ПАРЄ і Росія. Поступка Путіну здатна потягнути за собою інші поступки з принципових для України питань

ПАРЄ

Віктор Каспрук

Постанову парламентського комітету з питань зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва про участь української делегації в січневій сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, можна трактувати по різному.
Але в міжнародній політиці прийнято користуватися підходами політичної доцільності.

У цьому сенсі потрібно чітко розмежувати колишнє рішення не брати участь в сесіях ПАРЄ, і нинішнє рішення взяти участь в сесіях ПАРЄ.

Оскільки рішення не брати участь приймала ще стара президентська команда, а нинішнє рішення – це рішення команди президента Володимира Зеленського.

Ця нова команда має своє бачення міжнародної ситуації, і тому цілком закономірно, що вона приймає рішення, які докорінно відрізняються від рішень команди екс-президента Порошенка.

Але, якщо подібне рішення прийнято, то очевидно, що воно є частиною плану більш лояльного ставлення українського керівництва до Росії.

Хоча будь-які дискусії Росія завжди буде намагатися перевести в русло, яке вигідне виключно для неї.

Тому розраховувати на те, що «лоялістам» вдасться на політичному майданчику ПАРЄ переконати Москву припинити агресію стосовно України, не доводиться.

У Кремлі повторюватимуть свою «політичну мантру

У Кремлі й далі будуть повторювати свою «політичну мантру», що на Донбасі триває «внутрішній політичний конфлікт», тому новій українській владі доведеться або погодитися з цим, або ж еволюціонувати в позиції з цього питання до тієї, яка буде досить близькою до позиції, яку намагалася відстоювати українська дипломатія часів президента Петра Порошенка.

В цьому світлі, рішення не брати участь в осінній сесії, яку українська делегація проігнорувала через повернення в ПАРЄ росіян, виглядає цілком переконливо.

Оскільки в ПАРЄ явно підіграли Росії в цьому питанні, в той час, коли Москва не виконала, та й не збиралася виконувати жодного рішення ПАРЄ, які стосувалися гібридної війни Росії з Україною.

Складна політична дилема

І тут виникає складна політична дилема: в разі, якщо б українська делегація продовжувала дотримуватись позиції не брати участі в сесіях ПАРЄ, то самоізоляція позбавила Україну можливості доносити свою позицію на солідному міжнародному майданчику.

Але, з іншого боку, все упирається в те, кому доносити цю позицію України?

Адже повернувши делегацію Росії, ПАРЄ продемонструвала цим, що європейські цінності стосуються не всіх.

І що у випадку з Україною їх взагалі можна просто проігнорувати.

Присутність української делегації поруч з делегацією країни-агресорки Росії буде лише в зайвий раз підкреслювати двояку позицію України, яка своєю появою в ПАРЄ ніби легітимізує правильність рішення про незаконне повернення російської делегації.

Тому навряд чи можна буде дивуватися, якщо, наприклад, в кінці 2020 року в ПАРЄ ще й проголосують за повне, або часткове зняття санкцій з Росії.

Адже поступка європейців кривавому диктатору Путіну з одного питання, цілком здатна потягнути за собою поступки з інших принципових для України питань.

https://www.radiosvoboda.org/a/30380619.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Не можна відв’язувати Путіна від «міжнародного стовпа ганьби»

007

Віктор Каспрук

В 2019 році нова українська влада наочно продемонструвала зміну підходів до окупанта її територій. І хоча Росія ні на йоту не змінила своїх підходів до України, Зеленський і його команда, намагаючись всіляко задобрити Путіна, демонстрували невмотивовану поступливість, яка чомусь дуже схожа на перші спроби тихої капітуляції.

При цьому майже демонтувавши систему стримувань Путіна на міжнародній арені, яку за 5 років свого президенства вдалося створити колишньому президенту України Петру Порошенку.

І цілком закономірно, що армія, мова, віра відходять на задній план там, де переконання заміняють фантастичні бажання населення повірити в можливість швидкого покращення життя в розграбованій олігархатом і його прихвоснями країні.

Але постійно використовуючи ефект контрасту, підкреслюючи свою відмінність від екс-президента, та виступаючи у ролі «антиПорошенка», Володимир Зеленський так і не зрозумів головного, – Путін ніколи не буде розмовляти з ним на рівних.

А загравання з ворогом держави, яку довелося очолювати, здатне лише щоразу збільшувати апетити Кремля, який не збирався і не збирається відмовлятися від своєї стратегічної цілі – знищення державності України.

«Гра в мир» з Росією може закінчитися повним фіаско

Путін розбив шлях до повної капітуляції України на проміжні етапи. І якщо навіть Зеленський погодиться на всі висунуті Москвою політичні, економічні, військові, культурні і мовні вимоги, то це лише спонукатиме кремлівців до висування все нових і нових безпідставних претензій до України.

І, в кінці-кінців, після того, як Путін таки «дотисне» колективного Зеленського на демонстрацію в Україні в повному обсязі всіх основних російських телеканалів та показ російських фільмів на українських телеканалах, зняття заборони на поширення в Україні російської преси, згода на розповсюдження на українській території російської книжкової продукції, відновлення гастролей російських театрів, артистів і співаків, це не будуть останні його вимоги.

Далі підуть вимоги відновлення роботи всіх колись існуючих російських шкіл та «вільний вибір» батьками учнів мови викладання в українських школах України.
Але й це буде далеко не все. В кінці повзучої капітуляції України, Путін висуне вимогу, що для нібито встановлення миру на Донбасі, «ДНР» і «ЛНР» мають поширити свій контроль на всі не окуповані Росією території Донецької і Луганської областей.

А також притягнути до кримінальної відповідальності не терористів, які виступили в ролі посіпак Москви, а учасників бойових дій, котрі відстоювали цілісність і суверенітет Української держави.

Мотивуючи це тим, що, мовляв, саме учасники АТО винні у розв’язанні війни з мирним населенням Донбасу, яке зі зброєю в руках було просто вимушене відбивати вторгнення українських військ на свої землі.

Політичний дрейф України в бік Москви є неприпустимим

Якщо діюча влада і далі продовжуватиме діяти в такому ж політичному ключі, то не можна виключати того, що до кінця 2020 року, на Банковій переведуть Росію зі статусу «країни-агресора» в статус ледве не «братньої держави».

Українцям, разом з західними союзниками, вдалося прив’язати Путіна до «міжнародного стовпа ганьби», але тепер команда Зеленського робить спроби його відв’язати, пояснюючи при цьому, що це в інтересах України.

Водночас зроблені перші кроки по відновленню присутності Росії в Україні в повному обсязі.

А після того, як ворога знову необачно впустять в Україну, Путін може вимагати розміщення на її території військових баз і російських військовослужбовців.

Мотивуючи цю вимогу тим, що тільки постійна російська військова присутність здатна надійно захистити Україну від згубних для неї зовнішніх впливів і нових Майданів, які, мовляв, деструктивним чином впливають на відновлення взаємостосунків між двома «братніми» народами.

В 2014-2019 роках українці відчули, що живуть в Україні, а не в Новоросії, Малоросії чи Південно-Західному федеральному окрузі Російської Федерації.

І гірко усвідомлювати, що Україна почала політичний дрейф у бік Москви, тому що її нинішні очільники не хочуть звертати увагу на попередній згубний історичний досвід подібного «братання».

https://www.radiosvoboda.org/a/30373095.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Розпочавши війну з Україною, Путін завдав удару по самій Росії

untitled

Радіо Свобода  09 грудня 2019

Віктор Каспрук

Вторгнення Росії в 2014 році на територію України, анексія Криму і окупація частини українського Донбасу дуже негативним чином вплинули на існуючий до того часу світовий порядок. Нездатність країн західної демократії відстоювати існуючі основоположні міжнародні угоди, може підштовхнути Москву на нові акти неспровокованої агресії на європейському континенті. Адже непокаране зло – здатне породити нове зло.

У Кремлі прорахували, що контури обмежувальних «червоних ліній» виписані дуже нечітко, а це дає Путіну можливість агресивного маневрування, прикриваючись засобами масової дезінформації, корупцією в середовищі європейських політиків, кібер-втручанням та традиційним для росіян шпигунством.

А невиробленість дієвої стратегії протидії всезростаючій агресії Москви на світовій арені, призвела до відсутності єдиного фронту контрзаходів експансіоністській політиці Росії, яка не збирається зупинятися на Україні.

Війна Росії з Україною – це не абстракція

Путін грає з Україною в довготривалу гру, виснажуючи її людські, фінансові і матеріальні ресурси та прикладаючи величезні зусилля для того, щоб заблокувати її соціально-економічний розвиток.

Сподіваючись на те, що гранично ослаблена і знекровлена Україна, з часом, буде готовою погодитися на все, що їй диктуватимуть з Москви.

Частина європейських держав, на жаль, розглядає гібридну війну Росії з Україною, як якусь нав’язану їм абстракцію, котра їх не дуже стосується, але від якої і відмахнутися непросто.

Існуюча система міжнародної безпеки виявилася неготовою до того, щоб протистояти російській загрозі.

Конфлікт Росії з Україною – це обмежена війна з необмеженими путінськими цілями, що стала, можливо, вододілом в підходах до ведення сучасних війн.

Але якби старші військові чини і військові стратеги, як в Україні так і на Заході, свого часу приділяли більше уваги досвіду війні Росії з Грузією в 2008 році, то, можливо, вдалося б уникнути окупації Росією Криму і частини Донбасу.

Російська Федерація робить і продовжуватиме робити все можливе, щоб заблокувати просування України в бік Євросоюзу і НАТО.

І Москва застосовує будь-які доступні для неї засоби, щоб Україна стала слабкою і роз’єднаною державою.

Вишукуючи точки уразливості Української держави в економіці, збройних силах і державному управлінні, Росія вичікує на слушний момент для того, щоб нанести по них дошкульні удари.

Путінська система завдала ударів по самій Росії

Але путінська система нанесла дошкульні удари по самій Російській Федерації. Почавши агресивно втілювати свої шовіністичні плани, вона водночас неспроможна забезпечити російському суспільству задоволення основних потреб і доступність якісних послуг.

Корупція, хабарництво і кумівство – стали головними причинами, через які демократія виявилася несумісною з владою в Росії.

А протиставлення непристойної розкоші новітніх російських нувориш ганебній бідності, в якій живе велика кількість населення Російської Федерації, не додає стійкості правлячому режиму.

Діюча в Росії організація влади базується на конструкції, котра дуже подібна на структури мафії.

При чому непотизм і беззаконня, продажність та деморалізація державних чиновників, що змушені працювати на інтереси путінських друзів-олігархів, блокують розвиток російської держави.

За більше ніж 20 років «царювання» Путіна, Росія отримала від продажу газу і нафти до Європи трильйони доларів.

Та усі ці незліченні скарби бездумно витратили на військову агресію в Україні, Грузії, Чечні і Сирії. На фінансування кібератак і фабрику тролів в Ольгіно.

Росія, країна з такою величезною територією, природними і людськими ресурсами, повинна мати економіку, яка б, як мінімум, вдвічі переважала італійську.

Однак Путін і його оточення вибрали шлях «кошмариння» світу й кривавих війн, замість того, щоб приєднатися до цивілізованих демократій.

На жаль, дехто на Заході вважає, що стримувати російську загрозу можна, поступаючись їй. Це є помилкою, яка вже неодноразово доводилася історією.

Європейські політики, ті, які не стали на шлях «шрьодерства» і не підгодовуються російськими нафтогазовими грошима, повинні усвідомити, що лише жорстке стримування Росії здатне гальмувати її імперські амбіції.

Росія, наслідуючи приклад колег із Північної Кореї, хоче мати свій власний інтернет.

Хоча цей обмежений «інтернет» в стилі КНДР є, більшою мірою, внутрішньою мережею, ніж інтернетом.

І коли вона так цього прагне, то, можливо, варто було б піти їй на зустріч? Мінімізувавши ризики небезпек, які витікають з відкритої конфронтації з Москвою.

Якщо Росія була тимчасово або назавжди відключена від інтернет-економіки, це стало б ескалацією існуючих санкцій. Чітко продемонструвавши однозначну реакцію на деструктивну поведінку Кремля.

Подібне «інтернетне» стримування путінської Росії було б куди більш ефективним, ніж гарячі або локальні війни.

Росії не місце в Раді безпеки ООН

Всі справжні зрушення всередині Російської Федерації можуть відбутися тільки після відходу Путіна від влади. Але до того часу потрібно на агресію Росії одягнути «намордник».

І тут за приклад необхідно взяти те, що зробив свого часу президент Америки Рональд Рейган, щоб приструнчити СРСР.

Поки що половинчасті санкції не змогли змінити агресивної поведінки Кремля. І якщо їх різко збільшити, то сила «укусів» Москви ослабне.

Виснаження російського організму дозволить її сусідам отримати перепочинок і на певний час зітхнути спокійно.

Але, як бачимо тепер, жадібність головних європейських санкціоністів – Німеччини і Франції – починає перемагати обережність.

Те, що канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Емманюель Макрон, підігрують Москві, може спровокувати Росію на збільшення агресії щодо України.

Санкції – це один з інструментів, щоб урозумити агресора Росію.

Проте основний механізм для вирішення питань війни і миру на планеті – це Рада безпеки ООН. І цей механізм абсолютно застарів і не працює.

Так 3 країни з числа постійних членів Ради безпеки ООН, одна з яких – агресор Росія, підписали Будапештський меморандум. Але як він виконується?

Більш того, він навіть не обговорюється і його тема не піднімається під час міжнародних переговорів, на яких розглядають питання війни Росії проти України.

Можна сказати, що Рада безпеки ООН застаріла не лише за своєю суттю, а й за формою.

Адже коли Росія може заблокувати будь-яке рішення РБ ООН щодо війни Росії з Україною, то зароджується підозра – чи взагалі там місце Російській Федерації?

Крім того, що Росія отримала місце в Раді безпеки ООН автоматично, як правонаступниця СРСР в порушення Статуту ООН, вона ще й має право вето.

Що є цілковитим нонсенсом. Бо ніякої заявки про вступ в ООН Росія взагалі не подавала. Тобто була грубо порушена вся процедура її вступу.

Та й взагалі, як Росія, держава-терорист, може бути членом Ради безпеки ООН і мати право вето, коли вона створює конфлікти по всьому світу і окупує території сусідніх країн?

https://www.radiosvoboda.org/a/30315010.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Начав войну с Украиной, Путин нанес удар по России

untitled

Крым.Реалии  09 декабря  2019

Виктор Каспрук

Вторжение России в 2014 году на территорию Украины, аннексия Крыма и оккупация части украинского Донбасса негативным образом повлияли на существующий на тот момент мировой порядок. Неспособность стран западной демократии отстаивать существующие основополагающие международные соглашения может подтолкнуть Москву на новые акты неспровоцированной агрессии на европейском континенте. Ведь ненаказанное зло способно породить новое зло.

В Кремле посчитали, что контуры ограничительных «красных линий» выписаны очень нечетко, а это дает Путину возможность агрессивного маневрирования, прикрываясь средствами массовой дезинформации, коррупцией в среде европейских политиков, кибер-вмешательством и традиционным для россиян шпионажем.

А отсутствие наработки действенной стратегии противодействия возрастающей агрессии Москвы на мировой арене привело к отсутствию единого фронта контрмер экспансионистской политике России, которая не собирается останавливаться на Украине.

Война России с Украиной ‒ это не абстракция

Путин играет с Украиной в долговременную игру, истощая ее человеческие, финансовые и материальные ресурсы и прикладывая огромные усилия для того, чтобы заблокировать ее социально-экономическое развитие. Надеясь на то, что предельно ослабленная и обескровленная Украина со временем будет готова согласиться на все, что будут ей диктовать из Москвы.

Часть европейских государств, к сожалению, рассматривает гибридную войну России с Украиной как некую навязанную им абстракцию, которая их не очень касается, но от которой и отмахнуться непросто.

Существующая система международной безопасности оказалась неготовой к тому, чтобы противостоять российской угрозе.

Конфликт России с Украиной ‒ это ограниченная война с неограниченными путинскими целями, ставшая, возможно, водоразделом в подходах к ведению современных войн.

Но если бы старшие военные чины и военные стратеги как в Украине, так и на Западе – в свое время уделяли больше внимания опыту войны России с Грузией в 2008 году, то, возможно, удалось бы избежать оккупации Россией Крыма и части Донбасса.

Россия делает и будет делать все возможное, чтобы заблокировать продвижение Украины в сторону членства в Евросоюзе и НАТО.

И Москва применяет любые доступные для нее средства, чтобы Украина стала слабым и разобщенным государством.

Выискивая точки уязвимости украинского государства в экономике, вооруженных силах и государственном управлении, Россия выжидает благоприятного момента для того, чтобы нанести по ним чувствительные удары.

Путинская система нанесла удары по самой России

Но путинская система нанесла чувствительные удары по самой России. Начав агрессивно воплощать свои шовинистические планы, она одновременно не может обеспечить российскому обществу удовлетворение основных потребностей и доступность качественных услуг.

Коррупция, взяточничество и кумовство стали главными причинами, из-за которых демократия оказалась несовместимой с властью в России.

А противопоставление непристойной роскоши новейших российских нуворишей позорной бедности, в которой живет большое количество россиян, не добавляет устойчивости правящему режиму.

Действующая в России организация власти базируется на конструкции, очень похожей на структуру мафии.

Причем непотизм и беззаконие, продажность и деморализация государственных чиновников, вынужденных работать на интересы путинских друзей-олигархов, блокируют развитие российского государства.

За более чем 20 лет «царствования» Путина, Россия получила от продажи газа и нефти в Европу триллионы долларов.

И все эти несметные сокровища бездумно потратили на военную агрессию в Украине, Грузии, Чечне и Сирии. На финансирование кибератак и фабрику троллей в Ольгино.

Россия, страна с такой огромной территорией, природными и человеческими ресурсами, должна иметь экономику, которая, как минимум, вдвое превышала бы итальянскую.

Однако Путин и его окружение выбрали путь «кошмарить» мир и развязывать кровавые войны, вместо того чтобы присоединиться к цивилизованным демократиям.

К сожалению, некоторые на Западе считают, что сдерживать российскую угрозу можно, уступая ей. Это является ошибкой, что уже неоднократно доказано историей.

Европейские политики, не ставшие на путь «шрьодерства» и не подкармливаемые российскими нефтегазовыми деньгами, должны осознать, что только жесткое сдерживание России способно тормозить ее имперские амбиции.

Россия, следуя примеру коллег из Северной Кореи, хочет иметь свой собственный интернет.

Хотя этот ограниченный «интернет» в стиле КНДР является в большей степени внутренней сетью, чем интернетом.

И если она так этого хочет, то, возможно, стоило бы пойти ей на встречу? Минимизировав риски опасностей, вытекающих из открытой конфронтации с Москвой.

Если бы Россия была временно или навсегда отключена от интернет-экономики, это стало бы эскалацией существующих санкций. Четко демонстрировало бы однозначную реакцию на деструктивное поведение Кремля.

Подобное «интернетное» сдерживание путинской России было бы куда более эффективным, чем горячие или локальные войны.

России не место в Совете безопасности ООН

Все настоящие сдвиги в лучшую сторону в России могут произойти только после ухода Путина из власти. Но к тому времени нужно на агрессию России одеть «намордник».

И здесь в качестве примера необходимо взять то, что сделал в свое время президент США Рональд Рейган, чтобы приструнить СССР.

Пока что «половинчатые» санкции не смогли изменить агрессивное поведения Кремля. Но если их резко усилить, то сила «укусов» Москвы ослабнет.

Истощение российского организма позволит ее соседям получить передышку и на время вздохнуть спокойно.

Но, как видим, теперь жадность главных европейских «санкционистов» ‒ Германии и Франции ‒ начинает побеждать осторожность.

То, что канцлер Германии Ангела Меркель и президент Франции Эммануэль Макрон подыгрывают Москве, может спровоцировать Россию на усиление агрессии в отношении Украины.

Санкции ‒ это один из инструментов, чтобы вразумить агрессора Россию.

Однако основной механизм для решения вопросов войны и мира на планете ‒ это Совет безопасности ООН. И этот механизм абсолютно устарел и не работает.

Так, три страны из числа постоянных членов Совета безопасности ООН, одна из которых ‒ агрессор Россия, подписали Будапештский меморандум. Но как он выполняется?

Более того, он даже не обсуждается, и его тема не поднимается во время международных переговоров, на которых рассматривают вопросы войны России против Украины.

Можно сказать, что Совет безопасности ООН устарел не только по своей сути, но и по форме.

Ведь когда Россия может заблокировать любое решение СБ ООН о войне России с Украиной, то зарождается подозрение ‒ есть ли вообще место России в Совбезе ООН?

Кроме того, что Россия получила место в Совете безопасности ООН автоматически, как правопреемница СССР в нарушение устава ООН, она еще и имеет право вето.

Что является полным нонсенсом. Ибо никакой заявки о вступлении в ООН Россия вообще не подавала. То есть была грубо нарушена вся процедура ее вступления в организацию.

И вообще, как Россия может быть членом Совета безопасности ООН и иметь право вето, когда она создает конфликты по всему миру и оккупирует территории соседних стран?

https://ru.krymr.com/a/kaspruk-nachav-vojnu-v-ukraine-putin-nanes-udar-po-rossii/30315786.html

Оригинал публикации – на сайте Радiо Свобода

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Леопард не змінює своїх плям

1

«Дзеркало тижня. Україна»    №48, 14 грудня 2019

Віктор Каспрук

США і таліби поновили мирні переговори. До чого вони приведуть на цей раз?

Сполучені Штати і рух “Талібан” відновили мирні переговори у столиці Катару Досі, де розміщується керівництво цього воєнізованого формування.

Поновлення перемовин відбулося через три місяці після того, як президент США Дональд Трамп розпорядився перервати переговори з талібами після терористичного акту в Кабулі, що забрав життя 12 людей. Серед яких був і один американський військовий.

Як вважають американські експерти, мета цих переговорів — “зниження насильства, що приведе до переговорів усередині Афганістану і перемир’я”. Американську делегацію очолив спецпредставник держдепартаменту зі встановлення миру в Афганістані Залмай Халілзад.

Мир в Афганістані — річ досить примарна. Адже головна мета “Талібану” — усунути США та інші міжнародні миротворчі сили, щоб таліби змогли перемогти афганську армію та служби безпеки; усунути законно обраний уряд і повернути в країні своє “драконівське” правління. В цьому сенсі, зима — найкращий час, коли таліби готові імітувати процес домовляння. Весна й літо для них — “бойові сезони”, а зимовий час “Талібан” традиційно використовує для рекрутингу, переозброєння та поповненням своїх запасів.

Перебіг наземного конфлікту в Афганістані такий, що взимку таліби не провокують багато боїв. І цей “переговорний час” потрібен їм для перегрупування своїх сил. Таким чином, зусилля, спрямовані на підписання будь-якої міцної угоди з “Талібаном”, можуть здаватися перспективними тоді, коли той готовий імітувати мирний процес у “міжсезоння”. А запасшись силами за зиму, таліби вкотре будуть готовими відновити застарілий афганський конфлікт.

Сьогодні таліби ведуть переговори через брак грошей і ресурсів. У цьому сенсі, позиція США значно сильніша. Але навіть перемовник, який спробує диктувати свої вимоги з сильнішої позиції, не повинен плекати ілюзій, що “Талібану” можна довіряти. Таліби здатні так само легко відмовитися від усіх досягнутих домовленостей, як і погодитися знову домовлятися з американцями. І хоча нереально дійти компромісу або знайти вирішення проблем, якщо не вести переговорів і не слухати слів іншої сторони, — та якщо таліби не готові виконувати досягнуті домовленості, афганську проблему вирішити буде неможливо.

“Талібану” потрібно, щоб американці та їхні союзники вивели свої війська, тоді вони сподіваються повалити уряд президента Ашрафа Гані і встановити в Афганістані закони шаріату. Тому вони готові піти на короткострокові стратегічні домовленості, які, в результаті, дуже легко можуть порушити. Оскільки ісламісти використовують “примирення” як тактичний хід у спілкуванні з “невірними”. А ті, хто очікував від талібів припинення агресії проти Заходу, врешті-решт будуть дуже розчаровані.

Афганці — племінне суспільство й завжди ним були. У цьому й полягає головна проблема. Адже, коли вдасться домовитися про мир з однією частиною населення, завжди знайдеться інша, яку примирення на таких умовах не влаштовуватиме. В Афганістані не існує нації, в сучасному розумінні цього слова, тому фрагментоване суспільство відторгає будь-які “не свої” рішення.

Це набагато гірше, ніж просто “марнування чорнила”. Примирення на умовах талібів стане вироком для багатьох афганців, які впроваджували нові закони під керівництвом свого конституційного уряду. Таліби повернуться до влади, якщо їм буде дозволено брати участь у місцевих чи національних урядових справах в Афганістані. Далі вони знову насаджуватимуть шаріатські закони, несумісні з новою афганською конституцією.

Інтерес талібів полягає тільки в тому, щоб використовувати ці переговори в інформаційній кампанії. Оскільки після їх початку зазначена тема широко висвітлюється, обговорюється й коментується у світових засобах масової інформації, то таким чином вони отримали безкоштовний інформаційний майданчик для власної популяризації. “Інформаційна хвиля” — це все, що їм, власне, і було потрібне на даному етапі розвитку політичної ситуації в Афганістані.

Якщо ж на найвищому рівні приймуть необачне рішення піти їм на поступки, це може стати величезною помилкою. Оскільки, якщо дозволити талібам повернутися до влади й отримати політичну легітимність, то вони зрештою стануть частиною афганського правлячого класу. І дуже скоро відзначаться жорстоким поводженням зі співвітчизниками в ім’я шаріату.

Тут годилося б пригадати давню англійську приказку: леопард не змінює своїх плям, — дуже доречну в цій ситуації. Тому що ісламісти не здатні змінити свою природу. Включені в державні справи, таліби здатні лише кардинальним чином погіршити ситуацію в Афганістані.

По суті, “Талібан” — терористична організація. Тому спроби під час переговорів із талібами зосередитись на отриманні від “Талібану” обіцянки знизити рівень насильства дуже схожі на спроби отримати від грабіжника банку обіцянки грабувати менше банків, від убивці — вбивати менше людей чи від шахрая — жити чесно.

Таліби будуть обіцяти, брехати і обманювати, щоб укласти угоду, бо вони знають, що ніколи її не виконуватимуть. Їхня мета полягає в тому, аби спонукати іншу сторону розслабитися, тоді як самі готуватимуться до продовження війни.

Очевидно, що президентові США Дональду Трампу потрібен швидкий результат. Проте, на жаль, це дуже схоже на попередні намагання досягти миру на Близькому Сході чи спроби денуклеаризації Північної Кореї.

Крок до миру з талібами, зроблений недавно президентом Трампом під час його візиту до Афганістану, може припинити війну з “Талібаном”, яка триває вже 18 років, але тільки на умовах цього руху. Оскільки він бачить у майбутньому лише “талібанний” Афганістан, який у жодному разі не принесе мир цьому регіонові. А повернення американських військ додому, перш ніж ситуація в цій країні стабілізується, викличе тільки жорстоку помсту талібів представникам нинішньої влади та тим, хто підтримував усі ці роки спроби демократизації на афганських теренах.

Для США в Афганістані вимальовується патова ситуація: піти не можна, але й залишатися нескінченно — теж неможливо. Адже на цю війну пішло майже трильйон доларів американських платників податків, і ця “чорна діра” й далі продовжує висмоктувати ресурси з державного бюджету Америки.

Афганістан входить в епоху невизначеності. Очевидно, що афганці втомилися від десятиліть війни і прагнуть встановлення миру. Але таліби бачать його встановлення тільки на своїх умовах. Усі можливі компроміси вони розглядають лише як тимчасові тактичні поступки противнику, від яких легко можна буде відмовитися, коли вся влада опиниться в їхніх руках.

Тому підвищений оптимізм у частини афганського суспільства щодо мирних переговорів не робить перспективи сталого політичного врегулювання чіткішими. Відчувається певна роздвоєність у поглядах афганців: вони хочуть домовленостей із талібами й водночас побоюються, що така мирна угода ставить під загрозу можливість для жінок здобути освіту, право жінок працювати поза домівкою і контроль над територіями з боку центрального уряду.

Парадокс афганської ситуації полягає в тому, що щойно населення відчуло свою здатність впливати на місцеве самоврядування, зросла довіра громадян до демократії, фінансове становище багатьох домогосподарств поліпшилося, — як усе це може обнулитися після приходу талібів до влади. Так, уряду президента Ашрафа Гані не вдалося побудувати стабільне й квітуче суспільство, зважаючи на політичні розбіжності в поглядах населення Афганістану, проблеми структурного управління та економічну незахищеність великої частини соціуму, але з’явилися перші паростки сподівань на краще, які може побити прихід до влади талібів, а всі попередні зусилля — можуть виявитися марними.

Афганська мрія про мир розбивається об скелі реальності. Зараз в Афганістані — два з половиною мільйони внутрішньо переміщених осіб, а в таборах для біженців у Пакистані талібам дуже легко рекрутувати нове поповнення радикально налаштованої ісламістської молоді. Тим часом у лавах “Талібану” вже є чимало людей, готових відмовитися від того, за що недавно виступали, оскільки втомилися й хочуть нормального життя. Землю, свій будинок і сім’ю. Та зробити це важко, оскільки таліби переслідують і вбивають тих, хто залишає їхні лави.

Якщо припинення вогню у 2018 році виявило глибоке прагнення до миру серед афганців, то наступний рік показав, як важко цього досягти. Зусилля дипломатії зазнали краху, коли президент Трамп після місяців напружених переговорів різко скасував майже завершену угоду, яка передбачала б поетапне виведення американських військ із країни та прямі переговори між талібами й урядом Афганістану.

Основною умовою цієї угоди було визнання, що жодна зі сторін не може перемогти іншу, що немає військового вирішення конфлікту. Тепер військове протистояння, схоже, все одно триватиме. Так, минулого місяця самогубці-смертники вбили 28 людей у провінції Забуль, 30 — у провінції Парван і 22 в центрі столиці Кабулі.

На жаль, переговори про припинення воєн здатні спровокувати збочений ефект нарощування конфронтації. Інколи учасники бойових дій намагаються отримати важіль за столом переговорів, демонструючи свою силу на полі бою. На сьогодні конфлікт в Афганістані став найбільш смертоносним у світі. І хоча в афганців з’явилася безпрецедентна надія, що в їхні домівки нарешті прийде довгоочікуваний мир, та ціною цього миру може стати повернення до кошмару “талібських” порядків.

https://dt.ua/international/leopard-ne-zminyuye-svoyih-plyam-332883_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Леопард не меняет своих пятен

«Зеркало недели. Украина»   №48, 14 декабря  2019

Виктор Каспрук

США и талибы возобновили мирные переговоры. К чему они приведут на этот раз?

Соединенные Штаты и движение “Талибан” возобновили мирные переговоры в столице Катара Дохе, где размещается руководство этого военизированного формирования.

Возобновление переговоров состоялось спустя три месяца после того, как президент США Дональд Трамп распорядился прервать переговоры с талибами после террористического акта в Кабуле, забравшего жизнь 12 людей, среди которых был и один американский военный.

Как считают американские эксперты, цель переговоров — “снижение насилия, что приведет к переговорам внутри Афганистана и к перемирию”. Американскую делегацию возглавил спецпредставитель Госдепартамента по установлению мира в Афганистане Залмай Халилзад.

Мир в Афганистане — дело весьма призрачное. Ведь главная цель “Талибана” — отстранить США и другие международные миротворческие силы, чтобы талибы смогли победить афганскую армию и службы безопасности; устранить законно избранное правительство и вернуть в страну свое “драконовское” правление. В этом смысле зима — лучшее время, когда талибы готовы имитировать процесс переговоров. Весна и лето для них — “боевые сезоны”, а зимнее время “Талибан” традиционно использует для рекрутинга, перевооружения и пополнения своих запасов.

Ход наземного конфликта в Афганистане таков, что зимой талибы не провоцируют много боев. И это “переговорное время” необходимо им для перегруппировки своих сил. Таким образом усилия, направленные на подписание какого-либо прочного соглашения с “Талибаном”, могут казаться перспективными тогда, когда тот готов имитировать мирный процесс в “межсезонье”. А запасшись силами за зиму, талибы в который раз будут готовы возобновить затяжной афганский конфликт.

Сегодня талибы ведут переговоры из-за отсутствия денег и ресурсов. В этом смысле позиция США значительно сильнее. Но даже переговорщик, попытавшийся диктовать свои требования с более сильной позиции, не должен лелеять иллюзий, что “Талибану” можно доверять. Талибы способны так же легко отказаться от всех достигнутых договоренностей, как и согласиться вновь договариваться c американцами. И хотя нереально прийти к компромиссу или найти решение проблем, если не вести переговоры и не слушать слов другой стороны, — и если талибы не готовы выполнять достигнутые договоренности, афганскую проблему решить будет невозможно.

“Талибану” нужно, чтобы американцы и их союзники вывели свои войска, тогда они надеются свергнуть правительство президента Ашрафа Гани и установить в Афганистане законы шариата. Поэтому они готовы пойти на краткосрочные стратегические договоренности, которые, в результате, очень легко могут нарушить, поскольку исламисты используют “примирение” как тактический ход в общении с “неверными”. А те, кто ожидал от талибов прекращения агрессии против Запада, в конце концов будут очень разочарованы.

Афганцы — племенное общество, и всегда им были. В этом и состоит главная проблема. Ведь, когда удается договориться о мире с одной частью населения, всегда найдется другая, которую примирение на таких условиях не будет устраивать. В Афганистане не существует нации в современном понимании этого слова, поэтому фрагментированное общество отторгает какие-либо “не свои” решения.

Это намного хуже, чем просто “трата чернил”. Примирение на условиях талибов станет приговором для многих афганцев, вводивших новые законы под руководством своего конституционного правительства. Талибы вернутся к власти, если им будет разрешено принимать участие в местных или национальных правительственных делах в Афганистане. Далее они вновь будут насаждать шариатские законы, несовместимые с новой афганской Конституцией.

Интерес талибов состоит только в том, чтобы использовать эти переговоры в информационной кампании. Поскольку после их начала указанная тема широко освещается, обсуждается и комментируется в мировых средствах массовой информации, таким образом они получили бесплатную информационную площадку для собственной популяризации. “Информационная волна” — это все, что им, собственно, и было необходимо на данном этапе развития политической ситуации в Афганистане.

Если же на высшем уровне примут неосмотрительное решение пойти им на уступки, это может стать огромной ошибкой. Поскольку если позволить талибам вернуться к власти и получить политическую легитимность, то они в конце концов станут частью афганского правящего класса. И очень скоро отличатся жестоким обращением с соотечественниками во имя шариата.

Здесь кстати было бы вспомнить старую английскую поговорку: леопард не меняет своих пятен, — очень уместную в этой ситуации. Поскольку исламисты не способны изменить свою природу. Вовлеченные в государственные дела, талибы способны лишь кардинальным образом ухудшить ситуацию в Афганистане.

В сущности, “Талибан” — террористическая организация. Поэтому попытки во время переговоров с талибами сосредоточиться на получении от “Талибана” обещания снизить уровень насилия очень похожи на попытки получить от грабителя банка обещание грабить меньше банков, от убийцы — убивать меньше людей, или от мошенника — жить честно.

Талибы будут обещать и врать, чтобы заключить соглашение, зная, что никогда его не будут выполнять. Их цель заключается в том, чтобы побуждать другую сторону расслабиться, в то время как сами они будут готовиться к продолжению войны.

Очевидно, что президенту США Дональду Трампу нужен быстрый результат. Но, к сожалению, это очень похоже на предыдущие попытки достичь мира на Ближнем Востоке или попытки денуклеаризации Северной Кореи.

Шаг к миру с талибами, сделанный недавно президентом Трампом во время его визита в Афганистан, может прекратить войну с “Талибаном”, длящуюся уже 18 лет, но только на условиях этого движения. Поскольку он видит в будущем только “талибанный” Афганистан, который ни в коем случае не принесет мир этому региону. А возвращение американских войск домой, прежде чем ситуация в этой стране стабилизируется, вызовет только жестокую месть талибов представителям нынешней власти и тем, кто поддерживал все эти годы попытки демократизации на афганских территориях.

Для США в Афганистане вырисовывается патовая ситуация: уйти нельзя, но и оставаться бесконечно — тоже невозможно. Ведь на эту войну пошло почти триллион долларов американских налогоплательщиков, и эта “черная дыра” и далее продолжает высасывать ресурсы из государственного бюджета Америки.

Афганистан входит в эпоху неопределенности. Очевидно, что афганцы устали от десятилетий войны и хотят установления мира. Но талибы видят его установление только на своих условиях. Все возможные компромиссы они рассматривают только как временные тактические уступки противнику, от которых легко можно будет отказаться, когда вся власть окажется в их руках.

Поэтому повышенный оптимизм части афганского общества по поводу мирных переговоров не делает перспективы устойчивого политического урегулирования более четкими. Чувствуется определенная раздвоенность во взглядах афганцев: они хотят договоренностей с талибами и вместе с тем опасаются, что такое мирное соглашение ставит под угрозу возможность для женщин получить образование, право женщин работать вне дома и контроль над территориями со стороны центрального правительства.

Парадокс афганской ситуации заключается в том, что как только население почувствовало свою способность влиять на местное самоуправление, выросло доверие граждан к демократии, финансовое положение многих домохозяйств улучшилось, — так все это может обнулиться после прихода талибов к власти. Правительству президента Ашрафа Гани не удалось построить стабильное и процветающее общество, если принимать во внимание политические расхождения во взглядах населения Афганистана, проблемы структурного управления и экономическую незащищенность большой части социума, но появились первые ростки ожиданий к лучшему, которые может убить приход к власти талибов, а все предыдущие усилия — могут оказаться напрасными.

Афганская мечта о мире разбивается о скалу реальности. Сейчас в Афганистане — два с половиной миллиона внутренне перемещенных лиц, а в лагерях для беженцев в Пакистане талибам очень легко рекрутировать новое пополнение радикально настроенной исламистской молодежи. В то же время в рядах “Талибана” уже многие готовы отказаться от того, за что они недавно выступали, поскольку очень устали и хотят нормальной жизни. Землю, свой дом и семью. Но сделать это трудно, поскольку талибы преследуют и убивают тех, кто покидает их ряды.

Если прекращение огня в 2018 году выявило глубокое стремление к миру среди афганцев, то следующий год показал, как трудно этого достичь. Усилия дипломатии потерпели крах, когда президент Трамп после месяцев напряженных переговоров резко отменил почти завершенное соглашение, которое предусматривало бы поэтапный вывод американских войск из страны и прямые переговоры между талибами и правительством Афганистана.

Основным условием этой сделки было признание, что ни одна из сторон не может победить другую, что нет военного решения конфликта. Теперь военное противостояние, похоже, все равно будет продолжаться. Так, в прошлом месяце самоубийцы-смертники убили 28 людей в провинции Забуль, 30 — в провинции Парван, и 22 — в центре Кабула.

К сожалению, переговоры о прекращении войн способны спровоцировать искаженный эффект наращивания конфронтации. Порой участники боевых действий пытаются получить рычаг за столом переговоров, демонстрируя свою силу на поле боя. На сегодняшний день конфликт в Афганистане стал самым смертоносным в мире. И хотя у афганцев появилась беспрецедентная надежда, что в их дома наконец придет долгожданный мир, ценой этого мира может стать возврат к кошмару “талибских” порядков.

https://zn.ua/international/leopard-ne-menyaet-svoih-pyaten-339306_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Не допустити “сиріїзації” Лівану

1

«Дзеркало тижня. Україна»    №49, 21 грудня 2019

Віктор Каспрук

Ліван увійшов у чергову смугу нестабільності. Тепер ця країна ризикує перетворитися на чергову Сирію на Близькому Сході.

Прем’єр-міністр країни Саад Харірі, який обіймав цю посаду з листопада 2016 року, подав у відставку через масові антиурядові протести, що критично розхитують і так складну політичну ситуацію в Лівані.

Країна опинилася без прем’єра, і ліванський президент Мішель Аоун повинен провести консультації з парламентом, щоб визначитися з ім’ям нового прем’єр-міністра. Протести в Лівані розпочалися ще 17 жовтня, після рішення уряду оподаткувати дзвінки в додатку WhatsApp та інших месенджерах. І хоча згодом ліванська влада вирішила скасувати зазначений податок, це не зупинило протестів. До гасел протестувальників додалися вимоги, пов’язані з політичною корупцією та ситуацією в економіці.

Ліван перебуває на межі дефолту й зіштовхнувся з однією з найгірших економічних криз за десятиліття. Протестувальники звинувачують правлячий політичний клас у тридцятилітній безгосподарності та корупції: на сьогодні Ліван має один із найвищих боргів у світі — понад 80 мільярдів доларів. Ліванська криза дуже нагадує схожу ситуацію в Греції у 2010 році.

Проблеми Лівану не тільки політичні та економічні, а й демографічні. Ця невелика країна (що прийняла свого часу багато палестинських біженців) після початку сирійської громадянської війни змушена була надати прихисток і численним біженцям із Сирії. В результаті, в суспільстві, через стрімке зростання кількості мешканців, порушено рівновагу. Маючи лише чотири мільйони власного населення, Ліван прихистив ще два мільйони біженців і мусить витрачати на їхні здоров’я та освіту кошти, які для нього непідйомні. Міжнародної допомоги вочевидь недостатньо для того, аби стабілізувати ситуацію.

До цього слід додати ще й негативний вплив Ірану та Сирії на внутрішні справи Лівану, якого він ніяк не може позбутися. Не виключено, що ліванська криза є передвісником повернення втручання Дамаску в ситуацію в Лівані. Оскільки Башар Асад, чий режим Росії вдалося утримати при владі, тепер повинен “відпрацьовувати” Москві вкладені в нього військові та фінансові ресурси. Якщо Кремлю знадобиться ще одна гаряча точка на Близькому Сході, то ліванська криза — саме те, що буде потрібно Росії.

Ліванці вийшли на вулиці, вимагаючи зміни всього політичного класу. Ці протести були підтримані в головних містах країни й поширилися навіть на ті міста світу, в яких є ліванські громади. Але протести не можуть тривати нескінченно. І не слід виключати, що терористична організація “Хізбалла” спробує їх радикалізувати для просування своїх інтересів, маючи на меті захоплення влади в Лівані. Такий розвиток подій може стати початком реалізації планів Тегерану щодо контролю над ліванською територією.

Постає питання: чому саме зараз розпочалися ліванські демонстрації? І чи не синхронізовано це з поверненням влади диктатора Башара Асада на майже всю територію Сирії? Адже в період невизначеності, безвладдя та політичного хаосу терористи з “Хізбалли” легко можуть спровокувати розширення конфлікту в Лівані, який потім зможе перерости у громадянську війну. Оскільки неконтрольовані демографічні проблеми, емігранти і завелика кількість безробітних молодих людей здатні стати вогненебезпечною сумішшю, яку дуже просто підпалити. Особливо коли соціально-економічні проблеми змішуються з політикою, а вузол приглушених раніше суперечностей між християнами, шиїтами і сунітами затягується дедалі тугіше.

Релігія в політиці — це катастрофа, але з електоральних причин у Лівані намагалися заплющувати на це очі. Внаслідок чого країна, яка раніше була переважно християнською, тепер дедалі більше потрапляє під впливи радикальних ісламістів.

Президент Лівану Мішель Аун — єдиний політик, якого підтримує все християнське населення і переважна більшість ліванців. А ісламістські агенти Ірану прагнуть ісламізувати Ліван, підбуривши два мільйони палестинських та сирійських мусульманських біженців до очищення країни від християнських впливів, оскільки Ліван — єдина держава на Близькому Сході, в якій президент і половина уряду є християнами. Ісламісти хочуть витіснити християн не тільки із влади, а й із країни.

Не слід також забувати, що в Лівані сходяться інтереси як регіональних, так і світових гравців. Для Сирії Ліван ніколи не існував, там його вважають сирійською провінцією. Для Ірану Ліван — це країна, в якій можуть вільно практикуватися терористи з “Хізбалли”, метою яких є знищення Ізраїлю. А Росії Ліван цікавий для просування її стратегічних інтересів у близькосхідному регіоні.

Адже якщо Москві через своїх ставлеників в ісламському світі вдасться спровокувати нову громадянську війну в Лівані, то це стане для неї приводом виступити захисником християнських інтересів, одночасно допомагаючи зброєю (через треті країни) бойовикам із “Хізбалли”. З цього приводу можна робити різні прогнози, проте дуже чітко прозирає можлива зацікавленість Кремля виступити в Лівані у ролі “миротворця”.

“Хізбалла” — велика проблема для Лівану. Цей фанатичний релігійний рух, який фінансує й озброює Іран, за будь-яку ціну хоче переконати ліванців у тому, що вони воюють з Ізраїлем і що ось-ось ця країна може напасти на них.

“Хізбалла”, діяльність якої центральний ліванський уряд контролювати не в змозі, штучно підтримує ситуацію насильницької войовничості проти Ізраїлю, періодично провокуючи конфлікти з єврейською державою. Насправді ж ліванці вже дуже втомилися від цього, і їм набридло, що їхню зовнішню політику та відносини з сусідами коригують агресивні ісламісти, які вже почуваються майже господарями країни.

Якщо ж Тегерану вдасться змінити політичну ситуацію в Лівані таким чином, що там до влади прийде проіранське керівництво, то це загрожує сусіднім країнам, особливо Ізраїлю.

Політичний контекст Лівану такий, що важко сформувати дієздатний уряд, як цього вимагає ліванський народ, коли “Хізбалла” може заблокувати будь-яке рішення.

Ситуація в Лівані дуже серйозна. Причиною ліванських проблем стало те, що лідер “Хізбалли” Хасан Насралла отримує з Ірану рішення, суверенне право приймати які має належати лише ліванцям. Так Ліван опосередковано опинився під зовнішнім управлінням Тегерану.

Толерантний, мультикультурний і пацифістський Ліван був зруйнований після початку громадянської війни між мусульманами і християнами понад 40 років тому. Необачно пустивши до своєї країни палестинських біженців, ліванці перетворилися на заручників чужих бажань. Решта стало наслідком цих минулих помилок.

Ліванський політичний клас не в змозі протистояти агресивності й жорстокості шиїтської “Хізбалли”, діяльність якої загрожує стабільності Лівану. Релігійники не хочуть зрозуміти, що релігія — це особиста справа, а не політична. А в Лівані ісламісти замінюють політику релігією.

Протести в Лівані небезпечні ще й тим, що їхня руйнівна сила може порушити нинішню систему політичних противаг. Фанатична ісламська більшість здатна використати соціальне невдоволення ліванців для переформатування системи влади таким чином, що християни взагалі втратять можливість бути повноцінно представленими в уряді.

Трагедія Лівану в тому, що він постійно стає заручником чужих планів і чужих рішень. Тому, хоча протести в Лівані — законні, як і сирійські протести проти диктатури Башара Асада, для ліванців дуже важливо не повторити трагічного досвіду Сирії. Коли незаконне втручання у внутрішні справи цієї країни Росії та Ірану зберегло режим диктатора ціною загибелі понад 400 тисяч сирійців, а мільйони сирійських громадян змушені були стати біженцями.

Тим часом як Лівану загрожує економічний крах, насильство зростає. Повстання дуже зашкодило відносинам між політичними партіями: альянси були порушені, а взаємні зобов’язання можуть бути переглянуті.

Однак політична еліта Лівану залишається глухою до гніву вулиці. Протести тривають, а політичні партії зосередили свою увагу на пошуку кандидатури нового прем’єр-міністра.

Упродовж багатьох років Сирія намагалася контролювати Ліван, а сьогодні проіранська проксі-армія “Хізбалла” фактично робить це. Й ліванська армія безсила щось змінити.

Доки ця ситуація триватиме, а Ліван залишатиметься щодо Ізраїлю прифронтовою державою, інвестицій не буде, і ця країна дедалі більше скидатиметься на Сирію й Ірак.

Тим часом усе більше ліванських християн тікають на Захід, що тільки посилює ісламізацію Лівану. Проблема в тому, що в “ліванському рівнянні” дуже багато змінних, кожна з яких може призвести до неочікуваних наслідків.

Сценарії розвитку політичної ситуації в Лівані великою мірою визначаються ззовні, тому протистояти його повзучій колонізації Іраном вдасться лише з реальною допомогою Заходу. Бо не допустити “сиріїзації” Лівану можна тільки спільними зусиллями.

https://dt.ua/international/ne-dopustiti-siriyizaciyi-livanu-333619_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Не допустить “сиризации” Ливана

«Зеркало недели. Украина»   №49, 21  декабря  2019

Виктор Каспрук

Ливан вошел в очередную полосу нестабильности. Теперь эта страна рискует превратиться в очередную Сирию на Ближнем Востоке.

Премьер-министр страны Саад Харири, занимавший этот пост с ноября 2016 г., подал в отставку из-за массовых антиправительственных протестов, которые критически расшатывают и так сложную политическую ситуацию в Ливане.

Страна оказалась без премьера, и ливанский президент Мишель Аоун должен провести консультации с парламентом, чтобы определиться с именем нового премьер-министра. Протесты в Ливане начались еще 17 октября, после решения правительства обложить налогом звонки в приложении Whatsapp и других мессенджерах. И хотя со временем ливанская власть решила отменить указанный налог, это не остановило протесты. К лозунгам протестующих добавились требования, связанные с политической коррупцией и ситуацией в экономике.

Ливан находится на грани дефолта и столкнулся с одним из наихудших экономических кризисов за десятилетие. Протестующие обвиняют правящий политический класс в тридцатилетней бесхозяйственности и коррупции: на сегодняшний день у Ливана один из самых высоких долгов в мире — свыше 80 млрд долл. Ливанский кризис очень напоминает ситуацию в Греции в 2010 г.

Проблемы Ливана не только политические и экономические, но и демографические. Эта небольшая страна (принявшая в свое время много палестинских беженцев) после начала сирийской гражданской войны вынуждена была предоставить приют и многочисленным беженцам из Сирии. В результате, в обществе, из-за стремительного роста количества жителей, нарушено равновесие. Имея лишь 4 млн собственного населения, Ливан приютил еще 2 млн беженцев и должен тратить на их здоровье и образование средства, которые для него неподъемные. Международной помощи очевидно недостаточно для того, чтобы стабилизировать ситуацию.

К этому нужно добавить еще и негативное влияние Ирана и Сирии на внутренние дела Ливана, от которого он никак не может избавиться. Не исключено, что ливанский кризис является предвестником возвращения вмешательства Дамаска в ситуацию в Ливане. Поскольку Башар Асад, чей режим России удалось удержать при власти, теперь должен “отрабатывать” Москве вложенные в него военные и финансовые ресурсы. Если Кремлю понадобится еще одна горячая точка на Ближнем Востоке, то ливанский кризис — именно то, что надо для России.

Ливанцы вышли на улицы, требуя смены всего политического класса. Эти протесты были поддержаны в главных городах страны и распространились даже на те города мира, в которых есть ливанские общины. Но протесты не могут продолжаться бесконечно. И не стоит исключать, что террористическая организация “Хизбалла” попытается их радикализировать для продвижения своих интересов, преследуя цель захвата власти в Ливане. Такое развитие событий может стать началом реализации планов Тегерана относительно контроля над ливанской территорией.

Стоит вопрос: почему именно сейчас начались ливанские демонстрации? И не синхронизировано ли это с возвращением власти диктатора Башара Асада на почти всю территорию Сирии? Ведь в период неопределенности, безвластия и политического хаоса террористы из “Хизбаллы” легко могут спровоцировать расширение конфликта в Ливане, который потом сможет перерасти в гражданскую войну. Поскольку неконтролируемые демографические проблемы, эмигранты и большое количество безработных молодых людей способны стать огнеопасной смесью, которую очень просто поджечь. Особенно когда социально-экономические проблемы смешиваются с политикой, а узел приглушенных прежде разногласий между христианами, шиитами и суннитами затягивается все туже.

Религия в политике — это катастрофа, но по электоральным причинам в Ливане старались закрывать на это глаза. Вследствие чего страна, которая раньше была преимущественно христианской, теперь все больше попадает под влияние радикальных исламистов.

Президент Ливана Мишель Аоун — единственный политик, которого поддерживает все христианское население и подавляющее большинство ливанцев. А исламистские агенты Ирана хотят исламизировать Ливан, подстрекая 2 млн палестинских и сирийских мусульманских беженцев к очищению страны от христианских влияний, поскольку Ливан — единственное государство на Ближнем Востоке, в котором президент и половина правительства являются христианами. Исламисты хотят вытеснить христиан не только из власти, но и из страны.

Не следует также забывать, что в Ливане сходятся интересы как региональных, так и мировых игроков. Для Сирии Ливана никогда не существовало, там его считают сирийской провинцией. Для Ирана Ливан — это страна, где могут свободно практиковаться террористы из “Хизбаллы”, целью которых является уничтожение Израиля. А России Ливан интересен для продвижения ее стратегических интересов в ближневосточном регионе.

Ведь если Москве через своих ставленников в исламском мире удастся спровоцировать новую гражданскую войну в Ливане, то это станет для нее поводом выступить защитником христианских интересов, одновременно помогая оружием (через третьи страны) боевикам из “Хизбаллы”. По этому поводу можно делать разные прогнозы, однако очень четко прослеживается возможная заинтересованность Кремля выступить в Ливане в роли “миротворца”.

“Хизбалла” — большая проблема для Ливана. Это фанатичное религиозное движение, которое финансирует и вооружает Иран, любой ценой хочет убедить ливанцев в том, что они воюют с Израилем, и что вот-вот эта страна может напасть на них.

“Хизбалла”, деятельность которой центральное ливанское правительство контролировать не в состоянии, искусственно поддерживает ситуацию насильственной воинственности против Израиля, периодически провоцируя конфликты с еврейским государством. На самом же деле ливанцы уже очень устали от этого, и им надоело, что их внешнюю политику и отношения с соседями корректируют агрессивные исламисты, которые уже чувствуют себя почти хозяевами страны.

Если же Тегерану удастся изменить политическую ситуацию в Ливане таким образом, что там к власти придет проиранское руководство, то это несет угрозу соседним странам, особенно Израилю.

Политический контекст Ливана таков, что тяжело сформировать дееспособное правительство, как этого требует ливанский народ, когда “Хизбалла” может заблокировать любое решение.

Ситуация в Ливане очень серьезная. Причиной ливанских проблем стало то, что лидер “Хизбаллы” Хасан Насралла получает из Ирана решения, суверенное право принимать которые должно принадлежать только ливанцам. Так Ливан опосредованно оказался под внешним управлением Тегерана.

Толерантный, мультикультурный и пацифистский Ливан был разрушен после начала гражданской войны между мусульманами и христианами более 40 лет назад. Неосмотрительно пустив в свою страну палестинских беженцев, ливанцы превратились в заложников чужих желаний. Остальное стало следствием этих прошлых ошибок.

Ливанский политический класс не в состоянии противостоять агрессивности и жестокости шиитской “Хизбаллы”, деятельность которой угрожает стабильности Ливана. Религиозники не хотят понять, что религия — это личное дело, а не политическое. А в Ливане исламисты заменяют политику религией.

Протесты в Ливане опасны еще и тем, что их разрушительная сила может нарушить нынешнюю систему политических противовесов. Фанатичное исламское большинство способно использовать социальное недовольство ливанцев для переформатирования системы власти таким образом, что христиане вообще потеряют возможность быть полноценно представленными в правительстве.

Трагедия Ливана в том, что он постоянно становится заложником чужих планов и чужих решений. Поэтому, хотя протесты в Ливане — законные, как и сирийские протесты против диктатуры Башара Асада, для ливанцев очень важно не повторить трагический опыт Сирии. Когда незаконное вмешательство во внутренние дела этой страны России и Ирана сохранило режим диктатора ценой гибели более 400 тыс. сирийцев, а миллионы сирийских граждан вынуждены были стать беженцами.

В то время как Ливану грозит экономический крах, насилие растет. Восстание очень навредило отношениям между политическими партиями: альянсы были нарушены, а взаимные обязательства могут быть пересмотрены.

Однако политическая элита Ливана остается глухой к гневу улицы. Протесты продолжаются, а политические партии сосредоточили свое внимание на поиске кандидатуры нового премьер-министра.

В течение многих лет Сирия пыталась контролировать Ливан, а сегодня проиранская прокси-армия “Хизбалла” фактически делает это. И ливанская армия бессильна что-либо изменить.

Пока эта ситуация будет продолжаться, а Ливан будет оставаться относительно Израиля прифронтовым государством, инвестиций не будет, и эта страна все больше будет похожа на Сирию и Ирак.

Тем временем все больше ливанских христиан уезжают на Запад, что только усиливает исламизацию Ливана. Проблема в том, что в “ливанском уравнении” очень много переменных, каждая из которых может привести к неожиданным последствиям.

Сценарии развития политической ситуации в Ливане в большой степени определяются извне, поэтому противостоять его ползучей колонизации Ираном удастся лишь с реальной помощью Запада. Потому что не допустить “сиризацию” Ливана можно только совместными усилиями.

https://zn.ua/international/ne-dopustit-sirizaciyu-livana-340045_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Газета В’ячеслава Чорновола «Час-Time» – нове слово в українській журналістиці

Час-Time - Копія

Чорновіл

Віктор Каспрук

У кінці грудня виповнюється 25 років з дня нульового (пробного) випуску газети В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Ця дата якось пройшла повз увагу української громадськості.

І хоча перше число газети «Час-Time» вийшло 6 січня 1995 року, але датою початку її виходу закономірно можна вважати саме грудень 1994 року.

Газета «Час-Time» стала абсолютно новим явищем в українській журналістиці часів початку відновлення незалежності Української держави.

Можливо, зараз не всі пам’ятають, що саме з «Час-Time», яку видавав В’ячеслав Чорновіл, була пов’язана одна з перших спроб національно-демократичних сил консолідувати свої зусилля для створення і поширення незалежної преси в Україні.

Без перебільшення можна сказати, що Чорновіл був не тільки видатним політиком, а й видатним політичним аналітиком, журналістом, публіцистом та організатором створення незалежних медіа.

Так, ще на початку 1995 року він зазначав у редакторській колонці своєї газети, що «Час-Time» може стати базою для «створення незалежної патріотично-демократичної преси, яка запіклується українською періодикою в центрі і в регіонах».

А в редакторській колонці в 31 номері «Час-Time» за 7 серпня 1997 року, політичний аналітик В’ячеслав Чорновіл дає чітку і гостру характеристику тогочасній політичній ситуації в Україні.

Чорновіл зокрема зазначає: «Усе більше наших громадян починають розуміти, що економічне реформування суспільства неможливе без зміни політичної системи, що треба покласти край безконтрольному господарюванню в Україні «партії влади» – нікому не підзвітних номенклатурних кланів».

Вочевидь, що сучасна політична і економічна ситуація в Україні є саме такою, бо не вдалося змінити те, про що попереджав В’ячеслав Чорновіл більше 20 років тому. А саме – кланово-номенклатурну владу, яка породила олігархію.

Чорновіл – творець нового виду українських демократичних ЗМІ

В’ячеслав Чорновіл – не тільки один з творців української незалежності. Він, будучи незмінним шеф-редактором газети «Час-Time», став творцем нового виду українських демократичних ЗМІ, яким, на жаль, так і не вдалося отримати поширення на всю територію України.

І це, врешті-решт, проросло у майбутньому підтримкою частини населення Донбасу і Луганщини вторгнення російських військ на територію України.
Про відкриття «Час-Time» я дізнався випадково – з інформації про неї на хвилі радіостанції «Промінь».

А вже навесні 1995 року почав співпрацювати з цією газетою.
На самому початку редакція знаходилася на Ярославому Валу, потім її було переведено в орендоване приміщення на вулицю Терьохіна, 4 у Подільському районі.

Першим редактором газети був народний депутат Віталій Шевченко, а з січня 1997 року її очолила заступник «Народного Руху України» (народний депутат України III, IV, V, VI скликань) Олена Бондаренко.

Протягом цих років незмінним заступником редактора «Час-Time» залишався письменник і публіцист Григорій Кримчук.

Редактором відділу політики в газеті працював Іван Безсмертний, а потім на цій посаді його замінив Тарас Захарук.

Десь в листопаді 1996 року редакція «Час-Time» оголосила про конкурс на заміщення вакантних посад, серед них була вакансія редактора відділу політики.

Я вирішив подати заяву на цей конкурс і пройшов його. Про що мене повідомив у телефонній розмові Григорій Кримчук.

Але перед тим, як приступати до роботи, потрібно було пройти співбесіду з шеф-редактором газети В’ячеславом Чорноволом і редактором Оленою Бондаренко.

Зустріч було призначено по часу біля католицького Різдва, саме тоді в Києві стояли дуже великі морози (більше 25 градусів).

Досі я з В’ячеславом Чорноволом особисто ніколи близько не зустрічався, а бачив лише декілька раз під час його палких виступів на масових політичних заходах.

Мене відразу вразило те, що він тримався просто і водночас дуже чітко та дохідливо формулював свої думки.

Також вразило, що Чорновіл, відомий політичний діяч і політик, був одягнутий у такий же простий теплий сіро-зелений светр, як у мене, котрий тоді продавався на кожному київському базарі.

Зараз, через багато років по тому, вже важко детально відтворити весь контекст розмови з Чорноволом і Оленою Бондаренко, але вона тривала біля години.
В’ячеслав Максимович попросив, аби я детально розповів йому про своє бачення функціонування відділу політики в 1997 році та шляхи покращення його роботи.

Від спілкування з Оленою Бондаренко відразу ж склалося враження, що вона досвідчений і знаючий політик та журналіст.

Після цієї співбесіди мене вже остаточно затвердили на посаді редактора відділу газети.

Журналістська школа В’ячеслава Чорновола

У «Час-Time» працювали дуже талановиті і цікаві журналісти – Валентина Гриник-Сутанівська, Зоя Загородня, Леся Самійленко, Ніна Харчук, Людмила Бараневич,  Ольга Сущенко, Тетяна Ковальчук, Володимир Городецький, Ярослав Глібіщук, Володимир Карташов, Борис Бахтєєв, Дмитро Нагорний, а також фотограф Сергій Спасокукотський.

Серед найбільш затребуваних авторів був публіцист, політолог і філософ Сергій Грабовський.

У газеті також працювали друг Чорновола Роман Корогодський – український кінокритик, літературо- та кінознавець, учасник руху шістдесятників, дуже діяльний та оптимістичний головний менеджер Микола Ващук (на якому по суті трималася уся організаторська і адміністративна робота в «Час-Time») та відповідальний секретар Валентин Авдєєнко.

Заступниками відповідального секретаря (випусковими редакторами) працювали Володимир Онищенко і Олексій Івкін.

Літературними редакторами у нас були Валентина Чорновіл (сестра В’ячеслава Максимовича), Галина Паламарчук (українська поетеса) і Євгенія Дончик (дружина відомого літературознавця, академіка Віталія Дончика). Коректорами – Наталя Пасенко і Тетяна Онищенко.

Редакція газети «ЧасTime»:

 В’ячеслав Чорновіл – шеф-редактор

Олена Бондаренко – головний

Григорій Кримчук – заступник головного редактора

Валентин Авдєєнко – відповідальний секретар

Володимир Карташов – редактор відділу економіки

Віктор Каспрук – редактор відділу політики

Валентина Гриник-Сутанівська – редактор відділу міжнародної політики

Людмила Бараневич – редактор відділу культури

Леся Самійленко – редактор відділу молоді

Зоя Загородня – завідуюча юридичним відділом

Ніна Харчук – парламентський оглядач

Володимир Городецький – кореспондент відділу політики

Борис Бахтєєв – кореспондент відділу економіки

Ярослав Глібіщук – спеціальний кореспондент

Ольга Сущенко – кореспондент

Тетяна Ковальчук – кореспондент відділу економіки

Дмитро Нагорний  – спортивний оглядач

Сергій Спасокукотський – фотокореспондент

Володимир Онищенко – заступник відповідального секретаря (випусковий редактор)

Олексій Івкін – заступник  відповідального секретаря (випусковий редактор)

Микола Ващук – головний менеджер

Валентина Чорновіл – літературний редактор

Галина Паламарчук – літературний редактор

Євгенія Дончик – літературний редактор

Наталя Пасенко – коректор

Тетяна Онищенко – коректор

Думаю, що феномен роботи в «Час-Time» і можливість працювати під керівництвом В’ячеслава Чорновола стали не тільки подарунком долі для всіх співробітників цієї справді унікальної газети.

В’ячеслав Максимович, Олена Бондаренко і заступник редактора Григорій Кримчук зуміли поставити та налагодити працю редакції таким чином, що перебування на роботі стало радістю спілкування з однодумцями і колегами.

За все життя це була перша робота, де можна було відчувати себе так вільно, творити в повністю безцензурному режимі.

І всі, хто працював у газеті «Час-Time», переконані в тому, що їм в житті випав величезний шанс пройти журналістську школу В’ячеслава Чорновола.

Незалежна газета «Час-Time» була чесним і надійним постачальником інформації в Україні в 90-ті роки.

Що різко контрастує з сучасними українськими ЗМІ, багато з яких перебувають у кайданах медіа-баронів чи ділових магнатів, що часто переслідують власні політичні чи фінансові інтереси.

https://www.radiosvoboda.org/a/30348789.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Війна на Донбасі. Росія має не одну вразливу «ахіллесову п’яту»

 

112467880

Віктор Каспрук

Переговори в Мінську, на яких не було досягнуто домовленостей ні про обмін полоненими, ні про припинення вогню, можна визначити, як «мінські недомовленості».

Оскільки напередодні «нормандської зустрічі» команда президента Зеленського явно розраховувала на стратегічний прорив у стосунках з Москвою і повне порозуміння з Путіним.

Цього явно не відбулося, та й не могло відбутися. Росії потрібна вся територія України, і тому найбільші поступки, на які готовий піти Кремль в «українському питанні», це як, в якому порядку і коли українські землі будуть передаватися під контроль Москви.

І хоча за реакцією Зеленського, поки що, неможливо визначити, чи визрів він вже до того, аби позбутися наївних ілюзій, що поступки у всьому Путіну здатні привести до миру з Російською Федерацією.

Але без такого визрівання Україні буде дуже важко в 2020 році продовжувати відстоювати свою незалежність і протистояти Путіну.

В Кремлі не змінили, і не збираються змінювати свою позицію щодо федералізації України на путінських умовах, і тому було б необачно чекати від спілкування з лукавими «переговорниками» інших результатів.

Не дивлячись на досягнуті «результати» єдиним позитивом очікування капітуляції Путіна від Зеленського, можна вважати певну передишку для українських військових на російсько-українському фронті, яку Москва надала Україні в ці місяці «політичного міжсезоння».

Але мінус для України у тому, що Росія за цей час встигла перегрупувати свої сили та підтягнути резерви, а нова українська влада спішно почала пересовувати лінію оборони, чим зменшила обороноздатність українських військових.

У Зеленського, на жаль, так повірили у договороспроможність Путіна, що фактично не готувалися до можливого негативного варіанту, а раптом з Путіним домовитися не вийде.

Тепер же Україні доведеться пожинати плоди цих нездійсненних мрій і політичного самооману.

Тому не можна виключати, що в новому 2020 році, замість довгоочікуваного врегулювання, гібридна війна Росії з Україною може вступити в нову фазу.

Чи наважиться Путін на збільшення ескалації насилля залежатиме від різних факторів. Але, в першу чергу, від того, як західний демократичний світ реагуватиме на агресію Росії.

Українська дипломатія повинна зайняти більш бойову позицію

Крім того, українська дипломатія повинна зайняти більш бойову і рішучу позицію стосовно північного агресора.

Адже Москва допускає багато «пробоїв» на міжнародній арені, проте чомусь всі ці «больові точки» росіян мало відслідковуються, а потенційні можливості завдати Кремлю відчутних ударів, які б підривали і без того сумнівний його імідж в світі, не використовуються.

У цьому контексті можна багато говорити про втрачені можливості з боку Києва, але, наприклад, коли Російська Федерація збирається в квітні-травні продовжити далі будівництво «Північного потоку-2», то існує чимало додаткових можливостей, крім американських санкцій, як це можна зробити без особливих витрат і надзусиль.

Наприклад, якщо б в НАТО оголосили, що в серпні-вересні 2020 року саме в зоні завершення будівництва «Північного потоку-2», будуть проводитися   позачергові навчання військ країн Північноатлантичного альянсу.

Повідомивши росіян, що з цієї причини протягом двох місяців до початку навчань та під час їх проведення,  ці території будуть повністю закриті для  перебування там громадян держав, які не є членами НАТО.

Таким чином, мінімум ще на рік,  цей сумнівний проект Москви може бути заморожено.

Росія сьогодні має не одну вразливу «ахіллесову п’яту». І незважаючи на всі старання європейських адвокатів Путіна – канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Франції Еманюеля Макрона, вони не будуть здатні захистити сумнівні стратегічні інтереси свого клієнта, якщо більшість країн-членів Євросоюзу проявлять свою солідарність зі Сполученими Штатами і Україною.

https://www.radiosvoboda.org/a/30338971.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Сценарії розвитку політичної ситуації в Лівані визначаються ззовні

Ліван

Віктор Каспрук

Ліван увійшов в чергову полосу нестабільності. Прем’єр-міністр Лівану Саад Харірі, який займав цю посаду з листопада 2016 року, подав у відставку, через масові антиурядові протести, які критично розхитують і без того складну політичну ситуацію в Лівані.

Країна опинилася без прем’єра, і ліванський президент Мішель Аоун повинен провести консультації з парламентом і визначитись з ім’ям нового прем’єр-міністра. Протести в Лівані розпочалися ще 17 жовтня, після рішення уряду оподаткувати дзвінки в додатку WhatsApp та інших месенджерах. І хоча пізніше ліванська влада вирішила скасувати цей податок, це не зупинило протести. До гасел протестувальників додалися вимоги, котрі пов’язані з політичною корупцією і ситуацією в економіці.

Ліван знаходиться на грані дефолту і стикнувся з однією з найгірших економічних криз за десятиліття, протестуючі звинувачують правлячий політичний клас у тридцятирічній безгосподарності та корупції. Що це саме так, підтверджує той факт, що на сьогодні Ліван має один із найбільших рівнів боргу у світі, – понад 80 мільярдів доларів. Ліванська криза дуже нагадує подібну ситуацію в Греції у 2010 році.

Проблеми Лівану не тільки політичні і економічні, а й демографічні. Ця невелика країна (що прийняла свого часу велику кількість палестинських біженців), після початку сирійської громадянської війни змушена була надати прихисток і численним біженцям з Сирії. Чим порушено рівновагу в суспільстві, через стрімке зростання кількості її мешканців. Маючи всього 4 мільйони населення, Ліван прихистив ще 2 мільйони біженців, і змушений витрачати на здоров’я та освіту цієї групи населення кошти, які є для нього непідйомними. Крім того, міжнародної допомоги явно недостатньо для того, щоб стабілізувати ситуацію.

ому колись мирна і процвітаюча держава, яку свого часу називали Швейцарією Близького Сходу, перетворилася на бідну країну, котру роздирають політичні, економічні і соціальні протиріччя.

До цього потрібно ще й додати негативний вплив Ірану і Сирії на внутрішні справи Лівану, якого він ніяк не може позбутися. Не виключено, що ліванська криза є передвісником повернення втручання Дамаску у ситуацію в Лівані.

Оскільки Башар Асад, режим якого Росії вдалося утримати при владі, тепер повинен «відпрацьовувати» Москві вкладенні в нього військові і фінансові ресурси. Якщо Кремлю потрібна буде ще одна гаряча точка на Близькому Сході, то ліванська криза, це саме те, що необхідно буде Росії.

Ліванці вийшли на вулиці, вимагаючи зміни всього політичного класу. Підтримку ці протести отримали в головних містах країни, і навіть поширилися на ті міста світу, де є ліванські громади. Але протести не можуть тривати безкінечно. І не можна виключати того, що терористична організація «Хізбалла» спробує їх переформатувати для їх радикалізації і просування своїх інтересів, маючи на меті захоплення влади у Лівані. Подібний розвиток подій може стати початком реалізації планів Тегерану щодо контролю над ліванською територією.

Виникає питання, чому саме зараз почалися ліванські демонстрації? І чи не синхронізовано це з поверненням влади диктатора Башара Асада на майже всю територію Сирії?

Адже в період невизначеності, безвладдя і політичного хаосу терористи з «Хізбалли» можуть легко спровокувати збільшення конфлікту в Лівані, котрий потім здатен перерости у громадянську війну.

Оскільки неконтрольовані демографічні проблеми, емігранти і занадто багато безробітних молодих людей, що не мають майбутнього, спроможні стати вогненебезпечною сумішшю, яку дуже просто підпалити. Особливо, коли соціально-економічні проблеми змішується з політикою, а вузол приглушених раніше протиріч між християнами, шиїтами і сунітами, зав’язується все тугіше.

Релігія в політиці – це катастрофа, але з електоральних причин в Лівані намагалися заплющувати на це очі. Результатом чого стало те, що країна, яка раніше була переважно християнською, тепер все більше попадає під впливи радикальних ісламістів.

Різке нарощення протестів в Лівані, котрі розпочалися з не дуже значної причини, – до вимог обнулити діючу владу, дають привід зробити припущення, що основною метою цих демонстрацій є звільнення від того, що залишилося від християнської влади.

Президент Лівану Мішель Аун є єдиним політиком, який має підтримку всього християнського населення та переважної більшості ліванців. А ісламістські агенти Ірану прагнуть ісламізувати Ліван, й нав’язати 2 мільйонам палестинських та сирійських мусульманських біженців бажання очистити країну від християнських впливів. Оскільки Ліван єдина держава на Близькому Сході, де президент і половина уряду є християнами. Вони хочуть витіснити християн не тільки від участі у владі, а й з країни.

Не варто також забувати, що в Лівані сходяться інтереси, як регіональних, так і світових гравців. Для Сирії Ліван ніколи не існував, там його вважають сирійською провінцією. Для Ірану Ліван – це країна, де можуть вільно практикуватись терористи з «Хізбалли», метою яких є знищення Ізраїлю. А Росії Ліван цікавий з точки зору просування своїх стратегічних інтересів в близькосхідному регіоні.

Адже якщо Москві, через своїх ставлеників в ісламському світі, вдасться спровокувати нову громадянську війну в Лівані, то це стане для неї приводом виступити захисником християнських інтересів, одночасно надаючи допомогу зброєю (через треті країни) бойовикам з «Хізбалли». З цього приводу можна робити різні прогнози, проте дуже чітко проглядається можливість зацікавленості Кремля виступити в Лівані у ролі «миротворця».

«Хізбалла» є великою проблемою для Лівану. Цей фанатичний релігійний рух, який фінансується і озброюється Іраном, за будь-яку ціну хоче переконати ліванців в тому, що вони воюють з Ізраїлем, і що, з дня на день, ця країна може напасти на них.

«Хізбалла», діяльність якої центральний ліванський уряд не в силах контролювати, штучно підтримує ситуацію насильницької войовничості проти Ізраїлю, періодично провокуючи конфлікти з єврейською державою. Насправді ж ліванці вже дуже втомилися від цього, і їм набридло, що їхню зовнішню політику та відносини з сусідами корегують агресивні ісламісти, які вже майже відчувають себе господарями країни.

Якщо ж Тегерану вдасться змінити політичну ситуацію в Лівані таким чином, що там до влади прийде проіранське керівництво, то це несе небезпеку сусіднім країнам, а особливо Ізраїлю, через те, що гіпотетично тоді Іран буде здатен розмістити там ядерну зброю. Шантажуючи Ізраїль, і провокуючи цим близькосхідний варіант «Карибської кризи».

Політичний контекст Лівану є таким, що важко сформувати дієздатний уряд, як цього вимагає ліванський народ, коли «Хізбалла» може заблокувати будь-яке рішення.

Ситуація в Лівані дуже серйозна. Причиною ліванських проблем стало те, що лідер «Хізбалли» Хасан Насралла отримує з Ірану рішення, суверенне право приймати які повинне належати лише ліванцям. Таким чином Ліван опосередковано опинився під зовнішнім управлянням Тегерану.

Толерантний, мультикультурний та пацифістський Ліван було зруйновано після початку громадянської війни між мусульманами і християнами більше 40 років тому. Необачно пустивши до своєї країни палестинських біженців, ліванці перетворилися на заручників чужих бажань. Все інше стало результатом цих минулих помилок.

Ліванський політичний клас не в силах протистояти агресивності і жорстокості шиїтської «Хізбалли», діяльність якої загрожує стабільності Лівану. Релігійники не хочуть зрозуміти, що релігія – це особиста справа, а не політична. А в Лівані ісламісти замінюють політику релігією.

Протести в Лівані небезпечні ще й тим, що їхня руйнівна сила здатна порушити існуючу досі систему політичних противаг. Фанатична ісламська більшість спроможна використати соціальне невдоволення ліванців для переформатування системи влади таким чином, що християни взагалі втратять можливість бути повноцінно представленими в уряді.

Трагедія Лівану в тому, що він весь час стає заручником чужих планів і чужих рішень. Тому не дивлячись на те, що демонстранти і протести в Лівані є законними, як і сирійські протести проти диктатури Башара Асада, для ліванців дуже важливо не повторити трагічний досвід Сирії. Коли незаконне втручання у внутрішні справи цієї країни Росії і Ірану, зберегло режим диктатора, ціною чого є загибель більше 400 тисяч сирійців, а мільйони сирійських громадян змушені були стати біженцями.

У той час, коли Лівану загрожує економічний крах, насильство зростає. Повстання завдало великої шкоди відносинам між політичними партіями: альянси були порушені, а взаємні зобов’язання можуть бути переглянуті.

Однак політична еліта Лівану залишається глухою до гніву вулиці. Протести тривають, а політичні партії зосередили свою увагу на пошуку кандидатури нового прем’єр-міністра.

Протягом багатьох років Сирія намагалася контролювати Ліван, а сьогодні проіранська проксі-армія «Хізбалла» фактично робить це. Й ліванська армія безсила щось змінити.

Поки ця ситуація триватиме, а Ліван залишатиметься щодо Ізраїлю прифронтовою державою, інвестицій не буде, й ця країна все більше буде подібною до Сирії і Іраку.

Тим часом, все більше ліванських християн тікають на Захід, що тільки ще більше посилює ісламізацію Лівану. Проблема полягає в тому, що в «ліванському рівнянні» є так багато змінних, що будь-яке з них може привести до неочікуваних наслідків.

Сценарії розвитку політичної ситуації в Лівані, великою мірою, визначаються ззовні, тому протистояти його повзучій колонізації Іраном, можливо лише за реальної допомоги із Заходу. Бо не допустити «сиріїзації» Лівану можливо тільки загальними зусиллями.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Сюрреалістичний світ Путіна. Росія може опинитися за декілька кроків від «стандартів» Північної Кореї

0000 Пуу

Віктор Каспрук

Напередодні Нового 2020 року політична ситуація в Росії все більше і більше стає сюрреалістичною. Якщо все так буде продовжуватися й далі, то Російська Федерація може опинитися за декілька кроків від «стандартів» Північної Кореї.

В сьогоднішній Росії, як і колись в СРСР, не видно усміхнених облич. Люди в магазинах і на вулицях мають такі «кам’яні» погляди, ніби їх через декілька годин поведуть на розстріл.

Власне так воно і є. Адже Путін, в намаганні повернутися до багатополярного світу, перекреслив всі ті невеликі здобутки Росії на шляху її просування до хоча б слабенької демократії, які існували колись в часи колишнього президента Бориса Єльцина.

А за відсутності політичних і економічних свобод, російське населення не може не відчувати себе ущербним і обділеним.

Адже частині його вдалося побувати за кордонами путінської імперії, і вони там побачили, як можуть жити люди в демократичних країнах, якщо їм не заважають розкрити свій потенціал.

На жаль, Захід не спромігся повністю усвідомити небезпеку, яку несе Путін і його оточення для сучасної цивілізації.

А канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Макрон, підігрують Москві, в той час, коли Росія є смертельною небезпекою для всього світу.

До багатьох лідерів західного світу, на жаль, поки що ще не доходить, що по-справжньому допомагати Україні відбити російську агресію потрібно не тільки тому, що Захід має зобов’язання перед нею, котрі чітко зафіксовані в Будапештському меморандумі. А й ще тому, що це один із головних елементів їх власного виживання.

Якщо Путіну вдасться підкорити силою Україну, то наступними об’єктами для завоювання вже будуть вони.

Сьогодні в світі існує декілька диктаторських режимів. В Росії, в Північній Кореї, Венесуелі, Сирії та ще в ряді держав.

Але з усіх перерахованих тоталітарних країн, тільки Росія є смертельно небезпечною для всього світу.

Оскільки тамтешні диктатури – проблема виключно північнокорейців, іранців, і т.д. А Росія є глобальною проблемою.

Росіяни і далі будуть такими, якими вони й були завжди: параноїдальними, войовничими, відсталими і зарозумілими. Путін хоче встановити новий глобальний баланс сил, в якому керована ним Росія буде головним гравцем на світовій арені.

Світ Путіна занурений в сумнівне минуле колишнього злочинного СРСР. І російський диктатор глибоко переконаний в тому, що Захід, після розпаду Радянського Союзу у 1991 році, неправомірно намагався позбавити Російську Федерацію її законного місця за столом великих держав.

Путін все зробив для того, щоб епоха після Холодної війни поступилася місцем новому, більш небезпечному світу, у якому Росія постійно кидає виклики Сполученим Штатам в кожному куточку земної кулі.

Путін, як колишній дзюдоїст, вирішив стверджувати «велич» Росії (незважаючи на слабкість російської нації), не за рахунок її сили, а вишукуючи слабкі сторони у свого противника. І розуміння того, як він це робить, має вирішальне значення для протистояння Заходу з Російською Федерацією.

Адже з точки зору незаангажованої людини, путінське наполегливе повернення Росії на світову арену, в безумний, параноїдальний і надзвичайно агресивний спосіб, виглядає повним нонсенсом. Проте, не зустрічаючи належного супротиву своїй агресії, Москві часто вдається закріплятися на підступно завойованих позиціях.

У Путіна психологія загарбника, який буде просуватися вперед доти, поки його не зупинять силою.

Тому найкращим рецептом стримування агресії Кремля – є дати йому відчути, що проти нього діє сила, котра в разі необхідності, здатна силовими методами зруйнувати його агресивні плани не тільки в Україні, Грузії чи Молдові, але й по всьому світу.

https://www.radiosvoboda.org/a/30335681.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Індульгенція» на Україну, чи небажання звертати увагу на терористичну діяльність Росії?

000 6

Віктор Каспрук

Заява, яку було опубліковано після зустрічі лідерів-країн Північноатлантичного альянсу в Лондоні, дещо дивує своєю «особливою логікою».

Її можна сприймати двояко: типу ні «так», ні «ні». Бо, крім того, що там ні слова чомусь ні сказано про окупований вже шостий рік Росією Крим, ні про ситуацію на Донбасі, в ній проголошено про відкритість для діалогу з Російською Федерацією.

При цьому сором’язливо додавши, що «коли дії Росії зроблять це можливим».
Можливо, що так завжди прийнято в «великій дипломатії», але коли подібні сигнали замовчування надсилаються Москві, яка й не думає припиняти свою агресію щодо Української держави, то мимоволі виникає відчуття того, що Україна залишається поза інтересами держав НАТО.

Які, отримавши свого часу «парасольку безпеки» від Сполучених Штатів, воліють навіть не згадувати про Україну, яка вже скільки років героїчно захищає східні рубежі Європи від небезпеки, що надходить з боку Росії.

Ця заява написана так, що її можна потрактовувати, як комусь тільки забажається.

Все це на совісті тих європейських держав, для яких можливість співробітничати і торгувати з Росією, є куди більш важливою, ніж існуючий світовий порядок і міжнародне право, що постійно грубо попираються Російською Федерацією.

Подібні заяви виглядають, як спроба надати «індульгенцію» Росії на її терористичну діяльність в Україні, прикриваючись тим, що на самі країни, котрі є членами Північноатлантичного альянсу, Російська Федерація, поки що, не нападала.

Все це виглядає, як обіцянка протягнути Росії «руку миру» і обіцяти домовлятися з Кремлем, в той час, як Москва продовжує окупацію Криму і частини Донбасу.

А уникнення хоча б згадки про війну Росії з Україною, в той час, коли гинуть українські військові, Путін цілком здатен сприйняти, як намагання європейських країн, котрим, на відміну від України пощастило стати членами оборонного альянсу НАТО, продемонструвати нейтралітет в «українському питанні».

Очевидно, що завдячуючи Північноатлантичному альянсу, світу удалося уникнути багатьох потенційних конфліктів та загроз.

Але чому в такий критичний для неї час, Україна опинилася поза увагою лідерів країн-членів НАТО?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Зміна статусу Донбасу – «московська пастка». Є запитання і до Німеччини та Франції

66666666666666666

Віктор Каспрук

Напередодні «нормандського саміту» варто проаналізувати можливі ризики, котрі можуть виникнути в разі автоматичного погодження на всі «миротворчі» ініціативи Кремля.

Адже якщо президент Зеленський згодиться на надання окупованим українським територіям Донецької і Луганської областей особливого, тобто автономного статусу, без виводу звідти військ Російської Федерації, то це буде не що інше, як фактичне визнання, так званих, ДНР і ЛНР.

І хотілося б запитати у однієї з найбільших «проштовхувачів» цієї путінської ідеї, німецького канцлера Ангелу Меркель, що б сталося з об’єднаною Німеччиною 30 років тому, якби тоді прийняли рішення територіям, які під час їх радянської окупації називалися Німецькою Демократичною Республікою (НДР), надати особливий статус?

Залишивши на своїх місцях всіх штатних працівників і агентів «Штазі», колишні східнонімецькі поліцейські сили, армійських вищих офіцерів та увесь бюрократичний апарат НДР.

Чи могла тоді відбутися реальна інтеграція з Федеративною Республікою Німеччини, включених до неї колишніх земель Німецької Демократичної Республіки, коли б там залишалися органи управління створені окупантами?

Те ж саме запитання можна задати і президенту Франції Емманюелю Макрону, якщо раптом «російські визволителі», перед тим захопивши суміжні країни, окупували Бургундію або Прованс та організували там Бургундську народну республіку (БНР) або Провансальську народну республіку (ПНР), чи погодилися б в Парижі на особливий статус французьких земель, який так хочуть запропонувати українським територіям?

То ж чого ці, нібито союзники України, збираються нав’язати їй те, від чого вони б самі категорично відмовилися?

Адже «червона лінія» можливих домовленостей, проходить саме по питанню першочергового вирішення повернення Україні контролю над російсько-українським кордоном.

Без цього жодних домовленостей бути не може. Оскільки неможливо, в будь-якому форматі, інтегрувати окуповані частини Донбасу в Україну, без повного контролю над кордоном та реального поширення повноважень української влади на тимчасово не контрольовані Києвом території.

Якщо ж Зеленський, під великим тиском з боку партерів на «нормандському саміті», погодиться на запропоновані Путіним напівзаходи, то це здатне стати початком фрагментування і роздроблення Української держави на регіональні вотчини.

Вживляння в тіло України на умовах Москви «ракової пухлини» неконтрольованого Донбасу, стане не чим іншим, як початком кінця української незалежної держави.

Саме до цього прагнуть в Москві, граючи в гру «досягнення миру за будь-яку ціну».
Автономізація Донбасу не тільки ще більше відірве його від інших частин України, але й стане негативним прикладом для інших українських регіонів, над відокремленням яких більше 5 років «працює» російська агентура в Україні.

Та й взагалі неможливо території, які стільки часу перебували під ворожим контролем, за один день «влити» в Україну.

Крім того, щоб краще зрозуміти позицію Кремля, потрібно усвідомити, що якщо Путін вирішив піти на великий компроміс з «донбаського питання», то це б в очах прихильників Москви виглядало, як зрада своїх і відмова від просування в світі концепції «русского мира.

Адже тоді, в наступний раз, всі бажаючі повторити «донбаський досвід», будуть пам’ятати цей приклад, і навряд чи захочуть повторювати у себе подібне.

А враховуючи, що головна ціль кремлівців – «впихнути» в Україну Донбас на своїх умовах, щоб він мутив воду і вставляв палиці в євроінтеграцію, перетягуючи країну в бік Росії, навряд чи Путін сьогодні готовий зрадити своїх маріонеток, і просто так віддати окуповані території, навіть заради зняття санкцій.

Тому він й далі буде намагатися затягувати Україну в «московську пастку», наполягаючи на зміні статусу Донбасу.

Існує велика ймовірність, що переговори в «нормандському форматі», знову закінчаться нічим. За ситуації, що склалася, максимум про що обидві сторони можуть домовитися, то це про обмін полоненими.

Просто не видно для Зеленського сенсу виконувати забаганки Москви, наперед знаючи, що це може йому коштувати не тільки падіння рейтингу, а й влади.
А йти Україні на поступки Росії, не добившись своїх цілей, теж немає жодного сенсу.

https://www.radiosvoboda.org/a/30303142.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Нова російська людина – Homo putinikus

0000000 ПУТТТТТТТП

Радіо Свобода  13 листопада 2019

Віктор Каспрук

Росія вперлася носом у глухий кут. Вперед йти неможливо, а назад не можна. Хіба що мріяти про славне минуле, своєрідний паліатив майбутнього. Тому росіянам так і хочеться накритися цим минулим з головою і бачити сни, навіяні розпачем.

Вихована комуністами, а потім путінським телевізором, велика частина населення Російської Федерації ніяк не здатна позбутися стадного інстинкту і рабської психології.

Країна, де марксизм-ленінізм часів СРСР успішно замінений на реваншизм-шовінізм, приправлений мракобіссям псевдоправослав’я, опинилася під владою купки людей, які спромоглися ввести закони і поняття пітерських підворіть в ранг «державної» політики.

Нинішня Росія стала лабораторією диких ідеологічно-політичних експериментів. Путін створив своєрідний полігон для відпрацювання цілої низки економічних, соціальних і біологічних дослідів над її населенням.

І якщо в радянські часи мова йшла про виведення нової, не баченої раніше, спільноти людей – Homo sovеtikusa (людини совєтської), то нині в Росії успішно проведена селекція нової російської людини – Homo putinikusa (людини путінської).

Цей Homo putinikus готовий погоджуватись з усім, що накажуть йому з Москви, аби лише його не чіпали і гарантували мінімальну пайку, котра, щоправда, щороку неухильно зменшується.

Путін і успішна Росія – це оксюморон

Цей феномен ще потребуватиме скрупульозних досліджень неупереджених західних політологів, психологів, істориків, соціологів, генетиків і біологів.

Хоча, за великим рахунком, путінізм, як явище, не є вже таким складним. Красти й захищати награбоване всіма доступними засобами, використовуючи для цього важелі державного механізму.

Плюс до цього телевізійна пропаганда «здобутків» Путіна, в ролі правителя нової Російської імперії, і нагнітання істерії страху перед вільним західним світом.

У цілому ж тренд «розвитку» Росії – на задвірках цивілізації. Це і є результатом «геополітичного» ривка в минуле.

Адже путінізм і успішна Росія – це оксюморон. Власне для цього Путін й розв’язав гібридну війну з Україною, бо успішна Україна могла б наочно показати росіянам, що путінізм для них не є єдиним можливим шляхом.

Homo putinikus став плодом антиселекції населення «колективною олігархією», якій потрібна була «людина мовчазна», що без жодних заперечень підтримуватиме все, що їй нав’язуватимуть з телевізора.

По суті, це є «людина телевізора», що дещо відрізняється від Homo sovеtikusа радянських часів. В СРСР «людину совєтську» змушували погоджуватись на кінські дози прослуховування пропаганди на всіляких партійних, комсомольських, профспілкових та інших зборах. Не говорячи вже про політнавчання, присутність на яких була обов’язковою.

Комуністичним режимом також контролювалося, чи дивиться та чи інша особа програму «Время» о 21-й годині на центральному московському першому телеканалі.

Якщо ж виявлялося, що хтось ігнорує кремлівську офіційну пропаганду, то це обов’язково фіксувалося, і така «неідейна» людина могла не розраховувати на можливість успішної професійної кар’єри.

Інша справа, що тепер Homo putinikusа ніхто не може примусити дивитися багатогодинні пропагандистські телевізійні шоу кисельових-соловьйових.

Проте дуже велика частина російського населення настільки серйозно підсіла на «голку» подібних політичних вистав, що здається, вони замінили їй можливість самостійно мислити.

І навіщо? За тебе тепер думає телевізор.

Homo putinikus приніс на окуповані території України кафкіанську реальність

Необхідно визнати, що комуністичній окупаційній владі частково таки вдалося виростити цього Homo sovеtikusа в Україні.

Саме він, під час російського вторгнення на Донбас, перейшов на бік ворога і почав боротися за реінкарнацію СРСР.

А після більше ніж 5 років окупації частини українського Донбасу, велика частка колишніх ментальних совків перетворилася, після путінської телевізійної пропаганди, на Homo putinikusiv.

Що українцям обов’язково потрібно буде враховувати, після повернення під свій контроль нині окупованих Москвою територій.

Якщо перефразувати ідеологему радянських часів, то «людина путінська» – це нова історична спільнота, вихована на «ідеалах» путінізму.

Ця «путінська людина» заміщає собою Homo sovеtikusа в анексованому Криму і окупованій частині Донбасу. І пришвидшують цей процес злочинні структури ФСБ/КГБ.

І тут провина не тільки самого цього putinikusa, а ті жорсткі рамки в які він був поставлений ще з дитинства, відсутність справедливості, а головне логіки дій самих можновладців.

Звідси його неспровокована агресивність, невмотивована жорстокість і непрогнозованість вчинків.

Він радіє окупації Криму, при цьому толком так і не розуміючи, навіщо це йому особисто потрібно.

Вторгається з «інтернаціональною допомогою» на український Донбас, і дуже ображається, коли його називають окупантом і терористом.

Кафкіанська реальність, яку приніс Homo putinikus разом із експортом путінізму на окуповані території України, покликана змінити ментальність української нації.

Чому допомагає божевільне нагнітання негативу, який просто вивергається з російського телевізора.

З якого можна дізнатися, що найбільші вороги Росії – це американці і українці, чим відволікається увага росіян від провальної економічної і соціальної політики путінського режиму.

Путіністи побудували країну-фейк

Феномен Homo putinikusiv полягає в тому, що з них виховали активних рабів влади. Рабів агресивних до зовнішнього світу, і водночас надзвичайно слухняних для виконання кремлівських наказів.

Проштамповані пропагандою мізки вже не здатні сприймати критично, що відбувається навколо. А після включення «суверенного» російського інтернету, можна лише очікувати на різке збільшення такої частки населення.

Система міфологізації дій влади, вибудувана за 20 років правління Путіна, тільки посилилася за роки гібридної війни Росії з Україною і Заходом.

Путіністи побудували країну-фейк, у якій антизахідні настрої і прагнення до самоізоляції беруть верх.

Homo putinikus – це продукт антиеволюції, який мріє про відродження імперської «величі» СРСР, і глибоко переконаний, що навколо Росії тільки вороги, які не дають Російській Федерації зайняти законне провідне місце на міжнародній арені.

Росія, яка програла Холодну війну і війну технологій, та, за наявності величезних неосвоєних територій, має економіку меншу від економік багатьох європейських держав, не може претендувати на те, щоб з нею на рівних розмовляли провідні країни Заходу.

Тут Homo putinikusam не допоможе поклоніння культу особи Путіна чи продукування ностальгії за міфічним Радянським Союзом, котру їм нав’язує російське телебачення.

Персоналістичне путінське самодержавство спирається на правління людини, котра наділила себе царськими повноваженнями.

Але ототожнення режиму тільки з однією людиною – Путіним – може підірвати ефективність самого путінізму та фатальним чином вплинути на стійкість вибудуваної ним системи, в разі виникнення потрясінь в Росії або раптового відходу «царя» від влади.

https://www.radiosvoboda.org/a/30266990.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Новый российский человек – «Homo putinikus»

0000000 ПУТТТТТТТП

Радио Свобода  13 ноября  2019

Виктор Каспрук

Россия уперлась носом в тупик. Вперед идти невозможно, а назад нельзя. Разве что мечтать о славном прошлом, своеобразный паллиатив будущего. Поэтому россиянам так и хочется накрыться этим прошлым с головой и видеть сны, навеянные отчаянием.

Воспитанная коммунистами, а потом путинским телевизором, большая часть населения Российской Федерации никак не способна избавиться от стадного инстинкта и рабской психологии.

Страна, где марксизм-ленинизм времен СССР успешно заменен на реваншизм-шовинизм, приправленный мракобесием псевдоправославья, оказалась под властью кучки людей, которые смогли ввести законы и понятия питерских подворотен в ранг «государственной» политики.

Нынешняя Россия стала лабораторией диких идеологических и политических экспериментов. Путин создал своеобразный полигон для отработки целого ряда экономических, социальных и биологических опытов над ее населением.

И если в советские времена речь шла о выведении нового, невиданного ранее, сообщества людей – Homo sovеtikusa (человека советского), то сейчас в России успешно проведена селекция нового российского человека – Homo putinikusa (человека путинского).

Этот Homo putinikus готов соглашаться со всем, что прикажут ему из Москвы, только чтобы его не трогали и гарантировали минимальную пайку, которая, правда, каждый год неуклонно уменьшается.

Путин и успешная Россия – это оксюморон

Этот феномен еще потребует скрупулезных исследований объективных западных политологов, психологов, историков, социологов, генетиков и биологов.

Хотя, по большому счету, путинизм, как явление, не является уж таким сложным. Воровать и защищать награбленное всеми доступными средствами, используя для этого рычаги государственного механизма.

Плюс к этому телевизионная пропаганда «достижений» Путина, в роли правителя новой Российской империи, и нагнетание истерии страха перед свободным западным миром.

В целом же тренд «развития» России – на задворках цивилизации. Это и является результатом «геополитического» рывка в прошлое.

Ведь путинизм и успешная Россия – это оксюморон. Собственно для этого Путин и развязал гибридную войну с Украиной, потому что успешная Украина могла бы наглядно показать россиянам, что путинизм для них не является единственным возможным путем.

Homo putinikus стал плодом антиселекции населения «коллективной олигархией», которой нужен был «человек молчаливый», без возражений поддерживающий все, что ему будут навязывать с телевизора.

По сути, это «человек телевизора», который несколько отличается от Homo sovеtikusа советских времен. В СССР «человека советского» заставляли соглашаться на лошадиные дозы прослушивания пропаганды на всевозможных партийных, комсомольских, профсоюзных и других собраниях. Не говоря уже о политучебе, присутствие на которой было обязательным.

Коммунистическим режимом также контролировалось, смотрит ли та или иная особа программу «Время» в 21 час на центральном московском первом телеканале.

Если же оказывалось, что кто-то игнорирует кремлевскую официальную пропаганду, то это обязательно фиксировалось, и такой «неидейный» человек мог не рассчитывать на возможность успешной профессиональной карьеры.

Другое дело, что теперь Homo putinikusа никто не может заставить смотреть многочасовые пропагандистские телевизионные шоу киселёвых-соловьевых.

Однако очень большая часть российского населения настолько серьезно подсела на «иглу» подобных политических представлений, что кажется, они заменили ей возможность самостоятельно мыслить.

И зачем? За тебя теперь думает телевизор.

Homo putinikus принес на оккупированные территории Украины кафкианскую реальность

Необходимо признать, что коммунистической оккупационной власти частично удалось вырастить этого Homo sovеtikusа и в Украине.

Именно он, во время российского вторжения на Донбасс, перешел на сторону врага и начал бороться за реинкарнацию СССР.

А после более чем 5 лет оккупации части украинского Донбасса, большая часть бывших ментальных совков превратилась, после путинской телевизионной пропаганды, на Homo putinikusov.

Что украинцам обязательно нужно будет учитывать, после возвращения под свой контроль ныне оккупированных Москвой территорий.

Если перефразировать идеологему советских времен, то «человек путинский» – это новая историческая общность, воспитанная на «идеалах» путинизма.

Этот «путинский человек» замещает собой Homo sovеtikusа в аннексированом Крыму и оккупированной части Донбасса. И ускоряют этот процесс преступные структуры ФСБ / КГБ.

И здесь вина не только самого этого putinikusa, а те жесткие рамки, в которые он был поставлен еще с детства, отсутствие справедливости, а главное логики действий самих власть имущих.

Отсюда его неспровоцированная агрессивность, немотивированная жестокость и непредсказуемость поступков.

Он радуется оккупации Крыма, при этом толком так и не понимая, зачем это ему лично нужно.

Вторгается с «интернациональной помощью» на украинский Донбасс, и очень обижается, когда его называют оккупантом и террористом.

Кафкианская реальность, которую принес Homo putinikus вместе с экспортом путинизма на оккупированные территории Украины, призвана изменить ментальность украинской нации.

Чему помогает сумасшедшее нагнетание негатива, который просто извергается с российского телевизора.

С которого можно узнать, что самые большие враги России – это американцы и украинцы, чем отвлекается внимание россиян от провальной экономической и социальной политики путинского режима.

Путинисты построили страну-фейк

Феномен Homo putinikusov заключается в том, что из них воспитали активных рабов власти. Рабов агрессивных к внешнему миру, и одновременно чрезвычайно послушных для выполнения кремлевских приказов.

Проштампованные пропагандой мозги уже не способны воспринимать критически, что происходит вокруг. А после включения «суверенного» российского интернета, можно только ожидать резкое увеличение такой доли населения.

Система мифологизации действий власти, выстроенная за 20 лет правления Путина, только усилилась за годы гибридной войны России с Украиной и Западом.

Путинисты построили страну-фейк, в которой антизападные настроения и стремление к самоизоляции берут верх.

Homo putinikus – это продукт антиеволюции, мечтающий о возрождении имперского «величия» СССР, и глубоко убеждённый, что вокруг России только враги, которые не дают Российской Федерации занять законное ведущее место на международной арене.

Россия, проигравшая Холодную войну и войну технологий, и, которая при наличии огромных неосвоенных территорий, имеет экономику меньшую экономик многих европейских государств, не может претендовать на то, чтобы с ней на равных разговаривали ведущие страны Запада.

Здесь Homo putinikusam не поможет поклонение культу личности Путина или продуцирование ностальгии по мифическому Советскому Союзу, которое им навязывает российское телевидение.

Персоналистическое путинское самодержавие опирается на правление человека, который наделил себя царскими полномочиями.

Но отождествление режима только с одним человеком – Путиным – может подорвать эффективность самого путинизма и роковым образом повлиять на устойчивость построенной им системы, в случае возникновения потрясений в России или внезапного отхода «царя» от власти.

https://www.radiosvoboda.org/a/30266990.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Особливий статус Донбасу – «троянський кит» Путіна»

0000000 ДОНБАС

Радіо Свобода  17 листопада 2019

Віктор Каспрук

Все менше часу залишається до початку проведення «нормандського саміту», який в команді Володимира Зеленського бачать, як панацею від всіх проблем, які так вправно створює Україні Москва. Перебільшенні очікування і нерозуміння тих геополітичних зав’язок, на які Кремль розраховує в разі всеосяжних поступок України Росії, може привести до швидких і неправильних рішень, на «відігравання» яких назад потім знадобиться куди більше зусиль, ніж якби їх взагалі не ухвалювати.

Москва грає на інтересі Зеленського показати себе миротворцем і досягнути миру з агресором за будь-яку ціну, що дуже нагадує бажання домовитися «з геополітичним Чекатилом», замість того, щоб чинити йому спротив, враховуючи, що він може виглядати сильним тільки на тлі жертви, котра є набагато слабшою за нього.

Тільки Путін може припинити війну на Донбасі

Але вже зараз можна спрогнозувати, що Путін (за підтримки лідерів Німеччини і Франції – Меркель і Макрона), буде переконувати українського президента в тому, що автономізація Донбасу – це ключ від миру, і тільки від Зеленського тепер залежить, чи готовий він цим ключем скористатися.

Хоча в дійсності, ключ від миру в руках у Путіна, бо тільки він може припинити війну на Донбасі.

В разі прийняття під великим тиском вимог Кремля, це може спровокувати ефект доміно наступних стратегічних поступок, на які може піти нинішнє керівництво України, підлаштовуючись під політичні потреби Росії.

І одним із «китів», на яких тримаються всі плани Путіна по роздрібненню України на регіональні вотчини, є саме ухвалення закону про особливий статус Донбасу.

Російський диктатор добивається цього ще з 2014 року, часу анексії Росією українського Криму і розв’язання нею війни на Донбасі.

Варто зазначити, що починаючи від часів президентства Леоніда Кучми, Донбас негласно отримав від центральної влади статус автономії, хоча публічно про це не говорилося.

Поряд із автономним Кримом, Донбас став електоральним полем для отримання великої кількості голосів на користь влади, що й було одним із вирішальних факторів здобуття Кучмою перемоги на президентських виборах 1999 року.

Саме тоді під Донбас було закладено міну сповільненої дії, що під час вторгнення Росії на території Донбасу, вибухнуло потужною хвилею сепаратизму.

Але якщо зараз Київ погодиться на вимогу Москви і оперативно ухвалить закон про особливий статус Донбасу, зрозуміло, що Путіна це ніяк не зможе задовольнити.

Тому наступною його вимогою стане поширення цього особливого статусу не тільки на окуповану частину Донбасу, а й на всі території Донецької і Луганської областей, яку Україні такою великою кров’ю вдалося відстояти.

Потрібно проявити принциповість у питанні Донбасу

Якщо ж Зеленський і на це погодиться, то, скоріш за все, наступною вимогою стане надання амністії всім донбаським учасникам російсько-української війни.

Росія відмовляється забрати до себе колаборантів, хоча й має зобов’язання перед тими, кого вона підбила на участь у війні з Україною.

Українській делегації потрібно проявити принциповість у цьому питанні, оскільки повернення Донбасу разом з тими, хто воював з Українською державою, тотожне добровільному вживленню в людське тіло гангрени. Наслідки будуть ті ж самі.

Не говорячи вже про те, що неможливо проводити жодні вибори на територіях, котрі окуповані ворогом.

Тим більше тоді, коли окупанти і не збираються передавати Україні контроль над 400 кілометрами російсько-українського кордону.

І коли українські спецслужби та поліція не розміщатимуться на території такого «деокупованого» Донбасу.

Україна не зможе контролювати територію, яка й далі залишатиметься по суті під контролем Москви, не дивлячись на нібито формальну передачу її Києву.

Ті, хто зрадили свою державу, не можуть мати українське громадянство

Таким чином, ризики від погодження на нібито «мирні» кроки Кремля назустріч Україні, проглядаються на всіх можливих напрямках.

Росія не прагне і не хоче миру з Україною, їй потрібно виграти час, розуміючи, що деморалізація українського суспільства, яка, на жаль, спостерігається під час війни, грає їй на руку.

Тому на переговори щодо Донбасу Україна мала б приїхати зі своїм пакетом пропозицій, в яких було б чітко зафіксовано, що ніякі вибори на Донбасі не можуть бути проведенні без повного контролю української сторони над всіма територіями цього регіону.

А контроль над кордоном – це головна вимога України, і без виконання її Росією, жодні інші пропозиції не можуть взагалі обговорюватися.

І головне, всі учасники російсько-українського конфлікту, що брали участь в бойових діях на стороні Росії, мають виїхати з території України.

Адже не можуть ті, хто зрадили свою державу, мати українське громадянство і спільні права з тими, хто захищали свою батьківщину, віддаючи за неї своє життя.

https://www.radiosvoboda.org/a/30276769.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Особый статус Донбасса – «троянский кит» Путина

Радио Свобода  17 ноября  2019

Виктор Каспрук

Все меньше времени остается до начала проведения «нормандского саммита», который в команде Владимира Зеленского видят, как панацею от всех проблем, которые так ловко создает Украине Москва. Преувеличенные ожидания и непонимание тех геополитических завязок, на которые Кремль рассчитывает в случае всеобъемлющих уступок Украины России, может привести к быстрым и неправильным решениям, на «отыгрывание» которых обратно потом понадобится куда больше усилий, чем если бы их вообще не принимать.

Москва играет на интересе Зеленского показать себя миротворцем и достичь мира с агрессором любой ценой, что очень напоминает желание договориться «с геополитическим Чекатило», вместо того, чтобы оказать ему сопротивление, учитывая, что он может выглядеть сильным только на фоне жертвы, которая намного слабее его.

Только Путин может прекратить войну на Донбассе

Но уже сейчас можно спрогнозировать, что Путин (при поддержке лидеров Германии и Франции – Меркель и Макрона), будет убеждать украинского президента в том, что автономизация Донбасса – это ключ от мира, и только от Зеленского теперь зависит, готов ли он этим ключом воспользоваться .

Хотя в действительности, ключ от мира в руках у Путина, потому что только он может прекратить войну на Донбассе.

В случае принятия под большим давлением требований Кремля, это может спровоцировать эффект домино следующих стратегических уступок, на которые может пойти нынешнее руководство Украины, подстраиваясь под политические нужды России.

И одним из «китов», на которых держатся все планы Путина по размельчению Украины на региональные вотчины, является именно принятие закона об особом статусе Донбасса.

Российский диктатор добивается этого еще с 2014 года, времени аннексии Россией украинского Крыма и развязыванию ею войны в Донбассе.

Стоит отметить, что начиная со времен президентства Леонида Кучмы, Донбасс негласно получил от центральной власти статус автономии, хотя публично об этом не говорилось.

Наряду с автономным Крымом, Донбасс стал электоральным полем для получения большого количества голосов в пользу власти, и был одним из решающих факторов получения Кучмой победы на президентских выборах 1999 года.

Именно тогда под Донбасс была заложена мина замедленного действия, которая во время вторжения России на территории Донбасса, взорвалась мощной волной сепаратизма.

Но если сейчас Киев согласится на требование Москвы и оперативно примет закон об особом статусе Донбасса, понятно, что Путина это никак не сможет удовлетворить.

Поэтому последующим его требованием станет распространение этого особого статуса не только на оккупированную часть Донбасса, а и на все территории Донецкой и Луганской областей, которую Украине такой большой кровью удалось отстоять.

Нужно проявить принципиальность в вопросе Донбасса

Если же Зеленский и на это согласится, то, скорее всего, следующим требованием станет предоставление амнистии всем донбасским участникам российско-украинской войны.

Россия отказывается забрать к себе коллаборационистов, хотя и имеет обязательства перед теми, кого она подбила на участие в войне с Украиной.

Украинской делегации нужно проявить принципиальность в этом вопросе, поскольку возврат Донбасса вместе с теми, кто воевал с Украинским государством, тождественно добровольному вживлению в человеческое тело гангрены. Последствия будут те же.

Не говоря уже о том, что невозможно проводить никакие выборы на территориях, которые оккупированы врагом.

Тем более тогда, когда оккупанты и не собираются передавать Украине контроль над 400 километрами российско-украинской границы.

И когда украинские спецслужбы и полиция не будут размещаться на территории такого «деоккупированного» Донбасса.

Украина не сможет контролировать территорию, которая продолжает оставаться по сути под контролем Москвы, несмотря на якобы формальную передачу ее Киеву.

Те, кто предали свое государство, не могут иметь украинское гражданство

Таким образом, риски от согласования якобы «мирных» шагов Кремля навстречу Украине, просматриваются на всех возможных направлениях.

Россия не стремится и не хочет мира с Украиной, ей нужно выиграть время, понимая, что деморализация украинского общества, которая, к сожалению, наблюдается во время войны, играет ей на руку.

Поэтому на переговоры по Донбассу Украина должна приехать со своим пакетом предложений, в которых было бы четко зафиксировано, что никакие выборы на Донбассе не могут быть проведены без полного контроля украинской стороны над всеми территориями этого региона.

А контроль над границей – это главное требование Украины, и без выполнения его Россией, никакие другие предложения не могут вообще обсуждаться.

И главное, все участники российско-украинского конфликта, принимавшие участие в боевых действиях на стороне России, должны выехать с территории Украины.

Не могут те, кто предали свое государство, иметь украинское гражданство и общие права с теми, кто защищал свою родину, отдавая за нее свою жизнь.

https://www.radiosvoboda.org/a/30276769.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Повернуті кораблі. Україна отримала шанс показати світу справжнє обличчя Кремля

000000 КОРАБЛІ

Радіо Свобода  21 листопада  2019

Віктор Каспрук

Політичний жест Росії, яка нібито повернула Україні назад українські кораблі (бронекатери «Нікополь» і «Бердянськ» і катер «Яни Капу»), розрахований на те, щоб показати свою «конструктивну позицію» напередодні «нормандського саміту».

І тут необхідно наголосити саме на визначенні «нібито українські кораблі».

Адже якщо обладнання і начинка такого «корабля» перебуває в розкомплектованому стані, то це вже не корабель, а просто металобрухт.

А те, що він хоч якось ще може триматися на плаву, коли його кудись там відбуксовують, не робить цей плаваючий металобрухт кораблем.

Й для того, аби привести ці повернуті «кораблі» до робочого стану необхідно буде вкласти кошти, які, можливо, будуть не на багато меншими, ніж якби ці плавзасоби купувати в діючому стані.

Крім того, ще невідомо якими «жучками» та іншими корисними для російського ФСБ засобами нашпиговані ці судна.

Тому для української сторони найбільш оптимальним буде не сподіватися на те, що ці «кораблі» вдасться швидко привести до ладу і застосовувати для Військово-морських сил України.

Скоріш за все, цю ситуацію варто розглядати більше в політичному плані.
Оскільки, подібні дії Російської Федерації демонструють не лише те, що Москва повністю ігнорує міжнародні закони і домовленості.

Таке «повернення» може стати чудовим приводом для України показати вкотре міжнародній громадськості справжнє обличчя і наміри Кремля.

Росія сьогодні – не лише терористична держава, яка без всякої мотивації нападає на своїх сусідів.

На прикладі розкурочених українських кораблів наглядно видно, що Росія – це держава-вандал, яка не може втриматися від вандалізму навіть тоді, коли, здавалося, їй це абсолютно не вигідно.

Адже подібні вандальні дії вкотре показують Російську Федерацію в дуже невигідному для неї на міжнародній арені світлі.

Але, виглядає на те, що для росіян зараз головне насолити українцям. І втриматися від цього у них просто немає сил.

https://www.radiosvoboda.org/a/30284620.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Возвращенные корабли: шанс Украины показать миру истинное лицо Кремля

Крым.Реалии  21 ноября  2019

Виктор Каспрук

Политический жест России, вернувшей Украине якобы корабли (бронекатера «Никополь» и «Бердянск» и буксир «Яны Капу»), рассчитан на то, чтобы показать свою «конструктивную позицию» накануне «нормандского саммита».

И здесь необходимо подчеркнуть определение «якобы украинские корабли».

Ведь если оборудование и начинка такого «корабля» находятся в разобранном состоянии, то это уже не корабль, а просто металлолом.

А то, что он хоть как-то еще может держаться на плаву, когда его буксируют, не делает этот плавающий металлолом кораблем.

Чтобы привести эти возвращенные «корабли» в рабочее состояние, необходимо будет вложить средства, которые, возможно, будут ненамного меньше, чем если бы эти плавсредства были куплены в рабочем состоянии.

Кроме того, еще неизвестно какими «жучками» и другими полезными для российского ФСБ средствами нашпигованы эти суда.

Поэтому для украинской стороны наиболее оптимальным будет не надеяться на то, что эти «корабли» удастся быстро привести в порядок и применять для Военно-морских сил Украины.

Скорее всего, эту ситуацию следует рассматривать больше в политическом плане.

Поскольку подобные действия России демонстрируют не только то, что Москва полностью игнорирует международные законы и договоренности. Такое «возвращение» может стать отличным поводом для Украины еще раз показать общественности истинное лицо и намерения Кремля.

Россия сегодня ‒ не только террористическое государство, без всякой мотивации нападающее на своих соседей. На примере раскуроченных украинских кораблей наглядно видно, что Россия ‒ это государство-вандал, которое не может удержаться от вандализма даже тогда, когда, казалось бы, ей это совершенно невыгодно.

Ведь подобные действия как вандала еще раз показывают Россию в очень невыгодном для нее свете на международной арене.

Но, похоже на то, что для россиян сейчас главное – насолить украинцам. И удержаться от этого у них просто нет сил.

https://ru.krymr.com/a/vozvrashennye-korabli-shans-ukrainy-pokazat-miru-istinnoe-litso-kremlya/30285130.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Кому і для чого потрібен «український Штірліц» напередодні «нормандського саміту»?

0000000 СВОБОДА

Радіо Свобода  26 листопада  2019

Віктор Каспрук

Повернення з «холоду» колишнього «народного мера» Горлівки Едуарда Матюхи спочатку викликає хвилю непереборного патріотизму і захоплення.

Як же добре працює в Україні розвідка, коли більше ніж п’ять років вона змогла так спритно «дурити» довірливих проросійських «сепаратистів», і збирати такі цінні для української сторони дані.

Але коли перша ейфорія починає спадати, відразу ж починають виникати закономірні питання – чому ж це новий «народний герой» з’явився напередодні саме «нормандського саміту»?

Чому це він починає озвучувати саме ті «плани Путіна», про які вже не раз писали в пресі?

Адже тут не головні плани Москви «Б» чи «В». Головний центральний план Кремля (Ц) – незалежної України взагалі не має бути.

А всі попередні плани Путіна, якими б літерами їх не позначати, є просто складовими цього генерального центрального плану.

Та й від проєкту «Новоросія» в Москві ніколи не відмовлялися. Просто вони там почали його переформатовувати – розбиваючи на прийнятні, на даному етапі, для Росії частини.

Можливо, нині комусь із українського керівництва дуже хочеться показати дуже довірливому народу український варіант Штірліца, з відомого 12-серійного совітського серіалу «17 миттєвостей весни», випущеного на телеекрани в 1973 році.

Новий «народний герой» має заповнити своєю «надсекретною» інформацією територію недовіри українців до ймовірних результатів «нормандського саміту».

Усе це схоже на потужну медійну розкрутку іншого «народного героя» – Надії Савченко.

Масове захоплення якою, правда, було не дуже довгим, але встигло принести відчутні дивіденди попередній українській владі.

І як показує увесь попередній досвід, сьогодні телевізору переконати українців у чомусь не дуже важко.

Але тим більшим стане розчарування в разі прозріння, для чого саме запускалася та чи інша інформаційна кампанія.

То, можливо, українцям варто було б навчитися думати самим?

А не сліпо довіряти тому, що їм в черговий раз з таким неприкритим ентузіазмом повідомлять з телевізора.

Дуже б хотілося вірити в те, що Едуард Матюха справжній герой і приклад для наслідування української молоді.

Але коли все це відбувається ніби то за сценарієм напівзабутого сюжету серіалу давніх часів, то мимоволі закрадається скепсис щодо того, що подібний збіг обставин міг статися просто випадково.

https://www.radiosvoboda.org/a/30292848.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Кому и для чего нужен «украинский Штирлиц» накануне «нормандского саммита»?

Радио Свобода  26  ноября 2019

Виктор Каспрук

Возвращение с «холода» бывшего народного мэра Горловки Эдуарда Матюхи сначала вызывает волну непреодолимого патриотизма и восхищения.

Как же хорошо работает в Украине разведка, когда более пяти лет она смогла так ловко «обманывать» доверчивых пророссийских сепаратистов, и собирать такие ценные для украинской стороны данные.

Но когда первая эйфория начинает спадать, сразу же начинают возникать закономерные вопросы – почему же это новый «народный герой» появился накануне именно «нормандского саммита»?

Почему он начинает озвучивать именно те «планы Путина», о которых уже не раз писали в прессе?

Ведь здесь не главные планы Москвы «Б» или «В». Главный центральный план Кремля (Ц) – независимой Украины вообще не должно быть.

А все предыдущие планы Путина, какими бы буквами их обозначать, являются составляющими этого генерального центрального плана.

И от проекта «Новороссия» в Москве никогда не отказывались. Просто они там начали его переформатировать – разбивая на приемлемые, на данном этапе, для России части.

Возможно, сейчас кому-то из украинского руководства очень хочется показать очень доверчивому народу украинский вариант Штирлица, из известного 12 серийного советского сериала «17 мгновений весны», выпущенного на телеэкраны в 1973 году.

Новый «народный герой» должен заполнить своей «сверхсекретной» информацией территорию недоверия украинцев к возможным результатам «нормандского саммита».

Ведь когда сам армейский «украинский Штирлиц» сообщает, что Украина должна пойти на все возможные уступки Путину, а иначе он захватит новые значительные части ее территории, то это должно убедить население, что планы фактической капитуляции Украины перед Москвой единственно правильные.

Кому и зачем нужно внезапное появление «украинского Штирлица» как раз накануне «нормандского саммита»?

Ведь все это очень похоже на мощную медийную раскрутку другого «народного героя» – Надежды Савченко.

Массовое увлечение которой, правда, было не очень долгим, но успело принести ощутимые дивиденды бывшей  украинской власти.

И как показывает весь предыдущий опыт, сегодня телевизору убедить украинцев в чем то, не очень трудно.

Но тем большим будет разочарование в случае прозрения, для чего именно запускалась та или иная информационная кампания.

Может быть, украинцам стоило бы научиться думать самим?

А не слепо доверять тому, что им в очередной раз с таким неприкрытым энтузиазмом сообщат из телевизора.

Очень бы хотелось верить в то, что Эдуард Матюха настоящий герой и пример для подражания украинской молодежи.

Но когда все это происходит вроде бы по сценарию полузабытого сюжета сериала бывших времен, то невольно закрадывается скепсис относительно того, что подобное совпадение обстоятельств могло произойти просто случайно.

https://www.radiosvoboda.org/a/30292848.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Чилі: виверження вулкана народного невдоволення

00000000 ЧИЛІ

«Дзеркало тижня. Україна»    №41, 2 листопада 2019

Віктор Каспрук

Більше мільйона людей вийшли на вулиці чилійської столиці Сантьяго, вимагаючи провести політичні й соціальні зміни в країні.

Чилі вибухнула вуличними протестами, що вилилися в жорстокі сутички влади з народом, обуреним великою економічною й соціальною нерівністю. І соломинкою, котра зламала верблюдові спину, стало різке підвищення вартості проїзду в метро та на іншому транспорті.

Сутички між владою та протестувальниками вже призвели до загибелі 20 й арештів 7 тисяч людей. До цих трагічних наслідків слід додати ще й розграбовані супермаркети, палаючі автобуси, обвуглені станції метро і підпалений штаб електричної компанії. І вперше після приходу до влади демократичного уряду в 1990 р. на вулиці чилійської столиці Сантьяго виведено військових.

Ситуація так загострилася, що ООН готується послати спеціальну місію для розслідування порушень прав людини в Чилі, де після тижня вуличних протестів розпочався загальний страйк. Очільниця Ради з прав людини ООН і колишня президентка Чилі Мішель Бачелет заявила: “Після моніторингу кризи в Чилі я вирішила надіслати для перевірки місію для вивчення повідомлень про порушення прав людини”.

Чилійський президент Себастьян Піньєра, намагаючись послабити напруженість, оголосив про план припинення досить непопулярного надзвичайного стану і комендантської години в нічний час. А також заміну в уряді вісьмох міністрів, серед яких міністр внутрішніх справ і фінансів.

Як зазначають деякі чилійські експерти, вони здивовані не тим, що відбувається, а тим, що такий бунт не спалахнув раніше. Адже відсутність структурних змін і нерозуміння президентом-мільярдером проблем простого народу неможливо погасити жахливим насиллям та частковими поступками з боку правлячого режиму.

Втім, навряд чи Піньєра та ті, хто керує, володіє й контролює Чилі, готові надати чилійцям свободу дій, можливість достойно заробляти і розблокують соціальні ліфти. Багаті й надбагаті ігнорують проблеми бідних та середнього класу, вони живуть на закритих територіях, контрольованих найманцями-охоронцями, і відокремилися від основної маси населення.

Та за фасадом зовні благополучної держави приховувалися проблеми, які неможливо вирішити погромами й розграбуванням торгівельних центрів. Хоча є нагальні питання, і їх необхідно оперативно вирішувати, однак заподіяна велика шкода державним підприємствам і приватному бізнесу — невиправдана. Тому багато чилійців виступають проти такого варварського руйнування. Адже у спалених дощенту великих магазинах працювали сотні людей, і всі вони після цього втратили свої робочі місця.

Через надмірну жадібність місцевих олігархів “диво Чилі”, успішно спроєктоване й реалізоване Мілтоном Фрідманом та його соратниками, почало трагічно пробуксовувати. А замаскований під демократичний чилійський уряд не зміг вчасно відстежити можливість виверження вулкана народного невдоволення.

Чилійці не бажають далі миритися з “чилійським світом”, побудованим для обслуговування невеликої кількості “обраних” за рахунок молодих, старих, уразливих і бідних категорій населення.

Після тотальної приватизації до рук олігархів перейшло, буквально, все в країні: дороги, вода, мінеральні ресурси, ліси, газ, електрична енергія, а також основні послуги, серед яких медичне обслуговування. Що стало причиною структурної нерівності, системної корупції, деградації і нестабільності як форми життя.

Президент Себастьян Піньєра — мільярдер, і тому наївно було б сподіватися, що він готовий проводити реформи, котрі дали б можливість досягти значного прогресу в послабленні соціальної нерівності в Чилі. В Латинській Америці постійно простежується своєрідна “політична гойдалка”, коли олігархи, неоліберали та “економічні хижаки” повертаються назад, скасовуючи все те, що робилося лівими урядами. Але коли ліві екстремісти приходять до влади, вони часто стають такими ж корумпованими й репресивними, як і олігархи, як це відбулося у Венесуелі та Нікарагуа.

Парадоксальність чилійської ситуації полягає в тому, що, фактично, до часів Сальвадора Альєнде Чилі була однією з найстабільніших латиноамериканських демократій. Але невдалі соціалістичні експерименти президента Альєнде і його зближення з кубинським диктатором Фіделем Кастро спровокували військовий переворот.

Генералу Августо Піночету вдалося стабілізувати країну, проте на благо заможних. Чилі пощастило мати природні та людські ресурси, але політична система, яка весь час дає збої, приносить користь не всім її громадянам, а лише заможним верствам населення.

Реальність така, що автостради в Чилі переважно платні, медичне страхування доступне тільки тим, хто може собі дозволити за нього заплатити, пенсії — дуже низькі, і більшість пенсіонерів просто не можуть вижити без допомоги своєї родини.

Нині в Чилі лунає дедалі більше голосів, які закликають змінити конституцію, прийняту під час диктатури Піночета і створену для збереження недоторканною чинної системи. Проте складається враження, що в Латинській Америці готові повторювати минулі помилки знову й знову, сподіваючись на позитивні результати. А вивівши військових на вулиці, президент Піньєра провокує їх на військовий переворот.

Оскільки, якщо заворушення в Чилі триватимуть довго, соціальна криза спровокує політичну кризу. І генерали можуть вирішити “тимчасово” перебрати владу до своїх рук, пояснюючи цей крок гострою необхідністю не дати країні сповзти у стан хаосу й анархії.

У такому разі проведення нових президентських і парламентських виборів відкладається до часу стабілізації ситуації, і на наступних виборах через рік або два до влади прогнозовано може прийти ставленик військових або хтось із вищого генералітету.

Іншим варіантом може стати захоплення на хвилі народного невдоволення і масових протестів влади в Чилі “необільшовиками”, що кинуть на вимогу плебсу соціальні подачки, яких вистачить на кілька місяців, а потім чилійський клон Мадуро почне шукати термінової допомоги в Росії, волаючи до Москви про допомогу й захист “народної” влади, яку хочуть незаконно скинути “американські імперіалісти”.

На прикладі Чилі простежується тенденція розчарування латиноамериканців у правоцентристських лідерах. Відтак можна спрогнозувати зростання підтримки лівих у Чилі, Еквадорі та Аргентині. При цьому приклади Венесуели чи Куби як альтернативи більшістю відкидаються як явно провальні.

Варто звернути увагу, що в неділю в Аргентині відбулися президентські вибори, на яких переміг лівий кандидат Альберто Фернандес. І йому доведеться вирішувати, хоче він керувати як відповідальний представник лівого центру — чи як жорсткий лівий.

Через соціальний протекціонізм у Чилі неможливо зробити те, що легко реалізовується, наприклад, у США. Якби в Чилі з’явилися винахідники-підприємці на кшталт Стіва Джобса чи Білла Гейтса, вони б не тільки не змогли отримати кредити або іноземні інвестиції під свої проєкти, — їх би легко “роздушили”, щоб не слугували “негативним прикладом” для тих, хто хоче діяти поза системою.

Чилійські протести є сигналом, що люди втомилися від безвихідного життя, втомилися від корумпованої влади, корумпованих корпорацій та їхніх поліцейських захисників. Коли купка мільярдерів самочинно вирішує долю держави, то це не лише несправедливо, а й дуже небезпечно, адже провокує протистояння з владою, яке потенційно може вибухнути революцією.

Наразі в Чилі протестують дві групи людей. Це студенти і переважна більшість тих, хто практикує громадянську непокору без насильницьких дій. Вони стукають по горщиках, вказуючи на нездатність прогодувати себе та сім’ю на низьку зарплату, та скандують і марширують.

Це найбільша частина демонстрантів. Невелика група протестувальників провокувала пожежі, розбивала вікна в будівлях та грабувала їх. На думку чилійських експертів, певна кількість цих варварських дій була інспірована владою, щоби потім обвинуватити протестувальників в екстремізмі й вандалізмі.

Події в Чилі стали наслідком глибокого розчарування громадян тривалим періодом зростання прірви між багатими і звичайними людьми. Чилійські еліти, які привласнили собі більшу частину “економічного пирога”, що було вправно замасковано під час зростання економіки, не мають аргументів, аби пояснити нужденним, чому в період економічного спаду, коли життєвий рівень інших катастрофічно погіршився, вони не бажають обмежувати свої фінансові апетити.

З усього видно, що чилійці не перестануть протестувати, оскільки натовпи незадоволених щодня тільки зростають. Вони хочуть проведення реформ, які б покращили їхнє життя. Але Себастьян Піньєра до цього не готовий.

Та чи може президент Піньєра продовжувати правити Чилі, коли він несе відповідальність за вбивства військовими чилійських протестувальників?

Необхідно припинити дрейф країни до піночетівського минулого, адже військова диктатура — це тупиковий шлях, і Чилі його вже проходила.

https://dt.ua/international/chili-viverzhennya-vulkana-narodnogo-nevdovolennya-328206_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чили: извержение вулкана народного недовольства

«Зеркало недели. Украина»   №41, 2  ноября  2019

Виктор Каспрук

Более миллиона людей вышли на улицы чилийской столицы Сантьяго, требуя провести политические и социальные изменения в стране.

Чили взорвалась уличными протестами, вылившимися в жестокие столкновения власти с народом, возмущенным большим экономическим и социальным неравенством. И соломинкой, сломавшей верблюду спину, стало резкое повышение стоимости проезда в метро и на другом транспорте.

Столкновения между властью и протестующими уже привели к гибели 20 людей и арестам 7 тыс. человек. К этим трагическим последствиям надо прибавить еще и разграбленные супермаркеты, горящие автобусы, обугленные станции метро и подожженный штаб электрической компании. И впервые после прихода к власти демократического правительства в 1990 г. на улицы чилийской столицы Сантьяго вывели военных.

Ситуация так заострилась, что ООН готовится послать специальную миссию для расследования нарушений прав человека в Чили, где после недели уличных протестов началась всеобщая забастовка. Руководитель Совета по правам человека ООН и бывший президент Чили Мишель Бачелет заявила: “После мониторинга кризиса в Чили я решила прислать для проверки миссию для изучения сообщений о нарушении прав человека”.

Чилийский президент Себастьян Пиньера, пытаясь ослабить напряженность, объявил о плане прекращения довольно непопулярного чрезвычайного положения и комендантского часа в ночное время. А также о замене в правительстве восьми министров, среди которых — министр внутренних дел и финансов.

Как отмечают некоторые чилийские эксперты, они удивлены не тем, что происходит, а тем, что такой бунт не вспыхнул раньше. Ведь отсутствие структурных изменений и непонимание президентом-миллиардером проблем простого народа невозможно потушить ужасным насилием и частичными уступками со стороны правящего режима.

Впрочем, едва ли Пиньера и те, кто руководит, владеет и контролирует Чили, готовы предоставить чилийцам свободу действий, возможность достойно зарабатывать и разблокируют социальные лифты. Богатые и сверхбогатые игнорируют проблемы бедных и среднего класса, они живут на закрытых территориях, контролируемых наемниками-охранниками, и отделились от основной массы населения.

Но за фасадом внешне благополучного государства скрывались проблемы, которые невозможно решить погромами и разграблением торговых центров. Хотя есть безотлагательные вопросы, и их необходимо оперативно решать, но причиненный большой ущерб государственным предприятиям и частному бизнесу — неоправданный. Поэтому многие чилийцы выступают против такого варварского разрушения. Ведь в сожженных дотла больших магазинах работали сотни людей, и все они после этого потеряли свои рабочие места.

Из-за чрезмерной жадности местных олигархов “чудо Чили”, успешно спроектированное и реализованное Милтоном Фридманом и его соратниками, начало трагически пробуксовывать. А замаскированное под демократическое чилийское правительство не смогло своевременно отследить возможность извержения вулкана народного недовольства.

Чилийцы не желают дальше мириться с “чилийским миром”, построенным для обслуживания небольшого количества “избранных” за счет молодых, старых, уязвимых и бедных категорий населения.

После тотальной приватизации в руки олигархов перешло буквально все в стране: дороги, вода, минеральные ресурсы, леса, газ, электрическая энергия, а также основные услуги, среди которых медицинское обслуживание, что стало причиной структурного неравенства, системной коррупции, деградации и нестабильности как формы жизни.

Президент Себастьян Пиньера — миллиардер, и потому наивно было бы надеяться, что он готов проводить реформы, которые дали бы возможность достичь значительного прогресса в ослаблении социального неравенства в Чили. В Латинской Америке постоянно прослеживаются своеобразные “политические качели”, когда олигархи, неолибералы и “экономические хищники” возвращаются назад, отменяя все то, что делалось левыми правительствами. Но когда левые экстремисты приходят к власти, они часто становятся такими же коррумпированными и репрессивными, как и олигархи, как это произошло в Венесуэле и Никарагуа.

Парадоксальность чилийской ситуации заключается в том, что фактически до времен Сальвадора Альенде Чили была одной из самых стабильных латиноамериканских демократий. Но неудачные социалистические эксперименты президента Альенде и его сближение с кубинским диктатором Фиделем Кастро спровоцировали военный переворот.

Генералу Аугусто Пиночету удалось стабилизировать страну, но на благо зажиточных. Чили посчастливилось владеть природными и человеческими ресурсами, но политическая система, все время дающая сбои, приносит пользу не всем ее гражданам, а лишь зажиточным слоям населения.

Реальность такова, что автострады в Чили преимущественно платные, медицинское страхование доступно только тем, кто может себе позволить за него заплатить, пенсии — очень низкие, и большинство пенсионеров просто не могут выжить без помощи своей семьи.

Сейчас в Чили звучит все больше голосов, призывающих изменить конституцию, принятую во время диктатуры Пиночета и созданную для сохранности неприкосновенной действующей системы. Но складывается впечатление, что в Латинской Америке готовы повторять прошлые ошибки вновь и вновь, надеясь на положительные результаты. А выведя военных на улицы, президент Пиньера провоцирует их на военный переворот.

Ведь если волнения в Чили будут продолжаться долго, социальный кризис спровоцирует политический кризис. И генералы могут решить “временно” взять власть в свои руки, объясняя этот шаг острой необходимостью не дать стране сползти в состояние хаоса и анархии.

В таком случае проведение новых президентских и парламентских выборов откладывается до времени стабилизации ситуации, и на следующих выборах через год или два к власти прогнозируемо может прийти ставленник военных или кто-то из высшего генералитета.

Другим вариантом может стать захват власти в Чили на волне народного недовольства и массовых протестов “необольшевиками”, которые бросят по требованию плебса социальные подачки (их хватит на несколько месяцев), а затем чилийский клон Мадуро начнет искать срочной поддержки у России, взывая к Москве о помощи и защите “народной” власти, которую хотят незаконно сбросить “американские империалисты”.

На примере Чили прослеживается тенденция разочарования латиноамериканцев в правоцентристских лидерах. Поэтому можно спрогнозировать рост поддержки левых в Чили, Эквадоре и Аргентине. При этом примеры Венесуэлы или Кубы в качестве альтернативы большинством отбрасываются как явно провальные.

Следует обратить внимание, что в воскресенье в Аргентине состоялись президентские выборы, на которых победил левый кандидат Альберто Фернандес. И ему придется решать, хочет он руководить как ответственный представитель левого центра — или как жесткий левый.

Из-за социального протекционизма в Чили невозможно сделать то, что легко реализовывается, например, в США. Если бы в Чили появились изобретатели-предприниматели наподобие Стива Джобса или Билла Гейтса, они не только не смогли бы получить кредиты или иностранные инвестиции под свои проекты, — их бы легко “раздавили”, чтобы не служили “негативным примером” для тех, кто хочет действовать вне системы.

Чилийские протесты являются сигналом, что люди устали от безвыходной жизни, устали от коррумпированной власти, коррумпированных корпораций и их полицейских защитников. Когда кучка миллиардеров самовольно решает судьбу государства, то это не только несправедливо, но и крайне опасно, поскольку провоцирует противостояние с властью, которое потенциально может взорваться революцией.

Сейчас в Чили протестуют две группы людей. Это студенты и подавляющее большинство тех, кто практикует гражданское неповиновение без насильнических действий. Они стучат по горшкам, указывая на неспособность прокормить себя и семью на низкую зарплату, скандируют и маршируют.

Это самая большая часть демонстрантов. Небольшая группа протестующих провоцировала пожары, разбивала окна в зданиях и грабила их. По мнению чилийских экспертов, определенное количество этих варварских действий были инспирированы властью, чтобы потом обвинить протестующих в экстремизме и вандализме.

События в Чили стали следствием глубокого разочарования граждан продолжительным периодом роста пропасти между богатыми и обычными людьми. У чилийской элиты, присвоившей себе большую часть “экономического пирога” (что было искусно замаскировано во время роста экономики), нет аргументов, чтобы объяснить нуждающимся, почему в период экономического спада, когда жизненный уровень других катастрофически ухудшился, они не желают ограничивать свои финансовые аппетиты.

Из всего видно, что чилийцы не перестанут протестовать, поскольку толпы недовольных ежедневно только увеличиваются. Они хотят проведения реформ, которые улучшили бы их жизнь. Но Себастьян Пиньера к этому не готов.

И может ли президент Пиньера продолжать править Чили, если он несет ответственность за убийства военными чилийских протестующих?

Необходимо прекратить дрейф страны к пиночетовскому прошлому, ведь военная диктатура — это тупиковый путь, и Чили его уже проходила.

https://zn.ua/international/chili-izverzhenie-vulkana-narodnogo-nedovolstva-334599_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Америка перебиває “сирійську гру” Кремля

777777777777777

«Дзеркало тижня. Україна»    №42, 9 листопада 2019

Віктор Каспрук

 Путінські бажання потрапили в жорсткі жорна реальності.

У штаб-квартирі ООН у Женеві розпочав роботу Конституційний комітет Сирії.

До його головних завдань входять підготовка конституційної реформи та проведення виборів у цій близькосхідній державі. І вперше після громадянської війни, що тривала вісім із половиною років, протиборчі сторони зустрілися у спробі запустити роботу нового координуючого представницького органу.

Над створенням Конституційного комітету працювали останні два роки. Він складається з трьох груп по 50 осіб. Це представники уряду Башара Асада, опозиції та громадянського суспільства Сирії. Членам конституційного комітету доручено реформувати конституцію, перш ніж її буде подано на голосування сирійського народу.

Як наголосив спеціальний посланник ООН з питань Сирії Гейр Педерсен: “Я знаю, що це не так просто для всіх вас — бути тут разом у цій кімнаті. Але той факт, що ви тут, обличчям до обличчя, є потужним символом надії для всіх сирійців. Це може стати початком чогось нового, чогось значимого для Сирії і для сирійців у всьому світі. Разом ми можемо зробити це. Починається важка робота”.

Педерсен зазначив, що “реформування Конституції — перший крок на шляху до початку політичного процесу, який приведе до виборів під спостереженням Організації Об’єднаних Націй, відповідно до резолюції ООН №2254”. Проте, як він підкреслив, “цей процес мають реалізовувати Сирія й сирійці. Не чекайте, що я або моя команда скажемо вам, що треба писати у вашій конституції. Якою буде майбутня конституція, залежить від сирійського народу, і тільки від нього”.

Хоча ці переговори проходять за підтримки ООН, відбуваються вони на умовах Москви і є очевидною ознакою ключової ролі Росії в цьому конфлікті, в якому президент Асад отримав виграшну позицію. По-перше, йому вдалося нейтралізувати більшу частину опозиції. По-друге, Вашингтон у жовтні вивів свої війська з контрольованих спільно з курдами територій. І тому, хоча спеціальний посланник ООН з питань Сирії Гейр Педерсен і закликає до “терпіння, наполегливості та готовності до компромісу”, малоймовірно, що Асад, чия армія, з допомогою військового втручання Росії й Ірану, відбила у повстанців більшу частину сирійських територій, буде готовий піти на якісь істотні поступки опозиції.

Як і раніше, незрозуміло, чи Конституційний комітет Сирії готуватиме проєкт нової конституції з нуля, чи перегляне нинішню конституцію, яку вже доповнювали у 2012 році. (Тоді до неї внесли статтю, в якій зафіксовано, що політична система в Сирії має бути демократичною.) Проте вже тепер можна спрогнозувати, що і конституцію, і наступні вибори в Сирії Москва готує саме під Башара Асада. І якою б умовно демократичною на папері не була сирійська конституція, у Кремлі ніколи не погодяться на майбутні вибори президента Сирії без участі Асада.

Та якщо він братиме в них участь, то, ймовірно, тільки цифри “всенародної підтримки” відрізнятимуть їх від президентських виборів 2014 року, широко засуджені в демократичних країнах заходу як незаконні і сфальшовані. П’ять років тому Асад нібито здобув 88,7% голосів виборців, тепер йому, можливо, допоможуть “намалювати” трохи інший результат.

Але що принципово зміниться, коли це будуть, наприклад, 71,2% або 83,5% ? У Кремлі вже потирають ручки, радіючи з цієї своєї “геополітичної перемоги” на Близькому Сході.

Картину райдужної ейфорії з приводу завершення мирного процесу в Сирії псує й той факт, що Туреччина наклала вето на включення сирійських курдів до Конституційного комітету. Хоча декілька сирійських курдів формально і входять до лав сирійської опозиції, представленої на переговорах, і так само зо два їх можна знайти серед сил, які презентують Дамаск, — це зовсім не означає, що курди представленні в комітеті.

А це означає, що вже на самому початку закладена міна непорозуміння між арабською і курдською частинами сирійського суспільства, бо, по суті, тріумвірат — Анкара, Москва і Тегеран — вилучив курдський народ із мирного процесу в Сирії.

Очевидно, що таким чином турецький президент Реджеп Ердоган намагається усунути курдську сторону від обговорення створення “зони безпеки” на півночі сирійської території, яка перебуває під контролем контрольованих курдами “Демократичних сил Сирії” (SDF). Анкара бачить її як екзистенційну загрозу через їх зв’язок із забороненою у Туреччині “Робітничою партією Курдистану” (PKK), збройним угрупованням, що перебувало у стані війни з турецьким урядом понад три десятиліття.

Вирішення сирійського питання на умовах Кремля не знімає кризи в цій зруйнованій війною країні. Асад неодноразово демонстрував, що влада для нього важливіша, ніж життя сирійців. Тож із цим тираном сирійці можуть домовитися тільки про свою капітуляцію. І якщо раніше він постійно демонстративно зневажав компроміс, то чому саме тепер погодиться піти на поступки власному народові?

Розділивши “на трьох” майбутнє Сирії з Анкарою і Тегераном, Москва сподівалася, що з виведенням військ із північних сирійських регіонів американці визнають свою поразку й перестануть активно впливати на події в цій країні. Однак позиція Вашингтона виявилася значно сильнішою, ніж прогнозували в Кремлі.

Залишивши сирійські північні регіони, Америка вдалися до непрорахованої своїми опонентами стратегії. Адміністрація США повідомила про намір нарощувати військову присутність на нафтових родовищах північного сходу Сирії, і американські військові почали будувати дві нові бази у провінції Дейр-ез-Зор, багатій на нафту.

Допомагаючи збройним формуванням своїх союзників у Сирії — курдам і сунітам — узяти під свій контроль нафтові родовища, Америка вочевидь зміцнює позиції цих сил. Оскільки вони зможуть отримувати прибуток від експлуатації зазначених родовищ. Щоб курди й надалі залишалися впливовою військовою та політичною силою, їм потрібні регулярні доходи. Зважаючи ж на відсутність у регіоні цивілізованої економіки, нафта є їхнім єдиним джерелом фінансових надходжень.

Хоча ці нафтові поля не мають великого значення для самих США, вони опосередкованим чином стають фактором стабілізації сирійських союзників американців. Скидається на те, що тут Пентагон і президент США можуть рухатися в перехресних напрямах.

З одного боку — схоже, Дональд Трамп близький до того, щоб відмовитися від Сирії, полишивши її на Росію й Туреччину, а з іншого — як видається, Пентагон прагне зміцнити позиції на сирійському плацдармі, нарощуючи там свої сили. Крім того, з цих нафтових родовищ величезну частину своїх доходів отримувала терористична організація “Ісламська держава”. Таким чином американцям вдається вирішити одночасно дві проблеми, уникнувши при цьому великих затрат.

Ця ситуація свідчить, що в американському військовому істеблішменті є сили, котрі починають якщо не ігнорувати курс Трампа в Сирії, то принаймні коригувати його в потрібному військовим напрямі. Тому можна говорити, що плани Росії наділити Башара Асада остаточним контролем над усією Сирією починають пробуксовувати. Диктатор, який винен у смерті понад 400 тис. мирних сирійців і у втраті шістьма мільйонами людей своїх домівок, не зможе повністю оволодіти всією країною.

Виправлення американськими військовими сирійських помилок приведе до того, що Пентагон зробить підтримку диктаторського режиму в Сирії набагато дорожчою. Водночас, отримуючи контроль над нафтовим ресурсом, сирійські союзники США зможуть фінансувати закупівлю необхідного їм озброєння і виплачувати грошове забезпечення своїм військовим.

Таким чином, Америка перебиває “сирійську гру” Кремля і штовхає Росію на непідйомні для неї витрати. Москва розраховувала, що завдяки нафтовим вливанням Асаду вдасться самостійно фінансувати витрати на уряд, армію, спецслужби та соціальну сферу. Після зміни ситуації Башар Асад продовжуватиме керувати руїнами теперішньої Сирії. Путінські бажання потрапили в жорсткі жорна реальності.

І хоча Росія, швидше за все, в будь-якому разі продовжуватиме утримувати режим свого союзника Асада, США можуть зробити це утримання занадто дорогим для Москви.

https://dt.ua/international/amerika-perebivaye-siriysku-gru-kremlya-329030_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Америка перебивает “сирийскую игру” Кремля

«Зеркало недели. Украина»   №42, 9 ноября  2019

Виктор Каспрук

Путинские желания попали в жесткие жернова реальности.

В штаб-квартире ООН в Женеве начал работу Конституционный комитет Сирии.

В его главные задачи входят подготовка конституционной реформы и проведение выборов в этом ближневосточном государстве. И впервые после гражданской войны, длившейся восемь с половиной лет, противоборствующие стороны встретились в попытке запустить работу нового координирующего представительного органа.

Над созданием Конституционного комитета работали последние два года. Он состоит из трех групп по 50 человек. Это представители правительства Башара Асада, оппозиции и гражданского общества Сирии. Членам Конституционного комитета поручено реформировать Конституцию, прежде чем она будет представлена на голосование сирийского народа.

Как подчеркнул специальный посланник ООН по вопросам Сирии Гейр Педерсен: “Я знаю, что это не так просто для всех вас — быть здесь вместе в этой комнате. Но тот факт, что вы здесь, лицом к лицу, является мощным символом надежды для всех сирийцев. Это может стать началом чего-то нового, чего-то значимого для Сирии и для сирийцев во всем мире. Вместе мы можем сделать это. Начинается тяжелая работа”.

Педерсен заметил, что “реформирование Конституции — первый шаг на пути к началу политического процесса, который приведет к выборам под наблюдением Организации Объединенных Наций, согласно резолюции ООН №2254”. Однако, как он подчеркнул, “этот процесс должны реализовывать Сирия и сирийцы. Не ждите, что я или моя команда скажем вам, что надо писать в вашей Конституции. Какой будет будущая Конституция, зависит от сирийского народа, и только от него”.

Хотя эти переговоры проходят при поддержке ООН, проводятся они на условиях Москвы и являются очевидным признаком ключевой роли России в этом конфликте, в котором президент Асад получил выигрышную позицию. Во-первых, ему удалось нейтрализовать большую часть оппозиции. Во-вторых, Вашингтон в октябре вывел свои войска из контролируемых совместно с курдами территорий. И потому, хотя специальный посланник ООН по вопросам Сирии Гейр Педерсен и призывает к “терпению, настойчивости и готовности к компромиссу”, маловероятно, что Асад, чья армия, с помощью военного вмешательства России и Ирана, отбила у повстанцев большую часть сирийских территорий, будет готов пойти на какие-то существенные уступки оппозиции.

Как и раньше, непонятно, будет ли готовить Конституционный комитет Сирии проект новой Конституции с нуля, или пересмотрит нынешнюю, которую уже дополняли в 2012 году. (Тогда в нее была внесена статья, в которой зафиксировано, что политическая система в Сирии должна быть демократической.) Однако уже теперь можно спрогнозировать, что и Конституцию, и следующие выборы в Сирии Москва готовит именно под Башара Асада. И какой бы условно демократической на бумаге ни была сирийская Конституция, в Кремле никогда не согласятся на будущие выборы президента Сирии без участия Асада.

И если он будет принимать в них участие, то, вероятно, только цифры “всенародной поддержки” будут отличать их от президентских выборов 2014 года, широко осужденных в демократических странах запада как незаконных и сфальсифицированных. Пять лет назад Асад якобы получил 88,7% голосов избирателей, теперь ему, возможно, помогут “нарисовать” несколько иной результат.

Но что принципиально изменится, если это будут, например, 71,2 или 83,5% ? В Кремле уже потирают ручки, радуясь этой своей “геополитической победе” на Ближнем Востоке.

Картину радужной эйфории по поводу завершения мирного процесса в Сирии портит и тот факт, что Турция наложила вето на включение сирийских курдов в Конституционный комитет. Хотя несколько сирийских курдов формально и входят в ряды сирийской оппозиции, представленной на переговорах, и также пару их можно найти среди сил, представляющих Дамаск, — это вовсе не значит, что курды представлены в комитете.

А это значит, что уже в самом начале заложена мина недоразумения между арабской и курдской частями сирийского общества, поскольку триумвират — Анкара, Москва и Тегеран, — в сущности, изъял курдский народ из мирного процесса в Сирии.

Очевидно, что таким образом турецкий президент Реджеп Эрдоган пытается отстранить курдскую сторону от обсуждения создания “зоны безопасности” на севере сирийской территории, находящейся под контролем контролируемых курдами “Демократических сил Сирии” (SDF). Анкара видит ее как экзистенциальную угрозу из-за их связи с запрещенной в Турции “Рабочей партией Курдистана” (PKK), вооруженной группировки, находившейся в состоянии войны с турецким правительством более трех десятилетий.

Решение сирийского вопроса на условиях Кремля не снимает кризис в этой разрушенной войной стране. Асад неоднократно демонстрировал, что власть для него важнее, чем жизнь сирийцев. Потому с этим тираном сирийцы могут договориться только о своей капитуляции. И если раньше он постоянно демонстративно отвергал компромисс, то почему именно теперь согласится пойти на уступки собственному народу?

Разделив “на троих” будущее Сирии с Анкарой и Тегераном, Москва надеялась, что с выводом войск из северных сирийских регионов американцы признают свое поражение и перестанут активно влиять на события в этой стране. Однако позиция Вашингтона оказалась значительно более сильной, чем прогнозировали в Кремле.

Покинув сирийские северные регионы, Америка прибегла к непросчитанной своими оппонентами стратегии. Администрация США сообщила о намерении наращивать военное присутствие на нефтяных месторождениях северо-востока Сирии, и американские войска начали строить две новые базы в богатой нефтью провинции Дейр-Эз-Зор,.

Помогая вооруженным формированиям своих союзников в Сирии — курдам и суннитам — взять под свой контроль нефтяные месторождения, Америка очевидно укрепляет позиции этих сил. Поскольку они смогут получать прибыль от эксплуатации указанных месторождений. Чтобы курды и в дальнейшем оставались влиятельной военной и политической силой, им нужны регулярные доходы. Учитывая же отсутствие в регионе цивилизованной экономики, нефть является их единственным источником финансовых поступлений.

Хотя эти нефтяные поля не имеют большого значения для самих США, они опосредствованным образом становятся фактором стабилизации сирийских союзников американцев. Похоже на то, что здесь Пентагон и президент США могут двигаться в перекрестных направлениях.

С одной стороны — похоже, Дональд Трамп близок к тому, чтобы отказаться от Сирии, оставив ее России и Турции, а с другой — кажется, Пентагон хочет укрепить позиции на сирийском плацдарме, наращивая там свои силы. Кроме того, из этих нефтяных месторождений огромную часть своих доходов получала террористическая организация “Исламское государство”. Таким образом американцам удается решить одновременно две проблемы, избежав при этом больших затрат.

Эта ситуация свидетельствует, что в американском военном истеблишменте существуют силы, которые начинают если не игнорировать курс Трампа в Сирии, то по меньшей мере корректировать его в нужном военным направлении. Поэтому можно говорить, что планы России наделить Башара Асада окончательным контролем над всей Сирией начинают пробуксовывать. Диктатор, виновный в смерти свыше 400 тыс. мирных сирийцев и в потере шестью миллионами людей своих домов, не сможет полностью завладеть всей страной.

Исправление американскими военными сирийских ошибок приведет к тому, что Пентагон сделает поддержку диктаторского режима в Сирии намного более дорогой. Вместе с тем, получая контроль над нефтяным ресурсом, сирийские союзники США смогут финансировать закупку необходимого им вооружения и выплачивать денежное обеспечение своим военным.

Таким образом Америка перебивает “сирийскую игру” Кремля и толкает Россию на неподъемные для нее затраты. Москва рассчитывала, что благодаря нефтяным вливаниям Асаду удастся самостоятельно финансировать затраты на правительство, армию, спецслужбы и социальную сферу. После изменения ситуации Башар Асад будет продолжать руководить руинами нынешней Сирии. Путинские желания попали в жесткие жернова реальности.

И хотя Россия, скорее всего, в любом случае будет продолжать содержать режим своего союзника Асада, США могут сделать это содержание слишком дорогим для Москвы.

https://zn.ua/international/amerika-perebivaet-siriyskuyu-igru-kremlya-335428_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Між революцією і еволюцією

0000000000000 ІРАК

«Дзеркало тижня. Україна»   №43-44, 16 листопада 2019

Віктор Каспрук

Чи вдасться Абдул-Махді заспокоїти вулиці?

Розстріли демонстрантів в Іраку лише радикалізували протестні настрої.

В Іраку не вщухають антиурядові протести, перша хвиля яких прокотилася його територією на початку жовтня.

Іракські служби безпеки й далі продовжують використовувати проти протестувальників бойову зброю. Внаслідок чого вже загинуло понад 300 осіб, а тисячі людей зазнали поранень. Вогнепальна зброя застосовувалася проти демонстрантів, які влаштовували багатоденний сидячий страйк у центрі нафтової промисловості країни — Басрі, а також в інших місцях на півдні Іраку. Зокрема в порту Умм-Каср, куди надходить більша частина необхідних для економіки Іраку зерна, рослинних олій та цукру.

Учасники протесту опинилися перед вибором: продовжувати протистояння з іракськими силами безпеки, які не мають наміру відмовлятися від жорстоких методів “умиротворення”, — чи зупинитися, щоб уникнути подальших тяжких втрат. Але складність ситуації полягає в тому, що протестувальники хочуть не тільки зміни влади. Вони вважають, що винен не лише уряд чинного прем’єр-міністра Іраку Аділя Абдул-Махді, а й попередні кабінети. Протестувальники прагнуть змін в управлінні державою, прагнуть нових людей у політиці, які будуть розбудовувати країну, а не власний добробут.

У протестувальників великі запити, бо це молоде покоління вже не пам’ятає часів диктатури Саддама Хусейна. Воно ледве пам’ятає вторгнення в Ірак союзників під керівництвом США і його окупацію. Але що воно добре пам’ятає — то це безробіття, неможливість самореалізації, релігійну дискримінацію й корупцію в уряді. Молодь хоче жити в безпечній і квітучій країні, де для всіх відкриті однакові можливості. Може здатися, це завеликі запити в нинішній тяжкій ситуації. Але протестувальники віддають за них свої життя.

Протестувальники сповненні рішучості не відступати. Заклики уряду прем’єра Абдул-Махді до спокою, його обіцянки все виправити не спрацьовують. Хоча іракські лідери погодилися, що реформи виборчої системи мають дати більше шансів молодим людям на участь у політиці і зламати монополію на владу політичних партій, які панують у державних інституціях із 2003 року.

Ситуація в Іраку стає дуже небезпечною, бо ця країна стоїть на порозі хаосу й анархії, які здатні перетворити протистояння політичних еліт із народом на громадянську війну. З десятками, якщо не сотнями тисяч жертв серед мирного населення та мільйонами біженців, які почнуть шукати притулку в Європі.

Багато протестувальників спрямовували свою лють на Іран, який після повалення режиму Саддама Хусейна є важливим гравцем на іракських теренах і має тісні зв’язки з потужними політичними партіями та шиїтським народним ополченням, що було мобілізоване для боротьби з терористичним угрупованням “Ісламська держава”, але тепер нав’язує свою політику іншим.

Суспільство повстало проти іракського політичного класу, який, розподіляючи владу за нібито представницькими принципами, насправді грабує державні ресурси і не надає населенню найосновніших послуг. Крім того, протестувальники не хочуть бачити перетворення Іраку на квазідержаву під іранським протекторатом. Протести проти втручання Тегерану в іракські справи поширилися з Багдаду, де проживає здебільшого шиїтське населення, на всі шиїтські території і святі місця на півдні.

Ірак значною мірою можна вважати батьківщиною шиїтського ісламу. Священні для шиїтів міста Кербела, Наджаф, Кадімія (передмістя Багдада) і Самарра знаходяться в Іраку, тоді як Іран на своїй території може похвалитися тільки двома — Кум і Мешхед. Ірак — найважливіше утворення в шиїтському ісламі, саме тут поховані зять пророка Мухаммеда імам Алі та внук Хусейн.

У Тегерані чітко налаштовані витіснити проамериканськи орієнтованих політиків із керівництва держави і сподіваються, що з часом шиїтська більшість здобуде владу в Багдаді, що загрожує Іраку в майбутньому стати васальною державою Ірану. На думку експертів, встановлення контролю над Іраком може спровокувати створення ідеальних умов для вибухового відродження джихадизму та поширення безперервного насильства.

Якщо говорити про проблеми Іраку, то вони розпочалися ще з дня його створення у двадцятих роках минулого століття. Після п’яти століть панування Османської імперії на території Месопотамії у 1921 році кордони цієї держави було довільно накреслено на карті Близького Сходу. При цьому абсолютно не брався до уваги такий чинник, як спільна національна ідентичність людей, що є громадянами цієї країни.

Хоча сучасна Іракська держава наближається до століття свого існування, за весь час там так і не було сформовано спільну національну ідентичність, яка б поєднувала шиїтську, сунітську і курдську частини цієї країни. А всі уряди, що поставали в Іраку після 2003 року, намагалися діяти, не враховуючи національних, віросповідних і ментальних відмінностей його населення.

Включення до Іраку трьох різнорідних компонентів не могло не викликати суперечностей, що базуються на відсутності національної ідентичності. Тому невдача всіх іракських політичних партій полягала в бажанні побудувати батьківщину для всіх іракців. Цей провал виявився в боротьбі різних ідентичностей, що й провокувало виникнення внутрішніх сектантських конфліктів. Звернення до правил, на яких засновані Об’єднані Арабські Емірати, залишається можливим рішенням для припинення конфлікту в Іраку, — та цей підхід відкидають іракські шиїти, хоча ті, хто відкидає такий варіант вирішення проблеми, не в змозі знайти кращу альтернативу, ніж використання досвіду ОАЕ.

Остання інформація, що надходить з Іраку, свідчить, яке згубне бажання його керівництва закрити проблему, використовуючи прості, проте неефективні рішення. І хоча президент Іраку Бархам Саліх бачить вихід у нових виборах, та їх неможливо буде провести, доки антиурядові протести не перестануть “трясти” країну.

Кривава криза, що охопила Ірак, є наслідком нечистої політики, яку проводять інші країни, аби сіяти хаос задля свої короткочасної політичної вигоди. І в цьому зацікавлені не тільки в Тегерані, а й у Москві. Адже Росія — визнаний спеціаліст зі створення гарячих точок по всьому світу. А ймовірне переростання іракського конфлікту в громадянську війну дає шанс Кремлю переспрямувати потоки іракських біженців на Європу, щоб потім її шантажувати, виторговуючи потрібні росіянам політичні дивіденди.

Іракські суперечності виникли не за один день. Вони нагромаджувалися роками, і тепер Ірак опинився за півкроку від “революції молоді”. Наслідки якої можуть виявитися непрогнозованими. Адже безробітній молоді втрачати нічого, а бідність перекриває молодим чоловікам можливість узагалі коли-небудь створити сім’ю. Оскільки, за ісламськими законами, майбутній чоловік мусить заплатити чималий викуп батькам нареченої.

Очевидно, що розстріли демонстрантів здатні лише радикалізувати протестні настрої. І тому потрібно шукати інші підходи до переведення конфлікту між владою й народом у русло досягнення компромісних рішень.

Представниця ООН в Іраку Жанін Генніс-Пласхарт зустрілася з шиїтським лідером Іраку Верховним аятолою Алі ас-Сістані у священному для шиїтів місті Наджаф. Метою цієї зустрічі було обговорення низки можливих реформ, які напередодні запропонувала ООН. Аятола ас-Сістані заявив, що “підтримує проведення серйозних реформ у розумний період часу”, проте висловив занепокоєння, що “політичні сили недостатньо серйозно налаштовані впроваджувати ці реформи”.

Тоді як Ірак перебуває на роздоріжжі між революцією й еволюцією, досягнути порозуміння між сторонами конфлікту в цій країні можливо лише з допомогою узгоджених дій США та їхніх західних союзників. Найкраще рішення полягає в терміновому плані допомоги в реконструкції інфраструктури всіх міст Іраку.

Таким чином можна досягти двох цілей. По-перше, показати громадянам Іраку шлях до еволюційного розвитку та побудови міст. По-друге, цей план може ефективно спрацювати, залучивши велику кількість вимушено безробітних як необхідну робочу силу для будівництва нових шкіл та лікарень, оскільки діючі дуже перевантажені. У такому разі безробітні вчителі та випускники вишів могтимуть знайти собі достойну роботу, а проблема безробіття в Іраку втрачатиме свою гостроту.

Якщо уряд діятиме в інтересах іракського суспільства, то не тільки міністри, депутати, генералітет і вищі державні службовці з високими зарплатами будуть задоволені своїм життям в Іраку. При цьому потрібно припинити нецільове використання державних коштів для задоволення гіпертрофованих потреб “обраних”. Бо клас “власників грошей” в Іраку настільки переконаний у своїй “вищості”, що волів би просто не звертати уваги на проблеми пересічних громадян.

По суті, Ірак став заручником жадібності, некомпетентності та безвідповідальності своїх “еліт”. Тому, не розірвавши замкнене коло їхньої кругової поруки, змінити щось на краще в цій країні ніколи не вдасться.

https://dt.ua/international/mizh-revolyuciyeyu-i-evolyuciyeyu-329849_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Между революцией и эволюцией

«Зеркало недели. Украина»   №43-44, 16 ноября  2019

Виктор Каспрук

Расстрелы демонстрантов в Ираке лишь радикализировали протестные настроения.

В Ираке не утихают антиправительственные протесты, первая волна которых прокатилась по его территории в начале октября. 

Иракские службы безопасности и дальше продолжают использовать против протестующих боевое оружие. Вследствие чего уже погибло свыше 300 человек, а тысячи людей были ранены. Огнестрельное оружие применялось против демонстрантов, которые устраивали многодневную сидячую забастовку в центре нефтяной промышленности страны — Басре, а также в других местах на юге Ирака. В частности в порту Умм-Каср, куда поступает большая часть необходимых для экономики Ирака зерна, растительных масел и сахара.

Участники протеста оказались перед выбором: продолжать противостояние с иракскими силами безопасности, которые не намерены отказываться от жестоких методов “умиротворения” или остановиться во избежание дальнейших тяжелых потерь. Но сложность ситуации заключается в том, что протестующие хотят не только смены власти. Они считают, что виновато не только правительство действующего премьер-министра Ирака Адиля Абдул-Махди, но и предыдущие кабинеты. Протестующие хотят изменений в управлении государством, хотят новых людей в политике, которые будут развивать страну, а не свое благосостояние.

У протестующих большие запросы, ведь это молодое поколение уже не помнит времен диктатуры Саддама Хусейна. Оно едва помнит вторжение в Ирак союзников под руководством США и его оккупацию. Но что оно хорошо помнит, так это безработицу, невозможность самореализоваться, религиозную дискриминацию и коррупцию в правительстве. Молодежь хочет жить в безопасной и процветающей стране, где для всех открыты одинаковые возможности. Может показаться, что это слишком большие запросы в нынешней тяжелой ситуации.  Но протестующие отдают за них свои жизни.

Протестующие исполнены решимости не отступать. Призывы правительства премьера Абдул-Махди к спокойствию, его обещания все исправить не срабатывают. Хотя иракские лидеры согласились, что реформы избирательной системы должны дать больше шансов молодым людям на участие в политике и сломать монополию на власть политических партий, которые властвуют в государственных учреждениях с 2003 г.

Ситуация в Ираке становится очень опасной, поскольку эта страна стоит на пороге хаоса и анархии, что может превратить противостояние политических элит с народом в гражданскую войну. С десятками, если не сотнями тысяч жертв среди мирного населения и миллионами беженцев, которые начнут искать прибежища в Европе.

Многие протестующие направляли свою злость на Иран, ведь после свержения режима Саддама Хусейна именно он является важным игроком на иракских территориях и имеет тесные связи с мощными политическими партиями и шиитским народным ополчением, которое было мобилизовано для борьбы с террористической группировкой “Исламское государство”, но теперь навязывает свою политику другим.

Общество восстало против иракского политического класса, который, распределяя власть по якобы представительским принципам, на самом деле грабит государственные ресурсы и не предоставляет населению основных услуг. Кроме того, протестующие не хотят видеть преобразование Ирака в квазистрану под иранским протекторатом. Протесты против вмешательства Тегерана в иракские дела распространились с Багдада, где проживает преимущественно шиитское население, на все шиитские территории и святые места на юге.

Ирак в значительной степени можно считать родиной шиитского ислама. Священные для шиитов города Кербела, Наджаф, Кадимия (предместье Багдада) и Самарра находятся в Ираке, тогда как Иран на своей территории может похвастаться только двумя — городами Кум и Мешхед. Ирак — самое важное образование в шиитском исламе, именно здесь похоронены зять пророка Мухаммеда имам Али и внук Хусейн.

В Тегеране четко настроены вытеснить проамерикански ориентированных политиков из руководства государства и надеются, что со временем шиитское большинство получит власть в Багдаде, что угрожает Ираку в будущем стать вассальным государством Ирана. По мнению экспертов, установление контроля над Ираком может спровоцировать создание идеальных условий для взрывного возрождения джихадизма и распространения беспрерывного насилия.

Если говорить о проблемах Ирака, то они начались еще со дня его создания в 20-х гг. прошлого века. После пяти столетий господства Османской империи на территории Месопотамии в 1921 г. границы этого государства были произвольно начерчены на карте Ближнего Востока. При этом абсолютно не принимался во внимание такой фактор, как общая национальная идентичность людей, которые являются гражданами этой страны.

Хотя современное Иракское государство приближается к столетию своего существования, за все время там так и не сформировалась общая национальная идентичность, которая бы объединяла шиитскую, суннитскую и курдскую части этой страны. А все правительства, которые были в Ираке после 2003 г., старались действовать, не учитывая национальных, вероисповедальных и ментальных различий его населения.

Включение в Ирак трех разнородных компонентов не могло не вызвать разногласий, базирующихся на отсутствии национальной идентичности. Поэтому неудача всех иракских политических партий заключалась в желании построить родину для всех иракцев. Этот провал проявился в борьбе разных идентичностей, что и провоцировало возникновение внутренних сектантских конфликтов. Обращение к правилам, на которых основаны Объединенные Арабские Эмираты, остается возможным решением для прекращения конфликта в Ираке, но этот подход отбрасывают иракские шииты, хотя те, кто отбрасывает такой вариант решения проблемы, не могут найти лучший вариант, чем опыт ОАЭ.

Последняя информация из Ирака свидетельствует о том, как губительно желание его руководства закрыть проблему, используя простые, но неэффективные решения. И хотя президент Ирака Бархам Салих видит выход в новых выборах, но их невозможно провести, пока антиправительственные протесты не перестанут сотрясать страну.

Кровавый кризис, охвативший Ирак, является последствием нечистой политики, которую проводят другие страны, чтобы сеять хаос ради своей кратковременной политической выгоды. И в этом заинтересованы не только в Тегеране, но и в Москве. Ведь Россия — признанный специалист по созданию горячих точек по всему миру. А вероятное перерастание иракского конфликта в гражданскую войну дает шанс Кремлю перенаправить потоки иракских беженцев в Европу, чтобы потом ее шантажировать, выторговывая нужные россиянам политические дивиденды.

Иракские разногласия возникли не за один день. Они накапливались годами, и теперь Ирак оказался в полушаге от “революции молодежи”. Последствия которой могут оказаться непрогнозируемыми. Ведь безработной молодежи терять ничего, а бедность перекрывает молодым мужчинам возможность вообще когда-нибудь создать семью. Поскольку, по исламским законам, будущий муж должен заплатить немалый выкуп родителям невесты.

Очевидно, что расстрелы демонстрантов могут лишь радикализировать протестные настроения. И потому нужно искать другие подходы, чтобы перевести конфликт между властью и народом в русло компромиссных решений.

Представительница ООН в Ираке Жанин Хеннис-Плассхарт встретилась с шиитским лидером Ирака Верховным аятолой Али ас-Систани в священном для шиитов городе Наджаф. Целью этой встречи было обсудить ряд возможных реформ, накануне предложенных ООН. Аятола ас-Систани заявил, что “поддерживает проведение серьезных реформ в разумный период времени”, однако высказал беспокойство, что “политические силы недостаточно серьезно настроены внедрять эти реформы”.

Тогда как Ирак находится на распутье между революцией и эволюцией, достичь согласия между сторонами конфликта в этой стране возможно лишь с помощью согласованных действий США и их западных союзников. Лучшее решение заключается в срочном плане помощи в реконструкции инфраструктуры всех городов Ирака.

Таким образом, можно достичь двух целей. Во-первых, показать гражданам Ирака путь к эволюционному развитию и построению городов. Во-вторых, этот план может эффективно сработать, так как привлечет большое количество вынужденно безработных в качестве рабочей силы для строительства новых школ и больниц, поскольку действующие очень перегружены. В таком случае безработные учителя и выпускники вузов смогут найти себе достойную работу, а проблема безработицы в Ираке потеряет свою остроту.

Если правительство будет действовать в интересах иракского общества, то не только министры, депутаты, генералитет и высшие государственные служащие с высокими зарплатами будут довольны своей жизнью в Ираке. При этом нужно прекратить нецелевое использование государственных средств для удовлетворения гипертрофированных нужд “избранных”. Потому что класс владельцев денег в Ираке настолько убежден в своем превосходстве, что предпочитал бы просто не обращать внимания на проблемы простых граждан.

По сути, Ирак стал заложником жадности, некомпетентности и безответственности своих “элит”. Поэтому, не разорвав замкнутый круг их круговой поруки, изменить что-то к лучшему в этой стране никогда не удастся.

https://zn.ua/international/mezhdu-revolyuciey-i-evolyuciey-336252_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Бензиновий бунт. Чи стоїть Іран на порозі великих змін?

000000 ІРАН

«Дзеркало тижня. Україна»    №45, 23 листопада 2019

Віктор Каспрук

Іран охопили масові протести.

Режим мулл, побоюючись, що його влада може похитнутися, вдався до жорстких дій, внаслідок яких уже загинуло більше сотні людей. Щоб не допустити поширення акцій протесту, Вища рада національної безпеки розпорядилася відключити Інтернет майже у всьому Тегерані та на більшій частині території країни. І хоча президент Ірану Хассан Рухані вже поспішив повідомити про “перемогу над змовою ворогів”, наголосивши, що протести були частиною “змови” противників Тегерану — Саудівської Аравії, Ізраїлю та США, — це зовсім не свідчить, що іранці змирилися з діями влади.

Нинішні демонстрації поширилися Іраном після того, як в уряді заявили, що будуть обмежувати продаж пального для транспортних засобів особистого користування до 60 літрів на місяць. Водночас ціна на бензин різко підскочила на 50 відсотків — до 15 тис. іранських реалів
(12,7 цента) за літр. А будь-які закупівлі пального понад визначену норму можуть проводитися тільки за додаткову плату — 30 тис. реалів (26 центів) за літр). При цьому в іранському уряді обґрунтували рішення про підвищення цін на пальне тим, що економіка країни потерпає від санкцій Сполучених Штатів.

Тим часом підвищення цін на пальне було тільки приводом до вибуху народного невдоволення режимом верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї, що визрівало вже давно. Стан справ в Ірані — це приклад того, як потужна за своїм потенціалом держава, з величезними нафтовими ресурсами, дуже багата на землі сільськогосподарського призначення, котра має велику історичну спадщину, прекрасна країна з приємними й освіченими людьми може опинитися в жалюгідній економічній ситуації.

Схоже, що санкції, накладені міжнародною спільнотою на режим Алі Хаменеї, спрацьовують і дають бажаний ефект. Бо коли четвертий найбільший виробник нафти у світі підвищує ціни на бензин для свого населення й починає лімітувати його використання, то це показує глибину проблем іранської економіки: ціни повзуть угору, податки зростають, дедалі більше товарів переходять у розряд дефіцитних.

Іранське ж керівництво так захопилися підтримкою ісламських радикалів та створенням ядерної зброї, що не звертало уваги на проблеми пересічних громадян, життя яких невпинно погіршувалося. При цьому вищі представники режиму мулл одягаються в багатий одяг, споживають вишукану їжу, живуть у палацах і не обмежують себе ні в чому. А отримуючи надходження від податків, за рахунок “зайвих” державних коштів підтримують ісламістські організації по всьому світу.

Витрачаючи кошти на фінансування та підтримку радикальних ісламістських груп, які вони курирують, іранські мулли забули, що в кожного народу є своя межа терпіння. Схоже, терпіння іранців уже скінчилося: молоде покоління дуже втомилося від бідності та нестачі робочих місць. І спрощено було б думати, що вони протестували тільки проти цін на пальне. Насправді вони протестували проти сорокалітньої політики некомпетентних урядів, які розтратили велике національне багатство на посилення впливу Тегерану на країни Близького Сходу, на озброєння бойовиків, щоб ті могли здійснювати ракетні атаки на Ізраїль.

Молоді іранці, протестуючи проти такого стану речей, прагнуть скористатися своїм шансом на зміни. Чи вдасться?

По світу в різке протистояння з владою увійшло багато пересічних людей, які просто хочуть мирного життя в Ірані, Іраку, Гонконзі, Венесуелі й Сирії. Громадяни цих країн не бажають жити за правилами, які встановили для них режими, контрольовані переважно старими, корумпованими кадрами, чия влада тримається на підтримці силовиків.

Але, як і в інших країнах, режим мулл не готовий поступитися. Проте ситуація небезпечна тим, що зміна теократичного режиму в Ірані може спровокувати розширення конфлікту на Близькому Сході. Адже некерований і дестабілізований Іран здатен стати ще більшою потенційною загрозою для регіону, ніж чинний режим.

Не можна виключати, що іранський режим змете або військовий переворот, якщо військові діятимуть на випередження і усунуть аятолу Хаменеї, або антиклерикальна революція. Хоча не варто відкидати й такого розвитку подій, коли, відчувши наближення свого краху, режим зробить спробу перевести увагу іранців із корумпованого уряду на іншого ворога — США й Ізраїль.

Сьогодні Іран є одним із головних чинників нестабільності у близькосхідному регіоні. Намагання Тегерану взяти під свій контроль близькосхідний регіон уже спричинили хаос у Лівані, Іраку, Ємені та Сирії. Замість того, щоб зосередитися на внутрішніх питаннях і проблемах економіки, аби в близькій перспективі перетворити країну знову на велику націю, іранська влада вибрала наперед програшний шлях нарощування конфронтації зі США та Заходом.

Та якщо до внутрішніх проблем додати труднощі, які переживає Тегеран, щоб підтримувати свій вплив в Іраку й Лівані, та витрати на підтримку сирійського диктатора Башара Асада, то стає зрозуміло, що Іран — досить уразливий. Аби підтримувати проксі-війни та своїх постійних клієнтів, Ісламській республіці необхідно значно більше вільних коштів, ніж вона може виділяти тепер.

Можливо, перш ніж там ввійдуть у наступний етап кризи, тегеранське керівництво зробить належні висновки. Та поки що, схоже, іранська влада продовжує вважати, що їй вдасться оптимізувати витрати з державного бюджету задля продовження фінансування діяльності своїх підопічних із ХАМАСу і “Хезболли”.

https://dt.ua/international/benzinoviy-bunt-330615_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Бензиновый бунт. Стоит ли Иран на пороге больших перемен?

«Зеркало недели. Украина»   №45, 23 ноября 2019

Виктор Каспрук

Иран охватили массовые протесты. 

Режим мулл, опасаясь, что его власть может покачнуться, прибег к жестким действиям, вследствие которых уже погибло больше сотни людей. Чтобы не допустить распространения акций протеста, Высший совет национальной безопасности распорядился отключить Интернет почти во всем Тегеране и на большей части территории страны. И хотя президент Ирана Хассан Рухани уже поспешил сообщить о победе над заговором врагов, подчеркнув, что протесты были частью заговора противников Тегерана — Саудовской Аравии, Израиля и США, — это вовсе не свидетельствует о том, что иранцы смирились с действиями власти.

Нынешние демонстрации распространились по Ирану после того, как в правительстве заявили, что будут ограничивать продажу горючего для транспортных средств личного пользования до 60 литров в месяц. Вместе с тем цена на бензин резко подскочила на 50 процентов — до 15 тыс. иранских реалов (12,7 цента) за литр. А любые закупки горючего свыше нормы могут проводиться только за дополнительную плату — 30 тыс. реалов (26 центов) за литр. При этом в иранском правительстве обосновали решение о повышении цен на горючее тем, что экономика страны страдает от санкций Соединенных Штатов.

Между тем повышение цен на горючее было лишь поводом к взрыву народного недовольства режимом верховного лидера Ирана аятоллы Али Хаменеи, что назревало уже давно. Состояние дел в Иране — это пример того, как мощное по своему потенциалу государство с огромными нефтяными ресурсами, очень богатое землями сельскохозяйственного назначения, имеющее большое историческое наследие, прекрасная страна с приятными и просвещенными людьми может очутиться в жалкой экономической ситуации.

Похоже, что санкции, наложенные международным сообществом на режим Али Хаменеи, срабатывают и дают желательный эффект. Ведь когда четвертый крупнейший производитель нефти в мире повышает цены на бензин для своего населения и начинает лимитировать его использование, то это показывает глубину проблем иранской экономики: цены ползут вверх, налоги возрастают, все больше товаров переходят в разряд дефицитных.

Иранское же руководство так увлеклось поддержкой исламских радикалов и созданием ядерного оружия, что не обращало внимания на проблемы обычных граждан, жизнь которых стремительно ухудшалась. При этом высшие представители режима мулл одеваются в богатую одежду, потребляют изысканную пищу, живут во дворцах и не ограничивают себя ни в чем. А получая поступления от налогов, за счет “лишних” государственных средств поддерживают исламистские организации по всему миру.

Тратя средства на финансирование и поддержку радикальных исламистских групп, которые они курируют, иранские муллы забыли, что у каждого народа есть свой предел терпения. Похоже, терпение иранцев уже кончилось: молодое поколение очень устало от бедности и нехватки рабочих мест. И упрощенно было бы думать, что они протестовали только против цен на горючее. На самом деле они протестовали против сорокалетней политики некомпетентных правительств, которые растратили большое национальное богатство на усиление влияния Тегерана на страны Ближнего Востока, на вооружение боевиков, чтобы те могли осуществлять ракетные атаки на Израиль.

Молодые иранцы, протестуя против такого состояния дел, хотят воспользоваться своим шансом на изменения. Удастся ли?

По миру в резкое противостояние с властью вошло много обычных людей, которые просто хотят мирной жизни в Иране, Ираке, Гонконге, Венесуэле и Сирии. Граждане этих стран не желают жить по правилам, которые установили для них режимы, контролируемые преимущественно старыми, коррумпированными кадрами, чья власть держится на поддержке силовиков.

Но, как и в других странах, режим мулл не готов уступить. Однако ситуация опасна тем, что смена теократического режима в Иране может спровоцировать расширение конфликта в ближневосточном регионе. Ведь неуправляемый и дестабилизированный Иран может стать еще большей потенциальной угрозой для региона, чем действующий режим.

Нельзя исключать, что иранский режим сметет либо военный переворот, если военные будут действовать на опережение и отстранят аятолу Хаменеи, либо антиклерикальная революция. Хотя не следует отбрасывать и такое развитие событий, когда, ощутив приближение своего краха, режим сделает попытку перевести внимание иранцев с коррумпированного правительства на другого врага — США и Израиль.

Сегодня Иран является одним из главных факторов нестабильности на Ближнем Востоке. Попытки Тегерана взять под свой контроль ближневосточный регион уже послужили причиной хаоса в Ливане, Ираке, Йемене и Сирии. Вместо того, чтобы сосредоточиться на внутренних вопросах и проблемах экономики и в близкой перспективе превратить страну снова в большую нацию, иранская власть выбрала заведомо проигрышный путь наращивания конфронтации со США и Западом.

И если к внутренним проблемам добавить трудности, которые переживает Тегеран, чтобы поддерживать свое влияние в Ираке и Ливане, и затраты в поддержку сирийского диктатора Башара Асада, то становится понятно, что Иран весьма уязвим. Чтобы поддерживать прокси-войны и своих постоянных клиентов, Исламской республике нужно значительно больше свободных средств, чем она может выделять теперь.

Возможно, прежде чем там войдут в следующий этап кризиса, тегеранское руководство сделает надлежащие выводы. Но пока что, похоже, иранская власть продолжает считать, что ей удастся оптимизировать затраты из государственного бюджета для продолжения финансирования деятельности своих подопечных из Хамаса и Хезболлы.

https://zn.ua/international/benzinovyy-bunt-337028_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар