Договір між США і Іраном: чи варто «розстрілювати покійника»?

ІРАН

Віктор Каспрук

 Рішення Сполучених Штатів вийти з договору про дружбу між Америкою і Іраном, стало швидкою реакцією на вердикт Міжнародного суду ООН, який зобов’язав США вивести з-під санкцій проти Ірану гуманітарну допомогу, продовольство, медикаменти і запчастини, пов’язані з безпекою в цивільній авіації.

Розірвання договору про дружбу між Сполученими Штатами і Іраном, котрий був   підписаний з шахом в 1955 році, означає, що взаємини між Вашингтоном і Тегераном переходять в іншу фазу. І хоча дивно, що ні Америка, ні Іран не розірвали його після Ісламської революції в Ірані в 1979 році і скинення з престолу шаха Мохаммеда Реза Пехлеві.

Так само не зрозуміло, чому США не розірвали договір з одним із головних державних спонсорів тероризму, другим після Росії, коли, з 4 листопада 1979 до  20 січня 1981 року, в Ірані були захоплені в заручники співробітники американського посольства, і криза з заручниками тривала 444 дні.

Усе це дуже нагадує ситуацію, якби хтось, образно кажучи, вирішив відкопати труп для того, щоб після цього його публічно розстріляти. Адже хоча де-юре договір не було розірвано, але де-факто він вже давно не працював.

Але якщо США починають відмовлятися від договорів з Іраном, то це може спровокувати режим мулл вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і приєднатися до Індії, Ізраїлю і Пакистану, які його не підписали.

Звісно, що це рішення президента США Дональда Трампа можна розглядати в контексті проміжних виборів до Конгресу, котрі мають відбутися у листопаді. Проте це ще може означати, що Америка готова покарати Іран за його військові авантюри в Сирії і зближення з Росію, яка перекинула свою гібридну війну і на Близький Схід.

У такому разі Вашингтон не буде терпіти далі втручання Тегерану у внутрішні справи сирійців, а це може принести Ірану багато проблем не тільки у військовій сфері.

З іншого боку, вихід США з договорів саме тепер здатен зіграти на руку Кремлю, оскільки їх наявність могла стримувати більше зближення Тегерану з Москвою. А після рішення президента Трампа, цей фактор стримування усунений.

Водночас воно, як і рішення США відмовитися від ядерного договору з Іраном, не здатне призупинити просування Тегерану до ядерної зброї. А її отримання Іраном може підштовхнути і інші країни Близького Сходу до реалізації власних ядерних програм. В першу чергу, Єгипет і Саудівську Аравію.

Таким чином, ланцюгова реакція доміно спровокує й інші держави отримати й собі статус ядерних. І тоді лише питання часу, скільком країнам потрібно буде обзавестися ядерною зброєю, аби система ядерного стримування перестала працювати, а ядерна війна стала неминучою.

Очевидно, що у Вашингтоні розчарувалися в наслідках дипломатичних спроб ядерного стримування Тегерану, і саме з цього розчарування може піти відлік пошуку нових підходів мотивації до денуклеаризації Ірану та подібних йому шукачів «мирної» ядерної зброї.

Іранська ісламістська влада не готова відмовитися від свого прагнення мати «ядерний стримувач» проти, як вони вважають, американської та ізраїльської агресії, і тому лише питання часу, коли саме вони матимуть його.

Іранські лідери вже давно зробили свій вибір фінансуючи тероризм, закликаючи до знищення Ізраїлю і культивуючи в суспільстві ненависть до Америки. Проте будь-які серйозні фінансові та нафтові санкції проти Ірану залежать від підтримки Європейського Союзу, якої США нині не мають.

Тому черговий виток загострення стосунків між американцями і іранцями здатен спрацювати на користь Москви. Котра, використовуючи протиріччя в підходах до іранського питання між ЄС і США, не упустить можливості скористатися цим для спроб послабити євроатлантичну солідарність.

І хоча Іран наголошує на тому, що санкції США проти нього є незаконними і жорстокими, але чи законним є сам ісламістський режим в Ірані? Коли ісламісти після захоплення влади переслідували, тероризували, ув’язнювали, катували і масово вбивали сотні тисяч невинних іранців та політичних дисидентів. А жінок переслідували за відмову від мусульманського одягу.

Не говорячи вже про те, що Тегеран фінансує терористичні угрупування типу ліванської «Хезболли» і палестинського ХАМАСу. Але не дивлячись на це деякі лідери в Європі критикують президента Трампа за його підходи до Ірану, а не мулл і їхнє безмежів’я.

Ліберальні підходи частини європейського політичного істеблішменту до ісламістської диктатури в Ірані, є неповагою до тих, хто загинув захищаючи цінності західної цивілізації і військового персоналу, який все ще бореться з іранськими ставлениками в Сирії, Іраку та Афганістані.

І якщо Іран не зупинити, то всі терористичні методи відпрацьовані на своїх громадянах, він зможе перенести на весь регіон. Тоді вже навряд чи можна буде говорити взагалі про будь-яку перспективу миру на Близькому Сході.

Виглядає на те, що в приступі нестримної демонстрації гуманності до тоталітарних ісламістів, котрі керують Іраном, недалекоглядні європейські політики готові зробити все, щоб вони продовжували свої жорстокі експерименти над іранським народом.

І коли вони заперечують проти санкцій щодо режиму який тероризує власне населення і поширює терор по всьому світу, то мали б подумати про те, які можливості він матиме для розширення своєї діяльності, якщо володітиме ядерною зброєю.

Рішення Міжнародного суду ООН підтверджує той факт, що Іран має право на гуманітарну допомогу. Але в чому полягає це право? Адже ця країна багата на нафту і є членом Організації країн-експортерів нафти (OPEC), яка вирішує, скільки її виробляти і постачати решті світу та контролює ціни. Від чого насправді страждають країни третього світу, відчуваючи брак нафтопродуктів, коли ціни штучно завишаються.

Іран не відчував жодного дефіциту надходження нафтодоларів, якби не його експансіоністська політика і бажання домінувати на Близькому Сході. Тому благодійність потрібно реалізовувати в себе вдома, віддаючи надходження від продажу нафти на покращення життя своїх громадян, а не на ядерні устремління. Бо якщо Іран може витрачати мільярди на підтримку ісламського тероризму та ядерну зброю, то він не потребує гуманітарної допомоги.

Рішення Міжнародного суду виглядає дивним на фоні того, що то й же самий Міжнародний суд чомусь не вказав Китаю, що він незаконно будує штучні острови у Південно-Китайському морі за межами своїх кордонів в міжнародних водах. Так само Міжнародний суд жодним чином не відреагував на незаконну анексію Росією українського Криму та окупацію третини українського Донбасу. Як і на незаконне втручання Москви у громадянську війну в Сирії.

Можна припустити, що Тегеран ще й тому згадав про цей договір про дружбу з США, що його союзнику Москві потрібен прецедент, коли американці відмовляться виконувати рішення Міжнародного суду. Оскільки рано чи пізно Україна подасть до нього позов щодо відшкодування Росією збитків і втрат від гібридної війни проти неї і виплати репарації. У такому разі Кремль здатен апелювати до того, що, мовляв, Америка не захотіла виконувати рішення Міжнародного суду, тому і ми також не будемо це робити.

Санкції США спрямовані зовсім не на іранський народ, а на тих, хто майже 40 років від його імені займається екстремістською діяльністю на міжнародній арені. Симбіоз влади релігійників, військових і спецслужб призвів до того, що Корпус вартових Ісламської революції володіє в Ірані контрольним пакетом майже всіх підприємств та корпорацій, які отримують значний прибуток.

Міжнародний суд не здатен стримати Іран від фінансування терористичних організацій і створення хаосу по світу. І чомусь міжнародне право є чудовою річчю, якщо між Японією та Новою Зеландією раптом виникне суперечка щодо цін на баранину. Проте, коли мова йде про режим мулл, то щодо них починають діяти зовсім інші закони.

Адже тоді цей суд мав би зобов’язати Тегеран вийти з війни в Сирії. Оскільки виникає дивна ситуація, вони можуть дозволити собі оплачувати запуски ракет, платити за витратне військове втручання і багаторічне ведення війни, але інші мусять турбуватися про те, що Іран не спроможний прогодувати своє населення.

Іран має гроші на ядерний розвиток та іноземний авантюризм, то чому йому  потрібна гуманітарна допомога? Будь-яка країна, яка отримує таку допомогу, повинна спочатку продемонструвати, що вона витрачає наявні гроші на турботу про власних людей, а не на інші цілі. Знаючи минулу історію Ірану, можна гарантувати, що будь-яка гуманітарна допомога ніколи не дійде до пересічних іранців, яким це дійсно потрібно.

Тегеран хоче отримати контроль над близькосхідним регіоном, стати впливовим гравцем на світовій політичній шахівниці, отримувати ядерну зброю і в той же час, щоб усі його геополітичні авантюри оплачував хтось інший.

Зміна влади в Ірані може відбутися тільки зсередини. Вже зараз більшість населення в цій країні становить молодь, яка не хоче продовження життя за ісламістськими законами, але режим поки що тримається завдяки жорстокості спецслужб і армії. І США зовсім не зобов’язані надавати допомогу своєму противнику, щоб цим продовжити страждання іранського народу.

Водночас, подібне рішення Міжнародного суду ООН вкотре ставить питання про необхідність реформування Організації Об’єднаних Націй, котра стала об’єднанням людей лівих поглядів і в своїх діях дотримується регресивної та ретроспективної програми.

В ООН стверджують, що заохочують захищати права людини, але в дійсності вони майже нічого для цього не роблять. Вони захищають права іранських мулл, але нічого не зробили конкретного, щоб зупинити війну Росії з Україною. Вони говорять про захист бідних, але дозволяють мільйонам африканців жити в голоді просто тому, що ООН не спромоглася добитися використання в Африці сучасних сільськогосподарських технологій і отримання водних ресурсів в контексті глобальної зміни клімату.

Тим часом розірвання договору між США і Іраном, у відповідь на рішення міжнародного суду, зводить відносини між США і Іраном до нового мінімуму. На розрядці між ними, котру було започатковано в часи екс-президента Барака Омами, поставлено останню крапку.

Бо як заявив державний секретар США Майк Помпео, Іран «зловживає» Міжнародним судом ООН.  Сполучені Штати мають право відновити санкції щодо Тегерану через загрозу, яку представляє для Америки іранська політика.

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Російське втручання у вибори: які методи використають у Кремлі?

kaspruk

Росія – терористична держава. З цього постулату потрібно виходити, розглядаючи всі можливі наступні дії РФ. Якщо навіть у випадку зі США Росія діяла гібридно-терористичними методами, втручаючись у вибори, то з Україною в Кремлі діятимуть ще більш жорстко та наполегливо.

Таку думку в коментарі «Слову і Ділу» висловив політолог Віктор Каспрук, оцінюючи втручання РФ у президентські та парламентські вибори в Україні.

«В Україні не зачищена остаточно так звана п’ята колона. Так, вона була дещо законсервована, образно кажучи, але й далі отримує вказівки й діятиме так, як потрібно Кремлю. Наступний рік може бути одним із найважчих для України, оскільки на кону майбутнє незалежної української держави, а Росія робитиме все для того, щоб її не було», – зазначив Каспрук.

На його думку, РФ вдаватиметься до різноманітних методів: підкупу журналістів, політиків, які ще не завербовані, але мають нестійку позицію чи, наприклад, просто хочуть грошей.

Крім того, не виключене використання інтернет-ресурсів, соціальних мереж та хакерських атак, додав він.

Політолог звернув увагу, що напередодні виборів уже подекуди є блокування сторінок у соцмережах громадських діячів, політиків, які налаштовані патріотично. Таким чином РФ намагається перекрити будь-які канали зв’язку, що висвітлюють думки, з якими в Кремлі не згодні.

За його словами, що ближче до виборів, то більше буде терористичних гібридних дій РФ.

«Найстрашніше, що можуть бути повторені терористичні дії щодо українських патріотів або політичних діячів з РФ чи Білорусі, які стали на бік України. Вже маємо приклад Павла Шеремета», – уточнив він.

Експерт також не виключив, що РФ може залякувати ескалацією конфлікту, тим більше, що суспільство втомилося від такої затяжної війни, яка перевершила за часом німецько-радянську.

Крім того, в нас продовжують працювати телеканали, які поширюють антиукраїнську інформацію під виглядом плюралізму думок, підкреслив він.

«Тобто партія війни, яка називає себе партією миру, шукає своїх прихильників. На жаль, складна економічно-соціальна ситуація в Україні тут грає на руку ворогам, оскільки чимало людей в Україні бачать майбутнє залежно від того, який рівень добробуту є на цю мить», – пояснив політолог.

За його словами, не виключене провокування конфліктів на релігійному підґрунті.

«Росія тут має великий плацдарм, який використовуватиме для того, щоб розколоти суспільство за релігійною лінією. Можливо, через це тягнуть з остаточним рішенням щодо томосу, оскільки Вселенський патріархат усвідомлює, що Росія може почати якісь кардинальні дії», – наголосив експерт.

Росія не збирається віддавати Україну, а керівництво Кремля не готове програвати, тоді як на Заході не розуміють, що домовлятися з РФ немає сенсу, підкреслив він.

«На Заході не розуміють ментальності РФ, того, що домовитися з РФ не можна, адже щойно розвернешся спиною, відразу буде підстава. Політику щодо Росії визначають люди, які не розуміють по-справжньому ментальності Росії. Тому передусім Україні потрібно бути готовими давати відсіч. Якщо ми не зможемо мобілізувати сили, то є великий ризик, що РФ частково вдасться виконати свої плани

https://www.slovoidilo.ua/2018/10/11/pogljad/polityka/rosijske-vtruchannya-vybory-yaki-metody-vykorystayut-kremli щодо України», – резюмував Віктор Каспрук.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Як распадзецца Расея. Погляд палітоляга

 

000000 ПУТТТТТТТТТТТТТТТТТРадыё Свабода  08 кастрычнік  2018

Віктар Каспрук

Улада Пуціна над Расеяй пачынае дыхаць на ладан, лічыць украінскі палітоляг Віктар Каспрук. Таму, на думку ўкраінскага аўтара, пасьля таго, як пуцінскі рэжым абрынецца, абавязкова востра паўстане пытаньне пра самавызначэньне і незалежнасьць паняволеных і калянізаваных Масквою аўтаномных рэспублік.

Ідзецца пра Чачню, Татарстан, Удмуртыю, Башкартастан, Дагестан, Інгушэтыю, Кабардына-Балкарыю, Калмыкію, Мардовію, Саха-Якутыю, Карачаева-Чаркесію, Туву, Хакасію, Адыгею, Карэлію, Алтай, Комі, Марый-Эл.

Распад Расейскай Фэдэрацыі можа быць ня вельмі хуткім, але сыстэмным і незваротным.

Некаторыя з суседніх краін паспрабуюць ўзяць прыклад з Кітаю і дзейнічаць павольна, прымаючы нібыта ў доўгатэрміновую арэнду і асымілюючы былыя расейскія землі. А сёй-той раптам пачне ўспамінаць, каму раней, гадоў так 300 або 200 таму, належалі гэтыя тэрыторыі.

Зрэшты, магчымыя і іншыя разнастайныя варыянты. Сярод іх, напрыклад, такі, што Татарстан, Мардовія, Удмуртыя, Чувашыя і Марый-Эл выберуць іншую стратэгію выжываньня. І добраахвотна аб’яднаюцца ў тэрытарыяльнае ўтварэньне накшталт Булгарскага зьвязу.

Тым больш, што ўсе гэтыя рэспублікі разьмешчаныя побач адна з адной, і ўсе яны, у гістарычныя часы Волскай Булгарыі, уваходзілі ў яе склад.

Таксама цалкам лягічным і пэрспэктыўным выглядала стварэньне, акрамя Булгарскага зьвязу, утварэньне Зьвязу мангольскіх дзяржаваў, куды б маглі ўвайсьці Алтай, Буратыя, Тува і Хакасія, і Зьвязу дзяржаў Каўказу — Чачня, Дагестан, Інгушэтыя, Кабардына-Балкарыя, Карачаева-Чаркесія. Зразумела, што ў такім выпадку Паўночная Асэтыя далучыцца да Грузіі.

Новая мапа пострасейскай прасторы адлюстроўвае працэсы яе дэзінтэграцыі

Вядома, назвы новых тэрытарыяльных утварэньняў цалкам умоўныя, але яны адлюстроўваюць праходжаньне асноўных тэндэнцый цэнтрабежных працэсаў у Расейскай Фэдэрацыі.

Адначасна пры гэтым ня варта скідаць з парадку дня і той факт, што тэрытарыяльна РФ даўно падзеленая на вотчыны цяперашняга расейскага алігархату, які, у сутнасьці, і валодае ўсім у Расейскай Фэдэрацыі.

Таму пачатковым сцэнарам, улічваючы ўладу алігархаў над Расеяй, можа стаць спачатку трансфармацыя фіктыўнай Расейскай Фэдэрацыі на рэальную Расейскую Канфэдэрацыю. Паколькі жаданьне хутчэй аддзяліцца ад іншых будзе стрымліваць і абмяжоўваць падрыхтоўка да існаваньня ў адасобленым выглядзе, з абарванымі эканамічнымі сувязямі.

Неабходна ўлічваць, што, акрамя ўнутраных працэсаў дэзінтэграцыі, на тэрытарыяльную трансфармацыю Расейскай Фэдэрацыі будзе ўплываць і жаданьне зьнешніх гульцоў, для якіх існаваньне агрэсіўнай і непрадказальнай Расеі ў цяперашнім выглядзе ўяўляе вялікую пагрозу. І яны будуць рабіць усё, што ад іх залежыць, каб працэс распаду РФ надоўга не зацягваўся.

На карце распалай Расеі можна будзе ўбачыць шмат чаго цікавага, уключаючы страту РФ былой Калінінградзкай вобласьці, якая зноў можа стаць часткай Усходняй Прусіі і будзе вернутая ў склад Нямеччыны.

Самымі небясьпечнымі зьяўляюцца задаўненыя і замарожаныя міжэтнічныя канфлікты

Да пазытыву працэсу распаду Расейскай Фэдэрацыі можна дадаць і тое, што гэта рэзка паменшыць карупцыю і велізарны крадзеж дзяржаўных сродкаў на ранейшых неабсяжных прасторах Расеі.

Таму што калі гэтыя прасторы будуць падзеленыя на незалежныя дзяржавы, то ўнутры гэтых дзяржаў казнакрадзтва стане значна менш, і кантролю за разьмеркаваньнем і мэтавым выкарыстаньнем сродкаў, адпаведна, больш.

Хуткім можа стаць і наладжваньне міжнародных сувязяў новых дзяржаў, якія пачнуць арыентавацца ўжо не на далёкую Маскву, а на суседнія зь імі краіны.

Такім чынам, Зьвяз мангольскіх дзяржаваў (Алтай, Буратыя, Тува і Хакасія) здатны папрасіць вайсковай дапамогі ў Кітаю або Манголіі, а тыя могуць яе і даць.

Варта разгледзець розныя вэрсіі пачатку распаду Расейскай Фэдэрацыі. Адной з найбольш рэальных стануць міжэтнічныя канфлікты ў паняволеным Расеяй Каўказе, на фоне нарастаньня эканамічнага каляпсу ў РФ.

У гэтым выпадку небясьпека тоіцца ў задаўненых і замарожаных міжэтнічных канфліктах паміж каўкаскімі народамі, якія могуць стаць прычынамі кровапраліцьця.

Ня трэба забываць, што ўсе гэтыя чужыя землі былі далучаныя да Расеі сілай, забойствамі і тэрорам лідэраў і правадыроў гэтых паняволеных народаў або ілжывымі абяцаньнямі надаць абарону, якія аказаліся чыстым падманам.

Цяпер усё ідзе да таго, што Каўказ знутры і Кітай звонку ўзарвуць Расею. І гэты момант няўхільна набліжаецца — калі стане немагчымым задавальняць штораз большыя апэтыты прэзыдэнта Чачні Рамзана Кадырава і яго атачэньня.

Стратэгічнай памылкай Пуціна стала выкарыстаньне газу і нафты не як тавару, а як зброі для здабываньня грошай і маёмасьці на Захадзе і скупка няўстойлівай часткі яго палітычнай эліты накшталт Шрэдэра. Сёе-тое атрымалася, але акрамя футбольных клюбаў Захад нічым не саступіў. Гэта спарадзіла злосьць Расеі, бясьсільную і зьнясільную.

Расейская Фэдэрацыя зьнішчыць сябе сама

Крэмль ужо пачаў губляць халодны разьлік, а дзейнічаючы на міжнароднай арэне спарадычна і эмацыйна, прайграе практычна ва ўсіх напрамках. І злосьць пуціністаў, з прычыны няздольнасьці што-небудзь рэальна зьмяніць на сваю карысьць, толькі нарастае.

І гульня ў адноўленую звышдзяржаву, у перамогу ў якой ніхто, акрамя самога Пуціна ня верыць, прывяла Расею да стану паўраспаду, запусьціўшы працэсы будучага развалу.

Імкнучыся разваліць NATO і справакаваць распад Эўразьвязу, крамлёўцы тым самым толькі паскорылі працэсы дэзінтэграцыі рускіх тэрыторый, якія цяпер выглядаюць незваротнымі.

Але калі Пуціну штучнымі мэтадамі ўдалося пэўны час імітаваць працэс аднаўленьня Савецкага Саюзу, то цяпер можна сказаць, што эпоха СССР заканчваецца па-сапраўднаму.

Пры гэтым патугі Расейскай Фэдэрацыі весьці барацьбу з Захадам і спробы далучыць іншыя дзяржавы да сваёй антыцывілізацыі вельмі нагадваюць дзеяньні непаслухмянага хлопчыка, які вырашыў адмарозіць сабе пальцы на злосьць бабулі.

Разьвязаўшы зьнясільваючую гібрыдную вайну з Украінай і Захадам, Расея дасягае цалкам процілеглых мэтаў, чым тыя, якія былі заплянаваны Крамлём.

Спрабуючы захапіць ўкраінскія тэрыторыі і цалкам ігнаруючы кітайскую пагрозу, пуціністы знаходзяцца на шляху страты зямель на Далёкім Усходзе і ў Сыбіры. Бо, кінуўшы большасьць рэсурсаў на рост вайсковай моцы і сілавых структураў, Масква гэтым крытычна аслабіла магчымасьці свае эканомікі.

І ніхто ёй не дапаможа, калі Кітай, дачакаўшыся свайго часу, захоча наданьня статусу Кітайскай аўтаноміі для тэрыторыяў на ўсходзе Расійскай Федэрацыі, на які расейцы раней пусьцілі кітайскіх каляністаў.

А калі постпуцінскія ўлады паспрабуюць разарваць кабальныя дамовы з Кітаем наконт арэнды на 49 гадоў велізарных тэрыторыяў Расеі, то новыя гаспадары замацуюць іх статус-кво сілай.

Пуцін неабдумана вырашыў згуляць партыю ў покер з гісторыяй. Не разумеючы таго, што, ваюючы з Украінай, Расея зьнішчае сваю дзяржаўнасьць. І калі так будзе працягвацца і далей, то Расейская Фэдэрацыя зьнішчыць сябе сама.

https://www.svaboda.org/a/29531626.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Що Путіну робити з полковником Чепігою?

0000000000000 ЧЕПІГА

Віктор Каспрук

Хоча для Владіміра Путіна людські долі і життя не мають жодного значення, але особа полковника Анатолія Чепіги та його колеги «Петрова», які були засвічені Кремлем у телепрограмі Маргарити Симоньян, справа значно складніша. Звісно, що тепер вони відпрацьований матеріал і використовувати їх за кордоном для терористичних спецоперацій Росії вже не вдасться. Тож постає питання, що Путіну робити з полковником Чепігою?

За неписаними правилами роботи КГБ-ФСБ, куди краще, а головне надійніше, їх було б взагалі «зачистити». Пояснивши потім, що таких осіб взагалі в Росії немає і не було, а всі обвинувачення проти них це не що інше, як підступи і провокації з боку західних спецслужб.

Але після того, як за вказівкою Путіна цих кілерів було показано на телебаченні, «стандартне» вирішення цього питання виглядає проблематичним.

Велика Британія буде вимагати видачі полковника ГРУ Анатолія Чепіги і його соратника «Петрова». Зрозуміло, що Москва на це не піде. Але спасіння Чепіги у тому, що й «ліквідувати» його так просто Путін не може.

Оскільки зникнення Чепіги трактуватиметься на Заході, як замітання слідів злочинів російських спецслужб і незворотно потягне за собою нові санкції стосовно Російської Федерації.

Таким чином Москва потрапила в замкнуте коло безвихідної ситуації, за якої будь-яке рішення щодо «Солсберських туристів» означатиме лише погіршення і без того нестійких позицій Росії на міжнародній арені.

Якщо Чепіга й «Петров» ні в чому не винні і вони чесні люди, то мали б поїхати до Великої Британії і дати там свідчення щодо своєї непричетності до отруєння Скрипалів. Або ж Росія мала б їх екстрадувати. Але і те, і інше рішення для Кремля є неприйнятним.

Зараз Російська Федерація стала «міжнародним злочинцем». Російських шпигунів, як бліх, виловлюють в найнесподіваніших місцях, вони і любителі англійської готики, і ласкаві постільні кішечки, їх скрізь багато і вождь дрезденської резидентури намагається за їхньою допомогою дестабілізувати Захід.

Чому ця путінська агентура так щоразу проколюється? Але це не рівень російських диверсантів впав, просто вони працюють за методиками ще андроповських часів, котрі не враховують можливостей сучасних технологій і засобів спостереження, тому їх і виявляють з такою легкістю.

Чепіга і «Петров» тому й так виглядали роздавленими під час телевізійного шоу у Симоньян, бо знали що їхня доля вирішуватиметься нестандартними методами. А головне, що вони на це вплинути ніяк нездатні.

Якщо Путіну прийде в голову не карати дуже за провал цих двох, то рішення може бути досить поміркованим. Їх просто змусять поміняти московські квартири на більш скромні у віддалених губерніях і залягти на дно. Зробити пластичні операції, змінивши зовнішність та документи.

Іншим прийнятним варіантом для Героя Росії Баширова-Чепіги може стати публічна демонстрація Путіним того, що Росія своїх не здає.

За такого варіанту розвитку подій Анатолія Чепігу демонстративно роблять губернатором Хабаровського краю, при цьому заявляючи, що ніякі оббріхування його на Заході не були нічим доведені і підкріплені. Тому ця заслужена людина і далі продовжуватиме свою роботу на благо Росії.

Тим більше, що нині з кандидатурами на губернаторство у Путіна сутужно, а тут готовий кандидат, який повністю заслуговує на довіру влади.

Але як би там не було, Росія у черговий раз зганьбилася. І якщо полковник, Герой Росії служить в ГРУ отруйником, то хто у них тоді за штатним розкладом лейтенанти?

Хоча, знаючи як працюють путінці, можна припустити, що вони здатні провести ще один публічний телеефір. І пробуючи довести свою правоту, пред’явити публіці одночасно Боширова і Чепігу. Мовляв в Російській Федерації одночасно проживають ці особи. А їхньою публічною демонстрацію ми назавжди закриваємо це питання.

Для цього Маргарита Симоньян влаштує їм зворушливу зустріч на телеекрані. Бо все виявляється було дуже просто. Руслан Боширов і Анатолій Чепіга – це брати-близнюки, розлучені ще в дитинстві. І вся Росія заплаче від розчулення.

Як відомо, риба гниє з голови. Якщо глава держави безсоромно бреше, то що робити іншим? Тому навіть важко собі уявити, що ще здатні придумати російські засоби масової інформації, щоб прикрити брехні свого вождя.

Російські ЗМІ вимагають доказів злочинів путінського режиму. Хоча для всього цивілізованого світу головним доказом є те, що Росією править кегебешний режим під керівництвом офіцера КГБ Владіміра Путіна. Тому не варто нічому дивуватися. Адже іншими, ніж терористичними методами, в ФСБ- КГБ діяти не здатні.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Санкції проти режиму Путіна: Захід може переламати «хребет» російській економіці

Радіо Свобода  02  Вересень 2018

Віктор Каспрук

Європа так довго не реагувала на загрози з боку Росії, що в Москві вирішили, в ЄС вже майже готові визнати себе кремлівськими васалами. По суті Путін впіймав європейців на бажання дешевших енергоносіїв, що в результаті це вилилося в часткове фінансування ними гібридної війни, яку веде Кремль проти західної цивілізації.

Хоча Путін назвав санкції США контпродуктивними і безглуздими, в перекладі з путінської на нормальну мову це означає, що і він визнає, різкого збільшення санкцій його режим не витримає.

І ці санкції щодо Росії необхідно посилити до такого рівня пришвидшення їхньої дієвості, який би забезпечив відмову Москви від анексії українського Криму, окупації третини Донбасу, припинення гібридної війни Російської Федерації з Україною і Заходом, залишення територій Грузії і Молдови, завершення втручання росіян у війну в Сирії та унеможливлення продовження геополітичних авантюр Кремля по всьому світу.

Одним із основних має стати питання диверсифікації надходження енергоносіїв до Європи

На даний момент не перекритий експорт енергоносіїв із Росії живить її фінансову систему, надаючи можливість хоч якось мінімально збалансовувати державний бюджет.

І поки не будуть запроваджені обмеження на торгівлю газом і нафтою з Росією, доти говорити про те, що загроза можливого колапсу російської економіки може зробити політику Москви більш адекватною, не доводиться.

Відбувається своєрідна гра на час. За якої Росія намагається зменшити свою залежність від зовнішнього імпорту, а Захід, застосовуючи збільшення обмежуючих санкцій і заходів, прагне позбавити Росію ресурсів для модернізації її газонафтового промислового комплексу.

Але великою форою у цьому питанні для Кремля стало те, що, на відміну від демократичного колективного Заходу, сучасна тоталітарна Росія ухвалює рішення набагато швидше.

Таким чином, існує нагальна потреба, щоб якомога швидко усунути цю перевагу Москви, створивши єдиний центр оперативного реагування на ті виклики, котрі постійно надходять від Росії.

А питання диверсифікації надходження енергоносіїв до об’єднаної Європи має стати одним із основних під час гібридної війни, затіяної Москвою з демократичним світом.

Захід може переламати «хребет» російській економіці, і якщо він цього не зробив досі, то тільки тому, що там ще сподівалися, що росіяни все-таки здатні мислити раціонально. Але, на жаль, це не прослідковується.

Що ж може відбутися в разі різкого розширення економічних санкцій щодо Російської Федерації? Росія буде економічно ізольована, а рамки того, чим вона ще може займатися на Заході, стануть суворо регламентовані.

Росія потребує Заходу набагато більше, ніж Захід потребує Росії.

І Путін побачить, якими потужними можливостями володіють США, коли вони вирішать використовувати їх.

На цьому путінська удача закінчиться, а також і російське блефування у міжнародній політиці.

Економічні санкції є ефективним інструментом, який Захід може протиставити кримінальній агресії Путіна.

А всі сподівання російського диктатора на те, що він здатен домогтися їхнього послаблення чи зняття, не відмовившись від окупації Криму і частини Донбасу, є лише його політичними ілюзіями.

Необхідно вибити з-під диктатора Путіна баласт газонафтової рівноваги

За більше ніж 18 років безмежної влади над Росією, Путін став заручником культивування власної величі та імперіалістичних марень. І йому вдалося зазомбувати цією імперскістю росіян.

Тому досягнення ефекту від запроваджених санкцій залежать і від того, наскільки ще довго російський народ буде готовий страждати, стримуючи своє невдоволення в ім’я солідарності зі своїм зарозумілим «царем».

Водночас нарощування економічного тиску на Путіна оголює «ахіллесову п’яту» його режиму, оскільки для володаря Росії найбільшим страхом є широко поширені народні хвилювання, спровоковані роздратуванням його політикою диктатури.

Поки що санкції ще не стали достатньо сильними, щоб стримувати Москву.

Сьогодні вони більше нагадують досить болючий, проте більше символічний ляпас по розчепіреним рукам путінського режиму.

Але коли вони стануть еквівалентними співвідношенню з російською агресією, то за декілька місяців американська демократія здатна вибити з-під диктатора Путіна баласт газонафтової рівноваги.

Навіть якщо Кремль дійсно вирішить в міжнародній торгівлі і фінансуванні відмовитися від американського долара та зробить спробу перейти на розрахунки в юанях, ієнах, золоті або використовуючи національні валюти Білорусі, Венесуели чи Ірану, це не зможе зменшити руйнівного впливу західних санкцій.

А оскільки поки що Росія не є такою закритою країною, як Північна Корея і все одно залежить від поставок імпортних товарів, то ніхто на Заході не погодиться розраховуватися з нею, використовуючи неліквідні «дерев’яні» російські рублі.

Економічні «кулі можуть виявитися куди більш дієвими, ніж звичайні

Росія вперто не бажає приєднуватися до цивілізованого світу і робить спроби вибудувати свою антицивілізацію зі своїми антицінностями, насильницькими методами залучивши до неї сусідні держави.

Тому одним із дієвих методів впливу на путінський електорат могло б стати різке обмеження для населення Російської Федерації подорожей у країни Заходу.

Яке б стосувалося не лише російських військових, працівників поліції, ФСБ, ГРУ та інших спецслужб, а й державних службовців або й всіх інших громадян Росії до того часу, поки їхня країна не відмовиться від своєї агресивної поведінки на міжнародній арені.

Також дуже вразливим місцем Російської Федерації є те, що за попередні роки газонафтового буму Росія перетворилася на «чорну діру» споживання.

Державу, яка мало що здатна виробляти, але хоче споживати ледве не за західними стандартами.

Дуже б хотілося побачити новітні російські персональні комп’ютери, настільні процесори, ноутбуки, планшети, смартфони, телевізори, стереосистеми, ігрові приставки, легкові автомобілі, сільськогосподарську техніку, залізничні вагони, пасажирські літаки, круїзні судна.

Не говорячи вже про лінії модерного одягу від російських модельєрів, що б вийшли цієї осені. Магазини, які в інших країнах споживачі будуть просто брати штурмом.

Будь-яка імперія, рано чи пізно, падає, і її падіння обумовлене некомпетентним урядом, недієздатним народом чи бажанням загарбати чуже, коли на зовнішню експансію вже немає ні сил, ні ресурсів.

Це стосується і Російської Федерації, коли гібридна війна починає повертатися на територію Росії бумерангом ефекту дії економічних санкцій.

Всі запевнення Путіна, що завдяки санкціям Росія стала більш самодостатньою та цілком здатна існувати в режимі самозабезпечення, виглядають, як вигадки безвідповідального лідера, якому цілком байдужа доля його батьківщини.

А досвід реагування Заходу на геополітичні авантюри Москви показує, що економічні «кулі», використані у відповідь на кремлівську агресію, здатні виявитися куди більш дієвими, ніж звичайні.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Санкции против режима Путина: Запад может переломить «хребет» российской экономике

Радио Свобода 02 Сентябрь 2018

Виктор Каспрук

Европа так долго не реагировала на угрозы со стороны России, что в Москве решили, в ЕС уже почти готовы признать себя кремлевскими вассалами. По сути Путин поймал европейцев на желание дешевых энергоносителей, что в результате вылилось в частичное финансирование ими гибридной войны, которую ведет Кремль против западной цивилизации.

Хотя Путин назвал санкции США контрпродуктивными и бессмысленными, в переводе с путинского на нормальный язык это означает, что и он признает, резкого увеличения санкций его режим не выдержит.

И эти санкции в отношении России необходимо усилить до такого уровня ускорения их действенности, который бы обеспечил отказ Москвы от аннексии украинского Крыма, оккупации трети Донбасса, прекращение гибридной войны Российской Федерации с Украиной и Западом, уход с  территории Грузии и Молдовы, завершение вмешательства русских в войну в Сирии и предотвращение продолжения геополитических авантюр Кремля по всему миру.

Одним из основных должен стать вопрос диверсификации поступления энергоносителей в Европу

На данный момент не перекрытый экспорт энергоносителей из России питает ее финансовую систему, предоставляя возможность хоть как-то минимально сбалансировать государственный бюджет.

И пока не будут введены ограничения на торговлю газом и нефтью с Россией, до этого времени говорить о том, что угроза возможного коллапса российской экономики может сделать политику Москвы более адекватной, не приходится.

Происходит своеобразная игра на время. При которой Россия пытается уменьшить свою зависимость от внешнего импорта, а Запад, применяя увеличение ограничивающих санкций и мер, стремится лишить Россию ресурсов для модернизации ее газонефтяного промышленного комплекса.

Но большой форой в этом вопросе для Кремля стало то, что, в отличие от демократического коллективного Запада, современная тоталитарная Россия принимает решение гораздо быстрее.

Таким образом, существует насущная необходимость, чтобы как можно быстрее устранить это преимущество Москвы, создав единый центр оперативного реагирования на те вызовы, которые постоянно поступают от России.

А вопрос диверсификации поступления энергоносителей в объединенную Европу должен стать одним из основных во время  гибридной войны, затеянной Москвой с демократическим миром.

Запад может переломить «хребет» российской экономике, и если он этого не сделал до сих пор, то только потому, что там еще надеялись, что россияне все-таки способны мыслить рационально. Но, к сожалению, это не прослеживается.

Что же может произойти в случае резкого расширения экономических санкций в отношении Российской Федерации? Россия будет экономически изолирована, а рамки того, чем она еще может заниматься на Западе, станут строго регламентированы.

Россия нуждается в Западе гораздо больше, чем Запад нуждается в России.

И Путин увидит, которыми мощными возможностями обладают США, когда они решат использовать их.

На этом путинская удача закончится, а также и российский блеф в международной политике.

Экономические санкции являются эффективным инструментом, который Запад может противопоставить уголовной агрессии Путина.

А все надежды российского диктатора на то, что он способен добиться их ослабления или снятия, не отказавшись от оккупации Крыма и части Донбасса, являются лишь его политическими иллюзиями.

Необходимо выбить из-под диктатора Путина балласт газонефтяного равновесия

За более чем 18 лет безграничной власти над Россией, Путин стал заложником культивирования собственного величия и империалистических грез. И ему удалось зазомбировать этой имперскостью  россиян.

Поэтому достижение эффекта от введенных санкций зависят и от того, насколько долго российский народ будет готов страдать, сдерживая свое недовольство во имя солидарности со своим высокомерным «царем».

В то же время наращивание экономического давления на Путина обнажает «ахиллесову пяту» его режима, поскольку для хозяина России самым большим страхом является широко распространённые народные волнения, спровоцированные раздражением его политикой диктатуры.

Пока санкции еще не стали достаточно сильными, чтобы сдерживать Москву.

Сегодня они больше напоминают довольно болезненный, однако больше символический шлепок по растопыренным рукам путинского режима.

Но когда они станут эквивалентными соотношению с российской агрессией, то за несколько месяцев американская демократия способна выбить из-под диктатора Путина балласт газонефтяного равновесия.

Даже если Кремль действительно решит в международной торговле и финансировании отказаться от американского доллара и попытается перейти на расчеты в юанях, иенах, золоте или используя национальные валюты Беларуси, Венесуэлы и Ирана, это не сможет уменьшить разрушительного влияния западных санкций.

А поскольку пока еще Россия не является закрытой страной, как Северная Корея и все равно зависит от поставок импортных товаров, то никто на Западе не согласится рассчитываться с ней, используя неликвидные «деревянные» российские рубли.

Экономические «пули» могут оказаться куда более действенными, чем обычные

Россия упорно не желает присоединяться к цивилизованному миру и пытается выстроить свою антицивилизацию со своими антиценностями, насильственными методами привлекая к ней соседние государства.

Поэтому одним из действенных методов воздействия на путинский электорат могло бы стать резкое ограничение для населения Российской Федерации путешествий в страны Запада.

Которое бы касалось не только российских военных, полицейских, ФСБ, ГРУ и других спецслужб, но и государственных служащих или же и всех других граждан России до тех пор, пока их страна не откажется от своего агрессивного поведения на международной арене.

Также очень уязвимым местом Российской Федерации является то, что за предыдущие годы газонефтяного бума Россия превратилась в «черную дыру» потребления.

Государство, которое мало что способно производить, но хочет потреблять чуть не по западным стандартам.

Очень бы хотелось увидеть новейшие российские персональные компьютеры, настольные процессоры, ноутбуки, планшеты, смартфоны, телевизоры, стереосистемы, игровые приставки, легковые автомобили, сельскохозяйственную технику, железнодорожные вагоны, пассажирские самолеты, круизные суда.

Не говоря уже о линиях современной одежды от российских модельеров, что  вышли бы этой осенью. Магазины, с которыми в других странах потребители будут просто брать штурмом.

Любая империя, рано или поздно, падает, и ее падение обусловлено некомпетентным правительством, недееспособным народом или желанием захватить чужое, когда на внешнюю экспансию уже нет ни сил, ни ресурсов.

Это относится и к Российской Федерации, когда гибридная война начинает возвращаться на территорию России бумерангом эффекта действия экономических санкций.

Все заверения Путина, что благодаря санкциям Россия стала более самодостаточной и вполне способна существовать в режиме самообеспечения, выглядят, как выдумки безответственного лидера, которому совершенно  безразлична судьба его родины.

А опыт реагирования Запада на геополитические авантюры Москвы показывает, что экономические «пули», использованные в ответ на кремлевскую агрессию, способны оказаться куда более действенными, чем обычные.

https://www.radiosvoboda.org/a/29466152.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Без права на програш

«Дзеркало тижня. Україна»  №34, 15 вересня  2018

Віктор Каспрук

Чи може спрацювати “демократія по-іракському”?

Нинішній прем’єр-міністр Хайдер аль-Абаді все ще намагається досягти коаліційної більшості, але досі усі ці намагання були заблоковані його опонентами на чолі з колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі.

Ірак перебуває в стані політичного конфлікту, який дуже негативно вплинув на економічну і соціальну сферу та спровокував хвилю народного незадоволення діяльністю його керівництва й антиурядові протести. Обстріл з мінометів урядового кварталу в Багдаді та заворушення, що тривають з липня у місті Басра на півдні Іраку, свідчать, що уряд починає частково втрачати контроль над ситуацією.

Незважаючи на те, що іракцям вдалося збільшити виробництво й експорт нафти, що мало б позитивно вплинути на стан справ у цій країні, розраховувати на значне поліпшення ситуації не доводиться. Оскільки триває протистояння між двома основними політичними протиборчими блоками — на чолі з прем’єр-міністром Хайдером аль-Абаді і колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі. І ця гонитва за право керувати країною відбувається у той час, коли Ірак стикається з серйозними внутрішніми і зовнішніми загрозами.

Протести в Басрі почалися з невдоволення жителів високим рівнем безробіття і станом інфраструктури міста. Вони посилилися після масового отруєння питною водою, в результаті якого постраждали 6 тисяч чоловік. Після цього інциденту в Басрі почалися перебої в роботі водопроводу та постачанні електроенергії.

На тлі кризової ситуації політичні угруповання, що конкурують між собою, підтримувані Сполученими Штатами та Іраном, змагаються в Іраку за можливість контролювати країну. А для Тегерана іракський плацдарм є ще одним шансом спробувати послабити впливи Америки на Близькому Сході.

На тлі цієї затяжної політичної кризи США останнім часом активізували свої дипломатичні зусилля в Іраку. Прагнення Вашингтона впливати на формування наступного іракського уряду стало частиною більш широкої стратегії, яка відбиває американські інтереси в близькосхідному регіоні та враховує регіональні і глобальні геополітичні ризики, які несе неприкрите втручання Ірану в іракські справи.

У зв’язку з цим спецпредставник президента США в Іраку Бретт Макгерк і посол США в цій країні Дуглас Сілліман зустрілися з іракськими політиками високого рівня, намагаючись стати посередниками, котрі будуть здатні покласти край політичному протистоянню.

Ця форсована американська дипломатія — протидія візиту сірого кардинала Ірану командира бригади Аль-Кудс генерала Касема Сулеймані до Іраку, який також був у Багдаді, аби чинити тиск на ті політичні групи, що прагнуть переобрання прем’єр-міністра Іраку аль-Абаді на другий термін.

Сполучені Штати зацікавлені у другому терміні для Хайдера аль-Абаді як політика, що є більш дружнім до Вашингтона і його регіональних арабських союзників у порівнянні з іншими кандидатами на посаду прем’єра. Хоча американські офіційні особи поки що утримуються від публічного схвалення персони аль-Абаді, але ЗМІ в США й експерти, що спеціалізуються на Іраку, бачать його як прагматичного іракського лідера, котрий має всі шанси очистити корупційне болото Іраку.

Втім, Ірак демонструє, що автоматично застосувати західні цінності й системи в арабських країнах не виходить. Прикладом цього є “демократія по-іракському”, на розбудову й утримання якої американці витратили величезні сили і кошти.

Хоча Захід нічого не нав’язував іракцям. Вони самі підготували конституцію, провели вільні і справедливі вибори, де обирали інших іракців, як того і вимагала конституція Іраку.

Та виявилося, що цього всього було замало для того, щоб викорінити корупцію в іракських органах влади і припинити постійні терористичні акти бомбистів-смертників, які розхитують стійкість Іракської держави.

Звісно, що не цього прагнув іракський народ після падіння диктаторського режиму Саддама Хусейна. На жаль, після визволення з-під довготривалої диктатури іракці так і не спромоглися поставити на службу інтересам свого народу величезні можливості від рекордного видобутку нафти.

І навіть коли повноцінно запрацює іракський парламент після обрання спікера та буде остаточно визначена кандидатура прем’єр-міністра, навряд чи можна буде говорити про здатність керівництва Іраку повноцінно боротися з корупцією і створити дієвий союз між шиїтами, сунітами та курдами. А без цього залучити необхідні обсяги інвестицій до іракської економіки не вдасться.

За нинішніх реалій ситуація в Іраку більше нагадує боротьбу в Північній Ірландії, де католики і протестанти не відмовляються від своїх політичних позицій, змінюючи лише час від часу риторику озвучення своїх вимог і методи боротьби за їх реалізацію. Це може бути справедливим і при аналізі протистояння мусульман-шиїтів та сунітів, які не змінюють своїх позицій.

Тоталітарне правління Саддама Хусейна і його “стабільність” деким в Іраку тепер навіть починає сприйматися ледве не як кращі часи. Через 15 років після падіння саддамівського режиму чомусь стали забуватися звірства диктатора щодо курдів і криваві методи знищення противників режиму.

Похмура національна дійсність висуває на передній план релігійних діячів, котрим здається, що підвищення тиску на владу відкриває для іракців шлях до початку динаміки позитивних змін у державі.

Однак, якщо цим готується прихід до влади іракського відповідника іранського аятоли Хаменеї, то це є тупиковим шляхом, оскільки лише тоді, коли мусульманська країна знімає релігію з політики (тобто стає світською), в неї з’являється шанс нормалізувати ситуацію і знайти союзників у сучасному глобалізованому світі.

Виклики, що стоять перед Іраком, стосуються не тільки його самого, а й всього арабського світу. А це насамперед необхідність відмовитися від примх носіїв патріархальної та племінної культури, які відкидають арабські народи на століття назад.

Тому Ірак стоїть перед дуже нелегким вибором — погодитися під зрослим тиском противників світського правління на перехід до іранської моделі теократичного режиму мусульманського духовенства, з проголошенням ісламської республіки та нового порядку на чолі з верховним лідером або ж, попри всі негаразди, продовжувати просуватися світським шляхом розвитку. І спробувати піти на узаконення широкої реальної автономії Іракського Курдистану, самодостатності іракських регіонів та розширення прав і можливостей жінок.

Ще одним шляхом до всеіракського порозуміння має стати дотримання в Іраку правил ринкової економіки, що дало б позитивний ефект, зменшивши безробіття і забезпечивши зайнятість його населення.

Нафтова сфера є основою іракської економіки, але вона має давати роботу не тільки працівникам іноземних компаній, а й самим іракцям. Іноземні компанії, що працюють від імені міністерства нафтової промисловості, зазвичай набирають кваліфікованих іноземців для будівництва та експлуатації об’єктів щонайменше на рік з початку проекту.

Ідея полягала в тому, що іракці поступово мають заміщати іноземців. Проте зусилля, спрямовані на використання кваліфікованих іракських громадян, підриваються втручанням уряду в процес наймання, коли роботодавці отримують список тих, кого потрібно найняти, попри те, що ці люди не відповідають потрібним вимогам за своєю фаховою підготовкою. Але вони зазвичай є родичами впливових посадовців.

Це ж саме відбувається і поза межами нафтового сектора, коли бізнесмени скаржаться на обов’язок давати хабарі впливовим політикам, лідерам ополченців та племен, аби забезпечити дозволи на роботу та захист.

Тому після багаторічних невиконаних обіцянок багато іракців не мають довіри до тих національних лідерів, хто чотири місяці не міг домовитися про формування нової урядової коаліції.

Втім, протести в Басрі, другому за величною місті в Іраку і основному нафтовому регіоні країни, де не вистачає базової інфраструктури, мали б дуже насторожити іракський істеблішмент. Адже отруєння води стало там потужною політичною зброєю.

Реальність є такою, що після визволення з-під тиранії Саддама Хусейна робота державних служб в Іраку не поліпшилася. Іракці продовжують потерпати від перебоїв електроенергії, а якість питної води ніхто не може гарантувати.

Напруга, яка виникла між політичними угрупуваннями, що конкурують, за право формувати наступний уряд, несе в собі ризики громадянської війни. Адже це веде до зникнення негласної угоди про те, що шиїтські політичні групи (а до цієї гілки ісламу належить приблизно 60 відсотків іракців) після повалення режиму Саддама Хусейна контролюватимуть виконавчу владу.

Сьогодні в Іраку відбувається боротьба за демократичну близькосхідну спадщину. Оскільки, якщо б ісламістським фундаменталістам вдалося взяти верх над світськими політиками, то це означало б, що всі потуги США перетворити Ірак на приклад успішної держави арабського світу виявилися марними.

Тому Іраку потрібна не тільки фінансова допомога, кредитування відновлення його інфраструктури, а й допомога в управлінні.

Західний світ не має права програти війну за Ірак, включаючи економічну і соціальну її складову. Жорсткий тягар реальності є таким, що програш на Іракському фронті потягне за собою поразки на інших напрямах протистояння екстремістських сил із західною цивілізацією.

https://dt.ua/international/bez-prava-na-progrash-288477_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Без права на проигрыш

«Зеркало недели. Украина»  №34, 15 сентября 2018

Виктор Каспрук

Может ли сработать “демократия по-иракски”?

Нынешний премьер-министр Хайдер аль-Абади все еще пытается достичь коалиционного большинства, но до сих пор все эти попытки были заблокированы его оппонентами во главе с бывшим премьером Нури аль-Малики.

Ирак находится в состоянии политического конфликта, который очень негативно повлиял на экономическую и социальную сферу и спровоцировал волну народного недовольства деятельностью его руководства и антиправительственные протесты. Обстрел из минометов правительственного квартала в Багдаде и волнения, продолжающиеся с июля в городе Басра на юге Ирака, свидетельствуют, что правительство начинает частично терять контроль над ситуацией.

Несмотря на то, что иракцам удалось увеличить производство и экспорт нефти, что должно было бы положительно повлиять на положение дел в этой стране, рассчитывать на значительное улучшение ситуации не приходится, поскольку продолжается противостояние между двумя основными политическими противоборствующими блоками — во главе с премьер-министром Хайдером аль-Абади и бывшим премьером Нури аль-Малики. И эта борьба за право руководить страной происходит в то время, когда Ирак сталкивается с серьезными внутренними и внешними угрозами.

Протесты в Басре начались с недовольства жителей высоким уровнем безработицы и состоянием инфраструктуры города. Они усилились после массового отравления питьевой водой, в результате которого пострадали 6 тысяч человек. После этого инцидента в Басре начались перебои в работе водопровода и снабжении электроэнергии.

На фоне кризисной ситуации политические группировки, конкурирующие между собой и поддерживаемые Соединенными Штатами и Ираном, соревнуются в Ираке за возможность контролировать страну. А для Тегерана иракский плацдарм является еще одним шансом попытаться ослабить влияние Америки на Ближнем Востоке.

На фоне этого затяжного политического кризиса США в последнее время активизировали свои дипломатические усилия в Ираке. Стремление Вашингтона влиять на формирование следующего иракского правительства стало частью более широкой стратегии, отражающей американские интересы в ближневосточном регионе и учитывающей региональные и глобальные геополитические риски, которые несет неприкрытое вмешательство Ирана в иракские дела.

В связи с этим спецпредставитель президента США в Ираке Бретт Макгерк и посол США в этой стране Дуглас Силлиман встретились с иракскими политиками высокого уровня, пытаясь стать посредниками, способными положить конец политическому противостоянию.

Эта форсированная американская дипломатия — противодействие визиту “серого кардинала” Ирана, командира бригады Аль-Кудс генерала Касема Сулеймани в Ирак, который также был в Багдаде, чтобы оказывать давление на политические группы, стремящиеся к переизбранию премьер-министра Ирака аль-Абади на второй срок.

Соединенные Штаты заинтересованы во втором сроке для Хайдера аль-Абади как политика более дружественного к Вашингтону и его региональным арабским союзникам по сравнению с другими кандидатами на должность премьера. Хотя американские официальные лица пока что воздерживаются от публичного одобрения персоны аль-Абади, но СМИ в США и эксперты, специализирующиеся на Ираке, видят его как прагматичного иракского лидера, у которого есть все шансы очистить коррупционное болото Ирака.

Впрочем, Ирак демонстрирует, что автоматически применить западные ценности и системы в арабских странах не получается. Примером этого является “демократия по-иракски”, на развитие и содержание которой американцы потратили огромные силы и средства.

Запад ничего не навязывал иракцам. Они сами подготовили Конституцию, провели свободные и справедливые выборы, где избирали других иракцев, как того и требовала Конституция Ирака.

Но оказалось, что этого всего оказалось мало, чтобы искоренить коррупцию в иракских органах власти и прекратить постоянные террористические акты бомбистов-смертников, расшатывающих Иракское государство.

Конечно, не к этому стремился иракский народ после падения диктаторского режима Саддама Хусейна. К сожалению, после освобождения из-под долгой диктатуры иракцы так и не смогли поставить на службу интересам своего народа огромные возможности от рекордной добычи нефти.

И даже когда после избрания спикера полноценно заработает иракский парламент и будет окончательно определена кандидатура премьер-министра, вряд ли можно будет говорить о способности руководства Ирака полноценно бороться с коррупцией и создать действенный союз между шиитами, суннитами и курдами. А без этого привлечь необходимые объемы инвестиций в иракскую экономику не удастся.

При нынешних реалиях ситуация в Ираке больше напоминает борьбу в Северной Ирландии, где католики и протестанты не отказываются от своих политических позиций, меняя лишь время от времени риторику озвучивания своих требований и методы борьбы за их реализацию. Это может быть справедливым и при анализе противостояния шиитов и суннитов, не меняющих свои позиции.

Тоталитарное правление Саддама Хусейна и его “стабильность” некоторыми в Ираке теперь даже начинает восприниматься едва ли не как лучшие времена. Спустя 15 лет после падения саддамовского режима почему-то стали забываться зверства диктатора в отношении курдов и кровавые методы уничтожения противников режима.

Хмурая национальная действительность выдвигает на передний план религиозных деятелей, которым кажется, что повышение давления на власть открывает для иракцев путь к началу динамики положительных изменений в государстве.

Но если этим готовится приход к власти иракского соответствия иранского аятоллы Хаменеи, то это тупиковый путь, поскольку только тогда, когда мусульманская страна снимает религию с политики (т.е. становится светской), у нее появляется шанс нормализовать ситуацию и найти союзников в современном глобализированном мире.

Вызовы, стоящие перед Ираком, касаются не только его самого, но и всего арабского мира. А это прежде всего необходимость отказаться от прихотей носителей патриархальной и племенной культуры, отбрасывающих арабские народы на столетия назад.

Поэтому Ирак стоит перед очень нелегким выбором: согласиться под возросшим давлением противников светского правления на переход к иранской модели теократического режима мусульманского духовенства, с провозглашением исламской республики и нового порядка во главе с верховным лидером, или же, несмотря на все неурядицы, продолжать двигаться по светскому пути развития. И попытаться пойти на узаконение широкой реальной автономии Иракского Курдистана, самодостаточности иракских регионов и расширение прав и возможностей женщин.

Еще одним путем ко всеиракскому согласию должно стать соблюдение в Ираке правил рыночной экономики, что дало бы положительный эффект, уменьшив безработицу и обеспечив занятость его населения.

Нефтяная сфера является основой иракской экономики, но она должна давать работу не только работникам иностранных компаний, но и самим иракцам. Иностранные компании, работающие от имени министерства нефтяной промышленности, обычно набирают квалифицированных иностранцев для строительства и эксплуатации объектов по меньшей мере на год с начала проекта.

Идея заключалась в том, что иракцы постепенно должны замещать иностранцев. Но усилия, направленные на использование квалифицированных иракских граждан, подрываются вмешательством правительства в процесс найма, когда работодатели получают список тех, кого надо нанять, несмотря на то, что эти люди не соответствуют необходимым требованиям по своей профессиональной подготовке. Но они обычно являются родственниками влиятельных чиновников.

То же происходит и вне границ нефтяного сектора, когда бизнесмены жалуются на обязанность давать взятки влиятельным политикам, лидерам ополченцев и племен, чтобы обеспечить разрешения на работу и защиту.

Поэтому после многолетних невыполненных обещаний многие иракцы не доверяют тем национальным лидерам, которые четыре месяцы не могли договориться о формировании новой правительственной коалиции.

Впрочем, протесты в Басре, втором по величине городе в Ираке и основном нефтяном регионе страны, где не хватает базовой инфраструктуры, должны были бы насторожить иракский истеблишмент. Ведь отравление воды стало там мощным политическим оружием.

Реальность такова, что после освобождения из-под тирании Саддама Хусейна работа государственных служб в Ираке не улучшилась. Иракцы продолжают страдать от перебоев электроэнергии, а качество питьевой воды никто не может гарантировать.

Напряжение, возникшее между конкурирующими политическими группировками за право формировать следующее правительство, несет в себе риски гражданской войны. Ведь это ведет к исчезновению негласного соглашения о том, что шиитские политические группы (а к этой ветви ислама принадлежат приблизительно 60 процентов иракцев) после свержения режима Саддама Хусейна будут контролировать исполнительную власть.

Сегодня в Ираке идет борьба за демократическое ближневосточное наследие. Поскольку если бы исламистским фундаменталистам удалось одержать верх над светскими политиками, то это означало бы, что все усилия США превратить Ирак в пример успешного государства арабского мира оказались напрасны.

Поэтому Ираку нужна не только финансовая помощь, кредитование восстановления его инфраструктуры, но и помощь в управлении.

Западный мир не имеет права проиграть войну за Ирак, включая экономическую и социальную ее составляющую. Жесткое бремя реальности таково, что проигрыш на иракском фронте потянет за собой поражения на других направлениях противостояния экстремистских сил с западной цивилизацией.

https://zn.ua/international/bez-prava-na-proigrysh-294596_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Росія готова відмовитися від долара. Буде введений «газорубль»?

 Путин-18-шок

Віктор Каспрук

Росія – це особлива країна, яку зрозуміти дано не всім. А головне, що це «специфічна» держава, яка бачить себе окремішньою від всього іншого світу, і тому живе за своїми, вигаданими ж нею правилами та поняттями. Так Міністерство фінансів Російської Федерації підтримало пропозицію голови правління одного з найбільших російських державних банків ВТБ Андрія Костіна про відмову від долара. Оскільки вважає, що американська валюта не повинна бути елементом звичайного ділового обороту в Росії.

Росія готується відмовитися від долара. І що ж тоді може бути далі?   Адже вести з Москвою розрахунки в «дерев’яних» рублях навряд чи знайдуться бажаючі.

Хоча, по суті, рубль є єдиний пункт, котрий дозволяє Владіміру Путіну і його поплічникам імітувати державність. Адже за всіма іншими ознаками Російська Федерація є щось неймовірне.

Точніше – щось, що деградує в напрямку до повного Сомалі. Тому кремлівські будуть триматися за свій рубль до кінця, роблячи вигляд, що це найбільш стабільна і надійна валюта в світі. Бо її наповнення вони замість золота готові гарантувати російською нафтою і газом.

Втім, головне питання про рубль сьогодні формулюється так: як Путін готовий підтримувати цей рубль? Оскільки відмова від долара є чисто пропагандистською ідеологічною акцією, яка не зможе нічим допомогти конаючій «рашавалюті».

Відповідь на це питання потрібно шукати в «продовольчих санкціях». А саме – скороченні імпорту під прикриттям патріотичної тріскотні про відмову від американського долара.

Всі твердження путінських штатних пропагандистів ґрунтуються на тому, що на долари можна купувати тільки у Сполучених Штатів. І вони є великою обманкою для пересічних російських обивателів.

Адже якби цього не хотілося Москві, американський долар є засобом доступу до світового ринку, якого сьогодні потребують всі держави без виключення.

Підступ подібних «одкровень» полягає в тому, що якщо хтось почне щось продавати Путіну за рублі, в умовах вільного ринку, він стане рано чи пізно відчувати дефіцит доларів, а отже – гострий дефіцит можливості отримати з світового ринку те, чого потребує сам.

Таким чином, сама ідея збереження ходіння єдиного рубля по всій велетенській території Росії починає кульгати.

Тому не виключено, що путінські «економісти» вже дуже близько підійшли до того, щоб запустити у РФ чергове ноухавне нововведення – поділити ці рублі на декілька нерівноцінних категорій.

На зразок «простого рубля», що буде використовуватись у розрахунках з бюджетниками і для виплати пенсій.

Конвертованого рубля», який використовуватиметься у взаєморозрахунках небожителів з Кремля, банкірів і вищих чинів ФСБ, поліції, ГРУ і армійських генералів.

Для нафтових розрахунків буде введений «нафторубль», а для газових, відповідно, «газорубль».

Якщо прослідкувати історію грошей, то валютна система історично розвивалась в світі від металевих грошей до віртуальних. Тепер же Путін, в час коли вся неповоротка конструкція фінансової системи Росії входить в період затяжної кризи, готовий почати діяти за принципом «назад у минуле».

Чомусь сподіваючись на те, що такими методами він отримає не деградацію і критичну девальвацію рубля, а, навпаки, його зміцнення.

Повернувшись до ручних методів визначення еквівалентів рубля за зразком СРСР, коли 1 долар в системі «конвертованого рубля» коштуватиме 60 центів, а для власників «простого рубля» цей же 1 долар оцінюватиметься в 100 рублів.

При чому, «простий рубль» буде випускатися у паперовому вигляді, а «конвертований рубль» чеканитиметься у вигляді срібних монет. З одного боку яких буде профіль Владіміра Путіна, а з іншого двохголовий орел.

Та біда для Путіна у тому, що торгівля великою кількістю товарів і на головних майданчиках вільної торгівлі відбувається тільки в доларах США. Звичайно, можна від цього відмовитися, хоча тільки зі збитком для себе, і торгувати виключно з Північною Кореєю, Іраном чи Венесуелою з Зімбабве.

А розрахунок у національній валюті Росії замість долара є нічим іншим, як своєрідною формою прихованого бартеру, по суті покупкою пулу валют для обміну і тільки.

Відмовитися від вільних ринків можна дуже просто, але торгівля з КНДР і Тегераном є втратою торгівельних майданчиків та перехід Росії на рейки добровільної самоізоляції від цивілізованого світу.

А для правлячого кремлівського політичного істеблішменту ця самоізоляція стане приводом для ще більшого заганяння у стан повної безвиході більшість громадян Росії, і перетікання фінансових дивідендів до кланових угрупувань, які жорстко контролюють Російську Федерацію.

За 19 років фактичного перебування Путіна при владі російський рубль знецінився в одинадцять разів. Проте це ще не межа. Коли в дружній путінському режиму Венесуелі інфляція у 2017 році склала більше шести тисяч відсотків.

Цікаво як буде розраховуватися у такому випадку Каракас з Москвою за багатомільярдні поставки російської зброї? Може криптовалютою або кокаїном?

Як би там не було, але долар це найтвердіші паперові гроші і найнижча інфляція. І майже всі держави світу періодично знецінюють свої валюти орієнтуючись саме на курс долара.

Якщо б Центральний банк Російської Федерації друкував поменше «дерев’яних» рублів, та не так стрімко збільшував рубльову масу, то росіяни може й повірили в рубль.

Але ЦБ РФ більше схожий на швидкісну друкарню, в якій цілеспрямовано наганяють величезне зростання рубльової кількості.  Ці гроші так швидко знецінюються, що перетворюється на просто красиві фантики.

Путін не розуміє, неможливо вічно стимулювати зростання економіки безкарним друкуванням цих «фантиків». Рано чи пізно державна економіка все одно зайде у глухий кут. І нині це «пізно» вже починає наставати.

Що ставить під питання подальше «годування» мільйонної армії чинуш-бюрократів та продовження збільшення фантастичних державних витрат на утримання армії, спецслужб і поліції.

Крім всього іншого, відмова від розрахунків у доларах є і спробою монополізувати експортно-імпортні операції. Котра  може повести за собою створення Зовнішнього банку Росії для валютних операцій.

Для пересічних громадян Російської Федерації операції з валютою будуть суворо заборонені, а на порушників цього закону чекатиме жорстка кримінальна відповідальність. Проте чим закінчилося це все для СРСР ми чудово знаємо.

Паралельно досягається і допоміжна мета – вилучити наявні долари у населення, а депозити перерахують автоматично.

Далі буде запущений процес вилучення з тоневого обігу й інших валют. Путінській кримінальній камарильї потрібні долари на палаци, яхти та інші предмети «першої олігархічної необхідності».

Маючи валютні запаси росіяни могли відчувати себе вільними і незалежними людьми.

А без них «безвалютні» громадяни перетворюються на подобу економічних рабів, котрі будуть змушені працювати за шматок хліба і закінчити своє існування не доживши й близько до «путінської пенсії».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Західний світ не має права програти війну за Ірак

00000000 ІРАК

Віктор Каспрук

 Іракський парламент зібрався вперше після виборів 12 травня. Нинішній прем’єр-міністр Хайдер аль-Абаді все ще намагається досягти коаліційної більшості, але досі усі ці намагання були заблоковані його опонентами на чолі з колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі.

Ірак знаходиться в стані політичного конфлікту, який дуже негативно вплинув на економічну і соціальну сферу та спровокував хвилю народного незадоволення діяльністю його керівництва і антиурядові протести. Обстріл з мінометів урядового кварталу в Багдаді та триваючі з липня у місті Басра на півдні Іраку заворушення вказують, що уряд починає частково втрачати контроль над ситуацією.

Незважаючи на те, що іракцям вдалося збільшити виробництво і експорт нафти, що б мало позитивно вплинути на стан справ у цій країні, розраховувати на значне поліпшення ситуації не доводиться.

Оскільки продовжується протистояння між двома основними політичними протиборчими блоками, на чолі з прем’єр-міністром Хайдером аль-Абаді і колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі. І ця гонка за право керувати країною відбувається у той час, коли Ірак стикається з серйозними внутрішніми і зовнішніми загрозами.

Протести в Басрі почалися з невдоволення жителів міста високим рівнем безробіття і станом інфраструктури міста. Вони посилилися після масового отруєння питною водою, в результаті якого постраждали 6 тисяч чоловік. І після цього інциденту в Басрі почалися перебої з роботою водопроводу та електрикою.

На тлі кризової ситуації конкуруючі політичні угруповання, підтримувані Сполученими Штатами і Іраном, змагаються в Іраку за можливість контролювати цю країну. А для Тегерану іракський плацдарм є ще одним шансом спробувати послабити впливи Америки на Близькому Сході.

На тлі цієї затяжної політичної кризи США останнім часом активізували свої дипломатичні зусилля в Іраку. Прагнення Вашингтону впливати на формування наступного іракського уряду стало частиною більш широкої стратегії, яка відбиває американські інтереси в близькосхідному регіоні та враховує регіональні і глобальні геополітичні ризики, котрі несе неприкрите втручання Ірану в іракські справи.

У зв’язку з цим, спецпредставник президента США в Іраку Бретт Макгерк і посол США в Іраку Дуглас Сілліман зустрілися з іракськими політиками високого рівня, намагаючись стати посередниками, котрі будуть здатні покласти край політичному протистоянню.

Ця форсована американська дипломатія спрямована на протидію візиту сірого кардинала Ірану командира бригади Аль-Кудс генерала Касема Сулеймані до Іраку. Який також був в Багдаді, щоб чинити тиск на ті політичні групи, які прагнуть переобрання прем’єр-міністра Іраку аль-Абаді на другий термін.

Сполучені Штати зацікавлені в другому терміні для Хайдера аль-Абаді як політика, що є більш дружнім до Вашингтона і його регіональних арабських союзників в порівнянні з іншими кандидатами на посаду прем’єра. Хоча американські офіційні особи поки що утримуються від публічного схвалення персони аль-Абаді, але американські ЗМІ і експерти що спеціалізуються на Іраку бачать його, як прагматичного іракського лідера, котрий має всі шанси очистити корупційне болото Іраку.

Вони характеризують його, як впливового прозахідного політика в Іраку, який залишається стратегічним союзником США. Американські аналітики наголошують на його здатності нарешті об’єднати іракську націю і відтягнути Ірак від краю прірви.

Проте існує ще одна вагома причина підтримки аль-Абаді американцями. Він може бути надійним партнером в політиці президента Дональда Трампа зменшення впливу Тегерану в Іраку.

Схоже, що стратегія США ґрунтується на ключовому принципі поділу іракських шиїтських політичних груп на про- та антиіракських. У такому разі суніти і курди Іраку можуть приєднатися до останнього табору, імовірно на чолі з аль-Абаді.

Ірак сьогодні демонструє, що автоматично застосувати західні цінності і системи в арабських країнах не виходить. Прикладом цьому є «демократія по-іракському», на розбудову і утримання якої американці витратили величезні сили і кошти.

Хоча Захід нічого не нав’язував іракцям. Вони самі підготували конституцію, провели вільні і справедливі вибори, де вибирали інших іракців, як того і вимагала конституція Іраку.

Та виявилося, що цього всього було замало для того, щоб викорінити корупцію в іракських органах влади і припинити постійні терористичні акти бомбистів-смертників, які розхитують стійкість Іракської держави.

Звісно, що не цього прагнув іракський народ після падіння диктаторського режиму Саддама Хусейна. На жаль, після визволення з-під довготривалої диктатури іракці так і не спромоглися поставити на служіння інтересам свого народу величезні можливості від рекордного видобутку нафти.

І навіть коли повноцінно запрацює іракський парламент, після обрання спікера, та буде остаточно визначено з кандидатурою прем’єр-міністра, навряд чи можна буде говорити про здатність керівництва Іраку повноцінно боротися з корупцією і створити діючий союз між шиїтами, сунітами та курдами.  А без цього залучити необхідні обсяги інвестицій до іракської економіки не вдасться.

Демократія може бути сильною лише тоді, коли виборці роблять свій усвідомлений вибір і готові відповідати за нього. Проте за нинішніх реалій ситуація в Іраку більше нагадує боротьбу в Північній Ірландії, за якої католики і протестанти не відмовляються від своїх політичних позицій, змінюючи лише час від часу риторику озвучення своїх вимог і методи боротьби за їхню реалізацію.

Це може бути справедливим і для протистояння мусульман-шиїтів та сунітів, які не змінюють своїх позицій. Тому сподіватися на стабілізацію у цій країні найближчим часом не дуже доводиться.

Тоталітарне правління Саддама Хусейна і його «стабільність» тепер навіть деким починає сприйматися в Іраку ледве не як кращі часи. Коли через 15 років після часу падіння саддамівського режиму чомусь стали забуватися звірства диктатора щодо курдів і криваві методи знищення противників режиму.

При чому Саддам Хусейн ніколи не був авторитетним національним лідером, якого б любив і поважав народ. Він став маріонеткою власних бажань до безмежної і неконтрольованої влади над Іраком, що в кінці-кінців і призвело до його безславної загибелі.

Похмура національна дійсність висуває на передній план релігійних діячів, котрим здається, що підвищення тиску на владу відкриває для іракців шлях до початку динаміки позитивних змін в державі.

Однак, якщо цим готується прихід до влади іракського відповідника іранського аятоли Хаменеї, то це є тупиковим шляхом, оскільки лише тоді, коли мусульманська країна знімає релігію з політики (тобто стає світською), в неї з’являється шанс нормалізувати ситуацію і знайти союзників в сучасному глобалізованому світі.

Виклики, котрі стоять перед Іраком, стосуються не тільки його, а й всього арабського світу. А це, в першу чергу, необхідність відмовитися від примх носіїв патріархальної та племінної культури, які відкидають арабські народи на століття назад.

Тому Ірак стоїть перед дуже нелегким вибором, погодитися, під наростаючим тиском противників світського правління, на перехід до іранської моделі теократичного режиму мусульманського духовенства, з проголошенням ісламської республіки та нового порядку на чолі з Верховним лідером, або ж, попри усі негаразди, продовжувати йти по світському шляху розвитку. І спробувати піти на узаконення широкої реальної автономії Іракського Курдистану, самодостатності іракських регіонів та розширення прав і можливостей жінок.

Ще одним шляхом до всеіракського порозуміння має стати дотримання в Іраку правил ринкової економіки, що дало б бажаний ефект, зменшивши безробіття і забезпечивши  зайнятість його населення.

Нафтова сфера є основою іракської економіки, але вона має давати роботу не тільки працівникам зарубіжних кампаній, а й самим іракцям. Іноземні компанії, що працюють від імені міністерства нафтової промисловості, зазвичай набирають кваліфікованих іноземців для будівництва та експлуатації об’єктів щонайменше на рік з початку проекту.

Подальший підхід полягає в тому, що іракці поступово починають заміщати іноземців. Проте зусилля, спрямовані на використання кваліфікованих іракських громадян, підриваються втручанням уряду у процес найму. Коли роботодавці отримують список тих, кого потрібно найняти, не дивлячись, що вони не відповідають потрібним вимогам за своєю фаховою підготовкою. Але вони, як правило, є родичами впливових посадовців.

Це ж саме відбувається і поза межами нафтового сектору, коли бізнесмени скаржаться на обов’язок давати хабарі впливовим політикам, лідерам ополченців та племен, щоб забезпечити дозволи на роботу та захист.

Тому після багаторічних невиконаних обіцянок багато іракців не мають довіри до тих, хто видає себе за національних лідерів і чотири місяці не міг домовитися про формування нової урядової коаліції.

Втім, протести в Басрі, другому за величною місті в Іраку і основному нафтовому регіоні країни, де не вистачає базової інфраструктури, мали б дуже насторожити іракський істеблішмент. Адже отруєння води стало там потужною політичною зброєю.

Реальність є такою, що після 15 років визволення з-під тиранії Саддама Хусейна, робота державних служб в Іраку не покращилася. Іракці продовжують страждати від перебоїв електроенергії, а якість питної води ніхто не може гарантувати.

У будь-якому випадку, напруга, яка виникла між конкуруючими політичними угрупуваннями за право формувати наступний уряд, несе в собі ризики громадянської війни. Адже це веде до зникнення негласної угоди про те, що шиїтські політичні групи, а до цієї гілки ісламу належить приблизно 60 відсотків іракців, після повалення режиму Саддама Хусейна контролюватимуть виконавчу владу.

Сьогодні в Іраку відбувається боротьба за демократичну близькосхідну спадщину. Оскільки, якщо ісламістським фундаменталістам вдалося б взяти верх над світськими політиками, то це б означало, що всі потуги США перетворити Ірак на приклад успішної держави арабського світу виявилися марними.

Тому Іраку потрібна не тільки фінансова допомога, кредитування відновлення його інфраструктури, а й допомога в управлінні.

Західний світ не має права програти війну за Ірак, включаючи економічну і соціальну її складову. Жорсткий тягар реальності є таким, що програш на Іракському фронті потягне за собою поразки на інших напрямках протистояння екстремістських сил з західною цивілізацією.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Остання осінь режиму диктатора Путіна

000 ПУТИН Боится

Віктор Каспрук

Росія входить в полосу затяжної економічної кризи. Осінь 2018 може стати останньою для режиму диктатора Владіміра Путіна. Об’єктивних причин для цього аж занадто багато, не говорячи вже про наростаючий «дев’ятий вал» західних санкцій, якій доб’є економіку Російської Федерації, якщо Москва не відмовиться від своїх геополітичних авантюр по всьому світу.

Крім того, величезною помилкою Путіна було погодитися на пенсійну псевдореформу, введення якої налаштувало проти нього більшість населення Росії. Телевізорозомбовані росіяни могли простити кремлівському довгожителю усе що завгодно, але тут він явно перейшов Рубікон обачності. Адже більшість чоловіків після цієї «реформи» просто не доживуть до путінської пенсії.

І політичне загострення дуже легко може перерости в криваву смуту, оскільки режим, який досі тримався на мовчазній лояльності до нього представницьких вітрин Росії Москви і Санкт-Петербурга, почне швидко втрачати ґрунт під ногами коли почнуться голодні бунти в регіонах.

Доведенні до відчаю люди в російській глибинці і промислових регіонах, яким вже не буде чого втрачати, підуть багатотисячними маршами непокори на Москву і Пітер.

З сутички з розпещеним населенням двох російських столиць, якому до колапсу промисловості просто немає жодного діла, може розпочатися своєрідна громадянська війна між постіндустріальними мешканцями мегаполісів і провінційною промисловою глибинкою, на яку лягає увесь  тягар жорстоких експериментів Путіна над росіянами.

Поштовхом у будь-який момент може стати початок маршу розгніваних чоловіків з областей Уралу і Сибіру на Москву та перші сутички працюючої Росії з захисниками путінської влади – ряженими козаками, чеченськими бойовиками і антимайданівцями.

Питання в тому, чи готовий Владімір Путін бомбити марші протестів на Москву, як це він робив свого часу в Чечні, котру Кремль вважав своєю територією? В намаганні самозбереження кримінально-клептократичний режим Путіна готовий піти на все, що можна буде побачити цієї осені.

У «передгаазькій час» всі зусилля кремлівців стануть направлені на те, як вижити і не втратити під час народних бунтів награбоване за попередні роки. І цей період російської історії є небезпечний тим, що усе це може відбуватися в країні, котра володіє арсеналами ядерної зброї.

Це вже потім він і його оточення, під час міжнародного судового процесу в Гаазі, відповідатимуть за свої дії починаючи від 2000 року. Часу, коли вдруге в історії людства (першим був режим Гітлера в Німеччині), злочинці взяли під свій контроль цілу державу і зробили цю державу знаряддям своїх жахливих злочинів.

На жаль, більше ніж через сімдесят років, ця історія повторилася знову. І вироки щодо протиправної діяльності тих, хто приймав участь у кремлівському організованому злочинному угрупуванні, мають стати попередженням всім діючим і майбутнім диктаторам.

Так само мають відповісти за скоєне і псевдорелігійні підспівачі та обслуга з пропутінських засобів масової інформації та телебачення. Не говорячи вже про фабрики «тролів», працівники яких  добре поживилися, беручи активну участь в інформаційному відмиванні витівок кремлівських братків, наповнюючи своїм агресивним імперським оскалом міжнародні інтернет-ресурси.

Путінське королівство «кривих дзеркал», з його псевдонаціональною ідеєю винятковості «русского мира» і  невідворотності його перемоги, починає тріщати по швах.

Оточення Путіна ніколи не пов’язувало своє майбутнє і майбутнє своїх родин з Росією. Їхнім завданням максимум весь час було, якомога побільше урвати і якомога швидше це перегнати в офшори, західні банки, накупити побільше елітної нерухомості в Лондоні, Парижі, Іспанії, Каліфорнії і Флориді.

Але при цьому найбільшою помилкою цих істот стало те, що вони зосередили більшість своїх активів на Заході, з яким почали непримиренну боротьбу, намагаючись повернути Російську Федерацію на міжнародну арену в статусі наддержави.

І програш Москви на цьому напрямку був запрограмований від самого початку.

Що в підсумку полегшить виплату Україні репарацій за анексований Крим, окуповану третину Донбасу, за гібридну війну, десятки тисяч вбитих і покалічених громадян Української держави.

Все інше піде на відбудову постпутінської Росії, або територій, котрі з’являться в якості державних утворень після розпаду новітньої Російської імперії. Якій, як і фашистському Третьому рейху, не судилося довго проіснувати.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Російська мова і московська церква – інструменти агресії «русского мира» в Україні

00 ДЛЯ РАДІО СВОБОДА

Радіо Свобода  05  Серпень  2018

Віктор Каспрук

Нелюдський експеримент над поневоленими народами, котрий затягнувся в СРСР на цілих 70 років, став причиною денаціоналізації частини населення України, що відбилося трагічним чином через десятиліття під час анексії Росією українського Криму і третини Донбасу.

Виведена штучно Москвою шляхом антиселекції і мутацій подоба «радянської людини», в принципі не могла зрозуміти, навіщо комусь свобода і що це таке взагалі.

Для раба комуністичної системи поняття його «свободи» асоціювалося з гнилою ковбасою і кількістю юшки в «кориті», яку совітська система милостиво надавала йому в обмін на лояльність і мовчазне схвалення злочинів проти свого народу.

Такого схвалення можна було домогтися тільки після тотального знищення мільйонів незгодних із терористичними методами більшовиків (завдяки чому вдалося досягнути «одноманіття» мислення), голодоморів і тотального «промивання» мізків тим, хто змушений був проживати на окупованій Росією території України.

СРСР виявився неконкурентним у всьому

І коли апологети минулого намагаються апелювати до так званої «впевненості у завтрашньому дні» в СРСР, то вона полягала в тому, що можна було бути цілковито впевненим, комуністичний режим бачить ситуацію в окупованій ним Україні незмінною.

Ще одним «козирем» штатних пропагандистів Кремля стала теорія «суцільної зайнятості» радянського населення. Але в дійсності це було не що інше, як зайнятість заради зайнятості.

Масово випускалося те, що було проблематично збути. Адже мало хто і в ті часи хотів носити незугарний радянський одяг, недбало зроблені неякісні черевики, котрі дуже відрізнялися від елегантних моделей взуття, випущеного на Заході.

Не говорячи вже про те, що люди воліли набагато переплатити за ці товари масового попиту на «чорному ринку», але купити для себе і своїх близьких якісні закордонні вироби.

Неконкурентна продукція дуже важко знаходила свого покупця, бо українці мріяли купити японський телевізор, німецький транзисторний приймач, британський міксер, югославські меблі, фінську сантехніку, італійський купальник, американські джинси, французький коньяк чи іспанські черевики. Оскільки радянських аналогів просто не було.

Закономірно, що ця зайнятість заради зайнятості закінчилася після розвалу СРСР. Усе це раптом стало нікому не потрібним, і відпала сама потреба імітувати «піклування» про тих, кого в дійсності обкрадаєш і знищуєш.

Але совок таки спромігся вживити у свідомість багатьох психологію утриманця, особи, яка готова відректися від своєї національної ідентичності, мови і культури, визнавши мову колонізаторів своєю рідною та прийняти правила гри, які нав’язувала українцям окупаційна влада.

Тому, крім боротьби з корупцією та створення абсолютно незалежної судової влади, українці повинні викорінювати совкову ментальність – сподівання на те, що всі їхні проблеми має вирішувати держава і відмовитися від намагання уникнути особистої відповідальності за все те, що відбувається навколо.

А також рвати, навіть по-живому, з масовим обдурюванням, котре поширюють з проросійських засобів масової інформації.

Совок – це завжди союзник Росії, шпигун і колаборант.

Зміну ментальності українців необхідно розпочинати зі школи і навіть з дитячого садка, змінюючи програми навчання і виховання.

Україна повинна стати однією великою родиною зі своїми власними цінностями, котрі докорінно відмінні від «путінської антицивілізації, котрою є Російська Федерація.

У цьому сенсі питання мови закономірно виходить на перший план.

Московія весь час використовувала російську мову як інструмент колонізації

Перебування частини України в неукраїнському мовному просторі і нехтування повноцінним функціонуванням української мови у всі сегментах функціонування суспільства, унеможливлює всеосяжну дерусифікацію на всій території Української держави.

Московія завжди використовувала російську мову як інструмент експансії і просування колонізації українських земель.

І хоча дерусифікація уряду, армії, поліції, СБУ, ЗМІ зараз значно більша, ніж за антиукраїнського режиму Януковича, але її явно недостатньо для того, аби українській мовний простір став домінуючим по всій Україні.

Ті, хто з усіх сил тримаються за своє минуле під час правління окупантів і чинять супротив поширенню української мови на всі сфери українського життя, свідомо працюють на федералізацію, деморалізацію, русифікацію і розвал України.

Ситуацію погіршують власники і редактори телеканалів і FM-радіостанцій, які переповнюють російськомовним контентом теле- та радіоефіри, свідомо нав’язуючи російську мову, показуючи російськомовні фільми, серіали і передачі.

Що є нічим іншим, як розкачуванням ситуації і прямим проявом агресії щодо україномовного населення України.

Адже українці мають конституційне право у своїй державі користуватися материнською мовою, дивитися телепрограми, де звучить рідна мова і слухати в радіоефірі українські пісні, а не блатний російський шансон.

Мовну ситуацію в Україні здатне змінити лише офіційне проголошення на державному рівні української мови як основоположної і базисної складової української національної культури.

Українська мова мусить стати таким же атрибутом української державності, як прапор, гімн і герб.

І це має відповідно стимулюватися і законодавчо поширюватися на всю територію України.

Адже зараз російська мова, поруч із московською церквою, є русифікаційним інструментом агресії «русского мира» в Україні.

РПЦ – останній шанс Кремля нав’язати Україні канони «русского мира»

Саме на совка, який мислить категоріями минулого і не здатен відірватися від релігійних міфів колонізаторів, московська церква опирається в Україні.

Вона, на початок 2018 року мала понад 12 тисяч приходів в Україні. А це майже стільки ж, скільки приходів РПЦ нараховується в самій Російській Федерації.

Гундяєвці тому організовують хресні ходи в Києві, з усіх сил хапаючись за свою паству на чужих землях, бо чудово розуміють, що втрата ними парафій в Україні – в майбутньому означатиме повільний занепад всієї цієї кремлівсько-фесбешної організації.

З іншого боку, коли буде визнана автокефалія Української церкви, Вселенський патріарх Варфоломій отримає потужного союзника, здатного урівноважувати негативні впливи РПЦ на православний світ.

Російська православна церква, намагання зробити російську мову домінуючою і п’ятиколонна агентура Москви – є тими трьома китами, на яких тримається вплив Кремля в Україні.

І деструктивний баласт колонізаторського впливу з Росії неможливо подолати, не нейтралізувавши усі ці три негативні чинники.

Кремль завжди опирався на совків при реалізації в Україні своїх експансіоністських намірів.

Совки голосують на виборах за симоненків, вітренків, януковичів та інших політичних маргіналів, гальмуючи цим просування України до об’єднаної Європи і не даючи остаточно утвердитися в ній демократичним цінностям і нормам.

Тому совки – це небезпечна міна під українську державність.

https://www.radiosvoboda.org/a/29412744.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Русский язык и московская церковь – инструменты агрессии «русского мира» в Украине

000 до статті на Свободі

Радио Свобода  05 Август  2018

Виктор Каспрук

Бесчеловечный эксперимент над порабощенными народами, который затянулся в СССР на целых 70 лет, стал причиной денационализации части населения Украины, что отразилось трагическим образом через десятилетия при аннексии Россией украинского Крыма и трети Донбасса.

Выведенное  искусственно Москвой путем антиселекции и мутаций подобие «советского человека», в принципе не могло понять, зачем кому-то свобода и что это такое вообще.

Для раба коммунистической системы понятие его «свободы» ассоциировалось с гнилой колбасой и количеством похлебки в «корыте», которую советская система милостиво давала ему в обмен на лояльность и молчаливое одобрение преступлений против своего народа.

Такого одобрения можно было добиться только после тотального уничтожения миллионов несогласных с террористическими методами большевиков (благодаря чему удалось достичь «однообразия» мышления), голодоморов и тотального «промывания» мозгов тем, кто вынужден был проживать на оккупированной Россией территории Украины.

СССР оказался неконкурентным во всем

И когда апологеты прошлого пытаются апеллировать к так называемой «уверенности в завтрашнем дне» в СССР, то она заключалась в том, что можно было быть полностью уверенным, коммунистический режим видит ситуацию в оккупированной им Украине неизменной.

Еще одним «козырем» штатных пропагандистов Кремля стала теория «сплошной занятости» советского населения. Но в действительности это было не что иное, как занятость ради занятости.

Массово выпускалось то, что было проблематично сбыть. Ведь мало кто и в те времена хотел носить мешковатую советскую одежду, небрежно сделанные некачественные ботинки, которые очень отличались от элегантных моделей обуви, выпущенной на Западе.

Не говоря уже о том, что люди предпочитали намного переплатить за эти товары массового спроса на «черном рынке», но купить для себя и своих близких качественные зарубежные изделия.

Неконкурентная продукция очень трудно находила своего покупателя, потому что украинцы мечтали купить японский телевизор, немецкий транзисторный приемник, британский миксер, югославскую мебель, финскую сантехнику, итальянский купальник, американские джинсы, французский коньяк или испанские туфли. Поскольку советских аналогов просто не было.

Закономерно, что эта занятость ради занятости закончилась после развала СССР. Все вдруг стало никому не нужным, и отпала сама надобность  имитировать «опеку» о тех, кого в действительности обкрадываешь и уничтожаешь.

Но совок таки смог вживить в сознание многих психологию иждивенца, особы, готовой отречься от своей национальной идентичности, языка и культуры, признав язык колонизаторов своим родным и приняв правила игры, которые навязывала украинцам оккупационная власть.

Поэтому, помимо борьбы с коррупцией и создания абсолютно независимой судебной власти, украинцы должны искоренять совковую ментальность – надежду на то, что все их проблемы должно решать государство и отказаться от попытки избежать личной ответственности за все происходящее вокруг.

А также рвать, даже по живому, с массовым обманом, который распространяют с пророссийских СМИ.

Совок – это всегда союзник России, шпион и коллаборационист.

Изменение ментальности украинцев  необходимо начинать со школы и даже с детского сада, меняя программы обучения и воспитания.

Украина должна стать одной большой семьей со своими собственными ценностями, что в корне отличаются  от «путинской антицивилизации, которой является Российская Федерация.

В этом смысле вопрос языка закономерно выходит на первый план.

 Московия все время использовала русский язык как инструмент колонизации

 Пребывание части Украины в неукраинском языковом пространстве и пренебрежение полноценным функционированием украинского языка во всех сегментах функционирования общества, делает невозможным всеобъемлющую дерусификацию на всей территории Украинского государства.

Московия всегда использовала русский язык как инструмент экспансии и продвижения колонизации украинских земель.

И хотя дерусификация правительства, армии, полиции, СБУ, СМИ сейчас значительно большая, чем за антиукраинского режима Януковича, но ее явно недостаточно для того, чтобы украинское языковое пространство стало доминирующим по всей Украине.

Те, кто изо всех сил держатся за свое прошлое во время правления оккупантов и оказывают сопротивление распространению украинского языка на все сферы украинской жизни, сознательно работают на федерализацию, деморализацию, русификацию и развал Украины.

Ситуацию усугубляют владельцы и редакторы телеканалов и FM-радиостанций, которые переполняют русскоязычным контентом теле- и радиоэфиры, сознательно навязывая русский язык, показывая русскоязычные фильмы, сериалы и передачи.

Что является ничем иным, как раскачиванием ситуации и прямым проявлением агрессии в отношении украиноязычного населения Украины.

Ведь украинцы имеют конституционное право в своем государстве пользоваться материнским языком, смотреть телепрограммы, где звучит родной язык и слушать в радиоэфире украинские песни, а не блатной русский шансон.

Языковую ситуацию в Украине способно изменить только официальное провозглашение на государственном уровне украинского языка как основополагающей и базисной составляющей украинской национальной культуры.

Украинский язык должен стать таким же атрибутом украинской государственности, как флаг, гимн и герб.

И это должно соответственно стимулироваться и законодательно распространяться на всю территорию Украины.

Ведь сейчас русский язык, рядом с московской церковью, является русификационным инструментом агрессии «русского мира» в Украине.

РПЦ – последний шанс Кремля навязать Украине каноны «русского мира»

 Именно на совка, который мыслит категориями прошлого и не способен оторваться от религиозных мифов колонизаторов, московская церковь опирается в Украине.

Она, к началу 2018 имела более 12 тысяч приходов в Украине. А это почти столько же, сколько приходов РПЦ насчитывается в самой Российской Федерации.

Гундяевцы потому организуют крестные ходы в Киеве, изо всех сил цепляясь за свою паству на чужих землях, что прекрасно понимают, что потеря ими приходов в Украине – в будущем будет означать медленный упадок всей этой кремлевско-фесбешной организации.

С другой стороны, когда будет признана автокефалия Украинской церкви, Вселенский патриарх Варфоломей получит мощного союзника, способного уравновешивать негативное влияние РПЦ на православный мир.

Русская православная церковь, попытки сделать русский язык доминирующим и пятиколонная агентура Москвы – являются тремя китами, на которых держится влияние Кремля в Украине.

И деструктивный балласт колонизаторского влияния из России невозможно преодолеть, не нейтрализовав все эти три негативные факторы.

Кремль всегда опирался на совков при реализации в Украине своих экспансионистских намерений.

Совки голосуют на выборах за симоненков, витренков, януковичей и других политических маргиналов, тормозя этим продвижение Украины в объединенную Европу и не давая окончательно утвердиться в ней демократическим ценностям и нормам.

Поэтому совки – это опасная мина под украинскую государственность.

https://www.radiosvoboda.org/a/29412744.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Чи стане інсталяція замаху на Мадуро початком великих репресій у Венесуелі?

00000 Мадуро

«Дзеркало тижня. Україна» №29   11 серпня  2018

Віктор Каспрук

Невдалий замах на президента Венесуели Ніколаса Мадуро 4 серпня під час параду на честь святкування 81-ї річниці створення Боліваріанської національної гвардії, коли два керованих дрони не змогли уразити головну ціль, скидається на симуляцію атаки й дуже нагадує підпал Рейхстагу 27 лютого 1933 р., що його нацисти використали для встановлення диктатури Адольфа Гітлера. 

У період соціальної катастрофи у Венесуелі Мадуро був потрібен саме такий привід, щоб звинуватити в замаху опозицію і ще більше розширити диктаторські повноваження президента після доведення ним економіки країни до колапсу.

Крім того, тепер диктатор Мадуро, який гнобить опозицію і вже давно зробив свободу слова у Венесуелі порожнім звуком, в очах своїх прибічників починає виглядати як жертва терористичного нападу.

Безпілотні літальні апарати було запущено не тільки у бік Мадуро, це був удар, спрямований на далекосяжні цілі. Режиму потрібен привід для того, щоб виправдати тотальне придушення опозиційних сил, які ще залишилися, та залякати нелояльних інтелектуалів і студентів, котрі мали нахабство критикувати чинну владу.

Перефразовуючи відомий вислів, можна констатувати: “Скажи мені, хто тебе підтримує, і я скажу, хто ти”. Головним патроном боліваріанського режиму є Владімір Путін, який не тільки надав йому багатомільярдні позики та сучасну зброю, а й покриває Мадуро на міжнародній арені, зробивши венесуельського диктатора основним союзником Москви в Латинській Америці.

Кожен непопулярний правитель потребує зовнішнього ворога, щоб мобілізувати маси на боротьбу з ним і відвернути увагу населення від внутрішніх проблем. І коли Мадуро обвинувачує в замаху на себе не лише опозицію, а й Колумбію та США, не можна виключати, що він отримав від Кремля вказівку діяти рішуче і спровокувати збройний конфлікт із колумбійськими сусідами.

Щось на кшталт того, що зробила Росія у 2014 р., анексувавши український Крим та окупувавши третину Донбасу. У такому разі можна припустити, що Каракас здатен висунути територіальні претензії Колумбії і спробувати відхопити силою якусь територію в цієї сусідньої держави. А локальне військове протистояння — це саме те, що здатне хоч трохи підняти повністю девальвований рейтинг Ніколаса Мадури.

Адже якщо вдатися до статистики, то Венесуела вже другий рік поспіль названа однією з найнебезпечніших країн світу. У 2016-му і 2017-му роках аналітична компанія Gallup провела у Венесуелі опитування, результати якого було опубліковано тільки 2018 р.

Отож у 2017 р. лише 17% венесуельців сказали, що почуваються у безпеці і можуть ходити вночі поодинці в місті або районі, де мешкають.

Простежується негативна динаміка розвитку злочинності. Якщо у 2016 р. 38% жителів Венесуели заявили, що в них були вкрадені майно або гроші, то у 2017 р. вже 42% венесуельців сказали, що впродовж останніх 12 місяців їх було обікрадено, а 23% повідомили про напади чи грабежі.

Можна зробити висновок: чим гіршою стає економічна та соціальна ситуація у Венесуелі, тим більше загострюється і криміногенна ситуація.

А дані останнього опитування наочно доводять, що через експерименти чавесистів над Венесуелою вона стала однією з найнебезпечніших для життя країн світу.

Схоже, Мадуро планує триматися за владу до останнього. Є дуже висока ймовірність, що на венесуельців чекає посилення політичних репресій, жорстокості та невизначене майбутнє.

Підтримка президента венесуельцями дуже слабка. Тому, щоб хоч якось утримувати ситуацію під контролем, спецслужби будуть нарощувати переслідування тих, хто перебуває в опозиції до уряду, і прочісувати ряди військових, аби виявити, хто потенційно схильний до інакодумства.

Порожні прилавки магазинів, необхідність займати чергу вдосвіта, щоб отримати хоч трохи їжі, недоступність ліків та медичного обслуговування стали основними “здобутками” боліваріанського соціалізму. А видобуток нафти, який перебуває на історичному мінімумі, позбавив Венесуелу основного джерела валютних доходів.

Якщо мадурівці самі влаштували псевдозамах на свого лідера, то він гідний сюжету малобюджетної мильної опери. Хоча фіктивна атака дронами, проведена вкрай непрофесійно і, головне, — неефективно, дає гіперкорумпованому урядові можливість відтермінувати час свого падіння.

Цю “атаку” організували спецслужби, аби виправдати повний політичний контроль венесуельського суспільства і початок юридичної ліквідації опозиції. Підтвердженням цього є те, що Мадуро, якого ніколи не можна було запідозрити в холоднокровності у складних ситуаціях, під час нападу поводився навдивовижу спокійно. І, якщо уважно подивитися відеозапис, він був зовсім не здивований, ніби наперед знав, що мало статися.

Так само чудово обізнаний Мадуро і з тим, що сталося з Венесуелою. Адже ефективна соціальна політика полягає в наданні громадянам можливостей для створення незалежного малого та середнього бізнесу (а отже, й робочих місць), а не в перетворенні більшості населення на соціальних клієнтів, які вимушені чекати подачок від держави, надаючи в обмін свою підтримку правлячому політичному класу.

Трагедія венесуельського народу полягає в тому, що зовнішні сили воліють не втручатися в цю ситуацію, приблизно так, як це було під час Голодомору в Україні. Люди гинуть із голоду, а вже потім майбутні історики знайдуть назву для цієї венесуельської трагедії, — проте долі мільйонів, чиї життя понівечив цей режим, уже змінити буде неможливо.

Наслідком саморуйнівної монопольної влади Мадуро стало тотальне розкрадання національного багатства, яке належить венесуельському народу. Режим, після створення вакууму в економічному просторі і спровокованої його некомпетентністю гіперінфляції, перетворив державу на соціальні руїни.

Мадуро — це політичний параноїк, який неухильно веде Венесуелу до громадянської війни, але для нього влада дорожча. І катастрофа, яку своїми недолугими діями спровокував режим, викликана тим, що останні 20 років Чавес і Мадуро витрачали багатство своєї країни на користь обраних політичних кланів.

Тоді як венесуельські громадяни потерпають від голоду, уряд і вище військове керівництво у геометричній прогресії збільшують свої статки, збагачуючи себе надходженнями від наркобізнесу та нафтовидобування.

Ніколас Мадуро — диктатор, що здійснив державний переворот, ліквідував парламентаризм, винайшовши підконтрольні собі Установчі збори, аби перекреслити роботу парламенту й нівелювати дію конституції. Венесуельці, які захищали свій парламент у щоденних демонстраціях, заплатили за захист демократії сотнями смертей, поки чавесистам не вдалося силовими методами придушити народні протести.

Не можна виключати, що владі чавесистів цей “теракт” знадобився для провокування хвилі тероризму, яка буде спрямована на дестабілізацію Венесуели і виправдання “гуманітарної” інтервенції Росії.

Крім того, Москва здатна підключити до такої акції й Кубу, чиї військові свого часу вже надавали схожу “інтернаціональну допомогу” Анголі та Мозамбіку.

Однак інсталяція замаху на Мадуро здатна лише на певний час відтермінувати розплату за беззаконня його оточення. І якщо в часи правління Уго Чавеса венесуельський уряд хоч мав комуністичну ідеологічну базу, то в період правління його наступника головною доктриною стали неприкритий жорсткий нігілізм та силове утримування влади.

Проблему банкрутства режиму не можна розглядати в ідеологічній площині, бо у влади Мадуро немає ідеології. Трагедія Венесуели полягає в тому, що популістська політична сила захопила країну, збагатилася і не хоче цю владу випускати з рук. Бо втратить привілеї і багатства, а також буде притягнута до відповідальності, засуджена й покарана.

Сьогоднішня Венесуела дуже нагадує “цвинтар надій”. Державу доведено до такого ганебного стану тому, що нею керують жадібні, аморальні, неосвічені й корумповані політики. У випадку ж із Мадуро та його подільниками, корпоративно-клановий егоїзм, підкріплюючись інстинктом виживання, піднявся до максимального рівня, що заганяє ситуацію у безвихідь.

Але сталінський експеримент у ХХІ ст. над венесуельським народом не пройде. І якщо Мадуро не полишить владу добровільно, то наступного разу все може бути по-справжньому. Тоді йому вже не уникнути долі Муаммара Каддафі, Ніколає Чаушеску або Муссоліні.

https://dt.ua/international/chi-stane-instalyaciya-zamahu-na-maduro-pochatkom-velikih-represiy-u-venesueli-285305_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Станет ли инсталляция покушения на Мадуро началом больших репрессий в Венесуэле?

«Зеркало недели. Украина»  № 29   11 августа 2018

Виктор Каспрук

Неудачное покушение на президента Венесуэлы Николаса Мадуро 4 августа во время парада в честь празднования 81-й годовщины создания Боливарианской национальной гвардии, когда два управляемых дрона не смогли поразить главную цель, похоже на симуляцию атаки и очень напоминает поджог Рейхстага 27 февраля 1933 г., который нацисты использовали для установления диктатуры Адольфа Гитлера. 

В период социальной катастрофы в Венесуэле Мадуро был нужен именно такой повод, чтобы обвинить в покушении оппозицию и еще больше расширить диктаторские полномочия президента после доведения им экономики страны до коллапса.

Кроме того, теперь диктатор Мадуро, угнетающий оппозицию и уже давно сделавший свободу слова в Венесуэле пустым звуком, в глазах своих сторонников начинает выглядеть как жертва террористического нападения.

Беспилотные летательные аппараты были запущены не только в сторону Мадуро, это был удар, направленный на дальновидные цели. Режиму нужен повод для того, чтобы оправдать тотальное подавление оставшихся оппозиционных сил и запугать нелояльных интеллектуалов и студентов, имевших наглость критиковать действующую власть.

Перефразируя известное выражение, можно констатировать: “Скажи мне, кто тебя поддерживает, и я скажу, кто ты”. Главным патроном боливарианского режима является Владимир Путин, не только предоставивший многомильярдные займы и современное оружие, но и покрывающий Мадуро на международной арене, делая венесуэльского диктатора основным союзником Москвы в Латинской Америке.

Любой непопулярный правитель нуждается во внешнем враге, чтобы мобилизовать массы на борьбу с ним и отвлечь внимание населения от внутренних проблем. И когда Мадуро обвиняет в покушении на себя не только оппозицию, но и Колумбию и США, нельзя исключать, что он получил от Кремля указание действовать решительно и спровоцировать вооруженный конфликт с колумбийскими соседями.

Нечто наподобие того, что сделала Россия в 2014 г., аннексировав украинский Крым и оккупировав треть Донбасса. В таком случае можно предположить, что Каракас способен предъявить территориальные претензии Колумбии и попытаться забрать силой какую-то территорию у этого соседнего государства. А локальное военное противостояние — это именно то, что способно хотя бы немного повысить полностью девальвированный рейтинг Николаса Мадуро.

Ведь если обратиться к статистике, то Венесуэла уже второй год подряд названа одной из самых опасных стран мира. В 2016-м и 2017-м гг. аналитическая компания Gallup провела в Венесуэле опрос, результаты которого были опубликованы только в 2018-м.

В 2017 г. только 17% венесуэльцев сказали, что чувствуют себя в безопасности и могут ходить ночью поодиночке в городе или районе, где живут.

Прослеживается негативная динамика развития преступности. Если в 2016 г. 38% жителей Венесуэлы заявили, что у них были украдены имущество или деньги, то в 2017 г. уже 42% венесуэльцев сказали, что в течение последних 12 месяцев их обворовали, а 23% сообщили о нападениях или грабежах.

Можно сделать вывод: чем хуже становится экономическая и социальная ситуация в Венесуэле, тем больше обостряется и криминогенная ситуация.

А данные последнего опроса наглядно доказывают, что из-за экспериментов чавесистов над Венесуэлой она стала одной из самых опасных для жизни стран мира.

Похоже, Мадуро планирует держаться за власть до последнего. Есть очень высокая вероятность, что венесуэльцев ожидает усиление политических репрессий, жестокости и неопределенное будущее.

Поддержка президента венесуэльцами очень слабая. Поэтому, чтобы хоть как-то удерживать ситуацию под контролем, спецслужбы будут наращивать преследование тех, кто состоит в оппозиции к правительству, и прочесывать ряды военных, чтобы выявить, кто потенциально склонен к инакомыслию.

Пустые прилавки магазинов, необходимость рано утром занимать очередь, чтобы получить хотя бы немного еды, недоступность лекарств и медицинского обслуживания стали основными “достижениями” боливарианского социализма. А добыча нефти, которая находится на историческом минимуме, лишила Венесуэлу основного источника валютных доходов.

Если мадуровцы сами устроили псевдопокушение на своего лидера, оно достойно сюжета малобюджетной мыльной оперы. Хотя фиктивная атака дронами проведена крайне непрофессионально и, главное, неэффективно, она дает гиперкоррумпированному правительству возможность отстрочить время своего падения.

Эту “атаку” организовали спецслужбы, чтобы оправдать полный политический контроль над венесуэльским обществом и начало юридической ликвидации оппозиции. Подтверждением этого является то, что Мадуро, которого никогда нельзя было заподозрить в хладнокровии в сложных ситуациях, во время нападения вел себя поразительно спокойно. И, если внимательно посмотреть видеозапись, он был совершенно не удивлен, словно заранее знал, что должно было произойти.

Так же хорошо осведомлен Мадуро и с тем, что произошло с Венесуэлой. Ведь эффективная социальная политика заключается в предоставлении гражданам возможностей для создания независимого малого и среднего бизнеса (следовательно, и рабочих мест), а не в преобразовании большинства населения в социальных клиентов, вынужденных ждать подачек от государства, предоставляя в обмен свою поддержку правящему политическому классу.

Трагедия венесуэльского народа заключается в том, что внешние силы не хотят вмешиваться в эту ситуацию, приблизительно так, как это было во время Голодомора в Украине. Люди гибнут от голода, а уже потом будущие историки найдут название для этой венесуэльской трагедии, — но судьбы миллионов, чьи жизни исковеркал этот режим, уже изменить будет невозможно.

Следствием саморазрушительной монопольной власти Мадуро стало тотальное разворовывание национального богатства венесуэльского народа. Режим, после создания вакуума в экономическом пространстве и спровоцированной его некомпетентностью гиперинфляции, превратил государство в социальные руины.

Мадуро — политический параноик, неуклонно ведущий Венесуэлу к гражданской войне, но для него власть дороже. И катастрофа, которую своими неправильными действиями спровоцировал режим, вызвана тем, что последние 20 лет Чавес и Мадуро тратили богатство своей страны в пользу избранных политических кланов.

В то время как венесуэльские граждане страдают от голода, правительство и высшее военное руководство в геометрической прогрессии увеличивают свои достатки, обогащая себя поступлениями от наркобизнеса и нефтедобычи.

Николас Мадуро — диктатор, осуществивший государственный переворот, ликвидировавший парламентаризм, придумавший подконтрольное себе Учредительное собрание, чтобы перечеркнуть работу парламента и нивелировать действие конституции. Венесуэльцы, защищавшие свой парламент в ежедневных демонстрациях, заплатили за защиту демократии сотнями смертей, пока чавесистам не удалось силовыми методами подавить народные протесты.

Нельзя исключать, что власти чавесистов этот “теракт” понадобился для провоцирования волны терроризма, которая будет направлена на дестабилизацию Венесуэлы и оправдания “гуманитарной” интервенции России.

Кроме того, Москва способна подключить к такой акции и Кубу, чьи военные в свое время уже предоставляли похожую “интернациональную помощь” Анголе и Мозамбику.

Но инсталляция покушения на Мадуро способна лишь на какое-то время отсрочить расплату за беззаконие его окружения. И если во времена правления Уго Чавеса венесуэльское правительство хотя бы имело коммунистическую идеологическую базу, то в период правления его преемника главной доктриной стали неприкрытый жесткий нигилизм и силовое удержание власти.

Проблему банкротства режима нельзя рассматривать в идеологической плоскости, поскольку у власти Мадуро нет идеологии. Трагедия Венесуэлы заключается в том, что популистская политическая сила захватила страну, обогатилась и не хочет эту власть выпускать из рук, так как потеряет привилегии и богатство, а также будет привлечена к ответственности, осуждена и наказана.

Сегодняшняя Венесуэла напоминает “кладбище надежд”. Государство доведено до такого позорного состояния потому, что им руководят жадные, аморальные, необразованные и коррумпированные политики. В случае же с Мадуро и его подельниками, корпоративно-клановый эгоизм, подкрепляясь инстинктом выживания, поднялся до максимального уровня, что загоняет ситуацию в тупик.

Но сталинский эксперимент в ХХІ в. над венесуэльским народом не пройдет. И если Мадуро не оставит власть добровольно, то в следующий раз все может быть по-настоящему. Тогда ему уже не избежать судьбы Муаммара Каддафи, Николае Чаушеску или Муссолини.

https://zn.ua/international/stanet-li-installyaciya-pokusheniya-na-maduro-nachalom-bolshih-repressiy-v-venesuele-291396_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела вимагає змін. Наслідки життя без демократії стали катастрофічними

Rafaschieri

Віктор Каспрук

Брати-близнюки Луїс Альберто і Хосе Альберто Лопес Рафасчіері – венесуельські політологи і колумністи,  автори книги «La Gran Recesion y la Izquierda» («Велика рецесія і ліві»).

Вони автори численних статей в різних виданнях: понад 500 іспанською мовою, і понад 200 англійською мовою з питань, що стосуються політики, економіки, енергетики і релігії. Пишуть до таких видань, як «El Nuevo Herald», «El Universal», «El Mensajero de Oriente», «PetroleoYV» та «Analitica.com».

 Члени політичної партії Accion Democratica (Демократична дія).

          У ХХІ столітті Венесуела проходить через нелюдські ліві експерименти, через які Україні з величезними втратами довелося пройти у ХХ столітті.  Ця далека від нас країна цікава нам і тим, що Путін вважає її так само зоною своїх стратегічних інтересів, як і Україну. А значить, що Росія буде робити все від неї залежне, аби цей експеримент на венесуельським народом тривав якомога довше.

– Венесуельський диктатор Мадуро є союзником російського диктатора Путіна. Що у Венесуелі відомо про війну між Росією та Україною?

 – У Венесуелі ми дуже добре знаємо про напруженні відносини між Росією і Україною. Міжнародна політика Владіміра Путіна ґрунтується на розширенні впливу Росії на всю земну кулю, і ця експансія не припускає жодних етичних або гуманітарних обмежень. Ви можете це побачити в операціях російського уряду в інших частинах світу, наприклад, в Сирії, де Путін зневажає прагнення цієї країни за будь-яку ціну добитися свободи і процвітання.

Територіальна близькість України до Росії робить цю країну природною ціллю для Путіна, особливо тому, що в минулому російський уряд вдавався до значних маніпуляцій, щоб за допомогою економічного і військового тиску впливати на політику України. На жаль, після кримської кризи 2014 року світ зменшив свою увагу до поточної ситуації між Україною і Росією, і багато хто не знає, що у 2018 році парламент України оголосив Росію «державою-агресором», що свідчить про серйозність обставин та потенційні ризики для миру в регіоні.

– Що пише венесуельська преса про Україну та Росію?

 – У даний час вільна преса в Венесуелі дуже мало повідомляє про напругу у стосунках між Україною і Росією. Частково це пов’язано з тим, що наша преса дуже ослаблена контролем та переслідуваннями з боку уряду Мадуро, але також і тому, що наші ЗМІ оприлюднюють новини про Європу, переважно перевидаючи матеріали з Іспанії, Франції чи США, а пресі в цих країнах не дуже цікаво зараз, що в цьому регіоні світу.

Винятком була реакція викликана в засобах масової інформації викладеним в інтернеті роликом, де  хорватський футболіст Домагой Віда продемонстрував відкриту підтримку Україні після поразки Росії  в Чемпіонаті світу з футболу 2018 року. Цей епізод був широко поширений міжнародними ЗМІ, а також пресою нашої країни.

З іншого боку, уряд Венесуели має власні газети. У цих засобах масової інформації Росія зображується як символ нового антиімперіалізму, а Путін – як один з його головних героїв. У той же час, Україна представлена в цих ЗМІ як партнер Сполучених Штатів, який співпрацює з Дональдом Трампом для приватизації своїх природних ресурсів.

Для України та Латинської Америки була б корисною взаємна зацікавленість у збереженні незалежних і демократичних систем, і для досягнення цієї мети преса має відігравати вирішальну роль.

– Росія хоче знищити незалежність України. Ви це розумієте за кордоном?

 – Так, українська незалежність 1991 року була важким ударом для тих, хто в Кремлі вважає, що Україна та інші держави Східної Європи є суб’єктами Росії. На щастя, незалежність вашої країни була отримана шляхом проведення референдуму, коли люди демократично висловили   свою думку з приводу того, бути Україні незалежною, чи державою-сателітом.

Що надає великої ваги легітимності існування вашої країни у незалежному статусі, бо Путін не може сказати, що Україна була сформована війною або вторгненням. Це є демократичне волевиявлення її громадян і надихаюче повідомлення міжнародному співтовариству: український народ вирішив бути незалежним.

Венесуельці дуже добре розуміють реальний контекст ситуації в Україні, тому що наша країна є ще однією жертвою експансіоністської політики Путіна. Росія також загрожує нашій незалежності в тому сенсі, що Кремль відіграє важливу роль, підтримуючи Мадуро і будучи зацікавленим у  наших нафтових і природних ресурсах. У багатьох наших стратегічних економічних сферах, таких як нафта, золото, боксити, алюміній, залізо, алмази … уряд Росії з року в рік отримує найбільшу частку.

Але ми оптимістичні в тому, що наші цілі не дадуть Путіну перемогти. Як і нашої країни, прогрес вашої країни до незалежності не зупинити. У Венесуелі ми маємо історичну традицію підтримувати свободу інших держав. Ми підтримуємо це право України і бажаємо вам бути вільною та незалежною нацією.

– Можна припустити, що Путін вторгнеться до Венесуели, якщо режим Мадуро почне падати?

 – Через відстань і присутність інших потужних країн нашого регіону, ми вважаємо, що цей сценарій має низьку вірогідність. Проте російська військова присутність в Латинській Америці не нова. Ми маємо пам’ятати про «Кубинську ракетну кризу» 1962 року, коли Росія розмістила на Кубі ядерні ракети. Загрожуючи США ядерною зброєю, щоб уникнути тиску на цю комуністичну країну. Ми можемо припустити, що подібна ситуація не є неможливою, особливо якщо врахувати, що в Венесуелі набагато більше природних ресурсів, ніж на Кубі.

Якщо такий сценарій буде реалізований, то демократичний світ засудить дії уряду Росії і застосує жорсткі санкції щодо цієї країни і її влади. Ми вважаємо, що такий крок буде згубним для іміджу Путіна. Це буде сприяти посиленню його іміджу диктатора і ворога демократії.

– У Венесуелі розуміють, яка небезпека закладена в співпраці Росії з Мадуро?

 – Несприйняття уряду Путіна широко поширено серед тих громадян Венесуели, котрі мають відразу до Ніколаса Мадуро. Путін розглядається цією частиною нашого народу як диктатор, самодержець, який знищив слабку  демократію в Росії і відновив стару імперіалістичну політику СРСР.

Ми знаємо про втручання Путіна в сирійську кризу, коли Кремль допоміг уникнути падіння іншому диктатору, не звертаючи уваги на страждання сирійців. Ми також усвідомлюємо наслідки дій російського уряду на недавніх президентських виборах в Сполучених Штатах, і ми знаємо про  участь Путіна в сепаратистській кризі в Іспанії.

Владімір Путін показав світові, що він працює над новим глобальним порядком, використовуючи суміш тактики з «холодної війни» та «нового авторитаризму».

Російський урядовий альянс з Ніколасом Мадуро становить небезпеку не тільки для венесуельців, а й для сусідніх з нею країн. Можна припустити, що інтерес Путіна до цієї частини світу не обмежується лише Венесуелою, а й також поширюється на Колумбію, Бразилію, Аргентину і так далі. Політична стабільність цих країн може бути порушена, якщо російський уряд продовжить свій прогрес у Венесуелі.

Якщо Путін, за деякими даними, простягнув свої руки до виборів такої країни, як США, то що він може зробити, наприклад, під час виборчого процесу в Аргентині чи Бразилії?

– Що буде у Венесуелі після Мадуро?

 – Реставрація демократії і економічний прогрес. Чавесизм  зруйнував нашу демократичну систему та продуктивність нашої країни. Сьогодні PDVSA, венесуельська нафтова компанія, майже знищена. Наші люди голодують, а наші політичні свободи дуже обмежені.

Венесуела вимагає змін. Її громадяни тепер усвідомлюють, що таке соціалізм, і якими катастрофічними є наслідки життя без демократії. Наша молодь покидає країну, шукаючи те, що одного дня ви зможете знайти тут: мир, свободу та прогрес.

Ця зміна ще не настала, оскільки уряд Мадуро підтримується круговою порукою корупції. Венесуельські інституції заповнені урядовцями, санкціонованими міжнародним співтовариством за доведені незаконні дії. Вони не зацікавлені в поверненні до демократичного ладу, бо не бажають втрачати свої привілеї, але політика не є статичною, і одного дня вони не зможуть більше зберігати цей режим.

Крім Альберто Фухіморі в Перу жоден інший латиноамериканський лідер не був засуджений за його антидемократичні методи управління. У демократичних країнах існує консенсус з приводу того, що Мадуро та його партійні чиновники стали реальною причиною гуманітарної кризи у Венесуелі.

Після майже двадцяти років Боліваріанської революції велика частина наших громадян вимагає змін, а міжнародне співтовариство також усвідомлює якою є венесуельська політична драма. Це два потужні компоненти для політичних змін.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Venezuela demands changes. Consequences of life without democracy became catastrophic

Rafaschieri

Viktor Kaspruk

Luis Alberto and Jose Alberto Lopez Rafaschieri Venezuelan political scientists, columnists, authors of the book “La Gran Recesion y la Izquierda”. Members of the political party Accion Democratica.

– The Venezuelan dictator Maduro is an ally of the Russian dictator Putin. What in Venezuela know about the war between Russia and Ukraine?

In Venezuela, we are very aware of the tensions between Russia and Ukraine. Vladimir Putin international politics is based on the expansion of the Russian influence over the globe, understanding this expansion without ethical or humanitarian limits. You can see this in the operations of the Russian government in other parts of the world, like Syria, for example, where Putin is neglecting the freedom and prosperity aspirations of this country at all costs.

Ukraine proximity with Russia makes this country a natural target for Putin, especially because, in the past, the Russian government apply substantial manipulation on Ukraine politics, by means of economic and military pressure. Regrettably, since Crimean Crisis in 2014, the world has removed its attention from the ongoing situation between Ukraine and Russia, and no many people know that, beginning 2018, the Ukraine parliament declared Russia an “aggressor state”, which indicate the gravity of the circumstances, and the potential risks for the peace of the region.

 –  What writes the Venezuelan press about Ukraine and Russia?

– Venezuela’s free press informs, currently, very little about the tensions between Ukraine and Russia. This is in part because our press is very weak for the controls and persecution from Maduro’s government, but also because our media cover the news of Europe mainly republishing the material of Spain, France, or USA, and the press on these countries are not very interested, now, in that region of the world.

The exception to that was the viral reaction caused in the media by the Croatian player, Domagoj Vida, for his open support to Ukraine after defeat Russia in the 2018 FIFA World Cup championship. This episode was covered by the international media, and also by the press of our country.

For the other part, the government of Venezuela has its own newspapers. In these media, Russia is portrayed as a symbol of the new anti-imperialism, and Putin as one of its main heroes. Ukraine, in the other side, is presented in these spaces as a partner of United States that collaborates with Donald Trump to privatize its natural resources.

It will be good for Ukraine and Latin America the understanding of its mutual interest in maintaining independent and democratic systems, and in this objective, the press has a crucial function.

    –  Russia wants to destroy independent Ukraine. Do you understand it abroad?

      –  Yes, the Ukrainian independence of 1991 was a hard blow to those in the Kremlin that thinks Ukraine and other states of Eastern Europe are subjects of Russia. Fortunately, your country independence was via referendum, with the people expressing democratically its opinion to be an independent Ukraine, or a satellite state. This gives much power to your country because Putin cannot say Ukraine was formed with war or invasion, but with the democratic will of its people, and that is a tremendous message for the international community: Ukraine´s people decided to be independent.

The Venezuelans understand very well, in the actual context, Ukraine situation, because our country is another victim of Putin expansive international politics. Our independence is also menaced by Russia in the sense that the Kremlin has an important role supporting Maduro, interested in our petroleum and natural resources. In many of our strategic economic areas, like oil, gold, bauxite, aluminum, iron, diamonds… The Russian government is taking, year to year, a biggest part.

But we are optimists that our causes will prevail against Putin. Like our nation, your country progress to independence is unstoppable. We have in Venezuela a historic tradition to support other countries freedom. We support Ukraine right and desire to be a free and independent nation.

      –  Can suppose that Putin will invade if the Maduro regime will start to fall?

      Because of the distance, and the presence of other powerful countries in our region, we think that scenario has low probability to occur. Nevertheless, Russian military presence in Latin America is not new. We can remember the Cuban Missile Crisis of 1962, where Cuba, with the support of Russia, menaced United States with atomic weapons to avoid the pressures to this communist country. We can suppose so that a similar situation it is not impossible, especially if we consider that Venezuela has many more natural resources than Cuba.

If a scenario like that occurs, the democratic world will condemns Russia´s government and apply hard sanctions to that country and its authorities. We think that a move like that will be disastrous for Putin image. This will reinforce his portray of a dictator and enemy of democracy.

    –  In Venezuela will understood, what kind of danger is Russia’s cooperation with Maduro?

–  The government of Putin has a wide rejection among the Venezuela citizens that has aversion for Nicolas Maduro. For this sector of our nation, Putin is seen as a dictator, an autocrat that has eroded the weak democracy in Russia, and that has revived the old imperialist policy of USSR.

We are aware of the intervention of Putin in the Syrian crisis, where the Kremlin has prolonged the fall of another dictator, without taking notice of the suffering of that people. We are also aware of the implications of the Russian government in the recent presidential elections in United Sates, and we are aware of the participation of Putin in the separatist crisis in Spain.

Vladimir Putin has shown to the world he is working for a new global order, by using a mixture of tactics from the Cold War and the New Authoritarianism.

Russian government alliance with Nicolas Maduro represents a danger not only for Venezuelans, but also for its neighborhood countries. We can suppose that Putin interest in this part of the world is not limited to Venezuela, but also to Colombia, Brazil, Argentina, etc. The political stability of these countries could be perturbed if the Russian government continues its progress in Venezuela.

If Putin has, according to some reports, puts his hands in the elections of a country like USA, what he can do in the electoral process of Argentina or Brazil, for example?

  –   What will in Venezuela after Maduro?

      –  A democratic restoration and economic progress. Chavism has destroyed our democratic system and our country´s productivity. Today, PDVSA, Venezuelan petroleum company, is almost annihilated. Our people is starving, and our political freedoms are very limited.

Venezuela is demanding a change. Its citizens are now conscious about what socialism is, and about the disastrous consequences of living without democracy. Our younger population is leaving the country, searching for what one day you can find here: peace, freedom and progress.

The change has not yet come because Maduro’s government is maintained by a circle of corruption. The Venezuelans institutions are plagued by government officials sanctioned by the international community for proven illicit activities. They are not interested in the return to the democratic order, because the will lost his privileges, but politics is not static, and one day, they will not be able to keep this regime any longer.

Since Alberto Fujimori in Peru, no other Latin-American leader has been so condemned for his antidemocratic practices. There is consensus in the democratic nations that Maduro and his party officials are the real cause of the humanitarian crisis in Venezuela. After almost twenty years of the Bolivarian Revolution, we have a major part of our citizens demanding a change, and an international community also conscious of the Venezuelan political drama. These are two powerful ingredients for a political transition.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Інсталяція замаху на Мадуро може стати початком великих репресій у Венесуелі

Віктор Каспрук

Невдалий замах на президента Венесуели Ніколаса Мадуро 4 серпня, під час параду на честь святкування 81-ї річниці створення Національної боліваріанської гвардії, коли два керовані дрони не змогли вразити головну ціль, виглядає як симуляція атаки і дуже нагадує підпал Рейхстагу 27 лютого 1933 року, який нацисти використали для встановлення диктатури Адольфа Гітлера.

Під час соціальної катастрофи у Венесуелі Мадуро був потрібен саме такий привід для того, щоб звинуватити у цьому замаху опозицію і ще більше розширити диктаторські повноваження президента, який довів економіку країни до колапсу.

Крім того, тепер диктатор Мадуро, який гнобить опозицію і вже давно зробив свободу слова у Венесуелі пустим звуком, в очах своїх прихильників починає виглядати як жертва терористичного нападу.

Безпілотні літальні апарати було запущено не тільки в бік Мадуро, це був удар націлений на далекосяжні наслідки. Режиму потрібен привід для того, щоб виправдати тотальне придушення опозиційних сил, що залишилися, та залякати нелояльних інтелектуалів і студентів, котрі мали «нахабство» критикувати діючу владу.

Перефразовуючи відомий вислів, можна констатувати: «скажи мені, хто тебе підтримує, і я скажу тобі, хто ти». Головним патроном боліваріанського режиму є Владімір Путін, який надав йому не тільки багатомільярдні позички і сучасну зброю, але й прикриває Мадуро на міжнародній арені, зробивши венесуельського диктатора основним союзником Москви в Латинській Америці.

Кожен непопулярний правитель потребує зовнішнього ворога для того, щоб мобілізувати маси на боротьбу з ним і відволікти увагу населення від внутрішніх проблем. І коли Мадуро обвинувачує в замаху на себе не лише опозицію, а і Колумбію та США, не можна виключати того, що він отримав від Кремля вказівку діяти рішуче і спровокувати збройний конфлікт з колумбійськими сусідами.

Щось на зразок того, що здійснила Росія у 2014 році, анексувавши український Крим і окупувавши третину Донбасу. У такому разі можна припустити, що Каракас здатен висунути територіальні претензії до Колумбії і спробувати захопити силою якусь територію у цієї сусідньої держави. А локальне військове протистояння – це саме те, що здатне хоч трохи підняти повністю девальвований рейтинг Ніколаса Мадуро.

Адже якщо вдатися до статистики, то Венесуела вже другий рік поспіль названа однією з найнебезпечніших країн світу. У 2016 і 2017 роках аналітична компанія Gallup провела у Венесуелі опитування, результати якого були опубліковані тільки в 2018 році.

Так в 2017 році тільки 17 відсотків венесуельців сказали, що вони відчувають себе в безпеці і можуть ходити вночі поодинці в місті або районі, де вони проживають.

Прослідковується негативна динаміка розвитку збільшення злочинності. Якщо у 2016 році 38 відсотків жителів Венесуели заявили, що у них було вкрадені майно або гроші, то 2017 році вже 42 відсотки венесуельців сказали, що протягом останніх 12 місяців їх було обікрадено, а 23 відсотки повідомили, що вони піддалися нападам або їх пограбували.

Можна зробити висновок: чим стає гіршою економічна та соціальна ситуація у Венесуелі, тим критично погіршується і криміногенна ситуація.

А данні останнього опитування наглядно доводять, що завдяки проведенню чавесистами експериментів над Венесуелою, вона стала однією з найнебезпечніших для життя країн світу.

Виглядає на те, що Мадуро збирається триматися за владу до останнього. Існує дуже велика ймовірність того, що на венесуельців чекає посилення політичних репресій, жорстокості і невизначене майбутнє.

Підтримка президента венесуельцями дуже слабка. Тому, щоб хоч якось утримувати ситуацію під контролем, спецслужби будуть нарощувати переслідування тих, хто знаходиться в опозиції до уряду і прочісувати ряди військових, щоб виявити, хто потенційно схильний до інакомислення.

Порожні прилавки магазинів, необхідність займати чергу до світанку, щоб отримати хоч трохи їжі, недоступність ліків і медичного обслуговування, стали основними «здобутками» боліваріанського соціалізму. А видобуток нафти, який знаходиться на історичному мінімумі, позбавив Венесуелу основного джерела валютних доходів.

Якщо мадурівці самі влаштували псевдозамах на свого лідера, то він гідний сюжету малобюджетної мильної опери. Хоча фіктивна атака дронами, котра проведена вкрай непрофесійно і головне неефективно, дає гіперкорумпованому уряду можливість відтягнути час його падіння.

Ця «атака» організована спецслужбами, щоб виправдати повний політичний контроль венесуельського суспільства і початок юридичної ліквідації опозиції. Підтвердженням цьому є те, що Мадуро, якого ніколи не можна було запідозрити в холоднокровності у складних ситуаціях, вів себе під час нападу винятково спокійно. І якщо уважно продивитися відеозапис, виглядало він був зовсім не здивований, ніби наперед  знав, що в дійсності мало відбутися.

Так само Мадуро чудово обізнаний з тим, що трапилося з Венесуелою. Адже ефективна соціальна політика завжди полягає у наданні громадянам можливостей створення незалежного малого і середнього бізнесу (а значить і робочих місць), а не в перетворенні більшості населення на соціальних клієнтів, які вимушені чекати подачок від держави, надаючи в обмін за це свою підтримку правлячому політичному класу.

Трагедія венесуельського народу полягає в тому, що зовнішні сили воліють не вручатися в цю ситуацію, приблизно так, як це було під час Голодомору в Україні. Люди гинуть з голоду, а вже потім майбутні історики знайдуть назву для цієї венесуельської трагедії, але долі мільйонів, життя яких понівечив цей режим, вже змінити буде неможливо.

Наслідком саморуйнівної монопольної влади Мадуро стало тотальне розкрадання національного багатства, яке належить венесуельському народу. Режим, після створення вакууму в економічному просторі і спровокованої його некомпетентністю гіперінфляції, перетворив державу на соціальні руїни.

Мадуро – це політичний параноїк, який невідворотно веде Венесуелу до громадянської війни, але для нього влада дорожча. І катастрофа, яку своїми недолугими діями спровокував режим, викликана тим, що останні 20 років Чавес і Мадуро витрачали багатство своєї країни на користь обраних політичних кланів.

У той час, як венесуельські громадяни потерпають від голоду, уряд і вище військове керівництво у геометричній прогресії збільшують свої статки, збагачуючи себе надходженнями від наркобізнесу і нафтовидобування.

Ніколас Мадуро – диктатор, який здійснив державний переворот, ліквідував парламентаризм, винайшовши підконтрольні собі Установчі збори, щоб перекреслити роботу парламенту і нівелювати дію конституції. Венесуельці, які захищали  свій парламент у щоденних демонстраціях, заплатили за захист демократії сотнями смертей, поки чавесистам не вдалося силовими методами придушити народні протести.

Не можна виключати, що владі чавесистів цей «теракт» був потрібен для того, щоб спровокувати хвилю тероризму, котра буде спрямована на дестабілізацію Венесуели і виправдання «гуманітарної» інтервенції Росії.

Крім того, Москва здатна підключити до такої акції і Кубу, військові якої свого часу вже надавали подібну «інтернаціональну допомогу» Анголі і Мозамбіку.

Однак інсталяція замаху на Мадуро здатна лише на деякий час відстрочити розплату за беззаконня його оточення. І якщо в часи правління Уго Чавеса венесуельський уряд хоч мав комуністичну ідеологічну базу, то під час правління його спадкоємця головною доктриною став неприкритий жорсткий нігілізм та силове утримування влади.

Проблему банкрутства режиму не можна розглядати в ідеологічній площині, тому що у влади  Мадуро немає ідеології. Трагедія Венесуели полягає в тому, що популістська політична сила захопила країну, збагатила себе і не хоче цю владу відпускати з рук. Бо втратить привілеї і багатства, а також буде притягнута до відповідальності, засуджена і покарана.

Сьогоднішня Венесуела дуже нагадує «кладовище надій». Держава доведена до такого ганебного стану, тому що нею керують жадібні, аморальні, неосвічені і корумповані політики. Усе це посилює те, що у випадку з Мадуро і його подільниками корпоративно-клановий егоїзм, підкріплюючись інстинктом виживання, піднявся до максимального рівня, що заганяє ситуацію у стан безвиході.

Але сталініський експеримент в ХХІ столітті над венесуельським народом не пройде. І якщо Мадуро не полишить владу добровільно, то наступного разу все може бути по-справжньому. Тоді йому вже не уникнути долі Муаммара Каддафі, Ніколає Чаушеску або Муссоліні.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Діючу українську політичну матрицю так і не було створено

0000 РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

Віктор Каспрук

У серпні місяці ми будемо святкувати 27 річницю з часу відновлення незалежності України. Але останнім часом ситуація в Україні складається таким чином, що для більшості українців постають питання – що ж вони зробили не так на самому початку незалежності? Чому так легко стало можливим засилля олігархії, навіть якщо вона з усіх сил намагається себе видавати за демократію.

Очевидно, що відповіді на ці дуже нелегкі питання не є однозначними, але якщо не спробувати їх поставити сьогодні, то завтра може бути вже занадто пізно.

В ейфорії від перших років незалежності і від тих можливостей, котрі вона гіпотетично відкривала, було упущено, на мою думку, найголовніше – діючу модель держави Україна неможливо створити, опираючись лише на бажання поетів і гуманітаріїв. А крики «Ганьба!» на велелюдних мітингах кінця 80-х і початку 90-х років нездатні були замінити напружену роботу над творенням держави Україна.

Подібне імітаційне державотворення, коли дехто роками, якщо не десятиліттями, вважав за більш доцільне бути присутнім на різноманітних вечорах, круглих столах, чи трусити довгими вусами, переконуючи один одного до одуріння у необхідності розбудови України, що, власне, і привело до тієї ганебної ситуації, у якій сьогодні опинилася Україна.

І найгірше, що помилки українських політичних діячів минулого – абсолютно нічого не навчили тих, хто отримавши мандат довіри від українського народу, вирішив зіграти у свою власну гру, абсолютно ігноруючи політичні реалії навколишнього світу. Але історію неможливо перехитрити. Вона може дати шанс, навіть, декілька разів поспіль та питати за його неправильне використання завжди буде дуже жорстко.

Мова йде про те, що навіть найкращі наміри некомпетентних людей нездатні створити українську матрицю, без якої, у свою чергу, неможливе створення української системи і українського світу в Україні. Для початку необхідно визнати, що за багатьма визначальними параметрами українська нація сьогодні знаходиться у положенні, котре є набагато гіршим, аніж у 1991 році.

Адже тоді, крім великих надій на достойне життя, які мали українці, вони не були так затиснені економічною і соціальною безвихіддю, котру створили для них ті, хто приватизував на свою користь Українську державу.

Аби краще зрозуміти нинішню ситуацію в Україні, варто пригадати нашу недавню історію, на чому тримався радянський окупаційний режим? На спецслужбах і силових відомствах. Але чи чув хтось, щоб з України були депортовані колишні працівники КГБ? Такого не було ніколи.

Фактично від 1991 року на всіх щаблях державної влади, а також на ключових посадах в економіці, фінансах, великому бізнесі залишилися люди, які раніше мали в кишенях партійні квитки КПСС. А зараз їм на зміну приходять вже їхні нащадки.

Ще одна біда українця – непомірна толерантність до всіх, в тому числі й до одвічних ворогів. Власне, тому за 27 рік ми так і не змогли стати господарями у своїй державі.

Діючий «демократично-олігархічний» режим генетично пов’язаний з комуністичним окупаційним режимом: саме колишні компартійні та комсомольські функціонери, червоні директори «приватизували» собі фабрики і заводи на початку 1990-х років, ставши олігархами.

Наразі пересічна людина вчиться все життя, по ходу виправляючи чужі і власні помилки, все перевіряє і намагається зробити висновки із своїх колишніх прорахунків. Хто не робив у житті помилок? Але коли помилки робить українська нація, це в результаті може трагічно закінчитися для неї.

Створенню повноцінної української політичної матриці усі ці майже три десятиліття перешкоджало і те, що сусідня «братня» Росія перетворила Україну на полігон, на якому випробовувались новітні розробки політичних технологів.

Головним знаряддям цієї інформаційно-психологічної війни з Україною було обрано засоби масової інформації (і особливо телебачення і FM-радіостанції), які під облудливим прикриттям ринкових відносин, заполонили український інформаційний простір, нав’язуючи українцям «цінності» «русского мира».

Не менш «оригінальним» інструментом впливу на «українських сепаратистів» стало засилля Російської православної церкви в Україні, котра з усіх сил доносила в душі своїй пастві ідею, що української нації взагалі не існує, а окремішність українців від росіян – це усе вигадки українських націоналістів.

А Владімір Путін і його найближче від початку його президенства ніколи й не приховували того факту, що вважають Україну антиросійським проектом, котрий має бути якнайшвидше демонтованим і повністю ліквідованим.

Фактично цей демонтаж було розпочато в Україні, у  лютому 2010 року, часу початку президенства Віктора Януковича.

У нього було закладено: витіснення української мови з освіти і діловодства; намагання переписати українську історію (тобто створення історії, котра побудована на тотальних перекручуваннях і є повністю українофобською); використання підконтрольних ЗМІ для промивання мізків українцям, з метою створення у них уяви про Росію як дружньої і союзницької держави, яка з усіх сил обороняє Україну від зазіхань і згубного впливу Заходу, і особливо Сполучених Штатів.

Також не менш дієвим інструментом розхитування української політичної матриці стали постійний пошук і штучне створення Росією конфліктних ситуацій у стосунках із Україною, що використовується для нагнітання обстановки і збурення «п’ятої колони», антиукраїнська діяльність якої постійно фінансується путінським режимом.

Для путіністів дуже важливо донести до українців, що їхня незалежна держава – це історичне непорозуміння, котре має бути якнайшвидше виправлене, а українські намагання самоідентифікації – це не що інше, як сепаратистські вибрики малоросів.

Наслідком чого й стала анексія Росією українського Криму в 2014 році, окупація Москвою третини Донбасу і п’ятий рік «гібридної війни» Російської Федерації з Україною.

Тому сьогодні для українців питанням номер один має стати – що можна протиставити навалі з Росії? І лише створивши політичну матрицю громадянського суспільства, можливо взагалі говорити про побудову української системи як такої.

У цьому сенсі Україна фактично застрягла у перехідному періоді, так і не створивши сукупності політико-правових інститутів і механізмів, лише під впливом яких перехідні посттоталітарні суспільства вже починають набувати рис громадянського суспільства.

Погашену соціальну активність українських громадян необхідно відновлювати. Адже вона, за вмілого її використання, здатна стати ефективним інструментом не лише для формування реальної демократії в Україні, а й для переходу суспільства у нову для себе якість – громадянського суспільства.

Усвідомлюючи всю критичність поточного політичного моменту перед черговими президентськими і парламентськими виборами, українці мають визнати, що навіть у найбільш демократичні часи після перемоги Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності 2014 року по суті існував лише фасад демократії.

А нормальний демократичний політичний процес так і не вдалося повністю запустити. Його було замінено піаром, і ці піарники лише вправно створювали ілюзію боротьби, стаючи політичними акторами на виборах, котрі так нічого і не могли змінити. А вся нібито політична боротьба – керувалася і віртуозно спрямувалася тими, хто знаходився і знаходиться в тіні, але тримає у своїх руках ключі від цієї влади – політичної, фінансової і адміністративної.

Діючу модель держави Україна неможливо створити імітуванням державотворення. А зважаючи на те, що сьогодні політичний процес дозрівання українського соціуму до громадянського суспільства штучно заблокований відсутністю в Україні чисельного та впливового середнього класу, лише самі українські громадяни можуть розпочати цей процес розблокування.

Осінь 2018 і 2019 рік можуть бути одними з найважчих у новітній українській історії.

І якщо нам, об’єднавши всі демократичні і проукраїнські сили в єдиний політичний фронт, вдасться не допустити реваншу вчорашніх в Україні, то з цього часу може початися відлік справжнього поступу Української держави до членства в демократичній західній цивілізації.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

У Путіна «манія перемоги». Що з цим робити Україні і Заходу?

 

0 ПуттТін

Радіо Свобода  08  Липень  2018

Віктор Каспрук

Путін готується до великої війни. І хоча він вичікує, поки виснажиться Україна, це триватиме тільки до певного часу. Москва бачила і бачить Україну виключно як свою невід’ємну територію, колонію, що збунтувалася і яку потрібно будь-якими засобами повернути в імперське лоно.

Для цього Кремль використовує не лише армію і «зелених чоловічків», а й через свою імперсько-шовіністичну пропаганду намагається поширити серед українців певну форму «гібридного страху».

Мовляв, Україна, у порівнянні з Російською Федерацією, невелика країна, вам ніяк не вистояти у протистоянні з нами, і ніхто не допоможе українцям в разі повномасштабних військових дій.

У Путіна, як і у всіх диктаторів, наявна ідея-фікс. Це «манія перемоги». Він ухопився за військову тему, як за соломинку, і готовий роздмухувати її до безкінечності.

Але бажаючих в Росії повоювати в Україні чи в Сирії стає все менше. Адже вони готові більше воювати «спільно з телевізором».

Зрозуміло, що у будь-якому суспільстві є неадекватні особи. Проте більшість росіян не можна віднести до них. Вони звикли до розслабленого способу життя.

І солідаризуючись з телевізійним зображенням Путіна, одночасно не готові відмовлятися від айфонів, суші-барів, відпочинку за кордоном та інших надбань, котрі увійшли в їхнє життя в часи газонафтового благоденства.

Вторгатися і займати чужі території стало для росіян звичною справою

Москва вже неодноразово добивалася поділу України. Поточне ставлення Росії до України належить до XVIII–XIX століть і не має місця чи виправдання в сучасному світі. Час імперій давно вже минув.

Але вторгатися і займати чужі території – стало для росіян звичною справою. Колонізатори прагнуть до загарбання чужого, видаючи це за цивілізаторську місію Росії і її інтернаціональний обов’язок.

З часів падіння Золотої орди Московська держава, котра пізніше привласнила собі чужу назву, проводила безперервну експансіоністську політику.

Цей тип експансії полягав у тому, що окуповуючи нові території, Росія погіршувала їхній рівень розвитку і рівень життя населення до загальноросійського (не рахуючи, звичайно, Москви).

І коли до російської окупації українського Криму і частини території Донбасу можна було порівнювати ці наслідки з тим, що зробили росіяни зі Східною Пруссією, Абхазією та Південною Осетією, то тепер таким негативним прикладом є вже і Кримський півострів і третина території Донбасу.

Путінська «грандіозна стратегія» полягає в тому, щоб знайти можливості дестабілізувати західні демократії, водночас роблячи все можливе для домінування над колишніми радянськими республіками.

Розпочавши війну на Донбасі, Росія чекає, коли виснажиться Україна, а Україна націлена протриматися до того часу, як виснажиться Росія. Ці «чекання» занадто затягнулися.

Оскільки західних санкцій замало, щоб Москва дала «задній хід», а допомоги Україні явно недостатньо, аби українці могли протриматися без втрат для себе до виснаження Росії.

Цю «гру» Путіна з Україною може зупинити тільки економічна криза в Російській Федерації.

А її здатне підштовхнути лише стрімке нарощення санкцій, котрі разом з критичним зменшенням закупівлі газу і нафти з Росії (якщо не відмови від неї), можуть дати бажаний ефект.

Путін вважає себе ватажком зграї «щасливих», яким дозволено все

Аналізуючи «манію перемоги» російського президента, потрібно спробувати зрозуміти психотип Путіна, який дуже схожий із психотипом Адольфа Гітлера.

Це ефект колишнього невдахи, котрий, нарешті ставши успішним, так поспішає самоутвердитися в своїх очах і очах інших, що стає каліфом на час.

Гітлер приватизував владу у Німеччині, а Путін в Росії. Гітлер став тріумфатором разом зі своєю Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини, а Путіна «коронувала» на владу ФСБ.

Очманіння від небачених раніше можливостей і підігрування оточення зробили його «небожителем», який вже нездатен об’єктивно проаналізувати те, що йому «можна», а що «зась».

Тому Путін вважає себе ватажком зграї «щасливих», яким дозволено все, що тільки заманеться.

Подібний короткочасний ефект був і в колишнього президента України Януковича, наявний він і в теперішнього президента Білорусі Лукашенка. Що цілком можна визначити, як загальний «синдром вождизму».

«Безмежів’я», котре Путін зміг безкарно нав’язати, як стандарт для Росії, він намагається перенести на міжнародну арену.

Його ідеєю фікс є знищення за будь-яку ціну української державності. Тому не можна виключати в найближчій перспективі повномасштабної військової агресії Росії щодо України.

Головними аргументами тут для Путіна будуть: чи влаштовуватиме Кремль прохідний кандидат на посаду президента України, політичні і соціальні настрої всередині Російської Федерації, позиція Заходу, можливість реалізації проекту «Північний потік-2» і постачання води в окупований росіянами український Крим.

На кордоні України з Росією потрібно розмістити військові бази НАТО

То що ж робити з невиліковною «манією перемоги» Путіна? Тут можна розглянути два варіанти, які б допомогли Україні уникнути широкомасштабного нападу з боку Росії.

Перший: Польща і Литва, після консультацій з союзниками, ініціюють розгляд в Північноатлантичному альянсі питання необхідності розгортання на кордоні України з Росією і адміністративному кордоні з окупованим Кримом військових баз НАТО та протиракетних систем Patriot.

Другий: Київ звертається до Сполучених Штатів з проханням надати Україні статус основного союзника поза НАТО – Major Non-NATO Ally або MNNA. Уклавши при цьому військовий договір.

Звісно, що можна цього не робити і продовжувати чекати, які ж наступні агресивні кроки зробить Москва.

Ситуація навколо України розвивається таким чином, що держави-члени Північноатлантичного альянсу самі мають бути зацікавленні у розгортанні баз НАТО по периметру українсько-російського кордону.

Особливо це стосується таких сусідніх із Україною держав, як Польща, Словаччина, Румунія і Угорщина.

Якщо вони не хочуть, щоб після пасивного спостерігання за тим, як Україна бореться з нерівним собі за силою противником, через рік-півтора їхні кордони з Україною стали кордонами з Російською Федерацією.

Але якщо говорити про український курс просування до членства в НАТО, то він би мав полягати, в першу чергу, в тому, щоб перетворити Україну на регіональну військову силу, з найбільш боєздатною та чисельною армією в Східній і Центральній Європі. Армією, котра має потужні Військово-повітряні і Військово-морські сили та оперативно-тактичне ракетне озброєння.

У такому разі, НАТО в військовому сенсі буде потрібен такий союзник, і головне, що Північноатлантичний альянс стане зацікавлений в тому, щоб така потуга не залишалася в Європі сама по собі.

А поки що Заходу варто було б докорінним чином переглянути концепцію допомоги Україні на всіх напрямках. Як державі, що закрила собою Європу від нової російської імперської навали.

https://www.radiosvoboda.org/a/29350249.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

У Путина «мания победы». Что с этим делать Украине и Западу?

Радио Свобода  08 Июль  2018

Виктор Каспрук

Путин готовится к большой войне. И хотя он выжидает, пока истощится Украина, это будет продолжаться только до поры до времени. Москва видела и видит Украину исключительно как свою неотъемлемую территорию, колонию, что взбунтовалась и которую нужно любыми средствами вернуть в имперское лоно.

Для этого Кремль использует не только армию и «зеленых человечков», но и через свою  имперско-шовинистическую пропаганду пытается распространить среди украинцев  некую  форму «гибридного страха».

Мол, Украина, по сравнению с Российской Федерацией, небольшая страна, вам никак не выстоять в противостоянии с нами, и никто не поможет украинцам в случае  полномасштабных военных действий.

У Путина, как и у всех диктаторов, есть идея-фикс. Это «мания победы». Он ухватился за военную тему, как за соломинку, и готов раздувать ее до бесконечности.

Но желающих в России повоевать в Украине или в Сирии становится все меньше. Ведь они готовы больше воевать «вместе с телевизором».
Понятно, что в любом обществе есть неадекватные личности. Однако большинство россиян нельзя отнести к ним. Они привыкли к расслабленному образу жизни.

И солидаризируясь с телевизионным изображением Путина, одновременно не готовы отказываться от айфонов, суши-баров, отдыха за рубежом и других достижений, которые вошли в их жизнь во времена газонефтяного благоденствия.

 Вторгаться и занимать чужие территории – стало для россиян привычным делом

Москва уже неоднократно добивалась разделения Украины. Нынешнее отношение России к Украине относится к XVIII-XIX векам и не имеет места или оправдания в современном мире. Время империй давно уже прошло.

Но вторгаться и занимать чужие территории – стало для россиян привычным делом. Колонизаторы стремятся к захвату чужого, выдавая это за цивилизаторскую миссию России и ее интернациональный долг.
Со времен падения Золотой орды Московское государство, позже присвоившее себе чужое название, проводило непрерывную экспансионистскую политику.

Этот тип экспансии заключался в том, что оккупируя новые территории, Россия ухудшала их уровень развития и уровень жизни населения до общероссийского (не считая, конечно, Москвы).

И когда до российской оккупации украинского Крыма и части территории Донбасса можно было сравнивать эти последствия с тем, что сделали русские с Восточной Пруссией, Абхазией и Южной Осетией, то теперь таким негативным примером является уже и Крымский полуостров и треть территории Донбасса.
Путинская «грандиозная стратегия» заключается в том, чтобы найти возможности дестабилизировать западные демократии, одновременно делая все возможное для доминирования над бывшими советскими республиками.
Начав войну на Донбассе, Россия ждет, когда истощится Украина, а Украина нацелена продержаться до того времени, когда истощится Россия. Эти «ожидания» слишком затянулись.

Поскольку западных санкций недостаточно, чтобы Москва дала «задний ход», а помощи Украине явно недостаточно, чтобы украинцы могли продержаться без ущерба для себя до истощения России.

Эту «игру» Путина с Украиной может остановить только экономический кризис в Российской Федерации.

А его способно подтолкнуть только стремительное наращивание санкций, которые вместе с критическим уменьшением закупки газа и нефти из России (если не отказа от нее), могут дать желаемый эффект.

Путин считает себя вожаком стаи «счастливых», которым позволено все

Анализируя «манию победы» российского президента, нужно попытаться понять психотип Путина, который очень похож на психотип Адольфа Гитлера.

Это эффект бывшего неудачника, который, наконец став успешным, так спешит самоутвердиться в своих глазах и глазах других, что становится калифом на час.

Гитлер приватизировал власть в Германии, а Путин в России. Гитлер стал триумфатором вместе со своей Национал-социалистической рабочей партии Германии, а Путина «короновала» на власть ФСБ.

Одурение от невиданных ранее возможностей и подыгрывание окружения сделали его «небожителем», который уже неспособен объективно проанализировать то, что ему «можно», а что «нельзя».

Поэтому Путин считает себя вожаком стаи «счастливых», которым разрешено все, что только заблагорассудится.

Подобный кратковременный эффект был и у бывшего президента Украины Януковича, имеется  он и у нынешнего президента Беларуси Лукашенко. Что вполне можно определить, как общий «синдром вождизма».

«Беспредел», который Путин смог безнаказанно навязать, как стандарт для России, он пытается перенести и на международную арену.

Его идеей фикс является уничтожение любой ценой украинской государственности. Поэтому нельзя исключать в перспективе полномасштабную военную агрессию России в отношении Украины.

Главными аргументами здесь для Путина будет то, устраивает ли  Кремль проходной кандидат на пост президента Украины, политические и социальные настроения внутри Российской Федерации, позиция Запада, возможность реализации проекта «Северный поток-2» и поставки воды в оккупированный россиянами украинский Крым.

 На границе Украины с Россией нужно разместить военные базы НАТО

Так что же делать с неизлечимой «манией победы» Путина? Здесь можно рассмотреть два варианта, которые помогли бы Украине избежать широкомасштабного нападения со стороны России.

Первый: Польша и Литва, после консультаций с союзниками, инициируют рассмотрение в Североатлантическом альянсе вопроса о необходимости развертывания на границе Украины с Россией и административной границе с оккупированным Крымом военных баз НАТО и противоракетных систем Patriot.

Второй: Киев обращается к США с просьбой предоставить Украине статус основного союзника вне НАТО – Major Non-NATO Ally или MNNA. Заключив при этом военный договор.

Конечно, можно этого не делать и продолжать ждать, какие же следующие агрессивные шаги предпримет Москва.

Ситуация вокруг Украины развивается таким образом, что государства-члены Североатлантического альянса сами должны быть заинтересованы в развертывании баз НАТО по периметру российско-украинской границы.

Особенно это касается таких соседних с Украиной государств, как Польша, Словакия, Румыния и Венгрия.

Если они не хотят, чтобы после пассивного наблюдения за тем, как Украина борется с неровным себе по силе противником, через год-полтора их границы с Украиной стали границами с Российской Федерацией.

Но если говорить об украинском курсе продвижения к членству в НАТО, то он должен был бы заключаться, в первую очередь, в том, чтобы превратить Украину в региональную военную силу, с наиболее боеспособной и многочисленной армией в Восточной и Центральной Европе. Армией, которая имеет мощные военно-воздушные и военно-морские силы и оперативно-тактические ракетное вооружение.

В таком случае, НАТО в военном смысле будет нужен такой союзник, и главное, что Североатлантический альянс будет заинтересован в том, чтобы такая сила не оставалась в Европе сама по себе.

А пока Западу следовало бы коренным образом пересмотреть концепцию помощи Украине во всех направлениях. Как государству, закрое собой Европу от нового российского имперского нашествия.

https://www.radiosvoboda.org/a/29350249.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Сирійські жнива Путіна

000 4444444

«Дзеркало тижня. Україна» №26   7 липня  2018

Віктор Каспрук

Москва пішла на новий виток ескалації напередодні історичної зустрічі.

Центральною частиною саміту в Гельсінкі між президентом США Дональдом Трампом і президентом Росії Владіміром Путіним буде майбутнє Сирії та пропозиція залучити Росію як партнера для витіснення Ірану з цього поля бою. 

Так заявив під час участі в програмі “Обличчям до нації” на телеканалі CBS News радник з питань національної безпеки посол Джон Болтон. Він наголосив, що зустріч 16 липня пройде тет-а-тет, а це дасть можливість детально обговорити ситуацію в Сирії поряд із низкою інших проблем.

“Я не думаю, що Асад — це стратегічне питання. Я думаю, що Іран стратегічне питання”, — підкреслив Болтон. Два арабські дипломати і високопоставлений американський чиновник повідомили CBS News, що адміністрація визнала, що Асад у найближчому майбутньому залишиться при владі, і вирішила зосередитися на тому, щоб переконати Путіна розірвати відносини з Іраном, своїм партнером на полі бою.

Водночас за посередництва Йорданії відбувається поновлення переговорів між Росією і сирійською збройною опозицією щодо перемир’я на півдні Сирії та припинення боротьби з урядовими військами. Переговори перервалися після того, як представники опозиції з “Вільної сирійської армії” відхилили вимогу офіцерів російської армії здатися, вважаючи її образливою.

Переговори ускладнюються, оскільки Росія наполягає на швидкій здачі, а повстанці прагнуть досягнути згоди в тому, щоб Іран був гарантом безпеки
800 тисяч мирних жителів провінції Дераа. А тим часом ООН заявила, що щонайменше 160 тисяч сирійців, які проживали в цій провінції, вже втекли зі своїх будинків.

Воєнна кампанія Башара Асада, що розпочалася минулого місяця, витіснила десятки тисяч сирійців до йорданського кордону і в бік сирійської частини Голанських висот.

Наступ армії президента Асада на південному заході Сирії, у провінції Дераа, яка опинилася під контролем опозиційних сил іще 2011 року, означає, що в Кремлі дали зелене світло на цю операцію. Москва пішла на новий виток ескалації напередодні історичної зустрічі президента США Трампа з президентом Росії Путіним, на якій сирійське питання буде однією з головних тем обговорення.

Сили Асада на цьому напрямку зосереджені на взятті під свій контроль однієї з двох, які ще є на сьогодні, повстанських фортець у Сирії. Друга — це Ідліб і прилеглі до нього райони на північному заході країни. У цьому контексті варто пригадати, що на початку 2018 року війська Асада вже захопили останні анклави спротиву поблизу Дамаска і Хомса.

Тактика сирійської армії на південному фронті очевидна — створити буферні зони між регіонами. Розділивши й ослабивши опозиційні сили, щоб потім їх знищити.

Можливо, що найголовнішою тут є роль Росії. Цілі Москви в південній Сирії далекі від бажання домовлятися з опозицією. А припинення вогню в цьому регіоні, погоджене Росією, США та Йорданією в липні 2017 року, було використане тільки для того, щоб дати можливість силам Асада діяти на інших напрямках, залишивши південь на потім.

Таким чином, ідею укласти нову угоду з Росією намагаються реалізувати в той самий час, коли Путін порушив угоду 2017 року про те, щоб зупинити атаки всередині так званої зони деескалації на півдні Сирії.

Результатом російських нападів на зону, що спочатку слугувала як притулок для біженців і повстанців, яких раніше підтримували США, стало те, що в Йорданії вже проживає 1,3 мільйона сирійських біженців.

Нова гра Росії в Сирії, що є наслідком намагання продемонструвати світу — вона знову вийшла на рівень, коли без її участі не вдасться врегулювати жоден серйозний міжнародний конфлікт, — стала можливою завдяки тому, що Кремль зміг виявити слабкі ланки в лавах сирійської опозиції. Її угруповання спершу погрузли в хаосі й поганій організації на місцях, а потім відсутність координації і спільних узгоджених дій стала причиною того, що Москві і Тегерану вдалося фрагментувати їхні сили й нейтралізувати колишні здобутки.

У результаті Росія значно посилила політичний і розширила територіальний контроль сирійського питання. А найголовніше, вдалося вживити у свідомість частини сирійської опозиції розуміння, що їхня боротьба марна, бо за такого розкладу сил вони не мають шансів на перемогу.

Крім того, на сирійському полі Кремль успішно відпрацьовує методи управління конфліктами. Перевіряючи старі і застосовуючи нові, які більше підходять для наступної фази утримання сирійської трагедії в перманентному стані.

Сирійські опозиційні лідери вже починають відчувати розчарування, якщо угода в такому форматі справді буде підписана. На думку декого з них, подібні домовленості з Росією — це своєрідний інкубатор для майбутніх джихадистських рухів.

Сили Асада тепер контролюють близько половини території провінції Дараа. Це значне досягнення після того, як асадівці станом на 19 червня утримували лише 30 відсотків її площі. А після чергової спроби досягнути “примирення” режим Асада зайняв і взяв під свій контроль іще вісім міст. І поки тривають постійні намагання за посередництва росіян домовитися про “примирення” між повстанцями і режимом, опозиція втрачає свої позиції.

Які висновки можна зробити з того, що відбувається, і яке значення мають ці урядові атаки? Стає дедалі очевиднішим, що доля повстанців у південно-західній Сирії — лише питання часу. Атаки режиму, які підкріплені повітряними ударами росіян, фокусуються на Дараа.

І цілком можливо, що провінція Кунейтра в черзі зовсім поруч. Пропозиції, які висуваються, не дають опозиції великого вибору. Він варіюється в діапазоні від продовження нерівних кровопролитних боїв — до руйнування їхніх міст або капітуляції.

Але чи вказує ймовірна поразка повстанців у південно-західній частині Сирії на повне поглинання країни військами Асада? Не обов’язково. Бо цей регіон таки відрізняється від інших сирійських територій.

Так, область на сході від річки Євфрат контролюється курдськими силами, які мають американську підтримку. Крім того, бунтівний анклав на північному заході Сирії, у провінції Ідліб, перебуває під егідою Туреччини. Тому повернення контролю силами режиму в цих областях залежить у першому випадку від згоди США, а в другому — від Туреччини.

У зв’язку із цим очікування результатів від зустрічі на вищому рівні між Трампом і Путіним, а особливо домовленості щодо Сирії, видаються дещо завищеними. Особливо зважаючи на той факт, що, як вважає ізраїльська розвідка, “Хезболла” й іранські та шиїтські бойовики беруть участь у бойових діях в Дараа разом з урядовими силами.

Тому залишається відкритим питання, як Росія зможе домовлятися з американцями про те, чого реалізувати повністю буде не здатна. Адже попри “заслугу” переважно Москви в тому, що Асаду вдалося впродовж семи років утримувати свою владу, не можна скидати з рахунку й проникнення в сирійську державу і суспільство впливів іранських спецслужб та їх тісне переплетення з сирійськими спецслужбами. Не кажучи вже про географічне розташування Ірану, яке дає йому фору перед Росією.

Москві доведеться маневрувати між інтересами Америки й Ірану, намагаючись вибудовувати відносини таким чином, щоб кожному з них здавалося, що саме з ним у цьому випадку Росія грає чесно й відкрито.

Як вважає Хізер Конлі, експертка з питань Росії з Вашингтонського аналітичного центру (CSIS), цей саміт означатиме “формальне завершення чотирирічної ізоляції Владіміра Путіна після незаконної анексії Росією Криму. Дуже важливо, щоб президент Трамп не розглядав цю зустріч просто як спробу “поспілкуватися”, а натомість звернувся до побоювань США щодо Москви. Чи зможуть результати цієї та наступних зустрічей захистити інтереси національної безпеки США, які нині під загрозою з боку Росії? Чи президент Трамп погодиться зі світоглядом президента Путіна? Що мене найбільше лякає, то це те, що я не знаю відповіді на ці питання”.

https://dt.ua/international/siriyski-zhniva-putina-282457_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Сирийская жатва Путина

«Зеркало недели. Украина»  № 26  7 июля  2018

Виктор Каспрук

Москва пошла на новый виток эскалации накануне исторической встречи.

Центральной частью саммита в Хельсинки между президентом США Дональдом Трампом и президентом России Владимиром Путиным будет будущее Сирии и предложение привлечь Россию в качестве партнера для вытеснения Ирана с этого поля боя. 

Об этом заявил во время участия в программе “Лицом к нации” на телеканале CBS News советник по национальной безопасности, посол Джон Болтон. Он отметил, что встреча 16 июля пройдет тет-а-тет, а это даст возможность подробно обсудить ситуацию в Сирии наряду с другими проблемами.

“Я не думаю, что Асад — это стратегический вопрос. Думаю, что Иран стратегический вопрос”, — подчеркнул Болтон. Два арабских дипломата и высокопоставленный американский чиновник сообщили CBS News, что администрация признала, что Асад в ближайшем будущем останется у власти, и решила сосредоточиться на том, чтобы убедить Путина разорвать отношения с Ираном, своим партнером на поле боя.

В то же время при посредничестве Иордании происходит возобновление переговоров между Россией и сирийской вооруженной оппозицией о перемирии на юге Сирии и прекращении борьбы с правительственными войсками. Переговоры были прерваны после того, как представители оппозиции из “Свободной сирийской армии” отклонили требование офицеров российской армии сдаться, считая его оскорбительным.

Переговоры осложняются, поскольку Россия настаивает на скорейшей сдаче, а повстанцы стремятся достичь согласия в том, чтобы Иран был гарантом безопасности 800 тыс. мирных жителей провинции Дераа. А тем временем ООН заявила, что по меньшей мере 160 тыс. сирийцев, проживавших в этой провинции, уже сбежали из своих домов.

Военная кампания Башара Асада, начавшаяся в прошлом месяце, вытеснила десятки тысяч сирийцев к иорданской границе и в сторону сирийской части Голанских высот.

Наступление армии президента Асада на юго-западе Сирии, в провинции Дераа, которая оказалась под контролем оппозиционных сил еще в 2011 г., означает, что в Кремле дали зеленый свет на эту операцию. Москва пошла на новый виток эскалации накануне исторической встречи президента США Трампа с президентом России Путиным, на которой сирийский вопрос будет одной из главных тем обсуждения.

Силы Асада на этом направлении сосредоточены на взятии под свой контроль одной из двух, имеющихся еще на сегодня, повстанческих крепостей в Сирии. Вторая — это Идлиб и прилегающие к нему районы на северо-западе страны. В этом контексте стоит вспомнить, что в начале 2018 г. войска Асада уже захватили последние анклавы сопротивления вблизи Дамаска и Хомса.

Тактика сирийской армии на южном фронте очевидна — создать буферные зоны между регионами. Разделив и ослабив оппозиционные силы, чтобы потом их уничтожить.

Возможно, что главенствующей здесь является роль России. Цели Москвы в южной Сирии далеки от желания договариваться с оппозицией. Прекращение огня в регионе, согласованное Россией, США и Иорданией в июле 2017 г., было использовано только для того, чтобы дать возможность силам Асада действовать на других направлениях, оставив юг на потом.

Таким образом, идею заключить новое соглашение с Россией пытаются реализовать в то же время, когда Путин нарушил соглашение 2017 г. о том, чтобы остановить атаки внутри т.н. зоны деэскалации на юге Сирии.

Результатом российских нападений на зону, изначально служившую убежищем для беженцев и повстанцев, которых ранее поддерживали США, стало то, что в Иордании уже проживает
1,3 млн сирийских беженцев.

Новая игра России в Сирии, являющаяся следствием попытки продемонстрировать миру, что она ​​снова вышла на уровень, когда без ее участия не удастся урегулировать ни один серьезный международный конфликт, стала возможна благодаря тому, что Кремль смог выявить слабые звенья в рядах сирийской оппозиции. Ее группировки сначала погрязли в хаосе и плохой организации на местах, а затем отсутствие координации и совместных согласованных действий стало причиной того, что Москве и Тегерану удалось фрагментировать их силы и нейтрализовать бывшие достижения.

В результате Россия значительно усилила политический и расширила территориальный контроль сирийского вопроса. А самое главное, ей удалось навязать сознанию части сирийской оппозиции понимание, что их борьба бесполезна, поскольку при таком раскладе сил у них нет шансов на победу.

Кроме того, на сирийском поле Кремль успешно отрабатывает методы управления конфликтами. Проверяя старые и применяя новые, которые больше подходят для следующей фазы удержания сирийской трагедии в перманентном состоянии.

Сирийские оппозиционные лидеры уже начинают испытывать разочарование, если соглашение в таком формате действительно будет подписано. По мнению некоторых из них, подобные договоренности с Россией — это своеобразный инкубатор для будущих джихадистских движений.

Силы Асада теперь контролируют около половины территории провинции Дараа. Это значительное достижение после того, как асадовцы по состоянию на 19 июня удерживали лишь
30 процентов ее площади. А после очередной попытки достичь “примирения” режим Асада занял и взял под свой контроль еще восемь городов. И пока продолжаются постоянные попытки при посредничестве россиян договориться о “примирении” между повстанцами и режимом, оппозиция теряет свои позиции.

Какие выводы можно сделать из происходящего, и какое значение имеют эти правительственные атаки? Становится все более очевидным, что участь повстанцев в юго-западной Сирии — лишь вопрос времени. Атаки режима, которые подкреплены воздушными ударами россиян, фокусируются на Дараа.

И вполне возможно, что провинция Кунейтра — на очереди совсем рядом. Выдвигаемые предложения не дают оппозиции большого выбора. Он варьируется в диапазоне от продолжения неравных кровопролитных боев — до разрушения их городов или капитуляции.

Но указывает ли вероятное поражение повстанцев в юго-западной части Сирии на полное поглощение страны войсками Асада? Не обязательно. Ведь этот регион все-таки отличается от других сирийских территорий.

Так, область к востоку от реки Евфрат контролируется курдскими силами, имеющими американскую поддержку. Кроме того, мятежный анклав на северо-западе Сирии, в провинции Идлиб, находится под эгидой Турции. Поэтому возвращение контроля силами режима в этих областях зависит в первом случае от согласия США, а во втором — от Турции.

В связи с этим ожидания результатов встречи на высшем уровне между Трампом и Путиным, а особенно договоренности по Сирии, представляются несколько завышенными. Особенно учитывая тот факт, что, как считает израильская разведка, “Хезболла” и иранские и шиитские боевики участвуют в боевых действиях в Дараа вместе с правительственными силами.

Поэтому остается открытым вопрос, как Россия сможет договариваться с американцами о том, чего реализовать полностью будет не способна. Ведь несмотря на “заслугу” Москвы в том, что Асаду удалось в течение семи лет удерживать свою власть, нельзя сбрасывать со счетов и проникновение в сирийское государство и общество воздействий иранских спецслужб и их тесное переплетение с сирийскими спецслужбами. Не говоря уж о географическом положении Ирана, которое дает ему фору перед Россией.

Москве придется маневрировать между интересами Америки и Ирана, пытаясь выстраивать отношения таким образом, чтобы каждому из них казалось, что именно с ним в этом случае Россия играет честно и открыто.

Как считает Хизер Конли, эксперт по России из Вашингтонского аналитического центра (CSIS), этот саммит будет означать “формальное завершение четырехлетней изоляции Владимира Путина после незаконной аннексии Россией Крыма. Очень важно, чтобы президент Трамп не рассматривал эту встречу просто как попытку “пообщаться”, а обратился к опасениям США в отношении Москвы. Смогут ли результаты этой и последующих встреч защитить интересы национальной безопасности США, которые сейчас под угрозой со стороны России? Согласится ли президент Трамп с мировоззрением президента Путина? Что меня больше всего пугает, так это то, что я не знаю ответа на эти вопросы”.

https://zn.ua/international/siriyskaya-zhatva-putina-288520_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Великодержавний шовінізм в обгортці російського православ’я

000 666666

Віктор Каспрук

В 2018 році боротьба Москви за Україну вступає у свою критичну фазу. А організація Московським патріархатом до 1030-ліття Хрещення України-Русі масового звезення своїх вірян до Києва показує, що московська церква не бажає залишити Україну в покої, яку вона й досі вважає своєю канонічною територією.

Російська наноімперія, котра лякає демократичний Захід своїми надувними ракетами, з усіх сил тужиться розширити свої території у західному напрямку. Для цього путіністи кинули всі наявні у них ресурси, а важелями вилому української державності в них служать великодержавний російський шовінізм і російська церква.

Росіянам властиво таврувати тих, хто їм незрозумілий. Тому сьогодні політична кремлівська влада, якщо громадянин України виступає на захист української державності, української мови чи культури, клеймить його, як заядлого націоналіста чи мало не нациста. Адже як можна було взагалі прагнути до відділення від «матушки-Росії», яка так багато зробила для бунтівної України.

Російська церква зовсім не пасе задніх у великому поході навернення «заблудлих» українців у лоно канонічної православної церкви. А всі ті, хто не підтримує «хрестового походу» на українські терени – це для московських попів не хто інші, як розкольники, сепаратисти і невірні.

Путінська імперія великодержавного шовінізму ніби повертає українців у вже далекі 70-ті роки, коли українському народу з усіх сил вживлювали у свідомість імперські стереотипи: «українську мову вчити необов’язково», «Україна – це невід’ємна складова частина великого СРСР».

Володимир Путін не першим поставив собі на службу агресивний російський шовінізм для підкорення України. Варто пригадати, що з початком війни 1941-1945 років Сталін розпочав відроджувати і «велику» російську ідею. А знаменитий тост генералісимуса за російський народ, виголошений ним в ознаменування Перемоги, точно вказав, кого кремлівський «скульптор» обрав для формування післявоєнної світової історії.

Не можна не помітити, що саме шовіністична російська ідея зіграла визначальну роль і в повоєнних сталінських проектах. Уміло переплітаючи великодержавний шовінізм з жахливою вакханалією антисемітизму, «батько народів» озброїв цією небезпечною сумішшю багаточисленних і добре підготовлених для її використання прихильників.

Кількість присланих зі сходу радянських людей в країни Балтії, Східної Європи і України зростала, а російський народ було оголошено «старшим братом». Українці, поляки, естонці, угорці, інші корінні народи цих країн стали сприйматися як люди другого сорту. Повсюдно насаджувалася російська мова і, так звана, радянська культура.

Нині путіністи намагаються відродити віру в божественне призначення російського народу і втілення в ньому ідеалу християнської чесноти.

Сучасний симбіоз російського шовінізму та виняткової ролі російської православної церкви в побудові «русского мира» в Україні, ніби підтверджує слова Чаадаєва, який свого часу дав дуже влучну характеристику російському шовінізму, геніально пророкуючи, що російська ідея неминуче знайде своє вираження в авторитарності і експансіонізмі.

Чаадаєв вважав: «Росія – це цілий особливий світ, покірний волі, бажанню, фантазії однієї людини… У всіх випадках це – уособлення сваволі. На противагу всім законам людського співжиття Росія простує тільки в напрямку свого власного поневолення і в напрямку поневолення інших народів».

На службу ідеї створення «русского мира» в Україні Кремль і Луб’янка сьогодні поставили навіть релігію. Московський патріархат масово засилає в Україну псевдодуховних пастирів, які за вказівками із Москви співають анафему українським патріотам. Взагалі, скільки Росії потрібно в Україні? У Москві вважають стільки, щоб повністю і незворотно витіснити Україну з України.

Використання путінським режимом ірраціональних і метафізичних аргументів, на кшталт «русского мира» і російської православної церкви, є не просто вибором через власні уподобання еліти Росії. А вибором через внутрішній розпач і, по суті, стратегічне банкрутство кремлівців.

Найбільш наочно підтверджує цей факт те, що в останнє десятиліття Росія на міжнародні виставки досягнень не спроможна виставити що-небудь не те, що достойне, а взагалі таке, щоб не викликало сміху.

Саме тому Росія вимушена на весь світ (і особливо на Україну), подавати голу пропаганду. Яка часто є навіть більш гіперболізованою, ніж в радянські часи та використовувати свій останній аргумент – церкву, котра ще хоч якійсь має вплив на народ. І не через російське православ’я, а через те, що християнство на теренах України має тисячолітні корені.

Проте, потри факти юридичних і канонічних суперечностей щодо того, яка із церков, українська православна чи російська є найбільш канонічною, самим парафіянам треба було б замислитись над наступним – чи має право вважатись канонічною, і більш того, християнською церквою, церква, котра (що доведено документально), в останні десятиліття займалася перемитництвом, причетна до продажу зброї, наркотиків та людей. Що вже десятки разів підтверджували російські ЗМІ.

Церква, яка була і повністю залишається під контролем російських владноможців та ФСБ. А також церква, котра не переймаючись тим, що сплюндровано власний російський дім, хоче будувати його на більш придатних для неї теренах України. Відтак, питання чи є російська православна церква християнською, чи служить опоненту Ісуса Христа – більш, ніж доречне.

Російський шовінізм – явище не тільки політичне. Часто він виглядає, як психічне захворювання. Пояничарені свого часу імперією колишні українці, навіть за умов української незалежності намагалися доводити собі і оточуючим, що вони більше росіяни аніж самі росіяни.

Новітні яничари дуже небезпечні. Необхідно звернути увагу на той факт, що найбільше ненавидять незалежну Україну навіть не росіяни за походженням, а зрусифіковані українці. І цей феномен закладено у їхній підсвідомості. Це можна пояснити спробою виправдати себе в тому, що їхні батьки зробили колись помилку, зробивши ставку на мову імперії, намагаючись забути свою рідну, «сільську» українську.

Свого часу це потужно стимулювалося радянською імперією. Цим яничарам було легше в житті, наприклад, вибитися в «люди», а тепер назад? В жодному разі «ні». Тому вони з усіх сил шукають аргументи для самовиправдання та для підкріплення своєї «правоти» і відшуковують собі спільників. Саме такі українці стають найбільшими інтернаціоналістами і російськими шовіністами.

Російські великодержавні шовіністи (і в Росії, і в Україні), з усіх сил намагаються законсервувати ту ганебну ситуацію, коли з України насильницьким шляхом витісняється все українське. Ця ненормальна ситуація закономірно змушує українців до радикалізації своїх поглядів і пошуку шляхів, щоб усунути це нахабне і безпардонне ставлення до себе.

Очевидно, що церква для кожної християнської нації є консолідуючим фактором. Вона мусить стати вчителькою моралі, прищепляти любов до ближнього, до своєї Батьківщини і до свого народу. Проте в московської церкви – зовсім інші цілі. Прищепити українцям, що вони «малороси», нація без історії і імені, без минулого і майбутнього.

Нав’язування росіянами своїх базових цінностей, мови, культури, звичаїв і світогляду не може не викликати закономірного відторгнення в українського народу. Адже теперішній наступ Росії на все українське в Україні – це спроба загорнути російський шовінізм в красиву обгортку і подати його українцям в глянцевій коробці російського православ’я.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи відкриє Путін «другий близькосхідний фронт» в Ємені?

ПУТТТТ

Віктор Каспрук

Єменське інформаційне агентство SABA, яке з 2015 року контрольоване хуситами, що офіційно називаються рухом «Ансар Аллах», розповсюдило послання глави Вищої політради повстанців Махді аль-Машата, в якому він звертається до Російської Федерації та особисто Володимира Путіна, щоб той, «використовуючи свій міжнародний вплив, зіграв роль у припиненні агресії проти Ємену з боку «аравійського альянсу», в основному Саудівської Аравії і ОАЕ», повідомляє російська служба Радіо Свобода.

Знаючи, як поводиться Москва у подібних «миротворчих випадках», не можна виключати, що Кремль вже близький до того, щоб прийняти рішення вступити у нову війну. Але для Путіна важливо, щоб його перед цим попросили. А вже після цього він почне погоджуватись.

Схоже на те, що світ знову опинився перед загрозою чергової агресії Росії. Але чи готовий Путін відкрити «другий близькосхідний фронт» в Ємені? І де він знайде кошти для фінансування наступної російської авантюри?

Хоча тут приховані резерви для путінського режиму таки є. Для можливості фінансування чергової війни Росії можна легко указом підняти пенсійний вік в Російській Федерації ще на 10 років – до 75.

І тоді пенсії просто нікому буде виплачувати. Але зате скільки на цьому можна заощадити на потреби військового бюджету Росії.

Реальність є такою, що для Путіна Ємен має свою особливу цінність. Оскільки біля берегів цієї країни пролягає транзитний коридор морської безпеки з Аденського проливу в Червоне море, що є завершальним шляхом переходу до Суецького каналу, а по суші вона оточена Саудівською Аравією і Оманом. Тому Російська Федерація готова там підігрівати будь-які конфлікти.

Сподіваючись на те, що в додаток до російської бази у сирійському Тартусі, в результаті зможе отримати ще одну військово-морську базу в Адені, котру, за певних обставин, можна буде використовувати для контролю над Суецьким каналом.

Адже завдяки Аденській затоці Ємен є своєрідною нафтовою брамою для Європи. Танкери проходять вздовж його узбережжя через затоку, Суецький канал і далі до Європи.

Але при цьому вони ще мають пройти через південні ворота до Червоного моря — Баб-ель-Мандебську протоку, одну з найважливіших за своїм геополітичним значенням для світової торгівлі, бо вона з’єднує Азію і Африку, Червоне море з Аденською затокою і Аравійським морем.

Через неї з Перської затоки до Європи, Азії, США і в зворотному напрямку проходять тисячі нафтових танкерів та інші вантажі. Вважається, що Баб-ель-Мандебська протока за своєю стратегічною важливістю посідає третє місце в світі після Ормузької і Малаккської проток.

13% від світового виробництва нафти, або близько 4 млн т на добу, проходять через протоку в бік Суецького каналу, а звідти — до інших частин світу. А ще — щорічно понад 21 тис. вантажних суден.

Зрозуміло, що погіршення безпекової ситуації, наростання військового протистояння в регіоні несе загрози глобальному ринку торгівлі, бо через загострення можуть бути порушені морські перевезення.

Тому, якщо в Москві приймуть остаточне рішення ввести на територію Ємену своїх «миротворців» і «добровольців», то це здатне заблокувати безперешкодний прохід суден через Аденську затоку.

І таким чином у Кремля з’явиться ще одна можливість почати черговий геополітичний торг з Сполученими Штатами і Європейським союзом з приводу необхідності стабілізації ситуації в Ємені. Якої, звісно, можна буде досягти тільки тоді, коли виконати всі вимоги Москви.

Що це є абсолютно реальною загрозою для міжнародного порядку свідчить те, що в часи СРСР Москва спромоглася успішно створити свій єменський відповідник «ДНР / ЛНР», який називався Народна Демократична Республіка Ємен (НДРЄ). Зі столицею у місцевому Донецьку – Адені.

І НДРЄ почала із захопленням будувати свій соціалізм «з арабським обличчям». Що, як і всі подібні проекти Москви, закінчилося повним крахом.

Хоча єдиним позитивом у всьому цьому є те, що центральний єменський уряд спромігся ліквідувати Народну Демократичну Республіку Ємен «хорватським методом».

І якщо Путін дійсно наважиться ввести свої війська до Ємену, то тут його радники мали б пам’ятати, що в Ємені відбувається проксі-війна Саудівської Аравії з Іраном.

Тому їм варто враховувати той факт, що, крім геополітичної боротьби за переважаючий вплив у близькосхідному регіоні, тут паралельно виникла конкуренція між Ер-Ріядом і Тегераном за те, щоб бути нацією-лідером Умми — сукупності всіх мусульман як релігійної громади.

Ця проксі-війна стала не лише війною за владу між конкуруючими політичними силами, а й серйозним релігійним протистоянням. Як отруйна хмара, конфлікт поширився на велику частину Ємену, де провідна сунітська держава Саудівська Аравія зійшлася у протистоянні з шиїтським Іраном.

Тому питання стоїть таким чином: чи зацікавленні в Ер-Ріяді і Тегерані у тому, щоб ще однією стороною в цьому довготривалому протистоянні стала і Росія?

Адже і Іран, і Саудівська Аравія навряд чи готові поступитися на користь Москви своїми стратегічними інтересами в Аденській затоці і Аравійському морі.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін пропонує Дональду Трампу «референдумне право»

000 444 ПУТТТ

Віктор Каспрук

Інформація, яку оприлюднило видання Bloomberg із посиланням на двох людей, що відвідували закриту зустріч із Путіним, з приводу його пропозиції президенту США Дональду Трампу провести референдум на Донбасі, щоб вирішити питання з цим конфліктом, наводить на думку, що радники російського президента віднайшли нову формулу встановлення «гібридного миру» для України.

Таким чином, можна зробити припущення, що Путін винайшов для України якесь інше міжнародне право, за яким, враховуючи той факт, що Росії не вдалося у 2014 році реалізувати бліцкриг під час військового нападу на Українську державу, в Кремлі вирішили прибирати до своїх рук українські території вже зовсім іншим чином.

І якби Москві вдалося реалізувати «референдумне право» на Донбасі (як до цього вони вже це зробили в українському Криму), то в такому разі цілком можна застосовувати щодо України зовсім іншу тактику, яка полягатиме в тому, що Росія «відбиватиме» силою у неї все нові і нові території на Сході країни.

Ці землі перебуватимуть певний час під російською окупацією, а потім Путін милостиво погоджуватиметься на проведення «референдумів» на цих українських теренах. Тому зовсім не важко зрозуміти на які результати розраховують росіяни на окупованих українських територіях.

Очевидно, що такі «миротворчі» пропозиції Москви не що інше, як чергове тестування Заходу на його єдність і монолітність спільної позиції, але знаючи прихильність Дональда Трампа до Росії, не можна виключати того, що ця пропозиція Путіна не почне серйозно обговорюватися в американських і російських експертних колах.

Запускаючи ідею «референдумного права» в Кремлі чудово розуміють те, що Україна ніколи не погодиться на подібні «миротворчі пропозиції». Але їм потрібно не це.

У Москві хочуть отримати привід для того, щоб потім публічно на весь світ заявляти, що мовляв, в Києві не хочуть досягнення миру на Донбасі. Постійно відхиляють усі «мирні пропозиції» Росії і цим ускладнюють і без того важке життя «донбасятського народу» у мирних, так званих, ДНР і ЛНР.

По-суті, Путін хоче запропонувати для Україні те ж саме, але трохи під іншим соусом, що пропонувалося в 2014 році.

На жаль, на Заході багато хто не розуміє в чому основна фішка таких московських ініціатив, і те, що Україна унітарна держава.

У такому разі, Москва почне нову гучну пропагандистську кампанію з приводу того, що Україна сама не хоче приймати назад своїх громадян, але на кремлівських умовах.

Звісно, що в цьому випадку цілком можна було б порадити Путіну провести подібні «референдуми» щодо передання Кубані Україні, Курильських островів Японії або калінінградської області Німеччині.

Втім, як мінімум, обговорення долі України Росією без представників України – це неповага до українського суверенітету. Хоча, можливо, варто почекати офіційних коментарів з боку Російської Федерації або Сполучених Штатів.

Адже не можна виключати,  що Москва свідомо закинула в інформаційний оббіг чергову дезінформацію для того, щоб реалізувати свої якісь нові гібридні цілі, чи заявити про свої певні геополітичні інтереси.

Водночас, у цій останній ініціативі Кремля є «підводне каміння», яке там чомусь не помітили. Адже проведення референдуму під контролем міжнародних організацій на Донбасі – автоматично робить нікчемним результат «референдуму» в Криму. Оскільки там ніяких міжнародних організацій, в якості хоча б спостерігачів, і близько не було.

Не кажучи вже про те, що проведення такого «референдуму» суперечить українському законодавству, і що жодний договір з Путіним не має ніякого сенсу, тому що він вже порушив безліч подібних договорів, підступно окупувавши українські території…

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Верховний аятолла ФСБ Путін вимагає від жителів Росії згоди на політичне і економічне рабство

ПУТ 3

Віктор Каспрук

 Верховний аятолла ФСБ Владімір Путін так і не зрозумів, що не можна безкарно  поєднувати економіку за Гайдаром-Чубайсом (Набіулліною, Кудріним) з політикою гонки озброєнь та зовнішньополітичною експансією. Одне в корні суперечить іншому й швидко вичерпує стійкість Росії. Та Путін про це наполегливо не бажав почути, чим і спровокував нинішній кризовий момент.

Але якщо Путін ще 6 років продовжить ту політику в Росії, яку веде з 2008 року, то питання про його політичну спадщину повністю відпаде.

Оскільки не буде такої держави, як Росія, не буде і політичної спадщини Путіна. Його будуть згадувати просто як могильщика Росії, точно так, як згадують Михайла Горбачова, як могильщика СРСР. Ось, тільки, така комфортна і забезпечена старість, як у Горбачова, Путіну не світить, це однозначно.

Пограбування народу відбувається ударними темпами і у газонафтовій Російській Федерації зубожіння вже давно зайшло за «соціальну ватерлінію».

І якщо російський пенсіонер (при пенсії 9-12 тисяч рублів), мусить заплатити за комунальні послуги 4-6 тисяч, то у нього залишається приблизно 200 рублів на день. А це шість поїздок на трамваї.

Коли пригадати, що в Радянському Союзі поїздка на трамваї коштувала 3 копійки, і якщо взяти цю планку виміру, то нинішній путінській Росії, з рекордною ціною на нафту та газ, і рекордним їх видобутком – пенсіонер може витратити на свої щоденні потреби аж 18 копійок.

І це стосується не тільки пенсіонерів, а й багатьох медиків, вчителів та інших категорій малооплачуваних і малозабезпечених соціальних прошарків.

Втім, у Росії ніколи не було нормально. А тим хто в Російській Федерації жалкує за минулим «заможним життям» варто було б пригадати, що в СРСР були:

– гуртожитки, комуналки, малосімейки

– заборона провінціалам, котрі не мали прописки, жити в Москві, Ленінграді і т.п.

– жебрацький рівень життя. Провідні науковці та конструктори тулилися зі своїми сім’ями по гуртожиткам, готелькам і комуналкам

– вічний дефіцит продуктів. «Ковбасні поїзди» на Москву. Москвичі жирували, а вся країна жила в бідності.

– нікудишня медицина

– відчуття життя в концтаборі – страхання американцями, наглухо закриті кордони (за кордон виїжджали лише по блату)

– усвідомлення відсталості СССР. Ні джинсів, ні касет, ні відеомагнітофонів СССР виробляти не міг. Не говорячи вже про плеєри, комп’ютери, кондиціонери, ковбасу і т.д. Західні фільми викликали захват, як і західна музика.

Хоча сучасні комуно-чекісти придумали черговий хід. Мовляв, так – СРСР був «поганий», але тільки «потім», «в період застою», відлік якого у них чомусь прийнято  вести з  початку 80-х років.

А ось зате СРСР в 60-70-і роки – це був просто світовий лідер. Наука, мистецтво, ремесла – все процвітало, контроль над «половиною світу», краща освіта, всі були «соціально захищені». Ну просто така собі суцільна країна Апельсинія, де ніколи немає холоду, яскраво світить сонце і завжди літо.

Хоча, в дійсності усе було з похибкою до навпаки. «Контроль над половиною світу». Це якою половиною? Найбіднішими країнами Африки? Нещасними «братами по соцтабору», які при будь-якій відповідній можливості тільки й думали, як втекти з цього тоталітарного «раю». Як Східна Німеччина в 1953 році, Угорщина у 1956, Чехословаччина в 1968 і  Польща у 1980.

Чи «контроль» над Афганістаном? Або над Кубою? Не обманюйте себе: найрозвиненіші країни і народи світу ніколи не були під контролем СРСР, а якщо вже потрапляли (як Австрія), то бігли стрімголов геть при першій же можливості. А Радянському Союзу діставався всякий світовий непотріб, заради підтримки лояльності якого, весь час на «улещення» доводилося витрачати мільярди доларів, з без того невеликих доходів.

Усе це, закономірно, призвело до того, що Радянський Союз не тільки програв Холодну війну, а й розвалився, оскільки його імперська хватка ослабла, і він вже не міг утримувати силою поневолені народи.

І коли нинішня Росія знову хоче втягнутися в гонку озброєнь з Заходом, то Путіну варто було б пам’ятати, що СРСР програв гонку споживання, а гонку озброєнь так і не виграв.

Так само путінізм (як і «соціалізм» за радянських часів), нав’язаний росіянам не для вирішення їхніх економічних проблем, а для зовсім інших цілей.

Клептократичний путінський режим вимагає від жителів Російської Федерації згоди на політичне і економічне рабство. Через те, що йому потрібні людські і економічні жертви задля експансії імперського російського шовінізму по всьому світу.

Путін, від вседозволеності і безкарності, явно втратив почуття реальності. Тому питання, коли жадібний і божевільний «вояка» спуститься з небес на землю, стає все більше актуальним. Але якщо чекістський туман йому вже повністю сп’янив мізки, то все більше з’являється шансів, що при цьому спуску, а він обов’язково буде, у нього може не виявитися парашута.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Гельсінкі взаємонедовіри: чи зможуть Трамп і Путін вирішити майбутнє Сирії?

00 333

Віктор Каспрук

Центральною частиною майбутнього саміту в Гельсінкі між президентом США Дональдом Трампом і президентом Росії Володимиром Путіним буде майбутнє Сирії та пропозиція залучити Росію як партнера у витісненні Ірану з цього поля бою. Так заявив під час участі в програмі «Обличчям до нації» на телеканалі CBS News радник з національної безпеки посол Джон Болтон. Він наголосив на тому,  що  зустріч 16 липня пройде «тет-а-тет», а це дасть можливість детально обговорити ситуацію в Сирії поряд з цілим рядом проблем».

«Я не думаю, що Асад є стратегічним питанням. Я думаю, що Іран є стратегічним питанням», підкреслив  Болтон. Два арабських дипломати і високопоставлений американський чиновник повідомили CBS News, що адміністрація тепер визнала, що Асад залишиться при владі в найближчому майбутньому, і вирішила зосередитися на тому, щоб переконати Путіна розірвати відносини зі своїм партнером Іраном на полі бою.

Водночас, за посередництва Йорданії, відбувається відновлення переговорів між Росією і сирійською збройною опозицією щодо перемир’я на півдні Сирії і припинення боротьби з урядовими військами, які були перервані після того, як представники опозиції з «Вільної сирійської армії» відхилили вимогу офіцерів російської армії здатися, вважаючи цю вимогу образливою, має на меті дійти згоди про припинення вогню і уникнення появи нових сирійських біженців.

Переговори стають складними, оскільки Росія наполягає на швидких термінах здачі, а повстанці прагнуть досягнути згоди в тому, щоб Іран був гарантом безпеки 800 тисяч мирних жителів провінції Дераа. В той час, як ООН заявила, що щонайменше 160 тисяч сирійців, що проживали в цій провінції,  вже втекли зі своїх будинків.

Військова кампанія Башара Асада, котра почалася в минулому місяці, витіснила десятки тисяч сирійців до йорданського кордону і в бік сирійської частини Голландських висот.

Наступ армії президента Сирії Асада на південному заході Сирії, в провінції Дераа, районі який опинився під контролем опозиційних сил ще в 2011 році, означає, що в Кремлі дали зелене світло на цю операцію. Москва пішла на новий виток ескалації напередодні історичної зустрічі президента США Трампа з президентом Росії Путіним, на якій сирійське питання буде однією з головних тем обговорення.

Зусилля сил Асада на цьому напрямку спрямовані на взяття під свій контроль однієї з двох повстанських фортець в Сирії, що залишилися. Інша – це Ідліб і прилеглі до нього райони на північному заході цієї країни. У цьому контексті варто пригадати, що на початку 2018 року війська Асада вже захопили останні анклави спротиву поблизу Дамаска та Хомса.

Тактика сирійської армії на південному фронті є достатньо очевидною, створити буферні зони між регіонами. Розділивши і ослабивши опозиційні сили, щоб потім їх знищити.

Можливо, що найголовнішим тут є роль Росії у цьому питанні. Цілі Москви в південній Сирії далекі до бажання домовлятися з опозицією. А припинення вогню у цьому регіоні, погоджене між Росією, США та Йорданією у липні 2017 року, було використане тільки для того, щоб дати можливість силам Асада діяти на інших напрямках, залишивши південь на потім.

Таким чином, ідею укласти нову угоду з Росією намагаються реалізувати у той самий час, коли Путін порушив угоду 2017 року про те, щоб зупинити атаки всередині так званої зони деескалації на півдні Сирії.

Результатом російських нападів на зону, котра спочатку слугувала в якості притулку для біженців і підтримуваних раніше США повстанців, стало те, що у Йорданії вже проживає 1,3 мільйона сирійських біженців.

Нова гра Росії в Сирії, яка є наслідком намагання продемонструвати світові, що вона знову вийшла на рівень, коли без її участі не вдасться вирішити жоден серйозний міжнародний конфлікт, стала можливою завдяки тому, що Кремлю вдалося виявити слабкі ланки в рядах сирійської опозиції. Угрупування якої спочатку погрузли в хаосі і поганій організації на місцях, а потім відсутність координації і спільних узгоджених дій стала причиною того, що Москві і Тегерану вдалося фрагментувати їхні сили і нейтралізувати отримані раніше здобутки.

Результатом чого стало значне розширення політичного і територіального російського контролю сирійського питання. А найголовніше, вдалося вживити у свідомість частини сирійської опозиції розуміння того, що їхня боротьба даремна, бо за такого розкладу сил у них не має жодних шансів на перемогу.

На сирійському полі Кремль також успішно відпрацьовує методи управління конфліктами. Перевіряючи старі методи і застосовуючи розроблені нові, які є більш підходящими для наступної фази утримання сирійської трагедії в перманентному стані.

Сирійські опозиційні лідери вже починають відчувати розчарування в тому, якщо угода в подібному форматі дійсно буде підписана. На думку декого з них, подібні домовленості з Росією представляють собою інкубатор для майбутніх джихадистських  рухів.

Існують й інші потенційні небезпеки. Щоб не обіцяв ізраїльтянам Кремль, ситуація на півдні Сирії є такою, що Ізраїль може бути втягнутим у війну проти своєї волі.

Окрилений домовленостями Путіна з Трампом, Башар Асад може спробувати захопити землі Ізраїлю. Тому якими б не були тривожними проблеми біженців, питання сирійського вторгнення залишається відкритим. Крім цього, поблизу південної частини Голанських висот знаходяться і контрольовані Іраном бойовики з «Хезболли».

Ізраїльтяни можуть зіткнутися з великою моральною дилемою, як діяти, якщо ці біженці почнуть намагатися масово переткнути кордон з Ізраїлем. А за ними піде армія Асада і «Хезболла». Як тоді стримати це людське «цунамі»?

Чи існує в ізраїльтян рішення цієї ситуації, якщо Башар Асад, окрилений роками підтримки свого режиму Москвою, вирішить спробувати силою повернути Голландські висоти під контроль Дамаска?

І як би там хтось з кимось не пробував домовлятися або передомовлятися, але Кремль поставив перед Асадом ціль – отримати контроль над всією Сирією.

Сили Асада тепер контролюють близько половини території провінції Дараа. Це є значним досягненням після того, як асадівці на 19 червня утримували лише 30 відсотків її площі. А після чергової спроби досягнути «примирення» режим Асада зайняв і взяв під свій контроль ще вісім міст. І поки тривають постійні намагання домовитися про «примирення» між повстанцями та режимом за посередництвом росіян, опозиція втрачає свої позиції.

Які висновки можна зробити з того, що відбувається, і яке значення мають ці урядові атаки? Все більше стає очевидно, що доля повстанців в південно-західній Сирії – це лише питання часу. Атаки режиму, які підкріплені повітряними ударами росіян, фокусуються на Дараа.

І цілком можливо, що провінція Кунейтра знаходиться поруч в черзі. Пропозиції, які висуваються, не дають опозиції великого вибору. Він варіюється в діапазоні від продовження кровопролитних нерівних боїв – до руйнування їхніх міст або капітуляції.

Але чи ймовірна поразка повстанців у південно-західній частині Сирії вказує на повне поглинання військами Асада країни? Не обов’язково. Бо цей регіон дещо відрізняється від інших сирійських територій.

Так область на сході від ріки Євфрат контролюється курдськими силами, які отримують американську підтримку. Крім того, бунтівний анклав на північному-заході Сирії, в провінції Ідліб, знаходиться під егідою Туреччини. Тому повернення контролю силами режиму в цих областях залежить, в першому випадку, від згоди США і Туреччини, в другому.

У зв’язку з цим, очікування результатів від зустрічі на вищому рівні між Трампом та Путіним, а особливо домовленості по Сирії,  виглядають  дещо завищеними. Особливо враховуючи той факт, що, як вважає ізраїльська розвідка, «Хезболла» разом з іранськими і шиїтськими бойовиками беруть участь у бойових діях в Дараа разом з урядовими силами.

Тому залишається відкритим питання, як Росія зможе домовлятися з американцями про те, чого повністю реалізувати не буде здатна. Адже не дивлячись на переважаючу «заслугу» Москви в тому, що Асаду вдалося сім років утримувати свою владу, не можна скидати з рахунку проникнення в сирійську державу і суспільство впливів іранських спецслужб та їхнє тісне переплетіння з сирійськими спецслужбами. Не говорячи вже про географічне розташування Ірану, яке дає йому фору стосовно Росії.

Москві доведеться маневрувати між інтересами Америки і Ірану, пробуючи вибудовувати взаємини таким чином, щоб кожному з них здавалося, що саме з ним, у цьому випадку, Росія грає чесно і відкрито.

Як вважає Хізер Конлі, експерт з Росії з CSIS, Вашингтонського аналітичного центру, цей саміт означатиме «формальне завершення чотирирічної ізоляції Володимира Путіна після незаконної анексії Росією Криму. Дуже важливо, щоб президент Трамп не розглядав цю зустріч як просто спробу «поспілкуватися», а натомість звернувся до побоювань США щодо Москви. Чи зможуть результати цієї та наступних зустрічей захистити інтереси національної безпеки США, які в даний час знаходяться під загрозою з боку Росії? Або президент Трамп погодиться з світоглядом президента Путіна? Що мене найбільше лякає, то це те, що я не знаю відповіді на це питання».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи зайдеться хтось, хто б зупинив Путіна?

0 4

Віктор Каспрук

Початок 2014 року тепер згадується, як останній мирний час. Оскільки ніхто достеменно не знав на що наважиться Путін після Зимових Олімпійських ігор в Сочі. Так само час до закінчення Чемпіонату світу з футболу в Росії, можливо, згодом буде згадуватись, як певна передишка до чергової геополітичної путінської авантюри.

Адже немає ніякої гарантії, що авантюрист і клептоман Путін, не розуміючи в повній мірі, що являє собою ядерна зброя і наслідки від її застосування, відчуваючи свій кінець, буде здатен спробувати забрати весь світ з собою.

Тому тут мова вже йде про появу загрози небезпеки для життя всієї нашої планети. Ризики, на жаль, занадто великі.

Ніхто не може гарантувати, що Путін не піде на ядерний удар першим. Навпаки, варто лише пригадати крилатий вислів – «Якщо не буде Путіна, не буде і Росії», введений у вжиток його підлеглими. Який цілком можна прийняти за пануючу в цій країні військово-політичну доктрину.

За циркулюючою інформацією, смерть його колеги, колишнього лівійського диктатора Муаммара Каддафі справила на Путіна надзвичайно гнітюче враження. І він, в пориві небувалої відкритості і на тлі сильного емоційного потрясіння, пообіцяв потягнути за собою увесь світ.

Перевірити достовірність даної інформації важко, але, з іншого боку, в Кремлі її ніколи і не намагалися спростувати.

Путін прекрасно розуміє, що просто так піти у нього вже не вийде, як у Єльцина передати свою владу у спадок наступнику, на зразок умовного «Навального».

За такого розвитку подій, Гаага б була для нього найкращим варіантом, але він усвідомлює, що до Гааги ще треба щоб його довезли. Адже, у випадку з Каддафі, цього не змогли, чи не захотіли зробити.

Путін неодноразово заявляв у вузькому колі, що він не Янукович, і що він такого ніколи не зробить. Та й бігти йому, власне, і немає куди. Хіба що до свого друга Башара Асада в Сирію, але й там його довго не протримають, видадуть за першою ж вимогою Заходу.

Якщо його сильно притиснуть, то він, спасаючи свою шкуру, може дати наказ нанести точковий ядерний удар, думаючи що цим він налякає своїх противників, і вони не наважаться дати йому адекватну відповідь.

Перед цим він таємно виїде з Москви, думаючи, що йому вдасться відсидітися у своєму секретному бункері на Алтаї, перечекати до того часу, коли загроза відповіді вже мине. Недаремно він щороку там на декілька днів пропадає разом з міністром оборони Шойгу.

Чи буде ядерна війна? Тепер це, великою мірою, залежить від того, чи залишилися в чекістській еліті ще адекватні люди, які не хочуть вмирати разом з «кремлівським карликом».

Якщо залишилися – то ядерної війни ніколи не буде. Якщо таких там немає – то ядерний апокаліпсис можливий у будь-який момент.

Але якщо така війна все-таки почнеться, то першими хто про це пошкодує, будуть саме чекістські «капіталісти»-мільярдери. Оскільки вся їхня офшорна діяльність піде за вітром.

Адже золоті унітази і розкішні яхти вони з собою на той світ не прихоплять. Питання сьогодні стоїть руба – або вони, або Путін. Тому вирішуйте, чи потрібен вам «кокаїновий мачо» і переміщайтесь, поки живі, на Захід.

Когось, звісно, піймають і посадять (в Гаазі або ще в якомусь подібному місці), проте у вас з’явиться шанс, хоча б частково, зберегти своє «чесно вкрадене» майно і кошти та передати їх у спадок своїм нащадкам.  А дехто взагалі залишиться на свободі.

Світ збережеться і ви тоді зможете спокійно витрачати свої накрадені мільярди, сидячи зі склянкою текіли, де-небудь на білосніжному пляжі в басейні Карибського моря.

Путін не хоче програвати, але все йде до того. Бо ще недавно в Кремлі заявляли, що західні санкції це навіть добре для російської економіки, а зараз вже риторика разом з шапкозакидальними настроями явно змінилися. Значить, навіть ці куці санкції відчутно покусують.

Вся путінська політика – це повторення того, що було перед розвалом СРСР. Правитель з комплексом неповноцінності і замашками стати головним паханом, міряється з США, будучи при цьому повним політичним банкрутом. І це може для нього погано скінчитися.

Не має так бути, щоб все залежало від однієї особи. Агресія проти всього світу, збирання земель і утримання влади тепер необхідні лише одній людині – Путіну.

І питання далі може стояти так: залишаючи при владі Путіна, росіяни дуже ризикують тим, що з зберегти Росію, як державу, може і не вдатися.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Північний потік-2» – «Троянський газопровід» Росії

000 Троянський кінь

Радіо Свобода  03  Червень  2018

Віктор Каспрук

Ситуація на світовій політичній арені розвивається таким чином, що західній демократичній цивілізації не вдасться уникнути протистояння з путінською тоталітарною антицивілізацією. Оскільки Москва у своїй агресії щодо слабших від неї країн зайшла вже настільки далеко, що якщо Росії дати можливість продовжувати так і далі, то це лише спровокує її на ще більш нерозсудливі кроки.

Після провалу реалізації нав’язаного силою зігнаним в Радянський Союз народам азійського варіанту марксизму, в Кремлі винайшли нову надідею – «русский мир», яка, на їхню думку, мала реанімувати вже давно зниклий СРСР.

Прагнучи взяти реванш за програш у Холодній війні і розпад СРСР, російська антицивілізація почала активно застосовувати газонафтову зброю.

І парадоксальність ситуації полягає в тому, що Європа, закуповуючи російський газ і нафту, допомагає Москві оплачувати її геополітичні афери.

Україна має право претендувати на «Північний потік»

Але все може змінитися після того, як нещодавно українські компанії виграли суд проти Росії.

Коли Постійна палата третейського суду (ППТС) в Гаазі задовольнила колективний позов 18 українських компаній і однієї приватної особи проти Російської Федерації через втрачені ними в результаті анексії Криму активи, це відкриває шлях до арешту і відчуження майна та нерухомості Росії за кордоном.

Потрібно враховувати, що разом з Кримом в України і «Нафтогазу» захопили бурові установки, флот та інше майно української державної компанії «Чорноморнафтогаз». А це вже збитки на сотні мільярдів доларів.

Після чого залишається в Швейцарії, де перебувають холдингові компанії, які об’єднують закордонні активи компанії «Газпром», стягнути з «Газпрому» на користь «Нафтогазу» 51 відсоток акцій «Північного потоку», в рахунок погашення боргу за захоплені Росією в Криму українські активи.

Оскільки «Газпром» належить Російській Федерації, яка незаконно експропріювала в України «Чорноморнафтогаз».

Так що існує ймовірність, що Росії доведеться повернути не лише викрадене в України, а й всі інші борги в повному обсязі.

Це все, на тлі відновленого в Російській Федерації новітнього самодержавства в його тоталітарній формі, додатково переводить протистояння з Росією і в юридичну площину.

Оскільки всі зафіксовані антиправові дії Москви з незаконного привласнення українського майна, активів та фінансів в анексованому Криму і окупованій частині Донбасу мусять отримати свої судові оцінки у міжнародних судах, а їхнє безпосереднє виконання має контролюватися західною юридичною системою.

У цьому сенсі рішення щодо «Північного потоку» може стати першою прецедентною справою, яка відкриє шлях до подальшого відчуження Україною майна Росії по всьому світу.

«Путінська труба» здатна нанести невиправної шкоди екологічній системі Балтійського моря

Не можна давати Москві стратегічну енергетичну перевагу, добровільно роблячи Європейський союз заручником кремлівської газової політики.

Адже це значно більше, ніж реалізація мети Росії – позбавити Україну не лише доходів від транзиту, а й важелів стримуючого впливу, які дає цей транзит.

Діючий «Північний потік», і можливий «Північний потік-2» несуть не тільки небезпеку для України.

Дивує, що європейці, заколихані газовою пропагандою Кремля і його підручних «шредерів», взагалі допустили таке небезпечне прокладання шельфових трубопроводів Балтійським морем.

Бо в разі будь-якої техногенної або природної катастрофи «путінська труба» здатна нанести невиправної шкоди морській екологічній системі Балтійського моря.

А якщо Росії вдасться домогтися прокладання «Північного потоку-2», то можливість такої екологічної катастрофи автоматично подвоюється.

«Північними потоками» Путін перетворює європейців на ресурсних і екологічних заручників «прямого» транзиту свого газу.

А у разі усунення України від транзиту газу до Європи, монополізація транзитних шляхів Росією дасть можливість Москві диктувати Європейському союзу будь-які економічні і політичні вимоги.

«Північний потік-2» вносить розкол у північноатлантичну єдність

Крім того, будь-який загальноєвропейський проект, реалізований спільно з Кремлем на кшталт «Північного потоку-2», є поступкою йому і намаганням умиротворити агресора.

Він вбиває клин у відносини Євросоюзу зі Сполученими Штатами, які категорично проти запуску цього «троянського газопроводу» для Європи.

Він несе величезні загрози для ЄС. Адже якщо раніше росіяни взимку неодноразово тероризували своїм газом Україну, то тепер «Північний потік-2» дасть їм можливість вже тероризувати всю Європу.

Вносячи цим розкол у північноатлантичну єдність, що може мати у майбутньому далекосяжні негативні наслідки.

Якщо Європа, яка після закінчення Другої світової війни перебувала під «ядерною парасолькою» США, почне свою самостійну гру з Росією на такому стратегічному напрямку, як енергоресурси, то цим вона відкриває можливість нехтувати інтересами свого союзника і на інших напрямках. Чого, власне, і хоче досягнути Москва.

Кремль за будь-яку ціну прагне фрагментувати європейську єдність. Чого йому вже частково вдалося добитися з Угорщиною, коли вона почала шантажувати Україну, прикриваючи це претензіями, котрі дивним чином чомусь багато в чому співпадають з російськими.

Між тим, енергетичне переформатування Європи і енергетична політика Кремля між собою тісно пов’язані.

Спіймавшись на «енергетичний гачок» Росії, європейці піддають себе небезпеці втягнутися в євразійський простір, контроль за яким здійснює Російська Федерація.

Що спочатку здатне привести до послаблення позицій НАТО і ЄС, а з часом, якщо ці тенденції будуть поглиблюватися, і до демонтажу цих структур.

Мова йде про можливість втрати Євросоюзом самостійності, якщо Росія буде здатна його примушувати не тільки до енергетичних компромісів.

І як би в ЄС не прагнули до втихомирення Кремля, вони завжди б мали пам’ятати, що потенційний шлях російських військ до об’єднаної Європи пролягає через Україну.

Можна зробити висновок: «Північний потік-2» є складовою частиною гібридної технології Росії, яка застосовується Москвою для освоєння європейських просторів усередині Європи.

Для Кремля газ став не тільки зброєю, а й засобом ведення енергетичної гібридної війни, який він успішно демонструє на Європі.

За ситуації, котра склалася, фінансові потоки до новітньої Російської імперії варто було б звести до нуля. Адже Путін знову і знову використовуватиме отримані «газонафтові гроші» для реалізації нових агресій.

Європейцям потрібно усвідомити, що закуповуючи російські енергоносії вони стають не тільки спільниками, а й фінансовими спонсорами кривавих авантюр Москви.

І якщо Росія вперто не бажає відмовитися від анексії українського Криму і далі продовжуватиме окупацію частини Донбасу, то можливо Заходу доцільно прийняти рішення про ембарго на газ і нафту з Російської Федерації?

У такому випадку всі питання щодо «Північного потоку-2» можуть відпасти самі собою.

https://www.radiosvoboda.org/a/29268216.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар