяльності, яка реалізується від імені сирійської держави.

Але якщо у відповідь на цю акцію “хімічного Башара” не буде вжито швидких і потужних дій, то в Російській Федерації вирішать, що Захід, крім резолюцій та осуду, нічого не здатен протиставити своїм противникам.

Нинішній режим у Сирії, після всіх його злочинів проти власного населення, так само “законний”, як і нацистська влада гітлерівської Німеччини. Ця влада, котра винищує своє населення, підтримується Москвою. Тому, якщо президент Трамп справді має намір ліквідувати режим Асада, йому не уникнути конфронтації з Росією.

Але якщо удар по сирійських військових об’єктах справді буде, то важливо не тільки знищити всі авіабази та військові склади в Сирії, а й унеможливити в майбутньому повторення “хімічних” інцидентів.

Якщо ж цього не зробити, режим Асада, відчуваючи свою безкарність, під патронатом Москви та Тегерана продовжуватиме використовувати цю смертельну зброю, де-факто повертаючи хімічну війну.

Тож чи не настав нарешті час для США та їхніх союзників провести узгоджені військові дії, щоб приборкати “тварину Асада” (як назвав сирійського диктатора Дональд Трамп) і позбавити його задоволення вбивати громадян Сирії?

І, хоча союзницьке військове втручання, можливо, трохи запізнилося, все ж краще його зробити зараз, ніж ніколи. Унеможлививши цим майбутні звірства, зберегти життя невинних людей та нейтралізувати режим, який своїми жорстокими діями перекреслює віру в права людини як універсальну цінність, світовий порядок і міжнародне право.

Коли сирійські урядові сили використовують смертельно отруйний газ, Захід мав би відповісти на це крилатими ракетами. І дати зрозуміти, що наступного разу ці ракети можуть летіти вже безпосередньо на диктатора і будуть здатні досягти цілі.

Москва ж своїми діями нарощує глобальну напругу і затягує конфлікт у Сирії ще на багато років. Росія й Іран хочуть контролювати весь Близький Схід. Якщо нічого не робити, то це тільки посилить їхні апетити. Наприклад, Іран нападе на Саудівську Аравію і її союзників, а Путін може дійти висновку, що НАТО не стане захищати держави Балтії на випадок російського вторгнення.

Хоча Кремль постійно наголошує, що протидія йому на якомусь із напрямів здатна призвести до ядерної війни, бездіяльність — це саме те, що справді може її, зрештою, спровокувати.

Головна причина багаторазового ігнорування Росією й Тегераном західних попереджень полягає в тому, що вони добре знають: максимум, на який західні країни досі спромоглися, — це чергове “засудження” дій Сирії, без подальших реальних серйозних кроків.

Сирійська трагедія, крім усього іншого, вкотре висвітлює неефективність Організації Об’єднаних Націй, яка в такому архаїчному форматі
своєї діяльності практично нічого не здатна змінити ні під час втручання Росії у війну в Сирії, ні під час військової агресії Російської Федерації на сході Україні та анексії Криму.

Хоча, з погляду міжнародного права, цілком було б логічно, якби країна-агресор Росія, що є постійним членом Ради безпеки ООН, не мала права голосувати й накладати вето, коли розглядається питання держави, на території якої вона веде військові дії чи територію якої вона незаконно анексувала.

Так само цілком логічно було б, якби кількість можливостей накладати вето для кожної держави-члена РБ ООН істотно обмежувалася. Це не давало б шансів таким країнам, як Росія, використовувати його для прикриття агресії або незаконних дій своїх союзників і накладати вето, що, наприклад, зробила РФ недавно з американським проектом резолюції Ради безпеки ООН про механізм розслідування хімічної атаки в Сирії.

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне.

Можна багато абстрактно говорити про гуманність та співчуття. Але без зовнішнього втручання сирійський конфлікт не вдасться закінчити ніколи. Тож чи варто чекати, поки кількість жертв серед цивільного населення в Сирії сягне мільйона?..

https://dt.ua/international/siriyska-tragediya-koli-priborkayut-himichnogo-bashara-275121_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Сирийская трагедия: когда укротят “химического Башара”?

«Зеркало недели. Украина»  №14  14 апреля  2018

Виктор Каспрук

Невмешательство в уничтожение Асадом сирийского народа аморально и неприемлемо. 

Мир теряется в догадках: когда и где именно опустится американский карающий меч на режим Башара Асада после новой химической атаки против мирного населения, и какой будет ответная реакция асадовского патрона — Москвы?

Всемирная организация здравоохранения подтвердила использование химического оружия войсками Асада в городе Дума, следовательно, мировое сообщество должно с этим что-то делать, иначе сирийский диктатор окончательно уверует в собственную безнаказанность.

Индикатор настроений хозяина Белого дома — Твиттер — свидетельствует о высокой вероятности того, что Америка в течение ближайших дней нанесет мощные удары по военным объектам Асада, и еще один, экономический удар — по путинской России.

Агентство Reuters, ссылаясь на американских чиновников, говоривших на условиях анонимности, не раскрывая никаких конкретных планов, сообщает, что они признали: военные варианты действительно рассматриваются.

Опрошенные агентством эксперты не исключают, что целями ударов могут стать сирийские объекты, связанные с программой химического оружия Сирии. Среди возможных целей они назвали авиабазу сирийских ВВС в Думайре и аэродром Хмеймим, где базируются российские военные силы.

Посол США в ООН Никки Гейли резко раскритиковала Российскую Федерацию из-за блокирования ею в Совете безопасности каких-либо решений, касающихся преступлений режима Асада в Сирии. Американская представительница подчеркнула: “Российский режим, чьи руки в крови сирийских детей, не способен испытывать чувство стыда при виде изображений своих жертв”. Никки Гейли напомнила, что Москва уже 11 раз воспользовалась своим правом вето, чтобы не дать Совету безопасности действовать в связи с преступлениями против гражданских лиц в Сирии, и что Россия положила конец работе так называемого совместного механизма по расследованию атак с применением оружия массового поражения.

Диаметрально противоположной была реакция российской стороны на химическую атаку в Сирии. Так, по информации агентства РИА “Новости”, российские офицеры химзащиты исследовали сирийский город Дума. Военные осмотрели местную больницу, пообщались с жителями и не обнаружили никаких следов отравлений.

“Во время посещения лечебного заведения установлено, что потерпевшие с симптомами поражения ядовитыми веществами типа зарин и хлор в госпиталь не поступали”, — сказал начальник войск радиационной, химической и биологической защиты минобороны РФ Александр Родионов.

А российский постпред при ООН Василий Небензя, выступая на заседании Совета безопасности, предупредил США о возможных последствиях применения силы в Сирии. Он заявил: “По соответствующим каналам мы уже доводили до американской стороны, что силовые действия под ложными предлогами против Сирии, где, по просьбе законного правительства этой страны, находятся российские военнослужащие, могут привести к самым тяжелым последствиям”. При этом он призвал западных политиков “поумерить ястребиную риторику” и прекратить “безрассудные поползновения”, бросающие вызов глобальной безопасности.

Впрочем, Запад не впервые сталкивается с тем, что Москва упрямо называет черное — белым, а белое — черным, в Кремле же считают, что могут делать на мировой арене все, что им заблагорассудится, надеясь, что это будет сходить им с рук.

И после химической атаки, из-за которой в сирийском городе Дума погибло, по меньшей мере, 70 человек, к “совместному фронту” и президенту США Дональду Трампу присоединился лидер Франции Эммануэль Макрон, также пригрозив режиму сирийского диктатора Башара Асада “применением силы”. Готовится поддержать американских союзников и британское правительство во главе с Терезой Мэй. Евросоюз же устами пресс-секретаря внешнеполитической службы ЕС Майи Косьянчич “самым решительным образом” осудил использование химического оружия: “Мы как ЕС подчеркиваем большую необходимость ответственности за все военные преступления, совершенные в Сирии, особенно что касается использования химического оружия. Использование химического оружия является военным преступлением и преступлением против человечности”.

Но пока продолжается игра на нервах, и между Россией и США идет информационная “война предупреждений”. Например, Андрей Кортунов, генеральный директор Российского совета по международным делам — поддерживаемого государством аналитического центра — предостерегает: “Эскалация напряженности между Россией и Западом в последний месяц на широком фронте резко повысила риск столкновения, которое, в худшем варианте, вызывает видение более широкого конфликта. Я не хочу, чтобы это звучало апокалиптически, — мы еще не там. Но мы движемся в этом направлении”.

В свою очередь Майкл Айзенштадт, директор по военным программам и изучению вопросов безопасности Вашингтонского института ближневосточной политики, подчеркивает, что “Вашингтон должен использовать угрозу воздушного удара для проверки потенциала многосторонней дипломатии. Эта угроза может помочь вбить клин между Дамаском и Москвой и, вероятно, создать новые возможности давления на Сирию для ликвидации ее незарегистрированных запасов химического оружия и соблюдения ею прекращение огня с разными силами повстанцев по всей стране, хотя опыт не дает оснований для оптимизма”.

Вероятность удара по сирийским военным объектам довольно высока. И с большой вероятностью можно спрогнозировать, что россияне не смогут адекватно ответить на него в Сирии. Но в то же время существует угроза эскалации со стороны России конфликта в Украине.

Любопытно, что “химическая провокация” произошла через несколько дней после того, как президент Трамп высказался о своих намерениях вывести американские войска из Сирии. Очередной тест для западного мира на убедительность его “красной линии”?

Ключевым элементом химических атак Асада, как и продолжительной войны в Сирии, является то, что Россия — признанный покровитель сирийской власти. Проблема химического оружия неотделима от вопроса прекращения существования асадовского режима, который для Кремля является проводником его гегемонистических целей в ближневосточном регионе.

После нескольких химических атак Асада вполне правомерно можно считать военным преступником. И попытки России защищать его режим, в частности и в ООН, — это неприкрытая защита террористической деятельности, проводимой от имени сирийского государства.

Но если в ответ на эту акцию “химического Башара” не будут применены быстрые и мощные действия, то в Российской Федерации решат, что Запад, кроме резолюций и осуждения, не в состоянии что-либо противопоставить своим противникам.

Нынешний режим в Сирии, после всех его преступлений против собственного населения, такой же “законный”, как и нацистская власть гитлеровской Германии. Эта власть, истребляющая свое население, поддерживается Москвой. Поэтому, если президент Трамп действительно имеет намерение ликвидировать режим Асада, ему не избежать конфронтации с Россией.

Но если удар по сирийским военным объектам действительно состоится, то важно не только уничтожить все авиабазы и военные склады в Сирии, но и сделать невозможным в будущем повторение “химических” инцидентов.

Если же этого не сделать, режим Асада, чувствуя свою безнаказанность, под патронатом Москвы и Тегерана будет продолжать использовать это смертоносное оружие, де-факто возвращая химическую войну.

Так не пришло ли, наконец, время для США и их союзников провести согласованные военные действия, чтобы укротить “животного Асада” (как назвал сирийского диктатора Дональд Трамп) и лишить его удовольствия убивать граждан Сирии?

И, хотя союзническое военное вмешательство, возможно, несколько запоздало, все же лучше его осуществить сейчас, чем никогда. Сделав тем самым  невозможными будущие зверства, сохранить жизнь невинных людей и нейтрализовать режим, который своими жестокими действиями перечеркивает веру в права человека как универсальную ценность, мировой порядок и международное право.

За 7 лет сирийской войны потери среди мирного населения составляют уже 500 тысяч человек. Поэтому минимальная реакция западного мира должна заключаться в полном уничтожении авиации Асада и всей артиллерии, которая может быть способна доставлять смертоносные химические вещества.

Когда сирийские правительственные силы используют отравляющий газ, Запад должен отвечать на это крылатыми ракетами. И дать понять, что в следующий раз эти ракеты могут лететь уже непосредственно на диктатора и будут способны достичь цели.

Москва же своими действиями наращивает глобальную напряженность и затягивает конфликт в Сирии еще на многие годы. Россия и Иран хотят контролировать весь Ближний Восток. Если ничего не делать, то это лишь усилит их аппетиты. Например, Иран нападет на Саудовскую Аравию и ее союзников, а Путин может прийти к выводу, что НАТО не станет защищать государства Балтии в случае российского вторжения.

Хотя Кремль постоянно подчеркивает, что противодействие ему на каком-либо  из направлений способно привести к ядерной войне, бездеятельность — это именно то, что действительно может ее, в конце концов, спровоцировать.

Главная причина многократного игнорирования Россией и Тегераном западных предупреждений заключается в том, что они хорошо знают: максимум, на что западные страны до сих пор решились, — это очередное “осуждение” действий Сирии, без дальнейших реальных серьезных шагов.

Сирийская трагедия, помимо всего прочего, в который уже раз показывает неэффективность Организации Объединенных Наций, которая в таком архаичном формате своей деятельности практически ничего не способна изменить ни во время вмешательства России в войну в Сирии, ни во время военной агрессии Российской Федерации на востоке Украине и аннексии Крыма.

Хотя, с точки зрения международного права, вполне было бы логичным, если бы страна-агрессор Россия, являющаяся постоянным членом Совета безопасности ООН, не имела права голосовать и налагать вето, если рассматривается вопрос государства, на территории которой она ведет военные действия или территорию которой она незаконно аннексировала.

Также вполне логичным было бы, если бы количество возможностей накладывать вето для каждого государства — члена СБ ООН существенным образом ограничивалось. Это не давало бы шансов таким странам, как Россия, использовать его для прикрытия агрессии или незаконных действий своих союзников и налагать вето, что, например, сделала РФ недавно с американским проектом резолюции Совета безопасности ООН о механизме расследования химической атаки в Сирии.

Невмешательство в уничтожение Асадом сирийского народа аморально и неприемлемо.

Можно много абстрактно говорить о гуманности и сочувствии. Но без внешнего вмешательства сирийский конфликт не удастся закончить никогда. Так стоит ли ждать, пока количество жертв среди гражданского населения в Сирии достигнет миллиона?..

https://zn.ua/international/siriyskaya-tragediya-kogda-ukrotyat-himicheskogo-bashara-281162_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Віктор Каспрук: вірменська опозиція у протестах враховує уроки українських революцій

Акції протесту у Вірменії не переросли у жорстке силове протистояння через побоювання екс-президента Сержа Саргсяна повторити долю світових диктаторів, а також неготовності Кремля втрутитися в ситуацію. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

На думку експерта, у нинішніх революційних протестах у Єревані вірменські опозиціонери враховують досвід українських революцій і роблять усе можливе, аби не лише усунути ключову проблемну особу, а й домогтися більш глибинних системних перетворень.

«Народ Вірменії втомився від того, що відбувалося за попереднього президента, а пізніше прем’єра. Серж Саргсян хотів фактично повторити те, що намагався зробити Леонід Кучма, коли шукав можливість втретє прийти до влади. Що й стало основною причиною Помаранчевої революції в Україні. Поновлення протестів після відставки Саргсяна свідчить про те, що вірменська опозиція вирішила йти до кінця і використовує досвід України. Тамтешніх лідерів насторожує, що у нашій Верховній Раді знову опинилася частина колишньої Партії регіонів. Тому вони намагаються повністю зачистити політикум від пострадянської матриці для того, аби їхня Республіканська партія, як відповідник нашої Партії регіонів, більше не змогла критично впливати на ситуацію в країні»

Відмову Сержа Саргсяна застосовувати силу проти мітингувальників політолог пояснив небажанням політика йти на загострення ситуації та побоюваннями повторити долю інших відомих диктаторів.

«Скоріш за все, Саргсян проводив закулісні переговори й під час них було гарантовано або обіцяно безпеку йому та його родині у разі, якщо він не перейде цей критичний силовий рубікон, як це зробив Янукович. Скоріш за все, такі перемовини були, і він, як політично твереза людина, вирішив, що за вірменських умов це може бути досвід не Віктора Януковича, а, наприклад, Муаммара Каддафі. Тому він не наважився піти на силове загострення ситуації»

Крім того, Віктор Каспрук переконаний, що Росія відмовилася допомогти чинній владі придушити протести через своє складне становище на міжнародній арені та небажання псувати імідж напередодні Чемпіонату світу з футболу. Водночас експерт не виключив впливу на ситуацію і особливостей вірменського менталітету.

«Вірменський народ дуже сильно відрізняється від України в аспекті родинних зв’язків і традицій. У разі силового сценарію, родичі та діти потерпілих можуть почати застосовувати старовинні методи кровної помсти за убитих, що тліють у національній пам’яті впродовж тисячоліть. Серж Саргсян усвідомив, що ситуація може дійти до такого накалу, тому вирішив не ризикувати розігрувати силовий сценарій. Чи можливе силове протистояння у найближчому майбутньому, буде залежати від того, наскільки опозицію влаштують поступки, на які піде режим»

Нагадаємо, з 13 квітня у Єревані та низці інших міст Вірменії відбувалися мітинги й акції протесту проти призначення на посаду прем’єр-міністра екс-президента Сержа Саргсяна. 23 квітня Саргсян пішов у відставку, а виконувачем обов’язків голови уряду Вірменії було призначено представника правлячої Республіканської партії Карена Карапетяна.

Однак у четвер, 26 квітня, акції протесту в Єревані поновилися. Лідер опозиції Нікол Пашинян заявив про бажання домогтися повної капітуляції Республіканської партії в країні.

Валерій Савицький

https://ua.news/ua/viktor-kaspruk-virmenska-opozitsiya-u-protestah-vrahovuye-uroki-ukrayinskih-revolyutsij/

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Рауль Кастро продовжить термін своєї влади на Кубі до 2021 року – політолог

1 КАСТРО

Усі важливі рішення генерал Рауль прийматиме сам, хоча озвучувати їх буде Діас-Канель.

Обрання членами Національної асамблеї народної влади Куби головою Державної ради Мігеля Діас-Канеля не стало сенсацією. Однією з причин такого рішення є той факт, що генералові Раулю Кастро у 2018-му виповниться 87 років, і він фізично нездатний виконувати у повному обсязі всі обтяжливі обов’язки, які покладалися на нього режимом. Про це у своїй статті для DT.UA пише журналіст-міжнародник, політолог Віктор Каспрук.

Автор зазначає, що Діас-Канеля не можна назвати повноцінною політичною фігурою. Оскільки Кастро зберігатиме за собою обов’язки генерального секретаря компартії Куби до 2021 р., коли йому виповниться 90 років, він контролюватиме нового президента та направлятиме його. Каспрук пише, що схожі імітаційні призначення на Кубі вже були.

“Коли Фідель Кастро прийшов до влади, то він не відразу взяв на себе офіційне керівництво. У січні 1959 р. тимчасовим президентом Куби був оголошений Мануель Уррутія, лідер громадянського опору. Але вже в лютому 1959 року Фідель Кастро очолив новостворений Революційний уряд, і після цього посада президента мала тільки формальне значення. У липні президентський пост перейшов до члена “Руху 26 липня” Освальдо Дортікоса, що виконував роль президента до 1976 р.”, – йдеться в статті.

Політолог зазначає, що конфігурація влади на Кубі виглядала таким чином: був диктатор Фідель Кастро, який приймав рішення на посаді прем’єр-міністра в період з 1959-го по 1976-й. Потім він робив це як голова Державної ради Куби до 2008 р., коли хворий на рак, передав правління своєму братові Раулю.

Каспрук припускає, що Рауль Кастро вирішив зіграти у таку ж гру. Він пролонговує свою владу до 2021 р., формально передавши посаду своєму ставленику Мігелю Діас-Канелю. А приймати всі важливі рішення генерал Рауль буде сам, хоча озвучуватиме їх Діас-Канель.

Детальніше про те, чи дійсно Куба отримала шанс на нову історію читайте в матеріалі Віктора Каспрука “Чи стане закінчення ери Кастро припиненням експериментів над Кубою?” у тижневику “Дзеркало тижня. Україна”.

https://dt.ua/WORLD/raul-kastro-prodovzhit-termin-svoyeyi-vladi-na-kubi-do-2021-roku-politolog-276234_.html

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Геополітичний параноїк Путін взяв у заручники світову цивілізацію

ПУТін

Віктор Каспрук

Від самого початку влада Кремля над Росією передана Путіну у спадок колишнім президентом Борисом Єльциним не є легітимною, адже усі ці роки «розвиненого путінізму» вона тримається на комбінації створення зомбувального культу Путіна телебаченням, придушенні будь-яких протестів, страху населення перед свавіллям режиму і судів, відродженні великоросійського імперського шовінізму.

До ліквідації держмонополії на ЗМІ ніяка перемога опозиційних сил просто неможлива. Адже санкції щодо Москви множать бідність в Росії, але ще більше викликають зростання репресій проти народу.

Зміна влади може відбутися тільки після палацового перевороту, після поразки Російської Федерації у спровокованій нею гібридній війні з західним світом або після руйнування монопольного контролю держави над телебаченням і засобами масової інформації, як основи відродження впливу опозиції на політичні процеси.

Але у значної частини населення Росії сьогодні превалює не тільки гіпертрофована жадоба імперського реваншу за поразку СРСР, а й елементарна байдужість до того, що відбувається навколо них, чи реалізується від їхнього імені.

Тобто глибоке переконання в тому, що цар, генсек, або довічний президент типу Путіна прийдуть і все за них зроблять. Адже реінкарнованому совку багато не треба – випити-закусити, диван та телевізор в будинку і життя вдалося.

Маргінал і брехун Путін ідеально відповідає рівню народу яким він керує – хвалькуватого, гіпертрофовано амбіційного, ледачого, мало пристосованого і неохочого до навчання, котрий цілком задовольняється в глибинці малим абсолютно архаїчним споживанням.

І не Путіним ці всі негативні риси закладені. А  тривалими суворими зимами і малою щільністю населення на цих величезних заболочених територіях. Соціальна інертність росіян – це ще і результат довготривалого рабства-кріпацтва та двох останніх світових воєн, що погубили кращу частину чоловічого населення, яке населяло ці землі.

А тепер молодь з російської периферійної глибинки, котра не має роботи вдома, вербують і посилають в Донбас та Сирію. Жебрацькі околиці путінської імперії життями своїх дітей і батьків розплачуються за імперську політику Москви і Кремля.

Влада знає, що її усунення може статися тоді, коли на площі Москви вийде більше мільйона людей. А поки цього не станеться, то довічний президент  Путін і агресивна Російська Федерація і далі  будуть воювати.

А міністр іноземних справ Лавров, котрий перетворився з колишнього дипломата на брехливе дзеркало войовничої  Росії, з доброю міною на обличчі намагатиметься прикрити на міжнародній арені те, що сьогодні в РФ править Люцифер, мета якого пожирати людські душі, розв’язуючи на чужих територіях  чергові війни.

Війни – це вівтар диявола, на який Путін приносить людські жертви. А Лавров один із безлічі служителів сатани при режимі Путіна.

По-суті Україна стала пасткою для Путіна, новим Афганістаном-2. Вийти звідси для нього без великих іміджевих і політичних втрат тепер неможливо.

Хоча Путін буде розповідати, що він «захищає» на Донбасі російськомовне населення, але він тепер й сам не дуже вірить у те, що у нього може вийти подальша окупація українських територій.

І за великим рахунком, у Путіна і Росії інтереси протилежні, – всюди, включно з Україною і Сирією.

Але чи можуть росіяни прозріти? І усвідомити, що вони нині живуть в країні, де їхнім співвітчизникам дуже комфортно в «обложеній фортеці», в країні, де кривавий вбивця Путін – нібито найкращий російський політик за всі часи, а переважна більшість населення щиро радіє «чудо-зброї» і не здатна побачити зв’язку між своєю убогістю і ризикованими зовнішньополітичними авантюрами кремлівської кримінальної камарильї.

Складається враження, що за довгі роки путінської диктатури російський народ просто відвик думати своєю головою.

А коли телевізійна пропаганда попадає на ідеологічно оброблений ґрунт, то вона там добре вкорінюється. Російським генетичним рабам з зайвою хромосомою дуже приємно усвідомлювати себе частиною «Великої Росії», яка знову страхає увесь світ і влізає у різноманітні геополітичні авантюри.

Путінський режим тримається на розпусті: інтелектуальній, моральній, духовній. На підкупі:  кар’єрному, посадовому, нагородах за ознаками вірності і дружніх відносин, мільярдних держзамовленнях для своїх олігархів.

Більшовицька ідеологія добре наклалася  на світогляд російського народу, а тривалий період общини і рабства виховав колективізм. А стадність «маленьких людей» з їх азіатською жертовністю і терпінням заради благополуччя держави породили ГУЛАГ і масові репресії.

Низький рівень освіти дозволив прийняти принцип грабежу як лжесправедливості, вихований століттями шовінізм породив радянський «інтернаціоналізм» і експансію на зовні.

Тому Путін – це  природне продовження Росії, її рідний син. А велике озлоблення російського народу московська влада вміло направляє у вигідний для неї бік.

Людина відрізняється від тварини тим, що вона здатна подавляти свої інстинкти. Проте в Російській Федерації владі вигідно активувати інстинкти, в тому числі інстинкт шанування вождя, властивий стаду африканських приматів.

Населенню показують мультики з літаючими підводними човнами, і воно біжить за цей явний фейк голосувати. Ну значить все інше у народу вже є, досягнуто повного і остаточного щастя.

Геополітичний параноїк Путін, своїми діями і ядерною кнопкою, фактично взяв у заручники світову цивілізацію. І якщо все піде так й далі, то Кремль може на цьому не зупинитись. І ядерна зброя потрапить від нього не тільки до держав терористів – Північної Кореї і Ірану, а й до ісламістських терористичних угрупувань, діяльність і дії яких важко проконтролювати.

Не виключено, що роззомбування їхньої імперськості до росіян прийде лише після величезних політико-економічних потрясінь, можливо навіть, після серйозної військової поразки Росії.

Наразі прослідковується, що Путіну світить така ж доля, як і його колезі по диктаторському цеху Муаммару Каддафі. У обох стали простежуватися деякі подібності в кар’єрі. Обидва причетні до катастроф пасажирських літаків. У путінському випадку це МН17, а в випадку з Каддафі – трагедія над шотландським містом Локербі.

Більшої ганьби Росія, напевно, ніколи ще не переживала за всю свою історію, тому і не в змозі зараз це усвідомити. Можливо, що це темрява перед світанком.

Хоча усе це більше нагадує, що світанок скасовується і замість нього відбудеться повний і остаточний розпад останньої моделі імперії, відомої під назвою Російська Федерація. А далі кожна з її частин вже житиме своїм самостійним життям.

А поки що закономірно, що у очманілої від «імперськості величі» біомаси не може бути інших кумирів, крім таких же безумних як Путін. І це кремлівським бандитам обходиться достатньо дешево. Узурпували владу: доступний кожному зомбоящик – і голоси росіян у них в кишені.

Втім Росія економічно є карликом у порівнянні з США, чи Європейським Союзом. Тому «брязчання» ядерною зброєю і колосальні витрати на потреби армії в Російській Федерації – це ні що інше, як намагання компенсувати власну нікчемність.

Але чим більше Путін буде інвестувати в псевдомодерну зброю і закордонні військові авантюри, тим глибше Росія падатиме економічно. А відновивши гонку озброєнь з Заходом, як це вже було в 70-80-х роках, Росія може лише наблизитися впритул до параметрів колишнього СРСР перед його розпадом, за якими її чекатиме неминучий і остаточний крах.

Та головна небезпека усієї цієї кремлівської комедії в тому, що перед своєю політичною, чи фізичною кончиною Путін здатен розпочати світову ядерну війну.

Оскільки цей непрогнозований маніяк з ядерною кнопкою вважає, що без нього хоч потоп. Навіщо світу існувати, коли у ньому більше не буде Путіна.

Путіна у пітерських підворіттях в дитинстві навчили, що треба нападати першим, якщо конфлікт неминучий. І ця обставина небезпечна тим, що важко спрогнозувати, коли ж саме може настати той момент, коли в його запаленому мозку складеться ситуація неминучості. Що неодмінно потрібно враховувати, приймаючи рішення, що далі робити з неадекватною Росією.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чого дійсно хоче Росія в Сирії?

АСАД і Путін

Віктор Каспрук

В довготривалій війні в Сирії не проглядається часу її завершення. Оскільки можна довго говорити про ймовірні причини, які спонукатимуть цей смертоносний конфлікт до згасання, але негативний досвід ісламських держав типу Афганістану, Сомалі, Судану, Оману чи Західної Сахари свідчить про те, що такі країни здатні десятиліттями жити в режимі громадянської війни.

Тому є підстави для того, щоб зробити висновок, за 7 років війни режиму Башара Асада з сирійським народом не склалося передумов для того, аби якась зі сторін мала істотну перевагу.

Очевидно, що без підтримки Путіна і залучення Російської Федерації до цієї війни, режим Асада давно вже впав. Але й досі не існує механізмів, щоб якимсь чином примусити Кремль відмовитися від участі в сирійській кампанії.

Між тим, Росія у цьому конфлікті займає дуже суперечливу позицію. З одного боку, вона нібито за єдину Сирію, з іншого, вона за збереження влади диктатора Башара Асада.

І якщо взяти окремо кожен із цих пунктів, то його реалізація може бути цілком здійсненою. Але разом вони виключають один одного.

Зберегти владу Асада реально, навіть за підтримки Москви, лише над якоюсь окремо взятою частиною колишньої Сирійської держави. А єдина Сирія, в своїх колишніх кордонах, можлива тільки тоді, коли Башар Асад відмовиться від президентської посади на користь опозиції.

При цьому необхідно враховувати той факт, що не дивлячи на те, що у сирійському конфлікті задіяні дуже багато країн, він, перш за все, має внутрішні глибинні причини.

Тому сподіватися, що вдасться цей конфлікт зупинити лише переговорами і угодами між іноземними державами, марна справа. Без внутрішньо сирійської  згоди конфлікт не закінчиться.

З усього видно, що Росія, яка не чинила великого спротиву від час падіння Слободана Мілошевича в Сербії, Муаммара Каддафі в Лівії і Саддама Хусейна в Іраку, готова боротися за існування режиму Асада до кінця.

Очевидно, що така разюча різниця в підходах полягає в тому, що Кремль прагне за будь-яку ціну залишити за собою військово-морську базу в сирійському місті Тартусі. Вважаючи, що це дасть йому можливість не тільки зберегти російську присутність у Середземному морі, а й в якійсь з моментів претендувати і на контроль над ним.

Тому Росія не готова, і в доступному для огляду майбутньому не буде готовою до того, щоб досягти взаєморозуміння з цивілізованим світом щодо Сирії.

Навіть вважаючи на те, що перемога у Сирії для неї була б гірше будь-якої поразки. Для Російської Федерації це була б ще одна «гиря» на шиї, в додаток до Кримнаша і Лугандона.

З іншого боку, колишня пітерська шпана, яка тепер керує Росією, не готова, як це показало нещодавнє бомбардування військових об’єктів в Сирії, до прямої конфронтації з США і їхніми союзниками.

Не дивлячись на всю істерію про велич Росії, вона розрахована на внутрішнього користувача. Щоб він «не відлипав» від телевізора та продовжував пишатися величчю, непереможністю і грізністю Російської Федерації, не заважаючи при цьому пітерським «заробляти» конкретні гроші на її пограбуванні.

Путін і його команда далеко не божевільні і чудово розуміють, що в разі справжньої війни з американцями, у них є на все про все максимум доба, а далі кінець, розгром, війська міжнародної коаліції в Москві, лава підсудних і всі інші задоволення. А «путінцям» є що втрачати, бо за їхніми поняттями вони живуть дуже красиво.

Та «красиво живуть» ті, хто має палаци на Рубльовському шосе і частина Москви, а в навколишній Росії вже почала відчуватися гостра нестача хліба насущного.

Але малоймовірним є те, щоб можновладці мали б бажання змінити ситуацію. Те, що в Росії немає ресурсів підтримувати мниму рівність з США і Заходом на зовнішньополітичній арені – зрозуміло.

Не зрозуміло одне, як довго ще понівечена політично і економічно Російська Федерація приречена існувати в псевдокомуністичній парадигмі, без можливостей, без майбутнього.  А платити за цей «інвалідний розвиток» буде російський обиватель. Адже Росії не Башара Асада потрібно спасати від народного гніву, а саму себе.

Втім, чого дійсно хоче Росія в Сирії розуміють, мабуть, і не всі в Кремлі. Оскільки війною в Сирії, як і в Україні, Москва розкрила перед Заходом усі свої вразливі місця і пробої.

І тепер Путіну буде потрібно боротися не стільки за право Російської Федерації називатися світовою державою, а з усіх сил прагнути хоча б зберегти за Росією статус регіональної держави.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне

3 Асад

«Дзеркало тижня. Україна» №14  14 квітня 2018

Віктор Каспрук

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне. 

Світ губиться у здогадах: коли й де саме опуститься американський караючий меч на режим Башара Асада після нової хімічної атаки проти мирного населення та якою буде реакція асадівського патрона — Москви — у відповідь? 

Всесвітня організація охорони здоров’я підтвердила використання хімічної зброї військами Асада в місті Дума, а отже світова спільнота має з цим щось робити, інакше сирійський диктатор остаточно увірує у власну безкарність.

Індикатор настроїв господаря Білого дому — Твіттер — свідчить про високу вірогідність того, що Америка впродовж найближчих днів завдасть сильних ударів по військових об’єктах Асада і ще одного, економічного, удару — по путінській Росії.

Агентство Reuters, посилаючись на американських чиновників, які говорили на умовах анонімності, не розкриваючи жодних конкретних планів, повідомляє, що вони визнали: військові варіанти справді розглядаються.

Опитані агентством експерти не виключають, що цілями ударів можуть стати сирійські об’єкти, які пов’язані з програмою хімічної зброї Сирії. Серед можливих цілей вони назвали авіабазу сирійських ВПС у Думайрі та аеродром Хмеймім, де базуються російські військові сили.

Посол США в ООН Ніккі Гейлі різко розкритикувала Російську Федерацію через блокування нею в Раді безпеки будь-яких рішень, які стосуються злочинів режиму Асада в Сирії. Американська представниця підкреслила: “Російський режим, чиї руки в крові сирійських дітей, нездатний відчувати сором при вигляді зображень своїх жертв”. Ніккі Гейлі нагадала, що Москва вже 11 разів скористалася своїм правом вето, аби не дати Раді безпеки діяти у зв’язку зі злочинами проти цивільних у Сирії, і що Росія поклала край роботі так званого “спільного механізму” з розслідування атак із застосуванням зброї масового ураження.

Діаметрально протилежною була реакція російської сторони на хімічну атаку в Сирії. Так, за інформацією агентства РИА Новости, російські офіцери хімзахисту досліджували сирійське місто Дума. Військові оглянули місцеву лікарню, поспілкувалися з жителями і не виявили жодних слідів отруєнь.

“Під час відвідин лікувального закладу встановлено, що потерпілі з симптомами ураження отруйними речовинами типу зарин і хлор у госпіталь не надходили”, — зазначив начальник військ радіаційного, хімічного і біологічного захисту Міноборони РФ Олександр Родіонов.

А російський постпред при ООН Василь Небензя, виступаючи на засіданні Ради безпеки, попередив США про можливі наслідки застосування сили в Сирії. Він заявив: “Відповідними каналами ми вже доводили до американської сторони, що силові дії під хибними приводами проти Сирії, де, на прохання законного уряду цієї країни, перебувають російські військовослужбовці, можуть призвести до найтяжчих наслідків”. При цьому він закликав західних політиків “послабити яструбину риторику” і припинити “безглузді наміри”, що кидають виклик глобальній безпеці.

Та після хімічної атаки, через яку в сирійському місті Дума загинуло, щонайменше, 70 осіб, до “спільного фронту” і президента США Дональда Трампа приєднався лідер Франції Еммануель Макрон, також пригрозивши режимові сирійського диктатора Башара Асада “застосуванням сили”. Готується підтримати американських союзників і британський уряд на чолі з Терезою Мей. Євросоюз же устами речниці зовнішньополітичної служби ЄС Майї Косьянчич “найрішучішим чином” засудив використання хімічної зброї: “Ми як ЄС підкреслюємо велику необхідність відповідальності за всі військові злочини, скоєні в Сирії, особливо що стосується використання хімічної зброї. Використання хімічної зброї є військовим злочином і злочином проти людяності”.

Але поки що триває гра на нервах, і між Росією та США йде інформаційна “війна попереджень”. Так, наприклад, Андрій Кортунов, генеральний директор Російської ради з міжнародних справ — підтримуваного державою аналітичного центру, застерігає: “Ескалація напруженості між Росією та Заходом в останній місяць на широкому фронті різко підвищила ризик зіткнення, яке, в гіршому варіанті, викликає бачення ширшого конфлікту. Я не хочу, щоб це звучало апокаліптично, — ми ще не там. Але ми рухаємося в цьому напрямку”.

Своєю чергою, Майкл Айзенштадт, директор з військових програм і вивчення питань безпеки Вашингтонського інституту близькосхідної політики, підкреслює, що “Вашингтон повинен використовувати загрозу повітряного удару для перевірки потенціалу багатосторонньої дипломатії. Ця загроза може допомогти вбити клин між Дамаском і Москвою та, ймовірно, створити нові можливості тиску на Сирію для ліквідації її незареєстрованих запасів хімічної зброї й дотримання нею припинення вогню з різними силами повстанців по всій країні, хоча досвід не дає підстав для оптимізму”.

Вірогідність удару по сирійських військових об’єктах досить висока. І, з великою ймовірністю, можна спрогнозувати, що росіяни не зможуть адекватно відповісти на нього в Сирії. Але тим часом існує загроза ескалації з боку Росії конфлікту в Україні.

Цікаво, що “хімічна провокація” трапилася через декілька днів після того, як президент Трамп висловився щодо своїх намірів вивести американські війська з Сирії. Черговий тест для західного світу на переконливість його “червоної лінії”?

Ключовим елементом хімічних атак Асада, як і тривалої війни в Сирії, є те, що Росія — визнаний покровитель сирійської влади. Проблема хімічної зброї невід’ємна від питання припинення існування асадівського режиму, який для Кремля є провідником його гегемоністських цілей у близькосхідному регіоні.

Після кількох хімічних атак Асада цілком правомірно можна вважати військовим злочинцем. І намагання Росії захищати його режим, зокрема і в ООН, — це неприкритий захист терористичної діяльності, яка реалізується від імені сирійської держави.

Але якщо у відповідь на цю акцію “хімічного Башара” не буде вжито швидких і потужних дій, то в Російській Федерації вирішать, що Захід, крім резолюцій та осуду, нічого не здатен протиставити своїм противникам.

Нинішній режим у Сирії, після всіх його злочинів проти власного населення, так само “законний”, як і нацистська влада гітлерівської Німеччини. Ця влада, котра винищує своє населення, підтримується Москвою. Тому, якщо президент Трамп справді має намір ліквідувати режим Асада, йому не уникнути конфронтації з Росією.

Але якщо удар по сирійських військових об’єктах справді буде, то важливо не тільки знищити всі авіабази та військові склади в Сирії, а й унеможливити в майбутньому повторення “хімічних” інцидентів.

Якщо ж цього не зробити, режим Асада, відчуваючи свою безкарність, під патронатом Москви та Тегерана продовжуватиме використовувати цю смертельну зброю, де-факто повертаючи хімічну війну.

Тож чи не настав нарешті час для США та їхніх союзників провести узгоджені військові дії, щоб приборкати “тварину Асада” (як назвав сирійського диктатора Дональд Трамп) і позбавити його задоволення вбивати громадян Сирії?

І, хоча союзницьке військове втручання, можливо, трохи запізнилося, все ж краще його зробити зараз, ніж ніколи. Унеможлививши цим майбутні звірства, зберегти життя невинних людей та нейтралізувати режим, який своїми жорстокими діями перекреслює віру в права людини як універсальну цінність, світовий порядок і міжнародне право.

Коли сирійські урядові сили використовують смертельно отруйний газ, Захід мав би відповісти на це крилатими ракетами. І дати зрозуміти, що наступного разу ці ракети можуть летіти вже безпосередньо на диктатора і будуть здатні досягти цілі.

Москва ж своїми діями нарощує глобальну напругу і затягує конфлікт у Сирії ще на багато років. Росія й Іран хочуть контролювати весь Близький Схід. Якщо нічого не робити, то це тільки посилить їхні апетити. Наприклад, Іран нападе на Саудівську Аравію і її союзників, а Путін може дійти висновку, що НАТО не стане захищати держави Балтії на випадок російського вторгнення.

Хоча Кремль постійно наголошує, що протидія йому на якомусь із напрямів здатна призвести до ядерної війни, бездіяльність — це саме те, що справді може її, зрештою, спровокувати.

Головна причина багаторазового ігнорування Росією й Тегераном західних попереджень полягає в тому, що вони добре знають: максимум, на який західні країни досі спромоглися, — це чергове “засудження” дій Сирії, без подальших реальних серйозних кроків.

Сирійська трагедія, крім усього іншого, вкотре висвітлює неефективність Організації Об’єднаних Націй, яка в такому архаїчному форматі
своєї діяльності практично нічого не здатна змінити ні під час втручання Росії у війну в Сирії, ні під час військової агресії Російської Федерації на сході Україні та анексії Криму.

Хоча, з погляду міжнародного права, цілком було б логічно, якби країна-агресор Росія, що є постійним членом Ради безпеки ООН, не мала права голосувати й накладати вето, коли розглядається питання держави, на території якої вона веде військові дії чи територію якої вона незаконно анексувала.

Так само цілком логічно було б, якби кількість можливостей накладати вето для кожної держави-члена РБ ООН істотно обмежувалася. Це не давало б шансів таким країнам, як Росія, використовувати його для прикриття агресії або незаконних дій своїх союзників і накладати вето, що, наприклад, зробила РФ недавно з американським проектом резолюції Ради безпеки ООН про механізм розслідування хімічної атаки в Сирії.

Невтручання у винищення Асадом сирійського народу аморальне й неприйнятне.

Можна багато абстрактно говорити про гуманність та співчуття. Але без зовнішнього втручання сирійський конфлікт не вдасться закінчити ніколи. Тож чи варто чекати, поки кількість жертв серед цивільного населення в Сирії сягне мільйона?..

https://dt.ua/international/siriyska-tragediya-koli-priborkayut-himichnogo-bashara-275121_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін розуміє тільки аргументи сили

99999999999999999

Радіо Свобода  11  Лютий  2018

Віктор Каспрук

Усі намагання апелювати до здорового глузду Путіна – це те ж саме, як пробувати примусити вовка стати вегетаріанцем і їсти капусту. Хоча порівняння з вовком, мабуть, занадто хвалебне для Путіна і його оточення. Це, скоріш за все, зграя шакалів, які нападають тільки на тих, хто значно слабший за них і не можуть дати їм адекватної відповіді.

Хоча Путіну і його «зграї» було показано нещодавно в Сирії, що необхідно сто разів подумати, перед тим, як нападати на союзників США.

Але невже на Заході і в ООН ще до кінця не усвідомили, що всі нинішні гуманітарні катастрофи підступно інсценовані, в тій чи іншій мірі, путінською Росією з однією тільки метою – міжнародна громадськість повинна прийняти нову путінську пост «Ялтинсько-Потсдамську» систему розмежування світу.

Заради цієї ефемерної мети Путін готовий піти на все. І ніякі людські жертви його не зупинять.

Путін розуміє тільки аргументи сили, тому з ним потрібно говорити на тій мові, яка йому більше всього доступна.

Зрозуміло, що святе місце порожнім не буває, так само, як і не буває порожнім місце і висококонцентрованого зла.

Але, великою мірою, диктаторські режими Мадуро, Кастро, Башара Асада, Кім Чен Ина можуть існувати лише завдяки тому, що в Кремлі і досі перебуває Путін.

Газонафтова ахіллесова п’ята Росії

Говорячи про імперську агресивність Росії, необхідно враховувати той факт, що її основою є високі ціни на нафту і газ. Тому найбільш вразливе місце для Москви – це можливість і далі продавати свої енергоносії до Європи. По-суті, це її ахіллесова п’ята.

Оскільки без стабільних доходів від продажу нафти і газу величезна інфраструктура Росії стане повністю недієздатною.

Тому диверсифікація надходжень енергоносіїв в держави Євросоюзу та інші європейські країни мала б стати другим важливим елементом тиску, після запровадження санкцій проти непоступливої у своїй всесвітній агресії Росії.

Сьогодні енергоносії – це зброя Російської Федерації для просування своєї гіпертрофованої геополітичної активності.

Без неї гегемоністські прагнення Кремля можуть виявитися такими ж провальними, як і спроба Приватної військової кампанії «Вагнер» атакувати позиції американських союзників.

А якщо не буде імперських грошей, котрі йдуть на утримання Москви і великих північних міст Росії, то і велика частина населення РФ, а особливо в Сибіру і на Далекому Сході, взагалі виявиться без засобів до існування.

Другим етапом примушення Росії припинити свої гібридні війні з розвиненими країнами світу могло б стати призупинення видачі віз до країн Європейського союзу, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Японії, Південної Кореї та інших держав, котрі є прихильниками західної демократії, чиновникам путінського режиму, військовим, працівникам спецслужб і членам їхніх сімей.

Санкції щодо Путіна, вищого керівництва Росії і армії бюрократів-чиновників, котра обслуговує його режим, мають весь час посилюватися таким чином, щоб путінська система, створена за більше ніж 18 років його «царювання», почала пробуксовувати і розвалюватись.

Путіна потрібно «знешкодити» політично

При цьому мусить враховуватись те, що Путін здатен почути тільки одну мову – влади і грошей, і вони повинні бути використані для того, щоб «знешкодити» його політично.

Особливо зважаючи на те, що входячи в соціальний і економічний колапс, Росія вустами Путіна починає лякати демократичний світ своїми «новими» ядерними ракетами та іншим «модерним» озброєнням.

І якщо навіть відкинути всі ці його «химерні» заяви щодо надсекретної російської зброї, то все одно видно, що в останні місяці в довічного президента Російської Федерації почав втрачати здоровий глузд. Хоча, як тут не згадати, що так само у надсекретну зброю вірив і Гітлер напередодні краху «Третього рейху».

Коли б Путіна міг би оглянути «політичний психіатр», то міг би виявити, що у Путіна «манія геополітичної величі». Ця хвороба різко переходить в хронічну стадію, і тому від нього можна очікувати чого завгодно.

Безмежна влада над Росією спровокувала в нього нездолане відчуття своєї історичної місії.

Але наостанок він спроможний витягти зі свого арсеналу міжнародних підлостей останні «ядерні аргументи», щоб увійти в історію під гаслом «переможців не судять».

І хоча розповіді про фантастичну російську зброю виглядають, як наближення Путіна до неадекватного стану північнокорейського лідера Кім Чен Ина, однак публічні покази лідером Росії імітації мультиплікаційного бомбування «новими» ракетами території США в реалі не мають залишитися безкарними.

Адже останнє послання Путіна Федеральним зборам Росії більше нагадує звернення до Заходу. Яке розшифровується дуже просто – «скасуйте санкції, або ми за себе не відповідаємо».

Він намагається показати, що не є адекватним, а ядерна кнопка у нього під контролем. Тому «припиніть санкції, бо ядерну зброю ніхто не скасовував, а у нас її дуже багато».

Росія викопала «томагавк» війни

Якщо прослідкувати процес трансформації агресії Кремля після анексії українського Криму в 2014 році і окупації частини Донбасу, то вимальовуються тенденції, на які вже неможливо заплющувати очі.

Саме в 2014 році Росія викопала «томагавк» війни. І розпочавши гібридну війну з Україною, вона фактично розпочала Третю (але ще поки що гібридну) світову війну.

Москва свідомо стала на дорогу, зійти з якої стало для неї майже неможливо. Не бажаючи поступитися принципами так званого «русского мира», але розуміючи, що довго санкції Російська Федерація вже не буде здатна витримувати, Путін шукає свої варіанти виходу з ситуації.

Але відповідаючи залякуванням на реакцію на його дії Заходу та вирішивши пострахати світ великою війною, він лише погіршує існуюче становище.

У такому разі відповідь на його агресію має бути адекватною викликам із Кремля. Пора припинити опосередковане фінансування військових програм Російської Федерації, закуповуючи у неї нафту і газ. Потрібно, щоб від тих родовищ росіянам користі не було.

Найкращим варіантом для цього мало б стати ембарго на російські енергоносії. Нафтогазове ембарго з одночасним різким збільшенням не лише персональних санкцій, а й санкцій проти держави Росія, здатне охолодити фантазії путінської камарильї.

Цивілізований світ не може собі дозволити потрапити у залежність від путінських експансіоністських бажань. Адже він може піти значно далі від фантазій, що Крим це споконвічно «російська земля».

Стосовно Європи його фантазії можуть стати ще більш вражаючими. Починаючи від створення штучних криз до підтримки зброєю і добровольцями Каталонської народної республіки.

Схоже, що недемократична Росія в стані миру з усім цивілізованим світом існувати не може.

Тому вибір виглядає однозначним – або вона змінюється і трансформується, або її подальше існування в такому вигляді вступає в гостре протиріччя з історичним розвитком сучасної цивілізації.

https://www.radiosvoboda.org/a/29091079.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путин понимает только аргументы силы

Радио Свобода  11 Март 2018

Виктор Каспрук

Все попытки апеллировать к здравому смыслу Путина – это то же самое, как пытаться заставить волка стать вегетарианцем и есть капусту. Хотя сравнение с волком, пожалуй, слишком хвалебное для Путина и его окружения. Это, скорее всего, стая шакалов, которые нападают только на тех, кто значительно слабее их и не могут дать им адекватного ответа. Хотя Путину и его «стаи» было показано недавно в Сирии, что необходимо сто раз подумать, прежде чем нападать на союзников США.

Но неужели на Западе и в ООН еще до конца не осознали, что все нынешние гуманитарные катастрофы коварно инсценированные, в той или иной степени, путинской Россией с одной только целью – международная общественность должна принять новую путинскую пост «Ялтинско-Потсдамскую» систему разграничения мира. Ради этой эфемерной цели Путин готов пойти на все. И никакие человеческие жертвы его не остановят.

Путин понимает только аргументы силы, поэтому с ним нужно говорить на том языке, который ему больше всего доступен.

Понятно, что свято место пусто не бывает, так же, как и не бывает пустым и место высококонцентрированного зла. Но, во многом, диктаторские режимы Мадуро, Кастро, Башара Асада, Ким Чен Ына могут существовать только благодаря тому, что в Кремле до сих пор находится Путин.

Газонефтяная ахиллесова пята России

Говоря об имперской агрессивности России, необходимо учитывать тот факт, что ее основой являются высокие цены на нефть и газ. Поэтому наиболее уязвимое место для Москвы – это возможность и дальше продавать свои энергоносители в Европу. По сути, это ее ахиллесова пята.

Поскольку без стабильных доходов от продажи нефти и газа огромная инфраструктура России станет полностью недееспособной. Поэтому диверсификация поступлений энергоносителей в государства Евросоюза и другие европейские страны должна стать вторым важным элементом давления, после введения санкций против неуступчивой в своей всемирной агрессии России. Сегодня энергоносители – это оружие Российской Федерации для продвижения своей гипертрофированной геополитической активности.

Без нее гегемонистские стремления Кремля могут оказаться такими же провальными, как и попытка Частной военной кампании «Вагнер» атаковать позиции американских союзников. А если не будет имперских денег, которые идут на содержание Москвы и крупных северных городов России, то и большая часть населения РФ, а особенно в Сибири и на Дальнем Востоке, вообще окажется без средств к существованию.

Вторым этапом принуждения России прекратить свои гибридные войны с развитыми странами мира могло бы стать приостановление выдачи виз в страны Европейского союза, США, Канаду, Австралию, Новую Зеландию, Японию, Южную Корею и другие государства, которые являются сторонниками западной демократии, чиновникам путинского режима, военным, работникам спецслужб и членам их семей. Санкции в отношении Путина, высшего руководства России и армии бюрократов-чиновников, которая обслуживает его режим, должны все время усиливаться таким образом, чтобы путинская система, созданная за более чем 18 лет его «царствования», начала пробуксовывать и разваливаться.

Путина нужно «обезвредить» политически

При этом нужно учитывать то, что Путин способен услышать только один язык – власти и денег, и они должны быть использованы для того, чтобы «обезвредить» его политически. Особенно учитывая то, что входя в социальный и экономический коллапс, Россия устами Путина начинает пугать демократический мир своими «новыми» ядерными ракетами и другим «модерным» вооружением.

И если даже отбросить все эти его «странные» заявления о сверхсекретной русского оружия, то все равно видно, что в последние месяцы пожизненный президент Российской Федерации начал терять здравый смысл. Хотя, как тут не вспомнить, что так же в сверхсекретное оружие верил Гитлер накануне краха «Третьего рейха».

Если бы Путина мог бы осмотреть «политический психиатр», то мог бы обнаружить, что у Путина «мания геополитического величия». Эта болезнь резко переходит в хроническую стадию, и поэтому от него можно ожидать чего угодно. Безграничная власть над Россией спровоцировала у него непреодолимое ощущение своей исторической миссии.

Но напоследок он способен извлечь из своего арсенала международных подлостей последние «ядерные аргументы», чтобы войти в историю под лозунгом «победителей не судят».

И хотя рассказы о фантастическом российском оружии выглядят, как приближение Путина к неадекватному состоянию северокорейского лидера Ким Чен Ына, однако публичные показы лидером России имитации мультипликационной бомбежки «новыми» ракетами территории США в реале не должны остаться безнаказанными.

Ведь последнее послание Путина Федеральному собранию России больше напоминает обращение к Западу. Которое расшифровывается очень просто – «отмените  санкции, или мы за себя не отвечаем».

Он пытается показать, что не является адекватным, а ядерная кнопка у него под контролем. Поэтому «прекратите санкции, потому что ядерное оружие никто не отменял, а у нас его очень много».

 Россия выкопала «томагавк» войны

Если проследить процесс трансформации агрессии Кремля после аннексии украинского Крыма в 2014 году и оккупации части Донбасса, то вырисовываются тенденции, на которые уже невозможно закрывать глаза.

Именно в 2014 году Россия выкопала «томагавк» войны. И начав гибридную войну с Украиной, она фактически начала Третью (но еще пока гибридную) мировую войну.

Москва сознательно стала на путь, сойти с которого стало для нее почти невозможно. Не желая поступиться принципами так называемого «русского мира», но понимая, что долго санкции Российская Федерация уже не будет способна выдерживать, Путин ищет свои варианты выхода из ситуации.

Но отвечая запугиванием на реакцию на его действия Запада и решив попугать мир большой войной, он только ухудшает существующее положение.

В таком случае ответ на его агрессию должен быть адекватным вызовам с Кремля. Пора прекратить опосредованное финансирование военных программ Российской Федерации, закупая у нее нефть и газ. Нужно, чтобы от тех месторождений россиянам пользы не было.

Наилучшим вариантом для этого должно стать эмбарго на российские энергоносители. Нефтегазовое эмбарго с одновременным резким увеличением не только персональных санкций, но и санкций против государства Россия, способно охладить фантазии путинской камарильи.

Цивилизованный мир не может себе позволить попасть в зависимость от путинских экспансионистских желаний. Ведь он может пойти значительно дальше от фантазий, что Крым это исконно «русская земля».

Относительно Европы его фантазии могут стать еще более впечатляющими. Начиная от создания искусственных кризисов до поддержки оружием и добровольцами Каталонской народной республики.

Похоже, что недемократическая Россия в состоянии мира со всем цивилизованным миром существовать не может.

Поэтому выбор выглядит однозначным – либо она меняется и трансформируется, или ее дальнейшее существование в таком виде вступает в острое противоречие с историческим развитием современной цивилизации.

https://www.radiosvoboda.org/a/29091079.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела: рятуючись від боліваріанського соціалізму

777777777777777777777777777

«Дзеркало тижня. Україна» №12  31 березня 2018

Віктор Каспрук

Боліваріанський експеримент над колись дуже успішною країною виявився провальним.       

Хоч у Венесуелі немає війни, бездарне правління наступника Уго Чавеса — президента Ніколаса Мадуро — призвело до того, що криза венесуельських біженців набула загрозливих масштабів для її сусідів. 

Так, на сьогодні 3,4 млн (12%) населення Венесуели залишило батьківщину через брак продовольства і медикаментів, неможливість заробити собі та родині на прожиття, а також через насильство й переслідування інакодумців у цій південноамериканській країні.

Нині Венесуела переживає найглибшу економічну кризу в своїй історії, що викликала високий рівень безробіття і нестачу основних послуг. Крім того, її просто затопила хвиля насильства і злочинності. Так, за даними InSight Crime — некомерційної журналістської і розслідувальної організації, котра спеціалізується на вивченні основних загроз безпеці для громадян та країн Латинської Америки й Карибського басейну, — рівень убивств у Венесуелі в 2017 р. становив 89 смертей на 100 тис. чоловік, що визначило її як найнебезпечнішу державу в світі.

Найбільше венесуельських біженців знайшло притулок у Колумбії, Бразилії та Панамі, крім того, вони шукають для себе захисту в Еквадорі, Перу, Чилі, Аргентині, США, Мексиці й Коста-Ріці і навіть в Іспанії.

Щодня тисячі венесуельців перетинають кордони сусідніх країн у пошуку підтримки своїх гуманітарних потреб. Вони гостро потребують безпеки, їжі, захисту і послуг з охорони здоров’я. А зареєстрована кількість венесуельців, які шукають притулку по всьому світу, збільшилася з 27 тис. заявників у 2016 р. до понад 52 тис. у 2018 р.

При цьому сусідня Колумбія зіштовхується з однією з найбільших міграційних криз у світі. З катастрофічним посиленням економічної депресії у Венесуелі щодня близько 35 тис. венесуельців перетинають кордон із Колумбією в гонитві за виживанням.

Але в Колумбії багато венесуельців потрапляють у зони конфліктів і зіштовхуються з серйозними ризиками для безпеки, зокрема з примусовим вербуванням, сексуальною експлуатацією, жорстоким поводженням та загрозами викрадень і вбивств.

Розуміючи, яка тяжка гуманітарна криза у Венесуелі, і пам’ятаючи, що свого часу венесуельці дозволяли масову міграцію колумбійців, президент Колумбії Хуан Мануель Сантос визнав, що колумбійці теж мають бути щедрими до венесуельців.

Колумбійський уряд надав 1,3 млн мігрантів з Венесуели спеціальну “картку мігранта”, яка дозволяє переміщатися через кордон для купівлі предметів першої необхідності, таких як продукти харчування та медикаменти. Оскільки ж міграційна криза невпинно поглиблюється, колумбійський президент оголосив про міграційні обмеження та просить міжнародної допомоги.

Ситуація ускладнюється тим, що злочинні організації, які діють на кордоні Венесуели з Колумбією, протяжність якого — понад 2 тис. км, виграють від масової міграції. Так, озброєному повстанському угрупованню Армії національного визволення Колумбії (ELN) вдалося залучити до своїх лав позбавлених можливості вижити вдома венесуельців, які мігрували на колумбійську територію.

За словами міністра оборони Колумбії Луїса Карлоса Вільєгаса, “дедалі більше венесуельців приєднуються до марксистських партизанів і сприяють проведенню терактів у Колумбії”. Вільєгас заявив: “Колумбійські і венесуельські члени незаконних збройних угруповань займаються як терористичною діяльністю, так і нападами на колумбійське населення, що викликає величезну тривогу”.

Зважаючи на всі ці виклики, президент Сантос підписав указ, який дозволяє Національній службі з запобігання ризикам стихійних лих республіки Колумбія (UNGRD) в наступні два місяці, починаючи з 6 квітня, розпочати підготовку і перепис венесуельських мігрантів у Колумбії.

Інформація, що міститиметься в адміністративному реєстрі мігрантів, не може бути використана проти мігрантів для проведення каральних заходів до населення, яке прибуло з Венесуели, в тому числі штрафів, депортації чи висилки за межі колумбійської території.

Такий перепис розширить інформацію про міграцію венесуельців до Колумбії, що дозволить краще зрозуміти цю проблему і ляже в основу формування й розробки державної політики, аби гарантувати права людини мігрантам із Венесуели і надалі відкрити їм доступ до державних послуг.

Лідер венесуельської опозиційної партії “Народна воля” Карлос Векчіо назвав масовий від’їзд громадян із країни найгіршою кризою біженців у Латинській Америці, а ситуацію — схожою своїми масштабами на сирійську, яка потребує втручання міжнародної спільноти.

Карлос Векчіо вважає, що міжнародна спільнота повинна надавати фінансову допомогу країнам Латинської Америки, які прийняли найбільше іммігрантів із Венесуели, оскільки ситуація в регіоні нестійка.

На його думку, слід також створити “систему квот” для розподілу венесуельських мігрантів по країнах, що зможе розрядити ситуацію в Колумбії, яка вже розмістила в себе понад 600 тис. венесуельців. Векчіо підкреслив: допомога Венесуелі має координуватися ООН спільно з Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

Можна сказати, що проблема венесуельської міграції вийшла далеко за межі континентальної. Обстановка у Венесуелі день у день стає все нестерпнішою, і хаос, що охопив цю країну, опускає її громадян дедалі нижче від соціального рівня мінімальної якості життя.

І тут ідеться не тільки про виїзд із Венесуели представників середнього та вищого класів, котрі емігрували в пошуках кращого майбутнього, тим самим позбавивши країну життєво важливих для її розвитку еліт.

Те, що почалося з міграцією фахівців, стає масовим явищем, яке охоплює всі соціальні сектори, і вакуум спеціалістів у різноманітних галузях перетворює Венесуелу на територіальне формування, котре не тільки погано керується, а й із часом взагалі не зможе функціонувати як державне утворення.

За даними Національного обстеження умов життя населення Венесуели (ENCOVI) — проекту, заснованого в 2014 р. міждисциплінарною командою високого рівня з трьох найважливіших університетів країни — Університету Сімона Болівара (USB), Центрального університету Венесуели (UCV) та Католицького університету Андреса Бельо (UCAB), — майже 80% еміграції виникло в 2016 і 2017 рр. А це прямо свідчить, що найбільш активна, освічена і дієздатна частина венесуельського суспільства не бажає більше існувати в сюрреалістичних умовах, які створив їхньому народу режим Мадуро.

Ці “еліти” запровадили принципи доктринерського фанатизму в державному управлінні. Головними чинниками реалізації цього управління стала сепарація суспільства за ознаками демонстрування визнання своєї васальної залежності від чинної влади.

Замінивши модернізацію держави тотальним соціальним контролем, який запустив руйнівні деградаційні процеси, Мадуро і його спільники розподіляють своїм прибічникам основні товари за регульованими цінами в обмін на повну політичну лояльність. Що ілюструє остаточне підпорядкування населення шляхом маніпулювання його найосновнішими потребами, до яких належать їжа, здоров’я та доходи.

Мадуро вдалося політично вижити, хоча більшість прогнозів не давали йому такого шансу. Цього виживання було досягнуто за рахунок знищення у Венесуелі демократичних інституцій та використання політичних механізмів, інститутів і правових інструментів для консолідації тих, хто підтримує владу.

Венесуела — наочний приклад того, що може статися, коли уряд унеможливлює свободу слова, нехтує правами людини і можливістю вільного вибору, прикриваючись нібито волею виборців.

Боліваріанський експеримент над колись дуже успішною країною виявився провальним. Націоналізація нафтового сектора та витіснення кваліфікованих робітників і менеджерів з енергетичної промисловості, а також створення умов, за яких фінансові інвестиції і капітальні вкладення неможливі, стали політично недалекоглядними і економічно провальними рішеннями.

У Венесуелі було демонтовано демократичні структури, щоб коло наближених до президента і уряду осіб могло безкарно грабувати національне багатство. Корумповані політики зруйнували систему взаєморівноваг і взаємостримування гілок влади. А те, що відбулося в цій країні після приходу до влади Уго Чавеса, виявилося диктатурою, яка прикривалася риторикою соціальної справедливості.

https://dt.ua/international/venesuela-ryatuyuchis-vid-bolivarianskogo-socializmu-273766_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуэла: спасаясь от боливарианского социализма

«Зеркало недели. Украина»  №12 31 марта 2018

Виктор Каспрук

Боливарианский эксперимент над когда-то очень успешной страной оказался провальным.

Хотя в Венесуэле нет войны, бездарное правление преемника Уго Чавеса — президента Николаса Мадуро — привело к тому, что кризис венесуэльских беженцев приобрел угрожающие масштабы для ее соседей. Так, на сегодняшний день 3,4 млн (12%) населения Венесуэлы покинуло родину из-за отсутствия продовольствия и медикаментов, невозможности заработать себе и семье на проживание, а также из-за насилия и преследования инакомыслящих в этой южноамериканской стране. 

Сейчас Венесуэла переживает глубочайший экономический кризис в своей истории, который вызвал высокий уровень безработицы и нехватку основных услуг. Кроме того, ее просто накрыла волна насилия и преступности. Так, по данным Insight Crime — некоммерческой журналистской и расследовательской организации, специализирующейся на изучении основных угроз безопасности для граждан и стран Латинской Америки и Карибского бассейна, — уровень убийств в Венесуэле в 2017 г. составлял 89 смертей на 100 тыс. чел., что определило ее как самое опасное государство в мире.

Больше всего венесуэльских беженцев нашли приют в Колумбии, Бразилии и Панаме, кроме того, они ищут для себя защиты в Эквадоре, Перу, Чили, Аргентине, США, Мексике, Коста-Рике и даже в Испании.

Ежедневно тысячи венесуэльцев пересекают границы соседних стран в поисках поддержки своих гуманитарных потребностей. Они остро нуждаются в безопасности, пище, защите и услугах по здравоохранению. А зарегистрированное количество венесуэльцев, которые ищут убежища по всему миру, увеличилось с 27 тыс. заявителей в 2016 г. до более 52 тыс. в 2018 г.

При этом соседняя Колумбия сталкивается с одним из крупнейших миграционных кризисов в мире. С катастрофическим усилением экономической депрессии в Венесуэле ежедневно около 35 тыс. венесуэльцев пересекают границу с Колумбией в погоне за выживанием.

Но в Колумбии многие венесуэльцы попадают в зоны конфликтов и сталкиваются с серьезными рисками для безопасности, в частности с принудительной вербовкой, сексуальной эксплуатацией, жестоким обращением и угрозами похищений и убийств.

Понимая, насколько тяжелый гуманитарный кризис в Венесуэле, и помня, что в свое время венесуэльцы разрешали массовую миграцию колумбийцев, президент Колумбии Хуан Мануэль Сантос признал, что колумбийцы тоже должны быть щедрыми к венесуэльцам.

Колумбийское правительство предоставило 1,3 млн мигрантов из Венесуэлы специальную “карточку мигранта”, которая позволяет перемещаться через границу для покупки предметов первой необходимости, таких как продукты питания и медикаменты. Поскольку же миграционный кризис неустанно углубляется, колумбийский президент объявил о миграционных ограничениях и просит международной помощи.

Ведь через 15 месяцев после подписания мирного договора, которым закончились 52 года гражданской войны, Колумбия все еще остается социально и политически уязвимым государством. А миграционный кризис, спровоцированный беженцами из Венесуэлы, оказался для Колумбии беспрецедентным вызовом и ставит под вопрос хрупкий мир в этой стране, угрожая перечеркнуть все предыдущие усилия нескольких минувших десятилетий.

По словам министра обороны Колумбии Луиса Карлоса Вильегаса, “все больше венесуэльцев присоединяются к марксистским партизанам и способствуют проведению терактов в Колумбии”. Вильегас заявил: “Колумбийские и венесуэльские члены незаконных вооруженных группировок занимаются как террористической деятельностью, так и нападениями на колумбийское население, что вызывает огромную тревогу”.

Принимая во внимание все эти вызовы, президент Сантос подписал указ, позволяющий Национальной службе по предотвращению рисков стихийных бедствий республики Колумбия (UNGRD) в следующие два месяца, начиная с 6 апреля, начать подготовку и перепись венесуэльских мигрантов в Колумбии.

Информация, которая будет содержаться в административном реестре мигрантов, не может быть использована против мигрантов для проведения карательных мер к населению, которое прибыло из Венесуэлы, в том числе штрафов, депортации или высылки за границы колумбийской территории.

Такая перепись расширит информацию о миграции венесуэльцев в Колумбию, что позволит лучше понять эту проблему и ляжет в основу формирования и разработки государственной политики, чтобы гарантировать права человека мигрантам из Венесуэлы и в дальнейшем открыть им доступ к государственным услугам.

Лидер венесуэльской оппозиционной партии “Народная воля” Карлос Векчио назвал массовый отъезд граждан из страны серьезнейшим кризисом беженцев в Латинской Америке, а ситуацию — похожей по масштабам на сирийскую, требующую вмешательства международного сообщества.

Карлос Векчио считает, что международное сообщество должно предоставлять финансовую помощь странам Латинской Америки, принявшим больше всего иммигрантов из Венесуэлы, поскольку ситуация в регионе неустойчивая.

По его мнению, необходимо также создать “систему квот” для распределения венесуэльских мигрантов по странам, что сможет разрядить ситуацию в Колумбии, которая уже разместила у себя более 600 тыс. венесуэльцев. Векчио подчеркнул: помощь Венесуэле должна координироваться ООН совместно с Международным комитетом Красного Креста.

Можно сказать, что проблема венесуэльской миграции вышла далеко за пределы континентальной. Обстановка в Венесуэле изо дня в день становится все более невыносимой, и охвативший эту страну хаос опускает ее граждан все ниже от социального уровня минимального качества жизни.

И здесь речь идет не только о выезде из Венесуэлы представителей среднего и высшего классов, эмигрировавших в поисках лучшего будущего, тем самым лишив страну жизненно важных для ее развития элит.

То, что началось с миграцией специалистов, становится массовым явлением, охватывающим все социальные сектора, и вакуум специалистов в разных отраслях превращает Венесуэлу в территориальное формирование, которое не только плохо управляется, но и со временем вообще не сможет функционировать как государственное образование.

По данным Национального исследования условий жизни населения Венесуэлы (ENCOVI) — проекта, основанного в 2014 г. междисциплинарной командой высокого уровня из трех самых важных университетов страны — Университета Симона Боливара (USB), Центрального университета Венесуэлы (UCV) и Католического университета Андреса Бельо (UCAB), — почти 80% эмиграции возникло в 2016-м и 2017-м гг. А это прямо свидетельствует, что наиболее активная, образованная и дееспособная часть венесуэльского общества не желает больше существовать в сюрреалистических условиях, созданных народу режимом Мадуро.

Эти “элиты” ввели принципы доктринерского фанатизма в государственном управлении. Главными факторами реализации этого управления стала сепарация общества по признакам демонстрирования признания своей вассальной зависимости от действующей власти.

Заменив модернизацию государства тотальным социальным контролем, который запустил разрушительные деградационные процессы, Мадуро и его соучастники распределяют своим сторонникам основные товары по регулированным ценам в обмен на полную политическую лояльность. Что иллюстрирует окончательное подчинение населения путем манипулирования его самыми основными нуждами, к которым относятся пища, здоровье и доходы.

Мадуро удалось политически выжить, хотя большинство прогнозов не давали ему такого шанса. Этого выживание было достигнуто за счет уничтожения в Венесуэле демократических учреждений и использования политических механизмов, институтов и правовых инструментов для консолидации тех, кто поддерживает власть.

Венесуэла — наглядный пример того, что может произойти, когда правительство искореняет свободу слова, пренебрегает правами человека и возможностью свободного выбора, прикрываясь якобы волей избирателей.

Боливарианский эксперимент над когда-то очень успешной страной оказался провальным. Национализация нефтяного сектора и вытеснение квалифицированных рабочих и менеджеров из энергетической промышленности, а также создание условий, при которых финансовые инвестиции и капитальные вложения невозможны, стали политически недальновидными и экономически провальными решениями.

В Венесуэле были демонтированы демократические структуры, чтобы круг приближенных к президенту и правительству лиц мог безнаказанно грабить национальное богатство. Коррумпированные политики разрушили систему взаиморавновесий и взаимосдерживания ветвей власти. А то, что произошло в этой стране после прихода к власти Уго Чавеса, оказалось диктатурой, прикрывавшейся риторикой социальной справедливости.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Олімпійський “спокій” Пхеньяна і Сеула

«Дзеркало тижня. Україна» № № 8-9    3 березня-16 березня  2018  

Віктор Каспрук

У Пхеньяні усвідомили, що удар США по північнокорейських ядерних об’єктах може бути цілком імовірним.

На перший погляд, спільна участь об’єднаної команди двох Корей на Олімпійських зимових іграх у Південній Кореї може стати імпульсом до певного покращення відносин між Південною та Північною Кореєю. А візит до Сеула сестри північнокорейського лідера Кім Чен Ина — Кім Йо Чжон, яка передала південнокорейському президентові Мун Чже Іну особисте послання свого брата з пропозицією відвідати КНДР, здатен відкрити нову сторінку у відносинах цих держав. 

Але насправді візит Кім Йо Чжон до Південної Кореї є спробою Пхеньяна використати певні розбіжності між Вашингтоном і Сеулом, які мають різне бачення того, як найкращим чином спонукати КНДР позбутися ядерної зброї, і став пропагандистською відповіддю диктатора, що спрямована на протидію заявам США з приводу ядерного божевілля Кім Чен Ина.

Тому президент Південної Кореї Мун Чже Ін, як досвідчений політик, хоч і отримав офіційне запрошення відвідати Пхеньян найближчим часом, заявив, що ще занадто рано говорити, коли він зможе провести зустріч із лідером КНДР Кім Чен Ином.

У Пхеньяні усвідомили, що удар США по північнокорейських ядерних об’єктах може бути цілком імовірним. Тому тверда позиція американської адміністрації справила на оточення Кім Чен Ина витверезливе враження. І він почав маневрувати, зволікаючи час можливої розплати й водночас намагаючись убити клин між Сеулом та Вашингтоном.

Схоже, план Пхеньяна полягає в тому, щоб покращити позірні відносини з Південною Кореєю до такого рівня, аби та надала, як жест доброї волі, будь-яку допомогу. Що означало б припинення санкційного режиму з боку Сеула.

Тому всі “дружні жести” керівництва КНДР мають на меті відштовхнути Вашингтон подалі від свого південнокорейського союзника: “нормалізація” відносин Сеула з Пхеньяном не знімає можливостей реальної війни, а лише провокує послаблення його зв’язків зі США і створює ризики втратити американську ядерну парасольку та військові бази.

Але сподівання Півночі на те, що примирювальні ініціативи здатні зіпсувати політику “максимального тиску” президента США Дональда Трампа, яка орієнтована на посилення ізолюючих санкції для найбільш закритої країни у світі, не спрацьовують.

Америка запровадила нові санкції, котрі стосуються 27 компаній і 28 суден, що допомагають Північній Кореї ухилятися від санкцій проти КНДР, через її ядерну і ракетну програму. І, як заявив президент Трамп, це “найбільший в історії” пакет санкцій проти Пхеньяна.

Та за фасадом мирних підходів криється затягування Кім Чен Ином часу, адже санкції почали конкретно впливати на Північну Корею. Північнокорейські робітники, які працювали на підприємствах Китаю, заробляючи валюту для режиму, почали повертатися додому, підприємства, на яких вони працювали, закриваються, а кумулятивний ефект від запровадження санкцій уже виражається в негативних показниках економіки КНДР.

Хоча слід зазначити: концепція Дональда Трампа “Америка передусім” не є затишною і для південних корейців. Для того, аби альянс США та Південної Кореї справді працював, Сеул повинен вірити у дві речі: він може розраховувати, що США захистять його у разі війни з КНДР, якої не можна буде уникнути; і що Америка не розпочне війну на півострові, не узгодивши цей крок із південнокорейським керівництвом.

Втім, свобода дій президента Південної Кореї має обмеження. Незалежно від лівацьких ідеологічних переконань Мун Чже Іна, під час нинішньої нестабільної ситуації в регіоні стратегічний альянс зі США життєво важливий для безпеки його країни. Тому він не може не дослухатися до того, що говорить президент Трамп, а тим паче — кинути виклик Вашингтону.

Це означає, що Південна Корея не піде на перезапуск будь-якого економічного співробітництва з КНДР, оскільки такі дії розглядалися б як порушення режиму санкцій.

Хоча логіка північнокорейців тут зрозуміла. Якби візит Мун Чже Іна до Пхеньяна відбувся і навіть якби він не пішов далі обміну широкими усмішками, то й це б дратувало американців. А якби КНДР отримала якусь матеріальну допомогу від Південної Кореї, то це різко загострило б відносини між союзниками. Саме цього хочуть північні корейці.

Проте в політиці КНДР це нічого не змінить. Режим Кім Чен Ина має намір завершити свою ядерну і ракетну програми, а це означатиме, що американські міста стають потенційно уразливими до північнокорейської ядерної зброї.

Очевидно, що США не мають наміру миритися з такою ситуацією, і тому через певний час після олімпійської паузи напруженість навколо агресивної політики Північної Кореї, швидше за все, повернеться до свого попереднього рівня.

Адже орган ЦК Трудової партії Кореї — північнокорейська газета “Нодон Сінмун” — і не приховує справжніх намірів Пхеньяна: “Наші ядерні стримуючі сили є потужним мечем, котрий не тільки захищає Корейський півострів, а й забезпечує мир та безпеку в Північно-Східній Азії. Наші ядерні збройні сили не є предметом політичних або економічних угод”.

Але не виключено, що американці можуть дати Кім Чен Ину останній шанс. Так, є інформація, що представники адміністрації Трампа після внутрішніх консультацій змінили свій тактичний підхід до Північної Кореї. Що може стати сигналом про проведення переговорів із Пхеньяном без наполягання на попередніх зобов’язаннях щодо денуклеаризації до їх початку.

Але у своєму інтерв’ю телеканалу CBS News держсекретар США Рекс Тіллерсон, відповідаючи на запитання щодо Північної Кореї, заявив: “Ми будемо продовжувати кампанію тиску, і ми будемо посилювати цей тиск. І ми робитимемо це щомісяця. Ми не використовуємо моркву, щоб переконати їх стосовно переговорів. Ми використовуємо великі палиці. І це саме те, що вони повинні зрозуміти. Ця кампанія тиску на Північну Корею урізає її потоки доходів. Це урізає її військові програми.

Я маю намір використовувати весь час, відведений мені для дипломатичних зусиль, перш ніж упаде перша бомба. Моя робота полягає в тому, щоб ніколи не мати причини для скидання першої бомби. І ми не знаємо точно, скільки часу на це відпущено”.

Якщо ядерні удари американців по японських містах у 1945 р. спонукали Японію до капітуляції, то сьогодні попереджувальний ядерний удар по Північній Кореї здатен спровокувати ланцюгову реакцію у світі.

У такому разі Росія і Китай, не кажучи вже про Пакистан, Індію та інші країни, зважаючи на такий прецедент, можуть вирішити, на свій страх і ризик, використати вогневу потугу ядерної зброї, провокуючи ядерний Армагеддон.

Династія Кімів завжди дивилася на Південну Корею як на свою тимчасово втрачену територію. Тому скидається, що Кім Чен Ин хоче добитися того, чого не змогли добитися ні його дід, ні батько, — об’єднати всі корейські землі під своїм комуністичним правлінням. Саме на це націлене нагнітання ракетно-ядерної істерії Пхеньяна, який постійно тестує США і їхніх союзників, наскільки далеко йому дозволять просунутися на цьому напрямі.

Бо хоча після зустрічі президента Південної Кореї Мун Чже Іна та представника Північної Кореї генерала Кім Йонг Чола у прес-службі президента Південної Кореї заявили, що КНДР “готова до переговорів” зі США, згода Кім Чен Ина на денуклеаризацію — під сумнівами. Але він враховує сумний для себе досвід Саддама Хусейна й намагається вийти з-під удару.

Проте очевидні дві речі. По-перше, терпіння президента Трампа щодо Північної Кореї закінчується. По-друге, навіть якщо обидві сторони справді сядуть за стіл переговорів, то на їх позитивний результат, як і раніше, сподівань залишається мало.

А головне, як ідеться в заяві Білого дому, будь-які переговори з Північною Кореєю мають привести до припинення ядерної програми Пхеньяна. Адміністрація президента Дональда Трампа підтвердила, що “денуклеаризація повинна бути результатом будь-якого діалогу з Північною Кореєю”.

https://dt.ua/international/olimpiyskiy-spokiy-phenyana-i-seula-271019_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар