Ердоган знову “завойовує” Константинополь і Святу Софію

7

Віктор Каспрук

Перетворення в мечеть храму Святої Софії в Стамбулі є ганебною сторінкою в довготривалому правлінні президента Реджепа Ердогана. Майже від самого початку приходу до влади Ердоган почав демонтаж світської спадщини засновника сучасної Туреччини Ататюрка.

У 1934 році Мустафа Кемаль Ататюрк перетворив Святу Софію в музей, в рамках своїх зусиль з модернізації країни та заохочення її до конкуренції з європейськими державами. Підкреслюючи цим свою прихильність до секуляризму і виводячи релігію з публічного простору.

І все це відбувається в країні, яка довгі десятиліття є членом НАТО та вважалася взірцем відносно відкритого мусульманського суспільства, яке є союзником Заходу. Очевидно, що таке рішення Ердогана відіб’ється на відносинах Туреччини зі своїми союзниками. Бо Анкара проігнорувала заклик державного секретаря США Майка Помпео зберегти Святу Софію як музей, і попередження Вселенського  патріарха Варфоломія I про те, що зміна статусу  Святої Софії “налаштує мільйони християн у всьому світі проти ісламу”.

Міністерство закордонних справ Туреччини негайно відповіло, що “шоковане” зауваженнями держсекретаря  Помпео, додавши, що “Свята Софія, розташована на нашій землі, є власністю Туреччини, як і всі наші культурні цінності”.

А президент Ердоган, який очолює Туреччину вже 18 років, висловився ще більш категорично, – “Вони кажуть нам, що Святу Софію не слід перетворювати на мечеть. Ви керуєте Туреччиною? “

Відновивши статус Святої Софії як мечеті, Реджеп  Ердоган продовжуючи розвивати свій політичний проект, що має забезпечити більше місця для ісламу всередині нібито світської держави, одночасно продемонстрував, що він все ще може впливати на те, що відбувається в Стамбулі, незважаючи що його правляча Партія справедливості та розвитку зазнала нищівної  поразки в 2019 році там на місцевих виборах.

Рішення ердоганівського суду про перетворення Святої Софії на мечеть не тільки є контроверсійним, але й прецедентним. Можна собі тільки уявити, які б протести почалися в мусульманському світі, якби раптом якусь мечеть в Європі вирішили перетворити на церкву. Але випадок з християнською святинею в Стамбулі, як вважають в Анкарі, християн не стосується. Бо це, мовляв, внутрішня справа Туреччини.

Хоча Свята Софія була побудована християнами на християнській землі за тисячу років до того, як ісламісти завоювали Візантію і проголосили її своєю “новою батьківщиною”. А Свята Софія була собором ще до народження третьої великої Авраамічної релігії, ісламу.        Рішення Реджепа Ердогана сприймається, як цілеспрямована провокація, яка не принесе йому ні політичних, ні духовних дивідендів, а лише може вбити ще більший клин непорозуміння між Анкарою і її західними союзниками. На жаль, собор, який вже простояв півтори тисячі років, опинився в епіцентрі гри в політику новітніх ісламістів.

Наразі Свята Софія – це не тільки пам’ятник архітектури, вона є надбанням світової цивілізації і належить людству. Тут має залишитися музей. Й коли сучасні турки говорять, що вона схожа на мечеть, то це тільки тому, що після захоплення Константинополя мусульманами всі наступні мечеті Туреччини наслідували модель Святої Софії, конкурували з нею й намагалися перевершити її.

Собор Свята Софія – це цивілізаційний скарб і він має  бути відкритим для наступних поколінь. Хоча собор був перетворений мусульманами на мечеть, він і надалі є символом православного світу. Тому ніякі політичні ігри ісламізатора Туреччини Ердогана не здатні перекреслити історичне значення цього собору. Собор, який є прикладом східнохристиянської релігійної архітектури, має свою давню історію і повинен залишатися універсальною іконою людської самовідданості, будівельної винахідливості та художньої краси для всього світу.

Власне, це ще один прикрий випадок, коли дуже важливій частині нашої світової спадщини загрожує політик з цинічним поглядом на питання релігії, культури і традицій.

Перетворення Святої Софії на мечеть ризикує трансформувати це архітектурне диво Візантійської спадщини з християнського пам’ятника і свідчення дивовижних досягнень її творців, на конкурента мечеті  Сулейманіє, прообразом якої став цей собор.

До речі, якщо Ердогану потрібне нове місце, щоб помолитися, то навпроти Святої Софії розташована одна з найбільших і найкрасивіших мечетей Стамбула – Блакитна мечеть. Й стамбульським правовірним мусульманам там цілком вистачить місця.

Падіння Константинополя призвело до володіння ним турецькими завойовниками протягом 547 років. Османська імперія постала на обломках потужної візантійської цивілізації, і чи не хоче Реджеп Ердоган, знову “завойовуючи” Константинополь і Святу Софію, таким чином акцентувати увагу на легітимності загарбання цієї християнської території?

Очевидно, що християни допустили помилку, коли в часи справжньої світськості Турецької держави не поставили питання про можливість відновлення богослужіння в цьому древньому візантійському соборі. Тоді б був шанс, щоб Свята Софія відновила своє первісне призначення – християнської церкви східного обряду. В такому разі турецькому ісламістському керівництву було набагато важче провернути подібне контроверсійне рішення.

Проте Ердоган поспішив продемонструвати мусульманську нетолерантність до інших релігій. Там, де він міг би завоювати визнання через шанобливе ставлення до інакших вірувань, він вирішив показати неповагу до знакового символу православної віри, принижуючи цим гідність християн.

Руйнівний лідер, свідомо розпалюючи релігійну ворожнечу, намагається закріпити свою владу над Туреччиною навічно. Видно, що йому сподобався приклад Путіна, який також нікуди не збирається йти з насидженої президентської посади. Хоча навряд чи такі радикальні дії зможуть підняти падаючу популярність Ердогана серед потенційних виборців.

Його можна назвати сучасним “Анти-Ататюрком”. Адже коли Ататюрк провів своє життя, спершу воюючи за визволення своєї країни від османської диктатури, а потім перетворивши її на сучасну, світську республіку, Ердоган зайнятий знищенням всього того, що побудував засновник нової держави. Хоча Ататюрк був рідкістю серед мусульманських лідерів, оскільки визнавав, що відокремлення релігії від держави є основним принципом демократії.

Та якщо Ататюрк працював над демократизацією держави, не завдаючи шкоди релігійним настроям людей, то Ердоган використовує ці настрої лише для того, щоб переконати населення своєї країни, що тотальна ісламізація Туреччини – це єдиний спосіб її виживання. Його рішення про перетворення Святої Софії, музею, визнаного ЮНЕСКО місцем всесвітньої спадщини, в мечеть є частиною цієї кампанії.

Найбільшу стурбованість викликає прекрасна історична іконографія, якій може загрожувати знищення в оновленому мусульманському святому місці, де такі речі заборонені. На щастя, минулого разу, коли собор став мечеттю, вона частково збереглася, коли її заштукатурили або замалювали.  Однак цього разу ця дорогоцінна історична спадщина може бути знищена повністю, ставши непоправною втратою для людства та історії мистецтва.

І коли говорити прямо, то Реджеп Ердоган є “талібом”, який тільки одягнений в західний костюм. Якщо турки мріяли бути частиною Європейського союзу в якийсь майбутній час, то тепер вони можуть попрощатися з цим. Поки такий президент при владі, цього ніколи не станеться.

Довгий час Стамбул був символом Сходу, що зустрічає Захід у космополітичному місті Стамбулі. Тепер це вже не так. Ердоган залишить Туреччину повністю зруйнованою, реалізуючи своє прагнення перетворити її в еталон ісламського занепаду. Майже сто років тому Ататюрк прагнув модернізувати цю країну, і в нього це вийшло. Тепер все відбувається в зворотному напрямку, Туреччина вже перестала бути символом ісламської толерантності і терпимості.

Турецький диктатор використовує ісламський реваншизм для того, що відволікти увагу населення від втручання в протистояння в Сирії, Іраку і Лівії. Схоже, що він бачить своє історичне призначення в відновленні подоби Неоосманської імперії.

Коли Ататюрк перетворив великий собор Святої Софії в музей, його посил був цілком зрозумілим: турки більше не протистоять Заходу, вони хочуть стати членом західної цивілізації. Тепер перетворення собору в мечеть означає,  що Туреччина повертається спиною до Заходу.

Але чи потрібна нова мечеть в Стамбулі, де і без того й так багато мечетей, які не достатньо заповнені? Ця акція може надати правлячій Партії справедливості та розвитку тимчасовий імпульс підтримки серед мусульман-фундаменталістів, проте більшість турків зацікавлені ​​саме в економіці, а не в релігійних іграх.

Чи усвідомлює Ердоган те, що якщо Туреччина не хоче бути частиною Заходу, то рано чи пізно може постати питання про призупинення чи виключення її з членів НАТО. Що може стати болючим ударом по її обороноздатності.

Історія політичного злету Реджепа Ердогана від мера Стамбулу, який був змушений приховувати свій релігійний екстремізм, до авторитарного лідера з маренням повернення османської величі, спонукає не  тільки її балканських сусідів та європейців, а й курдів і арабів задуматися над тим, яку небезпеку несе їм ердоганівський відхід від сучасності.

Ердоган – релігійний фундаменталіст, для якого колишня турецька демократія стала кроком до влади, після чого він почав її викорінювати, використовуючи недемократичні методи і засоби.

Прогресивні реформи Ататюрка, які перетворили Туреччину на міст між Сходом і Заходом, систематично нищаться автократичним ісламістським режимом Ердогана. Роль Туреччини в НАТО була похитнута зближенням Ердогана з Путіним та придбанням стратегічної російської військової техніки.

Тепер Ердоган навряд чи є надійним союзником для південного флангу НАТО. Союзницькі відносини дали велику тріщину, яка наражає на небезпеку всю структуру Північноатлантичного альянсу, і ця тріщина – турецький президент.

Реалізовуючи, за будь-яку ціну, ідеї пантуркизму та скасовуючи світську спадщину Ататюрка, Реджеп Ердоган прирікає Туреччину на занепад, деградацію і регрес.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Мобілізаційний патріотизм» Путіна і його небезпека для України

«Український інтерес»  7 липня  2020 року

Віктор Каспрук

Російська Федерація за роки правління Путіна перетворилася на державу «мобілізаційного патріотизму». Саме цей різновид патріотизму став двигуном мобілізації росіян на протистояння з вигаданим російською пропагандою «ворогом», що дозволяло путінському режиму тривалий час відволікати увагу населення від провального економічного і соціального стану в державі.

Російське мобілізаційне суспільство може функціонувати, тільки безперервно здійснюючи акції агресії щодо зовнішнього світу.

Тому Путін так цілеспрямовано і методично насаджує культуру патріотизму з військовим відтінком. А оскільки в путінські часи фактично гордитися нічим, то збройні втручання за кордонами Російської Федерації і гіперболізовані святкування перемоги у Другій світовій війні стали чи не єдиними приводами для гордості «кремлівських старців».

«Мобілізаційний патріотизм» введений в Росії в ранг національної ідеї

 Декілька років тому Путін заявляв, що пошук національної ідеї в Росії нарешті закінчений, визначивши патріотизм єдиною можливою концепцією, яка може об’єднати країну.

Монополізація патріотизму використовується Кремлем не тільки для маніпулювання громадською думкою, а й для мобілізації суспільних настроїв на нові «героїчні подвиги», на кшталт анексії українського Криму, окупації Російською Федерацією частини Донбасу чи участі російських військ в сирійській громадянській війні на боці диктатора Башара Асада.

Сьогодні «мобілізаційний патріотизм» введений в Росії в ранг національної ідеї, і його пропаганда набула не бачених раніше грандіозних масштабів.

З початку президенства Путіна в Кремлі почали шукати альтернативу комуністичній ідеології часів колишнього СССР та створення системи національних цінностей, що змогли б об’єднати російське суспільство, забезпечуючи його покору і толерантність до діючого режиму.

Путінському оточенню вдалося патріотизм зробити основою ідеологічної платформи, яку поділяє не лише правляча партія «Единая Россия», а й її політичні сателіти.

Але «мобілізаційний патріотизм» режиму Путіна вже вичерпує свої можливості. Й його починає заміняти «державна мобілізація», яка означає підготовку до переведення Російської Федерації на воєнний стан.

Для Заходу головне не пропустити момент цього остаточного переходу. І відслідковування того, що ж в дійсності відбувається в Росії, як і розуміння природи політичної, економічної, соціальної, військової ситуації в РФ, допоможе правильно розшифровувати сигнали небезпеки, котрі постійно надходять з Москви.

Швидка мілітаризація російського суспільства

 «Державна мобілізація» в Росії прослідковується в швидкій мілітаризації російського суспільства, концентрації великих військових сил на кордоні з Україною і масованій пропаганді «військової доблесті» росіян.

При цьому сам термін «мобілізація» все більше стає присутнім в російському політичному дискурсі. Коли цілеспрямовано нагнітається істерія загрози національній безпеці Росії та продукується відчуття неминучості війни, тінь якої нібито вже насувається на російські терени.

Путіну конче необхідне «мобілізаційне суспільство», в якому роль держави і її лідера зростають в рази, а права людини і громадянські свободи автоматично відсуваються на останній план. Оскільки під час «державної мобілізації» атавізми демократії взагалі на мають братися до уваги.

Очевидно, що в такому «мобілізаційному суспільстві» збільшення ваги і впливів військових й мобілізаційних компонентів зростатиме по висхідній.

Така російська «державна мобілізація» є своєрідною відповіддю Кремля на всесвітню глобалізацію, в яку Росія не поспішала вписуватися.

Путін використовує Україну, як полігон для випробовування нової зброї

Починаючи від часу вторгнення на територію України в 2014 році, Путін почав реалізовувати «мобілізаційний» проект, який передбачає використання військових та силових методів для досягнення поставлених ефемерних політичних цілей.

І застосування суми певних заходів задля приведення російських збройних сил, спецслужб і держаних установ до напіввоєнного стану. Після чого воєнний стан може бути введений протягом лічених годин.

 Саме в цьому контексті потрібно розглядати планування проведення Російською  Федерацією  у вересні стратегічних командно-штабних навчань «Кавказ-2020», де, за даними української розвідки, відпрацьовуватиметься ймовірне вторгнення російських військ в Україну.

Можливо, відповідаючи на цю загрозу для України, офіційний Київ мав би виступити з ініціативою проведення разом з державами-членами НАТО позачергових довгострокових військових маневрів, починаючи з кінця серпня і продовживши їх до часу закінчення російських маневрів.

Умовною назвою військових маневрів України з силами Північноатлантичного альянсу могла б стати «Щит свободи», адже під час російсько-української війни Українська держава захищає не тільки свій суверенітет і незалежність, а й свободу Східної і Західної Європи.

Свого часу в СССР були Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Афганістан, де «обкатувались» його військові і випробовувалася нова зброя. Але це було далеко і дуже затратно.

Тепер же Путін зробив такий полігон біля кордонів Російської Федерації, в Україні, і буде його використовувати до того часу, поки це не буде занадто витратно для російської економіки.

Тому чи не варто подумати про нові санкції щодо РФ? Адже діючих, як виявилося, занадто мало, щоб зупинити війну Росії з Україною.

“Мобілізаційний патріотизм” Путіна та його небезпека для України

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Китай анулює напівавтономію Гонконгу

7

«Український інтерес»  1 липня  2020 року

Віктор Каспрук

Прийняття Постійним комітетом Всекитайських зборів народних представників закону про національну безпеку Гонконгу вказує на те, що Пекін не збирається зважати на права людини на цій напівавтономній території, і готовий в пришвидшеному темпі інтегрувати місто в материковий Китай. Гонконгці вбачають в цих політичних нововведеннях відкриття шляху до політичних репресій, оскільки цей закон забороняє «сепаратизм» і «бунт», і під цю категорію пекінське керівництво, за бажання, може легко підвести будь-які акції громадянської непокори, мітинги або демонстрації.

Втім, якщо враховувати історію Китаю протягом останніх 70 років, з моменту захоплення там влади комуністами, очолюваними Мао Цзедуном, кожен, хто думав, що Пекін буде дотримуватися домовленостей з Великою Британією щодо передачі Гонконгу, виглядає дуже наївним.

Комуністичний режим і його лідер Сі Цзіньпін, проводячи гегемоністську політику, котра побудована на гіперболізованих національних та глобальних амбіціях та стратегії, вирішив відмовитися від попередніх гарантій наданих Великій Британії і Заходу та міцно закріпити “корабель Гонконг” в “гавані” КНР. Перекресливши попередньо обумовлений з британцями принцип “одна країна, дві системи”, одноосібно замінивши його на “одна країна, одна система”.

Оскільки, згідно до домовленостей Лондона з китайцями, Спеціальний адміністративний район Гонконг повинен був користуватися напівавтономним статусом аж до 2047 року, як це було прописано в китайсько-британській угоді. А система однієї країни могла б почати працювати тільки після закінчення цього терміну. Та Китай вирішив в односторонньому порядку пересунути цей графік до 2020 року.

Таким чином, протестуючі автоматично зараховуються до числа «сепаратистів» і «бунівників», після чого їх насильницьки перевезуть до материкового Китаю, й вони після цього зникнуть назавжди.

Комуністична партія Китаю вже давно негласно працювала над утвердженням “нового порядку” в Гонконзі, надаючи преференції лояльним політичним діячам, головним чиновникам, законотворцям і магнатам міста. Цей закулісний підхід був ключовою особливістю збереження значної автономії території.

Тепер же, коли КПК намірилися повністю взяти під свій контроль Гонконг, після бурхливих протестів минулого року, вона починає відсувати в бік навіть своїх традиційних союзників на цій бунтівній території. Стратегія комуністів полягає в тому, щоб надіслати чітке послання гонконгцям: Пекін, усуваючи виклики своєму авторитету, без вагання відмовиться від дотримання делікатного політичного балансу, який до того лежав  в основі ідентичності міста.

Лідер Китаю Сі Цзіньпін вирішив продемонструвати вибраним політичним союзникам в Гонконзі, що, після місяців протестів,  його адміністрація втратила до них довіру. Та готова переглянути політичні норми, котрі до того діяли останні два десятиліття, й буде це робити швидко і секретно. Таке швидке схвалення закону про безпеку свідчить про те, яку увагу керівник КПК Сі Цзіньпін приділяє розширенню контролю над Гонконгом після того, як минулого року дана територія “вибухнула протестами” проти демонтажу демократії.

Те, що китайські органи влади прийняли цей закон без обговорення і повідомлення про його підготовку населенню міста, говорить про наміри Пекіну, метою якого з цього часу стає керування Гонконгом використовуючи “методи страху”.

А сам закон вимагає від уряду Гонконгу створити агентство для нагляду за виконанням нових правил. Пекін створить у Гонконзі власну окрему групу безпеки, уповноважену розслідувати особливі справи та збирати розвідувальні дані про те, що там відбувається. І особливе занепокоєння правозахисників викликає те, що закон вводить величезні тюремні вироки за нечітко визначені політичні злочини.

Китай дуже хоче, щоб світі визнали його статус наддержави, одночасно закриваючи очі на запроторення уйгурів до концентраційних таборів, погрози гонконгцям і тайванцям, незаконне займання територій  на кордонах з Індією, Японією чи Філіппінами. Загроза, яка сьогодні надходить від КНР є куди більшою, аніж це може здаватися на перший погляд. Тому чи не настав час для Заходу визнати розмір цієї загрози?

Як і те, що політична конструкція «одна країна, дві системи» є мертвою. Навіть незважаючи на те, що керівництво Комуністичної партії в Пекіні буде наполягати на протилежному, і поширювати це неправдиве твердження, використовуючи ідеологічну армію зі штатних пропагандистів  КПК.

Ерозія напівавтономії міста говорить про кінець Гонконгу такого, якого його знали раніше. І хоча минуле під юрисдикцією Великої Британії, можливо, не було ідеальним, але воно, безумовно, було кращим, ніж сльозогінний газ, палки, гумові кулі та безчинства поліції. Коли гонконгські  фірми і банки  переїжджають до Сінгапуру та Токіо, що ж залишить на цій колись процвітаючій і безпечній території?

Гонконгців хочуть витіснити з їхньої землі. Адже після прийняття закону про національну безпеку будь-яка форма інакомислення буде вважатись “загрозою національній безпеці”, а нелояльні до Китаю викрадатимуться силами континентальної безпеки, і їх ув’язнюватимуть без суду та слідства.

Ідея Комуністичної партії щодо “однієї країни, двох систем” полягала в тому, що населення Гонконгу просто буде займатися бізнесом і залишиться аполітичним. Але сумновідома неприязнь людей Гонконгу до політики послужила їм погану службу. І хоча вони зараз прокинулися, але чи не занадто пізно? Бо хоча гонконгці виявляють готовність боротися й далі, їхні сили і сили Китаю занадто різні.

Втім, Пекін демонструє велику невдячність до Гонконгу.  З початку економічних реформ в Китаї у 1978 році, Гонконг відіграв унікальну роль – це було місце, де західний бізнес міг “занурити ноги” в нову економіку Китаю, і де комуністична система Китаю могла б співпрацювати із сучасною глобалізованою економікою.

Але Сі Цзіньпін, після того, як отримав владу, і плануючи своє довічне правління, повернув Китай до темних часів жорстокого режиму Мао Цзедуна. Понад мільйон людей були насильницькі ізольовані в уйгурському Сіньцзяні, і зараз комуністичний режим експлуатує їхню рабську працю.

Рифи в Південно-Китайському морі були розроблені та мілітаризовані. Ідеологічний, пропагандистський і безпековий апарат Китаю був “заточений” на підготовку до військових конфліктів. Пекін розгортає “другу культурну революцію”, і Гонконг виявився в ролі “жертовного ягняти”, яке попри свою волю, принесене в жертву геополітичним амбіціям Китаю.

Якщо Комуністична партія Китаю продовжуватиме правити країною, то всі наступні правителі будуть гіршими, ніж Сі Цзіньпін, і, врешті-решт, деградаційні процеси в Китаї можуть привести до його розпаду.

Не дивлячись на те, що КПК виправдовує свою тоталітарну систему, заявляючи, що вона приносить економічне зростання та стабільність, Гонконг є наочним прикладом того, що на територіях, де колись превалювала відносна демократія, подібні підходи не спрацьовують.

Китай анулює напівавтономію Гонконгу

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Кігтями тигра” Анкарі курдську проблему не вирішити

k

Віктор Каспрук

Після проведення серії авіаударів, Туреччина розпочала нову військову операцію «Кіготь тигра» проти курдських повстанців на півночі Іраку. Операцію військ спецназу підтримували військові літаки, штурмові вертольоти та артилерія, а також бойові безпілотники.

Курди завжди були головним болем для Анкари. Там не тільки не визнають право курдів на створення незалежного Курдистану, але й заперечують отримання національної автономії та більших політичних і культурні прав для курдів всередині Турецької Республіки.

Схоже, що президент Реджеп Ердоган відчув себе таким собі близькосхідним “султаном” і вторгнення до Іраку, Сирії і Лівії окреслюють коло його геополітичних зацікавлень, які дивним чином співпадають з колишніми кордонами Османської імперії. Турецький президент має проблеми не тільки з курдськими бойовими формуваннями. Він конфліктує з Грецією за прибережний шлейф, що може прислужитися для експорту енергоносіїв, створює проблеми зі своїми європейськими колегами по НАТО, Німеччиною, Францією, Італією і, водночас, погіршує відносини з Росією, яка до того, воліла бачити Ердогана ледве не в якості союзника.

Чому саме зараз турецьке керівництво вирішило розпочати операцію проти курдів? Останніми тижнями повідомлялося про спроби нападу на силовиків в деяких пунктах Східної  та Південно-Східної Анатолії. Але в Анкарі не хочуть розуміти, що ніякими “кігтями” курдську проблему не вирішити. А території, котрі населені курдським народом, стають детонатором не тільки етнічних, а й міждержавних протиріч на Близькому Сході.

Реджеп Ердоган, намагаючись швидко розв’язати те, що не вдалося протягом десятиріч вирішити його попередникам, зумів перевести регіональну проблему в розряд глобального питання.

Анкара довго нарощувала “силові м’язи”, а тепер почала ними грати. І ця операція проти радикалів з Курдської робітничої партії (КРП) на території Іраку може виявитися набагато масштабнішою, аніж усі попередні аналогічні військові дії. Потрібно звернути увагу на той факт, що цього разу проти навіть не виступила влада автономного курдського району на півночі Іраку.

Представники регіонального уряду Іракського Курдистану в Ербілі, керованого представниками Курдської демократичної партії (КДП), зайняли вичікувальну позицію. КДП заснована Мустафою Барзані. Нині ж онук Мустафи Барзані – Нечірван Барзані є президентом Курдського автономного району, а син Мустафи Барзані – Месут  Барзані – прем’єр-міністром.

Це мовчання можна пояснити рівнем взаємин між столицею Іракського Курдистану Ербілем і Анкарою. Відносини Ербіля з Туреччиною були тісними до початку референдуму. І хоча вони послабилися під час ніким не визнаного референдуму про незалежність Іракського Курдистану від Іраку, але зараз знову стали дуже міцними.

Месут Барзані постійно говорив представникам Курдської робітничої партії: “не воюйте, і не використовуйте нашу землю, якщо ви воюєте. У нас вже є невеликий автономний статус. Не приносьте йому шкоди”. Він прихильник поступової “курдитизації” курдських територій і не бажає бачити табори КРП в Іракському Курдистані.

При цьому іракські курди не хочуть виникнення конфліктів між собою. Барзані прагне уникнути відкритої війни з представниками КРП, тому що курдська громадськість не сприйме такого розвитку подій. Тим більше, що декілька років тому вже була громадянська війна між Курдською демократичною партією та Патріотичним союзом Курдистану (ПСК), і в іракських курдів не має бажання повторити все це знову.

Але існує небезпека іншого роду від турецького вторгнення до Іракського Курдистану. Ослаблюючи цим стійкість Іракської держави, Анкара провокує спробу відродження на іракській території терористичної Ісламської держави. Що може стати побічним ефектом війни Туреччини з курдами.

Турецька влада вважає курдів джерелом загрози. Й існує давній конфлікт між Турецькою державою і курдами, які на сьогодні в Туреччині становлять близько 20 відсотків її населення. Турецька влада поколіннями жорстоко ставилася до курдів, і намагалася знищити їхню ідентичність, культуру та історію.

Ще в 1920-1930 роках курди піднімали численні заколоти, але їх було придушено залізом та вогнем. Десятки тисяч з них були депортовані в райони, далекі від їхніх міст і сіл, під час втілення політики демографічних змін. Назви курдських сіл, селищ та міст були змінені, а курдські назви та костюми заборонені. Також було заборонено використовувати курдську мову і заперечувалося існування курдської етнічної ідентичності.

У 1978 році Абдулла Оджалан заснував Курдську робітничу партію (КРП), яка виступала за створення незалежної держави на курдських територіях в Туреччині. Через шість років після свого заснування, в 1984, КРП розпочала збройний конфлікт з турецькою владою. З того часу загинуло понад 40 тисяч чоловік, знищено понад 3 тисячі сіл, а їх жителів переселено до західної Туреччини. В 90-х роках КРП відійшла від закликів до незалежності Турецького Курдистану і вимагала культурних та політичних прав й певного роду самоуправління.

Історично склалося так, що на сьогодні курди є   найбільшою національною групою у світі, яка не має своєї держави, і, як мінімум, вони заслуговують на самоврядування. Але в Туреччині так не вважають. Тому Анкара робитиме і далі все можливе, щоб не допустити проголошення незалежної Курдської держави на території Іракського Курдистану. Оскільки очевидно, що до такої держави курдів захочуть приєднатися курдські регіони Туреччини, Сирії і Ірану.

Часто курдів до силових дій підштовхує відчай і те, що їх не хочуть почути. І вони знову і знову роблять одні й ті самі помилки, очікуючи при цьому різних результатів. Вони дуже сподівалися на те, що падіння в Іраку диктатури Саддама Хусейна розчистить їм шлях до проголошення незалежної держави на землях Іракського Курдистану. Й ці шанси значно збільшилася під час громадянської війни в Сирії, коли де-факто курдські регіони там отримали автономію, але Туреччина вважає подібний розвиток подій “ножем в спину”. Вправно користуючись тим, що курдське питання не є нині в списку головних пріоритетів впливових країн Заходу.

Та курди, щоб вони там не заявляли публічно, не збираються відступати від своєї головної мети – проголошення Курдської держави. Змінюються політичні сили і політичні реалії, й курди сподіваються на те, що сильні держави світу можуть змінити свою геополітичну мотивацію та підходи до курдського питання.

Складність і одночасно шанс для курдів полягає в тому, що вони не всі знаходяться в одній державі. Їхня розпорошеність по Іраку, Туреччині, Сирії і Ірану не дає можливості Анкарі повністю взяти під свій контроль всі курдські території.

Те, що президент Реджеп Ердоган вважає нормальним вести бойові дії на курдських територіях Іраку, ще зовсім не означає того, що Східна Туреччина, де проживає багато курдів, відмовиться приєднатися до нового Курдистану в разі його появи. І цей Курдистан стане лояльним союзником Америки, на відміну від Туреччини, яка періодично заграє з Москвою.

Курди вміють чекати. Тому час, терпіння і виваженість є їхніми найкращими союзниками. Не формально Іракський Курдистан вже більше десятиліття є незалежною державою, відіграючи роль такого собі іракського “стабілізатора”, тоді, коли решта Іраку, шиїти і суніти, ніяк не здатні порозумітися між собою. А ця частина Курдистану була мирною і процвітаючою.

Питання незалежної держави для курдів давно вже назріло. Їхня історія переслідувань з боку тих, хто приєднав до себе їхні території, не дає курдам шансів на довготривале існування без власної держави або, як мінімум, для початку  сильної автономії.

Історія не була доброю до курдів. Тому вони й намагаються використати найменші можливості, щоб не допустити того, щоб курдський народ був остаточно стертий з лиця землі. Після розпаду Оманської імперії курдам світовими країнами було обіцяно проголошення їхньої державності. Але цього не сталося. Тому чи не час подумати над тим, яким чином виправити цю геополітичну помилку?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Спроба Путіна відродити в якійсь формі СССР загрожує самій Росії

1

Радіо Свобода  7 червня  2020

Віктор Каспрук

Президент Росії Володимир Путін, анексувавши в 2014 році український Крим і окупувавши частину Донбасу, намагається зруйнувати існуючий з часу закінчення Другої світової війни міжнародний порядок, ввівши світ в часи потрясінь, геополітичних змін і спровокованих російським імперським гегемонізмом конфліктів.

Світова криза втрати державами довіри одна до одної та нівелювання дії підписаних раніше міжнародних важливих договорів, ставить взагалі під сумнів можливість про щось домовитись з Російською Федерацією, наперед знаючи, що жодних домовленостей вона виконувати не буде.

Використовуючи зомбувальні технології, Путіну на деякий час вдалося переконати деградуючу частину російського населення в тому, що «історична велич» Росії є куди важливішою, ніж навколишня їхня бідність, інфраструктурна розруха в регіонах і зростаюче безробіття.

Але хліб насущний не замінити ідеологією шовіністичної вищості над усім світом. Вже зараз багато росіян починають розуміти, що політичними шоу з путінського телевізора холодильника не заповниш.

Росія стрімко деградує: політично, економічно, інтелектуально, культурно, соціально. І Путіну вже не зупинити ці процеси.

У Заходу з’являється можливість «дотиснути» Путіна

І хоча економічна криза в Росії ще повністю не переросла в кризу політичну, але її може спровокувати те, що для нафто-газонафтових олігархів путінського призиву на довгі роки настають надскладні часи.

Отримавши економічну силу завдяки корупції і фізичному усуненню своїх конкурентів, вони не дуже задумувались над тим, що ці «благодатні часи» для них не триватимуть вічно.

А оскільки Путін ніколи не визнає своєї відповідальності за стан економіки Росії, то кегебістська влада саме на олігархів покладе провину за збій в реалізації найважливішого експортного товару Росії, який приносив їй свого часу багатомільярдні валютні доходи.

Щоб не зануритись в соціально-економічний хаос, Москва потребує західних клієнтів на свої енергоносії. Й тут з’являється чудова можливість «дотиснути» Путіна. Адже, якщо Європа відмовиться від путінської газу та нафти, то Кремль буде позбавлений свого найбільшого джерела наповнення бюджету.

Тому Москва так затято бореться за абсолютно непотрібний європейцям «Північний потік-2», який зробить Німеччину занадто залежною від російського природного газу, і котрий створює для Росії можливість енергетично шантажувати Україну та проводить лінію розмежування між стратегічними інтересами Німеччини й інших країн Європейського союзу, які стануть заручниками монополізації Росією транзиту газу.

Перебуваючи у спотвореній реальності, Путін спромігся нав’язати цю реальність тим, хто з тих чи інших причин продовжує підтримувати приятельські стосунки з ним, не зважаючи на те, що його давно вже відлучено від кола «рукопотисних» світових політиків.

Москва добровільно вибрала деградаційний шлях «розвитку» Російської Федерації. Ця дееволюція не дає можливості росіянам підвести голову з імперського болота й поглянути на світ не зашореним поглядом.

Ідеологічне месіанство Москви під час економічної кризи ще більше підкреслює неспроможність Путіна тверезо оцінити можливості підвладної йому країни

Росія, яка має величезні природні ресурси, керується абияк, оскільки в її правлячих еліт відсутні правильні підходи до їх використання.

Наслідки «путінської двадцятилітки»

Прямим наслідком «путінської двадцятилітки» стала конфронтація з США і об’єднаною Європою, ігнорування примату міжнародного права, відсутність верховенства законів і відмова навіть від імітування демократії, бо виборчий процес в РФ перетворився на «вибори Путіна для Росії».

Але якщо йому раніше вдавалося зберігати свою абсолютну владу, навзамін пропонуючи росіянам відносний добробут і стабільність, то тепер те, чим найбільше дорожила значна частина населення, починає вислизати з його рук.

Усе це накладається на надмірний час перебування Путіна на найвищій в Росії посаді. І він не спроможний адекватно сприймати оточуючу його дійсність.

Звідси й конституційні махінації, щоб нібито правовим шляхом «освятити» довічне перебування Путіна на посаді президента РФ.

І це відбувається на тлі намагання «самодержця» посилити контроль над політичним, економічним і соціальним життям Росії.

Що не може допомогти в досягненні прогресу у вирішенні серйозних економічних проблем Російської Федерації, але, як, мабуть, йому здається, заляканий народ тоді не насмілиться виходити на акції протесту проти чинного режиму.

Парадокс історичного вибору Путіна в тому, що якби він не почав реалізовувати свою ідею фікс – відродження колишнього СССР, то міг би спокійно правити до часу закінчення свого земного життя.

Та після отримання абсолютної влади в Росії, йому захотілося значно більшого – відновлення в якійсь формі Радянського Союзу. Куди він планував затягнути знову Україну, Білорусь, Грузію, Молдову, Казахстан і колишні республіки Центральної Азії.

Найближчі радники не тільки не сказали Путіну, що це нереально, а навпаки почали розписувати йому абсолютно провальні схеми, за якими, після «падіння» України, всі інші незалежні перелічені держави, одна за одною, розпочнуть капітуляцію перед Кремлем.

Все це виявилося геополітичним блефом, і Російська Федерація надірвалася під вагою спроб виконання нездійснених путінських забаганок.

Коли замість «гарантованого» поглинання колись колонізованих Москвою держав, Росія опинилася дуже близько до свого розвалу.

Деградація роз’їсть російську державність

Після падіння Берлінської стіни і розвалу СССР, здавалося, що в Москві зможуть враховувати наслідки історичних уроків.

Але ж ні, у Путіна виникла «лихоманка імперської величі», і він вже не зміг після цього зупинитися.

Нинішня Росія, хоча в ній нібито немає вже Гулагів і марксизму, недалеко відійшла від радянського тоталітарного минулого. У Путіна відверто нехтують міжнародними нормами і законами.

Путін не бачить іншого шляху для Росії, ніж копіювання і наслідування СССР, у якому він виріс.

Та це не тільки не може зупинити деградаційних процесів в Російській Федерації, а все більше наближає країну до стандартів Північної Кореї.

І якщо в Росії не відбудеться військовий чи палацовий переворот або масові політичні заворушення, то все одно корозія деградації роз’їсть російську державність набагато швидше, ніж це зараз можна собі уявити.

https://www.radiosvoboda.org/a/30657484.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Попытка Путина возродить в какой-то форме СССР угрожает самой России

1

Радио Свобода  7 июня  2020

Виктор Каспрук

Президент России Владимир Путин, аннексировав в 2014 году украинский Крым и оккупировав часть Донбасса, пытается разрушить существующий со времени окончания Второй мировой войны международный порядок, введя мир во времена потрясений, геополитических изменений и спровоцированных российским имперским гегемонизмом конфликтов.

Мировой кризис потери государствами доверия друг к другу и нивелирование действия подписанных ранее международных важных договоров, ставит вообще под сомнение возможность о чем-то договориться с Российской Федерацией, заранее зная, что никаких договоренностей она выполнять не будет.

Используя технологии зомбирования, Путину на некоторое время удалось убедить деградирующую часть российского населения в том, что «историческое величие» России это куда важнее, чем окружающая их бедность, инфраструктурная разруха в регионах и растущая безработица.

Но хлеб насущный не заменить идеологией шовинистического превосходства над всем миром. Уже сейчас многие россияне начинают понимать, что политическими шоу с путинского телевизора холодильника не заполнишь.

Россия стремительно деградирует: политически, экономически, интеллектуально, культурно, социально. И Путину уже не остановить эти процессы.

У Запада появляется возможность «дожать» Путина

И хотя экономический кризис в России еще полностью не перерос в кризис политический, но его может спровоцировать то, что для газонефтяных олигархов путинского призыва на долгие годы наступают сложнейшие времена.

Получив экономическую силу благодаря коррупции и физическому устранению своих конкурентов, они не очень задумывались над тем, что эти «благодатные времена» для них не будут продолжаться вечно.

А поскольку Путин никогда не признает своей ответственности за состояние экономики России, то кегебистская власть именно на олигархов возложит вину за сбой в реализации важнейшего экспортного товара России, который приносил ей в свое время многомиллиардные валютные доходы.

Чтобы не погрузиться в социально-экономический хаос, Москва нуждается в западных клиентах на свои энергоносители. И тут появляется прекрасная возможность «дожать» Путина. Ведь, если Европа откажется от путинского газа и нефти, то Кремль будет лишен своего крупнейшего источника наполнения бюджета.

Поэтому Москва так упорно борется за абсолютно ненужный европейцам «Северный поток-2». Который сделает Германию слишком зависимой от российского природного газа, создавая для России возможность энергетически шантажировать Украину и проводит линию разграничения между стратегическими интересами Германии и других стран Европейского союза, ведь они станут заложниками монополизации Россией транзита газа.

Находясь в искаженной реальности, Путин смог навязать эту реальность тем, кто по тем или иным причинам продолжает поддерживать дружеские отношения с ним, несмотря на то, что его давно уже отлучили от круга «рукопожатных» мировых политиков.

Москва добровольно выбрала деградационный путь «развития» Российской Федерации. Эта деэволюция не дает возможности россиянам поднять голову из имперского болота и взглянуть на свет не зашоренным взглядом.

Идеологическое мессианство Москвы во время экономического кризиса еще больше подчеркивает несостоятельность Путина трезво оценить возможности подвластной ему страны

Россия, которая имеет огромные природные ресурсы, управляется как попало, поскольку в ее правящих элит отсутствуют правильные подходы к их использованию.

Последствия «путинской двадцатилетки»

Прямым следствием «путинской двадцатилетки» стала конфронтация с США и объединенной Европой, игнорирование примата международного права, отсутствие верховенства законов и отказ даже от имитации демократии, потому что избирательный процесс в РФ превратился в «выборы Путина для России».

Но если ему ранее удавалось сохранять свою абсолютную власть, взамен предлагая россиянам относительное благополучие и стабильность, то теперь то, чем больше всего дорожила значительная часть населения, начинает ускользать из рук.

Все это накладывается на чрезмерное время пребывания Путина на самой высокой в России должности. И он не способен адекватно воспринимать окружающую его действительность.

Отсюда и конституционные махинации, чтобы якобы правовым путем «освятить» пожизненное пребывание Путина на посту президента РФ.

И это происходит на фоне попытки «самодержца» усилить контроль над политической, экономической и социальной жизнью России.

Что не может помочь в достижении прогресса в решении серьезных экономических проблем Российской Федерации, но, как, наверное, ему кажется, запуганный народ тогда не осмелится выходить на акции протеста против действующего режима.

Парадокс исторического выбора Путина в том, что если бы он не начал реализовывать свою идею фикс – возрождение бывшего СССР, то мог бы спокойно править до окончания своей земной жизни.

Но после получения абсолютной власти над Россией, ему захотелось гораздо большего – восстановление в какой-то форме Советского Союза. Куда он планировал затянуть снова Украину, Беларусь, Грузию, Молдову, Казахстан и бывшие республики Центральной Азии.

Ближайшие советники не только не сказали Путину, что это невозможно, а наоборот начали расписывать ему абсолютно провальные схемы, по которым, после «падения» Украины, все другие независимые перечисленные государства, одно за одним, начнут капитуляцию перед Кремлем.

Все это оказалось геополитическим блефом, и Российская Федерация надорвалась под тяжестью попыток выполнения несбывшихся путинских прихотей.

Когда вместо «гарантированного» поглощения когда-то колонизированных Москвой государств, Россия оказалась очень близко к своему развалу.

Деградация разъест российскую государственность

После падения Берлинской стены и развала СССР, казалось, что в Москве смогут учитывать последствия исторических уроков.

Но нет, у Путина возникла «лихорадка имперского величия», и он уже не смог после этого остановиться.

Нынешняя Россия, хотя в ней якобы нет уже Гулагов и марксизма, недалеко отошла от советского тоталитарного прошлого. У Путина откровенно пренебрегают международными нормами и законами.

Путин не видит другого пути для России, чем копирование и подражание СССР, в котором он вырос.

Но это не только не может остановить деградационные процессы в Российской Федерации, но и все больше приближает страну к стандартам Северной Кореи.

И если в России не произойдет военный или дворцовый переворот или массовые политические беспорядки, то все равно коррозия деградации разъест российскую государственность гораздо быстрее, чем это сейчас можно себе представить.

https://www.radiosvoboda.org/a/30657484.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Анкара показала пазурі

an

«Дзеркало тижня. Україна»  20  червня  2020 

Віктор Каспрук

Чому Туреччина розпочала військову операцію проти курдів на півночі Іраку

Після проведення серії авіаударів Туреччина розпочала нову військову операцію “Кіготь тигра” проти курдських повстанців на півночі Іраку. Операцію військ спецпризначенців підтримували військові літаки, штурмові вертольоти та артилерія, а також бойові безпілотники.

Курди завжди були головним болем Анкари. Там не тільки не визнають прав курдів на створення незалежного Курдистану, а й заперечують отримання національної автономії та ширших політичних прав для курдів усередині Турецької Республіки.

Схоже, президент Реджеп Ердоган відчув себе таким собі близькосхідним “султаном”, і військові операції в Іраку, Сирії та Лівії окреслюють коло його геополітичних зацікавлень, які дивним чином збігаються з колишніми кордонами Османської імперії. Турецький президент має проблеми не тільки з курдськими бойовими формуваннями. Він конфліктує з Грецією за прибережний шельф, створює проблеми зі своїми європейськими колегами по НАТО – Німеччиною, Францією, Італією й водночас веде квазівійну з Росією.

Чому саме тепер турецьке керівництво вирішило розпочати операцію проти курдів? Останніми тижнями були повідомлення про спроби нападу на силовиків у деяких пунктах Східної та Південно-Східної Анатолії. Але в Анкарі не хочуть розуміти, що жодними “кігтями” курдської проблеми не вирішити. А території, котрі населені курдським народом, стають детонатором не тільки етнічних, а й міждержавних суперечностей на Близькому Сході.

Реджеп Ердоган, намагаючись швидко розв’язати те, що не вдалося впродовж десятиліть вирішити його попередникам, зумів перевести регіональну проблему в розряд глобального питання.

Анкара довго нарощувала силові м’язи, а тепер почала ними грати. І ця операція проти радикалів із Робітничої партії Курдистану (РПК) на території Іраку може виявитися набагато масштабнішою, ніж усі попередні аналогічні військові дії. Слід звернути увагу на той факт, що цього разу не виступила проти навіть влада автономного курдського району на півночі Іраку.

Представники регіонального уряду Іракського Курдистану в Ербілі, керованого членами Демократичної партії Курдистану (ДПК), зайняли вичікувальну позицію. ДПК заснована Мустафою Барзані. Нині ж онук Мустафи Барзані – Нечірван Барзані є президентом Курдського автономного району, а син Мустафи Барзані – Масуд Барзані – прем’єр-міністром.

Цю мовчанку можна пояснити рівнем відносин між Іракським Курдистаном і Туреччиною. Хоча відносини Ербіля та Анкари трохи послабилися після ніким не визнаного референдуму про незалежність Іракського Курдистану від Іраку, але зараз знову стали дуже міцними.

Масуд Барзані постійно говорив представникам РПК: “Не воюйте й не використовуйте нашу землю, якщо ви воюєте. В нас уже є невеликий автономний статус. Не шкодьте йому”. Він прибічник поступової “курдинізації” курдських територій і не бажає бачити табори РПК в Іракському Курдистані.

При цьому іракські курди не хочуть конфліктів. Барзані прагне уникнути відкритої війни з представниками РПК. Зокрема й тому, що курдська спільнота не сприйме такого розвитку подій. Тим більше що кілька років тому вже була громадянська війна між Курдською демократичною партією та Патріотичним союзом Курдистану (ПСК), і в іракських курдів немає бажання повторити все це знову.

Але від турецького вторгнення до Іракського Курдистану є небезпека іншого роду. Ослаблюючи цим стійкість Іраку, Анкара провокує спробу відродження на іракській території терористичної Ісламської держави. Що може стати побічним ефектом війни Туреччини з курдами.

В Анкарі курдів, які на сьогодні становлять близько 20% населення Туреччини, вважають джерелом загрози. Турецька влада із покоління в покоління жорстоко ставилася до курдів і намагалася знищити їхню ідентичність, культуру та історію.

Ще у 1920–1930 роках курди безліч разів бунтували, але ці бунти придушувалися вогнем і залізом. Десятки тисяч їх були депортовані в райони, далекі від їхніх міст і сіл, під час втілення політики демографічних змін. Назви курдських сіл, селищ і міст були змінені, а курдські назви та костюми – заборонені. Крім того, було заборонено використовувати курдську мову й заперечувалося існування курдської етнічної ідентичності.

У 1978 році Абдулла Оджалан заснував Робітничу партію Курдистану, яка виступала за створення незалежної держави на курдських територіях у Туреччині. Через шість років після її заснування РПК розпочала збройний конфлікт із турецькою владою. Відтоді загинуло понад 40 тисяч людей, знищено понад три тисячі сіл, а їх мешканців – переселено в західну Туреччину. В 1990-х роках РПК відступила від закликів до незалежності Турецького Курдистану і вимагала культурних та політичних прав і певного роду самоврядування.

Історично склалося так, що на сьогодні курди – одна з найбільших національних груп у світі, яка не має своєї держави. Як мінімум, вони заслуговують на самоврядування. Але в Туреччині так не вважають. Тому Анкара робитиме й надалі все можливе, аби не допустити проголошення незалежної Курдської держави на території Іракського Курдистану. Оскільки в Анкарі впевнені, що до цієї держави курдів захочуть приєднатися курдські регіони Туреччини, Сирії та Ірану.

Часто до силових дій курдів підштовхує відчай і те, що їх не хочуть почути. І вони знову й знову роблять одні й ті самі помилки, очікуючи при цьому різних результатів. Вони дуже сподівалися, що падіння в Іраку диктатури Саддама Хусейна розчистить їм шлях до проголошення незалежної держави на землях Іракського Курдистану.

Шанси на це значно зросли під час громадянської війни в Сирії, коли де-факто курдські регіони там отримали автономію, але Туреччина вважає такий розвиток подій “ножем у спину”. Щоб цього не допустити, Анкара проводить військові операції в північних районах Сирії, вправно користуючись тим, що курдське питання нині не є в переліку головних пріоритетів впливових країн Заходу.

Але курди, що б там вони не заявляли публічно, не мають наміру відступати від своєї головної мети – проголошення Курдської держави. Змінюються політичні сили й політичні реалії, і курди сподіваються, що сильні держави світу можуть змінити свою геополітичну мотивацію та підходи до курдського питання.

Складність і водночас шанс для курдів полягає в тому, що вони не всі перебувають в одній державі. Їхня розпорошеність по Іраку, Туреччині, Сирії та Ірану не дає можливості Анкарі повністю взяти під свій контроль усі курдські території.

Курди вміють чекати. Тому час, терпіння і виваженість є їхніми найкращими союзниками. Неформально Іракський Курдистан уже більше десятиліття – незалежна держава й відіграє роль такого собі іракського “стабілізатора”. Тоді як решта Іраку, шиїти й суніти, усе не можуть порозумітися між собою, ця частина Курдистану залишається мирною і квітучою.

Історія не була до курдів доброю. Тому вони й намагаються скористатися найменшими можливостями, щоб не допустити остаточного зникнення з обличчя землі курдського народу. Після розпаду Османської імперії світові країни пообіцяли курдам проголошення їхньої державності. Але цього не сталося. Та з часом цю геополітичну помилку буде виправлено.

https://zn.ua/ukr/international/ankara-pokazala-pazuri-351591_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Анкара показала когти

an

«Зеркало недели. Украина»   20  июня  2020

Виктор Каспрук

Почему Турция начала военную операцию против курдов на севере Ирака

После проведения серии авиаударов Турция начала новую военную операцию “Коготь тигра” против курдских повстанцев на севере Ирака. Операцию войск спецназовцев поддерживали военные самолеты, штурмовые вертолеты и артиллерия, а также боевые беспилотники.

Курды всегда были головной болью Анкары. Там не только не признают прав курдов на создание независимого Курдистана, но и отрицают получение национальной автономии и более широких политических прав для курдов внутри Турецкой Республики.

Похоже, президент Реджеп Эрдоган почувствовал себя этаким ближневосточным “султаном”, и военные операции в Ираке, Сирии и Ливии очерчивают круг его геополитических интересов, странным образом совпадающих с бывшими границами Османской империи. У турецкого президента проблемы не только с курдскими боевыми формированиями. Он конфликтует с Грецией за прибрежный шельф, создает проблемы со своими европейскими коллегами по НАТО – Германией, Францией, Италией и вместе с тем ведет квазивойну с Россией.

Почему именно сейчас турецкое руководство решило начать операцию против курдов? В последние недели были сообщения о попытках нападения на силовиков в некоторых пунктах Восточной и Юго-Восточной Анатолии. Но в Анкаре не хотят понимать, что никакими “когтями” курдскую проблему не решить. А территории, населенные курдским народом, становятся детонатором не только этнических, но и межгосударственных разногласий на Ближнем Востоке.

Реджеп Эрдоган, стараясь быстро решить то, что не удалось решить в течение десятилетий его предшественникам, сумел перевести региональную проблему в разряд глобального вопроса.

Анкара долго наращивала силовые мышцы, а теперь начала ими играть. И эта операция против радикалов из Рабочей партии Курдистана (РПК) на территории Ирака может оказаться намного масштабнее, чем все предыдущие аналогичные военные действия. Нужно обратить внимание на тот факт, что на этот раз не выступила против даже власть автономного курдского района на севере Ирака.

Представители регионального правительства Иракского Курдистана в Эрбиле, управляемого членами Демократической партии Курдистана (ДПК), заняли выжидательную позицию. ДПК основал Мустафа Барзани. Сейчас же его внук Нечирван Барзани является президентом Курдского автономного района, а сын Мустафы Барзани – Масуд Барзани – премьер-министром.

Это молчание можно объяснить уровнем отношений между Иракским Курдистаном и Турцией. Хотя отношения Эрбиля и Анкары немного ослабели после никем не признанного референдума о независимости Иракского Курдистана от Ирака, но сейчас снова стали очень крепкими.

Масуд Барзани постоянно говорил представителям РПК: “Не воюйте и не используйте нашу землю, если вы воюете. У нас уже есть небольшой автономный статус. Не вредите ему”. Он сторонник постепенной “курдинизации” курдских территорий и не желает видеть лагеря РПК в Иракском Курдистане.

При этом иракские курды не хотят конфликтов. Барзани хочет избежать открытой войны с представителями РПК. В частности и потому, что курдское сообщество не воспримет такого развития событий. Тем более что несколько лет назад уже была гражданская война между Курдской демократической партией и Патриотическим союзом Курдистана (ПСК), и у иракских курдов нет желания повторить все это снова.

Но от турецкого вторжения в Иракский Курдистан есть опасность иного рода. Ослабляя этим стойкость Ирака, Анкара провоцирует попытку возрождения на иракской территории террористического Исламского государства. Что может стать побочным эффектом войны Турции с курдами.

В Анкаре курдов, которые на сегодняшний день составляют около 20% населения Турции, считают источником угрозы. Турецкая власть из поколения в поколение жестоко относилась к курдам и старалась уничтожить их идентичность, культуру и историю.

Еще в 1920–1930 годы курды множество раз бунтовали, но эти бунты подавляли огнем и железом. Десятки тысяч курдов депортировали в районы, далекие от их городов и сел, во время воплощения политики демографических изменений. Названия курдских сел, поселков и городов изменили, а курдские названия и костюмы запретили. Кроме того, было запрещено использовать курдский язык и отрицалось существование курдской этнической идентичности.

В 1978 году Абдулла Оджалан основал Рабочую партию Курдистана, которая выступала за создание независимого государства на курдских территориях в Турции. Через шесть лет после ее учреждения РПК начала вооруженный конфликт с турецкой властью. С того времени погибло свыше 40 тысяч людей, уничтожено более трех тысяч сел, а их жителей переселили в западную Турцию. В 1990-х годах РПК отступила от призывов к независимости Турецкого Курдистана и требовала культурных и политических прав и некоторого рода самоуправления.

Исторически сложилось так, что на сегодняшний день курды – одна из крупнейших национальных групп в мире, не имеющих своего государства. Как минимум они заслуживают самоуправления. Но в Турции так не считают. Поэтому Анкара будет делать и в дальнейшем все возможное, чтобы не допустить провозглашения независимого Курдского государства на территории Иракского Курдистана. Поскольку в Анкаре уверены, что к этому государству курдов захотят присоединиться курдские регионы Турции, Сирии и Ирана.

Часто к силовым действиям курдов подталкивает отчаяние и то, что их не хотят услышать. И они снова и снова делают одни и те же ошибки, ожидая при этом разных результатов. Они очень надеялись, что падение в Ираке диктатуры Саддама Хусейна расчистит им путь к провозглашению независимого государства на землях Иракского Курдистана.

Шансы на это значительно возросли во время гражданской войны в Сирии, когда де-факто курдские регионы получили там автономию, но Турция считает такое развитие событий ножом в спину. Чтобы этого не допустить, Анкара проводит военные операции в северных районах Сирии, ловко пользуясь тем, что курдский вопрос сейчас не стоит в перечне главных приоритетов влиятельных стран Запада.

Но курды, что бы там они ни заявляли публично, не намерены отступать от своей главной цели – провозглашения Курдского государства. Сменяются политические силы и политические реалии, и курды надеются, что сильные государства мира могут изменить свою геополитическую мотивацию и подходы к курдскому вопросу.

Сложность и вместе с тем шанс для курдов заключается в том, что они не все находятся в одном государстве. Их распыленность по Ираку, Турции, Сирии и Ирану не позволяет Анкаре полностью взять под свой контроль все курдские территории.

Курды умеют ждать. Поэтому время, терпение и взвешенность являются их лучшими союзниками. Неформально Иракский Курдистан уже больше десятилетия – независимое государство и играет роль этакого иракского стабилизатора. Тогда как остальной Ирак, шииты и сунниты, все не могут договориться между собой, эта часть Курдистана остается мирной и цветущей.

История не была к курдам доброй. Поэтому они и стараются воспользоваться малейшими возможностями, чтобы не допустить окончательного исчезновения с лица земли курдского народа. После распада Османской империи мировые страны пообещали курдам провозглашение их государственности. Этого не случилось. Но позже эта геополитическая ошибка будет исправлена.

https://zn.ua/international/ankara-pokazala-kogti-358204_.html#

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

“Ядерний Путін” стає все небезпечнішим. І не тільки для України

pp

Gazeta.ua  24 червня  2020  

Віктор Каспрук

Те, що президент Російської Федерації Путін дозволив сам собі одноосібно приймати рішення щодо застосування ядерної зброї, навіть у випадку конфлікту з використанням звичайної зброї, говорить про те, що в Москві вирішили відмовитись від останнього табу, яке було наріжним каменем утримування ядерних держав від початку ядерної війни.

Варто звернути увагу на ту частину в указі російського президента, в якій говориться: “Умовами, що визначають можливість застосування Росією ядерної зброї, є:     надходження достовірної інформації про старт балістичних ракет, що атакують територію РФ і її союзників,      застосування противником ядерної зброї та інших видів зброї масового ураження по території РФ і її союзників,  вплив противника на критично важливі державні або військові об’єкти Росії,    агресія проти Росії із застосуванням звичайної зброї, коли під загрозу поставлено саме існування держави”.

Але як в Кремлі готуються захищатися від впливу противника на критично важливі державні об’єкти Росії? Адже до числа цих російських “об’єктів” входить і майно Росії, яке знаходиться за кордоном. Таким чином, схоже, що Путін наперед готується до протидії відчуженню російської власності в інших країнах, котра може бути арештована після рішень міжнародних судів.

А вилучення російського майна, яке може бути конфісковане, як компенсація Україні, Грузії, Сирії чи іншим державам, що постраждали внаслідок вторгнення Російської Федерації на їхні території, у викривленій свідомості Путіна буде вважатися нападом на критично важливі державні об’єкти Росії.

Таким чином, цей путінський указ ще й є намаганням попередити Україну і Захід, що Москва не збирається погоджуватися на конфіскацію своїх майнових активів за кордоном, вважаючи що рішення іноземних судів не мають сили щодо Російської Федерації.

 Власне, все це більше схоже на основи державної політики щодо гарантованого самознищення, оскільки союзників в Росії, як це було у часи Другої світової війни, зараз немає. А політичних клієнтів, типу Венесуели, Північної Кореї, Сирії чи Ірану, в розрахунок брати не варто.

Намагання Путіна внести зміни в доктрину застосування ядерної зброї, не виглядає проведенням політики стримування. Від кого вони взагалі хочуть оборонятися? Хто на Росію збирається нападати? Адже РФ ніхто не загрожує. Усе це схоже на політику залякування Москвою інших держав.

“Ядерний дубець” в руках перезрілого політика, який впадає в атомну істерику, покликаний нагадати противникам, що саме в путінських руках знаходиться “червона кнопка”.

  У Путіна падає рейтинг, він це розуміє і тому починає грати “геополітичними м’язами” перед “інформаційним дзеркалом”. А непереборна манія величі і бажання підпорядкувати собі увесь світ, штовхають його на все нові безумні авантюри.

 Але найбільше це стосується сусідів Росії, яким не повезло знаходитися поруч з контрольованими Москвою територіями. Бо в Кремлі легко здатні оголосити, що розташування військ на кордоні з Російською Федерацією – це напад на її суверенітет. І це стосується не тільки України, а й держав Балтії і Польщі.

Усе це виглядає на встановлення “дикою державою” своїх власних законів, котрі нав’язуються міжнародній спільноті під виглядом думки, що “напад є захистом”. І дуже схоже на ядерні демарші північнокорейського диктатора Кім Чен Ина, який також байодить, що нібито увесь світ хоче напасти на КНДР, тому він просто таки змушений обзавестись ядерною зброєю.

Те, що у Путіна хочуть видати за суто оборонну доктрину, є нічим іншим, як черговим порушенням утримування крихкої рівноваги й підготовкою до великої війни, на яку в Кремлі можуть спровокувати Америку і Північноатлантичний альянс, розпочавши неспровоковане вторгнення в Литву, Латвію чи Естонію.

Можливо, що перед цим він хоче заспокоїти Захід, зробивши спробу досягнути якихось домовленостей щодо гарантій ненападу. Хоча наперед зрозуміло, що підписання будь-яких домовленостей з Росією, є марнуванням часу. Оскільки Путін не збирається виконувати жодні домовленості, а може просто тягнути час.

Держава, яка має ядерну зброю, завжди буде розраховувати на неї. Так і Росія, будучи за своїм ВВП аутсайдером світової політики, з усіх сил намагається видати себе за країну, котра входить до вищої ліги. Тому вона так відверто готується до “ядерного пікніка”, роблячи вигляд, що зброя масового знищення не має жодного стосунку до рівня внутрішнього валового продукту.

Хоча Москва вважає своїм невід’ємним правом направляти на когось свої ядерні ракети, в Кремлі намагаються перешкодити вступу нових держав до оборонного Північноатлантичного альянсу.

І Україна є не єдиною державою, якій Москва хоче перекрити шлях до НАТО. Так російські служби проводять дезінформаційну та лобістську діяльність, щоб призупинити просування Швеції до посиленого військового співробітництва та приєднання до Північноатлантичного альянсу. Зокрема вказуючи, що співпраця з НАТО буде пов’язана зі згодою на розміщення ядерної зброї у Швеції.

Російська Федерація хоче “нагнути” весь світ і зробити так, щоб усі жили за “російськими стандартами”. І в Москві вважають за краще витрачати багато коштів на озброєння, замість покращення умов життя. Й багато росіян з цим змирилися, як з неминучим.

Так офіційна Федеральна служба державної статистики Росстат, яку важко запідозрити у “русофобії”,  опублікувала неймовірні дані про рівень життя росіян. Вони показують, що 35 мільйонів з них не мають туалетів в будинках, а 47 мільйонів не мають гарячої води. Майже дві третини із 144,5 мільйонів громадян Росії живуть без таких основних надбань сучасної цивілізації, як доступ до каналізаційних, електричних, газових або теплових мереж. Хоча, за інформацією Росстата, це в основному стосується провінції.

Замінивши нормальне життя свого населення “гордістю” за ядерну зброєю, путінський режим забрав у населення можливість нормального життя. Адже якби не агресивна політика Путіна щодо України і Грузії, то, безумовно, інші країни допомогли б російській економіці стати на ноги, а росіяни жили набагато краще.

Москва порушила баланс сил, який більше семи десятиліть після Другої світової війни, утримував світ від глобальних конфліктів. А абсолютна влада без контролю і критики ззовні, яку отримав Путін над Російською Федерацією, провокує все нові і нові конфлікти, створюючи небезпеку переростання їх у широкомасштабне протистояння, яке легко здатне перерости в Третю світову війну.

  Очільники Росії, слабкої і економічно хворої  країни, в якій вже багато людей в глибинці змушені голодувати, котра загрузла однією ногою в болоті свого комуністичного минулого, ніяк не здатні усвідомити, що крім них самих, російську  псевдовелич ніхто не збирається визнавати.

В чому Москва дійсно обігнала всіх, то це в своїй непередбачуваності. Путін може лякати світ своєю новою “гіперзвуковою зброєю”, розповідати геополітичні казки про небачені досі гігантські здобутки в розвитку російської військової техніки, проте реальність залишається такою, що РФ перетворилася на країну третього світу, котра тільки має в своєму розпорядженні ядерну зброю.

В Росії так довго і цілеспрямовано винищували мільйонами найкращих людей, що тепер здається росіяни просто приречені на тоталітарне правління. Спочатку царі, потім верхівка КПРС, а тепер наполеонистий диктатор Путін не дають росіянам використати свій потенціал. Тому гіпотетично найбагатша країна світу створила для переважної більшості свого населення життя на рівні африканського Бантустану, та й ще примушує росіян гордитися цим.

І ось з таким “здобутками” в Кремлі готуються вступити в гонку озброєнь з США і країнами-членами НАТО. Видно, що минула історія нічого їх так і не навчила. Ядерне протистояння знищить Російську Федерацію так само, як свого часу і “непереможний” СРСР.

Тому Росію, в жодному випадку, не можна сприймати як нормальну країну. І часто складається враження, що РФ є імперією “кривих дзеркал”, в якій просто не існує альтернативи війнам, державному тероризму, гіперболізованій жадібності та надмірностей тих, хто її очолює.

І коли в часи президента Бориса Єльцина для Росії на недовгий час відкрилося “вікно можливостей” співпраці з Заходом, то Путіну вдалося за двадцять років свого правління не тільки знищити всі колишні здобутки свого попередника, а й перевести протистояння з США і їх союзниками в площину наростаючої конфронтації, якої навіть не було в часи генсека Брежнєва.

Путінські еліти, в боротьбі за своє виживання, вибрали наперед програшну модель, за якої направлення всіх ресурсів на мілітаризацію Росії, в результаті тільки призведе до її самознищення.

Путін, маленький старіючий чоловічок, який уявив себе “володарем світу”, бачить скрізь ворогів і загрозу від них. А це тільки відштовхує всіх від нього і його країни. Його агресивність можна визначити, як “параноїдальну геополітичну шизофренію”, яка роз’їдає не тільки його свідомість, але й всі структури путінського режиму. А втручання РФ у внутрішні справи суверенних держав по всьому світу і порушення їхньої територіальної цілісності, тільки посилює сприйняття Росії, як території, котра смертельно заражена вірусами тоталітаризму і імперськості.

В цьому контексті, дозвіл Путіну одноосібно приймати рішення застосовувати ядерну зброю, небезпечний для України тим, що тепер він може погрожувати українському керівництву локальним ядерним ударом, якщо Київ не погоджуватиметься на умови Москви.

Тому не можна виключати, що Москва попередить Зеленського про те, що якщо Україна чинитиме спротив окупації росіянами не зайнятих ними частин Донбасу, і не пустить воду в Кримський канал, то це вважатиметься агресією проти Росії і викличе відповідну реакцію Кремля.

https://gazeta.ua/articles/poglyad/_adernij-putin-staye-vse-nebezpechnishim/971454

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Ядерный Путин” становится все более опасным. И не только для Украины

pp

Gazeta.ua  24 июня 2020 года 

Виктор Каспрук

     Президент Российской Федерации Владимир Путин позволил сам себе единолично принимать решения о применении ядерного оружия, даже в случае конфликта с использованием обычного оружия. Это говорит о том, что в Москве решили отказаться от последнего табу, которое было краеугольным камнем удержания от начала ядерной войны.

Стоит обратить внимание на вот эту часть в указе российского президента: “Условиями, определяющих возможность применения Россией ядерного оружия, являются: поступления достоверной информации о старте баллистических ракет, атакующих территорию РФ и ее союзников, применение противником ядерного оружия и других видов оружия массового поражения по территории РФ и ее союзников, влияние противника на критически важные государственные или военные объекты России, агрессия против России с применением обычного оружия, когда под угрозу поставлено само существование государства”.

Но как в Кремле готовятся защищаться от воздействия противника на критически важные государственные объекты России? Ведь в число этих российских “объектов” входит и имущество России, которое находится за границей. Таким образом Путин заранее готовится к противодействию отчуждению российской собственности в других странах, которая может быть арестована после решений международных судов. А изъятие имущества, которое может быть конфисковано в качестве компенсации Украине, Грузии, Сирии или иным государствам, пострадавшим в результате вторжения Российской Федерации на их территории, в искривленном сознании Путина будет считаться нападением на критически важные государственные объекты России.

Таким образом этот путинский указ еще и является попыткой предупредить Украину и Запад, что решения иностранных судов не имеют силы в отношении Российской Федерации. Все это больше похоже на основы государственной политики в отношении гарантированного самоуничтожения. Союзников у России, как это было во времена Второй мировой войны, сейчас нет. А политических клиентов, типа Венесуэлы, Северной Кореи, Сирии или Ирана, в расчет брать не стоит.

Попытки Путина внести изменения в доктрину применения ядерного оружия не выглядят проведением политики сдерживания. От кого они вообще хотят обороняться? Кто на Россию собирается нападать? Ведь РФ никто не угрожает. Все это похоже на политику запугивания. “Ядерный дубец” в руках перезревшего политика, который впадает в атомную истерику, призван напомнить противникам, что именно в путинских руках находится “красная кнопка”.

У Путина падает рейтинг, он это понимает и поэтому начинает играть “геополитическими мускулами” перед “информационным зеркалом”. А непреодолимая мания величия и желание подчинить себе весь мир толкают его на все новые безумные авантюры.

Но больше всего это касается соседей России, которым не повезло находиться рядом с контролируемыми Москвой территориями. Потому что в Кремле легко способны сказать, что расположение войск на границе с Российской Федерацией – это нападение на ее суверенитет. И это касается не только Украины, но и стран Балтии и Польши.

Все это выглядит на установление “дикой государством” своих собственных законов, которые навязываются международному сообществу под видом мысли: “нападение является защитой”. И очень похоже на ядерные демарши северокорейского диктатора Ким Чен Ына, который также байодит, что якобы весь мир хочет напасть на КНДР, поэтому он просто таки вынужден обзавестись ядерным оружием.

То, что у Путина хотят выдать за чисто оборонительную доктрину, является ничем иным, как очередным нарушением содержания хрупкого равновесия и подготовкой к большой войне. Возможно, что перед этим он хочет успокоить Запад, сделав попытку достичь каких-то договоренностей о гарантиях ненападения. Хотя заранее понятно – подписание каких-либо договоренностей с Россией, это пустая трата времени. Путин не собирается выполнять никакие договоренности, а может просто тянуть время.

Государство, которое имеет ядерное оружие, всегда будет рассчитывать на него. Так и Россия, будучи по своему ВВП аутсайдером мировой политики, изо всех сил пытается выдать себя за страну, которая входит в высшую лигу. Поэтому она так откровенно готовится к “ядерному пикнику”, делая вид, что оружие массового уничтожения не имеет никакого отношения к уровню внутреннего валового продукта.

Хотя Москва считает своим неотъемлемым правом направлять на кого-то свои ядерные ракеты, в Кремле пытаются помешать вступлению новых государств к оборонному Североатлантическому альянсу. И Украина является не единственным государством, которому Москва хочет перекрыть путь в НАТО. Так, российские службы проводят дезинформационную и лоббистскую деятельность, чтобы приостановить продвижение Швеции к усилению военного сотрудничества. В частности указывая, что сотрудничество с НАТО будет связано с согласием на размещение ядерного оружия в Швеции.

Российская Федерация хочет “нагнуть” весь мир и сделать так, чтобы все жили по “российским стандартам”. И в Москве предпочитают тратить много средств на вооружение вместо улучшения условий жизни. Многие россияне с этим смирились, как с неизбежным.

Официальная Федеральная служба государственной статистики Росстат, которую трудно заподозрить в “русофобии”, опубликовала невероятные данные об уровне жизни россиян. 35 миллионов из них не имеют туалетов в домах, а 47 миллионов не имеют горячей воды. Почти две трети из 144,5 миллионов граждан России живут без таких основных достижений современной цивилизации, как доступ к канализационным, электрическим, газовым или тепловым сетям. Хотя, по информации Росстата, это в основном касается провинции.

Москва нарушила баланс сил, который более семи десятилетий после Второй мировой войны удерживал мир от глобальных конфликтов. А абсолютная власть без контроля и критики извне, которую получил Путин над Российской Федерацией, провоцирует все новые и новые конфликты, создавая опасность перерастания их в широкомасштабное противостояние, которое легко способно дать старт Третьей мировой войне.

Руководители России, слабой и экономически больной страны, в которой уже многие в глубинке вынуждены голодать, которая погрязла одной ногой в болоте своего коммунистического прошлого, никак не способны осознать, что кроме них самих русское псевдовеличие никто не собирается признавать.

В чем Москва действительно обогнала всех, то это в непредсказуемости. Путин может пугать мир своим новым “гиперзвуковым оружием”, рассказывать геополитические сказки о невиданных доселе гигантских достижениях в развитии военной техники. Однако реальность остается такой, что РФ превратилась в страну третьего мира, которая только и имеет в своем распоряжении ядерное оружие.

В России так долго и целенаправленно миллионами истребляли лучших людей, что теперь россияне просто обречены на тоталитарное правление. Сначала цари, затем верхушка КПСС, а теперь наполеонистий диктатор Путин не дают россиянам использовать свой потенциал. Поэтому гипотетически самая богатая страна мира создала для подавляющего большинства своего населения жизни на уровне африканского бантустана, и еще заставляет гордиться этим.

И вот с таким “достижениями” в Кремле готовятся вступить в гонку вооружений с США и странами-членами НАТО. Видно, что прошлая история так ничему их и не научила. Ядерное противостояние уничтожит Российскую Федерацию так же, как в свое время и “непобедимый” СССР.

Поэтому Россию ни в коем случае нельзя воспринимать как нормальную страну. Часто создается впечатление, что РФ является империей “кривых зеркал”, в которой просто не существует альтернативы войнам, государственному терроризму, гиперболизированных жадности и излишеств тех, кто ее возглавляет.

Когда во времена президента Бориса Ельцина для России на недолгое время открылось “окно возможностей” сотрудничества с Западом, то Путину удалось за 20 лет своего правления не только уничтожить все прежние достижения своего предшественника, но и перевести противостояние с США и их союзниками в плоскость нарастающей конфронтации, которой даже не было во времена генсека Брежнева. Путинские элиты в борьбе за свое выживание выбрали заранее проигрышную модель, при которой направление всех ресурсов на милитаризацию в результате только приведет к ее самоуничтожению.

Путин, маленький стареющий человечек, который представил себя “властелином мира”, видит везде врагов и угрозу от них. А это только отталкивает всех от него и его страны. Его агрессивность можно определить, как “параноидальную геополитическую шизофрению”. Она разъедает не только его сознание, но и все структуры режима. А вмешательства РФ во внутренние дела суверенных государств по всему миру и нарушение их территориальной целостности только усиливает восприятие России как территории, которая смертельно заражена вирусами тоталитаризма и имперскости.

В этом контексте разрешение Путину единолично принимать решение относительно ядерного оружия опасно для Украины. Теперь он может угрожать украинскому руководству локальным ядерным ударом, если Киев не будет соглашаться на условия Москвы. Нельзя исключать, что Москва предупредит Зеленского о том, что если Украина будет сопротивляться оккупации россиянами на занятых ими частях Донбасса и не пустит воду в Крымский канал, то это будет считаться агрессией и вызовет ответную реакцию Кремля.

https://gazeta.ua/ru/articles/poglyad/_adernyj-putin-stanovitsya-vse-bolee-opasnym/971454

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Білорусь живе в психологічному стані холодної громадянської війни

bl

«Український інтерес»  24 червня  2020 року

Віктор Каспрук

“Трон” під пожиттєвим диктатором Білорусі Олександром Лукашенком почав серйозно хитатися. І хоча він явно розраховував президентити Білоруссю пожиттєво, все вказує на те, що це в нього може й не вийти. І після 26 років перебування при владі все вказує на те, що цього разу в нього може й не вийти. По-суті, в узурпатора влади Лукашенка розпочався зворотній відлік часу. Але він це не здатен зрозуміти.

“Картопляний султан”, який у 1994 році захопив Білорусь, думав, що народ влаштовуватиме статус мовчазних рабів, завжди плутав державну казну з власною кишенею, привласнив багатомільярдні статки, використовував моделей і спортсменок, як наложниць і вважав, що це назавжди.

У Лукашенка було все наперед розраховано на довгі десятиліття. Він, поки дозволятиме йому здоров’я, залишатиметься на посаді президента, а потім передасть Білорусь у спадок своєму наймолодшому сину Колі, років так через двадцять.

Він уявляв себе “непереможним суперменом”. І для нього було шоком, що білоруси, яких він вже давно не сприймав серйозно, можуть так різко продемонструвати непокору його режиму. Деспот втрату своєї особистої влади порівнює з втратою незалежності Білорусі, за яку він єдиний з всієї Верховної Ради, проголосував  в 1991 році проти.

Хоча все є з похибкою навпаки, Лукашенко украв у білорусів більше, ніж чверть століття. І ніхто ніколи не зможе їм компенсувати цей назавжди втрачений час. Кожен новий день продовження перебування тирана при владі, кардинальним чином погіршує ситуацію в цій країні та множить і зміцнює ненависть до нього білоруського народу.

Але схоже на те, що Лукашенко готовий повторити шлях свого колеги, лівійського диктатора Муаммара Каддафі, в якого тривалий час була можливість евакуюватися в одну з кількох арабських країн, але він не міг відмовитися від безмежної влади, що була в нього 42 роки поспіль. Схоже, що і білоруський “монарх” також не використає цю можливість, поки ще вона існує.

16 липня 1994 року політичний оглядач впливової американської газети “Washington Post” Лі Хокстадер опублікував статтю під промовистою назвою “BELARUS VOTES TO GO BACK TO THE FUTURE”. В якій він зокрема пише про політичні погляди тоді ще початкуючого президента Лукашенка: “Його стратегія оновлення? “Немає виходу з нашої економічної кризи без Росії”, – заявив він. Він сподівається на швидку зустріч з президентом Росії Борисом Єльциним. Русофільська риторика Лукашенка говорить про те, що Білорусь може бути першою з колишніх республік Радянського Союзу, яка знову впала в обійми Москви. Міцно вбудована в Російську імперію понад 200 років тому, слов’янська Білорусь була радянським буфером. “Наше суспільство ще не було готове до незалежності в 1991 році”, – сказав Зенон Позняк, один з небагатьох видатних політиків, які підтримували незалежність. “Ми не бажали змінювати стару систему, і ви бачите результат: наша економіка була знищена і пограбована. Ми на колінах”.

Перечитуючи цю стару статтю Лі Хокстадера через 26 років можна сказати, що білоруський “бацька” зумів не здати повністю Білорусь Москві, але за це білоруси заплатили дуже дорогу ціну, вони мусили погодитися на “беззмінного президента”.

Білорусь – це наріжний камінь фактично існуючого тільки на папері Євразійського економічного союзу. І Лукашенко усі ці роки показував чудеса політичної еквілібристики, уникаючи в останній момент втрати країною незалежності. Зрозуміло, що робив він це все не з патріотичних почуттів, а для того, щоб не втратити свою владу, якщо Білорусь позбудеться свого суверенітету.

Та попри все Лукашенко не визнав Крим частиною Росії, відкинув план Путіна розмістити російські військові бази всередині Білорусі. Московський вплив на Мінськ – ціни на енергоносії – втратив свою магію.

Й тепер ми можемо бачити втручання Росії в білоруські вибори в серпні, щоб зіпсувати перспективу чергової “перемоги” Лукашенка на президентських виборах.

Тут потрібно розглянути різні варіанти розвитку подій

Якщо Лукашенко не буде здатен приховати фальшування на президентських виборах, то білоруси можуть масово вийти на вулиці. “Бацька” спробує утихомирити народні протести відомим йому силовим шляхом, а Москва, підтримуючи нібито нового законного, але прихованого прокремлівського президента, введе на його прохання війська до Білорусі. Нібито для того, щоб країна змогла уникнути небезпеки громадянської війни.

У тому вся небезпека, що Путін здатен поставити на кількох нових білоруських політиків, які до часу не будуть явно декларувати свою промосковську позицію.

Білорусь не проводила з 1994 року виборів, які можна було б вважати відносно чесними. Це дало можливість білоруському деспоту утримати свою владу. Але тепер це ж може зіграти злий жарт з Лукашенком. Не встигнувши вчасно піти, він може повторити долю всіх дикторів, для яких відмовитися від своєї влади було неможливо.

Та цього Саддам Хусейн, Муаммар Каддафі, Ніколає Чаушеску чи Слободан Мілошевич пояснити йому не можуть.

Але поки що Лукашенку вдається утримувати свою владу. І як наголосив відомий білоруський політолог Валерій Карбалевич: “Вся державна машина, політична система працює без збоїв, її механізми діють бездоганно, правоохоронні органи здійснюють репресії навіть в більш широкому масштабі, ніж зазвичай. Підписи на підтримку О. Лукашенка збиралися у всіх держустановах без опору. Інакше кажучи, суспільство і влада живуть у різних, паралельних, але які не перетинаються світах, між ними немає діалогу, вони не хочуть чути один одного. Склалася драматична ситуація. Суспільство хоче змін і готове за них боротися. Влада прагне втриматися за допомогою сили і включає маховик репресій на повні оберти. Активісти за допомогою соціальних мереж відстежують міліціонерів, що відрізняються жорстокістю. А міліціонери через ті ж механізми шукають і знаходять тих людей, які чинили опір міліціонерам. Країна живе в психологічному стані холодної громадянської війни”.

Для України різка зміна влади в Білорусі небезпечна тим, що в разі можливої її анексії Москвою, чи приходу там до влади повністю проросійського президента, заявиться додаткова небезпека на її північному кордоні. Бо в такому разі, нові російські війська будуть розміщені по всьому периметру українсько-білоруського кордону.

Хотілося б побажати білоруським сябрам успіхів на серпневих президентських виборах. Щоб там до влади прийшов демократичний президент, бо це не тільки в інтересах білоруського, а й українського народу.

Білорусь живе в психологічному стані холодної громадянської війни

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Віктор Каспрук: Навіть якщо б половина населення окупованого Донбасу була хвора, це б не зупинило паради

66

Незважаючи на зростання чисельності інфікованих коронавірусною пандемією, на окупованій частині Донбасу збираються провести 24 червня паради перемоги, перенесені з 9 травня через той самий коронавірус. Політолог, експерт з питань російської агресії Віктор Каспрук проаналізував ситуацію для порталу «Коментарі»

“Я впевнений, що турбота про людей стоїть у так званих “ДНР” і “ЛНР” на останньому місці. Для них головне – пропаганда, показати, як вони начебто “шанують пам’ять”.

На окуповану частину Донбасу повернулася радянська ідеологія в її гіршому, спотвореному вигляді. Навіть якщо б половина населення там була хвора, це б не зупинило паради. Окупаційна влада просто копіює все, що роблять у Москві, показуює, що вірна “заповітам Путіна” і віддана його режиму.

Наслідки можуть бути цілком передбачувані. Коронавірус ніхто не відміняв, а в тому закритому анклаві, яким, по суті, є зараз створені РФ на Донбасі “квазіреспублики”, його поширення може бути просто лавиноподібне.

Путінські пропагандисти, схоже, не розуміють, що такі акції можуть призвести до ще більшої ненависті населення окупованих територій, ніж було до цього. Особливо відчутно наплювацьке відношення до людей на тлі блокування КПВВ (лише 22 червня “ДНР” відкрила один з чотирьох – і то з масою умов, а єдиний пункт пропуску на Луганщині працює з величезними проблемами). Тобто, перетинати лінію розмежування фактично не можна, тому що епідемія. А для параду коронавірус – не перешкода. Виходить подвійна, потрійна або ще якась мораль.

Стратегічно всі ці паради навіть вигідні Києву, тому що черговий раз демонструють липову незалежність “республік”, що танцюють під дудку Кремля. Адже ми розуміємо, що весь цей закритий бандустан, яким стала окупована частина Донбасу, потрібен Москві лише в пропагандистському плані, і в плані тиску на Київ. Ніяких інших дивідендів Кремлю ця розграбована Росією територія принести не може”.

https://comments.ua/ua/opinionto/2138-navit-yakscho-b-polovina-naselennya-okupovanogo-donbasu-bula-hvora-ce-b-ne-zupinilo-paradi.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Для прискорення вступу до НАТО Києву варто укласти новий договір замість Будапештського меморандуму

N

   Автор:  Валерій Савицький

Статус партнера з розширеними можливостями, наблизив Україну до НАТО на один крок. Водночас, країна не зможе найближчим часом стати повноправним членом Альянсу, а єдиним альтернативним механізмом захисту, є нова угода замість провального Будапештського меморандуму. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

Експерт переконаний, що перспектива вступу України в НАТО була завжди, питання стояло лише в тому, коли нарешті це станеться. Аналітик зазначив, що статус партнера з розширеними можливостями, на один крок наблизив Україну до Альянсу. Водночас, за його словами, це зовсім не означає, що країна стане членом НАТО «завтра, післязавтра або за рік», але це дозволяє Києву зближуватися з Брюсселем і сподіватися, що затяжний процес інтеграції колись завершиться позитивно.

«Надання статусу партнера розширених можливостей занадто мало для того, аби розраховувати на повноправне членство в НАТО чи розраховувати на серйозну допомогу у випадку нападу на Україну другої чи третьої держави, як, наприклад, це сталося з Росією. Проблема блокування Угорщиною засідань Комісії Україна-НАТО, поки що не вирішена. Водночас, самі перспективи не настільки райдужні, як би цього хотіли у Києві. І в Альянсі це також розуміють»

Більш дієвим механізмом захисту територіальної цілісності та безпеки для нашої країни, політолог вважає перегляд Будапештського меморандуму. Аналітик погоджується, що у 1994 році Україна не могла не відмовитися від ядерної зброї, оскільки на неї тиснули США, Росія та країни західного світу. Водночас, на його думку, під час укладання документу, українська сторона припустилася багатьох помилок, бо «в жодному разі не слід було сподіватися, що підпис Росії, яка 337 років колонізувала українські території, буде щось значити».

«Варто ініціювати перегляд цієї угоди. Обґрунтувати це тим, що вона втратила чинність, адже один з гарантів ненападу на Україну, порушив зобов’язання і вчинив акт агресії. Тепер слід підписати новий договір зі США та їхніми союзниками, без участі Росії. Таким чином світ переконається, що відмова від ядерної зброї хоч щось важить і що держави, які гарантували безпеку країні, таки відповідають за свої слова. Україна не має «почивати на лаврах», а має активно наступально й аргументовно доводити, що надані їй понад 20 років тому гарантії, мають  виконуватися. Якби з боку МЗС України була ініціатива, ми б могли дуже виграшно для країни розкрутити нинішню ситуацію. А так, нам ще років 20, а то і більше, можуть розповідати про перспективи членства в НАТО, і водночас про те, що Альянс не готовий нас зараз прийняти. Так ми дочекаємося, що НАТО перебуватиме абсолютно в іншому статусі, бо і серед його членів є достатньо протиріч»

Відмову Угорщиною розблокувати засідання Комісії Україна-НАТО, Віктор Каспрук пояснив тісними політичними зв’язками прем’єр-міністра цієї країни з Кремлем. За словами експерта, Будапешт не може скасувати це блокування, адже тоді Віктор Орбан втратить преференції, якій йому надав Володимир Путін. А затяжний угорський «демарш» аналітик вважає не спробою захистити інтереси угорської нацменшини, а спробою розширити права російськомовних в Україні.

«Ця «затяжна гра» зовсім не для того, аби угорська нацменшина здобула якісь привілеї. Якщо Київ таки погодиться на вимоги Будапешта, вони автоматично перенесуться на російськомовну меншину. І тоді Путін почне «вибивати» для неї додаткові привілеї і права, мотивуючи це тим, що «от, дивіться, угорській меншині, яка набагато менша за чисельністю, ви преференції дали, тож і російська меншина теж має право їх отримати». Тобто, Орбан грає на Путіна, і ця затяжна гра може тривати ще дуже довго. До того ж, не факт, що навіть якщо Київ погодиться на вимоги Будапешта, Орбан скасує «санкції». Угорський прем’єр може сказати, що Україна виконала це і це, але водночас не виконала ще це і це. І доки ми це не виконаємо, засідання Комісії Україна-НАТО не розблокують. Будь-яка поступка країні, яка визнає себе слабшою, не матиме очікуваного результату, адже їй почнуть висувати нові вимоги»

Експерт також не прогнозує блокування чи призупинення європейської та євроатлантичної інтеграції через нинішній проросійський «відкат» всередині країни. На його думку, жоден президент не здатен повністю скасувати стратегічний вектор зовнішньої політики України.

«Я думаю, що Захід візьме до уваги нинішнє послаблення демократії, тиск на опозицію і націоналістичні сили, але просування України вбік НАТО і Європи не зупиниться. Тому що ми зараз маємо одного президента, однак після нього за деякий час буде наступний, і так далі. Ані чинний, ані наступний президенти, не можуть змінити ключові стратегічні цілі. Це вдасться змінити лише тоді, коли Путін проголосить Україну «Південно-західним федеральним округом». А це неможливо. Сьогодні ми є свідками позиційних ігор, в яких Україна виконує роль «футбольного м’яча». Це дуже неприємно бачити. Українці, які десятиліттями обирали у вищу владу не патріотів, сьогодні пожинають плоди свого вибору»

Нагадаємо, 12 червня Північноатлантична рада надала Україні статус партнера з розширеними можливостями НАТО (Enhanced opportunity partner, EOP) поряд з Австралією, Фінляндією, Грузією, Йорданією і Швецією.

Такий статус надається країнам, збройні сили яких вже працюють із використанням стандартів НАТО, вже є взаємосумісними з арміями Альянсу – але які з тих чи інших причин або віддають перевагу тісному партнерству, а не членству (як Швеція чи Фінляндія) чи розраховують отримати членство в осяжний термін (як Грузія).

Держави, які є партнерами НАТО з розширеними можливостями, отримують допуск до актуальної інформації, що ухвалюється Альянсом; до консультацій, сертифікації, участі в навчаннях, підготовці, оперативного планування та оцінки обстановки. Доступним для України стає також обмін розвідувальними даними з НАТО. Крім того, військовослужбовці ЗСУ зможуть брати участь у роботі керівних органів Альянсу. Також країни зі статусом EOP беруть участь у спільних місіях з НАТО на рівні, схожому до повноправного членства.

Для прискорення вступу до НАТО Києву варто укласти новий договір замість Будапештського меморандуму

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

“Троянський газ” до Німеччини. Чи вистоїть Меркель наодинці з Путіним?

а

«Український інтерес»  15 червня  2020 року

Віктор Каспрук

В Берліні критикують плани Сполучених Штатів розширити санкції проти путінського газопроводу “Північний потік-2”. Про це пишуть у впливовій німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung її політичні кореспонденти   Маркус Венер і Конрад Шуллер.

У цій статті зокрема зазначається, що “Американські сенатори все ще хочуть зупинити новий газопровід між Росією і Мекленбург-Західною Померанією. Плануються санкції проти німецьких компаній та органів влади. Федеральний уряд протестує”.

І що “Уряд Німеччини критикує американський план запровадити санкції проти німецької влади та компаній за запланований німецько-російський газопровід “Північний потік-2” у Балтійському морі. Як дізнався Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung у Федеральному міністерстві закордонних справ, можливі каральні заходи вважаються “серйозним посяганням на європейську енергетичну безпеку та суверенітет ЄС”.

Автори статті наголошують на тому, що “Критики кажуть, що цей трубопровід в Балтійському морі завдає шкоди транзиту газу через Україну та Польщу, і що Росія отримує дохід для своїх воєн в Україні, Лівії та Сирії”.

Вони звертають увагу на той факт, що “Провідні члени Бундестагу також критикували Америку. Представник оборонної політики фракції СПД Фріц Фельгентреу заявив, що Вашингтон проводить “гегемонічну політику”. А депутат Бундестагу Родеріх Кізеветтер звинуватив Америку в “подвійних стандартах”. Хоча заступник лідера парламентської групи “зелених” Олівер Крішер вважає, “Якщо “Північний потік-2” зазнає невдачі, це також має гарну сторону, оскільки Путін несе витрати. “Можливо, на сирійські школи та лікарні впаде менше бомб”.

Тобто в Німеччині переконані в тому, що будівництво “Північного потоку-2” в обхід території України є правильним і необхідним кроком. А намагання припинити “газове вторгнення” Москви до Європи є порушенням суверенітету ЄС.

Все це йде в розріз з заявами канцлера Німеччини Ангели Меркель про те, що її країна підтримує Україну в її боротьбі проти агресії Москви. Яка грубо і цинічно порушила всі міжнародні норми співіснування, створивши небезпечний прецедент для зміни територіального устрою Європи і світу.

В Берліні й чути не хочуть про те, що купуючи в велетенських об’ємах в Росії газ, Німеччина цим самим фінансує продовження російсько-української війни, котра вже триває 7 рік. І готові вступити в конфлікт зі своїм союзником по НАТО Америкою, категорично відстоюючи право фактичного противника Північноатлантичного альянсу – Російської Федерації на газову монополію в Європі.

Затіявши цю газову оборудку, німці почали грати в гру “кожен за себе”. А те, що Путін ставить російській “енергетичний чобіт” на горло об’єднаної Європи, Берлін чомусь абсолютно не хвилює. Як і те, що ця монополія може пересварити всю Європу, тому що там мало кому подобається ця нова “газова вісь Москва-Берлін”.

     Хоча тут є один критичний момент, який ні в Берліні, ні в Москві не бажають враховувати. Мало провести газопровід до Німеччини з Росії, потрібні ще й великі газосховища, де він мав би зберігатися, а ось цього на німецькій території немає. Прокол вийшов у кремлівців, бо про це вони чомусь забули подумати. Де вони збираються зберігати цей “північнопотічний газ”?

Коли самій Німеччині стільки російського газу з двох “Потоків” не треба, а сусідні країни, і це не тільки Польща, добре зрозумівши до чого схиляє Європу Москва, почали терміново шукати альтернативні шляхи постачання газу.

Крім того, коли Німеччина почала “трубопроводити” газ з Росії, це поставило під загрозу стратегічне значення присутності США в Німеччині. Іншими словами, Америка цілком вмотивовано може запитати: “Чому ми тут?”

Можливо, Німеччина сама повинна заплатити за власну безпеку і вносити свою частку в НАТО відповідно до розвитку своєї економіки?  Зрештою, вона добре відновилася після Другої світової війни, і є достатньо процвітаючою, щоб не отримувати постійно “безпекову дотацію” від американців.

Тому цілком ймовірно, що це газове протистояння підштовхне Вашингтон до того, щоб різко поставити перед всіма союзниками по НАТО питання, що й вони мусять платити за свою частку безпеки. Чому, дійсно, США мають оплачувати понад 70 відсотків “безпекових рахунків”?

І чи варто взагалі захищати тих, кому самим не вистачає волі захищатися, і хто з усіх сил бореться за те, щоб впустити до Європи “троянський газ” з Росії?

Це зараз під “парасолькою безпеки Америки”, Німеччина може пробувати говорити з Росією на рівних. Але якщо на мить собі уявити, що у Вашингтоні зняли свій захист. Чи готові тоді в Берліні самі, один на один, протистояти Російській Федерації, яка побачить в ослабленій Німеччині свою потенційну жертву? Це зараз вони можуть дозволити собі не платити достатньо внесків до НАТО і, фліртуючи з Кремлем, приймати небезпечні для себе і своїх союзників геополітичні рішення.

А на одинці з Путіним на Меркель чекатимуть зовсім інші політичні сюрпризи. В Москві вистачить фантазії ініціювати Баварську народну республіку, яка нібито попросить у Кремля підтримки і захисту своєї незалежності. А “зеленні чоловічки”, вони скрізь “зелені чоловічки”.

Бажати американського захисту означає – бажати захисту від російських політичних маніпуляцій, примусу та агресії. Німецька позиція щодо тісної співпраці з Росією не тільки ослаблює її, а й послаблює увесь Північноатлантичний альянс.

Але в Ангели Меркель чомусь ніяк не хочуть зрозуміти, коли трубопровід “Північний потік-2” буде побудований, то і американські війська не зможуть захистити Німеччину від Росії. Путіну не доведеться відправляти танки, щоб диктувати німцям свою волю, він може просто погрожувати відключити подачу газу взимку.

Меркель, як і її попередник Герхард Шредер, стали провідниками енергетичного експансіонізму Путіна в Європу.

Тому зароджується думка, чи не готує собі Ангела Меркель після відставки з посади канцлера Німеччини, місце в раді директорів “Північного потоку-2”? Адже приклад Шредера, який отримав з рук Путіна місце голови Ради директорів компанії ПАТ “НК Роснефть”, може виявитися дуже заразним.

“Троянський газ” до Німеччини

 

 

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Угорський район” в Закарпатті – шлях до фрагментації України

666

«Український інтерес»  11 червня  2020 року

Віктор Каспрук

У   якийсь дивний спосіб збіглося те, що президент Володимир Зеленський хоче запровадити національні референдуми про затвердження змін до Конституції, про зміну території України, щодо питань загальнодержавного значення, втрати чинності якогось із законів та створення “угорського району” в Закарпатті. Складається враження, що чинна в Україні влада починає діяти ніби за планом Кремля, і хоче фрагментувати Україну. На таке не наважився жоден попередній президент, навіть Янукович, але за Зеленського сьогодні виявляється можливе все.

Оскільки не можна виключати, що після цього “угорський район” попросить автономію, а потім все може бути, як і з українським Кримом. Для початку район, потім автономія, потім незалежність, а далі приєднання до Угорщини на правах повноцінної адміністративної одиниці цієї країни. Цікаво, чи вже є в Угорщині “український район”? Чи на Банковій вважають, що капітуляція перед Будапештом найкращий метод покращити українсько-угорські взаємини?

Питання угорської меншини в Україні не нове, і воно потребує комплексних підходів, розуміння та толерантності з обох сторін. Але всього цього  Будапешт чому очікує тільки від Української держави, намагаючись досягнути потрібних для себе результатів шляхом тиску і шантажу.

На жаль, прем’єр Угорщини Віктор Орбан, який є прихильником і союзником російського диктатора Путіна, в переговорах з Україною щодо “угорського питання” запозичив “методи” свого кумира і відмовляться від них не має жодного бажання. Перетворивши цим завжди толерантне Закарпаття, на потенційну “політичну гарячу точку”.

Варто пригадати, що ще в радянські часи частина угорського населення Закарпаття відверто ігнорувала вивчення української мови, вважаючи, що ця мова їм просто не потрібна. Подібне ставлення, на жаль, збереглося і зараз в частини угорської меншини, котра воліє жити в своїх замкнутих національних анклавах, дивитися угорське телебачення, слухати угорське радіо і робить вигляд, що українські проблеми їх не обходять.

В часи СРСР для угорців були створенні такі умови, що ментально саме вони, а не українці відчували себе на Закарпатті титульною нацією. Адже недалеко через кордон існувала Угорщина, а українці своєї держави не мали. Це відчуття було автоматично перенесене після відновлення української державності, й підкріплене всіма політичними і економічними негараздами, через які довелося пройти Україні.

Штучно була створена ситуація, що угорцем було визнати себе вигідно не тільки економічно, а й політично. Це давало закарпатцям можливість отримати угорський паспорт і виїхати в більш стабільну й добробутну країну.

Сьогодні Орбан розраховує на Путіна в підтримці розпалювання угорського сепаратизму на території України. Можна сказати, що на побутовому рівні в взаємоіснуванні між угорцями і українцями жодних проблем немає. Існує чимало змішаних угорсько-українських сімей, які показують приклад толерантності один до одного сусідніх народів. Проблема виключно в тій політиці мініімперського ревізіонізму, яку сповідує Угорщина.

Замість того, щоб вибачитися перед українцями за жорстку політику мадяризації, яка тривала з часів угорського панування і в період окупації Закарпаття в часи адмірала Міклоша Хорті 1939-1944 років, в Будапешті вимагають від України все нових і нових поступок для угорської меншини, котра на загал становить лише 0,3% від загальної кількості населення України.

 І Віктор Орбан може собі хотіти, що завгодно, але українець з інших частин нашої країни, приїхавши на будь-яку іншу частину української території, має право бути почутий державною українською мовою.

Складається враження, що в Будапешті, за підтримки з Москви, прагнуть не тільки ізолювати угорську меншину Закарпаття від українців, а й посварити два сусідні народи. Чи не для цього Росія останнім часом активізувала там будівництво російських церков, які є прямими ретрансляторами політики Кремля в Україні? Україна для Кремля, як кістка в горлі. Тому вони підштовхують Орбана до відкриття “другого закарпатського фронту”, щоб ще більше ослабити і фрагментувати нашу державу.

Очевидно, що сепаратизм, окремі райони, політичні, національні, етнічні, мовні, культурні, релігійні спекуляції грають тільки на руку Москві. Адже це рішення автоматично запускає “ефект доміно”, коли автономії вимагатимуть румунські, польські, болгарські або російські райони. Влада Зеленського своїми руками створює дуже небезпечний прецедент, який у майбутньому здатен відгукнутися величезним проблемами для Української держави.  Наразі це свідомі дії, що суперечать Конституції і націлені на порушення територіальної цілісності України.

Більшість сучасних закарпатських угорців – це, здебільшого, насильницьки мадяризовані слов’яни. Але угорці принципово не хочуть вивчати українську мову ні як державну, ні як іноземну. Будапешт спровокував психологічну пастку, коли угорцям в Закарпатті насаджується, що Україна для них є чужою державою, а українська мова – чужою мовою.  

Ініціативи влади стали початком шляху до тихої федералізації України, й ситуація є набагато небезпечнішою, ніж це виглядає на перший погляд. Але, якщо вам хочеться жити на угорській території, то їдьте до Угорщини, якщо жити на російській території, то їдьте до Росії. Адже в Україні ніхто нікого силою не тримає.

Утворення “угорського району” провокує етнічний розкол населення цього регіону України. Адже можлива подальша автономія Берегівського району підштовхуватиме до автономії всього Закарпаття. Тому, в жодному разі, не можна допустити того, щоб хтось будував Угорщину на території України.

“Угорський район” на Закарпатті – шлях до фрагментації України

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Благополуччя тепер вистачає тільки для обраних. Путін став заручником своїх рейтингів

777

«Український інтерес»  9 червня  2020 року

Віктор Каспрук

Пандемія висвітлила уразливі сторони російського диктатора Путіна. Чи не вперше він почав опасатися падіння своїх політичних рейтингів. Адже тоді, коли вони почнуть падати значно нижче 30-40 відсотків, фальшувати наступні президентські вибори буде набагато важче.

Хоча слово «вибори» у цьому випадку не дуже доречне. Це більше є політичним фарсом, коли голоси часто просто підтасовуються, і фальшування на місцях майже неможливо відслідкувати.

Тому стверджувати, що Путіна «переобрали», можна тільки в тому випадку, якщо б передбачалося проведення вільних виборів.

Вибори можуть проводитися лише в демократичній громаді. Те, що проводилося в Росії досі, було «політичним театром», узгоджені наперед результати якого стали настільки ж «легітимними», як результати «виборів» в часи генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва. А це, безумовно, не є підставою для твердження, що Путіна «переобрали».

Крім того, коронавірус яскраво продемонстрував недоліки Путіна, як президента Росії. Він засів на довгий час десь у бункері, демонструючи відсутність співпереживання або співчуття до свого народу. Що дуже видно, коли він дбав виключно лише про захист свого здоров’я, ігноруючи необхідність бути разом з росіянами у цей нелегкий для всіх час.

Також вірус COVID-19 лише зайвий раз підкреслив те, що завжди було найбільш вразливою стороною Путіна: явну відсутність інтересу чи бажання досягнення успіху у вирішенні нерозв’язних внутрішніх проблем, таких як напівзруйновані лікарні, лавиноподібне збільшення бідності поза Москвою і Санкт-Петербургом та роки падіння реальних доходів населення.

Росія, яка є глибоко корумпованою країною, все більше і більше перетворюється на державу-невдаху, що глибоко погрузла в своїх проблемах, вирішення яких є дуже проблематичним. А якщо наднизькі ціни на нафту і газ протримаються ще тривалий час, то це може поставити путінський режим на коліна.

Адже Ахіллесова п’ята Росії є настільки очевидною, що Путіну не вдасться довго втримуватися на «нафтовому коні», який вже почав шкутильгати на всі свої чотири «газонафтові ноги».

«Супердержава», котра має економіку меншу, ніж один американський штат Каліфорнія, що нічого не виробляє такого, щоб хтось за її кордонами хотів це купувати.

Просто неможливо назвати споживчі товари вироблені в Росії, котрі мали б міжнародний попит. Адже в РФ не виробляють ні пристойних автомобілів, ні персональних комп’ютерів, ні годинників, ні побутової техніки.

Навпаки, Росія імпортує всю подібну продукцію. Ця величезна країна, з великою кількістю природних ресурсів, двадцять років «протягнула» завдяки надвисоким цінам на газ і нафту.

При всіх своїх величезних ресурсах РФ могла б домінувати у світовій торгівлі, натомість крихітна Південна Корея набагато обігнала її в цьому плані.

Росія, економічна стійкість якої напряму залежить від доходів від продажу газу і нафти, продукує тільки «національну гордість, котра більше є схожою на «національну гординю».

Хоча гордитися й немає чим. Тому в Москві з такою помпезністю і грандіозноманією проводять військові паради, а прапори і миршавий Путін зі своїми подільниками на трибуні мавзолею, покликані вселяти всьому світу «страх» перед бутафорною «величчю» Російської Федерації.

Одержимість, з якою Путін намагається продемонструвати світові «велич» Росії, не зробили РФ більш заможною і безпечною. Класичним прикладом чого є боротьба Москви з Саудівською Аравією, яка лише прискорила зниження цін на нафту на світовому енергетичному ринку.

І як би Путін не пробував видавати свою тоталітарну диктатуру за «доброякісний деспотизм», його перестали масово підтримувати тому, що під час його правління склалася держава, яка працює виключно на його і олігархів багатство. Спочатку він робив вигляд, що готовий забезпечити всьому населенню “базове благополуччя”, але минув час, ситуація в Росії катастрофічно погіршилася, й “благополуччя” тепер вистачає тільки для обраних.  А росіяни почали помічати, що в холодильнику все більше стає вільного місця.

Путін є найбільшим шахраєм свого часу. І безумовно талановитим актором-імпровізатором, котрий був здатний загіпнотизувати цілу країну. Довгих двадцять років суцільної брехні і облудних обіцянок, таке зробити не кожен зможе. Тому, очевидно, що екстрасенс Кашпіровскій і в підметки йому не годиться.

Від чергових виборів Путіна до наступних виборів Путіна, всі бачать фальсифікації з голосуванням, всі усвідомлюють що цілий народ величезної країни тримають за недоумкувате стадо “опускачів бюлетенів”. Хоча довічний президент, безмірно роздаючи пустопорожні обіцянки, просто відкрито і безкарно знущається з населення Росії.

І можна було б говорити про культ особистості Путіна, але культ є, а от особистість геть відсутня. Та для режиму це немає жодного значення, народ не любить Путіна, не любить владу, але згоден їм підкорятися. А путіністам більш нічого й не треба.

Вони дорвалися до ресурсів країни і відірвати їх від цього виборами неможливо. При владі сьогодні в Росії люди з дефіцитом совісті, які отримують задоволення від прогинання населення під них.

Головне, що Путін зруйнував підмурівок довіри до себе.   В Російській Федерації наростає повне зубожіння народу, а корупція введена в ранг закону. Тому псевдопатріотичні заклики і лозунги на тлі цілковитого розвалу, вже перестали спрацьовувати.

Але головний недолік незмінної влади полягає в тому, що вона апріорі не відповідальна за свої злочини, тому що незмінна. Може бути, саме це не зовсім розуміють ті, хто першого липня прийдуть змінювати конституцію Росії. Її зміна, особливо на тлі пандемії, ще більше посилить глибоку системну кризу, в якій перебуває Росія. По суті, проголошення незмінності прискорить відхід диктатора з влади.

Хоча щоб вирівняти ситуацію в Росії починати потрібно з того, щоб повернути Крим Україні, припинити окупацію частини Донбасу, вплатити Українській державі репарації, почати реальну співпрацю з Європейським союзом.

“Шагренева шкіра” путінізму зменшується, і дуже швидко. І якщо в Кремлі продовжуватимуть в тому ж дусі, то Росія просто сконає, подавившись Кримом.

Те, що наробив Путін зі своїми дружками-подільниками за час свого президенства, привело країну до краю прірви. Агонія путінської вертикалі зашкалює. І страшно навіть подумати скільки сотень мільярдів рублів було за цей час було витрачено на підтримування путінського рейтингу. Не говорячи вже про нечувані досі проплати телевізійним пропагандистам путінізму: кісельовим, соловьйовим, скабеєвим, норкіним та іншим. І ось на фініші результат – рекордно низький рейтинг “царя”.

Фактично путінська Росія наступила і продовжує наступати на ті ж «граблі», що і СРСР. При цьому інфантильність населення, як і раніше, висока, так що очікувати масових протестів проти режиму не доводиться. Знову, як це неодноразово бувало в історії Росії можливий переворот зверху, і велика небезпека таїться в тому, що не обов’язково це буде переворот для встановлення в Росії демократії.

Благополуччя тепер вистачає тільки для обраних

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , ,

Чи матиме “бібікратія” своє часове обмеження?

N

Зіткнення між Нетаньягу і кримінально-правовою системою Ізраїлю

 Віктор Каспрук

Суд над прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу в котрий раз показує, наскільки поляризоване ізраїльське суспільство. Очікується, що цей суд може тривати рік або й більше, і все залежатиме від того, як швидко свідки будуть давати свої покази. Прем’єру інкримінуються злочини особистого характеру – хабарі, шахрайство і зловживання суспільною довірою. Нетаньягу ж вважає, що за цим всім явно проглядається політична складова. Яка, на його думку, полягає в тому, що поліція, прокуратура і юридичний радник уряду “зшили” йому справи, за сприяння ЗМІ, з метою дискредитації правого табору і відлучення його від влади.

Ізраїльському прем’єр-міністру загрожує до 10 років в’язниці, якщо його засудять за хабарництво – найсерйозніше із звинувачень, які йому висувають. Нетаньягу стикається з обвинуваченням в корупції, включаючи нібито отримання подарунків, таких як шампанське, сигари та прикраси.

Наразі ця справа є безпрецедентним зіткненням між першою особою в ізраїльському політичному істеблішменті й кримінально-правовою системою Ізраїлю. Вона загрожує ще більшим політичним розколом в ізраїльському суспільстві, яке й так дуже потерпає від того, що протягом року було проведено треті вибори до Кнесету.

Партнер Біньяміна Нетаньягу по коаліційному уряду, колишній політичний конкурент і лідер лівоцентристського альянсу “Кахоль Лаван” Бені Ганц, який раніше обіцяв ніколи не входити в уряд, доки прем’єра судитимуть за корупцію, заявив, Нетаньягу невинний, поки його не визнають винним, і що він повністю вірить в судову систему Ізраїлю.

Не дивлячись на те, що Біньямін Нетаньягу блефує, стверджуючи, що “нічого не буде, тому що нічого не було і немає”, він чудово розуміє, що шанси на виправдувальний вирок за всіма трьома справами є невеликими. Раніше експерти вважали, що прем’єр мав би піти на досудову угоду, котра могла б полягати в тому, якщо він покине політику, то заведені проти нього справи можуть бути припиненні. І хоча не відомо, чи підтримали б подібну пропозицію в прокуратурі і суді, але команда Нетаньягу на таке компромісне рішення взагалі ніяк не відреагувала.

Можливо, що пізніше прем’єр про цей втрачений для себе гіпотетичний шанс дуже шкодуватиме, але вирішивши  вести війну проти правових інститутів Ізраїлю, він дуже ризикує у підсумку втратити все. Хоча що можна чекати від лідера, який особисті інтереси ставить набагато вище, ніж інтереси своєї держави, якій він присягав служити та захищати.

І хоча кримінальний процес, який відкрився в Єрусалимі, офіційно відомий як “Держава Ізраїль проти Біньяміна Нетаньягу”, але, мабуть, більш точно його можна було визначити, як “Біньямін Нетаньягу проти Держави Ізраїль”. Адже прем’єр є політичним гросмейстером найвищого рівня, і навіть починаючи програвати судовим інстанціям, він завжди знайде для себе вихід з політичного глухого кута.

Так і цього разу, будучи приреченим на неминучу поразку, Нетаньягу докладатиме всіх можливих зусиль, щоб отримати перемогу на громадському полі. Прем’єр-міністр може використати свій шанс зробити волевиявлення народу аргументом захисту у судовому процесі. Для цього необхідно буде провести чергові дострокові вибори до Кнесету не пізніше, ніж через півтора роки.

А після перемоги на виборах, апелюючи до свого електорату,  Нетаньягу буде знову і знову повторювати, – “Я отримав безпрецедентну підтримку ізраїльтян. Суд намагається опротестувати вердикт виборців. Вони засудять мене – значить засудять вас”. Намагаючись перевести судовий процес в процес політичний, прем’єр таким чином делегує частину повноважень виборцям, а там за популярністю йому немає рівних.

Нетаньягу, “граючись з законом”, пропонує суспільству погодитись на “бібікратію” замість демократії. За якої перманентна політична криза може тривати ще довгі роки, а вправно використовуючи стратегію поділу ізраїльського політикуму, він зможе весь час виводити себе з-під удару своїх опонентів, застосовуючи набутий за 11 років перебування у владі досвід політичної еквілібристики. Відчуваючи себе таким чином у ролі “правителя–самодержця”, який отримав назавжди неконтрольовану ніким владу.

І хоча, безперечно, Ізраїль і надалі продовжує залишатися єдиною демократичною державою на Близькому Сході, але пролонгація  демократичним шляхом продовження безкінечного правління Нетаньягу починає ставити під сумнів ефективність виборчої  системи в Ізраїлі. Коли, раз за разом, одна й та ж сама персона беззмінно опиняється на вершині політичного Олімпу. Що навіть у прихильників Ізраїлю викликає занепокоєння з приводу того, куди ж рухається країна. Політика якої запрограмована “вічним прем’єром” і його командою на вибори з одним реальним кандидатом, бо всі інші покликані фактично виступати у ролі “політичних статистів”.

Ізраїль ніяк не може позбутися Бібі, і дисфункціональний ізраїльський політичний безлад цілком може спровокувати й  безлад економічний, якщо “нетаньягіада” не матиме своє часове обмеження. Управлінський безлад не є результатом надмірної демократії, а, скоріше всього, використанням демократії для досягнення недемократичних цілей. Якщо під час трьох останніх виборів в Ізраїлі так і не досягнуто національного консенсусу, то варто задуматися над тим, чи може отримувати мандат довіри той, хто постійно використовує народну довіру для реалізації своєї  особистої політичної мети.

Поміж тим, звинувачення проти Нетаньягу, які зводяться до конфлікту інтересів, можуть стати куди менш небезпечними у порівняні з потенційно загрозливими конфліктами, які здатні виникнути, коли прем’єр-міністр керує нацією і одночасно бореться за свою свободу. Якщо почнеться чергова палестинська інтифада або війна з якоюсь сусідньою з Ізраїлем країною, то деконсолідоване процесом над прем’єром суспільство може виявитися не достатньо готовим до подібних викликів.

Тому політичні опоненти прем’єра продовжують вважати, що його присутність у великій політиці тільки збільшує кількість випробувань, котрі випадуть на долю їхньої держави.

Тим часом, дуже важливим питанням є, як вплине суд над Нетаньягу на внутрішню ситуацію в Ізраїлі? Зараз  Бені Ганц отримав нове звання “заступника прем’єр-міністра”, право вето на більшість основних рішень, контроль над половиною урядових міністерств та угоду, за якою вони з Нетаньягу обійматимуть посаду прем’єра по черзі. Для Ганца перехід на посаду прем’єр-міністра запланований на 17 листопада 2021 року.

Та право вето, яке Ганц і Нетаньягу отримали один щодо одного, може зробити цю домовленість неефективною. А твердження Бені Ганца, що цей коаліційний уряд працюватиме, виявиться нереалістичним. Уряд чисельно розрісся, збільшилася  кількість міністрів і були організовані нові міністерства. Проте дія угоди Ганца з Нетаньягу можлива доти, поки останній перебуватиме на посаді прем’єр-міністра.

Якщо ж, наприклад, прем’єр в ході судового процесу буде виправданий, то він може скасувати угоду про розподіл влади з Ганцом, і взагалі відмовитись від ротації посади прем’єр-міністра. Той, хто думає, що Бібі буде готовий передати владу після закінчення півторарічного терміну свого прем’єрства, виглядає політично наївним. Адже в його плани зовсім не входить ділитися своєю владою з кимось іншим.

Релігія і традиції єврейського народу стали тим цементом, який об’єднав його в часи неймовірних історичних негараздів. Але політичні реалії Ізраїлю є такими, що Нетаньягу, безперечно, виданий політик в минулому, котрий дуже багато зробив свого часу для своєї країни, перетворився на “політичне гальмо”, яке починає блокувати її майбутнє.

Біньямін Нетаньягу був лідером цілого покоління, але він не може перебувати на посаді прем’єр-міністра довічно.

І своїм затятим прагненням залишатися раз за разом на посаді прем’єра, він гасить не лише позитивну пам’ять про свою колишню видатну роль в ізраїльській політиці, а й перекриває можливість своїй партії “Лікуд “ позбутися негативного шлейфу від реалізації Нетаньягу всіх його політичних забаганок.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Україна і Захід повинні бути готовими до відсічі «п’ятій колоні Кремля»

 

099

Радіо Свобода  11 травня  2020

Віктор Каспрук

Коли розпався СРСР і рухнула «залізна завіса», мільйони росіян почали іммігрувати на Захід. Спочатку в країнах західної демократії подібна «хвиля» переселенців сприймалася ледве не як благо, адже люди, котрі були спраглі до свободи, змогли нарешті вирватися з тіні тоталітарного радянського минулого. На жаль, на Заході тоді не готові були зрозуміти, що скалки колишніх «радянських людей» – це не «погіршений варіант людини західної», а абсолютно інший, умовно кажучи, підвид – homo sovetikus, який не завжди піддається зміні своїх переконань.

Росія досягла успіху в одному шпигунстві

Не дивлячись на те, що Російська Федерація не є економічним гігантом, але в одній галузі вона таки досягла успіху. І це є шпигунство. Путіну вдалося вдвічі збільшити кількість своїх спецслужб, як засобу збереження своєї влади в середині країни, так і спосіб впливу по всьому світу.

Не говорячи вже, що після розвалу СССР мільйони росіян виїхали за кордон. І серед цієї імміграції було чимало засланих вихідців і агентів ФСБ/КГБ, які спромоглися розчинитися серед «імміграційної хвилі», роблячи вигляд, що вони стали толерантними до своєї нової батьківщини.

На Заході дуже недооцінюють «щупальця» російських спецслужб, які Москва просунула по всьому світу. І це може зіграти злу гру в момент, якщо в Кремлі вирішать піти в «геополітичний ва-банк».

«Натуралізовані» десятиліття тому «американці», «британці», канадці, «німці», «іспанці» чи «французи» будуть здатні викликати великі збурення на місцях, оскільки випали з поля зору західних контррозвідок.

І наразі це не обов’язково є «сплячі агенти», діяльність яких може бути законсервована на довгий час. Частина цих «виїздистів» переїхали до інших країн, залишивши вдома своїх батьків. І тому вимушені, час від часу, чи навіть періодично, навідуватись на «путінську територію».

А це чудова можливість для ФСБ знайти потрібний «ключик» до осіб, які змушені жити фактично на дві країни, що підштовхує їх до необхідності вибору, де ж саме їхня справжня батьківщина.

Подібні «неусвідомлені агенти» є не менш небезпечними, ніж представники шпигунської російської мережі, котрі, рано чи пізно, попадають в поле зору західних контррозвідок.

Оскільки ці люди, до якогось моменту, й самі можуть не усвідомлювати, що будуть готові зрадити тих, хто надав їм прихисток у важкі для них часи, і почати діяти в інтересах тоталітарної Російської Федерації.

Наразі Москва робить все для того, щоб якомога більша кількість колишніх співгромадян перебувала в стані такої перманентної невизначеності. Ці «ментально роздвоєні» особи, можуть вдома постійно дивитися різноманітні російські телевізійні канали, котрі передаються через супутниковий зв’язок, замість телебачення держав, де проживають.

Подібна толерантність в споживанні пропагандистської інформації, призводить до того, що, перебуваючи в «путінському інформаційному просторі», вони свідомо чи підсвідомо починають перейматися почутим, а поступово й вірити в те, що так нав’язливо пропонує їм офіційна путінська пропаганда.

Актив Путіна – це іммігранти з роздвоєною особистістю

Зомбовані Кремлем особи до часу можуть і не проявляти ніякої активності, проте, якщо настане серйозний конфронтаційний момент у протистоянні Росії і Заходу, їхній вибір може бути на користь Москви.

Це актив путінських спецслужб, який не завжди можна і запідозрити у нелояльності до США, Канади, Великої Британії чи Німеччини.

Але він завжди буде для Путіна в резерві на час «Ч». Психологічна нестабільність і прихована нетолерантність цих людей – це ті «кити», на які може розраховувати і опиратися путінський режим.

Російська розвідка ще з минулих радянських часів навчилася виявляти і «виловлювати» такі незміцнілі душі, котрі ніяк не можуть визначитися з тим, до якого ж берега вони б хотіли пристати.

І це є великим резервом для залучення їх до роботи в інтересах Російської Федерації.

Не говорячи вже про те, що ФСБ цілком може мати компромат на ту чи іншу персону, яка не зацікавлена в тому, що б в країні її нового перебування про це дізналися.

«Людолови» прискіпливо придивляються до подібного роду активу, вишукуючи серед нього потенційних «клієнтів».

Очевидно, що це не джерела високого рівня, котрі можуть і не проходити розвідувальні інструктажі та не бути частиною якоїсь шпигунської спільноти.

Здебільшого – це «громадяни без громадянської позиції», котрі своїм хитанням і небажанням остаточно визначитися з тим, хто ж вони є в дійсності, роблять безпеку країн свого перебування вразливою від проникнення російських впливів і деструктивної діяльності Москви.

Колдер Уолтон, історик із Гарвардського університету, який спеціалізується на питаннях шпигунства, зазначає: «Хороший шпигун у потрібному місці та в потрібний час може дати вам розвідувальні дані, які ви не можете отримати з інших джерел».

Після модернізації Путіним російських спецслужб, збільшилася увага ФСБ і ГРУ до закордонних росіян, котрі отримали іноземні громадянства.

Правонаступники КГБ, діючи винахідливо і нестандартно, намагаються посіяти в душах емігрантів сумніви у правильності зробленого ними вибору не на користь Росії.

Такі легкодухі особи можуть стати бажаною здобиччю російської розвідки.

Особливо враховуючи той факт, що далеко не всім вдається легко, безболісно і швидко вписатися в соціуми обраних ними країн. Дехто значимо, на перших порах, втрачає соціальний і майновий статус. І тут вони можуть стати дуже хорошою «поживою» для путінської агентури, яка відслідковує зміни в їхніх настроях.

Росія ніколи не припиняла таємні операції проти України

Небезпеку, котра надходить від агентурних мереж Росії, потрібно сприймати серйозно, і, в жодному разі, не недооцінювати.

Її можна прослідкувати на прикладі України, в якій Москва задіяла свою ешелоновану агентуру, вводячи в дію ті чи інші її сегменти, в потрібний для себе час.

Адже Путін розпочав гібридну війну з Україною ще задовго до 2014 року. Таємні спецоперації, дезінформація, дискредитація політичних діячів, знищення патріотично налаштованих українців Росія не припиняла у всі часи.

Не говорячи вже про те, що всі таємні архіви з досьє агентів, рекрутованих кегебістами, були вивезені до Москви до 1991 року. В ФСБ/КГБ потім успішно використовували ці матеріали для того, щоб завербовані не могли ухилитися від співпраці з Росією.

Кремль методично і цілеспрямовано намагається відновити контроль над українськими територіями. Які він ніколи не визнавав втраченими сферами впливу.

А захоплення українського Криму і частини Донбасу – це лише один зі способів контролю, оскільки окуповані землі стали плацдармом для нових загарбань, які планує Москва.

Сьогоднішня Росія є мафіозною державою, якою керує довічний диктатор, що не дотримується жодних правил.

У Кремлі будуть використовувати «п’яту колону» не лише в Україні. Тому потрібно бути готовим дати відсіч Путіну і на західному, досить вразливому напрямку.

https://www.radiosvoboda.org/a/30604441.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Украина и Запад должны быть готовыми к отпору «пятой колонне Кремля»

099

Радио Свобода  11  мая  2020

Виктор Каспрук

Когда распался СССР и рухнул «железный занавес», миллионы россиян начали иммигрировать на Запад. Сначала в странах западной демократии подобная «волна» переселенцев воспринималась чуть ли не как благо, ведь люди, жаждущие свободы, смогли наконец вырваться из тени тоталитарного советского прошлого. К сожалению, на Западе тогда не готовы были понять, что осколки бывших «советских людей» – это не «ухудшенный вариант человека западного», а совершенно другой, условно говоря, подвид – homo sovetikus, который не всегда поддается изменению своих убеждений.

Россия преуспела в одном – шпионаже

Несмотря на то, что Российская Федерация не является экономическим гигантом, но в одной отрасли она таки преуспела. И это шпионаж. Путину удалось вдвое увеличить количество своих спецслужб, как средства сохранения своей власти внутри страны, так и способ влияния по всему миру.

Не говоря уже, что после развала СССР миллионы россиян выехали за границу. И среди этой иммиграции было немало засланных выходцев и агентов ФСБ / КГБ, которые смогли раствориться среди «иммиграционной волны», делая вид, что они стали толерантными к своей новой родине.

На Западе очень недооценивают «щупальца» российских спецслужб, которые Москва просунула по всему миру. И это может сыграть злую игру в момент, если в Кремле решат пойти в «геополитический ва-банк».

«Натурализованные» десятилетия назад «американцы», «британцы», канадцы, «немцы», «испанцы» или «французы» будут способны очень серьезно взбаламутить ситуацию на местах, поскольку выпали из поля зрения западных контрразведок.

И это не обязательно «спящие агенты», деятельность которых может быть законсервирована на долгое время. Часть этих «выехавших» переехали в другие страны, оставив дома своих родителей. И поэтому вынуждены время от времени или даже периодически, наведываться на «путинскую территорию».

А это прекрасная возможность для ФСБ найти нужный «ключик» к лицам, которые вынуждены жить фактически на две страны, подталкивает их к необходимости выбора, где же их настоящая родина.

Подобные «неосознанные агенты» не менее опасны, чем представители шпионской российской сети, которые, рано или поздно, попадают в поле зрения западных контрразведок.

Поскольку эти люди, до определенного момента, и сами могут не осознавать, что будут готовы предать тех, кто предоставил им убежище в тяжелые для них времена, и начать действовать в интересах тоталитарной Российской Федерации.

Москва делает все для того, чтобы как можно большее количество бывших сограждан находилась в состоянии такой перманентной неопределенности. Эти «ментально раздвоенные» особи, могут дома постоянно смотреть различные российские телевизионные каналы, которые передаются через спутниковую связь, вместо телевидения стран, где проживают.

Подобная толерантность в потреблении пропагандистской информации, приводит к тому, что, находясь в «путинском информационном пространстве», они сознательно или подсознательно начинают задумываться об услышанным, а постепенно и верить в то, что так навязчиво предлагает им официальная путинская пропаганда.

Актив Путина – это иммигранты с раздвоенной личностью

Зомбированные Кремлем лица до времени могут и не проявлять никакой активности, однако, если наступит серьезный конфронтационный момент в противостоянии России и Запада, их выбор может быть в пользу Москвы.

Это актив путинских спецслужб, не всегда можно и заподозрить в нелояльности к США, Канаде, Великобритании или Германии.

Но он всегда будет для Путина в резерве на время «Ч». Психологическая нестабильность и скрытая нетерпимость этих людей – это те «киты», на которые может рассчитывать и опираться путинский режим.

Российская разведка еще с прошлых советских времен научилась выявлять и «вылавливать» такие неокрепшие души, которые никак не могут определиться с тем, к какому же берегу они бы хотели причалить.

И это является большим резервом для привлечения их к работе в интересах Российской Федерации.

Не говоря уже о том, что ФСБ вполне может иметь компромат на ту или иную персону, которая не заинтересована в том, чтобы в стране ее нового пребывания об этом узнали.

«Люделовы» тщательно присматриваются к подобного рода активу, выискивая среди него потенциальных «клиентов».

Очевидно, что это не источники высокого уровня, которые могут и не проходить разведывательные инструктажи и не являться частью какого-то шпионского сообщества.

В основном – это «граждане без гражданской позиции», которые своим хитанием и нежеланием окончательно определиться с тем, кто же они есть в действительности, делают безопасность стран своего пребывания уязвимой от проникновения российского влияния и деструктивной деятельности Москвы.

Колдер Уолтон, историк из Гарвардского университета, специализирующийся на вопросах шпионажа, отмечает: «Хороший шпион в нужном месте и в нужное время может дать вам разведывательные данные, которые вы не можете получить из других источников».

После модернизации Путиным российских спецслужб, увеличилось внимание ФСБ и ГРУ к зарубежным россиянам, получившим иностранные гражданства.

Правопреемники КГБ, действуя изобретательно и нестандартно, пытаются посеять в душах эмигрантов сомнения в правильности сделанного ими выбора не в пользу России.

Такие малодушные лица могут стать желанной добычей российской разведки.

Особенно учитывая тот факт, что далеко не всем удается легко, безболезненно и быстро вписаться в социумы избранных ими стран. Некоторые значимо, на первых порах, теряют социальный и имущественный статус. И здесь они могут стать очень хорошей «пожывой» для путинской агентуры, которая отслеживает изменения в их настроениях.

Россия никогда не прекращала тайные операции против Украины

Опасность, которая поступает от агентурных сетей России, нужно воспринимать серьезно, и, в любом случае, не недооценивать.

Ее можно проследить на примере Украины, в которой Москва задействовала свою эшелонированную агентуру, вводя в действие те или иные ее сегменты, в нужное для себя время.

Ведь Путин начал гибридную войну с Украиной еще задолго до 2014 года. Тайные спецоперации, дезинформацию, дискредитацию политических деятелей, уничтожение патриотически настроенных украинцев Россия не прекращала во все времена.

Не говоря уже о том, что все тайные архивы с досье агентов, рекрутируемых кегебистами, были вывезены в Москву до 1991 года. В ФСБ / КГБ затем успешно использовали эти материалы для того, чтобы завербованные не могли уклониться от сотрудничества с Россией.

Кремль методично и целенаправленно пытается восстановить контроль над украинскими территориями. Которые он никогда не признавал потерянными сферами влияния.

А захват украинского Крыма и части Донбасса – это только один из способов контроля, поскольку оккупированные земли стали плацдармом для новых завоеваний, которые планирует Москва.

Сегодняшняя Россия является мафиозным государством, которым руководит пожизненный диктатор, не соблюдающий никаких правил.

В Кремле будут использовать «пятую колонну» не только в Украине. Поэтому нужно быть готовым дать отпор Путину и на западном, достаточно уязвимом направлении.

https://www.radiosvoboda.org/a/30604441.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Кінець “бібікратії”?

555

«Дзеркало тижня. Україна»  28  травня  2020 

Віктор Каспрук

В Ізраїлі розпочався судовий процес над прем’єр-міністром Біньяміном Нетаньягу.

В Ізраїлі розпочався суд над прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу. Очікується, що він може тривати рік або й довше. Все залежатиме від того, як швидко свідки даватимуть свої показання. Прем’єру інкримінуються такі злочини як отримання хабарів, шахрайство і зловживання суспільною довірою. Ізраїльському прем’єр-міністрові загрожує до 10 років в’язниці, якщо його засудять за найсерйознішим із висунутих звинувачень — хабарництво, у тому числі нібито прийняття подарунків, таких як шампанське, сигари й прикраси.

Нетаньягу вважає, що все це будується на політичному підґрунті. На думку Бібі, поліція, прокуратура і юридичний радник уряду за сприяння ЗМІ “зшили” йому справи з метою дискредитації правого табору і відсторонення його від влади. Партнер Нетаньягу по коаліційному уряду, колишній політичний конкурент і лідер лівоцентристського альянсу “Кахоль Лаван” Бені Ганц, який раніше обіцяв не входити до уряду, доки прем’єра судитимуть за корупцію, заявив: Нетаньягу невинний, поки його не визнають винним, — і запевнив, що повністю вірить у судову систему Ізраїлю.

Наразі ця справа є безпрецедентним зіткненням між першою особою ізраїльського політичного істеблішменту та судово-правовою системою Ізраїлю. Вона загрожує ще більшим політичним розколом ізраїльського суспільства, яке й так дуже потерпає від того, що впродовж року вибори до Кнесету відбувалися тричі.

Біньямін Нетаньягу блефує, стверджуючи, що “нічого не буде, бо нічого не було й немає”. Він чудово розуміє: шанси на виправдувальний вирок у всіх трьох справах невеликі. Раніше експерти вважали, що прем’єр мав би піти на досудову угоду: він залишає політику, а заведені проти нього справи припиняють. І хоча невідомо, чи підтримали б таку пропозицію прокуратура й суд, але команда Нетаньягу можливість компромісного рішення взагалі проігнорувала.

Не виключено, що згодом прем’єр дуже шкодуватиме за цим втраченим для себе гіпотетичним шансом. Проте Нетаньягу — політичний гросмейстер, і навіть починаючи програвати судовим інстанціям, він завжди шукатиме вихід із глухого кута.

Так і цього разу: приречений на неминучу поразку в суді, Нетаньягу докладатиме всіх можливих зусиль, щоб отримати перемогу на громадському полі і зробити волевиявлення народу аргументом захисту в судовому процесі. Для цього доведеться провести чергові дострокові вибори до Кнесету не пізніше як за півтора року. А після перемоги на виборах, апелюючи до свого електорату, Нетаньягу знову й знову повторюватиме: “Я отримав безпрецедентну підтримку ізраїльтян. Суд намагається опротестувати вердикт виборців. Вони засудять мене — отже, засудять вас”.

Намагаючись перевести судовий процес у процес політичний, прем’єр таким чином делегує частину повноважень виборцям, а там за популярністю йому немає рівних.

Нетаньягу, граючись із законом, пропонує суспільству погодитися на “бібікратію” замість демократії. З нею перманентна політична криза може тривати ще довгі роки. А вправно користуючись стратегією поділу ізраїльського політикуму, Бібі зможе весь час виводити себе з-під удару своїх опонентів, застосовуючи набутий за 11 років перебування при владі досвід політичної еквілібристики. І хоча Ізраїль і надалі продовжує залишатися єдиною демократичною державою на Близькому Сході, та пролонгація правління Нетаньягу демократичним шляхом починає викликати в ізраїльтян занепокоєння з приводу того, куди рухається країна.

Ізраїльський політичний безлад цілком може спровокувати безлад економічний, якщо “нетаньягіада” не матиме свого часового обмеження. Управлінський безлад є наслідком не надмірної демократії, а, швидше, використання демократії для досягнення недемократичних цілей. Якщо під час трьох останніх виборчих кампаній в Ізраїлі так і не досягнуто національного консенсусу, то варто замислитися, чи може отримувати мандат довіри той, хто постійно використовує народну довіру для досягнення особистої політичної мети.

Тим часом дуже важливим питанням є, як вплине суд над Нетаньягу на внутрішню ситуацію в Ізраїлі. Зараз Бені Ганц отримав посаду “заступника прем’єр-міністра”, право вето на більшість основних рішень, контроль над половиною урядових міністерств і угоду, згідно з якою вони з Нетаньягу обійматимуть посаду прем’єра по черзі. Черга Ганца обійняти посаду прем’єр-міністра запланована на 17 листопада 2021 року.

Та право вето, яке Ганц і Нетаньягу отримали один щодо одного, може зробити цю домовленість неефективною. А твердження Бені Ганца, що цей коаліційний уряд працюватиме, виявиться нереалістичним. Уряд чисельно розрісся, збільшилася кількість міністрів, організовано нові міністерства. Проте дія угоди Ганца з Нетаньягу можлива доти, доки останній перебуватиме на посаді прем’єр-міністра.

Якщо ж, наприклад, прем’єр під час судового процесу буде виправданий, то він може скасувати угоду про розподіл влади з Ганцом і взагалі відмовитися від ротації посади прем’єр-міністра: наївний той, хто думає, що Бібі буде готовий передати владу після закінчення півторарічного терміну свого прем’єрства. Адже в його плани зовсім не входить ділитися своєю владою з кимось іншим.

Біньямін Нетаньягу для цілого покоління був лідером, котрий свого часу дуже багато зробив для країни. Але він не може очолювати уряд довічно. Він перетворюється на “політичне гальмо”, яке починає блокувати майбутнє Ізраїлю. І своїм затятим прагненням раз у раз залишатися на посаді прем’єра він не лише гасить позитивну пам’ять про свою роль в ізраїльській політиці, а й перекриває партії “Лікуд” можливість позбутися негативного шлейфу від реалізації Нетаньягу своїх політичних забаганок.

https://dt.ua/internal/kinec-bibikratiyi-349196_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Конец “бибикратии”?

555

«Зеркало недели. Украина»   28  мая  2020

Виктор Каспрук

В Израиле начался судебный процесс над премьер-министром Биньямином Нетаньягу.

В Израиле начался суд над премьер-министром Израиля Биньямином Нетаньягу. Можно ожидать, что он будет длиться год или дольше. Все будет зависеть от того, как быстро свидетели будут давать свои показания. Премьеру инкриминируют такие преступления как получение взяток, мошенничество и злоупотребление общественным доверием. Израильскому премьер-министру грозит до 10 лет тюрьмы, если его осудят по самому серьезному из выдвинутых обвинений — взяточничеству, в том числе якобы за получение подарков, таких как шампанское, сигары и украшения.

Нетаньягу считает, что все это строится на политической основе. По мнению Биби, полиция, прокуратура и юридический советник правительства при содействии СМИ “шьют” ему дела с целью дискредитировать правый лагерь и отстранить его от власти. Партнер Нетаньягу по коалиционному правительству, бывший политический конкурент и лидер левоцентристского альянса “Кахоль Лаван” Бени Ганц, раньше обещавший не входить в правительство, пока премьера будут судить за коррупцию, заявил, что Нетаньягу невиновен, пока его не признают виновным, и заверил, что полностью верит в судебную систему Израиля.

Сейчас это дело является беспрецедентным столкновением между первым лицом израильского политического истеблишмента и судебно-правовой системой Израиля. Оно грозит еще большим политическим расколом израильского общества, которое и так очень страдает от того, что в течение года выборы в Кнессет проходили трижды.

Биньямин Нетаньягу блефует, утверждая, что “ничего не будет, потому что ничего не было, и нет”. Он прекрасно понимает: шансы на оправдательный приговор во всех трех делах невелики. Раньше эксперты считали, что премьер должен был пойти на досудебное соглашение: он оставляет политику, а открытые против него дела прекращают. И хотя неизвестно, поддержали ли бы такое предложение прокуратура и суд, но команда Нетаньягу возможность компромиссного решения вообще проигнорировала.

Не исключено, что позже премьер очень пожалеет об этом утраченном для него гипотетическом шансе. Однако Нетаньягу — политический гроссмейстер, и даже начиная проигрывать судебным инстанциям, он всегда будет искать выход из тупика.

Пытаясь перевести судебный процесс в процесс политический, премьер таким образом делегирует часть полномочий избирателям, а там по популярности ему нет равных.

Нетаньягу, играя с законом, предлагает обществу согласиться на “бибикратию” вместо демократии. С ней перманентный политический кризис может продолжаться еще долгие годы. А искусно пользуясь стратегией разделения израильского политикума, Биби сможет все время выводить себя из-под удара оппонентов, применяя обретенный за 11 лет пребывания у власти опыт политической эквилибристики. И хотя Израиль и в дальнейшем продолжает оставаться единственным демократическим государством на Ближнем Востоке, и пролонгация правления Нетаньягу демократическим путем начинает вызвать у израильтян беспокойство по поводу того, куда движется страна.

Израильский политический сумбур вполне может спровоцировать сумбур экономический, если “нетаньягиада” не будет иметь своего временнóго ограничения. Управленческий сумбур является следствием не чрезмерной демократии, а, скорее, использования демократии для достижения недемократических целей. Если во время трех последних избирательных кампаний в Израиле так и не достигли национального консенсуса, то следует задуматься, может ли получать мандат доверия тот, кто постоянно использует народное доверие для достижения личной политической цели.

Тем временем очень важным вопросом является то, как повлияет суд над Нетаньягу на внутреннюю ситуацию в Израиле. Сейчас Бени Ганц получил должность заместителя премьер-министра, право вето на большинство основных решений, контроль над половиной правительственных министерств и соглашение, по которому они с Нетаньягу будут занимать должность премьера поочередно. Очередь Ганца занять должность премьер-министра запланирована на 17 ноября 2021 года.

И право вето, которое Ганц и Нетаньягу получили один в отношении другого, может сделать эту договоренность неэффективной. А утверждение Бени Ганца, что это коалиционное правительство будет работать, окажется нереалистичным. Правительство численно разрослось, увеличилось количество министров, организованы новые министерства. Однако действие соглашения Ганца с Нетаньягу возможно до тех пор, пока последний будет пребывать в должности премьер-министра.

Если же, например, премьер во время судебного процесса будет оправдан, то он может отменить соглашение о распределении власти с Ганцем и вообще отказаться от ротации должности премьер-министра: наивен тот, кто думает, что Биби будет готов передать власть после окончания полуторагодчного срока своего премьерства. Ведь в его планы вовсе не входит делиться своей властью с кем-то другим.

Биньямин Нетаньягу для целого поколения был лидером, который в свое время очень много сделал для страны. Но он не может возглавлять правительство пожизненно. Он превращается в “политический тормоз”, который начинает блокировать будущее Израиля. И своим ярым стремлением раз за разом оставаться на должности премьера он не только гасит положительную память о своей роли в израильской политике, но и перекрывает партии “Ликуд” возможность избавиться от негативного шлейфа из-за реализации Нетаньягу собственных политических прихотей.

https://zn.ua/internal/konec-bibikratii-355757_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Українці шукають своє втрачене майбутнє

777

Gazeta.ua  15 травня  2020  

Віктор Каспрук

Нам потрібні не лише військові, а й політичні волонтери

Майже 29 років українці перебувають в пошуках свого втраченого майбутнього. Всі наші проблеми в тому, що наша нація поки що так і не визріла остаточно політично. Російсько-українська війна показала, що у надважкий час ми швидко спромоглися відновити козацькі військові традиції. Але нація, котра не має справжніх лідерів, постійно грузнутиме в залишкових негативах минулого.

Досі ми так і не змогли згуртуватися й створити справжні партії, діяльність яких ґрунтувалася б на політичних поглядах і принципах, а не на симпатіях соціуму до того чи іншого розкрученого політика. 2014 року від розширення Росією окупації державу врятував дієвий волонтерський рух. Він дав можливість зорганізуватися батальйонам добровольців і протриматися до часу реорганізації армії. Можливо, українці мали б використати цей досвід і в політичній царині?

Вибори Зеленського показали, що українці політично дезорганізовані і деморалізовані. Вони були готові повірити в обіцянки кожного, хто нібито не з системи. Однак не розуміли, що без згоди цієї пострадянської системи обрання жодного кандидата було б неможливим.

Нація не змогла зорганізуватися політично. Якщо так продовжуватиметься й далі, то тільки питання часу, як і коли Російська Федерація зможе підпорядкувати собі Українську державу. Звісно, ліквідувавши перед тим її незалежність.

За роки після відновлення державності вдалося провести декомунізацію суспільства. У цьому, безумовно, величезний плюс. Проте мінусом є те, що потворний олігархічний режим, який прийшов на зміну комуністичному, виявився нічим не кращим.

Один з батьків-засновників олігархії, колишній президент Леонід Кучма мав можливість направити Україну зовсім іншим шляхом. Але його вибір диктувало бажання надовго зберегти свою владу і збагатитися. Це розвернуло державу на деградаційні манівці.

“В нас уже змінилися 6 президентів, але при цьому ми не мали жодного національного лідера”

Біда в тому, що від 1991 року в нас вже змінилися 6 президентів, але при цьому ми не мали жодного національного лідера. Свого часу шанс стати ним був у Віктора Ющенка і Петра Порошенка. Але вони вирішили не чіпати олігархічну систему, побоюючись, що під час спроби її демонтажу можуть втратити свій “трон”. Вони не ризикнули стати “номенклатурними прогресивістами”, котрі готові демонтувати систему зсередини.

Свіже опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології, зафіксувало: якби президентські вибори відбулися наприкінці квітня, то чинного главу держави Володимира Зеленського готові підтримати 27,7% виборців, а попереднього президента Петра Порошенка – 9,7%. Ці цифри наочно показують, що українці й далі хочуть бачити в політиці “нові обличчя”. А падаючий рейтинг Зеленського є підтвердженням – виборці почали від нього втомлюватись. Громадяни не дуже вірять в те, що коли він за рік не добився якихось конкретних позитивних результатів, то ці результати з’являться у майбутньому.

Цілком очевидно, що цей показник падатиме й далі. Але це зовсім не означатиме, що ці втрачені голоси виборців автоматично перетікатимуть до Петра Порошенка. Видимим плюсом є те, що якби в українському політикумі з’явилося притомне нове обличчя, то існує шанс, що його можуть масово підтримати виборці демократичної політичної орієнтації. Питання тільки в тому – де воно, це обличчя? І як його знайти?

Головне питання тут – чи готові українці зіграти в командну гру? Щоб політики з демократичного табору “політичного калібру” Петра Порошенка і Арсенія Яценюка не робили спроб побороти один одного, а почали працювати на перемогу найбільш рейтингового і прохідного кандидата. Маємо чимало небідних і патріотично налаштованих людей, які зможуть підтримати майбутній політичний проект фінансово. Але потрібен той, хто здатен направити політичну енергетику нації у правильне русло.

Нам потрібні такі люди, як Володимир В’ятрович. Він чітко усвідомлює, що на сьогодні головними пріоритетами є формування політичної нації та захист національних інтересів.

Існуючу проблему якості української політичної еліти все одно доведеться вирішувати. Так, Святослав Вакарчук – безумовно, дуже талановитий композитор та музикант – не зміг сягнути таких самих висот і в політиці.

І ще зовсім не факт, що колишній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, “відмитий” за більш як три роки своєї неучасті у великій політиці, отримає масову підтримку електорату, що тяжіє до демократичного табору.

Як не прикро було б це сьогодні визнавати, в демократичному сегменті нашої політики відсутній яскраво виражений лідер, готовий всіх об’єднати перед загрозою стати Південно-Західним округом Російської Федерації.

Якщо ж українці будуть пасивно спостерігати за ситуацією, то наступні 4 роки стануть втраченими для становлення державності. Пробути цей період в режимі “політичної сплячки” нікому не вдасться. Як і чекати на “прозріння” тих, хто так легковажно повірив, що хтось без необхідного досвіду і знань може швидко виконати усі їхні “бажалки”. “Зе-електорат” останнім буде готовий визнати трагічність ситуації, в яку увігнала нашу країну його безпринципність і “патологічна довірливість”.

Ми повинні проаналізувати усі попередні політичні уроки. Вони полягають в тому, що Україна потребує лідерів, а не просто осіб, яких нашвидку розкрутили на телебаченні. Можливо, найбільшою проблемою тут стало те, що наша нація так і не спромоглася сформувати якісну політичну еліту, для якої історичне майбутнє було б важливішим за особисте збагачення і здобуття маєтностей.

Українці проливали кров на Майдані, показували справжні чудеса героїзму на фронті, волонтерствували. Але так і не створили політичне об’єднання, яке б масово підтримали громадяни. Потужну і впливову демократичну партію, однією з можливих назв якої могла б стати – Партія національного відродження України. Вона фінансуватиметься виключно за рахунок членських внесків членів і грошових пожертв прихильників. Всі інші партійні проекти працюватимуть на користь олігархів. Адже будь-які “олігархічні вливання” доведеться в багатократному розмірі відпрацьовувати.

При цьому неодмінно потрібно враховувати, що досі всі партійні проекти будувалися за принципом: створити анти-КПРС, майже-КПРС чи напів-КПРС. Партія національного відродження України повинна будуватися знизу вгору, а не навпаки. І тут дуже важливо об’єднати політично активних громадян. Зробити так, щоб українці повірили в партію і її лідера. А справжній політичний лідер – це насамперед професійно підготовлений проджект-менеджер.

“Дрейф у бік Росії потрібно припиняти”

Псевдопартійна діяльність комуністичної партії часів тоталітарного СССР відбила в багатьох бажання взагалі чути про якісь партійні структури. Водночас в Україні чимало діяльних людей, в яких дуже сильна лідерська складова. Природніх лідерів вистачає, і висунути їх зможе допомогти політичне волонтерство.

Варто пригадати, як за надскладних часів такі природжені лідери знайшлися і самовисунулися. Тепер настає момент, аби вони проявили готовність взяти відповідальність за майбутнє держави на себе. Таких людей особливо багато в армії. Образно кажучи, сьогодні Україна опинилася на роздоріжжі історії. Політичні сили, що потрапили у владу, намагаються виштовхати її в бік Москви. Яким буде українське майбутнє, залежить лише від самих українців. Дрейф у бік Росії потрібно припиняти.

Самоорганізація українців сьогодні як ніколи важлива. Без неї неможливо створити повноцінне громадянське суспільство. Тільки тоді можна змінити політичну поведінку населення, яке не бажає розуміти, що і воно відповідальне за історичне майбутнє своєї країни.

Поки що в нас спромоглися організуватися олігархи та їхні прислужники. Вони ніколи не погодяться добровільно зняти свою удавку з горла українського народу. Зеленський наобіцяв дуже багато, але в дійсності все це виявилося “пшиком”. Найголовнішим уроком такого вибору має стати те, що свободу, демократію, матеріальне благополуччя, справедливе суспільство, гідне життя для себе та своїх нащадків можна тільки вибороти. Жодного іншого шляху просто не існує.

В Україні навмисне гаситься конкурентне політичне середовище. Система правління не зацікавлена у розвитку дієздатного громадянського суспільства. Бо тоді воно б претендувало на роль контролера, який може стримувати непродумані рішення й ініціативи влади. Тепер Україні потрібні не лише військові, а й політичні волонтери. Поза владними структурами вони зможуть впливати на перебіг політичних подій в державі.

Діюча система запущеного штучно “антидобробуту” для переважної більшості населення перетворює Україну на “слабку державу”, в якій бажання хоч якось вижити домінує над політичними і культурними потребами. Тому національна держава, піклуючись про своє самозбереження, не може залишати управлінську функцію в руках олігархічних кланів.

https://gazeta.ua/articles/poglyad/_ukrayinci-shukayut-svoye-vtrachene-majbutnye/965293

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Украинцы ищут свое потерянное будущее

777

Gazeta.ua  15 мая  2020 года 

Виктор Каспрук

Нам нужны не только военные, но и политические волонтеры

Почти 29 лет украинцы находятся в поисках своего потерянного будущего. Все наши проблемы в том, что наша нация пока так и не созрела окончательно политически. Российско-украинская война показала, что в сверхтяжелое время мы быстро смогли восстановить казацкие военные традиции. Но нация, не имеющая настоящих лидеров, постоянно будет вязнуть в окончательных негативах прошлого.

До сих пор мы так и не смогли сплотиться и создать настоящие партии, деятельность которых основывалась бы на политических взглядах и принципах, а не на симпатиях социума к тому или иному раскрученному политику. В 2014 году от расширения Россией оккупации государство спасло действенное волонтерское движение. Оно дало возможность организоваться батальонам добровольцев и продержаться до реорганизации армии. Возможно, украинцы должны использовать этот опыт и в политической сфере?

Выборы Зеленского показали, что украинцы политически дезорганизованы и деморализованы. Они были готовы поверить в обещания каждого, кто якобы не из системы. Однако не понимали, что без согласия этой постсоветской системы избрание любого кандидата было бы невозможным.

Нация не смогла организоваться политически. Если так будет продолжаться и дальше, то только вопрос времени, как и когда Российская Федерация сможет подчинить себе украинское государство. Конечно, ликвидировав перед тем его независимость.

За годы после восстановления государственности удалось провести декоммунизацию общества. В этом, безусловно, огромный плюс. Однако минусом является то, что уродливый олигархический режим, который пришел на смену коммунистическому, оказался ничем не лучше.

Один из отцов-основателей олигархии, бывший президент Леонид Кучма имел возможность направить Украину по совершенно другому пути. Но его выбор диктовало желание надолго сохранить свою власть и обогатиться. Это развернуло государство на деградационные пути.

“У нас уже сменились 6 президентов, но при этом мы не имели ни одного национального лідера”

Беда в том, что с 1991 года у нас уже сменились 6 президентов, но при этом мы не имели ни одного национального лидера. В свое время шанс стать им был у Виктора Ющенко и Петра Порошенко. Но они решили не трогать олигархическую систему, опасаясь, что при попытке ее демонтажа могут потерять свой “трон”. Они не рискнули стать “номенклатурными прогрессивистами”, которые готовы демонтировать систему изнутри.

Свежий опрос, проведенный Киевским международным институтом социологии, зафиксировал: если бы президентские выборы состоялись в конце апреля, то действующего главу государства Владимира Зеленского готовы поддержать 27,7% избирателей, а предыдущего президента Петра Порошенко – 9,7%. Эти цифры наглядно показывают, что украинцы и дальше хотят видеть в политике “новых лиц”. А падающий рейтинг Зеленского является подтверждением – избиратели начали от него уставать. Граждане не очень верят в то, что если он за год не добился каких-то конкретных положительных результатов, то эти результаты появятся в будущем.

Совершенно очевидно, что этот показатель будет падать и дальше. Но это совсем не означает, что эти потерянные голоса избирателей автоматически перетекут к Петру Порошенко. Видимым плюсом является то, что если бы в украинском политикуме появилось сознательное новое лицо, то существует шанс, что его могут массово поддержать избиратели демократической политической ориентации. Вопрос только в том – где оно, это лицо? И как его найти?

Главный вопрос здесь – готовы ли украинцы сыграть в командную игру? Чтобы политики из демократического лагеря “политического калибра” Петра Порошенко и Арсения Яценюка не делали попыток побороть друг друга, а начали работать на победу самого рейтингового и проходного кандидата. Есть немало небедных и патриотически настроенных людей, которые смогут поддержать будущий политический проект финансово. Но нужен тот, кто способен направить политическую энергетику нации в правильное русло.

Нам нужны такие люди, как Владимир Вятрович. Он четко осознает, что сегодня главными приоритетами являются формирование политической нации и защита национальных интересов.

Существующую проблему качества украинской политической элиты все равно придется решать. Так, Святослав Вакарчук – безусловно, очень талантливый композитор и музыкант – не смог достичь таких же высот и в политике.

И еще совсем не факт, что бывший премьер-министр Арсений Яценюк, “отмытый” за более чем три года своего неучастия в большой политике, получит массовую поддержку электората, тяготеющего к демократическому лагерю.

Как ни прискорбно было бы это сегодня признавать, в демократичном сегменте нашей политики отсутствует ярко выраженный лидер, готовый всех объединить перед угрозой стать Юго-Западным округом Российской Федерации.

Если же украинцы будут пассивно наблюдать за ситуацией, то следующие 4 года станут потерянными для становления государственности. Пробыть этот период в режиме “политической спячки” никому не удастся. Как и ждать “прозрения” тех, кто так легкомысленно поверил, что кто-то без необходимого опыта и знаний может быстро выполнить все их “хотелки”. “Зе-электорат” последним будет готов признать трагичность ситуации, в которую вогнала нашу страну его беспринципность и “патологическая доверчивость”.

Мы должны проанализировать все предыдущие политические уроки. Они заключаются в том, что Украина нуждается в лидерах, а не просто людях, которых наскоро раскрутили на телевидении. Возможно, самой большой проблемой здесь стало то, что наша нация так и не смогла сформировать качественную политическую элиту, для которой историческое будущее было бы важнее личного обогащения и получения имений.

Украинцы проливали кровь на Майдане, показывали настоящие чудеса героизма на фронте, волонтерствовали. Но они так и не создали политического объединения, которое бы массово поддержали граждане. Мощную и влиятельную демократическую партию, одним из возможных названий которой могло бы стать – Партия национального возрождения Украины. Она будет финансироваться исключительно за счет членских взносов членов и денежных пожертвований сторонников. Все другие партийные проекты будут работать в пользу олигархов. Ведь любые “олигархические вливания” придется в многократном размере отрабатывать.

При этом обязательно нужно учитывать, что до сих пор все партийные проекты строились по принципу: создать анти-КПСС, почти-КПСС или полу-КПСС. Партия национального возрождения Украины должна строиться снизу вверх, а не наоборот. И здесь очень важно объединить активных граждан. Сделать так, чтобы украинцы поверили в партию и ее лидера. А настоящий политический лидер – это в первую очередь профессионально подготовленный прожект-менеджер.

“Дрейф в сторону России нужно прекращать”

Псевдопартийная деятельность коммунистической партии во времена тоталитарного СССР отбила у многих желание вообще слышать о каких-то партийных структурах. В то же время в Украине немало деятельных людей, у которых очень сильная лидерская составляющая. Естественных лидеров хватает, и найти их сможет помочь политическое волонтерство.

Стоит вспомнить, как в сложнейшие времена такие прирожденные лидеры нашлись и самовыдвинулись. Теперь наступает момент для проявления готовности взять ответственность за будущее государства на себя. Таких людей особенно много в армии. Образно говоря, сегодня Украина оказалась на перепутье истории. Политические силы, попавшие во власть, пытаются вытолкнуть ее в сторону Москвы. Украинское будущее зависит только от самих украинцев. Дрейф в сторону России нужно прекращать.

Самоорганизация украинцев сегодня как никогда важна. Без нее невозможно создать полноценное гражданское общество. Только тогда можно будет изменить политическое поведение населения, которое не желает понимать, что и оно ответственно за историческое будущее своей страны.

Пока у нас смогли организоваться олигархи и их прислужники. Они никогда не согласятся добровольно снять свою удавку с горла украинского народа. Зеленский наобещал очень много, но в действительности все это оказалось “пшиком”. Самым главным уроком такого выбора должно стать то, что свободу, демократию, материальное благополучие, справедливое общество, достойную жизнь для себя и своих потомков можно только завоевать. Никакого другого пути просто не существует.

В Украине умышленно гасится конкурентная политическая среда. Система правления не заинтересована в том, чтобы развивалось дееспособное гражданское общество. Потому что тогда оно бы претендовало на роль контролера, который может сдерживать непродуманные решения и инициативы власти. Теперь Украине нужны не только военные, но и политические волонтеры. Находясь вне властных структур, они смогут влиять на ход политических событий в стране.

Действующая система запущенного искусственно “антидостатка” для подавляющего большинства населения превращает Украину в “слабое государство”, в котором желание хоть как-то выжить доминирует над политическими и культурными потребностями. Поэтому национальное государство, заботясь о своем самосохранении, не может оставлять управленческую функцию в руках олигархических кланов.

https://gazeta.ua/ru/articles/poglyad/_ukraincy-ischut-svoe-poteryannoe-buduschee/965293

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Москва розуміє тільки силу: санкції проти Росії потрібно збільшувати

0 пут

Радіо Свобода  28 травня 2020

Віктор Каспрук

В Путіна і його кремлівських спільників відбувся нервовий зрив. Він так довго розповідав, що санкції, котрі було накладено на Російську Федерацію через анексію Криму і окупацію Донбасу, пішли тільки на користь Росії, що здавалося й сам почав в це вірити.

В Кремлі хочуть прикритися пандемією COVID-19

Але заява заступника постпреда Росії при ООН Геннадія Кузьміна, під час виступу на засіданні Ради Безпеки ООН, який проходив по відеозв’язку, прозвучала досить неочікувано.

Він звернув увагу на важливість заклику генсека ООН щодо припинення військових дій для боротьби з пандемією. Але, на думку Кузміна, – «Цього буде недостатньо без нагадування про його ж заклик до зняття санкцій, які можуть перешкодити країнам стримувати пандемію».

І хоча все це представник Росії намагався прикрити епідемією коронавірусу, проте тут явно проглядається бажання розпочати антисанкційний процес, одночасно повністю ігноруючи причини, з яких було накладено ці санкції на Російську Федерацію.

Більше того, Геннадій Кузьмін при цьому чомусь ні слова не сказав про те, що санкції, котрі накладені на РФ, заважають Росії вести війни проти України, Сирії і інших країн.

«Логіка» Путіна є збоченою. Якщо він так довго публічно проголошував, що санкції є «благодатними», то навіщо їх тоді  взагалі потрібно знімати?

Якщо ж його слова тривалий час були просто блефом, то тоді чому б прямо не сказати, ми визнаємо свої провини перед Україною та іншими державами, і готові повністю компенсувати усі матеріальні та нематеріальні збитки, котрі нанесла Українській державі російсько-українська війна.

Але ж ні, Москва починає ходити колами навколо «санкційного питання». Представники Росії неодноразово вже заявляли про необхідність зняття санкцій в умовах пандемії COVID-19.

І заява заступника постпреда Росії при ООН Геннадія Кузьміна швидко отримала своє продовження. Так довірена особа Путіна, прес-секретар президента РФ зазначив, що країни спільно повинні приймати рішення щодо зняття санкційних обмежень і неправильно чекати перших кроків з боку Росії.

Він озвучив офіційну думку Кремля: «В даному випадку, безумовно, це рішення, які повинні прийматися всіма одночасно. Навряд чи якась держава може виконувати соло в поодинці. Це навряд чи можливо і навряд чи доцільно».

Очевидно, санкції щодо Росії виявилися куди більш дошкульними, ніж це спочатку думали в Кремлі. Тому цей дієвий інструмент не тільки не потрібно відкладати в бік, а його необхідно більш жорстко застосовувати для «геополітичного отверезіння» Путіна.

Санкції щодо Росії мають бути прив’язані до термінів їх виконання

Російський політичний істеблішмент вже давно перебуває в «паралельній реальності», і коли апологети війни починають намацувати можливості «капітуляції без капітуляції», то це означає, що до них потроху вже почало доходити, куди Кремль можуть завести путінські авантюри.

Але коли держава-терорист починає завуальовано говорити про мир, значить справи в ній набагато гірші, ніж це може здаватися на перший погляд.

Тому настав час жорстко прив’язати санкції до термінів, в які Москва має полишити українські території.

Таким чином: якщо, наприклад, протягом місяця не припиняться обстріли української території з окупованої росіянами частини Донбасу, то до Росії будуть застосовуватися додаткові санкції, котрі полягатимуть в припиненні експортування з РФ сировини.

Якщо протягом наступних декількох місяців Росія не виведе свої війська і військову техніку з окупованої частини Донбасу, то Захід відмовляється від експорту з Росії газу і нафти.

Коли протягом наступних декількох місяців Росія не виведе свої війська з анексованого Криму і не припинить його окупацію, то Російська Федерація, як держава-агресор, втрачає своє місце в Раді Безпеки ООН, і західні країни розривають з нею дипломатичні стосунки.

Чітке визначення часових термінів, в які Москва має укластися, щоб проти неї не були введенні нові санкції, має стати дієвим механізмом стимулювання Путіна до припинення військової агресії щодо України.

А оскільки в Кремлі розуміють тільки силу, то інших способів просто не існує.

https://www.radiosvoboda.org/a/30640133.html?fbclid=IwAR2wI0GJjkuhaKqa_sHK6W_FvOPl12PiNg5HAFOfkBpRcPkPHxgfgfBQrg0

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Мінський процес: “медіашум і реальні факти”

0 Mi

Політолог, експерт з питань російської агресії проти України Віктор Каспрук вважає, що президент Володимир Зеленський постійно намагається маневрувати щодо Донбасу.

“Часто це виглядає як відступ з позицій, яких вдалося досягти в свій час Петру Порошенку. Але іноді виявляється, що відступати вже нікуди, – підкреслює експерт. – Можливо, саме з цим і пов’язане деяке посилення позиції Банкової на переговорах у Мінську”.

У теж час, зазначає Віктор Каспрук, навіть під час такого уявного посилення, простежується подвійна позиція сучасної української влади.

“Хоча запущений навколо мінських переговорів черговий “медіашум” повинен був переконати всіх, хто сумнівався, що, нарешті, почали вести переговори з Росією мало не на рівних, реальні факти говорять про інше, – упевнений політолог. – Незважаючи на те, що російська сторона поки не виконала жодного пункту взятих на себе в грудні Парижі зобов’язань, у Зеленського знову готують чергове розведення сил. Москва ж весь час просто ігнорує домовленості, очікуючи від України все більших поступок. І розуміючи, що поки силою вигнати Російську Федерацію з окупованої частини Донбасу українці не можуть”.

Але час працює проти Кремля, вважає Віктор Каспрук. На його думку, різке погіршення соціально-економічної ситуації в Росії може призвести до того, що у Путіна просто вже не буде коштів продовжувати фінансувати затяжну російсько-українську війну.

“Тому ми можемо говорити про позиційне політичне протистояння Москви з Києвом у Мінську, – продовжує експерт. – Путін хоче підштовхнути Україну до швидкої капітуляції перед Росією – до того часу, поки в РФ не настане економічний крах. Україна ж, ведучи довгі переговори про умови цих поступок, повинна будь-якою ціною уникнути цієї капітуляції. Адже коли Росія знаходиться в “передсмертному” стані, йти на якісь поступки – це не тільки абсурдно, але і дуже ризиковано. Тому що наступною вимогою Москви буде входження України в Російську Федерацію на правах федерального округу”.

https://comments.ua/ua/news/politics/foreign-policy/653385-minskiy-process-chego-zhdat-ot-peregovorov.html

 

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи не була використана Венесуела Москвою в якості своєрідного “тренувального майданчика”?

«Український інтерес»  22 травня  2020 року

Віктор Каспрук

У Венесуелі провалилася спроба десантування невеликої озброєної групи патріотично налаштованих венесуельських іммігрантів і декількох американських колишніх спецназівців, висадка яких в береговій зоні Ла Гуайра, недалеко від Каракаса, була зірвана. Вісім чоловік загинули, а тринадцять потрапили в полон, серед них й двоє американців.  “Венесуельський десант” прибув з Колумбії на катерах і мав намір підняти повстання в прилеглому до столиці регіоні.

Важко повірити, що президент Ніколас Мадуро не стояв за цим і не диригував це  фальшиве “вторгнення”, яке потрібне йому було для того, щоб дискредитувати лідерів опозиції. Тому й запущено було це чергове велике “шоу”, після якого почалася потужна дезінформаційна кампанія проти лідера венесуельської опозиції Хуана Гуайдо і його політичних прихильників.

Шокує наскільки непродуманим і божевільним було це рішення. Воно приймалося без найменшого навіть вивчення мінімальних можливостей збройних сил Венесуели і її спецслужб. Дуже схоже, що той, хто замовляв таку операцію, зробив вигляд, що він має повноваження від американських відповідних структур. І, на жаль, за подібну довірливість частині “десантників” довелося розплатитися своїми життями.

Відразу ж насторожує те, що ця операція є дуже схожою на невдале вторгнення в «Затоку свиней» в 1961 році, метою якого було усунення від влади  кубинського диктатора  Фіделя Кастро. Версія вторгнення 2020 року фактично була з нього скалькована. А як відомо, в російських ФСБ і ГРУ дуже люблять повторювати колишні, як вони там вважають, успішні акції. Тому цілком можна припустити, що  і в Москві, і в Гавані наперед все знали.

Висадитись на берег для того, щоб знайти там ворога, який вже на вас чекає, ну дуже таки великий збіг обставин. “Венесуельська операція” зірвалась з тієї причини, що про її підготовку і місце висадки “десанту” було заздалегідь відомо кубинський розвідці, агентами якої нашпигована сама Венесуела і венесуельська діаспора в Маямі. Гавана під виглядом кубинських військових радників, експертів або лікарів, завезла до Венесуели більше 100 тисяч агентів кубинських спецслужб.

На сьогодні вони складають “кістяк”, який утримує в фіксованому політичному положенні, режим Ніколаса Мадуро. Венесуельці тепер часто уникають відверто говорити один з одним, опасаючись того, що їхній співрозмовник може виявитися прихованим кубинським агентом.

В Росії, яка дуже багато вклала в режим Мадуро, як у військовому так і нафтовому плані, вже поспішили звинуватити американське ЦРУ в цій операції. Хоча цей московський аргумент на перевірку не витримує жодної критики. Адже повна відсутність планування цієї операції і логістики, та її цілковита непродуманість, є непрямими доказами того, що до неї могли цей “десант” підштовхнути резиденти Кремля.    Бо якби це дійсно була спецоперація ЦРУ, то ці хлопці мали б відповідне обладнання і гроші.

Адже ЦРУ має не тільки фінансування, а й найкращих аналітиків, яким цілком зрозуміло, що в цей час немає жодного сенсу намагатися силою повалити режим Мадуро. Він і так вже “лежить на спині”, роблячи вигляд що все контролює, в той час коли економічна ситуація в цій державі починає “сипатися на шматки”.

Державний секретар США Майк Помпео висміяв  ідею участі американського уряду в цій операції, заявивши, що “Якби ми брали участь, все пішло б зовсім інакше”. Але проблема для Америки в тому, що Мадуро відомий, крім усього іншого, не лише наркотичним тероризмом, а й порушенням прав людини та позасудовими вбивствами. І тому визволення арештованих американських громадян Айрана Беррі та Люка Денмана буде для Вашингтона дипломатично складною справою. Особливо враховуючи те, що США розірвали дипломатичні стосунки з Венесуелою.

В “мадурні часи” Венесуела стала частиною “вісі провалу й корупції”, куди входить Іран, Венесуела і Сирія. Політичний клієнт Путіна Ніколас Мадуро виступає в кількох обличчях, він і диктатор, і тоталітарний правитель, і терорист, який знищує свій народ, і наркодилер, що не гребує перепродажем наркотиків, прикриваючи це економічною доцільністю та державними інтересами.

Кремль, за будь-яку ціну, прагне утримати на плаву диктаторські режими в Тегерані, Каракасі і Дамаску. Що дуже схоже на те, як троє людей, які не вміють плавати, повзають один біля одного на дні глибокого басейну. Але, врешті-решт, всі ці їхні намагання імітувати активну діяльність, закінчаться для всіх їх одним – потопленням під вагою накопичених проблем.

Сьогодні ситуація є такою, що Мадуро підтримує меншість венесуельців. А щоб утриматись при владі і далі, йому потрібно контролювати більшість, вбиваючи, ув’язнюючи та тероризуючи населення. І Ніколас Мадуро за півкроку до того, щоб його ескадрони смерті запустили хвилю терору проти голодуючого населення.

Мадуро перебуває на орбіті Кремля, і намагається використати ілюзорні прагнення найагресивнішої сили на планеті Росії, щоб її нарешті визнали наддержавою, для того, щоб утримати свою владу над Венесуелою.

Москва, крок за кроком, заганяє Венесуелу на шлях Північної Кореї, формуючи подобу КНДР у Західній півкулі. У Путіна не має ні юридичного, ні морального права втручатися в внутрішні справи іншої нації. Але це він робить в Україні, Сирії, і от тепер й у Венесуелі. І тому можна чекати на будь-які провокації з боку російських союзників.

Необхідно звернути увагу на те, що про планування “вторгнення” до Венесуели уряду Мадуро було ще до цієї акції. Так друга людина після Мадуро, голова Національної асамблеї Венесуели Діосдадо Кабельйо, розповів про них за кілька тижнів до вторгнення на телеканалі “VTV”, який є одним із телеканалів контрольованих урядом Венесуели.

А це означає, що вони очікували і знали, коли й де це має відбутися. Оскільки, під час підготовки операції в Флориді, венесуельська розвідка, підготовлена розвідувальним апаратом Куби, була весь час поруч. Таким чином Гавана і Каракас продемонстрували Москві “залік лояльності”.

Мадуро продовжує ґвалтувати Венесуелу, ведучи з нею класову війну, в якій він опирається на підтримку відвертих люмпенів. Політичний банкрут, він довів країну до економічної і соціальної катастрофи.

Венесуельський народ відчайдушно намагається позбутися некомпетентного та тоталітарного режиму Мадуро. Саме для дискредитації народних прагнень і потрібна була така наперед провальна операція, дивідендами від якої, як думають в Каракасі, має стати розвінчання “зловісних планів американських імперіалістів”.

Знаючи, як працюють в Росії, потрібно відслідковувати те, чи не планують у Кремлі провернути щось подібне і в Україні. Адже Путіну зараз дуже потрібен привід для легітимізації можливого наступного вторгнення на українську територію. То чи не була використана Венесуела Москвою в якості своєрідного “тренувального майданчика”?

Чи не була використана Венесуела Москвою як своєрідний “тренувальний майданчик”?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Плівки Деркача» – початок кампанії «зливів» інформації, яку довго тримали у секреті

Автор
Валерій Савицький

інформаційно-аналітичний портал UA.NEWS

Оприлюднені народним депутатом Андрієм Деркачем записи таємних переговорів екс-віце-президента США Джо Байдена з п’ятим президентом України Петром Порошенком, є спробою завдати максимальної шкоди іміджу та рейтингу демократичних  політичних сил напередодні місцевих виборів. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

На думку експерта, якщо ці записи є автентичними, то їх умисно не оприлюднювали раніше, а притримували до вигідного моменту. Появу скандальних «плівок» саме зараз, аналітик пояснив атакою з усіх сторін на політичну платформу Петра Порошенка і спробою схилити його до певних компромісів під тиском обставин, які часом виникають «навіть з неочікуваних для нього сторін».

   «Оприлюднення цих записів – спроба погіршити підтримку населенням демократів у контексті наближення місцевих виборів восени цього року. Подібні компромати і скандали будуть ще неодноразово повторюватися для того, аби продемонструвати електорату, що демократи не зовсім ті, за кого вони себе видають. Це ще один серйозний тренд на політичному українському полі. У разі негативного для Порошенка розвитку подій, цей тренд може вплинути на демократичний табір, рейтинги якого не зростають навіть за достатньо провального президентства Володимира Зеленського»

Політолог не зміг чітко спрогнозувати, як відреагує на ці записи влада США, адже для об’єктивного вивчення ситуації, на його думку, американській стороні потрібне детальне розслідування.

   «Перш ніж якось реагувати, США мають проаналізувати чи насправді були так розмови, чи не є вони монтажем, а для цього слід провести експертизу. Однак українські правоохоронці навряд чи передадуть американцям ці записи. Тож різкої та швидкої реакції з боку США може і не бути, адже ситуація не виникла на «голому місці». Зараз найцікавіше, як на ці «плівки» відреагує Петро Порошенко. Наскільки він готовий аргументовано відкинути усі звинувачення, сказати, що це все не відповідає дійсності або частково визнати автентичність розмов»

Експерт не бачить прямого зв’язку між оприлюдненням «плівок Деркача» та скандальними інтерв’ю Дмитра Гордона з Наталією Поклонською та Ігорем Гіркіним. Водночас, аналітик не виключив, що співпадіння цих подій у часі може бути початком затяжної і масштабної інформаційної кампанії проти екс-президента України та всього проєвропейського політичного табору.


 «Плівки Деркача» корелюються в часі з інтерв’ю Гордона з Поклонською та Гіркіним, і це закладає підозру про існування між ними зв’язку. Таке враження, наче почалася кампанія, яка буде надалі розкручуватися. Не виключаю, що нас чекає ще багато неочікуваних «зливів» інформації, яку досі тримали в секреті. Ймовірно, після року президентства Зеленського, ті сили, які не дуже задоволені демонтажем Зеленським здобутків Порошенка, хочуть пришвидшити процес «депорошенкізації» країни. І для цього вони будуть використовувати будь-які, як вони вважають, доступні для них методи»

 

Нагадаємо, 19 травня народний депутат Андрій Деркач на прес-конференції оприлюднив аудіозаписи, які можуть свідчити про вплив екс-віце-президента США Джо Байдена на п’ятого президента Петра Порошенка. Записи були зроблені у 2015-2016 роках. На них співрозмовники обговорюють необхідність звільнення тодішнього генпрокурора Віктора Шокіна, «який у той час розслідував справу «Burisma» і вийшов на Байдена». В обмін на збереження схем Burisma, Байден начебто передав Порошенку $1 мільярд кредитних гарантій.

Офіс генерального прокурора розпочав кримінальне провадження проти Петра Порошенка за ч. 1 ст. 111 (державна зрада) і ч. 2 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем).

Спікер Верховної Ради Дмитро Разумков повідомив, що депутати ініціюють створення тимчасової слідчої комісії для розслідування оприлюдненої Андрієм Деркачем інформації.

Старший експерт Інституту стратегічних досліджень «Нова Україна» В’ячеслав Потапенко вважає, що оприлюднені «плівки» пов’язані з передвиборчою кампанією у США, а не з місцевими виборами в Україні.

 

«Плівки Деркача» – початок кампанії «зливів» інформації, яку довго тримали у секреті

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

У Путина падает популярность, Украина должна следить за провокациями Кремля

Радио Свобода  28 апреля  2020

Виктор Каспрук

Путин теряет связь с российским обществом. Единственный канал коммуникаций кремлевского небожителя с россиянами – пропагандистское телевидение, теряет свою эффективность и силу зомбирующего влияния на население.

Единственным инструментом для сдерживания протестных настроений россиян, остаются только репрессивные силовые органы, которые путинский режим готов использовать. И будет использовать его снова и снова, пока проблемы Кремля не увеличатся до такого критического уровня, что их уже будет просто невозможно решать силой.

Риски лавинообразного нарастания увеличения насилия в России и зависимость Путина от усиления репрессий, кардинальным образом углубляют опасность распада Российской Федерации.

В Москве задумываются, что делать с падением популярности Путина

Падение популярности Путина заставляет в Кремле задуматься, что же с этим делать. Но народные восстания могут быть успешными только в случае, если руководители страны не желают убивать протестующих. В этом смысле для Путина “положительным примером” может служить кровавое подавление коммунистической партией в Китае протестного движения на площади Тяньаньмэнь.

Путин способен бросить вооруженные силы и полицию для убийства стольких россиян, сколько потребуется, чтобы удержать свой режим у власти

Сейчас ставки настолько велики, что существует большая вероятность того, что “верховный лидер” больше чем готов применять грубую силу против протестующих. Путин способен бросить вооруженные силы и полицию для убийства стольких россиян, сколько потребуется, чтобы удержать свой режим у власти.

Население России очень устало от 20 лет пребывания пожизненного президента у власти. Российская экономика не проявляет никаких признаков реального роста, а наоборот, экономическая ситуация в Российской Федерации резко ухудшается. И так будет до тех пор, пока РФ будет оставаться под контролем Путина. И россияне уже это наконец-то начинают осознавать.

Кроме того, “лидер” превратил Россию в страну-парию, которую большинство западного мира сейчас избегает, и не хочет с ней связываться.

В случае, если в нескольких регионах Российской Федерации одновременно начнутся народные восстания и голодные бунты, Путин очень рассчитывает на свою Национальную гвардию, которой командует его верный бывший охранник Виктор Золотов. Он создал ее в 2016 году и она отчитывается непосредственно перед ним.

Кадыровских войска могли бы сыграть для Кремля роль янычар

Национальная гвардия включает в себя чеченские силы, подконтрольные Рамзану Кадырову, на поддержку которых российский президент очень рассчитывает в критическое для его режима время. В случае массовых беспорядков во время потрясений в России, кадыровские войска могли бы сыграть для Кремля роль своеобразных янычар, если Национальная гвардия окажется не в состоянии успокоить народ.

Кадыров де-факто не считает Чечню частью России

Но проблема в том, что чеченские формирования преданные лично Кадырову, и глубоко отчуждены от большинства россиян. А сам Кадыров де-факто не считает Чечню частью России. Ввиду этого, он после распространения эпидемии коронавируса, закрыл границы этой автономной республики с Российской Федерацией.

Путину действительно на время удалось поднять уровень жизни россиян. И это произошло исключительно благодаря сверхвысоким ценам на нефть. А в эпоху катастрофического падения цен на энергоресурсы, кредит доверия к нему россиян быстро иссяк.

Диктатор, действуя самодержавными методами, смог стабилизировать жизнь в Российской Федерации. Но ценой такой стабильности, в конечном счете, стал застой. Воспитанный на идеях старой школы КГБ, он вложил полученные нефтедоллары в модернизацию армии и силовых структур и покорения новых территорий, а не в способность россиян конкурировать в глобальном масштабе. Чем перечеркнул реальную способность своего государства вписаться в цивилизационную структуру современного мира.

Дрессированное Путиным общество, до определенного времени, выглядело дисциплинированным и условно процветающим, однако во времена резкого падения жизненного уровня россиян, он будет вынужден попробовать очень жестко противодействовать шторму народного недовольства. Потому что если он уступит – то потеряет все.

В запасе политических трюков у Путина ничего не осталось

В запасе политических трюков у Путина ничего не осталось. Он не может заставить Запад снять, или смягчить экономические санкции. Он не способен закончить “Северный поток-2”. И не имея реальных внешних вариантов, которые бы смогли пойти ему на плюс, лидер России вынужден будет прибегнуть к проверенным способам удержания власти. К репрессиям и запугиванию.

Все это является прямым результатом неправильного управления российской экономикой и последствием геополитического экстремизма путинского режима на международной арене. Теперь же, чтобы защитить собственное богатство и власть, и подавить нарастающую угрозу гражданского неповиновения, Путину придется пойти на открытые репрессии.

Снять с себя, имитирующие демократию, “бархатные перчатки” и запустить на полную мощность силовую репрессивную машину, демонстрируя готовность раздавить любого в России, кто считает, что дни Путина сочтены.

Его последний шанс сделать то, что неизбежно делают все диктаторы, когда начинают чувствовать, что время расплаты за их действия, наступил. Расправиться с инакомыслием, вселить страх в своих политических противников, пытаясь стабилизировать “государственную лодку” репрессиями и террором.

Хотя другим вариантом для Путина – есть спровоцировать войну. В таком случае, народ объединяется против общего врага, поэтому доверие и одобрение действий диктатора растут. Поскольку мир опасен для диктаторов.

Попытки вторгнуться в другую страну, чтобы отвлечь внимание россиян от резкого ухудшения их положения, особенно сейчас рискованны. Россия не может напасть на страны Балтии или Польшу, потому что они являются членами НАТО. И это бы вызвало прямую конфронтацию Москвы с Североатлантическим альянсом. И НАТО, после вторжения и оккупации Россией части Украины и Грузии, усилило свою обороноспособность, и стало более пристальным к российским угрозам.

Поэтому следующими жертвами российской агрессии вполне может стать Беларусь, Украина или Молдова. Стоит обратить внимание на то, что в подконтрольном России Приднестровье, раз за разом, проводятся военные маневры.

Украина должна была внимательно следить за подобными провокационными действиями Кремля. Ведь из Приднестровья Россия может ударить как по Украине, так и по Молдове. А создав в Молдове новую горячую точку и отобрав у нее очередные территории, Путин способен создать там подобие Молдавской Народной Республики, которая составит безопасность для Украинского государства на юго-западном фланге.

https://www.radiosvoboda.org/a/30581036.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Уход Дариги Назарбаевой – это не государственный переворот

Аділ Мукашев -

Виктор Каспрук

 Интервью с казахским политологом Адилом Мукашевым

 Биография

    Мукашев Адил Едилович родился 23 августа 1955 года. В 1972 году закончил школу и в том же году поступил в Тамбовский госуниверситет, который окончил с отличием в 1978. Далее работал в школе, на комсомольской и партийной работе. С 1998 года занимался публицистикой, консультировал агентство Reuters, его статьи печатали в разных газетах, журналах и электронных СМИ Казахстана. В декабре 2011 года был арестован по заказу ФСБ, приговорен к 4 годам тюрьмы. Вышел на свободу в 2015 году. О его аресте было много статей, и даже отбывая срок наказания, по просьбе посольства Украины писал статьи в поддержку борьбы украинского народа. Награжден почетной грамотой посольства Украины в Казахстане за большой вклад по укреплению дружбы между казахским и украинскими народами.  Сейчас продолжает писать статьи и аналитические  материалы для прессы Казахстана и Украины.

      – Что случилось в Казахстане? Почему так неожиданно освобождена от своей должности старшая дочь бывшего президента Казахстана Нурсултана Назарбаева Дарига Назарбаева, которая была  председателем сената парламента Казахстана?

– В принципе это событие было ожидаемо. Казахи понимали, что она не может быть Президентом, у нее нет опыта хозяйственно-экономической работы. Президент, в такой стране как Казахстан, должен быть хорошим менеджером, хорошо разбирающийся в экономике.

      –  56-летняя Дарига Назарбаева стала спикером сената парламента 20 марта прошлого года, в день отставки своего отца с поста президента. В сенат она пришла в 2016 году, получив мандат согласно указу отца. Можно ли назвать то, что случилось в Казахстане «государственным переворотом»? Ведь, несомненно, у Нурсултана Назарбаева были совсем другие планы относительно политической карьеры своей дочери?

– 20 марта прошлого года, когда ее избрали спикером сената, по конституции вторым лицом в государстве, все поняли что это страховка Назарбаева, в случае непредвиденных событий, в том числе связанных с его здоровьем. Но никто не ожидал, что ее внезапно для казахстанцев, освободят от занимаемой должности.

Сейчас идут споры о причинах этого. Но все же я придерживаюсь той точки зрения, что это внутрисемейный конфликт, но связаный с внешним фактором, в прессе было много статей связанные с ее имуществом в Лондоне, да еще и скандалы со старшим сыном Айсултаном.

В семье произошел конфликт, и решение о ее судьбе принял сам Нурсултан Абишевич. Много вопросов вызывали и сами высказывания Дариги Назарбаевой по различным вопросам. Буквально перед своей отставкой она заявила, что в города, куда были введены военные их не нужно выводить.

Возникал вопрос, почему и что власть скрывает от своего народа? Заговорили о государственном перевороте, все это усилило напряжение в обществе и еще фактор коронавируса, огромные экономические проблемы  также сыграли не последнюю роль в ее отставке.

      –  До этого Казахстан жил при таком политическом раскладе, когда Токаев — президент, Назарбаев — первый президент со всеми своими полномочиями. И Дарига Назарбаева, можно сказать, третий человек в государстве. Сейчас очень закрученная политическая интрига. Что это значит? Как на это реагирует сам Назарбаев?

–   Надо обратить особое внимание украинских читателей, что на Востоке есть мудрая пословица, которая гласит «У правителей нет детей, а есть наследники». Например, есть правитель, у которого от первой жены родились только дочери, но правитель мечтает о сыне, о своем наследнике. Появляется в его жизни женщина, которая рожает ему сына.

Казалось бы, что эта радость для всей семьи, но дочери не хотят видеть в нем своего брата и ревностно относятся к нему и его матери, у них ведь есть своя родная мать. Это проблема сильно давит на правителя, ему необходимо найти консенсус, а если не получится, то придется выбирать. Очень обидно, что мы мусульмане не признаем волю своего отца. Это  пример из семейной жизни Правителей Востока.

     – Не связанно ли это решение с тем, что может быть, с первым президентом что-то произошло? Возможно, это попытка переформатировать существующий баланс внутриэлитных сил в свою пользу со стороны Токаева?

– После избрания Дариги Назарбаевой спикером сената в стране заговорили о конституционной реформе, и что Казахстан перейдет на парламентско-президентскую форму правления. Токаев-президент, Дарига Нурсултановна-премьер министр.

Ведь до последнего момента многие думали, что на очередном съезде правящей партии «Нур-отан» она встанет у руля и пойдет во главе этой партии на очередные парламентские выборы.

Но все пошло не так, как планировали в Астане. В российской прессе начали писать о государственном перевороте. Хочу твердо заявить, что переворот в Казахстане невозможен.

Почему? На сегодняшний день ни армия, ни МВД не смогут сместить Елбасы Назарбаева. В Казахстане огромную силу имеют спецслужбы и ее спецподразделения – это самые боеспособные части и возглавляют их самые преданные люди Назарбаева, а они никогда не предадут его.

Эти подразделения сегодня успешно борются с терроризмом, в последние годы в стране не было ни одного теракта. Люди живут спокойной жизнью, не опасаясь за жизни своих близких. Что  такое государственный переворот в сознании простого народа-это братоубийственная война, мы все прекрасно помним, что случилось с Ливией, Ираком и другими странами. Прекрасно видели попытку Путина втянуть украинцев в хаос гражданской войны.

Необходимо отметить внешнюю силу, которая принимает активное участие в раздроблении единства казахской элиты и эта сила называется Путинизм.

В Кремле еще не отказались от идеи воссоздать СССР, буквально на днях в российских СМИ опубликовали интервью Путина, который он дал еще в октябре 2019 года. В разгар пандемии коронавируса Путин видимо решил, что настало время воссоздать СССР, по его мнению, любые беды можно преодолеть, живя в союзе с Россией. Это фатальная ошибка хозяина Кремля. Если кто-то заговорит в Казахстане о союзе с Россией – это уже гражданская война. Никакая сила не загонит казахов в состав России.

К сожалению, казахская олигархия видит в Путине своего спасителя, и сейчас активно инвестируют миллиарды долларов в российскую экономику. В эту грязную политическую  возню вокруг Казахстана включился и Китай.

Начали появляться в китайских СМИ статьи о том, что Казахстан хочет войти в состав Китая, а это еще больше усиливает вражду казахов к китайцам.  Россия и Китай конечно же хотят поставить у руля власти в Казахстане своих ставленников.

В своем интервью на сайте zonakz.net я сказал, что Россия хочет видеть президентом Казахстана бывшего премьер-министра и бывшего посла Казахстана в России Тасмагамбетова, а Китай делает ставку на бывшего министра сельского хозяйства Шукеева. Имена их в Казахстане известны, но никто из них не сможет стать президентом, народ будет против.

    –  До этого Казахстан жил при таком политическом раскладе, когда Токаев — президент, Назарбаев — первый президент со всеми своими полномочиями. И Дарига Назарбаева, можно сказать, третий человек в государстве. Сейчас очень закрученная политическая интрига. Некоторые казахские политологи не исключают, что таким образом Нурсултан Назарбаев пытается вывести свою дочь из-под ударов оппонентов в ходе внутриэлитной борьбы, и прогнозирует, что политическая биография Дариги Назарбаевой не завершена. Так ли это?

– Много споров о будущей политической карьеры Дариги Назарбаевой. С большой вероятностью можно сказать, что она займется созданием новой партии, общественно политического движения. В Казахстане уже давно говорят о двухпартийной системе при выборе в парламент, многим импонирует американская модель. При создании новой партии она даже может и не входить в политсовет, будут новые люди, новые имена и фамилии.

Если эта партия победит на предстоящих парламентских выборах, то Дарига Назарбаева может вновь возглавить новый парламент и с ее подачи будет сформировано новое правительство. Так что списывать ее с политического олимпа очень и очень рано. Уход  Дариги Назарбаевой обнажил очень важную проблему. В народе заговорили о том, зачем в стране двухпалатный парламент. Это тема уже находит понимание в высших эшелонах власти. Голос народа будет услышан, в этом нет никого сомнения.

 –    Прослеживается ли в этой ситуации «российский след»? Ведь для Москвы очень важным есть раздробленный политически Казахстан. Чтобы проставить там во главе своего ставленника. 

–  Отставка дочери внесла большие изменения в планы Назарбаева, скажем так, есть план «Б» но вот успеет или не успеет он его претворить в жизнь? Все мы, люди, когда-нибудь покинем этот мир, по возрасту или по болезни. Для Назарбаева главным соперникам сегодня является – время. Успеет или не успеет завершить транзит власти своему человеку. Российские СМИ, с подачи Путина, очень хотят посеять вражду между Назарбаевым и Токаевым. Но этому никогда не бывать.

Миллионы казахов будут еще долго помнить о роли Нурсултана Абишевича в сохранении суверенитета Казахстана, благодаря ему Казахстан не стал частью России. У Токаева пока нет такого авторитета. Почему то многие политологи говорят и пишут о борьбе политических кланов, но в Казахстане есть только один клан, Назарбаевский. Все олигархи Казахстана вышли из его питомника. Проблема в том, что именно в одном этом клане нет согласия.

Я не раз писал и говорил, что они, олигархи, начали воевать друг с другом, это приводит к уничтожению всего политического каркаса, который построил Назарбаев.   Казахские олигархи должны понимать, что если не будет Назарбаева, у них отберут все их богатство. Но,  если они сплотятся, то даже и после Назарбаева  будут править страной. Многие пишут о том, что Назарбаев вывел свою дочь из под удара оппонентов.

  – Значит ли это, что через год после отставки Назарбаева Казахстан наконец-то движется к постназарбаевской эре и оппоненты решили действовать?

–  О каких оппонентах идет речь? В стране нет конкурентов Назарбаеву, и пока не предвидятся. Ни о каком двоевластии в Казахстане не может быть и речи, отношение с Токаевым строится по принципу «Вчера мы посоветовались, а сегодня я решил».

   – Как это все может отразиться на украинцах, которые проживают в Казахстане?

– В Казахстане  процветает большая украинская диаспора, более 200 тысяч человек. Украинцы знают очень хорошо, что у нас никогда не будет вражды, всегда жили с любовью и уважением и будем жить.

Лично у меня, у моего близкого родственника жена украинка, уроженка Винницкой области, у многих казахов жены украинки, разве это плохо?

Миллионы казахов любят и поют украинские песни. Есть такое понятие как « народная дипломатия» и это дипломатия всегда будет укреплять нашу дружбу. Часто читаю украинские сайты, в них мало пишут о дружбе между казахами и украинцами. Почему не пишут о любви и браках между казахами и украинками о их семьях, детях. Такие статьи повысят доверие и уважение между нами. Все в наших руках.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Вступ України до НАТО стане найважливішим геополітичним рішенням Заходу

НАТО

Віктор Каспрук

Членство України в НАТО є питанням номер один для збереження незалежності нашої держави. Не є секретом, що більшість країн Східної Європи і держави Балтії були прийняті до НАТО і ЄС, певною мірою, авансом, а вже потім “дотягувались” до високих стандартів Північноатлантичного альянсу і Європейського союзу.

Гібридна війна Росії з Україною ставить питання членства в НАТО на перший план. То чи не варто повторити досвід, котрий свого часу був успішно застосований до українських сусідів? Прийняти Україну до Північноатлантичного оборонного альянсу не чекаючи на те, коли вона буде відповідати абсолютно всім його критеріям.

А вже потім, коли Україна буде знаходитися під натівською парасолькою безпеки, швидко визначити існуючі недоліки і, за допомогою всіх інших партнерів по НАТО,  оперативно їх ліквідувати.

Пригадується перша поїздка до штаб-квартири НАТО в Брюсселі в березні 1998 року, яку організував для українських журналістів, політологів і експертів Центр інформації та документації НАТО в Україні.

Програма її була надзвичайно насиченою. Зустріч у штаб-квартирі Альянсу з генеральним секретарем НАТО Хав’єром Соланою, лекції, які прочитали нам експерти з НАТО, поїздка до штабу Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі – SHAPE (м. Монс), відвідування міністерства оборони Бельгії, поїздка в одну із авіаційних частин військово-повітряних сил Бельгії, зустріч з колективом Посольства України в Брюсселі та послом України в Бельгії і главою   Місії України при НАТО Борисом Тарасюком, який в квітні 1998 року став міністром закордонних справ України.

Вже в літаку, який летів з Брюсселя до Києва, ми обговорювали з колегами поїздку до НАТО, говорячи, що, на жаль, необхідно ще буде років 5 чи 10 до того часу, як Україна зможе приєднатися до оборонного Північно-Атлантичного альянсу. Але пройшло вже 22 роки, а Україна членом НАТО так і не стала.

Після вступу Північної Македонії до НАТО цілком реалістично було б говорити про те, що наступними кандидатами на членство мали стати Україна і Грузія. І якщо Північна Македонія є 30 членом НАТО, то в Альянсі мали б чітко заявити, що 31 членом буде Україна, а 32 Грузія.

Не дивлячись на постійні заяви з боку НАТО про те, що двері Альянсу відкриті для України, і навіть останні слова секретаря НАТО Єнса Столтенберга, що  в НАТО “вирішили ще більше поглибити партнерство з Україною і Грузією, в тому числі за допомогою навчань у стратегічному регіоні Чорного моря”, Україні потрібна чітка перспектива членства і вироблення з нашими натовськими партнерами поетапної програми дій у цьому напрямку.

Тобто, Київ має виразно задати питання Брюсселю, коли Україна зможе розраховувати на запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), який стане визнанням нашої держави кандидатом на вступ до Альянсу.

Головне тут для України не повторювати помилок, котрих в минулому допущено під час добровільної відмови від третього в світі ядерного арсеналу.

Зрозуміло, що тиск на Україну з цього питання чинився дуже великий. Однак не можна було погоджуватись на цей крок, не отримавши від наших західних партнерів конкретних гарантій.

І цими гарантіями мав би стати не тільки Будапештський меморандум, котрий виявився на перевірку фактично не діючим документом, хоча там чітко зафіксовані гарантії територіальної цілісності України.

Цей документ було підписано 5 грудня 1994 року лідерами України, США, Великої Британії і Росії. Хоча тоді чомусь в Києві не подумали про те, чи можна взагалі покладатися на «гарантії» з боку колонізатора – Росії, яка 337 років поспіль окупувала українські території.

Втім, також не зрозумілими є дії української сторони після анексії Російською Федерацією українського Криму і окупації частини Донбасу. Адже після того, як Росія порушила свої зобов’язання, котрі зафіксовані у Будапештському меморандумі, цілком правомірно було б підняти питання про те, що він анульований в односторонньому порядку Кремлем і припинив свою дію. Оскільки після того, як Москва силою забрала частину українських земель, вона де-факто і де-юре вийшла з нього.

А якщо один із підписантів вийшов з укладеного раніше Будапештського меморандуму, то існують всі підстави для того, щоб Україна звернутися до двох інших учасників цієї угоди, до Сполучених Штатів і Великої Британії, про укладення нового договору, але вже без участі Росії.

Таким чином, цілком логічно ініціювати на найвищому рівні перегляд недіючого Будапештського меморандуму і запропонувати укласти нову міжнародну угоду вже в іншому форматі.

І тут ми підходимо до питання, яке було пропущено в 1994 році. Україна має законне право просити у своїх західних союзників надійних гарантій, чого, на жаль, не було отримано 26 років тому.

Відтак такою гарантією для Києва, за відмову свого часу від ядерного арсеналу, має стати гарантія пришвидшеного вступу України до НАТО. Взамін неконкретних обіцянок і чергових запевнень про наявність “відкритих дверей”, які, якимось дивним чином, виявляються для України весь час зачиненими.

Тобто: конкретні перемовини про приєднання до Плану дій щодо членства (ПДЧ), визначення часу виконання Україною поставлених перед нею Альянсом вимог і надання гарантій, що після цього Українська держава, наприклад, в 2021, 2022 чи 2023 році зможе стати членом НАТО.

Очевидно, що Україна не може нічого вимагати, але вона цілком здатна переформатувати питання про вступ до Північно-Атлантичного альянсу таким чином, щоб стимулювати наших західних партнерів до більш чітких гарантій збереження Україною своєї державності, не дивлячись на шалений тиск з боку Російської Федерації.

Києву потрібно вести більш виразну політику під час перемовин щодо членства України в НАТО, особливо зважаючи на те, що за останніми соціологічними опитуванням, кількість тих українців, які підтримують подібне рішення, різко зросла.

Адже за даними фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, у січні 2020 року вже 51% українців вважали, що найкращим варіантом гарантування безпеки для України був би її вступ до НАТО.

А за опитуванням, котре провів у лютому 2020 року Київський міжнародний інститут соціології, зафіксоване збільшення відсотків українців, які готові віддати свої голоси за вступ України в НАТО. Так за вступ України до НАТО проголосувало б 58,2% опитаних, проти – 41,8%.

Без вступу до НАТО і Європейського союзу Україна назавжди застрягне у “сірій зоні” невизначеності і псевдонейтралітету. І тому вступ до цих організацій для українців є єдиним шансом вирватися з “пострадянщини”, злиднів і постійної невпевненості щодо свого остаточного геополітичного вибору.

Необхідне активне пропагування вступу України до НАТО. Адже противники незалежності України намагаються вживлювати в свідомість українців “думковіруси” про те, що, мовляв, “Україну в НАТО ніхто не чекає, тому й намагатися нічого”.

Вступ до НАТО був і залишається стратегічною метою Української держави. Але при цьому необхідно кардинально змінити підходи до цього питання. Не чекати на те, що колись може це стане можливим, а самим активно діяти в натовському напрямку.

Потрібно добитися отримання ПДЧ і працювати над цим. А це вимагає часу: розробити нові закони, згідно до вимог НАТО, і прийняти їх. Діяти конкретно, оперативно і результативно.

Геббельсівська пропаганда Кремля, ще з радянських і пострадянських років, змогла зазомбувати частину українського населення на несприйняття НАТО. І припинення націленості на вступ до Альянсу, по-суті, б означало відмову України від євроатлантичного курсу.

У квітні 2008 року, під час саміту НАТО в Бухаресті, в України був шанс приєднатися до Плану дій щодо членства, але через проросійську позицію з цього питання Німеччини і Франції, які не бажали псувати стосунки з Москвою, питання про ПДЧ було відкладено на невизначений термін.

Очевидно, що в НАТО мала б змінитися парадигма ставлення до вступу України. Для цього повинен змінити підходи до європейської безпеки сам Північноатлантичний альянс. Оскільки бажання Кремля назавжди заблокувати для українців шлях до НАТО, жодним чином не відповідає стратегічним інтересам об’єднаної Європи.

У цьому сенсі найбільш реалістичну позицію нещодавно висловив міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович. Крім того, що глава польської дипломатії підтримав тіснішу співпрацю НАТО з близькими партнерами Альянсу: Україною та Грузією, що є вигідно і Альянсу, і нашим країнам, він наголосив на тому, що Україна і Грузія потрібні Північноатлантичному альянсу для розширення зони стабільності і безпеки.

Росія тероризує Україну військовим шляхом, намагаючись, щоб вона відмовилася від ідеї вступу до НАТО і задекларувала про свій статус нейтральної держави. Але тільки завдяки НАТО Україна може себе вберегти від повномасштабної війни з Російською Федерацією.

Не дивлячись на те, що процес вступу України в НАТО може тривати ще декілька років, необхідно, щоб в Альянсі чітко сказали Києву, коли вони будуть готові надати ПДЧ і допомогти Україні в його пришвидшеному виконанні.

Україна вже сьомий рік воює з своїм більш потужним сусідом – Росією. І в українців вибір такий: або вступити до НАТО і Європейського союзу, або до Євразійського економічного союзу, який очолює Російська Федерація, і втратити свою незалежність.

Росія становить велику загрозу для планетарної безпеки. Тому спокій Європи, а також і всього світу, залежить від об’єднаного фронту проти російського імперіалізму.

Україна є геостратегічно важливою для західних держав. Вона, знаходячись на першій лінії оборони, стоїть на захисті Європи від російського реваншизму та імперського проекту, який розроблений вихідцями з КГБ.

Щоб поставити Росію на місце західний світ мав би використовувати ефективнішу суміш з дипломатичної, військової і економічної стратегії. В цьому контексті, вступ України до НАТО стане найважливішим геополітичним рішенням Заходу початку двадцятих років ХХІ століття.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар