Путіна потрібно зупинити в Україні

0 ПУТІН НОКІО

Віктор Каспрук

Путін і його оточення грають у гру за якої, як їм здається, Україна має сама відмовитися від Криму. Це довготривала гра, «призом» в якій, на думку путіністів, може для українців стати, – ви добровільно відмовляєтесь від Криму, а ми за це перестанемо вас так терзати.

Тому перестаньте розраховувати, що ймовірний наступник Путіна буде більш зговірливим у кримському питанні. Ви ж бачите, що незалежно від того, що міжнародне співтовариство тисне на нас санкціями і засудженням, ми не збираємось поступатися.

Та й взагалі, не буде нормальних відносин між Україною та Російською Федерацією, якщо Україна продовжуватиме наполягати на поверненні Криму.

Тож, хочете ви цього чи не хочете, але  в довгостроковій перспективі Україна буде змушена прийняти цей факт. І найкращим результатом для України стане отримання поступок від Росії в обмін на відмову від Криму.

Путін схиблений на відродженні Російської імперії. І «взаємоприйнятним» компромісом стосовно України для нього є висунення вкотре перелицьованих пропозицій, які Росія просувала ще з весни 2014 року.

Адже саме існування Української держави Путін сприймає, як небезпечний фактор загрози національній безпеці Російської Федерації, з яким Москва не збирається миритися.

Російська імперська психіка не здатна визнати українців окремою нацією. І тому Кремль спровокував кризу, котра, за можливими небезпечними наслідками, вже значно перевершила відому Карибську кризу 1962 року. І, з неприхованим ентузіазмом, продовжує й далі нагнітати конфронтацію з США та іншими державами Заходу.

Але коли і Хрущов, і Брежнєв, беручи безпосередню участь у німецько-радянській війні, добре розуміли, якими катастрофічними для СРСР можуть виявитися наслідки прямого зіткнення з НАТО і західною цивілізацією, то Путін, котрий нібито має військове звання, ніколи сам не воював, а лише посилав воювати інших. Чим і можна пояснити, що він ні в що не ставить життя інших людей.

Не поважаючи міжнародне право в Україні, Грузії і Сирії, він давно вже перейшов ту межу, коли з ним можна про щось домовитися, балансуючи на взаємних інтересах.

І це вперше, після закінчення Другої світової війни, так нахабно розчленовується країна в середині Європи, а весь світ спостерігає за терористичними діями Москви і ухиляється від конкретних дій. Захоплюються землі і руйнується прекрасна країна, чиєї історії та культури іноземці просто не знають

Якщо у Франції чи Великій Британії терористи вбивають кількох людей, то це стає трагедією для всього світового співтовариства. Але коли в Україні жертвами терористичної держави Росія є вже десятки тисяч людей, то це чомусь вже стало сприйматися як звичне явище.

А не відчуваючи адекватного покарання за свою неприкриту агресію, Росія ще більше починає нахабніти, і її геополітичні апетити тільки зростають.

Вже і в Польщі та державах Балтії починають розуміти, що в разі реальної недопомоги Україні, вони можуть стати наступними об’єктами зазіхань Москви і нічим не спровокованого російського вторгнення.

Путін вступив у протистояння зі всією світовою цивілізацією. Він її ворог, а Росія – це темна сила, яку неможливо умиротворити постійними поступками. Відтягнута у часі адекватна відповідь Кремлю, лише ускладнює й без того надзвичайно важку ситуацію.

Яку підживлює і те, що загальною помилкою багатьох диктаторів типу Путіна та їхніх прибічників є віра, що вони контролюють все на світі, навіть часовий вимір. Але час путінців невблаганно для них спливає, і вони не мають жодного шансу терористичними методами встановити «новий світовий порядок» під своє бачення геополітики.

Проблема в тому, що якщо Росію не зупинити зараз в Україні, то хаос, який вона спровокує на міжнародній арені, буде не співмірний з затратами на її нейтралізацію.

Москві вже немає чого втрачати: вони не можуть змиритися з втратою Радянської імперії, а путінська економіка не здатна довго існувати в режимі найвищого форсажу військових надвитрат.

Тому Путін готовий піти ва-банк, вважаючи після 18 років його недолугого «царювання», що Росія – це він, а без нього РФ не варто і існувати.

Не можна подавати Путіну помилкових сигналів, що за його агресію в Україні йому не доведеться відповідати. Він намагається поставити Америку і Захід перед нелегким вибором: захищаючи і допомагаючи Україні – ви провокуєте ядерну війну.

Однак саме відтягування безпосереднього втручання провокує Москву на подальші безрозсудні дії. Адже вже зараз плани і цілі Путіна щодо Європи є цілком очевидними.

Тому враховуючи, що російська економіка є майже повністю залежною від газонафтових доходів і експорту зброї, Путін і Росія є сьогодні вразливими як ніколи.

Необхідно зробити все можливе, щоб максимально перекрити для Російської Федерації доходи від продажу енергоносіїв і можливість озброювати своїх сателітів.

Не говорячи вже про те, що ні «Північний потік-2», ні інші подібні «потоки» не мають використовуватися для наповнення російського бюджету.

Європа не мусить більше спонсорувати агресію Росії, закуповуючи у неї енергоносії. Бо отримані за них гроші – йдуть на оплату гібридної війни в Україні і Сирії та на терористичну діяльність в Європейському Союзі і по всьому світу.

 

 

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Автокефалія для Української церкви: що робитиме Москва

kaspruk

РФ використовуватиме будь-який привід для вторгнення в Україну. Росія не може погодитися з існуванням України як незалежної держави в принципі. З цього й слід виходити в прогнозуванні подальших дій Кремля.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, оцінюючи початок засідання синоду Вселенського патріархату, під час якого очікується офіційне ухвалення рішення щодо томосу.

«Слід розуміти, що томос, звичайно, сам по собі не вирішить усіх проблем, які на сьогодні має Україна. Однак для нас це можливість справді консолідувати українську націю на релігійній основі. Раніше ми цього не могли досягнути й зараз це важливо. Суттєвою мірою релігійні питання в Україні керувалися з Москви й зараз ми маємо шанс це змінити», – зазначив Каспрук.

Агресія РФ напередодні Нового року цілком логічна й зрозуміла. В Кремлі вже розуміють, що їм не вдасться провести проросійського президента в Україні, а тому готуються наперед до дестабілізації де тільки можливо, в тому числі на тлі надання автокефалії, уточнив він.

«РФ потрібно зараз показати українському пересічному громадянину, що без схвалення Москви українська держава стабільно існувати не зможе. Тому й надалі в 2019 році РФ продовжить політику дестабілізації», – підкреслив експерт.

В РФ навряд чи заплющать очі на автокефалію, адже для них це втрата впливу, додав він.

Зокрема, на його думку, РФ спробує відігратися шляхом посилення бойових дій на сході України.

«Тим більше міжнародна спільнота не виробила суттєвих інструментів впливу на агресію РФ, а санкції якщо більш-менш дошкульно діють на російську економіку, то все одно не припиняють остаточно агресію. Тому Заходу варто було б переглянути концепцію санкцій. Їх мають відчувати не лише росіяни в глибинці, а саме так звана російська еліта, яка ухвалює рішення», – резюмував Віктор Каспрук.

https://www.slovoidilo.ua/2018/11/27/pogljad/suspilstvo/avtokefaliya-ukrayinskoyi-cerkvy-robytyme-moskva

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Невивчені уроки розпаду СРСР: Путін перетворив Росію на «Імперію страху»

000 ПУУУ

Радіо Свобода  04  Листопада  2018

Віктор Каспрук

У сучасній Росії все керується страхом. І перефразувавши відоме визначення колишнього президента США Рональда Рейгана щодо СРСР, можна констатувати, що сьогодні Путін керує «Імперією страху». В якій саме страх став визначальним чинником злочинних і непродуманих рішень кремлівської влади.

Настрахане ФСБ, іншими спецслужбами і поліцією населення Росії, в основній свої масі, боїться влади, чиновників на місцях, контролюючих органів і репресій.

Воно знає, якщо режим так легко пішов на вбивство одного з лідерів опозиції Бориса Немцова, то їх від путінських «тонтон-макутів» не захистить ніхто.

З іншого боку, страх став спонукальним чинником діянь і самого Путіна. Все, що робив він останніми роками, є наслідками страху Путіна втратити владу, страхом того, що Революція гідності може відбутися і в Росії, що Україна стане членом Європейського союзу і НАТО, страхом що на Заході заарештують його таємні мільярдні активи і конфіскують елітні маєтності, страхом після всього ним скоєного потрапити до Міжнародного суду в Гаазі, як його колега сербський диктатор Слободан Мілошевич, страхом залишитися в історії правителем, який хотів, але не зміг відродити колишній Радянський Союз.

Цей постійний страх програти і виглядати в очах свої прибічників та світової спільноти слабким лідером й став головною причиною того, що він постійно ставить тактику наперед стратегії. Звідси й такі провальні результати путінської діяльності.

У Російській Федерації не вивчили уроки розпаду СРСР

Анексувавши український Крим в 2014 році, Путін затіяв грубу гру на світовій шахівниці. Намагаючись відновити статус наддержави, який був в СРСР, він руйнує основи Росії. І скоро цей процес може стати незворотнім.

Спровокувавши нову Холодну війну з Заходом, Путін повторює те, що призвело до розпаду Радянського Союзу, коли однопартійна тоталітарна система і командна економіка СРСР з тріском програли ліберальній демократії США і Заходу та вільному ринку капіталізму.

Тільки тепер, у другому десятилітті ХХІ століття, ситуація вилилася в протистояння західної демократії і вільного ринку з авторитарним путінізмом та олігархічним, регулюючим вручну з Кремля економіку Російської Федерації, псевдокапіталізмом.

І хоча з Москви здавалося, що Путіну вдалося тимчасово посилити позиції і вплив РФ у світі, в реальності ця імітація «величі Росії» відбувалася за рахунок довгострокової стійкості Росії як держави.

Оскільки Російська Федерація, після такого театрального геополітичного дійства, зіткнулася з критично серйозними для свого подальшого існування проблемами: жахливою демографію, іржавим і старіючим промисловим комплексом та постійно зростаючою корупцією.

Клептократичний путінський режим нічого не зробив для вирішення цих наростаючих проблем. Натомість він поставив економіку країни під контроль олігархів.

Тепер Росія критично залежить від цін на її газонафтову продукцію і мінеральні ресурси, а міжнародна політика Кремля ґрунтується на невпинному залякуванні сусідніх держав і створенні вогнищ конфліктів по всьому світу.

Але це не може тривати довго. Адже не дивлячись на те, що Російська Федерація має велику кількість корисних копалин і величезні неосвоєні території, вона все ближче просувається до статусу світового ізгоя на кшталт Північної Кореї, який перебуватиме у вакуумі свого штучно створеного гетто.

І у Путіна немає жодних стратегічних рішень щодо виходу з довгострокового спаду Росії. Все, що він робить, керується позицією слабкості, яка підштовхує його до ще більшої гіперагресивності на міжнародній арені.

Але, зрештою, нафта і газ закінчуються, відносини з Україною та іншими сусідами Росії весь час погіршуються, а справжнє місце РФ у світі вже ні в кого не викликає сумнівів.

Геополітичне псевдолідерство стало трагедією для Росії

Корумпована система РФ нездатна конкурувати з вільним світом. І біда росіян в тому, що ними нині керують ті, хто принципово нездатні зрозуміти, що геополітичне псевдолідерство стало трагедією для Росії.

Путінська гра в глобальну Російську імперію, в яку крім Путіна в світі ніхто не вірить, зробила Росію маріонеткою його збочених імперських бажань.

Які не тільки нічим не підкріплені, а й повністю девальвовані неможливістю силою поширити правила шовіністичного «русского мира» в Україні та інших сусідніх з Російською Федерацією державах.

Діями Путіна, як і всіх інших диктаторів, керує страх втратити владу. Звідси й намагання утримати її за будь-яку ціну.

Однак ігнорування тенденцій світового історичного розвитку та ідеологізація політики, релігії і суспільної думки в Росії не змогли компенсувати стратегічних путінських прорахунків в демонстрації його «лідерства».

Гальмом на шляху до модернізації Росії є сам Путін

Не дивлячись на те, що механізм одержавленої пропагандистської машини задіяний на повну силу, а населення нав’язливо зомбується телевізором, який розповідає йому те, що воно підсвідомо хоче почути, використовуючи для цього прості слогани, пересічні російські громадяни все менше стали вестися на відверту дезінформацію і повторювання брехні.

Нині навіть не дуже політично просунутим середнім виборцям Путіна все більше стає зрозуміло, що гальмом на шляху до модернізації Росії, яку з таким пафосом розписував у багатьох своїх виступах «лідер нації», є сам Путін.

Після невдалої спроби в часи екс-президента Бориса Єльцина прищепити демократію до древа посттоталітарної Росії, система влади дала «задній хід», вкотре доводячи, що не всі суспільства готові до того, щоб автоматично стати демократичними.

Адже демократія – це не просто проведення вільних виборів, а прийняття різниці думок інших, які не обов’язково мають співпадати з вашими.

Проте росіянам важко позбутися довічного президента, якого просто неможливо переобрати, бо він сам цього не хоче.

При цьому він намагається контролювати в Росії все: бюрократичний апарат, політичні партії, засоби масової інформації, релігійну владу, вибори, спецслужби, поліцію, армію, прокуратуру і суди.

Путін навіть пробує контролювати думки своїх співгромадян, інтернет і соціальні мережі.

Це пов’язано з тим, що в Московії традиції утримувати підвладне населення в холопському стані складалися століттями.

А залучення релігії для контролю, тримання в страху і покорі суспільства було придумано не сьогоднішніми кремлівцями.

Так само, як і вивільнення «касти правителів» від необхідності дотримання державних законів. Перетворюючи цим формування правил гри в політиці на безмежів’я владного угруповання, яке не визнає жодних правил, крім тих, які придумало само для інших.

Цим і можна пояснити те, що «Імперія страху» не визнає ані загальноприйнятих цивілізаційних норм, ані законів західної демократії, тим більше не збирається на них зважати і їх виконувати.

Її постулатами є «релігія сили» і терористичні методи реалізації експансіоністських цілей по всьому світі. І усе це потрібно врахувати тим, хто вважає, що Росію можна «перевиховати», і що з нею можна «домовитися».

https://www.radiosvoboda.org/a/29581423.html

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Невыученные уроки распада СССР: Путин превратил Россию в «Империю страха»

Радио Свобода 04 Ноября 2018

Виктор Каспрук

 В современной России все руководствуется страхом. И перефразировав известное определение бывшего президента США Рональда Рейгана, что касается СССР, можно констатировать, что сегодня Путин руководит «Империей страха». В которой именно страх стал определяющим фактором преступных и непродуманных решений кремлевской власти.

Напуганное ФСБ, другими спецслужбами и полицией население России, в основной своей массе, боится власти, чиновников на местах, контролирующих органов и репрессий.

Оно знает, если режим так легко пошел на убийство одного из лидеров оппозиции Бориса Немцова, то их от путинских «тонтон-макутов» не защитит никто.

С другой стороны, страх стал побудительным фактором деяний и самого Путина. Все, что делал он в последние годы, является следствием страха Путина потерять власть, страхом того, что Революция достоинства может произойти и в России, что Украина станет членом Европейского союза и НАТО, страхом что на Западе арестуют его тайные миллиардные активы и конфискуют элитные поместья, страхом после всего им совершенного попасть в Международный суд в Гааге, как его коллега сербский диктатор Слободан Милошевич, страхом остаться в истории правителем, который хотел, но не смог возродить бывший Советский Союз.

Этот постоянный страх проиграть и выглядеть в глазах своих сторонников и мирового сообщества слабым лидером, и стал главной причиной того, что он постоянно ставит тактику наперед  стратегии. Отсюда и такие провальные результаты путинской деятельности.

В Российской Федерации не выучили уроки распада СССР

Аннексировав украинский Крым в 2014 году, Путин затеял грубую игру на мировой шахматной доске. Пытаясь восстановить статус сверхдержавы, который был в СССР, он разрушает основы России. И скоро этот процесс может стать необратимым.

Спровоцировав новую Холодную войну с Западом, Путин повторяет то, что привело к распаду Советского Союза, когда однопартийная тоталитарная система и командная экономика СССР с треском проиграли либеральной демократии США и Запада и свободному рынку капитализма.

Только теперь, во втором десятилетии XXI века, ситуация вылилась в противостояние западной демократии и свободного рынка с авторитарным путинизмом и олигархическим, регулирующим вручную из Кремля экономику Российской Федерации, псевдокапитализмом.

И хотя из Москвы казалось, что Путину удалось временно усилить позиции и влияние РФ в мире, в реальности эта имитация «величия России» происходила за счет долгосрочной устойчивости России как государства.

Поскольку Российская Федерация, после такого театрального геополитического действия, столкнулась с критически серьезными для своего дальнейшего существования проблемами: ужасной демографией, ржавым и стареющим промышленным комплексом и постоянно растущей коррупцией.

Клептократический путинский режим ничего не сделал для решения этих нарастающих проблем. Вместо этого он поставил экономику страны под контроль олигархов.

Теперь Россия критически зависит от цен на ее газонефтяную продукцию и минеральные ресурсы, а международная политика Кремля основывается на непрерывном запугивании соседних государств и создании очагов конфликтов по всему миру.

Но это не может продолжаться долго. Ведь, несмотря на то, что Российская Федерация имеет большое количество полезных ископаемых и огромные неосвоенные территории, она все ближе продвигается к статусу мирового изгоя вроде Северной Кореи, который будет находиться в вакууме своего искусственно созданного гетто.

И у Путина нет никаких стратегических решений по выходу из длительного спада России. Все, что он делает, является следствием позиции слабости, которая подталкивает его к еще большей гиперагрессивности на международной арене.

Но, в конце концов, нефть и газ заканчиваются, отношения с Украиной и другими соседями России все время ухудшаются, а настоящее место РФ в мире уже ни у кого не вызывает сомнений.

Геополитическое псевдолидерство стало трагедией для России

Коррумпированная система РФ не способна конкурировать со свободным миром. И беда россиян в том, что ими сейчас руководят те, кто принципиально не способны понять, что геополитическое псевдолидерство стало трагедией для России.

Путинская игра в глобальную Российскую империю, в которую кроме Путина в мире никто не верит, сделала Россию марионеткой его извращенных имперских желаний.

Которые не только ничем не подкреплены, но и полностью девальвированы невозможностью силой распространить правила шовинистического «русского мира» в Украине и других соседних с Российской Федерацией государствах.

Действиями Путина, как и всех других диктаторов, руководит страх потерять власть. Отсюда и попытки удержать ее любой ценой.

Однако игнорирование тенденций мирового исторического развития и идеологизация политики, религии и общественной мысли в России не смогли компенсировать стратегических путинских просчетов в демонстрации его «лидерства».

Тормозом на пути к модернизации России является сам Путин

Несмотря на то, что механизм огосударствления пропагандистской машины задействован в полную силу, а население навязчиво зомбируется телевизором, который рассказывает ему то, что оно подсознательно хочет услышать, используя для этого простые слоганы, рядовые российские граждане все меньше стали вестись на откровенную дезинформацию и повторение лжи.

Сейчас даже не очень политически продвинутым средним избирателям Путина все больше становится понятно, что тормозом на пути к модернизации России, которую с таким пафосом расписывал во многих своих выступлениях «лидер нации», является сам Путин.
После неудачной попытки во времена экс-президента Бориса Ельцина привить демократию к древу посттоталитарной России, система власти дала «задний ход», в очередной раз доказывая, что не все общества готовы к тому, чтобы автоматически стать демократическими.

Ведь демократия – это не просто проведение свободных выборов, а принятие разницы мнений других, которые не обязательно должны совпадать с вашими.

Однако россиянам трудно избавиться от пожизненного президента, которого просто невозможно переизбрать, потому что он сам этого не хочет.

При этом он пытается контролировать в России все: бюрократический аппарат, политические партии, средства массовой информации, религиозную власть, выборы, спецслужбы, полицию, армию, прокуратуру и суды.

Путин даже пытается контролировать мысли своих сограждан, интернет и социальные сети.

Это связано с тем, что в Московии традиции держать подвластное населения в холопском состоянии складывались веками.

Привлечение религии для контроля, содержания в страхе и повиновении общества было придумано не сегодняшними кремлевцами.

Так же, как и высвобождение «касты правителей» от необходимости соблюдения государственных законов. Превращая этим формирование правил игры в политике на беспредел властной группировки, которая не признает никаких правил, кроме тех, которые придумала сама  для других.

Этим и можно объяснить то, что «Империя страха» не признает ни общепринятых цивилизационных норм, ни законов западной демократии, тем более не собирается на них обращать внимание и их выполнять.

Ее постулатами являются «религия силы» и террористические методы реализации экспансионистских целей по всему миру. И все это нужно учесть тем, кто считает, что Россию можно «перевоспитать», и что с ней можно «договориться».

https://www.radiosvoboda.org/a/29581423.html

 

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Афганське поле для ігор Кремля

АФ 777

«Дзеркало тижня. Україна»   №44, 17 листопада 2018

Віктор Каспрук

Москва намагається перехопити ініціативу у Вашингтону щодо врегулювання ситуації в Афганістані. 

У Кремлі вирішили піти на безпрецедентний крок, доручивши міністрові закордонних справ провести публічні переговори з представниками забороненої в Російській Федерації терористичної організації “Талібан”.

Росія, проводячи міжафганські консультації з участю “Талібану”, застосовує “гібридну дипломатію”, таким чином, фактично, легітимізуючи талібів і визнаючи їх переговороспроможними нарівні із законним афганським керівництвом. І все це відбувається на тлі того, що сам “Талібан” не визнає уряд Афганістану законним.

Міністерство закордонних справ Росії заявило, що представники Афганістану, Індії, Ірану, Казахстану, Киргизстану, Китаю, Пакистану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та США були запрошені на зустріч у московському “Президент-Готелі”.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров наголосив: “Ми вітаємо присутні тут делегації Вищої ради миру Афганістану та руху талібів. Їх участь у сьогоднішньому заході покликана стати важливим внеском у формування сприятливих умов для початку прямих переговорів між урядом, рухом талібів і представниками широких суспільно-політичних кіл країни”.

Схоже на те, що Росія намагається домовитися з терористами, щоб коли не взяти їх під свій контроль, то хоча б спробувати негласно координувати їхні дії. Переводячи цим ситуацію в Афганістані у потрібне для себе русло.

Не виключено, що Москва таким чином готує зміну режиму в Афганістані і прагне змінити ситуацію там так, аби привести до влади своїх маріонеток, як це вже було після військового вторгнення СРСР у 1979 році.

Крім усього іншого, ця зустріч російського міністра закордонних справ із вождями ісламської терористичної організації “Талібан” продемонструвала, що в путінської влади немає жодних моральних обмежень. Оскільки, коли до Москви офіційно запрошують міжнародних терористів, чого ще можна чекати в майбутньому від кремлівських насельників?

І, хоча Сергій Лавров закликав не використовувати Афганістан як “поле для ігор у геополітику”, саме такою метою насправді керується Москва, прагнучи закріпити свої впливи в цій країні й розбурхати там ще більші політичні пристрасті, таємно давши на це свою згоду “Талібану”.

Але кремлівські наміри викликають скептицизм у афганського керівництва. Адже такий “саміт миру” не здатен перетворитися на стійкий процес, очолюваний Москвою. У цьому сенсі, позиція Кабулу й Вашингтону залишається незмінною: мирні переговори мають вестися самими афганцями.

Позицію американців із цього питання чітко визначив заступник речника Державного департаменту США Роберт Палладіно: “Сполучені Штати вважають, що всі країни повинні підтримувати прямий діалог між урядом Афганістану і талібами, щоб покласти край війні. Але жоден уряд, включно з Росією, не може замінити афганський уряд на прямих переговорах із талібами”.

Ця позиція США не стикується з позицією “Талібану”, який виступає проти переговорів із Кабулом, натомість наполягаючи на переговорах зі Сполученими Штатами, оскільки таліби впевнені: афганський уряд є маріонеткою Вашингтону. Представник талібів Забіулла Муджахід заявив, що їхні довірені особи в Москві не проводитимуть “жодних переговорів із Вищою радою миру Афганістану”. Як вважають у “Талібані”, ця конференція “не стосується переговорів з будь-якою конкретною стороною”, а спрямована на “всебічні дискусії стосовно мирного врегулювання афганських негараздів та припинення американської окупації”.

Самі ж американці не виключають, що пошук мирного процесу потрібно шукати на всіх напрямах. Так, у жовтні посланець США на мирних переговорах в Афганістані Залмай Халілзад зустрічався з талібами у столиці Катару Доха. Після цього представники “Талібану” заявили, що обидві сторони “погодилися продовжувати такі зустрічі”.

Про наміри Америки знайти ключ до вирішення афганського питання свідчить те, що Залмай Халілзад із 8-го по 20 листопада здійснює політичне турне до Афганістану, Пакистану, Об’єднаних Арабських Еміратів та Катару.

Тим часом відбувається сплеск насилля з боку “Талібану”, який різними шляхами отримує російську зброю й намагається використати на свою користь зіткнення інтересів США і РФ навколо Афганістану. Тому закінчення цієї проксі-війни на афганській території, як мислиться талібами, може бути прийнятним лише в тому разі, якщо після цього їм вдасться отримати владу.

З іншого боку, Москва сьогодні перебуває в такому геополітичному угарі, що після України і Сирії вона цілком здатна безпосередньо втягнутися в афганський конфлікт. Забувши про уроки минулого та одну з причин того, чому розпався СРСР.

Хоча на відкрите втручання в Афганістані Росію може спровокувати й те, що США досі не вдалося переломити ситуацію на користь законного уряду. Тому московська зустріч сигналізує про повернення Росії до дипломатичного авангарду в афганських справах. Адже це вперше Москва запросила своїх історичних ворогів, талібів. Проте ні США, ні афганський уряд не хочуть, аби російська ініціатива переросла в реальну позиційну перевагу, оскільки не бажають, щоб це зруйнувало їхні власні зусилля в переговорах про мир в Афганістані.

Тим часом зростання бажання Російської Федерації більше втягнутися в афганське протистояння можна пояснити й іншими причинами. Кремль лякає поширення ісламського фундаменталізму на російські терени. Оскільки центральноазійські держави, які колись були радянськими республіками, не дуже стабільні й досі не змогли знайти жодної життєздатної ідеології, яка в змозі протистояти впливам радикальних мусульман, у Росії бояться поширення звідти на автономні республіки Кавказу ісламістських впливів.

Внаслідок російського завоювання у ХІХ столітті і таджицької громадянської війни, яка спалахнула на початку 1990-х років, багато таджиків емігрували до Афганістану. Тепер таджики становлять понад 25% населення Афганістану, а гори Паміру є потенційним джерелом фундаменталізму. Тому в Росії вбачають загрозу проникнення на її територію ісламського фундаменталізму через країни Центральної Азії. Москва не хоче, щоб ісламістські рухи досягли таких потенційно уразливих точок, як Чечня, Татарстан, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія чи Карачаєво-Черкесія.

Росія має численне мусульманське населення, і її південний кордон — довга дуга з мусульманських країн. Від стабільної ситуації в Афганістані великою мірою залежатиме, чи ці держави приймуть моделі поміркованих ісламських республік, чи приєднаються до країн, які сповідують радикальний джихад, схильний експортувати свою радикальну версію ісламу.

Однак для США боротьба за Афганістан має абсолютно інші виміри. Вони розглядають стабілізацію ситуації там крізь призму того, якою мірою пакистанська розвідка ISI зможе впливати й керувати талібами. ISI вже давно намагається маніпулювати афганською політикою, а також протистояти зусиллям Індії, спрямованим на налагодження відносин із Кабулом.

Проте таліби тому й прагнуть прямих переговорів зі США, що хочуть, аби американські війська вийшли з Афганістану. Після чого вони змогли б узяти під свій контроль уряд, спецслужби, поліцію та армію, яких навчали американці. Тобто “Талібан” готовий домовлятися про капітуляцію афганського уряду, і ні про що інше.

Іншим важливим чинником стратегічної зацікавленості США у їхній присутності в Афганістані є наявність бази для гарантування безпеки ядерної зброї Пакистану. Присутність Америки в багатьох країнах світу пояснюється створенням плацдарму, з якого вона була б здатна впливати на події в регіоні.

Якщо ж говорити про стратегічну зацікавленість США Афганістаном в історичній перспективі, то в останні десятиліття вона полягала, по-перше, в обмеженні радянського експансіонізму, по-друге, у знищенні навчальних баз моджахедів, які потенційно здатні вчиняти терористичні напади на території Америки. Третя мета полягала в тому, щоб допомогти афганському народу розвивати самоврядування і життєздатні інститути політики та безпеки. В американських далекосяжних інтересах є сильний, незалежний Афганістан, вільний від авторитарності “Талібану” та насильства.

Якщо говорити про будь-які геополітичні ініціативи Москви, то не слід забувати, що нині Росія — це країна третього світу з ядерною зброєю, як і Пакистан. Оскільки мексиканське песо коштує більше, ніж російський рубль.

У своїх мріях Москва перебуває в центрі світової уваги і перетворюється на наддержаву. Але якщо в Кремлі й надалі виявлятимуть непоступливість щодо України і Сирії, то, швидше за все, Росія стане не новим СРСР, а новою Венесуелою. З галопуючою інфляцією і глибокою економічною та соціальною кризою, яка драматичним чином знищуватиме її майбутнє.

Тому самовтягування Росії, яка стала, по суті, регіональною державою, у “велику гру” в Афганістані після майже 30 років від часу радянської поразки там, є емоційною помилкою, котра здатна обернутися для неї новими невдачами і втратами.

https://dt.ua/international/afganske-pole-dlya-igor-kremlya-294306_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Афганское поле для игр Кремля

«Зеркало недели. Украина»  №44, 17 ноября 2018

Виктор Каспрук

Москва пытается перехватить инициативу у Вашингтона относительно урегулирования ситуации в Афганистане. 

В Кремле решили пойти на беспрецедентный шаг, поручив министру иностранных дел провести публичные переговоры с представителями запрещенной в Российской Федерации террористической организации “Талибан”.

Россия, проводя межафганские консультации с участием “Талибана”, применяет “гибридную дипломатию”, таким образом, фактически, легитимизируя талибов и признавая их переговороспособными наравне с законным афганским руководством. И все это происходит на фоне того, что сам “Талибан” не признает правительство Афганистана законным.

Министерство иностранных дел России заявило, что представители Афганистана, Индии, Ирана, Казахстана, Кыргызстана, Китая, Пакистана, Таджикистана, Туркменистана, Узбекистана и США были приглашены на встречу в московском “Президент-Отеле”.

Министр иностранных дел России Сергей Лавров подчеркнул: “Мы приветствуем присутствующие здесь делегации Высшего совета мира Афганистана и движения талибов. Их участие в сегодняшнем мероприятии призвано стать важным вкладом в формирование благоприятных условий для начала прямых переговоров между правительством, движением талибов и представителями широких общественно-политических кругов страны”.

Похоже на то, что Россия пытается договориться с террористами, чтобы если не взять их под свой контроль, то хотя бы попытаться негласно координировать их действия. Переводя этим ситуацию в Афганистане в нужное для себя русло.

Не исключено, что Москва таким образом готовит смену режима в Афганистане и хочет изменить ситуацию там таким образом, чтобы привести к власти своих марионеток, как это уже было после военного вторжения СССР в 1979 году.

Помимо всего прочего, эта встреча российского министра иностранных дел с вождями исламской террористической организации “Талибан” продемонстрировала, что у путинской власти нет никаких моральных ограничений. Поскольку если в Москву официально приглашают международных террористов, чего еще можно ждать в будущем от кремлевских насильников?

И хотя Сергей Лавров призвал не использовать Афганистан как “поле для игр в геополитике”, именно такой целью на самом деле руководствуется Москва, стремясь закрепить свое влияние в этой стране и взбудоражить там еще большие политические страсти, тайно дав на это свое согласие “Талибану”.

Но кремлевские намерения вызывают скептицизм у афганского руководства. Ведь такой “саммит мира” не способен превратиться в устойчивый процесс, возглавляемый Москвой. В этом смысле позиция Кабула и Вашингтона остается неизменной: мирные переговоры должны вестись самими афганцами.

Позицию американцев в этом вопросе четко определил заместитель представителя Государственного департамента США Роберт Палладино: “Соединенные Штаты считают, что все страны должны поддерживать прямой диалог между правительством Афганистана и талибами, чтобы положить конец войне. Но ни одно правительство, включительно с Россией, не может заменить афганское правительство на прямых переговорах с талибами”.

Эта позиция США не стыкуется с позицией “Талибана”, который выступает против переговоров с Кабулом, вместо этого настаивая на переговорах с Соединенными Штатами, поскольку талибы уверены: афганское правительство является марионеткой Вашингтона. Представитель талибов Забиулла Муджахид заявил, что их доверенные лица в Москве не будут проводить “никаких переговоров с Высшим советом мира Афганистана”. Как считают в “Талибане”, эта конференция “не касается переговоров с какой-либо конкретной стороной”, а направлена на “всесторонние дискуссии о мирном урегулировании афганских неурядиц и прекращении американской оккупации”.

Сами же американцы не исключают, что поиск мирного процесса нужно осуществлять на всех направлениях. Так, в октябре посланец США на мирных переговорах в Афганистане Залмай Халилзад встречался с талибами в столице Катара Дохе. После этого представители “Талибана” заявили, что обе стороны “согласились продолжать такие встречи”.

О намерениях Америки найти ключ к решению афганского вопроса свидетельствует то, что Залмай Халилзад с 8 по 20 ноября осуществляет политическое турне в Афганистан, Пакистан, Объединенные Арабские Эмираты и Катар.

Тем временем происходит всплеск насилия со стороны “Талибана”, который различными путями получает российское оружие и пытается обращать в свою пользу столкновения интересов США и РФ вокруг Афганистана. Поэтому окончание этой прокси-войны на афганской территории, как представляется талибами, может быть приемлемым только в том случае, если после этого им удастся получить власть.

С другой стороны, Москва сегодня находится в таком геополитическом угаре, что после Украины и Сирии она вполне способна непосредственно втянуться в афганский конфликт. Забыв об уроках прошлого и об одной из причин распада СССР.

Хотя на открытое вмешательство в Афганистане Россию может спровоцировать и то, что США до сих пор не удалось переломить ситуацию в пользу законного правительства. Поэтому московская встреча сигнализирует о возвращении России к дипломатическому авангарду в афганских делах. Ведь это впервые Москва пригласила своих исторических врагов, талибов. Однако ни США, ни афганское правительство не хотят, чтобы российская инициатива переросла в реальное позиционное преимущество, поскольку не желают, чтобы это разрушило их собственные усилия в переговорах о мире в Афганистане.

Тем временем возрастающее желание Российской Федерации больше втянуться в афганское противостояние можно объяснить и другими причинами. Кремль пугает распространение исламского фундаментализма на российские территории. Поскольку центральноазиатские государства, бывшие когда-то были советскими республиками, не очень стабильны и до сих пор не смогли найти жизнеспособную идеологию, которая в состоянии противостоять влияниям радикальных мусульман, в России боятся распространения оттуда на автономные республики Кавказа исламистских влияний.

Вследствие российского завоевания в ХІХ веке и таджикской гражданской войны, вспыхнувшей в начале 1990-х годов, многие таджики эмигрировали в Афганистан. Теперь таджики составляют более 25% населения Афганистана, а горы Памира являются потенциальным источником фундаментализма. Поэтому в России усматривают угрозу проникновения на ее территорию исламского фундаментализма через страны Центральной Азии. Москва не хочет, чтобы исламистские движения достигли таких потенциально уязвимых точек, как Чечня, Татарстан, Дагестан, Ингушетия, Кабардино-Балкария, Калмыкия или Карачаево-Черкесия.

В России многочисленное мусульманское население, и ее южная граница — длинная дуга из мусульманских стран. От стабильной ситуации в Афганистане в значительной степени будет зависеть, примут ли эти государства модели умеренных исламских республик, или присоединятся к странам, исповедующим радикальный джихад, склонный экспортировать свою радикальную версию ислама.

Однако для США борьба за Афганистан имеет абсолютно другие измерения. Они рассматривают стабилизацию ситуации там сквозь призму того, в какой степени пакистанская разведка ISI сможет влиять на талибов и руководить ими. ISI уже давно пытается манипулировать афганской политикой, а также противостоять усилиям Индии, направленным на налаживание отношений с Кабулом.

Однако талибы потому и хотят прямых переговоров с США, что желают вывода американских войск из Афганистана. После чего они смогли бы взять под свой контроль правительство, спецслужбы, полицию и армию, которых обучали американцы. То есть “Талибан” готов договариваться о капитуляции афганского правительства, и ни о чем другом.

Другим важным фактором стратегической заинтересованности США в их присутствии в Афганистане является наличие базы для гарантирования безопасности ядерного оружия Пакистана. Присутствие Америки во многих странах мира объясняется созданием плацдарма, с которого она была бы способна влиять на события в регионе.

Если же говорить о стратегической заинтересованности США Афганистаном в исторической перспективе, то в последние десятилетия она заключалась, во-первых, в ограничении советского экспансионизма, во-вторых, в уничтожении учебных баз моджахедов, которые потенциально способны совершать террористические нападения на территории Америки. Третья цель заключалась в том, чтобы помочь афганскому народу развивать самоуправление и жизнеспособные институты политики и безопасности. В американских дальновидных интересах существует сильный, независимый Афганистан, свободный от авторитарности “Талибана” и насилия.

Если говорить о каких-либо геополитических инициативах Москвы, то не следует забывать, что ныне Россия — это страна третьего мира с ядерным оружием, как и Пакистан. Поскольку мексиканское песо стоит больше, чем российский рубль.

В своих мечтах Москва находится в центре мирового внимания и превращается в сверхдержаву. Но если в Кремле и в дальнейшем будут проявлять несговорчивость в отношении Украины и Сирии, то, скорее всего, Россия станет не новым СССР, а новой Венесуэлой. С галопирующей инфляцией и глубоким экономическим и социальным кризисом, который драматическим образом будет уничтожать ее будущее.

Поэтому самовтягивание России, ставшей, в сущности, региональным государством, в “большую игру” в Афганистане спустя почти 30 лет со времени поражения там СССР, является эмоциональной ошибкой, которая способна обернуться для нее новыми неудачами и потерями.

https://zn.ua/international/afganskoe-pole-dlya-igr-kremlya-300460_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Новий близькосхідний вузол

777

«Дзеркало тижня. Україна»   №45, 24 листопада 2018

Віктор Каспрук

Король Йорданії здатен зруйнувати мирний договір з Ізраїлем.

Близькосхідний гордіїв вузол доповнився ще однією проблемою. 

Як інформує агентство Reuters, Йорданія заявила, що Ізраїль попросив провести консультації щодо спеціальної угоди про землю, про яку йдеться у мирному договорі. Раніше король Йорданії Абдалла II повідомив, що його країна виходить із цієї частини мирного договору, припиняючи застосування додатків до нього, які дозволяють ізраїльським фермерам використовувати йорданську землю.

Йорданія вже довела до відома ізраїльтян, що має намір повернути дві ділянки території, котрі залишилися у приватній власності Ізраїлю відповідно до мирного договору, якого було досягнуто в листопаді 1994 р. між батьком Абдалла II королем Хусейном та тодішнім прем’єр-міністром Ізраїлю Іцхаком Рабіном.

У рамках угоди Ізраїль орендував близько 405 гектарів сільськогосподарських угідь у південному секторі свого кордону з Йорданією під назвою Аль-Гумар, а також земельну ділянку в районі Аль-Бакура, що неподалік злиття річок Йордан і Ярмук.

Ці території — багаті на воду сільськогосподарські угіддя, що обробляються ізраїльськими фермерами, — у
1994 р., згідно з мирним договором між Ізраїлем та Йорданією, були закріплені за Амманом. Проте, оскільки раніше їх уже використовували єврейські поселенці, Ізраїль отримав право на їх безплатну оренду. Продовження оренди автоматичне, але раз на 12 місяців можна скасувати цей автоматичний договір. І поки що незрозуміло, як і коли ці землі можуть бути передані у власність Йорданії, адже вони перебувають під контролем Ізраїлю безперервно з самого 1948 року.

Можна спрогнозувати, що цей крок йорданського короля здатен спровокувати розвал усього регіонального порядку на Близькому Сході, сформованого за підсумками арабо-ізраїльських воєн, коли Йорданія і Єгипет були тими двома країнами, які підписали мирний договір з Ізраїлем.

Варто звернути увагу на той факт, що ця заява прозвучала незадовго до обстрілів ХАМАСом із сектора Газа території Ізраїлю та відповіді ізраїльтян палестинським терористам. Тому не можна виключати існування таємних домовленостей між деякими країнами, котрі полягають у тому, що треба вивести ситуацію у протистоянні арабів та ізраїльтян із крихкого стану рівноваги і цим створити для Ізраїлю додаткові проблеми.

Також звернемо увагу на те, що обидві ділянки, які хоче отримати Йорданія, територіально розміщуються на ізраїльському боці річки Йордан.

Очевидно, прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу спробує домовитися з йорданцями про продовження оренди, але якщо король Абдалла II виявить упертість і оренду не поновлять, то Йорданія навряд чи буде готова воювати з Ізраїлем за ці території. Навіть якби якісь закулісні стратеги вирішили підштовхнути арабів на одночасний наступ на Ізраїль із боку Йорданії, сектору Газа і сирійської частини Голанських висот.

Адже війна Судного дня 1973 р. мала навчити арабів, що вирішити палестинське питання можна тільки дипломатичними методами за столом переговорів. А ще одна спроба військовим шляхом примусити ізраїльтян піти на неможливі для них поступки призведе лише до втрати арабами нових територій.

Тому, якщо йорданці й надалі демонструватимуть свою непоступливість, ізраїльський прем’єр Нетаньягу, швидше за все, заявить, що безпека Ізраїлю і єврейського народу є найголовнішим пріоритетом і буде підтримуватися за будь-яку ціну. А на територію Аль-Бакур і Аль-Гумар прийдуть ізраїльські солдати, які продемонструють готовність Ізраїльської держави захищати ці ділянки землі.

В Аммані чомусь на враховують, що Йорданія не має достатньої економічної потуги чи військової сили, аби її уряд стабільно існував без поєднання підтримки США та Ізраїлю. І якщо Йорданія зайде занадто далеко у своїх територіальних бажаннях, то це може підштовхнути президента США Дональда Трампа до перегляду відносин із цією країною.

У Вашингтоні навряд чи погодяться з тим, щоб ця йорданська “земельна ініціатива” зруйнувала мирний договір 1994 р., змінивши цим розстановку сил на Близькому Сході. Оскільки, починаючи самочинно змінювати фрагменти цього договору, Йорданія свідомо порушує його цілісність і легітимність. Це свідчить про зростання напруженості у відносинах між Ізраїлем та Йорданією, яка таким чином демонструє свою незгоду з підходами ізраїльтян до палестинського питання.

Намагаючись здобути підтримку двох мільйонів палестинських біженців, запустивши “земельну ініціативу”, йорданський король дуже ризикує спровокувати ситуацію, коли буде вибито один із блоків з підмурівку стабільності. А роблячи непрораховані наперед кроки, дуже легко створити обставини, що підштовхнуть розвиток подій за сирійським або ліванським сценарієм.

Невивчені уроки історії можуть дорого коштувати йорданцям, особливо якщо вони забули, як у 1970 р. Ізраїль, на прохання тодішнього президента Річарда Ніксона, зірвав сирійське вторгнення в Йорданію і врятував цим уряд короля Хусейна. Тоді палестинцям вдалося перетворити північ Йорданії на подобу своєї держави з власними інститутами влади, а табори біженців — на справжні військові об’єкти.

Лідери палестинців заявляли, що “шлях на Єрусалим лежить через Амман”, і закликали йорданську армію допомогти їм повалити владу короля Хусейна. Ситуацію в Йорданії наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років можна порівняти з наступними подіями в Лівані у першій половині 1970-х років. Але тоді король Хусейн зрозумів, до чого можуть призвести бажання палестинців, і вжив проти ОВП найжорсткіших заходів.

Сирія, яка хотіла скинути короля й не допустити “зачистки” палестинських таборів, уже встигла ввести танкові частини на йорданську територію. Але тут Хусейну дуже допоміг Ізраїль. Швидка концентрація частин ЦАХАЛ поблизу сирійського кордону миттєво остудила завзяття Дамаска, і він вивів із Йорданії своїх військових.

Тоді Ізраїль врятував режим Хусейна від повного краху. І якби не було парасольки ізраїльської оборони, ісламістські терористи вже б давно перейшли до Йорданії. Також в Аммані чомусь не хочуть помізкувати над тим, хто ж прийде їм на допомогу, якщо справжня небезпека насунеться з боку Ірану. Тегеран не забариться використати спровокований конфлікт між йорданцями та ізраїльтянами, щоб, спираючись на палестинців, “ліванізувати” ситуацію в Йорданії. Тоді в Ізраїлі, засвоївши цю науку, подумають, якою буде наступна угода, котра може бути так само легко скасована.

Тим більше що в самій Йорданії вже відбувалися протести не тільки із закликами повернути здані в оренду території, а й із вимогами до Амману скасувати весь мирний договір з Ізраїлем. І тут вимальовується причина цього “земельного демаршу” з боку короля Абдалла II.

Адже у вересні голова Палестинської національної адміністрації Махмуд Аббас заявив, що команда президента Трампа запропонувала йому мирний план, оснований на формуванні палестинсько-йорданської конфедерації. За даними пан-арабського супутникового телеканалу Al Mayadeen, Аббас відповів, що погодиться на такий план лише у тому разі, якщо Ізраїль стане частиною запропонованої конфедерації.

Відносини між Ізраїлем та Йорданією впродовж останніх кількох років випробовували статус Єрусалима та Храмової гори, відсутність прогресу в питаннях ізраїльсько-палестинських переговорів і, зокрема, стрілянина охоронця ізраїльського посольства в Аммані в одного з жителів Йорданії після того, як йорданець начебто намагався його вбити.

Втім, Йорданія має право реалізовувати свої претензії, проте й Ізраїль теж має право — не забезпечувати безпеку для Хашимітського королівства і подивитися, що ж станеться після цього.

Реальність така, що сьогодні увесь світ користується досягненнями Ізраїлю в галузі науки, медицини, техніки і технологій. Не кажучи вже про те, що зростає величезний розрив між ізраїльтянами та арабами в інноваціях, економічному розвитку і розробці збройних систем.

Крім того, ізраїльтяни, отримавши назад тільки частину земель Давнього Ізраїлю, перетворених завойовниками на пустелю, спромоглися, інвестуючи туди гроші та піт, виробляти якісні сільськогосподарські продукти і, експортуючи їх, ще й заробляти на цьому гроші. З чим значна частина людей в сусідніх з ізраїльтянами арабських країнах аж ніяк не готова змиритися, і це може стати приводом до їх нового конфлікту з Ізраїлем.

Арабські лідери використовують Ізраїль і релігію для того, щоб тримати населення зосередженим на ненависті до євреїв, відволікаючи його від нагальних поточних проблем у своїх країнах. Якби вони витратили стільки само енергії, зусиль та коштів на поліпшення віддачі від культивування своїх земель і підвищення рівня життя своїх народів, то арабський світ був би зовсім інакшим.

Більшість проблем мусульманських держав, які оточують Ізраїль, є наслідком того, що вони не визнають права Ізраїлю на існування і бажають його знищення. І ця нездійсненна мрія стала рушійною силою всіх їхніх помислів, дій та поразок.

https://dt.ua/international/noviy-blizkoshidniy-vuzol-295041_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Новый ближневосточный узел

«Зеркало недели. Украина»  №45, 24 ноября 2018

Виктор Каспрук

Король Иордании способен разрушить мирный договор с Израилем.

Ближневосточный гордеев узел дополнился еще одной проблемой. 

Как информирует агентство Reuters, Иордания заявила, что Израиль попросил провести консультации по поводу специального соглашения по земле, о которой речь идет в мирном договоре. Ранее король Иордании Абдалла II сообщил, что его страна выходит из этой части мирного договора, прекращая применение приложений к нему, которые позволяют израильским фермерам использовать иорданскую землю.

Иордания уже поставила в известность израильтян, что намерена вернуть два участка территории, оставшиеся в частной собственности Израиля согласно мирному договору, который был достигнут в ноябре 1994 г. между отцом Абдаллы II королем Хусейном и тогдашним премьер-министром Израиля Ицхаком Рабином.

В рамках соглашения Израиль арендовал около 405 гектаров сельскохозяйственных угодий в южном секторе своей границы с Иорданией под названием Аль-Гумар, а также земельный участок в районе Аль-Бакура, что неподалеку слияния рек Иордан и Ярмук.

Эти территории — богатые водой сельскохозяйственные угодья, которые обрабатываются израильскими фермерами, — в 1994 г., согласно мирному договору между Израилем и Иорданией, были закреплены за Амманом. Однако, поскольку раньше их уже использовали еврейские поселенцы, Израиль получил право на их бесплатную аренду. Продление аренды автоматическое, но раз в 12 месяцев можно отменить этот автоматический договор. И пока непонятно, как и когда эти земли могут быть переданы в собственность Иордании, ведь они находятся под контролем Израиля беспрерывно еще с 1948 года.

Можно спрогнозировать, что этот шаг иорданского короля способен спровоцировать развал всего регионального порядка на Ближнем Востоке, сформированного по итогам арабо-израильских войн, когда Иордания и Египет были двумя странами, подписавшими мирный договор с Израилем.

Следует обратить внимание на тот факт, что это заявление прозвучало незадолго до обстрелов ХАМАСом из сектора Газа территории Израиля и ответа израильтян палестинским террористам. Поэтому нельзя исключать существования тайных договоренностей между некоторыми странами, которые заключаются в том, что надо вывести ситуацию в противостоянии арабов и израильтян из шаткого состояния равновесия и этим создать для Израиля дополнительные проблемы.

Также обратим внимание на то, что оба участка, которые хочет получить Иордания, территориально находятся на израильской стороне реки Иордан.

Очевидно, премьер-министр Израиля Беньямин Нетаньяху попытается договориться с иорданцами о продлении аренды, но если король Абдалла II проявит упрямство и аренду не возобновят, Иордания вряд ли будет готова воевать с Израилем за эти территории. Даже если бы некиео закулисные стратеги решили подтолкнуть арабов на одновременное наступление на Израиль со стороны Иордании, сектора Газа и сирийской части Голанских высот.

Ведь война Судного дня 1973 г. должна была научить арабов, что решить палестинский вопрос можно только дипломатическими методами, за столом переговоров. А еще одна попытка военным путем заставить израильтян пойти на невозможные для них уступки приведет лишь к потере арабами новых территорий.

Поэтому, если иорданцы и в дальнейшем будут демонстрировать свою неуступчивость, израильский премьер Нетаньяху, скорее всего, заявит, что безопасность Израиля и еврейского народа является главным приоритетом и будет поддерживаться любой ценой. А на территорию Аль-Бакур и Аль-Гумар придут израильские солдаты, которые продемонстрируют готовность Израильского государства защищать эти участки земли.

В Аммане почему-то не учитывают, что Иордания не имеет достаточной экономической мощи или военной силы, чтобы ее правительство стабильно существовало без совместной поддержки США и Израиля. И если Иордания зайдет слишком далеко в своих территориальных желаниях, то это может подтолкнуть президента США Дональда Трампа к пересмотру отношений с этой страной.

В Вашингтоне вряд ли согласятся с тем, чтобы эта иорданская “земельная инициатива” разрушила мирный договор 1994 г., изменив тем самым расстановку сил на Ближнем Востоке. Поскольку, начиная самовольно менять фрагменты настоящего договора, Иордания сознательно нарушает его целостность и легитимность. Это свидетельствует о росте напряженности в отношениях между Израилем и Иорданией, которая таким образом демонстрирует свое несогласие с подходами израильтян к палестинскому вопросу.

Пытаясь получить поддержку двух миллионов палестинских беженцев, запустив “земельную инициативу”, иорданский король очень рискует спровоцировать ситуацию, когда будет выбит один из блоков из основания стабильности. А делая не просчитанные наперед шаги, очень легко создать обстоятельства, которые подтолкнут развитие событий по сирийскому или ливанскому сценарию.

Не освоенные уроки истории могут дорого стоить иорданцам, особенно если они забыли, как в 1970 г. Израиль, по просьбе тогдашнего президента Ричарда Никсона, сорвал сирийское вторжение в Иорданию и спас этим правительство короля Хусейна. Тогда палестинцам удалось превратить север Иордании в подобие своего государства, с собственными институтами власти, а лагеря беженцев — в настоящие военные объекты.

Лидеры палестинцев заявляли, что “путь на Иерусалим лежит через Амман”, и призвали иорданскую армию помочь им свергнуть власть короля Хусейна. Ситуацию в Иордании в конце 1960-х — начале 1970-х годов можно сравнить с последующими событиями в Ливане первой половины 1970-х годов. Но тогда король Хусейн понял, к чему могут привести желания палестинцев, и применил против ООП самые жесткие меры.

Сирия, которая хотела убрать короля и не допустить “зачистки” палестинских лагерей, уже успела ввести танковые части на иорданскую территорию. Но тут Хусейну очень помог Израиль. Быстрая концентрация частей ЦАХАЛ близ сирийской границы мгновенно охладила натиск Дамаска, и он вывел из Иордании своих военных.

Тогда Израиль спас режим Хусейна от полного краха. И если бы не было зонтика израильской обороны, исламистские террористы уже давно бы перешли в Иорданию. Также в Аммане почему-то не хотят поразмыслить над тем, кто же придет им на помощь, если истинная опасность надвинется со стороны Ирана. Тегеран не преминет использовать спровоцированный конфликт между иорданцами и израильтянами, чтобы, опираясь на палестинцев, “ливанизировать” ситуацию в Иордании. Тогда в Израиле, усвоив эту науку, подумают, каким будет следующее соглашение, которое может быть столь же легко отменено.

Тем более что в самой Иордании уже происходили протесты не только с призывами вернуть сданные в аренду территории, но и с требованиями к Амману отменить весь мирный договор с Израилем. И здесь обрисовывается причина этого “земельного демарша” со стороны короля Абдаллы II.

Ведь в сентябре глава Палестинской национальной администрации Махмуд Аббас заявил, что команда президента Трампа предложила ему мирный план, основанный на формировании палестинско-иорданской конфедерации. По данным пан-арабского спутникового телеканала Al Mayadeen, Аббас ответил, что согласится на такой план только в том случае, если Израиль станет частью предложенной конфедерации.

Отношения между Израилем и Иорданией в течение последних нескольких лет подвергались испытанию из-за статуса Иерусалима и Храмовой горы, отсутствия прогресса в вопросах израильско-палестинских переговоров и, в частности, стрельбы охранника израильского посольства в Аммане в одного из жителей Иордании после того, как иорданец якобы пытался его убить.

Впрочем, Иордания имеет право реализовывать свои претензии, однако и Израиль тоже имеет право — не обеспечивать безопасность Хашимитского королевства и посмотреть, что же произойдет после этого.

Реальность такова, что ныне весь мир пользуется достижениями Израиля в области науки, медицины, техники и технологий. Не говоря уж о том, что растет огромный разрыв между израильтянами и арабами в инновациях, экономическом развитии и разработке оружейных систем.

Кроме того, израильтяне, получив назад лишь часть земель Древнего Израиля, превращенных завоевателями в пустыню, смогли, инвестируя туда деньги и пот, производить качественные сельскохозяйственные продукты и, экспортируя их, еще и зарабатывать на этом деньги. С чем значительная часть людей в соседних с израильтянами арабских странах отнюдь не готова смириться, и это может стать поводом для их нового конфликта с Израилем.

Арабские лидеры используют Израиль и религию для того, чтобы держать население сосредоточенным на ненависти к евреям, отвлекая его от острых текущих проблем в своих странах. Если бы они потратили столько же энергии, усилий и средств на улучшение отдачи от культивирования своих земель и повышения уровня жизни своих народов, арабский мир был бы совершенно другим.

Большинство проблем окружающих Израиль мусульманских государств являются следствием того, что они не признают права Израиля на существование и желают его уничтожения. И эта неисполнимая мечта стала движущей силой всех их помыслов, действий и поражений.

https://zn.ua/international/novyy-blizhnevostochnyy-uzel-301180_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Reich Russia: Російська імперія існуватиме тільки розширюючи зону грабежу

0000000 ПУТТТТЯ

Gazeta.ua  26 листопада 2018

Віктор Каспрук,  політичний аналітик

ФОРМУЛА ВІДНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ УКРАЇНИ – ЦЕ СУЧАСНИЙ ЇЇ ВАРІАНТ, МІНУС ЄВРАЗІЙСЬКА СКЛАДОВА, ЯК СЕПСИС ЗАНЕСЕНА МОСКОВИТАМИ НА НАШІ ТЕРЕНИ ЗА ТРИ З ПОЛОВИНОЮ СТОЛІТТЯ

Колишній депутат Верховної Ради Ігор Марков, який після перемоги Революції гідності перебазувався до Росії, заявив: у світі мають визнати самопроголошені “республіки” ЛНР/ДНР, а на територіях Харківської, Одеської і Дніпропетровської областей повинні з’явитися ХНР, ОНР і ще одна ДНР.

Можна по-різному ставитися до подібних екстравагантних заяв утікачів. Але ця зроблена напередодні президентських і парламентських виборів 2019 року. Марков озвучує можливі плани кремлівців щодо майбутнього України.

Росія весь час хоче приростати новими територіями. Це патологічне бажання присвоїти собі чуже британський історик Норман Дейвіс визначав, як “політичну булімію”. Навіщо їм нові землі, якщо свої не здатні облаштувати до пуття, росіяни не знають. Але це їх не зупиняє.

Після закінчення Другої світової війни Радянський Союз заграбастав в Японії чотири курильські острови – Шитокан, Уруп, Ітуруп і Кунашир. І вже понад 70 років Токіо не може повернути їх. Остання спроба вийти на реальні переговори щодо цього була під час зустрічі прем’єр-міністра Сіндзо Абе і президента Росії Владіміра Путіна 14 листопада у Сингапурі. Але попри те, що усі ці десятиліття немає як двостороннього мирного договору між Японією і Росією, так і демаркації кордону між ними, Москва не поспішає розв’язувати територіальну суперечку. Хоча її вирішення дало б змогу побудувати нормальні відносини із сусідом.

Анексія Російською Федерацією українського Криму і окупація третини Донбасу доводять: бажання і дії імперської еліти в Москві не змінилися.

Тільки тепер до неї ще кооптували “свіжу кров” – соціально близьких злодіїв, бандитів та своїх кегебешників. І знову, вкотре, Імперія готова іти в бій. Мета – розширити територію, сферу впливу, свій Reich Russia. І, де тільки вдасться, насадити свої порядки й правила. А народ московитський – “за”. Жити по-іншому він уже і не вміє, і не хоче.

Тут Кремлю не відмовиш у логіці. Тільки постійно розширюючи зону грабежу, імперія, як би вона не називалася – Російська, Радянський Союз чи РФ, – здатна існувати.

Росія є правонаступником СРСР. Підходи до окупації чужих земель там не змінилися. Доречно пригадати приклад підготовки до окупації територій Туреччини

Не варто забувати, що Росія є правонаступником СРСР. Підходи до окупації чужих земель там не змінилися. Доречно пригадати приклад підготовки до окупації територій Туреччини, яку планував Сталін після закінчення Другої світової війни. Тоді Союз підготував кадри, які мали бути швидко задіяні у випадку переходу радянських військ на землі турецької частини Вірменії.

Москва вже призначила секретарів міськкомів і райкомів компартії та весь комплект персоналу до них. І тільки бомбардування американцями японських міст Хіросіми і Нагасакі отверезило радянського диктатора. Сталін зрозумів: СРСР знаходиться в зовсім іншій ваговій категорії, ніж Сполучені Штати, і не варто випробовувати долю.

Пізніше Туреччині знову поталанило: її прийняли до НАТО, щоб огородити від територіальних претензій з боку СРСР, використати її стратегічне розташування і стримувати цим експансію Радянського Союзу в цьому регіоні.

РФ весь час висуває сусідам територіальні претензії і не може зупинитися в цьому.

Пригадується, як у 2005 році, під час поїздки до Норвегії, тамтешні експерти з великою осторогою говорили про те: Росія вступила у свою другу “Північну війну”. Але тепер це вже війна не зі Швецією, а з Норвегією. Тоді протистояння російських рибалок із кораблями норвезької берегової охорони стало початком чергової сутички за право експлуатувати води навколо Шпіцбергену.

Росія вступила у свою другу “Північну війну”. Протистояння російських рибалок із кораблями норвезької берегової охорони стало початком чергової сутички за право експлуатувати води навколо Шпіцбергену

Цей конфлікт має довгу історію. Відповідно до міжнародного Шпіцбергенського трактату від 1920 року, котрий підписала і Москва, усі учасники договору визнають норвезький суверенітет над острівною групою. У 1947-го норвезький парламент Стортінг погодився: СРСР, поряд із Норвегією, має особливі економічні інтереси на Шпіцбергені. У 1991році ці права перейшли до Росії. Проте РФ вважає, що може поширити свою господарську діяльність і на шельф, тоді як Норвегія намагалася обмежити дію цього трактату лише сушею.

Під час тодішнього протистояння Москви і Осло перша намагалася утвердити своє домінування в Баренцовому морі й обкатати на сусідах стратегію тиску.

Серед норвезьких фахівців існувала думка: якщо російська сторона віддасть ситуацію в Баренцовому морю на відкуп інтересам своїх олігархів, то у підсумку це може призвести до екологічної катастрофи. А, крім цього, дії Москви важко було прогнозувати. Однак набір ймовірних сценаріїв міг стати корисним інструментом для розуміння ситуації в цілому. Це – перетворення російської акваторії Баренцового моря на великий нафтовий майданчик. А “рибне протистояння” буде лише димовою завісою Росії у відстоюванні своїх стратегічних інтересів у цьому регіоні.

Арктика може бути вільною від криги до 2040 року. Боротьба за ресурси у верхній частині земної кулі прискориться

Якщо виходити з постулату, що Москві потрібно все, на що вона поклала своє загребуще око, то це цілком вписується в її “льодову стратегію”. Кілька років тому РФ почала висувати свої претензії на Арктику. Північний лід тане значно швидше, ніж це вважалося раніше. Отже, Арктика може бути вільною від криги до 2040 року. У такому разі, боротьба за ресурси у верхній частині земної кулі прискориться. А з появою вільних для навігації морських шляхів та відкриття нових покладів нафти і газу, зростатимуть претензії Москви на ці території та енергетичні запаси.

На жаль, демократична західна цивілізація досі не виробила єдиної концепції протистояння експансії Росії на всіх напрямках. І чим менше Москві дають відсіч на її територіальні претензії, тим більшими стають її повсякчас зростаючі апетити.

Якщо все продовжуватиметься так і далі, то Путін може висунути ще й ідею “повернення” Росії Аляски. Обґрунтувавши це тим, що продаж цих земель у 1867 році царем Олександром ІІ був незаконним. Кремль не влаштовує виплачена Росії тоді сума у $7 млн 200 тис.

Втім, у гонці за Північний полюс, як і на усіх інших напрямках, необхідно враховувати: нинішня Російська Федерація не є наддержавою і не має достатньо ресурсів, щоб ними підкріплювати свої експансіоністські імперські амбіції.

Російська Федерація не є наддержавою і не має достатньо ресурсів, щоб ними підкріплювати свої експансіоністські імперські амбіції

Гібридна війна Росії в Україні і Сирії, утримування в замороженому стані Придністров’я, Південної Осетії й Абхазії потребують багато ресурсів. Вони у Кремля почали вичерпуватися.

Вступивши у Велику гру за відновлення колишнього статусу СРСР, Москва не розрахувала своїх сил. При цьому закриваючи очі на геополітичну бомбу сповільненої дії, якою стало “м’яке вторгнення” Китаю на землі поки що російського Далекого Сходу.

Путін уже здав в оренду китайцям мільйони гектарів тамтешніх територій. І разом з інвестиціями з Китаю туди приходять численні поселенці, котрі додому повертатися не збираються. А враховуючи, що населення Піднебесної є в 10 разів більшим, ніж Росії, так само, як і вдесятеро більший валовий внутрішній продукт, РФ тут немає шансів.

Проте Москва ніяк не заспокоїться. Останнім часом йдеться про збільшення російської військової присутності в Лівії. Це спричинило нові дискусії з приводу цілей РФ на Близькому Сході і Північній Африці. І викликало суперечки всередині Росії: чи є введення військових до Лівії в її національних інтересах.

Найкращий діагноз агресивній інтервенції з РФ дала Оксана Пахльовська. Сьогоднішня експансія під євразійськими знаменами є кодом Євразії – номадизмом Чингісхана: “Це навала зі Степу – без концепції повернення. Це нищення всього живого на своєму шляху – всього, що непридатне для харчування. Все, що не з’їдене і не знищене, має бути підкорене. Основний критерій – сила, здатність убивати, а не будувати”.

Російська євразійська експансія завжди і повсюди ставила за мету знищення культурних та цивілізаційних надбань загарбаних народів, перетворення їх на імперський “бульйон”, придатний для розширення верств “русского мира”.

“Бульйонним” верствам імперія надавала пільги, преференції та квоти задля переведення їх прихильників у статус еліти суспільства. Особливо – в переломні, кризові моменти історії.

Під час так званої “перебудови” імперська номенклатура розставила своїх висуванців на ключові позиції в економіці й політиці. Щедро роздавала суспільні багатства й ключові посади тим, кого нині бачимо в ролі олігархів.

А для “чужих”, і тим більше опонентів імперській номенклатурі, реалізується протилежна програма. Від зламу 1990-х і дотепер виявляється та знищується цвіт політичного і економічного авангарду.

Якщо суспільство не очиститься від цієї пошесті, будемо й далі кружляти колами імперсько-номенклатурного пекла. І губитимемо не просто населення, а найкращих, найбільш дієздатних представників українського народу.

Доки цю складову нашого сьогодення не буде виявлено і осуджено – не зможемо стати самі собою і знову увійти до складу цивілізованого світу.

Відтак, можливо вивести формулу мінімальної, початкової вимоги до відновленої європейської України: це — сучасний її варіант, мінус євразійська складова, як сепсис занесена московитами на наші терени за три з половиною століття.

Автор карикатури: Дмитро СКАЖЕНИК

https://gazeta.ua/articles/poglyad/_reich-russia-rosijska-imperiya-isnuvatime-tilki-rozshiryuyuchi-zonu-grabezhu/871476

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Гібридна дипломатія» Лаврова: навіщо Москва легітимізує «Талібан»?

Віктор Каспрук

Москва намагається перехопити ініціативу у Вашингтону щодо врегулювання ситуації в Афганістані. В Кремлі вирішили піти на безпрецедентний крок, доручили міністру закордонних справ провести публічні переговори з представниками забороненої у Російській Федерації терористичної організації «Талібан».

Росія, проводячи міжафганські консультації за участю «Талібану», застосовує «гібридну дипломатію», таким чином фактично легітимізуючи талібів і визнаючи їх переговороспроможними на рівні з законним афганським керівництвом. І все це відбувається на фоні того, що сам «Талібан» не визнає уряд Афганістану законним.

Міністерство закордонних справ Росії заявило, що представники Афганістану, Індії, Ірану, Казахстану, Киргизстану, Китаю, Пакистану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та США були запрошені на зустріч у московському «Президент-Отелі».

І як наголосив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров: «Ми вітаємо присутні тут делегації Вищої ради миру Афганістану і руху талібів. Їх участь у сьогоднішньому заході покликана стати важливим внеском у формування сприятливих умов для початку прямих переговорів між урядом, рухом талібів і представниками широких суспільно-політичних кіл країни».

Виглядає на те, що Росія робить спробу домовитися з терористами, в намаганні якщо не взяти їх під свій контроль, то хоча б спробувати негласно координувати їхні дії. Переводячи цим ситуацію в Афганістані в потрібне для себе русло.

Не виключено, що Москва таким чином готує зміну режиму в Афганістані і прагне змістити ситуацію там так, щоб привести до влади своїх маріонеток, як це вже було після військового вторгнення СРСР в 1979 році.

Крім всього іншого, ця зустріч російського міністра закордонних справ з вождями ісламської терористичної організації «Талібан» продемонструвала, що у путінської влади немає жодних моральних обмежень. Оскільки, коли до Москви офіційно запрошують міжнародних терористів, то чого ще можна чекати в майбутньому від кремлівців?

І хоча глава МЗС РФ Сергій Лавров закликав не використовувати Афганістан в якості «поля для ігор в геополітику», саме такі цілі насправді переслідує Москва, прагнучи закріпити свої впливи в цій країні і розбурхати там ще більші політичні пристрасті, таємно давши на це свою згоду «Талібану».

Та кремлівські наміри викликають скептицизм у афганського керівництва. Адже подібний «саміт миру» не здатен перетворитися на стійкий процес, очолюваний Москвою. У цьому сенсі позиція Кабулу і Вашингтону залишається незмінною, мирні переговори повинні вестися самими афганцями.

Позицію американців з цього питання чітко визначив заступник речника Державного департаменту США Роберт Палладіно: «Сполучені Штати вважають, що всі країни повинні підтримувати прямий діалог між урядом Афганістану і талібами, щоб покласти край війні. Але жоден уряд, включаючи Росію, не може замінити афганський уряд на прямих переговорах з талібами».

Ця позиція США не стикується з позицією «Талібану», який виступає проти переговорів з Кабулом, замість цього наполягаючи на переговорах з Сполученими Штатами, оскільки таліби переконані, що афганський уряд є маріонеткою Вашингтону. Представник талібів Забіулла Муджахід заявив, що їх довірені особи в Москві не будуть проводити «будь-які переговори з Вищою радою миру Афганістану». У «Талібані» вважають, що ця конференція «не стосується переговорів з будь-якою конкретною стороною», а спрямована на «всебічні дискусії щодо мирного врегулювання афганських негараздів та припинення американської окупації».

Самі ж американці не виключають того, що пошук мирного процесу потрібно шукати на всіх напрямках. Так у жовтні посланець США на мирних переговорах в Афганістані Залмай Халілзад, зустрічався з талібами в столиці Катару Доха. Після цього представники «Талібану» заявили, що обидві сторони «погодилися продовжувати такі зустрічі».

Про наміри Америки знайти ключ до вирішення афганського питання свідчить те, що Залмай Халілзад з 8 по 20 листопада здійснює політичне турне до Афганістану, Пакистану, Об’єднаних Арабських Еміратів та Катару.

У цей же час відбувається сплеск насилля з боку «Талібану», який отримує різними шляхами російську зброю і намагається використати на свою користь зштовхування інтересів США і РФ навколо Афганістану. Тому закінчення цієї проксі-війни на афганській території, як мислиться талібами, може бути прийняте лише у тому разі, якщо після цього їм вдасться отримати владу.

З іншого боку, Москва сьогодні знаходиться в такому геополітичному угарі, що після України і Сирії, вона цілком здатна напряму втягнутися в афганський конфлікт. Забувши про уроки минулого і одну з причин того, чому розпався СРСР.

Хоча Росію може спровокувати на відкрите втручання в Афганістані і те, що США й досі не вдалося переломити ситуацію на користь законного уряду. Тому московська зустріч сигналізує про повернення Росії до дипломатичного авангарду в афганських справах. Адже це вперше, коли Москва запросила своїх історичних ворогів, талібів. Проте ні США, ні афганський уряд не хочуть, щоб дана російська ініціатива переросла в реальну позиційну перевагу, оскільки не бажають аби це призвело до руйнування їхніх власних зусиль у переговорах про мир в Афганістані.

Між тим, нарощення бажання Російської Федерації більше втягнутися в афганське протистояння можна пояснити й іншими причинами. Кремль лякає поширення ісламського фундаменталізму на російські терени. А враховуючи, що середньоазійські держави, які колись були радянськими республіками, не дуже стабільні і те, що вони й досі не змогли знайти жодної життєздатної ідеології, яка здатна протистояти впливам радикальних мусульман, в Росії бояться поширення звідти на автономні республіки Кавказу ісламістських впливів.

Внаслідок російського завоювання в ХІХ столітті і таджицької громадянської війни, яка спалахнула на початку 90-х років, багато таджиків емігрували до Афганістану. Зараз таджики складають понад 25 відсотків населення Афганістану, а гори Паміру є потенційним джерелом фундаменталізму. Тому в Росії вбачають загрозу проникнення на її територію ісламського фундаменталізму через країни Середньої Азії. Москва не хоче, щоб ісламістські рухи досягли таких потенційно вразливих точок, як Чечня, Татарстан, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія чи Карачаєво-Черкесія.

Росія має чисельне мусульманське населення і її південний кордон – довга дуга з мусульманських країн. І від стабільної ситуації в Афганістані багато в чому залежатиме, чи ці держави приймуть моделі поміркованих ісламських республік, чи приєднаються до числа країн, що сповідують радикальний джихад, схильний експортувати свою радикальну версію ісламу.

Однак для США боротьба за Афганістан має абсолютно інші виміри. Вони розглядають стабілізацію ситуації там через призму того, якою мірою пакистанська розвідка ISI зможе впливати і керувати талібами. Через те, що ISI вже давно намагається маніпулювати афганською політикою, а також протистояти зусиллям Індії, спрямованим на налагодження відносин з Кабулом.

Проте таліби тому й прагнуть прямих переговорів з США, що вони хочуть щоб американські війська вийшли з Афганістану. Після чого вони б змогли взяти під свій контроль уряд, спецслужби, поліцію і армію, яких навчали американці. Тобто «Талібан» готовий домовлятися про капітуляцію афганського уряду, і ні про що інше.

Іншим важливим чинником стратегічної зацікавленості США в їх присутності у Афганістані є наявність бази для забезпечення безпеки ядерної зброї Пакистану. Іншими словами, присутність Америки в багатьох країнах світу, пояснюється створенням плацдарму, з якого вона була б  здатна впливати на події в регіоні.

Якщо ж говорити про стратегічну зацікавленість США Афганістаном в історичній перспективі, то в останні десятиліття вона полягала, по-перше, в обмеженні радянського експансіонізму, по-друге, в знищенні навчальних баз моджахедів, які потенційно здатні вчиняти терористичні напади на території Америки. Третя мета полягала в тому, щоб допомогти афганському народу розвивати самоврядування і життєздатні інститути політики та безпеки. В американських довгострокових інтересах є сильний, незалежний Афганістан, вільний від авторитарності «Талібану» та насильства.

Якщо говорити про будь-які геополітичні ініціативи Москви, то не варто забувати того, що нині Росія – це країна третього світу з ядерною зброєю, як і Пакистан. Оскільки мексиканське песо коштує більше, ніж російський рубль.

У твоїх мріях Москва перебуває в центрі світової уваги і перетворюється на наддержаву. Але якщо в Кремлі і надалі проявлятимуть непоступливість щодо України і Сирії, то, швидше за все, Росія стане не новим СРСР, а новою Венесуелою. З галопуючою інфляцією і з глибокою економічною та соціальною кризою, яка драматичним чином знищуватиме її майбутнє.

Тому самовтягування Росії, яка стала по суті регіональною державою, у «велику гру» у Афганістані, після майже 30 років після радянської поразки там, є емоційною помилкою, котра здатна обернутися для неї новими невдачами і втратами.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

2019-го Україна ввійде в абсолютно нову епоху

777

Gazeta.ua  06 листопада 2018

Віктор Каспрук,  політичний аналітик

НОВИЙ СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР ПОЧНЕТЬСЯ З ВІДЧУЖЕННЯ ОЛІГАРХАТУ І ЙОГО ОБСЛУГИ ВІД “ГОДІВНИЧКИ”

Напередодні президентських і парламентських виборів 2019-го голова “Батьківщини” Юлія Тимошенко і лідер партії “Основа” Сергій Тарута заговорили про новий суспільний договір. Звучить красиво й інтригуюче. Але про що йдеться насправді?

Необхідність укладення нового суспільного договору, котра стала у навколополітичних колах своєрідною мантрою, ідеєю фікс, є надзвичайно важливим і нагальним аспектом українського сьогодення. Без нього не буде ні держави, ні суспільства, ні економіки. Принаймні в сучасних цивілізаційних проявах.

Добре сформулював філософ Сергій Дацюк: “Маємо таку схему суспільного договору: цивілізаційні спрямування еліти, культурні контракти груп еліти з соціальними, пакт еліт, система довіри між елітою та суспільством, публічне рішення, навіщо якомусь суспільству бути разом, конституція, міжнародна легітимність владного класу, суспільства, їхні конституції. Усі ці елементи і становлять те, що зазвичай називається суспільний договір. Причому лише деякі з них потрапляють у Конституцію у вигляді цінностей”.

Cуспільний договір не зводиться до нової Конституції

Відтак, суспільний договір не зводиться до нової Конституції. Приклад – чи не найдемократичніший Основний закон 1936-го. І тоталітарний жах, який відбувався під його прикриттям.

Сучасний суспільний договір становить набір зобов’язань, прав, цінностей, стандартів у головних площинах для тих, хто його уклав. Він має на увазі згоду вільних індивідів щодо утворення і переформатування державної або суспільної системи, делегуючи йому частину своїх свобод і суверенітету.

Водночас суспільний договір може бути ефективним лише коли ті, що його вкладають, ставляться один до одного як до рівних і переслідують єдину об’єднуючу всіх мету.

Із цим у нас проблеми. Українські можновладці розглядають політико-історичний процес і сам суспільний договір у ньому як наратив і емерджент (нова якість, явище, яке народжується ніби з нічого і раптово, без видимих умов і причин. – gazeta.ua). Цілком за Гі Дебором, автором “Суспільства спектаклю”, котрий показав: сучасні засоби масової інформації здатні заміщати в атомізованій людині знання, здобуті з реального історичного досвіду, штучно сконструйованими. І у людини з’являються переконання, що головне у житті – видимість, а саме громадське життя – вистава.

Один пакет спектаклю затирає інший і у членів суспільства виникає відчуття псевдоциклічного часу й вічного сьогодення. Воно досягається за допомогою нескінченної низки повідомлень, що рухаються колом – від однієї банальності до іншої. Але представлені з пристрастю, ніби йдеться про найважливіші події.

Спочатку суспільна думка виявляється нездатною змусити себе почути, а незабаром — неспроможною сформуватися

Іншою характеристикою суспільства спектаклю, за Гі Дебором, є обман без відповіді. У результаті його повторення зникає суспільна думка. Спочатку вона виявляється нездатною змусити себе почути, а незабаром — неспроможною сформуватися.

Український суспільний договір від початку був несправжнім – нав’язаною змовою еліт, тобто імітацією. Також і в сенсі відсутності процесів і процедур самопідтримки, які притаманні класичному суспільному договору західних спільнот.

Найкоротший виклад суспільного договору, де-факто нав’язаного українському суспільству “елітами”, можна сформулювати так: ми робимо, що схочемо, а ви також — робите, що ми схочемо.

Маємо тотальне пограбування України на користь “еліт”, зубожіння громадян, знищення економіки, культури, науки, деградацію моральних норм та інфраструктури

Результат: окрім низки суспільно-політичних спектаклів, маємо тотальне пограбування України на користь “еліт”, зубожіння громадян, знищення економіки, культури, науки, деградацію моральних норм та інфраструктури. Владні еліти не ставляться до суспільства й громадян як до рівних і не переслідують єдину з ними мету. Якщо не змінити цю обставину, не буде жодного суспільного договору.

Є чимало прикладів успішної реалізації суспільних договорів: у Сполучених Штатах Америки, Великій Британії, Франції, Японії, Сингапурі.

У США конституція виступає в якості активного соціального контракту, який виконується. Його головна ідея – соціальне забезпечення. Причому взаємні зобов’язання і підтримка, які є основою суспільного договору, стали також основами республіканської форми правління та інститутів громадянського суспільства.

Іншими словами, соціальний контракт еліт із народом зводиться до ідеї, що держава існує для того, щоб служити волі народу, котрий є джерелом всієї політичної влади, якою користується держава. Люди можуть вибрати, переобрати або продовжити діяльність цієї влади. Головне у тому, що концепція суспільного договору є однією з основ американської політичної системи, а “соціальний контракт” – основою американської демократії.

Поняття свободи – центральний аспект політичного самовизначення у Штатах. На батьків-засновників США значною мірою вплинули ідеї англійського філософа і політичного мислителя Джона Локка. У праці “Два трактати про державне правління” він доводив: відповідно до природного права, усі люди мають право на життя, свободу і майно. Крім того, у рамках соціального контракту можуть повстати проти дій уряду, коли б він виступав проти інтересів громадян, і замінити його.

В Україні досі нема повноцінного громадянського суспільства. Це унеможливлює контроль і притягнення до відповідальності представників владного класу, які не тільки далекі від вимог часу, а й стали гальмом у просуванні держави до стандартів західної цивілізації.

Відтак – політичний процес в Україні зайшов у глухий кут. Мовою нелінійної динаміки, ситуація – передфуркаційна. Тобто система визріла до стрибкоподібного переходу в якісно нову модель. До того, щоб пережити “катастрофу” (раптова відповідь системи на повільну зміну зовнішніх умов. Може означати творчі, конструктивні процеси. – gazeta.ua).

Політичний процес в Україні зайшов у глухий кут

Проте не обов’язково цей перехід буде на користь українського суспільства. Особливо, якщо воно недостатньо активно “штовхатиме” розхитану суспільно-політичну систему в бік перспективної постфуркаційної моделі. Слід враховувати, що якраз під час переходу можна незначними зусиллями досягти великих результатів – тому, хто знає і вміє впливати на параметри фуркації.

Сьогодні ті, хто керують країною, прикриваючись підтвердженою на виборах легітимністю, діють в інтересах власних, а не суспільства. Використовуючи представницьку модель демократії як прикриття, пострадянська номенклатура вибудувала за цим фасадом олігархічну за суттю систему. Вона функціонує виключно в інтересах владної верхівки.

Держави створювали непересічні особистості, які не обов’язково були моральними і толерантними. Про що населення могло довідатися, потрапивши до них у повну залежність, з якої потім важко було вирватися. У новітні часи влада спромоглася набути камуфляжного лоску цивілізованості й стала ефективнішою, використовуючи надбання технічного прогресу. Але практично тими ж методами контролює народ, який делегував право управляти від його імені в обмін на захист своїх інтересів і прав.

Який суспільний договір здатен допомогти українцям зробити ривок у майбутнє?

Перше, що потрібно зробити – демонтувати вибудуваний в країні негласний кастовий поділ суспільства. Попри те, що Конституція нібито гарантує для українців права і можливості, які є одними з найбільших серед держав світу, вони дуже “специфічно” реалізовуються в дійсності.

Якби вся сучасна вітчизняна реальність була прописана у Конституції, то в ній мало б бути узаконене розділення суспільства на касти. Політична верхівка й олігархи складають касту недоторканих. Вони знаходяться у від’єднаному від іншої частини суспільства світі. Живуть за номенклатурними правилами, а решта законів на них не розповсюджуються.

Далі йде каста силовиків, вищих чинів спецслужб, поліції, прокурорів і суддів. У них теж- свої негласні правила.

Всі інші записані до касти плебсу. Мають тільки обов’язки. Скористатися задекларованими в Конституції правами не можуть, оскільки не існує механізмів їх виконання.

Тому необхідно правовими методами змінити ситуацію в країні так, щоб почав діяти механізм відчуження олігархату і його обслуги від системної “годівнички”. Дотримання законів має стати нормою для всіх без винятків. А невідворотність покарання за злочини – це головне, що дозволить змінити життя пересічних українців на краще.

2019 року Україна ввійде в абсолютно нову епоху. Мова йде про закриття проекту, який існував від 1991-го. Відбувалося первинне накопичення і розграбування суспільного багатства, спрощення культури, науки, освіти. Зараз цей процес повністю себе вичерпав. Треба переходити в епоху творення. Це потребує не лише принципово нових проекту і концепцій, а й еліт та виконавців. Тут є дуже серйозний виклик, оскільки самі еліти мусять себе і переформатувати, і частково люструвати. В частині еліт, їх ядрі, існує розуміння невідворотності цього процесу. Однак немає уявлення щодо глибини і складності виклику.

Тільки системні реформи можуть змінити Україну. Якщо стратегічні рішення вчасно прийняти і втілити – новий суспільний договір і новий суспільний проект можна реалізувати в найближчий час. Якщо ж ні – ресурси суспільства підуть у “гудок” ситуативних інформаційних приводів. Тоді становище стане критичним. Україна вкотре втратить історичний шанс до гідного європейського майбутнього.

Автор карикатури: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ 

https://gazeta.ua/articles/politics/_2019go-ukrayina-vvijde-v-absolyutno-novu-epohu/868057

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Росії загрожує розпад: воюючи з Україною, Путін знищує російську державність

ПУТТТТТТ

Радіо Свобода  07  Жовтень  2018

Віктор Каспрук

Влада Путіна над Росією починає дихати на ладан. І після того, як путінський режим впаде, неодмінно гостро постане питання про самовизначення і унезалежнення поневолених і колонізованих московцями автономних республік.

Мова йде про Чечню, Татарстан, Удмуртію, Башкортостан, Дагестан, Інгушетію, Кабардино-Балкарію, Калмикію, Мордовію, Саха-Якутію, Карачаєво-Черкесію, Туву, Хакасію, Адигею, Карелію, Алтай, Комі, Марі-Ел.

Розпад Російської Федерації може бути не дуже швидким, але системним і незворотнім.

Дехто з сусідніх країн спробує піти за прикладом Китаю і діяти повільно, беручи, нібито в довгострокову оренду і асимільовуючи колишні російські землі. А дехто раптом почне згадувати, кому раніше, років так 300 чи 200, належали ці території.

Втім, можливі й інші різноманітні варіанти. Серед яких, наприклад, що Татарстан, Мордовія, Удмуртія, Чувашія і Марі-Ел виберуть іншу стратегію виживання. І добровільно об’єднаються в територіальне утворення на зразок Булгарського союзу.

Тим більше, що усі ці республіки розташовані поруч одна з одною, і всі вони, в історичні часи Волзької Булгарії, входили до її складу.

Також цілком логічним та перспективним виглядало створення, крім Булгарського союзу, утворення Союзу монгольських держав, куди б могли увійти Алтай, Бурятія, Тува і Хаккасія, та Союзу держав Кавказу – Чечня, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія. Зрозуміло, що у такому разі Північна Осетія приєднається до Грузії.

Нова карта постросійського простору відображатиме процеси його дезінтеграції

Звісно, що назви новостворених територіальних утворень цілком умовні, але вони відбивають протікання головних тенденцій відцентрових процесів у Російській Федерації.

Водночас при цьому не варто скидати з порядку денного й той факт, що територіально РФ давно поділена на вотчини нинішнього російського олігархату, який, по суті, і володіє всім у Російській Федерації.

Тому початковим сценарієм, враховуючи владу олігархів над Росією, може стати спочатку трансформація фіктивної Російської Федерації на реальну Російську Конфедерацію.

Оскільки бажання якнайшвидше відокремитися від інших стримуватиме і обмежуватиме підготовка до існування у відокремленому вигляді, з обірваними економічними зв’язками.

Необхідно враховувати, що, крім внутрішніх процесів дезінтеграції, на територіальну трансформацію Російської Федерації впливатимуть і бажання зовнішніх гравців.

Для яких існування агресивної і непрогнозованої Росії у теперішньому вигляді становить велику загрозу. Й вони робитимуть все від них залежне, щоб процес розпаду РФ надовго не затягувався.

На карті Росії, що розпалася, багато чого можна буде побачити цікавого, включно з втратою РФ колишньої Калінінградської області, котра знову може стати частиною Східної Пруссії і буде повернута до складу Німеччини.

Найнебезпечнішим є вивільнення назовні задавнених і заморожених міжетнічних конфліктів

До позитиву процесу розпаду Російської Федерації можна додати й те, що це різко зменшить корупцію і величезне розкрадання державних коштів на колишніх неосяжних просторах Росії.

Бо якщо ці простори будуть поділені на незалежні держави, то всередині цих держав казнокрадства стане значно менше, а контролю за розподілом і цільовим використанням коштів, відповідно, більше.

Швидким може стати і налагодження міжнародних зв’язків новоутворених держав, які почнуть орієнтуватися вже не на далеку Москву, а на сусідні до них країни.

Так Союз монгольських держав, Алтай, Бурятія, Тува і Хакасія, здатен попросити військову допомогу в Китаю чи Монголії, а ті можуть її і надати.

Варто розглянути різні версії початку розпаду Російської Федерації. Однією з найбільш реальних стануть міжетнічні конфлікти у поневоленому Росією Кавказі, на тлі наростання економічного колапсу в РФ.

У цьому випадку небезпечним є вивільнення назовні задавнених і заморожених міжетнічних конфліктів між кавказькими народами, що може стати причиною значного кровопролиття.

Не треба забувати, що усі ці чужі землі було силою приєднано до Росії, вбивствами й терором лідерів і вождів цих поневолених народів, або неправдивими обіцянками надати захист, які виявились чистим обманом.

Наразі все іде до того, що Кавказ зсередини і Китай ззовні підірвуть Росію. І цей момент невідворотно наближається.

Коли стане неможливим задовольняти все більше зростаючі апетити президента Чечні Рамзана Кадирова і його оточення, яке окупувало Москву.

Стратегічною помилкою Путіна стало використання газу і нафти не як товару, а як зброї для вилучення грошей і майна у Заходу та скуповування нестійкої частини його політичної еліти на кшталт Шредера.

Дещо вдалося, але крім футбольних клубів Захід нічим не поступився. Це породило злобу Росії, безсилу і виснажливу.

Російська Федерація знищить себе сама

Кремль вже почав втрачати холодний розрахунок, а діючи на міжнародній арені спорадично і емоційно, програє фактично на всіх напрямках. І злість путіністів, від нездатності що-небудь реально змінити на свою користь, тільки наростає.

Та гра у відновлену наддержаву, у перемогу в якій ніхто, крім самого Путіна не вірить, привела Росію до стану напіврозпаду, запустивши процеси майбутнього розвалу.

Прагнучи розвалити НАТО і спровокувати розпад Європейського союзу, кремлівці цим самим тільки прискорили процеси дезінтеграції російських територій, які тепер виглядають незворотніми.

Але якщо Путіну штучними методами вдалося певний час імітувати процес відновлення Радянського Союзу, то тепер можна сказати, що епоха СРСР закінчується по-справжньому.

При цьому потуги Російської Федерації вести боротьбу із Заходом та спроби прилучити інші держави до своєї антицивілізації дуже нагадують дії неслухняного хлопчика, який вирішив відморозити собі пальці на зло бабусі.

Розв’язавши виснажливу гібридну війну з Україною і Заходом, Росія досягає абсолютно протилежних цілей, ніж ті, які були заплановані Кремлем.

Намагаючись загарбати українські території і повністю ігноруючи китайську загрозу, путіністи знаходяться на шляху втрати земель на Далекому Сході і в Сибіру.

Оскільки, кинувши більшість ресурсів на зростання військової потуги і силових структур, Москва цим критично ослабила можливості свої економіки.

І ніхто їй не допоможе, коли Китай, дочекавшись свого часу, поставить вимогу надання статусу Китайської автономії територіям на сході Російської Федерації, які росіяни раніше дозволили засиляти китайським колоністам.

А якщо постпутінська влада спробує розірвати кабальні договори з Китаєм оренди на 49 років величезних територій Росії, то нові господарі закріплюватимуть їхній статус-кво силою.

Путін необачно вирішив зіграти партію у покер з історією. Не розуміючи того, що воюючи з Україною, Росія знищує свою державність. І коли так буде продовжуватись і далі, то Російська Федерація знищить себе сама.

https://www.radiosvoboda.org/a/29529255.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

России грозит распад: воюя с Украиной, Путин уничтожает российскую государственность

Радио Свобода 07 Октябрь  2018

Виктор Каспрук

Власть Путина над Россией начинает дышать на ладан. И после того, как путинский режим падет, непременно остро встанет вопрос о самоопределении и независимости порабощенных и колонизированных московцами автономных республик.

Речь идет о Чечне, Татарстане, Удмуртии, Башкортостане, Дагестане, Ингушетии, Кабардино-Балкарии, Калмыкии, Мордовии, Саха-Якутии, Карачаево-Черкесии, Туве, Хакасии, Адыгеи, Карелии, Алтае, Коми, Мари-Эл.

Распад Российской Федерации может быть не очень быстрым, но системным и необратимым.

Некоторые из соседних стран попытается последовать примеру Китая и действовать медленно, взявши, якобы в долгосрочную аренду и проводя ассимиляцию на бывших российских землях. А кое-кто вдруг начнет вспоминать, кому раньше, лет так 300 или 200, принадлежали эти территории.

Впрочем, возможны и другие разнообразные варианты. Среди них, например, что Татарстан, Мордовия, Удмуртия, Чувашия и Мари-Эл выберут другую стратегию выживания. И добровольно объединятся в территориальное образование вроде Булгарского союза.

Тем более, что все эти республики расположены рядом одна с другой, и все они, в исторические времена Волжской Булгарии, входили в ее состав.

Также вполне логичным и перспективным выглядело создание, кроме Булгарского союза, образование Союза монгольских государств, куда бы могли войти Алтай, Бурятия, Тува и Хаккасия, и Союза государств Кавказа – Чечня, Дагестан, Ингушетия, Кабардино-Балкария, Карачаево-Черкесия. Понятно, что в таком случае Северная Осетия присоединится к Грузии.

Новая карта построссийского пространства будет отражать процессы его дезинтеграции

Конечно, названия новых  территориальных образований вполне условны, но они отражают протекание основных тенденций центробежных процессов в Российской Федерации.

В то же время при этом не стоит сбрасывать с повестки дня и тот факт, что территориально РФ давно поделена на вотчины нынешнего российского олигархата, который, по сути, и владеет всем в Российской Федерации.

Поэтому начальным сценарием, учитывая власть олигархов над Россией, может стать сначала трансформация фиктивной Российской Федерации на реальную Российскую Конфедерацию.

Поскольку желание поскорее отделиться от других будет сдерживать и ограничивать подготовка к существованию в обособленном виде, с оборванными экономическими связями.

Необходимо учитывать, что, кроме внутренних процессов дезинтеграции, на территориальную трансформацию Российской Федерации будут влиять и желания внешних игроков.

Для которых, существование агрессивной и непредсказуемой России в нынешнем виде, представляет большую угрозу. И они будут делать все от них зависящее, чтобы процесс распада РФ надолго не затягивался.

На карте России, которая распалась,  много можно будет увидеть интересного, включая потерю РФ бывшей Калининградской области, которая снова может стать частью Восточной Пруссии и будет возвращена в состав Германии.

Самым опасным является высвобождение наружу давних и замороженных межэтнических конфликтов

К позитиву процесса распада Российской Федерации можно добавить и то, что это резко уменьшит коррупцию и огромные хищения государственных средств на прежних необъятных просторах России.

Потому что если эти пространства будут разделены на независимые государства, то внутри этих государств казнокрадства станет значительно меньше, и контроля за распределением и целевым использованием средств, соответственно, больше.

Быстрым может стать и налаживание международных связей новых  государств, которые начнут ориентироваться уже не на далекую Москву, а на соседние с ними страны.

Так Союз монгольских государств, Алтай, Бурятия, Тува и Хакасия, способен попросить военную помощь у Китая или Монголии, а те могут ее и предоставить.

Стоит рассмотреть различные версии начала распада Российской Федерации. Одной из наиболее реальных станет межэтнические конфликты на порабощенном Россией Кавказе, на фоне нарастания экономического коллапса в РФ.

В этом случае опасно высвобождение наружу запущенных и замороженных межэтнических конфликтов между кавказскими народами, которые могут стать причиной значительного кровопролития.

Не надо забывать, что все эти чужие земли были силой присоединены к России, убийствами и террором лидеров и вождей этих порабощенных народов, или неправдивыми  обещаниями предоставить защиту, которые оказались чистым обманом.

Сейчас все идет к тому, что Кавказ изнутри и Китай извне взорвут Россию. И этот момент неотвратимо приближается.

Когда станет невозможным удовлетворять все более возрастающие аппетиты президента Чечни Рамзана Кадырова и его окружения, которое оккупировало Москву.

Стратегической ошибкой Путина стало использование газа и нефти не как товара, а как оружия для извлечения денег и имущества у Запада и скупки неустойчивой части его политической элиты вроде Шредера.

Кое-что удалось, но кроме футбольных клубов Запад ничего не уступил. Это породило злобу России, бессильную и изнурительную.

Российская Федерация уничтожит себя сама

Кремль уже начал терять холодный расчет, а действуя на международной арене спорадически и эмоционально, проигрывает практически на всех направлениях. И злость путинистов, от неспособности что-либо реально изменить в свою пользу, только нарастает.

Но игра в восстановленную сверхдержаву, в победу в которой никто, кроме самого Путина не верит, привела Россию к состоянию полураспада, запустив процессы будущего развала.

Стремясь развалить НАТО и спровоцировать распад Европейского союза, кремлевцы тем самым только ускорили процессы дезинтеграции российских территорий, которые теперь выглядят необратимыми.

Но если Путину искусственными методами удалось определенное время имитировать процесс восстановления Советского Союза, то теперь можно сказать, что эпоха СССР заканчивается по-настоящему.

При этом потуги Российской Федерации вести борьбу с Западом и попытки приобщить другие государства к своей антицивилизации очень напоминают действия непослушного мальчика, который решил отморозить себе пальцы назло бабушке.

Развязав изнурительную гибридную войну с Украиной и Западом, Россия достигает совершенно противоположных целей, чем те, которые были запланированы Кремлем.

Пытаясь захватить украинские территории и полностью игнорируя китайскую угрозу, путинисты находятся на пути потери земель на Дальнем Востоке и в Сибири.

Поскольку, бросив большинство ресурсов на рост военной мощи и силовых структур, Москва этим критически ослабила возможности свои экономики.

И никто ей не поможет, когда Китай, дождавшись своего времени, высунет требование предоставления статуса Китайской автономии территориям на востоке Российской Федерации, которые россияне раньше позволили заселять китайским колонистам.

А если постпутинские власти попытаются разорвать кабальные договоры с Китаем аренды на 49 лет огромных территорий России, то новые хозяева будут закреплять их статус-кво силой.

Путин опрометчиво решил сыграть партию в покер с историей. Не понимая того, что воюя с Украиной, Россия уничтожает свою государственность. И когда так будет продолжаться и дальше, то Российская Федерация уничтожит себя сама.

https://www.radiosvoboda.org/a/29529255.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Договір між США й Іраном. Чи варто “розстрілювати покійника”?

ІРАН

«Дзеркало тижня. Україна»   №38, 13 жовтня  2018

Віктор Каспрук

Рішення Сполучених Штатів вийти з договору про дружбу між Америкою та Іраном стало реакцією на вердикт Міжнародного суду ООН, який зобов’язав США вивести з-під санкцій проти Ірану гуманітарну допомогу, продовольство, медикаменти і запчастини, пов’язані з безпекою в цивільній авіації. 

Розірвання Сполученими Штатами договору про дружбу з Іраном, що був підписаний із шахом 1955 року, означає, що відносини між Вашингтоном і Тегераном переходять в іншу фазу. Хоча дивно, що ані Америка, ані Іран не розірвали його після Ісламської революції в Ірані 1979 року і скинення з престолу шаха Мохаммеда Реза Пехлеві.

Так само незрозуміло, чому США не розірвали договору з державою — одним з головних спонсорів тероризму, коли з 4 листопада 1979 року до 20 січня 1981-го в Ірані були захоплені в заручники співробітники американського посольства.

Усе це дуже нагадує ситуацію, якби хтось вирішив відкопати труп для того, щоб після ексгумації його публічно розстріляти. Адже хоча де-юре договір не був розірваний, де-факто він уже давно не працював.

Це рішення президента США Дональда Трампа можна розглядати в контексті проміжних виборів до Конгресу в листопаді. Проте це може також означати, що Америка готова покарати Іран за його воєнні авантюри в Сирії та зближення з Росію, яка перекинула свою гібридну війну і на Близький Схід.

З іншого боку, вихід США з договору саме тепер може зіграти на руку Кремлю, оскільки наявність цього документа могла стримувати зближення Тегерана з Москвою. А після рішення президента Трампа такого фактора стримування вже не існує.

Рішення США відмовитися від ядерного договору з Іраном не зупинить просування Тегерана до ядерної зброї. А її отримання Іраном може підштовхнути й інші країни Близького Сходу до реалізації власних ядерних програм. Насамперед Єгипет і Саудівську Аравію.

Таким чином ланцюгова реакція спровокує інші держави отримати й собі статус ядерних. І тоді лише питання часу, скільки ще країн вирішать обзавестися ядерною зброєю, і система ядерного стримування перестане працювати, а ядерна війна стане неминучою.

Іранські лідери вже давно зробили свій вибір, фінансуючи тероризм, закликаючи до знищення Ізраїлю і культивуючи в суспільстві ненависть до Америки. Проте будь-які серйозні фінансові й нафтові санкції проти Ірану залежать від підтримки Європейського Союзу, якої США нині не мають.

Тому черговий виток загострення відносин між американцями й іранцями може спрацювати на користь Москви. Яка, використовуючи протиріччя в підходах до іранського питання між ЄС і США, не втратить можливості спробувати послабити євроатлантичну солідарність.

Іран наголошує на тому, що санкції США проти нього є незаконними і жорсткими, але чи законно поводиться сам ісламістський режим в Ірані, якщо після захоплення влади ісламісти тероризували, ув’язнювали, катували і масово вбивали сотні тисяч безневинних іранців та політичних дисидентів, а жінок переслідували за відмову носити мусульманський одяг? Не кажучи вже про те, що Тегеран фінансує терористичні угруповання на кшталт ліванської “Хезболли” і палестинського ХАМАСу. Але незважаючи на це деякі лідери в Європі критикують президента Трампа за його підходи до Ірану, а не мулл і їхнє свавілля.

Поблажливі підходи частини європейського політичного істеблішменту до ісламістського режиму в Ірані — це неповага до тих, хто загинув, захищаючи цінності західної цивілізації, і тих, хто все ще бореться з іранськими ставлениками в Сирії, Іраку та Афганістані. І якщо Іран не зупинити, то всі жорсткі методи, відпрацьовані на своїх громадянах, він може перенести на весь регіон. А тоді взагалі вже навряд чи можна буде говорити про будь-яку перспективу миру на Близькому Сході.

Скидається на те, що в нападі нестримної демонстрації гуманності до ісламістів, які керують Іраном, недалекоглядні європейські політики готові зробити все, щоб ті продовжували свої жорстокі експерименти над іранським народом.

Рішення Міжнародного суду ООН підтверджує факт, що Іран має право на гуманітарну допомогу. Але в чому те право полягає? Адже ця багата на нафту країна є членом Організації країн — експортерів нафти (OPEC), яка вирішує, скільки її виробляти й постачати решті світу, а також контролює ціни. І від цього насправді страждають країни третього світу, відчуваючи брак нафтопродуктів, коли ціни штучно завищують.

Іран не нарікав би на дефіцит надходження нафтодоларів, якби не його експансіоністська політика і бажання домінувати на Близькому Сході. Благодійність потрібно реалізовувати в себе вдома, віддаючи надходження від продажу нафти на поліпшення життя своїх громадян, а не на ядерні устремління. Бо якщо Іран може витрачати мільярди на підтримку ісламістського тероризму та ядерну зброю, то він не потребує гуманітарної допомоги.

Можна припустити, що Тегеран іще й через те згадав про договір про дружбу зі США, що його союзникові Москві потрібен прецедент, коли американці відмовляються виконувати рішення Міжнародного суду. Адже, якщо Україна виграє в міжнародних судових інстанціях свої позови, пов’язані з агресією Росії, то Кремль зможе апелювати: мовляв, Америка не схотіла виконувати рішення Міжнародного суду, то й ми не виконуватимемо.

Виникає дивна ситуація: Іран може дозволити собі фінансувати запуски ракет, платити за витратне військове втручання й багаторічне ведення війни, але чомусь інші мають турбуватися про те, що він не спроможний прогодувати власне населення.

Коли Іран має гроші на розвиток ядерних технологій та іноземний авантюризм, то чому потребує гуманітарної допомоги? Будь-яка країна, одержуючи таку допомогу, повинна спочатку продемонструвати, що вона витрачає наявні гроші на задоволення потреб власного народу, а не на інші цілі.

Тегеран хоче отримати контроль над Близькосхідним регіоном, стати впливовим гравцем на світовій політичній шахівниці, мати ядерну зброю і водночас щоб усі його геополітичні авантюри оплачував хтось інший. США зовсім не зобов’язані надавати допомогу своєму противникові, щоб цим продовжити страждання іранського народу.

Разом із тим через рішення Міжнародного суду ООН вкотре постає питання про необхідність реформувати Організацію Об’єднаних Націй, яка в своїх діях дотримується регресивних і ретроспективних підходів.

В ООН стверджують, що організація заохочує захищати права людини, але насправді майже нічого для цього не робить. Вона захищає права іранських мулл, але не вжила жодних конкретних заходів, щоб зупинити війну Росії проти України. В ООН говорять про захист бідних, але дозволяють мільйонам африканців жити в голоді просто тому, що ООН не спромоглася домогтися використання в Африці сучасних сільськогосподарських технологій і отримання водних ресурсів в контексті глобальної зміни клімату.

Тим часом розірвання договору між США й Іраном у відповідь на рішення Міжнародного суду зводить відносини між цими країнами до нового мінімуму. На розрядці відносин між ними, яку було започатковано в часи президентства Барака Обами, поставлено останню крапку. Бо як заявив державний секретар США Майк Помпео, Іран зловживає Міжнародним судом ООН, і Сполучені Штати мають право поновити санкції щодо Тегерана через загрозу, яку становить для Америки іранська політика.

https://dt.ua/international/dogovir-mizh-ssha-y-iranom-chi-varto-rozstrilyuvati-pokiynika-290919_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Договор между США и Ираном

«Зеркало недели. Украина»  №38, 13 октября 2018

Виктор Каспрук

Стоит ли “расстреливать покойника”?

Решение Соединенных Штатов выйти из договора о дружбе между Америкой и Ираном стало реакцией на вердикт Международного суда ООН, обязавшего США вывести из-под санкций против Ирана гуманитарную помощь, продовольствие, медикаменты и запчасти, связанные с безопасностью в гражданской авиации.

Расторжение Соединенными Штатами договора о дружбе с Ираном, подписанного с шахом в 1955 году, означает, что отношения между Вашингтоном и Тегераном переходят в иную фазу. Хотя странно, что ни Америка, ни Иран не расторгли его после Исламской революции в Иране 1979 года и свержения с престола шаха Мохаммеда Реза Пехлеви.

Так же непонятно, почему США не расторгли договор с государством — одним из главных спонсоров терроризма, когда с 4 ноября 1979 года до 20 января 1981-го в Иране были захвачены в заложники сотрудники американского посольства.

Все это очень напоминает ситуацию, если бы кто-то решил откопать труп для того, чтобы после эксгумации его публично расстрелять. Ведь хотя де-юре договор не был расторгнут, де-факто он уже давно не работал.

Это решение президента США Дональда Трампа можно рассматривать в контексте промежуточных выборов в Конгресс в ноябре. Однако это может также означать, что Америка готова наказать Иран за его военные авантюры в Сирии и сближение с Россией, перекинувшей свою гибридную войну и на Ближний Восток.

С другой стороны, выход США из договора именно сейчас может сыграть на руку Кремлю, поскольку наличие этого документа могло сдерживать сближение Тегерана с Москвой. А после решения президента Трампа такого фактора сдерживания уже не существует.

Решение США отказаться от ядерного договора с Ираном не остановит продвижение Тегерана к ядерному оружию. А его получение Ираном может подтолкнуть и другие страны Ближнего Востока к реализации собственных ядерных программ. Прежде всего Египет и Саудовскую Аравию.

Таким образом цепная реакция спровоцирует другие государства заполучить и для себя статус ядерных. И тогда лишь вопрос времени, сколько еще стран решат обзавестись ядерным оружием, и система ядерного сдерживания перестанет работать, а ядерная война станет неизбежной.

Иранские лидеры уже давно сделали свой выбор, финансируя терроризм, призывая к уничтожению Израиля и культивируя в обществе ненависть к Америке. Однако любые серьезные финансовые и нефтяные санкции против Ирана зависят от поддержки Европейского Союза, которой у США сейчас нет.

Поэтому очередной виток обострения отношений между американцами и иранцами может сработать на руку Москве. Которая, используя противоречия в подходах к иранскому вопросу между ЕС и США, не упустит возможности попытаться ослабить евроатлантическую солидарность.

Иран отмечает, что санкции США против него являются незаконными и жесткими, но законно ли ведет себя сам исламистский режим в Иране, если после захвата власти исламисты терроризировали, заключали в тюрьмы, пытали и массово убивали сотни тысяч невинных иранцев и политических диссидентов, а женщин преследовали за отказ носить мусульманскую одежду? Не говоря уж о том, что Тегеран финансирует террористические группировки, вроде ливанской “Хезболлы” и палестинского ХАМАСа. Но несмотря на это некоторые лидеры в Европе критикуют президента Трампа за его подходы к Ирану, а не к муллам и их произволу.

Снисходительны подходы части европейского политического истеблишмента к исламистскому режиму в Иране — это неуважение к тем, кто погиб, защищая ценности западной цивилизации, и к тем, кто все еще борется с иранскими ставленниками в Сирии, Ираке и Афганистане. И если Иран не остановить, то все жесткие методы, отработанные на своих гражданах, он может перенести на весь регион. А тогда вообще уже вряд ли можно будет говорить о какой-либо перспективе мира на Ближнем Востоке.

Похоже, что в припадке безудержной демонстрации гуманности к правящим в Иране исламистам недальновидные европейские политики готовы сделать все, чтобы те продолжали свои жестокие эксперименты над иранским народом.

Решение Международного суда ООН подтверждает тот факт, что Иран имеет право на гуманитарную помощь. Но в чем это право заключается? Ведь эта богатая нефтью страна является членом Организации стран — экспортеров нефти (OPEC), которая решает, сколько ее производить и поставлять остальному миру, а также контролирует цены. И от этого на самом деле страдают страны третьего мира, испытывая недостаток нефтепродуктов, когда цены искусственно завышаются.

Иран не сетовал бы на дефицит поступления нефтедолларов, если бы не его экспансионистская политика и желание доминировать на Ближнем Востоке. Благотворительность нужно реализовывать у себя дома, отдавая поступления от продажи нефти на улучшение жизни своих граждан, а не на ядерные устремления. Ведь если Иран может тратить миллиарды на поддержку исламистского терроризма и ядерное оружие, то в гуманитарной помощи он не нуждается.

Можно предположить, что Тегеран еще и потому вспомнил о договоре о дружбе с США, что его союзнику Москве нужен прецедент, когда американцы отказываются выполнять решение Международного суда. Ведь если Украина выиграет в международных судебных инстанциях свои иски, связанные с агрессией России, Кремль сможет апеллировать: мол, Америка не захотела выполнять решение Международного суда, поэтому и мы не будем выполнять.

Возникает странная ситуация: Иран может позволить себе финансировать запуски ракет, оплачивать затратное военное вмешательство и многолетнее ведение войны, так почему другие должны беспокоиться о том, что он не способен прокормить собственное население?

Если у Ирана есть деньги на развитие ядерных технологий и иностранный авантюризм, то почему он нуждается в гуманитарной помощи? Любая страна, получая такую ​​помощь, должна сначала продемонстрировать, что она тратит имеющиеся деньги на удовлетворение нужд своего народа, а не на иные цели.

Тегеран хочет заполучить контроль над Ближневосточным регионом, стать влиятельным игроком на мировой политической шахматной доске, обладать ядерным оружием, и в то же время — чтобы все его геополитические авантюры оплачивал кто-то другой. США вовсе не обязаны оказывать помощь своему противнику, чтобы этим продолжить страдания иранского народа.

Вместе с тем из-за решения Международного суда ООН в очередной раз встает вопрос о необходимости реформировать Организацию Объединенных Наций, которая в своих действиях придерживается регрессивных и ретроспективных подходов.

В ООН утверждают, что организация поощряет защиту права человека, но на самом деле почти ничего для этого не делает. Она защищает права иранских мулл, но не приняла никаких конкретных мер, чтобы остановить войну России против Украины. В ООН говорят о защите бедных, но позволяют миллионам африканцев жить в голоде просто потому, что ООН не смогла добиться использования в Африке современных сельскохозяйственных технологий и получения водных ресурсов в контексте глобального изменения климата.

Между тем расторжение договора между США и Ираном в ответ на решение Международного суда сводит отношения между этими странами до нового минимума. На разрядке отношений между ними, которая была начата во времена президентства Барака Обамы, поставлена ​​последняя точка. А как заявил государственный секретарь США Майк Помпео, Иран злоупотребляет Международным судом ООН, и Соединенные Штаты имеют право восстановить санкции в отношении Тегерана из-за угрозы, которую представляет для Америки иранская политика.

https://zn.ua/international/dogovor-mezhdu-ssha-i-iranom-stoit-li-rasstrelivat-pokoynika-297060_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Кольори» ізраїльського оптимізму. Що варто перейняти українцям?

1 - Копія 2

Віктор Каспрук

У часи гібридної війни Росії з Україно для українців важливо спробувати запозичити досвід інших країн, які також опинилися у стані силового протиборства з агресивними сусідами. Декілька років тому пощастило майже місяць побути на стажуванні в Ізраїлі, побачити зблизька проблеми протистояння ізраїльтян з палестинцями, які не визнають саме існування Ізраїльської держави, як і Росія Україну. І, як мені видається, саме зараз в Україні ми могли б багато чого корисного перейняти з ізраїльського досвіду.

Їдучи до держави, яка понад 70 років знаходиться в стані неоголошеної війни з палестинцями, котрі ніяк не хочуть визнавати право ізраїльтян на свої землі, здавалося, що їдеш в зону суцільної нестабільності, де весь час потрібно бути насторожі, оскільки від коледжу в якому нас розмістили недалеко від містечка Кфар-Саби під Тель-Авівом, чітко проглядалися палестинські території, до яких було не більше 5 кілометрів.

У перший день після приїзду нас відверто попередили, що тут не так усе спокійно, як це може здаватися на перший погляд, але при цьому запевнили, що за певний час ми до цього звикнемо.

Як не дивно, адаптація і звикання відбулися буквально вже на другий день. Варто було тільки сонячного ранку на початку березня відкрити вікно і побачити прямо перед собою полуничне поле, почути щебет екзотичних пташок та відчути теплий подих ізраїльського «літа» навесні. І коли все віє спокоєм і душевною рівновагою, то мимоволі починаєш забувати про те, що «кассами» з палестинського боку дуже легко можуть долетіти до твого нового помешкання, і що лінія «фронту» з арабським світом проглядається дуже добре.

Образно кажучи, «хвиля» ізраїльського оптимізму відразу ж перекинулася й на нас. А позитивний інформаційний фон, що оточував скрізь, налаштовував на оптимістичне світосприймання, приводячи водночас у стан мобілізаційної готовності та спонукаючи до перейняття бадьорістю, життєрадісністю, твердою вірою у краще майбутнє і успіх.

Власне, це світосприйняття ізраїльтян ставило закономірне питання – в чому ж причина національного оптимізму єврейського народу? Адже без нього важко було б вижити усі ці довгі, жорстокі та темні століття вимушеної бездержавності, знаючи, що у твоєму домі і на твоїй землі хазяйнують, змінюючи один одного, завойовники, які у жодному разі не бажають визнавати твоє право на свою батьківщину.

Оптимістичне світосприймання ізраїльтян стало по суті стержнем і основою для виживання нації посеред розбурханого моря арабського світу. Адже навряд чи можна говорити про швидку ймовірність політичного врегулювання нав’язаного палестинцями конфлікту, коли ті не визнають саме права на існування Ізраїльської держави. Проте у часи, коли нібито існують усі підстави для безнадійності і песимізму, Ізраїль вперто продовжує шукати можливості реального компромісу з арабським світом, що в підсумку може закінчитися проголошенням палестинської державності.

Очевидно, що національний оптимізм під час перманентної війни з арабами, котра фактично ніколи і не закінчувалася, для ізраїльтян не зводиться до ідеї виживання в абсолютно ненормальних умовах постійного конфлікту, а є можливістю постійно підтримувати статус однієї з найбільш технологічно розвинутих держав світу, яка перетворила опустелені колись під час арабської колонізації землі на квітучий і плодоносний сад.

Наразі, що найбільше вражає в ізраїльській дійсності, то це те, що як молоде покоління готове жертвувати собою заради свого народу. І хоча воно, можливо, і менш релігійне, ніж більшість його попередників (хоча і серед піонерів переселення з Європи й Америки на історичну батьківщину вистачало нерелігійних соціалістів різного спрямування), але не менш сіоністське та віддане ізраїльським принципам.

І якщо спробувати дати визначення ізраїльського оптимізму, то він є однією із похідних національного патріотизму. Оскільки душевний стан народу Ізраїлю є його «секретною зброєю» для подолання воєнних й економічних негараздів та дієвою підтримкою у періоди послаблення рівня керівництва країною. Народ єврейської держави завжди проявляє гнучкість і оптимізм, всупереч палестинському тероризму, політичній невизначеності і в періоди економічного спаду.

Необхідно звернути увагу на те, що ізраїльські військові та дипломатичні підходи до погроз у воєнній сфері ґрунтуються на п’яти елементах:

  1. Стримуванні, тобто створення умов, що виключають прагнення противника вирішити проблеми воєнним шляхом.
  2. Раннє попередження (випереджальний удар, знищення об’єктів і конвоїв, що створюють загрози безпеці Ізраїлю).
  3. Пасивна оборона (готовність тилу).
  4. Активна оборона, тобто перехоплення різноманітних ракет, що запущені противником.
  5. Наступальні можливості, які дозволять скоротити кількість і частоту ракетних атак.

Таким чином, неважко помітити, що одним зі кольорів ізраїльського оптимізму є усвідомлення того, що усі надбання народу мають бути надійно захищені. А захищати свою країну, свій народ, свої території мусять усі. Незалежно від статі, віку чи політичних поглядів.

В Ізраїлі не раз доводилося спостерігати, як військові органічно вписані в життя всього соціуму. І вони гордяться тим, що захищають свою батьківщину.

Ізраїльтяни горда і красива нація. Такими зробили їх умови життя у вільній країні, бо вони виросли вільними на своїй землі. Після Другої світової війни на Землю обітовану приїхали не лише ті, хто переніс страхіття трагедії Голокосту і зумів вижити. Приїхали й учасники опору, котрі були офіцерами і солдатами різних армій.

У них була незламна воля відстояти свій вибір та свою країну, вирватися з стереотипів минулого, і створити щось принципово інше. Бо для того, щоб діти виросли вільними треба, що і батьки відчували себе вільними.

Так, дівчата-красуні у військовій формі охоче погодилися на «фотосесію» для української преси. По тому, що вони з військовими рюкзаками, можна визначити, що вони передислоковуються на нове місце служби. Але це сприймають, як належне, адже в Ізраїлі не існує жодних поблажок щодо військової служби ні дітям прем’єр-міністра, ні дітям членів кабінету міністрів, відомих політиків чи багатих підприємців. Тому й не намагається там хтось «відкосити» від призову, бо у цьому питання рівність для всіх є обов’язковою.

Таким чином, основою ізраїльського національного оптимізму можна вважати й рівність в екстремальних ситуаціях, коли кожен має визначити для себе, що для нього є важливішим, батьківщина чи власне благополуччя.

Адже система національної оборони Ізраїлю побудована таким чином, що у час «Ч» на допомогу країні, яка входить у зону чергового протистояння зі своїми арабськими «сусідами», літаками прибувають громадяни, які на даний час живуть чи перебувають в інших державах та євреї, що мають громадянство інших країн, але вважають своєю батьківщиною Ізраїль.

Їдуть військові спеціалісти, везуться пересувні госпіталі, прибувають медики різних спеціальностей, щоб захистити незалежність і суверенітет своєї держави.

А у той же час в самому Ізраїлі підтягуються резервісти і військові частини терміново доукомплектовуються закріпленими за ними військовозобов’язаними.

У одній із таких ізраїльських військових частин довелося побувати. Вражало, як ставляться військовослужбовці один до одного. Порядок, повага і взаємна підтримка відчувалися буквально скрізь. Хоча, іншого боку, усе це зовсім не відрізнялося від того, що вже раніше довелося побачити на американських і натівських військових базах в Америці і Європі. Адже для військовослужбовців розвинених країн подібна служба – це не що інше, як відповідальна робота. А роботу там звикли виконувати якісно і надійно.

Між іншим, хлопці і дівчата живуть хоч у різних казармах, але постійно пересікаються по службі та після служби, однак жодного випадку приставань чи нестатутних відносин там не спостерігалося. Скоріше за все, це можна назвати взаєминами товаришів по роботі, котрі сумлінно роблять свою справу, захищають батьківщину.

Ще одних захисників Ізраїлю довелося побачити на прикордонній заставі, що знаходилася в горах. Невелика за розміром, вона складалася з будинку з приблизно п’яти кімнат. У найбільшій за біля екранів комп’ютерів сиділи молоді хлопці й дівчата і моніторили закріплені за ними ділянки кордону. За той час, коли ми там перебували, ніяких особливих подій не сталося. Якщо, звісно, не згадати палестинського пастуха з козами, який випадково порушив кордон. Ця інформація була швидко повідомлена прикордонному наряду, який прибувши на місце, пояснив ситуацію порушнику, і той відбув з ізраїльської території.

Якщо відбуваються порушення серйозніші, то на місце швидко направляється на «Джипах» оперативна група, яка, у разі потреби, затримує чи заарештовує порушників державного кордону.

Наразі готовність дати відсіч непрошеним «гостям» і терористам відчувається скрізь. Так, цікаво було в Єрусалимі спостерігати за групою школярів, котрих супроводжувала молода дівчина з модерним карабіном. Ну так, на всякий випадок. І вона дозволила себе сфотографувати.

Біля старовинного єрусалимського базару також чергували військові з автоматами, адже ситуація може змінитися у будь-який момент, і дії терористів необхідно упередити.

Але найбільш зворушливим моментом стало сусідство з групою ізраїльських військових, які прибули на екскурсію до Стіни плачу. Вони сиділи групами в кілька невеликих кіл, вели жваву невимушену розмову і відчувалося, що вони вважають себе причетними до історії Ізраїлю, сучасну частину якої вони творять разом зі своєю державою.

Утім, сучасна ізраїльська історія – це наочний приклад того, як національний оптимізм і патріотизм допомагають країні вижити у ворожому оточенні. Адже ворога ми собі не обираємо і не напрошуємося, але якщо він уже є, то ми не маємо жодного права розслаблятися доти, поки він не буде нейтралізований або ж переможений.

То ж найбільший урок ізраїльського оптимізму полягає у тому, що хоча євреї і є мирною нацією, але вони готові дати відсіч кожному, хто тим чи іншим чином зазіхатиме на їхню державність.

Ізраїль має не найбільшу, але найкращу армію в близькосхідному регіоні. Це – приклад для нас. Адже зрозуміло, що росіяни завжди матимуть більшу армію, ніж Україна, але нам необхідно відразу ж націлюватися на те, щоб перегнати їх не за кількістю, а за якістю.

Хочеться вірити, що ми, українці, таки відтворимо свій Єрусалим. І українці з всього світу будуть приїздити до нас у Київ (саме його книжники з кола митрополита Петра Могили прямо назвали «другим Єрусалимом», що чекає на своє визволення) як на святе місце для кожного українця, де б йому не доводилося перебувати по світах.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Путінське правління – це ракова пухлина на тілі Росії, яка пустила метастази по всьому світу

 000 ПУТТТТТТТ

Віктор Каспрук

Владімір Путін перейшов Рубікон неповернення. Він приватизував на свою користь всю владу над Росією і вже ніяк відмовитися від цього не зможе. Але жадібність його й погубить. Адже добровільно піти він не хоче, а яка доля спіткала подібних йому диктаторів добре пам’ятає.

Приклади румунського комуністичного узурпатора влади Ніколає Чаушеску, іракського тирана Саддама Хусейна і лівійського диктатора Муаммара Каддафі наглядно показують чим закінчують ті, хто так намертво чіпляється за владу.

У свою чергу, біографії колишнього президента СРСР Міхаіла Горбачова і екс-президента України Леоніда Кравчука доводять, що ті, хто за владу не тримаються, мають усі шанси прожити ще довго. Але Путін добровільно вибрав для себе шлях Каддафі.

Що є небезпечним не тільки для нього, а й для Російської Федерації. Незмінність влади загрозлива для Росії тим, що в момент ліквідації тиранів настає безвладдя, котре чревате розвалом держави.

Путіну здається, що він вже отримав статус бога й буде жити і правити вічно. Та так не буває. І історія розставить все на свої місця.

А тоді розкриється таке про цю істоту і його подільників, про те, що вони всі творили, що трагедія в будинку Театрального центру на Дубровці під час мюзиклу «Норд-ост», підводний човен «Курськ», підриви багатоповерхівок у Москві здадуться квіточками, в порівнянні з тим, про що ми ще не знаємо про цей кримінальний і клептократичний путінський режим.

Навіть пропиті і просочені наскрізь телевізійною пропагандою ватники, котрі масово за нього голосували і його підтримували, будуть шоковані, коли на суді над Путіним нададуть беззаперечні докази того, що він не просто ворог російського народу і держави, а він самий справжній ворог здорового глузду і всієї людської цивілізації взагалі.

Зрозуміло, що путінське кримінальне угрупування добровільно владу ніколи не віддасть. Занадто тяжкий вантаж гріхів і мільярдів доларів награбованих у народу. Всі важелі влади у них, і підібрані кадри у владі, за їхнім образом і подобою, все зроблять як треба.

Влада захоплена бандитами. І росіяни або приречені на тотальне розграбування і знищення, або мають самі вирішити питання з цими безмежівщиками.

Новітня трагедія російського народу почалася тоді, коли нікому невідомий сіренький полковник КГБ, волею колишнього президента Росії Бориса Єльцина, злетів на Олімп влади, а сутність залишилася та ж.

Путін дріб’язкова і малоосвічена зазнайка. А глибоко під шкірою – невпевнений в собі колишній пітерський пацан, який трясе своїми старечими обвислими грудними м’язами перед усім світом, в надії спокусити шанувальників. І спокушає. Таких же гопників і інфантилів.

Вихована і освічена людина так ганьбливо себе виставляти не може. Совість не дозволить. А гопникам, чим ганьбливіше, тим краще.

Вражає, що він так довго тримається на владному Олімпі. Путіна колись так довго визнавали на міжнародній арені тільки з останньої надії – дати Росії можливість піднялися духом після 70 річного комуністичного пекла.

А вийшло жахливо, Росія зовсім розперезалася. У Москві повірили в те, що якщо їх будуть боятися, то поважатимуть.

Хоча ніхто кремлівців не лише не поважає, але і не боїться. Проте побоюються, як важкого психічнохворого.

Тому необхідно прийняти усі можливі заходи до повної ізоляції цього хворого, у якого наявний у важкій формі діагноз – шовіністична імперська шизофренія.

У росіян був вибір, вони його зробили. І він приведе їх до повної деградації і катастрофи. Раби не шукають свободи, раби порівнюють господарів і мріють про доброго хазяїна.

Вони просто тупо терплять, коли Росією більше 18 років править спецуповноважений від кегебістської мафії, який справляє враження негідника, що повністю втратив здоровий глузд. Цей покидьок знищує свою країну і для себе приготував жахливий фінал.

Добре видно морально-духовний рівень цих сьогоднішніх упирів, які окупували Росію, щоб дати їй черговий страшний урок.

Чекіст, він і на посаді президента, чекіст, що можна від цих осіб очікувати: тільки підбурювань, маніпуляцій, вбивств, брехні, обмов, тобто усього того, чого їх вчили в спецслужбових закладах.

Ця злочинна камарилья абсолютно не зацікавлена в стабільності і економічному процвітанні Російської Федерації. Для них – чим гірше, тим краще.

Путінське правління – це ракова пухлина на тілі Росії, яка пустила метастази по всьому світу. І імунна система світового порядку вже не здатна дипломатичними і санкційними методами погасити її зростання.

Тому поки світова спільнота не знайде інструментів, щоб її видалити, доти цей процес проникнення триватиме.

Росіяни вже давно втратили відчуття різниці між добром і злом. Вбивства і замахи у них стали буденністю.

А сам Путін патологічно ненавидить людей. За час його правління стало зрозуміло, що пересічні громадяни Росії для нього всього лише біологічне сміття. Але він сам не хто інший, як мракобіс, що з’їхав з глузду. То ж чи не пора вже самому Путіну на смітник історії?

Він сам вибрав свою долю. Так воздасться йому за все по заслугах. У Міжнародному суді в Гаазі будуть зобов’язані детально розглянути усі його злочини. Починаючи від вбивств Собчака і Немцова до анексії Криму, окупації частини Донбасу і багаторічної гібридної війни з Україною.

І суд над Путіним мають транслювати всі провідні світові телеканали. Весь світ повинен побачити засудження злочинів міжнародного терориста Путіна. Інакше людство не зможе очиститися від скверни путінізму, який злочинними методами відкинув цивілізаційний розвиток Росії на багато десятиліть назад.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Договір між США і Іраном: чи варто «розстрілювати покійника»?

ІРАН

Віктор Каспрук

 Рішення Сполучених Штатів вийти з договору про дружбу між Америкою і Іраном, стало швидкою реакцією на вердикт Міжнародного суду ООН, який зобов’язав США вивести з-під санкцій проти Ірану гуманітарну допомогу, продовольство, медикаменти і запчастини, пов’язані з безпекою в цивільній авіації.

Розірвання договору про дружбу між Сполученими Штатами і Іраном, котрий був   підписаний з шахом в 1955 році, означає, що взаємини між Вашингтоном і Тегераном переходять в іншу фазу. І хоча дивно, що ні Америка, ні Іран не розірвали його після Ісламської революції в Ірані в 1979 році і скинення з престолу шаха Мохаммеда Реза Пехлеві.

Так само не зрозуміло, чому США не розірвали договір з одним із головних державних спонсорів тероризму, другим після Росії, коли, з 4 листопада 1979 до  20 січня 1981 року, в Ірані були захоплені в заручники співробітники американського посольства, і криза з заручниками тривала 444 дні.

Усе це дуже нагадує ситуацію, якби хтось, образно кажучи, вирішив відкопати труп для того, щоб після цього його публічно розстріляти. Адже хоча де-юре договір не було розірвано, але де-факто він вже давно не працював.

Але якщо США починають відмовлятися від договорів з Іраном, то це може спровокувати режим мулл вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і приєднатися до Індії, Ізраїлю і Пакистану, які його не підписали.

Звісно, що це рішення президента США Дональда Трампа можна розглядати в контексті проміжних виборів до Конгресу, котрі мають відбутися у листопаді. Проте це ще може означати, що Америка готова покарати Іран за його військові авантюри в Сирії і зближення з Росію, яка перекинула свою гібридну війну і на Близький Схід.

У такому разі Вашингтон не буде терпіти далі втручання Тегерану у внутрішні справи сирійців, а це може принести Ірану багато проблем не тільки у військовій сфері.

З іншого боку, вихід США з договорів саме тепер здатен зіграти на руку Кремлю, оскільки їх наявність могла стримувати більше зближення Тегерану з Москвою. А після рішення президента Трампа, цей фактор стримування усунений.

Водночас воно, як і рішення США відмовитися від ядерного договору з Іраном, не здатне призупинити просування Тегерану до ядерної зброї. А її отримання Іраном може підштовхнути і інші країни Близького Сходу до реалізації власних ядерних програм. В першу чергу, Єгипет і Саудівську Аравію.

Таким чином, ланцюгова реакція доміно спровокує й інші держави отримати й собі статус ядерних. І тоді лише питання часу, скільком країнам потрібно буде обзавестися ядерною зброєю, аби система ядерного стримування перестала працювати, а ядерна війна стала неминучою.

Очевидно, що у Вашингтоні розчарувалися в наслідках дипломатичних спроб ядерного стримування Тегерану, і саме з цього розчарування може піти відлік пошуку нових підходів мотивації до денуклеаризації Ірану та подібних йому шукачів «мирної» ядерної зброї.

Іранська ісламістська влада не готова відмовитися від свого прагнення мати «ядерний стримувач» проти, як вони вважають, американської та ізраїльської агресії, і тому лише питання часу, коли саме вони матимуть його.

Іранські лідери вже давно зробили свій вибір фінансуючи тероризм, закликаючи до знищення Ізраїлю і культивуючи в суспільстві ненависть до Америки. Проте будь-які серйозні фінансові та нафтові санкції проти Ірану залежать від підтримки Європейського Союзу, якої США нині не мають.

Тому черговий виток загострення стосунків між американцями і іранцями здатен спрацювати на користь Москви. Котра, використовуючи протиріччя в підходах до іранського питання між ЄС і США, не упустить можливості скористатися цим для спроб послабити євроатлантичну солідарність.

І хоча Іран наголошує на тому, що санкції США проти нього є незаконними і жорстокими, але чи законним є сам ісламістський режим в Ірані? Коли ісламісти після захоплення влади переслідували, тероризували, ув’язнювали, катували і масово вбивали сотні тисяч невинних іранців та політичних дисидентів. А жінок переслідували за відмову від мусульманського одягу.

Не говорячи вже про те, що Тегеран фінансує терористичні угрупування типу ліванської «Хезболли» і палестинського ХАМАСу. Але не дивлячись на це деякі лідери в Європі критикують президента Трампа за його підходи до Ірану, а не мулл і їхнє безмежів’я.

Ліберальні підходи частини європейського політичного істеблішменту до ісламістської диктатури в Ірані, є неповагою до тих, хто загинув захищаючи цінності західної цивілізації і військового персоналу, який все ще бореться з іранськими ставлениками в Сирії, Іраку та Афганістані.

І якщо Іран не зупинити, то всі терористичні методи відпрацьовані на своїх громадянах, він зможе перенести на весь регіон. Тоді вже навряд чи можна буде говорити взагалі про будь-яку перспективу миру на Близькому Сході.

Виглядає на те, що в приступі нестримної демонстрації гуманності до тоталітарних ісламістів, котрі керують Іраном, недалекоглядні європейські політики готові зробити все, щоб вони продовжували свої жорстокі експерименти над іранським народом.

І коли вони заперечують проти санкцій щодо режиму який тероризує власне населення і поширює терор по всьому світу, то мали б подумати про те, які можливості він матиме для розширення своєї діяльності, якщо володітиме ядерною зброєю.

Рішення Міжнародного суду ООН підтверджує той факт, що Іран має право на гуманітарну допомогу. Але в чому полягає це право? Адже ця країна багата на нафту і є членом Організації країн-експортерів нафти (OPEC), яка вирішує, скільки її виробляти і постачати решті світу та контролює ціни. Від чого насправді страждають країни третього світу, відчуваючи брак нафтопродуктів, коли ціни штучно завишаються.

Іран не відчував жодного дефіциту надходження нафтодоларів, якби не його експансіоністська політика і бажання домінувати на Близькому Сході. Тому благодійність потрібно реалізовувати в себе вдома, віддаючи надходження від продажу нафти на покращення життя своїх громадян, а не на ядерні устремління. Бо якщо Іран може витрачати мільярди на підтримку ісламського тероризму та ядерну зброю, то він не потребує гуманітарної допомоги.

Рішення Міжнародного суду виглядає дивним на фоні того, що то й же самий Міжнародний суд чомусь не вказав Китаю, що він незаконно будує штучні острови у Південно-Китайському морі за межами своїх кордонів в міжнародних водах. Так само Міжнародний суд жодним чином не відреагував на незаконну анексію Росією українського Криму та окупацію третини українського Донбасу. Як і на незаконне втручання Москви у громадянську війну в Сирії.

Можна припустити, що Тегеран ще й тому згадав про цей договір про дружбу з США, що його союзнику Москві потрібен прецедент, коли американці відмовляться виконувати рішення Міжнародного суду. Оскільки рано чи пізно Україна подасть до нього позов щодо відшкодування Росією збитків і втрат від гібридної війни проти неї і виплати репарації. У такому разі Кремль здатен апелювати до того, що, мовляв, Америка не захотіла виконувати рішення Міжнародного суду, тому і ми також не будемо це робити.

Санкції США спрямовані зовсім не на іранський народ, а на тих, хто майже 40 років від його імені займається екстремістською діяльністю на міжнародній арені. Симбіоз влади релігійників, військових і спецслужб призвів до того, що Корпус вартових Ісламської революції володіє в Ірані контрольним пакетом майже всіх підприємств та корпорацій, які отримують значний прибуток.

Міжнародний суд не здатен стримати Іран від фінансування терористичних організацій і створення хаосу по світу. І чомусь міжнародне право є чудовою річчю, якщо між Японією та Новою Зеландією раптом виникне суперечка щодо цін на баранину. Проте, коли мова йде про режим мулл, то щодо них починають діяти зовсім інші закони.

Адже тоді цей суд мав би зобов’язати Тегеран вийти з війни в Сирії. Оскільки виникає дивна ситуація, вони можуть дозволити собі оплачувати запуски ракет, платити за витратне військове втручання і багаторічне ведення війни, але інші мусять турбуватися про те, що Іран не спроможний прогодувати своє населення.

Іран має гроші на ядерний розвиток та іноземний авантюризм, то чому йому  потрібна гуманітарна допомога? Будь-яка країна, яка отримує таку допомогу, повинна спочатку продемонструвати, що вона витрачає наявні гроші на турботу про власних людей, а не на інші цілі. Знаючи минулу історію Ірану, можна гарантувати, що будь-яка гуманітарна допомога ніколи не дійде до пересічних іранців, яким це дійсно потрібно.

Тегеран хоче отримати контроль над близькосхідним регіоном, стати впливовим гравцем на світовій політичній шахівниці, отримувати ядерну зброю і в той же час, щоб усі його геополітичні авантюри оплачував хтось інший.

Зміна влади в Ірані може відбутися тільки зсередини. Вже зараз більшість населення в цій країні становить молодь, яка не хоче продовження життя за ісламістськими законами, але режим поки що тримається завдяки жорстокості спецслужб і армії. І США зовсім не зобов’язані надавати допомогу своєму противнику, щоб цим продовжити страждання іранського народу.

Водночас, подібне рішення Міжнародного суду ООН вкотре ставить питання про необхідність реформування Організації Об’єднаних Націй, котра стала об’єднанням людей лівих поглядів і в своїх діях дотримується регресивної та ретроспективної програми.

В ООН стверджують, що заохочують захищати права людини, але в дійсності вони майже нічого для цього не роблять. Вони захищають права іранських мулл, але нічого не зробили конкретного, щоб зупинити війну Росії з Україною. Вони говорять про захист бідних, але дозволяють мільйонам африканців жити в голоді просто тому, що ООН не спромоглася добитися використання в Африці сучасних сільськогосподарських технологій і отримання водних ресурсів в контексті глобальної зміни клімату.

Тим часом розірвання договору між США і Іраном, у відповідь на рішення міжнародного суду, зводить відносини між США і Іраном до нового мінімуму. На розрядці між ними, котру було започатковано в часи екс-президента Барака Омами, поставлено останню крапку.

Бо як заявив державний секретар США Майк Помпео, Іран «зловживає» Міжнародним судом ООН.  Сполучені Штати мають право відновити санкції щодо Тегерану через загрозу, яку представляє для Америки іранська політика.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Російське втручання у вибори: які методи використають у Кремлі?

kaspruk

Росія – терористична держава. З цього постулату потрібно виходити, розглядаючи всі можливі наступні дії РФ. Якщо навіть у випадку зі США Росія діяла гібридно-терористичними методами, втручаючись у вибори, то з Україною в Кремлі діятимуть ще більш жорстко та наполегливо.

Таку думку в коментарі «Слову і Ділу» висловив політолог Віктор Каспрук, оцінюючи втручання РФ у президентські та парламентські вибори в Україні.

«В Україні не зачищена остаточно так звана п’ята колона. Так, вона була дещо законсервована, образно кажучи, але й далі отримує вказівки й діятиме так, як потрібно Кремлю. Наступний рік може бути одним із найважчих для України, оскільки на кону майбутнє незалежної української держави, а Росія робитиме все для того, щоб її не було», – зазначив Каспрук.

На його думку, РФ вдаватиметься до різноманітних методів: підкупу журналістів, політиків, які ще не завербовані, але мають нестійку позицію чи, наприклад, просто хочуть грошей.

Крім того, не виключене використання інтернет-ресурсів, соціальних мереж та хакерських атак, додав він.

Політолог звернув увагу, що напередодні виборів уже подекуди є блокування сторінок у соцмережах громадських діячів, політиків, які налаштовані патріотично. Таким чином РФ намагається перекрити будь-які канали зв’язку, що висвітлюють думки, з якими в Кремлі не згодні.

За його словами, що ближче до виборів, то більше буде терористичних гібридних дій РФ.

«Найстрашніше, що можуть бути повторені терористичні дії щодо українських патріотів або політичних діячів з РФ чи Білорусі, які стали на бік України. Вже маємо приклад Павла Шеремета», – уточнив він.

Експерт також не виключив, що РФ може залякувати ескалацією конфлікту, тим більше, що суспільство втомилося від такої затяжної війни, яка перевершила за часом німецько-радянську.

Крім того, в нас продовжують працювати телеканали, які поширюють антиукраїнську інформацію під виглядом плюралізму думок, підкреслив він.

«Тобто партія війни, яка називає себе партією миру, шукає своїх прихильників. На жаль, складна економічно-соціальна ситуація в Україні тут грає на руку ворогам, оскільки чимало людей в Україні бачать майбутнє залежно від того, який рівень добробуту є на цю мить», – пояснив політолог.

За його словами, не виключене провокування конфліктів на релігійному підґрунті.

«Росія тут має великий плацдарм, який використовуватиме для того, щоб розколоти суспільство за релігійною лінією. Можливо, через це тягнуть з остаточним рішенням щодо томосу, оскільки Вселенський патріархат усвідомлює, що Росія може почати якісь кардинальні дії», – наголосив експерт.

Росія не збирається віддавати Україну, а керівництво Кремля не готове програвати, тоді як на Заході не розуміють, що домовлятися з РФ немає сенсу, підкреслив він.

«На Заході не розуміють ментальності РФ, того, що домовитися з РФ не можна, адже щойно розвернешся спиною, відразу буде підстава. Політику щодо Росії визначають люди, які не розуміють по-справжньому ментальності Росії. Тому передусім Україні потрібно бути готовими давати відсіч. Якщо ми не зможемо мобілізувати сили, то є великий ризик, що РФ частково вдасться виконати свої плани

https://www.slovoidilo.ua/2018/10/11/pogljad/polityka/rosijske-vtruchannya-vybory-yaki-metody-vykorystayut-kremli щодо України», – резюмував Віктор Каспрук.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Як распадзецца Расея. Погляд палітоляга

 

000000 ПУТТТТТТТТТТТТТТТТТРадыё Свабода  08 кастрычнік  2018

Віктар Каспрук

Улада Пуціна над Расеяй пачынае дыхаць на ладан, лічыць украінскі палітоляг Віктар Каспрук. Таму, на думку ўкраінскага аўтара, пасьля таго, як пуцінскі рэжым абрынецца, абавязкова востра паўстане пытаньне пра самавызначэньне і незалежнасьць паняволеных і калянізаваных Масквою аўтаномных рэспублік.

Ідзецца пра Чачню, Татарстан, Удмуртыю, Башкартастан, Дагестан, Інгушэтыю, Кабардына-Балкарыю, Калмыкію, Мардовію, Саха-Якутыю, Карачаева-Чаркесію, Туву, Хакасію, Адыгею, Карэлію, Алтай, Комі, Марый-Эл.

Распад Расейскай Фэдэрацыі можа быць ня вельмі хуткім, але сыстэмным і незваротным.

Некаторыя з суседніх краін паспрабуюць ўзяць прыклад з Кітаю і дзейнічаць павольна, прымаючы нібыта ў доўгатэрміновую арэнду і асымілюючы былыя расейскія землі. А сёй-той раптам пачне ўспамінаць, каму раней, гадоў так 300 або 200 таму, належалі гэтыя тэрыторыі.

Зрэшты, магчымыя і іншыя разнастайныя варыянты. Сярод іх, напрыклад, такі, што Татарстан, Мардовія, Удмуртыя, Чувашыя і Марый-Эл выберуць іншую стратэгію выжываньня. І добраахвотна аб’яднаюцца ў тэрытарыяльнае ўтварэньне накшталт Булгарскага зьвязу.

Тым больш, што ўсе гэтыя рэспублікі разьмешчаныя побач адна з адной, і ўсе яны, у гістарычныя часы Волскай Булгарыі, уваходзілі ў яе склад.

Таксама цалкам лягічным і пэрспэктыўным выглядала стварэньне, акрамя Булгарскага зьвязу, утварэньне Зьвязу мангольскіх дзяржаваў, куды б маглі ўвайсьці Алтай, Буратыя, Тува і Хакасія, і Зьвязу дзяржаў Каўказу — Чачня, Дагестан, Інгушэтыя, Кабардына-Балкарыя, Карачаева-Чаркесія. Зразумела, што ў такім выпадку Паўночная Асэтыя далучыцца да Грузіі.

Новая мапа пострасейскай прасторы адлюстроўвае працэсы яе дэзінтэграцыі

Вядома, назвы новых тэрытарыяльных утварэньняў цалкам умоўныя, але яны адлюстроўваюць праходжаньне асноўных тэндэнцый цэнтрабежных працэсаў у Расейскай Фэдэрацыі.

Адначасна пры гэтым ня варта скідаць з парадку дня і той факт, што тэрытарыяльна РФ даўно падзеленая на вотчыны цяперашняга расейскага алігархату, які, у сутнасьці, і валодае ўсім у Расейскай Фэдэрацыі.

Таму пачатковым сцэнарам, улічваючы ўладу алігархаў над Расеяй, можа стаць спачатку трансфармацыя фіктыўнай Расейскай Фэдэрацыі на рэальную Расейскую Канфэдэрацыю. Паколькі жаданьне хутчэй аддзяліцца ад іншых будзе стрымліваць і абмяжоўваць падрыхтоўка да існаваньня ў адасобленым выглядзе, з абарванымі эканамічнымі сувязямі.

Неабходна ўлічваць, што, акрамя ўнутраных працэсаў дэзінтэграцыі, на тэрытарыяльную трансфармацыю Расейскай Фэдэрацыі будзе ўплываць і жаданьне зьнешніх гульцоў, для якіх існаваньне агрэсіўнай і непрадказальнай Расеі ў цяперашнім выглядзе ўяўляе вялікую пагрозу. І яны будуць рабіць усё, што ад іх залежыць, каб працэс распаду РФ надоўга не зацягваўся.

На карце распалай Расеі можна будзе ўбачыць шмат чаго цікавага, уключаючы страту РФ былой Калінінградзкай вобласьці, якая зноў можа стаць часткай Усходняй Прусіі і будзе вернутая ў склад Нямеччыны.

Самымі небясьпечнымі зьяўляюцца задаўненыя і замарожаныя міжэтнічныя канфлікты

Да пазытыву працэсу распаду Расейскай Фэдэрацыі можна дадаць і тое, што гэта рэзка паменшыць карупцыю і велізарны крадзеж дзяржаўных сродкаў на ранейшых неабсяжных прасторах Расеі.

Таму што калі гэтыя прасторы будуць падзеленыя на незалежныя дзяржавы, то ўнутры гэтых дзяржаў казнакрадзтва стане значна менш, і кантролю за разьмеркаваньнем і мэтавым выкарыстаньнем сродкаў, адпаведна, больш.

Хуткім можа стаць і наладжваньне міжнародных сувязяў новых дзяржаў, якія пачнуць арыентавацца ўжо не на далёкую Маскву, а на суседнія зь імі краіны.

Такім чынам, Зьвяз мангольскіх дзяржаваў (Алтай, Буратыя, Тува і Хакасія) здатны папрасіць вайсковай дапамогі ў Кітаю або Манголіі, а тыя могуць яе і даць.

Варта разгледзець розныя вэрсіі пачатку распаду Расейскай Фэдэрацыі. Адной з найбольш рэальных стануць міжэтнічныя канфлікты ў паняволеным Расеяй Каўказе, на фоне нарастаньня эканамічнага каляпсу ў РФ.

У гэтым выпадку небясьпека тоіцца ў задаўненых і замарожаных міжэтнічных канфліктах паміж каўкаскімі народамі, якія могуць стаць прычынамі кровапраліцьця.

Ня трэба забываць, што ўсе гэтыя чужыя землі былі далучаныя да Расеі сілай, забойствамі і тэрорам лідэраў і правадыроў гэтых паняволеных народаў або ілжывымі абяцаньнямі надаць абарону, якія аказаліся чыстым падманам.

Цяпер усё ідзе да таго, што Каўказ знутры і Кітай звонку ўзарвуць Расею. І гэты момант няўхільна набліжаецца — калі стане немагчымым задавальняць штораз большыя апэтыты прэзыдэнта Чачні Рамзана Кадырава і яго атачэньня.

Стратэгічнай памылкай Пуціна стала выкарыстаньне газу і нафты не як тавару, а як зброі для здабываньня грошай і маёмасьці на Захадзе і скупка няўстойлівай часткі яго палітычнай эліты накшталт Шрэдэра. Сёе-тое атрымалася, але акрамя футбольных клюбаў Захад нічым не саступіў. Гэта спарадзіла злосьць Расеі, бясьсільную і зьнясільную.

Расейская Фэдэрацыя зьнішчыць сябе сама

Крэмль ужо пачаў губляць халодны разьлік, а дзейнічаючы на міжнароднай арэне спарадычна і эмацыйна, прайграе практычна ва ўсіх напрамках. І злосьць пуціністаў, з прычыны няздольнасьці што-небудзь рэальна зьмяніць на сваю карысьць, толькі нарастае.

І гульня ў адноўленую звышдзяржаву, у перамогу ў якой ніхто, акрамя самога Пуціна ня верыць, прывяла Расею да стану паўраспаду, запусьціўшы працэсы будучага развалу.

Імкнучыся разваліць NATO і справакаваць распад Эўразьвязу, крамлёўцы тым самым толькі паскорылі працэсы дэзінтэграцыі рускіх тэрыторый, якія цяпер выглядаюць незваротнымі.

Але калі Пуціну штучнымі мэтадамі ўдалося пэўны час імітаваць працэс аднаўленьня Савецкага Саюзу, то цяпер можна сказаць, што эпоха СССР заканчваецца па-сапраўднаму.

Пры гэтым патугі Расейскай Фэдэрацыі весьці барацьбу з Захадам і спробы далучыць іншыя дзяржавы да сваёй антыцывілізацыі вельмі нагадваюць дзеяньні непаслухмянага хлопчыка, які вырашыў адмарозіць сабе пальцы на злосьць бабулі.

Разьвязаўшы зьнясільваючую гібрыдную вайну з Украінай і Захадам, Расея дасягае цалкам процілеглых мэтаў, чым тыя, якія былі заплянаваны Крамлём.

Спрабуючы захапіць ўкраінскія тэрыторыі і цалкам ігнаруючы кітайскую пагрозу, пуціністы знаходзяцца на шляху страты зямель на Далёкім Усходзе і ў Сыбіры. Бо, кінуўшы большасьць рэсурсаў на рост вайсковай моцы і сілавых структураў, Масква гэтым крытычна аслабіла магчымасьці свае эканомікі.

І ніхто ёй не дапаможа, калі Кітай, дачакаўшыся свайго часу, захоча наданьня статусу Кітайскай аўтаноміі для тэрыторыяў на ўсходзе Расійскай Федэрацыі, на які расейцы раней пусьцілі кітайскіх каляністаў.

А калі постпуцінскія ўлады паспрабуюць разарваць кабальныя дамовы з Кітаем наконт арэнды на 49 гадоў велізарных тэрыторыяў Расеі, то новыя гаспадары замацуюць іх статус-кво сілай.

Пуцін неабдумана вырашыў згуляць партыю ў покер з гісторыяй. Не разумеючы таго, што, ваюючы з Украінай, Расея зьнішчае сваю дзяржаўнасьць. І калі так будзе працягвацца і далей, то Расейская Фэдэрацыя зьнішчыць сябе сама.

https://www.svaboda.org/a/29531626.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Що Путіну робити з полковником Чепігою?

0000000000000 ЧЕПІГА

Віктор Каспрук

Хоча для Владіміра Путіна людські долі і життя не мають жодного значення, але особа полковника Анатолія Чепіги та його колеги «Петрова», які були засвічені Кремлем у телепрограмі Маргарити Симоньян, справа значно складніша. Звісно, що тепер вони відпрацьований матеріал і використовувати їх за кордоном для терористичних спецоперацій Росії вже не вдасться. Тож постає питання, що Путіну робити з полковником Чепігою?

За неписаними правилами роботи КГБ-ФСБ, куди краще, а головне надійніше, їх було б взагалі «зачистити». Пояснивши потім, що таких осіб взагалі в Росії немає і не було, а всі обвинувачення проти них це не що інше, як підступи і провокації з боку західних спецслужб.

Але після того, як за вказівкою Путіна цих кілерів було показано на телебаченні, «стандартне» вирішення цього питання виглядає проблематичним.

Велика Британія буде вимагати видачі полковника ГРУ Анатолія Чепіги і його соратника «Петрова». Зрозуміло, що Москва на це не піде. Але спасіння Чепіги у тому, що й «ліквідувати» його так просто Путін не може.

Оскільки зникнення Чепіги трактуватиметься на Заході, як замітання слідів злочинів російських спецслужб і незворотно потягне за собою нові санкції стосовно Російської Федерації.

Таким чином Москва потрапила в замкнуте коло безвихідної ситуації, за якої будь-яке рішення щодо «Солсберських туристів» означатиме лише погіршення і без того нестійких позицій Росії на міжнародній арені.

Якщо Чепіга й «Петров» ні в чому не винні і вони чесні люди, то мали б поїхати до Великої Британії і дати там свідчення щодо своєї непричетності до отруєння Скрипалів. Або ж Росія мала б їх екстрадувати. Але і те, і інше рішення для Кремля є неприйнятним.

Зараз Російська Федерація стала «міжнародним злочинцем». Російських шпигунів, як бліх, виловлюють в найнесподіваніших місцях, вони і любителі англійської готики, і ласкаві постільні кішечки, їх скрізь багато і вождь дрезденської резидентури намагається за їхньою допомогою дестабілізувати Захід.

Чому ця путінська агентура так щоразу проколюється? Але це не рівень російських диверсантів впав, просто вони працюють за методиками ще андроповських часів, котрі не враховують можливостей сучасних технологій і засобів спостереження, тому їх і виявляють з такою легкістю.

Чепіга і «Петров» тому й так виглядали роздавленими під час телевізійного шоу у Симоньян, бо знали що їхня доля вирішуватиметься нестандартними методами. А головне, що вони на це вплинути ніяк нездатні.

Якщо Путіну прийде в голову не карати дуже за провал цих двох, то рішення може бути досить поміркованим. Їх просто змусять поміняти московські квартири на більш скромні у віддалених губерніях і залягти на дно. Зробити пластичні операції, змінивши зовнішність та документи.

Іншим прийнятним варіантом для Героя Росії Баширова-Чепіги може стати публічна демонстрація Путіним того, що Росія своїх не здає.

За такого варіанту розвитку подій Анатолія Чепігу демонстративно роблять губернатором Хабаровського краю, при цьому заявляючи, що ніякі оббріхування його на Заході не були нічим доведені і підкріплені. Тому ця заслужена людина і далі продовжуватиме свою роботу на благо Росії.

Тим більше, що нині з кандидатурами на губернаторство у Путіна сутужно, а тут готовий кандидат, який повністю заслуговує на довіру влади.

Але як би там не було, Росія у черговий раз зганьбилася. І якщо полковник, Герой Росії служить в ГРУ отруйником, то хто у них тоді за штатним розкладом лейтенанти?

Хоча, знаючи як працюють путінці, можна припустити, що вони здатні провести ще один публічний телеефір. І пробуючи довести свою правоту, пред’явити публіці одночасно Боширова і Чепігу. Мовляв в Російській Федерації одночасно проживають ці особи. А їхньою публічною демонстрацію ми назавжди закриваємо це питання.

Для цього Маргарита Симоньян влаштує їм зворушливу зустріч на телеекрані. Бо все виявляється було дуже просто. Руслан Боширов і Анатолій Чепіга – це брати-близнюки, розлучені ще в дитинстві. І вся Росія заплаче від розчулення.

Як відомо, риба гниє з голови. Якщо глава держави безсоромно бреше, то що робити іншим? Тому навіть важко собі уявити, що ще здатні придумати російські засоби масової інформації, щоб прикрити брехні свого вождя.

Російські ЗМІ вимагають доказів злочинів путінського режиму. Хоча для всього цивілізованого світу головним доказом є те, що Росією править кегебешний режим під керівництвом офіцера КГБ Владіміра Путіна. Тому не варто нічому дивуватися. Адже іншими, ніж терористичними методами, в ФСБ- КГБ діяти не здатні.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Санкції проти режиму Путіна: Захід може переламати «хребет» російській економіці

Радіо Свобода  02  Вересень 2018

Віктор Каспрук

Європа так довго не реагувала на загрози з боку Росії, що в Москві вирішили, в ЄС вже майже готові визнати себе кремлівськими васалами. По суті Путін впіймав європейців на бажання дешевших енергоносіїв, що в результаті це вилилося в часткове фінансування ними гібридної війни, яку веде Кремль проти західної цивілізації.

Хоча Путін назвав санкції США контпродуктивними і безглуздими, в перекладі з путінської на нормальну мову це означає, що і він визнає, різкого збільшення санкцій його режим не витримає.

І ці санкції щодо Росії необхідно посилити до такого рівня пришвидшення їхньої дієвості, який би забезпечив відмову Москви від анексії українського Криму, окупації третини Донбасу, припинення гібридної війни Російської Федерації з Україною і Заходом, залишення територій Грузії і Молдови, завершення втручання росіян у війну в Сирії та унеможливлення продовження геополітичних авантюр Кремля по всьому світу.

Одним із основних має стати питання диверсифікації надходження енергоносіїв до Європи

На даний момент не перекритий експорт енергоносіїв із Росії живить її фінансову систему, надаючи можливість хоч якось мінімально збалансовувати державний бюджет.

І поки не будуть запроваджені обмеження на торгівлю газом і нафтою з Росією, доти говорити про те, що загроза можливого колапсу російської економіки може зробити політику Москви більш адекватною, не доводиться.

Відбувається своєрідна гра на час. За якої Росія намагається зменшити свою залежність від зовнішнього імпорту, а Захід, застосовуючи збільшення обмежуючих санкцій і заходів, прагне позбавити Росію ресурсів для модернізації її газонафтового промислового комплексу.

Але великою форою у цьому питанні для Кремля стало те, що, на відміну від демократичного колективного Заходу, сучасна тоталітарна Росія ухвалює рішення набагато швидше.

Таким чином, існує нагальна потреба, щоб якомога швидко усунути цю перевагу Москви, створивши єдиний центр оперативного реагування на ті виклики, котрі постійно надходять від Росії.

А питання диверсифікації надходження енергоносіїв до об’єднаної Європи має стати одним із основних під час гібридної війни, затіяної Москвою з демократичним світом.

Захід може переламати «хребет» російській економіці, і якщо він цього не зробив досі, то тільки тому, що там ще сподівалися, що росіяни все-таки здатні мислити раціонально. Але, на жаль, це не прослідковується.

Що ж може відбутися в разі різкого розширення економічних санкцій щодо Російської Федерації? Росія буде економічно ізольована, а рамки того, чим вона ще може займатися на Заході, стануть суворо регламентовані.

Росія потребує Заходу набагато більше, ніж Захід потребує Росії.

І Путін побачить, якими потужними можливостями володіють США, коли вони вирішать використовувати їх.

На цьому путінська удача закінчиться, а також і російське блефування у міжнародній політиці.

Економічні санкції є ефективним інструментом, який Захід може протиставити кримінальній агресії Путіна.

А всі сподівання російського диктатора на те, що він здатен домогтися їхнього послаблення чи зняття, не відмовившись від окупації Криму і частини Донбасу, є лише його політичними ілюзіями.

Необхідно вибити з-під диктатора Путіна баласт газонафтової рівноваги

За більше ніж 18 років безмежної влади над Росією, Путін став заручником культивування власної величі та імперіалістичних марень. І йому вдалося зазомбувати цією імперскістю росіян.

Тому досягнення ефекту від запроваджених санкцій залежать і від того, наскільки ще довго російський народ буде готовий страждати, стримуючи своє невдоволення в ім’я солідарності зі своїм зарозумілим «царем».

Водночас нарощування економічного тиску на Путіна оголює «ахіллесову п’яту» його режиму, оскільки для володаря Росії найбільшим страхом є широко поширені народні хвилювання, спровоковані роздратуванням його політикою диктатури.

Поки що санкції ще не стали достатньо сильними, щоб стримувати Москву.

Сьогодні вони більше нагадують досить болючий, проте більше символічний ляпас по розчепіреним рукам путінського режиму.

Але коли вони стануть еквівалентними співвідношенню з російською агресією, то за декілька місяців американська демократія здатна вибити з-під диктатора Путіна баласт газонафтової рівноваги.

Навіть якщо Кремль дійсно вирішить в міжнародній торгівлі і фінансуванні відмовитися від американського долара та зробить спробу перейти на розрахунки в юанях, ієнах, золоті або використовуючи національні валюти Білорусі, Венесуели чи Ірану, це не зможе зменшити руйнівного впливу західних санкцій.

А оскільки поки що Росія не є такою закритою країною, як Північна Корея і все одно залежить від поставок імпортних товарів, то ніхто на Заході не погодиться розраховуватися з нею, використовуючи неліквідні «дерев’яні» російські рублі.

Економічні «кулі можуть виявитися куди більш дієвими, ніж звичайні

Росія вперто не бажає приєднуватися до цивілізованого світу і робить спроби вибудувати свою антицивілізацію зі своїми антицінностями, насильницькими методами залучивши до неї сусідні держави.

Тому одним із дієвих методів впливу на путінський електорат могло б стати різке обмеження для населення Російської Федерації подорожей у країни Заходу.

Яке б стосувалося не лише російських військових, працівників поліції, ФСБ, ГРУ та інших спецслужб, а й державних службовців або й всіх інших громадян Росії до того часу, поки їхня країна не відмовиться від своєї агресивної поведінки на міжнародній арені.

Також дуже вразливим місцем Російської Федерації є те, що за попередні роки газонафтового буму Росія перетворилася на «чорну діру» споживання.

Державу, яка мало що здатна виробляти, але хоче споживати ледве не за західними стандартами.

Дуже б хотілося побачити новітні російські персональні комп’ютери, настільні процесори, ноутбуки, планшети, смартфони, телевізори, стереосистеми, ігрові приставки, легкові автомобілі, сільськогосподарську техніку, залізничні вагони, пасажирські літаки, круїзні судна.

Не говорячи вже про лінії модерного одягу від російських модельєрів, що б вийшли цієї осені. Магазини, які в інших країнах споживачі будуть просто брати штурмом.

Будь-яка імперія, рано чи пізно, падає, і її падіння обумовлене некомпетентним урядом, недієздатним народом чи бажанням загарбати чуже, коли на зовнішню експансію вже немає ні сил, ні ресурсів.

Це стосується і Російської Федерації, коли гібридна війна починає повертатися на територію Росії бумерангом ефекту дії економічних санкцій.

Всі запевнення Путіна, що завдяки санкціям Росія стала більш самодостатньою та цілком здатна існувати в режимі самозабезпечення, виглядають, як вигадки безвідповідального лідера, якому цілком байдужа доля його батьківщини.

А досвід реагування Заходу на геополітичні авантюри Москви показує, що економічні «кулі», використані у відповідь на кремлівську агресію, здатні виявитися куди більш дієвими, ніж звичайні.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Санкции против режима Путина: Запад может переломить «хребет» российской экономике

Радио Свобода 02 Сентябрь 2018

Виктор Каспрук

Европа так долго не реагировала на угрозы со стороны России, что в Москве решили, в ЕС уже почти готовы признать себя кремлевскими вассалами. По сути Путин поймал европейцев на желание дешевых энергоносителей, что в результате вылилось в частичное финансирование ими гибридной войны, которую ведет Кремль против западной цивилизации.

Хотя Путин назвал санкции США контрпродуктивными и бессмысленными, в переводе с путинского на нормальный язык это означает, что и он признает, резкого увеличения санкций его режим не выдержит.

И эти санкции в отношении России необходимо усилить до такого уровня ускорения их действенности, который бы обеспечил отказ Москвы от аннексии украинского Крыма, оккупации трети Донбасса, прекращение гибридной войны Российской Федерации с Украиной и Западом, уход с  территории Грузии и Молдовы, завершение вмешательства русских в войну в Сирии и предотвращение продолжения геополитических авантюр Кремля по всему миру.

Одним из основных должен стать вопрос диверсификации поступления энергоносителей в Европу

На данный момент не перекрытый экспорт энергоносителей из России питает ее финансовую систему, предоставляя возможность хоть как-то минимально сбалансировать государственный бюджет.

И пока не будут введены ограничения на торговлю газом и нефтью с Россией, до этого времени говорить о том, что угроза возможного коллапса российской экономики может сделать политику Москвы более адекватной, не приходится.

Происходит своеобразная игра на время. При которой Россия пытается уменьшить свою зависимость от внешнего импорта, а Запад, применяя увеличение ограничивающих санкций и мер, стремится лишить Россию ресурсов для модернизации ее газонефтяного промышленного комплекса.

Но большой форой в этом вопросе для Кремля стало то, что, в отличие от демократического коллективного Запада, современная тоталитарная Россия принимает решение гораздо быстрее.

Таким образом, существует насущная необходимость, чтобы как можно быстрее устранить это преимущество Москвы, создав единый центр оперативного реагирования на те вызовы, которые постоянно поступают от России.

А вопрос диверсификации поступления энергоносителей в объединенную Европу должен стать одним из основных во время  гибридной войны, затеянной Москвой с демократическим миром.

Запад может переломить «хребет» российской экономике, и если он этого не сделал до сих пор, то только потому, что там еще надеялись, что россияне все-таки способны мыслить рационально. Но, к сожалению, это не прослеживается.

Что же может произойти в случае резкого расширения экономических санкций в отношении Российской Федерации? Россия будет экономически изолирована, а рамки того, чем она еще может заниматься на Западе, станут строго регламентированы.

Россия нуждается в Западе гораздо больше, чем Запад нуждается в России.

И Путин увидит, которыми мощными возможностями обладают США, когда они решат использовать их.

На этом путинская удача закончится, а также и российский блеф в международной политике.

Экономические санкции являются эффективным инструментом, который Запад может противопоставить уголовной агрессии Путина.

А все надежды российского диктатора на то, что он способен добиться их ослабления или снятия, не отказавшись от оккупации Крыма и части Донбасса, являются лишь его политическими иллюзиями.

Необходимо выбить из-под диктатора Путина балласт газонефтяного равновесия

За более чем 18 лет безграничной власти над Россией, Путин стал заложником культивирования собственного величия и империалистических грез. И ему удалось зазомбировать этой имперскостью  россиян.

Поэтому достижение эффекта от введенных санкций зависят и от того, насколько долго российский народ будет готов страдать, сдерживая свое недовольство во имя солидарности со своим высокомерным «царем».

В то же время наращивание экономического давления на Путина обнажает «ахиллесову пяту» его режима, поскольку для хозяина России самым большим страхом является широко распространённые народные волнения, спровоцированные раздражением его политикой диктатуры.

Пока санкции еще не стали достаточно сильными, чтобы сдерживать Москву.

Сегодня они больше напоминают довольно болезненный, однако больше символический шлепок по растопыренным рукам путинского режима.

Но когда они станут эквивалентными соотношению с российской агрессией, то за несколько месяцев американская демократия способна выбить из-под диктатора Путина балласт газонефтяного равновесия.

Даже если Кремль действительно решит в международной торговле и финансировании отказаться от американского доллара и попытается перейти на расчеты в юанях, иенах, золоте или используя национальные валюты Беларуси, Венесуэлы и Ирана, это не сможет уменьшить разрушительного влияния западных санкций.

А поскольку пока еще Россия не является закрытой страной, как Северная Корея и все равно зависит от поставок импортных товаров, то никто на Западе не согласится рассчитываться с ней, используя неликвидные «деревянные» российские рубли.

Экономические «пули» могут оказаться куда более действенными, чем обычные

Россия упорно не желает присоединяться к цивилизованному миру и пытается выстроить свою антицивилизацию со своими антиценностями, насильственными методами привлекая к ней соседние государства.

Поэтому одним из действенных методов воздействия на путинский электорат могло бы стать резкое ограничение для населения Российской Федерации путешествий в страны Запада.

Которое бы касалось не только российских военных, полицейских, ФСБ, ГРУ и других спецслужб, но и государственных служащих или же и всех других граждан России до тех пор, пока их страна не откажется от своего агрессивного поведения на международной арене.

Также очень уязвимым местом Российской Федерации является то, что за предыдущие годы газонефтяного бума Россия превратилась в «черную дыру» потребления.

Государство, которое мало что способно производить, но хочет потреблять чуть не по западным стандартам.

Очень бы хотелось увидеть новейшие российские персональные компьютеры, настольные процессоры, ноутбуки, планшеты, смартфоны, телевизоры, стереосистемы, игровые приставки, легковые автомобили, сельскохозяйственную технику, железнодорожные вагоны, пассажирские самолеты, круизные суда.

Не говоря уже о линиях современной одежды от российских модельеров, что  вышли бы этой осенью. Магазины, с которыми в других странах потребители будут просто брать штурмом.

Любая империя, рано или поздно, падает, и ее падение обусловлено некомпетентным правительством, недееспособным народом или желанием захватить чужое, когда на внешнюю экспансию уже нет ни сил, ни ресурсов.

Это относится и к Российской Федерации, когда гибридная война начинает возвращаться на территорию России бумерангом эффекта действия экономических санкций.

Все заверения Путина, что благодаря санкциям Россия стала более самодостаточной и вполне способна существовать в режиме самообеспечения, выглядят, как выдумки безответственного лидера, которому совершенно  безразлична судьба его родины.

А опыт реагирования Запада на геополитические авантюры Москвы показывает, что экономические «пули», использованные в ответ на кремлевскую агрессию, способны оказаться куда более действенными, чем обычные.

https://www.radiosvoboda.org/a/29466152.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Без права на програш

«Дзеркало тижня. Україна»  №34, 15 вересня  2018

Віктор Каспрук

Чи може спрацювати “демократія по-іракському”?

Нинішній прем’єр-міністр Хайдер аль-Абаді все ще намагається досягти коаліційної більшості, але досі усі ці намагання були заблоковані його опонентами на чолі з колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі.

Ірак перебуває в стані політичного конфлікту, який дуже негативно вплинув на економічну і соціальну сферу та спровокував хвилю народного незадоволення діяльністю його керівництва й антиурядові протести. Обстріл з мінометів урядового кварталу в Багдаді та заворушення, що тривають з липня у місті Басра на півдні Іраку, свідчать, що уряд починає частково втрачати контроль над ситуацією.

Незважаючи на те, що іракцям вдалося збільшити виробництво й експорт нафти, що мало б позитивно вплинути на стан справ у цій країні, розраховувати на значне поліпшення ситуації не доводиться. Оскільки триває протистояння між двома основними політичними протиборчими блоками — на чолі з прем’єр-міністром Хайдером аль-Абаді і колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі. І ця гонитва за право керувати країною відбувається у той час, коли Ірак стикається з серйозними внутрішніми і зовнішніми загрозами.

Протести в Басрі почалися з невдоволення жителів високим рівнем безробіття і станом інфраструктури міста. Вони посилилися після масового отруєння питною водою, в результаті якого постраждали 6 тисяч чоловік. Після цього інциденту в Басрі почалися перебої в роботі водопроводу та постачанні електроенергії.

На тлі кризової ситуації політичні угруповання, що конкурують між собою, підтримувані Сполученими Штатами та Іраном, змагаються в Іраку за можливість контролювати країну. А для Тегерана іракський плацдарм є ще одним шансом спробувати послабити впливи Америки на Близькому Сході.

На тлі цієї затяжної політичної кризи США останнім часом активізували свої дипломатичні зусилля в Іраку. Прагнення Вашингтона впливати на формування наступного іракського уряду стало частиною більш широкої стратегії, яка відбиває американські інтереси в близькосхідному регіоні та враховує регіональні і глобальні геополітичні ризики, які несе неприкрите втручання Ірану в іракські справи.

У зв’язку з цим спецпредставник президента США в Іраку Бретт Макгерк і посол США в цій країні Дуглас Сілліман зустрілися з іракськими політиками високого рівня, намагаючись стати посередниками, котрі будуть здатні покласти край політичному протистоянню.

Ця форсована американська дипломатія — протидія візиту сірого кардинала Ірану командира бригади Аль-Кудс генерала Касема Сулеймані до Іраку, який також був у Багдаді, аби чинити тиск на ті політичні групи, що прагнуть переобрання прем’єр-міністра Іраку аль-Абаді на другий термін.

Сполучені Штати зацікавлені у другому терміні для Хайдера аль-Абаді як політика, що є більш дружнім до Вашингтона і його регіональних арабських союзників у порівнянні з іншими кандидатами на посаду прем’єра. Хоча американські офіційні особи поки що утримуються від публічного схвалення персони аль-Абаді, але ЗМІ в США й експерти, що спеціалізуються на Іраку, бачать його як прагматичного іракського лідера, котрий має всі шанси очистити корупційне болото Іраку.

Втім, Ірак демонструє, що автоматично застосувати західні цінності й системи в арабських країнах не виходить. Прикладом цього є “демократія по-іракському”, на розбудову й утримання якої американці витратили величезні сили і кошти.

Хоча Захід нічого не нав’язував іракцям. Вони самі підготували конституцію, провели вільні і справедливі вибори, де обирали інших іракців, як того і вимагала конституція Іраку.

Та виявилося, що цього всього було замало для того, щоб викорінити корупцію в іракських органах влади і припинити постійні терористичні акти бомбистів-смертників, які розхитують стійкість Іракської держави.

Звісно, що не цього прагнув іракський народ після падіння диктаторського режиму Саддама Хусейна. На жаль, після визволення з-під довготривалої диктатури іракці так і не спромоглися поставити на службу інтересам свого народу величезні можливості від рекордного видобутку нафти.

І навіть коли повноцінно запрацює іракський парламент після обрання спікера та буде остаточно визначена кандидатура прем’єр-міністра, навряд чи можна буде говорити про здатність керівництва Іраку повноцінно боротися з корупцією і створити дієвий союз між шиїтами, сунітами та курдами. А без цього залучити необхідні обсяги інвестицій до іракської економіки не вдасться.

За нинішніх реалій ситуація в Іраку більше нагадує боротьбу в Північній Ірландії, де католики і протестанти не відмовляються від своїх політичних позицій, змінюючи лише час від часу риторику озвучення своїх вимог і методи боротьби за їх реалізацію. Це може бути справедливим і при аналізі протистояння мусульман-шиїтів та сунітів, які не змінюють своїх позицій.

Тоталітарне правління Саддама Хусейна і його “стабільність” деким в Іраку тепер навіть починає сприйматися ледве не як кращі часи. Через 15 років після падіння саддамівського режиму чомусь стали забуватися звірства диктатора щодо курдів і криваві методи знищення противників режиму.

Похмура національна дійсність висуває на передній план релігійних діячів, котрим здається, що підвищення тиску на владу відкриває для іракців шлях до початку динаміки позитивних змін у державі.

Однак, якщо цим готується прихід до влади іракського відповідника іранського аятоли Хаменеї, то це є тупиковим шляхом, оскільки лише тоді, коли мусульманська країна знімає релігію з політики (тобто стає світською), в неї з’являється шанс нормалізувати ситуацію і знайти союзників у сучасному глобалізованому світі.

Виклики, що стоять перед Іраком, стосуються не тільки його самого, а й всього арабського світу. А це насамперед необхідність відмовитися від примх носіїв патріархальної та племінної культури, які відкидають арабські народи на століття назад.

Тому Ірак стоїть перед дуже нелегким вибором — погодитися під зрослим тиском противників світського правління на перехід до іранської моделі теократичного режиму мусульманського духовенства, з проголошенням ісламської республіки та нового порядку на чолі з верховним лідером або ж, попри всі негаразди, продовжувати просуватися світським шляхом розвитку. І спробувати піти на узаконення широкої реальної автономії Іракського Курдистану, самодостатності іракських регіонів та розширення прав і можливостей жінок.

Ще одним шляхом до всеіракського порозуміння має стати дотримання в Іраку правил ринкової економіки, що дало б позитивний ефект, зменшивши безробіття і забезпечивши зайнятість його населення.

Нафтова сфера є основою іракської економіки, але вона має давати роботу не тільки працівникам іноземних компаній, а й самим іракцям. Іноземні компанії, що працюють від імені міністерства нафтової промисловості, зазвичай набирають кваліфікованих іноземців для будівництва та експлуатації об’єктів щонайменше на рік з початку проекту.

Ідея полягала в тому, що іракці поступово мають заміщати іноземців. Проте зусилля, спрямовані на використання кваліфікованих іракських громадян, підриваються втручанням уряду в процес наймання, коли роботодавці отримують список тих, кого потрібно найняти, попри те, що ці люди не відповідають потрібним вимогам за своєю фаховою підготовкою. Але вони зазвичай є родичами впливових посадовців.

Це ж саме відбувається і поза межами нафтового сектора, коли бізнесмени скаржаться на обов’язок давати хабарі впливовим політикам, лідерам ополченців та племен, аби забезпечити дозволи на роботу та захист.

Тому після багаторічних невиконаних обіцянок багато іракців не мають довіри до тих національних лідерів, хто чотири місяці не міг домовитися про формування нової урядової коаліції.

Втім, протести в Басрі, другому за величною місті в Іраку і основному нафтовому регіоні країни, де не вистачає базової інфраструктури, мали б дуже насторожити іракський істеблішмент. Адже отруєння води стало там потужною політичною зброєю.

Реальність є такою, що після визволення з-під тиранії Саддама Хусейна робота державних служб в Іраку не поліпшилася. Іракці продовжують потерпати від перебоїв електроенергії, а якість питної води ніхто не може гарантувати.

Напруга, яка виникла між політичними угрупуваннями, що конкурують, за право формувати наступний уряд, несе в собі ризики громадянської війни. Адже це веде до зникнення негласної угоди про те, що шиїтські політичні групи (а до цієї гілки ісламу належить приблизно 60 відсотків іракців) після повалення режиму Саддама Хусейна контролюватимуть виконавчу владу.

Сьогодні в Іраку відбувається боротьба за демократичну близькосхідну спадщину. Оскільки, якщо б ісламістським фундаменталістам вдалося взяти верх над світськими політиками, то це означало б, що всі потуги США перетворити Ірак на приклад успішної держави арабського світу виявилися марними.

Тому Іраку потрібна не тільки фінансова допомога, кредитування відновлення його інфраструктури, а й допомога в управлінні.

Західний світ не має права програти війну за Ірак, включаючи економічну і соціальну її складову. Жорсткий тягар реальності є таким, що програш на Іракському фронті потягне за собою поразки на інших напрямах протистояння екстремістських сил із західною цивілізацією.

https://dt.ua/international/bez-prava-na-progrash-288477_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Без права на проигрыш

«Зеркало недели. Украина»  №34, 15 сентября 2018

Виктор Каспрук

Может ли сработать “демократия по-иракски”?

Нынешний премьер-министр Хайдер аль-Абади все еще пытается достичь коалиционного большинства, но до сих пор все эти попытки были заблокированы его оппонентами во главе с бывшим премьером Нури аль-Малики.

Ирак находится в состоянии политического конфликта, который очень негативно повлиял на экономическую и социальную сферу и спровоцировал волну народного недовольства деятельностью его руководства и антиправительственные протесты. Обстрел из минометов правительственного квартала в Багдаде и волнения, продолжающиеся с июля в городе Басра на юге Ирака, свидетельствуют, что правительство начинает частично терять контроль над ситуацией.

Несмотря на то, что иракцам удалось увеличить производство и экспорт нефти, что должно было бы положительно повлиять на положение дел в этой стране, рассчитывать на значительное улучшение ситуации не приходится, поскольку продолжается противостояние между двумя основными политическими противоборствующими блоками — во главе с премьер-министром Хайдером аль-Абади и бывшим премьером Нури аль-Малики. И эта борьба за право руководить страной происходит в то время, когда Ирак сталкивается с серьезными внутренними и внешними угрозами.

Протесты в Басре начались с недовольства жителей высоким уровнем безработицы и состоянием инфраструктуры города. Они усилились после массового отравления питьевой водой, в результате которого пострадали 6 тысяч человек. После этого инцидента в Басре начались перебои в работе водопровода и снабжении электроэнергии.

На фоне кризисной ситуации политические группировки, конкурирующие между собой и поддерживаемые Соединенными Штатами и Ираном, соревнуются в Ираке за возможность контролировать страну. А для Тегерана иракский плацдарм является еще одним шансом попытаться ослабить влияние Америки на Ближнем Востоке.

На фоне этого затяжного политического кризиса США в последнее время активизировали свои дипломатические усилия в Ираке. Стремление Вашингтона влиять на формирование следующего иракского правительства стало частью более широкой стратегии, отражающей американские интересы в ближневосточном регионе и учитывающей региональные и глобальные геополитические риски, которые несет неприкрытое вмешательство Ирана в иракские дела.

В связи с этим спецпредставитель президента США в Ираке Бретт Макгерк и посол США в этой стране Дуглас Силлиман встретились с иракскими политиками высокого уровня, пытаясь стать посредниками, способными положить конец политическому противостоянию.

Эта форсированная американская дипломатия — противодействие визиту “серого кардинала” Ирана, командира бригады Аль-Кудс генерала Касема Сулеймани в Ирак, который также был в Багдаде, чтобы оказывать давление на политические группы, стремящиеся к переизбранию премьер-министра Ирака аль-Абади на второй срок.

Соединенные Штаты заинтересованы во втором сроке для Хайдера аль-Абади как политика более дружественного к Вашингтону и его региональным арабским союзникам по сравнению с другими кандидатами на должность премьера. Хотя американские официальные лица пока что воздерживаются от публичного одобрения персоны аль-Абади, но СМИ в США и эксперты, специализирующиеся на Ираке, видят его как прагматичного иракского лидера, у которого есть все шансы очистить коррупционное болото Ирака.

Впрочем, Ирак демонстрирует, что автоматически применить западные ценности и системы в арабских странах не получается. Примером этого является “демократия по-иракски”, на развитие и содержание которой американцы потратили огромные силы и средства.

Запад ничего не навязывал иракцам. Они сами подготовили Конституцию, провели свободные и справедливые выборы, где избирали других иракцев, как того и требовала Конституция Ирака.

Но оказалось, что этого всего оказалось мало, чтобы искоренить коррупцию в иракских органах власти и прекратить постоянные террористические акты бомбистов-смертников, расшатывающих Иракское государство.

Конечно, не к этому стремился иракский народ после падения диктаторского режима Саддама Хусейна. К сожалению, после освобождения из-под долгой диктатуры иракцы так и не смогли поставить на службу интересам своего народа огромные возможности от рекордной добычи нефти.

И даже когда после избрания спикера полноценно заработает иракский парламент и будет окончательно определена кандидатура премьер-министра, вряд ли можно будет говорить о способности руководства Ирака полноценно бороться с коррупцией и создать действенный союз между шиитами, суннитами и курдами. А без этого привлечь необходимые объемы инвестиций в иракскую экономику не удастся.

При нынешних реалиях ситуация в Ираке больше напоминает борьбу в Северной Ирландии, где католики и протестанты не отказываются от своих политических позиций, меняя лишь время от времени риторику озвучивания своих требований и методы борьбы за их реализацию. Это может быть справедливым и при анализе противостояния шиитов и суннитов, не меняющих свои позиции.

Тоталитарное правление Саддама Хусейна и его “стабильность” некоторыми в Ираке теперь даже начинает восприниматься едва ли не как лучшие времена. Спустя 15 лет после падения саддамовского режима почему-то стали забываться зверства диктатора в отношении курдов и кровавые методы уничтожения противников режима.

Хмурая национальная действительность выдвигает на передний план религиозных деятелей, которым кажется, что повышение давления на власть открывает для иракцев путь к началу динамики положительных изменений в государстве.

Но если этим готовится приход к власти иракского соответствия иранского аятоллы Хаменеи, то это тупиковый путь, поскольку только тогда, когда мусульманская страна снимает религию с политики (т.е. становится светской), у нее появляется шанс нормализовать ситуацию и найти союзников в современном глобализированном мире.

Вызовы, стоящие перед Ираком, касаются не только его самого, но и всего арабского мира. А это прежде всего необходимость отказаться от прихотей носителей патриархальной и племенной культуры, отбрасывающих арабские народы на столетия назад.

Поэтому Ирак стоит перед очень нелегким выбором: согласиться под возросшим давлением противников светского правления на переход к иранской модели теократического режима мусульманского духовенства, с провозглашением исламской республики и нового порядка во главе с верховным лидером, или же, несмотря на все неурядицы, продолжать двигаться по светскому пути развития. И попытаться пойти на узаконение широкой реальной автономии Иракского Курдистана, самодостаточности иракских регионов и расширение прав и возможностей женщин.

Еще одним путем ко всеиракскому согласию должно стать соблюдение в Ираке правил рыночной экономики, что дало бы положительный эффект, уменьшив безработицу и обеспечив занятость его населения.

Нефтяная сфера является основой иракской экономики, но она должна давать работу не только работникам иностранных компаний, но и самим иракцам. Иностранные компании, работающие от имени министерства нефтяной промышленности, обычно набирают квалифицированных иностранцев для строительства и эксплуатации объектов по меньшей мере на год с начала проекта.

Идея заключалась в том, что иракцы постепенно должны замещать иностранцев. Но усилия, направленные на использование квалифицированных иракских граждан, подрываются вмешательством правительства в процесс найма, когда работодатели получают список тех, кого надо нанять, несмотря на то, что эти люди не соответствуют необходимым требованиям по своей профессиональной подготовке. Но они обычно являются родственниками влиятельных чиновников.

То же происходит и вне границ нефтяного сектора, когда бизнесмены жалуются на обязанность давать взятки влиятельным политикам, лидерам ополченцев и племен, чтобы обеспечить разрешения на работу и защиту.

Поэтому после многолетних невыполненных обещаний многие иракцы не доверяют тем национальным лидерам, которые четыре месяцы не могли договориться о формировании новой правительственной коалиции.

Впрочем, протесты в Басре, втором по величине городе в Ираке и основном нефтяном регионе страны, где не хватает базовой инфраструктуры, должны были бы насторожить иракский истеблишмент. Ведь отравление воды стало там мощным политическим оружием.

Реальность такова, что после освобождения из-под тирании Саддама Хусейна работа государственных служб в Ираке не улучшилась. Иракцы продолжают страдать от перебоев электроэнергии, а качество питьевой воды никто не может гарантировать.

Напряжение, возникшее между конкурирующими политическими группировками за право формировать следующее правительство, несет в себе риски гражданской войны. Ведь это ведет к исчезновению негласного соглашения о том, что шиитские политические группы (а к этой ветви ислама принадлежат приблизительно 60 процентов иракцев) после свержения режима Саддама Хусейна будут контролировать исполнительную власть.

Сегодня в Ираке идет борьба за демократическое ближневосточное наследие. Поскольку если бы исламистским фундаменталистам удалось одержать верх над светскими политиками, то это означало бы, что все усилия США превратить Ирак в пример успешного государства арабского мира оказались напрасны.

Поэтому Ираку нужна не только финансовая помощь, кредитование восстановления его инфраструктуры, но и помощь в управлении.

Западный мир не имеет права проиграть войну за Ирак, включая экономическую и социальную ее составляющую. Жесткое бремя реальности таково, что проигрыш на иракском фронте потянет за собой поражения на других направлениях противостояния экстремистских сил с западной цивилизацией.

https://zn.ua/international/bez-prava-na-proigrysh-294596_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Росія готова відмовитися від долара. Буде введений «газорубль»?

 Путин-18-шок

Віктор Каспрук

Росія – це особлива країна, яку зрозуміти дано не всім. А головне, що це «специфічна» держава, яка бачить себе окремішньою від всього іншого світу, і тому живе за своїми, вигаданими ж нею правилами та поняттями. Так Міністерство фінансів Російської Федерації підтримало пропозицію голови правління одного з найбільших російських державних банків ВТБ Андрія Костіна про відмову від долара. Оскільки вважає, що американська валюта не повинна бути елементом звичайного ділового обороту в Росії.

Росія готується відмовитися від долара. І що ж тоді може бути далі?   Адже вести з Москвою розрахунки в «дерев’яних» рублях навряд чи знайдуться бажаючі.

Хоча, по суті, рубль є єдиний пункт, котрий дозволяє Владіміру Путіну і його поплічникам імітувати державність. Адже за всіма іншими ознаками Російська Федерація є щось неймовірне.

Точніше – щось, що деградує в напрямку до повного Сомалі. Тому кремлівські будуть триматися за свій рубль до кінця, роблячи вигляд, що це найбільш стабільна і надійна валюта в світі. Бо її наповнення вони замість золота готові гарантувати російською нафтою і газом.

Втім, головне питання про рубль сьогодні формулюється так: як Путін готовий підтримувати цей рубль? Оскільки відмова від долара є чисто пропагандистською ідеологічною акцією, яка не зможе нічим допомогти конаючій «рашавалюті».

Відповідь на це питання потрібно шукати в «продовольчих санкціях». А саме – скороченні імпорту під прикриттям патріотичної тріскотні про відмову від американського долара.

Всі твердження путінських штатних пропагандистів ґрунтуються на тому, що на долари можна купувати тільки у Сполучених Штатів. І вони є великою обманкою для пересічних російських обивателів.

Адже якби цього не хотілося Москві, американський долар є засобом доступу до світового ринку, якого сьогодні потребують всі держави без виключення.

Підступ подібних «одкровень» полягає в тому, що якщо хтось почне щось продавати Путіну за рублі, в умовах вільного ринку, він стане рано чи пізно відчувати дефіцит доларів, а отже – гострий дефіцит можливості отримати з світового ринку те, чого потребує сам.

Таким чином, сама ідея збереження ходіння єдиного рубля по всій велетенській території Росії починає кульгати.

Тому не виключено, що путінські «економісти» вже дуже близько підійшли до того, щоб запустити у РФ чергове ноухавне нововведення – поділити ці рублі на декілька нерівноцінних категорій.

На зразок «простого рубля», що буде використовуватись у розрахунках з бюджетниками і для виплати пенсій.

Конвертованого рубля», який використовуватиметься у взаєморозрахунках небожителів з Кремля, банкірів і вищих чинів ФСБ, поліції, ГРУ і армійських генералів.

Для нафтових розрахунків буде введений «нафторубль», а для газових, відповідно, «газорубль».

Якщо прослідкувати історію грошей, то валютна система історично розвивалась в світі від металевих грошей до віртуальних. Тепер же Путін, в час коли вся неповоротка конструкція фінансової системи Росії входить в період затяжної кризи, готовий почати діяти за принципом «назад у минуле».

Чомусь сподіваючись на те, що такими методами він отримає не деградацію і критичну девальвацію рубля, а, навпаки, його зміцнення.

Повернувшись до ручних методів визначення еквівалентів рубля за зразком СРСР, коли 1 долар в системі «конвертованого рубля» коштуватиме 60 центів, а для власників «простого рубля» цей же 1 долар оцінюватиметься в 100 рублів.

При чому, «простий рубль» буде випускатися у паперовому вигляді, а «конвертований рубль» чеканитиметься у вигляді срібних монет. З одного боку яких буде профіль Владіміра Путіна, а з іншого двохголовий орел.

Та біда для Путіна у тому, що торгівля великою кількістю товарів і на головних майданчиках вільної торгівлі відбувається тільки в доларах США. Звичайно, можна від цього відмовитися, хоча тільки зі збитком для себе, і торгувати виключно з Північною Кореєю, Іраном чи Венесуелою з Зімбабве.

А розрахунок у національній валюті Росії замість долара є нічим іншим, як своєрідною формою прихованого бартеру, по суті покупкою пулу валют для обміну і тільки.

Відмовитися від вільних ринків можна дуже просто, але торгівля з КНДР і Тегераном є втратою торгівельних майданчиків та перехід Росії на рейки добровільної самоізоляції від цивілізованого світу.

А для правлячого кремлівського політичного істеблішменту ця самоізоляція стане приводом для ще більшого заганяння у стан повної безвиході більшість громадян Росії, і перетікання фінансових дивідендів до кланових угрупувань, які жорстко контролюють Російську Федерацію.

За 19 років фактичного перебування Путіна при владі російський рубль знецінився в одинадцять разів. Проте це ще не межа. Коли в дружній путінському режиму Венесуелі інфляція у 2017 році склала більше шести тисяч відсотків.

Цікаво як буде розраховуватися у такому випадку Каракас з Москвою за багатомільярдні поставки російської зброї? Може криптовалютою або кокаїном?

Як би там не було, але долар це найтвердіші паперові гроші і найнижча інфляція. І майже всі держави світу періодично знецінюють свої валюти орієнтуючись саме на курс долара.

Якщо б Центральний банк Російської Федерації друкував поменше «дерев’яних» рублів, та не так стрімко збільшував рубльову масу, то росіяни може й повірили в рубль.

Але ЦБ РФ більше схожий на швидкісну друкарню, в якій цілеспрямовано наганяють величезне зростання рубльової кількості.  Ці гроші так швидко знецінюються, що перетворюється на просто красиві фантики.

Путін не розуміє, неможливо вічно стимулювати зростання економіки безкарним друкуванням цих «фантиків». Рано чи пізно державна економіка все одно зайде у глухий кут. І нині це «пізно» вже починає наставати.

Що ставить під питання подальше «годування» мільйонної армії чинуш-бюрократів та продовження збільшення фантастичних державних витрат на утримання армії, спецслужб і поліції.

Крім всього іншого, відмова від розрахунків у доларах є і спробою монополізувати експортно-імпортні операції. Котра  може повести за собою створення Зовнішнього банку Росії для валютних операцій.

Для пересічних громадян Російської Федерації операції з валютою будуть суворо заборонені, а на порушників цього закону чекатиме жорстка кримінальна відповідальність. Проте чим закінчилося це все для СРСР ми чудово знаємо.

Паралельно досягається і допоміжна мета – вилучити наявні долари у населення, а депозити перерахують автоматично.

Далі буде запущений процес вилучення з тоневого обігу й інших валют. Путінській кримінальній камарильї потрібні долари на палаци, яхти та інші предмети «першої олігархічної необхідності».

Маючи валютні запаси росіяни могли відчувати себе вільними і незалежними людьми.

А без них «безвалютні» громадяни перетворюються на подобу економічних рабів, котрі будуть змушені працювати за шматок хліба і закінчити своє існування не доживши й близько до «путінської пенсії».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Західний світ не має права програти війну за Ірак

00000000 ІРАК

Віктор Каспрук

 Іракський парламент зібрався вперше після виборів 12 травня. Нинішній прем’єр-міністр Хайдер аль-Абаді все ще намагається досягти коаліційної більшості, але досі усі ці намагання були заблоковані його опонентами на чолі з колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі.

Ірак знаходиться в стані політичного конфлікту, який дуже негативно вплинув на економічну і соціальну сферу та спровокував хвилю народного незадоволення діяльністю його керівництва і антиурядові протести. Обстріл з мінометів урядового кварталу в Багдаді та триваючі з липня у місті Басра на півдні Іраку заворушення вказують, що уряд починає частково втрачати контроль над ситуацією.

Незважаючи на те, що іракцям вдалося збільшити виробництво і експорт нафти, що б мало позитивно вплинути на стан справ у цій країні, розраховувати на значне поліпшення ситуації не доводиться.

Оскільки продовжується протистояння між двома основними політичними протиборчими блоками, на чолі з прем’єр-міністром Хайдером аль-Абаді і колишнім прем’єром Нурі аль-Малікі. І ця гонка за право керувати країною відбувається у той час, коли Ірак стикається з серйозними внутрішніми і зовнішніми загрозами.

Протести в Басрі почалися з невдоволення жителів міста високим рівнем безробіття і станом інфраструктури міста. Вони посилилися після масового отруєння питною водою, в результаті якого постраждали 6 тисяч чоловік. І після цього інциденту в Басрі почалися перебої з роботою водопроводу та електрикою.

На тлі кризової ситуації конкуруючі політичні угруповання, підтримувані Сполученими Штатами і Іраном, змагаються в Іраку за можливість контролювати цю країну. А для Тегерану іракський плацдарм є ще одним шансом спробувати послабити впливи Америки на Близькому Сході.

На тлі цієї затяжної політичної кризи США останнім часом активізували свої дипломатичні зусилля в Іраку. Прагнення Вашингтону впливати на формування наступного іракського уряду стало частиною більш широкої стратегії, яка відбиває американські інтереси в близькосхідному регіоні та враховує регіональні і глобальні геополітичні ризики, котрі несе неприкрите втручання Ірану в іракські справи.

У зв’язку з цим, спецпредставник президента США в Іраку Бретт Макгерк і посол США в Іраку Дуглас Сілліман зустрілися з іракськими політиками високого рівня, намагаючись стати посередниками, котрі будуть здатні покласти край політичному протистоянню.

Ця форсована американська дипломатія спрямована на протидію візиту сірого кардинала Ірану командира бригади Аль-Кудс генерала Касема Сулеймані до Іраку. Який також був в Багдаді, щоб чинити тиск на ті політичні групи, які прагнуть переобрання прем’єр-міністра Іраку аль-Абаді на другий термін.

Сполучені Штати зацікавлені в другому терміні для Хайдера аль-Абаді як політика, що є більш дружнім до Вашингтона і його регіональних арабських союзників в порівнянні з іншими кандидатами на посаду прем’єра. Хоча американські офіційні особи поки що утримуються від публічного схвалення персони аль-Абаді, але американські ЗМІ і експерти що спеціалізуються на Іраку бачать його, як прагматичного іракського лідера, котрий має всі шанси очистити корупційне болото Іраку.

Вони характеризують його, як впливового прозахідного політика в Іраку, який залишається стратегічним союзником США. Американські аналітики наголошують на його здатності нарешті об’єднати іракську націю і відтягнути Ірак від краю прірви.

Проте існує ще одна вагома причина підтримки аль-Абаді американцями. Він може бути надійним партнером в політиці президента Дональда Трампа зменшення впливу Тегерану в Іраку.

Схоже, що стратегія США ґрунтується на ключовому принципі поділу іракських шиїтських політичних груп на про- та антиіракських. У такому разі суніти і курди Іраку можуть приєднатися до останнього табору, імовірно на чолі з аль-Абаді.

Ірак сьогодні демонструє, що автоматично застосувати західні цінності і системи в арабських країнах не виходить. Прикладом цьому є «демократія по-іракському», на розбудову і утримання якої американці витратили величезні сили і кошти.

Хоча Захід нічого не нав’язував іракцям. Вони самі підготували конституцію, провели вільні і справедливі вибори, де вибирали інших іракців, як того і вимагала конституція Іраку.

Та виявилося, що цього всього було замало для того, щоб викорінити корупцію в іракських органах влади і припинити постійні терористичні акти бомбистів-смертників, які розхитують стійкість Іракської держави.

Звісно, що не цього прагнув іракський народ після падіння диктаторського режиму Саддама Хусейна. На жаль, після визволення з-під довготривалої диктатури іракці так і не спромоглися поставити на служіння інтересам свого народу величезні можливості від рекордного видобутку нафти.

І навіть коли повноцінно запрацює іракський парламент, після обрання спікера, та буде остаточно визначено з кандидатурою прем’єр-міністра, навряд чи можна буде говорити про здатність керівництва Іраку повноцінно боротися з корупцією і створити діючий союз між шиїтами, сунітами та курдами.  А без цього залучити необхідні обсяги інвестицій до іракської економіки не вдасться.

Демократія може бути сильною лише тоді, коли виборці роблять свій усвідомлений вибір і готові відповідати за нього. Проте за нинішніх реалій ситуація в Іраку більше нагадує боротьбу в Північній Ірландії, за якої католики і протестанти не відмовляються від своїх політичних позицій, змінюючи лише час від часу риторику озвучення своїх вимог і методи боротьби за їхню реалізацію.

Це може бути справедливим і для протистояння мусульман-шиїтів та сунітів, які не змінюють своїх позицій. Тому сподіватися на стабілізацію у цій країні найближчим часом не дуже доводиться.

Тоталітарне правління Саддама Хусейна і його «стабільність» тепер навіть деким починає сприйматися в Іраку ледве не як кращі часи. Коли через 15 років після часу падіння саддамівського режиму чомусь стали забуватися звірства диктатора щодо курдів і криваві методи знищення противників режиму.

При чому Саддам Хусейн ніколи не був авторитетним національним лідером, якого б любив і поважав народ. Він став маріонеткою власних бажань до безмежної і неконтрольованої влади над Іраком, що в кінці-кінців і призвело до його безславної загибелі.

Похмура національна дійсність висуває на передній план релігійних діячів, котрим здається, що підвищення тиску на владу відкриває для іракців шлях до початку динаміки позитивних змін в державі.

Однак, якщо цим готується прихід до влади іракського відповідника іранського аятоли Хаменеї, то це є тупиковим шляхом, оскільки лише тоді, коли мусульманська країна знімає релігію з політики (тобто стає світською), в неї з’являється шанс нормалізувати ситуацію і знайти союзників в сучасному глобалізованому світі.

Виклики, котрі стоять перед Іраком, стосуються не тільки його, а й всього арабського світу. А це, в першу чергу, необхідність відмовитися від примх носіїв патріархальної та племінної культури, які відкидають арабські народи на століття назад.

Тому Ірак стоїть перед дуже нелегким вибором, погодитися, під наростаючим тиском противників світського правління, на перехід до іранської моделі теократичного режиму мусульманського духовенства, з проголошенням ісламської республіки та нового порядку на чолі з Верховним лідером, або ж, попри усі негаразди, продовжувати йти по світському шляху розвитку. І спробувати піти на узаконення широкої реальної автономії Іракського Курдистану, самодостатності іракських регіонів та розширення прав і можливостей жінок.

Ще одним шляхом до всеіракського порозуміння має стати дотримання в Іраку правил ринкової економіки, що дало б бажаний ефект, зменшивши безробіття і забезпечивши  зайнятість його населення.

Нафтова сфера є основою іракської економіки, але вона має давати роботу не тільки працівникам зарубіжних кампаній, а й самим іракцям. Іноземні компанії, що працюють від імені міністерства нафтової промисловості, зазвичай набирають кваліфікованих іноземців для будівництва та експлуатації об’єктів щонайменше на рік з початку проекту.

Подальший підхід полягає в тому, що іракці поступово починають заміщати іноземців. Проте зусилля, спрямовані на використання кваліфікованих іракських громадян, підриваються втручанням уряду у процес найму. Коли роботодавці отримують список тих, кого потрібно найняти, не дивлячись, що вони не відповідають потрібним вимогам за своєю фаховою підготовкою. Але вони, як правило, є родичами впливових посадовців.

Це ж саме відбувається і поза межами нафтового сектору, коли бізнесмени скаржаться на обов’язок давати хабарі впливовим політикам, лідерам ополченців та племен, щоб забезпечити дозволи на роботу та захист.

Тому після багаторічних невиконаних обіцянок багато іракців не мають довіри до тих, хто видає себе за національних лідерів і чотири місяці не міг домовитися про формування нової урядової коаліції.

Втім, протести в Басрі, другому за величною місті в Іраку і основному нафтовому регіоні країни, де не вистачає базової інфраструктури, мали б дуже насторожити іракський істеблішмент. Адже отруєння води стало там потужною політичною зброєю.

Реальність є такою, що після 15 років визволення з-під тиранії Саддама Хусейна, робота державних служб в Іраку не покращилася. Іракці продовжують страждати від перебоїв електроенергії, а якість питної води ніхто не може гарантувати.

У будь-якому випадку, напруга, яка виникла між конкуруючими політичними угрупуваннями за право формувати наступний уряд, несе в собі ризики громадянської війни. Адже це веде до зникнення негласної угоди про те, що шиїтські політичні групи, а до цієї гілки ісламу належить приблизно 60 відсотків іракців, після повалення режиму Саддама Хусейна контролюватимуть виконавчу владу.

Сьогодні в Іраку відбувається боротьба за демократичну близькосхідну спадщину. Оскільки, якщо ісламістським фундаменталістам вдалося б взяти верх над світськими політиками, то це б означало, що всі потуги США перетворити Ірак на приклад успішної держави арабського світу виявилися марними.

Тому Іраку потрібна не тільки фінансова допомога, кредитування відновлення його інфраструктури, а й допомога в управлінні.

Західний світ не має права програти війну за Ірак, включаючи економічну і соціальну її складову. Жорсткий тягар реальності є таким, що програш на Іракському фронті потягне за собою поразки на інших напрямках протистояння екстремістських сил з західною цивілізацією.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Остання осінь режиму диктатора Путіна

000 ПУТИН Боится

Віктор Каспрук

Росія входить в полосу затяжної економічної кризи. Осінь 2018 може стати останньою для режиму диктатора Владіміра Путіна. Об’єктивних причин для цього аж занадто багато, не говорячи вже про наростаючий «дев’ятий вал» західних санкцій, якій доб’є економіку Російської Федерації, якщо Москва не відмовиться від своїх геополітичних авантюр по всьому світу.

Крім того, величезною помилкою Путіна було погодитися на пенсійну псевдореформу, введення якої налаштувало проти нього більшість населення Росії. Телевізорозомбовані росіяни могли простити кремлівському довгожителю усе що завгодно, але тут він явно перейшов Рубікон обачності. Адже більшість чоловіків після цієї «реформи» просто не доживуть до путінської пенсії.

І політичне загострення дуже легко може перерости в криваву смуту, оскільки режим, який досі тримався на мовчазній лояльності до нього представницьких вітрин Росії Москви і Санкт-Петербурга, почне швидко втрачати ґрунт під ногами коли почнуться голодні бунти в регіонах.

Доведенні до відчаю люди в російській глибинці і промислових регіонах, яким вже не буде чого втрачати, підуть багатотисячними маршами непокори на Москву і Пітер.

З сутички з розпещеним населенням двох російських столиць, якому до колапсу промисловості просто немає жодного діла, може розпочатися своєрідна громадянська війна між постіндустріальними мешканцями мегаполісів і провінційною промисловою глибинкою, на яку лягає увесь  тягар жорстоких експериментів Путіна над росіянами.

Поштовхом у будь-який момент може стати початок маршу розгніваних чоловіків з областей Уралу і Сибіру на Москву та перші сутички працюючої Росії з захисниками путінської влади – ряженими козаками, чеченськими бойовиками і антимайданівцями.

Питання в тому, чи готовий Владімір Путін бомбити марші протестів на Москву, як це він робив свого часу в Чечні, котру Кремль вважав своєю територією? В намаганні самозбереження кримінально-клептократичний режим Путіна готовий піти на все, що можна буде побачити цієї осені.

У «передгаазькій час» всі зусилля кремлівців стануть направлені на те, як вижити і не втратити під час народних бунтів награбоване за попередні роки. І цей період російської історії є небезпечний тим, що усе це може відбуватися в країні, котра володіє арсеналами ядерної зброї.

Це вже потім він і його оточення, під час міжнародного судового процесу в Гаазі, відповідатимуть за свої дії починаючи від 2000 року. Часу, коли вдруге в історії людства (першим був режим Гітлера в Німеччині), злочинці взяли під свій контроль цілу державу і зробили цю державу знаряддям своїх жахливих злочинів.

На жаль, більше ніж через сімдесят років, ця історія повторилася знову. І вироки щодо протиправної діяльності тих, хто приймав участь у кремлівському організованому злочинному угрупуванні, мають стати попередженням всім діючим і майбутнім диктаторам.

Так само мають відповісти за скоєне і псевдорелігійні підспівачі та обслуга з пропутінських засобів масової інформації та телебачення. Не говорячи вже про фабрики «тролів», працівники яких  добре поживилися, беручи активну участь в інформаційному відмиванні витівок кремлівських братків, наповнюючи своїм агресивним імперським оскалом міжнародні інтернет-ресурси.

Путінське королівство «кривих дзеркал», з його псевдонаціональною ідеєю винятковості «русского мира» і  невідворотності його перемоги, починає тріщати по швах.

Оточення Путіна ніколи не пов’язувало своє майбутнє і майбутнє своїх родин з Росією. Їхнім завданням максимум весь час було, якомога побільше урвати і якомога швидше це перегнати в офшори, західні банки, накупити побільше елітної нерухомості в Лондоні, Парижі, Іспанії, Каліфорнії і Флориді.

Але при цьому найбільшою помилкою цих істот стало те, що вони зосередили більшість своїх активів на Заході, з яким почали непримиренну боротьбу, намагаючись повернути Російську Федерацію на міжнародну арену в статусі наддержави.

І програш Москви на цьому напрямку був запрограмований від самого початку.

Що в підсумку полегшить виплату Україні репарацій за анексований Крим, окуповану третину Донбасу, за гібридну війну, десятки тисяч вбитих і покалічених громадян Української держави.

Все інше піде на відбудову постпутінської Росії, або територій, котрі з’являться в якості державних утворень після розпаду новітньої Російської імперії. Якій, як і фашистському Третьому рейху, не судилося довго проіснувати.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Російська мова і московська церква – інструменти агресії «русского мира» в Україні

00 ДЛЯ РАДІО СВОБОДА

Радіо Свобода  05  Серпень  2018

Віктор Каспрук

Нелюдський експеримент над поневоленими народами, котрий затягнувся в СРСР на цілих 70 років, став причиною денаціоналізації частини населення України, що відбилося трагічним чином через десятиліття під час анексії Росією українського Криму і третини Донбасу.

Виведена штучно Москвою шляхом антиселекції і мутацій подоба «радянської людини», в принципі не могла зрозуміти, навіщо комусь свобода і що це таке взагалі.

Для раба комуністичної системи поняття його «свободи» асоціювалося з гнилою ковбасою і кількістю юшки в «кориті», яку совітська система милостиво надавала йому в обмін на лояльність і мовчазне схвалення злочинів проти свого народу.

Такого схвалення можна було домогтися тільки після тотального знищення мільйонів незгодних із терористичними методами більшовиків (завдяки чому вдалося досягнути «одноманіття» мислення), голодоморів і тотального «промивання» мізків тим, хто змушений був проживати на окупованій Росією території України.

СРСР виявився неконкурентним у всьому

І коли апологети минулого намагаються апелювати до так званої «впевненості у завтрашньому дні» в СРСР, то вона полягала в тому, що можна було бути цілковито впевненим, комуністичний режим бачить ситуацію в окупованій ним Україні незмінною.

Ще одним «козирем» штатних пропагандистів Кремля стала теорія «суцільної зайнятості» радянського населення. Але в дійсності це було не що інше, як зайнятість заради зайнятості.

Масово випускалося те, що було проблематично збути. Адже мало хто і в ті часи хотів носити незугарний радянський одяг, недбало зроблені неякісні черевики, котрі дуже відрізнялися від елегантних моделей взуття, випущеного на Заході.

Не говорячи вже про те, що люди воліли набагато переплатити за ці товари масового попиту на «чорному ринку», але купити для себе і своїх близьких якісні закордонні вироби.

Неконкурентна продукція дуже важко знаходила свого покупця, бо українці мріяли купити японський телевізор, німецький транзисторний приймач, британський міксер, югославські меблі, фінську сантехніку, італійський купальник, американські джинси, французький коньяк чи іспанські черевики. Оскільки радянських аналогів просто не було.

Закономірно, що ця зайнятість заради зайнятості закінчилася після розвалу СРСР. Усе це раптом стало нікому не потрібним, і відпала сама потреба імітувати «піклування» про тих, кого в дійсності обкрадаєш і знищуєш.

Але совок таки спромігся вживити у свідомість багатьох психологію утриманця, особи, яка готова відректися від своєї національної ідентичності, мови і культури, визнавши мову колонізаторів своєю рідною та прийняти правила гри, які нав’язувала українцям окупаційна влада.

Тому, крім боротьби з корупцією та створення абсолютно незалежної судової влади, українці повинні викорінювати совкову ментальність – сподівання на те, що всі їхні проблеми має вирішувати держава і відмовитися від намагання уникнути особистої відповідальності за все те, що відбувається навколо.

А також рвати, навіть по-живому, з масовим обдурюванням, котре поширюють з проросійських засобів масової інформації.

Совок – це завжди союзник Росії, шпигун і колаборант.

Зміну ментальності українців необхідно розпочинати зі школи і навіть з дитячого садка, змінюючи програми навчання і виховання.

Україна повинна стати однією великою родиною зі своїми власними цінностями, котрі докорінно відмінні від «путінської антицивілізації, котрою є Російська Федерація.

У цьому сенсі питання мови закономірно виходить на перший план.

Московія весь час використовувала російську мову як інструмент колонізації

Перебування частини України в неукраїнському мовному просторі і нехтування повноцінним функціонуванням української мови у всі сегментах функціонування суспільства, унеможливлює всеосяжну дерусифікацію на всій території Української держави.

Московія завжди використовувала російську мову як інструмент експансії і просування колонізації українських земель.

І хоча дерусифікація уряду, армії, поліції, СБУ, ЗМІ зараз значно більша, ніж за антиукраїнського режиму Януковича, але її явно недостатньо для того, аби українській мовний простір став домінуючим по всій Україні.

Ті, хто з усіх сил тримаються за своє минуле під час правління окупантів і чинять супротив поширенню української мови на всі сфери українського життя, свідомо працюють на федералізацію, деморалізацію, русифікацію і розвал України.

Ситуацію погіршують власники і редактори телеканалів і FM-радіостанцій, які переповнюють російськомовним контентом теле- та радіоефіри, свідомо нав’язуючи російську мову, показуючи російськомовні фільми, серіали і передачі.

Що є нічим іншим, як розкачуванням ситуації і прямим проявом агресії щодо україномовного населення України.

Адже українці мають конституційне право у своїй державі користуватися материнською мовою, дивитися телепрограми, де звучить рідна мова і слухати в радіоефірі українські пісні, а не блатний російський шансон.

Мовну ситуацію в Україні здатне змінити лише офіційне проголошення на державному рівні української мови як основоположної і базисної складової української національної культури.

Українська мова мусить стати таким же атрибутом української державності, як прапор, гімн і герб.

І це має відповідно стимулюватися і законодавчо поширюватися на всю територію України.

Адже зараз російська мова, поруч із московською церквою, є русифікаційним інструментом агресії «русского мира» в Україні.

РПЦ – останній шанс Кремля нав’язати Україні канони «русского мира»

Саме на совка, який мислить категоріями минулого і не здатен відірватися від релігійних міфів колонізаторів, московська церква опирається в Україні.

Вона, на початок 2018 року мала понад 12 тисяч приходів в Україні. А це майже стільки ж, скільки приходів РПЦ нараховується в самій Російській Федерації.

Гундяєвці тому організовують хресні ходи в Києві, з усіх сил хапаючись за свою паству на чужих землях, бо чудово розуміють, що втрата ними парафій в Україні – в майбутньому означатиме повільний занепад всієї цієї кремлівсько-фесбешної організації.

З іншого боку, коли буде визнана автокефалія Української церкви, Вселенський патріарх Варфоломій отримає потужного союзника, здатного урівноважувати негативні впливи РПЦ на православний світ.

Російська православна церква, намагання зробити російську мову домінуючою і п’ятиколонна агентура Москви – є тими трьома китами, на яких тримається вплив Кремля в Україні.

І деструктивний баласт колонізаторського впливу з Росії неможливо подолати, не нейтралізувавши усі ці три негативні чинники.

Кремль завжди опирався на совків при реалізації в Україні своїх експансіоністських намірів.

Совки голосують на виборах за симоненків, вітренків, януковичів та інших політичних маргіналів, гальмуючи цим просування України до об’єднаної Європи і не даючи остаточно утвердитися в ній демократичним цінностям і нормам.

Тому совки – це небезпечна міна під українську державність.

https://www.radiosvoboda.org/a/29412744.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Русский язык и московская церковь – инструменты агрессии «русского мира» в Украине

000 до статті на Свободі

Радио Свобода  05 Август  2018

Виктор Каспрук

Бесчеловечный эксперимент над порабощенными народами, который затянулся в СССР на целых 70 лет, стал причиной денационализации части населения Украины, что отразилось трагическим образом через десятилетия при аннексии Россией украинского Крыма и трети Донбасса.

Выведенное  искусственно Москвой путем антиселекции и мутаций подобие «советского человека», в принципе не могло понять, зачем кому-то свобода и что это такое вообще.

Для раба коммунистической системы понятие его «свободы» ассоциировалось с гнилой колбасой и количеством похлебки в «корыте», которую советская система милостиво давала ему в обмен на лояльность и молчаливое одобрение преступлений против своего народа.

Такого одобрения можно было добиться только после тотального уничтожения миллионов несогласных с террористическими методами большевиков (благодаря чему удалось достичь «однообразия» мышления), голодоморов и тотального «промывания» мозгов тем, кто вынужден был проживать на оккупированной Россией территории Украины.

СССР оказался неконкурентным во всем

И когда апологеты прошлого пытаются апеллировать к так называемой «уверенности в завтрашнем дне» в СССР, то она заключалась в том, что можно было быть полностью уверенным, коммунистический режим видит ситуацию в оккупированной им Украине неизменной.

Еще одним «козырем» штатных пропагандистов Кремля стала теория «сплошной занятости» советского населения. Но в действительности это было не что иное, как занятость ради занятости.

Массово выпускалось то, что было проблематично сбыть. Ведь мало кто и в те времена хотел носить мешковатую советскую одежду, небрежно сделанные некачественные ботинки, которые очень отличались от элегантных моделей обуви, выпущенной на Западе.

Не говоря уже о том, что люди предпочитали намного переплатить за эти товары массового спроса на «черном рынке», но купить для себя и своих близких качественные зарубежные изделия.

Неконкурентная продукция очень трудно находила своего покупателя, потому что украинцы мечтали купить японский телевизор, немецкий транзисторный приемник, британский миксер, югославскую мебель, финскую сантехнику, итальянский купальник, американские джинсы, французский коньяк или испанские туфли. Поскольку советских аналогов просто не было.

Закономерно, что эта занятость ради занятости закончилась после развала СССР. Все вдруг стало никому не нужным, и отпала сама надобность  имитировать «опеку» о тех, кого в действительности обкрадываешь и уничтожаешь.

Но совок таки смог вживить в сознание многих психологию иждивенца, особы, готовой отречься от своей национальной идентичности, языка и культуры, признав язык колонизаторов своим родным и приняв правила игры, которые навязывала украинцам оккупационная власть.

Поэтому, помимо борьбы с коррупцией и создания абсолютно независимой судебной власти, украинцы должны искоренять совковую ментальность – надежду на то, что все их проблемы должно решать государство и отказаться от попытки избежать личной ответственности за все происходящее вокруг.

А также рвать, даже по живому, с массовым обманом, который распространяют с пророссийских СМИ.

Совок – это всегда союзник России, шпион и коллаборационист.

Изменение ментальности украинцев  необходимо начинать со школы и даже с детского сада, меняя программы обучения и воспитания.

Украина должна стать одной большой семьей со своими собственными ценностями, что в корне отличаются  от «путинской антицивилизации, которой является Российская Федерация.

В этом смысле вопрос языка закономерно выходит на первый план.

 Московия все время использовала русский язык как инструмент колонизации

 Пребывание части Украины в неукраинском языковом пространстве и пренебрежение полноценным функционированием украинского языка во всех сегментах функционирования общества, делает невозможным всеобъемлющую дерусификацию на всей территории Украинского государства.

Московия всегда использовала русский язык как инструмент экспансии и продвижения колонизации украинских земель.

И хотя дерусификация правительства, армии, полиции, СБУ, СМИ сейчас значительно большая, чем за антиукраинского режима Януковича, но ее явно недостаточно для того, чтобы украинское языковое пространство стало доминирующим по всей Украине.

Те, кто изо всех сил держатся за свое прошлое во время правления оккупантов и оказывают сопротивление распространению украинского языка на все сферы украинской жизни, сознательно работают на федерализацию, деморализацию, русификацию и развал Украины.

Ситуацию усугубляют владельцы и редакторы телеканалов и FM-радиостанций, которые переполняют русскоязычным контентом теле- и радиоэфиры, сознательно навязывая русский язык, показывая русскоязычные фильмы, сериалы и передачи.

Что является ничем иным, как раскачиванием ситуации и прямым проявлением агрессии в отношении украиноязычного населения Украины.

Ведь украинцы имеют конституционное право в своем государстве пользоваться материнским языком, смотреть телепрограммы, где звучит родной язык и слушать в радиоэфире украинские песни, а не блатной русский шансон.

Языковую ситуацию в Украине способно изменить только официальное провозглашение на государственном уровне украинского языка как основополагающей и базисной составляющей украинской национальной культуры.

Украинский язык должен стать таким же атрибутом украинской государственности, как флаг, гимн и герб.

И это должно соответственно стимулироваться и законодательно распространяться на всю территорию Украины.

Ведь сейчас русский язык, рядом с московской церковью, является русификационным инструментом агрессии «русского мира» в Украине.

РПЦ – последний шанс Кремля навязать Украине каноны «русского мира»

 Именно на совка, который мыслит категориями прошлого и не способен оторваться от религиозных мифов колонизаторов, московская церковь опирается в Украине.

Она, к началу 2018 имела более 12 тысяч приходов в Украине. А это почти столько же, сколько приходов РПЦ насчитывается в самой Российской Федерации.

Гундяевцы потому организуют крестные ходы в Киеве, изо всех сил цепляясь за свою паству на чужих землях, что прекрасно понимают, что потеря ими приходов в Украине – в будущем будет означать медленный упадок всей этой кремлевско-фесбешной организации.

С другой стороны, когда будет признана автокефалия Украинской церкви, Вселенский патриарх Варфоломей получит мощного союзника, способного уравновешивать негативное влияние РПЦ на православный мир.

Русская православная церковь, попытки сделать русский язык доминирующим и пятиколонная агентура Москвы – являются тремя китами, на которых держится влияние Кремля в Украине.

И деструктивный балласт колонизаторского влияния из России невозможно преодолеть, не нейтрализовав все эти три негативные факторы.

Кремль всегда опирался на совков при реализации в Украине своих экспансионистских намерений.

Совки голосуют на выборах за симоненков, витренков, януковичей и других политических маргиналов, тормозя этим продвижение Украины в объединенную Европу и не давая окончательно утвердиться в ней демократическим ценностям и нормам.

Поэтому совки – это опасная мина под украинскую государственность.

https://www.radiosvoboda.org/a/29412744.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар