Путін наближається до фіналу казки про «Золоту рибку»

Віктор Каспрук

Путін готується до наступного президентського терміну. І можна не сумніватися в тому, що вибори він, як завжди, «виграє». Але цього разу «перемога» може виявитися Піровою. Оскільки цей президентський термін Путін може закінчити набагато швидше, ніж це думає він і його найближче оточення.

Адже всі його намагання втягнути Україну в лабети «руського мира», завершилися повним крахом для нього і Російської Федерації. Росія – це країна з непередбачуваним майбутнім і повністю сфальшованим минулим. Московія- «Росія» не має нічого спільного з Київською Руссю, а є одним з осколків Золотої Орди. Який практично не змінився по суті і весь час мімікрував під пристойну державу.

Не секрет, що певна частина вихідців з колишнього СРСР травмована радянською пропагандою, яка призвела до мутацій у мізках багатьох зомбованих кінськими дозами комунізму. Особливо це прослідковується на прикладі населення сучасної Російської Федерації.

Хоча там є такі, хто спромігся зрозуміти всю безвихідь та прогнилість колишньої радянської системи, але значна кількість людей, зомбованих путінським телебаченням, вбачають у Путіні місію, який успішно проводить реінкарнацію Радянського Союзу.

І тут для кардинальних змін важлива саме не кількість «правильних» і «прозрілих» людей, а щоб ці люди отримали можливість впливати на розвиток подій. Але, як виявилось, на подібних особистостей не було великого суспільного запиту, що й призвело по сучасної ситуації в Росії.

У горбачовські і єльцинівські часи світ співчував Росії і намагався їй допомогти. Ці колишні її лідери, попри те, що мали властиві будь-кому людські слабкості та недоліки, володіли безцінним, як на сьогоднішні часи для Росії, даром – були просто психічно здоровими людьми.

Не відомо, коли росіяни розпочнуть (та й чи розпочнуть взагалі), видавлювати з себе раба. А у цьому і полягає (й схоже завжди полягало) найбільш складне питання російської дійсності.

Виявилося, що під час «перестройки», в другій половині 80-х років, західна ідеологія була затребувана в російському суспільстві, але затребувана однобоко. Основну масу людей приваблювала все-таки більше її матеріальна частина – понад 200 сортів сиру і ковбаси та фірмові американські джинси Levi’s і Wrangler.

Але марила Заходом лише купка народу, а решта сподівалися на західну «халяву» і негайно ж образилися на Захід, коли з’ясувалося, що безкоштовних матеріальних благ немає, а щоб їх отримати – потрібно дуже напружено та наполегливо працювати.

У цьому й полягає основна системна помилка більшості росіян – переймати тільки матеріальні плоди і відкидати та ненавидіти коріння західної цивілізації – свободу, гідність особистості, демократичні цінності і основоположні права людини.

Та під час погоні за ефемерними матеріальними благами основна маса російського народу воліла зовсім не звертати увагу на те, що її постійно піддають велетенським дозам зомбування «русским миром».

А основний ідеал «русского мира» – це майстерна брехня і приховування правди. І Володимир Путін повністю відповідає цим «високим» критеріям. В Росії знають що він брехун, але його прихильникам дуже сподобалося, як віртуозно, спритно та вправно він це робить.

Можна навіть зробити вигляд, що віриш, і не відчувати себе винним потім. Якщо що – то «нас обдурили». Але чи цей нікчемний, приблатненний, хвалькуватий і агресивний монарх Путін відповідає російському народному ідеалові?

У 1991-1992 роках в росіян був шанс. Посадили б вони необхідну для очищення суспільства кількість кагебістів, котрі були винні у злочинах проти народу, провели люстрацію, заборонили комуністичну партію і нацистські шовіністичні організації, привчили населення дотримуватися законів (як це було зроблено в Грузії) і все можна було б змінити на краще. Але не судилося, натура таки взяла своє.

Росіяни вибрали собі у президенти не тільки професійного кагебіста, а й миршавого низькорослого «мужчинку», з якого підлабузницьке пропагандистське телебачення дуже швидко і вправно зліпило «подобу» російського Шварценеггера.

Тут, звісно, можна було б сказати, що найбільш привабливим критеріям вибору для населення Росії є – «сильна рука» і «за державу прикро». Але це явно самообманні критерії.

Усі вони гарантовано перебиваються третім справжнім критерієм, який можна визначити, як «синдром Іванушки-дурника», що сидить на печі й нічого не бажає робити, і так само, як і інший герой російських народних казок Ємеля сподівається постійно на те, що всі блага світу для нього надходитимуть «по щучьему веленью».

І поки російські «іванушки», роззявивши роти, зачаровано слухали усе те, що віщав їм з екранів телевізорів постійно «прописаний» там «Великий» Путін, у Росії успішно розкрадалися сотні і сотні мільярдів, отриманих від продажу нафти і газу доларів, відбираючи у росіян та їхніх дітей ресурси разом із майбутнім.

Путінська зграя, зруйнувавши державні інститути та економіку, «чудово» підготувала Росію до легко передбачуваного циклічного падіння цін на енергоресурси, катастрофічно посиливши ситуацію авантюрним і неспровокованим нападом Путіна на сусідню Україну.

Вирішивши відроджувати подобу Радянського Союзу через приєднання силою України до Росії, Путін був просто таки переконаний, що українці давно вже забули про те, що у тому СРСР нічого великого ніколи не було, крім гасел і здравниць комуністичній партії типу «слава КПСС».

То ж у чому велич? B десятках мільйонів невинно убієнних і замучених, в тому, що радянців із їхніми ядерними ракетами, «мирним космосом» і нав’язливою дружбою боялися, як зачумлених?

Для усього цивілізованого світу СРСР був нічим іншим, як страшною в’язницею для численних підкорених силоміць народів. Тому Радянський Союз це не те, за чим росіяни мали б жаліти разом із Путіним. СРСР – це незмивана ганьба російської нації.

Власне, такою ж ганьбою російської нації є і сам Путін. А якщо населення Росії раз за разом його обирає, то це значить, що воно бере і на себе відповідальність за путінське президенство.

Сотворивши собі національний ідеал в особі Путіна, росіяни також беруть на себе відповідальність за його авантюрне тоталітарне правління.

Кремлівський карлик впевнений у тому, що він визначатиме долю світу. До нього ніяк не доходить, що його бандитська поведінка у Чечні, Дагестані, Молдові, Грузії і Україні не може сприйматися терпимо у ХХІ столітті. І час розплати за ці злодійства невідворотно наближається.

Проте досвід розпаду імперського СРСР нічого Путіна так і не навчив. Його спроба нав’язати міжнародній спільноті новий «світовий порядок», неодмінно закінчиться крахом російської імперії і її неминучим розвалом.

Хоча казкові «чоботи-скороходи», «гуслі-самогуди», «скатертину-самобранку» – можна вважати символами російської національної «халяви», яку в теперішні часи їм цілком замінив «газ долароносний».

Народний фольклор відображає мрії типово рабської підсвідомості – не маючи зацікавленості у результатах своєї праці, які у нього відбираються, раб схильний до ліні і дарівщини.

Його найлегше захопити ідеєю про «грабежі награбованого». Що прекрасно розумів негідник Ленін, і чим він чудово скористався під час більшовицького перевороту 100 років тому.

Путіну вдалося захопити росіян ідеєю повернення «російських історичних земель». І ті, хто не захотіли лікуватися від генетичної ліні, та з усіх сил уникали можливості нормального і чесного життя, масово ринулися окупувати український Крим і Донбас.

Проте останнє маячне бажання Путіна стати володарем світу – наближає його до гіркого фіналу казки про «Золоту рибку». Однак розбите корито путінського реваншизму стане надбанням не тільки його, а й усіх росіян.

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Іран пішов по північнокорейському шляху

Віктор Каспрук

Доля ядерної угоди між Іраном і провідними країнами світу висить на волосині. Не дивлячись на тиск американського президента Дональда Трампа, Іран випробував ракету Khoramshahr, дальність дії якої становить 2 тисячі кілометрів.
Після цього випробування президент Ірану Хасан Роухані заявив, що Іран збільшить свою військову міць «в якості стримуючого фактора». Однак схоже, що в США не вірять в те, що ядерний договір з Тегераном є стримуючим фактором іранської ядерної програми.

Так президент США Трамп наголосив, що випробувальний запуск Іраном ракети нового середнього діапазону ставить під сумнів знакову ядерну угоду зі Сполученими Штатами та іншими світовими державами.

Та сумніви щодо цієї угоди виникли не тільки в лідера Америки. Президент Франції Еманюель Макрон вважає, що ядерна угода 2015 року потребує прийняття нових заходів, щоб забезпечити ядерну безпеку в рамках іранської атомної програми. Особливо враховуючи нестабільність у регіоні.

Коментуючи висловлювання президента Франції щодо іранської ядерної угоди, офіційний представник МЗС Ірану Бахрам Касемі заявив, що «Спільний всеосяжний план дій (СВПД) не підлягає перегляду і знову відкривати досьє щодо ядерної програми Ірану не можна. СВПД або збережеться в тому ж вигляді, або не збережеться».

Зі свого боку, державний секретар США Рекс Тіллерсон наголосив: «Президент Трамп вирішив, що деякі частини угоди є неприйнятними, і тому ми вважаємо необхідним проводити подальші перевірки. Ми будемо приділяти пильну увагу всім технологічним і військовим досягненням тегеранської ядерної програми, щоб переконатися, що вони не є загрозою як американським інтересам, так і безпеці та стабільності в регіоні. Президент Трамп мав на увазі представлення списку питань, які будуть розглянуті разом з усіма сторонами, котрі беруть участь в угоді».

Водночас Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріка Могеріні бачить цю ситуацію іншим чином. На її думку, Міжнародне співтовариство не може дозволити собі розірвати угоду про іранську ядерну енергетику, яка працює і дає результати. Бо «Іранська ядерна угода не належить якійсь країни чи шести країнам, вона належить міжнародному співтовариству. Немає жодної країни, яка могла б її розірвати тому що це резолюція Ради Безпеки».

Таким чином явно проглядається патова геополітична ситуація. Якої можна було б уникнути, якби Тегеран не пішов  по північнокорейському шляху і не ризикнув збільшити своє протистояння з Америкою.

Але і Вашингтон також опинився перед дуже нелегким для себе вибором. Адже, як показує негативний досвід багаторазових домовлять з КНДР, ніякої остаточної відмови від наміченої ядерної цілі подібні країни для себе не передбачають. І навіть, коли продовжують в черговий раз домовлятися та підписувати угоди, дотримання ними яких викликає багато сумніву.

Тим більше, що європейські політичні романтики, котрі хочуть бачити стосунки з Іраном тільки в «рожевих кольорах», можливо ніколи й не чули про концепцію «героїчної гнучкості», що її висунув декілька років тому верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї, яку повинні проявляти посадові особи під час переговорів. Що в дійсності означає не що інше, як маневри в рамках можливих домовленостей, нібито поступаючись публічно тактично, при цьому не змінюючи стратегії режиму щодо його ядерної програми.

Саме тому в Тегерані погодилися на угоду, бо це давало їм деякий санкційний перепочинок, перед тим, як усе знову може повернутися на кола свої.

Коли колишня американська адміністрація Барака Обами підтвердила свою прихильність до СВПД, це виглядало як ймовірність інтегрування Ірану у світову економіку, можливість тримати офіційні канали зв’язку з Тегераном відкритими і шанс для цієї країни вийти з міжнародної ізоляції.

Проте скориставшись цим послабленням іранський режим і не думав відмовлятися від традиційного спонсорування тероризму, намагання свого силового домінування на Близькому Сході і тісних стосунків з Росією.

Як вчить північнокорейський досвід, ті, хто націлені на отримання ядерної зброї, здатні лише на імітування відмови від своєї заповітної цілі, і то на дуже незначний термін. Тому сьогодні Білий дім опинився перед дуже поганим вибором. США можуть вибрати відмову від перегляду угоди і цим забезпечити обіцяне полегшення санкцій для Ірану.

Але якщо вони оберуть відмову від угоди, то це спричинить нагнітання ядерної загрози з боку Ірану і буде провокувати напруженість навколо близькосхідних регіональних питань.

Перший вибір означатиме тимчасове призупинення поширення ядерної зброї на Близькому Сході, але не активне прагнення до неї Тегерану. Другий приносить ризик провокування конфлікту між Іраном і США у той же час, коли цей конфлікт розвивається між Америкою і Північною Корею. І тут варто згадати про перше правило війни: ніколи не бери участі у силовому протистоянні одночасно на двох напрямках.

Ідея, що КНДР і Іран можуть бути об’єднанні в одну «вісь зла», виходить ще з часів президентства Джорджа Буша-молодшого. Тепер же ці дві загрози для інтересів США набувають нового виміру. Оскільки Ірану, виступаючи разом з Росією спонсором пролонгації президенства Башара Асада і продовження затяжної війни у Сирії, вдалося збільшити свою сферу впливу у близькосхідному регіоні. А Пхеньян, підтримуваний Москвою, вже давно перейшов всі межі у нагнітанні конфронтації з Америкою.

І як би там не було, підтримка договору СВПД з Іраном Бараком Обамою змогла забезпечити тільки невелику затримку для ядерних прагнень Ірану. Послаблення, які він приніс, дозволяють Тегерану протягом максимум 5 років створити свою ядерну зброю. Не говорячи вже про шанс купити її в готовому вигляді у різних можливих постачальників, якщо він вже цього таємно не зробив.

Ядерна угода дала іранській владі бажаний перепочинок, під час якого вона має змогу розвивати технології ракетобудування і підпільно продовжувати роботу над своїми ядерними проектами.

Угода СВПД переживає найбільш турбулентний момент з часу її підписання. Що загрожує стати поворотним пунктом у відносинах між США та Іраном, в яких може бути перейдена точка неповернення.

Можна припустити, що президент Америки Дональд Трамп тому так категорично негативно ставиться до цієї угоди, бо володіє інформацією, джерела якої він не може оприлюднити через можливість засвітити її носіїв, котрі знаходяться у ворожому середовищі.

За відомостями, які отримали з конфіденційних джерел американські експерти, існує «ядерний симбіоз» між Північною Кореєю і Іраном. Діючи в обхід ядерної угоди з Заходом, Тегеран таємно вклав мільярди доларів в КНДР в обмін на «ключеві розробки ядерної зброї». Таким чином Іран, формально дотримуючись положень угоди СВПД, не робить ядерні дослідження сам, оскільки для нього цю роботу виконують північнокорейці.

Прослідковується «ядерна вісь» між Північною Кореєю та Іраном, і вони допомагають один одному. Разом вони складають надзвичайно небезпечний дует, тому вирішення цієї проблеми вимагає комплексного підходу.

Як повідомив на слуханнях у Комітеті з питань збройних сил Сенату голова Об’єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США генерал Джозеф Данфорд, Іран дотримується своїх зобов’язань щодо ядерної угоди, але збільшив свою діяльність в інших областях. Генерал Данфорд підкреслив: «Іран проектує згубний вплив на Близькому Сході, загрожує свободі судноплавства, водночас підтримуючи терористичні організацій в Сирії, Іраку та Ємені».

Ситуація навколо Ірану розвивається таким чином, що якщо до 15 жовтня президент Трамп не підтримає повторно угоду СВПД, то в Конгресу буде 60 днів для того, щоб вирішити, чи слід знову вводити санкції щодо Тегерану, які було призупинено відповідно до цієї угоди.

Це б дозволило Конгресу, який контролюється Республіканською партією, прийняти ефективне рішення стосовно цього договору. І хоча лідери Конгресу відмовляються повідомляти, чи будуть вони прагнути знову ввести санкції щодо Ірану, але республіканські законодавці були єдині в своїй опозиції до угоди, досягнутої в часи колишнього президента-демократа Барака Обами.

Очевидно, що в США не сприймають ядерну угоду з Іраном у її нинішній формі і хочуть переглянути певні елементи цього міжнародного договору, а то й можуть і повністю вийти з СВПД. Якщо ж це станеться, то буде здатне дуже підірвати позиції президента Ірану Хасана Роухані в середині його країни і підготувати ґрунт для реваншу ісламістських сил.

Коли президент США Трамп представить своє остаточне рішення, то, швидше за все, в ньому крім всього буде вимога аби Іран змінив свою політику стосовно Сирії, Іраку і Лівану.

Розуміючи до чого це може призвести, Роухані заявив, що угода була як будівля: якщо ви витягнете елементи з її підмурівку, то обрушиться все. У будь-якому випадку виглядає, що іранське керівництво не готове змінювати регіональну політику так легко.

За чим можуть відбувати довготривалі переговори у поєднанні з подальшими санкціями США. Невдачі на міжнародній арені лише призведуть до подальшого зниження показників розвитку іранської економіки і збільшення потужності впливу радикалів.

Хасан Роухані, президент держави з населенням в 80 мільйонів чоловік, опинившись під перехресним вогнем змушений буде маневрувати між вимогами Дональда Трампа і радикалами у себе в країні. Весь час закликаючи Європу виступити у ролі посередника.

Суперечки навколо ядерної угоди з Іраном і північнокорейський конфлікт загрожують підірвати крихкий мир у всьому світі. Закінчення Холодної війни зовсім не означало кінець гонки ядерних озброєнь.

Утримувати ситуацію в стані паритетного протистояння між Сходом і Заходом стає все важче. Виявилося, що світоустрій може бути більш небезпечним, ніж за часів розумно функціонуючого балансу страху.

Світ наближається до межі, за якою глобальне і регіональне ядерне стримування може вже не спрацьовувати. А це провокує подвійну ядерну кризу, яка пагубним чином загрожує миру і міжнародній безпеці.

На думку колишнього глави британської зовнішньої розвідки МІ – 6 Джона Соерса: «Ядерна зброя знову на порядку денному. Ризик того, що вона буде використовуватися сьогодні більший, ніж в будь-який час починаючи з шістдесятих років».

Надвисокі ризики, які несуть ядерні демарші Північної Кореї і Ірану, стають викликами не лише для США. Чи готовий на них правильно відреагувати Захід великою мірою залежить від продуманої позиції президента Дональда Трампа.
При цьому він і його радники повинні врахувати те, що мають справу з провокативними діями з боку неадекватних політичних акторів, які провокують Білий дім на поєдинок в стилі Дикого Заходу.

Імпульсивні дії у відповідь лише наближатимуть людство до Судного дня. Тому з такими хворими персонажами краще діяти у стилі Першої Холодної війни: холодно, розважливо і адекватно тим ризикам, що постають перед всім людством. Адже кожен неправильно зроблений крок може виявитися катастрофічно фатальним.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи варто українцям їздити за «поребрик»?

Віктор Каспрук

Те, що українським громадянам хочуть заборонити їздити до Російської Федерації, викликало велику негативну реакцію в Росії. Хоча неможливо собі уявити, щоб під час Другої світової війни курсували поїзди між воюючими державами, а артисти з гітлерівської Німеччини приїздили на гастролі до країни на яку напав фашистський режим. Так само абсурдно виглядає і те, що російські артисти під час війни на Донбасі безперешкодно можуть приїжджати й виступати в Україні.

Проект закону №7187, що зареєстрований у Верховній Раді, покликаний нарешті виправити цю ситуацію. А саме: планується заборонити їздити на територію ворога політикам, держслужбовцям, посадовим особам, крім працівників дипломатичних служб. При чому це не розповсюджується на випадки виїзду через похорон або на лікування. Ці заборони планується вводити тимчасово.

У цьому сенсі виникає декілька питань. Наскільки цей закон потрібний? Чому тільки на четвертому році війни пропонують таку заборону?

Можна сказати, що підняття цього питання дуже запізніле. Адже «прозорий» кордон з Російською Федерацією став причиною просочування на українську територію диверсійних груп і численних російських агентів та шпигунів, діяльність яких в Україні не завжди було можливо відслідкувати.

І якщо вже приймати подібний закон, то було б логічно, аби він розповсюджувався на всіх громадян України, а не лише на перелічені вище категорії осіб.

Оскільки ФСБ намагається провести вербовку на російській території не тільки політиків, держслужбовців або посадовців. І такі випадки вже стали багаточисленними.

Хоча чиновники часто мають доступ до важливих державних таємниць і закономірно, що у ФСБ до них може бути підвищений інтерес. Навіть секретарка в держустанові має доступ до «цікавих паперів».

Звісно, можна піти по більш «ліберальному» шляху і запропонувати тим, хто таки захоче поїхати на ворожу територію, підписати розписку, що у разі, якщо вони потраплять до лабет ФСБ, то держава вже не несе за них жодної відповідальності. Бо вони прийняли це рішення добровільно, усвідомлюючи всі можливі ризики і небезпеки такої «подорожі». А тому мусять вибиратися самотужки.

Також є більш жорсткий варіант обмеження пересування українців через українсько-російський кордон. Повністю припинити будь-яке залізничне сполучення з Росією, а тарифи на автобуси підняти до такого рівня, аби їздити туди змогли лише одиниці.

Можна не сумніватися, що в Україні знайдуться такі, котрі будуть апелювати, що у них мама, батько, сестри чи брати живуть за «поребриком», і вони без них ніяк не можуть жити. То тут, здається, вибір дуже простий, кожен має вибрати для себе остаточно, де знаходиться його батьківщина.

Проте, якщо закон №7187 і буде прийнятий, виконувати його стане непросто. Коли навіть вдасться припинити масові поїздки українців до Росії, то всерівно залишаються ще «шпаринки», які перекрити буде важко.

Адже у цей час перекриття кордону з сусідньою Білоруссю не буде. Це, в свою чергу, означає, що такі «туристи» зможуть, як і раніше, дуже легко потрапити на територію сусідньої Білорусі. А звідти не менш безперешкодно на територію Російської Федерації.

Тому під час розгляду цього закону обов’язково варто враховувати і білоруський чинник. Закритий кордон з Росією і відкритий кордон з Білоруссю робить абсолютно марними будь-які зусилля зупинити пересування людей на територію ворога.

А як вирішити це питання потрібно думати вже зараз, а не тоді, коли закон №7187 вже буде проголосований у Верховній Раді. Оскільки його реалізація просто розіб’ється об скелі неможливості його виконання.

Мало того, необхідно не лише заборонити перебування на ворожій території, а й законодавчо ввести, що якщо українець протягом якогось певного періоду перебував на території Росії і вчасно не повернувся, то він автоматично позбавляється українського громадянства.

І як би там не було, настає час, коли кожному громадянину України рано чи пізно доведеться зробити свій остаточний вибір – хто ти, і з ким ти.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Відмова США від ядерної угоди з Іраном нагнітатиме ситуацію навколо ядерного питання

Вашингтон сьогодні опинився перед дуже нелегким для себе вибором і якщо США відмовляться від ядерної угоди з Іраном, це спричинить нагнітання ядерної загрози з його боку і провокуватиме напруженість навколо близькосхідних регіональних питань. Про це пише в своїй статті для DT.UA експерт Віктор КАСПРУК.

За словами автора, Білий дім може і не переглядати угоду і цим забезпечить обіцяне послаблення санкцій для Ірану. Це означатиме тимчасове призупинення поширення ядерної зброї на Близькому Сході, але не активне прагнення до неї Тегерану. Перший же варіант загрожує спровокувати конфлікт між Іраном та США, тоді як цей же конфлікт розвивається між Америкою й Північною Корею. І тут, за словами експерта, варто згадати перше правило війни: ніколи не бери участі в силовому протистоянні одночасно на двох напрямках. Підтримка договору “Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) з Іраном колишнім американським президентом Бараком Обамою змогла забезпечити тільки невелику затримку ядерних прагнень Ірану. Послаблення, які він приніс, дозволяють Тегерану протягом, максимум, 5 років створити свою ядерну зброю. Не кажучи вже про шанс купити її в готовому вигляді у різних можливих постачальників, якщо він цього вже таємно не зробив. Ядерна угода дала іранській владі бажаний перепочинок, під час якого вона може розвивати технології ракетобудування і підпільно продовжувати роботу над своїми ядерними проектами, пише автор. Але також вона переживає найбільш турбулентний момент з часу її підписання. А це може стати поворотним пунктом у відносинах між США та Іраном, у яких може бути перейдена точка неповернення.

Експерт припускає, що президент Америки Дональд Трамп так негативно ставиться до цієї угоди, бо володіє інформацією, джерел якої не може оприлюднити, щоб не засвітити її носіїв, котрі перебувають у ворожому середовищі.

За відомостями, отриманими американськими експертами з конфіденційних джерел, існує “ядерний симбіоз” між Північною Кореєю та Іраном. Діючи в обхід ядерної угоди з Заходом, Тегеран таємно вклав мільярди доларів у КНДР в обмін на “ключеві розробки ядерної зброї”. Таким чином Іран, формально дотримуючись положень угоди СВПД, не проводить ядерних досліджень військового напряму сам, проте цю роботу виконують для нього північнокорейці.

Як сказано у статті, Північна Корея та Іран допомагають одне одному. Разом вони становлять надзвичайно небезпечний дует, тому вирішення цієї проблеми потребує комплексного підходу.

Ситуація навколо Ірану розвивається таким чином, що коли до 15 жовтня президент Трамп не підтримає повторно угоду СВПД, то в Конгресу буде 60 днів для винесення рішення, чи слід знову впроваджувати санкції щодо Тегерану, дію яких було призупинено відповідно до цієї угоди.

Розуміючи, до чого це може призвести, Роухані заявив, що угода була як будівля: якщо ви витягнете елементи з її підмурів, то розвалиться все. Експерт припускає, що іранське керівництво не готове змінювати регіональну політику так легко.

Автор робить висновок, що суперечки навколо ядерної угоди з Іраном і північнокорейський конфлікт загрожують підірвати крихкий мир у всьому світі. Утримувати ситуацію у стані паритетного протистояння між Сходом і Заходом стає дедалі важче. На його думку, закінчення холодної війни зовсім не означало кінець гонки ядерних озброєнь.

Нагадаємо, що за даними ЗМІ, Дональд Трамп має намір анулювати ядерну угоду з Іраном оскільки упевнений, що ця угода не відповідає національним інтересам держави.

Докладніше про перипетії навколо ядерного питання читайте в матеріалі експерта Віктора Каспрука “Чи вийде президент Трамп із ядерної угоди з Іраном?” в тижневику “Дзеркало тижня.

https://dt.ua/WORLD/vidmova-ssha-vid-yadernoyi-ugodi-z-iranom-nagnitatime-situaciyu-navkolo-yadernogo-pitannya-ekspert-256223_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Путіну здається, що він отримав індульгенцію від історії

Віктор Каспрук

По суті, путінізм – це не що інше, як «пустишка». Адже намагаючись наслідувати своїх комуністичних попередників, він не зміг висунути співвітчизникам, хоч якусь зрозумілу ідею і відповідну ідеологію. Тобто перспективну програму життя для цілого (насильно зігнаного) об’єднання народів, яким так і залишилася постімперська імперська Росія.

У нинішнього Кремля такої програми немає. А фейки типу «русского мира», котрі запущені у політичний оббіг – це не що інше, як похідні психологічні наслідки тієї комуністичної програми життя, яку Путін вважає найбільш довершеною і прийнятною для Росії.

У природі горила – це тварина, котра живе інстинктами. Путін також живе інстинктами, але імперськими. Котрі були глибоко вживлені в його підсвідомість під час роботи у КГБ.

Але й ця тварина буде думати, коли інший самець виявиться сильнішим від «старика». Але, на відміну від тварин, карликовий лідер просто не встигає думати, що він робить.

Йому наївно здається, що наступні покоління росіян пробачать усе те, що він накоїв, як вони нібито простили криваві злодіяння Сталіна і Берії.

Путін просто переконаний, що вже давно отримав індульгенцію від історії, і тому має право робити, що вважає доцільним. Він серйозно вважає, що став недосяжним для будь-якої оцінки своїх дій, а підпорядкування йому гундяєвської церкви, звільняє його від відповідальності і звіту (нині і у майбутньому) перед Богом.

При цьому холуї вправно малюють йому рейтинги, а він і його оточення, цим дуже задоволені. Тож Путін вважає, що відтак він вже схопив «Бога за бороду», і може робити в Росії та на міжнародній арені усе, що тільки йому заманеться.

Він давно втратив почуття реальності і міри й не бачить тієї межі, тієї «червоної риски» за яку неможна переступати.

Путінська мета, під димовою завісою облудних «русскомірських» гасел та ідей, прикриваючись фальшивою необхідністю захисту російської мови на колись колонізованих територіях сусідніх держав, розширити зону свого впливу, і в результаті поставити під контроль увесь світ.

Агресія цього посланця світу демонів зовсім не бутафорна. Він, як і його попередник Люцифер, спокушає людство сатанинськими викликами, обіцяючи нестійким шлях до свободи від відповідальності за свої дії, і спокушає діючих і майбутніх диктаторів можливостями безмежної влади.

Виникає тільки питання, чи вистачить лише Путіну на ці сатанинські завдання сил, часу, здоров’я?

Хоча імперські ідеологи в Росії недарма свій хліб їдять. Завтра вони на цілком серйозно можуть повідомити Путіну, що не Японії потрібно повертати частину окупованих Курильських островів, а необхідно якнайшвидше повертати Аляску. Бо, мовляв, у Сполучених Штатах тепер живуть багато російських людей.

Після чого на путінському телебаченні всякі жириновські, соловйови і кисельови озвучуватимуть «відкриття» штатних псевдоісториків, що Аляска – це споконвічна російська земля. А Олександр ІІ в 1867 році продав Аляску незаконно, бо царя ввели в оману і він, не розумів тоді, що робить.

Після цього російська Дума (на одному зі своїх засідань), ухвалить постанову про скасування цього «неправильного» рішення і вимагатиме повернення «споконвічної» російської території.

Звісно, що все це звучить просто абсурдно. Але чи не подібним абсурдом є намагання імперської путінської Росії реалізовувати на території Української держави проросійський псевдо проект з кількох «бантустанів».

При цьому Путін так само легко здатен пред’являти права на землі не тільки українців, а й інших сусідніх народів. Таких, як литовці, латиші, естонці чи поляки. Тобто від нього можна чекати будь-яких екстремістських сюрпризів.

Але найгірше, що зробив кремлівський карлик своєю агресією проти України, це те, що сьогодні більшість українців бачать в росіянах не друзів, а ворогів.

Хоча Москва усвідомлює свою ідеологічну вразливість. І те, що на всіх форумах впливової світової преси (особливо англомовної) масово з’явилися спамери кремлівського агітпропу, які намагаються заклинити будь-яку серйозну дискусію, аналогічно совітському глушінню закордонних радіостанцій. Коли на глушіння сигналів західних радіостанцій, котрі вели трансляцію на Радянський Союз і країни радянського блоку, витрачалися шалені гроші.

Путіна, який дуже комфортно відчуває себе у ролі самодержця і довічного президента, як чорта від ладанна аж коробить, коли він чує про такі основні західні цінності, як демократія, свобода чи економічна відкритість. Котрі, у свою чергу, вимагають самодостатності людини, можливості реалізації її індивідуальності, людяності і дотримання моральних цінностей.

Він довгі роки вибудовував у Росії свій світ під своє бачення, де превалюють корупція і право сильного, а неосвіченість йде рука об руку з аморальністю, розбещеністю і лінню.

Та в Кремлі сподіваються, що Україна сама розвалиться під вагою економічних і політичних проблем (корупція, важка соціальна і економічна ситуація, й досі проросійськи налаштована певна частина населення у східних і південних областях України).

А для цього необхідно підтримувати постійний кровоточивий стан війни на українських територіях і чекати на те, що певна частина населення вимагатиме від Києва погодитися на московські умови можливості досягнення миру, тобто на капітуляцію.

Проте Путін так і не зрозумів, що за останні три роки після вторгнення московців в Україну та звірств російських військових і терористичних найманців на її території, Росія стала для більшості українців ворогом номер один на довгі десятиліття.

А шалений культ особистості Путіна серед зомбованих телевізором росіян, що створений за допомогою інформаційної шовіністичної інженерії, невблаганно наближає катастрофу для російського народу. Адже путінський режим поїть його «політичною водкою» настояною на ціаніді, на пляшці якої, для вірності, красується красива етикетка знаменитого абрикосового лікеру Maraska.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Санкції проти Росії мають бути рівнозначними її злочинам в Україні

Радіо Свобода  03 Вересень 2017

Віктор Каспрук

Санкції проти Росії конче необхідні, але вони мають прийматися таким чином, щоб Москва почала відчувати дошкульність і невідворотність їхніх руйнівних дій. Бо хоча ухвалення нових санкцій проти Російської Федерації відбувалося, проте збільшення їхньої дієвості було недостатньо для того, щоб Кремль не зміг до них адаптуватися.

Таким чином створювалася ситуація, за якої Захід увесь час ніби грався з режимом Путіна у піддавки, намагаючись послати йому чіткий меседж, що далі буде ще гірше, але від цього гіршого ми поки що утримуємось, даючи вкотре останній шанс.

Путін вже звик до такого підходу, коли його лякають, але «дотискати» до кінця явно не хочуть, вірячи у його політичну притомність, якої ніколи й не було.

Росія стає схожою на СРСР в останні роки правління Брежнєва

Путінська влада починає кульгати, а він сам довів Росію до такого стану, котрий дуже нагадує Російську імперію з її проблемами у 1905 році, під час царювання Миколи ІІ, або СРСР в останні роки епохи генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва.

Як і тоді, ті, хто ухвалюють рішення, змушені коливатися між дуже важким вибором: необхідністю реформ, що вже давно назріли і спробами подолати наростаючу кризу, використовуючи ручне управління економікою, яка починає дихати на ладан.

Але тоді, в обох випадках, Кремль вичерпав усі свої можливі варіанти і змушений був почати проводити реформи, які порушили діючу в країні систему.

Поки що проблем, аби кардинальним чином порушити створену за 17 років правління Путіна систему, ще недостатньо, бо на «політичне цунамі» це явно не тягне.

Але той факт, що Росію вже почало серйозно економічно штормити, стає реальним передвісником полоси катаклізмів, які обов’язково будуть, якщо він не відступиться.

Демонструючи свою непримиренну імперську позицію щодо України, Росія добровільно увійшла в «зону ризиків».

І те, що в Москві вважали за успішне проведення амбітної зовнішньої політики, котра сприяє досягненню поставлених цілей її національної безпеки, виявилося нічим іншим, як переведенням Росії в розряд санкціонованої країни. У якій бізнесу з кожним днем все важче буде вести справи.

Все, чого вдалося досягти Путіну своєю мілітаристською політикою, це перетворити Росію на державу-ізгоя, місце якої поряд з Іраном, Венесуелою і Північною Кореєю.

Та хоча санкції чинять економічний тиск на Росію, не проглядається з її боку ознак компромісу, не дивлячись на те, що Москва все більше ізолює себе від решти світу.

Санкції мусять охоплювати все більше секторів російської економіки

Існує багато причин, з яких Путіну досі вдається зберігати свою владу. Він та його олігархи жорстко контролюють російську економіку.

А повний контроль над російськими ЗМІ дозволяє Путіну піднімати хвилі негативних настроїв стосовно України до будь-якого необхідного режиму шовіністичного рівня.

Що узгоджується з пануванням в Україні колоніальних царського та комуністичного режимів, які, у найжорстокіші і найпідліші способи, нищили національну ідентичність українського народу.

Росія націлена на довгострокову конфронтацію, а враховуючи послужний список її нинішнього лідера, немає жодних підстав вірити в те, що йому можна довіряти.

Без вирівнювання «ігрового поля» і надання Україні допомоги з сучасною оборонною зброєю авантюризм Путіна буде продовжуватись.

Беручи до уваги, що російська економіка є досить великою, існує суттєвий ризик того, що Кремль зможе ще якийсь час утримувати її хоч якось на плаву.

Для того, щоб повністю виснажити накопичені Москвою ресурси, санкції проти Росії мають розширюватися та охоплювати все більше і більше нових секторів російської економіки.

Втім, сьогодні проглядається структурна деградація Росії, яка сильно відчувається не тільки в провінції, а й у столиці.

До того ж в уряду закінчуються гроші, а це в той час, коли майже перекрите кредитування й інвестування російської економіки починає унеможливлювати нові спекулятивні інвестування в рубль, якими його останні два роки штучно підтримували.

Тому різке падіння курсу російського рубля стає лише питанням часу.

Чи готовий Путін до цього? Може він вірить в якусь надсекретну «економічну зброю»?

Тепер мова йде про те, яким є запас міцності у путінського режиму і як далеко готові зайти в Кремлі, борючись за збереження своєї влади.

Путінізм став негативним похідним програшу СРСР у Холодній війні з Заходом.

Росія гостро потребувала появи нового місії, нової російської ідеї. І ось тоді з’явився Путін, якого російський політичний істеблішмент спочатку навіть не сприймав серйозно.

Так само Путін не сприймає серйозно ті негативні наслідки, які несе Росії його бажання нав’язати світу придумані ним правила і його волю.

Москва відступить тільки під наростаючим міжнародним тиском

Санкції наносять непоправну шкоду не тільки російській економіці. Вони, перенапружуючи Росію економічно, обмежують можливість уряду модернізувати російську армію.

Це означатиме, що Путін не зможе кинути достатньо ресурсів на чергові військові дії.

А також втратить фінансову здатність оплачувати свої подальші авантюри з участю армії і провокувати нові геополітичні конфлікти.

Санкції несуть ще одне дуже важливе смислове навантаження, вони мають очистити Росію від ілюзій, що у неї є шанс стати наддержавою.

Відсутність в російських еліт початкових геополітичних знань стало причиною того, що в Кремлі вирішили, що вся світова політика крутиться навколо Москви, і що вона є столицею світу.

Від самого початку було очевидно, що Москва відступить тільки під наростаючим міжнародним тиском, вагу якого вона витримати буде не здатна.

Якщо Путін не відмовиться від своїх намірів стосовно України, то потрібно без зволікань запроваджувати наступні санкції, які перекриють Росії можливість вести далі зовнішню торгівлю.

Також потрібно бути готовими до того, що Кремль може піти на конфіскацію іноземних активів у Російській Федерації, а Захід, у такому разі, буде змушений заморозити російські фінансові вклади у західних банках і російські активи за кордоном.

При цьому санкції не мусять залишати путінському режиму жодної шпаринки щоб вислизнути.

Дозволяючи водночас економікам західних держав мінімізувати втрати від розриву фінансових та господарчих зв’язків із Росією.

Наступним кроком може стати призупинення на невизначений термін можливості для оточення Путіна, вищих державних службовців і представників силового блоку, отримувати візи для поїздок за кордон.

Іншим дуже вразливим місцем для Росії є диверсифікація поставок газу і нафти до Європейського союзу. Припинення експорту енергоносіїв із РФ здатне паралізувати економіку Росії.

Оскільки Москва не матиме можливості поставляти цей газ іншим клієнтам, так само як і куди подіти нафту, яку просто нікуди буде транспортувати.

Невідповідність західних санкцій проти Росії її злочинам в Україні, прямо чи опосередковано тільки заохочує Кремль продовжувати свою агресію.

Тому необхідно кардинальним чином переглянути самі підходи до санкцій щодо Москви.

https://www.radiosvoboda.org/a/28712758.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Санкции против России должны быть равнозначными ее преступлениям в Украине

Радио Свобода 03 Сентябрь  2017

Виктор Каспрук

Санкции против России крайне необходимы, но они должны приниматься таким образом, чтобы Москва стала испытывать всю тяжесть и неотвратимость их разрушительных действий. Потому что хотя принятие новых санкций против Российской Федерации происходило, однако увеличение их действенности было недостаточно для того, чтобы Кремль не смог к ним адаптироваться.

Таким образом, создавалась ситуация, при которой Запад все время будто играл с режимом Путина в поддавки, пытаясь послать ему четкий месседж, что дальше будет еще хуже, но от этого хуже мы пока воздерживаемся, давая в который раз последний шанс.

Путин уже привык к такому подходу, когда его пугают, но «дожимать» до конца явно не хотят, веря в его политическую благоразумность, которой никогда не было.

Россия становится похожей на СССР в последние годы правления Брежнева

Путинская власть начинает хромать, а он сам довел Россию до такого состояния, которое очень напоминает Российскую империю с ее проблемами в 1905 году, во время царствования Николая II, или СССР в последние годы эпохи генерального секретаря ЦК КПСС Леонида Брежнева.

Как и тогда, те, кто принимают решения, вынуждены колебаться между очень тяжелым выбором: необходимостью реформ, которые уже давно назрели и попытками преодолеть нарастающий кризис, используя ручное управление экономикой, которая начинает дышать на ладан.

Но тогда, в обоих случаях, Кремль исчерпал все свои возможные варианты и вынужден был начать проводить реформы, которые нарушили действующую в стране систему.

Пока проблем, чтобы кардинальным образом нарушить созданную за 17 лет правления Путина систему, еще недостаточно, потому что на «политическое цунами» это явно не тянет.

Но тот факт, что Россию уже начало серьезно экономически штормить, становится реальным предвестником полосы катаклизмов, которые обязательно будут, если он не отступится.

Демонстрируя свою непримиримую имперскую позицию относительно Украины, Россия добровольно вошла в «зону риска».

И то, что в Москве считали успешным проведением амбициозной внешней политики, которая способствует достижению поставленных целей ее национальной безопасности, оказалось ничем иным, как переведением России в разряд санкционированной страны. В которой бизнесу с каждым днем все труднее вести дела.

Все, чего удалось достичь Путину своей милитаристской политикой, это превратить Россию в государство-изгоя, место которой рядом с Ираном, Венесуэлой и Северной Кореей.

И хотя санкции оказывают экономическое давление на Россию, с ее стороны не просматривается признаков компромисса, несмотря на то, что Москва все больше изолирует себя от остального мира.

Санкции должны охватывать все больше секторов российской экономики

Существует много причин, по которым Путину до сих пор удается сохранять свою власть. Он и его олигархи жестко контролируют российскую экономику.

А полный контроль над российскими СМИ позволяет Путину поднимать волны негативных настроений относительно Украины до любого необходимого режиму шовинистического уровня.

Что согласуется с господством в Украине колониальных царского и коммунистического режимов, которые, в самые жестокие и подлые способы, уничтожали национальную идентичность украинского народа.

Россия нацелена на долгосрочную конфронтацию, а учитывая послужной список ее нынешнего лидера, нет никаких оснований верить в то, что ему можно доверять.

Без выравнивания «игрового поля» и предоставления Украине помощи с современным оборонным оружием авантюризм Путина будет продолжаться.

Принимая во внимание, что российская экономика достаточно большая, существует существенный риск того, что Кремль сможет еще некоторое время удерживать ее хоть как-то на плаву.

Для того, чтобы полностью истощить накопленные Москвой ресурсы, санкции против России должны расширяться и охватывать все больше и больше новых секторов российской экономики.

Впрочем, сегодня просматривается структурная деградация России, которая сильно ощущается не только в провинции, но и в столице.

К тому же у правительства заканчиваются деньги, а это в то время, когда почти перекрыто кредитование и инвестирование российской экономики начинает исключать новые спекулятивные инвестирования в рубль, которыми его последние два года искусственно поддерживали.

Поэтому резкое падение курса российского рубля становится лишь вопросом времени.

Готов Путин к этому? Может он верит в какое-то сверхсекретное «экономическое оружие»?

Теперь речь идет о том, каков запас прочности у путинского режима и как далеко готовы зайти в Кремле, борясь за сохранение своей власти.

Путинизм стал отрицательным производным проигрыша СССР в Холодной войне с Западом.

Россия остро нуждалась в появлении нового миссии, новой русской идеи. И вот тогда появился Путин, которого российский политический истеблишмент сначала даже не воспринимал всерьез.

Так же Путин не воспринимает всерьез те негативные последствия, которые несет России его желание навязать миру придуманные им правила и его волю.

Москва отступит только под нарастающим международным давлением

Санкции наносят непоправимый вред не только российской экономике. Они, перенапрягая Россию экономически, ограничивают возможность правительства модернизировать армию.

Это означает, что Путин не сможет бросить достаточно ресурсов на очередные военные действия.

А также потеряет финансовую способность оплачивать свои дальнейшие авантюры с участием армии и провоцировать новые геополитические конфликты.

Санкции несут еще одну очень важную смысловую нагрузку, они должны очистить Россию от иллюзий, что у нее есть шанс стать сверхдержавой.

Отсутствие у российских элит начальных геополитических знаний стало причиной того, что в Кремле решили, что вся мировая политика вертится вокруг Москвы, и она является столицей мира.

С самого начала было очевидно, что Москва отступит только под нарастающим международным давлением, вес которого она выдержать будет уже не способна.

Если Путин не откажется от своих намерений в отношении Украины, то нужно незамедлительно вводить следующие санкции, которые перекроют России возможность вести дальше внешнюю торговлю.

Также нужно быть готовыми к тому, что Кремль может пойти на конфискацию иностранных активов в Российской Федерации, а Запад, в таком случае, будет вынужден заморозить российские финансовые вклады в западных банках и российские активы за рубежом.

При этом санкции не должны оставлять путинскому режиму никакой лазейки чтобы ускользнуть.

Позволяя одновременно экономикам западных государств минимизировать потери от разрыва финансовых и хозяйственных связей с Россией.
Следующим шагом может стать приостановление на неопределенный срок возможности для окружения Путина, высших государственных служащих и представителей силового блока, получать визы для поездок за границу.

Другим очень уязвимым местом для России является диверсификация поставок газа и нефти в Европейский союз. Прекращение экспорта энергоносителей из РФ способно парализовать экономику России.

Поскольку Москва не будет иметь возможности поставлять этот газ другим клиентам, так же как и куда девать нефть, которую просто некуда будет транспортировать.

Несоответствие западных санкций против России ее преступлениям в Украине, прямо или косвенно только поощряет Кремль продолжать свою агрессию.

Поэтому необходимо кардинальным образом пересмотреть сами подходы к санкциям в отношении Москвы.

https://www.radiosvoboda.org/a/28712758.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Український політолог, журналіст-міжнародник і публіцист Віктор Каспрук

Український політолог, журналіст-міжнародник і публіцист Віктор Каспрук.

Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time».

Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Фотографія 1972 року.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Розмита національна ідентичність заважає українцям об’єднатися

Віктор Каспрук

Проблема української національної ідентичності в Україні ніколи не вирішувалася комплексно і не викликала широкої дискусії у суспільстві. Опір радянській окупації і ненависть до комуністичної тиранії підживлювався прагненням проукраїнськи налаштованої патріотичної частини українського соціуму любов’ю до батьківщини і бажанням відчувати себе рівними серед інших народів, котрі уже мали свою державність.

Наразі питання національної ідентичності набуло особливої актуальності на початку дев’яностих років, в момент, коли українці почали намагатися визначити своє місце в світі. Проте більше 26 років з часу відновленої української незалежності наочно доводять, що проблеми України підсилюються небажанням значної частини населення сходу і півдня ідентифікувати себе з українською нацією.

І це не лише очевидні регіональні відмінності чи тільки насаджений штучно за «совітів» радянський менталітет частини громадян України. Неприйняття української національної ідентичності є значно складнішим і більш вкоріненим питанням, ніж мовний поділ між сходом та заходом і центром української держави.

За століття російської і радянської колонізації України «братам» із півночі вдалося понівечити ментальність частини українського народу і, провівши антиселекцію, виховати підконтрольного будь-якій владі малороса, який своє особисте фізіологічне виживання та відносний матеріальний добробут ставить куди вище, аніж історичну долю свого народу і самої України. Власне, це є ніщо інше, як концтабірна ментальність, за якої понівечена духом людина прагне прожити ще один день, не дуже задумуючись над тим, що наступних днів у неї може і не бути взагалі.

Акцентування на розломах регіональної відмінності українського населення супротивниками української державності покликане закріпити в українців стійке сприйняття розмитої національної ідентифікації, яке заважає українцям об’єднатися і відчути себе єдиною нацією.

Нинішня явна криза української національної ідентичності викликана не лише тим, що процеси російської асиміляції в Україні так і не вдалося зупинити, а й тим, що це і криза переходу від підімперської соціальної моделі до національної.

Розмита національна ідентичність найчастіше спостерігається серед міських українців, які часто вже в кількох поколіннях втратили не лише мову своїх предків, а і зв’язок зі своїм народом. Такі люди, або їхні предки, коли радянська влада ставила їх перед суворим вибором – або вибирай статок і успішне просування по кар’єрній драбині, або ж свободу і приналежність до своєї нації – вибирали несвободу і статок.

А перед їхніми дітьми і внуками подібне питання вже не поставало загалом. Чужинська російська мова вже стала для них органічно рідною, а окупаційна влада СРСР сприймалася як своя.

Тому було б дивно думати, що ця пояничарена частина українського населення, яка ж до того колись мала численні дивіденди від відмови від самих себе, з радістю буде навертатися до свого українського коріння. Їй взагалі абсолютно чужорідні такі поняття, як зв’язок зі своїм народом, зв’язок зі своїми українськими предками і вкоріненість на своїй Батьківщині. Безнаціоналізація їхньої свідомості дуже повільно здатна зазнавати будь-яких змін у бік українськості, а світосприйняття переорієнтації.

Такі позанаціональні індивідууми, не відчуваючи себе органічною частиною свого народу, свідомо блокують позитивні зміни дезросійщення в Україні та перехід її на рейки зовсім іншої історичної ролі.

Очевидно, що за два останні десятиліття не вдалося змінити свідомість пояничарених українців, які взагалі дуже неохоче сприймають саму незалежність української держави, але при цьому не хочуть навіть для себе визнати, що в Росії вони також не можуть прижитися, адже ментально вони опинилися фактично на міждоріжжі між двома народами та культурами, і що в сучасному російському житті вони будуть просто зайвими.

Міський українець великою мірою є русифікованим українцем, продуктом імперської політики царської Росії, СРСР, а також неоімперської політики сучасної Росії.

Історично склалося так, що у більшості випадків модернізаційна розвиненість українців досягалася за рахунок русифікації. І проблемою сучасних міських українців є те, що вони в силу сформованих історичних несприятливих обставин були поставлені перед альтернативою: інтегруватися у зросійщене українське суспільство або ж опинитися добровільно на його маргінесах.

Засилля російської мови в пресі, на телебаченні, радіо, в книговиданні і навіть у побуті створює таку парадоксальну ситуацію, за якої сучасний міський українець під пресингом штучно нав’язаних із Росії обставин має вибирати для себе: або ідентичність, а це українська мова і українська культура, або розвиток – російська мова і культура.

Звідси виникає феномен міського українця: нечіткий внутрішній кордон між українцями і росіянами. І якщо порівняти ситуацію з корінним населенням і росіянами, заселеними на чужоетнічні території в часи СРСР, то можна побачити, що кордон між корінною нацією і росіянами в колишніх радянських республіках чітко виражений.

В українського народу залишається при цьому лише два шляхи: повністю асимілюватися і перетворитися на росіян або ж відкинути всі нав’язані йому ззовні застереження і стати українською політичною нацією. Коли етнічне ядро української нації натуралізує і коренізує все суспільство, що складається з багатьох інших етносів і створює одне єдине ціле – це і є політична нація. Цим шляхом повинна піти і Україна.

Український етнос має залучити всі етноси в Україні і створити модерну націю. Можна пригадати, що один із найбільш русифікованих прибалтійських народів, латиші, зараз почали успішно натуралізувати росіян. Й очевидно, що в національній державі це повинно бути нормою.

А розпочати цей непростий і подекуди і болючий процес дерусифікації та укоріненості необхідно з того, щоб для отримання українського громадянства обов’язково необхідно було володіти українською державною мовою і знати історію української держави. Якби це питання постало ще в 1991 році, в час відновлення української державності, то, можливо, розвиток України пішов би зовсім іншим шляхом.

Але національна ідентичність – це не лише українська мова. Це прийняття певного історичного досвіду, коли українець усвідомлено говорить, що його поети – це Тарас Шевченко і Василь Стус, гетьмани – Іван Мазепа і Пилип Орлик, герої – бійці УПА і дружинники київського князя Святослава. Головне зараз, щоб не дати перервати українську традицію.

Думаю, що більшість українських громадян не влаштовуватиме, щоб через п’ятдесят, сто чи двісті років на українських теренах жило населення, яке випало з української традиції і для якого Україна перетворилася б не більше, аніж на якусь територіальну абстракцію.

Щоб цього не сталося, українцям необхідно нарешті провести своє остаточне цивілізаційне самовизначення, оскільки продовження в часі ментальної роздвоєності частини її громадян означатиме в підсумку не що інше, як перемогу російської асиміляції над українським національним духом.

Завадити цьому може лише консолідація українців навколо ідеї побудови в Україні «українського світу», який стане не лише альтернативою «русскому миру», що його нині силою Москва і російська церква нав’язують українцям, а й єдино можливим варіантом утвердження історичної долі української нації.

«Український світ», не дивлячи певні відмінності між сходом і заходом, півднем і північчю України, і сильне відчуття у частини населення приналежності до місцевого рівня, все ж здатен вирішувати проблему українців, як єдиної нації. А українська ідентичність стати цементуючою основою української політичної нації.

Водночас, приналежність до нації залежить не тільки від етнічних і територіальних факторів. Вона пояснюється насамперед функціонуванням культурних та інтелектуальних механізмів і типу мислення, який поступово накопичується в нації.

По суті, сьогодні йдеться про необхідність певної корекції української національної ідентичності, основою якої на даному етапі розвитку нації мають стати спільні цінності і цілі.

Довга історія залишила українцям у спадок багато стереотипів. Проте риси національного характеру легко пізнавані, навіть якщо він постійно розвивається. Працьовитість, певний індивідуалізм, сентиментальність і прихильність до сім’ї цілком можна зарахувати до національних чеснот.

Але колективні схеми національної поведінки, котрі були притаманні українській нації ще сто років тому, нині змінилися. І стали багато в чому великим міфом минулого. А релігійні, історичні і ідеологічні чинники українських катастроф у ХХ столітті віднайшли своє відбиття у поведінці української нації.

Можна сказати, що великою мірою основна проблема української національної ідентичності пов’язана саме з українськими катастрофами ХХ століття, в ході яких українці піддавалися тотальним нелюдським експериментам.

Саме тоді було істотно девальвовано такі основоположні цінності, як віра, совість, честь, людська гідність, почуття спільності з великою українською історією і її носіями: козацтвом, інтелігенцією і селянами.

Насильницькими методами у багатьох українців було розірвано зв’язок з місцем, де вони народилися. Таким чином було перервано не лише територіальну ідентифікацію, а й соціальну ідентичність, оскільки подібні особи вже не могли розраховувати у важких випадках на допомогу родини і роду, які століттями проживали у тій чи іншій місцевості.

Будівництво національної ідентичності, по суті, являє собою складне явище, в якому відображені багато із взаємодіючих сторін суспільного життя конкретного суб’єкта.

Національна ідентичність походить від почуття причетності і включає до себе когнітивні, оціночні та емоційні параметри, як на індивідуальному так і на соціальному рівні. А це дозволяє ідентифікувати себе з істотними особливостями, котрі пов’язані з українською нацією та регулюють поведінку індивідуума. І при цьому не втрачати безперервний емоційний зв’язок з нацією, опираючись на вироблену попередниками систему переконань, уявлень та цінностей.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

У Геніаліссімуса Путіна явний «синдром прокляття безмежністю влади»

Віктор Каспрук

Усе, що відбувається нині в Росії, дуже нагадує сатиричний роман-антиутопію Володимира Войновича «Москва 2042», написаний у 1986 році. Там, крім усього іншого, є персонаж Батько Звездоній (перший заступник главкомпіса з духовного окормлення, генерал-майор релігійної служби) і одна з московських магістралей називалася «проспект Першого тому Зібрання творів Геніаліссімуса».

Однак те, що на початку перебудови здавалося антиутопією, нині в Кремлі реалізується шаленими темпами. І якщо усе так піде й далі, то дивись, Путін дасть вказівку організувати приймальні пункти «вторинного продукту», не дочекавшись 2042 року.

Путін серйозно хворий. Його затяжну хворобу можна визначити, як «синдром прокляття безмежністю влади». Є дуже велика ймовірність що він, як і римські імператори, хотів прославитися. Але треба згадати, що, кожен третій римський імператор божеволів на престолі від абсолютної влади. Схоже, що і з Путіним сталося те ж саме.

Чи може підполковник Путін тому не захотів підвищувати собі звання до генеральського під час керівництва ФСБ, що вже тоді планував до святкування 73-річчя «одноосібної перемоги» Росії у Другій світовій війні і себе порадувати скромним званням «Геніаліссімуса»?

Вся діяльність Путіна за 18 років – це не що інше, як фабрикування політичних антиутопій, наповнених трагізмом жахливого очікування того, що ще може прийти у голову необтяженому мораллю «лідеру нації».

Але якщо в антиутопії Войновича «Москва 2042» панує жахливий культ вождя, який вважається найбільшим у світі політиком, художником, архітектором, філософом, композитором, то російський Геніаліссімус не дуже відстає від нього, адже і він найкращий у світі дзюдоїст, спортсмен, вічно молода особа і політичний архітектор минулого під назвою – назад в СРСР.

І хоча поки що путінському «генію» не приписуються ще всі досягнення людства, та все ж існують певні розбіжності з героєм антиутопії Войновича. Якщо в «Москві 2042» самого вождя ніхто не бачив (навіть вище керівництво), то Путін не вилізає з екранів російських телевізорів.

Але найбільш дивовижним є передбачення Володимира Войновича з 1986 року про введення офіційної релігії, котра зовні схожа на православ’я, але це поклоніння марксизму і вождям. Якщо ж марксизм замінити на путінізм (дику суміш із великодержавного російського шовінізму і ностальгії за комуністичним СРСР), то все сходиться. А репресії проти інакодумців і політично неугодних лише довершують цю разючу подібність.

Путін, який явно поклоняється антиподу Всевишнього, знаючи, що більшість росіян проти злиття церкви з державою та скасування принципу світськості, намагається ввести явочним порядком (під прикриттям словоблудства про «неприпустимість примітивного розуміння світськості») нову ідеологічну російську релігію – «руськомірську гундяївщину».

Особливо цей політично-релігійний симбіоз почав проявлятися після вторгнення Росії в Україну, адже коли економіка Росії котиться під укіс, а соціальне невдоволення зростає, одним ОМОНом вже не обійдешся.

Розпакувавши старі радянські «гирі», російський Геніаліссімус (не дивлячись на те, що нібито комунізму вже давно немає), створив свій збочений на сталінізмі світ, який є ненабагато кращим за антиутопічні прогнози Войновича. «Москва 2042» – не вигадка, а іносказання. Бо на Росію цілком може чекати, щось подібне, якщо Путіна вчасно не зупинити.

Складається враження, що Путін і його найближчі соратники прокидаються вранці з однією тільки думкою, яка переходить в ідею-фікс: «Яку ще гидоту зробити Україні»?

Але коли прокинуться самі росіяни і зрозуміють, що наполеонистий Геніаліссімус, розпочавши війну, по суті викинув їх на узбіччя світового прогресу? Час для них вже зупинився, а десь взагалі почав зворотній відлік.

Адже у добу глобалізації добровільне переведення себе у статус країни-ізгоя, загрожує для Росії багатьма негативними наслідками.

У підсумку Путін дуже легко досягнув того, що нині Росію і росіян зневажають та ненавидять усі найближчі сусіди. А решта, в кращому випадку, не поважають і погано ставляться до московітів. Це серйозне «досягнення» «лідера нації» у зовнішній політиці.

Ніколи ще в історії Росії її авторитет на міжнародній арені не був настільки низьким. Хоча, скоріш за все, авторитету не залишилося зовсім. Для Росії це негативні наслідки на десятиліття вперед.

Бо якщо до цього Російська Федерація була просто світовою бензоколонкою, яку всі хоч якось терпіли, то після того, як Москва почала погрожувати світові ядерною зброєю та виясняти, хто в світі головний, Росія вже ніколи не залишиться у тому статусі, в якому вона була до кримської афери.

Навіть мобілізація усіх наявних ресурсів і переведення Росії в стан фортеці, яка перебуває у блокаді, що найбільш комфортно для російської масової психології, не дадуть бажаного для Кремля ефекту.

Останнє десятиліття (завдячуючи надвисоким цінам на газ і нафту) московіти прожили, як ніколи багато, і назад повертатися до злиднів й звикати знову до цього буде дуже непросто. Хоча культивування ненависті до всього світу нічим іншим закінчитися й не могло.

І коли у росіян в себе вдома ще роботи непочатий край – простори неосяжні, незрозумілі їхні пориви «заробляти», гасаючи з автоматами Калашникова і «Градами» по території сусідньої країни.

Хоча будувати і орати поля це напевно так рутинно, нудно і нецікаво для найбільш високодуховних у світі. Тому тільки трохи піднялися на нафті і газі, то відразу ж уявили себе казна чим.

Парадоксом політичної ситуації в Росії стало те, що інтереси Геніаліссімуса увійшли в гостре протиріччя з національними інтересами росіян. А він зробив явний вибір на користь своїх інтересів і веде Російську Федерацію прискореними темпами до розвалу і знищення.

Можна сказати, що 100 років неприродного відбору на території Російської Федерації зробили свою справу. З’явився «радянський народ», котрий відрізняється від усіх інших народів невмінням тверезо мислити і ухвалювати самостійно рішення, який має слабку, незахищену від телепропаганди психіку і схильний до сприймання маячних ідей.

Зомбі прийшли до влади в цій країні ще в 1917 році, й досі її не залишають: ні молитви, ні осикові кілки, ні часник їх не беруть – минають роки, змінюються десятиліття, а вони все працюють над знищенням Росії так і не приходячи до тями.

Роман Володимира Войновича «Москва 2042» ніби став підручником, за яким Путін вираховує необхідні параметри остаточного доведення ситуації в Росії до повного абсурду.

Проте з намагання Путіна відправити росіян та їхніх сусідів на кегебістській «машині часу» назад в Радянський Союз нічого не вийшло. Ні Україна, ні Грузія, ні Молдова не мають жодного наміру оплачувати своєю незалежністю цю екстравагантну політичну витівку Геніаліссімуса.

Зараз Україна воює з озброєними Росією бандами кримінальників, регулярними частинами російської армії, під обстрілом російських «Градів», відбиваючи атаки російських танків і запобігаючи терактам ФСБешних агентів у мирних українських містах.

Українці переможуть, як би їм зараз важко не було. А от що буде з тими російськими обивателями, котрі гордовито сповідують сталінізм, коли хаос, війна і кров, експортовані Росією, бумерангом повернуться на їхні вулиці?..

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Сполучені Штати передали Путіну санкційну «чорну мітку»

 

Віктор Каспрук

Вчора президент Російської Федерації Путін побив рекорд генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва перебування у владі. Усі ці роки вів себе так, ніби він і Росія – це єдине ціле. Але головна геополітична інтрига полягає в тому, чи закінчиться з кінцем Путіна сама Росія?

Проте, варто пригадати, що для того, щоб вийти з війни, отримати перепочинок для відновлення сил і зберегти режим, Ленін у 1918 у році підписав Брестський мир. Для Росії тоді це був важкий сепаратний договір із відчутними територіальними втратами.

У нинішньому випадку, перепочинку Путіну ніхто не дасть. Російській Федерації повірили в 1991, надали їй шанс розвиватися в демократичному ключі.

Тепер цілком зрозуміло, що таке рішення було помилковим. Росію потрібно було роззброювати так само, як і інші колишні республіки СРСР. Зараз це необхідно виправити.

Економіка Росії під Путіним неухильно котиться вниз, та чи встигнуть прозріти росіяни? Сьогодні «російський вождь» почав пожинати санкційні плоди авантюрної спроби свого агресивного геополітичного реваншу.

І за глобальної демонізації, спровокованої Путіним (хвиля якої пішла по світу), зберегти своє колишнє обличчя йому вже ніколи не вдасться.

А незворотні процеси у фундаменті російської економіки роблять розвал Російської Федерації лише питанням часу.

При цьому, кремлівський мачо безнадійно хворий на клептоманію, яка прослідковувалася у нього ще під час його «плідної» роботи у Санкт-Петербурзі. І Путін не сів тоді тільки через втручання Собчака і Єльцина.

А подальше сходження новоявленого Остапа Бендера до абсолютної влади та мільярдів на блюдечку з голубою каймою у злиденній країні, якою є Росія, взагалі можна хіба що порівняти з захопленням і пограбуванням Імперії інків чи ацтеків іспанськими конкістадорами.

Втім, сучасна російська держава це, скоріше за все, не імперія, а «путінська орда». Та коли гинули імперії – Римська, Візантійська, Австрійська, Іспанська чи Британська, то після них залишалася завжди якась спадщина. А після орди залишається тільки прах та бруд.

Звісно, що Путіна не так просто притягнути до відповідальності. Та якщо звернутися до минулого, то врешті-решт і Аль Капоне (боса чиказької мафії) посадили не за організовані ним вбивства, а за куди більш скромні злочини – несплату податків.

І тут варто згадати про те, що Путін й досі не заплатив до російської державної казни податки з вкраденого. А це може стати дуже серйозним юридичним прецедентом на майбутнє.

Проте, якщо пітерський мафіозі таки протягне до Гааги, то там можуть виникнути значні розбіжності при трактуванні його злочинів. Оскільки, дуже непросто буде визначитися з тим, хто він в першу чергу – терорист, вбивця, військовий злочинець, чи корупціонер, злодій і хабарник. А це процедурно дуже важливо.

Хоча хабар, це лише одна із численних форм корупції. На кшталт договірної політичної рокіровки Путіна з Медведєвим в 2008 та 2012 роках.

Обидва «політики» отримали вигоди: формування під себе Держдуми, уряду та інших «інститутів» дивної чекістської державності.
Й усе це логічно вписується в особливі, завуальовані і приховані форми корупції. За відомою формулою: ти мені – я тобі.

Путін і фундамент його режиму – ефесбешні генерали – просто купували і купують лояльність та покірність новоявлених холопів та придворних підлабузників-холуїв.

За певні матеріальні цінності і всякого роду преференції – статуси, посади, звання чи близькість до фінансового «корита».

Путін і його організоване злочинне угрупування з Луб’янки «заточили» Росію під свої гіпертрофовані економічні потреби, зробивши основою свої діяльності тотальну системну корупцію.

І тут важливо звернути увагу на той факт, що корупція відіграє для Кремля базову роль. Адже без корупції нинішня конструкція держави просто завалиться.

Тому й виникло поширене хибне уявлення, що без Путіна Росія загине. Але тут явна помилка. Не Росія, а путінський режим.

Ні для кого не є секретом, що Путін розпоряджається системними ресурсами Росії, як своїми особистими.

Захотілося «цареві», вирішив провести зимову Олімпіаду в єдиній субтропічній зоні країни – Сочі.

Захотілося вдруге, ось вам Чемпіонат світу з футболу. На тлі бідності околиць і периферії Росії, що перебиваються у злиднях.

На тлі держави, інфраструктура якої, переважно, не обновлялася ще з часів Брежнєва.

Путін, його васал Медведєв та їхнє найближче оточення з професійних клептократів, облаштували собі життя на рівні шейхів із Близького Сходу. У розкоші і томній млості.

На тлі багато разів обдурених і збіднілих росіян. Росіян, котрі розриваються між холодильником і телевізором.

У той же час, корупційні вертикалі Путіна відрізняються тільки розмірами «корита» на спадаючих рівнях таких вертикалей.

Від найвищого, найбільшого «корита» Самого, до нижчого, найбільш маленького, але вони приносять стабільний тіньовий дохід до роздутих кишень чиновників усіх рівнів та владних калібрів.

Складається враження, що до влади в Росії прийшли особи, котрих колись так пророче описав Федір Достоєвський у своєму романі «Біси».

«Біси» путінізму добивають залишки недобитого комуністами народу Росії.

Хоча, чи можна взагалі назвати народом тих, хто живе під телевізором і заохочує своїм неспротивом просування Російської Федерації до стандартів типу Північної Кореї?

Населення Росії сьогодні різномасте, у більшості своїй малопрофесійне, запущене, замордоване пропагандою і штучно створюваними тяготами життя.

Над росіянами завис клас фінансовтягуючих і ресурсопожираючих. Уряд, Кремль, Держдума, олігархи, губернатори, силовики, включаючи спецслужби, прокуратуру, суди, інші федеральні наглядові органи, вищі чиновники всіх відомств, великі підприємці і банкіри.

Усі ці перераховані суб’єкти так чи інакше пов’язані з приватним бізнесом, державними фінансовими потоками, бюджетами всіх рівнів і системними ресурсами різних форм.

Колись герою роману Роберта Стівенсона «Острів скарбів» надіслали попередження – чорну мітку. Такою ж «чорною міткою» для володаря РФ є різке посилення санкцій щодо Росії, яке ввели Сполучені Штати Америки.

А це є чітким сигналом для «партнерів» Путіна у Європі, не водіться з ним, бо самі забруднитеся.

Що є дуже ефективним і сильним ходом. Путіна почали обкладати «червоними прапорцями», як скаженого вовка, якому немає місця на цивілізованому геополітичному полі.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Чи зіграє Путін у «російську рулетку» з Заходом?

Віктор Каспрук

Спільні російські російсько-білоруські навчання «Захід-2017», котрі мають пройти з 14 по 20 вересня, показують, що геополітична «біла гарячка» Москви здатна перейти у нову фазу. Держава-терорист Росія хоче вкотре показати Заходу свою «силу», нагнітаючи міжнародну обстановку і лякаючи своєю зброєю сусідні країни.

Чого хоче Путін? Запустивши новий виток Холодної війни після стількох років умовної «відлиги», він намагається пропагувати ідею, що бореться з західним (і особливо американським) «імперіалізмом», а не з західним демократичним лібералізмом. Росіяни люблять «персоналізувати» міжнародні відносини, розглядаючи їх як конфлікти між «великими державами».

Та чи є сучасна Росія «великою державою» взагалі? Адже намагання Путіна повернути Росії (правонаступниці СРСР) статус наддержави вже коштує українцям тисячі людських життів.

Але СРСР, по суті, ніколи наддержавою і не була. Атомна бомба (вкрадена) – це ще не все.

І як колись Радянський Союз, Росія – це чумний барак для радісних рабів, котрі під зав’язку назомбовані імперською пропагандою. А запущений путіністами наддержавний міф знищує саму Росію.

То ж чи втратив Путін зв’язок із реальністю, чи не втратив? Скоріш за все відповідь на це питання має бути: він побудував свою реальність, яка є не цілком реальна.

Стараннями Росії військово-стратегічна ситуація у світі явно погіршується. Путін веде себе на міжнародній арені як божевільний, і його погрози ядерною зброєю схожі на виклик демократичному Заходу зіграти з Москвою у «російську рулетку».

Видно, що мутований російський геном в «47 хромосом» не дає Путіну можливості тверезо поглянути на ситуацію, в яку він своїми діями в Україні втягнув увесь світ.

Водночас, напад на Україну ставить світ на грань ядерної війни не менше, ніж провокативне розміщення Радянським Союзом ядерних ракет на Кубі у жовтні 1962 року.

Але СРСР ніколи не дозволяв собі приховувати свої дії в галузі стратегічних систем ядерного озброєння, за винятком одного випадку, Карибської кризи.

Путін своїми діями кидає виклик не тільки Сполученим Штатам і НАТО, він хоче розколоти Європу, «лепенізувати» її та відколоти від американців їхніх союзників. Приклад Греції і Угорщини, які погано керовані, але гарно «путіноорієнтовані», показує, що Кремль вишуковує кожну політичну шпаринку в європейській єдності для того, щоб за меншої можливості просунути туди московські інтереси.

Взявши під свій суворий контроль численні конкуруючі групи екс-кагебістів, мафіозі і регіональних баронів-розбійників, безжально «зачищаючи» кожного, хто не відповідає його критеріям відданості і покірності, Путін створив відносно передбачувану систему, яка діє подібно іншим злочинним організаціям.

Використовуючи схеми знімання данини, здійснюючи захист грошей «своїх» і «стерилізуючи» незалежно налаштованих губернаторів у бунтівних регіонах, він навів «порядок», якого в Росії не було раніше. Питання лише в тому, як підтримувати набрану «висоту»?

Він затіяв «гру» в Східній Україні під впливом емоцій (як свого часу СРСР в Афганістані), і імпульсивність непродуманого рішення вже б’є рикошетом у вигляді введення санкцій, активізації НАТО, відлякування іноземних інвесторів, міжнародної ізоляції Росії, у той час, коли ціна на нафту постійно падає.

Путінська емоційна залученість в Україні прирікає Росію на десятиліття стати світовим ізгоєм, а російський народ до злиднів з моменту критичного падіння цін на нафту.

Проте токсична суміш з цинізму, самообману і ураженої гордості постійно штовхає російського диктатора до рішень, котрі потім (навіть і за великого бажання) переграти назад буде неможливо.

Путін вже настільки близько підійшов до «лінії неповернення», що у якийсь момент може і не відчути, що вже перейшов її.

Варто зрозуміти, те, що видає сьогодні себе перед світом за російську державу, є не що інше, як феноменом сучасності – кримінальним угрупованням, котре лише прикривається політикою і словоблуддям Лаврова на міжнародній арені.

Найнебезпечніше, що й досі ще дехто в світі пробує розглядати Росію, як велику наддержаву, яку можна сприймати на рівні з США або Європейського союзу.

Але пройде небагато часу після продовження санкцій і дуже легко буде доведено, що хиткі російські структури – це не що інше, як багато фарби на іржавій конструкції новітньої імперської Росії.

Прірва недовіри, яка нині простяглася між Росією і рештою світу, є наслідком дій карликового диктатора, якому вдалося через підконтрольне режиму телебачення і ЗМІ зазомбувати росіян, перетворивши глибоко закладений у них комплекс неповноцінності на сповідування імперських нісенітниць типу бажання світового панування: «Росія знову велика».

Росіяни, котрим потужно «промили мізки», не хочуть чути нічого іншого. А для переважної більшості росіян вторгнення в Україну представляється, як «священна війна» проти США та їхніх союзників на території України.

І зовсім не важливо, скільки разів ви читали «Братів Карамазових» Достоєвського, намагаючись заглянути в «таємничу» російську душу. Москва готується, бо західні санкції в даний час проткнули великі отвори у «пропагандистській повітряній кулі».

А кремлівський старець, добре розуміючи, що «газу» для цієї кулі стає все менше і менше, нервово стискає у своїх руках ядерну зброю.

Росія є штучною державою, яка більшість зі своїх земель отримала в результаті кривавих воєн, колонізації, жорстокого придушення численних антиросійських повстань підкорених силою народів, знищення цивільного населення у величезній мережі радянських концтаборів ГУЛАГу.

Москва не може спокійно жити без конфронтації з кимось. Тому вторгнення до України – це не що інше, як сучасна російська версія монгольської навали.

Куди залучені наймані терористи, від чеченських банд Кадирова, до козаків і росіян, котрі вдерлися на українські території «на громадських засадах»: десантники зі Пскова і Тольятті, «бойові» якути і буряти та кримінальні елементи зі всієї Російської Федерації.

Росія – це держава-терорист, яку очолює президент-терорист. Виходячи із цього, потрібно розуміти, що будь-які досягнуті угоди з Путіним мало чого варті. Бо він вважає, що світ починається і закінчується Путіним.

Путін і його подільники з КГБ захопили Росію, влаштувавши антидержавний переворот у 1999 році, і пообіцявши недоторканість Єльцину і його сім’ї в обмін на спокійну передачу влади.

Тому, по суті, від самого початку президентство Путіна є незаконним. Адже він отримав владу у спадок внаслідок імітаційних трюків на псевдовиборах.

Пітерський кегебешний урка блефує. Але чи зіграє Путін у «російську рулетку» з Заходом? Це залежить від того, чи проявлять демократичні держави твердість в українському питанні.

Адже вихований в пітерських підворіттях, він визнає лише закон сили. І доти, поки він не отримає сувору силову відсіч, він не відступить…

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | 1 коментар

Політолог Віктор Каспрук: нова некерована революція може призвести до громадянської війни

Українці сьогодні не готові самостійно змінити застарілу систему влади, а імовірний новий етап революції чи соціальний вибух, можуть призвести до громадянської війни та подальшої окупації країни Росією. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

Експерт нагадав, що після Помаранчевої революції та Революції Гідності були сподівання, що влада навчиться прислухатися до народу та його життя покращиться. Натомість відбулося ще більше соціальне розшарування й економічна криза, які не виправдовують наявну ситуацію.

«Випадок зі знищенням графіті Євромайдану на Грушевського може бути передвісником, що кияни, а можливо й більшість українців, не захочуть більше терпіти ту олігархічну матрицю, яка 25 років знищує Україну та не дозволяє їй стати добробутною, заможною і впливовою країною у світі. Мене дивує, як почувається наше керівництво перебуваючи за кордоном, коли лідери провідних країн світу знають про величезний потенціал України і водночас бачать, якою бідною, занедбаною й малоавторитетною вона зараз є на світовій арені»

Водночас політолог не вважає, що черговий соціальний вибух або революція здатні щось суттєво змінити в країні. На думку експерта, нова революція може відбутися в рамках старої парадигми і не дасть бажаних результатів.

«Нова революція відбудеться в рамках тієї ж самої посткомуністичної матриці, яка гнучко реагує на будь-які соціальні та політичні виступи і приводить до влади чергових людей зі свого номенклатурного резерву. Це можуть бути нові люди чи старі імена, однак всі вони будуть знищувати українську економіку й продовжувати тримати українців під контролем. Тому я вважаю, що під тиском США та Заходу має відбутися заміна цієї матриці. Слід засновувати паралельні структури, які не будуть дублювати одна одну і з часом замінять застарілі. Сьогодні такими структурами вже є Спеціалізована антикорупційна прокуратура та Вищий антикорупційний суд. Таким чином, слід замінити кількамільйонний апарат номенклатури, який ні на що не здатен, крім як грабувати Україну та імітувати реформи»

Віктор Каспрук також переконаний, що українці не готові самостійно замінити систему влади чи встановити пряме народне правління і такий розвиток подій може призвести до громадянської війни та анархії.

«Будемо сподіватися, що на Заході нам допоможуть в такій заміні системи, аби не допустити анархії та некерованості. Якщо ж ми цього не зробимо, якщо станеться некерована революція, яка призведе до ще більшої крові, в країні може спалахнути громадянська війна. Цього в жодному разі не можна допустити, бо це саме той варіант, який дасть можливість Путіну ввести війська й окупувати половину, а то й більшу частину України»

Нагадаємо, 2 вересня у Києві на початку вулиці Грушевського власник магазину «Емпоріум» стер з фасаду графіті, нанесені під час Революції Гідності із зображеннями Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка у балаклавах.

Подія викликала гострий суспільний резонанс та осуд. У неділю, 3 вересня, активісти розбили вітрину магазину та пообіцяли відновити знищені зображення. Київська міська прокуратура порушила кримінальне провадження за статтею 298 Кримінального кодексу «Умисне незаконне знищення, руйнування, або пошкодження об’єктів культурної спадщини та їх частин».

Валерій Савицький

https://ua.news/ua/politolog-viktor-kaspruk-nova-nekerovana-revolyutsiya-mozhe-prizvesti-do-gromadyanskoyi-vijni/

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Нижче соціальної ватерлінії: як працює Мінсоцполітики з Ревою на чолі

Минулими роками загалом, а особливо в останній час в Україні діяльність Мінсоцполітики більше нагадує антисоціальну політику. Внаслідок змін, які начебто мають призвести до покращення життя, народ лише бідніє.

Про це в коментарі «Слову і Ділу» розповів політолог Віктор Каспрук, оцінюючи діяльність Мінсоцполітики під керівництвом Андрія Реви.

«Проблема в тому, що в Україні не лише були створені, але й залишаються соціальні касти. По один бік – ті, хто допущений до верхівки, яка змінює персоналії, але не змінює свою матрицю. По-іншу – народ. Ситуація в Україні в соціальному сенсі є надзвичайно вразливою. Нерозуміння того, що відбувається, з боку уряду, Мінсоцполітики – загрожує соціальним вибухом», – констатував Каспрук.

Експерт наголосив, що за останній час владі вдалося зробити те, що Ющенко зробив за п’ять років, а саме – налаштувати населення проти себе.

«Важко згадати позитивні зрушення. Реформи – це те, що має приносити зміни на краще. Багатократне підвищення цін на енергоносії, квартплати – складно назвати реформами. Не можна платити за житло більше, аніж людина заробляє. Наша система субсидій – це не економія, а навпаки, населення фактично загнали в соціальне рабство», – міркує він.

«До цього додається неконтрольованість цін на продукти харчування, яка зменшує навіть той харчовий мінімум українців, який був колись. Тому заяви міністра про те, що українці багато їдять, – поза межею» – додав політолог.

За його словами, пенсійна реформа – важливий крок, але має багато протиріч.

«Коли в країні довгий час ситуація, за якої люди у віці 35 років мають проблеми з працевлаштуванням, то яких змін чекати тим, кому 55 років? Корінь проблеми в іншому. Віковий расизм не дасть можливості людям, які за 10 років підуть на пенсію, взагалі її отримувати», – говорить спеціаліст.

Політолог наголосив, що не вирішена проблема, яка існує ще з радянських часів, щодо привілейованих прошарків.

«Скажімо, судді, прокурори, силовий апарат, які фактично 25 років були олігархо-охоронними органами, отримували привілейовані пенсії. На максимальну пенсію можуть розраховувати тільки ті, хто брав участь у воєнних діях, працював на шкідливих чи небезпечних роботах. Має бути розмежування і критерії. Поки що це не змінено», – аналізує експерт.

Політолог підкреслив, що не можуть вищі прошарки отримувати у сотні разів більші прибутки, ніж ті, хто залишається нижче соціальної ватерлінії.

«Безумовно, Мінсоцполітики не все вирішує самостійно. Однак важливо, аби такою політикою влада сама не дала шанс її політичним опонентам під виглядом соціальних вимог висунути вимогу демонтажу української державності», – резюмував Віктор Каспрук.

Детальніше про здобутки і провальні рішення Міністерства соцполітики – за посиланням.

«Слово і Діло» зафіксувало 21 обіцянку міністра, більшість з яких – 11 мають статус «У процесі виконання». Згідно з моніторингом порталу, загальний показник рівня відповідальності міністра – 38%.

https://www.slovoidilo.ua/2017/08/15/pogljad/suspilstvo/nyzhche-soczialnoyi-vaterliniyi-yak-pracyuye-minsoczpolityky-revoyu-choli

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Анна Курбатова застосовувала на практиці метод «путінського реалізму»

Віктор Каспрук

Істерія, піднята в Росії з приводу путінської «журналістки» з російського пропагандистського «Першого каналу» Анни Курбатової, не дивує. Дивує інше, поблажлива позиція ОБСЄ стосовно російської пропаганди і агресії в Україні. Чи в ОБСЄ не розуміють, що Україна, має право мати свою точку зору, захищати її і відстоювати свої національні інтереси?

А саме видворення Курбатової – це ще дуже м’яка форма реагування Української держави на російську інформаційну агресію.

Поширення нею в Росії дезінформації щодо подій в Україні цілком можна було кваліфікувати куди менш поблажливо. І визначити їх, як систематичне поширення наклепницької інформації, котра підриває безпеку України.

Адже за наклепи, відверту дезінформацію і потоки інформаційного бруду стосовно країни свого перебування, Курбатову цілком можна було притягти до відповідальності.

Вона не тільки не професійно й упереджено коментувала життя в нашій державі, своїми коментарями Курбатова навмисне сіяла ворожнечу і провокувала нові хвилі ненависті щодо України.

Тому, під час неоголошеної війни Росії з Україною, цей інцидент з Анною Курбатовою мусить стати серйозним попередженням для всіх тих працівників засобів масової інформації з Російської Федерації, котрі отримавши акредитацію, використовують надані їм можливості для відвертого обману і шахрайства.

Журналісти мають нести відповідальність за правдивість наданої ними в ЗМІ інформації. А видворення – це ще дуже м’яка форма покарання за злочини щодо України.

Хоча у подібних «курбатовських» підходах немає нічого принципово нового. Якщо пропаганда СРСР, в своєму божевіллі, декларувала всьому світові, «ми змусимо вас стати щасливими, навіть якщо доведеться в ім’я цього вас усіх винищити». То путінська пропаганда, маючи такі самі гегемоністські цілі, не приховуючи декларує, «станьте такими, як ми, або ми йдемо до вас».

Але навряд чи в ОБСЄ хочуть зрозуміти, що в російській державній пресі сьогодні немає журналістів. Ті, хто себе так називає, це «працівники ідеологічного фронту» і рупор Кремля.

Вони тому так нахабно ведуть себе в інших державах, бо щиро переконані в тому, що у будь-якому разі Москва їх прикриє і з ними поведуться, ну максимум, як з Курбатовою.

Ще жодного разу таких «журналістів» з Росії не було притягнуто до відповідальності за вчинення протиправних дій і не обвинувачено у кримінальних правопорушеннях.

Саме в умовах російської агресії щодо України, і це б мали усвідомити в ОБСЄ, рішення щодо Анни Курбатової було не лише правильним, а й необхідним.
Оскільки її пропагандистська діяльність є дуже далекою від стандартів світової журналістики і наносила велику шкоду національним інтересам України.

Та якщо говорити про стандарти журналістики, то її в Російській Федерації давно вже не має. А є тільки обслуговування режиму Путіна допущеними до роботи у ЗМІ ретельно підібраними і перевіреними на лояльність «бійцями ідеологічного фронту».

У цьому сенсі Курбатова у своїй «роботі» дуже подібна до колишньої зірки радянського телебачення 70-их років минулого століття Валентина Зоріна. Який так упереджено і не об’єктивно показував життя в Америці, що у це не вірили навіть ті, хто мав хоч якісь сентименти до СРСР.

Якщо ж говорити про сучасну російську журналістику, то її підходи дуже нагадують насильно нав’язаний радянським літераторам творчий метод «соціалістичного реалізму».

Користуючись яким письменники змушені були показувати радянську дійсність не такою, якою вона була насправді, а прикрашено-глянцевою, як це уявлялося у фантазіях комуністичного керівництва.

Тепер в Росії цей «соціалістичний реалізм» успішно замінений на творчий метод «путінського реалізму». Коли журналісти мусять ні на йоту не відступати від канонів, які вимагають стандарти путінської імперської шовіністичної пропаганди.

Таким чином, усе що робила Анна Курбатова під час перебування в Україні, це в своїй інформаційній діяльності застосовувала на практиці «путінський реалізм».

Та якщо раніше в СРСР такі відверті провали виконавців волі владоможців прикривали терміном «антирадянщина», то тепер в Москві існує інший пропагандистський штамп – «русофобія». Але суть підривної роботи подібних виконавців від цього не міняється.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Росія не має шансів виграти у новій Холодній війні з Заходом

Радіо Свобода  06 Серпень  2017

Віктор Каспрук

Чим далі Російська Федерація входить у зону нестабільності, наближаючись все ближче до того критичного моменту темних радянських часів, після якого СРСР вже неможливо було врятувати жодними методами, тим більше вона стає агресивною. Вторгненням в Україну Москва фактично оголосила Холодну війну Заходу і перейшла «Рубікон гарантованої безпеки», за яким можуть діяти вже зовсім інші правила, ніж у мирні часи.

Не дивлячись на те, що в Європі ще не всі зрозуміли, що на українсько-російському фронті сьогодні вирішується не тільки доля України, а й існування західного світу, такого, яким він був після закінчення Другої світової війни, процес прозрівання все ж прослідковується.

Спроба геополітичного реваншу Путіна є прямим наслідком того, що «демократична» Росія єльцинських часів так і не пройшла процесу очищення та боротьби з тоталітарним минулим, як це зробила Німеччина після поразки у війні.

І навіть у часи сумнозвісного застою Брежнєва нікому не могло прийти в голову, що в Росії коли-небудь стане можливим відновлювати культ Сталіна, як великого і шанованого державного діяча.

У Кремлі не бажають пам’ятати, чому саме розпався СРСР

Усе це потрібно Путіну для того, щоб ще більше піднімати на шовіністичний прапор стару ідею «російської винятковості», по вінці наповнюючи її новим імперіалістичним змістом.

Це єдине, що сьогодні залишається країні з економікою, котра катастрофічно похитнулася, і армією, яка у разі зіткнення з оборонним альянсом НАТО, прогнозовано не протримається і декількох годин.

Та пішовши на «геополітичний таран», Путіну потрібно більше боятися не західних танків і ракет, а західних санкцій.

Бо у Кремлі чомусь не бажають пам’ятати чому саме СРСР дійшов до стану розпаду. Коли він політично і економічно став банкрутом, спровокувавши гонку озброєнь із Заходом.

Хоча Радянському Союзу так ніколи й не вдалося забезпечити своїх громадян якісними товарами широкого вжитку, які на Заході вже давно стали для населення буденною нормою, проте комуністична влада і військові намагалися випередити Сполучені Штати.

Нині ж держави західної демократії пожинають плоди свого фатального недооцінення справжньої суті планів Москви, коли майже 20 років вони прагнули розглядати Росію як партнера, а не стратегічного противника, яким вона завжди була без жодних перерв.

Так само прорахунком було рішення пробувати вибудовувати з Російською Федерацією хороші відносини, не отримавши від Москви вагомих гарантій того, що вона необоротно стала на шлях відмови від колишніх імперських амбіцій.

Не реформована і не декомунізована Росія не може бути партером Заходу

Необхідно визнати, що Холодна війна з Росією по суті ніколи й не закінчувалася, і Росія ніколи не змінювалася.

Просто її еліти почали імітувати демократичні процеси, додавши до традиційної російської тиранії капіталістичного лоску.

Це було й раніше очевидно, але частина західного політичного істеблішменту воліла закривати на все це очі, при цьому постійно підживлюючи Російську Федерацію кредитами і своїми передовими технологіями.

Не реформована і не декомунізована Росія не може бути партером Заходу. Це є політичною аксіомою, яка не потребує доведення.

Тепер же, коли Росія робить авантюрну спробу повернутися за чужий рахунок на міжнародну арену в ролі світової наддержави, необхідно задатися питанням, як ще довго можна їй дозволяти гратися у «велику державу»?

Адже, якщо Путіна зараз не поставити на місце, то він претендуватиме не тільки на контроль України Росією, а й всієї Східної Європи.

Ключовою його відмінністю є те, що він добре розуміє, чого хоче, й тому нав’язує таку «гру», яка йому найбільше вигідна.

Для цього Путін явно вибрав найкращий для себе час, коли Сполучені Штати, через політичні обставини, досі не могли приділяти його «грі» тієї уваги, на яку вона заслуговує.

Варто враховувати, що російський політичний лексикон про «ближнє» і «далеке» зарубіжжя означає ні що інше, як неприкрите освячення можливого реваншу.

Припускаючи, що країни Балтії, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія і Румунія не можуть мати законних інтересів своєї безпеки і є неспроможними державами в усіх сенсах.

На тактичному рівні Путін є дуже вправним гравцем. Він ретельно тестує своїх противників, щоб оцінити можливість їхніх майбутніх відповідей і в той же час послабити їх.

Вторгнення до України та анексія українського Криму кидають виклики Сполученим Штатам і є прикладом такого тестування.

А стимулювання політичної фрагментації Європи, надаючи одночасну російську підтримку правим, лівим і націоналістичним партіям, і ослаблення США шляхом спроби впливу на президентські вибори, стало реалізацією плану Кремля підриву єдності Заходу.

Путінська політика збігається з тим, що робила Російська імперія з ХІХ століття до Першої світової війни.

Також в ній проглядається велика спадковість провокативної агресивності Радянського Союзу.

І тоді, і зараз демонстрація сили та російський націонал-шовінізм, куди більше ніж ідеологія, були локомотивом їхньої політики. Це і є ключем до розуміння Росії.

При цьому Росію робить особливо небезпечною те, що вона відчуває себе дуже приниженою в результаті програшу в першій Холодній війні.

Звідси і незаконна анексія Криму і намагання з усіх сил довести, що Україна є частиною її історії та законною сферою інтересів.

Хоча у подальших планах Путіна є не лише Україна. Він вважає, що Балканські країни, Центральна і Східна Європа також мусять входити до цієї «сфери інтересів».

Ахіллесовою п’ятою Росії є підірваний стан її економіки

Важкий стан російської економіки робить Росію подвійно небезпечною. Її ВВП є меншим, ніж в Італії.

В основному це доходи від продажу сировини: нафти, газу, чорних і кольорових металів, міді, алюмінію тощо.

І Росія дуже вразлива своєю залежністю від імпорту.

До того ж, її виробнича база руйнується, як і інфраструктура, за винятком хіба що військово-промислового комплексу.

Тому реальна загроза відключити російські банки від міжбанківської системи SWIFT могла б підштовхнути Путіна почати задумуватись над полишенням українських територій.

Така комбінація сукупності крайньої слабкості в поєднанні з почуттям приниження і образ, вправно експлуатованих державною пропагандою в ЗМІ, робить Росію дуже небезпечним сусідом не тільки для України.

Більша частина Європи стала зоною потенційної загрози. Осадити ослабленого і дуже агресивного Путіна потрібно зараз, а не тоді, коли він почне вторгнення до європейських країн під якимось надуманим приводом.
Але в Москві не можуть усвідомити, що Росія вже фактично програла спровоковану нею Холодну війну.

Бо економічно і військово слабка держава, хоча вона видає за відновлення «національної гордості» агресію щодо своїх сусідів, не має жодних шансів силою диктувати світу свою волю.

Ахіллесовою п’ятою Російської Федерації є підірваний стан її економіки. І врятувати її від остаточного банкрутства міг би тільки економічний геній, а не такий «воєначальник», яким є Путін…

https://www.radiosvoboda.org/a/28660751.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Россия не имеет шансов выиграть в новой Холодной войне с Западом

Радио Свобода 06 Август 2017

Виктор Каспрук

Чем дальше Российская Федерация входит в зону нестабильности, приближаясь все ближе к тому критическому моменту темных советских времен, после которого СССР уже невозможно было спасти никакими методами, тем она становится более агрессивной. Вторжением в Украину Москва фактически объявила Холодную войну Западу и перешла «Рубикон гарантированной безопасности», за которым могут действовать уже совсем иные правила, чем в мирное время.

Несмотря на то, что в Европе не все поняли, что на российско-украинском фронте сегодня решается не только судьба Украины, но и существование западного мира, такого, каким он был после окончания Второй мировой войны, процесс прозревания все же прослеживается.

Попытка геополитического реванша Путина является прямым следствием того, что «демократическая» Россия ельцинских времен так и не прошла процесса очистки и борьбы с тоталитарным прошлым, как это сделала Германия после поражения в войне.

Ибо даже во времена пресловутого застоя Брежнева никому не могло прийти даже в голову, что в России когда-нибудь станет возможным восстанавливать культ Сталина, как великого и уважаемого государственного деятеля.

В Кремле не хотят помнить, почему распался СССР

Все это нужно Путину для того, чтобы еще больше поднимать на шовинистический флаг старую идею «русской исключительности», наполняя ее новым империалистическим содержанием.

Это единственное, что сегодня остается стране с экономикой, что катастрофически пошатнулась, и армией, которая в случае столкновения с оборонным альянсом НАТО, прогнозируемо не продержится и нескольких часов.

И пойдя на «геополитический таран», Путину нужно больше бояться не западных танков и ракет, а западных санкций.

Поскольку в Кремле почему-то не хотят помнить, почему именно СССР дошел до состояния распада. Когда он политически и экономически стал банкротом, спровоцировав гонку вооружений с Западом.
Хотя Советскому Союзу так никогда и не удалось обеспечить своих граждан качественными товарами широкого потребления, которые на Западе уже давно стали для населения естественной нормой, все же коммунистическая власть и военные пытались опередить Соединенные Штаты.

Сейчас же государства западной демократии пожинают плоды своей роковой недооценки истинной сути планов Москвы, когда почти 20 лет они стремились рассматривать Россию как партнера, а не стратегического противника, которым она всегда была без перерывов.

Так же просчетом было решение пробовать выстраивать с Российской Федерацией хорошие отношения, не получив от Москвы весомых гарантий того, что она необратимо стала на путь отказа от прежних имперских амбиций.

Не реформированная и не декоммунизированная Россия не может быть партнером Запада

Необходимо признать, что Холодная война с Россией, по сути, никогда и не заканчивалась, и Россия никогда не менялась.

Просто ее элиты начали имитировать демократические процессы, добавив к традиционной русской тирании капиталистического лоска.

Это было и раньше очевидно, но часть западного политического истеблишмента предпочла закрывать на все это глаза, при этом постоянно подпитывая Российскую Федерацию кредитам и своими передовыми технологиями.

Не реформированная и не декоммунизированная Россия не может быть партнером Запада. Это является политической аксиомой, не требующей доказательств.

Теперь же, когда Россия делает авантюрную попытку вернуться за чужой счет на международную арену в качестве сверхдержавы, необходимо задаться вопросом, как долго ей позволят играться в эту «великую державу»?

Ведь, если Путина сейчас не поставить на место, то он будет претендовать не только на контроль Украины Россией, но и всей Восточной Европы.

Ключевым его отличием является то, что он хорошо понимает, чего хочет, и поэтому навязывает такую «игру», которая ему больше всего выгодна.

Для этого Путин явно выбрал лучшее для себя время, когда Соединенные Штаты, в силу политических обстоятельств, до сих пор не могли уделять его «игре» того внимания, которого она заслуживает.

Следует учитывать, что российский политический лексикон о «ближнем» и «дальнем» зарубежье означает ни что иное, как неприкрытое освящения возможного реванша.

Предполагая, что страны Балтии, Польша, Чехия, Словакия, Венгрия, Болгария и Румыния не могут иметь законных интересов своей безопасности и являются несостоятельными государствами во всех смыслах.

На тактическом уровне Путин есть очень искусным игроком. Он тщательно тестирует своих противников, чтобы оценить возможность их будущих ответов и в то же время ослабить их.

Вторжение в Украину и аннексия украинского Крыма бросают вызовы Соединенным Штатам, и являются примером такого тестирования.

А стимулирование политической фрагментации Европы, предоставляя одновременную российскую поддержку правым, левым и националистическим партиям, и ослабление США путем попытки влияния на президентские выборы, стало реализацией плана Кремля по подрыву единства Запада.

Путинская политика совпадает с тем, что делала Российская империя с XIX века до Первой мировой войны.

Также в ней просматривается большая наследственность провокационной агрессивности Советского Союза.

И тогда, и сейчас демонстрация силы и русский национал-шовинизм, куда больше чем идеология, были локомотивом их политики. Это и есть ключ к пониманию России.

При этом Россию делает особенно опасной то, что она чувствует себя очень униженной в результате проигрыша в первой Холодной войне.

Отсюда и незаконная аннексия Крыма и попытки изо всех сил доказать, что Украина является частью ее истории и законной сферой интересов.

Хотя в дальнейших планах Путина есть не только Украина. Он считает, что Балканские страны, Центральная и Восточная Европа также должны входить в эту «сферу интересов».

Ахиллесова пята России – подорванное состояние ее экономики

Тяжелое состояние российской экономики делает Россию вдвойне опасной. Ее ВВП меньше, чем в Италии.

В основном это доходы от продажи сырья: нефти, газа, черных и цветных металлов, меди, алюминия и тому подобное.

И Россия очень уязвима своей зависимостью от импорта.

К тому же, ее производственная база разрушается, как и инфраструктура, за исключением разве что военно-промышленного комплекса.

Поэтому реальная угроза отключить российские банки от межбанковской системы SWIFT могла бы подтолкнуть Путина начать задумываться о выходе из украинских территорий.

Такая гремучая комбинация совокупности крайней слабости в сочетании с чувством униженности и обид, умело эксплуатируемая государственной пропагандой в СМИ, делает Россию очень опасным соседом не только для Украины.

Большая часть Европы стала зоной потенциальной угрозы. Осадить ослабленного и очень агрессивного Путина нужно сейчас, а не тогда, когда он начнет вторжение в европейские страны под каким-нибудь надуманным предлогом.

Но в Москве не могут понять, что Россия уже фактически проиграла спровоцированную ею Холодную войну.

Потому что экономически и военно слабое государство, хотя оно выдает за восстановление «национальной гордости» агрессию в отношении своих соседей, не имеет никаких шансов силой диктовать миру свою волю.

Ахиллесовой пятой Российской Федерации является подорваное состояние ее экономики. И спасти ее от окончательного банкротства мог бы только экономический гений, а не такой «военачальник», которым является Путин …

https://www.radiosvoboda.org/a/28660751.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела: час мадуріанського правління добігає кінця

«Дзеркало тижня. Україна» №30-31 19 серпня-1 вересня 

Віктор Каспрук

Вибори у Венесуелі Конституційної асамблеї (Національних установчих зборів) — органу влади з необмеженими повноваженнями, який має переписати конституцію країни під потреби президента Ніколаса Мадуро, відкрили новий етап поглиблення кризи і викликали потужні протести опозиційних сил.

Але ще за два тижні до голосування опозиційний до чинного режиму “Круглий стіл демократичної єдності” організував символічний народний плебісцит.

І хоча Мадуро вважає його незаконним, оскільки він проходив без участі Національної виборчої ради під контролем Каракасу, і таким, що не матиме правових наслідків, факт участі в ньому 7,2 млн з 19 млн венесуельських виборців свідчить, що це голосування стало серйозним ударом по позиції уряду. При цьому, за даними соціологічного центру Datanalisis, 70% венесуельців відкидають необхідність Конституційної асамблеї.

Хроніка подальших подій у Венесуелі дуже динамічна. Це і невдала спроба військового перевороту, і усунення з посади генерального прокурора Луїзи Ортега, яка не визнає легітимним рішення Конституційної асамблеї про свою відставку й послідовно виступає проти політики Ніколаса Мадуро.

Луїза Ортега стала більмом на оці уряду з кінця березня, коли вона відкрито критикувала Верховний суд за винесення рішення про взяття на себе функції парламенту — Національних зборів, де більшість має опозиція.

Мадуро наголосив, що “видалення” прокурора Луїзи Ортега було необхідним кроком. Водночас він підтвердив, що сили безпеки є центральним елементом влади. Певна річ, Національні боліваріанські збройні сили, крім того, і найважливіший гравець у зазначеному контексті. Це дозволило уряду Ніколаса Мадуро повністю ігнорувати суспільну думку й далі продовжувати свою антинародну політику.

Здавалося, що після кровопролиття, яке принесло понад 130 смертей, військові вимагатимуть від уряду піти у відставку. Однак навіть в умовах гуманітарної кризи військові, національна гвардія та спецслужби, яким уряд Мадуро, як і раніше, добре платить, залишаються дуже лояльними до його режиму.

Після початку роботи Національних установчих зборів і звільнення генерального прокурора Луїзи Ортега Венесуела під керівництвом Ніколаса Мадуро переходить до дуже зловісного етапу у своїй історії. Від авторитаризму зі слабкими натяками на політичну конкуренцію — до всевладдя без поділу повноважень між гілками влади.

А те, що режим хоче видати за “новий етап” боліваріанської революції, під час якого військові не спромоглися стати сильнішими за економічні закони й несуть повну відповідальність за харчові та інфраструктурні проблеми, лише підкреслює неухильне добігання кінця мадуріанського правління.

Венесуела — один із впливових гравців на енергетичному полі. Тому її дефолт і остаточне падіння економіки здатні дуже негативним чином вплинути на ціни на світовому нафтовому ринку.

Аби вижити під час місяців вуличних протестів та введення економіки в штопор, президент Венесуели Ніколас Мадуро намагається перетворити державну нафтову компанію Petroleos de Venezuela SA (PDVSA) на оплот своєї підтримки, що призводить до подальшого погіршення стану цього й так уже дуже уразливого підприємства.

У PDVSA політичні призначенці набирають дедалі більшого впливу, тіснячи керівників-ветеранів, завдяки яким усе хоч якось тримається й досі. А працівники компанії зазнають дедалі сильнішого тиску і змушені бути присутніми на урядових мітингах та голосувати за правлячих соціалістів.

Те, що в PDVSA більше уваги приділяється політиці, а не виробничій сфері, сприяє не лише швидкому зношенню нафтової промисловості Венесуели, яка має одні з найбільших у світі запасів сирої нафти, а й відпливу мізків із цієї компанії світового класу.

Компанія PDVSA — один із “китів” колись квітучої нафтової галузі країни-члена ОПЕК, на яких трималася боліваріанська економіка ще за Уго Чавеса. І хоча в 2017 р. видобуток нафти у Венесуелі сягнув свого двадцятип’ятирічного мінімуму, лівий уряд значною мірою залежить від прибутків PDVSA, яка є його фінансовим двигуном.

Другим фінансовим двигуном стало вливання Росією у венесуельську економіку передоплати на 6 млрд дол. як авансу за нафту, що її Венесуела має поставити.

Однак після нелегітимних виборів до Національних установчих зборів у Венесуелі утворилося фактичне двовладдя. На своїй надзвичайній сесії венесуельський парламент прийняв рішення не визнавати жодних актів Конституційної асамблеї. Нелегітимним вважають цей “орган” США і ЄС.

Болівар, венесуельська грошова одиниця, теж не витримує експериментів режиму Мадуро. В умовах, коли економічна криза рве Венесуелу, після відкриття нового “законодавчого органу”, якому влада передала надзвичайні повноваження, національна валюта за один день упала на 18% відносно долара США.

Таким чином, критична ситуація у Венесуелі загрожує перерости в повномасштабну рецесію, яка, своєю чергою, здатна трансформуватися в гуманітарну катастрофу. Супершвидке падіння болівара — наочний приклад цієї кризи.

При цьому різке знецінення валюти було настільки вражаючим, що населення країни, і так надміру втомлене й дестабілізоване постійними соціальними дослідами над собою, впало у відчай.

Вільне падіння болівара означає, що тепер кожен громадянин Венесуели зароблятиме тільки 1,5 дол. на тиждень. А це лише 6 дол. на місяць.

Згідно з останніми даними порталу Dolar Today, за останній місяць, протягом якого Венесуела привернула до себе увагу всього світу, болівар упав на 60% відносно долара США.

НіколасМадуро дуже поспішає. І тому Установчі збори надали йому “право” переписати конституцію таким чином, щоб він отримав для себе нічим не обмежені повноваження.

Тим часом, хоча президента неодноразово називали однією з основних причин кризи у Венесуелі та девальвації болівара, він ніколи не розглядав для себе можливості відставки й завжди придушував будь-які спроби опозиції підштовхнути його до цього.

Нині інфляція у Венесуелі вимірюється в потрійних цифрах, споживчі ціни зросли до безпрецедентно високого рівня, а болівар втрачає свою роль грошової одиниці. Прикладом чого є те, що в багатьох випадках роздрібні торговці перестали рахувати гроші і почали їх просто зважувати. Так, портал Dolar Today, який постійно відстежує еволюцію обмінного курсу на чорному ринку, повідомляє: щоб купити долар, потрібно заплатити вже понад
15 тис. боліварів.

Спустошене політичною нестабільністю та економічною кризою, якої не вирішити ідеологічними методами, венесуельське суспільство нині підвішене між двома фаталістичними сценаріями. З одного боку, військовий переворот не здається таким уже неймовірним варіантом.

Але з іншого — соціально-політичні експерименти настільки виснажили імунну систему нації, що коли все й далі так триватиме, ситуація у Венесуелі може стати повністю некерованою. І тоді громадянської війни не уникнути.

Тільки час покаже, чи є якесь проміжне рішення на додачу до цих можливих сценаріїв. Недавні “вибори” та звільнення з посади головного прокурора означають, що венесуельський народ повинен прийняти остаточне рішення зараз, бо зовсім скоро вже буде занадто пізно.

Сьогодні Венесуела як ніколи далека від демократії. У справах, задокументованих Amnesty International, зафіксовані напади на громади та людей, які не беруть участі в акціях протесту. У тому числі насильницькі рейди сил безпеки з бронетехнікою і сльозогінним газом, коли пошкоджувалися автомобілі та будинки й піддавалися загрозі життя громадян.

Цей вид застосування сили, що заборонений міжнародним правом, сили безпеки використовували у столиці Каракасі, штатах Лара, Барінас, Карабобо і Тачіра, поширюючи таку практику на більшу частину країни.

Акти насильства були спеціально адресовані тим, кого влада визначила як інакодумців, і використовувалися проти антиурядових протестів. Однак проурядові демонстрації відбуваються без жодних інцидентів, і їх захищають сили безпеки.

Вочевидь, система Чавеса-Мадуро близька до початку розпаду. А це небезпечно тим, що Венесуела може легко потрапити у стан анархії, хаосу і повної некерованості. Вже зараз люди потерпають від голоду, відсутності ліків та незахищеності. Не кажучи про 29 тис. смертей у Венесуелі на рік від неконтрольованої злочинності.

82% венесуельців не можуть попоїсти тричі на день або змушенні продавати сімейне майно, щоб хоч якось прохарчуватися. Крім того, дуже нестабільний доступ до води. Так, у Каракасі тільки 50% сімей отримують воду хоча б тричі на тиждень, а в інших частинах країни наявність води у будинках давно вже стала недоступною розкішшю.

Ніколас Мадуро готовий довести країну до агонії й економічного колапсу, але не готовий піти з влади, яку отримав у спадок від Уго Чавеса. Він триматиметься за президентську посаду до останнього, хоча його некомпетентне правління загнало Венесуелу у тяжку гуманітарну кризу, якій слід якнайшвидше покласти край.

Варто звернути увагу на тижневе турне віце-президента США Майкла Пенса по Латинській Америці, під час якого він відвідав Колумбію, Аргентину, Чилі і Панаму. Як підкреслив Майкл Пенс у Картахені (Колумбія): “Венесуела скочується до диктатури. Сполучені Штати не дивитимуться спокійно, як Венесуела розпадається. Сполучені Штати Америки, Колумбія і вільні народи Латинської Америки не мовчатимуть”.

Схоже, без зовнішньої допомоги венесуельці не зможуть самостійно позбутися антинародного режиму Мадуро. Можливо, у критичний момент знадобиться військове втручання збройних сил Бразилії, Аргентини, Колумбії і Перу для того, щоб повернути демократію у Венесуелу.

Трагедія цієї країни наочно доводить: навіть надзвичайно багату на нафту державу, якщо в ній бездумно застосовувати архаїчні догми марксизму, можна дуже легко перетворити на пустку, а життя її населення — на пекельні страждання.

https://dt.ua/international/venesuela-chas-madurianskogo-pravlinnya-dobigaye-kincya-251684_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Венесуэла: время мадурианского правления подходит к концу

«Зеркало недели. Украина» №30-31 19 августа-1 сентября 2017

Виктор Каспрук

Выборы в Венесуэле Конституционной ассамблеи (Национального учредительного собрания) — органа власти с неограниченными полномочиями, который должен переписать конституцию страны под потребности президента Николаса Мадуро, открыли новый этап углубления кризиса и вызвали мощный протест оппозиционных сил.

Но еще за две недели до голосования оппозиционный действующему режиму “Круглый стол демократического единства” организовал символический народный плебисцит.

И хотя Мадуро считает его незаконным, поскольку он проходил без участия Национального избирательного совета под контролем Каракаса, и не имеющим правовых последствий, факт участия в нем 7,2 млн из 19 млн венесуэльских избирателей свидетельствует, что это голосование стало серьезным ударом по позиции правительства. При этом, по данным социологического центра Datanalisis, 70% венесуэльцев отвергают необходимость Конституционной ассамблеи.

Хроника дальнейших событий в Венесуэле очень динамична. Это и неудачная попытка совершить военный переворот, и отстранение от должности генерального прокурора Луизы Ортега, которая не признает легитимным решение Конституционной ассамблеи о своей отставке и последовательно выступает против политики Николаса Мадуро.

Луиза Ортега стала бельмом на глазу правительства с конца марта, когда она открыто критиковала Верховный суд за вынесение решения о взятии на себя функции парламента — Национального собрания, где большинство имеет оппозиция.

Мадуро подчеркнул, что “удаление” прокурора Луизы Ортега было необходимым шагом. Вместе с тем он подтвердил, что силы безопасности являются центральным элементом власти. Ясное дело, Национальные боливарианские вооруженные силы, кроме того, и самый важный игрок в указанном контексте. Это позволило правительству Николаса Мадуро полностью игнорировать общественное мнение и далее продолжать свою антинародную политику.

Казалось, что после кровопролития, в результате которого погибли более 130 человек, военные потребуют от правительства уйти в отставку. Однако даже в условиях гуманитарного кризиса военные, национальная гвардия и спецслужбы, которым правительство Мадуро, как и раньше, хорошо платит, остаются весьма лояльными к его режиму.

После начала работы Национального учредительного собрания и отстранения генерального прокурора Луизы Ортега Венесуэла под руководством Николаса Мадуро переходит к весьма зловещему этапу в своей истории. От авторитаризма со слабыми намеками на политическую конкуренцию — ко всевластию, без разделения полномочий между ветвями власти.

А то, что режим хочет выдать за “новый этап” боливарианской революции, во время которой военные не были в состоянии стать сильнее экономических законов и несут полную ответственность за продуктовые и инфраструктурные проблемы, лишь подчеркивает неуклонный конец правления Мадуро.

Венесуэла — один из влиятельных игроков на энергетическом поле. Поэтому ее дефолт и окончательное падение экономики смогут весьма негативно повлиять на цены на мировом нефтяном рынке.

Чтобы выжить в течение месяцев уличных протестов и введения экономики в штопор, президент Венесуэлы Мадуро пытается превратить государственную нефтяную компанию Petroleos de Venezuela SA (PDVSA) в оплот своей поддержки, что приводит к дальнейшему ухудшению состояния этого и так очень уязвимого предприятия.

В PDVSA политические назначенцы приобретают все большее влияние, тесня руководителей-ветеранов, благодаря которым все хоть как-то держится до сих пор. А работники компании подвергаются все большему давлению и вынуждены присутствовать на правительственных митингах и голосовать за правящих социалистов.

То, что в PDVSA больше внимания отводится политике, а не производственной сфере, способствует не только быстрому износу нефтяной промышленности Венесуэлы, имеющей одни из крупнейших в мире запасов сырой нефти, но и к оттоку мозгов из этой компании мирового класса.

Компания PDVSA — один из китов некогда процветающей нефтяной отрасли страны — члена ОПЕК, на котором держалась боливарианская экономика еще при Уго Чавесе. И хотя в 2017 г. добыча нефти в Венесуэле достигла своего двадцатипятилетнего минимума, левое правительство в значительной мере зависит от прибылей PDVSA, которая является его финансовым двигателем.

Вторым финансовым двигателем стало вливание Россией в венесуэльскую экономику предоплаты на 6 млрд долл. как аванса за нефть, которую Венесуэла должна поставить.

Однако после нелегитимных выборов в Национальное учредительное собрание в Венесуэле фактически образовалось двоевластие. На чрезвычайной сессии венесуэльский парламент принял решение не признавать никакие акты Конституционной ассамблеи. Нелегитимным считают этот орган США и ЕС.

Боливар, венесуэльская денежная единица, также не выдерживает экспериментов режима Мадуро. В условиях, когда экономический кризис разрывает Венесуэлу, после открытия нового “законодательного органа”, которому власть передала чрезвычайные полномочия, национальная валюта за один день упала на 18% относительно доллара США.

Таким образом, критическая ситуация в Венесуэле угрожает перерасти в полномасштабную рецессию, которая, в свою очередь, способна трансформироваться в гуманитарную катастрофу. Супербыстрое падение боливара — наглядный пример этого кризиса.

При этом резкое обесценивание валюты было настолько впечатляющим, что население страны, и так чрезмерно уставшее и дестабилизированное постоянными социальными опытами над собой, пришло в отчаяние.

Свободное падение боливара означает, что теперь каждый гражданин Венесуэлы будет зарабатывать всего 1,5 долл. в неделю. То есть лишь 6 долл. в месяц.

Согласно последним данным портала Dolar Today, за последний месяц, на протяжении которого Венесуэла привлекла к себе внимание всего мира, боливар упал на 60% относительно доллара США.

Николас Мадуро очень спешит. И потому Учредительное собрание предоставило ему право переписать конституцию таким образом, чтобы он получил для себя ничем не ограниченные полномочия.

Тем временем, хотя президента неоднократно называли одной из основных причин кризиса в Венесуэле и девальвации боливара, он никогда не рассматривал для себя возможность отставки и всегда подавлял любые попытки оппозиции подтолкнуть его к этому.

Сейчас инфляция в Венесуэле измеряется в трехзначных цифрах, потребительские цены возросли до беспрецедентно высокого уровня, а боливар теряет свою роль денежной единицы. Примером чего является то, что во многих случаях розничные торговцы перестали считать деньги и начали их просто взвешивать. Так, портал Dolar Today, постоянно отслеживающий эволюцию обменного курса на черном рынке, сообщает: чтобы купить доллар, нужно заплатить уже более 15 тыс. боливаров.

Опустошенное политической нестабильностью и экономическим кризисом, который не решить идеологическими методами, венесуэльское общество ныне подвешено между двумя роковыми сценариями. С одной стороны, военный переворот не кажется таким уже невероятным вариантом.

Но с другой — социально-политические эксперименты настолько истощили иммунную систему нации, что если все и дальше так будет продолжаться, ситуация в Венесуэле может стать совершенно неуправляемой. И тогда гражданской войны не избежать.

Только время покажет, есть ли еще какое-то промежуточное решение вдобавок к этим возможным сценариям. Недавние выборы и отстранение от должности генерального прокурора означают, что венесуэльский народ должен принять окончательное решение теперь, ибо совсем скоро уже будет слишком поздно.

Сегодня Венесуэла как никогда далека от демократии. В делах, задокументированных Amnesty International, зафиксированы нападения на общины и людей, не принимающих участие в акциях протеста. В том числе насильнические рейды сил безопасности с бронетехникой и слезоточивым газом, когда повреждались автомобили и дома и подвергалась угрозе жизнь граждан.

Этот вид применения силы, запрещенный международным правом, силы безопасности использовали в столице Каракасе, штатах Лара, Баринас, Карабобо и Тачира, распространяя такую практику на большую часть страны.

Акты насилия были специально адресованы тем, кого власть определила как инакомыслящих, и использовались против антиправительственных протестов. Однако проправительственные демонстрации происходят без каких-либо инцидентов, и их защищают силы безопасности.

Очевидно, система Чавеса–Мадуро близка к началу распада. А это опасно тем, что Венесуэла может легко впасть в состояние анархии, хаоса и полной неуправляемости. Уже сейчас люди страдают от голода, отсутствия лекарств и незащищенности. Не говоря уж о 29 тысячах смертей в Венесуэле в год от неконтролируемой преступности.

82% венесуэльцев не могут поесть трижды в день или вынуждены продавать семейное имущество, чтобы хоть как-то прокормиться. Кроме того, нестабилен доступ к воде. Так, в Каракасе всего 50% семей получают воду хотя бы трижды в неделю, а в других частях страны наличие воды в домах давно уже стало недоступной роскошью.

Николас Мадуро готов довести страну до агонии и экономического коллапса, но не готов уйти из власти, которую получил в наследство от Уго Чавеса. Он будет держаться за президентскую должность до последнего, хотя его некомпетентное правление загнало Венесуэлу в тяжелый гуманитарный кризис, которому нужно как можно быстрее положить конец.

Следует обратить внимание на недельное турне вице-президента США Майкла Пенса по Латинской Америке, во время которого он посетил Колумбию, Аргентину, Чили и Панаму. Как подчеркнул Майкл Пенс в Картахене (Колумбия), “Венесуэла скатывается до диктатуры. Соединенные Штаты не будут смотреть спокойно, как Венесуэла распадается. Соединенные Штаты Америки, Колумбия и свободные народы Латинской Америки не будут молчать”.

Похоже, без внешней помощи венесуэльцы не смогут самостоятельно избавиться от антинародного режима Мадуро. Возможно, в критический момент понадобится военное вмешательство вооруженных сил Бразилии, Аргентины, Колумбии и Перу, чтобы вернуть демократию в Венесуэлу.

Трагедия этой страны наглядно доказывает: даже чрезвычайно богатое нефтью государство, если в нем бездумно применять архаичные догмы марксизма, можно очень легко превратить в пустыню, а жизнь ее населения — в адские страдания.

https://zn.ua/international/venesuela-vremya-madurianskogo-pravleniya-podhodit-k-koncu-257605_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Російська «Книга джунглів»: чому Путіну корисно було б читати Кіплінга?

ПУТІН - Копія

Віктор Каспрук

Путін готується до того, щоб у черговий разі «перемогти» на президентських виборах у Росії. І хоча він ще публічно не задекларував свою участь у виборах президента в 2018 році, але це питання найближчого часу.

Склалася класична ситуація за «Книгою джунглів» Редьярда Кіплінга – «Акела промахнувся!» Якщо ж згадати правило, блискуче сформульоване Кіплінгом у цій книзі: «Коли вождь зграї промахується, його звуть Мертвим Вовком, хоча він ще живий, бо жити йому вже залишається недовго» – то все логічно.

Оскільки на сьогодні ті найближчі до Путіна еліти, які при ньому стали мільярдерами, або ж мультимільйонерами, прекрасно розуміють, що продовження путінського курсу останніх років призведе не лише до його падіння, а й до їх падіння та втрати всього накопиченого чи й життя.

Їхній інстинкт самозбереження, котрий, власне, і є основною складовою діяльності подібних угруповань, підказує, що Путіна треба або усунути, або зробити «лялькою» у своїх руках.

По якому напрямку піде розвиток ситуації, можна буде дізнатися найближчим часом, з того, які інформаційні «викиди» відбудуться, та які добре сплановані «випадковості» організують для Путіна його колеги.

Проте вже тепер впевнено можна сказати, що ситуація, говорячи термінами шахової гри, виглядає таким чином, що для Путіна може настати мат у два ходи.

Чи будуть ці ходи зроблені протягом днів або місяців, залежить від тих, хто грає у цю гру.

Якщо еліти захочуть зберегти Путіна, щоб не було великих заворушень, то вони його можуть покласти на певний час до лікарні, чи ще якимось іншим чином тимчасово формально усунути свого (уже тепер колишнього лідера) – відправити, наприклад, на тривалий відпочинок до резиденції у Сочі (згадаймо Форос для Горбачова).

Якщо ж це буде неможливим і він буде становити своїм поплічникам пряму й безпосередню загрозу, то шлях Чаушеску – це найближча аналогія до того, що може статися.

Єдиний плюс для зовнішнього світу, і найбільше для України, у тому, що акценти боротьби із зовнішньої сцени переносяться на сцену внутрішню, російську. І, так звана, боротьба з Україною залишається в цьому разі на маргінесах і буде згортатися у будь-якому разі.

Росія сьогодні стала ізгоєм на світовій арені. То чи не спробує Путін або його оточення, за такої критичної для себе ситуації, перетворити Росію на повністю ізольовану від світу державу на зразок Північної Кореї?

По всьому, можна сказати, що Путін просто не встигне цього зробити. Бо в нього уже немає ані часу, ані ресурсів.

А оточення, хоча й може провадити якісь формальні кроки по затягуванню гайок, на кшталт того, що робив Андропов, коли прийшов до влади, теж не матиме ні часу, ні великого бажання реалізовувати направду подібний сценарій. Лише про людське око.

Подібне може лише стати перехідним періодом до повної здачі їх позицій демократичному світу. Наразі старі політичні еліти прекрасно розуміють, що відбувається насправді в Росії і усвідомлюють, що епоха їхнього дерибану наближається до кінця.

А за цим реально проглядається час розплати за все скоєне за 17 років епохи путінізму. Тому від цих еліт тільки залежать, яким буде для них цей кінець.

Історія перегортає останні сторінки в російській «Книзі джунглів». Але якщо Путін не читав свого часу Кіплінга, то він вже не встигне зробити для себе висновки.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Венесуела: Ніколас Мадуро готовий довести країну до агонії і економічного колапсу

1 Мадуріки

Віктор Каспрук

Вибори у Венесуелі Конституційної асамблеї (Національних установчих зборів) – органу влади з необмеженими повноваженнями, який має переписати конституцію країни під потреби президента Ніколаса Мадуро, відкрили новий етап поглиблення кризи і викликали потужні протести опозиційних сил.

Але, ще за два тижні до голосування в Конституційну асамблею, опозиційний до чинного режиму «Круглий стіл демократичної єдності» організував символічний народний плебісцит.

І хоча Мадуро вважає його незаконним, оскільки він проходив без участі Національної виборчої ради під контролем Каракасу, та таким, що не матиме правових наслідків, однак той факт, що у ньому взяли участь 7,2 мільйона з 19 мільйонів венесуельських виборців, говорить про те, що це голосування стало серйозним ударом по позиції уряду. При цьому, за даними соціологічного центру Datanalisis, 70 відсотків венесуельців відкидають необхідність Конституційної асамблеї.

Хроніка подальших подій у Венесуелі є дуже динамічною. Це і невдала спроба військового перевороту, і усунення з посади генерального прокурора Луїзи Ортега. Яка не визнає легітимним рішення Конституційної асамблеї про свою відставку та послідовно виступає проти політики Ніколаса Мадуро.

Луїза Ортега стала «більмом на оці» уряду з кінця березня, коли вона відкрито критикувала Верховний суд за винесення рішення, що він бере на себе функцію парламенту – Національних зборів, де більшість має опозиція.

Мадуро наголосив, що «видалення» прокурора Луїзи Ортега було необхідним кроком. Водночас він підтвердив, що сили безпеки є центральним елементом влади. Безсумнівно, що Національні боліваріанські збройні сили також є найважливішим гравцем у цьому контексті, що дозволило уряду Ніколаса Мадуро повністю ігнорувати суспільну думку й далі продовжувати свою антинародну політику.

Здавалося, що після кровопролиття, яке принесло більше ніж 130 смертей, військові будуть вимагати від уряду піти у відставку. Однак, навіть за умов гуманітарної кризи, військові, національна гвардія і спецслужби, яким уряд Мадуро, як і раніше, добре платить, залишаються дуже лояльними до його режиму.

Після початку роботи Національних установчих зборів і звільнення генерального прокурора Луїзи Ортега, Венесуела під керівництвом Ніколаса Мадуро переходить до дуже зловісного етапу у своєї історії. Від авторитаризму, з слабкими натяками політичної конкуренції, до всевладдя, без поділу повноважень гілок влади.

А те, що режим хоче видати за «новий етап» боліваріанської революції, під час якого військові не спромоглися стати сильнішими економічних законів і несуть повну відповідальність за харчові та інфраструктурні проблеми, лише підкреслює, що час «мадуріанського» правління неухильно добігає кінця.

Венесуела є одним з впливових гравців на енергетичному полі. Тому її дефолт і остаточне падіння економіки  здатні дуже негативним чином вплинути на ціни на світовому нафтовому ринку.

Для того, щоб вижити під час місяців вуличних протестів та введення економіки в штопор, президент Венесуели Ніколас Мадуро намагається перетворити державну нафтову компанію Petroleos de Venezuela SA (PDVSA) в оплот своєї підтримки, що призводить до подальшого погіршення стану цього й без того вже дуже вразливого підприємства.

У PDVSA політичні призначенці набирають все більше впливу, тіснячи керівників-ветеранів, дякуючи яким все хоч якось тримається й досі. В той час, як співробітники знаходяться під все зростаючим тиском, і змушені бути присутніми на урядових мітингах й голосувати за правлячих соціалістів.

Те, що в PDVSA більше уваги приділяється політиці, а не виробничій сфері, сприяє не лише швидкому зношенню нафтової промисловості Венесуели, яка має одні з найбільших у світі запасів сирої нафти, а й відтоку мізків з цієї компанії світового класу.

Компанія PDVSA є одним з «китів» колись процвітаючої нафтової галузі країни-члена ОПЕК, на яких трималася «боліваріанська економіка» ще за Уго Чавеса. І хоча в 2017 році видобуток нафти у Венесуелі досяг свого двадцятип’ятирічного мінімуму, лівий уряд в значній мірі залежить від прибутків PDVSA, яка є його фінансовим двигуном.

Іншим «фінансовим двигуном» стало вливання Росією у венесуельську економіку передоплати на 6 мільярдів доларів, як авансу за нафту, котру Венесуела має поставити.

Однак після нелегітимних виборів до Національних установчих зборів у Венесуелі утворилося фактичне двовладдя. На своїй надзвичайній сесії венесуельський парламент прийняв рішення не визнавати жодних актів Конституційної асамблеї. Також нелегітимним вважають цей «орган» США і ЄС.

Болівар, венесуельська грошова одиниця, теж не витримує експериментів режиму Мадуро. За умов, коли економічна криза «рве» Венесуелу, національна валюта за один день впала на 18 відсотків по відношенню до долара США після відкриття нового «законодавчого органу», якому влада передала надзвичайні повноваження.

Таким чином, критична ситуація у Венесуелі загрожує перерости в повномасштабну рецесію, яка, в свою чергу, здатна трансформуватися в гуманітарну катастрофу. Супершвидке падіння болівара є наочним прикладом цієї кризи.

При цьому різке знецінення валюти було настільки вражаючим, що ще більше ввело в стан штопору населення, яке і без того надміру втомлене й дестабілізоване постійними соціальними дослідами над собою.

Вільне падіння болівара означає, що тепер кожен громадянин Венесуели зароблятиме тільки 1,5 долара на тиждень. А це лише 6 доларів на місяць.

Згідно з останніми даними порталу Dolar Today, за останній місяць, протягом якого Венесуела привернула до себе увагу всього світу, болівар впав на 60 відсотків стосовно до долара США.

Ніколас  Мадуро дуже поспішає. І тому Установчі збори надали йому «право» переписати конституцію таким чином, щоб він отримав для себе нічим не обмежені повноваження.

У той же час, хоча президент неодноразово ідентифікований, як одна з основних причин кризи у Венесуелі і девальвації болівара, він ніколи не розглядав для себе можливості відставки та завжди придушував будь-які спроби опозиції підштовхнути його до цього.

На даний час інфляція у Венесуелі вимірюється в потрійних цифрах, споживчі ціни зросли до безпрецедентно високого рівня, а болівар втрачає свою роль грошової одиниці. Прикладом чого є те, що у багатьох випадках роздрібні торговці перестали рахувати гроші і почали їх просто зважувати. Так портал Dolar Today, який постійно простежує еволюцію обмінного курсу на чорному ринку, повідомляє, щоб купити долар, потрібно заплатити вже більше 15 тисяч боліварів.

Спустошене політичною нестабільністю і економічною кризою, котру не вирішити ідеологічними методами, венесуельське суспільство нині підвішене між двома фаталістичними сценаріями. З одного боку, військовий переворот не здається таким вже неймовірним варіантом.

Але з іншого, ці потойбічні експерименти настільки виснажили імунну систему нації, що коли все буде так і далі продовжуватись, це може привести до того, що ситуація у Венесуелі стане повністю некерованою. І тоді громадянської війни не уникнути.

Тільки час покаже, чи є ще якесь проміжне рішення, в доповнення до цих збурених політикою тенденцій. Недавні «вибори» та звільнення з посади головного прокурора означають, що венесуельський народ повинен прийняти остаточне рішення зараз, тому що зовсім скоро вже буде занадто пізно.

Сьогодні Венесуела, як ніколи, далека від демократії. В справах, задокументованих Amnesty International, зафіксовані напади на громади та людей, які не беруть участі в акціях протесту. У тому числі насильницькі рейди сил безпеки з бронетехнікою і сльозогінним газом, коли пошкоджувалися автомобілі і будинки та піддавалися загрозі життя громадян.

Цей вид застосування сили, котрий заборонений міжнародним правом, сили безпеки використовували в столиці Каракасі, штатах Лара, Барінас, Карабобо і Тачіра. Поширюючи подібну практику на більшу частину країни.

Акти насильства були спеціально адресовані тим, кого влада визначила, як інакодумців, і використовувалися проти антиурядових протестів. Однак проурядові демонстрації проходять без жодних інцидентів і їх захищають сили безпеки.

Очевидно, що «система Чавеса-Мудуро» близька до того, щоб почати «розпадатися». А це небезпечно тим, що Венесуела може легко потрапити в стан анархії, хаосу і повної некерованості. Вже зараз люди страждають від голоду, відсутності ліків і незахищеності. Не говорячи вже про 29 тисяч смертей у Венесуелі на рік від неконтрольованої злочинності.

А 82 відсотки венесуельців не можуть отримати їжі тричі на день, або змушенні продавати сімейне майно для того, щоб хоч трохи поїсти. Крім того, доступ до води є дуже нестабільним. Так у Каракасі тільки 50 відсотків сімей отримують воду хоча б тричі на тиждень, а в інших частинах країни наявність води в будинках давно вже стала недоступною розкішшю.

Ніколас Мадуро готовий довести країну до агонії і економічного колапсу, але не готовий піти з влади, яку отримав у спадок від Уго Чавеса. Він триматиметься за президентську посаду до останнього, не дивлячись на те, що його некомпетентне правління загнало Венесуелу у важку гуманітарну кризу, якій необхідно якнайшвидше покласти кінець.

Варто звернути увагу на тижневе турне віце-президента США Майкла Пенса по Латинській Америці. Під час якого він відвідав Колумбію, Аргентину, Чилі і Панаму. Як підкреслив Майкл Пенс в Картахені, Колумбія, під час своєї першої зупинки в турне: «Венесуела скочується до диктатури. Сполучені Штати не стоятимуть на місці в той час, як Венесуела розсипається. Сполучені Штати Америки, Колумбія і вільні народи Латинської Америки не будуть  мовчати».

Виглядає на те, що без зовнішньої допомоги венесуельці не зможуть самостійно позбутися антинародного режиму Мадуро. Можливо, в критичний момент буде потрібне військове втручання збройних сил Бразилії, Аргентини, Колумбії і Перу для того, щоб повернути демократію до Венесуели.

Трагедія Венесуели наочно доводить, що навіть надзвичайно багату на нафту державу, якщо в ній бездумно застосовувати архаїчні догми марксизму, можна дуже легко перетворити на пустку, а життя її населення на пекельні страждання.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Україна-Росія: коли прогнози, на жаль, збуваються

1 Путін

Віктор Каспрук

Майже 9 років тому, 20 серпня 2008 року, я надрукував статтю на «Українській правді» під назвою «Чому Україна може програти війну Росії, не почавши її».

Вже тоді було зрозуміло, що війна Росії з Грузією – це лише пролог для майбутньої війни Росії з Україною.

Проте ця стаття, котра мала в тоді багато відгуків, чомусь пройшла повз увагу команди «любих друзів», які в той час приймали рішення, але вирішували в Україні зовсім інші проблеми.

Один знайомий російський журналіст якось проговорися, що Крим відійде до Росії без всякої війни. Оскільки, мовляв, існує план і його, поки що, тримають в секреті – до пори до часу.

Хоча, можливі варіанти. Власне, можна лише гадати скільки голів кримчан росіяни занесли до цього плану, під бомби і ракети. Втім, якщо говорити про реваншистську політику Росії, яку вона цілеспрямовано і методично проводить на всьому пострадянському просторі, то будь-які агресивні дії з російської сторони проти України виключати не можна.

Проте події в Грузії навряд чи можуть здивувати. Адже вже близько трьох століть Росія не перестає вести бойові дії з Кавказом. І зараз, незважаючи на те, що Грузія вже стала (знову стала, якою була до 1921 року) незалежною державою, Росія не бажає відмовлятися від своєї політики втручань, котра щоразу приносить з собою море крові і горя.

Не можна не звернути увагу на той факт, що як і в Криму, Росія спочатку масово почала видавати жителям Південної Осетії російські паспорти, а потім ввела на цю грузинську території близько 150 танків, пояснюючи це тим, що вони нібито захищають своїх співгромадян.

Теоретично теж саме цілком може відбутися і в Україні. Крим і східна Україна почне відокремлюватись, почнуться в цих регіонах якісь заворушення. Президент Ющенко змушений буде ввести туди військові підрозділи для запобігання ескалації небезпечної ситуації.

Росія, щоб захистити “своїх” громадян, котрих вона вже “наштампувала” у цих регіонах (неважливо, що їхній відсоток незначний), вводить свої “миротворчі” війська, аби допомогти своїм російськомовним братам. Ну а що може бути далі – ми це вже могли бачити в Грузії.

Очевидно, що в Росії вельми оригінальні уявлення про “миротворчі місії”. Адже цілком абсурдним було з боку міжнародної громадськості погодитися на те, аби росіяни виконували таку місію на грузинській території.

Коли Росія, за найпершої ж нагоди готова вступати у війну на боці невизнаної території проти іншої держави, конфлікт між якими треба підбурювати, щоб іншу “схилити до миру”.

Як на мене, це відверта й неприхована агресія. Не можна клишоногому і неповороткому російському неадекватному ведмедю доручати охороняти ягнят. Він їх усіх передавить.

Демократичний Захід проморгав одну суттєву деталь – ті війська, котрі Росії увесь цей час видавала за миротворчі і які за своїм статусом мали виконувати миротворчі функції в регіоні, роками організовували фактичне входження до складу Російської Федерації території сусідньої держави.

І ці російські “миротворці” повільно, проте впевнено окупували Південну Осетію.

Але можна сказати, що після подій в Грузії, західний і український політикум, а також спецслужби, відповідних держав цілком розуміють, що ця операція була націлена більшою мірою проти України, а вірніше, проти спроби України і Грузії вступити до НАТО і, таким чином, повністю вийти з під контролю Росії і перекреслити спроби Росії відновити радянську російську імперію.

При чому проглядається повне розуміння, що така спроба буде, власне, складатися із трьох тактичних ходів.

Перший – це загострення всіх прихованих конфліктів – найперше в Криму, на півдні та на південному сході України.

Другий – захист російськомовного населення (не питаючи його) і російських громадян, котрі отримали в Севастополі і Криму, до речі, незаконним чином, таке подвійне громадянство.

Третій – завдання Україні військово-політичної поразки, причому не обов‘язково регулярними військами, а різноманітними “ополченцями” та “добровольцями” (не секрет, що чимало контрактників російської армії зберігає українське громадянство чи має “запасні” документи), чим буде перекреслений вступ, принаймні, більшої частини України до НАТО.

Фактично до НАТО зможе вступити тільки Правобережна Україна. Тобто, може стояти мета зробити з Україною те, що свого часу було зроблено із Німеччиною – розділити її на східну і західну частину при вступі до НАТО.

Виглядає так, що Захід і Україна до цього готові і мають чималі шанси для зупинення цих подій різними засобами.

Проте, на мій погляд, найбільша небезпека полягає в тому, що недооцінюється потенціал російських аналітичних і оперативних спецслужб. Оскільки, згадана операція буде лише другою фазою. Так би мовити – завершальною.

І те, що ця друга фаза буде дуже сумнівної успішності без проведення першої фази, розуміють і в Росії.

Фактично, перша фаза, котра має забезпечити успішність другої, складається також із трьох тактичних ходів. Приміром, йдеться про виникнення політичного скандалу в Україні, котрий буде набагато потужнішим, аніж “касетний скандал” і націлений на цілу низку персоналій українського політикуму.

І, безперечно, в першу чергу, на перших осіб держави. А те, що на цих осіб існує великий компромат, давно вже відомо і попереджало про це багато колишніх очільників спецслужб, в тому числі Євген Марчук та Олександр Скіпальський.

Але справа в тому, що може бути викинутий і той компромат про існування котрого ми не знаємо, а також штучно створений компромат, на кшталт того, який виплив у справі Гонгадзе (вбивство було цілком реальним, а скільки здійснювалося навколо нього неадекватних ходів?).

При цьому влада в Україні буде дезорганізована, суспільство і політикум також дезорганізовані, а також дезорганізована й підтримка з боку західної спільноти.

Ще один хід буде полягати в створенні або ситуації повної дезорганізації влади та створення вакууму влади, або, навіть, виникнення альтернативних інституцій влади, на кшталт ГКЧП чи, щонайменше, створення кількох взаємно опонуючих центрів влади, що за даної ситуації виглядає цілком ймовірно, за рахунок потенції політичної кризи, котра буде набагато потужнішою, аніж “касетний скандал”.

При цьому, як на мене, явно проглядається можливість використання в якості рупора подібного скандалу таких політиків, як Мороз та Кучма. Оскільки перший уже був задіяний й успішно апробований у подібному скандалі, а Кучму дуже легко спонукати його гріхами за час президентства.

І також можливістю закрити справу Гонгадзе, наприклад, наданням доказів того, що це діло рук абсолютно інших людей, і ці двоє взагалі ніякою стороною непричетні до цієї справи…

Але для того, щоб провести другий і третій ходи першої фази, потрібно провести перший хід – з нейтралізації, аж до крайніх заходів, тих проукраїнськи налаштованих, але реально незначних за кількістю осередків – інтелектуальних, інформаційних і силових, – які залишилися в Україні і які становлять небезпеку для антиукраїнської роботи.

Таку роботу можна провести, переважним чином, силами номінально українських корумпованих структур МВС, прокуратури і судових органів, щоб на час операції вилучити із суспільства найактивніших членів.

Принаймні, на короткий час, а оскільки вони можуть бути на начебто законній підставі вилучені на 40 та більше діб, то цього цілком вистачить для проведення всієї антиукраїнської операції, аж до закінчення військової її фази.

Треба врахувати, що проведення першої фази в три кроки перетворить Україну повністю на аморфне утворення, і відсіч, яку б мала дати Україна у другій фазі, практично зведеться мало не до нуля.

А враховуючи, що найбільше боялися в Росії саме супротиву організованих військових сил і загонів самооборони населення, котрі можуть нанести велику шкоду армійським частинам і спецпідрозділам РФ, то ситуація фактично зведеться до тої, яка була в 1918 році, коли навіть незначні, але активні загони зможуть захопити всю Україну.

Найгірше те, що перша фаза повністю, на мій погляд, не контролюється з української сторони та сторін її союзників, немає ані заходів її відслідковування, ні тим більш, заходів до її знешкодження.

Це абсолютно інший вимір контрроботи і ті заходи, на котрі спроможні сьогоднішні українські спецслужби, а тим більш політикум, абсолютно не придатні до відсічі найнебезпечнішої частини операції російських силовиків – першої фази.

Тому що тут потрібні радикальні заходи і робота стратегічної аналітичної спецслужби, котрої в Україні просто немає.

Тому Україна, за стану нинішнього самозаколисування, цілком може програти війну Росії. Йдеться про зовсім іншу війну, аніж та, котра була в Грузії і котрої очікують вітчизняні військовики та політики.

Власне, всі ненавидять війну. Але можна сидіти собі в куточку і тихенько про себе ненавидіти, а можна зібрати в теку фотографії і відеокасети, де зафіксовані злочини російських військ, і поїхати до Нюрнберга (який тепер зветься Гаагою).

Можна, коли більшовики наступали на Київ 1918 року, сидіти собі в своїй затишній кімнаті і спокійно ненавидіти хамів і вбивць, а можна піти до війська УНР і намагатися цьому запобігти.

Ненавидіти мало, і мало бути борцем за справедливість, побоюючись навіть впустити до своєї свідомості слово “війна”, коли таке стається. Необхідно розібратися у ситуації, шукати і знайти вихід з неї, аби подібного ніколи більше не повторювалося у майбутньому.

Інакше од тієї пустої ненависті російському шовіністичному агресору ані холодно, ані жарко, й він знову вкотре починає стягувати свої війська до кордонів сусідніх держав, відчуваючи повну безкарність за будь-які свої протиправні дії.

http://www.pravda.com.ua/articles/2008/08/20/3531079/

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Путін сам себе спіймав на Україну

000 111

Віктор Каспрук

Протягом останніх сімдесяти років європейські кордони були напрочуд стабільними. Усе змінилося з 2014 року, після анексії Москвою українського Криму та російського військового вторгнення на Схід України. Путін закрив Зимові Олімпійські ігри у Сочі і відразу ж відкрив нову епоху Холодної війни – із її нестабільністю, прикордонними суперечками, вторгненнями і війнами.

Проте, як би цього не хотілося кремлівському старцю, Росія не може дозволити собі бути імперію. І хоча Російська Федерація охоплює 9 часових поясів і є найбільшою за територією країною у світі, однак її населення неухильно скорочується і старіє. Й його чисельність є вже нині меншою, ніж у Бангладеш.

Народжуваність неухильно падає вниз. А алкоголізм знищує Росію, перетворюючи шлюб для російських жінок на гру в російську рулетку. Більше половини чоловіків помирають раніше від 60 років і смертність є куди більшою, ніж в країнах третього світу на південь від Сахари. Але гроші, які б мали йти на охорону здоров’я, Путін витрачає на загарбання України.

Путін через витрати на війну з Україною морально опустився нижче плінтуса: почав грабувати рідних, патріотично налаштованих олігархів. Якщо так і далі піде, то скоро він і до найбільш святого може дійти – чекістського общака.

Він ладен увійти в конфлікт із усім світом, але не відмовитись від своїх божевільних ідей щодо України. Наразі це дуже схоже на те, як в Індії ловлять мавп. Мавп ловлять на гарбуз, у ньому видовбають отвір, засипають зерно. Мавпа засовує руку, набирає зерна, але кулак вже витягнути не може – для цього потрібно розтиснути руку і відпустити зерно, але мавпа не відпускає.

І ось коли до неї йдуть мисливці, мавпа верещить, кричить, б’ється в істериці від жаху, але кулак принципово не розтискає. Приблизно ж таке відбувається і з Путіним. Але у цьому випадку він сам себе добровільно піймав на Україну.

Ще тільки тоді, коли він заліз на українську територію і затис в своїй імперській руці Крим, було зрозуміло, що розтиснути кулак для нього неможливо. Але йому цього виявилося замало і Путін заліз ще й другою рукою у Східну Україну, спровокувавши тим самим ситуацію, в яку не попадають навіть мавпочки.

Але бачити причину лише в одному Путіні є великою помилкою. Проблема в тому, що російська еліта, так само, як і більша частина російського суспільства, не хочуть зрозуміти, що Україна не є частиною Росії. У цьому коріння сьогоднішньої війни на Близькому Сході України.

Росіяни підсвідомо вважають, що Україна не є незалежною державою, що це якісь бунтівні території, які лише з незрозумілої випадковості названі країною, і закони Росії, включаючи закон про боротьбу з сепаратизмом, цілком поширюються і на неї.

Тому саме з «сепаратизмом» України воюють росіяни, і вони абсолютно переконані, що будь-які їхні криваві дії законні і виправдані. Як знищення Чечні було для них виправдане, так і смертовбивства на Луганщині і Донбасі для них справедливі.

Тому й допустима будь-яка публічна брехня лаврових на міжнародній арені, будь-яка підлість, будь-який злочин в ім’я збереження нібито територіальної цілісності Росії через анексією українських територій.

Путін, який неодноразово проголошував, що Україна незаконно вийшла з СРСР, вважає, що його терористична кампанія в Україні, є цілком законним поверненням українців знову під повний контроль Кремля.

Тому не можна виключати, що найближчим часом, у відповідь на нові санкції проти Росії демократичної світової спільноти, путінський Басманний районний суд Москви прийме «законне» рішення з приводу того, що незалежність Українська держава отримала незаконним шляхом і тому вторгнення військ Російської Федерації в Україну більше трьох років відбувається на цілковито легітимних підставах.

Бо, таким чином, Україна юридично досі частина СРСР і значить частина Росії як правонаступниці СРСР. А оскільки Україна вийшла з СРСР «не легітимно», то Україна досі частина Росії.

Приблизно такою збоченою логікою користується режим Путіна здійснюючи військове вторгнення на українські терени.

Але тут потрібно сказати декілька слів на підтримку президента Росії Путіна. Він – це лише господар чекістського общака, і у своїх діях Путін віддзеркалює помисли більшої частини зомбованих путінським державним телебаченням росіян, яким дуже тиснуть постоли імперської величі.

Та якби Путін хоч трохи поцікавився недавньою історією, то б йому мали доповісти, що Росія, під керівництвом Бориса Єльцина, вийшла з СРСР раніше України і Білорусі. Причому вийшла, прихопивши разом із собою всі заощадження українців, присвоївши собі увесь золотовалютний запас, більшу частину озброєнь, майже всі будівлі дипломатичних, торгівельних та фінансових представництв СРСР за кордоном.

Але, якщо спробувати скористатися логікою самого Путіна, то, в такому разі, сучасна Росія не є законною державою, оскільки, у такому випадку, вийшла із складу СРСР сама абсолютно незаконно.

Але головною причиною російсько-української війни з 2014 року є те, що «геній Пітера» зрозумів, що російський народ незадоволений його правлінням: економіка була на грані спаду, росіяни приниженні, а у в’язницях знаходяться тисячі політичних в’язнів.

Тому, усвідомивши, що гнів народу наростає, а незадоволених з кожним днем стає усе більше, Путін вирішив купити собі індульгенцію і застрахуватися від народного повстання. На його думку, найкращим рішенням було вторгнення в Україну.

Він вирішив зіграти на почуттях і сподіваннях росіян, зомбуючи їх імперською маячнею. Після Криму і Східної України Путін став героєм в очах маргінальної частини російського населення, шовіністів і фашистів.

Росіянам втовкмачували через зомботелевізори, що їхній ворог – це український народ, який повстав проти режиму Януковича, і зомбовані росіяни готові були стати гарматним м’ясом заради свого лукавого гнобителя.

Створивши образ ворога Путін отримав загальнонародну любов і сплеск маргінального імперського шовінізму. Але сьогодні Російська Федерація – це країна зомбованого населення і ворог росіян знаходиться не в Україні, а в Кремлі. Він лукавий і підступний шахрай та маніпулятор.

Однак у випадку з Україною, Путін явно сам себе перехитрив. Звісно, путінський режим досяг такого рівня маніпуляції свідомістю народу, що якби сьогодні путінське телебачення офіційно оголосило, що будинки з людьми в Росії (напередодні війни у Чечні) були підірвані ФСБ, тому, що так було треба для безпеки держави, і якщо так буде треба, то ФСБ підриватиме їх і надалі, то російське маргінальне населення сприйняло б це абсолютно спокійно і без зайвих емоцій. Як і будь-яку брехливу інформацію, котра офіційно надходить від російської держави.

Але спіймавши себе на Україну Путін, якому за 17 років свого правління Росією вдалося вивести особливу породу людей, котра з мовчазним схваленням сприймає усе те, що робить він з ним від іменні держави, не врахував одного дуже важливого фактора.

В Україні абсолютно інший якісний склад населення. Український народ не бажає жити в тоталітарній державі, якою на сьогодні є путінська Росія. І відстоюючи цей свій демократичний і європейський вибір, він готовий боротися і перемагати.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Україна може стати «європейським тигром»

Радіо Свобода  09 Липень 2017 

Віктор Каспрук

За понад 25 років Україна спромоглася лише трансформуватися з комуністичної у пострадянську. Далі необхідно перетворити її на сучасну модерну країну. Перезавантаження системи стає неминучим, а нинішня криза, як каталізатор, лише здатна прискорити цей процес.

Тому настав час переходу України з пострадянської до сучасної демократичної держави західного типу.

Потрібно не просто «перезавантажити» політичну владу, а повністю змінити державний механізм на сучасних засадах – провести його реінжиніринг.

Від такого «реформування» вкотре виходить УРСР

«Як не збирай вашу швейну машинку, все одно виходить автомат Калашнікова» – так народний гумор влучно охарактеризував властивості продукції радянського машинобудування.

Так само – як не реформуй пострадянські державні інституції в Україні – все одно виходить щось дуже схоже на варіант УРСР.

Відтак за більше ніж два десятиліття переважно позірних зусиль по реформуванню пострадянської держави на українських теренах, ми бачимо, що всі потуги закінчуються по суті провалом.

Нині в усьому світі смерть мозку є чітким критерієм моменту визначення смерті людини.

Розвиток мозку та інтелекту визначають рівень дієздатності та компетентності суб’єкта в реальному житті.

Подібний критерій доречно застосувати і до такої системи, як держава.

Визначити рівень життєздатності «мозку» держави можуть допомогти сучасні методології оцінки розвитку організаційних систем, до яких належить і державна система.

Сьогоднішній світ політики та економіки висуває до будь-якої організаційної структури цілком конкретні об’єктивні вимоги.

Ці вимоги досить суворі. Організація, незалежно від того, держава це чи корпорація, повинна в десятки разів оперативніше, ніж два-три десятки років тому, відслідковувати й відповідати на всі виклики зовнішнього світу: зміни міжнародного та регіонального політичного середовища, ринку і технологій, дії конкурентів та партнерів, соціальні й політичні впливи.

Причому відмовитися від відповіді на ці виклики глобалізованого світу неможливо – інакше доведеться добровільно вийти зі сфери діяльності. Або тебе «вийдуть»…

Необхідність здійснення швидких і ефективних змін (розвитку організацій) виділила відповідні технології в окрему галузь.

Найбільш популярні стандарти і методології оцінки організаційної зрілості на сьогодні визначають п’ять рівнів зрілості організацій.

1. Хаос (початковий рівень).

2. Контроль (повторюваність).

3. Оптимізація (визначеність).

4. Адаптація.

5. Світовий клас.

Усі п’ять рівнів зрілості організації стосуються будь-яких ділових організацій, до переліку яких належать держави в цілому та наддержавні утворення.

Організація (держава – в тому числі), яка не досягла другого рівня за шкалою організаційної зрілості, «не бачить» та «не розуміє» ситуацію навколишнього світу з причини відсутності відповідних органів (служб) для «бачення» та «розуміння».

Відтак подібна організація є, за аналогією з людиною, недієздатною організацією-калікою.

Громадянину, котрий не може підтвердити свій другий рівень довідкою з психдиспансеру, не видадуть водійські права – це як приклад.

Для успішної діяльності в сучасному динамічному світі і окремому громадянину, і організаціям – в нашому випадку державі – необхідно мати четвертий-пятий рівні розвитку.

Державні інституції України перебувають на першому, найнижчому організаційному рівні – «хаос».

Тому головною стратегією України в цій сфері має стати стратегія швидкого подолання відставання державних інституцій від рівня сучасних вимог за шкалою зрілості організацій.

Існує інструментарій для вирішення проблеми

Хоча історія людства не знає подібних завдань по трансформації колишніх супертоталітарних державних утворень на нормальні цивілізовані інституції, проте з інженерної точки зору подібна ситуація не є унікальною.

Адже, за визначенням класика царини управління Пітера Друкера, будь-яка організація, що має за мету продукування суспільно корисних послуг, – є діловою організацією, до числа котрих належать не лише бізнесові, а й благодійні, релігійні та державні організації.

Сучасна концепція сервісної держави якнайкраще відповідає визначенню Друкера.

Ще 40 років тому у цивілізованих країнах подібна невдача виникла при спробі реформування ділових організацій, побудованих за функціональним принципом, котрий працював близько 200 років.

І фахівці із галузі організаційних трансформацій винайшли новий підхід, який назвали реінжиніринг.

Тобто, за визначенням одних з фундаторів реінжинірингу Майкла Хаммера та Джеймса Чампі, фундаментальне революційне переосмислення і перепроектування всієї організації на абсолютно нових принципах.

Сучасних процесних замість функціональних – отриманих у спадок від часів пізнього середньовіччя.

Що відразу дало неабиякий ефект і продовжує працювати на сьогодні, особливо у тих галузях, які є больовими точками сучасної інфраструктури людства.

Таким чином, можливо, Україні навіть пощастило з тим, що у неї є можливість замість болючого, етап за етапом трансформаційного процесу, котрий ми спостерігаємо нині в Європі, відразу вибудувати найсучасніші державні механізми і стати наймодернішою державою в сенсі державних механізмів.

Чи використає Україна свій шанс стати «європейським тигром»?

Подібний революційний стрибок в галузі економіки здійснили свого часу «азійські тигри» – Японія, Південна Корея та Сінгапур.

Україна може стати «європейським тигром» – спочатку в галузі державних механізмів. А згодом, не виключено, і в економічній галузі – цінний досвід варто буде застосувати і тут.

На сьогодні вже відомі деякі рішення, які можна віднести до реінжинірингу державного механізму.

Наприклад, загальновідома концепція електронної держави, що є початковою фазою перенесення сучасної сервісної держави на мережу електронних комунікацій.

Україна має усі шанси стати піонером тотального реінжинірингу державних структур.

Котрі в результаті будуть не лише більш сучасними, а й більш ефективними і дієвими. Чого самого по собі вже достатньо.

Але ще вони стануть набагато зручнішими, швидшими і дешевшими. А це для України є найважливішим чинником.

Оскільки зі своїм мізерним, за світовими стандартами бюджетом, Україна може і збанкрутувати, перебудовуючи на старих засадах свої державні інституції.

Беручи до уваги, що всі 25 років існування української незалежної держави найпотужнішою і найголовнішою силою, що гальмувала будь-які зміни, в тому числі й реформи державного механізму, була номенклатурно-олігархічна «матриця», котра не лише вкорінена у тіло суспільства і держави, а й має найпотужніший на українських теренах ресурси і впливи, не можна дозволяти «матриці» проводити реінжиніринг.

Оскільки тоді проект наперед приречений на поразку.

Тому в українців нині вибір невеликий: вони мають або знайти засоби для того, щоб перемогти цю олігархічну «матрицю», або держава Україна просто перестане існувати. Третього не дано.

https://www.radiosvoboda.org/a/28603623.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Виктор Каспрук: Украина может стать «европейским тигром»

Крым. Реалии 13 Июль 2017

Виктор Каспрук

За более чем 25 лет Украина смогла лишь трансформироваться из коммунистической в постсоветскую. Далее необходимо превратить ее в современную модерную страну. Перезагрузка системы становится неизбежной, а нынешний кризис, как катализатор, только способен ускорить этот процесс.

Поэтому настало время перехода Украины из постсоветского к современному демократическому государству западного типа.

Нужно не просто «перезагрузить» политическую власть, а полностью изменить государственный механизм на современных началах ‒ провести его реинжиниринг.

От такого «реформирования» в очередной раз выходит УССР

«Как ни собирай вашу швейную машинку, все равно получается автомат Калашникова» ‒ так народный юмор метко охарактеризовал свойства продукции советского машиностроения.

Так же: как не реформируй постсоветские государственные институты в Украине ‒ все равно получается что-то очень похожее на вариант УССР.

Поэтому за более чем два десятилетия преимущественно мнимых усилий по реформированию постсоветского государства на украинской территории мы видим, что все потуги заканчиваются по сути провалом.

Как не реформируй постсоветские государственные институты в Украине ‒ все равно получается что-то очень похожее на вариант УССР

Сейчас во всем мире смерть мозга является четким критерием момента определения смерти человека. Развитие мозга и интеллекта определяют уровень дееспособности и компетентности субъекта в реальной жизни. Подобный критерий уместно применить и к такой системе, как государство.

Определить уровень жизнеспособности «мозга» государства могут помочь современные методологии оценки развития организационных систем, к которым относится и государственная система.

Сегодняшний мир политики и экономики предъявляет к любой организационной структуре вполне конкретные объективные требования.

Эти требования достаточно жесткие. Организация, независимо от того, государство это или корпорация, должна в десятки раз оперативнее, чем два-три десятка лет назад, отслеживать и отвечать на все вызовы внешнего мира: изменения международной и региональной политической среды, рынка и технологий, действия конкурентов и партнеров, социальные и политические влияния.

Причем отказаться от ответа на эти вызовы глобализирующегося мира невозможно ‒ иначе придется добровольно выйти из сферы деятельности. Или тебя «выйдут»…

Необходимость осуществления быстрых и эффективных изменений (развития организаций) выделила соответствующие технологии в отдельную отрасль.

Наиболее популярные стандарты и методологии оценки организационной зрелости определяют пять уровней зрелости организаций:

1. Хаос (начальный уровень).

2. Контроль (повторяемость).

3. Оптимизация (определенность).

4. Адаптация.

5. Мировой класс.

Все пять уровней зрелости организации касаются любых деловых организаций, к числу которых принадлежат государства в целом и надгосударственные образования.

Организация (государство ‒ в том числе), не достигшая второго уровня по шкале организационной зрелости, «не видит» и «не понимает» ситуацию окружающего мира по причине отсутствия соответствующих органов (служб) для «видения» и «понимания».

Поэтому подобная организация является, по аналогии с человеком, недееспособной организацией-калекой.

Государственные институты Украины находятся на первом, самом низком организационном уровне ‒ «хаос»

Гражданину, который не может подтвердить свой второй уровень справкой из психдиспансера, не выдадут водительские права ‒ это как пример.

Для успешной деятельности в современном динамичном мире и отдельному гражданину, и организациям ‒ в нашем случае государству ‒ необходимо иметь четвертый-пятый уровень развития.

Государственные институты Украины находятся на первом, самом низком организационном уровне ‒ «хаос».

Поэтому главной стратегией Украины в этой сфере должна стать стратегия быстрого преодоления отставания государственных институтов от уровня современных требований по шкале зрелости организаций.

 

Хотя история человечества не знает подобных задач по трансформации бывших супертоталитарных государственных образований в нормальные цивилизованные институты, однако с инженерной точки зрения подобная ситуация не является уникальной.

Ведь, по определению классика сферы управления Питера Друкера, любая организация, имеющая целью производство общественно полезных услуг, является деловой организацией, к числу таковых относятся не только бизнес, но и благотворительные, религиозные и государственные организации.

Современная концепция сервисного государства лучше соответствует определению Друкера.

Еще 40 лет назад в цивилизованных странах подобная неудача возникла при попытке реформирования деловых организаций, построенных по функциональному принципу, который работал около 200 лет.

И специалисты из области организационных трансформаций изобрели новый подход, который назвали реинжиниринг.

Украине даже повезло с тем, что у нее есть возможность вместо болезненного трансформационного процесса, который мы наблюдаем сейчас в Европе, сразу выстроить современные государственные механизмы и стать модерным государством

То есть, по определению одних из основателей реинжиниринга Майкла Хаммера и Джеймса Чампи, это фундаментальное революционное переосмысление и перепроектирование всей организации на совершенно новых принципах. Современных процессных вместо функциональных ‒ полученных в наследство от времен Позднего Средневековья.

Что сразу дало большой эффект и продолжает работать сегодня, особенно в тех областях, которые являются болевыми точками современной инфраструктуры человечества.

Таким образом, возможно, Украине даже повезло с тем, что у нее есть возможность вместо болезненного, этап за этапом, трансформационного процесса, который мы наблюдаем сейчас в Европе, сразу выстроить современные государственные механизмы и стать модерным государством в смысле государственных механизмов.

Использует ли Украина свой шанс стать «европейским тигром»?

Подобный революционный скачок в области экономики осуществили в свое время «азиатские тигры» ‒ Япония, Южная Корея и Сингапур.

Украина может стать «европейским тигром» ‒ сначала в области государственных механизмов. А потом, не исключено, и в экономической области ‒ ценный опыт нужно будет применить и здесь.

На сегодня уже известны некоторые решения, которые можно отнести к реинжинирингу государственного механизма.

Украина может стать «европейским тигром» ‒ сначала в области государственных механизмов. А потом, не исключено, и в экономической области

Например, общеизвестна концепция электронного государства, что является начальной фазой переноса современного сервисного государства в сеть электронных коммуникаций.

Украина имеет все шансы стать пионером тотального реинжиниринга государственных структур, которые в результате будут не только более современными, но и более эффективными и действенными. Чего самого по себе уже достаточно.

Но еще они станут намного удобнее, быстрее и дешевле. А это для Украины является важнейшим фактором.

Поскольку со своим мизерным, по мировым стандартам, бюджетом, Украина может и обанкротиться, перестраивая на старых принципах свои государственные институты.

Принимая во внимание, что все 25 лет существования украинского независимого государства мощной и самой главной силой, которая тормозила любые изменения, в том числе и реформы государственного механизма, была номенклатурно-олигархическая «матрица», не только укорененная в тело общества и государства, но и имеющая мощные на украинской территории ресурсы и влияния, нельзя позволять «матрице» проводить реинжиниринг.

Поскольку тогда проект заранее обречен на поражение.

Поэтому у украинцев сейчас выбор невелик: они или найдут средства для того, чтобы победить эту олигархическую «матрицу», или государство Украина просто перестанет существовать. Третьего не дано.

Оригинал публикации – на сайте Радiо Свобода

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , | Залишити коментар

Пхеньянська “стратегія ірраціональності”

«Дзеркало тижня. Україна» №26, 7 липня 2017

Віктор Каспрук

Що робити з ядерною Північною Кореєю?

Те, що керівник Північної Кореї Кім Чен Ин, оглядаючи військовий об’єкт номер 92, віддав наказ берегти ядерну зброю, від якої залежить виживання країни, і що журналісти південнокорейської газети “Чунан ільбо” отримали секретний документ, котрий підтверджує ці слова, може кардинальним чином змінити ситуацію навколо КНДР. 

Тепер, коли є підтвердження, що Пхеньян справді володіє ядерною зброєю, гостро постає питання: що демократичній світовій спільноті робити з ядерною Північною Кореєю?

Адже якщо ядерна зброя у КНДР таки є, то це означає, що рано чи пізно вона може бути застосована. Можна висувати різні гіпотези з приводу того, чому Північна Корея випробовує стільки ракет. Проте жодне пояснення не заспокоює.

Якщо звернутися до статистики, то за перші два роки після приходу нового верховного лідера КНДР Кім Чен Ина до влади (2012–2013) Північна Корея запустила всього 8 ракет. Упродовж наступних трьох років у середньому відбувалося 15 запусків на рік.

Темп випробувань знову зріс нинішнього року: 5 запусків із 10 травня — дати обрання президентом Південної Кореї Мун Чже Іна. Важко зрозуміти, що ж стоїть за цим “балістичним божевіллям”.

Проста відповідь — тільки енергійне тестування може сприяти ракетній програмі КНДР, а Кім Чен Ин у здатності запускати ядерні ракети бачить ключ до виживання свого режиму в умовах дедалі більшого нагнітання Пхеньяном конфронтації зі США.

Але якщо пригадати географію поділу двох Корей, то Північній Кореї навіть не потрібна ядерна зброя, щоб знищити Сеул. У КНДР сьогодні достатньо звичайної артилерії, аби зруйнувати південнокорейську столицю.

І це — головна причина того, що західна спільнота досі жорсткими радикальними діями не зупинила ядерний розвиток північнокорейців. Адже будь-який конфлікт із КНДР здатен призвести до загибелі сотень тисяч сеульців.

Поки що Пхеньян має ракети з діапазоном дальності 1200 кілометрів. Та, хоча цього цілком достатньо для ураження цілей у Південній Кореї і Японії, вони не спроможні досягти материкової частини Америки. Проте у своїй новорічній промові Кім Чен Ин пообіцяв створити міжконтинентальні балістичні ракети, котрі зможуть перетинати Тихий океан.

КНДР перебуває на утриманні Китаю, як Куба в радянські часи була на утриманні СРСР. Однак Пекін має божевільну маріонетку, чиї непередбачувані дії він не завжди може спрогнозувати чи стримати. Та одним із чинників такої пасивної позиції в цьому питанні китайської сторони є те, що, становлячи загрозу для США і своїх азійських сусідів, Північна Корея одночасно стала відволікаючим фактором від дій Китаю у Південній Азії й однією з важливих тем переговорів у китайсько-американських відносинах.

Наразі подальший розвиток ситуації з КНДР великою мірою залежатиме від того, наскільки американський президент Дональд Трамп здатний розірвати “замкнене коло” північнокорейської кризи.

Якщо він готовий приділяти пильну увагу азійській геополітиці і чутливо реагуватиме на повзучу експансію впливів Китаю в регіоні, то питання ядерного провокування пхеньянським режимом може набрати неочікуваних вимірів.

Китайський чинник набуває вагомого значення при розгляді варіантів вирішення північнокорейської кризи. Оскільки парадигма пекінських підходів у процесі пошуку шляхів до зменшення стратегічної конкуренції з боку їхніх сусідів включає в себе різноманітні чинники стримування.

Китаю вигідна модель відносин, коли Північна Корея й надалі залишатиметься у стані клієнта КНР. Але звичка Китаю розглядати геополітику як гру з нульовою сумою тепер може спрацювати проти нього.

Бо якщо раніше небажання КНР возз’єднання Корейського півострова мотивувалося тим, що цим стримується утворення великого американського союзника, а в разі об’єднання мільйони північнокорейських біженців опиняться в Китаї, то тепер держава з ядерною зброєю виявилася всього за кілька годин їзди від Пекіна.

Та й чи могтиме Пекін утримувати і далі режим Кім Чен Ина на “короткому повідку”, якщо його непрогнозований лідер, окрилений ядерними можливостями Північної Кореї, раптом почне виходити з-під контролю?

Наступним поясненням активізації ракетних випробувань є те, що КНДР постійно використовує їх як потужну пропаганду. При цьому апокаліптичні погрози Пхеньяна йдуть пліч-о-пліч із північнокорейським ядерним розвитком. Це дуже нагадує “стратегію їжака”, який демонструє свої голки, аби настрахати ймовірного противника.

Хоча це більше робиться для того, щоби приховати від закордонних спостерігачів величезну слабкість Північної Кореї — відсутність надійного ядерного стримувача, незважаючи на недавній прогрес у цьому напрямі, технічно відсталу армію та нестабільну економіку.

Іншою причиною різкого збільшення випробувань стає те, що Кім Чен Ин хоче покращити позицію, перш ніж американський і китайський тиск поверне його за стіл чергових переговорів.

Але не виключено, що таким чином північнокорейський лідер “перегне палицю”, оскільки на посилення ядерної загрози з боку КНДР Вашингтон може відповісти закінченням ери “стратегічного терпіння” і початком розгляду більш ризикованих стратегій вирішення північнокорейського питання.

На перший погляд, ядерна поведінка КНДР видається повністю ірраціональною. Проте насправді її можна визначити як таку собі “стратегічну ірраціональність”.

Бо коли говорити про ядерну конкуренцію між Північною Кореєю і США, то найкращим варіантом для слабшої сторони є переконати сильнішу сторону у своїй цілковитій ірраціональності. Щоб утримати її від будь-яких агресивних дій.

Хоча ця нетрадиційна “стратегічна ірраціональність” північнокорейців набула останнім часом таких викличних форм, що може призвести до зворотного ефекту.

Ситуація з ядерним шантажем КНДР зайшла дуже далеко. І якщо у США зрозуміють, що Кім Чен Ин готовий до серйозної ядерної авантюри, то, щоб не допустити такого розвитку подій, можуть вдатися до превентивного удару на випередження. Навіть якщо це стане останнім засобом, його не варто виключати.

У такому разі небажання Китаю серйозно підходити до північнокорейської кризи здатне бумерангом негативу повернутися до нього. Коли Пекін не бажає поставити на місце свого норовистого сусіда, то радіоактивні опади можуть випасти і на його території.

Якщо й далі намагатися бачити “раціональність” Кім Чен Ина, то можна прогледіти найбільшу небезпеку, яку несе світові сімейний клан Кімів.

Ця небезпека корениться в універсальній людській схильності недооцінювати наслідки дій. Цар Пріам пропустив Троянського коня до Трої, в 1939 р. лідери Європи не відреагували адекватно на напад Гітлера на Польщу, а світова спільнота ще й досі повністю не усвідомлює, що війна Росії з Україною — це не тільки справа українців.

Втім, не варто недооцінювати ще одну загрозу з північнокорейського боку. Бідний, як церковна миша, режим у КНДР, щоб ще більше підняти ставки у протистоянні зі США, здатен продати атомну бомбу терористам, які будуть готові щедро заплатити за цю “фінансову оборудку”.

Ймовірність намірів Пхеньяна продати ядерну зброю терористам часто недооцінюється, а відсутність значущих наслідків для Кім Чен Ина за всі його минулі провокативні дії може привести до того, що він вважатиме себе недоторканним. Тому надзавдання для США і їхніх союзників — виробити рішення, як загнати джина ядерного тероризму назад до пляшки.

Навряд чи адміністрація президента США діятиме швидко й емоційно, але заява американського віце-президента Майка Пенса, що “всі варіанти” лежать на столі, мала б серйозно попередити Пхеньян.

Ця азійська геополітична шарада стає одним із найскладніших завдань для президента США Дональда Трампа. Вона потребуватиме вироблення нових підходів не тільки щодо КНДР, а й у відносинах із Китаєм.

Америці буде важко вирішити північнокорейську проблему без допомоги Китаю. У цьому сенсі, можливо, Дональду Трампу варто звернутися до історичного досвіду свого далекого попередника на президентській посаді, Річарда Ніксона, і спробувати встановити нові “особливі відносини” з Пекіном.

Своєю чергою, пекінське керівництво має розуміти, що Китай не виграє, якщо Північна Корея дестабілізує Східну Азію або розпочне регіональну гонку озброєнь, яка примусить Японію та Південну Корею обзавестися власною ядерною зброєю.

Можливо, Вашингтону варто поставити Пекін перед вибором: якщо Китай не зможе знайти засобів для приборкання північнокорейців, то США залишають за собою право самотужки вирішувати це питання. При цьому не виключаючи й такого сценарію розвитку подій, коли Китай, за погодженням з американцями, вдасться до крайнього заходу — військової окупації КНДР і зміни там режиму.

Адже в такому разі північнокорейці не чинитимуть значного опору військам свого сусіда. А більшість політичного істеблішменту Північної Кореї, сподіваючись залишитися біля державного керма і в новий, перехідний для КНДР період, вважатиме за краще домовлятися з Пекіном.

https://dt.ua/international/phenyanska-strategiya-irracionalnosti-247831_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Пхеньянская “стратегия иррациональности”

«Зеркало недели. Украина» №26, 7 июля  2017

Виктор Каспрук

Что делать с ядерной Северной Кореей?

То, что руководитель Северной Кореи Ким Чен Ын, осматривая военный объект номер 92, отдал приказ беречь ядерное оружие, от которого зависит выживание страны, и что журналисты южнокорейской газеты “Чунан ильбо” получили секретный документ, подтверждающий эти слова, может кардинально изменить ситуацию вокруг КНДР. 

Теперь, когда есть подтверждение, что Пхеньян действительно владеет ядерным оружием, остро стоит вопрос: что демократическому мировому сообществу делать с ядерной Северной Кореей?

Ведь если ядерное оружие в КНДР все же есть, то это означает, что рано или поздно его могут применить. Можно выдвигать разные гипотезы по поводу того, почему Северная Корея подвергает испытанию столько ракет. Однако никакое объяснение не успокаивает.

Если обратиться к статистике, то за первые два года после прихода нового верховного лидера КНДР Ким Чен Ына к власти (2012–2013) Северная Корея запустила всего восемь ракет. В течение последующих трех лет в среднем происходило 15 запусков в год.

Темп испытаний снова возрос в этом году: пять запусков с 10 мая — даты избрания президентом Южной Кореи Мун Чжэ Ина. Трудно понять, что же стоит за этим “баллистическим безумием”.

Ответ прост — только энергичное тестирование может способствовать ракетной программе КНДР, а Ким Чен Ын в способности запускать ядерные ракеты видит ключ к выживанию своего режима в условиях все большего нагнетания Пхеньяном конфронтации с США.

Но если вспомнить географию деления двух Корей, то Северной Корее даже не нужно ядерное оружие, чтобы уничтожить Сеул. В КНДР сегодня достаточно обычной артиллерии, чтобы разрушить южнокорейскую столицу.

И это — главная причина того, что западное сообщество до сих пор жесткими радикальными действиями не остановило ядерное развитие северокорейцев. Ведь любой конфликт с КНДР может привести к гибели сотен тысяч сеульцев.

Пока что у Пхеньяна есть ракеты с диапазоном дальности 1200 км. И хотя этого вполне достаточно для поражения целей в Южной Корее и Японии, они не могут достичь материковой части Америки. Однако в своей новогодней речи Ким Чен Ын пообещал создать межконтинентальные баллистические ракеты, которые смогут пересечь Тихий океан.

КНДР находится на содержании у Китая, как Куба в советские времена была на иждивении у СССР. Однако у Пекина есть безумная марионетка, чьи непредсказуемые действия он не всегда может предвидеть или сдержать. И одним из факторов такой пассивной позиции в этом вопросе китайской стороны является то, что, представляя угрозу для США и своих азиатских соседей, Северная Корея одновременно стала отвлекающим фактором от действий Китая в Южной Азии и одной из важных тем переговоров в китайско-американских отношениях.

Сейчас дальнейшее развитие ситуации с КНДР в большой степени будет зависеть от того, насколько американский президент Дональд Трамп способен разорвать замкнутый круг северокорейского кризиса.

Если он готов уделять внимание азиатской геополитике и будет чутко реагировать на ползущую экспансию влияния Китая в регионе, то вопрос ядерного провоцирования пхеньянским режимом может принять неожиданные формы.

Китайский фактор приобретает весомое значение при рассмотрении вариантов решения северокорейского кризиса. Поскольку парадигма пекинских подходов в процессе поиска путей к уменьшению стратегической конкуренции со стороны их соседей включает в себя различные факторы сдерживания.

Китаю выгодна модель отношений, когда Северная Корея и в дальнейшем будет оставаться в состоянии клиента КНР. Но привычка Китая рассматривать геополитику как игру с нулевой суммой теперь может сработать против него.

Ведь если прежде нежелание КНР воссоединить Корейский полуостров мотивировалось тем, что этим сдерживается образование большого американского союзника, а в случае объединения миллионы северокорейских беженцев окажутся в Китае, то теперь государство с ядерным оружием оказалась всего за несколько часов езды от Пекина.

Да и сможет ли Пекин удерживать и дальше режим Ким Чен Ына на коротком поводке, если его непрогнозированный лидер, окрыленный ядерными возможностями Северной Кореи, вдруг выйдет из-под контроля?

Следующим объяснением активизации ракетных испытаний является то, что КНДР постоянно использует их как мощную пропаганду. При этом апокалипсические угрозы Пхеньяна идут бок о бок с северокорейским ядерным развитием. Это очень напоминает “стратегию ежа”, который демонстрирует свои иголки, чтобы напугать вероятного противника.

Хотя это больше делается для того, чтобы утаить от зарубежных наблюдателей огромную слабость Северной Кореи — отсутствие надежного ядерного сдерживателя, несмотря на недавний прогресс в этом направлении, технически отсталую армию и нестабильную экономику.

Другой причиной резкого увеличения испытаний является то, что Ким Чен Ын хочет улучшить позицию, прежде чем американское и китайское давление вернет его за стол очередных переговоров.

Но не исключено, что таким образом северокорейский лидер перегнет палку, поскольку на усиление ядерной угрозы со стороны КНДР Вашингтон может ответить окончанием эры “стратегического терпения” и началом рассмотрения более рискованных стратегий решения северокорейского вопроса.

На первый взгляд, ядерное поведение КНДР представляется совершенно иррациональным. Но на самом деле его можно определить как этакую “стратегическую иррациональность”.

Потому что если говорить о ядерной конкуренции между Северной Кореей и США, то наилучшим вариантом для более слабой стороны является убедить более сильную сторону в своей полнейшей иррациональности. Чтобы удержать ее от каких-либо агрессивных действий.

Хотя эта нетрадиционная “стратегическая иррациональность” северокорейцев приобрела в последнее время такие вызывающие формы, что может привести к обратному эффекту.

Ситуация с ядерным шантажом КНДР зашла слишком далеко. И если в США поймут, что Ким Чен Ын готов к серьезной ядерной авантюре, то, чтобы не допустить такого развития событий, могут обратиться к превентивному удару. Даже если это станет последним средством, его не следует исключать.

В таком случае нежелание Китая серьезно подходить к северокорейскому кризису может бумерангом негатива вернуться к нему же. Если Пекин не желает поставить на место своего норовистого соседа, то радиоактивные осадки могут выпасть и на его территории.

Если и дальше пытаться видеть “рациональность” Ким Чен Ына, можно проглядеть самую большую опасность, которую несет миру семейный клан Кимов.

Эта опасность коренится в универсальной человеческой склонности недооценивать последствия действий. Царь Приам пропустил Троянского коня в Трою, в 1939 г. лидеры Европы не отреагировали адекватно на нападение Гитлера на Польшу, а мировое сообщество еще и до сих пор полностью не осознает, что война России с Украиной — это не только дело украинцев.

Впрочем, не следует недооценивать еще одну угрозу с северокорейской стороны. Бедный, как церковная мышь, режим в КНДР, чтобы еще больше поднять ставки в противостоянии с США, может продать атомную бомбу террористам, которые будут готовы щедро заплатить за эту финансовую аферу.

Вероятность намерений Пхеньяна продать ядерное оружие террористам часто недооценивается, а отсутствие значимых последствий для Ким Чен Ына за все его прошлые провокативные действия может привести к тому, что он будет считать себя неприкосновенным. Поэтому сверхзадача для США и их союзников — выработать решение, как загнать джина ядерного терроризма назад в бутылку.

Вряд ли администрация президента США будет действовать быстро и эмоционально, но заявление американского вице-президента Майка Пенса, что все варианты лежат на столе, должно было бы серьезно предупредить Пхеньян.

Эта азиатская геополитическая шарада становится одной из самых сложных задач для президента США Дональда Трампа. Она потребует выработки новых подходов не только относительно КНДР, но и в отношениях с Китаем.

Америке будет трудно решить северокорейскую проблему без помощи Китая. В этом смысле, возможно, Дональду Трампу следует обратиться к историческому опыту своего далекого предшественника на президентской должности, Ричарда Никсона, и попробовать установить новые “особые отношения” с Пекином.

В свою очередь, пекинское руководство должно понимать, что Китай не выиграет, если Северная Корея дестабилизирует Восточную Азию или начнет региональную гонку вооружений, которая заставит Японию и Южную Корею обзавестись собственным ядерным оружием.

Возможно, Вашингтону следует поставить Пекин перед выбором: если Китай не сможет найти средств для укрощения северокорейцев, то США оставляют за собой право своими силами решать этот вопрос. При этом не исключая и такого сценария развития событий, когда Китай, по согласованию с американцами, обратится к крайней мере — военной оккупации КНДР и смены там режима.

Ведь в таком случае северокорейцы не будут оказывать значительное сопротивление войскам своего соседа. А большинство политического истеблишмента Северной Кореи, надеясь остаться у государственного руля и в новый, переходный для КНДР, период, будет считать, что лучше войти в соглашение c Пекином.

https://zn.ua/international/phenyanskaya-strategiya-irracionalnosti-253730_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Війська РФ на кордоні України: ми не можемо виграти, але можемо не програти війну з Росією

Нарощування військ РФ говорить лише про одне – чекати ввід Росії потрібно чого завгодно та в будь-який момент.

Таку думку в коментарі «Слову і Ділу» висловив політолог Віктор Каспрук, оцінюючи заяву Генштабу про збільшення чисельності військ РФ на кордоні.

«Країна, яка від самого початку не бачила паралельного існування поруч із собою України, від цієї концепції не відходила. Путін завжди вважав Україну «недодерржавою» чи геополітичним непорозумінням. Тому від мети знищити Україну в РФ ніхто не відступав, її просто почали модифікувати», – зазначив Каспрук.

На його переконання, військовою присутністю РФ просто тестує країни Заходу та Україну.

«Путін тестує реакцію України – наскільки ми готові захищатися», – підкреслив він.

Політолог припустив, що якщо Путін остаточно зрозуміє, що ні про що домовитися зі США не вийде, не виключено, що РФ почне діяти більш жорстко.

«Таким чином, РФ демонструватиме Америці, що з їхньою думкою доведеться рахуватися, а Україну вони розцінюватимуть як сферу власних інтересів. Найкращий варіант для України – розділена на частини Росія. Але реально нам потрібно готуватися до всіх найгірших варіантів. Коли все вирішує одна людина, то слід зважати, що рішення ці можуть бути вкрай неадекватними», – констатував експерт.

За його словами, на цьому етапі розвитку ситуації Україна не може перемогти Росію, що ресурсно й територіально переважає.

«Відкрита війна для нас не варіант. Проте в тій гібридній війні, яку Росія пропонує нам, як програшну, якщо ми будемо шукати союзників та зможемо покласти на стіл переговорів свої козирі, що зацікавлять партнерів, розклад сил буде іншим для України. В цій війні в України є шанс не виграти, але не програти її. Саме це й буде програшем Росії», – резюмував Віктор Каспрук.

Нагадаємо, наприкінці червня надійшло попередження, що Росія створює три потужні армії навколо кордонів України, одна з яких має набагато більше танків, аніж провідні країни Європи.

Своєю чергою, президент України Петро Порошенко пообіцяв мобілізацію та воєнний стан у разі продовження загострення ситуації на тимчасово окупованих територіях.

https://www.slovoidilo.ua/2017/07/25/pogljad/suspilstvo/vijska-rf-kordoni-ukrayiny-my-ne-mozhemo-vyhraty-mozhemo-ne-prohraty-vijnu-rosiyeyu

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Право вето Росії в Раді Безпеки ООН дозволяє їй прикривати свої геополітичні злочини в Україні і Сирії

Віктор Каспрук

Недосконалі механізми прийняття рішень в Організації Об’єднаних Націй і право вето в Раді безпеки ООН Російської Федерації дозволяють їй заблоковувати будь-яке рішення, котре не влаштовує Москву. Завдяки злочинній позиції Кремля, який підтримує свою маріонетку Башара Асада в Сирії і робить все для того, щоб не були введені миротворчі сили в окуповану Росією частину українського Донбасу, війни в Україні і Сирії можуть продовжуватись безкінечно.

І у той час, коли увесь цивілізований світ розуміє, що приховувати тяжкі злочини Москви в Україні і Сирії неприпустимо, прикриваючись своїм правом вето в ООН, Росія робить нормою будь-яку свою агресію щодо суверенних держав.

Образно кажучи, це дуже схоже на те, якби вбивця блокував розслідування своїх вбивств і з цим усі погоджувались. Хоча право вето Російської Федерації в ООН, як правонаступника СРСР, нагадує ситуацію з внуком-правонаступником, який сів би до президії ради ветеранів Другої світової війни у піджаку з орденами свого померлого діда.

Питання про необхідність забрати в Росії право вето у Раді безпеки Організації Об’єднаних Націй, у зв’язку з її нападом на Україну, вже піднімалося неодноразово. Але воно щоразу «спотикалося» об відсутність прописаної процедури ануляції права вето в тієї чи іншої країни, котра є членом Ради безпеки. Оскільки немає механізму її запуску і реалізації.

Крім того, за існуючого нині статуту ООН, це виглядає досить проблематично. Щоб забрати в Кремля право вето, потрібно змінити статут, а щоб змінити статут, треба подолати право вето Російської Федерації. Замкнуте коло.

То чи не варто було б спробувати піти дещо іншим шляхом? Для початку не забирати у Росії, постійного члена Радбезу ООН, права вето, а призупинити використання Москвою цього права.

Скажімо, на час проведення розслідування в ООН того, що Росія причетна до збиття пасажирського літака «Боїнг-777», а також є однією зі сторін військового конфлікту на Донбасі.

У Мінських домовленостях зазначено, що із зони конфлікту мають бути виведені іноземні війська. Але інших іноземних військ, крім російських, там немає.

Проте необхідно враховувати, що при розгляді цього питання потрібно зробити похибку на те, що Росія є дуже «специфічною» країною.

Суть ООН, як міжнародної організації, полягає у противагах. І лише тоді її рішення чогось варті.

Якщо ж якимось чином вдасться кардинально змінити основи статуту, а Москва вважатиме, що цим ущемлені її інтереси, то не можна виключати того, що Росія взагалі перестане зважати на рішення ООН.

Можливо варто спробувати довести необхідність  реформування цієї організації до нового генерального секретаря ООН Антоніу Ґутерріша?

Адже зараз «правила гри» є такими, що подібні ініціативи мають надходити від країн-членів Ради Безпеки ООН і генерального секретаря.

А чи готові вони до цього? Хоча ООН, у такому вигляді, якою вона є нині, абсолютно не влаштовує дуже багатьох учасників цього світового клубу.

Оскільки виникає враження, що за сучасних умов основний сенс функціонування ООН в основному зводиться до того, щоб збиратися щотижня і обмінюватися гучними заявами. І не більше.

Та хоч розпускати цю наддержавну міжнародну супер-структуру (як колись Лігу Націй) зараз ніхто не погодиться, але від перезавантаження усі б отримали реальну користь.

І не можна далі допускати, щоб у подальшому могли повторюватися такі випадки, коли Росія, напавши на незалежну державу Україну, могла роками гальмувати рішення Ради Безпеки ООН, користуючись для цього своїм правом вето.

Можливо, що Україні, яка не тільки постраждала від агресії Москви, а й від старих «правил гри» в ООН, варто було б подумати про ініціювання змін у діяльності Ради Безпеки.

Що могло б бути сформульовано наступним чином.

Перше: країна-член Ради Безпеки, котра на даний момент веде військові дії проти іншої держави, не має права на голосування в Раді Безпеки ООН, бо сама є безпосереднім учасником конфлікту.

Друге: в Раді Безпеки скасовується право вето, і всі рішення ухвалюються простою більшістю голосів членів ради.

Третє: спрощеним варіантом модернізації Ради Безпеки ООН могло б стати правило, за якого право вето не діє, якщо при голосуванні проти висловився лише один із членів Ради Безпеки.

Четверте: існує правове поле світової цивілізації. А оскільки Росія навмисно постійно порушує і попирає всі правила, котрі б мали враховуватися в діяльності Ради Безпеки ООН, то призупинення права вето для Росії, на час розслідування неправомірних дій Москви, бачиться єдино можливим виходом із ситуації, котра склалася.

П’яте: після фактичного доведення того, що літак авіакомпанії Malaysia Airlines рейсу МН17 було збито з окупованої частини Донбасу, Росія не може не тільки більше головувати в Раді Безпеки ООН,  а й має бути визнана в ООН як держава-терорист, котра веде гібридну глобальну війну проти цивілізованого світу.

Але поки що виходить так, що Москва, у разі різкого збільшення своєї військової ескалації на Донбасі, здатна заблокувати будь-яке рішення щодо України у Раді Безпеки ООН.

Можна говорити про різні шляхи перебудови в ООН. Мова йде про рішення Генеральної асамблеї ООН, на які вето накласти ніхто не може.

Втім, розпуск ООН і створення нової «ООН 2.0» завжди залишається на крайній випадок. Хоча ті, хто роками засідають в цій міжнародній організації, дуже схожі на українських депутатів.

Вони мають дуже гарне грошове утримання і велику кількість пільг, котрі ніхто б не бажав втрачати.

Тому навряд чи більшість із них готові добровільно проголосувати за розпуск своєї «годівниці».

Що ж стосується Москви, то цілком можна розглянути компромісне рішення. А саме: введення часткового анулювання права вето для Росії, коли мова йтиме про Україну, Грузію і Молдову, частину територій яких Росія незаконно окупувала.

Тобто Росія при розгляді питань, котрі стосуються цих держав, має автоматично втрачати право голосування в Раді Безпеки ООН.

Можна сказати, що вторгнення Росії на територію України і анексія Кремлем українського Криму, як лакмусовий папірець висвітлили усі проблеми, котрі накопичилися в ООН.

Очевидно, що ООН потрібна кардинальна «перебудова». І тепер лише від відповідальної позиції нового генерального секретаря Антоніу Ґутерріша та найбільш впливових держав її членів залежатиме, чи вдасться провести її реорганізацію.

Міжнародній спільноті необхідно зробити все можливе, щоб  сама ООН більше не була подобою геополітичного дискусійного клубу, де країни-терористи на кшталт Росії мали можливість легко «заговорювати» будь-яку надскладну світову проблему.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

Північнокорейська геополітична шарада стає одним із найскладніших завдань для президента США Дональда Трампа

Віктор Каспрук

Те, що керівник Північної Кореї Кім Чен Ин, оглядаючи військовий об’єкт номер 92, віддав наказ «берегти» ядерну зброю, від якої залежить виживання країни, і що журналісти південнокорейської газети Чунан ільбо, змогли отримати секретний документ, котрий підтверджує ці слова, може кардинальним чином змінити ситуацію навколо КНДР.

Тепер, коли є документ, який підтверджує, що Пхеньян дійсно володіє ядерною зброєю, гостро постає питання, що демократичній світовій спільноті робити з ядерною Північною Кореєю.

Адже якщо ядерна зброя у КНДР є, то це означає, що рано чи пізно вона може бути застосована. Можна висувати різні гіпотези з приводу того, чому Північна Корея випробовує стільки ракет. Проте жодне пояснення не може заспокоїти.

Якщо звернутися до статистики, то за перші два роки після приходу верховного лідера КНДР до влади (2012 і 2013), Північна Корея запустила всього 8 ракет. Протягом наступних трьох років в середньому відбувалося 15 запусків на рік.

Однак темп випробувань знову зріс цього року, 5 запусків з 10 травня, часу коли було обрано президентом Південної Кореї Мун Чже Іна. Важко зрозуміти, що ж стоїть за цим «балістичним божевіллям».

Проста відповідь полягає у тому, що тільки енергійне тестування може сприяти ракетній програмі КНДР, і що Кім Чен Ин здатність запускати ядерні ракети бачить, як ключ для виживання свого режиму в умовах все більшого нагнітання Пхеньяном конфронтації з США.

І навіть збої, під час такого ракетного тестування, можуть бути важливими, оскільки вони дозволяють усунути неполадки і недоробки. Тому північнокорейську владу не дуже хвилює той факт, що багато ракет вибухають під час запуску, або ж незабаром після нього.

Але якщо пригадати географію поділу двох Корей, то Північній Кореї навіть не потрібна ядерна зброя, щоб знищити Сеул. В КНДР на сьогодні достатньо звичайної артилерії, щоб зруйнувати південнокорейську столицю. Й це є головною причиною, чому західне співтовариство досі не вдалося до жорстких радикальних дій, щоб зупинити ядерний розвиток північнокорейців. Адже будь-який конфлікт з КНДР легко призведе до мільйонів загиблих в Сеулі.

Поки що Пхеньян має ракети з діапазоном дальності в 1200 двісті кілометрів. Та хоча цього цілком достатньо аби вразити цілі в Південній Кореї та Японії (на територіях яких розташовані американські військові бази), але вони не спроможні досягти материкової частини Америки. Проте у своїй новорічній промові Кім Чен Ин пообіцяв створення міжконтинентальних балістичних ракет, котрі будуть здатними перетинати Тихий океан.

КНДР знаходиться на утриманні Китаю, як Куба в радянські часи була на утриманні СРСР. Однак Пекін має божевільну маріонетку, непередбачувані дії якої він не завжди може спрогнозувати чи стримати. Та одним із чинників такої пасивної позиції у цьому питанні китайської сторони є те, що у той час коли Північна Корея є загрозою для США і її азійських сусідів, вона одночасно стала відволікаючим фактором від дій Китаю у Південній Азії, й одночасно одним із важливих моментів переговорів в китайсько-американських відносинах.

Наразі подальша ситуація з КНДР дуже багато в чому залежатиме від того, наскільки американський президент Дональд Трамп є здатним розірвати «замкнуте коло» північнокорейської кризи. Якщо він готовий приділяти пильну увагу азійській геополітиці і буде чутливо реагувати на повзучу експансію впливів Китаю в регіоні, то питання ядерного провокування пхеньянським режимом може набути неочікуваних вимірів.

Для Китаю єдина і демократична Корея означала б втрату козирної «страшилки» в особі КНДР і зникнення важеля шантажу американців ядерною загрозою з боку Пхеньяну.

Китайський фактор набуває вагомого значення при розгляді варіантів вирішення північнокорейської кризи. Оскільки парадигма пекінських підходів під час пошуку шляхів для зменшення стратегічної конкуренції з боку їхніх сусідів, включає в себе різноманітні чинники стримування.

Китаю вигідна модель стосунків, за якої Північна Корея й надалі б залишалася в стані клієнта КНР. Так само як і клієнтські стосунки Пакистану допомагають контролювати Китаю його мусульманське уйгурське населення в провінції Сіньцзян.

Але звичка Китаю розглядати геополітику, як гру з нульовою сумою, тепер це може спрацювати проти нього. Бо якщо раніше небажання КНР возз’єднання Корейського півострова мотивувалося тим, що цим стримується утворення великого американського союзника, а мільйони північнокорейських біженців в разі об’єднання почнуть бігти в Китай, то тепер держава з ядерною зброєю постала всього в декількох годинах їзди до Пекіну.

Та й чи буде здатен далі Пекін утримувати й далі режим Кім Чен Ина на «короткому повідку», якщо його непрогнозований лідер, окрилений ядерними можливостями Північної Кореї, раптом почне виходити з-під контролю?

Наступним поясненням активізації ракетних випробувань є те, що КНДР постійно використовує їх в якості потужної пропаганди. При цьому апокаліптичні загрози Пхеньяну йдуть поруч з північнокорейським ядерним розвитком. Образно кажучи, це дуже таки нагадує «стратегію їжака», який демонструє свої шипи для того, аби устрашити свого ймовірного противника.

Хоча це більше робиться для того, щоб приховати від закордонних спостерігачів величезну слабкість Північної Кореї. Відчутність надійного ядерного стримувача, незважаючи на недавній прогрес у цьому напрямку, відсталу технічно армію та нестабільну економіку.

Іншою причиною різкого збільшення випробувань стає те, що Кім Чен Ин хоче мати кращу позицію, перш ніж американський і китайський тиск поверне його за стіл чергових переговорів.

Але тут північнокорейський лідер може «перегнути палку», оскільки збільшення ядерної загрози з боку КНДР здатне підштовхнути США до закінчення ери «стратегічного терпіння» і почати розглядати більш ризиковані стратегії вирішення північнокорейського питання.

На перший погляд ядерна поведінка КНДР виглядає повністю ірраціональною. Проте насправді це можна визначити, як таку собі «стратегічну ірраціональність».

Бо коли говорити про ядерну конкуренцію між Північною Кореєю і США, то найкращим варіантом для більш слабкої сторони є переконати сильнішу сторону у своїй цілковитій ірраціональності. Щоб утримати її від будь-якого агресивного поводження. Хоча ця нетрадиційна стратегія «стратегічної ірраціональності» північнокорейців набула останнім часом таких викличних форм, що може привести до зворотного ефекту.

Ситуація з ядерним шантажем КНДР зайшла вже дуже далеко. І якщо на Заході зрозуміють, що Кім Чен Ин готовий до серйозної ядерної авантюри,  то щоб не допустити такого розвитку подій, може бути нанесений удар на упередження. Звичайно, це може бути останнім засобом, проте і його не варто виключати.

У цьому випадку небажання Китаю серйозно підходити до північнокорейської кризи здатне бумерангом негативу повернутися до нього. Бо коли він не бажає поставити на місце свого норовистого сусіда, то радіоактивні опади можуть випасти і на його території.

У разі якщо північнокорейські еліти не зможуть стримувати суїцидну поведінку свого лідера, радикальні засоби ядерного стримування здатні припинити це ядерне божевілля.

Нині Кім Чен Ин є одним із найнебезпечніших людей на планеті. Він може ініціювати або прискорити ядерну війну в Східній Азії між ядерними державами у будь-який слушний на його думку момент або випадково. Тому сторонні спостерігачі мають мізерну можливість передбачити те, що він може зробити, або вичислити його тактичні мотивації до таких дій.

Якщо й далі намагатися розгледіти «раціональність» Кім Чен Ина, то можна прогледіти найбільшу небезпеку, яку несе світові сімейний клан Кімів.

Ця небезпека коріниться в універсальній людській схильності недооцінювати наслідки дій. Цар  Пріам пропустив Троянського коня в Трою, в 1939 році лідери Європи не відреагували адекватно на напад Гітлера на Польщу, а світова спільнота ще й досі повністю не усвідомлює, що війна Росії з Україною, це не тільки справа українців.

Втім, не варто недооцінювати ще й одну загрозу з північнокорейського боку. Безгрошівний режим в КНДР, щоб ще більше підняти ставки у протистоянні з США, здатен продати атомну бомбу терористам, котрі будуть готові щедро проплатити за цю         фінансову оборудку.

Ймовірність намірів Кім Чен Ина продати ядерну зброю терористам часто недооцінюється, стверджуючи що він ніколи не стане так ризикувати. А диктатори ніколи не роблять того, що становить загрозу їхньому виживанню, бо продаж бомби означатиме втрату контролю над її використанням.

Проте й вони не застраховані від колосальних прорахунків. А відсутність значущих наслідків для Кім Чен Ина за всі його минулі провокативні дії, може привести до того, що він вважатиме себе недоторканим. Тому надзавданням для США і їхніх союзників стає, як загнати джина ядерного тероризму назад в пляшку.

Ця азійська геополітична шарада стає одним із найскладніших завдань для президента США Дональда Трампа. Вона вимагатиме вироблення нових підходів не тільки щодо КНДР, а й у відносинах з Китаєм.

Навряд чи американська адміністрація буде діяти швидко і емоційно, але те, що американський віце-президент Майк Пенс сказав, що «всі варіанти» знаходяться на столі, мало б серйозно попередити Пхеньян.

Очевидно, що перспектива загрози від північних корейців Лос-Анджелесу і Сан-Франциско дуже болісна. Проте упереджуючий удар по ядерним об’єктам КНДР, коли їхні ядерні пристрої, скоріше за все, приховані глибоко під землею, а ракети розосереджені на мобільних пускових установках, здатен спровокувати ядерний конфлікт, який може вилитися в мільйони жертв серед мирного населення.

Виглядає на те, США зможуть вирішити північнокорейську проблему тільки за допомоги Китаю. У цьому сенсі, можливо, що Дональду Трампу варто звернутися до історичного досвіду свого далекого попередника на президентському посту Річарда Ніксона, і спробувати встановити нові «особливі стосунки» з Пекіном.

КНДР є союзником Китаю. Та хоча китайські лідери не у захваті від режиму Кім Чен Ина, вони не хочуть бачити його крах і об’єднання Північної Кореї з демократичним півднем в німецькому стилі. Оскільки для КНР це б означало втрату цінного буфера.

Хоча Китай не виграє, якщо Північна Корея дестабілізує Східну Азію або розпочне  регіональну гонку озброєнь, яка змусить Японію та Південну Корею створити власну ядерну зброю.

Можливо Вашингтону варто поставити Пекін перед вибором, якщо Китай не зможе знайти засоби для приборкання північнокорейців, то США залишають за собою право самотужки вирішувати це питання.

При цьому не виключаючи того, що Китай за узгодження з американцями, міг би вдатися до крайнього заходу, військової окупації КНДР і зміни там режиму.

Адже, у такому випадку, північнокорейці не будуть чинити значного спротиву військам свого сусіда. А політичний істеблішмент Північної Кореї, сподіваючись на те, що він залишиться біля державного керма в новий перехідній для КНДР період, вважатиме за краще домовитися з Пекіном.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар