Орбан бореться за знищення Української держави

Віктор Каспрук

Magyar Nemzet – найвпливовіша угорська газета, яка вважається неформальним рупором орбанівського режиму, надрукувала дві статті, які показують позицію нинішнього керівництва сусідньої держави щодо війни Росії в Україні. Перша з них “A NATO ukrajnai missziót tervez, itt a kormány reakciója” (НАТО планує місію в Україні, ось реакція влади) з промовистим підзаголовком Amit látunk, az a legrosszabb forgatókönyv, mert egy világháborúhoz is vezethet (Те, що ми бачимо, є найгіршим сценарієм, оскільки це може призвести до світової війни).

В статті зазначається          “НАТО планує створити місію в Україні. Це включатиме військовий вишкіл та координацію постачання зброї. Організація Північноатлантичного договору вклала б у війну сто мільярдів доларів за п’ять років, тому вони очікують її продовження щонайменше на п’ять років. Те, що ми бачимо, – це найгірший сценарій, адже це може призвести до світової війни, – йдеться у повідомленні Центру урядової інформації, надісланому нашій газеті. Як пояснюється в ньому, на Угорщину чиниться  величезний тиск, щоб підтримати плани розширення війни.

Проте позиція уряду чітка: Ми хочемо залишитися подалі від війни. Ми не хочемо брати участь у цій місії НАТО. Ми зробимо все можливе, щоб уникнути надсилання зброї та солдатів. Війна не має рішення на полі бою. Назад за стіл переговорів. Врятувати життя можна лише за умови припинення вогню та миру”.

Режим прем’єр-міністра Віктора Орбана, постійно закликає до “припинення війни” і “миру”, звісно на умовах Путіна. У Будапешті чудово розуміють, що подібний “мирний план” лише дав можливість Москві перепочити  для того, щоб відновити свою армію, наростити воєнну потугу і знову розпочати наступ на українські землі з окупованих раніше територій. Але роблять вигляд, що капітуляція України  – це “мир”.

Військова допомога Україні в жодному разі не є підтримкою “планів розширення війни”. Навпаки, вона пришвидшить закінчення війни та виведення російських терористичних військ з України.

Орбан мріє про повернення “історичних територій”. Проте на жодній з територій, які вони називають “Великою Угорщиною”, немає угорської більшості. Ні в Сербії, ні в Румунії, ні в Словенії, ні в Словаччині, ні в Хорватії, ні в Україні. Схоже, що угорці є останніми великими імперіалістами Центральної Європи. Вони вважають себе володарями, котрим судилося правити сусідніми слов’янськими народами, на яких вони дивляться традиційно зверхньо.

Орбан постійно робить свою ставку на російського диктатора.  Знаючи, що колись угорський народ захоче мати справжню демократію та справді незалежний уряд, він з усіх сил намагається максимально віддалити цей час. Прихильник Москви угорський прем’єр, отримуючи від Російської Федерації газові подачки, а від Європейського Союзу постійні дотації, вибудував систему влади, де він вміло балансує між полюсами двох протилежних світів.

При цьому Віктор Орбан вправно грає на незадоволенні частини угорців й досі результатами Першої світової війни. Він уловив імперські бажання цього реваншистського електорату, і через провладні медіа всіляко підігріває подібні настої в угорському суспільстві. Весь характер і існування цієї частини виборців визначено Тріанонським договором 1920 року, раною, яка перетворила їхні мізки на рубцеву тканину.

Звідси й всі потуги угорського прем’єра, щоб Україна капітулювала. Офіційний Будапешт хоче віддати демократичну країну на розтерзання тоталітарній державі Путіна, прикриваючи це своє бажання облудними фразами, що нібито “війна не має рішення на полі бою”. Зрозуміло, що угорський прем’єр не вірить в демократію, то навіщо йому захищати її?

Орбан, який нещодавно приймав у себе головного китайця Сі Цзіньпіна, не має уявлення про довгострокові негативні наслідки російської перемоги та про те, як би це могло вплинути на об’єднану Європу і Угорщину зокрема. Цей борець за знищення Української держави, під виглядом боротьби за “мир”, закликає допомогти Росії окупувати Україну, прикриваючи це тим, що “ми хочемо залишитися подалі від війни”. Хоча подалі не вийде, Москва напала на сусідню європейську державу, і війна вже поряд з ними.

І коли Magyar Nemzet, яка стала сьогодні угорським відповідником радянської газети Правда, зомбує своїх читачів тим, що допомога Заходу Україні – “це найгірший сценарій, адже це може призвести до світової війни”, вона свідомо перекручує факти. Перемога Російської Федерації лише б значно збільшила шанси початку світової війни з Китаєм і Іраном та їхніми союзниками. Які проводять спільні військові навчання та вже роблять спроби підірвати економіку Сполучених Штатів. 

Віктор Орбан націлений робити все для того, щоб здати Україну Росії, відкриваючи цим шлях до повернення російської “сфери впливу” приблизно до 1950-их років. Прирікаючи цим Східну і Центральну Європу знову на масове гноблення, страти та ув’язнення. Але такі речі ніколи не турбували угорського прем’єра, країну якого Радянський Союз утопив в крові у 1956 році.

Та Орбан вважає тоталітаризм Путіна ознакою сильного та розумного лідера, та став уповноваженим представником його інтересів в Євросоюзі і НАТО. Саме тому звучать публічні заяви угорської сторони, що “ми не хочемо брати участь у цій місії НАТО”. Що фактично означає – ми будучи членом Північноатлантичного альянсу – не збираємося дотримуватися правил НАТО, і російська агресія нас не стосується. Ми самі по собі, тому будемо підтримувати лише ті рішення Північноатлантичного альянсу, які вважатимемо для себе прийнятними. А усі інші  –  ігноруватимемо.

Власне вже давно орбанівський режим своєю поведінкою постійно демонструє, що він на боці Росії. І дуже дивно, що для цих союзників Москви й досі не призупинено членство у НАТО та Європейському Союзі. Невже в Брюсселі досі не розуміють, наскільки ризиковано для безпеки об’єднаної Європи мати у своїх рядах соратників Путіна?

У Орбана немає розуміння глобальної політики. Коли Угорщина від його імені проголошує: “назад за стіл переговорів. Врятувати життя можна лише за умови припинення вогню та миру”, орбаністи скромно замовчують те, що припинення вогню на умовах Путіна та тимчасове перемир’я, це ніякий не “мир”. І що в результаті коштуватиме європейцям та всьому світу набагато більше. Те, що вони видають за “талісман миру”, є наївною обманкою, то чому вони думають, що українці і західники клюнуть на неї?

 Друга стаття в Magyar Nemzet має назву “Orbán Viktor: Háború vagy béke kérdéséről van szó” (Віктор Орбан: це питання війни чи миру). Її підзаголовок A miniszterelnök leszögezte, 2024 június 9-e sorsdöntő nap lesz Európa történelmében (Прем’єр-міністр заявив, що 9 червня 2024 року стане вирішальним днем в історії Європи).

Вже тільки з цього не важко здогадатися, що йдеться про вибори до Європейського парламенту. Адже Віктор Орбан, разом з Путіним, дуже сподіваються, що новий склад Європарламенту припинить будь-яку допомогу Україні.

У цій статті наводиться цитата з виступу Орбана під час його передвиборчого туру по містах Угорщини, де він прямо заявляє: “9 червня стане доленосним днем в історії Європи. Європейські вибори, які нащадки запам’ятають як такі, що прийняли рішення щодо війни чи миру. З одного боку – влада і гроші, з іншого – прагнення європейського народу до миру. Можливо, це останній шанс, коли ми можемо повернути з дороги, що веде до третьої великої війни”.

Знову ті ж самі заклики  до “миру” за рахунок знищення України. Варто пригадати, що Віктор Орбан роками мріяв побудувати неліберальний блок, який міг би змінити політику Європейського Союзу. Він сподівається, що після  голосування в ЄС, яке розпочнеться 9 червня 2024 року, в Європейському парламенті сформується права більшість, яка назавжди закриє питання європейської солідарності до України.

А там дивись, вони з Путіним дочекаються, що й Дональд Трамп повернеться до Білого дому, і орбанівському режиму ще на довгий час буде забезпечене комфортне життя. Бо якщо проводити вибори за сценарієм, за яким вони постійно проводяться в Угорщині, то Орбан може прем’єрстувати там вічно.

Складається враження, що Орбан поводить себе так, нібито Угорщина і Євросоюз зараз перебувають на різних планетах. В Угорщині діє гібридний режим виборчої автократії, коли вибори ніби проводяться регулярно, але їхній результат завжди вже відомий наперед. Коли постійно перемагає орбанівська партія “Фідес”. Це по-суті виборча диктатура, яка сама себе політично клонує кожного виборчого сезону.

Постійно наголошуючи на тому, що він протистоїть диктатурі ЄС, угорський прем’єр сам встановив диктатуру у своїй країні. Очевидно, що тут він бере приклад зі свого патрона Путіна, який також не бажає відмовлятися від влади.

Сьогодні Віктор Орбан виглядає точно так само, як старі запеклі угорські комуністи, які засудили Угорщину на 40 років репресій, стагнації та страждань разом з рештою Східного блоку. Тому зрозуміло чому ця маріонетка російського диктатора Путіна ставить своє “его” та особисте збагачення, шляхом неконтрольованого пограбування Угорщини, вище свободи українського народу.

На даний час Угорщина настільки інфікована “вірусом путінізму”, що самостійно вилікуватися від цієї важкої політичної хвороби вона вже нездатна. Очевидно, що їй потрібна термінова допомога. І в Брюсселі мали б серйозно задуматися над назрілою угорською проблемою.

“Інавгурація” Путіна: останній політичний акорд перебування на вершині державної піраміди Росії

Віктор Каспрук

7 травня в Росії відбулася інавгурація воєнного злочинця Путіна на черговий термін правління. Але всі диктатори мають спільні ґанджі: вони теж помирають через свій вік, хвороби чи їхню фізичну ліквідацію. Диктатори рідко виживають, чи спокійно йдуть на пенсію, і тут Путін нічим не відрізняється від інших. У 2024 йому має виповнитися 71 рік. Якби він не розпочав війну проти України, то легко міг президентити ще декілька десятиліть. Проте, допустивши фатальну для себе помилку, він тепер не може бути впевненим, що йому вдасться зберегти свій режим хоча б ще на декілька наступних років.

Він став не лідером народу, а лідером узурпованої влади. У той час, коли Україна героїчно бореться за свою державність, керована Путіним Росія бореться за свою гіперболізовану гординю. Для головного кремлівця абсолютно не важливо скільки ще російського населення загине у цій кривавій і несправедливій війні. Його бажання панувати над світом – веде Росію до катастрофи, та манія величі не дає можливості подивитися на ситуацію тверезими очима. 

Але, крім того, що він клептократ і вбивця, Путін є ще  неперевершеним брехуном, запевнення якого абсолютно нічого не значать. Варто лише пригадати його такі відомі фрази: “конституцію міняти не збираюся”; “ми ставимося до України як до суверенної держави”; “у нас немає планів щодо Криму”; “війни не буде”; “це не війна, це спецоперація”; “самі себе бомблять”; “наносимо високоточні удари”; “мобілізації не буде”…

А коли він видає себе за поборника “традиційних цінностей”, то вони у путінській інтерпретації, включають арешти та побиття таємною поліцією, тортури та вбивства інодумців, неспровоковане вторгнення в інші країни та знищення їхнього населення сотнями тисяч, геноцид українців.

За 25 років свого перебування на вершині влади, він перетворився на тирана, який не терпить жодного заперечення, вбиває і калічить російських опозиціонерів та заарештовує кожного, хто посмів назвати його так звану  “спеціальну військову операцію” війною, засуджуючи до 15 років ув’язнення.

Цей узурпатор став величезною загрозою для всіх волелюбних, незалежних націй, а не тільки для України. І хоча в Європі вже багато хто почав розуміти всю небезпеку ситуації, але не всі ще усвідомлюють, що допомога Українській державі мусить бути набагато більшою, якщо вони не хочуть стати наступним об’єктом нападу російських реваншистських імперіалістів.

Путінська одержимість знищенням держави Україна і бажання захопити чужі землі, розтрачуючи задля  реалізації цієї ідеї фікс багатства і стратегічні резерви своєї країни, у підсумку обернуться для наступних поколінь росіян втратою їхнього майбутнього.

Путін клептократ, який вкрав у громадян Російської Федерації понад 300 мільярдів доларів. Жоден інший лідер Росії, включаючи навіть таких монстрів, як Ленін і Сталін, не руйнував цю країну більше, ніж він. А проводячи час від часу “вибори” у РФ, диктатор обставляє усе таким чином, що кожен, хто виступає проти нього, зрештою сяде у в’язницю, буде вбитий або йому допоможуть померти, як це вже було з багатьма російськими опозиційними політиками.

Однак, якщо навіть диктатор зможе до початку літа уникнути військового перевороту, то все одно його подальша політична доля і продовження незаконного правління залежатимуть від багатьох зовнішніх факторів. Путін не зможе перемогти Україну без допомоги колишнього президента Сполучених Штатів Дональда Трампа. А Трамп не може перемогти чинного президента Америки Джо Байдена без допомоги Путіна.

Ці два політичних персонажі настільки тісно пов’язані один з одним, що українцям потрібно дуже ретельно відстежувати кожен їхній наступний крок. Адже Путін, задля збереження своєї влади, а Дональд Трамп для повернення у владу, зараз готові на все.

При чому московський “цар” перетворив Російську Федерацію на загрозу подальшому існуванню всього людства. Його наміри відновити Радянський Союз, через майже 33 роки після його розпаду, стали зразком імперського реваншизму, який ґрунтується на ультрашовіністичному екстремізмі та псевдоправославному фундаменталізмі, що не має жодного відношення до справжньої віри.

І якщо підсумовувати попередній термін путінського правління, то він явно не може бути втішним для нього. На Путіна чекає Гаазький кримінальний суд, Парламентська асамблея Ради Європи офіційно визнала його нелегітимним, а Російську православну церкву інструментом російського впливу й пропаганди, він втратив більшу частину війська та озброєння, яке мала російська терористична армія до 24 лютого 2022 року, мусить благати Іран, Північну Корею та Китай про надання хоч якоїсь зброї, оскільки її старі запаси, ще з радянських часів у сховищах, почали вичерпуватися, а виробництво нової вже не встигає за потребами фронту. 

До цього потрібно ще додати, що економіка Російської Федерації деградована, величезна частина державного бюджету витрачається на війну, третина позбавленого прав людини населення живе у XXI столітті без газу, систем каналізації та доріг. А зомбовані пропагандою з телевізора бідняки готові долучатися за гроші до вбивств українців, окупації наших земель і ставити гарматним м’ясом, незважаючи на вже вбитих в Україні 470 тисяч російських окупантів. 

Проте труни, котрі повертаються до Росії в усе більших кількостях, поки що не можуть перебити брехні тотальної пропаганди, яку замовляє тоталітарний диктатор. І хоча псевдопатріотизм, який закладений у цій пропаганді, може спровокувати частину чоловічого населення РФ спробувати ризикнути своїми життями задля “легкого заробітку” в Україні, але ці гроші на крові українців обертаються для цих воєнних злочинців гарантованою загибеллю. А суспільство, де родини масово опиняються без спадкоємців чоловічої статі, приречене на загибель.

Якщо російською національною ідеєю є самознищення на українській території, то вони цей шлях вибрали цілком добровільно. Адже в найближчі декілька тижнів до України прибуває нове військове обладнання та зброя, і цей наступний пакет допомоги є набагато більшим, ніж будь-що, що Росія коли-небудь бачила раніше. А якщо Москва продовжуватиме кидати свої терористичні війська в наступ, то усі наступаючі російські солдати загинуть. Тому майбутні вдови вже зараз мають готуватися до своєї долі.

З того часу, як в останній день 1999 року Путін волею Бориса Єльцина став виконувачем обов’язків президента Російської Федерації, він перетворив Росію на тоталітарний моноліт, розгромивши політичну опозицію, вигнавши незалежних журналістів з країни та примусивши більшість населення мовчати.

Прагнучи увійти у всесвітню історію, як політик, котрому вдалося відродити колишній СРСР, він спровокував цим те, що увійде до історії, як особа, котра пришвидшила розпад тоталітарної Російської Федерації на десятки незалежних республік, після чого багатий нафтою і газом Сибір та Далекий Схід в результаті одержить Китай.

Адже наперед було очевидно, що згідно з військовою математикою, щоб захопити та утримувати в окупації Україну, Путін повинен був мати на українській території більше ніж 3 мільйони окупаційних військ. Ігноруючи цю реальність, диктатор спробував реалізувати вторгнення недорогою ціною. Надіславши на початку війни трохи менш як 200 тисяч загарбників.

 Водночас його блискучий “військовий план” не мав достатньої матеріально-технічної бази – палива, провіанту та води для своїх військ, які застрягли в 70 кілометровому конвої в лютому 2022 року, що прямував до Києва. Тим, кому удалося вибратися з цієї провальної кампанії, потім довелося ледве самотужки добиратися до Росії.

Єдина причина, чому в Москві вірять, що Росія все ще може перемогти в Україні, це позиція частини республіканців в американському Конгресі з протрампівського угрупування MAGA, таких як Марджорі Тейлор Грін. Російсько-українська війна мала б усі шанси закінчитися у 2024 році, коли б  ці конгресмени від Республіканської партії пів року не блокували пакет допомоги Україні. 

Проте рано чи пізно Путін зіткнеться з державним переворотом. Бо якщо раніше йому вдавалося виступати в ролі арбітра, який улагоджує суперечності та гасить конфлікти, що виникають між представниками політичного істеблішменту, військовими, представниками спецслужб і олігархами, то тепер у нього кардинально слабша позиція, порівняно з тією, що була до лютого 2022 року.

У нього куди менше союзників серед російських еліт, і куди більше противників, ніж він собі може уявити. Геополітичний гангстер, який прагне за будь-яку ціну прирости “новими територіями” і зберегти свій режим, не зможе далі використовувати релігію, як інструмент консолідації своєї влади. 

І його не спасе тотальна військова економіка. Кількість диктаторів, котрі зробили таку ж саму помилку, просто вражає. Військова економіка досягає успіху лише тоді, коли ти захищаєш свою країну, і це банкрутство, коли починаєш вести війну з іншими.

Російська Федерація розвалиться, коли закінчиться війна в Україні. Тому диктатор і його злочинна камарилья роблять  усе для того, щоб російсько-українська війна продовжувалася якомога довше.

“Інавгурація” Путіна стає останнім політичним акордом його перебування на вершині державної піраміди Росії. У путінського режиму немає жодних шансів на виживання, але демократичний західний світ мусить зробити усе для того, аби відчуваючи падіння своєї влади, Путін не спробував потягнути за собою увесь світ.

Лукашенко: кілька сценаріїв кінця “останнього диктатора Європи”

Віктор Каспрук

Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко ніколи не втрачає нагоди показати себе непохитним партнером Путіна. Це він нещодавно продемонстрував, лякаючи можливим конфліктом у так званому Сувальському коридорі – вузькому перешийку, що об’єднує території держав Балтії з Польщею та відокремлює Калінінградську область Росії та Білорусь.

При цьому білоруський диктатор, постійно маневруючи, спромігся уникнути повної анексії Білорусі з боку Російської Федерації. Зараз ми можемо говорити про якусь проміжну її форму – “напіванексію”, коли він, вже не контролюючи логістику і аеродроми у своїй країні, формально ще зберігає умовний контроль над державними органами управління, КГБ, поліцією та армією. Поки РФ веде війну в Україні, Путін, якщо раптом не станеться нічого для нього неочікуваного, готовий миритися з такою ситуацією невизначеності. Адже він давно запланував Білорусі місце в подобі відродженого СРСР, але без участі в ній України не бачить сенсу форсувати це питання.

Сам білоруський диктатор побоюється відкрито приєднатися до війни в Україні з декількох причин. Постійно відтягуючи це питання, він ще теоретично зберігає для себе можливість для відступу – вичікує, хто ж візьме гору. І коли ситуація в Росії різко почне змінюватися на гірше, економіка просяде, її політичні еліти розпочнуть відкриту боротьбу між собою, а в РФ запустяться процеси некерованості та дезінтеграції – тоді у нього, за правильних і вчасно прийнятих рішень, з’явиться певний шанс поборотися за отримання хоч мінімальної політичної індульгенції від Заходу.

Лукашенко може заявити, що попри тиск і “викручування рук” з боку Кремля, йому таки вдавалося уникати прямого втручання білоруської армії у військові дії впродовж всієї війни. А те, що російські війська вторглися з Білорусі на територію України 24 лютого 2022 року, залежало вже не від нього. Бо йому нічим було стримувати російську армію, яка вже перебувала на білоруських теренах. Але це він може сказати пізніше, якщо буде спроможний протриматися до кінця завершення цієї війни. А зараз він змушений виступати перед міжнародною спільнотою у жалюгідній ролі дресированої мавпи Путіна, яка намагається не виконувати повністю усі накази з Кремля.

Крім того, сама білоруська армія несе небезпеку для узурпатора. На відміну від КГБ і поліції, військові не мають до нього особливої лояльності. Саме з цієї причини він не ризикує провести мобілізацію, без якої не зможе приєднатися до війни в Україні. А в разі виникнення критичної ситуації в країні, військові, як організована дисциплінована сила, могли б розгромити лукашенківських силовиків і назавжди відправити його до Москви.

Водночас, як маріонетка Москви, Лукашенко спромігся залучитися підтримкою китайського лідера Сі Цзіньпіна, що стало вагомим фактором стримування Кремля. Вправно граючи на розбіжностях між Пекіном і Москвою, Лукашенку вдалося отримати від Китайської Народної Республіки геополітичний ярлик на правління, оскільки там зацікавлені мати свого васала на території Європи.

2024 рік може стати переломним для білоруського диктатора. Йому має виповнитися 70 років, і 30 із них він нелегітимно “президентить” в Білорусі. Очевидно, що останній диктатор Європи втрачає свою мертву хватку, його здоров’я підірване десятиліттями всіляких надмірностей, хворобами і зайвою вагою, але на політичну пенсію він вийти не може. Як і передати країну своєму спадкоємцю – сину Коліньці, та й будь-кому зі свого найближчого оточення.

Лукашенко не хоче відправляти білоруські війська воювати в Україні, переслідуючи власні внутрішні цілі, але все одно – він уже є співучасником злочинів Путіна. Не розуміти цього він не може. Оскільки саме цей диктатор дозволив завозити російських солдатів у свою країну для навчання і подальшого вторгнення на територію сусідньої незалежної держави. Він зробив усе, щоб підтримати російський геноцид в Україні.

Однак було б ризиковано вважати, що питання вступу Білорусі у війну – це одноосібне рішення самого Лукашенка. На якомусь етапі російсько-української війни Путін може примусити білоруського диктатора до неї приєднатися. Не виключено, що досі він відмовлявся, посилаючись на нечисельність своєї армії. Звісно, білорусам не під силу самим розпочати наступ на Україну з півночі, щоб захопити частини Київської, Чернігівської, Житомирської та Волинської областей. Але коли у Кремлі запахне смаленим, у Путіна може з’явитися ідея другого фронту, який розпорошить і підірве сили українських військ. Одним із варіантів реалізації цієї ідеї є створення об’єднаної російсько-білоруської армії, де основні офіцерські посади передадуть росіянам.

Проте у військовому плані це навряд чи мало б серйозний ефект, оскільки такі російсько-білоруські збройні сили все одно були б малочисельними та недостатньо боєздатними. А знаючи, які порядки нині панують у російських військах – не виключено, що повстання, масова втеча або саботаж ще більше послабили б моральний дух такої гібридної армії.

До початку повномасштабного вторгнення здавалося, що Лукашенко хоче повторити фокус 2014 року: заявляти про свою лояльність до Москви, але одночасно удавати нейтралітет, намагаючись остаточно не спалити усі мости на Захід. Та сьогодні зв’язки, які існували раніше із західниками, майже зруйновані, і Кремль пильно стежить, щоб вони не відновилися. Лукашенко цілком залежить від Путіна. Без нього він давно відійшов би в історію. Ці два диктатори стали “політичними сіамськими близнюками”. Вони з презирством ставляться один до одного, але коли Путін щось галюцинував про людей із переможними генами, то мав на увазі не тільки росіян, а зарахував сюди й білорусів.

Щоб там не озвучував публічно давно вже нелегітимний білоруський очільник, він не менш обережний, ніж італійський диктатор Беніто Муссоліні. Той не приєднався до Гітлера, поки не стало зрозуміло, що Франція програє. Коли Україна досягне успіху, Лукашенко наголошуватиме на своїй фактичній непричетності. Хоча саме він увімкнув “зелене світло” путінським убивцям на українському кордоні.

Лукашенко має два сценарії майбутнього: поганий і ще гірший. Якщо він відправить війська в Україну – він стане вкрай уразливий вдома, адже його вплив на країну слабкий. Не відправить, і Росія програє загарбницьку війну – він точно втратить контроль над Білоруссю, і може бути усунутий від влади силоміць та повторити долю Муссоліні.

На даний момент Лукашенко намагається утримуватися від прямого приєднання до війни в Україні, силою тримаючи білоруський народ у покорі. Адже кожен невірний рух загрожує крахом цієї імперії страху. Диктатор злочинець, але не ідіот. Він чудово бачить, що росіяни застрягли в Україні. Якщо дати втягти Білорусь у війну – він ризикує втратити армію, і тоді його тиранія розсиплеться. У Росії готуються до літнього наступу на Україну. В цьому контексті важливо, яку роль Путін відводить Білорусі. Чи є у Путіна важелі тиску на Лукашенка, щоб спонукати його піти на відверто самогубчий крок?

Хоча у Москви залишається ще один варіант: вдарити з Білорусі по Україні тактичною ядерною зброєю, розраховуючи на те, що відповідь прилетить по білоруській території. Звісно, це наївно, проте Путін тримає в запасі і це рішення – попри те, що не раз отримував попередження від Заходу, що відповідь буде миттєвою. І може означати не тільки кінець його правління, а й зникнення Росії з мапи світу.

Дуже схоже на те, що Путін і його найближче злочинне оточення розглядають декілька варіантів з втягуванням Білорусі у війну, і не лише проти України. Якщо Путін з Лукашенком спробують заблокувати Сувальський коридор, а після цього вторгнутися в держави Балтії, то це одне. А коли загроза це зробити є обманним маневром, щоб відвернути увагу від ймовірного російського наступу з боку Білорусі на Україну – це зовсім інше.

Упродовж 30 років узурпації влади Лукашенку неодноразово вдавалося уникати політичних пасток з боку Кремля. Нині він має пройти складний іспит на підтвердження цієї майстерності. Тут до позитиву можна віднести те, що самопроголошеного президента мало хвилює доля Білорусі після завершення його правління. Головне – його родина, і його життя. Тому заради порятунку він буде готовий на все.

Можливість відірвати Білорусь від Росії з’явиться лише після поразки останньої. Це напевне означатиме і її відрив від Лукашенка. Адже той украв у білорусів 30 років їхнього майбутнього. І за це самопроголошеному президенту обов’язково доведеться відповісти, як і за всі скоєні злочини: безслідне зникнення своїх політичних противників, катування і вбивство політичних в’язнів, пограбування білоруського народу, контрабанду нафтопродуктів та фальшування виборів, що б він там далі не робив.

gazeta.ua 9 квітня 2024

https://gazeta.ua/articles/postat/_lukashenko-kilka-scenariyiv-kincya-ostannogo-diktatora-evropi/1177466

Лукашенко: несколько сценариев конца последнего диктатора Европы

Виктор Каспрук

Самопровозглашенный президент Беларуси Александр Лукашенко никогда не упускает возможности показать себя верным партнером Путина. Это он недавно продемонстрировал, пугая возможным конфликтом в так называемом Сувалкском коридоре – узком перешейке, объединяющем территории государств Балтии с Польшей и отделяющем Калининградскую область России и Беларусь.

При этом белорусский диктатор, постоянно маневрируя, сумел избежать полной аннексии Беларуси со стороны Российской Федерации. Сейчас мы можем говорить о какой-то промежуточной ее форме – “полуаннексии”, когда он, уже не контролируя логистику и аэродромы в своей стране, формально еще сохраняет условный контроль над государственными органами управления, КГБ, полицией и армией. Пока РФ ведет войну в Украине, Путин, если не произойдет ничего неожиданного, готов мириться с такой ситуацией неопределенности. Он ведь давно запланировал Беларуси место в подобии возрожденного СССР, но без участия в ней Украины не видит смысла форсировать этот вопрос.

Сам белорусский диктатор опасается открыто присоединиться к войне в Украине по нескольким причинам. Постоянно оттягивая этот вопрос, он еще теоретически сохраняет для себя возможность для отступления – выжидает, кто победит. И когда ситуация в России резко начнет меняться к худшему, экономика просядет, ее политические элиты начнут открытую борьбу между собой, а в РФ запустятся процессы неуправляемости и дезинтеграции – у него, при условии правильных и вовремя принятых решений, появится определенный шанс побороться за получение хотя бы малой политической индульгенции от Запада.

Лукашенко может заявить, что, несмотря на давление и “выкручивание рук” со стороны Кремля, ему все же удавалось избегать прямого вмешательства белорусской армии в военные действия на протяжении всей войны. А то, что российские войска вторглись из Беларуси на территорию Украины 24 февраля 2022, зависело уже не от него. Ведь ему нечем было сдерживать российскую армию, которая уже находилась на белорусской территории. Но это он может сказать позже, если сможет продержаться до конца этой войны. А сейчас он вынужден выступать перед международным сообществом в жалкой роли дрессированной обезьяны Путина, пытающейся не выполнять все приказы из Кремля.

Кроме того, сама беларусская армия несет опасность для узурпатора. В отличие от КГБ и полиции, военные не имеют к нему особой лояльности. Именно поэтому Лукашенко не рискует провести мобилизацию, без которой не сможет присоединиться к войне в Украине. А в случае возникновения критической ситуации в стране, военные как организованная дисциплинированная сила могли бы разгромить лукашенковских силовиков и навсегда отправить его в Москву.

В то же время, как марионетка Москвы, Лукашенко заручился поддержкой китайского лидера Си Цзиньпина, что стало весомым фактором сдерживания Кремля. Умело играя на разногласиях между Пекином и Москвой, Лукашенко удалось получить от Китайской Народной Республики геополитический ярлык на правление, поскольку там заинтересованы иметь своего вассала на территории Европы.

2024 год может стать переломным для белорусского диктатора. Ему должно исполниться 70 лет, и 30 из них он нелегитимно “президентит” в Беларуси. Очевидно, что последний диктатор Европы теряет свою мертвую хватку, его здоровье подорвано десятилетиями всяческих излишеств, болезнями и лишним весом, но на политическую пенсию он выйти не может. Как и передать страну своему наследнику – сыну Колиньке, да и любому из своего ближайшего окружения.

Лукашенко не хочет отправлять белорусские войска воевать в Украину, преследуя собственные внутренние цели, но все равно – он уже является соучастником преступлений Путина. Не понимать этого он не может. Поскольку именно этот диктатор разрешил завозить русских солдат в свою страну для обучения и последующего вторжения на территорию соседнего независимого государства. Он сделал все, чтобы поддержать российский геноцид в Украине.

Однако было бы рискованно считать, что вопрос вступления Беларуси в войну – единоличное решение самого Лукашенко. На каком-то этапе российско-украинской войны Путин может принудить белорусского диктатора к ней присоединиться. Не исключено, что он до сих пор отказывался, ссылаясь на немногочисленность своей армии. Конечно, беларусам не под силу самим начать наступление на Украину с севера, чтобы захватить части Киевской, Черниговской, Житомирской и Волынской областей. Но когда в Кремле запахнет паленым, у Путина может появиться идея второго фронта, который рассеет и подорвет силы украинских войск. Одним из вариантов реализации этой идеи является создание объединенной российско-белорусской армии, где основные офицерские должности передадут россиянам.

Однако в военном плане это вряд ли имело бы серьезный эффект, поскольку такие обьединенные вооруженные силы все равно были бы малочисленными и недостаточно боеспособными. А зная, какие порядки сейчас царят в российских войсках – не исключено, что восстание, массовое бегство или саботаж еще больше ослабят моральный дух такой гибридной армии.

До начала полномасштабного вторжения казалось, что Лукашенко хочет повторить фокус 2014 года: заявлять о своей лояльности к Москве, но одновременно притворяться нейтральным, пытаясь не сжечь окончательно все мосты с Западом. Но сегодня прежние связи с западниками почти разрушены, и Кремль пристально следит, чтобы они не восстановились. Лукашенко всецело зависит от Путина. Без него он бы давно отошел в историю. Эти два диктатора стали “политическими сиамскими близнецами”. Они презирают друг друга, но когда Путин что-то галлюцинировал о людях с победными генами, то имел в виду не только россиян, но и белорусов.

Чтобы там не озвучивал публично давно уже нелегитимный белорусский руководитель, он не менее осторожен, чем итальянский диктатор Бенито Муссолини. Тот не присоединился к Гитлеру, пока не стало ясно, что Франция проиграет. Когда Украина добьется успеха, Лукашенко будет подчеркивать свою фактическую непричастность. Хотя именно он включил зеленый свет путинским убийцам на украинской границе.

У Лукашенко есть два сценария будущего: плохой и еще хуже. Если он отправит войска в Украину, то станет крайне уязвимым дома, ведь его влияние на страну ослабеет. Не отправит, и Россия проиграет захватническую войну – он точно потеряет контроль над Беларусью, и может быть отстранен от власти насильно и повторить судьбу Муссолини.

Сейчас Лукашенко пытается воздерживаться от прямого присоединения к войне в Украине, силой принуждая беларусский народ к повиновению. Каждое неверное движение чревато крахом этой империи страха. Диктатор преступник, но не идиот. Он отлично видит, что россияне застряли в Украине. Если дать втянуть Беларусь в войну – он рискует потерять армию, и тогда его тирания рассыплется. В России готовятся к летнему наступлению на Украину. В этом контексте важно, какую роль Путин отводит Беларуси. Есть ли у Путина рычаги давления на Лукашенко, чтобы побудить его пойти на откровенно самоубийственный шаг?

Хотя у Москвы остается еще один вариант: ударить из Беларуси по Украине тактическим ядерным оружием, рассчитывая на то, что ответ прилетит по беларусской территории. Конечно, это наивно, однако Путин держит в запасе и это решение – несмотря на то, что не раз получал предупреждение от Запада, что ответ будет мгновенным. И может означать не только конец его правления, но и исчезновение России с карты мира.

Очень похоже, что Путин и его ближайшее преступное окружение рассматривают несколько вариантов втягивания Беларуси в войну, и не только против Украины. Если Путин с Лукашенко попытаются заблокировать Сувалкский коридор, а затем вторгнуться в государства Балтии – это одно. А когда угроза это сделать окажется обманным маневром, чтобы отвлечь внимание от вероятного российского наступления со стороны Беларуси на Украину – это совсем другое.

В течение 30 лет узурпации власти Лукашенко неоднократно удавалось избегать политических ловушек со стороны Кремля. Сейчас он должен пройти сложный экзамен в подтверждение этого мастерства. Здесь к позитиву можно отнести то, что самопровозглашенный президент мало взволнован судьбой Беларуси после завершения его правления. Главное – его семья, и его жизнь. Поэтому спасения ради он будет готов на все.

Возможность оторвать Беларусь от России появится только после поражения последней. Это наверняка будет означать и ее отрыв от Лукашенко. Ведь он украл у белорусов 30 лет их будущего. И за это самопровозглашённому президенту обязательно придется ответить, как и за все совершенные преступления: бесследные исчезновения своих политических противников, пытки и убийство политических заключенных, ограбление белорусского народа, контрабанду нефтепродуктов и фальсификацию выборов, что бы он там дальше ни делал.

gazeta.ua 9 апреля 2024

https://gazeta.ua/ru/articles/postat/_lukashenko-neskolko-scenariev-konca-poslednego-diktatora-evropy/1177466

Важкий вибір для Путіна: до Сі Цзіньпіна, чи Муаммара Каддафі

Пекін може припинити війну Росії в Україні. Але чи захоче?

Віктор Каспрук

В травні Путін планує відвідати Китайську Народну Республіку. Російському диктатору критично потрібна нова допомога від Пекіну. Адже зростаюча економічна та дипломатична ізоляція Росії через її війну з Україною, зробила її залежною від Китаю. Її колишнього суперника за лідерство в комуністичному блоці під час холодної війни, а тепер політичного патрона Російської Федерації.

Москва подає цей майбутній візит, як стратегічний крок, що сигналізує про зміну глобальних альянсів, де вісь Китай-Росія розглядається, як протидія альянсу Сполучені Штати-Європа. А оскільки КНР готується воювати з Тайванем, то наслідки війни Росії в Україні там розглядають у світлі можливостей підкорити силою Китайську Республіку (Тайвань).

Випрошуючи більше зброї в Китаю, Північної Кореї та Ірану, агресор Путін виступає в ролі мілітариста-жебрака, який не здатен відмовитися від своєї агресії, проте одночасно не має змоги її самостійно продовжувати. Нова вісь зла об’єднує свої зусилля, і для Китаю важливо, щоб його васал Путін діяв в руслі визначених для Росії рамок геополітичної поведінки.

Маніакальна одержимість Путіна знищенням державності України, вже призвела до приєднання нових держав, Швеції та Фінляндії,  до блоку НАТО. Але прагнучи завоювати чужі землі, в Кремлі продовжують закривати очі, що Російська Федерація має сьогодні серйозну проблему демографічного дефіциту. Як і на те, що на новій китайській мапі 2023 року, численні російські землі показані в складі Китайської Народної Республіки. Та Росія не порушує мовчання щодо цієї карти Китаю, де зафіксовані претензії на її території.

Аналізуючи війну Росії в Україні, часто залишають поза увагою китайський фактор у цій війні. Як і те, що двічі після завершення Олімпіад, у 2014 і 2022 роках, лідер Китаю Сі Цзіньпін давав добро на вторгнення Російської Федерації в Україну. І якби Китайська Народна Республіка не допомагала Росії, то був би шанс, що російсько-українська війна вже до кінця 2024 року могла б завершитися поразкою Москви та виведенням її військ з усіх українських територій.  Проте позиція Пекіну щодо України стабільно залишається проросійською, а сам  Сі Цзіньпін й досі переконаний, що Російська Федерація має перемогти. 

Як відомо, Путін дуже боїться повторити долю Муаммара Каддафі. І вже зараз очевидно, що він чіплятиметься за свою владу до останнього, думаючи, що цим він відтягує участь лівійського диктатора. Свого часу Каддафі не скористався пропозиціями кількох арабських країн надати йому політичний притулок. Це закінчилося для нього трагічним чином.

Зараз, за багатьма показниками подій в Кремлі та навколо нього, стає очевидним, що російський диктатор починає втрачати контроль над країною, владу в якій він узурпував вже більш як 25 років тому. Так коли генерали, поки що, лояльні до Путіна, то не можна виключати того, що молоді полковники не захочуть розділити з ним  наслідки поразки у цій війні, і нарешті наважаться діяти на випередження.

Адже для більшості російських еліт Путін давно вже перестав бути символом стабільності та гарантування для них матеріального добробуту. Тепер він перетворився на проблему для політичного істеблішменту, військових та представників силових структур. Адже за всі скоєні злочини терористичних військ Росії в Україні доведеться відповідати. І лише ті, хто у той, чи інший спосіб зможуть усунути деспота від влади, матимуть шанс отримати індульгенції. Проте за це право доведеться ще поборотися.

Поведінка Путіна в останній час вказує на те, що він інтуїтивно розуміє, яка небезпека нависла над ним. Адже замість продовження свого правління в Російській Федерації, він може неочікувано отримати швидке прискорення подій. Коли представники його найближчого оточення, так званого внутрішнього кола, остаточно вирішать, що своя сорочка їм ближче до тіла, і тому його перебування на найвищій посаді в Росії, становить для них велику небезпеку.

У такому разі, тут проглядається розвиток подій дуже схожий на варіант з Ніколає Чаушеску. Коли побачивши, що румунське суспільство вибухнуло протестами, подільники тирана вирішили погасити народне повстання ліквідувавши Ніколає і Єлєну Чаушеску. Очевидно, що такий варіант подій не влаштовує узурпатора, і навряд чи він готовий пройти його до кінця.

Щоб там не віщали з путінських телеекранів російські пропагандисти, головні кремлівські очільники вже починають розуміти, що наближається початок агонії режиму, і відвернути його вони вже не в змозі. Але щоб максимально відтягнути момент відповідальності за усі свої скоєні злочини, вони продовжуватимуть свою програшну криваву гру, сподіваючись, як колись їхній кумир Гітлер, на якесь чудо. Та ніякого такого чуда для них не передбачається і не буде.

За такої критичної для Росії ситуації, коли вона все ближче наближається до колапсу, Сі Цзіньпін, якщо хоче відвернути остаточний крах Путіна і його злочинної камарильї, міг би припинити війну Росії в Україні. Але чи захоче, це вже інше питання. Китайська Народна Республіка вже і так багато економічно втратила від російсько-української війни, а очікування, що Москва буде спроможною змінити наявний світовий порядок, не мають під собою жодних підстав.

Теоретично можна розглядати багато можливих варіантів китайської допомоги Путіну. Одним із реальних міг би стати той, яким свого часу не скористався Муаммар Каддафі, – відмовитися добровільно від влади та покинути свою країну.

Пекін міг би, звісно, узгодивши це зі Сполученими Штатами та Євросоюзом, запропонувати Путіну і частині його найближчого оточення, надання політичного притулку в Китаї. Виділивши для цього окрему закриту територію і поселивши усіх путіністів компактно в одному місці.

Скоріше за все, таку закриту територію варто   організовувати не в Пекіні, Шанхаї або Гонконзі. Там для політичних біженців з Російської Федерації може бути не дуже безпечно. Проте є можливість виділити закрите місце в автономному районі на Півночі Китаю – Внутрішній Монголії, розмістити там Путіна, Шойгу, Лаврова, Матвієнко, Патрушева, Наришкіна, Медвєдєва, Собяніна, Герасімова, Кудріна. А також Кірієнко, Пєскова, Володіна, Суркова, Бортнікова, Золотова, Іванова, Юрьева, Менщікова, Мінаєва.

А головні пропагандисти ідеологічного фронту Симоньян, Соловйов, Скабєєва, Попов, Шейнін, Кісельов і Кеосаян будуть цих вигнанців переконувати по внутрішньому телебаченню, що не все так і погано, адже їх могли повісити, а тут, в Китаї, вони почуваються  в повній безпеці.

  Зараз настає фуркаційний момент. Аналізуючи ті розрізнені дані, які доходять до нас з Московщини, можна зробити висновок, що інавгурація Путіна, котра запланована на 7 травня, може й не відбутися. Багато фактів вказують на те, що в Кремлі готується державний переворот. Чи вдасться його здійснити, то вже інша справа.

Однак, якщо Сі Цзіньпін не хоче, щоб Путін повторив долю Муаммара Каддафі, чи Ніколає Чаушеску, то він мав би надати йому ще до 7 травня політичний притулок.

В Пекіні люблять часто повторювати, що російсько-українську війну потрібно закінчувати. І найкращий варіант – забрати російського диктатора до Китаю. Адже, в іншому випадку, Путін продовжуватиме війну, вважаючи що у нього немає іншого виходу.

Китайський фактор у війні Росії в Україні дуже потужний. Пекін мав би зробити перший крок до миру, бо все одно у них нічого не вийде з намаганням зберегти режим  свого багаторічного політичного васала Путіна. 

Знищення України стало державною ідеологією Росії

Віктор Каспрук

Російські медіа постійно виплескують великі порції дезінформації, які мають переконати пересічних росіян у тому, що у них не все так і погано, у той час, коли відбувається загнивання західних країн, а їх економіки вже близькі до руйнації. Відповідно до цих “стандартів”    написана і стаття Ірини Алксніс “Запад так и не разгадал главный секрет России”, яка опублікована у РИА Новости. 

Путінська пропагандистка зазначає: “Адже фактично вся стратегія Заходу нині будується на надії, що Росію спіткає провал, невдача, що вона припуститься якоїсь фатальної помилки, власними руками доведе справу до катастрофи. Та сторона вже котрий рік заколисує себе мантрами про те, що у росіян ось-ось рухне економіка, закінчаться золотовалютні резерви, спустошаться склади озброєнь, колапсує інфраструктура, вичерпаються найцінніші кадри – продовжувати список їх мрій можна дуже довго…”

З чого випливає, що нічого з перерахованого вище не спостерігається і бути не може, економіка Російської Федерації сильна, як ніколи, склади зі зброєю переповнені, всі росіяни об’єдналися, як один навколо свого “великого вождя” Путіна, а жодної фатальної помилки в Москві не допустять. 

Та в кінці статті ця Алксніс починає фактично заперечувати те, про що писала раніше, намагаючись вселити у свого читача патріотичний оптимізм.

Вона наголошує: “Кризи, проблеми та навіть катаклізми – це частина життя. Головне – вчасно, хай навіть на самому краю прірви, зупинитися і почати наполегливо працювати над змінами на краще. Росія стільки разів у своїй історії проробляла подібний фокус, вибираючись із, здавалося б, тотальних катастроф, і ми сприймаємо дане наше вміння як само собою зрозуміле та властиву всім якість. А тим часом це зовсім не так. Навпаки, це рідкісна – якщо не сказати унікальна – особливість, яку мають дуже небагато країн і народів”.

Тобто Ірина Алксніс фактично визнає, що Росія опинилася на “краю прірви”, і збирається якось вибиратись з “тотальної катастрофи” куди її привела війна Путіна в Україні.  Якщо створення Москвою катастрофічних для себе ситуацій є головним секретом Росії, то цього разу це  може для Кремля закінчитися фатально, щоб там вони далі не планували.

Уся новітня історія Росії, після зникнення  СРСР,  наочно доводить, що залишення імперії, навіть в дещо урізаному вигляді під назвою Російська Федерація, обов’язково через роки призведе до виникнення нового імперського рецидиву та до відродження агресивної політики щодо своїх найближчих сусідів, і не тільки. До колективного Заходу нарешті мало б прийти розуміння, що з Росією, якщо її залишити у тому вигляді, якою вона є нині, ніколи ні про що домовитися не вдасться.

Адже знищення України стало державною ідеологією Росії. І закривати Заходу на це очі не варто. Якщо Путіна не зупинити в Україні, то наступним кроком Москви стане  “православний джихад” проти всієї західної цивілізації, до якого в Кремлі готуються вже зараз. Українцям дуже не пощастило, що вони найближче від всіх знаходяться до Російської Федерації.

Але борючись за свою незалежність Україна одночасно бореться і за те, щоб московська озброєна орда не ринулась на інші території Європи. За збереження свободи та демократії в країнах всього Європейського Союзу, а не тільки державах Балтії, чи Польщі.

Росієлюбна політика частини західного політичного істеблішменту привела до тієї ситуації, що ми нині маємо. То чи варто ще раз допускати ту ж саму помилку, яку зробив Захід після розвалу Радянського Союзу? Коли його політичні еліти повірили в те, що тоталітарну державу, у якій майже не змінилися еліти, можна легко перетворити на демократію, якщо почати їй допомагати чим тільки можна, прийняти її без усяких на те підстав у G7, раптово перетворивши її на G8.

Не говорячи вже про те, що президент США Джордж Буш-молодший додумався до того, що приймав Путіна у квітні 2008 року у своєму родинному маєтку в штаті Мен. А коли вони вперше зустрілися в 2001 році у Словенії, Буш заявив: “Я глянув йому в очі. Мені здається, що він дуже відвертий і чесний. Ми дуже гарно поспілкувалися. Я зрозумів суть його душі. Це людина, дуже віддана своїй країні та її інтересам”. Цікаво, що зараз думає про цю свою оцінку російського диктатора молодший Буш, адже вже тоді багато хто з впливових американських експертів попереджали його, що він робить велику помилку, довірившись Путіну.

Тогочасному лідеру Америки було неможливо зрозуміти, що Путін, як і росіяни, живуть в власному збоченому світі, де брехні цілком нормальне явище. І що це цілком відповідає  стандартам поведінки московців, прийти до когось додому, тримаючи за спиною знаряддя вбивства.

Путінське войовниче самодержавство повністю спростовувало помилкові очікування європейців, що обмін товарами з Росією поступово призведе в ній до демократичних змін. Вийшло все з похибкою до навпаки.  Путін використав надвисокі доходи від продажу в Європу нафти та газу для того, щоб зміцнити свій тоталітарний режим. А масове потрапляння, протягом багатьох років, високоякісних європейських товарів до Російської Федерації, так і не змогло перетворити цю величезну країну на західне суспільство споживання. Як виявилось, це була від початку неправильна ідея.

Коли ми говоримо про сплеск новітнього імперіалізму Москви, то необхідно усвідомити, що він це повернення до добре замаскованої імперськості. Яка виглядала приглушеною після розпаду СРСР, коли Росія якийсь час імітувала свій нібито демократичний розвиток. 

На Заході довго недооцінювали глибину викликів, які кидає Росія демократичній західній цивілізації, і таким чином  пропустили той момент, коли Російська Федерація повістю перескочила на імперську траєкторію свого розвитку. А без цього неможливо зрозуміти, які ключові виклики та небезпеки  надходять від сучасної Росії.

Не всі в Америці і Європі до кінця усвідомлюють  те, що Україна не може програти Росії, адже тоді жодна країна не буде більше покладатися на західні демократії. Диктатури всього світу святкуватимуть перемогу, а нові війни стануть реальністю.

Роки Великої війни довели, що диктатор розуміє лише мову сили та жорсткої відповіді на свою агресію. Пора відкинути усі загрози з боку Москви, що, мовляв, ядерна держава не може програти, чи що Захід провокує Третю світову війну, допомагаючи Україні у війні з Росією. Путін лякає, що він витягне ядерний джокер і для людства водночас закінчаться 2 тисячі років спільної культури та історії. Тому, мовляв, будьте обережні – обережність не боягузтво, а легковажність не відвага.

Від самого початку Путін лише імітував, що він хоче якихось переговорів, він просто хотів аби Захід не допомагав Україні. Він веде війну на знищення України, як держави. І якщо США і Європа у цей критичний момент не допоможуть Україні захистити свою державність і викинути російських агресорів з усіх своїх земель, то це похитне усталений світопорядок і обернеться непередбачуваними наслідками для інших країн. 

В Україні відбувається не лише непримиренна боротьба за її суверенне майбутнє, вона йде і за не допущення того, щоб Росія та Китай, за допомогою Ірану та Північної Кореї, нав’язали свої соціальні моделі як рівноправну альтернативу демократичному відкритому суспільству. Що Москва нав’язує українцям за допомогою військового вторгнення. Навіть якщо хтось вважає, що це не їхня війна, це ще не привід підтримувати розпалювача війни Путіна, не надавши всю необхідну допомогу Україні.

Під час російсько-української війни, українці виконують те, що мав би робити Північноатлантичний альянс, боронити Європу від вторгнення Росії. Але НАТО має винести уроки з війни в Україні: окрім ядерного стримування, необхідне звичайне стримування. Адже зброя повітряного нападу є дешевшою, ніж системи та комплекси ППО.

Держави-члени НАТО потребують різкого збільшення потужностей для масового виробництва військових безпілотників і артилерійських боєприпасів. Концепція ядерного стримування Російської Федерації повинна бути розширена. Крім ядерного стримування має бути вироблена доктрина стримування Москви звичайними видами озброєння.

Необхідно визнати –  популісти, ізоляціоністи та прокремлівські сили в Сполучених Штатах, своєю недалекоглядною політикою і слабкістю, буквально руйнують майже століття миру, безпеки, стабільності та домінуючого впливу Америки.

Ціною того, що Європа довгі десятиліття перебувала під ядерною парасолькою США стало те, що на сьогодні лише три  країни НАТО – Велика Британія, Франція та Америка володіють ядерною зброєю. Тому нерішучість та затримка Вашингтоном допомоги Україні, здатні підштовхнути європейців задуматися над тим, чи не варто і їм самим почати працювати над ядерними військовими програмами.

Як відомо, у великій геополітиці усі проблеми тісно пов’язані між собою. Не вирішене одне стратегічне питання, тягне за собою інше. Не варто сподіватися на те, що ублажаючи Росію якимись поступками, можна примусити її відступитися від України. Путін розуміє лише аргументи сили. Тому тільки застосовуючи силу та увесь потенціал Заходу, можливо змусити Росію вийти з всіх українських територій і припинити війну з Україною.

Іран нав’язує Ізраїлю нову гру: відповідь за Єрусалимом

Аятола Алі Хаменеї готовий підірвати весь світ, щоб тільки знищити Ізраїльську державу

Віктор Каспрук

Здійснивши найбільш масштабний напад на Ізраїльську державу, Іран вперше зіштовхнувся з Ізраїлем віч-на-віч. Цим Ісламська Республіка Іран нав’язує Ізраїлю нову гру. Тепер питання в тому, якою буде реакція на ці терористичні удари з боку Єрусалиму? Адже в Тегерані чудово знали, що за подібні терористичні атаки відповідь Ізраїля буде сильною і рішучою. І дуже ймовірно, що вже буквально через декілька днів ізраїльська авіація розбомбить всі ядерні об’єкти в Ірані.

Як зазначає найбільш впливова ізраїльська газета Yedioth Ahronoth: “Історичне досягнення ізраїльської протиповітряної оборони під час найбільшого обстрілу ракетами і БПЛА, з яким зіткнулася будь-яка країна. З  36 запущених крилатих ракет, 110 балістичних ракет типу HVAR і 187 дронів Shahed, тільки невелика кількість проникла на територію Ізраїлю, а більшість з них була збита ще на підльоті до країни.  Базі Набатім було завдано незначних пошкоджень, але речник ЦАХАЛу наголосив у своїй заяві, що база функціонує”.

Терористичний напад Ірану на Ізраїль у ніч на 14 квітня 2024 року можна порівняти з нападом на американську базу Перл-Харбор вранці 7 грудня 1941 року. Тепер у Ізраїлю, Сполучених Штатів та їхніх союзників з’являється унікальний шанс знищити один із ланцюжків у вісі зла – Росія, Китай, Іран і Північна Корея. Настав час допомогти іранцям позбутися їхнього тиранічного режиму аятолл. І цією нагодою варто обов’язково скористатися.

Іран винен не лише в нападі на Ізраїль, понад 2 роки Тегеран допомагає Росії знищувати своїми дронами Shahed  українські об’єкти критичної інфраструктури. Чим фактично бере участь у терористичній війні Російської Федерації з Україною.

Тепер же настав час показати іранським муллам, що означає застосування подібних військових засобів для них самих. Після терористичної атаки на Ізраїль цілком законними цілями стають іранські ядерні об’єкти, військові заводи та електростанції. Іранські релігійні фундаменталісти мусять на собі відчути, якою є зворотна відповідь на їхні злочини проти цивільного населення Ізраїлю і України.

Іран десятиліттями атакував Ізраїль через своїх довірених осіб – ХАМАС і Хезболлу, включаючи страшну атаку 7 жовтня 2023 року. Тепер настає реальна можливість поставити цю терористичну державу на місце. Тим більше, що ніким не обрана хунта ісламістів-жінконенависників в Тегерані, не мала і немає жодного мандату від пригнобленого нею народу на бомбування і завдання шкоди будь-якій нації у світі.

Після масованої терористичної атаки на Ізраїль 14 квітня, Іран разом з путінською Росією, розділили  між собою місце терористичної держави номер один у світі. Можна лише собі уявити, яких страшних руйнувань і смертей зазнав Ізраїль, коли б усі іранські дрони та ракети досягнули визначених цілей. Іранські різники нічим не кращі за російських, які тими ж самими іранськими безпілотниками вбивали українських дітей на вулицях міст.

Той факт, що цього разу ізраїльтянам вдалося уникнути серйозних пошкоджень інфраструктури та людських втрат, залишає багато запитань. Адже можна тільки собі уявити, щоб було, якби Ізраїль та його союзники виявилися  неготовими до відбиття такої масованої атаки? Тому варто відкинути усі хибні теорії, що, мовляв, напад став лише умовним жестом відплати, коли  було достатньо точно  виміряно силу удару, щоб не спровокувати поглиблення конфлікту між іранцями та ізраїльтянами.

Це зовсім не так. В Ізраїлю тепер не залишається іншого вибору, як адекватно відповідати іранцям. Бо якщо вони цього не зроблять, то фанатичний режим мулл порахує, що ізраїльтяни побоялися розширення протистояння. І це спровокує наступну терористичну атаку, яка буде куди більш агресивною і потужнішою, аніж попередня.

Хоча Іран здійснив найбільшу атаку на Ізраїль у сучасній історії, але він не досяг жодної зі своїх стратегічних цілей, головною з яких було залякати та деморалізувати ізраїльський народ. Необхідно визнати, що у них куди краще виходить тероризувати власних громадян і вбивати дівчат-підлітків, які демонструють акти непокори жінок ісламському дрес-коду і не хочуть носити хіджаб.

Цей напад може підштовхнути Ізраїль до більш рішучих кроків щодо Ірану. Адже в Єрусалимі знають, що їхнє вікно можливостей,  до того, як Тегеран отримає ядерну зброю, може швидко закритися. Тому, якщо вони дійсно збираються щось робити, то повинні це здійснити найближчим часом. Адже Іран – це терористична держава, яка підтримує палестинський ХАМАС, Хезболлу у Лівані, хуситів у Ємені та ісламістів в Іраку, і є союзником Російської Федерації у її кривавій війні в Україні.

Ізраїль запобіг руйнівній силі наслідків цього удару завдяки підтримці міжнародної коаліції, і хотілося бачити, щоб ця коаліція збільшила свою допомогу й для України. Адже скільки українці не просять своїх союзників закрити небо над Україною, вони принципово не роблять цього. Мотивуючи тим, що це нібито може спровокувати Москву на збільшення ескалації. Такий підхід необхідно терміново переглянути. Ті хто проти прийняття такого рішення, мусили б відвідати зруйновані московитами українські міста і села, щоб зрозуміти, який геноцид здійснює Путін проти мирного населення в Україні.

Тепер з’явилася нагода відповісти за усі проксі-атаки Ірану проти Ізраїлю, які здійснювалися тегеранськими сателітами протягом багатьох років. Адже після 14 квітня вже ніхто не зможе заперечувати щодо легітимного права Ізраїлю відповісти Ірану за напад на свою територію. Цей терористичний акт, як і різанина 7 жовтня на міжнародно визнаних землях Ізраїльської держави, мають врешті отримати пропорційну відповідь. Оскільки безкарність лише провокує наступну агресію.

Той факт, що Росія надає підтримку Ірану у військовій сфері, програмному забезпеченні, допомагає розбудовувати авіацію та атомну енергетику, тільки збільшує безрозсудність режиму мулл. Якби вони не мали підтримки з Кремля, то були б куди більш обережні, помірковані і стримані. Але Москва допомагала їм технологіями, Пекін закуповуючи іранську нафту, фінансував їхню військову промисловість, а це підняло тестостерон агресії в аятолл до такого рівня, коли вони відчули, що вже здатні вирішувати долю світу.  

Однак керований ісламістами Іран велика загроза не тільки для всього Близького Сходу. Під час російсько-української війни Іран став спільником Російської Федерації і відрито виступив на боці московитів, задекларувавши цим, що там вважають – Україна, як і Ізраїль, не має права на існування.

Чи не пора всім зробити відповідні з цього висновки, і переглянути своє ставлення до Ірану. Адже і досі дехто на Заході переконаний, що з Іраном можна порозумітися і домовитися. Не враховуючи того факту, що духовний  лідер Ірану аятола Алі Хаменеї готовий підірвати увесь світ, щоб тільки знищити Ізраїльську державу. 

Хай там як далі, але можна не сумніватися, що  Іран продовжуватиме атакувати Ізраїль і Сполучені Штати  через дюжину проксі-ополчень по всьому Близькому Сходу. Останнім часом Тегеран має звичку перетинати “червоні лінії”, знаючи, що російський диктатор Путін маячить в нього за спиною.

Іранці безпосередньо відповідальні за загибель ізраїльтян і американців у регіоні. Вони також експортують свою зброю за кордон, особливо постачаючи безпілотники росіянам, які допомагають вбивати невинних українських цивільних. Тому цілеспрямована атака Ізраїлю на початку цього місяця, з метою ліквідації високопоставлених іранських військових, була виправдана у світлі цієї агресії Ірану.

Якщо в Ірані думають, що напад на Ізраїль – це стримування, то вони зазнали невдачі. Ізраїльтяни мають право захищатися і завжди використовуватимуть це право для збереження існування своєї держави. Заперечувати це означає підтримувати продовження терористичних нападів на його територію. Важливо розуміти, що якщо між Іраном та Ізраїлем розпочнеться повномасштабна війна, збройні сили США будуть на місці подій.

Ісламська Республіка Іран завжди була жахливим сусідом для тих країн, які знаходяться поруч з нею. Кремль створив близькосхідного монстра-вбивцю, який діє під політичним прикриттям Москви.

Кінцева мета Ірану – стерти Ізраїль з мапи світу. І можна не сумніватися, що він буде ескалувати й далі, якщо його вчасно не зупинити. І з цим не варто зволікати, адже Іран, як і Росія, розуміють виключно тільки мову сили.

Is Mike Johnson ready to choose between Biden and Trump?

Viktor Kaspruk, political scientist

House Speaker Mike Johnson’s delaying tactics in the US Congress regarding aid to Ukraine, Israel, and Taiwan suggest his intention to further postpone the issue using various excuses

Simultaneously, he consistently claims that more coordination is necessary, indicating he’ll be ready to vote on a mutually acceptable assistance option soon. But this proposed legislation always requires additional refinement, with elements to be removed, added, and modified to align with the majority of congressmen from both parties.

It’s unclear why President Joe Biden, with over 50 years in American politics, fails to grasp this. Johnson publicly states one thing, acts differently, and plans another. For him, maintaining the position of speaker and securing a place in the new Congress is paramount, with the Ukrainian issue serving as a lever to enhance his reelection prospects.

A series of political objectives and challenges emerge. Michael Johnson values former US President Donald Trump. Johnson’s re-election to the House of Representatives largely hinges on his alignment with Trump’s agenda. Trump, in turn, relies on donors to fund his presidential campaign, potentially including Putin, if funds from Russia are funneled through front companies to support his re-election bid.

If Mike Johnson meets all of Donald Trump’s demands, particularly regarding the blocking of aid to Ukraine, he stands a chance of being re-elected to Congress. Otherwise, he may need to negotiate with Democratic representatives to secure his position, especially as some fellow Republicans begin to criticize him as being too aligned with the Democratic Party.

Furthermore, if Johnson eventually brings bills concerning aid to Ukraine, Israel, and Taiwan to a vote, it suggests a shift in his allegiance. He may now believe that Democrat Joe Biden has a greater chance of re-election than Republican Donald Trump.

In a time where the fate of Ukraine’s existence, America’s global leadership, and Western democracy are in jeopardy, it might be worth considering a move that Trump supporters couldn’t anticipate. Granting Congressman Michael Johnson exactly what he desires ensures the continuation of his successful political career.

Many factors will influence the outcome. Notably, in early March, Republican Marjorie Taylor Greene, aligned with the MAGA group led by Donald Trump, initiated the speaker of the US Congress’s resignation. Congress has two legislative days to address Greene’s proposal, likely very soon, during the House’s session after recess on April 9.

It’s important to note that Marjorie Taylor Greene aims to use the same procedure that previously ousted former Speaker of the House Kevin McCarthy. Republican Matt Gaetz initiated a similar move, resulting in McCarthy’s unprecedented removal from office in early October 2023. With time running out, Mike Johnson must decide how to act in this critical situation.

The Biden administration and Democrats may find it prudent to preemptively secure a political agreement with Mike Johnson. This entails Democratic representatives in Congress preventing MAGA radicals from ousting him as speaker and ensuring their support until the next congressional reelection. In return, Johnson commits to bringing a Senate-backed bill, allocating $95 billion in aid to Ukraine, Israel, and Taiwan, with $60 billion earmarked for Kyiv, to a vote in the House of Representatives.

Furthermore, in the event of a Biden presidential victory, Democrats would promise Johnson a respected position in the new administration if he fails to return to Congress from the Republican Party. This assurance would underscore his stability regardless of the outcome.

Johnson’s primary objective is to sustain his successful political trajectory. And the Democratic Party possesses all the means to assist him in achieving this goal.

https://global.espreso.tv/world-news-is-mike-johnson-ready-to-choose-between-biden-and-trump

Чи готовий Майкл Джонсон зробити вибір між Джо Байденом і Дональдом Трампом?

Віктор Каспрук

Ігри з затягуванням голосування щодо допомоги Україні, Ізраїлю і Тайваню в американському Конгресі, які затіяв спікер Палати представників Майкл Джонсон, вказують на те, що він має намір, під різними приводами, відкладати та затягувати це питання й далі. При цьому постійно запевняючи, що ще трохи узгоджень, і прийнятний для всіх варіант допомоги він буде готовий поставити на голосування. Але потрібно цей законопроект доопрацювати, щось викинути, щось додати та змінити, і тоді це буде саме те, що цілком може влаштувати більшість конгресменів від обох партій.

Чому цього не розуміє президент Сполучених Штатів Джо Байден, який перебуває у вищій лізі американської політики вже більше 50 років, не ясно. Адже Джонсон постійно говорить публічно одне, робить друге, а планує третє. Бо для нього зараз головне не втратити посаду спікера і потрапити до нового складу Конгресу, а українське питання є лише важелем можливостей, які допоможуть йому знову переобратися.

А далі вибудовується ланцюжок політичних цілей та викликів. Майкл Джонсон орієнтується на колишнього президента США Дональда Трампа. Від якого, великою мірою, залежить переобрання Джонсона до Палати представників. Трамп, у свою чергу, залежить від донорів фінансування його президентської кампанії, серед яких може бути і Путін, якщо через підставні фірми з Росії надходитимуть кошти, щоб вдруге привести екс-президента  до Білого дому.  

Якщо Майкл Джонсон виконає усі вимоги Дональда Трампа щодо блокування допомоги Україні, то зможе переобратися до Конгресу, якщо ж ні, то тоді для того, щоб туди знову потрапити, йому потрібно домовлятися з представниками Демократичної партії. Тим більше, що вже дехто з його однопартійців-республіканців лайливо починає його обзивати “демократом”.

І якби він через якийсь час дійсно поставив законопроект про допомогу Україні, Ізраїлю і Тайваню на голосування, то це означало б одне – тепер Майкл Джонсон вважає, що шанси стати знову президентом у демократа Джо Байдена вищі, ніж у республіканця Дональда Трампа.

У той час, коли на кін поставлена не тільки незалежність та існування України, а й провідна роль Америки у світі, і взагалі доля західної демократичної цивілізації, можливо, що варто було б зробити крок, який трампісти передбачити не змогли. Запропонувати конгресмену Майклу Джонсону саме те, що він хоче – гарантоване продовження його успішної політичної кар’єри.

А вона тепер залежить від багатьох факторів. Тим більше, що на початку 20 чисел березня республіканка Марджорі Тейлор Грін, з групи MAGA, яка асоціюється з Дональдом Трампом,  ініціювала відставку спікера Конгресу США. Цю  пропозицію Грін конгресмени мають розглянути протягом двох законодавчих днів. І статися це може вже дуже скоро, коли Палата представників збереться після перерви 9 квітня.

Варто пригадати, що Марджорі Тейлор Грін хоче застосувати ту процедуру, яка вже призвела до звільнення колишнього спікера Палати представників Кевіна Маккарті. Тоді з подібною ініціативою виступив республіканець Метт Ґетц, і на початку жовтня 2023 року спікера Палати представників Маккарті, вперше за всю історію Сполучених Штатів, усунули з посади.  Отож у Майкла Джонсона обмаль часу для того, щоб остаточно вирішити, як він планує діяти за такої критичної для себе ситуації.

Можливо, що тут  адміністрації президента Джо Байдена та демократам мало б сенс діяти на випередження і укласти з Майклом Джонсоном політичну угоду. Тобто, представники Демократичної партії в Конгресі не дадуть радикалам з групи MAGA усунути його з посади спікера та гарантують йому свою підтримку аж до часу переобрання Конгресу. Але він зобов’язується поставити на голосування в Палаті представників законопроект, вже підтриманий Сенатом, який передбачає допомогу Україні, Ізраїлю і Тайваню на суму 95 мільярдів доларів, 60 мільярдів з яких заплановано виділити Києву. 

Крім того, демократи в разі перемоги на президентських виборах Джо Байдена, якщо раптом Майклу Джонсону не вдасться знову пройти до Конгресу від Республіканської партії, гарантують йому поважне місце у новій президентській адміністрації. Підтвердивши цим, що він не програє за будь-якого розвитку подій.

Адже для Джонсона зараз головним пріоритетом є продовження й далі його успішної політичної кар’єри. А у Демократичної партії є усі реальні можливості допомогти Майклу Джонсону у цьому.   

Путін махає ядерною дубиною. Які будуть наслідки?

Віктор Каспрук

Останнім часом російський диктатор активізував погрози західній спільноті, якщо та не припинить допомогу і не віддасть Україну на поталу Росії. Путін удає, що готовий піти на ядерний таран і без вагань знищить цивілізацію, якщо не зможе перемогти в Україні. Цим він посилає сигнал вільному світу, що там, де керують тирани та егоцентричні правителі, правила інші, і відтепер правила будуть встановлювати вони.

Наскільки серйозною є ядерна загроза Путіна? Адже подібне різке підвищення геополітичних ставок має дві сторони. Застосування ядерної зброї з боку Росії у напрямку Заходу, миттєво обернеться для режиму кремлівських старців знищенням Москви, найбільших міст Російської Федерації та військових і промислових об’єктів.

І якщо узурпатору байдуже, що на війні з Україною кількість загиблих росіян скоро може сягнути півмільйона, то застосування ядерної зброї та відповідь на це Заходу – здатні призвести до падіння всього його режиму. А цього Путін боїться найбільше. І саме це – вирішальний чинник того, що нагнітання ядерної істерії в Кремлі наразі не має шансів перейти з інформаційної сфери у воєнну.

Та якщо у 2014 році, після окупації Криму і частини Донбасу, Путіна почали визначати як мерзенного міжнародного насильника, то після більше, ніж двох років від початку повномасштабного вторгнення – про нього заговорили як про геополітичного бандита, що становить величезну небезпеку для всього людства.

Геноцид українців має бути зупинений. А західні країни повинні дати чітко зрозуміти Кремлю, що будь-яке використання ядерної зброї Росією зустрінеться з адекватною і миттєвою реакцією. Адже доти реакція на злочини московців не вирізнялася швидкістю чи рішучістю. Тим часом Російська Федерація на війні застосовує нервово-паралітичний газ, фосфор та вакуумні бомби, тримає в заручниках запорозьку АЕС і коїть з людьми жахливі речі на окупованих українських землях.

Європейці і американці мали б донести до Путіна, що застосування тактичної ядерної зброї в Україні чи деінде в Європі, означало б самогубство для нього самого та його країни. Допустивши серйозну стратегічну помилку – напад на Україну – тиран і досі вважає, що у військовому плані час на боці Російської Федерації. Власне, це стало його другою помилкою, оскільки сумарно ресурси колективного Заходу багатократно перевищують ресурси путінської Росії.

Попри те, що Путін робить дуже грізне обличчя, коли вчергове починає говорити про ядерну війну, його міміка видає помітне нервування. Його просто сіпає, коли з’являється можливість, хай навіть і віддалена, перебування військ НАТО в Україні. А останнім часом, як би не тужився, він став умовно функціонуючим політиком, старим лідером кремлівської мафії, який вже пройшов пік своєї могутності.

У багатьох аспектах, Росія перетворилася на паперового тигра, змушеного випрошувати зброю для продовження війни у Північної Кореї й Ірану, загрузнувши у війні, яку сама розпочала. Хоча ні Україні, ні Америці, ні Європі не варто недооцінювати свого супротивника. Попри все, Москві вдалося сформувати тоталітарний альянс з Китаю, Ірану, Північної Кореї та Росії проти Сполучених Штатів та їхніх союзників. Вороги демократії об’єднуються, й на це не варто заплющувати очі.

Одначе дозволити ядерній державі використовувати загрозу ядерної війни заради залякування сусідів і силою та шантажем досягати свого – допускати не можна. Адже саме поступки державі-шантажистці здатні закінчитися ядерною війною. Тільки ті, хто проковтнули російську пропаганду, впритул не бачать злочини Путіна в Україні. Росія вдерлася до свого сусіда, намагаючись захопити країну та знищити українську ідентичність. Вона вбивала, катувала і ґвалтувала жінок, чоловіків і дітей. Вона викрала десятки тисяч дітей, щоб “перевиховати” їх у Росії. Вона постійно погрожує ядерною війною, якщо не доб’ється свого.

І якщо піддатися на ядерний шантаж, Україні не виграти. Доля прихильна до сміливих. Українці і західний світ мусять робити те, що потрібно. Образно кажучи, це Карибська криза навпаки. Росіяни стурбовані ймовірним приходом НАТО в Україну, а Путін погрожує застосувати ядерну зброю. У цей критичний момент світової історії головне, щоб Захід не моргнув першим, оскільки Росія робить вигляд, що вона готова на все.

Хоча насправді Путіна бентежить не так прихід НАТО на наші терени, як мирна та квітуча Україна у складі Євросоюзу. Впродовж усієї своєї історії росіяни блефували. Іноді вони залякували своїх ворогів, а іноді ні. Коли СРСР (нині Росія) почав завозити ядерні ракети на Кубу, тодішній президент США Джон Кеннеді мав сміливість запровадити блокаду навколо Куби. СРСР відступив. Проблема в тому, що в Кремлі вважають, що президент Америки Джо Байден не насмілиться нині повторити щось подібне.

Стриманість і обережність Джо Байдена щодо збільшення допомоги Україні та його неспроможність надати їй своєчасну та достатню підтримку, до певного часу вселяли в Путіна сподівання, що ще трохи – й українці самі попросять Москву про капітуляцію. Однак тепер він зрозумів: цього не буде і почав підіймати ставки, не маючи на руках жодних козирів.

Та схоже, певною мірою американська історія знову повторюється. Так, Сполучені Штати висловлювали багато “занепокоєння”, поки Гітлер один за одним захоплював шматки Європи в 1939 році. Навіть у 1940 році, коли Францію окупували нацисти, США не проявляли значного ентузіазму. І лише раптовий напад японців 7 грудня 1941 року на Перл-Гарбор підштовхнув Америку до рішучих дій. Але чи варто Вашингтону чекати на новий Перл-Гарбор?

Очевидно, що Путін блефує. Але ядерна зброя має таку особливість, що для обох сторін гра закінчується з тієї миті, як натискається кнопка. Тому брязкання зброєю дає куди більший ефект, ніж її застосування. Витягніть шаблю, і зробивши неточний рух, ви можете просто настромитись на неї.

Гіпотетична можливість розгортання сил НАТО в Україні, про яку нині так багато говорять, не призвела б до застосування ядерної зброї згідно з нинішньою російською доктриною. Так, минулого року Путін заявив, що вона допускає два можливі варіанти для застосування ядерної зброї: відплата за перший ядерний удар ворога і якщо саме існування Росії як держави, опиниться під загрозою, навіть якщо використовується звичайна зброя.

Дуже важко стверджувати, що існування Росії буде поставлене під сумнів у разі присутності сил НАТО в Україні. Можливі бої між силами Росії та НАТО в Україні – це одне. А російські ядерні удари по силах НАТО в Україні або звичайні, чи ядерні удари по західних цілях за межами України – це зовсім інше. В останніх випадках Росія та Путін особисто стали б законними військовими цілями. І у Москві це чудово розуміють.

Ядерне залякування, як і реалізація цієї божевільної ідеї, не дає Російській Федерації жодних шансів. Натяки Путіна, в такому випадку, мають на меті також і запобігти збільшенню постачання зброї Україні. Звичайно, Путін може натякати на використання тактичних ядерних боєприпасів малої дальності, а їх у Росії тисячі. Але він знає, що негайна реакція з боку НАТО покладе кінець будь-яким шансам на його перемогу в Україні.

Політичний динозавр Путін військовим шляхом намагається реалізувати імперську ідеологію старого світу. Нагнітання ядерної істерії Москва здійснює за звичним сценарієм. Спочатку Путін говорить про ядерну зброю і погрожує її застосувати, якщо Україна занадто добре захищатиметься від його агресії. Потім інші країни згадують про те, що Путін говорив про використання ядерної зброї, і обговорюють, що вони повинні з цим робити. Далі російський диктатор перекручує цей меседж таким чином, ніби інші держави планують застосувати ядерну зброю проти нього, повністю ігноруючи, з чого саме почалося обговорення на Заході цього питання. Як наслідок – послідовники Путіна з промитими мізками повністю й беззаперечно схвалюють його дії.

Путін гадає, що виглядає страшним і жорстоким, вимахуючи ядерною дубиною. Але такі постійні погрози є чіткою ознакою того, наскільки слабка його і взагалі російська позиція у світі. Російська армія показала себе не тільки значною мірою некомпетентною, але й неймовірно корумпованою. І це після того, як було витрачено мільярди на її модернізацію. До того ж, Путін достатньо обережний, щоб знати: ядерну війну ніхто не виграє.

Миршавий диктатор-реваншист, як загнана тварина, постійно вишкірює зуби, лякаючи інших тим, чого не ризикне застосувати. Соціопатичний монстр-вбивця, хоча й хворий на невиліковну хворобу – манію відродження СРСР –  усвідомлює, що застосовуючи будь-яку ядерну зброю, він підписує собі смертний вирок.

У нього простежується проблема правителів, не підзвітних нікому, крім самих себе. Вони прагнуть реалізовувати свої фантазії за будь-яку ціну, не зважаючи на втрати. Але Путін знає, що в прямому конфлікті з НАТО Росія програє, і її подальше існування залежить від ядерного стримування. Це і є на сьогодні головним гальмівним фактором застосування ядерної зброї з боку Російської Федерації.

gazeta.ua 09 березня 2024

карикатура Володимира Казаневського

https://gazeta.ua/articles/poglyad/_putin-mahaye-yadernoyu-dubinoyu-aki-budut-naslidki/1174337

Путин машет ядерной дубиной. Какие будут последствия?

Виктор Каспрук

В последнее время российский диктатор активизировал угрозы западному сообществу, если оно не прекратит помощь и не отдаст Украину в жертву России. Путин делает вид, что готов пойти на ядерный таран и без колебаний уничтожит цивилизацию, если не сможет победить в Украине. Этим он посылает сигнал свободному миру, что там, где управляют тираны и эгоцентрические правители, правила другие, и теперь правила будут устанавливать они.

Насколько серьезна ядерная угроза Путина? Ведь у подобного резкого повышения геополитических ставок две стороны. Применение ядерного оружия со стороны России по отношению к Западу мгновенно обернется для режима кремлевских старцев уничтожением Москвы, крупнейших городов Российской Федерации и военных и промышленных объектов.

И если узурпатору безразлично, что на войне с Украиной количество погибших россиян скоро может достичь полумиллиона, то применение ядерного оружия и ответный удар Запада – способны привести к падению всего его режима. А этого Путин боится больше всего. И именно это –  решающий фактор того, что нагнетание ядерной истерии в Кремле пока не имеет шансов перейти из информационной сферы в военную.

Но если в 2014 году, после оккупации Крыма и части Донбасса, Путина начали определять как мерзкого международного насильника, то после более чем двух лет с начала полномасштабного вторжения – о нем заговорили как о геополитическом бандите, представляющем огромную опасность для всего человечества.

Геноцид украинцев должен быть остановлен. А западные страны обязаны ясно дать понять Кремлю, что любое использование ядерного оружия Россией встретится с адекватной и мгновенной реакцией. Ведь до этого реакция на преступления россиян не отличалась быстротой или решительностью. Тем временем Российская Федерация на войне применяет нервно-паралитический газ, фосфор и вакуумные бомбы, держит в заложниках запорожскую АЭС и творит с людьми ужасные вещи на оккупированных украинских землях.

Европейцы и американцы должны донести до Путина, что применение тактического ядерного оружия в Украине или где-либо в Европе означало бы самоубийство для него самого и его страны. Допустив серьезную стратегическую ошибку –  нападение на Украину – тиран до сих пор считает, что в военном плане время на стороне Российской Федерации. По сути, это стало его второй ошибкой, поскольку суммарно ресурсы коллективного Запада многократно превышают ресурсы путинской России.

Несмотря на то, что Путин делает очень грозное лицо, когда в очередной раз начинает говорить о ядерной войне, его мимика выдает заметную нервозность. Его просто трясет, когда появляется возможность, пусть даже и отдаленная, пребывания войск НАТО в Украине. А в последнее время, как бы ни тужился, он стал условно функционирующим политиком, старым лидером кремлевской мафии, уже прошедшим пик своего могущества.

Во многих аспектах Россия превратилась в бумажного тигра, вынужденного выпрашивать оружие для продолжения боевых действий у Северной Кореи и Ирана, погрязнув в войне, которую сама и начала. Хотя ни Украине, ни Америке, ни Европе не следует недооценивать своего противника – ведь Москве удалось сформировать тоталитарный альянс из Китая, Ирана, Северной Кореи и России против Соединенных Штатов и их союзников. Враги демократии объединяются, и на это не стоит закрывать глаза.

Однако позволить ядерному государству использовать угрозу ядерной войны ради устрашения соседей и силой и шантажом достигать своего – допускать нельзя. Ведь именно уступки государству-шантажисту могут закончиться ядерной войной. Только те, кто проглотил российскую пропаганду, в упор не видят преступлений Путина в Украине. Россия ворвалась к своему соседу, пытаясь захватить страну и уничтожить украинскую идентичность. Она убивала, пытала и насиловала женщин, мужчин и детей. Она похитила десятки тысяч детей, чтобы “перевоспитать” их в России. Она постоянно угрожает ядерной войной, если не добьется своего.

И если поддаться ядерному шантажу, Украине не выиграть. Судьба благосклонна к смелым. Украинцы и западный мир должны делать то, что нужно. Образно говоря, это Карибский кризис наоборот. Россияне озабочены вероятным приходом НАТО в Украину, а Путин угрожает применить ядерное оружие. В этот критический момент мировой истории главное, чтобы Запад не моргнул первым, поскольку Россия делает вид, что она готова на все.

Хотя на самом деле Путина смущает не столько приход НАТО на нашу территорию, сколько мирная и процветающая Украина в составе Евросоюза. На протяжении всей истории россияне блефовали. Иногда они устрашали своих врагов, а иногда нет. Когда СССР (ныне Россия) начал завозить ядерные ракеты на Кубу, тогдашний президент США Джон Кеннеди имел смелость ввести блокаду вокруг Кубы. СССР отступил. Проблема в том, что в Кремле считают, что президент Америки Джо Байден не осмелится повторить что-то подобное.

Сдержанность и осторожность Джо Байдена относительно увеличения помощи Украине и его неспособность оказать ей своевременную и достаточную поддержку, до поры до времени вселяли в Путина надежду, что еще немного – и украинцы сами попросят Москву о капитуляции. Однако теперь он понял: этого не будет и начал поднимать ставки, не имея на руках никаких козырей.

Но, похоже, в какой-то степени американская история снова повторяется. Так, Соединенные Штаты выражали много “беспокойства”, пока Гитлер один за другим захватывал куски Европы в 1939 году. Даже в 1940 году, когда Францию ​​оккупировали нацисты, США не проявляли большого энтузиазма. И только внезапное нападение японцев 7 декабря 1941 года на Перл-Харбор подтолкнуло Америку к решительным действиям. Но стоит ли Вашингтону ждать нового Перл-Харбора?

Очевидно, что Путин блефует. Но ядерное оружие имеет такую ​​особенность, что для обеих сторон игра заканчивается с момента нажатия кнопки. Поэтому бряцание оружием дает куда больший эффект, чем его применение. Вытащите саблю, и совершив неточное движение, вы можете наразиться на нее.

Гипотетическая возможность развертывания сил НАТО в Украине, о которой сейчас так много говорят, не привела бы к применению ядерного оружия в соответствии с нынешней российской доктриной. Так, в прошлом году Путин заявил, что она допускает два возможных варианта для применения ядерного оружия: возмездие за первый ядерный удар врага и если само существование России как государства окажется под угрозой, даже если используется обычное оружие.

Очень трудно утверждать, что существование России будет подвергнуто сомнению в случае присутствия сил НАТО в Украине. Возможные бои между силами России и НАТО в Украине – это одно. А российские ядерные удары по силам НАТО в Украине, обычные или ядерные удары по западным целям за пределами Украины – это совсем другое. В последних случаях – Россия и Путин лично стали бы законными военными целями. И в Москве это отлично понимают.

Ядерное устрашение, как и реализация этой сумасшедшей идеи, не дает Российской Федерации никаких шансов. Намеки Путина, в таком случае, преследуют цель также и предотвратить увеличение поставок оружия Украине. Конечно, Путин может намекать на использование тактических ядерных боеприпасов малой дальности, а их в России тысячи. Но он знает, что немедленная реакция со стороны НАТО покончит с любыми шансами на его победу в Украине.

Политический динозавр Путин военным путём пытается реализовать имперскую идеологию старого мира. Нагнетание ядерной истерии Москва осуществляет по обычному сценарию. Сначала Путин говорит о ядерном оружии и угрожает его применить, если Украина будет слишком хорошо защищаться от его агрессии. Затем другие страны вспоминают о том, что Путин говорил об использовании ядерного оружия и обсуждают, что они должны с этим делать. Далее российский диктатор извращает этот месседж таким образом, что другие государства планируют применить ядерное оружие против него, полностью игнорируя, с чего именно началось обсуждение на Западе этого вопроса. Как следствие – последователи Путина с промытыми мозгами полностью и безоговорочно одобряют его действия.

Путин думает, что выглядит страшным и жестоким, размахивая ядерной дубинкой. Но такие постоянные угрозы являются четким признаком его личной слабости и слабости позиций России в мире. Его армия показала себя не только в значительной степени некомпетентной, но и невероятно коррумпированной. И это после того, как были израсходованы миллиарды на ее модернизацию. К тому же Путин достаточно осторожен, чтобы знать: ядерную войну никто не выиграет.

Мелкий диктатор-реваншист, как загнанное животное, постоянно оскаливает зубы, пугая других тем, чего не рискнет применить. Социопатический монстр-убийца хоть и болен неизлечимой болезнью – манией возрождения СССР – осознает, что применяя любое ядерное оружие, он подписывает себе смертный приговор.

У него прослеживается проблема правителей, не подотчетных никому, кроме самих себя. Они стремятся реализовывать свои фантазии любой ценой, несмотря на потери. Но Путин знает, что в прямом конфликте с НАТО Россия проигрывает, и дальнейшее ее существование зависит от ядерного сдерживания. Это и является сегодня главным тормозным фактором применения ядерного оружия со стороны Российской Федерации.

gazeta.ua 09 березня 2024

карикатура Владимира Казаневского

https://gazeta.ua/ru/articles/poglyad/_putin-mashet-yadernoj-dubinoj-kakie-budut-posledstviya/1174337

Сі Цзіньпін хоче змінити світовий порядок і стати вождем всього світу

Китай веде двурушну політику стосовно війни Росії в Україні

Віктор Каспрук

 Китайська Народна Республіка стосовно війни Росії в Україні часто робить заяви, котрі протирічать одна одній. Офіційно виступаючи за якнайшвидше припинення російсько-української війни Пекін підтримує Москву на багатьох напрямках, роблячи вигляд, що ця допомога носить чисто гуманітарний характер і жодним чином не виходить за рамки накладених на Російську Федерацію санкцій.

Такий двурушний підхід несе в собі небезпеку для України. Адже будучи по-суті соратником Путіна, китайський лідер Сі Цзіньпін, робить усе для того, щоб його диктаторський режим продовжував функціонувати, що надає Кремлю шанс утримувати ще певний час під своїм контролем окуповані українські території.

Що в дійсності думають, і що планують в Пекіні щодо війни в Україні промовисто говорить нещодавня стаття в газеті China Daily “Міжнародний порядок, в якому домінують США, руйнується” (The US-dominated International Order is collapsing). China Daily фактично контролюється Центральним відділом пропаганди Комуністичної партії Китаю, а це означає, що вона є державним рупором режиму Сі Цзіньпіна.

Статтю написав Лау Сіу-кай – почесний професор соціології Китайського університету Гонконгу та консультант Китайської асоціації вивчення Гонконгу і Макао. Який відомий тим, що заявляв про підтримку стримування демократичного розвитку в Гонконгу та більшу інтеграцію Гонконгу до економічного планування Китаю.

Стаття починається так: “Історія доведе, що російсько-український конфлікт та ізраїльсько-палестинський конфлікт були каталізаторами парадигмальних змін у міжнародному ландшафті та рушійною силою остаточного падіння очолюваного США “ліберального міжнародного порядку”.

Автор явно лукавить, коли називає російсько-українську війну конфліктом. Знаючи, що Сі Цзіньпін, який, безумовно, поділяє реваншистську одержимість Путіна – знищення української державності, тому що так само помішаний на ідеї про позбавлення суверенітету Тайваню. Російська війна в Україні стала для Пекіну визначальним чинником його тайванського рішення, і саме тому Лау Сіу-кай  так безапеляційно сподівається на “остаточне падіння очолюваного США “ліберального міжнародного порядку”. Що, в такому разі, означатиме, що новий міжнародний порядок мають очолити Китай і Росія.

Сталося так, що повний і необмежений контроль Китаю зміг психологічно спотворити психіку президента Сі Цзіньпіна, як і десятиліття пасивності Заходу щодо нахабного вторгнення китайської розвідки на території їхніх країн.  “Великий Сі” вважає західний світ принципово слабким та  мало переймається чутливістю Заходу щодо питання України. Він придумав собі нову гру, “китайські шахи”, і йому здається, що граючи за своїми правилами, вже скоро зможе оголосити мат всій західній цивілізації.

Але далі Лау Сіу-кай у своїх писаннях стає все більш агресивним, зазначаючи: “російсько-український конфлікт довів, що “ліберальний міжнародний порядок”, очолюваний Сполученими Штатами, є небезпечно “еспансійним” і “примусовим” за своєю природою, створюючи таким чином явну й серйозну загрозу для миру у світі”.

Тобто можна з цього так зрозуміти, що героїчна боротьба  українців з російською воєнною експансією, це не що інше, як “загроза миру у світі”. А от якби Україна капітулювала після вторгнення Російської Федерації на її землі, то це, згідно його збоченій логіці, був би “прямий шлях до миру”. Чого прямо не написати, цитуючи Джорджа Оруелла, що “війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – сила”, а Путін, відповідно, тоді – “миротворець”.

Далі автор статті починає пояснювати своє бачення нібито негативного впливу американців на світову політику: “Розширення НАТО на схід, яке пропагують Сполучені Штати, можна розуміти як стратегічний план подальшого розширення “ліберального міжнародного порядку” в Європі, щоб стримати Росію та зрештою змінити її політичну та економічну систему в західному напрямку. Таким чином, суть російсько-українського конфлікту в певному сенсі можна розуміти як “оборонний” маневр Росії з метою захисту суверенітету, безпеки та стратегічної автономії країни. Оскільки безперервна та безрозсудна експансія “ліберального міжнародного порядку” спричинила російсько-український конфлікт, і масштаби російсько-українського конфлікту, ймовірно, розширюватимуться та створюватимуть серйознішу загрозу світовому миру та розвитку, то інші країни світу будуть  все більше зневажливо ставитися до “лібералів”.

З сказаного випливає, що кривава війна Росії в Україні не що інше, як такий собі  “оборонний” маневр Росії”. А вбиваючи українців і знищуючи українські міста та села Путін просто захищає суверенітет Російської Федерації. Це китайський експерт просто і дохідливо пояснює довірливому читачу свого опусу. Підштовхуючи його до “закономірного” висновку, що в російсько-українській війні винен не Путін і його ефесбешні подільники, а Америка і Європа, які, мовляв, своєю підтримкою боротьби України за її незалежність, “створюватимуть серйознішу загрозу світовому миру та розвитку”.

Говорячи про загрозу для Росії від розширення НАТО на схід, Лау Сіу-кай ледве не повторює російські пропагандистські темники. Однак, коли він підкреслює, що викорінення впливу Російської Федерації на Європейський континент робиться для того, “щоб стримати Росію”, то тут він лицемірить. Адже, в дійсності, це не що інше, як стримування вторгнення Московії на території інших європейських держав.

Лау Сіу-кай переконаний, що “Багато країн дуже побоюються руйнівної глобальної війни, спровокованої наполегливими зусиллями Сполучених Штатів стримувати Китай, щоб зробити його ослабленим членом “ліберального міжнародного порядку”. Глобальний спротив цьому неминуче зростатиме з кожним днем. Зараз Сполучені Штати знаходяться на межі провалу в російсько-українському конфлікті, який прийнято розглядати як “проксі-війну” між США і Росією. Це заохотить і надихне більше країн протистояти “ліберальному міжнародному порядку” різними способами в найближчі дні”.

Виходить, що Китай не хоче вписуватись в сучасну цивілізацію, і тому, разом з Росією, мають намір насильницькими методами змінити її на свою користь. А от щодо провалу у війні з Росію, коли певно йдеться, про бажаний для КНР програш України, то це явне перебільшення. Через те, що після затримки Америкою допомоги Україні, у ці надзвичайно складні для нас місяці, своє плече підставила об’єднана Європа. Тобто бажаного для Москви і Пекіну провалу явно не передбачається.

У кінці своєї статті Лау Сіу-кай безапеляційно заявляє: “Російсько-український конфлікт та ізраїльсько-палестинський конфлікт уже довели, що очолюваний США міжнародний порядок не може принести світові мир, розвиток, чесність і справедливість; натомість він дедалі більше стає поштовхом до нестабільності та навіть війни. Баланс сил у світі незворотно зміщується від Заходу, призводячи до нестримного занепаду  “ліберального міжнародного порядку”. Щоправда, “ліберальний міжнародний порядок” все ще може існувати в тій чи іншій формі, але його визначні члени будуть здебільшого обмежені США та деякими їхніми західними союзниками. Неминуче, з поступовим падінням “ліберального міжнародного порядку”, світ переживе період “міжнародного безладу” та наступної нестабільності та невизначеності. Проте, в останній час, багато незахідних країн, особливо Китай, почали активно та терміново досліджувати альтернативи “ліберальному міжнародному порядку”. Російсько-український конфлікт та ізраїльсько-палестинський конфлікт, безсумнівно, прискорять темпи роботи у цій сфері, зрештою сприяючи народженню нового, більш справедливого, рівноправного та прийнятного міжнародного порядку, який сприятиме світовому миру та розвитку й поважатиме інтереси і потреби всіх країн”.

Виглядає на те, що почесний професор Лау Сіу-кай у своїй статті в газеті China Daily проголошує маніфест незахідного світу щодо необхідності термінової зміни світового порядку. І тут потрібно ще раз нагадати, що China Daily контролюється  Центральним відділом пропаганди Комуністичної партії Китаю. А значить Лау Сіу-кай ні на йоту не міг відійти від програми КПК стосовно бачення нею майбутньої світобудови.

Щоправда цей китайський високопоставлений пропагандист прямо не заявляє, як це роблять в Ірані, що Ізраїль і Україна не мають права на існування. Але це прямо прочитується серед рядків його статті. З чого закономірно можна зробити висновок, що саме Україна і Ізраїль нині стоять на перепоні до вимріяного в Пекіні  і Москві “нового світового порядку”. Що закономірно означає, необхідно всім прихильникам ідеї встановлення диктатури Китаю, Росії, Ірану і Північної Кореї терміново об’єднати усі свої сили, щоб цей альтернативний світовий порядок диктатур міг настати якомога швидше. Бо це принесе “світові мир, розвиток, чесність і справедливість”.

Потрібно зауважити, що в тоталітарній країні, якою є Китайська Народна Республіка, подібні статті так просто не пишуться. Скоріше за все, автор отримав доручення науковоподібно озвучити всі головні тези, котрі розроблені в Центральному відділі пропаганди Комуністичної партії Китаю. А це, в свою чергу, означає, що КПК вже має чітку програму дій на найближчу перспективу щодо України і Ізраїлю. Реалізація якої, у підсумку, мусить завершитися зникненням цих держав з мапи світу.

Сі Цзіньпін так довго знаходиться біля керма влади, приймаючи одноосібні рішення щодо того, яким шляхом піде Китай, що тепер він вже націлений приймати вирішальні глобальні рішення, нав’язуючи свою волю всьому світові. Сучасна китайська система влади не допускає жодних втручань знизу, тому що це могло б призвести до втрати керівної ролі КПК. “Великий Сі” будучи вождем понад  мільярда китайців, тепер хоче стати вождем всієї міжнародної спільноти. У цьому він вбачає своє покликання та свою особливу історичну місію.

Щоб реалізувати цю мету свого життя, йому конче необхідно змінити чинний світовий порядок. Тому втілення китайського плану нового світового порядку, котрий закладений у статті Лау Сіу-кая,  може набути спотворених форм,  якщо КНР не спинити на самому початку.

У колективного Заходу є багато можливостей впливати на Китай, адже навряд чи метою того є бажання економічно відокремитися від Європи чи Америки. КНР не здатна швидко налагодити альтернативні шляхи масового збуту своєї продукції. Мінімізувати глобальний вплив Китаю в інтересах кожної демократичної країни, якщо вона не хоче перетворитися на васала Пекіну або Москви. Китай критично залежить від світової торгівлі, і цю залежність потрібно використовувати, щоб угамувати гегемоністські плани Сі Цзіньпіна. 

Західний світ не може дозволити собі, щоб Україна і Ізраїль програли битву з ворогами, котрі планують їхнє знищення. Адже це, крім всього іншого, розчистило б дорогу до світового панування Китайській Народній Республіці і Російській Федерації. Тому спробу геополітичного реваншу Росії та Китаю, який приєднався до неї, потрібно зупинити в Україні.

Віктор Орбан – alter ego Дональда Трампа

Віктор Каспрук 

Геополітичний тандем Віктор Орбан – Дональд Трамп небезпечний об’єднаній Європі тим, що вступивши на шлях історичного ревізіонізму,  угорський прем’єр постав всі свої сподівання на колишнього американського президента. Й від того, чи зможе той повернутися у Білий дім залежить і успішне продовження політичної кар’єри Орбана.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан став alter ego Дональда Трампа. З такою ж манією величі, ставленням до демократії та свобод, і бажанням утримувати владу над своєю країною так довго, як йому заманеться. Орбан – це європейський експеримент, скільки ще в Євросоюзі готові терпіти витівки соратника російського диктатора, котрий використовує недосконалість європейських законів для того, щоб просувати інтереси Путіна у Європі.

З благословення голосування, нова Угорщина трансформувалася в націю людей, де орбанівський авторитаризм перетворився на норму. А перекриття Орбаном будь-якої допомоги Україні, буцімто для того, аби це  принесло мир до Європи та припинило російсько-українську війну, стало фірмовою політичною фішкою угорського прем’єра. Він в тандемі з Дональдом Трампом робить усе можливе, щоб Україна програла протистояння зі світовим злом, Московщиною, та не змогла звільнити свої міжнародно визнані території від російської окупації.

Варто звернути увагу, що Дональд Трамп міг вільно поїхати до Угорщини, але вирішив зустрітися з Орбаном у своєму маєтку Мар-а-Лаго, створюючи враження, що він знову може вирішувати долю світу. Віктор Орбан, зустрічаючись з Трампом, виступив і в ролі посланця Путіна. Інтереси якого він вже давно представляє на міжнародній арені.

Дональд Трамп, який політично “усиновив” Віктора Орбана, чекає від нього допомоги у посиленні своїх позицій в Європі.  Нахабство Орбана полягає ще й у тому, що він бувши  лідером Угорщини, зустрівся з приватною особою, одночасно проігнорувавши будь-які зустрічі з представниками адміністрації чинного президента Сполучених Штатів Джо Байдена.

Очевидно, що нині не всі розуміють, що Віктор Орбан за час свого правління зробив з Угорщиною. Він змінив країну на гірше – свободи, які були раніше, підступно відібрані, відбулося закриття університетів, відмова у свободі слова для тих, хто протистоїть режиму орбаністів, розквіт корупції. Наприклад,  бруківки прекрасних угорських парків вимощені каменем із його сімейного кам’яного бізнесу. Не говорячи вже про те, що майже всі угорські медіа працюють на владу Орбана. 

Нещодавня дивна зустріч Орбана у флоридському маєтку Трампа у Мар-а-Лаго, схожа не сходку двох агентів Кремля, які допомагають Путіну геноцидити Україну. Адже, на їхню думку, чим швидше диктатор знищить Українську державу, тим скоріше настане “мир”. Цей умовний “трампоорбан” освячує окупацію Російською Федерацією всіх українських земель, проявляючи солідність з Путіним і його маніакальними ідеями змінити світовий порядок на користь Росії.

Трамп побачив в Орбані, так само як і в Путіні та Ким Чен Ині, споріднені душі. І хоча він відкрито не озвучує, як угорський прем’єр, що Україна не може стояти на власних ногах та більше не є суверенною державою, з чого випливає, що наша країна не має права на існування, проте це підтверджується напряму його блокуванням допомоги Україні.

Парадоксально, але факт, що підтримуючи Путіна у його бажанні знищити українську державність, Орбан і Трамп приєднуються до осі зла – Росії, Ірану, Китаю і Північній Кореї. То ж чи розуміють прихильники Дональда Трампа, що працюючи на його прихід до Білого дому, вони цим вимагають встановлення тоталітарного світового порядку?

Прихильність Трампа до Орбана є ще однією ілюстрацією його захоплення і, безсумнівно, заздрості до авторитарних і тоталітарних режимів, диктаторів, котрі можуть не рахуватися з думкою населення своїх країн. Те, що Орбана поважають Трамп і Путін, дуже показово, оскільки вони такі ж фанатичні і недемократичні прихильники узурпації влади, як і він сам. 

Але Трамп, як і фальшиві консерватори з MAGA-крила  Республіканської партії у Конгресі, є демагогами, коли завзято блокують допомогу Україні. Враховуючи, що цей пакет допомоги передбачає виділення коштів не тільки Україні, а й Ізраїлю та Тайваню.

Дональд Трамп, який завжди видавав себе за переконаного прихильника Ізраїльської держави, блокуючи одночасно допомогу українцям, ізраїльтянам і тайванцям, показує цим, що удавана прихильність до Ізраїлю потрібна була йому лише для політичного піару, і не більше. Тож чи не є цей деспот з  Мар-а-Лаго не тільки антиукраїнцем, а ще прихованим антисемітом, хоча на словах намагається видавати себе за переконаного прихильника Ізраїлю?

Бо як тут не згадати, що його політичний соратник Віктор Орбан здійснив реабілітацію регента Угорського королівства з 1920 до 1944 року Міклоша Хорті, переконаного антисеміта та прихильника Гітлера. Ну не міг Орбан не знати, що у роки Другої світової війни до нацистських концтаборів з Угорщини депортували понад півмільйона євреїв.

Орбан, Путін і Трамп несуть небезпеку західній цивілізації. І втрата  Угорщиною членства в Європейському Союзі і НАТО могла  істотно вплинути на спільні можливості цього “великого альянсу”. Поки Угорщина знаходиться під контролем Віктора Орбана, варто було б на цей час призупинити її членство в НАТО і ЄС. Через те, що ніхто не може гарантувати, що отримана Орбаном надсекретна інформація не опиниться через 20 хвилин у Путіна на столі.

Починаючи з контролю фракції Республіканської партії в Палаті представників та запрошуючи автократичних лідерів до себе додому, Трамп продовжує керувати тіньовим урядом у своєму альтернативному світі. В якому, як йому здається, він може робити усе що завгодно, і за це йому нічого не буде.

Декілька тижнів тому Такер Карлсон прилетів до Москви, щоб взяти інтерв’ю у Путіна. Однак це “інтерв’ю” здавалося якимсь удаваним,  а сам Карлсон не докладав жодних зусиль, щоб воно виглядало серйозним. Що, коли  справжня місія Карлсона полягала в тому, щоб передати листа від Трампа Путіну з проханням допомогти зібрати гроші, щоб сплатити штраф майже у півмільярда доларів у Нью-Йорку? А Орбан привіз Трампу відповідь Путіна? Тоді усе сходиться. Оскільки екс-президент має такий величезний борг, що він став  хорошою мішенню для отримання хабарів від іноземних урядів.

Переміщати таку колосальну  суму грошей по земній кулі непомітно було б важко. Для того, щоб переказати гроші Дональду Трампу, приховуючи джерело цих фінансів, знадобляться посередники, такі як Віктор Орбан. Угорський прем’єр – це зручний канал між Трампом і Путіним та засіб таємного переміщення грошей, щоб допомогти Дональду Трампу розв’язати його юридичні проблеми.       Тому варто слідкувати за грошима, які незабаром надійдуть до колишнього президента США, щоб оплатити його юридичні рахунки. 

Віктору Орбану так хочеться опинитися серед переможців, що він навіть не задумується над тим, що й сам може програти. Лідер маленької країни в Східній Європі прагне продемонструвати іншим свою унікальність та значущість, стрімголов вв’язуючись у політичні авантюри, яких міг би уникнути. Угорщина за правління Віктора Орбана отримує 21,91 мільярда євро субсидій від ЄС – у порівнянні з 0,55 мільярда для Данії та 1,19 мільярда для Ірландії. Ця країна миттєво збанкрутувала без субсидій ЄС, як і бізнес Трампа.

Але коли угорський прем’єр намагається переглянути внутрішнє законодавство і правила Євросоюзу на свою користь, то Дональд Трамп підриває захист суверенітету країн НАТО та продовжує демонструвати свій перегляд американських цінностей. І хто знає, чи не буде наступним візитером до його будинку у Флориді ще хтось з одіозних світових політиків, на кшталт  прем’єра Словаччини Роберта Фіцо. Щоб таким чином екс-президент Америки міг продемонструвати своє повернення у велику політику. 

Своїм візитом до просто громадянина США Дональда Трампа, який сьогодні не є офіційною особою, Віктор Орбан показав, що він безапеляційно втручається в американську внутрішню політику в рік президентських виборів. Угорський прем’єр поводив себе там так, немов він здійснив якийсь державний візит не до Мар-а-Лаго, а до філії  Білого дому.

І якщо все продовжуватиметься в подібному руслі, то пройде ще трохи часу й Дональд Трамп проводитиме у своєму флоридському маєтку брифінги з національної безпеки. А поки що він діє так, нібито він очолює уряд у вигнанні і тому його поведінка всіма мусить сприйматися, як цілком нормальне політичне дійство.

За іронією долі Дональд Трамп використовує ту саму демократію, яку він так ненавидить, у своїх інтересах, і за допомогою свободи слова та судових апеляцій, ставить Америку перед  важким вибором, який за неправильного його вирішення, здатен привести нашу цивілізацію до катастрофи. Друга світова війна була лише покоління тому, і Трамп робить всім попередження, якщо ти не вчишся на уроках історії, то обов’язково їх повториш.

Виктор Орбан – alter ego Дональда Трампа

Виктор Каспрук

Геополитический тандем Виктор Орбан – Дональд Трамп опасен объединенной Европе тем, что вступив на путь исторического ревизионизма, венгерский премьер поставил все свои надежды на бывшего американского президента. И от того, сможет ли тот вернуться в Белый дом, зависит и успешное продолжение политической карьеры Орбана.

Премьер-министр Венгрии Виктор Орбан стал alter ego Дональда Трампа. С такой же манией величия, отношением к демократии и свободам, и желанием удерживать власть над своей страной так долго, как только ему вздумается. Орбан – это европейский эксперимент, сколько еще в Евросоюзе готовы терпеть проделки соратника российского диктатора, использующего несовершенство европейских законов для того, чтобы продвигать интересы Путина в Европе.

По благословению голосования, новая Венгрия трансформировалась в нацию людей, где орбановский авторитаризм превратился в норму. А перекрытие Орбаном любой помощи Украине, вроде бы для того, чтобы это принесло мир в Европу и прекратило российско-украинскую войну, стало фирменной политической фишкой венгерского премьера. Он в тандеме с Дональдом Трампом делает все возможное, чтобы Украина проиграла противостояние с мировым злом, Московщиной, и не смогла освободить свои международно признанные территории от российской оккупации.

Следует обратить внимание, что Дональд Трамп мог свободно поехать в Венгрию, но решил встретиться с Орбаном в своем имении Мар-а-Лаго, создавая впечатление, что он снова может решать судьбу мира. Виктор Орбан, встречаясь с Трампом, выступил и в роли посланника Путина. Интересы которого он уже давно представляет на международной арене.

Дональд Трамп, политически усыновивший Виктора Орбана, ждет от него помощи в усилении своих позиций в Европе. Наглость Орбана состоит еще и в том, что он, будучи лидером Венгрии, встретился с частным лицом, одновременно проигнорировав любые встречи с представителями администрации действующего президента Соединенных Штатов Джо Байдена.

Очевидно, что не все понимают, что Виктор Орбан за время своего правления сделал с Венгрией. Он изменил страну к худшему – свободы, которые были раньше, коварно отобраны, произошло закрытие университетов, отказ в свободе слова для тех, кто противостоит режиму орбанистов, расцвет коррупции. К примеру, брусчатки прекрасных венгерских парков вымощены камнем из его семейного каменного бизнеса. Не говоря уже о том, что почти все венгерские СМИ работают на власть Орбана.

Недавняя странная встреча Орбана во флоридском имении Трампа в Мар-а-Лаго, похожа на сходку двух агентов Кремля, которые помогают Путину геноцидить Украину. Ведь, по их мнению, чем быстрее диктатор уничтожит Украинское государство, тем скорее наступит “мир”. Этот условный “трампоорбан” освящает оккупацию Российской Федерацией всех украинских земель, проявляя солидность с Путиным и его маниакальными идеями изменить мировой порядок в пользу России.

Трамп увидел в Орбане, равно как и в Путине и Ким Чен Ине, родственные души. И хотя он открыто не озвучивает, как венгерский премьер, что Украина не может стоять на собственных ногах и больше не суверенное государство, из чего следует, что наша страна не имеет права на существование, однако это подтверждается напрямую его блокированием помощи Украине.

Парадоксально, но факт, что, поддерживая Путина в его желании уничтожить украинскую государственность, Орбан и Трамп присоединяются к оси зла – России, Ирану, Китаю и Северной Корее. Но понимают ли сторонники Дональда Трампа, работая на его приход в Белый дом, они требуют установления тоталитарного мирового порядка?

Приверженность Трампа Орбану является еще одной иллюстрацией его восхищения и, несомненно, зависти к авторитарным и тоталитарным режимам, диктаторам, которые могут не считаться с мнением населения своих стран. То, что Орбана уважают Трамп и Путин, очень показательно, поскольку они такие же фанатичные и недемократические сторонники узурпации власти, как он сам.

Но Трамп, как и фальшивые консерваторы из MAGA-крыла Республиканской партии в Конгрессе, являются демагогами, когда упорно блокируют помощь Украине. Учитывая, что этот пакет помощи предполагает выделение средств не только Украине, но и Израилю и Тайваню.

Дональд Трамп, всегда выдававший себя за убежденного сторонника Израильского государства, блокируя одновременно помощь украинцам, израильтянам и тайванцам, показывает этим, что притворная благосклонность к Израилю нужна была ему только для политического пиара, и не более. Не есть ли этот деспот с Мар-а-Лаго не только антиукраинцем, а еще скрытым антисемитом, хотя на словах пытается выдавать себя за убежденного сторонника Израиля?

Как тут не вспомнить, что его политический соратник Виктор Орбан осуществил реабилитацию регента Венгерского королевства с 1920 до 1944 года Миклоша Хорти, убежденного антисемита и сторонника Гитлера. Ну не мог Орбан не знать, что в годы Второй мировой войны в нацистские концлагеря из Венгрии депортировали более полумиллиона евреев.

Орбан, Путин и Трамп несут опасность западной цивилизации. И потеря Венгрией членства в Европейском Союзе и НАТО могла существенно повлиять на объединённые возможности этого “большого альянса”. Пока Венгрия находится под контролем Виктора Орбана, стоило бы на это время приостановить ее членство в НАТО и ЕС. Из-за того, что никто не может гарантировать, что полученная Орбаном сверхсекретная информация не окажется через 20 минут у Путина на столе.

Начиная с контроля фракции Республиканской партии в Палате представителей и приглашая автократических лидеров к себе домой, Трамп продолжает руководить теневым правительством в своем альтернативном мире. В котором, как ему кажется, он может делать все, что угодно, и за это ему ничего не будет.

Несколько недель назад Такер Карлсон прилетел в Москву, чтобы взять интервью у Путина. Однако это “интервью” казалось каким-то притворным, а сам Карлсон не прилагал никаких усилий, чтобы оно выглядело серьезным. Что если настоящая миссия Карлсона заключалась в том, чтобы передать письмо от Трампа Путину с просьбой помочь собрать деньги, чтобы заплатить штраф почти в полмиллиарда долларов в Нью-Йорке? А Орбан привез Трампу ответ Путина? Тогда все сходится. Поскольку у экс-президента такой огромный долг, что он стал хорошей мишенью для получения взяток от иностранных правительств.

Перемещать такую колоссальную сумму денег по земному шару незаметно было бы тяжело. Для того чтобы перевести  деньги Дональду Трампу, скрывая источник этих финансов, понадобятся посредники, такие как Виктор Орбан. Венгерский премьер – удобный канал между Трампом и Путиным и средство тайного перемещения денег, чтобы помочь Дональду Трампу решить его юридические проблемы. Поэтому следует следить за деньгами, которые вскоре поступят к бывшему президенту США, чтобы оплатить его юридические счета.

Виктору Орбану так хочется оказаться среди победителей, что он даже не задумывается над тем, что и сам может проиграть. Лидер маленькой страны в Восточной Европе стремится продемонстрировать другим свою уникальность и значимость, сломя голову ввязываясь в политические авантюры, которых мог бы избежать. Венгрия при правлении Виктора Орбана получает 21,91 миллиарда евро субсидий от ЕС – по сравнению с 0,55 миллиарда для Дании и 1,19 миллиарда для Ирландии. Эта страна мгновенно обанкротилась без субсидий ЕС, как бизнес Трампа.

Но когда венгерский премьер пытается пересмотреть внутреннее законодательство и правила Евросоюза в свою пользу, Дональд Трамп подрывает защиту суверенитета стран НАТО и продолжает демонстрировать свой пересмотр американских ценностей. И кто знает, не будет ли следующим визитером в его дом во Флориде еще кто-то из одиозных мировых политиков, вроде премьера Словакии Роберта Фицо. Чтобы таким образом экс-президент Америки мог продемонстрировать свое возвращение в большую политику.

Своим визитом к просто гражданину США Дональду Трампу, который сегодня не является официальным лицом, Виктор Орбан показал, что он безапелляционно вмешивается в американскую внутреннюю политику в год президентских выборов. Венгерский премьер вел себя там так, словно он совершил какой-то государственный визит не в Мар-а-Лаго, а в филиал Белого дома.

И если все будет продолжаться в подобном русле, то пройдет еще немного времени, и Дональд Трамп будет проводить в своем флоридском имении брифинги по национальной безопасности. А пока он действует так, будто он возглавляет правительство в изгнании и поэтому его поведение всеми должно восприниматься как вполне нормальное политическое действо.

По иронии судьбы Дональд Трамп использует ту же демократию, которую он так ненавидит, в своих интересах, и посредством свободы слова и судебных апелляций, ставит Америку перед тяжелым выбором, который при неправильном его решении способен привести нашу цивилизацию к катастрофе. Вторая мировая война была только поколение назад, и Трамп делает всем предупреждение, если ты не учишься на уроках истории, то обязательно их повторишь.

Will Scholz supply Taurus cruise missiles to Ukraine after all?

Viktor Kaspruk, political scientist

Recently, French President Emmanuel Macron stopped ruling out deploying ground troops to Ukraine

While good intentions are a positive step, true actions are yet to be seen. Nevertheless, it appears that from this moment onward, the countries of united Europe are moving towards potentially abandoning the “strategic ambiguity” they have maintained towards Russia.

French President Macron, who has repeatedly tried to convince dictator Putin to stop Russia’s invasion of Ukraine, has shown with his strong intentions that true defenders of democracy and freedom can be found not only in the UK and some other European countries.

Now Germany is to make the call. After all, it must finally become clear to Berlin that it is impossible to achieve peace with Russia by negotiating with Moscow.

In this sense, the epic with the transfer of German Taurus to Ukraine not only shows the unwillingness of German Chancellor Olaf Scholz to make bold decisions, but also the lack of understanding by a certain part of the German elite of how much Russia’s war in Ukraine threatens the European security system.

Together with nuclear weapons, Taurus long-range cruise missiles are perhaps NATO’s most effective weapon, with a devastating effect capable of hitting powerful enemy targets. Scholz is unable to realize that despite all his caution, Russia has long considered Germany an enemy. And his indecision is perceived as weakness, which provokes Russia to even more reckless intentions and actions.

All of this is happening at a time when Ukraine critically needs Taurus cruise missiles to destroy warehouses, military plants and airfields in the occupied territories and in Russia.

It is interesting that before the outbreak of the Great War in 2022, Germany claimed to be the leader of Europe. And one could have hoped that it would be the leader of the states that would talk tough with Putin. But this did not happen. In contrast, Germany is debating every type of weapon that should go to Ukraine, instead of preparing for Russia’s invasion of Europe. The German chancellor continues to maneuver without any concept of what his country will do next.

Olaf Scholz cannot make up his mind, although it is clear that it is high time he did so. At the same time, German restraint is not credited to Scholz. After all, Russia has repeatedly stated that it is at war with NATO. This means that the supply of Taurus to Ukraine will not change the Kremlin’s assessment of the situation. There is no need to worry about this. Moscow’s paranoia will go on, and they will continue to believe that they are surrounded by enemies on all sides.

Ukraine needs artillery, spare parts, and further strengthening of air defense at the front and in the rear. But many still do not realize how much Taurus can do for Ukraine. It could be the key to maximizing the benefits on the war fronts. In a sense, Taurus will definitely be a game changer on the battlefield. In addition, these cruise missiles are not only capable of significantly weakening the effectiveness of Russian troops, but also of saving the lives of tens of thousands of Ukrainians.

Olaf Scholz’s method of hesitating, wavering, releasing not entirely reliable information about Taurus, and then finding “arguments” again why you can’t buy these missiles from him indicates that he is simply stalling for time. It’s about the same as Speaker of the House Mike Johnson, who has been sabotaging the issue of American assistance to Ukraine for months now.

And all the excuses that say, “Imagine for a minute what will happen if German Taurus missiles hit the center of Moscow and at least one of them breaks through the air defense to the Kremlin,” do not stand up to any criticism. Because Ukraine needs Taurus for completely different purposes. And these cruise missiles could deter Putin from escalating the war globally when Ukrainians finally start receiving more weapons from the United States.

Taurus could be a turning point in the course of the Russian-Ukrainian war. Scholz is slowly realizing that this decision is unavoidable, but he continues to delay it as long as possible. This is exactly what happened with the supply of German Leopard tanks to Ukraine.

Olaf Scholz expressed his real position on Ukraine at the party congress of the European Social Democrats, which took place recently in Rome. There, the Chancellor emphasized the importance of continuing to support Ukraine: “The war in Ukraine will end when Putin withdraws his troops.” At the same time, he noted that “We do not want a war between Russia and NATO and we will do everything to prevent it.”

From what he said, Scholz believes that by slowing down the delivery of German Taurus missiles to Ukraine, he is preventing a war between Russia and NATO. In reality, however, he is deliberately delaying the time when Putin will withdraw his troops from Ukraine.

This distorted vision of the situation reveals the German chancellor’s true position on Ukraine. Scholz is openly demonstrating that he fears Putin and obviously does not trust NATO’s promises to protect Germany.

It seems that Chancellor Scholz is still in the shadow of his predecessor, Angela Merkel. The result of her failed policy was that it made Putin stronger and Germany and the EU more dependent on Russia. Now, instead of intimidating the German people with the fear of war, the Chancellor should demonstrate Germany’s readiness for European leadership. This could be a turning point in European history.

Political “Scholzism” leads Germany into a dead end of “political uncertainty” and shows that not all Europeans are able to unite their joint efforts to counter any violator of international order, criminal and aggressor. Germany could have made a decisive military contribution to the continued existence of a free Ukraine. However, Scholz is hesitant to do so.

Russia’s war in Ukraine arose because of the different thinking between the West and the rulers of the East.

The political elites of the Russian Federation and the People’s Republic of China have no desire to agree on the rules of coexistence and mutual respect in order to live peacefully and cooperate.

For a long time, Putin portrayed himself as a friend to the West, but this stance was solely driven by tactical motives. China, too, has shed the kid gloves that once concealed its iron fist. The collective West should have abandoned any idealistic illusions much earlier and recognized the true nature of whom they are dealing with. Consequently, it is unrealistic to return to the peaceful world of the past, with all its comforts and prosperity, without addressing the “Russian question.”

Putin has demonstrated that Russia is unwilling to embrace Western civilizational values and is incapable of peaceful coexistence with its neighbors. This reality must be considered when formulating strategies regarding relations with Moscow.

https://global.espreso.tv/russia-ukraine-war-will-scholz-supply-taurus-cruise-missiles-to-ukraine-after-all

Чи визріє Шольц до передачі Україні крилатих ракет Taurus?

Віктор Каспрук

Нещодавно президент Франції Еммануель Макрон перестав виключати відправлення в Україну сухопутних військ. І хоча добрі наміри – це ще далеко не реальні дії, однак можна сказати, що з цього моменту країни об’єднаної Європи вийшли на шлях можливої відмови від “стратегічної двозначності”, яку вони досі сповідували стосовно Російської Федерації.

Президент Франції Макрон, який багаторазово намагався переконати диктатора Путіна припинити російське вторгнення до України, своїми рішучими намірами показав, що справжніх захисників демократії і свободи можна знайти не тільки у Великій Британії та ще деяких країнах Європи.

Тепер слово залишається за Німеччиною. Адже для Берліну нарешті мусить стати також зрозуміло, що досягнути миру з Росією, домовившись з Москвою, неможливо. І жодні спроби умиротворення Кремля, вдаючись до поступок щодо України, ніколи не приведуть до бажаних для європейців наслідків. Путін розуміє тільки силу, а демонстрація будь-якої слабкості лише гарантовано призведе до зворотного результату.

В цьому сенсі епопея з передачею Україні німецьких Taurus не лише показує неготовність канцлера Німеччини Олафа Шольца до прийняття сміливих рішень, а й нерозуміння певною частиною німецьких еліт того, наскільки війна Росії в Україні загрожує системі європейської безпеки.

Разом із ядерною зброєю, крилаті ракети далекого радіусу дії  Taurus є чи не найдієвішою зброєю НАТО, котра має нищівну дію, здатною вражати потужні об’єкти противника. Шольц ніяк не здатен усвідомити, що не дивлячись на всю його обережність, в Росії все одно вже давно вважають Німеччиною ворожою стороною. А його нерішучість сприймається, як слабкість, що провокує Російську Федерацію на ще більші безрозсудні наміри та дії.

Все це відбувається у той час, коли Україні критично необхідні крилаті ракети Taurus для того, щоб знищувати склади, військові заводи і аеродроми на окупованих територіях та в Росії. Taurus разом з Atacms та Storm Shadows здатні докорінно змінити ситуацію на полях боїв з російськими агресорами, проте німецька нерішучість штучно затягує продовження війни на Європейському континенті.

Цікаво, що до початку Великої війни у 2022 році, Німеччина претендувала на роль лідера Європи. І можна було сподіватися, що вона буде лідером держав, які жорстко  розмовлятимуть в Путіним. Та цього не сталося.  А Німеччина дискутує щодо кожного виду озброєння, котре має надійти в Україну, замість того, щоб підготуватися до вторгнення Росії далі у Європу. Німецький канцлер продовжує маневрувати без будь-якої концепції, що його країна буде робити далі.

Олаф Шольц ніяк не може наважитися визначитись, хоча, зрозуміло, що вже давно пора йому це зробити. При цьому німецька стриманість ніяк не зараховується Шольцу. Адже в Росії вже не раз заявляли, що вони воюють з НАТО. А це означає, що постачання Taurus в Україну аж ніяк не змінить оцінку ситуації в Кремлі. Можна не переживати про це. Параноя Москви продовжуватиметься, вони й далі вважатимуть, що оточені з усіх сторін ворогами.

Україна потребує артилерії, запчастин і подальшого посилення ППО на фронті та в тилу. Та багато хто й досі не розуміє, як багато може зробити Taurus для України. Він може стати ключем до досягнення максимізації користі на фронтах війни. У певному сенсі Taurus точно змінить правила гри на полі бою. До того, ці крилаті ракети не тільки здатні істотно послабити ефективність російських військ, а й зберегти життя десяткам тисяч українців.

Таким чином Шольц і його оточення, фактично будують свої політичні плани та сподівання на переобрання на життях інших. Не думаючи про те, що авторитет Німеччини серед союзників по НАТО і Європейському Союзу залежить від поведінки канцлера на політичній арені.

Метод Олафа Шольца – вагатися, коливатися, оприлюднювати не зовсім вірогідну інформацію про Taurus, а потім знову находити “аргументи”, чому ви не можете купити у нього ці ракети, вказує на те, що він просто затягує час. Це приблизно те ж саме, що робить спікер Палати представників США Майк Джонсон, який вже не перший  місяць саботує розв’язання питання надання Америкою допомоги Україні.

А всі відмовки, що, мовляв, уявіть собі на хвилину, що буде, якщо німецькі ракети Taurus влучать у середину Москви і хоч одна з них прорветься через протиповітряну оборону до Кремля, не витримують жодної критики. Бо Taurus потрібні Україні зовсім для інших цілей. І ці крилаті ракети могли б стримувати Путіна від глобальної ескалації війни, коли нарешті українцям знову почне надходити більше зброї від  Сполучених Штатів.

Taurus можуть стати поворотним моментом у перебігу російсько-української війни. Шольц повільно усвідомлює, що цього рішення неможливо уникнути, проте все рівно, як тільки це можливо, продовжує затягувати його. Власне так само було й з передачею Україні німецьких танків Leopard.

Колишній міністр фінансів та віцеканцлер в уряді Ангели Меркель, “партійний солдат” Соціал-демократичної партії Німеччини Шольц, зігріває себе мріями, що він здатен повторити її досвід, утримувати  найвищу владу в країні протягом 16 років.

Свою реальну позицію щодо України Олаф Шольц висловив на партійному з’їзді європейських соціал-демократів, який відбувся не так давно у Римі. Там канцлер наголосив, як важливо продовжувати підтримку України:  “Війна в Україні завершиться тоді, коли Путін виведе свої війська”. Одночасно він зазначив, що “Ми не хочемо війни між Росією та НАТО і зробимо все, аби цьому запобігти”.

Зі сказаного ним виходить, Шольц вірить у те, що гальмуючи надання німецьких ракет Taurus Україні, він цим запобігає початку війни між Росією і НАТО. Хоча насправді він свідомо віддаляє той час, коли Путін виведе свої війська з України.

Це спотворене бачення ситуації показує дійсну позицію німецького канцлера щодо України. Адже Шольц цим відкрито демонструє, що побоюється Путіна і, очевидно, не довіряє обіцянкам НАТО про захист Німеччини.

Дрейфуючи до політичної позиції Чемберлена в 1938 році, Олаф Шольц чомусь мало задумується про те, скільки вже українців загинули з 2014 до 2024 року. І якщо йому не байдуже, яке місце він займе у майбутньому в історії, то він мав би діяти більш рішуче.

Складається враження, що канцлер Шольц і досі перебуває в тіні своєї попередниці Ангели Меркель. Результатом невдалої політики якої стало те, що завдяки їй Путін став сильнішим, а Німеччина та ЄС більш залежними від Росії. Нині замість того, щоб залякувати німецький народ страхом війни, канцлер мав би продемонструвати готовність Німеччини до європейського лідерства. Що могло б стати поворотним моментом в європейській історії.

Політичне “шольціцтво” заводить Німеччину у глухий кут “політичної невизначеності” та показує, що не всі європейці здатні об’єднати свої спільні зусилля задля протидії будь-якому порушнику міжнародного порядку, злочинцю і агресору. ФРН могла б зробити свій вирішальний військовий внесок у подальше існування вільної України. Проте  Шольц ніяк не наважиться на це.

Війна Росії в Україні виникла через різне мислення між Заходом і правителями Сходу. У якийсь момент, в найближчому майбутньому, між блоком Росія плюс Китай та західним світом може відбутися остаточне зіткнення. З цього приводу не потрібно мати жодних ілюзій. У політичних еліт Російської Федерації та Китайської Народної Республіки не має бажання домовлятися про дотримання правил співіснування та взаємоповаги, щоб мирно жити і співпрацювати.

Довгий час Путін грав для Заходу роль друга. Але це було лише тактично мотивовано. Китай також зняв дитячі рукавички, під якими завжди ховалися залізні кулаки. Колективному Заходу раніше потрібно було відмовилися від усіх ідеалістичних ілюзій та усвідомити з ким вони насправді мають справу. Тому повернутися до мирного світу минулого,  з усіма його зручностями та процвітанням, що зумовлюється цим, неможливо не вирішивши “російське питання”.

Путін довів, що Росія ніколи не зможе прийняти західні цивілізаційні цінності. Вона не здатна мирно співіснувати зі своїми сусідами. З цього потрібно виходити, плануючи, що далі робити з московитами.

Созреет ли Шольц к передаче Украине крылатых ракет Taurus?

Виктор Каспрук

Недавно президент Франции Эммануэль Макрон перестал исключать отправку в Украину сухопутных войск. И хотя благие намерения – это далеко не реальные действия, однако можно сказать, что с этого момента страны объединенной Европы вышли на путь возможного отказа от “стратегической двусмысленности”, которую они до сих пор исповедовали в отношении Российской Федерации.

Президент Франции Макрон, многократно пытавшийся убедить диктатора Путина прекратить российское вторжение в Украину, своими решительными намерениями показал, что настоящих защитников демократии и свободы можно найти не только в Великобритании и некоторых странах Европы.

Теперь слово остается за Германией. Ведь для Берлина, наконец, должно стать также понятно, что достичь мира с Россией, договорившись с Москвой, невозможно. И никакие попытки умиротворения Кремля, прибегая к уступкам в отношении Украины, никогда не приведут к желаемым для европейцев последствиям. Путин понимает только силу, а демонстрация любой слабости гарантированно приведет к обратному результату.

В этом смысле эпопея с передачей Украине немецких Taurus показывает не только неготовность канцлера Германии Олафа Шольца к принятию смелых решений, но и непонимание определенной частью немецких элит того, насколько война России в Украине угрожает системе европейской безопасности.

Вместе с ядерным оружием, крылатые ракеты дальнего радиуса действия Taurus являются едва ли не самым действенным оружием НАТО, обладающим сокрушительным действием, способным поражать мощные объекты противника. Шольц никак не способен осознать, что, не смотря на всю его осторожность, в России все равно уже давно считают Германию враждующей стороной. А его нерешительность воспринимается как слабость, провоцирующая Российскую Федерацию на еще большие безрассудные намерения и действия.

Все это происходит в то время, когда Украине критически необходимы крылатые ракеты Taurus для того, чтобы уничтожать склады, военные заводы и аэродромы на оккупированных территориях и России. Taurus вместе с Atacms и Storm Shadows способны коренным образом изменить ситуацию на полях боев с российскими агрессорами, однако немецкая нерешительность искусственно затягивает продолжение войны на Европейском континенте.

Интересно, что до начала Великой войны в 2022 году Германия претендовала на роль лидера Европы. И можно было надеяться, что она будет лидером государств, которые будут жестко разговаривать с Путиным. Но этого не случилось. А Германия дискутирует по каждому виду вооружения, которое должно поступить в Украину, вместо того, чтобы подготовиться к вторжению России дальше в Европу. Немецкий канцлер продолжает маневрировать без какой-либо концепции, что его страна будет делать дальше.

Олаф Шольц никак не может решиться определиться, хотя понятно, что уже давно пора ему это сделать. При этом немецкая сдержанность никак не засчитывается Шольцу. В России уже не раз заявляли, что они воюют с НАТО. А это значит, что поставки Taurus в Украину никак не изменят оценку ситуации в Кремле. Можно не переживать об этом. Паранойя Москвы продолжится, они и дальше будут считать, что окружены со всех сторон врагами.

Украина нуждается в артиллерии, запчастях и дальнейшем усилении ПВО на фронте и в тылу. Но многие до сих пор не понимают, как много может сделать Taurus для Украины. Он может стать ключом к достижению максимизации пользы на фронтах войны. В известном смысле Taurus точно изменит правила игры на поле боя. К тому же эти крылатые ракеты не только способны существенно ослабить эффективность российских войск, но и сохранить жизнь десяткам тысяч украинцев.

Таким образом, Шольц и его окружение фактически строят свои политические планы и надежды на переизбрание на жизни других. Не думая о том, что авторитет Германии среди союзников по НАТО и Европейскому Союзу зависит от поведения канцлера на политической арене.

Метод Олафа Шольца – сомневаться, колебаться, обнародовать не совсем достоверную информацию о Taurus, а затем снова находить “аргументы”, почему вы не можете купить у него эти ракеты, указывает на то, что он просто затягивает время. Это примерно то же самое, что делает спикер Палаты представителей США Майк Джонсон, уже не первый месяц саботирующий решение вопроса оказания Америкой помощи Украине.

А все отговорки, что, мол, представьте себе на минуту, что будет, если немецкие ракеты Taurus попадут в середину Москвы и хоть одна из них прорвется через  противовоздушную оборону в Кремль, не выдерживают никакой критики. Ибо Taurus нужны Украине совсем для других целей. И эти крылатые ракеты могли бы сдерживать Путина от глобальной эскалации войны, когда, наконец, украинцам снова начнет поступать больше оружия от Соединенных Штатов.

Taurus могут стать поворотным моментом в ходе российско-украинской войны. Шольц медленно отдает себе отчет, что этого решения невозможно избежать, однако все равно, как только это возможно, продолжает затягивать его. Собственно, так же было и с передачей Украине немецких танков Leopard.

Бывший министр финансов и вице-канцлер в правительстве Ангелы Меркель, “партийный солдат” Социал-демократической партии Германии Шольц, согревает себя мечтами, что он способен повторить ее опыт, удерживать высшую власть в стране в течение 16 лет.

Свою реальную позицию по отношению к Украине Олаф Шольц высказал на состоявшемся не так давно в Риме партийном съезде европейских социал-демократов. Там канцлер подчеркнул, как важно продолжать поддержку Украины: “Война в Украине завершится тогда, когда Путин выведет свои войска”. Одновременно он отметил, что “Мы не хотим войны между Россией и НАТО и сделаем все, чтобы это предотвратить”.

Из сказанного им следует, Шольц верит в то, что тормозя предоставление немецких ракет Taurus Украине, он этим предотвращает начало войны между Россией и НАТО. Хотя на самом деле он сознательно удаляет время, когда Путин выведет свои войска из Украины.

Это искаженное видение ситуации показывает действительную позицию немецкого канцлера по отношению к Украине. Ведь Шольц открыто демонстрирует, что опасается Путина и, очевидно, не доверяет обещаниям НАТО о защите Германии.

Дрейфуя к политической позиции Чемберлена в 1938 году, Олаф Шольц почему мало задумывается о том, сколько уже украинцев погибли с 2014 до 2024 года. И если ему не безразлично, какое место он займет в будущем в истории, то он должен действовать более решительно.

Создается впечатление, что канцлер Шольц до сих пор находится в тени своей предшественницы Ангелы Меркель. Результатом неудачной политики которой стало то, что благодаря ей Путин стал сильнее, а Германия и ЕС более зависимы от России. Сейчас вместо того, чтобы запугивать немецкий народ страхом войны, канцлер должен продемонстрировать готовность Германии к европейскому лидерству. Что могло стать поворотным моментом в европейской истории.

Политическое “шольчество” заводит Германию в тупик “политической неопределенности” и показывает, что не все европейцы способны объединить свои общие усилия для противодействия любому нарушителю международного порядка, преступнику и агрессору. ФРГ могла бы внести свой решающий военный вклад в дальнейшее существование свободной Украины. Однако Шольц никак не отважится на это.

Война России в Украине возникла из-за разного мышления между Западом и правителями Востока. В какой-то момент в ближайшем будущем между блоком Россия плюс Китай и западным миром может произойти окончательное столкновение. По этому поводу не нужно питать никаких иллюзий. У политических элит Российской Федерации и Китайской Народной Республики нет желания договариваться о соблюдении правил сосуществования и взаимоуважения, чтобы мирно жить и сотрудничать.

Долгое время Путин играл для Запада роль друга. Но это было только тактически мотивировано. Китай также снял детские перчатки, под которыми всегда укрывались железные кулаки. Коллективному Западу раньше нужно было отказаться от всех идеалистических иллюзий и осознать с кем они действительно имеют дело. Поэтому вернуться в мирный мир прошлого, со всеми его удобствами и процветанием, что обуславливается этим, невозможно не решив “российский  вопрос”.

Путин доказал, что Россия никогда не сможет принять западные цивилизационные ценности. Она не способна мирно сосуществовать со своими соседями. Из этого нужно исходить, планируя, что дальше делать с московитами.

“Вікіпедія” – більший ворог росіян, ніж алкоголь. Що ж далі?

В Російській Федерації готуються відкрити свою “Путінопедію”

Віктор Каспрук

У Росії вже можна забути про слово цензура, оскільки вона вже стала там нормою повсякденного життя. І якщо так піде й далі, за путінськими політичними лекалами, то навіть ті куці залишки умовної свободи у Російській Федерації, котрі з якихось причин ще не зуміли до кінця викорінити, повністю ліквідують. В Кремлі вважають, що давно потрібно було це зробити. Щоб росіяни мали можливість читати лише “патріотичну” пресу.

Діючи в цьому руслі, там для населення готують чергові нововведення. Так у рупорі путінської інформаційної пропаганди, РИА Новости, з’явилася стаття “В Госдуме рассказали, почему “Википедию” могут заблокировать в России”. І, зрозуміло, що після її появи пройде не так багато часу, і цю фундаментальну заборонну ідею втілять у життя.

РИА Новости далі повідомляє, що “Википедию” могут заблокировать в России по новому закону о запрете популяризации VPN, написал зампред комитета ГД по информационной политике Антон Горелкин в Telegram”.

“Коллеги из “Руниверсалиса” абсолютно правильно обращают внимание на существование целой вики-статьи, которая не просто описывает способы обхода блокировок, но и настоятельно рекомендует пользователям их применять”, – отметил он. Он указал, что содержание этого материала полностью соответствует критериям для блокировки, недавно озвученным Роскомнадзором”.

Таким чином тоталітарний кремлівський режим готується відкрити свою “Путінопедію”. “Підстави” для цього у Росії знайти не важко, адже за словами цього парламентаря, “у регулятора есть еще целый ряд претензий, по многим из которых уже вынесли судебные решения, и существуют законные основания для блокировки “Википедии”. При этом, как подчеркнул Горелкин, важно, чтобы это не вызвало “резкого дискомфорта” у пользователей”.

Всі ці ініціативи є підготовкою до нового закручування гайок після чергових виборів Путіна для Росії. Схоже на те, що поки повністю Інтернет в Російській Федерації для населення не закриють. Це відбуватиметься крок за кроком, поетапно, щоб користувачі не відразу відчули, що вони перебувають у штучному інформаційному просторі, придуманому для них підручними диктатора.

Напередодні повного повернення “залізної завіси”, необхідно мовчазне російське населення поступово до цього підготувати. Путінські раби повинні працювати на вибудувану ним за 25 років його правління злочинну систему. Ні достовірна інформація, ні відпочинок, ні розваги їм не потрібні. І вже досить скоро єдиною розвагою для цих безмовних кріпаків стане хіба що сон. Адже в Москві ще не навчилися контролювати те, щоб росіяни, засипаючи бачили лише патріотичні сни.

Далі, як зазначається в РИА Новости: Горелкин “отметил, что фактически всю ценную информацию с ресурса уже продублировали, приведя в соответствие с энциклопедическими нормами, и разместили в российском сегменте интернета: на портале “БРЭ”, “Рувики” и “Руниверсалисе”. Теперь осталось лишь внедрить техническое решение, чтобы по ссылке на статью “Википедии” пользователю предлагалось открыть ее безопасный вариант на одном из российских аналогов, указал депутат. Горелкин сообщил, что такой алгоритм уже разрабатывают эксперты Регионального общественного центра интернет-технологий (РОЦИТ)”.

Хоча різкого дискомфорту уникнути не вийде, достатньо тільки порівняти відвідуваність (наприклад, по Similarweb) “Вікіпедії” – 138,2 мільйонів із зазначеними сайтами: “ БРЭ”  – 2 мільйона, “Рувики” – 236 тисяч, “Руниверсалис” – 1,1 мільйона. При цьому “БРЭ”, “Рувики” та “Руниверсалис” – лише відцензуровані клони “Вікіпедії”, і жодної додаткової цінності вони не несуть й сенсу в них немає.

Наразі в цій статті чомусь не вказується, що взагалі означає “безопасный вариант”. “Безопасный” для кого, для Путіна, для його режиму, чи для населення Росії? Непідцензурний Інтернет для якого незабаром може стати повністю недоступним. Його замінить “Путіннет” та одержавлений телевізор, з пропагандистськими програмами Соловйова, Кисельова і Скабєєвої.  

Однак цей депутат видно не знає, що коли потрібна інструкція, як в Російській Федерації обійти блокування, то користувачі, швидше за все, будуть дивитися Ютуб, а в “Вікіпедії” шукати зовсім іншу інформацію. Можливо, що кремлівській владі також не подобаються статті у “Вікіпедії” про Путіна, Медведєва та інших подібних політичних персонажів.

“Вікіпедія” – це інформаційний ресурс, де кожен може долучитися до внесення змін до статті. І якщо ви вважаєте, що інформація не зовсім достовірна, то виправте. Крім того, “Вікіпедія” не істина останньої інстанції, а максимально можливо повна і перевірена  Інтернет-енциклопедія.  А вже вірити чи ні написаному там – ваша справа. Проте обмеження доступу до будь-якої інформації в Росії – це цензура та диктатура.

Хоча існує ще один важливий момент, політики, які пропонують  заблокувати “Вікіпедію” в Росії, є шкідниками. Тому, що у такому випадку, більшість росіян, які не користуються VPN, перестануть вносити правки до російськомовної та англомовної “Вікіпедії”, борючись нібито з “антиросійською” та “антипутінською” пропагандою, а значить, цієї “пропаганди” там стане набагато більше, ніж зараз.

При цьому варто  мати на увазі, що англійська версія “Вікіпедії” є своєрідною головною “Вікіпедією”, статті звідти перекладають та додають до інших “Вікіпедій”. Тобто нібито “антиросійська” пропаганда без жодних перешкод поширюватиметься по всіх країнах – не тільки західних, а й дружніх до Москви. Горелкин і йому подібні, явно не здатні прораховувати наслідки своїх дій хоча б на декілька кроків наперед.

У Кремлі готуються до перекриття для росіян будь-якої альтернативної інформації. І коли навіть спробувати повірити у те, що “Вікіпедія” – це страшне лихо для населення Російської Федерації, а точніше для її правителів, то алкоголь приносить більше шкоди, ніж “Вікіпедія”. Але забороняти його ніхто не збирається, хоч це було б логічним рішенням. На думку правителів Росії “Вікіпедія” – більший ворог народу, ніж алкоголь. Що ж далі?..

Добра вість і табун “троянських коней” – усе, що привіз Леонід Кучма з підмосковного Завидова

Тіні забутих статей

Гезета “Альтернатива” 8-14 грудня 1997 року  

Віктор Каспрук

 Попри радісну звістку, що під час неофіційної зустрічі з Єльциним Леонідові Кучмі вдалося вирішити ту, м’яко кажучи, дивну ситуацію, котра склалася попередньо у торгових стосунках України з її найближчою північною сусідкою, результати зустрічі викликали більше запитань, ніж відповідей.

Головне запитання, що, власне, не виникло, а залишилося: як змінилася та стратегічна концепція російської сторони, на котрій ґрунтується побудова двосторонніх відносин Росії з Україною та за якої нашу країну було економічно й фінансово атаковано шляхом відверто дискримінаційної політики оподаткування торгового обороту між двома країнами? Адже інакше, як економічною агресією, не можна назвати унікальну, персонально для української сторони розроблену схему, за якою оподатковувався не лише експорт з України (що, за умови зняття додаткових значних податків по окремих групах товарів, відповідало б світовій практиці), а й імпорт до України.

З огляду на стратегічну прив’язаність нашої країни до джерел нафто – та газопостачання з Росії і, своєю чергою, до російського ринку збуту цукру та низки інших сільськогосподарських товарів подібна торгова політика, з одного боку, висмоктувала з України фінансовий ресурс, а з іншого – перекривала стратегічно важливі для України товарні і фінансові потоки. В обох випадках страждають вітчизняний виробник, бюджет та економка в цілому. Наскільки це відповідало стратегічному партнерству, проголошеному Кучмою разом із Єльциним раніше, краще видно обом президентам.

Що ж означає те “повне скасування податку на додану вартість на взаємні поставки продукції”, про яке, із сяючими від радості обличчями повідомили у телепортажі з Завидова усім громадянам Росії та України Кучма з Єльциним? Точно цього не знає ніхто, навіть самі учасники завидовської зустрічі Кучма та Єльцин. Адже цілковите скасування скасування всіх ПДВ не лише зніме обмеження на ті товаропотоки, котрі малися на увазі під час усіх попередніх переговорів – таке скасування призведе до анекдотичного стану, коли, за усіх рівних умов, на українському ринку стане конкурентоспроможною російська продукція, а на російському – наша (оскільки вітчизняна продукція кожної з країн буде дорожча рівно на розмір ПДВ). Товаропотоки надзвичайно зростуть, і виграють, безперечно, транспортні компанії.

Теоретично така ситуація могла б бути вигіднішою українській стороні, тому що російський ринок більш як утричі масштабніший за наш, проте це питання – чи буде чим торгувати безнадійно лежачим вітчизняним підприємствам, не кажучи вже про те, що навряд чи подібний протекціонізм українським товарам допустять лобісти російської промисловості. Протегування нашим товарам може бути в інтересах російських можновладців тільки в разі належності наших підприємств особам, близьким до правлячих російських кіл, та необхідності маневру із “затисканням”  української промисловості задля її подальшого легкого здобуття у власність. Явних проявів підготовки такого маневру до сьогодні, начебто не було. Хоча хто зна, хто зна, усе може бути, надто у пострадянських країнах. Чи може “здача” української промисловості бути вигідною нашим можновладцям? Подібна зацікавленість можлива – знов таки теоретично – лише в разі створення єдиної команди представників українських та російських керманичів.

Інше питання, що постає у зв’язку з рішенням президентів: як бюджети країн обійдуться без ПДВ, котрий складає на сьогодні значну частку надходжень? Адже в разі скасування ПДВ на товари другої сторони всі товари з Росії стануть “українськими”, а в Україні “російськими” не лише за рахунок експорту, а й за рахунок оборудок “тіньовиків” укупі з чиновниками, які навчилися складати будь-які справні папери, коли є можливість заробити. І у випадку з наповненням бюджету, і в ситуації розвитку тіньового “експорту” виникають додаткові проблеми, для вирішення яких будуть необхідні суттєві зміни у багатьох царинах права та економічної політики обох країн.

Не варто забувати, що сусідкою і торговим партнером України є не лише Росія. Те, що міжнародне товариство дуже болісно реагує на будь-які прояви протекціонізму, ми вже проходили разом із цілою низкою антидемпінгових процесів проти вітчизняних підприємств. Чи може ризикувати прихильністю міжнародної спільноти Україна, котра повністю залежить у справі покриття бюджетного дефіциту й фінансування структурної перебудови в державі від західної фінансової допомоги та кредитування? Як відреагують інші зарубіжні партнери на факт виключних привілеїв у торгівлі лише для Росії – зрозуміло заздалегідь. Тому чи не є сама постановка питання про відвертий протекціонізм імпорту з Росії спробою послаблення партнерських стосунків України з іншими зарубіжними державами?

Досить простим і цілком відповідним міжнародним нормам було б рішення про приведення системи оподаткування до симетричного оподаткування лише імпорту, причому однакового для всіх країн. Таку пропозицію вносили українські представники, проте російська сторона під різними приводами її не приймала, але з візантійською спритністю накинула Україні різні “тимчасові” заходи оподаткування. Як відомо, немає нічого постійнішого за тимчасові заходи. Показовим є прагнення російської сторони до “унікальності” двосторонніх стосунків, котра для української сторони постійно обертається черговим “троянським конем”. Не є винятком і остання завидовська домовленість, оскільки цілковита її невизначеність – чудовий ґрунт для того, щоб російські політики надалі вимагали від України односторонніх поступок, та для звинувачень наших урядовців і непоступливості.

Які ж реальні результати дала неофіційна поїздка нашого Президента до Росії? Якщо з телерозповідей Леоніда Кучми в основному зрозуміло, що найбільшим досягненням була розмова “одним язиком” (дослівно), то багато більше світла завидовські на домовленості проливають коментарі заступника секретаря Ради національної безпеки та оборони Олександра Разумкова, котрий супроводжував Президента в поїздці. В інтерв’ю, опублікованому в газеті “Киевские Ведомости”, Разумков з приводу проблем продажу в Росії українського цукру зазначає, що коли російський капітал прийде в цукрову промисловість України, тоді й відбудеться надійне закріплення за українським цукром російського ринку, а в російського капіталу в Україні з’являться надійні гарантії.

На запитання, чи не загрожує Україні таке “зросійщення”  підприємств цукрової промисловості, Разумков відповідає: “Навіть, якщо частина з них стане російськими, що ми програємо? Оскільки важливо, не хто є власником, а те, чи платить цей власник податки до бюджету…” А з приводу нафтопереробного комплексу він, уже досить запально, закликає: “То чому б не пустити сюди російський капітал?!” І далі, розглядаючи партнерство з Росією в цілому, заступник голови РНБО резюмує: “реальну базу стратегічного і довготермінового партнерства може створити тільки взаємне перетікання і вивіз капіталу. Якщо ми не допустимо російський капітал в Україну й не закріпимо за собою власність у Росії, то говорити про стратегічну перспективу досить складно”. 

Малюнок Олексія Свердличенка

У Путіна закінчився термін придатності. Чи похитнеться трон “царя”?

Віктор Каспрук

Телевізор зробив президентство Путіна ледь не вічним. Адже за той період, коли диктатор був або президентом, або прем’єр-міністром Російської Федерації, у Сполучених Штатах змінилося вже п’ять президентів. А саме: Білл Клінтон, Джордж Буш-молодший, Барак Обама, Дональд Трамп і Джо Байден. І якби за цей час людство змогло досягти безсмертя для обраних, можна було б не сумніватися, що кремлівські хлопці балатували Путіна і на тисячний термін.

Тепер узурпатору залишається тільки вирішити, скільки голосів він збирається отримати на чергових “виборах” самого себе. Набрати 89, 79 чи дещо скромніші 69% “підтримки” електорату? Менше йому вже ніяк не можна, бо це не буде вписуватися в концепцію масової підтримки його російським населенням.

Усе це сумнівне дійство з наперед визначеним результатом відбуватиметься під гаслом: “Виберемо Путіна назло Америці і Європі”. Після чого в Кремлі поспішать заявити, що Росія є найстабільнішою у світі “демократією”, бо, мовляв, народ так любить свого президента, що не бачить на його місці нікого іншого.

Результати подібних виборів березня 2024 року були оголошені ще в 1999 році. Адже чи хто колись бачив, щоб хтось з диктаторів добровільно передавав владу комусь іншому? Тому тут немає взагалі чому дивуватися. Коли в Росії відбуваються чергові вибори “царя”, то завжди не важко спрогнозувати, хто вчергове буде успішним кандидатом.

Та куди простіше було б визначити для населення, що кожних шість років в Російській Федерації має проходити чергове автоматичне перезатвердження президента на своїй посаді. І це закріпити законодавчо. Тоді прихильники Росії будуть захоплюватися “чесністю” путінської влади.

Хоча цілком можливий й інший варіант. Прийняти оперативно в державній думі закон, що у зв’язку з великими досягненнями в розвитку та захисті Росії від іноземного втручання, Путін заслуговує звання довічного президента. І тому надалі ніякі вибори взагалі проводити політично недоцільно.

Диктатору легко вигравати “вибори”, коли підставних опонентів виставляють, як представників “альтернативних політичних сил”. А це в дійсності означає, що після того, як він в політичному процесі від початку все замкнув на себе, крім нього в президентській гонитві нікого немає. Путін перетворився на в’язня влади, оскільки добре знає, що якщо втратить владу, то буде заарештований за всі його злочини.

Проводячи чергові фальшиві вибори, Путін цим досягає прямо протилежного результату

Чому диктатори витрачають стільки часу та зусиль на те, щоб виглядати демократичними? Проводячи чергові фальшиві вибори, Путін цим досягає прямо протилежного результату. Адже не дивлячись на те, що на імітацію виборчого процесу буде витрачено багато часу, енергії і паперу, весь вільний світ просто сміється над дилетантськими спробами видати це облудне дійство за “волевиявлення” населення Російської Федерації.

Розпочавши 24 лютого 2022 року Велику війну в Україні, він цим скерував Росію в непевні та небезпечні часи. Її економіка пішла в рознос і насправді знаходиться в жахливому стані, незважаючи на те, що телевізійна пропаганда постійно стверджує зворотне. Соціальні послуги та охорона здоров’я руйнуються, і відбувається різке скорочення робочих місць. Якщо не брати до уваги російський військово-промисловий комплекс, хоча там катастрофічно не вистачає комплектуючих, які раніше Москва купувала на Заході.

Апологети режиму постійно повторюють, що Путін врятував Росію від стагнації економіки, розорення і злочинності. Що виглядає не більше, ніж як злий жарт. Оскільки скоро все буде набагато гірше, ніж на початку 90-тих років, які влада вибрала для себе, як еталон деградації економіки і падіння рівня життя в Російській Федерації.

Крім того, після початку російсько-української війни почала рушитися негласна соціальна угода між Путіним і мешканцями РФ. За якої було досягнуто балансу між тим, що росіяни погоджувались віддати повний контроль над своїми життями та стають фактично “власністю держави”, в обмін на гарантію, що держава про них хоч якось піклується. Певний час цієї угоди вдавалося дотримуватися, проте тепер грошей на соціальні подачки плебсу у путіністів вже майже немає. Дефективна держава з дефективним лідером мала шанси проіснувати ще декілька десятиліть, коли б не маніакальне бажання її очільника заграбастати чужі території.

Після вторгнення в Україну Путін загнав себе в пастку, тому у нього взагалі немає вибору. Якщо він збільшить обороти конфронтації, він все одно програє. Якщо він продовжуватиме війну, він програє. Його стратегія – намагатися змусити Україну та Захід здатися. Натомість він тільки посилює своїх ворогів.

Віра у всесильного Путіна почала хитатися. Питання в тому, коли вона остаточно зникне

Ситуація для узурпатора погіршується ще й тим, що хоча не існує сумнівів щодо його “переобрання”, попри війну, котра триває, та приховане невдоволення населення Російської Федерації, під час цієї виборчої кампанії він матиме справу з суспільством, котре втомилося від війни. Хоча дотепер в його політиці й досі домінують війна і “визволення історичних територій “.

По суті, вся передвиборча кампанія будується нині на тому, що Путін і Росія зосереджені на російсько-українській війні. І в її центрі уваги буде те, які величезні “загрози” надходять московитам із Заходу, зміцнення “суверенітету” й “глобальної політичної незалежності РФ”, та захист так званих “традиційних цінностей”.

Кампанія обрання Путіна для Росії будується на перекрученнях і антитезах: Схід-Захід, добро-зло, духовність-бездуховність, “традиційні цінності” – розпуста. Спекулюючи на цьому, йому вдається перетягувати на свій бік оброблену телевізійною пропагандою велику частину населення Росії.

Хоча за уявним фасадом стабільності і могутності Російської Федерації вже проглядається початок процесів її розпаду та майбутнього хаосу. Адже, як відомо, диктатури можуть здаватися стабільними до того часу, поки вся система влади, вибудувана за багато років репресивного правління, не почне стрімко рушитися.

Вся підготовка до нового президенства може закінчитися в результаті “пірровими виборами” для Путіна. Запустивши після їх завершення процеси, які буде неможливо стримати. А саме: коли невдоволення населення стрімким падінням рівня їхнього життя переросте в масові протести, бунти та заворушення. Або якщо політичні, економічні еліти та генерали у силових структурах побачать пряму загрозу своїм привілеям і фінансовим преференціям. І це може статися набагато швидше, ніж зараз здається.

А поки що в Москві готуються до безпрецедентного результату переобрання президента на п’ятий термін, та забезпечення такої ж підтримки і явки електорату. Методи досягнення “перемоги” включатимуть: електронне голосування, примушення, жорсткий контроль за бюджетниками, щоб вони проголосували так, як треба владі, маніпуляції з кількістю вкинутих бюлетенів та вкидання в скриньки на виборчих дільницях не облікованих бюлетенів. Все це подаватиметься телебаченням, як всенародна масова підтримка Путіна. Дарма, що Росія опинилася на межі краху.

В Російській Федерації все погано, і для більшості росіян буде ще гірше. Питання в тому, де закінчується межа терпіння пересічних росіян? Адже десятиліття пропаганди зробили здатність страждати частиною російської національної ідентичності, а тоталітарний путінський режим здатен ефективно придушувати політичний опір.

Тим часом, самовпевненість Путіна – це і фасад, за яким приховується нездатність критично оцінити ситуацію, котра об’єктивно склалася, та самообман. Гітлер теж себе дуже переоцінив і уявляв собі все зовсім інакше, ніж це було насправді. Але ознаки слабкості за фасадом “непереможності” свідчать про те, що Росія віддає все заради міфічної перемоги над Україною. Зовсім не враховуючи, що запас її міцності абсолютно не відповідає тим цілям та завданням, які поставив перед собою Кремль.

24 лютого розпочнеться вже третій рік путінської війни. Так, здається, в Москві готові вести її до повного економічного та ресурсного виснаження Російської Федерації. Проте вже зараз можна говорити про те, що в Росії прослідковується дефіцит кваліфікованої робочої сили, на сьогодні вже бракує мільйонів фахівців. У минулому, 2023 році, в РФ не вистачало 4,8 мільйонів працівників. Про це свідчать опубліковані результати дослідження. Де війна проти України, як причина, прямо не згадується.

Цей дефіцит робочої сили в Росії різко зріс за останні два роки. Як повідомляє російська газета “Известия” з посиланням на Інститут економіки РАН особливо немає ким заповнити вакансії водіїв та працівників магазинів. Ця демографічна яма тільки поглиблюється, адже загиблих на фронтах російсько-української війни надалі взагалі не буде ким замінити.

Водночас великий дефіцит кваліфікованих працівників гальмує економіку Російської Федерації. Хоча там розширено перелік професій, на які можуть працевлаштовуватися іноземці. Компанії все частіше намагаються залучати працівників з африканських країн і Північної Кореї. І згідно з оцінками російських експертів, дефіцит робочої сили збережеться й у 2024 році, оскільки вакансії фабричних робітників, інженерів, лікарів, вчителів та працівників інших професій буде особливо важко заповнити. Серед причин нестачі робочої сили називають демографічні зміни та еміграцію.

Це і є реальними “здобутками” Путіна за час його президенства, й саме з цим він готується вчергове йти на “вибори”. Але 2024 рік важливий тим, що в Європейському Союзі і Сполучених Штатах заявили, що не визнаватимуть результатів подібного чергового “обрання” головного кремлівця президентом Росії. А це, у свою чергу, означатиме, що у Путіна закінчився термін придатності.

Ця політична непридатність “лідера” все більше проявлятиметься у всіх сферах політичного, соціального та економічного життя Російської Федерації. Віра у всесильного Путіна почала хитатися. Питання у тому, коли вона остаточно зникне. А з нею зникне і весь його злочинний режим.

У Путина истек срок годности. Пошатнется ли трон “царя”?

Виктор Каспрук

Телевизор сделал президентство Путина едва ли не вечным. Ведь за тот период, когда диктатор был либо президентом, либо премьер-министром Российской Федерации, в Соединенных Штатах сменилось пять президентов. А именно: Билл Клинтон, Джордж Буш-младший, Барак Обама, Дональд Трамп и Джо Байден. И если бы за это время человечество смогло добиться бессмертия для избранных, можно было бы не сомневаться, что кремлевские ребята баллотировали Путина и на тысячный срок.

Теперь узурпатору остается только решить, сколько голосов он собирается получить на очередных выборах самого себя. Набрать 89, 79 или более скромные 69% поддержки электората? Меньше ему уже никак нельзя, потому что это не будет вписываться в концепцию массовой поддержки его русским населением.

Все это сомнительное действо с предопределенным результатом будет происходить под лозунгом: “Выберем Путина назло Америке и Европе”. После чего в Кремле спешат заявить, что Россия является самой стабильной в мире “демократией”, потому что народ так любит своего президента, что не видит на его месте никого другого.

Результаты подобных выборов марта 2024 г. были объявлены еще в 1999 году. Ведь кто-нибудь видел, чтобы кто-то из диктаторов добровольно передавал власть кому-то другому? Поэтому здесь нечему вообще удивляться. Когда в России проходят очередные выборы “царя”, то всегда не трудно спрогнозировать, кто в очередной раз будет успешным кандидатом.

Но куда проще было бы определить для населения, что каждые шесть лет в Российской Федерации должно проходить очередное автоматическое переутверждение президента на своем посту. И это закрепить законодательно. Тогда сторонники России будут восхищаться “честностью” путинской власти.

Хотя вполне возможен и другой вариант. Принять оперативно в государственной думе закон, который в связи с большими достижениями в развитии и защите России от иностранного вмешательства Путин заслуживает звания пожизненного президента. И потому в дальнейшем никакие выборы вообще проводить политически нецелесообразно.

Диктатору легко выигрывать “выборы”, когда подставных оппонентов выставляют как представителей “альтернативных политических сил”. А это действительно означает, что после того, как он в политическом процессе с самого начала все замкнул на себя, кроме него в президентской погоне никого нет. Путин превратился в заключенного властей, поскольку хорошо знает, что если потеряет власть, то будет арестован за все его преступления.

Проводя очередные фальшивые выборы, Путин этим добивается прямо противоположного результата

Почему диктаторы тратят столько времени и усилий на то, чтобы выглядеть демократическими? Проводя очередные фальшивые выборы, Путин этим добивается прямо противоположного результата. Ведь, несмотря на то, что на имитацию избирательного процесса будет потрачено много времени, энергии и бумаги, весь свободный мир просто смеется над дилетантскими попытками выдать это обманчивое действо за волеизъявление населения Российской Федерации.

Начав 24 февраля 2022 года Великую войну в Украине, он этим вверг Россию в неопределенные и опасные времена. Ее экономика пошла в разнос и действительно находится в ужасном состоянии, несмотря на то, что телевизионная пропаганда постоянно утверждает обратное. Социальные услуги и здравоохранение рушатся, и происходит резкое сокращение рабочих мест. Если не считать российский военно-промышленный комплекс, хотя там катастрофически не хватает комплектующих, которые раньше Москва покупала на Западе.

Апологеты режима постоянно повторяют, что Путин спас Россию от стагнации экономики, разорения и преступности. Что выглядит не больше, чем как злая шутка. Поскольку скоро все будет гораздо хуже, чем в начале 90-х годов, которые власть выбрала для себя как эталон деградации экономики и падение уровня жизни в Российской Федерации.

Кроме того, после начала российско-украинской войны начало рушиться негласное социальное соглашение между Путиным и жителями РФ. При которой был достигнут баланс между тем, что россияне соглашались отдать полный контроль над своими жизнями и становятся фактически “собственностью государства”, в обмен на гарантию, что государство о них хоть как-то заботится. Одно время этого соглашения удавалось соблюдать, однако теперь денег на социальные подачки плебса у путинистов уже почти нет. Дефективное государство с дефективным лидером имело шансы просуществовать еще несколько десятилетий, если бы не маниакальное желание его руководителя заграбастать чужие территории.

Вторгнувшись в Украину, Путин загнал себя в ловушку, потому у него вообще нет выбора. Если он увеличит обороты конфронтации, он все равно проиграет. Если он будет продолжать войну, он проиграет. Его стратегия – пытаться заставить Украину и Запад сдаться. Он только усиливает своих врагов.

Ситуация для узурпатора усугубляется еще и тем, что хотя не существует сомнений в его “переизбрании”, несмотря на продолжающуюся войну и скрытое недовольство населения Российской Федерации, во время этой избирательной кампании он будет иметь дело с обществом, уставшим от войны. Хотя до сих пор в его политике до сих пор доминируют война и “освобождение исторических территорий”.

По сути, вся предвыборная кампания строится на том, что Путин и Россия сосредоточены на российско-украинской войне. И в ее центре внимания будет то, какие огромные “угрозы” поступают московитам с Запада, укреплению “суверенитета” и “глобальной политической независимости РФ”, и защите так называемых “традиционных ценностей”.

Кампания избрания Путина для России строится на извращениях и антитезах

Кампания избрания Путина для России строится на извращениях и антитезах: Восток-Запад, добро-зло, духовность-бездуховность, “традиционные ценности”-разврат. Спекулируя на этом, ему удается перетаскивать на свою сторону обработанную телевизионной пропагандой большую часть населения России.

Хотя за воображаемым фасадом стабильности и могущества РФ уже просматривается начало действий её распада и грядущего хаоса. Ведь, как известно, диктатуры могут казаться стабильными до тех пор, пока вся система власти, выстроенная за многие годы репрессивного правления, не начнет стремительно рушиться.

Вся подготовка к новому президентству может закончиться в результате “пирровыми выборами” для Путина. Запустив после их завершения процессы, которые невозможно сдержать. А именно: когда недовольство населения стремительным падением уровня их жизни перерастет в массовые протесты, бунты и беспорядки. Или если политические, экономические элиты и генералы в силовых структурах увидят прямую угрозу своим привилегиям и финансовым преференциям. И это может произойти гораздо быстрее, чем сейчас кажется.

А пока в Москве готовятся к беспрецедентному результату переизбрания президента на пятый срок и обеспечению такой же поддержки и явки электората. Методы достижения “победы” будут включать: электронное голосование, принуждение, жесткий контроль за бюджетниками, чтобы они проголосовали так, как нужно властям, манипуляции с количеством брошенных бюллетеней и вброс в урны на избирательных участках не учтенных бюллетеней. Все это будет казаться телевидением, как всенародная массовая поддержка Путина. Хотя Россия оказалась на грани краха.

В Российской Федерации все плохо, и для большинства россиян будет еще хуже. Вопрос в том, где кончается предел терпения рядовых россиян? Ведь десятилетия пропаганды сделали способность страдать частью российской национальной идентичности, а тоталитарный путинский режим способен эффективно подавлять политическое сопротивление.

Между тем, самоуверенность Путина – это и фасад, за которым скрывается неспособность критически оценить сложившуюся объективно ситуацию и самообман. Гитлер тоже себя очень переоценил и представлял себе все совсем по другому, чем это было по сути. Но признаки слабости за фасадом непобедимости свидетельствуют о том, что Россия отдает все ради мифической победы над Украиной. Совершенно не учитывая, что запас ее прочности совершенно не отвечает тем целям и задачам, которые поставил перед собой Кремль.

24 февраля начнется уже третий год путинской войны. Но, кажется, в Москве готовы вести ее к полному экономическому и ресурсному истощению Российской Федерации. Однако уже сейчас можно говорить о том, что в России прослеживается дефицит квалифицированной рабочей силы, на сегодняшний день уже не хватает миллионы специалистов. В прошлом, 2023 году, в РФ не хватало 4,8 миллиона работников. Об этом свидетельствуют обнародованные результаты исследования. Где война против Украины, как причина, прямо не упоминается.

Этот дефицит рабочей силы в России резко возрос за последние два года. Как сообщает российская газета “Известия” со ссылкой на Институт экономики РАН особо не кем заполнить вакансии водителей и работников магазинов. Эта демографическая яма только углубляется, ведь погибших на фронтах российско-украинской войны в дальнейшем вообще не будет кем заменить.

В то же время, большой дефицит квалифицированных работников тормозит экономику Российской Федерации. Хотя там расширен перечень профессий, на которые могут трудоустраиваться иностранцы. Компании все чаще пытаются привлекать работников из африканских стран и Северной Кореи. И, по оценкам российских экспертов, дефицит рабочей силы сохранится и в 2024 году, поскольку вакансии фабричных рабочих, инженеров, врачей, учителей и работников других профессий будет особенно трудно восполнить. Среди причин нехватки рабочей силы называют демографические изменения и эмиграцию.

Это и есть реальные “достижения” Путина за время его президентства, и именно с этим он готовится в очередной раз идти на “выборы”. Но 2024 год важен тем, что в Европейском Союзе и Соединенных Штатах заявили, что не будут признавать результаты подобного очередного “избрания” главного кремлевца президентом России. А это, в свою очередь, будет означать, что у Путина истек срок годности.

Эта политическая непригодность “лидера” все больше будет проявляться во всех областях политической, социальной и экономической жизни Российской Федерации. Вера во всесильного Путина начала шататься. Вопрос о том, когда она совсем исчезнет. А с ней исчезнет и весь его преступный режим.

Блокування Орбаном допомоги українцям – ветування права України на захист від Росії

Віктор Каспрук

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан живе за принципом – жодного дня без підлості щодо України. Українофобія угорського прем’єра вже перетворилася на стійку антиукраїнську манію, яка скоро потребуватиме термінового лікування. Так дякуючи Орбану держави  Євросоюзу не змогли узгодити спільну заяву до другої річниці повномасштабної війни Росії проти України. Її заблокувала Угорщина.

Феномен прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який хоче змінити порядки в Європі і Європейському Союзі, вивчатимуть у майбутніх підручниках з історії європейських країн. Адже у найбільш критичний період в історії України і Європейського континенту він добровільно перейшов на бік противників західної цивілізації та демократії.

Він захоплюється не тільки російським диктатором Путіним, а й колишнім президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом. Які стали для головного угорського політика взірцем для наслідування. При чому Віктор Орбан силиться стати “європейським Трампом” за рахунок України.

Угорський прем’єр виступає на підтримку та реалізує більшість тих політичних платформ, які підтримують американські політики правого крила: просувати “сильного” лідера з розширеними виконавчими повноваженнями. Пропагувати  “націоналізм” та його символи.

Орбан контролює суди, щоб вони не стояли на шляху його консервативної політики. Він здійснює контроль над вищою освітою шляхом заборони певних книжок і викладання певних предметів. Тримає під контролем засоби масової інформації, щоб посилити консервативні погляди та заглушити протилежні політичні погляди. Контролює шкільні програми, щоб вони відображали консервативний світогляд  та пріоритети. Пропагує “традиційні цінності”, яких не дотримується сам і його найближчі політичні соратники.

Однак за усіма його консервативними догматичними переконаннями, пропагандою та нав’язування угорському суспільству відповідної поведінки і соціальних стандартів, лежить той факт, що тоталітарний режим Путіна має вирішальний вплив на Орбана і політику Угорщини. 

Віктора Орбана з Путіним об’єднує те, що він, як і російський диктатор, не визнає право України бути незалежною державою, водночас, роблячи усе для того, щоб відстоювати в Євросоюзі інтереси Російської Федерації. Московський ставленик в Європі, прикриваючись інтересами своєї країни, постійно вставляє Українській державі палки в колеса, переконуючи угорців, що цим він відстоює їхнє право на проведення самостійної політики  в ЄС.  

Постійно користуючись тим, що прийняття рішень в Європейському Союзі потребує одностайної згоди всіх його членів, він використовує цей принцип на користь Кремля. І неймовірно, що в ЄС вважають цю систему життєздатною.

Прем’єр Угорщини, як тільки ставиться питання допомоги Україні, відразу ж починає блокувати прийняття будь-якого позитивного рішення з цього питання. Маючи право вето, він потім шантажем виторговує у Євросоюзу майже все, що забажає, а в Брюсселі чомусь не враховують те, що мають справу з політиком, який у Путіна в кишені.

Очевидно, що Орбан вже давно перетворив Угорщину на шантажистську, антидемократичну і корумповану державу. Тоді, коли Угорщина готувалася до вступу до Європейського Союзу, то вона виконала низку складно досяжних умов щодо демократії, корупції, свободи слова і прав людини. На той час вона відповідала усім цим високим критеріям.

Однак, зусиллями орбанівського авторитарного режиму, Угорщина явно відмовилась від більшої частини критеріїв, котрі були необхідні їй, щоб отримати місце за столом членства ЄС. Тож у Євросоюзі мали б вирішити, чи законно кандидатам, лише під час підготовки до вступу, відповідати необхідним вимогам. А потім, отримавши місце в ЄС, сіяти там політичний хаос, одночасно пожинаючи переваги, які надає це членство.

Угорщина стала саме таким прикрим випадком, коли вона впритул підійшла до тієї межі, за якою вже проглядається звільнення від перебування в об’єднаній європейській спільноті, і переведення її до статусу заявника. У якому б вона мусила перебувати саме до того часу, поки  угорське керівництво знову не виконає усіх необхідних вимог  для приєднання до ЄС. Адже всі члени Євросоюзу повинні усвідомити, що членство зобов’язує постійно дотримуватися усіх необхідних вимог.

Іншим варіантом може стати призупинення членства Угорщини в ЄС, поки Орбан блокує допомогу Україні. Адже постійне потакання вимогам Будапешта, і дозвіл залишатися членом Євросоюзу, одночасно зневажаючи ідеали та правила перебування в ньому,  створює поганий прецедент.

Хто в Брюсселі може гарантувати, що Угорщина, яка залишається членом ЄС, в разі нападу Росії на одну з держав Євросоюзу, чи НАТО, не надала б Москві конфіденційну інформацію? Не говорячи вже про її участь у військових операціях держав НАТО, у випадку вторгнення Російської Федерації у Литву, Латвію, Естонію, Польщу або Норвегію.

Загалом право вето Угорщини в ЄС, яким вона постійно зловживає, дуже нагадує Польщу в часи існування Речі Посполитої. Адже колись Польща була найбільшою країною у Центральній Європі та більшою за будь-яку іншу державу Західної Європи. Вона об’єдналася з Литвою, і ця Унія поглинула Україну і Білорусь. Проте була велика проблема, у Польщі була унікальна система законотворення.

Сейм збирався, щоб домовитися про прийняття якихось рішень. Проте, коли один, хоча б один із шляхтичів, що  були присутні на цьому зібранні, заперечував проти закону, який збиралися прийняти, це перекреслювало дії всіх інших членів цього шляхетного зібрання. Що дуже нагадує поведінку орбанівських представників у ЄС.

Цей спосіб був абсолютно непридатний для того, щоб керувати країною. У підсумку Польща була двічі, в  1772 та 1793 роках поділена між сусідами, а в 1795 році, коли стався третій поділ Польщі Австрією, Пруссією та Росією, польська держава зникла з мапи Європи. І тільки після Першої світової війни Польща змогла відродити свою державність.

 Потрібно бути дуже недалекоглядними, щоб зробити Євросоюз керованим “польською демократією”. Одностайність або нічого, такий підхід вже одного разу погубив польську державу. Тож чи варто знову повторювати чиїсь минулі помилки?

Угорщина влаштувала в ЄС і НАТО тиранію меншості, і це стало для неї чудовим способом досягнути бажаного результату. Давно пора припинити прикидатися, що за Орбана Угорщина все ще є демократичною державою. Вона повинна бути дискваліфікована, як член ЄС, а її право голосу призупинено доти, поки Угорщина знову не стане діючою демократією.

Віктор Орбан – сателітна маріонетка Путіна, який розкинув свої щупальця по всьому світу. Але коли посеред Європи діє агент Кремля, який цього і не збирається приховувати, ігнорування цього факту Брюсселем виглядає дуже дивно. Фанатіючий від російського диктатора угорський прем’єр, перебуває на неправильному боці історії. І виконує усі вказівки свого кумира.

Результатом підривної діяльності Віктора Орбана в Європі стало те, що він послідовно та цілеспрямовано продовжує розчищати шлях для доставлення російських танків і ракет до порогів держав-членів ЄС. Та у Європі воліють не сприймати угорського диктатора серйозно, а даремно. Задля збереження свого царського способу життя, мільярдних статків і власної безпеки, він продасть кого завгодно.

Блокуючи будь-яку допомогу Україні, Орбан сподівається на швидку поразку українського народу, розпад її державності та отримання Закарпаття у якості призу від Москви за допомогу і підтримку російської агресії.

Реалістичне рішення, як позбутися цієї недалекоглядної політики постійного домінування угорського прем’єра Орбана в ЄС, це відмовитися від принципу одностайності, котрий вже давно дискредитує Євросоюз. Коли Україна опинилася в критичній ситуації, витрачається час і зусилля на те, щоб умиротворити та задобрити мільярдними подачками європейського путініста, який починає тільки все більше нахабніти від чергових поступок.

Угорщина та її керівництво постійно йдуть не в ногу з Євросоюзом. А в результаті придушення вільних і чесних виборів, у підсумку, з’являються доморощені тирани, які своїми хибними діями ще більше спотворюють політичні процеси у Європі.  

Можна уявити таку ситуацію, Російська Федерація нападає на одну з країн ЄС. У Брюсселі починають вирішувати, що є їм робити далі. А у той час Віктор Орбан цілком легітимно, користуючись недосконалістю європейських законів, накладає вето на захист Європи від Росії. Такого розвитку подій не можна виключати. І усі вето Орбана щодо допомоги Україні – є нічим іншим, як вотуванням права Української держави на захист від московського агресора. 

На прикладі Угорщини прослідковується парадокс толерантності. І Євросоюз, і НАТО розглядали прийняття до своїх лав нових членів, як розширення ліберального світу. У результаті це призвело до толерантності до нетолерантних націй. Тепер неліберальні члени цілком легітимно можуть шантажувати ці поважні організації.

Прийняття рішень на основі консенсусу є помилковою формою демократії, оскільки воно вимагає абсолютної одностайності, що майже неможливо в будь-якому керівному органі.

У ліберальному, демократичному порядку кожен має право на висловлювання своєї думки. Однак будь-яка організація перестає бути дієздатною, коли одна країна ЄС може накласти вето на все, за що голосують усі інші. Це не демократично і не розумно. Саме на це сподівається Путін, розраховуючи перемогти Україну.

Угорський прецедент мусить підштовхнути держави Європейського Союзу до зміни правил прийняття рішень під час голосування. Що будь-яке рішення буде вважатися прийнятим, коли за нього проголосували не менше 75 відсотків представників країн ЄС.

З під ніг путінського сателіта – Угорщини, потрібно вибити можливість блокування рішень, від яких залежить подальша доля Європи. І це необхідно зробити якомога швидше.

Блокирование Орбаном помощи украинцам – ветирование права Украины на защиту от России

Виктор Каспрук

Премьер-министр Венгрии Виктор Орбан живет по принципу – ни дня без подлости по отношению к Украине. Украинофобия венгерского премьера превратилась в стойкую антиукраинскую манию, которая скоро уже потребует срочного лечения. Так благодаря Орбану государства Евросоюза не смогли согласовать совместное заявление ко второй годовщине полномасштабной войны России против Украины. Его заблокировала Венгрия.

Феномен премьер-министра Венгрии Виктора Орбана, желающего изменить порядки в Европе и Европейском Союзе, будут изучать в будущих учебниках по истории европейских стран. Ведь в наиболее критический период истории Украины и Европейского континента он добровольно перешел на сторону противников западной цивилизации и демократии.

Он восхищается не только российским диктатором Путиным, но и бывшим президентом Соединенных Штатов Дональдом Трампом. Которые стали для главного венгерского политика образцом для подражания. Причем Виктор Орбан пытается стать “европейским Трампом” за счет Украины.

Венгерский премьер выступает в поддержку и реализует большинство тех политических платформ, которые поддерживают американские политики правого крыла: продвигать “сильного” лидера с расширенными исполнительными полномочиями. Пропагандировать национализм и его символы.

Орбан контролирует суды, чтобы они не стояли на пути его консервативной политики. Он осуществляет контроль за высшим образованием путем запрещения определенных книг и преподавания определенных предметов. Держит под контролем СМИ, чтобы усилить консервативные взгляды и заглушить противоположные политические взгляды. Контролирует школьные программы, чтобы они отражали консервативное мировоззрение и приоритеты. Пропагандирует “традиционные ценности”, которых не придерживается сам и его ближайшие политические соратники.

Однако за всеми его консервативными догматическими убеждениями, пропагандой и навязыванием венгерскому обществу соответствующего поведения и социальных стандартов лежит тот факт, что тоталитарный режим Путина оказывает решающее влияние на Орбана и политику Венгрии.

Виктора Орбана с Путиным объединяет то, что он, как и российский диктатор, не признает право Украины быть независимым государством, в то же время, делая все для того, чтобы отстаивать в Евросоюзе интересы Российской Федерации. Московский ставленник в Европе, прикрываясь интересами своей страны, постоянно вставляет Украинскому государству палки в колеса, убеждая венгров, что он отстаивает их право на проведение самостоятельной политики в ЕС.

Постоянно пользуясь тем, что принятие решений в Европейском Союзе требует единодушного согласия всех его членов, он использует этот принцип в пользу Кремля. И невероятно, что в ЕС считают эту систему жизнеспособной.

Премьер Венгрии, как только ставится вопрос о помощи Украине, сразу же начинает блокировать принятие любого положительного решения по этому вопросу. Имея право вето, он потом шантажом выторговывает у Евросоюза почти все, что пожелает, а в Брюсселе почему-то не учитывают то, что имеют дело с политиком, который у Путина в кармане.

Очевидно, что Орбан уже давно превратил Венгрию в шантажистское, антидемократическое и коррумпированное государство. Тогда, когда Венгрия готовилась к вступлению в Европейский Союз, она выполнила ряд сложно достижимых условий относительно демократии, коррупции, свободы слова и прав человека. В то время она отвечала всем этим высоким критериям.

Однако, усилиями орбановского авторитарного режима, Венгрия явно отказалась от большей части критериев, необходимых ей, чтобы получить место за столом членства ЕС. Поэтому в Евросоюзе должны решить, законно ли кандидатам, только при подготовке к вступлению, отвечать необходимым требованиям. А затем, получив место в ЕС, сеять там политический хаос, одновременно пожиная преимущества, которые дает это членство.

Венгрия стала именно таким досадным случаем, когда она вплотную подошла к черте, за которой уже просматривается освобождение от пребывания в объединенном европейском сообществе, и перевод ее в статус заявителя. В каком она должна находиться именно до тех пор, пока венгерское руководство снова не выполнит все необходимые требования для присоединения к ЕС. Ведь все члены Евросоюза должны осознать, что членство обязывает постоянно соблюдать все необходимые требования.

Другим вариантом может стать приостановка членства Венгрии в ЕС, пока Орбан блокирует помощь Украине. Ведь постоянное потакание требованиям Будапешта, и разрешение оставаться членом Евросоюза, одновременно пренебрегая идеалами и правилами пребывания в нем, создает плохой прецедент.

Кто в Брюсселе может гарантировать, что Венгрия, которая остается членом ЕС, в случае нападения России на одно из государств Евросоюза или НАТО, не предоставила бы Москве конфиденциальную информацию? Не говоря уже о ее участии в военных операциях государств НАТО в случае вторжения Российской Федерации в Литву, Латвию, Эстонию, Польшу или Норвегию.

Вообще то, право вето Венгрии в ЕС, которым она постоянно злоупотребляет, очень напоминает Польшу во времена существования Речи Посполитой. Ведь когда-то Польша была крупнейшей страной в Центральной Европе и больше любого другого государства Западной Европы. Она объединилась с Литвой, и эта Уния поглотила Украину и Белоруссию. Однако была большая проблема, у Польши была уникальная система законотворчества.

Сейм собирался, чтобы договориться о принятии каких-либо решений. Однако, когда один, хотя бы один из присутствующих на этом собрании шляхтичей возражал против закона, который собирались принять, это перечеркивало действия всех остальных членов этого благородного собрания. Что очень похоже на поведение орбановских представителей в ЕС.

Этот способ был совершенно непригоден для того, чтобы управлять страной. В итоге Польша была дважды, в 1772 и 1793 годах разделена между соседями, а в 1795 году, когда произошло третье разделение Польши Австрией, Пруссией и Россией, польское государство исчезло с карты Европы. И только после Первой мировой войны Польша смогла возродить свою государственность.

  Нужно быть очень недальновидным, чтобы сделать Евросоюз управляемым “польской демократией”. Единодушие или ничего, такой подход уже однажды погубил польское государство. Следует ли снова повторять чьи-то прошлые ошибки?

Венгрия устроила в ЕС и НАТО тиранию меньшинства, и это стало для нее отличным способом достичь желаемого результата. Давно пора прекратить притворяться, что при Орбане Венгрия все еще является демократическим государством. Она должна быть дисквалифицирована как член ЕС, а ее право голоса приостановлено до тех пор, пока Венгрия снова не станет действующей демократией.

Виктор Орбан – сателлитная марионетка Путина, раскинувшего свои щупальца по всему миру. Но когда в Европе действует агент Кремля, который этого и не собирается скрывать, игнорирование этого факта Брюсселем выглядит очень странно. Фанатеющий от российского диктатора венгерский премьер находится на неправильной стороне истории. И выполняет все указания своего кумира.

Результатом подрывной деятельности Виктора Орбана в Европе стало то, что он последовательно и целенаправленно продолжает расчищать путь для доставки российских танков и ракет к порогам государств-членов ЕС. Но в Европе предпочитают не воспринимать венгерского диктатора серьезно, а зря. Для сохранения своего царского образа жизни, миллиардного состояния и безопасности, он продаст кого угодно.

Блокируя любую помощь Украине, Орбан надеется на быстрое поражение украинского народа, распад ее государственности и получение Закарпатья в качестве приза от Москвы за помощь и поддержку российской агрессии.

Реалистическое решение, как избавиться от этой недальновидной политики постоянного доминирования венгерского премьера Орбана в ЕС, это отказаться от принципа единодушия, уже давно дискредитирующего Евросоюз. Когда Украина оказалась в критической ситуации, тратится время и усилия на то, чтобы умиротворить и задобрить миллиардными подачками европейского путиниста, начинающего только еще больше наглеть от очередных уступок.

Венгрия и ее руководство постоянно идут не в ногу с Евросоюзом. А в результате подавления свободных и честных выборов, в итоге, появляются доморощенные тираны, которые своими ошибочными действиями еще больше искажают политические процессы в Европе.

Можно представить такую ситуацию, Российская Федерация нападает на одну из стран ЕС. В Брюсселе начинают решать, что им делать дальше. В то же время Виктор Орбан вполне легитимно, пользуясь несовершенством европейских законов, накладывает вето на защиту Европы от России. Такое развитие событий нельзя исключать. И все вето Орбана относительно помощи Украине – не что иное, как вотирование права Украинского государства на защиту от московского агрессора.

На примере Венгрии прослеживается парадокс терпимости. И Евросоюз, и НАТО рассматривали принятие в свои ряды новых членов, как расширение либерального мира. В результате это привело к толерантности к нетолерантным нациям. Теперь нелиберальные члены вполне легитимно могут шантажировать эти важные организации.

Принятие решений на основе консенсуса является ошибочной формой демократии, поскольку оно требует абсолютного единодушия, почти невозможного в любом руководящем органе.

В либеральном, демократическом порядке каждый имеет право на выражение своего мнения. Однако любая организация перестает быть дееспособной, когда одна страна ЕС может ветировать все, за что голосуют все остальные. Это не демократично и не разумно. Именно на это надеется  Путин, рассчитывая победить Украину.

Венгерский прецедент должен подтолкнуть государства Европейского Союза к изменению правил принятия решений во время голосования. Что любое решение будет считаться принятым, когда за него проголосовало не менее 75 процентов представителей стран ЕС.

Из-под ног путинского сателлита – Венгрии, нужно выбить возможность блокирования решений, от которых зависит дальнейшая судьба Европы. И это нужно сделать как можно быстрее.

Putin’s illusionary world smashes against reality

Viktor Kaspruk, political scientist

Recently, Ukraine and the West have chosen the right strategy – not to reveal early details about new military resources crucial for successful operations against Russian aggression

This stresses and confuses them. After all, when Russia doesn’t know what new equipment may suddenly appear on the battlefield at any time, it becomes much more difficult for them to plan their military operations.

Putin continues to live in a fantasy world of KGB fabrications, where nobody has the right to disagree or contradict him. The Russian dictator, using powerful Moscow propaganda, seeks to convince the world that the Russian Federation is winning the Russian-Ukrainian war. However, the words of this war criminal mean nothing, as he previously declared multiple times that he wouldn’t intervene in Ukraine, and the troop buildup on Russia’s borders was merely maneuvers. Yet, from the very beginning, Putin’s goal has been one thing – the cessation of the Ukrainian state.

He is attempting to convince the Western public that the Ukrainian language does not exist and that Ukrainians have no right to exist because they are all “Nazis.” Moreover, this mythical “Nazism” of Ukrainians, as interpreted by Putin’s regime, is the unwillingness to Russify, to give up their language, culture, national customs and traditions. Obviously, using similar approaches, one can also label all other independent states that were once forcibly drawn into the USSR as “Nazis.”

However, when we talk about Putin’s KGB fantasy world, it is necessary to recall the myth-making that has been the basis of his totalitarian regime for 25 years.

For almost two years of the Russian-Ukrainian war, the Armed Forces of Ukraine have managed to destroy myths about the “second army of the world,” about Russian ballistic missiles that are “incapable of shooting down air defense systems,” and about the “heroism” of Moscow soldiers. Most of them decided to take part in the invasion of Ukraine, hoping to make money from the blood of Ukrainians.

The question is, what will be the next myths to be destroyed by the Ukrainian army? That the Russian Federation is winning the war? That the Russian economy is not being destroyed by sanctions? That Moscovia can become a self-sufficient state that does not need to participate in the world’s global economic cooperation? That self-isolation will only benefit Russians? That their country is a distinctive model of civilization separate from others? That this civilization will only benefit from severing ties with the West, which is unable to understand the separate trajectory of development that Russia is following.

Myth-making as a kind of Kremlin propaganda

In fact, mythmaking in the Russian interpretation has become a form of Kremlin propaganda that is being spilled out in huge quantities. Despite its technological backwardness, Russia has managed to use tools that were unimaginable in the past to create a world of myths and realize the political fantasies of the usurper. We are talking about the use of propaganda channels and accessible media, including the Internet, YouTube, social networks, bloggers, professional journalism, state television and media.

For example, the official representative of the Ministry of Defense of the Russian Federation, Lieutenant General Igor Konashenkov, trying to convince everyone of the “strength” and “valor” of the Russian army, constantly voices not only completely false information but also invents imaginary victories. 

This “battle general” of the TV information troops is a clear example of Russian mythological disinformation. He appears on TV several times a day to inform the people in the capital and in the countryside that Putin’s terrorist forces have allegedly taken and are holding such-and-such occupied Ukrainian settlements under their control. This regime-coddled war criminal often receives all this information heresy from Putin’s own administration. And if he is told that “the Russians are successfully advancing on the Moon and have almost completely driven the Martians out of there,” he will not hesitate to voice this as well.

Russian propagandists are Moscow’s information weapon. The total zombification and dumbing down of Russians by Putin and his criminal regime was made possible by their criminal activities. The ideological front includes not only Konashenkov but also Skabeeva, Solovyov, Simonyan, Kiselev, Popov, Sheinin and Keosayan. All of them have publicly called for the genocide of the Ukrainian people, and therefore they are just as guilty of the war with Ukraine that Russia has unleashed as Putin.

The formula for Ukrainophobia in Moscow is the mythical idea of the messianic Russian superiority

The mythologizing and heroizing of the bloody war of aggression in Ukraine by propagandists helps to mobilize the power structure in Russia to support this war. Moscow’s propaganda has become one of the forms of the Putin regime’s ability to maintain its position, becoming almost equivalent to economic and military power. Putin’s propagandists’ mastery of the tools of mass deception and the mythologization of Russian military power help the dictator keep the population of the Russian Federation in line, keeping it from protests, riots and rebellions for now.

Putin’s terrorist army is unable to defeat Ukrainians on the battlefield. However, war is not only a physical confrontation with enemy troops, it is also a political action aimed at suppressing the enemy’s will to resist. That is why Moscow periodically launches disinformation that Ukraine has almost lost. Therefore, there is no point in helping it, because it is hopeless and just a waste of resources. The main goal of such mythological emissions is to cause a negative response from Ukraine’s allies and partners and to convince them that Ukraine is in a hopeless situation and must agree to all the Kremlin’s absurd demands.

It should be stressed that, since the Bolshevik coup of 1917, the Russian propaganda machine has more than a century of experience in shaping ordinary Russians’ views. During the Soviet era, the state not only controlled all media, radio and television but also the education system and the cultural sphere in order to exercise total control over society and encourage the population to be “proud” of the authority and strength of the USSR.

It is from that period that the Russian population’s trust in what they are told on TV has remained. Starting from Kashpirovsky’s TV sessions of “mass healing” to Putin’s TV speeches, which zombify Russians with the fact that the war with Ukraine is in the interests of the entire Russian people. It is supposed to restore Russia’s former superpower status and influence in solving global problems.

Putin is acting in perfect tandem with his full-time propagandists. And in his speeches, he tries to convince domestic and foreign audiences that in implementing its genocidal policy in Ukraine, the Russian Federation is acting solely within the framework of international law, while the hypocritical West is engaged in “pressure,” “blackmail,” and “deception.”

Putin’s anti-Ukrainian myths are based on the idea that Russians and Ukrainians are one nation, that the Ukrainian language does not exist because it is simply a distorted Russian language, and that Moscovia did not colonize Ukraine, but that it has always been and remains an integral part of historical Russia. The falsification of Moscow’s history is more than 300 years old. And so it is not surprising that from the first Romanov tsars to the general secretaries of the Communist Party, to Putin’s latest falsification of history, the Russian goal has always remained the same: to destroy Ukrainian national identity at all costs.

The formula for Moscow’s Ukrainophobia is very simple: the mythical idea of Russia’s messianic superiority, its culture, and its historical mission. And Russian imperial chauvinism is nothing more than racism multiplied by fascism. In this context, the only thing that suits Putin and his accomplices is the destruction of the Ukrainian people and their country, Ukraine.

Russia’s war with Ukraine, among other things, is about the historical heritage of Ukraine-Rus’, which Putin is trying to appropriate by destroying Ukrainian statehood. The Russian Federation claims Ukraine to support its false argument that Russia is a great power that has existed for millennia. Without Ukraine, Russia cannot claim a “millennial history” because Kyiv already existed for many centuries before a small settlement called Moscow appeared among the swamps and forests.

Moscow brutally and cruelly wants to seize what does not belong to it by force. But recent years have completely shattered the myth that was built on a false idea of Russia’s strength and power. All the other imperial myths, one by one, are also beginning to dissipate. And this is an objective reality from which Putin cannot escape.

Ігор Леднік бачив майбутню Білорусь у Європі без диктатур

Віктор Каспрук

Не встигли відшуміти страшні новини з Росії, де вбили опозиціонера номер один – Олексія Навального, як вже з Білорусі надійшла трагічна звістка про смерть, а скоріше вбивство білоруського опозиціонера Ігоря Ледніка. Саме вбивство, бо тоталітарний режим самозваного президента Білорусі Олександра Лукашенка продовжував тримати за ґратами людину, яка перенесла важку операцію на шлунку, мала 2 групу інвалідності через проблеми з серцем і останній час перебувала у лежачому стані.

Арештували Ігоря Ледніка 18 квітня 2022 року. Режим білоруського диктатора засудив його до 3 років колонії за сфабрикованим обвинуваченням, нібито за наклеп на Лукашенка. Злочином прокуратура порахувала публікацію Ледніка у журналі Білоруської соціал-демократичної партії “Грамада”. Леднік відбував покарання в Бобруйській колонії.

З Ігорем Ледніком  ми познайомились років 15 тому. Він досить часто приїздив до Києва, де у нього було багато знайомих та друзів, і де він брав участь у різних проектах.

Але основною його темою професійних зацікавлень стало зближення Білорусі з Україною та євроінтеграція Білорусі. Він постійно прикладав для цього багато зусиль і часто виступав на конференціях в Брюсселі, Женеві та інших європейських містах, де відстоював думку про необхідність інтеграції Білорусі з Європою. Розуміючи, що Лукашенко не вічний, і білоруське громадянське суспільство мусить бути готовим діяти, після його відходу, чи усунення від влади.

Років з 5 тому він попросив мене адмініструвати його сторінку на Фейсбуці, котра була присвячена євроінтеграції Білорусі, у той час, коли його не буде в країні.  Ми досить часто спілкували з ним по Скайпу. І от раптом він перестав відповідати.

Мене це, звісно, збентежило. Адже Ігор розповідав, що вже сидів у в’язниці Лукашенка, коли займався бізнесом.  І лише дещо пізніше, я зміг дізнатися, що Ігор Леднік знову став в’язнем тоталітарної системи. А знаючи про його й без того слабке здоров’я  – це був для нього смертельний вирок, який йому виніс лукашенківський режим. 

Останній проект, в якому брав участь Ігор Леднік – це впровадження програм “(eBelarus + eUnion): підтримка реалізації інституційних реформ, у співробітництві  з Міжнародним благодійним фондом “Беларусь будучині”, зареєстрованим у Таллінні.

Разом з однодумцями він також почав реалізовувати проект створення Інституту  дослідження російської агресії. Та не встиг. Леднік бачив майбутню Білорусь в Європі без диктатур. Але Лукашенку не потрібен був на свободі прихильник України та ворог Росії, до думки якого прислуховувалися у Європі. Саме тому, через менше, ніж 2 місяці після початку Великої війни Росії з Україною, його заарештували.

Білоруський узурпатор тоталітарний, мстивий та імпульсивний. Путіну вдалося його посадили на “короткий повідець”, і він, перебуваючи у повній залежності від Кремля, все більше змушений підігрувати путінському далекосяжному проекту перетворення Білорусі з “далекого посту Євразії”, на західну провінцію Російської Федерації.

Путін кружляє над Білоруссю, як “гриф”, що відчуває “мертвечину”, і все приміряється до того, як йому краще до неї добратися. Але картковий будиночок лукашенківського режиму руйнується з усіх боків. І в Лукашенка немає жодних шансів самостійно утримати навіть удавану владу над Білоруссю. І цілком очевидно, що його режим впаде, як тільки почне рушитися влада Путіна над Росією, після її програшу в Україні.

Путіна, скоріше за все, не вдасться довести живим до Гааги. Найімовірніше, вкінці правління, диктатора встигнуть ліквідувати генерали з його найближчого оточення. Але коли там будуть судити Лукашенка, то він мусить відповісти за вбивства усіх його політичних противників.

Думаю, що білоруська опозиція мала б заснувати премію імені Ігоря Ледніка. Він, не бувши юристом за освітою, опанував юриспруденцію настільки досконало, що це дало йому можливість успішно консультувати та захищати тих, хто вже не бачив для себе ніякого виходу з ситуації, що склалася. Тому цією премією мали б нагороджуватися особи, котрі найбільше проявили себе в правозахисній діяльності.

Ігор міг виїхати з Білорусі, але він вибрав для себе залишатися до кінця на полі бою зі злочинним режимом Олександра Лукашенка. Вороги демократії не змогли поламати його ні фізично, ні морально. Сильний духом, він виявився сильнішим за своїх катів.

Игорь Ледник видел будущую Беларусь в Европе без диктатур

Виктор Каспрук

Не успели отшуметь страшные новости из России, где убили оппозиционера номер один – Алексея Навального, как уже из Беларуси последовало трагическое известие о смерти, а скорее убийство белорусского оппозиционера Игоря Ледника. Именно убийства, потому что тоталитарный режим самозваного президента Беларуси Александра Лукашенко продолжал держать за решеткой человека, который перенес тяжелую операцию на желудке, имел 2 группу инвалидности из-за проблем с сердцем и последнее время находился в лежачем состоянии.

Арестован Игорь Ледник 18 апреля 2022 года. Режим белорусского диктатора приговорил его к 3 годам колонии по сфабрикованному обвинению, якобы за клевету на Лукашенко. Преступлением прокуратура посчитала публикацию Ледника в журнале Белорусской социал-демократической партии “Грамада”. Ледник отбывал наказание в Бобруйской колонии.

С Игорем Ледником мы познакомились лет 15 назад. Он довольно часто приезжал в Киев, где у него было много знакомых и друзей, и где он участвовал в разных проектах.

Но основной его темой профессиональных интересов стало сближение Беларуси с Украиной и евроинтеграция Беларуси. Он постоянно прилагал для этого много усилий и часто выступал на конференциях в Брюсселе, Женеве и других европейских городах, где отстаивал мысль о необходимости интеграции Беларуси с Европой. Понимая, что Лукашенко не вечен, и белорусское гражданское общество должно быть готовым действовать после его ухода или отстранения от власти.

Лет с 5 назад он попросил меня администрировать его страницу на Фейсбуке, посвященную евроинтеграции Беларуси, в то время, когда его не будет в стране. Мы довольно часто общались с ним по Скайпу. И вот вдруг он перестал отвечать.

Меня это, конечно, встревожило. Игорь ведь рассказывал, что уже сидел в тюрьме Лукашенко, когда занимался бизнесом. И лишь несколько позже я смог узнать, что Игорь Ледник снова стал узником тоталитарной системы. А зная о его и без того слабом здоровье – это был для него смертный приговор, вынесенный ему лукашенковским режимом.

Последний проект, в котором принимал участие Игорь Ледник – это реализация программ (eBelarus + eUnion): поддержка внедрения институциональных реформ в сотрудничестве с Международным благотворительным фондом “Беларусь будучині”, зарегистрированным в Таллинне.

Вместе с единомышленниками он также начал реализовывать проект создания Института исследования российской агрессии. Но не успел. Ледник видел будущую Беларусь в Европе без диктатур. Но Лукашенко не нужен был на свободе сторонник  Украины и враг России, к мнению которого прислушивались в Европе. Именно поэтому, спустя менее чем 2 месяца, после начала Большой войны России с Украиной, его арестовали.

Белорусский узурпатор тоталитарный, мстительный и импульсивный. Путину удалось его посадить на “короткий поводок”, и он, находясь в полной зависимости от Кремля, все больше вынужден подыгрывать путинскому далеко идущему проекту превращения Беларуси из “дальнего поста Евразии”, в западную провинцию Российской Федерации.

Путин кружит над Беларусью, как “гриф”, чувствующий “мертвечину”, и все примеряется к тому, как ему лучше до нее добраться. Но карточный домик лукашенковского режима рушится со всех сторон. И у Лукашенко нет никаких шансов самостоятельно удержать даже воображаемую власть над Беларусью. И совершенно очевидно, что его режим рухнет, как только начнёт рушиться власть Путина над Россией, после ее проигрыша в Украине.

Путина, скорее всего, не удастся довести живым до Гааги. Вероятнее, в конце правления, диктатора успеют ликвидировать генералы из ближайшего его окружения. Но когда там будут судить Лукашенко, он должен ответить за убийства всех его политических противников.

Думаю, что белорусской оппозиции нужно учредить премию имени Игоря Ледника. Он, не будучи юристом по образованию, овладел юриспруденцией настолько в совершенстве, что это дало ему возможность успешно консультировать и защищать тех, кто уже не видел для себя никакого выхода из сложившейся ситуации. Поэтому этой премией должны будут награждаться лица, наиболее проявившие себя в правозащитной деятельности.

Игорь мог уехать из Беларуси, но он выбрал для себя оставаться до конца на поле боя с преступным режимом Александра Лукашенко. Враги демократии не смогли сломить его ни физически, ни морально. Сильный духом, он оказался сильнее своих палачей.

В агонії путінський режим може стати непередбачуваним. Захист України – в національних інтересах США

Незалежно від того, мала Україна ядерну зброю чи ні, від того була вона нейтральною чи ні, Росія завжди збиралася вторгнутися на українські території

Віктор Каспрук

Американський Конгрес до кінця лютого пішов на Канікули. До того спікер Палати представників Майк Джонсон сказав, що не збирається ставити законопроект, за який вже проголосував Сенат – про допомогу Україні, Ізраїлю і Тайваню, на голосування. Не зрозуміло на що розраховує президент Сполучених Штатів Джо Байден, сподіваючись, що демократам вдасться переломити ситуацію у Конгресі, коли Джонсон й далі саботуватиме надання допомоги Україні.

Як показують майже два роки війни, незалежно від того, чи мала Україна ядерну зброю чи ні, від того, була вона нейтральною чи ні, Росія завжди збиралася вторгнутися на українські території. Залишалося тільки  питанням часу – коли це вторгнення Путін почне реалізовувати. 

І ось коли вторгнення московитів на українські землі розпочалося 24 лютого 2022 року, то з’явилося багато питань, частина з яких нашими західними союзниками не закриті й досі. Не дивлячись на потужну багатомільярдну допомогу Сполучених Штатів, та зброя, яка надавалася, часто надходила з великим запізненням.  

Враховуючи те, що й цієї зброї поставлялося недостатньо, це не дало можливості корінним чином переломити ситуацію на фронтах війни з російськими загарбниками. А перебуваючи тільки в обороні, і не маючи достатньо необхідного сучасного озброєння, війну виграти неможливо.

Незважаючи на збільшення ударів по території Російської Федерації,  ці удари не здатні істотно вплинути на перебіг російсько-української війни. І це потрібно змінювати. Надавши Україні сучасну зброю, щоб ЗСУ отримали можливість атакувати будь-які військові об’єкти в Росії. Знищення російської протиповітряної оборони, наступальної авіації, залізниць, нафтових об’єктів та військових баз на території РФ має відбуватися активно та постійно.

Не тільки для України, а й для Сполучених Штатів, Росія є ворожою країною. І Путін прагне знищити не тільки українську державність, він хоче знищити провідну роль США у світі. Намагаючись обвалити долар, обмежити торгівлю з американськими компаніями на міжнародному рівні. Диктатор наполегливо працює над тим, щоб знищити Америку, а його кіберзлочинці часто здійснюють  атаки на сервери уряду і компанії США.

Росія є ворогом, і якщо дозволити їй досягти успіху в Україні, то це матиме довготермінові негативні наслідки для американського народу. Україна заслуговує на те, щоб бути вільною державою. Вона успішно стримує натиск російських реваншистських імперських сил, які розпочали свій похід проти європейських демократичних держав саме з неї. Диктатор Путін безроздільно править найбільш корумпованою країною в регіоні, його особисті статки перевищують сотні мільярдів, які ніколи не міг мати державний службовець навіть найвищого рівня. 

Він добре прорахував неповороткість і запізнілість у прийнятті рішень колективного Заходу. Адже майже рік російські війська нахабно гарцювали на кордонах України, але у Вашингтоні та Брюсселі продовжували зволікати з тим, щоб прийняти рішення, яку зброю надавати та відправляти Україні, і чи взагалі надавати її.

Нині республіканці виконують доручення Дональда Трампа – припинити в інтересах Кремля постачання зброї в Україну, дозволити Путіну анексувати її, а потім розпочати масовий геноцид проти 40 мільйонів українців та Третю світову війну. Саме так виглядає довготривале  гальмування надання допомоги Українській державі, яке  відбувається у той час, коли вирішується доля світу.

Європейці нарешті почали усвідомлювати, що станеться, якщо фінансування Україні буде перервано або якщо Трамп переможе. Що стане очевидною катастрофою для всього демократичного світу, яка призведе до повного і незворотного перекроювання глобальної політичної мапи. У групі ризику знаходяться сотні мільйонів людей на всіх континентах. 

Бути чесним – означає описати масштаби  катастрофи для американського народу. Група MAGA в Конгресі грається з вогнем, що, за сучасної геополітичної ситуації у світі, рівнозначно державній зраді. Адже ситуація дуже схожа на ту, що була під час Другої світової війни. Не важко спрогнозувати, хто буде наступним, якщо, так і не дочекавшись американської допомоги, впаде Україна, а за нею Європа. Тому Трампістська партія (об’єднана), якою вже стала частина Республіканської партії, перетворилася на реальну небезпеку для Америки та світу.

Дивує одне, Республіканську партію завжди підтримували потужні американські військові корпорації. Чому  ні Lockheed Martin Corp., ні         Raytheon Technologies Corp., General Dynamics Corp., Pfizer Inc.,          The Boeing Co., Northrop Grumman Corp., Humana Inc., HII Corp., L3Harris Technologies Inc., BAE Systems PLC  не порушують питання про необхідність розміщення на їхніх заводах замовлень для України.

Адже саме їх інтересах надання Україні зброї, яку виробляють на їхніх підприємствах. Подібне рішення приноситиме їм відчутні та стабільні фінансові прибутки. Невже лобі цих корпорацій у  Конгресі не може вплинути на ту частину республіканців, яка й досі не зрозуміла, що йдеться не лише про допомогу Україні, а й безпосередньо про національну безпеку Сполучених Штатів.

Неймовірно, але факт, що республіканці в часи холодної війни не мали проблем з трильйонами, витраченими на стримування СРСР, але мають великі проблеми з кількома сотнями мільярдів доларів, котрі необхідні для знищення фашистської Росії. І як взагалі можна назвати ті політичні сили, які не хочуть боротися з путінським тоталітарним режимом?

Адже Путін дав Сполученим Штатам золоту можливість знищити російську армію та економіку, а згодом й усунути його самого від влади. Все це ціною війни, в якій жоден американець не гине. Але Республіканська партія, яка десятиліттями стверджувала, що вона єдина здатна сформувати сильну і дієздатну владу та захистити американський народ від загроз з боку зовнішніх сил, тепер контролюється сумнівною особою, яка знаходиться в кишені Путіна.

Не існує жодного іншого випадку в історії, щоб колишній президент США мав стільки влади, щоб міг диктувати дії Конгресу. Це не демократія, а в найгіршому вигляді диктатура, котра прикривається демократичними процедурами для досягнення сумнівних політичних цілей. Варто республіканцям у Палаті представників показати свій політичний хребет і почати працювати на американський народ.

Тим паче, що переважна більшість допомоги Україні – це гроші, які надходять американським виробникам зброї та створюють нові робочі місця для середнього класу саме у Сполучених Штатах. 

Росія була противником США майже 80 років, і всі спроби примиритися виявилися безрезультатними. Росіяни збудували залізну завісу, вторглися в Угорщину, воювали з американцями в небі над Кореєю та В’єтнамом, вдерлися у Грузію, а у 2014 році та в Україну. У проміжку між усіма цими подіями Росія постійно вела сутички на інших напрямках протистояння.

 Не можна не пам’ятати, як ще не так давно республіканці вимагали від урядів США надання військової допомоги та фінансування союзникам або будь-якій країні, яка була проти Росії. Але зараз вони кидають не тільки Україну, але й Ізраїль і Тайвань. Також очевидно, що вони відмовилися від своїх принципів. Настали дійсно дивні часи. Де чорне – біле, а біле – чорне. Таким чином Республіканська партія фактично відрікається від свого героя, Рональда Рейгана, і його доктрини проектування Сполучених Штатів як лідера вільного світу.

США можуть більше отримати або втратити від збереження порядку, який виник після Другої світової війни, ніж будь-яка інша нація. Захист України – в американських національних інтересах. Засунути голову в пісок, чекаючи, що Європа зробить більше, неправильне рішення. Бо воно лише спростить просування  Росії та Китаю на шляху до домінування на світовій арені, дозволяючи  противникам Америки реалізовувати свої гегемоністські цілі.

Допомога Україні потрібна зараз, а не колись там потім. Сполучені Штати мають стійкі глобальні зобов’язання, але в трагічній для українців ситуації, якийсь там Майк Джонсон з периферійної Луїзіани, про якого більшість американців і не згадає, тільки він позбудеться посади спікера Палати представників, може вирішувати долю людської цивілізації на користь Путіна.

Республіканці, котрі своїми діями показують, що виступають на боці Росії, ніколи не затвердять допомогу Україні поки вони матимуть більшість в Конгресі. Потрібно терміново шукати інші шляхи та можливості допомоги українцям.

Першим серед яких, є конфіскація і передача Україні арештованих в Європі та Америці російських фінансових активів. Час не чекає. Не можна гратися історичною долею України та всього демократичного світу, адже можуть виникнути такі обставини, що переграти нічого вже не вдасться.

Оприлюднення інформації Майком Тернером, головою комітету у справах розвідки Палати представників Конгресу США про реальну загрозу російської протисупутникової зброї та вбивство режимом Путіна головного опозиціонера його системі  Олексія Навального, говорить про те, що у своїй агонії путінська влада може стати абсолютно непередбаченою. 

Тому тільки перемога України над московським тоталітарним режимом здатна отверезити ту частину кремлівських еліт, котра ще й досі вважає, що помста Путіна, у разі входження з ним конфлікт, для них є куди страшнішою, ніж гарантоване їхнє колективне потоплення на путінському політичному “Титаніку”. Наближається фінал, і російський істеблішмент мусить зробити свій правильний вибір.

В агонии путинский режим может оказаться непредсказуемым. Защита Украины – в национальных интересах США

Независимо от того, имела ли Украина ядерное оружие или нет, вот того, была ли она нейтральной или нет, Россия всегда собиралась вторгнуться на украинские территории

Виктор Каспрук

Американский Конгресс до конца февраля ушел на Каникулы. До этого спикер Палаты представителей Майк Джонсон сказал, что не собирается ставить законопроект, за который уже проголосовал Сенат – о помощи Украине, Израилю и Тайваню на голосование. Непонятно, на что рассчитывает президент Соединенных Штатов Джо Байден, надеясь, что демократам удастся переломить ситуацию в Конгрессе, когда Джонсон и дальше будет саботировать оказание помощи Украине.

Как показывают почти два года войны, независимо от того, имела Украина ядерное оружие или нет, от того, была она нейтральной или нет, Россия всегда собиралась вторгнуться на украинские территории. Оставался только вопрос времени – когда это вторжение Путин начнет реализовывать.

И вот когда вторжение московитов на украинские земли началось 24 февраля 2022 года, то появилось много вопросов, часть из которых нашими западными союзниками не закрыты до сих пор. Несмотря на мощную многомиллиардную помощь Соединенных Штатов, то оружие, которое надавалось, часто поступало с большим опозданием.

Учитывая, то, что и этого оружия поставлялось недостаточно, это не позволило коренным образом переломить ситуацию на фронтах войны с российскими захватчиками. А находясь только в обороне и не имея достаточно необходимого современного вооружения, войну выиграть невозможно.

Несмотря на увеличение ударов по территории Российской Федерации,  эти удары не способны существенно повлиять на ход российско-украинской войны. И это нужно изменять. Предоставив Украине современное оружие, чтобы ВСУ получили возможность атаковать любые военные объекты в России. Уничтожение российской противовоздушной обороны, наступательной авиации, железных дорог, нефтяных объектов и военных баз на территории РФ должно происходить активно и постоянно.

Не только для Украины, но и для Соединенных Штатов Россия является враждебной страной. Путин стремится уничтожить не только украинскую государственность, он хочет уничтожить ведущую роль США в мире. Пытаясь обвалить доллар, ограничить торговлю с американскими компаниями на международном уровне. Диктатор упорно работает над тем, чтобы уничтожить Америку, а его киберпреступники часто совершают атаки на серверы правительства и компании США.

Россия является врагом, и если позволить ей добиться успеха в Украине, то это будет иметь долгосрочные негативные последствия для американского народа. Украина заслуживает того, чтобы быть свободным государством. Она успешно сдерживает натиск российских реваншистских имперских сил, начавших свой поход против европейских демократических государств именно с нее. Диктатор Путин безраздельно правит наиболее коррумпированной страной в регионе, его личное состояние превышает сотни миллиардов, которые никогда не мог иметь государственный служащий даже самого высокого уровня.

Он хорошо просчитал неповоротливость и запоздалость в принятии решений коллективного Запада. Ведь почти год российские войска нагло гарцевали на границах Украины, но в Вашингтоне и Брюсселе продолжали медлить с тем, чтобы принять решение, какое оружие предоставлять и отправлять Украине, и вообще предоставлять ли его.

Сейчас республиканцы выполняют поручение Дональда Трампа – прекратить в интересах Кремля поставки оружия в Украину, разрешить Путину аннексировать ее, а затем начать массовый геноцид против 40 миллионов украинцев и Третью мировую войну. Именно так выглядит долговременное торможение оказания помощи украинскому государству, которое происходит в то время, когда решается судьба мира.

Европейцы наконец-то начали осознавать, что произойдет, если финансирование Украины будет прервано или если Трамп победит. Что станет очевидной катастрофой для всего демократического мира, которая приведет к полному и необратимому перекраиванию глобальной политической карты. В группе риска находятся сотни миллионов людей на всех континентах.

Быть честным означает описать масштабы катастрофы для американского народа. Группа MAGA в Конгрессе играет с огнем, что при современной геополитической ситуации в мире равнозначно государственной измене. Ведь ситуация очень похожа на ту, что была во время Второй мировой войны. Не трудно спрогнозировать, кто будет следующим, если, так и не дождавшись американской помощи, рухнет Украина, а за ней Европа. Поэтому Трампистская партия (объединенная), которой стала часть Республиканской партии, превратилась в реальную опасность для Америки и мира.

Удивляет одно, Республиканскую партию всегда поддерживали мощные американские военные корпорации. Почему ни Lockheed Martin Corp., ни Raytheon Technologies Corp., General Dynamics Corp., Pfizer Inc., The Boeing Co., Northrop Grumman Corp., Humana Inc., HII Corp., L3Harris Technologies Inc., BAE Systems PLC не поднимают вопрос о необходимости размещения на заводах заказов для Украины.

Ведь именно в их интересах предоставление Украине оружия, производимого на их предприятиях. Подобное решение будет приносить им ощутимые и стабильные финансовые доходы. Неужели лобби этих корпораций в Конгрессе не может повлиять на ту часть республиканцев, которая до сих пор не поняла, что речь идет не только о помощи Украине, но и о национальной безопасности Соединенных Штатов.

Невероятно, но факт, что республиканцы во времена холодной войны не испытывали проблем с триллионами, потраченными на сдерживание СССР, но испытывают большие проблемы с несколькими сотнями миллиардов долларов, необходимыми для уничтожения фашистской России. И как вообще можно назвать политические силы, которые не хотят бороться с путинским тоталитарным режимом?

Ведь Путин дал Соединенным Штатам золотую возможность уничтожить российскую армию и экономику, а впоследствии и отстранить его самого от власти. Все это ценой войны, в которой ни один американец не погибает. Но Республиканская партия, которая десятилетиями утверждала, что она единственная способна сформировать сильную и дееспособную власть и защитить американский народ от угроз со стороны внешних сил, теперь контролируется сомнительным лицом, находящимся в кармане Путина.

Нет никакого другого случая в истории, чтобы бывший президент США имел столько власти, чтобы мог диктовать действия Конгресса. Это не демократия, а в самом худшем виде диктатура, прикрываемая демократическими процедурами для достижения сомнительных политических целей. Нужно республиканцам в Палате представителей показать свой политический хребет и начать работать на американский народ.

Тем более, что подавляющее большинство помощи Украине – это деньги, которые поступают американским производителям оружия и создают новые рабочие места для среднего класса именно в Соединенных Штатах.

Россия была противником США почти 80 лет, и все попытки примириться оказались безрезультатными. Россияне построили железный занавес, вторглись в Венгрию, воевали с американцами в небе над Кореей и Вьетнамом, ворвались в Грузию, а в 2014 году и в Украину. В промежутке между всеми этими событиями Россия постоянно вела стычки на других направлениях противостояния.

  Нельзя не помнить, как еще недавно республиканцы требовали от правительств США оказания военной помощи и финансирования союзникам или любой стране, которая была против России. Но сейчас они бросают не только Украину, но Израиль и Тайвань. Также очевидно, что они отказались от своих принципов. Наступили действительно странные времена. Где черное – белое, а белое – черное. Таким образом, Республиканская партия фактически отрекается от своего героя, Рональда Рейгана, и его доктрины проектирования Соединенных Штатов как лидера свободного мира.

США могут больше получить или потерять от сохранения порядка, который возник после Второй мировой войны, чем любая другая нация. Защита Украины – в американских национальных интересах. Засунуть голову в песок, ожидая, что Европа сделает больше, неправильное решение. Ибо оно лишь упростит продвижение России и Китая на пути к доминированию на мировой арене, позволяя противникам Америки реализовывать свои гегемонистские цели.

Помощь Украине нужна сейчас, а не когда-то потом. Соединенные Штаты имеют устойчивые глобальные обязательства, но в трагической для украинцев ситуации, какой-то Майк Джонсон из периферийной Луизианы, о котором большинство американцев и не вспомнят, только он лишится должности спикера Палаты представителей, может решать судьбу человеческой цивилизации в пользу Путина.

Республиканцы, которые своими действиями показывают, что выступают на стороне России, никогда не утвердят помощь Украине, пока они будут иметь большинство в Конгрессе. Следует срочно искать другие пути и возможности помощи украинцам.

Первым из которых является конфискация и передача Украине арестованных в Европе и Америке российских финансовых активов. Время не ждёт. Нельзя играться  исторической судьбой Украины и всего демократического мира, ведь могут возникнуть такие обстоятельства, что переиграть ничего уже не удастся.

Обнародование информации Майком Тернером, председателем комитета по разведке Палаты представителей Конгресса США о реальной угрозе российского противоспутникового оружия и убийство режимом Путина главного оппозиционера его системе Алексея Навального, говорит о том, что в своей агонии путинская власть может стать абсолютно непредсказуемой.

Поэтому только победа Украины над московским тоталитарным режимом способна отрезвить ту часть кремлевских элит, которая до сих пор считает, что месть Путина, в случае вступления с ним в конфликт, для них куда страшнее, чем гарантированное их коллективное потопление на путинском политическом “Титанике”. Приближается финал, и российский истеблишмент должен сделать свой правильный выбор.

Норвегія може вирішити долю війни Росії з Україною

Віктор Каспрук

Західна цивілізація знаходиться в смертельній небезпеці. Адже війна Росії в Україні є прямою загрозою лідерству і провідної ролі демократичних держав у світі. Нинішня відмова конгресменів від Республіканській партії продовжувати подальшу допомогу Україні, в перспективі відкриває дорогу Російській Федерації, Китаю, Ірану і Північній Кореї до світового панування. Історія суворо запитає у тих світових лідерів, котрі збоку спостерігають, як Україна стікає кров’ю, і реально мало роблять для того, щоб припинити російську агресивну війну.

Багато хто на Заході, говорячи про допомогу Україні у війні з тоталітарним монстром – Російською Федерацією, вважають, що вони допомагають достатньо. А ось сусідні європейські держави, нібито, мали б допомагати більше. Подібне перекидання відповідальності на інших вже призвело до того, що у такий відповідальний момент історії, коли фактично вирішується доля світової цивілізації, хтось в Європі намагається відсидітися за мурами захисту НАТО, думаючи, що воювати за них мусять інші.

Днями уряд Норвегії запропонував парламенту – Стортингу замовити у компанії Kongsberg Defense and Aerospace (KDA) додаткових 10 пускових установок і 4 центри управління вогнем систем ППО NASAMS. Щоб потім передати їх Україні. Біда тільки в тому, що для виконання такого замовлення потрібен час. А засоби ППО та інша військова техніка потрібна українцям не колись потім, а прямо зараз. 

Тому потрібно шукати й інші можливості для швидкого надання Україні військової допомоги. І вони існують. Так на сьогодні Норвезький фонд національного добробуту (NBIM), який є спеціальним підрозділом Центрального банку, вже складає більше ніж 1 трильйон 400 мільярдів доларів.

Цифра державних накопичень просто величезна, особливо якщо згадати той факт, що вже майже пів року протрампівські сили в американському Конгресі ніяк не погоджуються виділити Україні 61 мільярд доларів раніше погодженої Білим домом допомоги. 

Ситуацію, котру спровокували республіканці, можна визначити, як патову. Адже вже цілком зрозуміло, що на які надалі поступки не пішла адміністрація президента Джо Байдена, конгресмени від Республіканської партії, вигадуючи все нові і нові вимоги, не погодяться розблокувати допомогу Україні.

А республіканець, спікер Палати представників Майк Джонсон, який чітко дотримується вказівок Дональда Трампа, не поставить питання допомоги Україні на голосування. Потрібно шукати інші можливості, яким чином розв’язати проблему допомоги Україні, оскільки це питання може затягнутися до президентських виборів у Сполучених Штатах у листопаді 2024 року, а далі ще на невизначений термін.

У минулі роки мені пощастило побувати в Норвегії в складі невеликої української делегації, і я був вражений рівнем життя та соціальної відповідальності норвежців. Адже ця маленька країна, з населенням всього 5 мільйонів осіб, завдяки своїм високоосвіченим, раціональним і професійним людям, спромоглася мати такий значний вплив на світові комерційні та енергетичні ринки.

Можемо говорити про “норвезьке чудо”, коли Норвегія, яка колись була однією з найбідніших країн  Європи, де люди навіть у ХХ столітті часто не мали достатньо необхідної для елементарного виживання їжі, а інфраструктура її була примітивною, стала одним із економічних лідерів Європи.

І якщо раніше її єдиним експортним товаром була риба, то тепер, в протягом останніх 50 років, Норвегія перетворилася на провідного експортера газу та нафти. Нафта, газ, вилов лосося та оселедця стали основою національного багатства норвезької нації. Однак маючи на сьогодні найбільший у світі державний фонд добробуту, вони потерпають від загрози можливого іноземного вторгнення. У  минулому столітті це була окупація Норвегії Німеччиною, нині це небезпека вторгнення путінської Росії, яка дуже ласа на чужі гроші та ресурси.

Саме кордон Норвегії з Росією є тією найбільш болючою проблемою, яка не знімається повністю навіть тоді, коли ця держава давно вже є членом оборонного альянсу НАТО. Та під час перебування в Норвегії здивувало, скільки фахівців, й не тільки в міністерстві закордонних справ, чи міністерстві оборони, вільно володіли російською мовою. Очевидно, що там вважають, що про свого противника потрібно знати все з першоджерел.

За багатьма показниками Норвегія – це унікальна країна. Зараз норвежці посідають четверте місце у світі за рівнем валового внутрішнього продукту на душу населення. Водночас Норвегія займає друге місце в рейтингу найбагатших країн світу в грошовому вираженні, з найбільшим запасом капіталу на душу населення серед інших країн та стала потужним зовнішнім кредитором.

Норвежці володіють величезними запасами нафти, особливо з огляду на чисельність їхнього населення. Норвегія видобуває приблизно 2 мільйони барелів нафти на день, тоді як Сполучені Штати видобувають 11 мільйонів барелів. Це при тому, що населення США в 66 разів є більшим від норвезького. І прибутками від нафти володіють всі норвежці, а не так, як в Російській Федерації – Путін і кліка найбільш наближених до диктатора осіб. 

А щодо прав людини та енергетичної політики Норвегія є орієнтиром для решти Європи. Під час холодної війни норвезьке керівництво дуже відповідально ставилось до військової загрози з боку Радянського Союзу. Винищувачі  F-16 літали низько над водою, шукаючи радянські підводні човни. Оскільки норвежці добре пам’ятали уроки окупації своєї країни нацистською Німеччиною під час Другої світової війни.

Норвегія є добре керованою демократією, і вони накопичили прибутки від нафти та газу, інвестуючи їх так, щоб їхні громадяни  отримували вигоду зараз і в майбутньому. Створивши глибоко продуману систему стабілізації та уникання можливих ризиків, норвежці ретельно керують своїм суверенним фондом добробуту для міжгенераційного співробітництва між теперішніми та майбутніми поколіннями норвежців.

Але нині норвежці сидять на величезній купі грошей, і це дуже ласий шматок для Москви. Тому, ймовірно, в Осло вже не раз ставили собі питання, чи не буде саме Норвегія, а не держави Балтії, наступною країною, до якої Путін спробує вдертися, щоб він міг контролювати все постачання нафти та газу в Європі?

І це зовсім не риторичне питання. Адже може цілком відтворитися ситуація часів Другої світової війни, якщо західні союзники й далі будуть допомагати Україні за залишковим принципом. Коли німецькі війська вторглися в Норвегію 9 квітня 1940 року, плануючи захопити короля Гокона VII та уряд, щоб змусити країну капітулювати.

Однак королівська родина, уряд і більшість членів Стортингу встигли евакуюватися до того, як окупаційні сили досягли Осло. Тоді німці вимагали від короля призначити уряд на чолі з прихильником нацистів Відкуном Квіслінгом.

Але король відхилив німецький ультиматум. 7 червня 1940 року король, наслідний принц і уряд вирушили з міста Тромсе до Англії, заснувавши уряд у вигнанні в Лондоні, щоб очолити зусилля опору. Король Гокон став головним символом боротьби норвезького народу за вільну та незалежну Норвегію.

Як вчать приклади з історії, все може повторитися, якщо вчасно не зробити з цього потрібні висновки. Сьогодні  кожна нація, яка цінує демократію, повинна повністю підтримувати зусилля України захистити себе від кривавої агресії Путіна, розуміючи, що при цьому вона захищає і своє майбутнє. І ця підтримка має включати стільки зброї, матеріалів та фінансів, щоб українці могли вигнати ворога зі своїх міжнародно визнаних територій та відбити в Кремля всяку надію загарбувати ще нові землі.

На сьогодні Норвегія є однією з найдемократичніших, найбільш політично стійких і соціально орієнтованих держав на землі, з розумними лідерами, гендерно збалансованим представництвом у парламенті та довгостроковою, непохитною відданістю захисту світу від потенційних агресорів і тиранів.

Враховуючи усі ці фактори, можна спробувати розв’язати проблему фінансування допомоги Україні дещо іншим шляхом. Запропонувавши Європейському Союзу виступити в ролі гаранта надання Норвегією Україні кредитів.

Тут можна розглянути два варіанти. Перший – виділення  Україні Норвегією короткострокового кредиту, поки не буде вирішене питання з переданням українській стороні арештованих в Європі та Америці 300 мільярдів російських фінансових активів.

Другий – надання довгострокових міждержавних кредитів Норвегією Україні, терміном на 10-15 або більше років, що різко б змінило ситуацію з допомогою українському народу в національно-визвольній війні з московськими загарбниками.

Нині на кін поставлено так надзвичайно багато, що необхідно в екстреному порядку донести ідею норвезької  допомоги Україні до тих в Брюсселі, хто приймає рішення в Європарламенті та його профільних комітетах.  

Доцільно було б українській стороні оперативно, через дипломатичні канали, звернутися до своїх союзників в Євросоюзі, – Польщі, Литви, Латвії та Естонії – висунути в ЄС пропозицію норвезької фінансової допомоги Україні. Одночасно розпочавши переговори з Осло з цього питання.

Норвегія може вирішити долю війни Росії з Україною. Тільки потрібно швидко прийняти необхідні відповідні рішення. Норвегія робить багато правильних речей. А рішення допомогти Українській державі у надзвичайно критичний для неї момент, може визначити подальшу долю Європи на десятиліття, якщо не на століття. 

Норвегия может решить судьбу войны России с Украиной

Виктор Каспрук

Западная цивилизация находится в смертельной опасности. Ведь война России в Украине является прямой угрозой лидерству и ведущей роли демократических государств в мире. Нынешний отказ конгрессменов от Республиканской партии продолжать дальнейшую помощь Украине, в перспективе открывает дорогу Российской Федерации, Китаю, Ирану и Северной Корее к мировому господству. История строго спросит с тех мировых лидеров, которые со стороны наблюдают, как Украина истекает кровью, и реально мало делают для того, чтобы прекратить российскую агрессивную войну.

Многие на Западе, говоря о помощи Украине в войне с тоталитарным монстром – Российской Федерацией, считают, что они помогают достаточно. А вот соседние европейские государства, якобы, должны помогать больше. Подобное перекидание ответственности на других уже привело к тому, что в такой ответственный момент истории, когда фактически решается судьба мировой цивилизации, кто-то в Европе пытается отсидеться за стенами защиты НАТО, думая, что воевать за них должны другие.

На днях правительство Норвегии предложило парламенту –Стортингу заказать у компании Kongsberg Defense and Aerospace (KDA) дополнительных 10 пусковых установок и 4 центра управления огнем систем ПВО NASAMS. Чтобы  потом передать их Украине. Беда только в том, что для выполнения такого заказа нужно время. А средства ПВО и другая военная техника нужна украинцам не когда-нибудь потом, а прямо сейчас.

Поэтому нужно искать и другие возможности для быстрого предоставления Украине военной помощи. И они есть. На сегодняшний день Норвежский фонд национального благосостояния (NBIM), который является специальным подразделением Центрального банка, уже составляет более 1 триллиона 400 миллиардов долларов.

Цифра государственных накоплений просто огромна, особенно если упомянуть тот факт, что уже почти полгода протрамповские силы в американском Конгрессе никак не соглашаются выделить Украине 61 миллиард долларов ранее согласованной Белым домом помощи.

Ситуацию, которую спровоцировали республиканцы, можно определить как патовую. Ведь уже вполне понятно, что на какие бы дальнейшие уступки не пошла администрация президента Джо Байдена, конгрессмены от Республиканской партии, придумывая все новые и новые требования, не согласятся разблокировать помощь Украине.

А республиканец, спикер Палаты представителей Майк Джонсон, четко следующий указаниям Дональда Трампа, не поставит вопрос помощи Украине на голосование. Нужно искать другие возможности, как решить проблему помощи Украине, поскольку этот вопрос может затянуться до президентских выборов в Соединенных Штатах в ноябре 2024 года, а дальше еще на неопределенный срок.

В прошлые годы мне удалось побывать в Норвегии в составе небольшой украинской делегации, и я был поражен уровнем жизни и социальной ответственности норвежцев. Ведь эта маленькая страна, с населением всего 5 миллионов человек, благодаря своим высокообразованным, рациональным и профессиональным людям, оказала большое влияние на мировые коммерческие и энергетические рынки.

Можем говорить о “норвежском чуде”, когда Норвегия, которая когда-то была одной из самых бедных стран Европы, где люди даже в ХХ веке часто не имели достаточно необходимой для элементарного выживания пищи, а инфраструктура была примитивной, стала одним из экономических лидеров Европы.

И если раньше ее единственным экспортным товаром была рыба, то теперь, за последние 50 лет, Норвегия превратилась в ведущего экспортера газа и нефти. Нефть, газ, отлов лосося и сельди стали основой национального богатства норвежской нации. Однако имея сегодня крупнейший в мире государственный фонд благосостояния, они страдают от угрозы возможного иностранного вторжения. В прошлом веке это была оккупация Норвегии Германией, ныне это опасность вторжения путинской России, которая очень лакома на чужие деньги и ресурсы.

Именно граница Норвегии с Россией является наиболее болезненной проблемой, которая не снимается полностью даже тогда, когда это государство давно уже является членом оборонного альянса НАТО. Но во время пребывания в Норвегии удивило, сколько специалистов, и не только в министерстве иностранных дел или министерстве обороны, свободно владели русским языком. Очевидно, что там считают, что о своем противнике нужно знать все из первоисточников.

По многим показателям Норвегия – это уникальная страна. Сейчас норвежцы занимают четвертое место в мире по уровню валового внутреннего продукта на душу населения. В то же время, Норвегия занимает второе место в рейтинге самых богатых стран мира в денежном выражении, с наибольшим запасом капитала на душу населения среди других стран и стала мощным внешним кредитором.

Норвежцы обладают огромными запасами нефти, особенно учитывая численность их населения. Норвегия добывает примерно 2 миллиона баррелей нефти в день, в то время как Соединенные Штаты добывают 11 миллионов баррелей. Это при том, что население США в 66 раз больше норвежского. И доходами от нефти владеют все норвежцы, а не так, как в Российской Федерации – Путин и клика наиболее приближенных к диктатору лиц.

Что касается прав человека и энергетической политики, Норвегия является ориентиром для остальной Европы. Во время холодной войны норвежское руководство очень ответственно относилось к военной угрозе со стороны Советского Союза. Истребители F-16 летали низко над водой, ища советские подлодки. Поскольку норвежцы хорошо помнили уроки оккупации своей страны нацистской Германией во время Второй мировой войны.

Норвегия является хорошо управляемой демократией, и они накопили доходы от нефти и газа, инвестируя их так, чтобы их граждане извлекали выгоду сейчас и в будущем. Создав глубоко продуманную систему стабилизации и избегания возможных рисков, норвежцы тщательно руководят своим суверенным фондом благосостояния для межгенерационного сотрудничества между нынешними и будущими поколениями норвежцев.

Но сейчас норвежцы сидят на огромной куче денег, и это очень лакомый кусок для Москвы. Поэтому, вероятно, в Осло уже не раз задавались вопросом, не будет ли именно Норвегия, а не государства Балтии, следующей страной, в которую Путин попробует вторгнуться, чтобы он мог контролировать все поставки нефти и газа в Европе?

И это совсем не риторический вопрос. Ведь может полностью повториться ситуация времен Второй мировой войны, если западные союзники и дальше будут помогать Украине по остаточному принципу. Когда немецкие войска вторглись в Норвегию 9 апреля 1940 г., планируя захватить короля Гокона VII и правительство, чтобы заставить страну капитулировать.

Однако королевская семья, правительство и большинство членов Стортинга успели эвакуироваться до того, как оккупационные силы достигли Осло. Тогда немцы требовали от короля назначить правительство во главе со сторонником нацистов Видкуном Квислингом.

Но король отклонил германский ультиматум. 7 июня 1940 г. король, наследный принц и правительство отправились из города Тромсе в Англию, основав правительство в изгнании в Лондоне, чтобы возглавить усилия сопротивления. Король Гокон стал главным символом борьбы норвежского народа за свободную и независимую Норвегию.

Как учат примеры с истории, все может повториться, если вовремя не сделать из этого нужные выводы. Сегодня каждая нация, которая ценит демократию, должна полностью поддерживать усилия Украины защитить себя от кровавой агрессии Путина, понимая, что при этом она защищает и свое будущее. И эта поддержка должна включать столько оружия, материалов и финансов, чтобы украинцы могли выгнать врага со своих международно признанных территорий и отбить у Кремля всякую надежду захватить новые земли.

На сегодняшний день Норвегия является одним из самых демократических, наиболее политически устойчивых и социально ориентированных государств на земле, с умными лидерами, гендерно сбалансированным представительством в парламенте и долгосрочной, непреклонной преданностью защите мира от потенциальных агрессоров и тиранов.

Учитывая все эти факторы, можно попытаться решить проблему финансирования помощи Украине несколько иным путем. Предложив Европейскому Союзу выступить в качестве гаранта предоставления Норвегией Украине кредитов.

Здесь можно рассмотреть два варианта. Первый – выделение Украине Норвегией краткосрочного кредита, пока не будет решен вопрос с передачей украинской стороне арестованных в Европе и Америке 300 миллиардов российских финансовых активов.

Второй – предоставление долгосрочных межгосударственных кредитов Норвегией Украине, сроком на 10-15 или более лет, что резко изменило бы ситуацию с помощью украинскому народу в национально-освободительной войне с московскими захватчиками.

Сейчас на кон поставлено так много, что необходимо в экстренном порядке донести идею норвежской помощи Украине до тех в Брюсселе, кто принимает решения в Европарламенте и его профильных комитетах.

Целесообразно было бы украинской стороне оперативно, через дипломатические каналы, обратиться к своим союзникам в Евросоюзе – Польше, Литве, Латвии и Эстонии – выдвинуть в ЕС предложение норвежской финансовой помощи Украине. Одновременно начав переговоры с Осло по этому вопросу.

Норвегия может решить судьбу войны России с Украиной. Только нужно быстро принять необходимые соответствующие решение. Норвегия делает много правильных вещей. А решение помочь Украинскому государству в чрезвычайно критический для него момент, может определить дальнейшую судьбу Европы на десятилетия, если не на столетия.