Підлабузники висвячують Путіна у видатні політики

Віктор Каспрук

Владислав Сурков, автор концепції «суверенної демократії, який до того ще й працює помічником президента Росії, опублікував статтю-роздум про «велику політичну машину Путіна», що буде визначати обличчя Росії на найближче століття.

У цій своїй статті «Долгое государство Путина», котра опублікована у «Независимой газете», Сурков написав, що сучасна Росія – це абсолютно новий, невивчений тип держави, який є оптимальною моделлю виживання і процвітання російської нації на багато років.

На думку цього теоретика «розвиненого путінізму», в «Російській історії відомі, таким чином, чотири основні моделі держави, які умовно можуть бути названі іменами їх творців: держава Івана Третього (Велике князівство / Царство Московське і всієї Русі, XV-XVII століття); держава Петра Великого (Російська імперія, XVIII-XIX століття); держава Леніна (Радянський Союз, ХХ століття); держава Путіна (Російська Федерація, XXI століття).

Сурков вважає, що нині «велика політична машина Путіна тільки набирає обертів і налаштовується на довгу, важку і цікаву роботу».

Він переконаний у тому, що вихід цієї машини на повну потужність ще попереду, так що і через багато років Росія все ще буде державою Путіна, «подібно тому, як сучасна Франція досі називає себе П’ятою республікою де Голля, Туреччина як і раніше спирається на ідеологію «Шести стріл» Ататюрка, а Сполучені Штати і понині звертаються до образів і цінностей напівлегендарних «батьків-засновників».

Таким чином, Владислав Сурков підводить ідеологічну базу під правління Путіна, нав’язуючи своїм читачам ідею, що немає чого росіянам соромитися того, що вони живуть в епоху Путіна. І тому є необхідність визнати російського президента публічно видатним державним діячем.

Твердження Суркова, що модель політичного устрою, котра склалася в Росії, є ефективним засобом виживання і піднесення нації на найближчі десятиліття, перекреслюється соціально-економічними реаліями в Російській Федерації, у які її увігнав Путін.

При цьому це не що інше, як твердження людини, що живе в паралельному всесвіті. Де немає проблем, там хороші зарплати, безкоштовна медицина, триповерховий великий будинок і т.д.

І якщо гібридна війна Росії з Україною це приклад геніальності, то це не що інше, як знущання над здоровим глуздом.

Коли Путіну здається, що він здобув тактичну перемогу, кожного разу виявляється, що ця «перемога» обертається тактичним програшем. Діючи засвоєними за життя кегебістськими і бандитськими методами, він програє там, де більш підготовлений і досвідчений лідер, волів би використовувати дипломатичні тонкощі і терпіння, намагаючись розділяти і перемагати.

Граючись у сильного і страшного лідера «великої держави», Путін, намагаючись силою поставити Україну перед вибором, або вона з унітарної держави перетворюється на бажану для Кремля федерацію, або під тиском Москви, який не припиняється, гарантовано розпадеться, не врахував одного.

Ментальності українського народу, який ніколи, попри довготривалу багатостолітню колонізацію Росією його земель, не визнавав права росіян на свою територію і власність.

У радянські часи процес асиміляції українців відбувався під облудними гаслами про «дружбу братських народів». А тепер проба неоколонізаторів гангстерськими методами провести історичну ревізію, використовуючи силові технології ХІХ століття, приречена на повну поразку.

І як би нащадки вихідців з московських боліт не намагалися переконати світову спільноту, що їхня держава існує з ІХ століття, а Київ і Україна сепаратисти і бунтівна територія, тому не втручайтеся у наші внутрішні справи, цей фінт їм не вдасться провернути.

Адже ні Україна, ні будь-яка інша колишня радянська республіка ніколи не погодяться з відновленням «дружби» з Росією. Адже хто-хто, а вони добре знають, що у дійсності означає ця російська «дружба»: вторгнення, підкорення і підпорядкування.

Путін хоче підкорення нових народів і водночас ігнорує катастрофічну економічну ситуацію і соціальні права громадян Російської Федерації. Діючи за принципом – розширення російських кордонів понад усе – він поставив Росію на грань краху, але продовжує грати у «великого лідера», який диктує свої умови світу.

Напавши підступно на Україну Російська Федерація не тільки опинилася з Заходом на протилежних моральних полюсах, а й порушила стратегічний баланс між США, НАТО і Росією, одночасно викликавши цим критичну перевантаженість своєї економіки витратами на військову сферу, яку не здатна довго витримати. І якщо головною метою Путіна є закриття назавжди проекту Росія, то саме так він і мав би діяти.

Довгостроковою метою Москви є змусити силою Україну провести внутрішні політичні зміни відповідно до інтересів Росії, а не інтересам України. І в Кремлі втратили здоровий глузд, якщо вважають, що після 337 років московського рабства, Україна погодиться на перетворення на васальну державу Росії.

А гібридна війна Росії з Україною перетворила навіть тих українських громадян, котрі до 2014 року нейтрально ставилися до Російської Федерації, на людей, які нічого спільного з Росією мати не хочуть ніколи.

Для українців РФ – це держава поза законом, яка через путінську тотальну корупцію і експансіоністську політику сама себе незабаром знищить.
Намагання Кремля раз за разом реалізовувати провальні ідеї у зовнішній політиці, призводять до фатальних помилок, які потім неможливо буде виправити.

Реагуючи на західну стратегію стримування провокаційними тактичними «перемогами» і послідовно ігноруючи стратегічні інтереси США і їхніх союзників в ключових регіонах світу, Росія так і не спромоглася стати ключовим учасником геополітичного світового пасьянсу.

При цьому вона порушила всі, колись узгодженні на міжнародному рівні, правила довгострокової регіональної та глобальної безпеки.
Не перестаючи втручатися у внутрішні справи країн, котрі розташовані поряд з РФ, Росія цілеспрямовано провокує негативну реакцію світової спільноти на її провокаційні дії, які в Москва видає на своє повернення на міжнародну арені в якості наддержави.

Хоча, після російського вторгнення в Україну, скоріше правильно було б говорити про повернення Росії в якості непрогнозованої тоталітарної держави, яка прагне нав’язати свої порядки всім, хто слабший за неї.

А у випадку з Україною, Москва весь час продовжує свої підступні спроби підірвати ще незміцнілу українську демократію з середини, поширюючи російську пропаганду, дезінформацію і фальшиві новини.

Проте чистий результат такої  «роботи» виявився вкрай негативним, оскільки російські «фахівці» з українського питання часто доносять до вух Путіна саме те, що він хоче від них почути, а не те, що в Україні в дійсності відбувається.

Застосовуючи подібні методи аналізу ситуації під своє бачення України, ці «експерти» провокують путінське оточення на, як їм видається, ефективні кроки, котрі щоразу виявляються провальними.

Як і всі диктатори, Путін допустився основної помилки, що найбільше він довіряє своїй інтуїції. І навряд чи знайдуться в його оточенні ті, хто наважиться сміливо викласти йому свою позицію стосовно реальних справ. Таким чином одні гігантські прорахунки, закономірно, тягнуть за собою інші.

Путінські штатні пропагандисти видають його ледве не за геополітичного генія. Але початкова в’яла відповідь на його агресивні кроки була пов’язана з тим, що західні лідери не були готові зупинити його раніше, тоді, коли треба було це зробити.

Путін сприймає бездіяльність, як знак слабкості, а притаманний диктаторським хижакам інстинкт, підказує йому продовжувати нарощувати агресію доти, поки не буде адекватної відповіді.

І тільки в останній час Захід почав прокидатися, нарешті усвідомивши, яку небезпеку представляє російський «лідер» і угрупування в політичному істеблішменті, які висунули і підтримують його.

Втім, намагання Путіна змусити Захід поступитися принципами, свідчать, що він не отримує достовірної і справжньої інформації про настрої і ймовірні реакції західних країн на його провокаційну поведінку.

Не можна обійти увагою ще одну дуже важливу причину майбутнього падіння режиму Путіна і Росії. Путін дуже швидко розтринькав державні грошові резерви на закордонні військові вторгнення, воєнні витрати і спортивні заходи.

Водночас зростаюча корупція, падіння світових цін на нафту і скорочення виробництва у промисловому комплексі, вимивають можливість зростання російської економіки та наближають російську державу до банкрутства. Що, швидше за все, призведе до спроб повалення путінського режиму силовим шляхом.

Путін порахував, що не має часу на довгу дорогу для повернення Росії впливів на світову політику, які мав СРСР. Тому він вирішив зіграти на короткій дистанції для досягнення своїх цілей.

Московська влада користується тим, що в Російській Федерації фактично вже немає незалежних ЗМІ, а Останкіно бомбардує населення телевізійною міфологією про Путіна.

У якого стійкий комплекс неповноцінності через його невеликий зріст. Це можна визначати, як «синдром маленької людини».

І в даному випадку цій стійкий комплекс наклався на те, що Путін керує найбільшою за своєю територією державою, де багато нафти і газу.

За таких обставин тільки «маленька людина» відчуватиме себе незадоволеною і невпевненою, постійно шукаючи якісь нові територіальні надбання, як це трапилося у випадку з українським Кримом і частиною Донбасу.

Путіну тому вдалося так довго зберігати свій контроль над Росією, бо що його тоталітарно-антилюдяний режим пристосувався до сучасних світових реалій.

І ця «стійкість» режиму визначається частковою втратою Заходом своєї головної функції, яка за часів президентів США Трумена, Ніксона і Рейгана проявлялася в нетерпимому ставленні до комунізму, нацизму і тоталітаризму. У які одежі вони б не намагалися рядитися.

Імперія зла нікуди не поділася, вона тільки імітувала своє зникнення.
І Путін не може зрозуміти, що вся агресія, хакерство і дезінформація стосовно демократичного світу не допоможе Росії, яка не здатна виграти в Заходу з тієї ж причини, з якої програв свого часу Радянський Союз. Відсутності ресурсів для цього і надійних союзників, яких у путінського режиму сьогодні просто немає.

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Китайська анексія Тайваню стала б величезним дестабілізуючим фактором

Віктор Каспрук

Сполучені Штати уважно стежать за китайськими намірами щодо Тайваню, побоюючись, що зростаюча військова сила Пекіна може збільшити ризики того, що він зможе одного дня розглянути питання ліквідації самоврядування острова, взявши його силою під свій контроль.

Як передає агентство Reuters, високопоставлений представник оборонної розвідки США, який виступав перед журналістами за умови анонімності, не передбачав, що військові, відомі як Народно-визвольна армія Китаю (НВАК), підуть на такий крок, але сказав, що така можливість є найбільшою турботою, коли Китай розширить і модернізує свої військові спроможності.

На його думку, «Найбільше занепокоєння викликає те, що … вони досягають того рівня, коли керівництво НВАК може фактично сказати Сі Цзіньпіну, що вони впевнені в своїх можливостях», – сказав чиновник.

Що така небезпека дійсно існує, можна зробити висновок з того, як настійливо Китай наполягав на передачі йому Гонконгу і Макао.  Тому втрата Тайванем його суверенітету може стати тільки питанням часу, якщо Пекіну дадуть можливість безперешкодно укріплювати свої стратегічні позиції у Південно-Східній Азії.

І якщо раніше головним стримуючим фактором китайського вторгнення до Тайваню була колосальна військова перевага США в порівнянні з Китаєм і 7 флот США, то тепер в Пекіні почали вважати, що розрив у військовій сфері з Америкою різко зменшився.

Очевидно, що китайська анексія Тайваню стала б величезним дестабілізуючим фактором не тільки для Південно-Східної Азії, а й всієї світової політики.       А намагання Китаю повернути Тайвань у «рідну гавань» небезпечне ще й тим, що пекінське керівництво часто переоцінює свої можливості і сили.

Адже в прямому зіткненні – американська армія проти китайської армії – головну роль відіграватиме не чисельність армії, а наявність сучасної зброї нового покоління. Вона є у США, а китайці часто видають за модерне озброєння радянські копії 70-тих років, надавши їм сучасного дизайну.

Фундаментальною причиною протистояння з обох боків Тайванської протоки є те, що Китай сприймає Тайвань не лише як частину своєї території, яка від нього незаконно відкололася, а й форпост Заходу. Тоталітарний режим не хоче змиритися з тим, що поруч знаходиться ще одна держава китайців, але з ліберально-демократичною владою.

Образно кажучи Китай – це тигр, який підбирається до своєї жертви через високу траву, але ще не готовий напасти, не будучи повністю впевненим в тому, що не отримає жорстку відсіч.

Поки що Пекін маневрує і залякує тайванців загрозою неминучого нападу, сподіваючись, що намагання частини тайванського політикуму не провокувати агресора, здатне привести до того, що КНР зможе контролювати уряд Тайваню, а це згодом підштовхне Тайбей до добровільної капітуляції.

Подібні сподівання китайського керівництва підживлює і зростаюча економічна інтеграція тайванських фірм з Китаєм, котрий прагне прив’язати Тайвань до себе економічно. В Пекіні хочуть вирішити глобальне політичне питання застосовуючи економічні важелі. Для Китаю Тайвань це щось на кшталт китайської Судетської області. І президент Сі Цзіньпін, маневруючи, просто намагається звести до мінімуму ризик і максимізувати прибуток від захоплення Тайваню.

Водночас реальна ситуація в самому Китаї не є такою стабільною, як її прагне видати його пропаганда. Існує надутий «фінансовий пузир», який здатен прорватися в будь-який момент, а також етнічно неоднорідне і неспокійне населення та величезна нерівність у розвитку між внутрішніми і прибережними провінціями.

Тому, у разі вторгнення в чужу країну, як це вже відбулося з Росією, може розкритися справжня ситуація в КНР, бо зараз Китай себе позиціонує на світовій арені як «наддержаву». І тоді їм буде дуже важко знайти способи збереження свого обличчя.

Адже нині Китай виглядає таким могутнім і сильним, бо його пропагандистська машина проводить велику роботу по проектуванню на інформаційний простір уявного поверхневого фасаду китайської сили і влади. Дійсність є зовсім не такою. Чим можна пояснити чому китайці так ревниво ставляться  до процвітання своїх більш багатих, більш освічених і успішніших тайванських сусідів.

Що будуть робити китайці після «возз’єднання» тайванці добре побачили на прикладі процвітаючого свого часу  Гонконгу. Еліти якого материковий Китай поступово заміняє, виборча система все більше підпорядковується Пекіну, а обіцяне самоврядування стає схожим на фарс.

Ризики такого «об’єднання» для політичних і бізнесових еліт Тайваню становить і те, що не всі вони готові до різкого переходу від демократії до деспотичних методів управляння територіями, котрі запроваджені у КНР. А це спровокує відтік найбільш дієвої і працездатної частини тайванців поза межі країни.

Якщо ж говорити про історичну хронологію, то китайці ніколи не були корінним населенням Тайваню. Аборигени-тайванці, які тисячоліттями жили на цьому острові – це австронезійські племена. У XII столітті Тайвань був офіційно включений до складу Китаю в якості частини провінції Фуцзянь. Далі з кінця XVI – початку XVII століть на Тайвань вторгалися інші іноземні завойовники, і після голландської і іспанської колонізації, тільки у 1683 році Тайвань був приєднаний до імперії Цин. І це за 200 років цинського панування китайці стали більшістю населення острова, а корінні його мешканці були знищені, асимільовані або витіснені в гори.

Після того, як в 1895 році Цинська імперія програла японсько-китайську війну, Тайвань перейшов під владу Японії. Яка ціною великого кровопролиття, тільки у 1902 році, змогла взяти його під свій повний контроль. Японська окупація тривала до 1945 року. Таким чином фактична кількість часу під китайським правлінням не була дуже тривалою і права Китаю на Тайвань є досить сумнівними.

Від 1949 року, коли Тайвань став притулком для Чан Кайши та його партії Гоміндан, після того, як комуністи вигнали їх з материкового Китаю, ця країна еволюціонувала від диктатури генералісимуса до найбільш процвітаючих і успішних країн Східної Азії. І його політична, економічна і соціальна культура докорінно відрізняється від материкових стандартів.

І якщо гіпотетично припустити, що вторгнення на Тайвань було б успішним, після великих людських втрат в китайській армії і значних економічних витрат на анексування острова, то що пекінський уряд збирається робити далі. Масово вивозити населення до «таборів перевиховання», як це він робить з уйгурами?

Таким чином Китай може втратити важливого торгівельного партнера, а натомість отримає 23 мільйони тайванців, які не сприйматимуть диктат комуністичної партії і чинитимуть спротив масовому переселенню на їхню територію материкових китайців.

Тому стратегія Китаю полягала в нарощенні партнерства з Тайванем, щоб таким чином поступово об’єднати дві економіки, а потім використати економічні зв’язки, аби  примусити тайванців до політичного союзу, який мав би стати першим кроком до добровільного об’єднання двох держав.

На те, що Пекін не має резервного сценарію добровільного змушення передачі «ключа» від острова, свідчить наростання агресивної риторики з боку КНР, щоб залякати тайванців небезпекою вторгнення, і таким чином підштовхнути їх змиритися з неминучістю цього аншлюсу.

Можливо, частина китайських військових вважає, що погляди людей змінюються під час атаки і тайванці будуть змушені погодитися з таким розвитком подій.  Але в реальності все є зовсім інакше.

По-перше, територіально Китай є великою країною і багато його військових прив’язанні до місць своє дислокації. Таких, як північно-західні провінції, кордон з Північною Кореєю і Тибет. Також існує реальна небезпека втрати контролю за ситуацією, особливо в Сіньцзян-Уйгурському автономному окрузі, де Китаї тримає десятки тисяч військовослужбовців, основним завданням яких є «забезпечення порядку».

По-друге, ніхто напевно не знає, якою буде відповідь США та їх союзників на китайське вторгнення до Тайваню. І сумнівно, що в Пекіна є прорахований план, як діяти коли втрутяться американці. Якщо вони об’єднають спільні сили, щоб захистити Тайвань, це може стати повною катастрофою для Китаю.

По-третє, не менш важливою частиною є міжнародна реакція, особливо в країнах, котрі розташовані поблизу Китаю. Можна пригадати, як самочинне захоплення спірних островів в Південно-Китайському морі спровокувало антикитайські протести в країнах Південно-Східної Азії. А вторгнення на Тайвань може викликати масові заворушення проти Китаю та китайських компаній у цих країнах. Санкції та бойкоти матимуть серйозні економічні наслідки для економіки Китаю.

Не говорячи вже, що це здатне викликати антикитайські (або фактично проти Комуністичної партії Китаю) повстання в Гонконгу і Макао.

В той час, коли китайська влада вважає Тайвань свою провінцією, більшість держав світу визнає його незалежною державою. І тайванці не бажають експорту на свої землі подоби Культурної революції, адже іншими методами з інакомислячими комуністична китайська влада діяти не здатна.

Подальша доля Тайваню залежить від твердої і послідовної позиції адміністрації президента США Дональда Трампа з «тайванського питання». Якщо ж в Пекіні відчують слабинку Вашингтону або втрачання інтересу американців до Тайваню, то це здатне підштовхнути Китай до захоплення острова.

Зараз КНР дотримується довгострокової стратегії повільної економічної, соціальної і навіть політичної інтеграції з Тайванем. Це може продовжуватись доти, поки Тайвань не зробить щось таке, що Пекін вважатиме необдуманим. Після чого він здатен вдатися до економічних заходів, а потім і до обмеження судноплавства в Тайванській затоці.

Насправді мова йде не тільки про Тайвань. А про те, хто буде домінувати у західній частині Тихого океану. Китай не хоче миритися з великою присутністю Америки в Південно-Східній Азії, американським Тихоокеанським флотом і альянсами США з Японією, Південною Кореєю, Австралією, Тайванем і Філіппінами. Тому «вибиття» Тайваню з цієї обойми могло б стати першим кроком до переформатування сил у цьому регіоні.

«Тайванське питання» сьогодні є значно більшим ніж регіональна проблема для суміжних держав. У сучасному світі, де все взаємопов’язано, загроза вторгнення до Тайваню має змусити сусідні з Китаєм країни задуматись над тим, що вони можуть стати наступними.

Захоплення Росією українського Криму здатне розглядатися Китаєм, як модель, котру можна спробувати повторити. Але будь-хто з тайванців, хто б вважав, що Тайвань може бути сумісним з китайською системою, мав би подивитися, що сталося в Гонконзі, незважаючи на запевнення Китаю про дотримання принципу «одна держава – дві системи».

Китай приміряється «прирости» Тайванем, і, щоб цього не сталося у найближчому майбутньому, потрібно щоб американські союзники в цьому регіоні, включаючи Японію і Південну Корею, приростали не тільки економічною, але й військовою силою.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін починає утилізувати росіян

Віктор Каспрук

Те що Путін весь час готовий запроваджувати чергові нововведення в російській економіці, відомо вже давно. Тому економіка Росії постійно перебуває в стабільному кризовому стані.

Але найбільшим його «досягненням», котре зачепило буквально усі найуразливіші верстви російського соціуму, стало «патріотичне знищення» імпортних продуктів.

І Путін не тільки не хоче відмовлятися від подібної «традиції», але і всіляко пропагує такі незвичайні надзвичайні підходи.

Так сьогодні, на пленарному засіданні форуму «Деловой России» в Москві, він буквально заявив таке»: «Іноді з точки зору економіки краще щось пустити під ніж, ніж просто роздати. Як це не дивно звучить. Тому що це збереження робочих місць, збереження певного рівня рентабельності виробництва, цінової політики і так далі».

Слова Путіна не можуть не захоплювати. Адже це не що інше, як чергове відкриття в галузі економіки, за яке довічного президента Росії вже зараз потрібно якомога швидше висувати на Нобелівську премію.

І головне що це необхідно вчасно запатентувати, аби його колеги, а особливо венесуельський диктатор Ніколас Мадуро, не перехопили таку історичну ініціативу.

Але це ще далеко не все. Коли населення в російській глибинці потерпає від нестачі харчів, а іншими словами починає голодувати, за словами Путіна, хоча це може звучати «не дуже комфортно і благопристойно», проте це дає зростання економіки, і в кінцевому підсумку від цього виграють люди.

Таким чином, запустивши проект утилізації санкційних продуктів, Путін починає утилізувати і населення Російської Федерації.

Нехай люди не мають необхідної їжі, але він наводить, як позитивний приклад й обмеження гуманітарної допомоги з-за кордону.

Як зазначив Путін, з одного боку, мова йде про безкоштовне молоко, в чому немає нічого поганого, але з іншого боку, це розоряє вітчизняних молочників. «Ретельніше треба», – сказав Путін.

І він абсолютно при цьому не розуміє, що ця гуманітарна допомога мала б надходити тим, хто після його протистояння з усім світом, просто не може дозволити собі таку «розкіш», як купити молока.

Звісно, що цинізму кремлівського старця немає меж. Проте те, що відбувається нині в Росії це не справа тільки самого Путіна.

Виглядає на те, що Путін і його оточення готові перевести більшість росіян на «освенцимський пайок», бо головне для них демонструвати всьому світу «велич Росії», у яку ніхто, правда, крім них самих не вірить.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін перетворив Росію на диктатуру, яка здійснює терористичну діяльність

 


Радіо Свобода  08  Січня  2019

Віктор Каспрук

Путін дуже «своєрідно» зрозумів процеси сучасної глобалізації. Його геополітична стратегія, замість тісного кооперування Росії з розвиненими державами світу та інтеграції Російської Федерації до міжнародної економічної системи, полягає в фінансуванні та участі у проксі-війнах, підтримці диктаторських режимів та анексії чужих територій.

Усе це несе тільки біди і страждання російському народу. «Бідоносець» Путін вже давно перетворив Росію на терористичну диктаторську державу.

А його режим, який організовує конфлікти скрізь по світу, намагається видати Росію за наддержаву.

Сучасне імперське месіанство – це путінський політичний коктейль із перелицьованого самодержавства, котре приправлене протухлою радянщиною.

Представники його режиму дуже бояться народу. Вони оточили себе потрійним колом охорони.

А сам Путін наважується з’являється на людях тільки в оточенні статистів з ФСБ, котрі зображають простих трактористів, комбайнерів та інших доярок-рибалок в чині, не нижче майорського.

Путін ввів тероризм в ранг державної політики

Під час правління Путіна в Росії тероризм введений в ранг державної політики і став інструментом проведення зовнішньої антицивілізаційної діяльності Російської Федерації.

До далеко не повного переліку такої діяльності Росії можна зарахувати: силове виведення з під контролю Молдови Придністров’я, відторгнення від Грузії Південної Осетії під час російсько-грузинської війни 2008 року, анексію українського Криму і окупацію третини Донбасу в 2014 році, незаконне вторгнення Росії в Сирію в 2015 році задля збереження при владі диктатора Башара Асада.

А також збиття малайзійського літака Boeing 777, коли загинули 298 цивільних осіб, озброєння терористичного угруповання «Талібан» в Афганістані, в результаті чого вбивають американських військових, тісна співпраця в Сирії з провідною терористичною силою світу ліванською «Хезболлою», фінансова підтримка та озброєння режиму венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро, і ліквідація терористичними методами неугодних Путіну опонентів його владі. Останнім з яких стало отруєння на території Великої Британії Сергія Скрипаля і його доньки.

Репутаційні ризики, які виникають у всіх, хто хоче співпрацювати з Росією, роблять її токсичною не тільки для банків і корпорацій, а й для тих небагатьох світових політичних діячів, котрі готові мати справу з Путіним.

Не дивлячись на те, що росіяни матимуть запаси газу і нафти ще довго, іміджеві втрати здатні стати для майбутніх фінансових партнерів непереборною перешкодою для ведення будь-яких справ і бізнесу з Російською Федерацією.

Москва намагається «влізти» скрізь

«Нерукопотисний» Путін, котрий «заточив» Росію на нахабну агресію і дестабілізаційну діяльність, не враховує одного чинника, що коли Кремль і далі продовжуватиме в такому ж дусі, то приймати його будуть хіба що в Північній Кореї, Ірані, Сирії, Судані, на Кубі і у Венесуелі.

Москва намагається «влізти» крізь. У Східну Європу, на Близький Схід і Латинську Америку.

І саме ісламський фактор став основним козирем Кремля в його експансіоністській близькосхідній політиці.

Адже не дивлячись на гучні заяви Москви щодо необхідності боротьби з терористами у близькосхідному регіоні, Росія не тільки не співпрацює із Заходом у боротьбі проти загрози радикального ісламу, а насправді реалізує амбівалентну політику, яка не завжди відповідає її власним потребам перед лицем цієї небезпеки.

Не дивлячись на тенденції радикалізації мусульманського фундаменталізму на Кавказі, Путін часто воліє заплющувати очі на те, як там ведуть себе потенційні джихадисти

Оскільки підґрунтя такого підходу полягає в чіткому політичному інтересі Росії щодо збереження свого позитивного іміджу в мусульманському світі.

У цьому контексті для Кремля значно важливішим є не перезапуск мирного процесу між Ізраїлем і палестинцями, а можливість через свою агентуру зберігати російський вплив на представників палестинського руху «Хамас», який у світі зараховують до терористичних організацій.

І це важливо не тільки для демонстрації «провідної ролі» Росії на міжнародній арені.

Під час розігрування Російською Федерацією «сирійської карти», Москва здатна підштовхнути «Хамас» до чергового ракетного обстрілу ізраїльської території зі Смуги Газа і спровокувати новий виток ізраїльсько-палестинського протистояння, відволікаючи цим увагу світової спільноти від подій у Сирії.

Сьогодні Путін користується послугами агентури, котра, починаючи ще з радянських часів, пройшла навчання у московських університетах імені Ломоносова або Патріса Лумумби.

У Москві навчалися сотні тисяч іноземців, які вивчили російську мову та прилучилися до «російської культури».

І певну частину з них було завербовано радянськими і російськими спецслужбами. Тепер кремлівці використовують ці корисні для себе «кадри» для поширення впливів Росії у світі.

Терористична діяльність Росії була б неможлива без вербування, підкупу, залякування і компрометування тих, хто потрібен їй на місцях.

Росію потрібно розглядати як терористичне організоване угруповання

Якщо пригадати, що Росія є правонаступником тоталітарного СРСР, який вдалося створити після захоплення влади в Російській імперії терористами-більшовиками на чолі з Леніним, то тоді дії Путіна стають зрозумілими.

Він діє цілком за стандартами своїх попередників, котрі вважали, що задля досягнення своїх цілей можна робити будь-що, незважаючи на погляди, прагнення, а головне – життя мільйонів людей.

Таким чином, Росію потрібно розглядати не як державу, а як терористичне організоване угруповання, котре прикриває свої дії державними інституціями і конституцією.

Все це свого часу було пророче описано в романі Достоєвського «Біси». А «біси путінізму» тільки збільшили поділ людей на ворогів та друзів, посилили романтизацію насильства і святкування «перемог», яких насправді ніколи не було.

Панування небагатьох обраних і культ особи Путіна, запущений телевізором, при кардинальному погіршені економічної ситуації в Росії, здатні спровокувати початок внутрішнього терору в РФ, і світ до цього має бути готовим.

Тому великою помилкою є сприймати Путіна і його спільників як адекватних політиків, з якими, за певних умов, можна вести справу.

Тільки визнавши публічно, що Путін злочинець і крадій, котрий перетворив Росію на клептократичну і терористичну державу, агресивність якої вже перевершила «стандарти» колишнього СРСР, можна визначитися з тим, що ж робити далі.

Не варто вестися на погрози та шантаж Москви, яка, коли побачить, що її хоч трохи бояться, нахабнітиме ще більше і більше.

Тому тільки значне збільшення санкцій щодо РФ до рівня, коли механізм розподілу благ в Росії почне остаточно пробуксовувати, здатне демонтувати негласну угоду Путіна з росіянами – «ми вам забезпечуємо певний рівень життя, а ви за це мовчите».

Лише загроза втратити контроль за ситуацією в Росії здатна спонукати російський політичний істеблішмент переглянути свою державну терористичну політику і підштовхнути його до спроби порозуміння із Заходом.

https://www.radiosvoboda.org/a/29696698.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путин превратил Россию на диктатуру, которая осуществляет террористическую деятельность

Радио Свобода  08  Январь  2019

Виктор Каспрук

Путин очень «своеобразно» понял процессы современной глобализации. Его геополитическая стратегия, вместо тесного кооперирования России с развитыми государствами мира и интеграции Российской Федерации в международную экономическую систему, заключается в финансировании и участии в прокси-войнах, поддержке диктаторских режимов и аннексии чужих территорий.

Все это несет только беды и страдания российскому народу. «Бедоносец» Путин уже давно превратил Россию в террористическое диктаторское государство. А его режим, который организует конфликты везде по миру, пытается выдать Россию за сверхдержаву.

Современное имперское мессианство – это путинский политический коктейль с перелицованного самодержавия, которое приправлено протухшей советчиной.

Представители его режима боятся народа. Они окружили себя тройным кругом охраны. А сам Путин решается появляется на людях только в окружении статистов из ФСБ, которые изображают простых трактористов, комбайнеров и других доярок-рыбаков в чине не ниже майорского.

 Путин ввел терроризм в ранг государственной политики

Во время правления Путина в России терроризм введен в ранг государственной политики и стал инструментом проведения внешней антицивилизационной деятельности Российской Федерации.

К далеко не полному перечню такой деятельности России можно отнести: силовой вывод из-под контроля Молдовы Приднестровья, отторжение от Грузии Южной Осетии во время российско-грузинской войны 2008 года, аннексию украинского Крыма и оккупацию трети Донбасса в 2014 году, незаконное вторжение в Сирию в 2015 году для сохранения у власти диктатора Башара Асада.

А также ответственность за сбивание малайзийского самолета Boeing 777, когда погибли 298 гражданских лиц, вооружение террористической группировки «Талибан» в Афганистане, в результате чего убивают американских военных, тесное сотрудничество в Сирии с ведущей террористической силой мира – ливанской «Хезболла», финансовая поддержка и вооружение режима венесуэльского диктатора Николаса Мадуро и ликвидация террористическими методами неугодных Путину оппонентов его власти. Последним из которых стало отравление на территории Великобритании Сергея Скрипаля и его дочери.

Репутационные риски, которые возникают у всех, кто хочет сотрудничать с Россией, делают ее токсичной не только для банков и корпораций, но и для тех немногих мировых политических деятелей, которые готовы иметь дело с Путиным.

Несмотря на то, что россияне будут иметь запасы газа и нефти еще долго, имиджевые потери способны стать для будущих финансовых партнеров непреодолимым препятствием для ведения любых дел и бизнеса с Российской Федерацией.

 Москва пытается «влезть» везде

«Нерукопожатный» Путин, который «заточил» Россию на наглую агрессию и дестабилизационную деятельность, не учитывает одного фактора: когда Кремль и дальше будет продолжать в таком же духе, то принимать его будут разве что в Северной Корее, Иране, Сирии, Судане, на Кубе и в Венесуэле.

Москва пытается «влезть» везде. В Восточную Европу, на Ближний Восток и Латинскую Америку.

И именно исламский фактор стал основным козырем Кремля в его экспансионистской ближневосточной политике. Ведь несмотря на громкие заявления Москвы о необходимости борьбы с террористами в ближневосточном регионе, Россия не только не сотрудничает с Западом в борьбе против угрозы радикального ислама, а на самом деле реализует амбивалентную политику, которая не всегда соответствует ее собственным потребностям перед лицом этой опасности.

Несмотря на тенденции радикализации мусульманского фундаментализма на Кавказе, Путин часто предпочитает закрывать глаза на то, как там ведут себя потенциальные джихадисты. Ведь основа такого подхода заключается в четком политическом интересе России по сохранению своего положительного имиджа в мусульманском мире.

В этом контексте для Кремля гораздо важнее является не перезапуск мирного процесса между Израилем и палестинцами, а возможность через свою агентуру сохранять российское влияние на представителей палестинского движения «Хамас», который в мире причисляют к террористическим организациям. И это важно не только для демонстрации «ведущей роли» России на международной арене.

Во время разыгрывания Российской Федерацией «сирийской карты» Москва способна подтолкнуть «Хамас» к очередному ракетному обстрелу израильской территории из Сектора Газа и спровоцировать новый виток израильско-палестинского противостояния, отвлекая тем самым внимание мирового сообщества от событий в Сирии.

Сегодня Путин пользуется услугами агентуры, которая, начиная еще с советских времен, прошла обучение в московских университетах имени Ломоносова или Патриса Лумумбы. В Москве учились сотни тысяч иностранцев, которые выучили русский язык и примкнули к «русской культуре». И какая-то часть из них была завербована советскими и российскими спецслужбами. Теперь кремлевцы используют эти полезные для себя «кадры» для распространения влияния России в мире.

Террористическая деятельность России была бы невозможна без привлечения, подкупа, запугивания и компрометации тех, кто нужен ей на местах.

 Россию нужно рассматривать как террористическую организованную группировку

Если вспомнить, что Россия является правопреемником тоталитарного СССР, который удалось создать после захвата власти в Российской империи террористами-большевиками во главе с Лениным, то тогда действия Путина становятся понятными. Он действует вполне по стандартам своих предшественников, которые считали, что для достижения своих целей можно делать что угодно, несмотря на взгляды, стремления, а главное – жизни миллионов людей.

Таким образом, Россию нужно рассматривать не как государство, а как террористическую организованную группировку, прикрывающую свои действия государственными институтами и конституцией.

Все это в свое время было пророчески описано в романе Достоевского «Бесы». А «бесы путинизма» только увеличили разделение людей на врагов и друзей, усилили романтизацию насилия и празднования «побед», которых на самом деле никогда не было.

Господство немногих избранных и культ личности Путина, запущенный телевизором, при кардинальном ухудшении экономической ситуации в России, способны спровоцировать начало внутреннего террора в РФ, и мир к этому должен быть готов.

Поэтому большой ошибкой является восприятие Путина и его сообщников как адекватных политиков, с которыми, при определенных условиях, можно вести дело. Только признав публично, что Путин – преступник и вор, который превратил Россию в клептократическое и террористическое государство, агрессивность которого уже превзошла «стандарты» бывшего СССР, можно определиться с тем, что же делать дальше.

Не стоит вестись на угрозы и шантаж Москвы, которая, когда увидит, что ее хоть немного боятся, будет наглеть еще больше и больше. Поэтому только значительное увеличение санкций в отношении РФ до уровня, когда механизм распределения благ в России начнет окончательно пробуксовывать, способно демонтировать негласное соглашение Путина с россиянами – «мы вам обеспечиваем определенный уровень жизни, а вы за это молчите».

Только угроза потери контроля за ситуацией в России способно побудить российский политический истеблишмент пересмотреть свою государственную террористическую политику и подтолкнуть его к попытке поиска взаимопонимания с Западом.

https://www.radiosvoboda.org/a/29696698.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін геополітичний торгівець розрухою, біллю і смертю

ПУТя

Віктор Каспрук

 Російський народ невиліковно хворий на імперіалізм. Саме цю хронічну хворобу росіян використовують Путін і його подільники для реалізації своїх шовіністично-імперських амбіцій.

Московська орда майже ніколи не вступала в бій з сильним супротивником чи тим, хто міг відразу ж дати відсіч агресору, як маленька Фінляндія.

Путін геополітичний торгівець розрухою, біллю і смертю. При цьому він все це робить посміхаючись з телеекранів.

Можливо Кремль і не бажає ізолювати Російську Федерацію. Але він з усіх сил прагне повернутися до формули, описаної англійським філософом Ісайєю Берліном в 1946 році: «Вона (Росія) готова брати участь у міжнародних відносинах, але при цьому хоче, щоб інші країни її справами не цікавилися.  Іншими словами, прагне відокремити себе від решти світу, при цьому не ізолюючись від нього». Так що,  Росія повернулася до міжнародних «стандартів» СРСР, який завжди жив за цією формулою?

В той час, коли позиції Путіна стають все більш слабкими, він активніше шукає конфліктів і зовнішніх ворогів, як один із способів зберегти свій режим.

Але найгіршим є те, що Путін хоче зруйнувати світ, такий, яким ми його знаємо. Це дії агресивної і небезпечної людини, що розпочала війну в Україні для того, щоб за будь-яку ціну утриматися при владі.

І було б дуже спрощено приписувати політичний «успіх» Путіна по зомбуванню росіян лише схваленням «німих людей». Можливо, насправді популярність кремлівського фюрера спирається на щось більше, ніж просто колективне оглуплення російської нації.

Історія хвороби – це не тільки той виклик, який кинув Путін демократичному світу, вправно зігравши на імперських шовіністичних амбіціях своїх співвітчизників.

Він кинув виклик російській історії та ідентичності, намагаючись вживити в мізки росіян бажане для них розуміння того, як вони бачать себе і месіанську роль Росії в світі.

Але ця месіанська роль ввела Російську Федерацію в штопор системної кризи. Тому попереду у путінського режиму немає перспектив, він приречений.

Інше питання, що ця криза може бути вирішена по-різному. І різні політично-силові угрупування, що потраплять в найбільш сприятливі для себе умови після  обвалу Росії, здатні, після перемоги в неминучій  боротьбі з такими ж угрупуваннями, повести нову систему по різних напрямках розвитку.

Після краху путінського режиму Росія може піти шляхом фашистської диктатури, може створити буржуазно-парламентську демократію, може вийти на соціал-демократичний шлях розвитку, або її візьме під свій контроль військова хунта.

Проте, варіантів збереження режиму вже немає – крах путінізму об’єктивний. Ніколи ще кримінальна мафія не могла створити стійкої держави, вона здатна тільки пожирати існуюче.

Але чи може бути путінська диктатура кращою за постпутінську анархію? Тому чи не варто вже зараз проаналізувати наперед можливі сценарії розвитку подій в постпутінській Росії? Адже досвід розвалу Російської імперії 100 років тому вчить, що подібний розпад може призвести до громадянської війни з мільйонними жертвами.

Путін, як і всі його колеги-диктатори, звичайно дуже поганий хлопець, але поки що йому вдається утримувати кришку на котлі кипіння народного невдоволення.

Чим може обернутися для сусідніх держав розпад Путінської імперії? Чи готові сьогодні Україна і її європейські сусіди прийняти і розмітити мільйони російських біженців, після того, як Росія почне розпадатися? Ці питання є дуже важливими.

Оскільки мирні варіанти «розпаювання» Російської Федерації можливі лише у тому разі, коли московські еліти узгодять порядок виходу суб’єктів федерації з формально федеративної держави. Яка насправді ніякою федерацією не є і ніколи не була. А до цього в Кремлі ще явно неготові.

По суті, путінська Росія – це дрімуче середньовіччя з абсолютною монархією в особливо збоченій формі. До того ж, в РФ зруйновано повноцінне функціонування інститутів держави, ліквідований поділ повноважень гілок влади і зметена незалежність державних інституцій.

Аналогічно до того, якщо б в  машині (яка колись хоч якось, але все ж їздила), демонтувати колеса, кермо, фари та іншу технічну начинку, приробити дерев’яні колеса і запрягти в неї трійку коней. Проте, це вже буде не автомобіль (держава), а трійка (недодержава Русь-трійка), керована шизофренічним  ямщиком з КГБ.

Хоча в дійсності імперська російська система увійшла у в кризу ще 28 років тому. З  1991 вона стрімко руйнувалася і трансформувалася, потім падіння сповільнилося (майже зупинилося) завдяки сприятливим зовнішнім факторам у вигляді різкого подорожчання світової ціни на нафту і газ.

Зараз знову імперія увійшла в штопор кризи, оскільки немає ідеї розвитку яка б тримала разом таку величезну країну, куди силою були зігнані раніше сотні поневолених народів.

Після розвалу СРСР пострадянському істеблішменту вдалося, через ряд структурних трансформацій, утворити нову систему, котру умовно можна визначити, як «mafia state».

Тільки ця система виявилася нестійкою і теж зжерла весь внутрішній ресурс. Тепер вже руйнується вона, і її руйнування призведе до нового розпаду, який стане  фатальним для Російської Федерації.

Свого часу Росія проходила вже брежнєвський застій і андроповсько-устинівську авантюру вторгнення до Афганістану.

Здавалося б, у населення на підсвідомому рівні повинен був виробитися інстинкт до подібного роду речей, а у можновладців вистачати мудрості і розважливості не повторювати минулі помилки.

Та в Росії всі дуже швидко забули про минулі трагічні прорахунки і знову оскаженіло вимагають величі.  Але коли Москва знову з захватом наступає на ті ж самі граблі, кінцевий результат буде цілком закономірним.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Історія Путіна підходить до кінця: так вже було з Іваном IV Грозним та Павлом І

putin

Віктор Каспрук

Путін став сучасним політичним Геростратом. Яку спадщину залишить Путін після себе своїй країні? Бідність, «убиту» економіку, етнічну ворожнечу. Тільки з точки зору Герострата таку поведінку можна назвати раціональною.

У нього зараз тільки одна мета, за будь-яку ціну зберегти свою владу. І це єдине,  що цікавить Путіна. Його явно  не хвилює, як живуть і як будуть жити росіяни. Чи  залишиться взагалі Росія? Чи продовжиться її розпад, який триває вже 150 років? Адже 150 років тому територія Російської імперії була на майже 10 відсотків більшою.

І 150 років тому все також почалося з Криму. І довелося, програвши війну в Криму, продавати Аляску, оскільки сил на її утримування та фінансування вже не було. Схоже, що і зараз Росія наступає на ті ж самі граблі.

При чому «ахіллесовою п’ятою» режиму Путіна стала демографія. А це означає, що при такому катастрофічному зменшенні населення Російської Федерації, Москві все важче і важче буде утримувати під своїм контролем загарбані попередниками величезні території.

Вимирання населення Російської Федерації почало відбуватися в геометричній прогресії і вже стає загрозою для її національної безпеки. І тут вже ніяк не здатен допомогти значний приплив мігрантів, який стимулював Путін, щоб врятувати ситуацію.

Адже, образно кажучи, Путін обмінює інженерів на двірників. Інженери і науковці виїздять за кордон, а до Росії, на заміну їм, приїздять таджицькі двірники.

Таким чином, завдяки путінському режиму, цілком можна говорити про повзучу декваліфікацію жителів Росії.

Путін тому виганяє кваліфікованих спеціалістів, бо йому потрібне малограмотне покірне населення. Але цим він лише пришвидшує крах свого режиму.

Власне, манкуртизація населення – це саме те, чим завжди займалося ФСБ (КГБ – НКВД – ОГПУ). Вигнання мислячого класу, інтелектуалів, інтелігенції, науковців, призводило до Новочеркаської кризи, до талонів на масло і ковбасу, а в новітній російській історії до згоряння вкладів Пенсійного фонду і до можливого дефолту.

І на сьогодні більше третини молодих росіян, незважаючи на «перемоги» Путіна, мріють втекти з Росії подалі від режиму ФСБ.

Чекістська хунта вже нездатна утримувати ситуацію під контролем навіть силовими методами. А окупація Криму повернулася наближенням економічної катастрофи в  самій Російській Федерації.

Те, що Путін вже став «кульгавою качкою» почали розуміти навіть у Кремлі. І все питання в тому – до якого часу він дотягне? Можливо, до 23 лютого або до 9 травня. Економіка Росії під Путіним неухильно котиться вниз, але коли росіяни масово почнуть прозрівати?

Адже путінська безнадійно зіпсована політична карма не мусить стати «каменем», який трагічно потягне всю Росію на історичне дно.

Путін вів себе усі ці роки так, що ніби він і Росія – це єдине ціле. І головна геополітична інтрига в тому, чи закінчиться з кінцем Путіна сама Росія?

Проте, варто пригадати, що для того, щоб вийти з війни, отримати перепочинок для відновлення сил, зберегти режим, Ленін у 1918 у році підписав Брестський мир. Для Росії тоді це був важкий сепаратний договір з відчутними територіальними втратами.

У нинішньому випадку перепочинку Путіну ніхто не дасть. Російській Федерації повірили в 1991, надали їй шанс розвиватися в демократичному ключі. Тепер цілком зрозуміло, що таке рішення було помилковим. Росію слід було роззброювати так само, як і інші колишні республіки СРСР. Зараз це необхідно буде виправити.

У 2000 році Путін взяв на себе величезну відповідальність за трансформацію і модернізацію РФ, а виявився нікчемою, мерзотником і казнокрадом, котрий втягнув країну в геополітичні авантюри та знищує й добиває її економіку.

Всі ці довгі роки Путін дотримувався поведінкового сценарію, типового для вихідця із соціальних низів. З часу, коли він поклав до сейфу перший незаконно привласнений мільйон, йому хотілося все більше, а безмежні диктаторські повноваження відкривали для грабунку держави все нові і нові можливості. Тепер починає діяти закон бумерангу, настає момент розплати за всі скоєні злочини.

Очевидно, що ні на яку ротацію влади в Росії узурпатор ніколи не погодиться. І якби в Російській Федерації були здорові сили, то Путіна потрібно було б заарештовувати і судити народним судом совісті та здорового глузду, як злодія і вбивцю,  з відповідним вироком – довічне ув’язнення в російській в’язниці.

Тому «Хто винен?» і «Що робити?», як і за часів Герцена і Чернишевського, залишаються найпопулярнішими питаннями в середовищі тих, хто прагне до змін в Росії.

Наразі ситуація з довічним правлінням Путіна вже явно перезріла. Вона дуже нагадує ту, яка була напередодні замаху на Гітлера у 1944 році.

Не виключено, що російські еліти, в найближчий час, вирішать силовим шляхом замінити кремлівського правителя. І «прибрати» його можуть тільки свої, оскільки чужих до нього просто не допускають. Прокляття будь-якої влади, що зраджують завжди найбільш близькі і довірені люди.

Тоді найбільш довірене оточення Путіна, на чолі з колишніми генералами КГБ Івановим, Патрушевим і Бортніковим прийме історичне рішення з приводу того, що Путін не мусить живим попасти до Гааги. А далі вже справа техніки.

Якось так само собою трапиться, що пристарілий російський лідер (в передвесняному емоційному пориві, не розрахувавши свої фізичні сили), просто невдало впаде на татамі на тренуваннях з дзюдо і «скрутить» собі в’язи.

Хоча не можна виключати і більш «класичні» методи російської заміни правителів, котрі включають в себе шарф табакерку чи «інфарктний чай».

Історія Путіна підходить до кінця. Так вже колись було з Іваном IV Грозним та Павлом І, бо ніхто не може правити вічно.

І зараз настає саме той момент, коли інтереси рядових росіян і представників політичного істеблішменту збігаються: Путіна потрібно видалити з політичного тіла Росії, як ракову пухлину.

Бо чим довше Путін буде залишатися при владі, тим більшу ціну за його злодіяння доведеться заплати росіянам.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

2019: росіянам доведеться заплатити «податок на велич»

Велич ПУТІНА

Віктор Каспрук

Починаючи від 2014 року Росія робить щодо України помилку за помилкою. І чим більше вона тисне, відбирає силою території і створює штучні проблеми для Української держави, тим більше Україна сходить з «російської орбіти», на якій, на думку Кремля, мала б перебувати вічно.

В історії немає жодного прикладу, коли Москва визнала б свою помилку. Це один з фундаментальних принципів Третього Риму – ніколи своїх помилок не визнавати, заперечувати очевидне, постійно брехати і викручуватися.

З усього цього, власне і починалася московська історія, коли улус Джучі раптом перетворився на «борця з ординським ярмом».

Схожий фокус потім повторився і в 1941 році, коли тоталітарний СРСР, після того, як розв’язав Другу світову війну на пару з Німеччиною, раптом став «борцем за мир у всьому світі».

Горбатого, як відомо, тільки могила виправить. Бо як би не називалося територіальне утворення, котре знаходиться на території сучасної Росії, Російська імперія, Радянський Союз чи Російська Федерація, імперськість, у тій або іншій формі, всерівно залишається домінуючою.

І основна помилка полягає в тому, що багато хто вважає, що зло в Росії – це влада. А от буде хороша влада – і все буде інакше.

Але головне в тому, що імперська шовіністична система, яка закладена ще в ординські часи, не може існувати без агресії назовні.

«Народ-богоносець» потребує постійних завоювань і «перемог» над оточуючими його «ворожими силами».

А забери усе це у Москви і вся її вдавана велич «здується» в один момент.

Тож найкращий варіант вирішення «російської проблеми» полягає в тому, щоб перекрити Кремлю будь-яку можливість продовжувати свої авантюри.

Створивши для цього такі умови, за яких Росія, задля культивування своєї псевдовеличі, ніколи більше не зможе вести агресивні війни, силою знищувати державність інших країн і захоплювати чужі території.

У цьому контексті головним питанням стає – чи не пора вводити ембарго на російські енергоносії? Подібно до того, як свого часу було прийнято ембарго щодо Ірану.

Оскільки санкцій, котрі запроваджені  щодо Росії міжнародною спільнотою, явно недостатньо. Москва ніяк не хоче поступитися своїми експансіоністськими імперськими принципами і полишити територію України.

Можливо, що це б змогло нарешті отверезити Путіна і його найближче кремлівське оточення.

Довічний президент Росії опинився у дуже важкій ситуації. Його рейтинг неухильно падає, а стан економіки Російської Федерації близький до критичного.

І дуже схоже на те, що у Путіна немає ніякого плану, просто він не знає що робити далі. Він намагається перегрупувати свої основні сили і підтягнути резерви і ресурси, які у нього ще залишилися.

Нафта дешева, фінансових надходжень стає все менше і менше. Що далі робити Путіну до кінця не ясно, спробував кілька разів створити складну ситуацію для України, а вийшло для Росії тільки гірше.
Йому потрібна якась нова ідея, новий задум, з яким він прогримить на весь світ. І нікому не відомо, що ще він здатен уткнути, і ще що він захоче спробувати зробити.

При цьому путінський міф нікуди не зник, і він продовжує щодня транслюватися по російським телевізійним каналам. Це міф про непогрішимість і всемогутність Путіна, якого просто ніким замінити на російському троні.

Цей міф міцно засів в головах пересічних росіян, в яких поняття російський і радянський міцно злилися в одне нерозривне ціле.

Тому, для зомбованої ТБ частини населення Росії, падіння режиму Путіна може стати трагедією. І хоча економічні санкції Заходу почали давати свої перші плоди, росіяни ще не готові повністю визнати до якої катастрофи їх привело безальтернативне правління узурпатора влади.

Кінець путінізму можна уявити, як природний кінець системи, елементи якої почали втрачати свої функції і взаємні зв’язки між собою. Хаос і безпорядки почнуть наростати, виконавська дисципліна стрімко падати, а мотивації зникати.

Одночасно високі ціни рано чи пізно зроблять товари, котрі лежать на полицях магазинів, незатребуваними бідніючим населенням.

Звичайно, промтовари можуть лежати роками, але продовольчі мають конкретні терміни придатності. Почнуть «прогорати» торгові точки і виробники товарів. Після чого на полицях залишаться консерви з кількою в томаті, перловка і, можливо, горілка.

Всю решту будуть «викидати», тобто підвозити до магазинів і розкуповувати минаючи склади. Росіяни усе ця проходили в останні роки існування СРСР. І дуже шкода, що прихильники Путіна почали про все це забувати.

А після цього, в якийсь критичний момент, почнуть падати мости, вибухати АЕС, горіти газопроводи і нафтопроводи, руйнуватися греблі, а ситуація в містах стане неконтрольованою.

І коли команда Путіна вписала собі в актив чергове його «переобрання» в 2018 році на пост президента, то це складно назвати успіхом. Це просто відтягування кінця, повільна стагнація.

Що чудово розуміє і сам Путін, коли в новорічному зверненні до російських громадян заявив, що «помічників у нас ніколи не було і не буде».

А це, в перекладі з путінської на нормальну мову, означає – всі наші кроки в минулому й майбутньому світ цілком і повністю не схвалює та не підтримує.

«Особливий шлях Росії» має право на існування і є безцінним досвідом для тих, хто готовий вчитися на чужих помилках.

Хоча, що ж буде з Росією, якщо росіяни пройдуть цей «особливий шлях» до кінця?

Бо за вірнопідданство їм доведеться вповні заплатити безрозмірний «податок на велич».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Тролі Путіна і вибори в Україні: Москва прагне посіяти зневіру серед українців

Тролі

Радіо Свобода  03  Грудня  2018

Віктор Каспрук

Росія прагне дестабілізувати ситуацію в Україні на всіх напрямках. До гібридної війни Москва додала ще й кібервійну, коли російські хакери неодноразово вчиняли напади на сайти українських державних установ і організацій, намагаючись дестабілізувати роботу інституції та інфраструктури Української держави.

Напередодні президентських і парламентських виборів в Україні гостро постає питання, чи можуть російські інтернет-тролі істотно вплинути на українські вибори?

Та чи здатна сьогодні Україна протидіяти подібним масовим інформаційним нападам?

Якщо подивитися на негативні коментарі під статтями на популярних українських сайтах, можна відразу побачити там присутність активних «бійців» із пропагандистського війська Путіна.

Москва прагне посіяти зневіру і політичну апатію серед українських виборців

Інформаційна пропаганда Москви широко поширюється і в соціальних мережах, котрі популярні в Україні, – Facebook і Twitter, в намаганні маніпулювати поглядами потенційних виборців, поширюючи дезінформацію, чутки і неправду.

При цьому акцентування уваги робиться на ті сайти, де присутній політично зацікавлений користувач. І спроби розповсюдження неправди лавиноподібно зростатимуть, чим ближче буде до дня виборів.

Також не варто відкидати можливість появи фейкових копій популярних сайтів, котрі можуть створюватися для того, щоб з них почали масово передруковувати «ексклюзивну» викривальну інформацію.

Поки ці підробки викриють, вони будуть здатні істотно підвищити рівень політичної поляризації українського суспільства.

А враховуючи той факт, що український сегмент Facebook і Twitter й досі модерується не з України, це відкриває додаткову можливість для зловживань тим, хто, з різних причин, будучи прихованим або відвертим прихильником Росії, почне інформаційно підігрувати Москві.

Підпорядкована Путіну «армія брехні» готується «зламати» українські вибори. Особливо це може бути небезпечно тоді, коли хтось від імені відомого українського політика чи журналіста відкриватиме перед виборами нові акаунти, і почне нав’язливо агітувати за його політичних опонентів.

Поки це виявиться і виправиться, пройде певний час, а шкоди іміджу людині, яка не знала, що робиться без її відома, буде нанесено багато.

Для Кремля важливо, скільки людей здатна «зачепити» його дезінформація

Якщо проаналізувати втручання російських тролів у політичні процеси в США, Великій Британії і низці інших держав західного світу, то можна спробувати вивести одну спільну закономірність, – зусилля Москви направляються не тільки на те, скільки читачів можуть отримати неправдиві повідомлення.

Звісно, це серйозне питання, але для Кремля не воно є найважливішим. Завдання безпосереднім виконавцям ставиться дещо іншим чином: важливо не тільки, скільки осіб побачать вашу інформацію, а скільки людей вона буде здатна «зачепити».

Тому в Росії можливість впливу інформації на підсвідомість її споживачів поставили на ідеологічний конвеєр.

Ті, хто моделював систему цілеспрямованого соціального впливу інформації на мізки користувачів, передбачали, що зміну ставлення до важливих питань неможливо отримати, просто застосовуючи випадкові інформаційні «вкидання» чи повідомлення.

Бо коли б це було так, то лавина інформації, з якою ми зіштовхуємося в повсякденному житті, легко б змінювала більшу частину наших переконань і принципів.

Люди рідше звертають увагу на повідомлення, які не відповідають їхнім переконанням. Але фейкова інформація підступно структурована таким чином, щоб зламати захисний код несприйняття, зародивши сумніви там, де здавалося все і так зрозуміло.

Гримуча суміш коктейлю з напівправди, відвертої брехні та фейкових новин здатна розчинити цілковиту впевненість у тому, що ці повідомлення є явною підробкою.

А коли «дані» і «факти» ще й неможливо швидко перевірити на достовірність, то виникає якщо не ілюзія довіри до них, то хоча б сумнів у тому, що ваше бачення конкретної ситуації не може бути піддане певній корекції.

Тут троль пробиває інформаційну оборону користувача інформацією та намагається через цю невеличку шпарину зароджених сумнівів пробитися до підсвідомості, пробуючи деформувати усталені погляди.

І тоді вже повідомлення з ворожих джерел починає деким сприйматися не зовсім критично.

Оскільки справжня його спрямованість завуальована таким чином, щоб відволікти увагу від закодованого в цій інформації запуску механізму саморуйнації віри в істинність поглядів на певне питання.

Росія хоче запустити процес нового «противсіхства»

Головним завданням російських тролів напередодні президентських і парламентських виборів буде спроба поляризувати українське суспільство, якомога більше політично розколоти соціум та нав’язати потенційним виборцям думку, що обирати все одно ні з кого, оскільки всі кандидати однакові і не відповідають вимогам та сподіванням громадян.

Щось на зразок нового «противсіхства», тільки з похибкою на політичну ситуацію в 2019 році.

Фрагментація українського політичного поля і нав’язування виборцям ідеологічного кліше, надісланого з Москви, може стати фатальним явищем, якщо цьому вчасно не поставити надійні заслони.

Тому питання засилля російських тролів в інтернеті має розглядатися в Україні, як агресія, котра несе прямі загрози національній безпеці.

У цьому контексті мусять бути вироблені єдині підходи для виявлення, викриття, блокування та нейтралізації інформації, котра поширюється російськими пропагандистами і здатна спровокувати дисфункцію, хаос або й параліч української демократії.

Росія розпочала холодну кібервійну проти України і Заходу. І першим кроком для нейтралізації цієї підривної діяльності могло б стати створення сайту «Антитроль», куди б оперативно ставилася вся наявна інформація про викритих тролів.

Оприлюднювались акаунти і ніки, які вони використовують у соціальних мережах і форумах, наводилися приклади поширення ними підривної інформації та оперативно відслідковувалася вся їхня шкідницька діяльність в Україні.

Не можна допустити, щоб втручання з Росії розхитувало українські національні традиції та інститути, при цьому нищачи паростки нової політичної культури, яким ще не вдалося в повній мірі закріпитися в українському політикумі.

Запущена Москвою російська тролівська машина, виконує роль руйнівника українського політичного поля, а тролі є безпосередніми агентами впливу, які порушуючи правила соціальної інформаційної мережі, поширюють у своїх коментарях відвертий спам.

Унеможливлюючи цим корисні обговорення, незаангажовані дискусії і конструктивний обмін думками, котрі могли б бути, якби через провокаційні повідомлення процес цього обговорення не був направлений у потрібне для кремлівців русло.

Враховуючи той факт, що тролінгова пропаганда з Росії буде тільки наростати, виникає потреба розробки комплексного підходу для нейтралізації цієї неприхованої агресії.

Україна зобов’язана захищати інтереси своїх громадян. І немає жодних причин, чому інтернет мусить бути майданчиком для дезінформаційної вакханалії платних пропагандистів із Ольгіна.

https://www.radiosvoboda.org/a/29634114.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Тролли Путина и выборы в Украине: Москва стремится посеять разочарование среди украинцев

Радио Свобода 03 Декабря  2018

Виктор Каспрук

Россия стремится дестабилизировать ситуацию в Украине на всех направлениях. К гибридной войне Москва добавила еще и кибервойну, когда российские хакеры неоднократно совершали нападения на сайты украинских государственных учреждений и организаций, пытаясь дестабилизировать работу институций и инфраструктуры Украинского государства.

Накануне президентских и парламентских выборов в Украине остро стоит вопрос, могут ли российские интернет-тролли существенно повлиять на украинские выборы?

И способна ли сегодня Украина противодействовать подобным массовым информационным нападениям?

Если посмотреть на негативные комментарии под статьями на популярных украинских сайтах, можно сразу увидеть там присутствие активных «бойцов» с пропагандистского войска Путина.

Москва стремится посеять разочарование и политическую апатию среди украинских избирателей

Информационная пропаганда Москвы широко распространяется и в социальных сетях, которые популярны в Украине, – Facebook и Twitter, в попытке манипулировать взглядами потенциальных избирателей, распространяя дезинформацию, слухи и ложь.

При этом акцентирование внимания делается на те сайты, где присутствует политически заинтересованный пользователь. И попытки распространения лжи будут лавинообразно расти, чем ближе до дня выборов.

Также не стоит игнорировать возможность появления фейковых копий популярных сайтов, которые могут создаваться для того, чтобы из них начали массово перепечатывать «эксклюзивную» обличительную информацию.

Пока эти подделки разоблачат, они будут способны существенно повысить уровень политической поляризации украинского общества.

А учитывая тот факт, что украинский сегмент Facebook и Twitter до сих пор модерируется не из Украины, это открывает дополнительную возможность для злоупотреблений тем, кто по разным причинам, будучи скрытым или откровенным сторонником России, начнет информационно подыгрывать Москве.

Подчиненная Путину «армия лжи» готовится «сломать» украинские выборы. Особенно это может быть опасно, когда кто-то от имени известного украинского политика или журналиста будет открывать перед выборами новые аккаунты, и начнет навязчиво агитировать за его политических оппонентов.

Пока это выявится и будет исправлено, пройдет определенное время, а ущерб имиджу человеку, который не знал, что делается без его ведома, будет нанесено много.

Для Кремля важно, сколько людей способна «зацепить» его дезинформация

Если проанализировать вмешательство российских троллей в политические процессы в США, Великобритании и ряде других государств западного мира, то можно попробовать вывести одну общую закономерность, – усилия Москвы направляются не только на то, сколько читателей могут получить ложные сообщения.

Конечно, это серьезный вопрос, но для Кремля не он является самым важным. Задача непосредственным исполнителям ставится несколько иным образом: важно не только, сколько человек увидят вашу информацию, а сколько людей она способна будет «зацепить».

Поэтому в России возможность влияния информации на подсознание ее потребителей поставили на идеологический конвейер.

Те, кто моделировали систему целенаправленного социального воздействия информации на мозги пользователей, предполагали, что изменения отношения к важным вопросам невозможно получить, просто применяя случайные информационные «вбросы» или сообщения.

Если бы это было так, то лавина информации, с которой мы сталкиваемся в повседневной жизни, легко бы меняла большую часть наших убеждений и принципов.

Люди реже обращают внимание на сообщения, которые не соответствуют их убеждениям. Но фейковая информация коварно структурирована таким образом, чтобы сломать защитный код отторжения, зародив сомнения там, где казалось бы все и так понятно.

Гремучая смесь коктейля с полуправды, откровенной лжи и фейковых новостей способна растворить полную уверенность в том, что эти сообщения являются явной подделкой.

А когда «данные» и «факты» еще и невозможно быстро проверить на достоверность, то возникает если не иллюзия доверия к ним, то хотя бы сомнение в том, что ваше видение конкретной ситуации не может быть подвергнуто определенной коррекции.

Здесь тролль пробивает информационную оборону пользователя информацией и пытается через эту небольшую щель зарожденных сомнений пробиться к подсознанию, пробуя деформировать устоявшиеся взгляды.

И тогда уже сообщение из вражеских источников начинает кем-то восприниматься не совсем критично.

Поскольку настоящая его направленность завуалирована таким образом, чтобы отвлечь внимание от закодированного в этой информации запуска механизма саморазрушения веры в истинность взглядов на определенный вопрос.

Россия хочет запустить процесс нового «противсихства»

Главной задачей российских троллей накануне президентских и парламентских выборов будет попытка поляризовать украинское общество, как можно больше политически расколоть социум и навязать потенциальным избирателям мнение, что выбирать все равно не с кого, поскольку все кандидаты одинаковые и не отвечают требованиям и ожиданиям граждан.
Что-то вроде нового «противсихства», только с погрешностью на политическую ситуацию в 2019 году.

Фрагментация украинского политического поля и навязывание избирателям идеологического клише, присланного из Москвы, может стать фатальным явлением, если этому вовремя не поставить надежные заслоны.

Поэтому вопрос засилье российских троллей в интернете должен рассматриваться в Украине, как агрессия, которая несет прямые угрозы национальной безопасности.

В этом контексте должны быть выработаны единые подходы для выявления, разоблачения, блокировки и нейтрализации информации, которая распространяется российскими пропагандистами и способна спровоцировать дисфункцию, хаос или паралич украинской демократии.

Россия начала холодную кибервойну против Украины и Запада. И первым шагом для нейтрализации этой подрывной деятельности могло бы стать создание сайта «Антитроль», куда бы оперативно заносилась вся имеющаяся информация о разоблаченных троллях.

Обнародовались аккаунты и ники, которые они используют в социальных сетях и форумах, приводились примеры распространения ими подрывной информации и оперативно отслеживалась вся их вредительская деятельность в Украине.

Нельзя допустить, чтобы вмешательство из России расшатывало украинские национальные традиции и институты, при этом уничтожая ростки новой политической культуры, которой еще не удалось в полной мере закрепиться в украинском политикуме.

Российская тролливная машина, которую запустила Москва, выполняет роль разрушителя украинского политического поля, а тролли являются непосредственными агентами влияния, которые нарушая правила социальной информационной сети, распространяют в своих комментариях откровенный спам.

Делая невозможными полезные обсуждения, незаангажированные дискуссии и конструктивный обмен мнениями, которые могли быть, если бы через провокационные сообщения процесс этого обсуждения не был направлен в нужное для кремлевцев русло.

Учитывая тот факт, что тролинговая пропаганда из России будет только нарастать, возникает необходимость разработки комплексного подхода для нейтрализации этой неприкрытой агрессии.

Украина обязана защищать интересы своих граждан. И нет никаких причин, почему интернет должен быть площадкой для дезинформационной вакханалии платных пропагандистов из Ольгино.

https://www.radiosvoboda.org/a/29634114.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Узяти на буксир

«Дзеркало тижня. Україна»   №49, 21 грудня 2018

Віктор Каспрук

Москва готова  надати режимові Мадуро “інтернаціональну допомогу”

Недавній візит до Москви президента Венесуели свідчить, що Росія за будь-яку ціну прагне врятувати Ніколаса Мадуро. 

Кремль солідаризується з венесуельським диктатором, режим якого, як і РФ, перебуває під санкціями США.

Для Путіна важливо зберегти Мадуро як президента Венесуели, оскільки сьогодні він — основний союзник Росії в Латинській Америці. Але чи здатна буде сама Москва, обтяжена західними санкціями, витримати додаткове фінансове навантаження, взявши “на буксир” ще й недієздатну венесуельську економіку? Адже в такому разі політична доцільність заходить у велику суперечність із економічними реаліями обох країн.

Схоже, що Москва готова надати режимові Мадуро “інтернаціональну допомогу”. І для того, щоб секретна путінська армія “влізла” ще й у Південну Америку, потрібно зовсім небагато. Досить лише президентові Венесуели Ніколасу Мадуро звернутися до Путіна з проханням допомогти, як свого часу сирійський диктатор Башар Асад. І можна не сумніватися, що Москва не відмовить і Мадуро.

У такому разі Сполученим Штатам доведеться в терміновому порядку організовувати блокаду з боку Атлантичного океану і Карибського моря венесуельського узбережжя, щоб не допустити масового перекидання військової техніки та “зелених чоловічків” до Венесуели. Що, своєю чергою, здатне спровокувати “карибську кризу-2”. А, як стверджує венесуельський опозиційний рух “Великий національний альянс “Альтернатива” (GANA), Рауль Кастро порадив Мадуро спровокувати міжнародний конфлікт, аналогічний ракетній кризі на Кубі в 1962 р.

Можна сказати, що початком спецоперації Кремля у Венесуелі вже стало демонстративне перекидання 10 грудня до Каракаса двох російських стратегічних бомбардувальників Ту-160, які здатні нести ядерну зброю.

Якщо в часи колишнього американського президента Джорджа Буша-молодшого світові диктаторські режими визначалися, як “вісь зла”, то тепер радник президента США з національної безпеки Джон Болтон назвав Венесуелу, Кубу й Нікарагуа “трійцею тиранії”. Саме на цю “трійцю тиранії” Москва спирається сьогодні на латиноамериканському “задньому дворі” Сполучених Штатів.

Попри те, що “соціалізм” виявився провальним у всіх трьох країнах, а його ідеологічна складова вилилася в неприкриту тиранію, для Кремля саме такі союзники — найбільш бажані. Оскільки задля збереження свого режиму Мадуро готовий, замість імпорту їжі для населення, закуповувати в Росії зброю на мільярди доларів.

Москва ж торік допомогла Венесуелі уникнути дефолту і прийшла на допомогу Мадуро, підписавши угоду про реструктуризацію боргу. Оскільки після падіння цін на нафту й жорстких санкцій США боліваріанський режим перебував на межі банкрутства.

Але Путін нічого ні для кого не робить безплатно. Тому не можна виключати, згадавши заяви Росії у 2016 р про наміри створити військову базу на венесуельській території, що після візиту Мадуро до Москви це питання було остаточно узгоджене. Звісно, Куба ближче до Америки, з якою Кремль готовий зайти у протистояння. Але й Венесуела — зручне місце для зменшення підлітного часу російських ракет, базування флоту і відпочинку екіпажів.

Але військова присутність Росії у Венесуелі ніяк не може налякати Вашингтон. Навпаки, вона здатна лише посилити позиції тих сил у Пентагоні, які виступають за більш жорстку відповідь Кремлю на його агресивні дії на міжнародній арені. А також привернути увагу тих, хто приймає рішення у США, до процесу проникнення Росії в Латинську Америку і нове зближення РФ з Кубою, яке гальмує переосмислення кубинським політичним істеблішментом негативного комуністичного досвіду.

Москва вводить збереження Ніколаса Мадуро на посаді президента ледь не в ранг державної необхідності. Що цілком корелюється з планами Росії привласнити велику частину нафтових свердловин у Венесуелі. Адже це, як і збільшення її присутності на Кубі та Нікарагуа, дало б можливість пояснити часті переміщення її кораблів і атомних підводних човнів у Карибському морі між Кубою, Нікарагуа та Венесуелою.

Скидається на те, що Москва хоче кинути виклик Вашингтону не тільки у Східній Європі й на Близькому Сході, а й у Латинській Америці. Таким чином, російські інтереси у Венесуелі тісно переплітаються з новою “холодною війною”, спровокованою РФ. А зважаючи на проникнення туди “Роснефти”, можна говорити, що Кремль хоче створити турбулентність у цьому регіоні світу.

Коли ж поміркувати над питанням, які інтереси має Путін у західній півкулі, то можна дійти висновку, що тут російські інвестиції стали комерційно підпорядкованими глобальним геополітичним цілям. До того ж до намірів Москви входило не дати Венесуелі можливості змінити облудні ідеї “чавесизму” на усвідомлений вибір її народу піти шляхом західних демократій.

Росії вдалося закріпитися в найбільшій за запасами нафти країні Південної Америки і зберегти режим Мадуро, незважаючи на гуманітарну трагедію, посилену кризою управляння: корумпованим і некомпетентним урядом, відсутністю верховенства права, скомпрометованими суддями й арештами та ув’язненням сотень політичних опонентів.

Москва може грати у Венесуелі за мінімальну ціну. Ця країна Карибського басейну лежить досить далеко від Росії, щоб її населення мало бажання заглиблюватися в подробиці економічного та соціального хаосу у Венесуелі. Крім того, це дозволяє Росії відновити спільний проект із Кубою, з якої вона вийшла на початку 90-х років, після розпаду СРСР. Спільна робота над регіональними проектами могла б зміцнити довіру у відносинах та активізувати бажання Росії брати участь у кубинських проектах.

Втім, геополітична п’єса під назвою “Безкорислива дружба Росії і Венесуели” має свій непублічний бік. Уже давно Мадуро оплачує працю державних службовців та військових, фактично, за кредити російського уряду. І опозиційні законодавці у Венесуелі стверджують, що Росія поводиться більше як хижак, ніж як союзник.

Путін через “Роснефть” тримає Мадуро і його державну нафтову компанію PDVSA на короткому повідку. І коли венесуельський президент втратить владу, раптом виявиться, що кредити й позики, які йому так щедро давала Москва, видавалися під заставу венесуельських покладів нафти та газу, більшість яких опинилася у власності РФ.

Кремль, демонструючи солідарність із “жертвами” американських санкцій, обплутав Каракас павутиною фінансових зобов’язань, яких той ніколи не зможе виконати. Внаслідок чого відтермінований дефолт може вилитися в економічну катастрофу. А зрештою виявиться, що антиамериканізм здатний приносити Москві ще й великі фінансові дивіденди.

https://dt.ua/international/uzyati-na-buksir-297607_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Взять на буксир

«Зеркало недели. Украина»  №49, 21 декабря 2018

Виктор Каспрук

Москва готова предоставить режиму Мадуро “интернациональную помощь”

Недавний визит в Москву президента Венесуэлы свидетельствует о том, что Россия любой ценой стремится спасти Николаса Мадуро. 

Кремль солидаризируется с венесуэльским диктатором, режим которого, как и сама РФ, находится под санкциями США.

Для Путина важно сохранить Мадуро как президента Венесуэлы, поскольку сегодня он — основной союзник России в Латинской Америке. Но способна ли будет сама Москва, отягощенная западными санкциями, выдержать дополнительную финансовую нагрузку, взяв “на буксир” еще и недееспособную венесуэльскую экономику? Ведь в таком случае политическая целесообразность вызывает большие противоречия с экономическими реалиями обеих стран.

Похоже, что Москва готова предоставить режиму Мадуро “интернациональную помощь”. И для того, чтобы секретная путинская армия “влезла” еще и в Южную Америку, надо совсем немного. Достаточно только президенту Венесуэлы Николасу Мадуро обратиться к Путину с просьбой помочь, как в свое время сделал сирийский диктатор Башар Асад. И можно не сомневаться, что Москва не откажет и Мадуро.

В таком случае Соединенным Штатам придется в срочном порядке организовывать венесуэльского побережья блокаду со стороны Атлантического океана и Карибского моря, чтобы не допустить массового перебрасывания военной техники и “зеленых человечков” в Венесуэлу. Что, в свою очередь, способно спровоцировать “карибский кризис-2”. А как утверждает венесуэльское оппозиционное движение “Великий национальный альянс “Альтернатива” (GANA), Рауль Кастро посоветовал Мадуро спровоцировать международный конфликт, аналогичный ракетному кризису на Кубе в 1962 г.

Можно сказать, что началом спецоперации Кремля в Венесуэле уже стало демонстративное перебрасывание 10 декабря в Каракас двух российских стратегических бомбардировщиков Ту-160, способных нести ядерное оружие.

Если во времена бывшего американского президента Джорджа Буша-младшего мировые диктаторские режимы определялись, как “ось зла”, то теперь советник президента США по национальной безопасности Джон Болтон назвал Венесуэлу, Кубу и Никарагуа “троицей тирании”. Именно на эту “троицу тирании” Москва опирается сегодня на латиноамериканском “заднем дворе” Соединенных Штатов.

Несмотря на то, что “социализм” оказался провальным во всех трех странах, а его идеологическая составляющая вылилась в неприкрытую тиранию, для Кремля именно такие союзники — самые желательные. Поскольку ради сохранения своего режима Мадуро готов вместо импорта продовольствия для населения закупать у России оружие на миллиарды долларов.

Москва же в прошлом году помогла Венесуэле избежать дефолта и пришла на помощь Мадуро, подписав соглашение о реструктуризации долга. Поскольку после падения цен на нефть и жестких санкций США боливарианский режим находился на грани банкротства.

Но Путин ничего ни для кого не делает бесплатно. Поэтому нельзя исключать, вспомнив заявления России в 2016 г. о намерениях создать военную базу на венесуэльской территории, что после визита Мадуро в Москву этот вопрос был окончательно согласован. Конечно, Куба ближе к Америке, с которой Кремль готов зайти в противостояние. Но и Венесуэла — удобное место для уменьшения подлетного времени российских ракет, базирования флота и отдыха экипажей.

Но военное присутствие России в Венесуэле никак не может напугать Вашингтон. Наоборот, оно способно только усилить позиции тех сил в Пентагоне, которые выступают за более жесткий ответ Кремлю на его агрессивные действия на международной арене. А также привлечь внимание тех, кто принимает решение в США, к процессу проникновения России в Латинскую Америку и новое сближение РФ с Кубой, которое тормозит переосмысление кубинским политическим истеблишментом негативного коммунистического опыта.

Москва возводит сохранение Николаса Мадуро на должности президента едва ли не в ранг государственной необходимости. Что вполне коррелирует с планами России присвоить большую часть нефтяных буровых скважин в Венесуэле. Ведь это, как и расширение присутствия РФ на Кубе и в Никарагуа, дало бы возможность объяснить частые перемещения ее кораблей и атомных подводных лодок в Карибском море между Кубой, Никарагуа и Венесуэлой.

Похоже, что Москва хочет бросить вызов Вашингтону не только в Восточной Европе и на Ближнем Востоке, но и в Латинской Америке. Таким образом, российские интересы в Венесуэле тесно переплетаются с новой “холодной войной”, спровоцированной РФ. А с учетом проникновения туда “Роснефти” можно говорить, что Кремль хочет создать турбулентность в этом регионе мира.

Если же задуматься над вопросом, каковы интересы у Путина в западном полушарии, можно придти к выводу, что здесь российские инвестиции стали коммерчески подчинены глобальным геополитическим целям. К тому же в намерения Москвы входило не дать Венесуэле возможности изменить ложные идеи “чавесизма” на осознанный выбор ее народа пойти путем западных демократий.

России удалось закрепиться в самой крупной по запасам нефти стране Южной Америки и сохранить режим Мадуро, несмотря на гуманитарную трагедию, усиленную кризисом управления: коррумпированным и некомпетентным правительством, отсутствием верховенства права, скомпрометированными судьями и арестами, заключением сотен политических оппонентов.

Москва может играть в Венесуэле за минимальную цену. Эта страна Карибского бассейна лежит достаточно далеко от России, чтобы ее население имело желание углубляться в детали экономического и социального хаоса в Венесуэле. Кроме того, это позволяет России восстановить совместный проект с Кубой, из которого она вышла в начале 90-х, после распада СССР. Совместная работа над региональными проектами могла бы укрепить доверие в отношениях и активизировать желание России принимать участие в кубинских проектах.

Впрочем, геополитическая пьеса под названием “Бескорыстная дружба России и Венесуэлы” имеет свою непубличную сторону. Уже давно Мадуро оплачивает работу государственных служащих и военных фактически из кредитов российского правительства. И оппозиционные законодатели в Венесуэле утверждают, что Россия ведет себя больше как хищник, чем как союзник.

Путин через “Роснефть” держит Мадуро и его государственную нефтяную компанию PDVSA на коротком поводке. И когда венесуэльский президент потеряет власть, вдруг окажется, что кредиты и займы, которые ему так щедро давала Москва, выдавались под залог венесуэльских залежей нефти и газа, большинство которых оказались в собственности РФ.

Кремль, демонстрируя солидарность с “жертвами” американских санкций, опутал Каракас паутиной финансовых обязательств, которых тот никогда не сможет выполнить. Вследствие чего отсроченный дефолт может вылиться в экономическую катастрофу. И в конце концов окажется, что антиамериканизм способен приносить Москве еще и крупные финансовые дивиденды.

https://zn.ua/international/vzyat-na-buksir-303756_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Демарш Лібермана: відкладена війна не знімає проблем

Ліберман

«Зеркало недели. Украина»  №46, 1 грудня  2018

Виктор Каспрук

Ізраїль укотре продовжує “ліберманити”. 

Лідер партії “Наш дім Ізраїль” (НДІ) Авігдор Ліберман, який подав у відставку з ключової посади міністра оборони Ізраїлю через незгоду з м’якою відповіддю ізраїльтян на обстріли їхньої території з Сектора Газа, опублікував пост у Twitter: “Тепер усім зрозуміло, чому ми втратили потенціал стримування”. Це стало відповіддю політика на критику на його адресу лідера партії “Єврейський дім” Нафталі Беннета в ізраїльському Кнесеті.

Демарш Лібермана — це знак незгоди з досягнутим напередодні перемир’ям із радикальним палестинським угрупованням ХАМАС, оскільки Ізраїль, володіючи всіма потенційними можливостями для знищення ХАМАСу, “Хезболли” та інших ісламістських терористичних угрупувань, не робить цього, а в результаті страждає його мирне населення.

З іншого боку, ця відставка сприймається деким у Палестинській автономії ледь не як перемога терористів з ХАМАСу. Такі політичні потрясіння в Ізраїлі палестинці вважають виявом слабкості. На думку професора Махаймара Абу-Саада, декана факультету політології в університеті Аз-Захар, “Газа постраждала сильніше. Але, з морального погляду, жителі Гази виграли те, що таке важливе для арабського суспільства, — самоповагу. Після потужного удару залишилася самоповага, незважаючи на жертви. Ми визначили час і умови припинення вогню. Ізраїль не поспішав погоджуватися, але все ж зрештою погодився”.

І коли так думає палестинський професор, то неважко собі уявити, які думки з’являються в хамасівського керівництва, котре здатне сприйняти таку ізраїльську позицію як слабкість, якою можна буде скористатися у відповідний для цього момент.

Звісно, не в усьому можна погоджуватися з Ліберманом, але його позиція щодо Палестинської автономії і Сектора Газа, як і раніше, коли він у 2009—2012-х і 2013—2015-х роках обіймав посаду міністра закордонних справ, є послідовною. Бо якщо Ізраїль втратить “потенціал стримування”, то цим здатні скористатися не тільки ХАМАС і “Хезболла”. Слабка позиція ізраїльтян відразу ж буде використана Іраном для підготовки війни з Ізраїлем, який, як вважають у Тегерані, не має права на існування.

І, як заявив сам Авігдор Ліберман в одному з інтерв’ю: “Ми своїми руками вигодовуємо монстра на ім’я ХАМАС, відтак уже через рік він перетвориться на подобу “Хезболли”. А в іншому інтерв’ю він наголосив: “Не можна спокійно прийняти той факт, що по півдню Ізраїлю було випущено п’ятсот ракет, а ми пішли на припинення вогню на умовах ворога… Тому вибору в мене не було”.

І, хоча сьогодні дехто в Ізраїлі оцінює гучну відставку Лібермана як популізм, вона більше схожа на продуманий маневр досвідченого політика. Адже, перебуваючи на посаді міністра оборони, він не зміг виконати одну з основних обіцянок, яку давав своїм виборцям, — боротися з терористами з ХАМАСу, оскільки керував процесом і продовжує керувати прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу. А скований у своїх діях Авігдор Ліберман був, швидше, приставкою до крісла міністра, з чим закономірно не бажав миритися.

Втім, варто звернути увагу на той факт, що його заяви про неможливість працювати з Нетаньягу повторюються з періодичністю в кілька років. І не можна виключати, що після чергових виборів в Ізраїлі Ліберман знову прийме пропозицію Нетаньягу зайняти крісло міністра. Але в очах потенційних виборців він виглядатиме безкомпромісним політиком, який насамперед думає про свою країну, а потім — про себе, а не навпаки. Тому він явно підвищив свої електоральні акції на наступних виборах.

Як свідчить недавнє опитування суспільної думки, проведене інститутами “Дахав” і “Мідгам” на замовлення радіостанції “Галей ЦАХАЛ”, партія “Наш дім Ізраїль” після відставки Лібермана отримала позитивний електоральний резонанс. Тепер НДІ на найближчих виборах може розраховувати у Кнесеті на 8 мандатів.

Таким чином, партія Лібермана здатна покращити свої позиції. Оскільки, як наголосили автори цього опитування, НДІ з шістьма місцями у Кнесеті (а насправді всього з п’ятьма, оскільки Орлі Леві вийшла зі складу фракції) балансувала на рівні електорального бар’єру. А останні події майже подвоїли популярність НДІ у виборців.

Тим часом у партії “Єврейський дім” простежується протилежна тенденція. Якщо раніше опитування обіцяли цій партії до 14 мандатів (нині вона має 8), то тепер — тільки 9. І не можна виключати, що це пов’язано з рішенням Нафталі Беннета залишитися в коаліції, незважаючи на колишні гучні ультиматуми вийти з неї.

Так само трохи втрачає й “Лікуд”, очолюваний Беньяміном Нетаньягу. Хоча партія прем’єра має шанс зберегти своє теперішнє представництво у Кнесеті в 30 мандатів.

Швидше за все, Авігдор Ліберман саме на це й розраховував. На тлі інших тільки він залишається у білому фраку, гордий і незрозумілий. Хоча негативом у таких розрахунках може стати те, що дострокові вибори не відбудуться. І тоді йому важко буде довго утримувати електоральні симпатії на такому високому для НДІ рівні.

Однак ті, хто уважно стежить за ізраїльською політикою, можуть саркастично сказати: хіба це вперше Ліберман “скаче” з уряду до трампліну, який допоможе впіймати золоту рибку. А її може й не бути, якщо замість п’яти мандатів, що залишилися, виявляться розбиті ночви неподолання прохідного бар’єру у два відсотки.

Сам же Авігдор Ліберман наголосив: “Нетаньягу не підтримав мою лінію, спрямовану на перемогу над терором. Я не можу залишатися на місці, щоб перетворитися на фіговий листок, який прикриває капітуляцію перед терором. Це безвідповідально. Це означає кинути всіх жителів півдня…”

Однак, якщо простежити реакцію ХАМАСу на цю відставку, використану ним у своїх пропагандистських цілях, то для нього це було святковим днем. Хамасівці роздавали на вулицях цукерки й пахлаву. Адже мир на їхніх умовах терористи використають для того, щоб перегрупувати свої сили й підготуватися до нових, значно потужніших ракетних ударів по території Ізраїлю. Тому відкладена війна не знімає проблем, а тільки посилює їх.

Ліберман мислить і прагне діяти на користь своїй країні. І, можливо, саме він у майбутньому гідний посади прем’єр-міністра. Але вадою, яка істотно гальмує зростання його політичної кар’єри, стало те, що ізраїльська еліта, як права, так і ліва, часто не здатна сприймати його через безкомпромісну й різку позицію у відстоюванні інтересів Ізраїльської держави.

Крім того, хоча він і виходець із впливової в Ізраїлі “кишинівської общини”, у великій політиці ця обставина часто приносить йому більше мінусів, ніж плюсів. Оскільки частина корінних ізраїльтян сприймає його як людину, що народилася поза межами Ізраїлю і тому не здатна повністю зрозуміти всіх нюансів ізраїльського буття.

Водночас відставка Лібермана висвітлює одну дуже важливу для ізраїльтян проблему. Незважаючи на те, що їхня країна перебуває в перманентному стані гібридної війни не лише з палестинцями, а, по-суті, з більшістю арабського світу, на сьогодні в Ізраїлі є чинний уряд, але немає лідера, хоча б наближеного до масштабу Голди Меїр, Іцхака Рабина чи Аріеля Шарона.

На жаль, трапилося так, що Беньямін Нетаньягу, в якого свого часу були всі шанси стати наступним у цьому списку лідерів, згодом втратив таку можливість. Тривале перебування на вищій посаді розбестило колись безкомпромісного й готового приймати жорсткі рішення щодо ворогів свого народу вчорашнього Бібі й перетворило на сьогоднішнього пана Нетаньягу, для якого питання жорсткої відповіді ворогу або його знищення (як це було в колишнього Бібі) вже не є найголовнішим. Обставини навколо нього склалися таким чином, що він більше переймається тим, як політично прикритися у всіляких розслідуваннях, ініційованих проти нього, не втратити рейтинг у новинах на телеканалах та як краще подати себе під час перемовин і переговорів.

І це відбувається тоді, коли з боку ісламістських ворогів Ізраїлю не перестає постійно звучати, “що сіоністський ворог має бути знищений”.

Тому Авігдор Ліберман і подав у відставку, що не може спокійно спостерігати за тим, як ісламісти ведуть гібридну війну з ізраїльтянами, в якій підпалюють поля та ліси, копають тунелі, що ведуть на ізраїльську територію, обстрілюють автомобілі, вибухають з прив’язаною до тіла бомбою і при цьому не отримують адекватної відповіді.

А жителі півдня Ізраїлю змушені жити під звуки сирен, рятувати від обстрілів своїх дітей та літніх батьків у бомбосховищах, чути вибухи над головою, бачити палаючий, зруйнований ракетою будинок і тіла загиблих та знову бігти в захищені від ракет місця.

“Іхтамнєти” з ХАМАСУ користуються поблажливістю тих, хто “купує тишу”. А отримавши можливість накопичити сили й краще підготуватися, вкотре вчинятимуть масовані ракетні обстріли Ізраїлю.

Гасло “Щоб тільки не було війни” тут не спрацює. Оскільки чим більше ви будете умиротворяти агресора, тим більше він матиме до вас претензій.

https://dt.ua/international/demarsh-libermana-vidkladena-viyna-ne-znimaye-problem-295805_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Демарш Либермана: отложенная война не снимает проблем

«Зеркало недели. Украина»  №46, 1 декабря  2018

Виктор Каспрук

Израиль уже в который раз продолжает “либерманить”. 

Лидер партии “Наш дом Израиль” (НДИ) Авигдор Либерман, который подал в отставку с ключевой должности министра обороны Израиля из-за несогласия с мягким ответом израильтян на обстрелы их территории из Сектора Газа, опубликовал пост в Twitter: “Теперь всем понятно, почему мы утратили потенциал сдерживания”. Это стало ответом политика на критику в его адрес лидера партии “Еврейский дом” Нафтали Беннета в израильском Кнессете.

Демарш Либермана — это знак несогласия с достигнутым накануне перемирием с радикальной палестинской группировкой ХАМАС, поскольку Израиль, владея всеми потенциальными возможностями для уничтожения ХАМАСа, “Хезболлы” и других исламистских террористических группировок, не делает этого, а в результате страдает его мирное население.

С другой стороны, эта отставка кое-кем в Палестинской автономии воспринимается едва ли не как победа террористов ХАМАСа. Такие политические потрясения в Израиле палестинцы считают проявлением слабости. По мнению профессора Махаймара Абу-Саада, декана факультета политологии в университете Аз-Захар, “Газа пострадала сильнее. Но с моральной точки зрения жители Газы выиграли то, что столь важно для арабского общества, — самоуважение. После мощного удара осталось самоуважение, несмотря на жертвы. Мы определили время и условия прекращения огня. Израиль не спешил соглашаться, но все же в конце концов согласился”.

И если так думает палестинский профессор, то нетрудно себе представить, какие мысли появляются у хамасовского руководства, способного воспринять такую израильскую позицию как слабость, которой можно будет воспользоваться в подходящий для этого момент.

Конечно, не во всем можно соглашаться с Либерманом, но его позиция по Палестинской автономии и Сектору Газы, как и раньше, когда он в 2009–
2012-х и 2013–2015-х годах занимал должность министра иностранных дел, является последовательной. Поскольку если Израиль утратит “потенциал сдерживания”, то этим способны воспользоваться не только ХАМАС и “Хезболла”. Слабая позиция израильтян сразу же будет использована Ираном для подготовки войны с Израилем, который, как считают в Тегеране, не имеет права на существование.

И, как заявил сам Авигдор Либерман в одном из интервью: “Мы своими руками выкармливаем монстра по имени ХАМАС, ведь уже через год он превратится в подобие “Хезболлы”. А в другом интервью он подчеркнул: “Нельзя спокойно принять тот факт, что по югу Израиля было выпущено пятьсот ракет, а мы пошли на прекращение огня на условиях врага… Поэтому выбора у меня не было”.

И, хотя сегодня некоторые в Израиле оценивает громкую отставку Либермана как популизм, она больше похожа на продуманный маневр опытного политика. Ведь находясь на должности министра обороны, он не смог выполнить одно из основных обещаний, данное им своим избирателям, — бороться с террористами ХАМАСа, поскольку руководил процессом и продолжает руководить премьер-министр Беньямин Нетаньяху. А скованный в своих действиях Авигдор Либерман был, скорее, приставкой к креслу министра, с чем закономерно не желал мириться.

Впрочем, следует обратить внимание на тот факт, что его заявления о невозможности работать с Нетаньяху повторяются с периодичностью в несколько лет. И нельзя исключать, что после очередных выборов в Израиле Либерман снова примет предложение Нетаньяху занять кресло министра. Но в глазах потенциальных избирателей он будет выглядеть бескомпромиссным политиком, который прежде всего думает о своей стране, а уж потом — о себе, а не наоборот. Поэтому он явным образом повысил свои электоральные акции на следующих выборах.

Как свидетельствует недавний опрос общественного мнения, проведенный институтами “Дахав” и “Мидгам” по заказу радиостанции “Галей ЦАХАЛ”, партия “Наш дом Израиль” после отставки Либермана получила положительный электоральный резонанс. Теперь НДИ на ближайших выборах может рассчитывать в Кнессете на 8 мандатов.

Таким образом, партия Либермана способна улучшить свои позиции. Поскольку, как подчеркнули авторы этого опроса, НДИ с шестью местами в Кнессете (а на самом деле всего с пятью, поскольку Орли Леви вышла из состава фракции) балансировала на уровне электорального барьера. А последние события почти удвоили популярность НДИ среди избирателей.

Тем временем в партии “Еврейский дом” прослеживается противоположная тенденция. Если прежде опросы обещали этой партии до 14 мандатов (сейчас у нее 8), то теперь — всего 9. И нельзя исключать, что это связано с решением Нафтали Беннета остаться в коалиции, несмотря на прежние громкие ультиматумы о выходе из нее.

Так же немного теряет и “Ликуд”, возглавляемый Беньямином Нетаньяху. Хотя партия премьера имеет шанс сохранить свое нынешнее представительство в Кнессете в 30 мандатов.

Скорее всего, Авигдор Либерман именно на это и рассчитывал. На фоне других только он остается в белом фраке, гордый и непонятый. Хотя негативом в таких расчетах может стать то, что досрочные выборы не состоятся. И тогда ему тяжело будет долго удерживать электоральные симпатии на таком высоком для НДИ уровне.

Однако те, кто внимательно следит за израильской политикой, могут саркастически сказать: разве это впервые Либерман “скачет” из правительства к трамплину, который поможет поймать золотую рыбку. А ее может и не быть, если вместо оставшихся пяти мандатов останется разбитое корыто непреодоления проходного барьера в два процента.

Сам же Авигдор Либерман подчеркнул: “Нетаньяху не поддержал мою линию, направленную на победу над террором. Я не могу оставаться на месте, чтобы превратиться в фиговый листок, прикрывающий капитуляцию перед террором. Это безответственно. Это означает бросить всех южан…”

Однако если проследить реакцию ХАМАСа на эту отставку, использованную им в своих пропагандистских целях, то для него это было праздничным днем. Хамасовцы раздавали на улицах конфеты и пахлаву. Ведь мир на их условиях террористы используют для того, чтобы перегруппировать свои силы и подготовиться к новым, значительно более мощным ракетным ударам по территории Израиля. Поэтому отложенная война не снимает проблем, а лишь усиливает их.

Либерман мыслит и хочет действовать на пользу своей стране. И, возможно, именно он в будущем удостоится должности премьер-министра. Но недостатком, который существенным образом тормозит рост его политической карьеры, стало то, что израильская элита, как правая, так и левая, зачастую не способна воспринимать его из-за бескомпромиссной и резкой позиции в отстаивании интересов Израильского государства.

Кроме того, хотя он и выходец из влиятельной в Израиле “кишиневской общины”, в большой политике это обстоятельство часто приносит ему больше минусов, чем плюсов. Поскольку часть коренных израильтян воспринимает его как человека, который родился вне границ Израиля и потому не способен полностью понять все нюансы израильского бытия.

Вместе с тем отставка Либермана освещает одну очень важную для израильтян проблему. Несмотря на то, что их страна находится в перманентном состоянии гибридной войны не только с палестинцами, но и, по сути, с большинством арабского мира, на сегодняшний день в Израиле есть действующее правительство, но нет лидера, хотя бы приближенного к масштабу Голды Меир, Ицхака Рабина или Ариэля Шарона.

К сожалению, случилось так, что Беньямин Нетаньяху, у которого в свое время были все шансы стать следующим в этом списке лидеров, со временем утратил такую возможность. Длительное пребывание на высшей должности развратило некогда бескомпромиссного и готового принимать жесткие решения против врагов своего народа вчерашнего Биби и превратило в сегодняшнего господина Нетаньяху, для которого вопрос жесткого ответа врагу или его уничтожения (как это было у прежнего Биби) уже не является самым главным. Обстоятельства вокруг него сложились таким образом, что его больше волнует то, как политически прикрыться во всяческих инициированных против него расследованиях, не утратить рейтинг в новостях на телеканалах и как можно лучше преподнести себя в ходе бесед и переговоров.

И это происходит тогда, когда со стороны исламистских врагов Израиля не перестает постоянно звучать, что “сионистский враг должен быть уничтожен”.

Потому Авигдор Либерман и подал в отставку, что не может спокойно наблюдать за тем, как исламисты ведут гибридную войну с израильтянами, в которой поджигают поля и леса, копают туннели, ведущие на израильскую территорию, обстреливают автомобили, взрываются с привязанной к телу бомбой и при этом не получают адекватного ответа.

А южане Израиля вынуждены жить под звуки сирен, спасать от обстрелов своих детей и пожилых родителей в бомбоубежищах, слышать взрывы над головой, видеть горящий, разрушенный ракетой дом и тела погибших и снова бежать в защищенные от ракет места.

“Ихтамнеты” из ХАМАСа пользуются снисходительностью тех, кто “покупает тишину”. А получив возможность накопить силы и лучше подготовиться, в который раз будут совершать массированные ракетные обстрелы Израиля.

Лозунг “Чтоб только не было войны” здесь не сработает. Поскольку чем больше вы будете умиротворять агрессора, тем больше у него будет к вам претензий.

https://zn.ua/international/demarsh-libermana-otlozhennaya-voyna-ne-snimaet-problem-301949_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін хоче побудувати альтернативу Заходу

Віктор Каспрук

 Свого часу радянські генсеки Хрущов і Брежнєв ставили ціллю для СРСР «наздогнати і перегнати Захід». Путін і його оточення зрозуміли, що не тільки перегнати, але й наздогнати Захід Росії не вдасться.

Тому Путін вирішив побудувати альтернативу Заходу. Цим і можна пояснити глобальні амбіції сучасних кремлівських еліт та початок гібридної війни Москви з Україною та західним світом.

В цьому контексті у путінські стратегічні плани входить розділення Заходу. Наслідком чого в Москві бачать демонтаж НАТО і Європейського союзу.

Реалізуючи ці плани, Кремль вже добився послаблення єдності Північноатлантичного альянсу шляхом розпалювання в ньому внутрішнього інакомислення.

Адже диктатура турецького президента Реджепа Ердогана все більше віддаляє Туреччину від демократичних стандартів НАТО.

А авторитарний лідер Угорщини Віктор Орбан, який є стійким прихильником російського диктатора Путіна, зробив свою країну найслабшою ланкою в цьому оборонному союзі.

Не говорячи вже про те, що Москва активно заохочує європейську залежність від російських джерел енергії.

Водночас новий газопровід «Північний потік-2» до Німеччини, в разі його реалізації, стане «газовим Троянським конем» Росії, за допомогою якого Кремль планує посадити Європейський союз на «газову голку».

Всі дії Путіна на міжнародній арені свідчать про те, що він послідовно і цілеспрямовано намагається знищити існуючий ліберальний світовий порядок, який діє після закінчення Другої світової війни.

Цей порядок, який заснований на системі багатосторонніх домовленостей, альянсів та інституцій було побудовано під керівництвом і фінансуванням США.

Америці вдалося профінансувати відбудову зруйнованої війною Західної Європи, що призвело до процвітання економік країн, що до неї входили.

Після заснування НАТО в 1949 році, США і їхні союзники спромоглися надати довгострокові гарантії безпеки не тільки країнам-членам цього Альянсу, а й закласти основу для найбільшого періоду миру та процвітання в історії людства.

Протягом життя декількох поколінь в світі існував глобальний ліберальний порядок, завдяки чому було досягнуто розуміння того, що співпрацювати більш доцільно, ніж конфліктувати,

Путін же своїми діяннями прагне все перевернути з ніг на голову і намагається знищити ліберальний «злотий вік».

У його потрактуванні новий світовий порядок дуже схожий на «антипорядок», де кожна країна перетворюється на «фортецю», і де домінуватиме право сильного.

Таким чином, сильніші, як вважають у Кремлі, забезпечуватимуть для себе більше територій, ресурсів і процвітання за рахунок сусідів.

Москва хоче зруйнувати і процес світової глобалізації, не усвідомлюючи того, що такий радикальний ізоляціонізм є повністю відірваний від сучасних економічних реалій.

Не говорячи вже про те, що без глобальної торгівельної мережі, всі існуючі національні економіки приречені на руйнування.

А багато країн взагалі не зможуть прогодувати своє населення без надходження імпортних харчів, оскільки в такому разі ціна на майже всі продукти фантастично злетить вгору.

Якщо говорити про путінський «антипорядок», то поки що йому вдається насадити його в Російській Федерації.

Адже в постійний негативний відбір в елітах Російської Федерації призвів до системної деградації на всіх рівнях. Антиселекція і деградація всієї системи влади в Росії веде до повної деградації у всіх сферах і розкладання інституцій управляння.

Ці негативні процеси стають незворотними, оскільки в Москві намертво тримаються за примарне минуле часів СРСР, і не бажають рухатися до сучасності і майбутнього.

Але майбутнього не можуть мати ті, коло влаштовує бандитський совковий варіант псевдокапіталізму і засилля олігархії.

Цей путінський клептократичний режим, заснований на корупції і кумівстві, дуже не любить коли корупція стає предметом публічного обговорення і гласності.

Недоучки, котрі волею долі отримали контроль над Росією, не знають того, що коли прагнеш абсолютної влади, застосовуючи незаконні і жорстокі способи, завжди отримуєш криваву революцію і власну загибель.

Проте їм невідомі уроки зарубіжних і російських революцій, вони бояться тільки «помаранчевих», яким, як їм здається, легко запобігти.

Нажаль російський цар Микола ІІ і король Франції Людовік ХVІ їм не стали прикладами таких катастроф. Бо вони двієчники в гуманітарних науках.

Та й в великій політиці ведуть себе, як повні профани. Які своїми недолугими діями наближають неминучий крах свого режиму і провокують катастрофічні катаклізми у Росії.

Та й іншого і не могло бути, оскільки не дуже далекий Путін свідомо оточив себе людьми, які явно ще менш розвинені, ніж він сам. А це рано чи пізно мало принести свої негативні плоди.

Ще й віковий фактор дає про себе знати. Старіє довічний президент, а його основна кваліфікація потихеньку стирається, позаяк він вже давно не проходив перепідготовки за своїм основним кегебістським фахом.

Путінський режим поділив суспільство на панів і холопів. І сьогоднішні пани – це кар’єристи партійці, колишні комсомольські бонзи, вищі чини в КГБ, і соціально їм близькі бандити і кримінальні елементи.

Нинішня Росія стала кастовою державою, в якій тюремні порядки перенесені на політичну структуру суспільства.

Кримінальним режимам рано чи пізно приходить кінець, при чому дуже поганий. А кремлівський режим не тільки є мафіозним, а ще і бандитським.

Де все вирішується за поняттями і тільки однією персоною беззмінним Путіним. Всі інші тільки виконують його накази.

Проте, коли в ролі глави держави виступає злодій, вбивця, брехун і міжнародний злочинець, то фінальний результат буде цілком закономірним.

А враховуючи той факт, що Російська Федерація є правонаступницею СРСР, який є по суті сином Російської імперії, а Російська імперія, в свою чергу, породженням Золотої Орди, то Росія приречена вальсувати на тих же самих граблях, поки не відбудеться її остаточний розвал на національні анклави.

Тому замість омріяної альтернативи західній цивілізації Путін привів Росію до катастрофи. І ця катастрофа стане неминучою, якщо в Російській Федерації не знайдуться  здорові сили, котрі будуть спроможні зупинити стрімку деградацію своєї держави, яка сьогодні опинилася фактично на краю прірви.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Початок спецоперації Росії у Венесуелі

Venezuela realiza maniobras militares con Rusia ante un eventual ataque

Віктор Каспрук

Нещодавній візит до Москви президента Венесуели показує, що Росія за будь-яку ціну прагне врятувати Ніколаса Мадуро. Кремль виявляє солідарність з венесуельським диктатором, режим якого, як і Російська Федерація, знаходиться під санкціями США.

Для Путіна важливо зберегти Мадуро в якості президента Венесуели, оскільки сьогодні він є основним союзником Росії в Латинській Америці. Але чи буде здатна сама Москва, котра обтяжена західними санкціями, винести додаткове фінансове навантаження, взявши «на буксир» ще й недієздатну венесуельську економіку? Адже, у цьому випадку, політична доцільність входить у велике протиріччя з економічними реаліями обох країн.

Схоже на те, що Москва готова до надання режиму Мадуро «інтернаціональної допомоги». І для того, щоб секретна путінська армія «влізла» ще й у Південну Америку, потрібно зовсім небагато. Достатньо лише аби президент Венесуели Ніколас Мадуро звернувся до Путіна з проханням про допомогу, як свого часу сирійський диктатор Башар Асад. І можна не сумніватися, що й Мадуро Москва не відмовить.

У такому разі, Сполученим Штатам доведеться в терміновому порядку організовувати блокаду з боку Атлантичного океану і Карибського моря венесуельського побережжя, щоб не допустити масового перекидання військової техніки і «зелених чоловічків» до Венесуели. Що, своєю чергою, здатне спровокувати «Карибську кризу-2». А, як стверджує венесуельський опозиційний рух «Великий національний альянс «Альтернатива» (GANA), Рауль Кастро порадив Мадуро спровокувати міжнародний конфлікт, аналогічний ракетній кризі на Кубі в 1962 р.

Можна сказати, що початком спецоперації Кремля у Венесуелі вже стало демонстративне перекидання 10 грудня до Каракасу двох російських стратегічних бомбардувальників Ту-160, котрі здатні нести ядерну зброю.

Необхідно відзначити, що ця «дружня» подорож російських військових відбулася всього через декілька днів після візиту президента Ніколаса Мадуро до Москви. Режим Мадуро розраховує на підтримку Путіна, оскільки Росія стала його останнім сподіванням на утримання влади під час затяжної економічної кризи і масових вуличних протестів.

Хоча тут варто додати ще один спонукальний мотив такого дальнього перельоту російських військових літаків. Не так давно в Аргентині викрили російський дипломатичний нарко-канал і російські еліти залишилися без поставок цього дуже необхідного для них матеріалу.

Тому можна припустити, що в Кремлі вирішили залучити міністерство оборони для відкриття нового каналу безперешкодної доставки наркотиків з Латинської Америки. І можна собі уявити, скільки кокаїну вдасться тільки в один літак завантажити. Це куди більш рентабельно, ніж посольськими валізами порціями переплавляти наркотики до Росії.

І якщо у часи колишнього американського президента Джорджа Буша-молодшого світові диктаторські режими визначалися, як «вісь зла», то тепер радник президента США з національної безпеки Джон Болтон назвав Венесуелу, Кубу і Нікарагуа «трійкою тиранії». Саме на цю «трійку тиранії» Москва опирається сьогодні на латиноамериканському «задньому дворі» Сполучених Штатів.

Не дивлячись на те, що «соціалізм» виявився провальним у всіх трьох країнах, а його ідеологічна складова вилилася у неприкриту тиранію, для кремлівців саме такі союзники є найбільш бажаними. Оскільки, задля збереження свого режиму Мадуро готовий, замість імпорту їжі для населення, закуповувати у Росії зброю на мільярди доларів.

Москва в минулому році допомогла Венесуелі уникнути дефолту і прийшла на допомогу Мадуро, підписавши угоду про реструктуризацію боргу. Оскільки, після падіння цін на нафту і жорстких санкцій США, боліваріанський режим знаходився на грані банкрутства.

Але Путін нічого ні для кого не робить безкоштовно. Тому не можна виключати, що коли ще у 2016 році в Росії заявляли про наміри створення військової бази на венесуельській території, то після візиту Мадуро до Москви це питання було остаточно узгоджено. Звісно, що Куба ближче до Америки, з якою Кремль готовий увійти у військове протистояння. Але і Венесуела зручне місце для зменшення підльотного часу російських ракет, базування флоту і відпочинку екіпажів.

Будучи вкрай ослабленою економічно і політично, Росія з усіх сил намагається повернутися на світову арену в якості провідного геополітичного гравця. І повернення месіанської російської імперії з нетерпінням чекають країни-ізгої типу нинішньої Венесуели, для керівництва яких це є шансом продовжити своє перебування при владі.

Активність венесуельського президента на російському напрямку можна пояснити й тим, що з 10 січня 2019 року має розпочатися новий шестирічний термін перебування Ніколаса Мадуро на президентському посту. І вже більше 40 держав по всьому світу, включаючи майже усі південноамериканські країни та держави-члени Європейського союзу, не визнають проведенні вибори у Венесуелі легітимними. А це означає, що вони не будуть продовжувати дипломатичні і економічні взаємини з Каракасом.

Наразі Ніколас Мадуро не враховує того, що СРСР часів Хрущова і Російська Федерація підпорядкована Путіну, – це велика різниця. Сучасна Росія не має того впливу, економічної сили і військового потенціалу, котрі мав тодішній Радянський Союз. І «геополітична гарячка» Москви більше нагадує передсмертні муки «недоімперії», ніж початок відвойовування РФ позицій колишнього СРСР.

Тому воєнна присутність Росії у Венесуелі ніяк не може налякати Вашингтон. Навпаки, вона лише здатна посилити позиції тих сил у Пентагоні, котрі виступають за більш жорстку відповідь Кремлю на його агресивні дії на міжнародній арені. А також привернути увагу тих, хто приймає рішення в США, на процес проникнення Росії в Латинську Америку і нове зближення РФ з Кубою, яке гальмує можливість  переосмислення кубинським політичним істеблішментом негативного комуністичного досвіду.

Москва вводить збереження Ніколаса Мадуро на посаді президента ледве не в ранг державної необхідності. Що цілком корелюється з планами Росії стати власниками великої частини нафтових свердловин у Венесуелі. Адже це, як і збільшення її присутності на Кубі і Нікарагуа, дало б можливість пояснити часте переміщення її кораблів і атомних підводних човнів в Карибському морі між Кубою, Нікарагуа і Венесуелою.

Виглядає на те, що Москва хоче кинути виклик Вашингтону не тільки в Східній Європі і на Близькому Сході, а й в Латинській Америці.

Таким чином, російські інтереси у Венесуелі тісно переплітаються з новою «холодною війною», котру спровокувала РФ. А враховуючи проникнення туди «Росснефти», можна говорити про те, що Кремль хоче  створити турбулентність в цьому регіоні світу.

Коли ж задатися питанням, які ж інтереси має Путін у західній півкулі, то можна дійти висновку, що тут російські інвестиції стали комерційно підпорядкованими глобальним геополітичним цілям. До того ж, у наміри Москви входило не дати Венесуелі можливості змінити облудні ідеї «чавесизму» на усвідомлений вибір її народу піти по шляху західних демократій.

Росії вдалося закріпитися в найбільшій за запасами нафти країні Південної Америки і зберегти режим Мадуро, незважаючи на гуманітарну трагедію, яка була підсилена кризою управляння: корумпованим і некомпетентним урядом, відсутністю верховенства права, скомпрометованими суддями і арештами та ув’язненням сотень політичних опонентів.

Москва може грати у Венесуелі за мінімальну ціну. Ця країна Карибського басейну досить далеко від Росії, щоб її населення мало бажання заглиблюватися в подробиці економічного та соціального хаосу у Венесуелі.

Також це дозволяє Росії відновити спільний проект з Кубою, островом, з якого вона вийшла на початку 90-х років після розпаду СРСР. Хоча стара радянсько-кубинська взаємна довіра не була відновлена, але спільна робота над регіональними проектами могла б зміцнити довір’я у відносинах та активізувати бажання Росії брати участь у кубинських проектах.

Втім, геополітична п’єса під назвою «Безкорисна дружба Росії і Венесуели» має свою непублічну сторону. Вже давно оплата Мадуро праці державних службовців та військових фактично здійснюється за кредити російського уряду. І опозиційні законодавці у Венесуелі стверджують, що Росія веде себе більше як хижак, ніж союзник.

Путін через «Росснефть» тримає Мадуро і його державну нафтову компанію  PDVSA   на короткому повідку. І коли  венесуельський президент втратить владу, раптом виявиться, що кредити і позики, які йому так щедро надавала Москва, видавалися під заставу венесуельських покладів нафти і газу, більшість з яких опинилися у власності РФ.

І як тоді новому президенту і його уряду починати відновлювати Венесуелу, коли стратегічні природні ресурси вже не будуть належати її народу?

Таким чином, «щедрість» і «безкорисна допомога» Росії Венесуелі може виявитися «обманкою», на яку повівся нинішній режим для свого збереження.

Кремль, демонструючи солідарність між «жертвами» американських санкцій, обплутав Каракас павутиною фінансових зобов’язань, які він ніколи не зможе виконати.

Наслідком чого відкладений в часі дефолт може вилитися в економічну катастрофу. А в підсумку виявиться, що антиамериканізм здатний приносити Москві великі  фінансові дивіденди.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін добровільно пішов на політичне самогубство

0000 ПППУТТТ

Віктор Каспрук

Путіну вже ніщо не допоможе. Його репресивний режим переходить межу від небезпечного, якого треба боятися і утихомирювати, до подоби агресивного «звірятка» в клітці, яке відчайдушно кидається в різні сторони.

Та вже не знає і не розуміє, що й навіщо воно робить, і що в дійсності відбувається навколо нього.

Поведінка путінських спільників, їхні публічні телевізійні кривляння і політичні стрибки у різні боки варто вивчати для того, щоб зрозуміти, на що кремлівці наважаться далі.

Але поки це відбувається, випаровуються останні ознаки громадянського суспільства, а Росія переходить від стану «failed state» до стану «no state».

І це може бути остання стадія перед втратою Росією статусу суб’єкта геополітики.

Напрошується думка, що Російська Федерація у сьогоднішньому вигляді країна занадто велика, щоб бути реформованою. А на зміну формальної федерації на реальну конфедерацію російські політичні еліти ніколи добровільно не погодяться.

Нинішній путінській режим знаходиться на порозі політичної агонії, до якої його підштовхне грядущий колапс російської економіки.

Передвісниками цього стала недовіра зомбованих телевізором мас до самого Путіна, в якому росіяни справедливо починають бачити винуватця всіх своїх економічних бід.

І поки що народ стримує від масових публічних протестів страх можливих  репресій і жорстоких дій підгодованих владою спецслужб та багаточисельної поліції, котрі будуть готові підтримувати Путіна поки він матиме силу.

Але путінський режим, увійшовши в конфронтацію з Заходом,  добровільно пішов на політичне і економічне самогубство.

Адже руйнівна дія досить поміркованих на першому етапі санкцій, відчувається зараз вже дуже дошкульно. І в Москві ніяк не хочуть подумати над тим, що ж буде, коли в США і ЄС вирішать, що санкції потрібно запроваджувати у повному об’ємі.

І тут ніякі аргументи, що від нових санкцій проти Росії страждатиме ще більше російській народ, а не Путін – не спрацьовують. Адже Путіна хто вибирає, хіба не росіяни? Тому і санкції стосуються виборців узурпатора влади Путіна.

Бо коли російські «зелені чоловічки» лізуть в Україну, анексують Крим і окуповують частину Донбасу, то цей російський народ чомусь верещить від щастя.

Проте, коли за ці протиправні дії на Російську Федерацію накладаються санкції, то це видається росіянам несправедливим.

Але, якщо ви підтримуєте агресію щодо незалежної держави України свого біснуватого лідера, і цим їх освячуєте, то такому народу давно потрібно взяти на себе відповідальність за цю підтримку.

Щоб нарешті відучився цей «богообраний» і «супердуховний» російський народ від своїх імперсько-шовіністичних амбіцій.

Імперія завжди буде агресивною і войовничою. І якщо припустити собі на мить, що Росія досягла своїх заповідних цілей, й їй вдалося приєднати чи взяти під контроль декілька суміжних з її кордонами держав, то хіба росіяни заживуть краще?

Ні, звичайно. Оскільки на утримування заграбастаних територій потрібні великі кошти. Тому істеблішмент, як завжди, жируватиме, а на пересічних росіян чекатимуть ще більші злидні і свавілля правлячого режиму.

А російській владі, для утримування під контролем ситуації, постійно буде потрібна каналізація ненависті у вигляді псевдопатріотизму, репресій і нової зовнішньої агресії.

При цьому режим Путіна – це не що інше, як гній, який стрімко догниває в історичному плані, на останках розкладу колишньої Радянської імперії.

І російській народ має мріяти не про приєднання до Росії України, Грузії, Молдови, держав Балтії та інших колишніх радянських республік, а про те, щоб путінський режим рухнув раніше від того, як його апологети для самозбереження не розпочнуть ешелонами знову вивозити мільйони політичних опонентів на смерть в концтабори.

Для росіян буде куди краще, якщо Путіна повезуть до Міжнародного суду ООН в Гаагу, ніж коли їх вивезуть у «виправно-трудові табори» сталінського типу до в Магадану або Певеку.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путіна потрібно зупинити в Україні

0 ПУТІН НОКІО

Віктор Каспрук

Путін і його оточення грають у гру за якої, як їм здається, Україна має сама відмовитися від Криму. Це довготривала гра, «призом» в якій, на думку путіністів, може для українців стати, – ви добровільно відмовляєтесь від Криму, а ми за це перестанемо вас так терзати.

Тому перестаньте розраховувати, що ймовірний наступник Путіна буде більш зговірливим у кримському питанні. Ви ж бачите, що незалежно від того, що міжнародне співтовариство тисне на нас санкціями і засудженням, ми не збираємось поступатися.

Та й взагалі, не буде нормальних відносин між Україною та Російською Федерацією, якщо Україна продовжуватиме наполягати на поверненні Криму.

Тож, хочете ви цього чи не хочете, але  в довгостроковій перспективі Україна буде змушена прийняти цей факт. І найкращим результатом для України стане отримання поступок від Росії в обмін на відмову від Криму.

Путін схиблений на відродженні Російської імперії. І «взаємоприйнятним» компромісом стосовно України для нього є висунення вкотре перелицьованих пропозицій, які Росія просувала ще з весни 2014 року.

Адже саме існування Української держави Путін сприймає, як небезпечний фактор загрози національній безпеці Російської Федерації, з яким Москва не збирається миритися.

Російська імперська психіка не здатна визнати українців окремою нацією. І тому Кремль спровокував кризу, котра, за можливими небезпечними наслідками, вже значно перевершила відому Карибську кризу 1962 року. І, з неприхованим ентузіазмом, продовжує й далі нагнітати конфронтацію з США та іншими державами Заходу.

Але коли і Хрущов, і Брежнєв, беручи безпосередню участь у німецько-радянській війні, добре розуміли, якими катастрофічними для СРСР можуть виявитися наслідки прямого зіткнення з НАТО і західною цивілізацією, то Путін, котрий нібито має військове звання, ніколи сам не воював, а лише посилав воювати інших. Чим і можна пояснити, що він ні в що не ставить життя інших людей.

Не поважаючи міжнародне право в Україні, Грузії і Сирії, він давно вже перейшов ту межу, коли з ним можна про щось домовитися, балансуючи на взаємних інтересах.

І це вперше, після закінчення Другої світової війни, так нахабно розчленовується країна в середині Європи, а весь світ спостерігає за терористичними діями Москви і ухиляється від конкретних дій. Захоплюються землі і руйнується прекрасна країна, чиєї історії та культури іноземці просто не знають

Якщо у Франції чи Великій Британії терористи вбивають кількох людей, то це стає трагедією для всього світового співтовариства. Але коли в Україні жертвами терористичної держави Росія є вже десятки тисяч людей, то це чомусь вже стало сприйматися як звичне явище.

А не відчуваючи адекватного покарання за свою неприкриту агресію, Росія ще більше починає нахабніти, і її геополітичні апетити тільки зростають.

Вже і в Польщі та державах Балтії починають розуміти, що в разі реальної недопомоги Україні, вони можуть стати наступними об’єктами зазіхань Москви і нічим не спровокованого російського вторгнення.

Путін вступив у протистояння зі всією світовою цивілізацією. Він її ворог, а Росія – це темна сила, яку неможливо умиротворити постійними поступками. Відтягнута у часі адекватна відповідь Кремлю, лише ускладнює й без того надзвичайно важку ситуацію.

Яку підживлює і те, що загальною помилкою багатьох диктаторів типу Путіна та їхніх прибічників є віра, що вони контролюють все на світі, навіть часовий вимір. Але час путінців невблаганно для них спливає, і вони не мають жодного шансу терористичними методами встановити «новий світовий порядок» під своє бачення геополітики.

Проблема в тому, що якщо Росію не зупинити зараз в Україні, то хаос, який вона спровокує на міжнародній арені, буде не співмірний з затратами на її нейтралізацію.

Москві вже немає чого втрачати: вони не можуть змиритися з втратою Радянської імперії, а путінська економіка не здатна довго існувати в режимі найвищого форсажу військових надвитрат.

Тому Путін готовий піти ва-банк, вважаючи після 18 років його недолугого «царювання», що Росія – це він, а без нього РФ не варто і існувати.

Не можна подавати Путіну помилкових сигналів, що за його агресію в Україні йому не доведеться відповідати. Він намагається поставити Америку і Захід перед нелегким вибором: захищаючи і допомагаючи Україні – ви провокуєте ядерну війну.

Однак саме відтягування безпосереднього втручання провокує Москву на подальші безрозсудні дії. Адже вже зараз плани і цілі Путіна щодо Європи є цілком очевидними.

Тому враховуючи, що російська економіка є майже повністю залежною від газонафтових доходів і експорту зброї, Путін і Росія є сьогодні вразливими як ніколи.

Необхідно зробити все можливе, щоб максимально перекрити для Російської Федерації доходи від продажу енергоносіїв і можливість озброювати своїх сателітів.

Не говорячи вже про те, що ні «Північний потік-2», ні інші подібні «потоки» не мають використовуватися для наповнення російського бюджету.

Європа не мусить більше спонсорувати агресію Росії, закуповуючи у неї енергоносії. Бо отримані за них гроші – йдуть на оплату гібридної війни в Україні і Сирії та на терористичну діяльність в Європейському Союзі і по всьому світу.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | 1 коментар

Автокефалія для Української церкви: що робитиме Москва

kaspruk

РФ використовуватиме будь-який привід для вторгнення в Україну. Росія не може погодитися з існуванням України як незалежної держави в принципі. З цього й слід виходити в прогнозуванні подальших дій Кремля.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, оцінюючи початок засідання синоду Вселенського патріархату, під час якого очікується офіційне ухвалення рішення щодо томосу.

«Слід розуміти, що томос, звичайно, сам по собі не вирішить усіх проблем, які на сьогодні має Україна. Однак для нас це можливість справді консолідувати українську націю на релігійній основі. Раніше ми цього не могли досягнути й зараз це важливо. Суттєвою мірою релігійні питання в Україні керувалися з Москви й зараз ми маємо шанс це змінити», – зазначив Каспрук.

Агресія РФ напередодні Нового року цілком логічна й зрозуміла. В Кремлі вже розуміють, що їм не вдасться провести проросійського президента в Україні, а тому готуються наперед до дестабілізації де тільки можливо, в тому числі на тлі надання автокефалії, уточнив він.

«РФ потрібно зараз показати українському пересічному громадянину, що без схвалення Москви українська держава стабільно існувати не зможе. Тому й надалі в 2019 році РФ продовжить політику дестабілізації», – підкреслив експерт.

В РФ навряд чи заплющать очі на автокефалію, адже для них це втрата впливу, додав він.

Зокрема, на його думку, РФ спробує відігратися шляхом посилення бойових дій на сході України.

«Тим більше міжнародна спільнота не виробила суттєвих інструментів впливу на агресію РФ, а санкції якщо більш-менш дошкульно діють на російську економіку, то все одно не припиняють остаточно агресію. Тому Заходу варто було б переглянути концепцію санкцій. Їх мають відчувати не лише росіяни в глибинці, а саме так звана російська еліта, яка ухвалює рішення», – резюмував Віктор Каспрук.

https://www.slovoidilo.ua/2018/11/27/pogljad/suspilstvo/avtokefaliya-ukrayinskoyi-cerkvy-robytyme-moskva

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Невивчені уроки розпаду СРСР: Путін перетворив Росію на «Імперію страху»

000 ПУУУ

Радіо Свобода  04  Листопада  2018

Віктор Каспрук

У сучасній Росії все керується страхом. І перефразувавши відоме визначення колишнього президента США Рональда Рейгана щодо СРСР, можна констатувати, що сьогодні Путін керує «Імперією страху». В якій саме страх став визначальним чинником злочинних і непродуманих рішень кремлівської влади.

Настрахане ФСБ, іншими спецслужбами і поліцією населення Росії, в основній свої масі, боїться влади, чиновників на місцях, контролюючих органів і репресій.

Воно знає, якщо режим так легко пішов на вбивство одного з лідерів опозиції Бориса Немцова, то їх від путінських «тонтон-макутів» не захистить ніхто.

З іншого боку, страх став спонукальним чинником діянь і самого Путіна. Все, що робив він останніми роками, є наслідками страху Путіна втратити владу, страхом того, що Революція гідності може відбутися і в Росії, що Україна стане членом Європейського союзу і НАТО, страхом що на Заході заарештують його таємні мільярдні активи і конфіскують елітні маєтності, страхом після всього ним скоєного потрапити до Міжнародного суду в Гаазі, як його колега сербський диктатор Слободан Мілошевич, страхом залишитися в історії правителем, який хотів, але не зміг відродити колишній Радянський Союз.

Цей постійний страх програти і виглядати в очах свої прибічників та світової спільноти слабким лідером й став головною причиною того, що він постійно ставить тактику наперед стратегії. Звідси й такі провальні результати путінської діяльності.

У Російській Федерації не вивчили уроки розпаду СРСР

Анексувавши український Крим в 2014 році, Путін затіяв грубу гру на світовій шахівниці. Намагаючись відновити статус наддержави, який був в СРСР, він руйнує основи Росії. І скоро цей процес може стати незворотнім.

Спровокувавши нову Холодну війну з Заходом, Путін повторює те, що призвело до розпаду Радянського Союзу, коли однопартійна тоталітарна система і командна економіка СРСР з тріском програли ліберальній демократії США і Заходу та вільному ринку капіталізму.

Тільки тепер, у другому десятилітті ХХІ століття, ситуація вилилася в протистояння західної демократії і вільного ринку з авторитарним путінізмом та олігархічним, регулюючим вручну з Кремля економіку Російської Федерації, псевдокапіталізмом.

І хоча з Москви здавалося, що Путіну вдалося тимчасово посилити позиції і вплив РФ у світі, в реальності ця імітація «величі Росії» відбувалася за рахунок довгострокової стійкості Росії як держави.

Оскільки Російська Федерація, після такого театрального геополітичного дійства, зіткнулася з критично серйозними для свого подальшого існування проблемами: жахливою демографію, іржавим і старіючим промисловим комплексом та постійно зростаючою корупцією.

Клептократичний путінський режим нічого не зробив для вирішення цих наростаючих проблем. Натомість він поставив економіку країни під контроль олігархів.

Тепер Росія критично залежить від цін на її газонафтову продукцію і мінеральні ресурси, а міжнародна політика Кремля ґрунтується на невпинному залякуванні сусідніх держав і створенні вогнищ конфліктів по всьому світу.

Але це не може тривати довго. Адже не дивлячись на те, що Російська Федерація має велику кількість корисних копалин і величезні неосвоєні території, вона все ближче просувається до статусу світового ізгоя на кшталт Північної Кореї, який перебуватиме у вакуумі свого штучно створеного гетто.

І у Путіна немає жодних стратегічних рішень щодо виходу з довгострокового спаду Росії. Все, що він робить, керується позицією слабкості, яка підштовхує його до ще більшої гіперагресивності на міжнародній арені.

Але, зрештою, нафта і газ закінчуються, відносини з Україною та іншими сусідами Росії весь час погіршуються, а справжнє місце РФ у світі вже ні в кого не викликає сумнівів.

Геополітичне псевдолідерство стало трагедією для Росії

Корумпована система РФ нездатна конкурувати з вільним світом. І біда росіян в тому, що ними нині керують ті, хто принципово нездатні зрозуміти, що геополітичне псевдолідерство стало трагедією для Росії.

Путінська гра в глобальну Російську імперію, в яку крім Путіна в світі ніхто не вірить, зробила Росію маріонеткою його збочених імперських бажань.

Які не тільки нічим не підкріплені, а й повністю девальвовані неможливістю силою поширити правила шовіністичного «русского мира» в Україні та інших сусідніх з Російською Федерацією державах.

Діями Путіна, як і всіх інших диктаторів, керує страх втратити владу. Звідси й намагання утримати її за будь-яку ціну.

Однак ігнорування тенденцій світового історичного розвитку та ідеологізація політики, релігії і суспільної думки в Росії не змогли компенсувати стратегічних путінських прорахунків в демонстрації його «лідерства».

Гальмом на шляху до модернізації Росії є сам Путін

Не дивлячись на те, що механізм одержавленої пропагандистської машини задіяний на повну силу, а населення нав’язливо зомбується телевізором, який розповідає йому те, що воно підсвідомо хоче почути, використовуючи для цього прості слогани, пересічні російські громадяни все менше стали вестися на відверту дезінформацію і повторювання брехні.

Нині навіть не дуже політично просунутим середнім виборцям Путіна все більше стає зрозуміло, що гальмом на шляху до модернізації Росії, яку з таким пафосом розписував у багатьох своїх виступах «лідер нації», є сам Путін.

Після невдалої спроби в часи екс-президента Бориса Єльцина прищепити демократію до древа посттоталітарної Росії, система влади дала «задній хід», вкотре доводячи, що не всі суспільства готові до того, щоб автоматично стати демократичними.

Адже демократія – це не просто проведення вільних виборів, а прийняття різниці думок інших, які не обов’язково мають співпадати з вашими.

Проте росіянам важко позбутися довічного президента, якого просто неможливо переобрати, бо він сам цього не хоче.

При цьому він намагається контролювати в Росії все: бюрократичний апарат, політичні партії, засоби масової інформації, релігійну владу, вибори, спецслужби, поліцію, армію, прокуратуру і суди.

Путін навіть пробує контролювати думки своїх співгромадян, інтернет і соціальні мережі.

Це пов’язано з тим, що в Московії традиції утримувати підвладне населення в холопському стані складалися століттями.

А залучення релігії для контролю, тримання в страху і покорі суспільства було придумано не сьогоднішніми кремлівцями.

Так само, як і вивільнення «касти правителів» від необхідності дотримання державних законів. Перетворюючи цим формування правил гри в політиці на безмежів’я владного угруповання, яке не визнає жодних правил, крім тих, які придумало само для інших.

Цим і можна пояснити те, що «Імперія страху» не визнає ані загальноприйнятих цивілізаційних норм, ані законів західної демократії, тим більше не збирається на них зважати і їх виконувати.

Її постулатами є «релігія сили» і терористичні методи реалізації експансіоністських цілей по всьому світі. І усе це потрібно врахувати тим, хто вважає, що Росію можна «перевиховати», і що з нею можна «домовитися».

https://www.radiosvoboda.org/a/29581423.html

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Невыученные уроки распада СССР: Путин превратил Россию в «Империю страха»

Радио Свобода 04 Ноября 2018

Виктор Каспрук

 В современной России все руководствуется страхом. И перефразировав известное определение бывшего президента США Рональда Рейгана, что касается СССР, можно констатировать, что сегодня Путин руководит «Империей страха». В которой именно страх стал определяющим фактором преступных и непродуманных решений кремлевской власти.

Напуганное ФСБ, другими спецслужбами и полицией население России, в основной своей массе, боится власти, чиновников на местах, контролирующих органов и репрессий.

Оно знает, если режим так легко пошел на убийство одного из лидеров оппозиции Бориса Немцова, то их от путинских «тонтон-макутов» не защитит никто.

С другой стороны, страх стал побудительным фактором деяний и самого Путина. Все, что делал он в последние годы, является следствием страха Путина потерять власть, страхом того, что Революция достоинства может произойти и в России, что Украина станет членом Европейского союза и НАТО, страхом что на Западе арестуют его тайные миллиардные активы и конфискуют элитные поместья, страхом после всего им совершенного попасть в Международный суд в Гааге, как его коллега сербский диктатор Слободан Милошевич, страхом остаться в истории правителем, который хотел, но не смог возродить бывший Советский Союз.

Этот постоянный страх проиграть и выглядеть в глазах своих сторонников и мирового сообщества слабым лидером, и стал главной причиной того, что он постоянно ставит тактику наперед  стратегии. Отсюда и такие провальные результаты путинской деятельности.

В Российской Федерации не выучили уроки распада СССР

Аннексировав украинский Крым в 2014 году, Путин затеял грубую игру на мировой шахматной доске. Пытаясь восстановить статус сверхдержавы, который был в СССР, он разрушает основы России. И скоро этот процесс может стать необратимым.

Спровоцировав новую Холодную войну с Западом, Путин повторяет то, что привело к распаду Советского Союза, когда однопартийная тоталитарная система и командная экономика СССР с треском проиграли либеральной демократии США и Запада и свободному рынку капитализма.

Только теперь, во втором десятилетии XXI века, ситуация вылилась в противостояние западной демократии и свободного рынка с авторитарным путинизмом и олигархическим, регулирующим вручную из Кремля экономику Российской Федерации, псевдокапитализмом.

И хотя из Москвы казалось, что Путину удалось временно усилить позиции и влияние РФ в мире, в реальности эта имитация «величия России» происходила за счет долгосрочной устойчивости России как государства.

Поскольку Российская Федерация, после такого театрального геополитического действия, столкнулась с критически серьезными для своего дальнейшего существования проблемами: ужасной демографией, ржавым и стареющим промышленным комплексом и постоянно растущей коррупцией.

Клептократический путинский режим ничего не сделал для решения этих нарастающих проблем. Вместо этого он поставил экономику страны под контроль олигархов.

Теперь Россия критически зависит от цен на ее газонефтяную продукцию и минеральные ресурсы, а международная политика Кремля основывается на непрерывном запугивании соседних государств и создании очагов конфликтов по всему миру.

Но это не может продолжаться долго. Ведь, несмотря на то, что Российская Федерация имеет большое количество полезных ископаемых и огромные неосвоенные территории, она все ближе продвигается к статусу мирового изгоя вроде Северной Кореи, который будет находиться в вакууме своего искусственно созданного гетто.

И у Путина нет никаких стратегических решений по выходу из длительного спада России. Все, что он делает, является следствием позиции слабости, которая подталкивает его к еще большей гиперагрессивности на международной арене.

Но, в конце концов, нефть и газ заканчиваются, отношения с Украиной и другими соседями России все время ухудшаются, а настоящее место РФ в мире уже ни у кого не вызывает сомнений.

Геополитическое псевдолидерство стало трагедией для России

Коррумпированная система РФ не способна конкурировать со свободным миром. И беда россиян в том, что ими сейчас руководят те, кто принципиально не способны понять, что геополитическое псевдолидерство стало трагедией для России.

Путинская игра в глобальную Российскую империю, в которую кроме Путина в мире никто не верит, сделала Россию марионеткой его извращенных имперских желаний.

Которые не только ничем не подкреплены, но и полностью девальвированы невозможностью силой распространить правила шовинистического «русского мира» в Украине и других соседних с Российской Федерацией государствах.

Действиями Путина, как и всех других диктаторов, руководит страх потерять власть. Отсюда и попытки удержать ее любой ценой.

Однако игнорирование тенденций мирового исторического развития и идеологизация политики, религии и общественной мысли в России не смогли компенсировать стратегических путинских просчетов в демонстрации его «лидерства».

Тормозом на пути к модернизации России является сам Путин

Несмотря на то, что механизм огосударствления пропагандистской машины задействован в полную силу, а население навязчиво зомбируется телевизором, который рассказывает ему то, что оно подсознательно хочет услышать, используя для этого простые слоганы, рядовые российские граждане все меньше стали вестись на откровенную дезинформацию и повторение лжи.

Сейчас даже не очень политически продвинутым средним избирателям Путина все больше становится понятно, что тормозом на пути к модернизации России, которую с таким пафосом расписывал во многих своих выступлениях «лидер нации», является сам Путин.
После неудачной попытки во времена экс-президента Бориса Ельцина привить демократию к древу посттоталитарной России, система власти дала «задний ход», в очередной раз доказывая, что не все общества готовы к тому, чтобы автоматически стать демократическими.

Ведь демократия – это не просто проведение свободных выборов, а принятие разницы мнений других, которые не обязательно должны совпадать с вашими.

Однако россиянам трудно избавиться от пожизненного президента, которого просто невозможно переизбрать, потому что он сам этого не хочет.

При этом он пытается контролировать в России все: бюрократический аппарат, политические партии, средства массовой информации, религиозную власть, выборы, спецслужбы, полицию, армию, прокуратуру и суды.

Путин даже пытается контролировать мысли своих сограждан, интернет и социальные сети.

Это связано с тем, что в Московии традиции держать подвластное населения в холопском состоянии складывались веками.

Привлечение религии для контроля, содержания в страхе и повиновении общества было придумано не сегодняшними кремлевцами.

Так же, как и высвобождение «касты правителей» от необходимости соблюдения государственных законов. Превращая этим формирование правил игры в политике на беспредел властной группировки, которая не признает никаких правил, кроме тех, которые придумала сама  для других.

Этим и можно объяснить то, что «Империя страха» не признает ни общепринятых цивилизационных норм, ни законов западной демократии, тем более не собирается на них обращать внимание и их выполнять.

Ее постулатами являются «религия силы» и террористические методы реализации экспансионистских целей по всему миру. И все это нужно учесть тем, кто считает, что Россию можно «перевоспитать», и что с ней можно «договориться».

https://www.radiosvoboda.org/a/29581423.html

 

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Афганське поле для ігор Кремля

АФ 777

«Дзеркало тижня. Україна»   №44, 17 листопада 2018

Віктор Каспрук

Москва намагається перехопити ініціативу у Вашингтону щодо врегулювання ситуації в Афганістані. 

У Кремлі вирішили піти на безпрецедентний крок, доручивши міністрові закордонних справ провести публічні переговори з представниками забороненої в Російській Федерації терористичної організації “Талібан”.

Росія, проводячи міжафганські консультації з участю “Талібану”, застосовує “гібридну дипломатію”, таким чином, фактично, легітимізуючи талібів і визнаючи їх переговороспроможними нарівні із законним афганським керівництвом. І все це відбувається на тлі того, що сам “Талібан” не визнає уряд Афганістану законним.

Міністерство закордонних справ Росії заявило, що представники Афганістану, Індії, Ірану, Казахстану, Киргизстану, Китаю, Пакистану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та США були запрошені на зустріч у московському “Президент-Готелі”.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров наголосив: “Ми вітаємо присутні тут делегації Вищої ради миру Афганістану та руху талібів. Їх участь у сьогоднішньому заході покликана стати важливим внеском у формування сприятливих умов для початку прямих переговорів між урядом, рухом талібів і представниками широких суспільно-політичних кіл країни”.

Схоже на те, що Росія намагається домовитися з терористами, щоб коли не взяти їх під свій контроль, то хоча б спробувати негласно координувати їхні дії. Переводячи цим ситуацію в Афганістані у потрібне для себе русло.

Не виключено, що Москва таким чином готує зміну режиму в Афганістані і прагне змінити ситуацію там так, аби привести до влади своїх маріонеток, як це вже було після військового вторгнення СРСР у 1979 році.

Крім усього іншого, ця зустріч російського міністра закордонних справ із вождями ісламської терористичної організації “Талібан” продемонструвала, що в путінської влади немає жодних моральних обмежень. Оскільки, коли до Москви офіційно запрошують міжнародних терористів, чого ще можна чекати в майбутньому від кремлівських насельників?

І, хоча Сергій Лавров закликав не використовувати Афганістан як “поле для ігор у геополітику”, саме такою метою насправді керується Москва, прагнучи закріпити свої впливи в цій країні й розбурхати там ще більші політичні пристрасті, таємно давши на це свою згоду “Талібану”.

Але кремлівські наміри викликають скептицизм у афганського керівництва. Адже такий “саміт миру” не здатен перетворитися на стійкий процес, очолюваний Москвою. У цьому сенсі, позиція Кабулу й Вашингтону залишається незмінною: мирні переговори мають вестися самими афганцями.

Позицію американців із цього питання чітко визначив заступник речника Державного департаменту США Роберт Палладіно: “Сполучені Штати вважають, що всі країни повинні підтримувати прямий діалог між урядом Афганістану і талібами, щоб покласти край війні. Але жоден уряд, включно з Росією, не може замінити афганський уряд на прямих переговорах із талібами”.

Ця позиція США не стикується з позицією “Талібану”, який виступає проти переговорів із Кабулом, натомість наполягаючи на переговорах зі Сполученими Штатами, оскільки таліби впевнені: афганський уряд є маріонеткою Вашингтону. Представник талібів Забіулла Муджахід заявив, що їхні довірені особи в Москві не проводитимуть “жодних переговорів із Вищою радою миру Афганістану”. Як вважають у “Талібані”, ця конференція “не стосується переговорів з будь-якою конкретною стороною”, а спрямована на “всебічні дискусії стосовно мирного врегулювання афганських негараздів та припинення американської окупації”.

Самі ж американці не виключають, що пошук мирного процесу потрібно шукати на всіх напрямах. Так, у жовтні посланець США на мирних переговорах в Афганістані Залмай Халілзад зустрічався з талібами у столиці Катару Доха. Після цього представники “Талібану” заявили, що обидві сторони “погодилися продовжувати такі зустрічі”.

Про наміри Америки знайти ключ до вирішення афганського питання свідчить те, що Залмай Халілзад із 8-го по 20 листопада здійснює політичне турне до Афганістану, Пакистану, Об’єднаних Арабських Еміратів та Катару.

Тим часом відбувається сплеск насилля з боку “Талібану”, який різними шляхами отримує російську зброю й намагається використати на свою користь зіткнення інтересів США і РФ навколо Афганістану. Тому закінчення цієї проксі-війни на афганській території, як мислиться талібами, може бути прийнятним лише в тому разі, якщо після цього їм вдасться отримати владу.

З іншого боку, Москва сьогодні перебуває в такому геополітичному угарі, що після України і Сирії вона цілком здатна безпосередньо втягнутися в афганський конфлікт. Забувши про уроки минулого та одну з причин того, чому розпався СРСР.

Хоча на відкрите втручання в Афганістані Росію може спровокувати й те, що США досі не вдалося переломити ситуацію на користь законного уряду. Тому московська зустріч сигналізує про повернення Росії до дипломатичного авангарду в афганських справах. Адже це вперше Москва запросила своїх історичних ворогів, талібів. Проте ні США, ні афганський уряд не хочуть, аби російська ініціатива переросла в реальну позиційну перевагу, оскільки не бажають, щоб це зруйнувало їхні власні зусилля в переговорах про мир в Афганістані.

Тим часом зростання бажання Російської Федерації більше втягнутися в афганське протистояння можна пояснити й іншими причинами. Кремль лякає поширення ісламського фундаменталізму на російські терени. Оскільки центральноазійські держави, які колись були радянськими республіками, не дуже стабільні й досі не змогли знайти жодної життєздатної ідеології, яка в змозі протистояти впливам радикальних мусульман, у Росії бояться поширення звідти на автономні республіки Кавказу ісламістських впливів.

Внаслідок російського завоювання у ХІХ столітті і таджицької громадянської війни, яка спалахнула на початку 1990-х років, багато таджиків емігрували до Афганістану. Тепер таджики становлять понад 25% населення Афганістану, а гори Паміру є потенційним джерелом фундаменталізму. Тому в Росії вбачають загрозу проникнення на її територію ісламського фундаменталізму через країни Центральної Азії. Москва не хоче, щоб ісламістські рухи досягли таких потенційно уразливих точок, як Чечня, Татарстан, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія чи Карачаєво-Черкесія.

Росія має численне мусульманське населення, і її південний кордон — довга дуга з мусульманських країн. Від стабільної ситуації в Афганістані великою мірою залежатиме, чи ці держави приймуть моделі поміркованих ісламських республік, чи приєднаються до країн, які сповідують радикальний джихад, схильний експортувати свою радикальну версію ісламу.

Однак для США боротьба за Афганістан має абсолютно інші виміри. Вони розглядають стабілізацію ситуації там крізь призму того, якою мірою пакистанська розвідка ISI зможе впливати й керувати талібами. ISI вже давно намагається маніпулювати афганською політикою, а також протистояти зусиллям Індії, спрямованим на налагодження відносин із Кабулом.

Проте таліби тому й прагнуть прямих переговорів зі США, що хочуть, аби американські війська вийшли з Афганістану. Після чого вони змогли б узяти під свій контроль уряд, спецслужби, поліцію та армію, яких навчали американці. Тобто “Талібан” готовий домовлятися про капітуляцію афганського уряду, і ні про що інше.

Іншим важливим чинником стратегічної зацікавленості США у їхній присутності в Афганістані є наявність бази для гарантування безпеки ядерної зброї Пакистану. Присутність Америки в багатьох країнах світу пояснюється створенням плацдарму, з якого вона була б здатна впливати на події в регіоні.

Якщо ж говорити про стратегічну зацікавленість США Афганістаном в історичній перспективі, то в останні десятиліття вона полягала, по-перше, в обмеженні радянського експансіонізму, по-друге, у знищенні навчальних баз моджахедів, які потенційно здатні вчиняти терористичні напади на території Америки. Третя мета полягала в тому, щоб допомогти афганському народу розвивати самоврядування і життєздатні інститути політики та безпеки. В американських далекосяжних інтересах є сильний, незалежний Афганістан, вільний від авторитарності “Талібану” та насильства.

Якщо говорити про будь-які геополітичні ініціативи Москви, то не слід забувати, що нині Росія — це країна третього світу з ядерною зброєю, як і Пакистан. Оскільки мексиканське песо коштує більше, ніж російський рубль.

У своїх мріях Москва перебуває в центрі світової уваги і перетворюється на наддержаву. Але якщо в Кремлі й надалі виявлятимуть непоступливість щодо України і Сирії, то, швидше за все, Росія стане не новим СРСР, а новою Венесуелою. З галопуючою інфляцією і глибокою економічною та соціальною кризою, яка драматичним чином знищуватиме її майбутнє.

Тому самовтягування Росії, яка стала, по суті, регіональною державою, у “велику гру” в Афганістані після майже 30 років від часу радянської поразки там, є емоційною помилкою, котра здатна обернутися для неї новими невдачами і втратами.

https://dt.ua/international/afganske-pole-dlya-igor-kremlya-294306_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Афганское поле для игр Кремля

«Зеркало недели. Украина»  №44, 17 ноября 2018

Виктор Каспрук

Москва пытается перехватить инициативу у Вашингтона относительно урегулирования ситуации в Афганистане. 

В Кремле решили пойти на беспрецедентный шаг, поручив министру иностранных дел провести публичные переговоры с представителями запрещенной в Российской Федерации террористической организации “Талибан”.

Россия, проводя межафганские консультации с участием “Талибана”, применяет “гибридную дипломатию”, таким образом, фактически, легитимизируя талибов и признавая их переговороспособными наравне с законным афганским руководством. И все это происходит на фоне того, что сам “Талибан” не признает правительство Афганистана законным.

Министерство иностранных дел России заявило, что представители Афганистана, Индии, Ирана, Казахстана, Кыргызстана, Китая, Пакистана, Таджикистана, Туркменистана, Узбекистана и США были приглашены на встречу в московском “Президент-Отеле”.

Министр иностранных дел России Сергей Лавров подчеркнул: “Мы приветствуем присутствующие здесь делегации Высшего совета мира Афганистана и движения талибов. Их участие в сегодняшнем мероприятии призвано стать важным вкладом в формирование благоприятных условий для начала прямых переговоров между правительством, движением талибов и представителями широких общественно-политических кругов страны”.

Похоже на то, что Россия пытается договориться с террористами, чтобы если не взять их под свой контроль, то хотя бы попытаться негласно координировать их действия. Переводя этим ситуацию в Афганистане в нужное для себя русло.

Не исключено, что Москва таким образом готовит смену режима в Афганистане и хочет изменить ситуацию там таким образом, чтобы привести к власти своих марионеток, как это уже было после военного вторжения СССР в 1979 году.

Помимо всего прочего, эта встреча российского министра иностранных дел с вождями исламской террористической организации “Талибан” продемонстрировала, что у путинской власти нет никаких моральных ограничений. Поскольку если в Москву официально приглашают международных террористов, чего еще можно ждать в будущем от кремлевских насильников?

И хотя Сергей Лавров призвал не использовать Афганистан как “поле для игр в геополитике”, именно такой целью на самом деле руководствуется Москва, стремясь закрепить свое влияние в этой стране и взбудоражить там еще большие политические страсти, тайно дав на это свое согласие “Талибану”.

Но кремлевские намерения вызывают скептицизм у афганского руководства. Ведь такой “саммит мира” не способен превратиться в устойчивый процесс, возглавляемый Москвой. В этом смысле позиция Кабула и Вашингтона остается неизменной: мирные переговоры должны вестись самими афганцами.

Позицию американцев в этом вопросе четко определил заместитель представителя Государственного департамента США Роберт Палладино: “Соединенные Штаты считают, что все страны должны поддерживать прямой диалог между правительством Афганистана и талибами, чтобы положить конец войне. Но ни одно правительство, включительно с Россией, не может заменить афганское правительство на прямых переговорах с талибами”.

Эта позиция США не стыкуется с позицией “Талибана”, который выступает против переговоров с Кабулом, вместо этого настаивая на переговорах с Соединенными Штатами, поскольку талибы уверены: афганское правительство является марионеткой Вашингтона. Представитель талибов Забиулла Муджахид заявил, что их доверенные лица в Москве не будут проводить “никаких переговоров с Высшим советом мира Афганистана”. Как считают в “Талибане”, эта конференция “не касается переговоров с какой-либо конкретной стороной”, а направлена на “всесторонние дискуссии о мирном урегулировании афганских неурядиц и прекращении американской оккупации”.

Сами же американцы не исключают, что поиск мирного процесса нужно осуществлять на всех направлениях. Так, в октябре посланец США на мирных переговорах в Афганистане Залмай Халилзад встречался с талибами в столице Катара Дохе. После этого представители “Талибана” заявили, что обе стороны “согласились продолжать такие встречи”.

О намерениях Америки найти ключ к решению афганского вопроса свидетельствует то, что Залмай Халилзад с 8 по 20 ноября осуществляет политическое турне в Афганистан, Пакистан, Объединенные Арабские Эмираты и Катар.

Тем временем происходит всплеск насилия со стороны “Талибана”, который различными путями получает российское оружие и пытается обращать в свою пользу столкновения интересов США и РФ вокруг Афганистана. Поэтому окончание этой прокси-войны на афганской территории, как представляется талибами, может быть приемлемым только в том случае, если после этого им удастся получить власть.

С другой стороны, Москва сегодня находится в таком геополитическом угаре, что после Украины и Сирии она вполне способна непосредственно втянуться в афганский конфликт. Забыв об уроках прошлого и об одной из причин распада СССР.

Хотя на открытое вмешательство в Афганистане Россию может спровоцировать и то, что США до сих пор не удалось переломить ситуацию в пользу законного правительства. Поэтому московская встреча сигнализирует о возвращении России к дипломатическому авангарду в афганских делах. Ведь это впервые Москва пригласила своих исторических врагов, талибов. Однако ни США, ни афганское правительство не хотят, чтобы российская инициатива переросла в реальное позиционное преимущество, поскольку не желают, чтобы это разрушило их собственные усилия в переговорах о мире в Афганистане.

Тем временем возрастающее желание Российской Федерации больше втянуться в афганское противостояние можно объяснить и другими причинами. Кремль пугает распространение исламского фундаментализма на российские территории. Поскольку центральноазиатские государства, бывшие когда-то были советскими республиками, не очень стабильны и до сих пор не смогли найти жизнеспособную идеологию, которая в состоянии противостоять влияниям радикальных мусульман, в России боятся распространения оттуда на автономные республики Кавказа исламистских влияний.

Вследствие российского завоевания в ХІХ веке и таджикской гражданской войны, вспыхнувшей в начале 1990-х годов, многие таджики эмигрировали в Афганистан. Теперь таджики составляют более 25% населения Афганистана, а горы Памира являются потенциальным источником фундаментализма. Поэтому в России усматривают угрозу проникновения на ее территорию исламского фундаментализма через страны Центральной Азии. Москва не хочет, чтобы исламистские движения достигли таких потенциально уязвимых точек, как Чечня, Татарстан, Дагестан, Ингушетия, Кабардино-Балкария, Калмыкия или Карачаево-Черкесия.

В России многочисленное мусульманское население, и ее южная граница — длинная дуга из мусульманских стран. От стабильной ситуации в Афганистане в значительной степени будет зависеть, примут ли эти государства модели умеренных исламских республик, или присоединятся к странам, исповедующим радикальный джихад, склонный экспортировать свою радикальную версию ислама.

Однако для США борьба за Афганистан имеет абсолютно другие измерения. Они рассматривают стабилизацию ситуации там сквозь призму того, в какой степени пакистанская разведка ISI сможет влиять на талибов и руководить ими. ISI уже давно пытается манипулировать афганской политикой, а также противостоять усилиям Индии, направленным на налаживание отношений с Кабулом.

Однако талибы потому и хотят прямых переговоров с США, что желают вывода американских войск из Афганистана. После чего они смогли бы взять под свой контроль правительство, спецслужбы, полицию и армию, которых обучали американцы. То есть “Талибан” готов договариваться о капитуляции афганского правительства, и ни о чем другом.

Другим важным фактором стратегической заинтересованности США в их присутствии в Афганистане является наличие базы для гарантирования безопасности ядерного оружия Пакистана. Присутствие Америки во многих странах мира объясняется созданием плацдарма, с которого она была бы способна влиять на события в регионе.

Если же говорить о стратегической заинтересованности США Афганистаном в исторической перспективе, то в последние десятилетия она заключалась, во-первых, в ограничении советского экспансионизма, во-вторых, в уничтожении учебных баз моджахедов, которые потенциально способны совершать террористические нападения на территории Америки. Третья цель заключалась в том, чтобы помочь афганскому народу развивать самоуправление и жизнеспособные институты политики и безопасности. В американских дальновидных интересах существует сильный, независимый Афганистан, свободный от авторитарности “Талибана” и насилия.

Если говорить о каких-либо геополитических инициативах Москвы, то не следует забывать, что ныне Россия — это страна третьего мира с ядерным оружием, как и Пакистан. Поскольку мексиканское песо стоит больше, чем российский рубль.

В своих мечтах Москва находится в центре мирового внимания и превращается в сверхдержаву. Но если в Кремле и в дальнейшем будут проявлять несговорчивость в отношении Украины и Сирии, то, скорее всего, Россия станет не новым СССР, а новой Венесуэлой. С галопирующей инфляцией и глубоким экономическим и социальным кризисом, который драматическим образом будет уничтожать ее будущее.

Поэтому самовтягивание России, ставшей, в сущности, региональным государством, в “большую игру” в Афганистане спустя почти 30 лет со времени поражения там СССР, является эмоциональной ошибкой, которая способна обернуться для нее новыми неудачами и потерями.

https://zn.ua/international/afganskoe-pole-dlya-igr-kremlya-300460_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Новий близькосхідний вузол

777

«Дзеркало тижня. Україна»   №45, 24 листопада 2018

Віктор Каспрук

Король Йорданії здатен зруйнувати мирний договір з Ізраїлем.

Близькосхідний гордіїв вузол доповнився ще однією проблемою. 

Як інформує агентство Reuters, Йорданія заявила, що Ізраїль попросив провести консультації щодо спеціальної угоди про землю, про яку йдеться у мирному договорі. Раніше король Йорданії Абдалла II повідомив, що його країна виходить із цієї частини мирного договору, припиняючи застосування додатків до нього, які дозволяють ізраїльським фермерам використовувати йорданську землю.

Йорданія вже довела до відома ізраїльтян, що має намір повернути дві ділянки території, котрі залишилися у приватній власності Ізраїлю відповідно до мирного договору, якого було досягнуто в листопаді 1994 р. між батьком Абдалла II королем Хусейном та тодішнім прем’єр-міністром Ізраїлю Іцхаком Рабіном.

У рамках угоди Ізраїль орендував близько 405 гектарів сільськогосподарських угідь у південному секторі свого кордону з Йорданією під назвою Аль-Гумар, а також земельну ділянку в районі Аль-Бакура, що неподалік злиття річок Йордан і Ярмук.

Ці території — багаті на воду сільськогосподарські угіддя, що обробляються ізраїльськими фермерами, — у
1994 р., згідно з мирним договором між Ізраїлем та Йорданією, були закріплені за Амманом. Проте, оскільки раніше їх уже використовували єврейські поселенці, Ізраїль отримав право на їх безплатну оренду. Продовження оренди автоматичне, але раз на 12 місяців можна скасувати цей автоматичний договір. І поки що незрозуміло, як і коли ці землі можуть бути передані у власність Йорданії, адже вони перебувають під контролем Ізраїлю безперервно з самого 1948 року.

Можна спрогнозувати, що цей крок йорданського короля здатен спровокувати розвал усього регіонального порядку на Близькому Сході, сформованого за підсумками арабо-ізраїльських воєн, коли Йорданія і Єгипет були тими двома країнами, які підписали мирний договір з Ізраїлем.

Варто звернути увагу на той факт, що ця заява прозвучала незадовго до обстрілів ХАМАСом із сектора Газа території Ізраїлю та відповіді ізраїльтян палестинським терористам. Тому не можна виключати існування таємних домовленостей між деякими країнами, котрі полягають у тому, що треба вивести ситуацію у протистоянні арабів та ізраїльтян із крихкого стану рівноваги і цим створити для Ізраїлю додаткові проблеми.

Також звернемо увагу на те, що обидві ділянки, які хоче отримати Йорданія, територіально розміщуються на ізраїльському боці річки Йордан.

Очевидно, прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу спробує домовитися з йорданцями про продовження оренди, але якщо король Абдалла II виявить упертість і оренду не поновлять, то Йорданія навряд чи буде готова воювати з Ізраїлем за ці території. Навіть якби якісь закулісні стратеги вирішили підштовхнути арабів на одночасний наступ на Ізраїль із боку Йорданії, сектору Газа і сирійської частини Голанських висот.

Адже війна Судного дня 1973 р. мала навчити арабів, що вирішити палестинське питання можна тільки дипломатичними методами за столом переговорів. А ще одна спроба військовим шляхом примусити ізраїльтян піти на неможливі для них поступки призведе лише до втрати арабами нових територій.

Тому, якщо йорданці й надалі демонструватимуть свою непоступливість, ізраїльський прем’єр Нетаньягу, швидше за все, заявить, що безпека Ізраїлю і єврейського народу є найголовнішим пріоритетом і буде підтримуватися за будь-яку ціну. А на територію Аль-Бакур і Аль-Гумар прийдуть ізраїльські солдати, які продемонструють готовність Ізраїльської держави захищати ці ділянки землі.

В Аммані чомусь на враховують, що Йорданія не має достатньої економічної потуги чи військової сили, аби її уряд стабільно існував без поєднання підтримки США та Ізраїлю. І якщо Йорданія зайде занадто далеко у своїх територіальних бажаннях, то це може підштовхнути президента США Дональда Трампа до перегляду відносин із цією країною.

У Вашингтоні навряд чи погодяться з тим, щоб ця йорданська “земельна ініціатива” зруйнувала мирний договір 1994 р., змінивши цим розстановку сил на Близькому Сході. Оскільки, починаючи самочинно змінювати фрагменти цього договору, Йорданія свідомо порушує його цілісність і легітимність. Це свідчить про зростання напруженості у відносинах між Ізраїлем та Йорданією, яка таким чином демонструє свою незгоду з підходами ізраїльтян до палестинського питання.

Намагаючись здобути підтримку двох мільйонів палестинських біженців, запустивши “земельну ініціативу”, йорданський король дуже ризикує спровокувати ситуацію, коли буде вибито один із блоків з підмурівку стабільності. А роблячи непрораховані наперед кроки, дуже легко створити обставини, що підштовхнуть розвиток подій за сирійським або ліванським сценарієм.

Невивчені уроки історії можуть дорого коштувати йорданцям, особливо якщо вони забули, як у 1970 р. Ізраїль, на прохання тодішнього президента Річарда Ніксона, зірвав сирійське вторгнення в Йорданію і врятував цим уряд короля Хусейна. Тоді палестинцям вдалося перетворити північ Йорданії на подобу своєї держави з власними інститутами влади, а табори біженців — на справжні військові об’єкти.

Лідери палестинців заявляли, що “шлях на Єрусалим лежить через Амман”, і закликали йорданську армію допомогти їм повалити владу короля Хусейна. Ситуацію в Йорданії наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років можна порівняти з наступними подіями в Лівані у першій половині 1970-х років. Але тоді король Хусейн зрозумів, до чого можуть призвести бажання палестинців, і вжив проти ОВП найжорсткіших заходів.

Сирія, яка хотіла скинути короля й не допустити “зачистки” палестинських таборів, уже встигла ввести танкові частини на йорданську територію. Але тут Хусейну дуже допоміг Ізраїль. Швидка концентрація частин ЦАХАЛ поблизу сирійського кордону миттєво остудила завзяття Дамаска, і він вивів із Йорданії своїх військових.

Тоді Ізраїль врятував режим Хусейна від повного краху. І якби не було парасольки ізраїльської оборони, ісламістські терористи вже б давно перейшли до Йорданії. Також в Аммані чомусь не хочуть помізкувати над тим, хто ж прийде їм на допомогу, якщо справжня небезпека насунеться з боку Ірану. Тегеран не забариться використати спровокований конфлікт між йорданцями та ізраїльтянами, щоб, спираючись на палестинців, “ліванізувати” ситуацію в Йорданії. Тоді в Ізраїлі, засвоївши цю науку, подумають, якою буде наступна угода, котра може бути так само легко скасована.

Тим більше що в самій Йорданії вже відбувалися протести не тільки із закликами повернути здані в оренду території, а й із вимогами до Амману скасувати весь мирний договір з Ізраїлем. І тут вимальовується причина цього “земельного демаршу” з боку короля Абдалла II.

Адже у вересні голова Палестинської національної адміністрації Махмуд Аббас заявив, що команда президента Трампа запропонувала йому мирний план, оснований на формуванні палестинсько-йорданської конфедерації. За даними пан-арабського супутникового телеканалу Al Mayadeen, Аббас відповів, що погодиться на такий план лише у тому разі, якщо Ізраїль стане частиною запропонованої конфедерації.

Відносини між Ізраїлем та Йорданією впродовж останніх кількох років випробовували статус Єрусалима та Храмової гори, відсутність прогресу в питаннях ізраїльсько-палестинських переговорів і, зокрема, стрілянина охоронця ізраїльського посольства в Аммані в одного з жителів Йорданії після того, як йорданець начебто намагався його вбити.

Втім, Йорданія має право реалізовувати свої претензії, проте й Ізраїль теж має право — не забезпечувати безпеку для Хашимітського королівства і подивитися, що ж станеться після цього.

Реальність така, що сьогодні увесь світ користується досягненнями Ізраїлю в галузі науки, медицини, техніки і технологій. Не кажучи вже про те, що зростає величезний розрив між ізраїльтянами та арабами в інноваціях, економічному розвитку і розробці збройних систем.

Крім того, ізраїльтяни, отримавши назад тільки частину земель Давнього Ізраїлю, перетворених завойовниками на пустелю, спромоглися, інвестуючи туди гроші та піт, виробляти якісні сільськогосподарські продукти і, експортуючи їх, ще й заробляти на цьому гроші. З чим значна частина людей в сусідніх з ізраїльтянами арабських країнах аж ніяк не готова змиритися, і це може стати приводом до їх нового конфлікту з Ізраїлем.

Арабські лідери використовують Ізраїль і релігію для того, щоб тримати населення зосередженим на ненависті до євреїв, відволікаючи його від нагальних поточних проблем у своїх країнах. Якби вони витратили стільки само енергії, зусиль та коштів на поліпшення віддачі від культивування своїх земель і підвищення рівня життя своїх народів, то арабський світ був би зовсім інакшим.

Більшість проблем мусульманських держав, які оточують Ізраїль, є наслідком того, що вони не визнають права Ізраїлю на існування і бажають його знищення. І ця нездійсненна мрія стала рушійною силою всіх їхніх помислів, дій та поразок.

https://dt.ua/international/noviy-blizkoshidniy-vuzol-295041_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Новый ближневосточный узел

«Зеркало недели. Украина»  №45, 24 ноября 2018

Виктор Каспрук

Король Иордании способен разрушить мирный договор с Израилем.

Ближневосточный гордеев узел дополнился еще одной проблемой. 

Как информирует агентство Reuters, Иордания заявила, что Израиль попросил провести консультации по поводу специального соглашения по земле, о которой речь идет в мирном договоре. Ранее король Иордании Абдалла II сообщил, что его страна выходит из этой части мирного договора, прекращая применение приложений к нему, которые позволяют израильским фермерам использовать иорданскую землю.

Иордания уже поставила в известность израильтян, что намерена вернуть два участка территории, оставшиеся в частной собственности Израиля согласно мирному договору, который был достигнут в ноябре 1994 г. между отцом Абдаллы II королем Хусейном и тогдашним премьер-министром Израиля Ицхаком Рабином.

В рамках соглашения Израиль арендовал около 405 гектаров сельскохозяйственных угодий в южном секторе своей границы с Иорданией под названием Аль-Гумар, а также земельный участок в районе Аль-Бакура, что неподалеку слияния рек Иордан и Ярмук.

Эти территории — богатые водой сельскохозяйственные угодья, которые обрабатываются израильскими фермерами, — в 1994 г., согласно мирному договору между Израилем и Иорданией, были закреплены за Амманом. Однако, поскольку раньше их уже использовали еврейские поселенцы, Израиль получил право на их бесплатную аренду. Продление аренды автоматическое, но раз в 12 месяцев можно отменить этот автоматический договор. И пока непонятно, как и когда эти земли могут быть переданы в собственность Иордании, ведь они находятся под контролем Израиля беспрерывно еще с 1948 года.

Можно спрогнозировать, что этот шаг иорданского короля способен спровоцировать развал всего регионального порядка на Ближнем Востоке, сформированного по итогам арабо-израильских войн, когда Иордания и Египет были двумя странами, подписавшими мирный договор с Израилем.

Следует обратить внимание на тот факт, что это заявление прозвучало незадолго до обстрелов ХАМАСом из сектора Газа территории Израиля и ответа израильтян палестинским террористам. Поэтому нельзя исключать существования тайных договоренностей между некоторыми странами, которые заключаются в том, что надо вывести ситуацию в противостоянии арабов и израильтян из шаткого состояния равновесия и этим создать для Израиля дополнительные проблемы.

Также обратим внимание на то, что оба участка, которые хочет получить Иордания, территориально находятся на израильской стороне реки Иордан.

Очевидно, премьер-министр Израиля Беньямин Нетаньяху попытается договориться с иорданцами о продлении аренды, но если король Абдалла II проявит упрямство и аренду не возобновят, Иордания вряд ли будет готова воевать с Израилем за эти территории. Даже если бы некиео закулисные стратеги решили подтолкнуть арабов на одновременное наступление на Израиль со стороны Иордании, сектора Газа и сирийской части Голанских высот.

Ведь война Судного дня 1973 г. должна была научить арабов, что решить палестинский вопрос можно только дипломатическими методами, за столом переговоров. А еще одна попытка военным путем заставить израильтян пойти на невозможные для них уступки приведет лишь к потере арабами новых территорий.

Поэтому, если иорданцы и в дальнейшем будут демонстрировать свою неуступчивость, израильский премьер Нетаньяху, скорее всего, заявит, что безопасность Израиля и еврейского народа является главным приоритетом и будет поддерживаться любой ценой. А на территорию Аль-Бакур и Аль-Гумар придут израильские солдаты, которые продемонстрируют готовность Израильского государства защищать эти участки земли.

В Аммане почему-то не учитывают, что Иордания не имеет достаточной экономической мощи или военной силы, чтобы ее правительство стабильно существовало без совместной поддержки США и Израиля. И если Иордания зайдет слишком далеко в своих территориальных желаниях, то это может подтолкнуть президента США Дональда Трампа к пересмотру отношений с этой страной.

В Вашингтоне вряд ли согласятся с тем, чтобы эта иорданская “земельная инициатива” разрушила мирный договор 1994 г., изменив тем самым расстановку сил на Ближнем Востоке. Поскольку, начиная самовольно менять фрагменты настоящего договора, Иордания сознательно нарушает его целостность и легитимность. Это свидетельствует о росте напряженности в отношениях между Израилем и Иорданией, которая таким образом демонстрирует свое несогласие с подходами израильтян к палестинскому вопросу.

Пытаясь получить поддержку двух миллионов палестинских беженцев, запустив “земельную инициативу”, иорданский король очень рискует спровоцировать ситуацию, когда будет выбит один из блоков из основания стабильности. А делая не просчитанные наперед шаги, очень легко создать обстоятельства, которые подтолкнут развитие событий по сирийскому или ливанскому сценарию.

Не освоенные уроки истории могут дорого стоить иорданцам, особенно если они забыли, как в 1970 г. Израиль, по просьбе тогдашнего президента Ричарда Никсона, сорвал сирийское вторжение в Иорданию и спас этим правительство короля Хусейна. Тогда палестинцам удалось превратить север Иордании в подобие своего государства, с собственными институтами власти, а лагеря беженцев — в настоящие военные объекты.

Лидеры палестинцев заявляли, что “путь на Иерусалим лежит через Амман”, и призвали иорданскую армию помочь им свергнуть власть короля Хусейна. Ситуацию в Иордании в конце 1960-х — начале 1970-х годов можно сравнить с последующими событиями в Ливане первой половины 1970-х годов. Но тогда король Хусейн понял, к чему могут привести желания палестинцев, и применил против ООП самые жесткие меры.

Сирия, которая хотела убрать короля и не допустить “зачистки” палестинских лагерей, уже успела ввести танковые части на иорданскую территорию. Но тут Хусейну очень помог Израиль. Быстрая концентрация частей ЦАХАЛ близ сирийской границы мгновенно охладила натиск Дамаска, и он вывел из Иордании своих военных.

Тогда Израиль спас режим Хусейна от полного краха. И если бы не было зонтика израильской обороны, исламистские террористы уже давно бы перешли в Иорданию. Также в Аммане почему-то не хотят поразмыслить над тем, кто же придет им на помощь, если истинная опасность надвинется со стороны Ирана. Тегеран не преминет использовать спровоцированный конфликт между иорданцами и израильтянами, чтобы, опираясь на палестинцев, “ливанизировать” ситуацию в Иордании. Тогда в Израиле, усвоив эту науку, подумают, каким будет следующее соглашение, которое может быть столь же легко отменено.

Тем более что в самой Иордании уже происходили протесты не только с призывами вернуть сданные в аренду территории, но и с требованиями к Амману отменить весь мирный договор с Израилем. И здесь обрисовывается причина этого “земельного демарша” со стороны короля Абдаллы II.

Ведь в сентябре глава Палестинской национальной администрации Махмуд Аббас заявил, что команда президента Трампа предложила ему мирный план, основанный на формировании палестинско-иорданской конфедерации. По данным пан-арабского спутникового телеканала Al Mayadeen, Аббас ответил, что согласится на такой план только в том случае, если Израиль станет частью предложенной конфедерации.

Отношения между Израилем и Иорданией в течение последних нескольких лет подвергались испытанию из-за статуса Иерусалима и Храмовой горы, отсутствия прогресса в вопросах израильско-палестинских переговоров и, в частности, стрельбы охранника израильского посольства в Аммане в одного из жителей Иордании после того, как иорданец якобы пытался его убить.

Впрочем, Иордания имеет право реализовывать свои претензии, однако и Израиль тоже имеет право — не обеспечивать безопасность Хашимитского королевства и посмотреть, что же произойдет после этого.

Реальность такова, что ныне весь мир пользуется достижениями Израиля в области науки, медицины, техники и технологий. Не говоря уж о том, что растет огромный разрыв между израильтянами и арабами в инновациях, экономическом развитии и разработке оружейных систем.

Кроме того, израильтяне, получив назад лишь часть земель Древнего Израиля, превращенных завоевателями в пустыню, смогли, инвестируя туда деньги и пот, производить качественные сельскохозяйственные продукты и, экспортируя их, еще и зарабатывать на этом деньги. С чем значительная часть людей в соседних с израильтянами арабских странах отнюдь не готова смириться, и это может стать поводом для их нового конфликта с Израилем.

Арабские лидеры используют Израиль и религию для того, чтобы держать население сосредоточенным на ненависти к евреям, отвлекая его от острых текущих проблем в своих странах. Если бы они потратили столько же энергии, усилий и средств на улучшение отдачи от культивирования своих земель и повышения уровня жизни своих народов, арабский мир был бы совершенно другим.

Большинство проблем окружающих Израиль мусульманских государств являются следствием того, что они не признают права Израиля на существование и желают его уничтожения. И эта неисполнимая мечта стала движущей силой всех их помыслов, действий и поражений.

https://zn.ua/international/novyy-blizhnevostochnyy-uzel-301180_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Reich Russia: Російська імперія існуватиме тільки розширюючи зону грабежу

0000000 ПУТТТТЯ

Gazeta.ua  26 листопада 2018

Віктор Каспрук,  політичний аналітик

ФОРМУЛА ВІДНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ УКРАЇНИ – ЦЕ СУЧАСНИЙ ЇЇ ВАРІАНТ, МІНУС ЄВРАЗІЙСЬКА СКЛАДОВА, ЯК СЕПСИС ЗАНЕСЕНА МОСКОВИТАМИ НА НАШІ ТЕРЕНИ ЗА ТРИ З ПОЛОВИНОЮ СТОЛІТТЯ

Колишній депутат Верховної Ради Ігор Марков, який після перемоги Революції гідності перебазувався до Росії, заявив: у світі мають визнати самопроголошені “республіки” ЛНР/ДНР, а на територіях Харківської, Одеської і Дніпропетровської областей повинні з’явитися ХНР, ОНР і ще одна ДНР.

Можна по-різному ставитися до подібних екстравагантних заяв утікачів. Але ця зроблена напередодні президентських і парламентських виборів 2019 року. Марков озвучує можливі плани кремлівців щодо майбутнього України.

Росія весь час хоче приростати новими територіями. Це патологічне бажання присвоїти собі чуже британський історик Норман Дейвіс визначав, як “політичну булімію”. Навіщо їм нові землі, якщо свої не здатні облаштувати до пуття, росіяни не знають. Але це їх не зупиняє.

Після закінчення Другої світової війни Радянський Союз заграбастав в Японії чотири курильські острови – Шитокан, Уруп, Ітуруп і Кунашир. І вже понад 70 років Токіо не може повернути їх. Остання спроба вийти на реальні переговори щодо цього була під час зустрічі прем’єр-міністра Сіндзо Абе і президента Росії Владіміра Путіна 14 листопада у Сингапурі. Але попри те, що усі ці десятиліття немає як двостороннього мирного договору між Японією і Росією, так і демаркації кордону між ними, Москва не поспішає розв’язувати територіальну суперечку. Хоча її вирішення дало б змогу побудувати нормальні відносини із сусідом.

Анексія Російською Федерацією українського Криму і окупація третини Донбасу доводять: бажання і дії імперської еліти в Москві не змінилися.

Тільки тепер до неї ще кооптували “свіжу кров” – соціально близьких злодіїв, бандитів та своїх кегебешників. І знову, вкотре, Імперія готова іти в бій. Мета – розширити територію, сферу впливу, свій Reich Russia. І, де тільки вдасться, насадити свої порядки й правила. А народ московитський – “за”. Жити по-іншому він уже і не вміє, і не хоче.

Тут Кремлю не відмовиш у логіці. Тільки постійно розширюючи зону грабежу, імперія, як би вона не називалася – Російська, Радянський Союз чи РФ, – здатна існувати.

Росія є правонаступником СРСР. Підходи до окупації чужих земель там не змінилися. Доречно пригадати приклад підготовки до окупації територій Туреччини

Не варто забувати, що Росія є правонаступником СРСР. Підходи до окупації чужих земель там не змінилися. Доречно пригадати приклад підготовки до окупації територій Туреччини, яку планував Сталін після закінчення Другої світової війни. Тоді Союз підготував кадри, які мали бути швидко задіяні у випадку переходу радянських військ на землі турецької частини Вірменії.

Москва вже призначила секретарів міськкомів і райкомів компартії та весь комплект персоналу до них. І тільки бомбардування американцями японських міст Хіросіми і Нагасакі отверезило радянського диктатора. Сталін зрозумів: СРСР знаходиться в зовсім іншій ваговій категорії, ніж Сполучені Штати, і не варто випробовувати долю.

Пізніше Туреччині знову поталанило: її прийняли до НАТО, щоб огородити від територіальних претензій з боку СРСР, використати її стратегічне розташування і стримувати цим експансію Радянського Союзу в цьому регіоні.

РФ весь час висуває сусідам територіальні претензії і не може зупинитися в цьому.

Пригадується, як у 2005 році, під час поїздки до Норвегії, тамтешні експерти з великою осторогою говорили про те: Росія вступила у свою другу “Північну війну”. Але тепер це вже війна не зі Швецією, а з Норвегією. Тоді протистояння російських рибалок із кораблями норвезької берегової охорони стало початком чергової сутички за право експлуатувати води навколо Шпіцбергену.

Росія вступила у свою другу “Північну війну”. Протистояння російських рибалок із кораблями норвезької берегової охорони стало початком чергової сутички за право експлуатувати води навколо Шпіцбергену

Цей конфлікт має довгу історію. Відповідно до міжнародного Шпіцбергенського трактату від 1920 року, котрий підписала і Москва, усі учасники договору визнають норвезький суверенітет над острівною групою. У 1947-го норвезький парламент Стортінг погодився: СРСР, поряд із Норвегією, має особливі економічні інтереси на Шпіцбергені. У 1991році ці права перейшли до Росії. Проте РФ вважає, що може поширити свою господарську діяльність і на шельф, тоді як Норвегія намагалася обмежити дію цього трактату лише сушею.

Під час тодішнього протистояння Москви і Осло перша намагалася утвердити своє домінування в Баренцовому морі й обкатати на сусідах стратегію тиску.

Серед норвезьких фахівців існувала думка: якщо російська сторона віддасть ситуацію в Баренцовому морю на відкуп інтересам своїх олігархів, то у підсумку це може призвести до екологічної катастрофи. А, крім цього, дії Москви важко було прогнозувати. Однак набір ймовірних сценаріїв міг стати корисним інструментом для розуміння ситуації в цілому. Це – перетворення російської акваторії Баренцового моря на великий нафтовий майданчик. А “рибне протистояння” буде лише димовою завісою Росії у відстоюванні своїх стратегічних інтересів у цьому регіоні.

Арктика може бути вільною від криги до 2040 року. Боротьба за ресурси у верхній частині земної кулі прискориться

Якщо виходити з постулату, що Москві потрібно все, на що вона поклала своє загребуще око, то це цілком вписується в її “льодову стратегію”. Кілька років тому РФ почала висувати свої претензії на Арктику. Північний лід тане значно швидше, ніж це вважалося раніше. Отже, Арктика може бути вільною від криги до 2040 року. У такому разі, боротьба за ресурси у верхній частині земної кулі прискориться. А з появою вільних для навігації морських шляхів та відкриття нових покладів нафти і газу, зростатимуть претензії Москви на ці території та енергетичні запаси.

На жаль, демократична західна цивілізація досі не виробила єдиної концепції протистояння експансії Росії на всіх напрямках. І чим менше Москві дають відсіч на її територіальні претензії, тим більшими стають її повсякчас зростаючі апетити.

Якщо все продовжуватиметься так і далі, то Путін може висунути ще й ідею “повернення” Росії Аляски. Обґрунтувавши це тим, що продаж цих земель у 1867 році царем Олександром ІІ був незаконним. Кремль не влаштовує виплачена Росії тоді сума у $7 млн 200 тис.

Втім, у гонці за Північний полюс, як і на усіх інших напрямках, необхідно враховувати: нинішня Російська Федерація не є наддержавою і не має достатньо ресурсів, щоб ними підкріплювати свої експансіоністські імперські амбіції.

Російська Федерація не є наддержавою і не має достатньо ресурсів, щоб ними підкріплювати свої експансіоністські імперські амбіції

Гібридна війна Росії в Україні і Сирії, утримування в замороженому стані Придністров’я, Південної Осетії й Абхазії потребують багато ресурсів. Вони у Кремля почали вичерпуватися.

Вступивши у Велику гру за відновлення колишнього статусу СРСР, Москва не розрахувала своїх сил. При цьому закриваючи очі на геополітичну бомбу сповільненої дії, якою стало “м’яке вторгнення” Китаю на землі поки що російського Далекого Сходу.

Путін уже здав в оренду китайцям мільйони гектарів тамтешніх територій. І разом з інвестиціями з Китаю туди приходять численні поселенці, котрі додому повертатися не збираються. А враховуючи, що населення Піднебесної є в 10 разів більшим, ніж Росії, так само, як і вдесятеро більший валовий внутрішній продукт, РФ тут немає шансів.

Проте Москва ніяк не заспокоїться. Останнім часом йдеться про збільшення російської військової присутності в Лівії. Це спричинило нові дискусії з приводу цілей РФ на Близькому Сході і Північній Африці. І викликало суперечки всередині Росії: чи є введення військових до Лівії в її національних інтересах.

Найкращий діагноз агресивній інтервенції з РФ дала Оксана Пахльовська. Сьогоднішня експансія під євразійськими знаменами є кодом Євразії – номадизмом Чингісхана: “Це навала зі Степу – без концепції повернення. Це нищення всього живого на своєму шляху – всього, що непридатне для харчування. Все, що не з’їдене і не знищене, має бути підкорене. Основний критерій – сила, здатність убивати, а не будувати”.

Російська євразійська експансія завжди і повсюди ставила за мету знищення культурних та цивілізаційних надбань загарбаних народів, перетворення їх на імперський “бульйон”, придатний для розширення верств “русского мира”.

“Бульйонним” верствам імперія надавала пільги, преференції та квоти задля переведення їх прихильників у статус еліти суспільства. Особливо – в переломні, кризові моменти історії.

Під час так званої “перебудови” імперська номенклатура розставила своїх висуванців на ключові позиції в економіці й політиці. Щедро роздавала суспільні багатства й ключові посади тим, кого нині бачимо в ролі олігархів.

А для “чужих”, і тим більше опонентів імперській номенклатурі, реалізується протилежна програма. Від зламу 1990-х і дотепер виявляється та знищується цвіт політичного і економічного авангарду.

Якщо суспільство не очиститься від цієї пошесті, будемо й далі кружляти колами імперсько-номенклатурного пекла. І губитимемо не просто населення, а найкращих, найбільш дієздатних представників українського народу.

Доки цю складову нашого сьогодення не буде виявлено і осуджено – не зможемо стати самі собою і знову увійти до складу цивілізованого світу.

Відтак, можливо вивести формулу мінімальної, початкової вимоги до відновленої європейської України: це — сучасний її варіант, мінус євразійська складова, як сепсис занесена московитами на наші терени за три з половиною століття.

Автор карикатури: Дмитро СКАЖЕНИК

https://gazeta.ua/articles/poglyad/_reich-russia-rosijska-imperiya-isnuvatime-tilki-rozshiryuyuchi-zonu-grabezhu/871476

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Гібридна дипломатія» Лаврова: навіщо Москва легітимізує «Талібан»?

Віктор Каспрук

Москва намагається перехопити ініціативу у Вашингтону щодо врегулювання ситуації в Афганістані. В Кремлі вирішили піти на безпрецедентний крок, доручили міністру закордонних справ провести публічні переговори з представниками забороненої у Російській Федерації терористичної організації «Талібан».

Росія, проводячи міжафганські консультації за участю «Талібану», застосовує «гібридну дипломатію», таким чином фактично легітимізуючи талібів і визнаючи їх переговороспроможними на рівні з законним афганським керівництвом. І все це відбувається на фоні того, що сам «Талібан» не визнає уряд Афганістану законним.

Міністерство закордонних справ Росії заявило, що представники Афганістану, Індії, Ірану, Казахстану, Киргизстану, Китаю, Пакистану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та США були запрошені на зустріч у московському «Президент-Отелі».

І як наголосив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров: «Ми вітаємо присутні тут делегації Вищої ради миру Афганістану і руху талібів. Їх участь у сьогоднішньому заході покликана стати важливим внеском у формування сприятливих умов для початку прямих переговорів між урядом, рухом талібів і представниками широких суспільно-політичних кіл країни».

Виглядає на те, що Росія робить спробу домовитися з терористами, в намаганні якщо не взяти їх під свій контроль, то хоча б спробувати негласно координувати їхні дії. Переводячи цим ситуацію в Афганістані в потрібне для себе русло.

Не виключено, що Москва таким чином готує зміну режиму в Афганістані і прагне змістити ситуацію там так, щоб привести до влади своїх маріонеток, як це вже було після військового вторгнення СРСР в 1979 році.

Крім всього іншого, ця зустріч російського міністра закордонних справ з вождями ісламської терористичної організації «Талібан» продемонструвала, що у путінської влади немає жодних моральних обмежень. Оскільки, коли до Москви офіційно запрошують міжнародних терористів, то чого ще можна чекати в майбутньому від кремлівців?

І хоча глава МЗС РФ Сергій Лавров закликав не використовувати Афганістан в якості «поля для ігор в геополітику», саме такі цілі насправді переслідує Москва, прагнучи закріпити свої впливи в цій країні і розбурхати там ще більші політичні пристрасті, таємно давши на це свою згоду «Талібану».

Та кремлівські наміри викликають скептицизм у афганського керівництва. Адже подібний «саміт миру» не здатен перетворитися на стійкий процес, очолюваний Москвою. У цьому сенсі позиція Кабулу і Вашингтону залишається незмінною, мирні переговори повинні вестися самими афганцями.

Позицію американців з цього питання чітко визначив заступник речника Державного департаменту США Роберт Палладіно: «Сполучені Штати вважають, що всі країни повинні підтримувати прямий діалог між урядом Афганістану і талібами, щоб покласти край війні. Але жоден уряд, включаючи Росію, не може замінити афганський уряд на прямих переговорах з талібами».

Ця позиція США не стикується з позицією «Талібану», який виступає проти переговорів з Кабулом, замість цього наполягаючи на переговорах з Сполученими Штатами, оскільки таліби переконані, що афганський уряд є маріонеткою Вашингтону. Представник талібів Забіулла Муджахід заявив, що їх довірені особи в Москві не будуть проводити «будь-які переговори з Вищою радою миру Афганістану». У «Талібані» вважають, що ця конференція «не стосується переговорів з будь-якою конкретною стороною», а спрямована на «всебічні дискусії щодо мирного врегулювання афганських негараздів та припинення американської окупації».

Самі ж американці не виключають того, що пошук мирного процесу потрібно шукати на всіх напрямках. Так у жовтні посланець США на мирних переговорах в Афганістані Залмай Халілзад, зустрічався з талібами в столиці Катару Доха. Після цього представники «Талібану» заявили, що обидві сторони «погодилися продовжувати такі зустрічі».

Про наміри Америки знайти ключ до вирішення афганського питання свідчить те, що Залмай Халілзад з 8 по 20 листопада здійснює політичне турне до Афганістану, Пакистану, Об’єднаних Арабських Еміратів та Катару.

У цей же час відбувається сплеск насилля з боку «Талібану», який отримує різними шляхами російську зброю і намагається використати на свою користь зштовхування інтересів США і РФ навколо Афганістану. Тому закінчення цієї проксі-війни на афганській території, як мислиться талібами, може бути прийняте лише у тому разі, якщо після цього їм вдасться отримати владу.

З іншого боку, Москва сьогодні знаходиться в такому геополітичному угарі, що після України і Сирії, вона цілком здатна напряму втягнутися в афганський конфлікт. Забувши про уроки минулого і одну з причин того, чому розпався СРСР.

Хоча Росію може спровокувати на відкрите втручання в Афганістані і те, що США й досі не вдалося переломити ситуацію на користь законного уряду. Тому московська зустріч сигналізує про повернення Росії до дипломатичного авангарду в афганських справах. Адже це вперше, коли Москва запросила своїх історичних ворогів, талібів. Проте ні США, ні афганський уряд не хочуть, щоб дана російська ініціатива переросла в реальну позиційну перевагу, оскільки не бажають аби це призвело до руйнування їхніх власних зусиль у переговорах про мир в Афганістані.

Між тим, нарощення бажання Російської Федерації більше втягнутися в афганське протистояння можна пояснити й іншими причинами. Кремль лякає поширення ісламського фундаменталізму на російські терени. А враховуючи, що середньоазійські держави, які колись були радянськими республіками, не дуже стабільні і те, що вони й досі не змогли знайти жодної життєздатної ідеології, яка здатна протистояти впливам радикальних мусульман, в Росії бояться поширення звідти на автономні республіки Кавказу ісламістських впливів.

Внаслідок російського завоювання в ХІХ столітті і таджицької громадянської війни, яка спалахнула на початку 90-х років, багато таджиків емігрували до Афганістану. Зараз таджики складають понад 25 відсотків населення Афганістану, а гори Паміру є потенційним джерелом фундаменталізму. Тому в Росії вбачають загрозу проникнення на її територію ісламського фундаменталізму через країни Середньої Азії. Москва не хоче, щоб ісламістські рухи досягли таких потенційно вразливих точок, як Чечня, Татарстан, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Калмикія чи Карачаєво-Черкесія.

Росія має чисельне мусульманське населення і її південний кордон – довга дуга з мусульманських країн. І від стабільної ситуації в Афганістані багато в чому залежатиме, чи ці держави приймуть моделі поміркованих ісламських республік, чи приєднаються до числа країн, що сповідують радикальний джихад, схильний експортувати свою радикальну версію ісламу.

Однак для США боротьба за Афганістан має абсолютно інші виміри. Вони розглядають стабілізацію ситуації там через призму того, якою мірою пакистанська розвідка ISI зможе впливати і керувати талібами. Через те, що ISI вже давно намагається маніпулювати афганською політикою, а також протистояти зусиллям Індії, спрямованим на налагодження відносин з Кабулом.

Проте таліби тому й прагнуть прямих переговорів з США, що вони хочуть щоб американські війська вийшли з Афганістану. Після чого вони б змогли взяти під свій контроль уряд, спецслужби, поліцію і армію, яких навчали американці. Тобто «Талібан» готовий домовлятися про капітуляцію афганського уряду, і ні про що інше.

Іншим важливим чинником стратегічної зацікавленості США в їх присутності у Афганістані є наявність бази для забезпечення безпеки ядерної зброї Пакистану. Іншими словами, присутність Америки в багатьох країнах світу, пояснюється створенням плацдарму, з якого вона була б  здатна впливати на події в регіоні.

Якщо ж говорити про стратегічну зацікавленість США Афганістаном в історичній перспективі, то в останні десятиліття вона полягала, по-перше, в обмеженні радянського експансіонізму, по-друге, в знищенні навчальних баз моджахедів, які потенційно здатні вчиняти терористичні напади на території Америки. Третя мета полягала в тому, щоб допомогти афганському народу розвивати самоврядування і життєздатні інститути політики та безпеки. В американських довгострокових інтересах є сильний, незалежний Афганістан, вільний від авторитарності «Талібану» та насильства.

Якщо говорити про будь-які геополітичні ініціативи Москви, то не варто забувати того, що нині Росія – це країна третього світу з ядерною зброєю, як і Пакистан. Оскільки мексиканське песо коштує більше, ніж російський рубль.

У твоїх мріях Москва перебуває в центрі світової уваги і перетворюється на наддержаву. Але якщо в Кремлі і надалі проявлятимуть непоступливість щодо України і Сирії, то, швидше за все, Росія стане не новим СРСР, а новою Венесуелою. З галопуючою інфляцією і з глибокою економічною та соціальною кризою, яка драматичним чином знищуватиме її майбутнє.

Тому самовтягування Росії, яка стала по суті регіональною державою, у «велику гру» у Афганістані, після майже 30 років після радянської поразки там, є емоційною помилкою, котра здатна обернутися для неї новими невдачами і втратами.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

2019-го Україна ввійде в абсолютно нову епоху

777

Gazeta.ua  06 листопада 2018

Віктор Каспрук,  політичний аналітик

НОВИЙ СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР ПОЧНЕТЬСЯ З ВІДЧУЖЕННЯ ОЛІГАРХАТУ І ЙОГО ОБСЛУГИ ВІД “ГОДІВНИЧКИ”

Напередодні президентських і парламентських виборів 2019-го голова “Батьківщини” Юлія Тимошенко і лідер партії “Основа” Сергій Тарута заговорили про новий суспільний договір. Звучить красиво й інтригуюче. Але про що йдеться насправді?

Необхідність укладення нового суспільного договору, котра стала у навколополітичних колах своєрідною мантрою, ідеєю фікс, є надзвичайно важливим і нагальним аспектом українського сьогодення. Без нього не буде ні держави, ні суспільства, ні економіки. Принаймні в сучасних цивілізаційних проявах.

Добре сформулював філософ Сергій Дацюк: “Маємо таку схему суспільного договору: цивілізаційні спрямування еліти, культурні контракти груп еліти з соціальними, пакт еліт, система довіри між елітою та суспільством, публічне рішення, навіщо якомусь суспільству бути разом, конституція, міжнародна легітимність владного класу, суспільства, їхні конституції. Усі ці елементи і становлять те, що зазвичай називається суспільний договір. Причому лише деякі з них потрапляють у Конституцію у вигляді цінностей”.

Cуспільний договір не зводиться до нової Конституції

Відтак, суспільний договір не зводиться до нової Конституції. Приклад – чи не найдемократичніший Основний закон 1936-го. І тоталітарний жах, який відбувався під його прикриттям.

Сучасний суспільний договір становить набір зобов’язань, прав, цінностей, стандартів у головних площинах для тих, хто його уклав. Він має на увазі згоду вільних індивідів щодо утворення і переформатування державної або суспільної системи, делегуючи йому частину своїх свобод і суверенітету.

Водночас суспільний договір може бути ефективним лише коли ті, що його вкладають, ставляться один до одного як до рівних і переслідують єдину об’єднуючу всіх мету.

Із цим у нас проблеми. Українські можновладці розглядають політико-історичний процес і сам суспільний договір у ньому як наратив і емерджент (нова якість, явище, яке народжується ніби з нічого і раптово, без видимих умов і причин. – gazeta.ua). Цілком за Гі Дебором, автором “Суспільства спектаклю”, котрий показав: сучасні засоби масової інформації здатні заміщати в атомізованій людині знання, здобуті з реального історичного досвіду, штучно сконструйованими. І у людини з’являються переконання, що головне у житті – видимість, а саме громадське життя – вистава.

Один пакет спектаклю затирає інший і у членів суспільства виникає відчуття псевдоциклічного часу й вічного сьогодення. Воно досягається за допомогою нескінченної низки повідомлень, що рухаються колом – від однієї банальності до іншої. Але представлені з пристрастю, ніби йдеться про найважливіші події.

Спочатку суспільна думка виявляється нездатною змусити себе почути, а незабаром — неспроможною сформуватися

Іншою характеристикою суспільства спектаклю, за Гі Дебором, є обман без відповіді. У результаті його повторення зникає суспільна думка. Спочатку вона виявляється нездатною змусити себе почути, а незабаром — неспроможною сформуватися.

Український суспільний договір від початку був несправжнім – нав’язаною змовою еліт, тобто імітацією. Також і в сенсі відсутності процесів і процедур самопідтримки, які притаманні класичному суспільному договору західних спільнот.

Найкоротший виклад суспільного договору, де-факто нав’язаного українському суспільству “елітами”, можна сформулювати так: ми робимо, що схочемо, а ви також — робите, що ми схочемо.

Маємо тотальне пограбування України на користь “еліт”, зубожіння громадян, знищення економіки, культури, науки, деградацію моральних норм та інфраструктури

Результат: окрім низки суспільно-політичних спектаклів, маємо тотальне пограбування України на користь “еліт”, зубожіння громадян, знищення економіки, культури, науки, деградацію моральних норм та інфраструктури. Владні еліти не ставляться до суспільства й громадян як до рівних і не переслідують єдину з ними мету. Якщо не змінити цю обставину, не буде жодного суспільного договору.

Є чимало прикладів успішної реалізації суспільних договорів: у Сполучених Штатах Америки, Великій Британії, Франції, Японії, Сингапурі.

У США конституція виступає в якості активного соціального контракту, який виконується. Його головна ідея – соціальне забезпечення. Причому взаємні зобов’язання і підтримка, які є основою суспільного договору, стали також основами республіканської форми правління та інститутів громадянського суспільства.

Іншими словами, соціальний контракт еліт із народом зводиться до ідеї, що держава існує для того, щоб служити волі народу, котрий є джерелом всієї політичної влади, якою користується держава. Люди можуть вибрати, переобрати або продовжити діяльність цієї влади. Головне у тому, що концепція суспільного договору є однією з основ американської політичної системи, а “соціальний контракт” – основою американської демократії.

Поняття свободи – центральний аспект політичного самовизначення у Штатах. На батьків-засновників США значною мірою вплинули ідеї англійського філософа і політичного мислителя Джона Локка. У праці “Два трактати про державне правління” він доводив: відповідно до природного права, усі люди мають право на життя, свободу і майно. Крім того, у рамках соціального контракту можуть повстати проти дій уряду, коли б він виступав проти інтересів громадян, і замінити його.

В Україні досі нема повноцінного громадянського суспільства. Це унеможливлює контроль і притягнення до відповідальності представників владного класу, які не тільки далекі від вимог часу, а й стали гальмом у просуванні держави до стандартів західної цивілізації.

Відтак – політичний процес в Україні зайшов у глухий кут. Мовою нелінійної динаміки, ситуація – передфуркаційна. Тобто система визріла до стрибкоподібного переходу в якісно нову модель. До того, щоб пережити “катастрофу” (раптова відповідь системи на повільну зміну зовнішніх умов. Може означати творчі, конструктивні процеси. – gazeta.ua).

Політичний процес в Україні зайшов у глухий кут

Проте не обов’язково цей перехід буде на користь українського суспільства. Особливо, якщо воно недостатньо активно “штовхатиме” розхитану суспільно-політичну систему в бік перспективної постфуркаційної моделі. Слід враховувати, що якраз під час переходу можна незначними зусиллями досягти великих результатів – тому, хто знає і вміє впливати на параметри фуркації.

Сьогодні ті, хто керують країною, прикриваючись підтвердженою на виборах легітимністю, діють в інтересах власних, а не суспільства. Використовуючи представницьку модель демократії як прикриття, пострадянська номенклатура вибудувала за цим фасадом олігархічну за суттю систему. Вона функціонує виключно в інтересах владної верхівки.

Держави створювали непересічні особистості, які не обов’язково були моральними і толерантними. Про що населення могло довідатися, потрапивши до них у повну залежність, з якої потім важко було вирватися. У новітні часи влада спромоглася набути камуфляжного лоску цивілізованості й стала ефективнішою, використовуючи надбання технічного прогресу. Але практично тими ж методами контролює народ, який делегував право управляти від його імені в обмін на захист своїх інтересів і прав.

Який суспільний договір здатен допомогти українцям зробити ривок у майбутнє?

Перше, що потрібно зробити – демонтувати вибудуваний в країні негласний кастовий поділ суспільства. Попри те, що Конституція нібито гарантує для українців права і можливості, які є одними з найбільших серед держав світу, вони дуже “специфічно” реалізовуються в дійсності.

Якби вся сучасна вітчизняна реальність була прописана у Конституції, то в ній мало б бути узаконене розділення суспільства на касти. Політична верхівка й олігархи складають касту недоторканих. Вони знаходяться у від’єднаному від іншої частини суспільства світі. Живуть за номенклатурними правилами, а решта законів на них не розповсюджуються.

Далі йде каста силовиків, вищих чинів спецслужб, поліції, прокурорів і суддів. У них теж- свої негласні правила.

Всі інші записані до касти плебсу. Мають тільки обов’язки. Скористатися задекларованими в Конституції правами не можуть, оскільки не існує механізмів їх виконання.

Тому необхідно правовими методами змінити ситуацію в країні так, щоб почав діяти механізм відчуження олігархату і його обслуги від системної “годівнички”. Дотримання законів має стати нормою для всіх без винятків. А невідворотність покарання за злочини – це головне, що дозволить змінити життя пересічних українців на краще.

2019 року Україна ввійде в абсолютно нову епоху. Мова йде про закриття проекту, який існував від 1991-го. Відбувалося первинне накопичення і розграбування суспільного багатства, спрощення культури, науки, освіти. Зараз цей процес повністю себе вичерпав. Треба переходити в епоху творення. Це потребує не лише принципово нових проекту і концепцій, а й еліт та виконавців. Тут є дуже серйозний виклик, оскільки самі еліти мусять себе і переформатувати, і частково люструвати. В частині еліт, їх ядрі, існує розуміння невідворотності цього процесу. Однак немає уявлення щодо глибини і складності виклику.

Тільки системні реформи можуть змінити Україну. Якщо стратегічні рішення вчасно прийняти і втілити – новий суспільний договір і новий суспільний проект можна реалізувати в найближчий час. Якщо ж ні – ресурси суспільства підуть у “гудок” ситуативних інформаційних приводів. Тоді становище стане критичним. Україна вкотре втратить історичний шанс до гідного європейського майбутнього.

Автор карикатури: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ 

https://gazeta.ua/articles/politics/_2019go-ukrayina-vvijde-v-absolyutno-novu-epohu/868057

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Росії загрожує розпад: воюючи з Україною, Путін знищує російську державність

ПУТТТТТТ

Радіо Свобода  07  Жовтень  2018

Віктор Каспрук

Влада Путіна над Росією починає дихати на ладан. І після того, як путінський режим впаде, неодмінно гостро постане питання про самовизначення і унезалежнення поневолених і колонізованих московцями автономних республік.

Мова йде про Чечню, Татарстан, Удмуртію, Башкортостан, Дагестан, Інгушетію, Кабардино-Балкарію, Калмикію, Мордовію, Саха-Якутію, Карачаєво-Черкесію, Туву, Хакасію, Адигею, Карелію, Алтай, Комі, Марі-Ел.

Розпад Російської Федерації може бути не дуже швидким, але системним і незворотнім.

Дехто з сусідніх країн спробує піти за прикладом Китаю і діяти повільно, беручи, нібито в довгострокову оренду і асимільовуючи колишні російські землі. А дехто раптом почне згадувати, кому раніше, років так 300 чи 200, належали ці території.

Втім, можливі й інші різноманітні варіанти. Серед яких, наприклад, що Татарстан, Мордовія, Удмуртія, Чувашія і Марі-Ел виберуть іншу стратегію виживання. І добровільно об’єднаються в територіальне утворення на зразок Булгарського союзу.

Тим більше, що усі ці республіки розташовані поруч одна з одною, і всі вони, в історичні часи Волзької Булгарії, входили до її складу.

Також цілком логічним та перспективним виглядало створення, крім Булгарського союзу, утворення Союзу монгольських держав, куди б могли увійти Алтай, Бурятія, Тува і Хаккасія, та Союзу держав Кавказу – Чечня, Дагестан, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія. Зрозуміло, що у такому разі Північна Осетія приєднається до Грузії.

Нова карта постросійського простору відображатиме процеси його дезінтеграції

Звісно, що назви новостворених територіальних утворень цілком умовні, але вони відбивають протікання головних тенденцій відцентрових процесів у Російській Федерації.

Водночас при цьому не варто скидати з порядку денного й той факт, що територіально РФ давно поділена на вотчини нинішнього російського олігархату, який, по суті, і володіє всім у Російській Федерації.

Тому початковим сценарієм, враховуючи владу олігархів над Росією, може стати спочатку трансформація фіктивної Російської Федерації на реальну Російську Конфедерацію.

Оскільки бажання якнайшвидше відокремитися від інших стримуватиме і обмежуватиме підготовка до існування у відокремленому вигляді, з обірваними економічними зв’язками.

Необхідно враховувати, що, крім внутрішніх процесів дезінтеграції, на територіальну трансформацію Російської Федерації впливатимуть і бажання зовнішніх гравців.

Для яких існування агресивної і непрогнозованої Росії у теперішньому вигляді становить велику загрозу. Й вони робитимуть все від них залежне, щоб процес розпаду РФ надовго не затягувався.

На карті Росії, що розпалася, багато чого можна буде побачити цікавого, включно з втратою РФ колишньої Калінінградської області, котра знову може стати частиною Східної Пруссії і буде повернута до складу Німеччини.

Найнебезпечнішим є вивільнення назовні задавнених і заморожених міжетнічних конфліктів

До позитиву процесу розпаду Російської Федерації можна додати й те, що це різко зменшить корупцію і величезне розкрадання державних коштів на колишніх неосяжних просторах Росії.

Бо якщо ці простори будуть поділені на незалежні держави, то всередині цих держав казнокрадства стане значно менше, а контролю за розподілом і цільовим використанням коштів, відповідно, більше.

Швидким може стати і налагодження міжнародних зв’язків новоутворених держав, які почнуть орієнтуватися вже не на далеку Москву, а на сусідні до них країни.

Так Союз монгольських держав, Алтай, Бурятія, Тува і Хакасія, здатен попросити військову допомогу в Китаю чи Монголії, а ті можуть її і надати.

Варто розглянути різні версії початку розпаду Російської Федерації. Однією з найбільш реальних стануть міжетнічні конфлікти у поневоленому Росією Кавказі, на тлі наростання економічного колапсу в РФ.

У цьому випадку небезпечним є вивільнення назовні задавнених і заморожених міжетнічних конфліктів між кавказькими народами, що може стати причиною значного кровопролиття.

Не треба забувати, що усі ці чужі землі було силою приєднано до Росії, вбивствами й терором лідерів і вождів цих поневолених народів, або неправдивими обіцянками надати захист, які виявились чистим обманом.

Наразі все іде до того, що Кавказ зсередини і Китай ззовні підірвуть Росію. І цей момент невідворотно наближається.

Коли стане неможливим задовольняти все більше зростаючі апетити президента Чечні Рамзана Кадирова і його оточення, яке окупувало Москву.

Стратегічною помилкою Путіна стало використання газу і нафти не як товару, а як зброї для вилучення грошей і майна у Заходу та скуповування нестійкої частини його політичної еліти на кшталт Шредера.

Дещо вдалося, але крім футбольних клубів Захід нічим не поступився. Це породило злобу Росії, безсилу і виснажливу.

Російська Федерація знищить себе сама

Кремль вже почав втрачати холодний розрахунок, а діючи на міжнародній арені спорадично і емоційно, програє фактично на всіх напрямках. І злість путіністів, від нездатності що-небудь реально змінити на свою користь, тільки наростає.

Та гра у відновлену наддержаву, у перемогу в якій ніхто, крім самого Путіна не вірить, привела Росію до стану напіврозпаду, запустивши процеси майбутнього розвалу.

Прагнучи розвалити НАТО і спровокувати розпад Європейського союзу, кремлівці цим самим тільки прискорили процеси дезінтеграції російських територій, які тепер виглядають незворотніми.

Але якщо Путіну штучними методами вдалося певний час імітувати процес відновлення Радянського Союзу, то тепер можна сказати, що епоха СРСР закінчується по-справжньому.

При цьому потуги Російської Федерації вести боротьбу із Заходом та спроби прилучити інші держави до своєї антицивілізації дуже нагадують дії неслухняного хлопчика, який вирішив відморозити собі пальці на зло бабусі.

Розв’язавши виснажливу гібридну війну з Україною і Заходом, Росія досягає абсолютно протилежних цілей, ніж ті, які були заплановані Кремлем.

Намагаючись загарбати українські території і повністю ігноруючи китайську загрозу, путіністи знаходяться на шляху втрати земель на Далекому Сході і в Сибіру.

Оскільки, кинувши більшість ресурсів на зростання військової потуги і силових структур, Москва цим критично ослабила можливості свої економіки.

І ніхто їй не допоможе, коли Китай, дочекавшись свого часу, поставить вимогу надання статусу Китайської автономії територіям на сході Російської Федерації, які росіяни раніше дозволили засиляти китайським колоністам.

А якщо постпутінська влада спробує розірвати кабальні договори з Китаєм оренди на 49 років величезних територій Росії, то нові господарі закріплюватимуть їхній статус-кво силою.

Путін необачно вирішив зіграти партію у покер з історією. Не розуміючи того, що воюючи з Україною, Росія знищує свою державність. І коли так буде продовжуватись і далі, то Російська Федерація знищить себе сама.

https://www.radiosvoboda.org/a/29529255.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

России грозит распад: воюя с Украиной, Путин уничтожает российскую государственность

Радио Свобода 07 Октябрь  2018

Виктор Каспрук

Власть Путина над Россией начинает дышать на ладан. И после того, как путинский режим падет, непременно остро встанет вопрос о самоопределении и независимости порабощенных и колонизированных московцами автономных республик.

Речь идет о Чечне, Татарстане, Удмуртии, Башкортостане, Дагестане, Ингушетии, Кабардино-Балкарии, Калмыкии, Мордовии, Саха-Якутии, Карачаево-Черкесии, Туве, Хакасии, Адыгеи, Карелии, Алтае, Коми, Мари-Эл.

Распад Российской Федерации может быть не очень быстрым, но системным и необратимым.

Некоторые из соседних стран попытается последовать примеру Китая и действовать медленно, взявши, якобы в долгосрочную аренду и проводя ассимиляцию на бывших российских землях. А кое-кто вдруг начнет вспоминать, кому раньше, лет так 300 или 200, принадлежали эти территории.

Впрочем, возможны и другие разнообразные варианты. Среди них, например, что Татарстан, Мордовия, Удмуртия, Чувашия и Мари-Эл выберут другую стратегию выживания. И добровольно объединятся в территориальное образование вроде Булгарского союза.

Тем более, что все эти республики расположены рядом одна с другой, и все они, в исторические времена Волжской Булгарии, входили в ее состав.

Также вполне логичным и перспективным выглядело создание, кроме Булгарского союза, образование Союза монгольских государств, куда бы могли войти Алтай, Бурятия, Тува и Хаккасия, и Союза государств Кавказа – Чечня, Дагестан, Ингушетия, Кабардино-Балкария, Карачаево-Черкесия. Понятно, что в таком случае Северная Осетия присоединится к Грузии.

Новая карта построссийского пространства будет отражать процессы его дезинтеграции

Конечно, названия новых  территориальных образований вполне условны, но они отражают протекание основных тенденций центробежных процессов в Российской Федерации.

В то же время при этом не стоит сбрасывать с повестки дня и тот факт, что территориально РФ давно поделена на вотчины нынешнего российского олигархата, который, по сути, и владеет всем в Российской Федерации.

Поэтому начальным сценарием, учитывая власть олигархов над Россией, может стать сначала трансформация фиктивной Российской Федерации на реальную Российскую Конфедерацию.

Поскольку желание поскорее отделиться от других будет сдерживать и ограничивать подготовка к существованию в обособленном виде, с оборванными экономическими связями.

Необходимо учитывать, что, кроме внутренних процессов дезинтеграции, на территориальную трансформацию Российской Федерации будут влиять и желания внешних игроков.

Для которых, существование агрессивной и непредсказуемой России в нынешнем виде, представляет большую угрозу. И они будут делать все от них зависящее, чтобы процесс распада РФ надолго не затягивался.

На карте России, которая распалась,  много можно будет увидеть интересного, включая потерю РФ бывшей Калининградской области, которая снова может стать частью Восточной Пруссии и будет возвращена в состав Германии.

Самым опасным является высвобождение наружу давних и замороженных межэтнических конфликтов

К позитиву процесса распада Российской Федерации можно добавить и то, что это резко уменьшит коррупцию и огромные хищения государственных средств на прежних необъятных просторах России.

Потому что если эти пространства будут разделены на независимые государства, то внутри этих государств казнокрадства станет значительно меньше, и контроля за распределением и целевым использованием средств, соответственно, больше.

Быстрым может стать и налаживание международных связей новых  государств, которые начнут ориентироваться уже не на далекую Москву, а на соседние с ними страны.

Так Союз монгольских государств, Алтай, Бурятия, Тува и Хакасия, способен попросить военную помощь у Китая или Монголии, а те могут ее и предоставить.

Стоит рассмотреть различные версии начала распада Российской Федерации. Одной из наиболее реальных станет межэтнические конфликты на порабощенном Россией Кавказе, на фоне нарастания экономического коллапса в РФ.

В этом случае опасно высвобождение наружу запущенных и замороженных межэтнических конфликтов между кавказскими народами, которые могут стать причиной значительного кровопролития.

Не надо забывать, что все эти чужие земли были силой присоединены к России, убийствами и террором лидеров и вождей этих порабощенных народов, или неправдивыми  обещаниями предоставить защиту, которые оказались чистым обманом.

Сейчас все идет к тому, что Кавказ изнутри и Китай извне взорвут Россию. И этот момент неотвратимо приближается.

Когда станет невозможным удовлетворять все более возрастающие аппетиты президента Чечни Рамзана Кадырова и его окружения, которое оккупировало Москву.

Стратегической ошибкой Путина стало использование газа и нефти не как товара, а как оружия для извлечения денег и имущества у Запада и скупки неустойчивой части его политической элиты вроде Шредера.

Кое-что удалось, но кроме футбольных клубов Запад ничего не уступил. Это породило злобу России, бессильную и изнурительную.

Российская Федерация уничтожит себя сама

Кремль уже начал терять холодный расчет, а действуя на международной арене спорадически и эмоционально, проигрывает практически на всех направлениях. И злость путинистов, от неспособности что-либо реально изменить в свою пользу, только нарастает.

Но игра в восстановленную сверхдержаву, в победу в которой никто, кроме самого Путина не верит, привела Россию к состоянию полураспада, запустив процессы будущего развала.

Стремясь развалить НАТО и спровоцировать распад Европейского союза, кремлевцы тем самым только ускорили процессы дезинтеграции российских территорий, которые теперь выглядят необратимыми.

Но если Путину искусственными методами удалось определенное время имитировать процесс восстановления Советского Союза, то теперь можно сказать, что эпоха СССР заканчивается по-настоящему.

При этом потуги Российской Федерации вести борьбу с Западом и попытки приобщить другие государства к своей антицивилизации очень напоминают действия непослушного мальчика, который решил отморозить себе пальцы назло бабушке.

Развязав изнурительную гибридную войну с Украиной и Западом, Россия достигает совершенно противоположных целей, чем те, которые были запланированы Кремлем.

Пытаясь захватить украинские территории и полностью игнорируя китайскую угрозу, путинисты находятся на пути потери земель на Дальнем Востоке и в Сибири.

Поскольку, бросив большинство ресурсов на рост военной мощи и силовых структур, Москва этим критически ослабила возможности свои экономики.

И никто ей не поможет, когда Китай, дождавшись своего времени, высунет требование предоставления статуса Китайской автономии территориям на востоке Российской Федерации, которые россияне раньше позволили заселять китайским колонистам.

А если постпутинские власти попытаются разорвать кабальные договоры с Китаем аренды на 49 лет огромных территорий России, то новые хозяева будут закреплять их статус-кво силой.

Путин опрометчиво решил сыграть партию в покер с историей. Не понимая того, что воюя с Украиной, Россия уничтожает свою государственность. И когда так будет продолжаться и дальше, то Российская Федерация уничтожит себя сама.

https://www.radiosvoboda.org/a/29529255.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар