«Індульгенція» на Україну, чи небажання звертати увагу на терористичну діяльність Росії?

000 6

Віктор Каспрук

Заява, яку було опубліковано після зустрічі лідерів-країн Північноатлантичного альянсу в Лондоні, дещо дивує своєю «особливою логікою».

Її можна сприймати двояко: типу ні «так», ні «ні». Бо, крім того, що там ні слова чомусь ні сказано про окупований вже шостий рік Росією Крим, ні про ситуацію на Донбасі, в ній проголошено про відкритість для діалогу з Російською Федерацією.

При цьому сором’язливо додавши, що «коли дії Росії зроблять це можливим».
Можливо, що так завжди прийнято в «великій дипломатії», але коли подібні сигнали замовчування надсилаються Москві, яка й не думає припиняти свою агресію щодо Української держави, то мимоволі виникає відчуття того, що Україна залишається поза інтересами держав НАТО.

Які, отримавши свого часу «парасольку безпеки» від Сполучених Штатів, воліють навіть не згадувати про Україну, яка вже скільки років героїчно захищає східні рубежі Європи від небезпеки, що надходить з боку Росії.

Ця заява написана так, що її можна потрактовувати, як комусь тільки забажається.

Все це на совісті тих європейських держав, для яких можливість співробітничати і торгувати з Росією, є куди більш важливою, ніж існуючий світовий порядок і міжнародне право, що постійно грубо попираються Російською Федерацією.

Подібні заяви виглядають, як спроба надати «індульгенцію» Росії на її терористичну діяльність в Україні, прикриваючись тим, що на самі країни, котрі є членами Північноатлантичного альянсу, Російська Федерація, поки що, не нападала.

Все це виглядає, як обіцянка протягнути Росії «руку миру» і обіцяти домовлятися з Кремлем, в той час, як Москва продовжує окупацію Криму і частини Донбасу.

А уникнення хоча б згадки про війну Росії з Україною, в той час, коли гинуть українські військові, Путін цілком здатен сприйняти, як намагання європейських країн, котрим, на відміну від України пощастило стати членами оборонного альянсу НАТО, продемонструвати нейтралітет в «українському питанні».

Очевидно, що завдячуючи Північноатлантичному альянсу, світу удалося уникнути багатьох потенційних конфліктів та загроз.

Але чому в такий критичний для неї час, Україна опинилася поза увагою лідерів країн-членів НАТО?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Зміна статусу Донбасу – «московська пастка». Є запитання і до Німеччини та Франції

66666666666666666

Віктор Каспрук

Напередодні «нормандського саміту» варто проаналізувати можливі ризики, котрі можуть виникнути в разі автоматичного погодження на всі «миротворчі» ініціативи Кремля.

Адже якщо президент Зеленський згодиться на надання окупованим українським територіям Донецької і Луганської областей особливого, тобто автономного статусу, без виводу звідти військ Російської Федерації, то це буде не що інше, як фактичне визнання, так званих, ДНР і ЛНР.

І хотілося б запитати у однієї з найбільших «проштовхувачів» цієї путінської ідеї, німецького канцлера Ангелу Меркель, що б сталося з об’єднаною Німеччиною 30 років тому, якби тоді прийняли рішення територіям, які під час їх радянської окупації називалися Німецькою Демократичною Республікою (НДР), надати особливий статус?

Залишивши на своїх місцях всіх штатних працівників і агентів «Штазі», колишні східнонімецькі поліцейські сили, армійських вищих офіцерів та увесь бюрократичний апарат НДР.

Чи могла тоді відбутися реальна інтеграція з Федеративною Республікою Німеччини, включених до неї колишніх земель Німецької Демократичної Республіки, коли б там залишалися органи управління створені окупантами?

Те ж саме запитання можна задати і президенту Франції Емманюелю Макрону, якщо раптом «російські визволителі», перед тим захопивши суміжні країни, окупували Бургундію або Прованс та організували там Бургундську народну республіку (БНР) або Провансальську народну республіку (ПНР), чи погодилися б в Парижі на особливий статус французьких земель, який так хочуть запропонувати українським територіям?

То ж чого ці, нібито союзники України, збираються нав’язати їй те, від чого вони б самі категорично відмовилися?

Адже «червона лінія» можливих домовленостей, проходить саме по питанню першочергового вирішення повернення Україні контролю над російсько-українським кордоном.

Без цього жодних домовленостей бути не може. Оскільки неможливо, в будь-якому форматі, інтегрувати окуповані частини Донбасу в Україну, без повного контролю над кордоном та реального поширення повноважень української влади на тимчасово не контрольовані Києвом території.

Якщо ж Зеленський, під великим тиском з боку партерів на «нормандському саміті», погодиться на запропоновані Путіним напівзаходи, то це здатне стати початком фрагментування і роздроблення Української держави на регіональні вотчини.

Вживляння в тіло України на умовах Москви «ракової пухлини» неконтрольованого Донбасу, стане не чим іншим, як початком кінця української незалежної держави.

Саме до цього прагнуть в Москві, граючи в гру «досягнення миру за будь-яку ціну».
Автономізація Донбасу не тільки ще більше відірве його від інших частин України, але й стане негативним прикладом для інших українських регіонів, над відокремленням яких більше 5 років «працює» російська агентура в Україні.

Та й взагалі неможливо території, які стільки часу перебували під ворожим контролем, за один день «влити» в Україну.

Крім того, щоб краще зрозуміти позицію Кремля, потрібно усвідомити, що якщо Путін вирішив піти на великий компроміс з «донбаського питання», то це б в очах прихильників Москви виглядало, як зрада своїх і відмова від просування в світі концепції «русского мира.

Адже тоді, в наступний раз, всі бажаючі повторити «донбаський досвід», будуть пам’ятати цей приклад, і навряд чи захочуть повторювати у себе подібне.

А враховуючи, що головна ціль кремлівців – «впихнути» в Україну Донбас на своїх умовах, щоб він мутив воду і вставляв палиці в євроінтеграцію, перетягуючи країну в бік Росії, навряд чи Путін сьогодні готовий зрадити своїх маріонеток, і просто так віддати окуповані території, навіть заради зняття санкцій.

Тому він й далі буде намагатися затягувати Україну в «московську пастку», наполягаючи на зміні статусу Донбасу.

Існує велика ймовірність, що переговори в «нормандському форматі», знову закінчаться нічим. За ситуації, що склалася, максимум про що обидві сторони можуть домовитися, то це про обмін полоненими.

Просто не видно для Зеленського сенсу виконувати забаганки Москви, наперед знаючи, що це може йому коштувати не тільки падіння рейтингу, а й влади.
А йти Україні на поступки Росії, не добившись своїх цілей, теж немає жодного сенсу.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Нова російська людина – Homo putinikus

0000000 ПУТТТТТТТП

Радіо Свобода  13 листопада 2019

Віктор Каспрук

Росія вперлася носом у глухий кут. Вперед йти неможливо, а назад не можна. Хіба що мріяти про славне минуле, своєрідний паліатив майбутнього. Тому росіянам так і хочеться накритися цим минулим з головою і бачити сни, навіяні розпачем.

Вихована комуністами, а потім путінським телевізором, велика частина населення Російської Федерації ніяк не здатна позбутися стадного інстинкту і рабської психології.

Країна, де марксизм-ленінізм часів СРСР успішно замінений на реваншизм-шовінізм, приправлений мракобіссям псевдоправослав’я, опинилася під владою купки людей, які спромоглися ввести закони і поняття пітерських підворіть в ранг «державної» політики.

Нинішня Росія стала лабораторією диких ідеологічно-політичних експериментів. Путін створив своєрідний полігон для відпрацювання цілої низки економічних, соціальних і біологічних дослідів над її населенням.

І якщо в радянські часи мова йшла про виведення нової, не баченої раніше, спільноти людей – Homo sovеtikusa (людини совєтської), то нині в Росії успішно проведена селекція нової російської людини – Homo putinikusa (людини путінської).

Цей Homo putinikus готовий погоджуватись з усім, що накажуть йому з Москви, аби лише його не чіпали і гарантували мінімальну пайку, котра, щоправда, щороку неухильно зменшується.

Путін і успішна Росія – це оксюморон

Цей феномен ще потребуватиме скрупульозних досліджень неупереджених західних політологів, психологів, істориків, соціологів, генетиків і біологів.

Хоча, за великим рахунком, путінізм, як явище, не є вже таким складним. Красти й захищати награбоване всіма доступними засобами, використовуючи для цього важелі державного механізму.

Плюс до цього телевізійна пропаганда «здобутків» Путіна, в ролі правителя нової Російської імперії, і нагнітання істерії страху перед вільним західним світом.

У цілому ж тренд «розвитку» Росії – на задвірках цивілізації. Це і є результатом «геополітичного» ривка в минуле.

Адже путінізм і успішна Росія – це оксюморон. Власне для цього Путін й розв’язав гібридну війну з Україною, бо успішна Україна могла б наочно показати росіянам, що путінізм для них не є єдиним можливим шляхом.

Homo putinikus став плодом антиселекції населення «колективною олігархією», якій потрібна була «людина мовчазна», що без жодних заперечень підтримуватиме все, що їй нав’язуватимуть з телевізора.

По суті, це є «людина телевізора», що дещо відрізняється від Homo sovеtikusа радянських часів. В СРСР «людину совєтську» змушували погоджуватись на кінські дози прослуховування пропаганди на всіляких партійних, комсомольських, профспілкових та інших зборах. Не говорячи вже про політнавчання, присутність на яких була обов’язковою.

Комуністичним режимом також контролювалося, чи дивиться та чи інша особа програму «Время» о 21-й годині на центральному московському першому телеканалі.

Якщо ж виявлялося, що хтось ігнорує кремлівську офіційну пропаганду, то це обов’язково фіксувалося, і така «неідейна» людина могла не розраховувати на можливість успішної професійної кар’єри.

Інша справа, що тепер Homo putinikusа ніхто не може примусити дивитися багатогодинні пропагандистські телевізійні шоу кисельових-соловьйових.

Проте дуже велика частина російського населення настільки серйозно підсіла на «голку» подібних політичних вистав, що здається, вони замінили їй можливість самостійно мислити.

І навіщо? За тебе тепер думає телевізор.

Homo putinikus приніс на окуповані території України кафкіанську реальність

Необхідно визнати, що комуністичній окупаційній владі частково таки вдалося виростити цього Homo sovеtikusа в Україні.

Саме він, під час російського вторгнення на Донбас, перейшов на бік ворога і почав боротися за реінкарнацію СРСР.

А після більше ніж 5 років окупації частини українського Донбасу, велика частка колишніх ментальних совків перетворилася, після путінської телевізійної пропаганди, на Homo putinikusiv.

Що українцям обов’язково потрібно буде враховувати, після повернення під свій контроль нині окупованих Москвою територій.

Якщо перефразувати ідеологему радянських часів, то «людина путінська» – це нова історична спільнота, вихована на «ідеалах» путінізму.

Ця «путінська людина» заміщає собою Homo sovеtikusа в анексованому Криму і окупованій частині Донбасу. І пришвидшують цей процес злочинні структури ФСБ/КГБ.

І тут провина не тільки самого цього putinikusa, а ті жорсткі рамки в які він був поставлений ще з дитинства, відсутність справедливості, а головне логіки дій самих можновладців.

Звідси його неспровокована агресивність, невмотивована жорстокість і непрогнозованість вчинків.

Він радіє окупації Криму, при цьому толком так і не розуміючи, навіщо це йому особисто потрібно.

Вторгається з «інтернаціональною допомогою» на український Донбас, і дуже ображається, коли його називають окупантом і терористом.

Кафкіанська реальність, яку приніс Homo putinikus разом із експортом путінізму на окуповані території України, покликана змінити ментальність української нації.

Чому допомагає божевільне нагнітання негативу, який просто вивергається з російського телевізора.

З якого можна дізнатися, що найбільші вороги Росії – це американці і українці, чим відволікається увага росіян від провальної економічної і соціальної політики путінського режиму.

Путіністи побудували країну-фейк

Феномен Homo putinikusiv полягає в тому, що з них виховали активних рабів влади. Рабів агресивних до зовнішнього світу, і водночас надзвичайно слухняних для виконання кремлівських наказів.

Проштамповані пропагандою мізки вже не здатні сприймати критично, що відбувається навколо. А після включення «суверенного» російського інтернету, можна лише очікувати на різке збільшення такої частки населення.

Система міфологізації дій влади, вибудувана за 20 років правління Путіна, тільки посилилася за роки гібридної війни Росії з Україною і Заходом.

Путіністи побудували країну-фейк, у якій антизахідні настрої і прагнення до самоізоляції беруть верх.

Homo putinikus – це продукт антиеволюції, який мріє про відродження імперської «величі» СРСР, і глибоко переконаний, що навколо Росії тільки вороги, які не дають Російській Федерації зайняти законне провідне місце на міжнародній арені.

Росія, яка програла Холодну війну і війну технологій, та, за наявності величезних неосвоєних територій, має економіку меншу від економік багатьох європейських держав, не може претендувати на те, щоб з нею на рівних розмовляли провідні країни Заходу.

Тут Homo putinikusam не допоможе поклоніння культу особи Путіна чи продукування ностальгії за міфічним Радянським Союзом, котру їм нав’язує російське телебачення.

Персоналістичне путінське самодержавство спирається на правління людини, котра наділила себе царськими повноваженнями.

Але ототожнення режиму тільки з однією людиною – Путіним – може підірвати ефективність самого путінізму та фатальним чином вплинути на стійкість вибудуваної ним системи, в разі виникнення потрясінь в Росії або раптового відходу «царя» від влади.

https://www.radiosvoboda.org/a/30266990.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Новый российский человек – «Homo putinikus»

0000000 ПУТТТТТТТП

Радио Свобода  13 ноября  2019

Виктор Каспрук

Россия уперлась носом в тупик. Вперед идти невозможно, а назад нельзя. Разве что мечтать о славном прошлом, своеобразный паллиатив будущего. Поэтому россиянам так и хочется накрыться этим прошлым с головой и видеть сны, навеянные отчаянием.

Воспитанная коммунистами, а потом путинским телевизором, большая часть населения Российской Федерации никак не способна избавиться от стадного инстинкта и рабской психологии.

Страна, где марксизм-ленинизм времен СССР успешно заменен на реваншизм-шовинизм, приправленный мракобесием псевдоправославья, оказалась под властью кучки людей, которые смогли ввести законы и понятия питерских подворотен в ранг «государственной» политики.

Нынешняя Россия стала лабораторией диких идеологических и политических экспериментов. Путин создал своеобразный полигон для отработки целого ряда экономических, социальных и биологических опытов над ее населением.

И если в советские времена речь шла о выведении нового, невиданного ранее, сообщества людей – Homo sovеtikusa (человека советского), то сейчас в России успешно проведена селекция нового российского человека – Homo putinikusa (человека путинского).

Этот Homo putinikus готов соглашаться со всем, что прикажут ему из Москвы, только чтобы его не трогали и гарантировали минимальную пайку, которая, правда, каждый год неуклонно уменьшается.

Путин и успешная Россия – это оксюморон

Этот феномен еще потребует скрупулезных исследований объективных западных политологов, психологов, историков, социологов, генетиков и биологов.

Хотя, по большому счету, путинизм, как явление, не является уж таким сложным. Воровать и защищать награбленное всеми доступными средствами, используя для этого рычаги государственного механизма.

Плюс к этому телевизионная пропаганда «достижений» Путина, в роли правителя новой Российской империи, и нагнетание истерии страха перед свободным западным миром.

В целом же тренд «развития» России – на задворках цивилизации. Это и является результатом «геополитического» рывка в прошлое.

Ведь путинизм и успешная Россия – это оксюморон. Собственно для этого Путин и развязал гибридную войну с Украиной, потому что успешная Украина могла бы наглядно показать россиянам, что путинизм для них не является единственным возможным путем.

Homo putinikus стал плодом антиселекции населения «коллективной олигархией», которой нужен был «человек молчаливый», без возражений поддерживающий все, что ему будут навязывать с телевизора.

По сути, это «человек телевизора», который несколько отличается от Homo sovеtikusа советских времен. В СССР «человека советского» заставляли соглашаться на лошадиные дозы прослушивания пропаганды на всевозможных партийных, комсомольских, профсоюзных и других собраниях. Не говоря уже о политучебе, присутствие на которой было обязательным.

Коммунистическим режимом также контролировалось, смотрит ли та или иная особа программу «Время» в 21 час на центральном московском первом телеканале.

Если же оказывалось, что кто-то игнорирует кремлевскую официальную пропаганду, то это обязательно фиксировалось, и такой «неидейный» человек мог не рассчитывать на возможность успешной профессиональной карьеры.

Другое дело, что теперь Homo putinikusа никто не может заставить смотреть многочасовые пропагандистские телевизионные шоу киселёвых-соловьевых.

Однако очень большая часть российского населения настолько серьезно подсела на «иглу» подобных политических представлений, что кажется, они заменили ей возможность самостоятельно мыслить.

И зачем? За тебя теперь думает телевизор.

Homo putinikus принес на оккупированные территории Украины кафкианскую реальность

Необходимо признать, что коммунистической оккупационной власти частично удалось вырастить этого Homo sovеtikusа и в Украине.

Именно он, во время российского вторжения на Донбасс, перешел на сторону врага и начал бороться за реинкарнацию СССР.

А после более чем 5 лет оккупации части украинского Донбасса, большая часть бывших ментальных совков превратилась, после путинской телевизионной пропаганды, на Homo putinikusov.

Что украинцам обязательно нужно будет учитывать, после возвращения под свой контроль ныне оккупированных Москвой территорий.

Если перефразировать идеологему советских времен, то «человек путинский» – это новая историческая общность, воспитанная на «идеалах» путинизма.

Этот «путинский человек» замещает собой Homo sovеtikusа в аннексированом Крыму и оккупированной части Донбасса. И ускоряют этот процесс преступные структуры ФСБ / КГБ.

И здесь вина не только самого этого putinikusa, а те жесткие рамки, в которые он был поставлен еще с детства, отсутствие справедливости, а главное логики действий самих власть имущих.

Отсюда его неспровоцированная агрессивность, немотивированная жестокость и непредсказуемость поступков.

Он радуется оккупации Крыма, при этом толком так и не понимая, зачем это ему лично нужно.

Вторгается с «интернациональной помощью» на украинский Донбасс, и очень обижается, когда его называют оккупантом и террористом.

Кафкианская реальность, которую принес Homo putinikus вместе с экспортом путинизма на оккупированные территории Украины, призвана изменить ментальность украинской нации.

Чему помогает сумасшедшее нагнетание негатива, который просто извергается с российского телевизора.

С которого можно узнать, что самые большие враги России – это американцы и украинцы, чем отвлекается внимание россиян от провальной экономической и социальной политики путинского режима.

Путинисты построили страну-фейк

Феномен Homo putinikusov заключается в том, что из них воспитали активных рабов власти. Рабов агрессивных к внешнему миру, и одновременно чрезвычайно послушных для выполнения кремлевских приказов.

Проштампованные пропагандой мозги уже не способны воспринимать критически, что происходит вокруг. А после включения «суверенного» российского интернета, можно только ожидать резкое увеличение такой доли населения.

Система мифологизации действий власти, выстроенная за 20 лет правления Путина, только усилилась за годы гибридной войны России с Украиной и Западом.

Путинисты построили страну-фейк, в которой антизападные настроения и стремление к самоизоляции берут верх.

Homo putinikus – это продукт антиеволюции, мечтающий о возрождении имперского «величия» СССР, и глубоко убеждённый, что вокруг России только враги, которые не дают Российской Федерации занять законное ведущее место на международной арене.

Россия, проигравшая Холодную войну и войну технологий, и, которая при наличии огромных неосвоенных территорий, имеет экономику меньшую экономик многих европейских государств, не может претендовать на то, чтобы с ней на равных разговаривали ведущие страны Запада.

Здесь Homo putinikusam не поможет поклонение культу личности Путина или продуцирование ностальгии по мифическому Советскому Союзу, которое им навязывает российское телевидение.

Персоналистическое путинское самодержавие опирается на правление человека, который наделил себя царскими полномочиями.

Но отождествление режима только с одним человеком – Путиным – может подорвать эффективность самого путинизма и роковым образом повлиять на устойчивость построенной им системы, в случае возникновения потрясений в России или внезапного отхода «царя» от власти.

https://www.radiosvoboda.org/a/30266990.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Особливий статус Донбасу – «троянський кит» Путіна»

0000000 ДОНБАС

Радіо Свобода  17 листопада 2019

Віктор Каспрук

Все менше часу залишається до початку проведення «нормандського саміту», який в команді Володимира Зеленського бачать, як панацею від всіх проблем, які так вправно створює Україні Москва. Перебільшенні очікування і нерозуміння тих геополітичних зав’язок, на які Кремль розраховує в разі всеосяжних поступок України Росії, може привести до швидких і неправильних рішень, на «відігравання» яких назад потім знадобиться куди більше зусиль, ніж якби їх взагалі не ухвалювати.

Москва грає на інтересі Зеленського показати себе миротворцем і досягнути миру з агресором за будь-яку ціну, що дуже нагадує бажання домовитися «з геополітичним Чекатилом», замість того, щоб чинити йому спротив, враховуючи, що він може виглядати сильним тільки на тлі жертви, котра є набагато слабшою за нього.

Тільки Путін може припинити війну на Донбасі

Але вже зараз можна спрогнозувати, що Путін (за підтримки лідерів Німеччини і Франції – Меркель і Макрона), буде переконувати українського президента в тому, що автономізація Донбасу – це ключ від миру, і тільки від Зеленського тепер залежить, чи готовий він цим ключем скористатися.

Хоча в дійсності, ключ від миру в руках у Путіна, бо тільки він може припинити війну на Донбасі.

В разі прийняття під великим тиском вимог Кремля, це може спровокувати ефект доміно наступних стратегічних поступок, на які може піти нинішнє керівництво України, підлаштовуючись під політичні потреби Росії.

І одним із «китів», на яких тримаються всі плани Путіна по роздрібненню України на регіональні вотчини, є саме ухвалення закону про особливий статус Донбасу.

Російський диктатор добивається цього ще з 2014 року, часу анексії Росією українського Криму і розв’язання нею війни на Донбасі.

Варто зазначити, що починаючи від часів президентства Леоніда Кучми, Донбас негласно отримав від центральної влади статус автономії, хоча публічно про це не говорилося.

Поряд із автономним Кримом, Донбас став електоральним полем для отримання великої кількості голосів на користь влади, що й було одним із вирішальних факторів здобуття Кучмою перемоги на президентських виборах 1999 року.

Саме тоді під Донбас було закладено міну сповільненої дії, що під час вторгнення Росії на території Донбасу, вибухнуло потужною хвилею сепаратизму.

Але якщо зараз Київ погодиться на вимогу Москви і оперативно ухвалить закон про особливий статус Донбасу, зрозуміло, що Путіна це ніяк не зможе задовольнити.

Тому наступною його вимогою стане поширення цього особливого статусу не тільки на окуповану частину Донбасу, а й на всі території Донецької і Луганської областей, яку Україні такою великою кров’ю вдалося відстояти.

Потрібно проявити принциповість у питанні Донбасу

Якщо ж Зеленський і на це погодиться, то, скоріш за все, наступною вимогою стане надання амністії всім донбаським учасникам російсько-української війни.

Росія відмовляється забрати до себе колаборантів, хоча й має зобов’язання перед тими, кого вона підбила на участь у війні з Україною.

Українській делегації потрібно проявити принциповість у цьому питанні, оскільки повернення Донбасу разом з тими, хто воював з Українською державою, тотожне добровільному вживленню в людське тіло гангрени. Наслідки будуть ті ж самі.

Не говорячи вже про те, що неможливо проводити жодні вибори на територіях, котрі окуповані ворогом.

Тим більше тоді, коли окупанти і не збираються передавати Україні контроль над 400 кілометрами російсько-українського кордону.

І коли українські спецслужби та поліція не розміщатимуться на території такого «деокупованого» Донбасу.

Україна не зможе контролювати територію, яка й далі залишатиметься по суті під контролем Москви, не дивлячись на нібито формальну передачу її Києву.

Ті, хто зрадили свою державу, не можуть мати українське громадянство

Таким чином, ризики від погодження на нібито «мирні» кроки Кремля назустріч Україні, проглядаються на всіх можливих напрямках.

Росія не прагне і не хоче миру з Україною, їй потрібно виграти час, розуміючи, що деморалізація українського суспільства, яка, на жаль, спостерігається під час війни, грає їй на руку.

Тому на переговори щодо Донбасу Україна мала б приїхати зі своїм пакетом пропозицій, в яких було б чітко зафіксовано, що ніякі вибори на Донбасі не можуть бути проведенні без повного контролю української сторони над всіма територіями цього регіону.

А контроль над кордоном – це головна вимога України, і без виконання її Росією, жодні інші пропозиції не можуть взагалі обговорюватися.

І головне, всі учасники російсько-українського конфлікту, що брали участь в бойових діях на стороні Росії, мають виїхати з території України.

Адже не можуть ті, хто зрадили свою державу, мати українське громадянство і спільні права з тими, хто захищали свою батьківщину, віддаючи за неї своє життя.

https://www.radiosvoboda.org/a/30276769.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Особый статус Донбасса – «троянский кит» Путина

Радио Свобода  17 ноября  2019

Виктор Каспрук

Все меньше времени остается до начала проведения «нормандского саммита», который в команде Владимира Зеленского видят, как панацею от всех проблем, которые так ловко создает Украине Москва. Преувеличенные ожидания и непонимание тех геополитических завязок, на которые Кремль рассчитывает в случае всеобъемлющих уступок Украины России, может привести к быстрым и неправильным решениям, на «отыгрывание» которых обратно потом понадобится куда больше усилий, чем если бы их вообще не принимать.

Москва играет на интересе Зеленского показать себя миротворцем и достичь мира с агрессором любой ценой, что очень напоминает желание договориться «с геополитическим Чекатило», вместо того, чтобы оказать ему сопротивление, учитывая, что он может выглядеть сильным только на фоне жертвы, которая намного слабее его.

Только Путин может прекратить войну на Донбассе

Но уже сейчас можно спрогнозировать, что Путин (при поддержке лидеров Германии и Франции – Меркель и Макрона), будет убеждать украинского президента в том, что автономизация Донбасса – это ключ от мира, и только от Зеленского теперь зависит, готов ли он этим ключом воспользоваться .

Хотя в действительности, ключ от мира в руках у Путина, потому что только он может прекратить войну на Донбассе.

В случае принятия под большим давлением требований Кремля, это может спровоцировать эффект домино следующих стратегических уступок, на которые может пойти нынешнее руководство Украины, подстраиваясь под политические нужды России.

И одним из «китов», на которых держатся все планы Путина по размельчению Украины на региональные вотчины, является именно принятие закона об особом статусе Донбасса.

Российский диктатор добивается этого еще с 2014 года, времени аннексии Россией украинского Крыма и развязыванию ею войны в Донбассе.

Стоит отметить, что начиная со времен президентства Леонида Кучмы, Донбасс негласно получил от центральной власти статус автономии, хотя публично об этом не говорилось.

Наряду с автономным Крымом, Донбасс стал электоральным полем для получения большого количества голосов в пользу власти, и был одним из решающих факторов получения Кучмой победы на президентских выборах 1999 года.

Именно тогда под Донбасс была заложена мина замедленного действия, которая во время вторжения России на территории Донбасса, взорвалась мощной волной сепаратизма.

Но если сейчас Киев согласится на требование Москвы и оперативно примет закон об особом статусе Донбасса, понятно, что Путина это никак не сможет удовлетворить.

Поэтому последующим его требованием станет распространение этого особого статуса не только на оккупированную часть Донбасса, а и на все территории Донецкой и Луганской областей, которую Украине такой большой кровью удалось отстоять.

Нужно проявить принципиальность в вопросе Донбасса

Если же Зеленский и на это согласится, то, скорее всего, следующим требованием станет предоставление амнистии всем донбасским участникам российско-украинской войны.

Россия отказывается забрать к себе коллаборационистов, хотя и имеет обязательства перед теми, кого она подбила на участие в войне с Украиной.

Украинской делегации нужно проявить принципиальность в этом вопросе, поскольку возврат Донбасса вместе с теми, кто воевал с Украинским государством, тождественно добровольному вживлению в человеческое тело гангрены. Последствия будут те же.

Не говоря уже о том, что невозможно проводить никакие выборы на территориях, которые оккупированы врагом.

Тем более тогда, когда оккупанты и не собираются передавать Украине контроль над 400 километрами российско-украинской границы.

И когда украинские спецслужбы и полиция не будут размещаться на территории такого «деоккупированного» Донбасса.

Украина не сможет контролировать территорию, которая продолжает оставаться по сути под контролем Москвы, несмотря на якобы формальную передачу ее Киеву.

Те, кто предали свое государство, не могут иметь украинское гражданство

Таким образом, риски от согласования якобы «мирных» шагов Кремля навстречу Украине, просматриваются на всех возможных направлениях.

Россия не стремится и не хочет мира с Украиной, ей нужно выиграть время, понимая, что деморализация украинского общества, которая, к сожалению, наблюдается во время войны, играет ей на руку.

Поэтому на переговоры по Донбассу Украина должна приехать со своим пакетом предложений, в которых было бы четко зафиксировано, что никакие выборы на Донбассе не могут быть проведены без полного контроля украинской стороны над всеми территориями этого региона.

А контроль над границей – это главное требование Украины, и без выполнения его Россией, никакие другие предложения не могут вообще обсуждаться.

И главное, все участники российско-украинского конфликта, принимавшие участие в боевых действиях на стороне России, должны выехать с территории Украины.

Не могут те, кто предали свое государство, иметь украинское гражданство и общие права с теми, кто защищал свою родину, отдавая за нее свою жизнь.

https://www.radiosvoboda.org/a/30276769.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Повернуті кораблі. Україна отримала шанс показати світу справжнє обличчя Кремля

000000 КОРАБЛІ

Радіо Свобода  21 листопада  2019

Віктор Каспрук

Політичний жест Росії, яка нібито повернула Україні назад українські кораблі (бронекатери «Нікополь» і «Бердянськ» і катер «Яни Капу»), розрахований на те, щоб показати свою «конструктивну позицію» напередодні «нормандського саміту».

І тут необхідно наголосити саме на визначенні «нібито українські кораблі».

Адже якщо обладнання і начинка такого «корабля» перебуває в розкомплектованому стані, то це вже не корабель, а просто металобрухт.

А те, що він хоч якось ще може триматися на плаву, коли його кудись там відбуксовують, не робить цей плаваючий металобрухт кораблем.

Й для того, аби привести ці повернуті «кораблі» до робочого стану необхідно буде вкласти кошти, які, можливо, будуть не на багато меншими, ніж якби ці плавзасоби купувати в діючому стані.

Крім того, ще невідомо якими «жучками» та іншими корисними для російського ФСБ засобами нашпиговані ці судна.

Тому для української сторони найбільш оптимальним буде не сподіватися на те, що ці «кораблі» вдасться швидко привести до ладу і застосовувати для Військово-морських сил України.

Скоріш за все, цю ситуацію варто розглядати більше в політичному плані.
Оскільки, подібні дії Російської Федерації демонструють не лише те, що Москва повністю ігнорує міжнародні закони і домовленості.

Таке «повернення» може стати чудовим приводом для України показати вкотре міжнародній громадськості справжнє обличчя і наміри Кремля.

Росія сьогодні – не лише терористична держава, яка без всякої мотивації нападає на своїх сусідів.

На прикладі розкурочених українських кораблів наглядно видно, що Росія – це держава-вандал, яка не може втриматися від вандалізму навіть тоді, коли, здавалося, їй це абсолютно не вигідно.

Адже подібні вандальні дії вкотре показують Російську Федерацію в дуже невигідному для неї на міжнародній арені світлі.

Але, виглядає на те, що для росіян зараз головне насолити українцям. І втриматися від цього у них просто немає сил.

https://www.radiosvoboda.org/a/30284620.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Возвращенные корабли: шанс Украины показать миру истинное лицо Кремля

Крым.Реалии  21 ноября  2019

Виктор Каспрук

Политический жест России, вернувшей Украине якобы корабли (бронекатера «Никополь» и «Бердянск» и буксир «Яны Капу»), рассчитан на то, чтобы показать свою «конструктивную позицию» накануне «нормандского саммита».

И здесь необходимо подчеркнуть определение «якобы украинские корабли».

Ведь если оборудование и начинка такого «корабля» находятся в разобранном состоянии, то это уже не корабль, а просто металлолом.

А то, что он хоть как-то еще может держаться на плаву, когда его буксируют, не делает этот плавающий металлолом кораблем.

Чтобы привести эти возвращенные «корабли» в рабочее состояние, необходимо будет вложить средства, которые, возможно, будут ненамного меньше, чем если бы эти плавсредства были куплены в рабочем состоянии.

Кроме того, еще неизвестно какими «жучками» и другими полезными для российского ФСБ средствами нашпигованы эти суда.

Поэтому для украинской стороны наиболее оптимальным будет не надеяться на то, что эти «корабли» удастся быстро привести в порядок и применять для Военно-морских сил Украины.

Скорее всего, эту ситуацию следует рассматривать больше в политическом плане.

Поскольку подобные действия России демонстрируют не только то, что Москва полностью игнорирует международные законы и договоренности. Такое «возвращение» может стать отличным поводом для Украины еще раз показать общественности истинное лицо и намерения Кремля.

Россия сегодня ‒ не только террористическое государство, без всякой мотивации нападающее на своих соседей. На примере раскуроченных украинских кораблей наглядно видно, что Россия ‒ это государство-вандал, которое не может удержаться от вандализма даже тогда, когда, казалось бы, ей это совершенно невыгодно.

Ведь подобные действия как вандала еще раз показывают Россию в очень невыгодном для нее свете на международной арене.

Но, похоже на то, что для россиян сейчас главное – насолить украинцам. И удержаться от этого у них просто нет сил.

https://ru.krymr.com/a/vozvrashennye-korabli-shans-ukrainy-pokazat-miru-istinnoe-litso-kremlya/30285130.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Кому і для чого потрібен «український Штірліц» напередодні «нормандського саміту»?

0000000 СВОБОДА

Радіо Свобода  26 листопада  2019

Віктор Каспрук

Повернення з «холоду» колишнього «народного мера» Горлівки Едуарда Матюхи спочатку викликає хвилю непереборного патріотизму і захоплення.

Як же добре працює в Україні розвідка, коли більше ніж п’ять років вона змогла так спритно «дурити» довірливих проросійських «сепаратистів», і збирати такі цінні для української сторони дані.

Але коли перша ейфорія починає спадати, відразу ж починають виникати закономірні питання – чому ж це новий «народний герой» з’явився напередодні саме «нормандського саміту»?

Чому це він починає озвучувати саме ті «плани Путіна», про які вже не раз писали в пресі?

Адже тут не головні плани Москви «Б» чи «В». Головний центральний план Кремля (Ц) – незалежної України взагалі не має бути.

А всі попередні плани Путіна, якими б літерами їх не позначати, є просто складовими цього генерального центрального плану.

Та й від проєкту «Новоросія» в Москві ніколи не відмовлялися. Просто вони там почали його переформатовувати – розбиваючи на прийнятні, на даному етапі, для Росії частини.

Можливо, нині комусь із українського керівництва дуже хочеться показати дуже довірливому народу український варіант Штірліца, з відомого 12-серійного совітського серіалу «17 миттєвостей весни», випущеного на телеекрани в 1973 році.

Новий «народний герой» має заповнити своєю «надсекретною» інформацією територію недовіри українців до ймовірних результатів «нормандського саміту».

Усе це схоже на потужну медійну розкрутку іншого «народного героя» – Надії Савченко.

Масове захоплення якою, правда, було не дуже довгим, але встигло принести відчутні дивіденди попередній українській владі.

І як показує увесь попередній досвід, сьогодні телевізору переконати українців у чомусь не дуже важко.

Але тим більшим стане розчарування в разі прозріння, для чого саме запускалася та чи інша інформаційна кампанія.

То, можливо, українцям варто було б навчитися думати самим?

А не сліпо довіряти тому, що їм в черговий раз з таким неприкритим ентузіазмом повідомлять з телевізора.

Дуже б хотілося вірити в те, що Едуард Матюха справжній герой і приклад для наслідування української молоді.

Але коли все це відбувається ніби то за сценарієм напівзабутого сюжету серіалу давніх часів, то мимоволі закрадається скепсис щодо того, що подібний збіг обставин міг статися просто випадково.

https://www.radiosvoboda.org/a/30292848.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Кому и для чего нужен «украинский Штирлиц» накануне «нормандского саммита»?

Радио Свобода  26  ноября 2019

Виктор Каспрук

Возвращение с «холода» бывшего народного мэра Горловки Эдуарда Матюхи сначала вызывает волну непреодолимого патриотизма и восхищения.

Как же хорошо работает в Украине разведка, когда более пяти лет она смогла так ловко «обманывать» доверчивых пророссийских сепаратистов, и собирать такие ценные для украинской стороны данные.

Но когда первая эйфория начинает спадать, сразу же начинают возникать закономерные вопросы – почему же это новый «народный герой» появился накануне именно «нормандского саммита»?

Почему он начинает озвучивать именно те «планы Путина», о которых уже не раз писали в прессе?

Ведь здесь не главные планы Москвы «Б» или «В». Главный центральный план Кремля (Ц) – независимой Украины вообще не должно быть.

А все предыдущие планы Путина, какими бы буквами их обозначать, являются составляющими этого генерального центрального плана.

И от проекта «Новороссия» в Москве никогда не отказывались. Просто они там начали его переформатировать – разбивая на приемлемые, на данном этапе, для России части.

Возможно, сейчас кому-то из украинского руководства очень хочется показать очень доверчивому народу украинский вариант Штирлица, из известного 12 серийного советского сериала «17 мгновений весны», выпущенного на телеэкраны в 1973 году.

Новый «народный герой» должен заполнить своей «сверхсекретной» информацией территорию недоверия украинцев к возможным результатам «нормандского саммита».

Ведь когда сам армейский «украинский Штирлиц» сообщает, что Украина должна пойти на все возможные уступки Путину, а иначе он захватит новые значительные части ее территории, то это должно убедить население, что планы фактической капитуляции Украины перед Москвой единственно правильные.

Кому и зачем нужно внезапное появление «украинского Штирлица» как раз накануне «нормандского саммита»?

Ведь все это очень похоже на мощную медийную раскрутку другого «народного героя» – Надежды Савченко.

Массовое увлечение которой, правда, было не очень долгим, но успело принести ощутимые дивиденды бывшей  украинской власти.

И как показывает весь предыдущий опыт, сегодня телевизору убедить украинцев в чем то, не очень трудно.

Но тем большим будет разочарование в случае прозрения, для чего именно запускалась та или иная информационная кампания.

Может быть, украинцам стоило бы научиться думать самим?

А не слепо доверять тому, что им в очередной раз с таким неприкрытым энтузиазмом сообщат из телевизора.

Очень бы хотелось верить в то, что Эдуард Матюха настоящий герой и пример для подражания украинской молодежи.

Но когда все это происходит вроде бы по сценарию полузабытого сюжета сериала бывших времен, то невольно закрадывается скепсис относительно того, что подобное совпадение обстоятельств могло произойти просто случайно.

https://www.radiosvoboda.org/a/30292848.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Чилі: виверження вулкана народного невдоволення

00000000 ЧИЛІ

«Дзеркало тижня. Україна»    №41, 2 листопада 2019

Віктор Каспрук

Більше мільйона людей вийшли на вулиці чилійської столиці Сантьяго, вимагаючи провести політичні й соціальні зміни в країні.

Чилі вибухнула вуличними протестами, що вилилися в жорстокі сутички влади з народом, обуреним великою економічною й соціальною нерівністю. І соломинкою, котра зламала верблюдові спину, стало різке підвищення вартості проїзду в метро та на іншому транспорті.

Сутички між владою та протестувальниками вже призвели до загибелі 20 й арештів 7 тисяч людей. До цих трагічних наслідків слід додати ще й розграбовані супермаркети, палаючі автобуси, обвуглені станції метро і підпалений штаб електричної компанії. І вперше після приходу до влади демократичного уряду в 1990 р. на вулиці чилійської столиці Сантьяго виведено військових.

Ситуація так загострилася, що ООН готується послати спеціальну місію для розслідування порушень прав людини в Чилі, де після тижня вуличних протестів розпочався загальний страйк. Очільниця Ради з прав людини ООН і колишня президентка Чилі Мішель Бачелет заявила: “Після моніторингу кризи в Чилі я вирішила надіслати для перевірки місію для вивчення повідомлень про порушення прав людини”.

Чилійський президент Себастьян Піньєра, намагаючись послабити напруженість, оголосив про план припинення досить непопулярного надзвичайного стану і комендантської години в нічний час. А також заміну в уряді вісьмох міністрів, серед яких міністр внутрішніх справ і фінансів.

Як зазначають деякі чилійські експерти, вони здивовані не тим, що відбувається, а тим, що такий бунт не спалахнув раніше. Адже відсутність структурних змін і нерозуміння президентом-мільярдером проблем простого народу неможливо погасити жахливим насиллям та частковими поступками з боку правлячого режиму.

Втім, навряд чи Піньєра та ті, хто керує, володіє й контролює Чилі, готові надати чилійцям свободу дій, можливість достойно заробляти і розблокують соціальні ліфти. Багаті й надбагаті ігнорують проблеми бідних та середнього класу, вони живуть на закритих територіях, контрольованих найманцями-охоронцями, і відокремилися від основної маси населення.

Та за фасадом зовні благополучної держави приховувалися проблеми, які неможливо вирішити погромами й розграбуванням торгівельних центрів. Хоча є нагальні питання, і їх необхідно оперативно вирішувати, однак заподіяна велика шкода державним підприємствам і приватному бізнесу — невиправдана. Тому багато чилійців виступають проти такого варварського руйнування. Адже у спалених дощенту великих магазинах працювали сотні людей, і всі вони після цього втратили свої робочі місця.

Через надмірну жадібність місцевих олігархів “диво Чилі”, успішно спроєктоване й реалізоване Мілтоном Фрідманом та його соратниками, почало трагічно пробуксовувати. А замаскований під демократичний чилійський уряд не зміг вчасно відстежити можливість виверження вулкана народного невдоволення.

Чилійці не бажають далі миритися з “чилійським світом”, побудованим для обслуговування невеликої кількості “обраних” за рахунок молодих, старих, уразливих і бідних категорій населення.

Після тотальної приватизації до рук олігархів перейшло, буквально, все в країні: дороги, вода, мінеральні ресурси, ліси, газ, електрична енергія, а також основні послуги, серед яких медичне обслуговування. Що стало причиною структурної нерівності, системної корупції, деградації і нестабільності як форми життя.

Президент Себастьян Піньєра — мільярдер, і тому наївно було б сподіватися, що він готовий проводити реформи, котрі дали б можливість досягти значного прогресу в послабленні соціальної нерівності в Чилі. В Латинській Америці постійно простежується своєрідна “політична гойдалка”, коли олігархи, неоліберали та “економічні хижаки” повертаються назад, скасовуючи все те, що робилося лівими урядами. Але коли ліві екстремісти приходять до влади, вони часто стають такими ж корумпованими й репресивними, як і олігархи, як це відбулося у Венесуелі та Нікарагуа.

Парадоксальність чилійської ситуації полягає в тому, що, фактично, до часів Сальвадора Альєнде Чилі була однією з найстабільніших латиноамериканських демократій. Але невдалі соціалістичні експерименти президента Альєнде і його зближення з кубинським диктатором Фіделем Кастро спровокували військовий переворот.

Генералу Августо Піночету вдалося стабілізувати країну, проте на благо заможних. Чилі пощастило мати природні та людські ресурси, але політична система, яка весь час дає збої, приносить користь не всім її громадянам, а лише заможним верствам населення.

Реальність така, що автостради в Чилі переважно платні, медичне страхування доступне тільки тим, хто може собі дозволити за нього заплатити, пенсії — дуже низькі, і більшість пенсіонерів просто не можуть вижити без допомоги своєї родини.

Нині в Чилі лунає дедалі більше голосів, які закликають змінити конституцію, прийняту під час диктатури Піночета і створену для збереження недоторканною чинної системи. Проте складається враження, що в Латинській Америці готові повторювати минулі помилки знову й знову, сподіваючись на позитивні результати. А вивівши військових на вулиці, президент Піньєра провокує їх на військовий переворот.

Оскільки, якщо заворушення в Чилі триватимуть довго, соціальна криза спровокує політичну кризу. І генерали можуть вирішити “тимчасово” перебрати владу до своїх рук, пояснюючи цей крок гострою необхідністю не дати країні сповзти у стан хаосу й анархії.

У такому разі проведення нових президентських і парламентських виборів відкладається до часу стабілізації ситуації, і на наступних виборах через рік або два до влади прогнозовано може прийти ставленик військових або хтось із вищого генералітету.

Іншим варіантом може стати захоплення на хвилі народного невдоволення і масових протестів влади в Чилі “необільшовиками”, що кинуть на вимогу плебсу соціальні подачки, яких вистачить на кілька місяців, а потім чилійський клон Мадуро почне шукати термінової допомоги в Росії, волаючи до Москви про допомогу й захист “народної” влади, яку хочуть незаконно скинути “американські імперіалісти”.

На прикладі Чилі простежується тенденція розчарування латиноамериканців у правоцентристських лідерах. Відтак можна спрогнозувати зростання підтримки лівих у Чилі, Еквадорі та Аргентині. При цьому приклади Венесуели чи Куби як альтернативи більшістю відкидаються як явно провальні.

Варто звернути увагу, що в неділю в Аргентині відбулися президентські вибори, на яких переміг лівий кандидат Альберто Фернандес. І йому доведеться вирішувати, хоче він керувати як відповідальний представник лівого центру — чи як жорсткий лівий.

Через соціальний протекціонізм у Чилі неможливо зробити те, що легко реалізовується, наприклад, у США. Якби в Чилі з’явилися винахідники-підприємці на кшталт Стіва Джобса чи Білла Гейтса, вони б не тільки не змогли отримати кредити або іноземні інвестиції під свої проєкти, — їх би легко “роздушили”, щоб не слугували “негативним прикладом” для тих, хто хоче діяти поза системою.

Чилійські протести є сигналом, що люди втомилися від безвихідного життя, втомилися від корумпованої влади, корумпованих корпорацій та їхніх поліцейських захисників. Коли купка мільярдерів самочинно вирішує долю держави, то це не лише несправедливо, а й дуже небезпечно, адже провокує протистояння з владою, яке потенційно може вибухнути революцією.

Наразі в Чилі протестують дві групи людей. Це студенти і переважна більшість тих, хто практикує громадянську непокору без насильницьких дій. Вони стукають по горщиках, вказуючи на нездатність прогодувати себе та сім’ю на низьку зарплату, та скандують і марширують.

Це найбільша частина демонстрантів. Невелика група протестувальників провокувала пожежі, розбивала вікна в будівлях та грабувала їх. На думку чилійських експертів, певна кількість цих варварських дій була інспірована владою, щоби потім обвинуватити протестувальників в екстремізмі й вандалізмі.

Події в Чилі стали наслідком глибокого розчарування громадян тривалим періодом зростання прірви між багатими і звичайними людьми. Чилійські еліти, які привласнили собі більшу частину “економічного пирога”, що було вправно замасковано під час зростання економіки, не мають аргументів, аби пояснити нужденним, чому в період економічного спаду, коли життєвий рівень інших катастрофічно погіршився, вони не бажають обмежувати свої фінансові апетити.

З усього видно, що чилійці не перестануть протестувати, оскільки натовпи незадоволених щодня тільки зростають. Вони хочуть проведення реформ, які б покращили їхнє життя. Але Себастьян Піньєра до цього не готовий.

Та чи може президент Піньєра продовжувати правити Чилі, коли він несе відповідальність за вбивства військовими чилійських протестувальників?

Необхідно припинити дрейф країни до піночетівського минулого, адже військова диктатура — це тупиковий шлях, і Чилі його вже проходила.

https://dt.ua/international/chili-viverzhennya-vulkana-narodnogo-nevdovolennya-328206_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чили: извержение вулкана народного недовольства

«Зеркало недели. Украина»   №41, 2  ноября  2019

Виктор Каспрук

Более миллиона людей вышли на улицы чилийской столицы Сантьяго, требуя провести политические и социальные изменения в стране.

Чили взорвалась уличными протестами, вылившимися в жестокие столкновения власти с народом, возмущенным большим экономическим и социальным неравенством. И соломинкой, сломавшей верблюду спину, стало резкое повышение стоимости проезда в метро и на другом транспорте.

Столкновения между властью и протестующими уже привели к гибели 20 людей и арестам 7 тыс. человек. К этим трагическим последствиям надо прибавить еще и разграбленные супермаркеты, горящие автобусы, обугленные станции метро и подожженный штаб электрической компании. И впервые после прихода к власти демократического правительства в 1990 г. на улицы чилийской столицы Сантьяго вывели военных.

Ситуация так заострилась, что ООН готовится послать специальную миссию для расследования нарушений прав человека в Чили, где после недели уличных протестов началась всеобщая забастовка. Руководитель Совета по правам человека ООН и бывший президент Чили Мишель Бачелет заявила: “После мониторинга кризиса в Чили я решила прислать для проверки миссию для изучения сообщений о нарушении прав человека”.

Чилийский президент Себастьян Пиньера, пытаясь ослабить напряженность, объявил о плане прекращения довольно непопулярного чрезвычайного положения и комендантского часа в ночное время. А также о замене в правительстве восьми министров, среди которых — министр внутренних дел и финансов.

Как отмечают некоторые чилийские эксперты, они удивлены не тем, что происходит, а тем, что такой бунт не вспыхнул раньше. Ведь отсутствие структурных изменений и непонимание президентом-миллиардером проблем простого народа невозможно потушить ужасным насилием и частичными уступками со стороны правящего режима.

Впрочем, едва ли Пиньера и те, кто руководит, владеет и контролирует Чили, готовы предоставить чилийцам свободу действий, возможность достойно зарабатывать и разблокируют социальные лифты. Богатые и сверхбогатые игнорируют проблемы бедных и среднего класса, они живут на закрытых территориях, контролируемых наемниками-охранниками, и отделились от основной массы населения.

Но за фасадом внешне благополучного государства скрывались проблемы, которые невозможно решить погромами и разграблением торговых центров. Хотя есть безотлагательные вопросы, и их необходимо оперативно решать, но причиненный большой ущерб государственным предприятиям и частному бизнесу — неоправданный. Поэтому многие чилийцы выступают против такого варварского разрушения. Ведь в сожженных дотла больших магазинах работали сотни людей, и все они после этого потеряли свои рабочие места.

Из-за чрезмерной жадности местных олигархов “чудо Чили”, успешно спроектированное и реализованное Милтоном Фридманом и его соратниками, начало трагически пробуксовывать. А замаскированное под демократическое чилийское правительство не смогло своевременно отследить возможность извержения вулкана народного недовольства.

Чилийцы не желают дальше мириться с “чилийским миром”, построенным для обслуживания небольшого количества “избранных” за счет молодых, старых, уязвимых и бедных категорий населения.

После тотальной приватизации в руки олигархов перешло буквально все в стране: дороги, вода, минеральные ресурсы, леса, газ, электрическая энергия, а также основные услуги, среди которых медицинское обслуживание, что стало причиной структурного неравенства, системной коррупции, деградации и нестабильности как формы жизни.

Президент Себастьян Пиньера — миллиардер, и потому наивно было бы надеяться, что он готов проводить реформы, которые дали бы возможность достичь значительного прогресса в ослаблении социального неравенства в Чили. В Латинской Америке постоянно прослеживаются своеобразные “политические качели”, когда олигархи, неолибералы и “экономические хищники” возвращаются назад, отменяя все то, что делалось левыми правительствами. Но когда левые экстремисты приходят к власти, они часто становятся такими же коррумпированными и репрессивными, как и олигархи, как это произошло в Венесуэле и Никарагуа.

Парадоксальность чилийской ситуации заключается в том, что фактически до времен Сальвадора Альенде Чили была одной из самых стабильных латиноамериканских демократий. Но неудачные социалистические эксперименты президента Альенде и его сближение с кубинским диктатором Фиделем Кастро спровоцировали военный переворот.

Генералу Аугусто Пиночету удалось стабилизировать страну, но на благо зажиточных. Чили посчастливилось владеть природными и человеческими ресурсами, но политическая система, все время дающая сбои, приносит пользу не всем ее гражданам, а лишь зажиточным слоям населения.

Реальность такова, что автострады в Чили преимущественно платные, медицинское страхование доступно только тем, кто может себе позволить за него заплатить, пенсии — очень низкие, и большинство пенсионеров просто не могут выжить без помощи своей семьи.

Сейчас в Чили звучит все больше голосов, призывающих изменить конституцию, принятую во время диктатуры Пиночета и созданную для сохранности неприкосновенной действующей системы. Но складывается впечатление, что в Латинской Америке готовы повторять прошлые ошибки вновь и вновь, надеясь на положительные результаты. А выведя военных на улицы, президент Пиньера провоцирует их на военный переворот.

Ведь если волнения в Чили будут продолжаться долго, социальный кризис спровоцирует политический кризис. И генералы могут решить “временно” взять власть в свои руки, объясняя этот шаг острой необходимостью не дать стране сползти в состояние хаоса и анархии.

В таком случае проведение новых президентских и парламентских выборов откладывается до времени стабилизации ситуации, и на следующих выборах через год или два к власти прогнозируемо может прийти ставленник военных или кто-то из высшего генералитета.

Другим вариантом может стать захват власти в Чили на волне народного недовольства и массовых протестов “необольшевиками”, которые бросят по требованию плебса социальные подачки (их хватит на несколько месяцев), а затем чилийский клон Мадуро начнет искать срочной поддержки у России, взывая к Москве о помощи и защите “народной” власти, которую хотят незаконно сбросить “американские империалисты”.

На примере Чили прослеживается тенденция разочарования латиноамериканцев в правоцентристских лидерах. Поэтому можно спрогнозировать рост поддержки левых в Чили, Эквадоре и Аргентине. При этом примеры Венесуэлы или Кубы в качестве альтернативы большинством отбрасываются как явно провальные.

Следует обратить внимание, что в воскресенье в Аргентине состоялись президентские выборы, на которых победил левый кандидат Альберто Фернандес. И ему придется решать, хочет он руководить как ответственный представитель левого центра — или как жесткий левый.

Из-за социального протекционизма в Чили невозможно сделать то, что легко реализовывается, например, в США. Если бы в Чили появились изобретатели-предприниматели наподобие Стива Джобса или Билла Гейтса, они не только не смогли бы получить кредиты или иностранные инвестиции под свои проекты, — их бы легко “раздавили”, чтобы не служили “негативным примером” для тех, кто хочет действовать вне системы.

Чилийские протесты являются сигналом, что люди устали от безвыходной жизни, устали от коррумпированной власти, коррумпированных корпораций и их полицейских защитников. Когда кучка миллиардеров самовольно решает судьбу государства, то это не только несправедливо, но и крайне опасно, поскольку провоцирует противостояние с властью, которое потенциально может взорваться революцией.

Сейчас в Чили протестуют две группы людей. Это студенты и подавляющее большинство тех, кто практикует гражданское неповиновение без насильнических действий. Они стучат по горшкам, указывая на неспособность прокормить себя и семью на низкую зарплату, скандируют и маршируют.

Это самая большая часть демонстрантов. Небольшая группа протестующих провоцировала пожары, разбивала окна в зданиях и грабила их. По мнению чилийских экспертов, определенное количество этих варварских действий были инспирированы властью, чтобы потом обвинить протестующих в экстремизме и вандализме.

События в Чили стали следствием глубокого разочарования граждан продолжительным периодом роста пропасти между богатыми и обычными людьми. У чилийской элиты, присвоившей себе большую часть “экономического пирога” (что было искусно замаскировано во время роста экономики), нет аргументов, чтобы объяснить нуждающимся, почему в период экономического спада, когда жизненный уровень других катастрофически ухудшился, они не желают ограничивать свои финансовые аппетиты.

Из всего видно, что чилийцы не перестанут протестовать, поскольку толпы недовольных ежедневно только увеличиваются. Они хотят проведения реформ, которые улучшили бы их жизнь. Но Себастьян Пиньера к этому не готов.

И может ли президент Пиньера продолжать править Чили, если он несет ответственность за убийства военными чилийских протестующих?

Необходимо прекратить дрейф страны к пиночетовскому прошлому, ведь военная диктатура — это тупиковый путь, и Чили его уже проходила.

https://zn.ua/international/chili-izverzhenie-vulkana-narodnogo-nedovolstva-334599_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Америка перебиває “сирійську гру” Кремля

777777777777777

«Дзеркало тижня. Україна»    №42, 9 листопада 2019

Віктор Каспрук

 Путінські бажання потрапили в жорсткі жорна реальності.

У штаб-квартирі ООН у Женеві розпочав роботу Конституційний комітет Сирії.

До його головних завдань входять підготовка конституційної реформи та проведення виборів у цій близькосхідній державі. І вперше після громадянської війни, що тривала вісім із половиною років, протиборчі сторони зустрілися у спробі запустити роботу нового координуючого представницького органу.

Над створенням Конституційного комітету працювали останні два роки. Він складається з трьох груп по 50 осіб. Це представники уряду Башара Асада, опозиції та громадянського суспільства Сирії. Членам конституційного комітету доручено реформувати конституцію, перш ніж її буде подано на голосування сирійського народу.

Як наголосив спеціальний посланник ООН з питань Сирії Гейр Педерсен: “Я знаю, що це не так просто для всіх вас — бути тут разом у цій кімнаті. Але той факт, що ви тут, обличчям до обличчя, є потужним символом надії для всіх сирійців. Це може стати початком чогось нового, чогось значимого для Сирії і для сирійців у всьому світі. Разом ми можемо зробити це. Починається важка робота”.

Педерсен зазначив, що “реформування Конституції — перший крок на шляху до початку політичного процесу, який приведе до виборів під спостереженням Організації Об’єднаних Націй, відповідно до резолюції ООН №2254”. Проте, як він підкреслив, “цей процес мають реалізовувати Сирія й сирійці. Не чекайте, що я або моя команда скажемо вам, що треба писати у вашій конституції. Якою буде майбутня конституція, залежить від сирійського народу, і тільки від нього”.

Хоча ці переговори проходять за підтримки ООН, відбуваються вони на умовах Москви і є очевидною ознакою ключової ролі Росії в цьому конфлікті, в якому президент Асад отримав виграшну позицію. По-перше, йому вдалося нейтралізувати більшу частину опозиції. По-друге, Вашингтон у жовтні вивів свої війська з контрольованих спільно з курдами територій. І тому, хоча спеціальний посланник ООН з питань Сирії Гейр Педерсен і закликає до “терпіння, наполегливості та готовності до компромісу”, малоймовірно, що Асад, чия армія, з допомогою військового втручання Росії й Ірану, відбила у повстанців більшу частину сирійських територій, буде готовий піти на якісь істотні поступки опозиції.

Як і раніше, незрозуміло, чи Конституційний комітет Сирії готуватиме проєкт нової конституції з нуля, чи перегляне нинішню конституцію, яку вже доповнювали у 2012 році. (Тоді до неї внесли статтю, в якій зафіксовано, що політична система в Сирії має бути демократичною.) Проте вже тепер можна спрогнозувати, що і конституцію, і наступні вибори в Сирії Москва готує саме під Башара Асада. І якою б умовно демократичною на папері не була сирійська конституція, у Кремлі ніколи не погодяться на майбутні вибори президента Сирії без участі Асада.

Та якщо він братиме в них участь, то, ймовірно, тільки цифри “всенародної підтримки” відрізнятимуть їх від президентських виборів 2014 року, широко засуджені в демократичних країнах заходу як незаконні і сфальшовані. П’ять років тому Асад нібито здобув 88,7% голосів виборців, тепер йому, можливо, допоможуть “намалювати” трохи інший результат.

Але що принципово зміниться, коли це будуть, наприклад, 71,2% або 83,5% ? У Кремлі вже потирають ручки, радіючи з цієї своєї “геополітичної перемоги” на Близькому Сході.

Картину райдужної ейфорії з приводу завершення мирного процесу в Сирії псує й той факт, що Туреччина наклала вето на включення сирійських курдів до Конституційного комітету. Хоча декілька сирійських курдів формально і входять до лав сирійської опозиції, представленої на переговорах, і так само зо два їх можна знайти серед сил, які презентують Дамаск, — це зовсім не означає, що курди представленні в комітеті.

А це означає, що вже на самому початку закладена міна непорозуміння між арабською і курдською частинами сирійського суспільства, бо, по суті, тріумвірат — Анкара, Москва і Тегеран — вилучив курдський народ із мирного процесу в Сирії.

Очевидно, що таким чином турецький президент Реджеп Ердоган намагається усунути курдську сторону від обговорення створення “зони безпеки” на півночі сирійської території, яка перебуває під контролем контрольованих курдами “Демократичних сил Сирії” (SDF). Анкара бачить її як екзистенційну загрозу через їх зв’язок із забороненою у Туреччині “Робітничою партією Курдистану” (PKK), збройним угрупованням, що перебувало у стані війни з турецьким урядом понад три десятиліття.

Вирішення сирійського питання на умовах Кремля не знімає кризи в цій зруйнованій війною країні. Асад неодноразово демонстрував, що влада для нього важливіша, ніж життя сирійців. Тож із цим тираном сирійці можуть домовитися тільки про свою капітуляцію. І якщо раніше він постійно демонстративно зневажав компроміс, то чому саме тепер погодиться піти на поступки власному народові?

Розділивши “на трьох” майбутнє Сирії з Анкарою і Тегераном, Москва сподівалася, що з виведенням військ із північних сирійських регіонів американці визнають свою поразку й перестануть активно впливати на події в цій країні. Однак позиція Вашингтона виявилася значно сильнішою, ніж прогнозували в Кремлі.

Залишивши сирійські північні регіони, Америка вдалися до непрорахованої своїми опонентами стратегії. Адміністрація США повідомила про намір нарощувати військову присутність на нафтових родовищах північного сходу Сирії, і американські військові почали будувати дві нові бази у провінції Дейр-ез-Зор, багатій на нафту.

Допомагаючи збройним формуванням своїх союзників у Сирії — курдам і сунітам — узяти під свій контроль нафтові родовища, Америка вочевидь зміцнює позиції цих сил. Оскільки вони зможуть отримувати прибуток від експлуатації зазначених родовищ. Щоб курди й надалі залишалися впливовою військовою та політичною силою, їм потрібні регулярні доходи. Зважаючи ж на відсутність у регіоні цивілізованої економіки, нафта є їхнім єдиним джерелом фінансових надходжень.

Хоча ці нафтові поля не мають великого значення для самих США, вони опосередкованим чином стають фактором стабілізації сирійських союзників американців. Скидається на те, що тут Пентагон і президент США можуть рухатися в перехресних напрямах.

З одного боку — схоже, Дональд Трамп близький до того, щоб відмовитися від Сирії, полишивши її на Росію й Туреччину, а з іншого — як видається, Пентагон прагне зміцнити позиції на сирійському плацдармі, нарощуючи там свої сили. Крім того, з цих нафтових родовищ величезну частину своїх доходів отримувала терористична організація “Ісламська держава”. Таким чином американцям вдається вирішити одночасно дві проблеми, уникнувши при цьому великих затрат.

Ця ситуація свідчить, що в американському військовому істеблішменті є сили, котрі починають якщо не ігнорувати курс Трампа в Сирії, то принаймні коригувати його в потрібному військовим напрямі. Тому можна говорити, що плани Росії наділити Башара Асада остаточним контролем над усією Сирією починають пробуксовувати. Диктатор, який винен у смерті понад 400 тис. мирних сирійців і у втраті шістьма мільйонами людей своїх домівок, не зможе повністю оволодіти всією країною.

Виправлення американськими військовими сирійських помилок приведе до того, що Пентагон зробить підтримку диктаторського режиму в Сирії набагато дорожчою. Водночас, отримуючи контроль над нафтовим ресурсом, сирійські союзники США зможуть фінансувати закупівлю необхідного їм озброєння і виплачувати грошове забезпечення своїм військовим.

Таким чином, Америка перебиває “сирійську гру” Кремля і штовхає Росію на непідйомні для неї витрати. Москва розраховувала, що завдяки нафтовим вливанням Асаду вдасться самостійно фінансувати витрати на уряд, армію, спецслужби та соціальну сферу. Після зміни ситуації Башар Асад продовжуватиме керувати руїнами теперішньої Сирії. Путінські бажання потрапили в жорсткі жорна реальності.

І хоча Росія, швидше за все, в будь-якому разі продовжуватиме утримувати режим свого союзника Асада, США можуть зробити це утримання занадто дорогим для Москви.

https://dt.ua/international/amerika-perebivaye-siriysku-gru-kremlya-329030_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Америка перебивает “сирийскую игру” Кремля

«Зеркало недели. Украина»   №42, 9 ноября  2019

Виктор Каспрук

Путинские желания попали в жесткие жернова реальности.

В штаб-квартире ООН в Женеве начал работу Конституционный комитет Сирии.

В его главные задачи входят подготовка конституционной реформы и проведение выборов в этом ближневосточном государстве. И впервые после гражданской войны, длившейся восемь с половиной лет, противоборствующие стороны встретились в попытке запустить работу нового координирующего представительного органа.

Над созданием Конституционного комитета работали последние два года. Он состоит из трех групп по 50 человек. Это представители правительства Башара Асада, оппозиции и гражданского общества Сирии. Членам Конституционного комитета поручено реформировать Конституцию, прежде чем она будет представлена на голосование сирийского народа.

Как подчеркнул специальный посланник ООН по вопросам Сирии Гейр Педерсен: “Я знаю, что это не так просто для всех вас — быть здесь вместе в этой комнате. Но тот факт, что вы здесь, лицом к лицу, является мощным символом надежды для всех сирийцев. Это может стать началом чего-то нового, чего-то значимого для Сирии и для сирийцев во всем мире. Вместе мы можем сделать это. Начинается тяжелая работа”.

Педерсен заметил, что “реформирование Конституции — первый шаг на пути к началу политического процесса, который приведет к выборам под наблюдением Организации Объединенных Наций, согласно резолюции ООН №2254”. Однако, как он подчеркнул, “этот процесс должны реализовывать Сирия и сирийцы. Не ждите, что я или моя команда скажем вам, что надо писать в вашей Конституции. Какой будет будущая Конституция, зависит от сирийского народа, и только от него”.

Хотя эти переговоры проходят при поддержке ООН, проводятся они на условиях Москвы и являются очевидным признаком ключевой роли России в этом конфликте, в котором президент Асад получил выигрышную позицию. Во-первых, ему удалось нейтрализовать большую часть оппозиции. Во-вторых, Вашингтон в октябре вывел свои войска из контролируемых совместно с курдами территорий. И потому, хотя специальный посланник ООН по вопросам Сирии Гейр Педерсен и призывает к “терпению, настойчивости и готовности к компромиссу”, маловероятно, что Асад, чья армия, с помощью военного вмешательства России и Ирана, отбила у повстанцев большую часть сирийских территорий, будет готов пойти на какие-то существенные уступки оппозиции.

Как и раньше, непонятно, будет ли готовить Конституционный комитет Сирии проект новой Конституции с нуля, или пересмотрит нынешнюю, которую уже дополняли в 2012 году. (Тогда в нее была внесена статья, в которой зафиксировано, что политическая система в Сирии должна быть демократической.) Однако уже теперь можно спрогнозировать, что и Конституцию, и следующие выборы в Сирии Москва готовит именно под Башара Асада. И какой бы условно демократической на бумаге ни была сирийская Конституция, в Кремле никогда не согласятся на будущие выборы президента Сирии без участия Асада.

И если он будет принимать в них участие, то, вероятно, только цифры “всенародной поддержки” будут отличать их от президентских выборов 2014 года, широко осужденных в демократических странах запада как незаконных и сфальсифицированных. Пять лет назад Асад якобы получил 88,7% голосов избирателей, теперь ему, возможно, помогут “нарисовать” несколько иной результат.

Но что принципиально изменится, если это будут, например, 71,2 или 83,5% ? В Кремле уже потирают ручки, радуясь этой своей “геополитической победе” на Ближнем Востоке.

Картину радужной эйфории по поводу завершения мирного процесса в Сирии портит и тот факт, что Турция наложила вето на включение сирийских курдов в Конституционный комитет. Хотя несколько сирийских курдов формально и входят в ряды сирийской оппозиции, представленной на переговорах, и также пару их можно найти среди сил, представляющих Дамаск, — это вовсе не значит, что курды представлены в комитете.

А это значит, что уже в самом начале заложена мина недоразумения между арабской и курдской частями сирийского общества, поскольку триумвират — Анкара, Москва и Тегеран, — в сущности, изъял курдский народ из мирного процесса в Сирии.

Очевидно, что таким образом турецкий президент Реджеп Эрдоган пытается отстранить курдскую сторону от обсуждения создания “зоны безопасности” на севере сирийской территории, находящейся под контролем контролируемых курдами “Демократических сил Сирии” (SDF). Анкара видит ее как экзистенциальную угрозу из-за их связи с запрещенной в Турции “Рабочей партией Курдистана” (PKK), вооруженной группировки, находившейся в состоянии войны с турецким правительством более трех десятилетий.

Решение сирийского вопроса на условиях Кремля не снимает кризис в этой разрушенной войной стране. Асад неоднократно демонстрировал, что власть для него важнее, чем жизнь сирийцев. Потому с этим тираном сирийцы могут договориться только о своей капитуляции. И если раньше он постоянно демонстративно отвергал компромисс, то почему именно теперь согласится пойти на уступки собственному народу?

Разделив “на троих” будущее Сирии с Анкарой и Тегераном, Москва надеялась, что с выводом войск из северных сирийских регионов американцы признают свое поражение и перестанут активно влиять на события в этой стране. Однако позиция Вашингтона оказалась значительно более сильной, чем прогнозировали в Кремле.

Покинув сирийские северные регионы, Америка прибегла к непросчитанной своими оппонентами стратегии. Администрация США сообщила о намерении наращивать военное присутствие на нефтяных месторождениях северо-востока Сирии, и американские войска начали строить две новые базы в богатой нефтью провинции Дейр-Эз-Зор,.

Помогая вооруженным формированиям своих союзников в Сирии — курдам и суннитам — взять под свой контроль нефтяные месторождения, Америка очевидно укрепляет позиции этих сил. Поскольку они смогут получать прибыль от эксплуатации указанных месторождений. Чтобы курды и в дальнейшем оставались влиятельной военной и политической силой, им нужны регулярные доходы. Учитывая же отсутствие в регионе цивилизованной экономики, нефть является их единственным источником финансовых поступлений.

Хотя эти нефтяные поля не имеют большого значения для самих США, они опосредствованным образом становятся фактором стабилизации сирийских союзников американцев. Похоже на то, что здесь Пентагон и президент США могут двигаться в перекрестных направлениях.

С одной стороны — похоже, Дональд Трамп близок к тому, чтобы отказаться от Сирии, оставив ее России и Турции, а с другой — кажется, Пентагон хочет укрепить позиции на сирийском плацдарме, наращивая там свои силы. Кроме того, из этих нефтяных месторождений огромную часть своих доходов получала террористическая организация “Исламское государство”. Таким образом американцам удается решить одновременно две проблемы, избежав при этом больших затрат.

Эта ситуация свидетельствует, что в американском военном истеблишменте существуют силы, которые начинают если не игнорировать курс Трампа в Сирии, то по меньшей мере корректировать его в нужном военным направлении. Поэтому можно говорить, что планы России наделить Башара Асада окончательным контролем над всей Сирией начинают пробуксовывать. Диктатор, виновный в смерти свыше 400 тыс. мирных сирийцев и в потере шестью миллионами людей своих домов, не сможет полностью завладеть всей страной.

Исправление американскими военными сирийских ошибок приведет к тому, что Пентагон сделает поддержку диктаторского режима в Сирии намного более дорогой. Вместе с тем, получая контроль над нефтяным ресурсом, сирийские союзники США смогут финансировать закупку необходимого им вооружения и выплачивать денежное обеспечение своим военным.

Таким образом Америка перебивает “сирийскую игру” Кремля и толкает Россию на неподъемные для нее затраты. Москва рассчитывала, что благодаря нефтяным вливаниям Асаду удастся самостоятельно финансировать затраты на правительство, армию, спецслужбы и социальную сферу. После изменения ситуации Башар Асад будет продолжать руководить руинами нынешней Сирии. Путинские желания попали в жесткие жернова реальности.

И хотя Россия, скорее всего, в любом случае будет продолжать содержать режим своего союзника Асада, США могут сделать это содержание слишком дорогим для Москвы.

https://zn.ua/international/amerika-perebivaet-siriyskuyu-igru-kremlya-335428_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Між революцією і еволюцією

0000000000000 ІРАК

«Дзеркало тижня. Україна»   №43-44, 16 листопада 2019

Віктор Каспрук

Чи вдасться Абдул-Махді заспокоїти вулиці?

Розстріли демонстрантів в Іраку лише радикалізували протестні настрої.

В Іраку не вщухають антиурядові протести, перша хвиля яких прокотилася його територією на початку жовтня.

Іракські служби безпеки й далі продовжують використовувати проти протестувальників бойову зброю. Внаслідок чого вже загинуло понад 300 осіб, а тисячі людей зазнали поранень. Вогнепальна зброя застосовувалася проти демонстрантів, які влаштовували багатоденний сидячий страйк у центрі нафтової промисловості країни — Басрі, а також в інших місцях на півдні Іраку. Зокрема в порту Умм-Каср, куди надходить більша частина необхідних для економіки Іраку зерна, рослинних олій та цукру.

Учасники протесту опинилися перед вибором: продовжувати протистояння з іракськими силами безпеки, які не мають наміру відмовлятися від жорстоких методів “умиротворення”, — чи зупинитися, щоб уникнути подальших тяжких втрат. Але складність ситуації полягає в тому, що протестувальники хочуть не тільки зміни влади. Вони вважають, що винен не лише уряд чинного прем’єр-міністра Іраку Аділя Абдул-Махді, а й попередні кабінети. Протестувальники прагнуть змін в управлінні державою, прагнуть нових людей у політиці, які будуть розбудовувати країну, а не власний добробут.

У протестувальників великі запити, бо це молоде покоління вже не пам’ятає часів диктатури Саддама Хусейна. Воно ледве пам’ятає вторгнення в Ірак союзників під керівництвом США і його окупацію. Але що воно добре пам’ятає — то це безробіття, неможливість самореалізації, релігійну дискримінацію й корупцію в уряді. Молодь хоче жити в безпечній і квітучій країні, де для всіх відкриті однакові можливості. Може здатися, це завеликі запити в нинішній тяжкій ситуації. Але протестувальники віддають за них свої життя.

Протестувальники сповненні рішучості не відступати. Заклики уряду прем’єра Абдул-Махді до спокою, його обіцянки все виправити не спрацьовують. Хоча іракські лідери погодилися, що реформи виборчої системи мають дати більше шансів молодим людям на участь у політиці і зламати монополію на владу політичних партій, які панують у державних інституціях із 2003 року.

Ситуація в Іраку стає дуже небезпечною, бо ця країна стоїть на порозі хаосу й анархії, які здатні перетворити протистояння політичних еліт із народом на громадянську війну. З десятками, якщо не сотнями тисяч жертв серед мирного населення та мільйонами біженців, які почнуть шукати притулку в Європі.

Багато протестувальників спрямовували свою лють на Іран, який після повалення режиму Саддама Хусейна є важливим гравцем на іракських теренах і має тісні зв’язки з потужними політичними партіями та шиїтським народним ополченням, що було мобілізоване для боротьби з терористичним угрупованням “Ісламська держава”, але тепер нав’язує свою політику іншим.

Суспільство повстало проти іракського політичного класу, який, розподіляючи владу за нібито представницькими принципами, насправді грабує державні ресурси і не надає населенню найосновніших послуг. Крім того, протестувальники не хочуть бачити перетворення Іраку на квазідержаву під іранським протекторатом. Протести проти втручання Тегерану в іракські справи поширилися з Багдаду, де проживає здебільшого шиїтське населення, на всі шиїтські території і святі місця на півдні.

Ірак значною мірою можна вважати батьківщиною шиїтського ісламу. Священні для шиїтів міста Кербела, Наджаф, Кадімія (передмістя Багдада) і Самарра знаходяться в Іраку, тоді як Іран на своїй території може похвалитися тільки двома — Кум і Мешхед. Ірак — найважливіше утворення в шиїтському ісламі, саме тут поховані зять пророка Мухаммеда імам Алі та внук Хусейн.

У Тегерані чітко налаштовані витіснити проамериканськи орієнтованих політиків із керівництва держави і сподіваються, що з часом шиїтська більшість здобуде владу в Багдаді, що загрожує Іраку в майбутньому стати васальною державою Ірану. На думку експертів, встановлення контролю над Іраком може спровокувати створення ідеальних умов для вибухового відродження джихадизму та поширення безперервного насильства.

Якщо говорити про проблеми Іраку, то вони розпочалися ще з дня його створення у двадцятих роках минулого століття. Після п’яти століть панування Османської імперії на території Месопотамії у 1921 році кордони цієї держави було довільно накреслено на карті Близького Сходу. При цьому абсолютно не брався до уваги такий чинник, як спільна національна ідентичність людей, що є громадянами цієї країни.

Хоча сучасна Іракська держава наближається до століття свого існування, за весь час там так і не було сформовано спільну національну ідентичність, яка б поєднувала шиїтську, сунітську і курдську частини цієї країни. А всі уряди, що поставали в Іраку після 2003 року, намагалися діяти, не враховуючи національних, віросповідних і ментальних відмінностей його населення.

Включення до Іраку трьох різнорідних компонентів не могло не викликати суперечностей, що базуються на відсутності національної ідентичності. Тому невдача всіх іракських політичних партій полягала в бажанні побудувати батьківщину для всіх іракців. Цей провал виявився в боротьбі різних ідентичностей, що й провокувало виникнення внутрішніх сектантських конфліктів. Звернення до правил, на яких засновані Об’єднані Арабські Емірати, залишається можливим рішенням для припинення конфлікту в Іраку, — та цей підхід відкидають іракські шиїти, хоча ті, хто відкидає такий варіант вирішення проблеми, не в змозі знайти кращу альтернативу, ніж використання досвіду ОАЕ.

Остання інформація, що надходить з Іраку, свідчить, яке згубне бажання його керівництва закрити проблему, використовуючи прості, проте неефективні рішення. І хоча президент Іраку Бархам Саліх бачить вихід у нових виборах, та їх неможливо буде провести, доки антиурядові протести не перестануть “трясти” країну.

Кривава криза, що охопила Ірак, є наслідком нечистої політики, яку проводять інші країни, аби сіяти хаос задля свої короткочасної політичної вигоди. І в цьому зацікавлені не тільки в Тегерані, а й у Москві. Адже Росія — визнаний спеціаліст зі створення гарячих точок по всьому світу. А ймовірне переростання іракського конфлікту в громадянську війну дає шанс Кремлю переспрямувати потоки іракських біженців на Європу, щоб потім її шантажувати, виторговуючи потрібні росіянам політичні дивіденди.

Іракські суперечності виникли не за один день. Вони нагромаджувалися роками, і тепер Ірак опинився за півкроку від “революції молоді”. Наслідки якої можуть виявитися непрогнозованими. Адже безробітній молоді втрачати нічого, а бідність перекриває молодим чоловікам можливість узагалі коли-небудь створити сім’ю. Оскільки, за ісламськими законами, майбутній чоловік мусить заплатити чималий викуп батькам нареченої.

Очевидно, що розстріли демонстрантів здатні лише радикалізувати протестні настрої. І тому потрібно шукати інші підходи до переведення конфлікту між владою й народом у русло досягнення компромісних рішень.

Представниця ООН в Іраку Жанін Генніс-Пласхарт зустрілася з шиїтським лідером Іраку Верховним аятолою Алі ас-Сістані у священному для шиїтів місті Наджаф. Метою цієї зустрічі було обговорення низки можливих реформ, які напередодні запропонувала ООН. Аятола ас-Сістані заявив, що “підтримує проведення серйозних реформ у розумний період часу”, проте висловив занепокоєння, що “політичні сили недостатньо серйозно налаштовані впроваджувати ці реформи”.

Тоді як Ірак перебуває на роздоріжжі між революцією й еволюцією, досягнути порозуміння між сторонами конфлікту в цій країні можливо лише з допомогою узгоджених дій США та їхніх західних союзників. Найкраще рішення полягає в терміновому плані допомоги в реконструкції інфраструктури всіх міст Іраку.

Таким чином можна досягти двох цілей. По-перше, показати громадянам Іраку шлях до еволюційного розвитку та побудови міст. По-друге, цей план може ефективно спрацювати, залучивши велику кількість вимушено безробітних як необхідну робочу силу для будівництва нових шкіл та лікарень, оскільки діючі дуже перевантажені. У такому разі безробітні вчителі та випускники вишів могтимуть знайти собі достойну роботу, а проблема безробіття в Іраку втрачатиме свою гостроту.

Якщо уряд діятиме в інтересах іракського суспільства, то не тільки міністри, депутати, генералітет і вищі державні службовці з високими зарплатами будуть задоволені своїм життям в Іраку. При цьому потрібно припинити нецільове використання державних коштів для задоволення гіпертрофованих потреб “обраних”. Бо клас “власників грошей” в Іраку настільки переконаний у своїй “вищості”, що волів би просто не звертати уваги на проблеми пересічних громадян.

По суті, Ірак став заручником жадібності, некомпетентності та безвідповідальності своїх “еліт”. Тому, не розірвавши замкнене коло їхньої кругової поруки, змінити щось на краще в цій країні ніколи не вдасться.

https://dt.ua/international/mizh-revolyuciyeyu-i-evolyuciyeyu-329849_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Между революцией и эволюцией

«Зеркало недели. Украина»   №43-44, 16 ноября  2019

Виктор Каспрук

Расстрелы демонстрантов в Ираке лишь радикализировали протестные настроения.

В Ираке не утихают антиправительственные протесты, первая волна которых прокатилась по его территории в начале октября. 

Иракские службы безопасности и дальше продолжают использовать против протестующих боевое оружие. Вследствие чего уже погибло свыше 300 человек, а тысячи людей были ранены. Огнестрельное оружие применялось против демонстрантов, которые устраивали многодневную сидячую забастовку в центре нефтяной промышленности страны — Басре, а также в других местах на юге Ирака. В частности в порту Умм-Каср, куда поступает большая часть необходимых для экономики Ирака зерна, растительных масел и сахара.

Участники протеста оказались перед выбором: продолжать противостояние с иракскими силами безопасности, которые не намерены отказываться от жестоких методов “умиротворения” или остановиться во избежание дальнейших тяжелых потерь. Но сложность ситуации заключается в том, что протестующие хотят не только смены власти. Они считают, что виновато не только правительство действующего премьер-министра Ирака Адиля Абдул-Махди, но и предыдущие кабинеты. Протестующие хотят изменений в управлении государством, хотят новых людей в политике, которые будут развивать страну, а не свое благосостояние.

У протестующих большие запросы, ведь это молодое поколение уже не помнит времен диктатуры Саддама Хусейна. Оно едва помнит вторжение в Ирак союзников под руководством США и его оккупацию. Но что оно хорошо помнит, так это безработицу, невозможность самореализоваться, религиозную дискриминацию и коррупцию в правительстве. Молодежь хочет жить в безопасной и процветающей стране, где для всех открыты одинаковые возможности. Может показаться, что это слишком большие запросы в нынешней тяжелой ситуации.  Но протестующие отдают за них свои жизни.

Протестующие исполнены решимости не отступать. Призывы правительства премьера Абдул-Махди к спокойствию, его обещания все исправить не срабатывают. Хотя иракские лидеры согласились, что реформы избирательной системы должны дать больше шансов молодым людям на участие в политике и сломать монополию на власть политических партий, которые властвуют в государственных учреждениях с 2003 г.

Ситуация в Ираке становится очень опасной, поскольку эта страна стоит на пороге хаоса и анархии, что может превратить противостояние политических элит с народом в гражданскую войну. С десятками, если не сотнями тысяч жертв среди мирного населения и миллионами беженцев, которые начнут искать прибежища в Европе.

Многие протестующие направляли свою злость на Иран, ведь после свержения режима Саддама Хусейна именно он является важным игроком на иракских территориях и имеет тесные связи с мощными политическими партиями и шиитским народным ополчением, которое было мобилизовано для борьбы с террористической группировкой “Исламское государство”, но теперь навязывает свою политику другим.

Общество восстало против иракского политического класса, который, распределяя власть по якобы представительским принципам, на самом деле грабит государственные ресурсы и не предоставляет населению основных услуг. Кроме того, протестующие не хотят видеть преобразование Ирака в квазистрану под иранским протекторатом. Протесты против вмешательства Тегерана в иракские дела распространились с Багдада, где проживает преимущественно шиитское население, на все шиитские территории и святые места на юге.

Ирак в значительной степени можно считать родиной шиитского ислама. Священные для шиитов города Кербела, Наджаф, Кадимия (предместье Багдада) и Самарра находятся в Ираке, тогда как Иран на своей территории может похвастаться только двумя — городами Кум и Мешхед. Ирак — самое важное образование в шиитском исламе, именно здесь похоронены зять пророка Мухаммеда имам Али и внук Хусейн.

В Тегеране четко настроены вытеснить проамерикански ориентированных политиков из руководства государства и надеются, что со временем шиитское большинство получит власть в Багдаде, что угрожает Ираку в будущем стать вассальным государством Ирана. По мнению экспертов, установление контроля над Ираком может спровоцировать создание идеальных условий для взрывного возрождения джихадизма и распространения беспрерывного насилия.

Если говорить о проблемах Ирака, то они начались еще со дня его создания в 20-х гг. прошлого века. После пяти столетий господства Османской империи на территории Месопотамии в 1921 г. границы этого государства были произвольно начерчены на карте Ближнего Востока. При этом абсолютно не принимался во внимание такой фактор, как общая национальная идентичность людей, которые являются гражданами этой страны.

Хотя современное Иракское государство приближается к столетию своего существования, за все время там так и не сформировалась общая национальная идентичность, которая бы объединяла шиитскую, суннитскую и курдскую части этой страны. А все правительства, которые были в Ираке после 2003 г., старались действовать, не учитывая национальных, вероисповедальных и ментальных различий его населения.

Включение в Ирак трех разнородных компонентов не могло не вызвать разногласий, базирующихся на отсутствии национальной идентичности. Поэтому неудача всех иракских политических партий заключалась в желании построить родину для всех иракцев. Этот провал проявился в борьбе разных идентичностей, что и провоцировало возникновение внутренних сектантских конфликтов. Обращение к правилам, на которых основаны Объединенные Арабские Эмираты, остается возможным решением для прекращения конфликта в Ираке, но этот подход отбрасывают иракские шииты, хотя те, кто отбрасывает такой вариант решения проблемы, не могут найти лучший вариант, чем опыт ОАЭ.

Последняя информация из Ирака свидетельствует о том, как губительно желание его руководства закрыть проблему, используя простые, но неэффективные решения. И хотя президент Ирака Бархам Салих видит выход в новых выборах, но их невозможно провести, пока антиправительственные протесты не перестанут сотрясать страну.

Кровавый кризис, охвативший Ирак, является последствием нечистой политики, которую проводят другие страны, чтобы сеять хаос ради своей кратковременной политической выгоды. И в этом заинтересованы не только в Тегеране, но и в Москве. Ведь Россия — признанный специалист по созданию горячих точек по всему миру. А вероятное перерастание иракского конфликта в гражданскую войну дает шанс Кремлю перенаправить потоки иракских беженцев в Европу, чтобы потом ее шантажировать, выторговывая нужные россиянам политические дивиденды.

Иракские разногласия возникли не за один день. Они накапливались годами, и теперь Ирак оказался в полушаге от “революции молодежи”. Последствия которой могут оказаться непрогнозируемыми. Ведь безработной молодежи терять ничего, а бедность перекрывает молодым мужчинам возможность вообще когда-нибудь создать семью. Поскольку, по исламским законам, будущий муж должен заплатить немалый выкуп родителям невесты.

Очевидно, что расстрелы демонстрантов могут лишь радикализировать протестные настроения. И потому нужно искать другие подходы, чтобы перевести конфликт между властью и народом в русло компромиссных решений.

Представительница ООН в Ираке Жанин Хеннис-Плассхарт встретилась с шиитским лидером Ирака Верховным аятолой Али ас-Систани в священном для шиитов городе Наджаф. Целью этой встречи было обсудить ряд возможных реформ, накануне предложенных ООН. Аятола ас-Систани заявил, что “поддерживает проведение серьезных реформ в разумный период времени”, однако высказал беспокойство, что “политические силы недостаточно серьезно настроены внедрять эти реформы”.

Тогда как Ирак находится на распутье между революцией и эволюцией, достичь согласия между сторонами конфликта в этой стране возможно лишь с помощью согласованных действий США и их западных союзников. Лучшее решение заключается в срочном плане помощи в реконструкции инфраструктуры всех городов Ирака.

Таким образом, можно достичь двух целей. Во-первых, показать гражданам Ирака путь к эволюционному развитию и построению городов. Во-вторых, этот план может эффективно сработать, так как привлечет большое количество вынужденно безработных в качестве рабочей силы для строительства новых школ и больниц, поскольку действующие очень перегружены. В таком случае безработные учителя и выпускники вузов смогут найти себе достойную работу, а проблема безработицы в Ираке потеряет свою остроту.

Если правительство будет действовать в интересах иракского общества, то не только министры, депутаты, генералитет и высшие государственные служащие с высокими зарплатами будут довольны своей жизнью в Ираке. При этом нужно прекратить нецелевое использование государственных средств для удовлетворения гипертрофированных нужд “избранных”. Потому что класс владельцев денег в Ираке настолько убежден в своем превосходстве, что предпочитал бы просто не обращать внимания на проблемы простых граждан.

По сути, Ирак стал заложником жадности, некомпетентности и безответственности своих “элит”. Поэтому, не разорвав замкнутый круг их круговой поруки, изменить что-то к лучшему в этой стране никогда не удастся.

https://zn.ua/international/mezhdu-revolyuciey-i-evolyuciey-336252_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Бензиновий бунт. Чи стоїть Іран на порозі великих змін?

000000 ІРАН

«Дзеркало тижня. Україна»    №45, 23 листопада 2019

Віктор Каспрук

Іран охопили масові протести.

Режим мулл, побоюючись, що його влада може похитнутися, вдався до жорстких дій, внаслідок яких уже загинуло більше сотні людей. Щоб не допустити поширення акцій протесту, Вища рада національної безпеки розпорядилася відключити Інтернет майже у всьому Тегерані та на більшій частині території країни. І хоча президент Ірану Хассан Рухані вже поспішив повідомити про “перемогу над змовою ворогів”, наголосивши, що протести були частиною “змови” противників Тегерану — Саудівської Аравії, Ізраїлю та США, — це зовсім не свідчить, що іранці змирилися з діями влади.

Нинішні демонстрації поширилися Іраном після того, як в уряді заявили, що будуть обмежувати продаж пального для транспортних засобів особистого користування до 60 літрів на місяць. Водночас ціна на бензин різко підскочила на 50 відсотків — до 15 тис. іранських реалів
(12,7 цента) за літр. А будь-які закупівлі пального понад визначену норму можуть проводитися тільки за додаткову плату — 30 тис. реалів (26 центів) за літр). При цьому в іранському уряді обґрунтували рішення про підвищення цін на пальне тим, що економіка країни потерпає від санкцій Сполучених Штатів.

Тим часом підвищення цін на пальне було тільки приводом до вибуху народного невдоволення режимом верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї, що визрівало вже давно. Стан справ в Ірані — це приклад того, як потужна за своїм потенціалом держава, з величезними нафтовими ресурсами, дуже багата на землі сільськогосподарського призначення, котра має велику історичну спадщину, прекрасна країна з приємними й освіченими людьми може опинитися в жалюгідній економічній ситуації.

Схоже, що санкції, накладені міжнародною спільнотою на режим Алі Хаменеї, спрацьовують і дають бажаний ефект. Бо коли четвертий найбільший виробник нафти у світі підвищує ціни на бензин для свого населення й починає лімітувати його використання, то це показує глибину проблем іранської економіки: ціни повзуть угору, податки зростають, дедалі більше товарів переходять у розряд дефіцитних.

Іранське ж керівництво так захопилися підтримкою ісламських радикалів та створенням ядерної зброї, що не звертало уваги на проблеми пересічних громадян, життя яких невпинно погіршувалося. При цьому вищі представники режиму мулл одягаються в багатий одяг, споживають вишукану їжу, живуть у палацах і не обмежують себе ні в чому. А отримуючи надходження від податків, за рахунок “зайвих” державних коштів підтримують ісламістські організації по всьому світу.

Витрачаючи кошти на фінансування та підтримку радикальних ісламістських груп, які вони курирують, іранські мулли забули, що в кожного народу є своя межа терпіння. Схоже, терпіння іранців уже скінчилося: молоде покоління дуже втомилося від бідності та нестачі робочих місць. І спрощено було б думати, що вони протестували тільки проти цін на пальне. Насправді вони протестували проти сорокалітньої політики некомпетентних урядів, які розтратили велике національне багатство на посилення впливу Тегерану на країни Близького Сходу, на озброєння бойовиків, щоб ті могли здійснювати ракетні атаки на Ізраїль.

Молоді іранці, протестуючи проти такого стану речей, прагнуть скористатися своїм шансом на зміни. Чи вдасться?

По світу в різке протистояння з владою увійшло багато пересічних людей, які просто хочуть мирного життя в Ірані, Іраку, Гонконзі, Венесуелі й Сирії. Громадяни цих країн не бажають жити за правилами, які встановили для них режими, контрольовані переважно старими, корумпованими кадрами, чия влада тримається на підтримці силовиків.

Але, як і в інших країнах, режим мулл не готовий поступитися. Проте ситуація небезпечна тим, що зміна теократичного режиму в Ірані може спровокувати розширення конфлікту на Близькому Сході. Адже некерований і дестабілізований Іран здатен стати ще більшою потенційною загрозою для регіону, ніж чинний режим.

Не можна виключати, що іранський режим змете або військовий переворот, якщо військові діятимуть на випередження і усунуть аятолу Хаменеї, або антиклерикальна революція. Хоча не варто відкидати й такого розвитку подій, коли, відчувши наближення свого краху, режим зробить спробу перевести увагу іранців із корумпованого уряду на іншого ворога — США й Ізраїль.

Сьогодні Іран є одним із головних чинників нестабільності у близькосхідному регіоні. Намагання Тегерану взяти під свій контроль близькосхідний регіон уже спричинили хаос у Лівані, Іраку, Ємені та Сирії. Замість того, щоб зосередитися на внутрішніх питаннях і проблемах економіки, аби в близькій перспективі перетворити країну знову на велику націю, іранська влада вибрала наперед програшний шлях нарощування конфронтації зі США та Заходом.

Та якщо до внутрішніх проблем додати труднощі, які переживає Тегеран, щоб підтримувати свій вплив в Іраку й Лівані, та витрати на підтримку сирійського диктатора Башара Асада, то стає зрозуміло, що Іран — досить уразливий. Аби підтримувати проксі-війни та своїх постійних клієнтів, Ісламській республіці необхідно значно більше вільних коштів, ніж вона може виділяти тепер.

Можливо, перш ніж там ввійдуть у наступний етап кризи, тегеранське керівництво зробить належні висновки. Та поки що, схоже, іранська влада продовжує вважати, що їй вдасться оптимізувати витрати з державного бюджету задля продовження фінансування діяльності своїх підопічних із ХАМАСу і “Хезболли”.

https://dt.ua/international/benzinoviy-bunt-330615_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Бензиновый бунт. Стоит ли Иран на пороге больших перемен?

«Зеркало недели. Украина»   №45, 23 ноября 2019

Виктор Каспрук

Иран охватили массовые протесты. 

Режим мулл, опасаясь, что его власть может покачнуться, прибег к жестким действиям, вследствие которых уже погибло больше сотни людей. Чтобы не допустить распространения акций протеста, Высший совет национальной безопасности распорядился отключить Интернет почти во всем Тегеране и на большей части территории страны. И хотя президент Ирана Хассан Рухани уже поспешил сообщить о победе над заговором врагов, подчеркнув, что протесты были частью заговора противников Тегерана — Саудовской Аравии, Израиля и США, — это вовсе не свидетельствует о том, что иранцы смирились с действиями власти.

Нынешние демонстрации распространились по Ирану после того, как в правительстве заявили, что будут ограничивать продажу горючего для транспортных средств личного пользования до 60 литров в месяц. Вместе с тем цена на бензин резко подскочила на 50 процентов — до 15 тыс. иранских реалов (12,7 цента) за литр. А любые закупки горючего свыше нормы могут проводиться только за дополнительную плату — 30 тыс. реалов (26 центов) за литр. При этом в иранском правительстве обосновали решение о повышении цен на горючее тем, что экономика страны страдает от санкций Соединенных Штатов.

Между тем повышение цен на горючее было лишь поводом к взрыву народного недовольства режимом верховного лидера Ирана аятоллы Али Хаменеи, что назревало уже давно. Состояние дел в Иране — это пример того, как мощное по своему потенциалу государство с огромными нефтяными ресурсами, очень богатое землями сельскохозяйственного назначения, имеющее большое историческое наследие, прекрасная страна с приятными и просвещенными людьми может очутиться в жалкой экономической ситуации.

Похоже, что санкции, наложенные международным сообществом на режим Али Хаменеи, срабатывают и дают желательный эффект. Ведь когда четвертый крупнейший производитель нефти в мире повышает цены на бензин для своего населения и начинает лимитировать его использование, то это показывает глубину проблем иранской экономики: цены ползут вверх, налоги возрастают, все больше товаров переходят в разряд дефицитных.

Иранское же руководство так увлеклось поддержкой исламских радикалов и созданием ядерного оружия, что не обращало внимания на проблемы обычных граждан, жизнь которых стремительно ухудшалась. При этом высшие представители режима мулл одеваются в богатую одежду, потребляют изысканную пищу, живут во дворцах и не ограничивают себя ни в чем. А получая поступления от налогов, за счет “лишних” государственных средств поддерживают исламистские организации по всему миру.

Тратя средства на финансирование и поддержку радикальных исламистских групп, которые они курируют, иранские муллы забыли, что у каждого народа есть свой предел терпения. Похоже, терпение иранцев уже кончилось: молодое поколение очень устало от бедности и нехватки рабочих мест. И упрощенно было бы думать, что они протестовали только против цен на горючее. На самом деле они протестовали против сорокалетней политики некомпетентных правительств, которые растратили большое национальное богатство на усиление влияния Тегерана на страны Ближнего Востока, на вооружение боевиков, чтобы те могли осуществлять ракетные атаки на Израиль.

Молодые иранцы, протестуя против такого состояния дел, хотят воспользоваться своим шансом на изменения. Удастся ли?

По миру в резкое противостояние с властью вошло много обычных людей, которые просто хотят мирной жизни в Иране, Ираке, Гонконге, Венесуэле и Сирии. Граждане этих стран не желают жить по правилам, которые установили для них режимы, контролируемые преимущественно старыми, коррумпированными кадрами, чья власть держится на поддержке силовиков.

Но, как и в других странах, режим мулл не готов уступить. Однако ситуация опасна тем, что смена теократического режима в Иране может спровоцировать расширение конфликта в ближневосточном регионе. Ведь неуправляемый и дестабилизированный Иран может стать еще большей потенциальной угрозой для региона, чем действующий режим.

Нельзя исключать, что иранский режим сметет либо военный переворот, если военные будут действовать на опережение и отстранят аятолу Хаменеи, либо антиклерикальная революция. Хотя не следует отбрасывать и такое развитие событий, когда, ощутив приближение своего краха, режим сделает попытку перевести внимание иранцев с коррумпированного правительства на другого врага — США и Израиль.

Сегодня Иран является одним из главных факторов нестабильности на Ближнем Востоке. Попытки Тегерана взять под свой контроль ближневосточный регион уже послужили причиной хаоса в Ливане, Ираке, Йемене и Сирии. Вместо того, чтобы сосредоточиться на внутренних вопросах и проблемах экономики и в близкой перспективе превратить страну снова в большую нацию, иранская власть выбрала заведомо проигрышный путь наращивания конфронтации со США и Западом.

И если к внутренним проблемам добавить трудности, которые переживает Тегеран, чтобы поддерживать свое влияние в Ираке и Ливане, и затраты в поддержку сирийского диктатора Башара Асада, то становится понятно, что Иран весьма уязвим. Чтобы поддерживать прокси-войны и своих постоянных клиентов, Исламской республике нужно значительно больше свободных средств, чем она может выделять теперь.

Возможно, прежде чем там войдут в следующий этап кризиса, тегеранское руководство сделает надлежащие выводы. Но пока что, похоже, иранская власть продолжает считать, что ей удастся оптимизировать затраты из государственного бюджета для продолжения финансирования деятельности своих подопечных из Хамаса и Хезболлы.

https://zn.ua/international/benzinovyy-bunt-337028_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Кому і для чого потрібен «український Штірліц» напередодні «нормандського саміту»?

Віктор Каспрук

Повернення з «холоду» колишнього народного мера Горлівки Едуарда Матюхи спочатку викликає хвилю непереборного патріотизму і захоплення.

Як же добре працює в Україні розвідка, коли більше п’яти років вона змогла так спритно «дурити» довірливих проросійських сепаратистів, і збирати такі цінні для української сторони данні.

Але коли перша ейфорія починає спадати, відразу ж починають виникати закономірні питання – чому ж це новий «народний герой» з’явився напередодні саме «нормандського саміту»?

Чому це він починає озвучувати саме ті «плани Путіна», про які вже не раз писали в пресі?

Адже тут не головні плани Москви «Б» чи «В». Головний центральний план Кремля (Ц)– незалежної України взагалі не має бути.

А всі попередні плани Путіна, якими б літерами їх не позначати, є просто складовими цього генерального центрального плану.

Та й від проекту «Новоросія» в Москві ніколи не відмовлялися. Просто вони там почали його переформатовувати – розбиваючи на прийнятні, на даному етапі, для Росії частини.

Можливо, нині комусь із українського керівництва дуже хочеться показати дуже довірливому народу український варіант Штірліца, з відомого 12 серійного совітського серіалу «17 миттєвостей весни», випущеного на телеекрани в 1973 році.

Новий «народний герой» має заповнити своєю «надсекретною» інформацією територію недовіри українців до ймовірних результатів «нормандського саміту».

Адже коли сам армійський «український Штірліц» повідомляє, що Україна мусить піти на всі можливі поступки Путіну, а інакше він захопить нові значні частини її території, то це має переконати населення, що плани фактичної капітуляції України перед Москвою єдино правильні.

Кому і навіщо потрібна раптова поява «українського Штірліца» саме напередодні «нормандського саміту»?

Адже усе це схоже на потужну медійну розкрутку іншого «народного героя» – Надії Савченко.

Масове захоплення якою, правда», було не дуже довгим, але встигло принести відчутні дивіденди попередній українській владі.

І як показує увесь попередній досвід, сьогодні телевізору переконати українців у чомусь не дуже важко.

Але тим більшим стане розчарування в разі прозріння, для чого саме запускалася та чи інша інформаційна кампанія.

То, можливо, українцям варто було б навчитися думати самим?

А не сліпо довіряти тому, що їм в черговий раз з таким неприкритим ентузіазмом повідомлять з телевізора.

Дуже б хотілося вірити в те, що Едуард Матюха справжній герой і приклад для наслідування української молоді.

Але коли все це відбувається ніби то за сценарієм напівзабутого сюжету серіалу давніх часів, то мимоволі закрадається скепсис щодо того, що подібний збіг обставин міг статися просто випадково.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Режим мулл готовий втягнути Іран в громадянську війну

ІРАН

Віктор Каспрук

В Ірані пройшли масові протести проти підвищення цін на пальне. Вони охопили біля 90 населених пунктів по всій країні. Протестуючих розстрілювали або ув’язнювали, і більше 100 людей було розстріляно поліцією. Більшість із них були вражені в груди чи голову, а це означає, що поліція навмисно вбиває людей.

Хоча президент Ірану Хасан Роухані вже поспішив повідомити – «про «перемогу над змовою ворогів», наголосивши на тому, що протести були частиною «змови» іноземних ворогів Ірану – Саудівської Аравії, Ізраїлю і США, – це ще зовсім не свідчить про те, що іранці змирилася з діями влади.

Нинішні демонстрації поширились по Ірану після того, як в уряді заявили, що будуть обмежувати продаж пального для транспортних засобів особистого користування до 60 літрів на місяць. При цьому ціна на бензин різко збільшилася на 50 відсотків – до 15 тисяч іранських реалів (12,7 центів) за літр. А будь-які закупівлі палива понад визначену норму можуть проводитися тільки за додаткову плату в розмірі 30 тисяч реалів (26 центів) за літр).

В іранському уряді заявляють, що рішення щодо підвищення цін на пальне продиктоване тим, що економіка країни потерпає від санкцій Сполучених Штатів. Але американці запроваджують проти Ірану все нові санкції. Державний секретар Майк Помпео написав у Twitter: «Як я вже казав народові Ірану майже півтора роки тому, США разом із вами».

Режим, опасаючись того, що протести можуть похитнути його владу, вдався до серйозного порушення основних прав і свобод іранців. Вища рада національної безпеки Ірану розпорядилася відімкнути інтернет майже по всьому Тегерані і на більшій частині території країни. Що стало найбільшим вимиканням інтернету, яке коли-небудь спостерігалося в Ірані.

Між тим, підвищення цін на пальне було лише приводом для вибуху народного невдоволення режимом верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї, яке визрівало вже давно. Іранське керівництво так захопилися підтримкою ісламських терористів і роботою над створенням ядерної зброї, що не звертало уваги на проблеми пересічних громадян, які жили все гірше. І саме це розчарування, в якійсь момент, матеріалізувалося в протестний рух.

Адже вищі представники режиму мулл, як і всі диктатори й тиранічні вожді, одягаються у багатий одяг, споживають вишукану їжу, живуть в палацах та не обмежують себе ні в чому. А отримуючи надходження від податків, витрачають «зайві» державні кошти на підтримку тероризму по всьому світі.

Потребуючи коштів на фінансування і підтримку терористичних груп, які вони курують, мулли забули просту істину, що в кожного народу є свій максимальний рівень терпіння. І, як виглядає, терпіння іракців вже закінчилося.

Сорок років правління в Ірані радикальних аятол, доводять, що ставка на теократію не здатна принести добробуту населенню. Релігійне мракобісся суворого ісламу стало невдалим експериментом над іранським народом, і не можна виключати того, що кінець цього експерименту може бути не таким вже і далеким.

Нині в іранців з’являється шанс. І спрощено було б думати, що вони протестували тільки проти цін на пальне. Насправді вони протестували проти сорокарічної розбещеної корупції та засилля некомпетентних урядів, які розтратили велике національне багатство на терористичні кампанії на Близькому Сході, на озброєння бойовиків, щоб ті могли здійснювати ракетні атаки на Ізраїль.

Перси – древня і цивілізована нація, але зробивши в 1979 році фатальну помилку, змушені її спокутувати довгі десятиліття. Скинувши шаха Мохаммеда Реза Пахлеві вони ввергли Іран в морок релігійного мракобісся та політичного і економічного безмежів’я.

Шах реформував Іран. Його реформи включали структурування Ірану навколо перської ідентичності та розширення прав жінок. Наміри Пахлеві полягали в тому, щоб перетворити Іран на сучасну західну державу. Але його заборони на релігійний одяг відчужували і розчаровували релігійних консерваторів і традиціоналістів. Комуністи та релігійні члени суспільства не любили шаха за його прозахідний уряд та ліберальні ідеї щодо Ірану. І після його вигнання все закінчилося релігійною диктатурою.

Але тепер схоже, що санкції, накладені на режим Алі Хаменеї, спрацьовують і дають бажаний ефект. Бо коли четвертий найбільший виробник нафти в світі, піднімає ціни на бензин для свого населення і починає лімітувати його використання, то це показує, як пробуксовує іранська економіка. Ціни ростуть, податки зростають, дефіцитними стають все більше товарів.

Молоді іранці, протестуючи проти такого стану речей, прагнуть використати свій шанс вирватися з замкнутого кола релігійного засилля. Свого часу «аятольці» скинули шаха за допомогою народу, тапер настає час, щоб люди повалили режим мракобісних мулл. І тільки тоді, коли народ Ірану скине диктаторів, стан економіки покращиться.

Сьогодні Іран є однією з головних причин нестабільності в близькосхідному регіоні. І можливо, перш, ніж там досягнуть наступного етапу кризи, тегеранське керівництво зможе зробити певні висновки і приєднатися до решти цивілізованого світу. Хоча все ж набагато ймовірніше, що вони продовжуватимуть поводитися як перська версія північнокорейців, а не корисні члени світової спільноти.

Адже схоже, що на даний момент іранська влада ще продовжує вважати, що їй вдасться оптимізувати витрати з державного бюджету, задля продовження фінансування терористичної діяльності своїх підопічних з ХАМАСу і Хезболли .

Та якщо внутрішні проблеми додати до труднощів, які має Іран, щоб підтримувати свій вплив в Іраку та Лівані, та витрати на підтримку сирійського диктатора Башара Асада, то стає зрозуміло, що Іран є досить вразливим. Щоб підтримувати проксі-війни і своїх постійних терористичних клієнтів, Ірану необхідно куди більше вільних коштів, ніж він може виділяти тепер.

Стан справ в Ірані – це приклад того, як потужна за своїм потенціалом держава, з величезними нафтовими ресурсами, дуже багата на землі сільськогосподарського призначення, котра має велику перську спадщину, прекрасна країна з приємними і освіченими людьми може опинитися в жалюгідній економічній ситуації.

Нікчемне керівництво і намагання Ірану поставити під свій контроль близькосхідний регіон, спричинили хаос в Лівані, Іраку, Ємені та Сирії. Замість того, щоб зосередитися на внутрішніх питаннях і проблемах економіки, щоб за короткий час перетворити країну знову на велику націю, іранські релігійники вибрали наперед програшний шлях нарощення конфронтації з США і Заходом.

Очевидно, що більшість іранців зараз шкодують, що Ісламська революція перекреслила сподівання кількох поколінь, і розуміють, що їм потрібен уряд, який надає пріоритет інтересам іранському народу, а не примарним експансіоністським цілям релігійних радикалів.

Проте ситуація небезпечна тим, що намагання скинути репресивну, мізогіністичну теократію в Ірані, може спровокувати розширення конфлікту на Близькому Сході. Адже некерований і дестабілізований Іран здатен стати ще більшою потенційною загрозою для регіону, ніж діючий режим.

На сьогодні в різке протистояння з владою по світу увійшло багато простих людей, які просто хочуть вести мирне життя в Ірані, Іраку, Гонконзі, Венесуелі і Сирії. Громадяни цих країн не бажають жити за тими правилами, які встановили для них режими, що контролюються переважно старими, корумпованими людьми, влада яких тримається на підтримці їх головорізами-силовиками.

В Ірані молоде покоління дуже втомилося від бідності й нестачі робочих місць, і ситуація стає дуже схожою на те, що відбувається в Сирії і Іраку. Але режим мулл скоріше готовий втягнути Іран в громадянську війну, ніж поступитися владою.

Не можна виключати того, що на іранський режим чекає або військовий переворот (коли силовики для того, щоб самим не втрачати великі привілеї), діятимуть на випередження і усунуть аятолу Хаменеї, або антиклерикальна революція. Враховуючи той факт, що на сьогодні більшість іранського населення складає молодь, яка абсолютно не зацікавлена у тому, щоб усе подальше своє життя прожити під гнітом ісламських фундаменталістів.

Хоча також не варто відкидати і такого розвитку подій, коли відчувши наближення свого краху, режим зробить спробу відвернути увагу іранців від корумпованого уряду на іншого ворога – США і Ізраїль. Якщо в Тегерані вирішать напасти на Ізраїль, сподіваючись на те, що в цьому питанні вони зможуть знайти суттєву підтримку на Близькому Сході, то американці і їхні союзники мали б діяти швидко і оперативно.

Не вдаючись до наземного вторгнення, а використовуючи потужні повітряні сили для знищення іранських нафтових об’єктів, військової і ядерної інфраструктури.
Економіка Ірану вже зараз знаходиться в дуже важкому стані, а в разі військового зіткнення з більш потужним противником, вона просто буде знищена.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Україна отримала шанс показати світу справжнє обличчя Кремля

000 КОРАБЕЛЬ

Віктор Каспрук

Політичний жест Росії, яка нібито повернула Україні назад українські кораблі (бронекатери «Нікополь» і «Бердянськ» і катер «Яни Капу»), розрахований на те, щоб показати свою «конструктивну позицію» напередодні «нормандського саміту».

І тут необхідно наголосити саме на визначенні «нібито українські кораблі».

Адже якщо обладнання і начинка такого «корабля» знаходиться в розкомплектованому стані, то це вже не корабель, а просто металобрухт.

А те, що він хоч якось ще може триматися на плаву, коли його кудись там відбуксовують, не робить цей плаваючий металобрухт кораблем.

Й для того, аби привести ці повернуті «кораблі» до робочого стану необхідно буде вкласти кошти, які, можливо, будуть не на багато меншими, ніж якби ці плавзасоби купувати в діючому стані.

Крім того, ще невідомо якими «жучками» та іншими корисними для російського ФСБ засобами нашпиговані ці судна.

Тому для української сторони найбільш оптимальним буде не сподіватися на те, що ці «кораблі» вдасться швидко привести до ладу і застосовувати для військово-морських сил України.

Скоріш за все, цю ситуацію варто розглядати  більше в політичному плані.
Оскільки, подібні дії Російської Федерації демонструють не лише те, що Москва повністю ігнорує міжнародні закони і домовленості.

Таке «повернення» може стати чудовим приводом для України показати вкотре міжнародній громадськості справжнє обличчя і наміри Кремля.

Росія сьогодні – не лише терористична держава, яка без всякої мотивації нападає на своїх сусідів.

На прикладі розкурочених українських кораблів наглядно видно, що Росія – це держава-вандал, яка не може втриматися від вандалізму навіть тоді, коли, звалося, їй це абсолютно не вигідно.

Адже побідні вандальні дії вкотре показують Російську Федерацію в дуже невигідному для неї на міжнародній арені світлі.

Але, виглядає на те, що для росіян зараз головне насолити українцям. І втриматися від цього у них просто немає сил.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Особливий статус Донбасу – «троянський кит» Путіна

Віктор Каспрук

Все менше часу залишається до початку проведення «норманського саміту», який в команді Володимира Зеленського бачать, як панацею від всіх проблем, які так вправно створює Україні Москва. Перебільшенні очікування і нерозуміння тих геополітичних зав’язок, на які Кремль розраховує в разі всеосяжних поступок України Росії, може привести до швидких і неправильних рішень, на «відігравання» яких назад потім знадобиться куди більше зусиль, ніж якби їх взагалі не приймати.

Москва грає на інтересі Зеленського показати себе миротворцем і досягнути миру з агресором за будь-яку ціну, що дуже нагадує бажання домовитися «з геополітичним Чекатилом», замість того, щоб чинити йому спротив, враховуючи, що він може виглядати сильним тільки на фоні жертви, котра є набагато слабшою за нього.

Тільки Путін може припинити війну на Донбасі

Але вже зараз можна спрогнозувати, що Путін (за підтримки лідерів Німеччини і Франції – Меркель і Макрона), буде переконувати українського президента в тому, що автономізація Донбасу – це ключ від миру, і тільки від Зеленського тепер залежить, чи готовий він цим ключем скористатися.

Хоча в дійсності, ключ від миру в руках у Путіна, бо тільки він може припинити війну на Донбасі.

В разі прийняття під великим тиском вимог Кремля, це здатне спровокувати ефект доміно наступних стратегічних поступок, на які може піти нинішнє керівництво України, підлаштовуючись під політичні потреби Росії.

І одним із «китів», на яких тримаються всі плани Путіна по роздрібненню України на регіональні вотчини, є саме прийняття закону про особливий статус Донбасу.

Російський диктатор добивається цього ще з 2014 року, часу анексії  Росією українського Криму і розв’язання нею війни на Донбасі.

Варто зазначити, що починаючи від часів президенства Леоніда Кучми, Донбас негласно отримав від центральної влади статус автономії, хоча публічно про це не говорилося.

Наряду з автономним Кримом, Донбас став електоральним полем для отримання великої кількості голосів на користь влади, що й було одним із вирішальних факторів здобуття Кучмою перемоги на президентських виборах 1999 року.

Саме тоді під Донбас було закладено міну сповільненої дії, що під час вторгнення Росії на території Донбасу, вибухнуло потужною хвилею сепаратизму.

Але якщо зараз Київ погодиться на вимогу Москви і оперативно прийме закон про особливий статус Донбасу, зрозуміло, що Путіна це ніяк не зможе задовольнити.

Тому наступною його вимогою стане поширення цього особливого статусу не тільки на окуповану частину Донбасу, а й на всі території Донецької і Луганської областей, яку Україні такою великою кров’ю вдалося відстояти.

Потрібно проявити принциповість у питанні Донбасу

Якщо ж Зеленський і на це погодиться, то, скоріш за все, наступною вимогою стане надання амністії всім донбаським учасникам російсько-української війни.

Росія відмовляється забрати до себе колаборантів, хоча й має зобов’язання перед тими, кого вона підбила на участь у війні з Україною.

Українській делегації потрібно проявити принциповість у цьому питанні, оскільки повернення Донбасу разом з тими, хто воював з Українською державою, тотожне добровільному вживленню в людське тіло гангрени. Наслідки будуть ті ж самі.

Не говорячи вже про те, що неможливо проводити жодні вибори на територіях, котрі окуповані ворогом.

Тим більше тоді, коли окупанти і не збираються передавати Україні контроль над 400 кілометрами російсько-українського кордону.

І коли українські спецслужби та поліція не розміщатимуться на території такого «деокупованого» Донбасу.

Україна не зможе контролювати територію, яка й далі залишатиметься по-суті під контролем Москви, не дивлячись на нібито формальну передачу її Києву.

Ті, хто зрадили свою державу, не можуть мати українське громадянство

Таким чином, ризики від погодження на нібито «мирні» кроки Кремля назустріч Україні, проглядаються на всіх можливих напрямках.

Росія не прагне і не хоче миру з Україною, їй потрібно виграти час, розуміючи, що деморалізація українського суспільства, яка, на жаль, спостерігається під час війни, грає їй на руку.

Тому на переговори щодо Донбасу Україна мала б приїхати зі своїм пакетом пропозицій, в яких було чітко зафіксовано, що ніякі вибори на Донбасі не можуть бути проведенні без повного контролю української сторони над всіма територіями цього регіону.

А контроль над кордоном – це головна вимога України, і без виконання її Росією, жодні інші пропозиції не можуть взагалі обговорюватися.

І головне, всі учасники російсько-українського конфлікту, що приймали участь в бойових діях на стороні Росії, мають виїхати з території України.

Адже не можуть ті, хто зрадили свою державу, мати українське громадянство і спільні права з тими, хто захищали свою батьківщину, віддаючи за неї своє життя.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Зустріч у «нормандському форматі» не може стати початком деокупації Донбасу

000 ПУТІН і Меркіль

Віктор Каспрук

Сприйняття зустрічі в «нормандському форматі», як панацею, є перебільшеним очікуванням, що може повернутися бумерангом негативу в українську політику.
Адже від самого початку Путін ні на йоту не збирається відступати від свого ультиматуму Україні, який він оголосив ще у 2014 році.

Це децентралізація і федералізація України, після чого розпад Української держави може стати хіба що питанням часу.

Чому наочним підтвердженням є приклад автономного Криму, який Москва «військово-референдумним» шляхом присвоїла собі.

Єдиним видимим позитивом переговорів у «нормандському форматі» може стати те, що Володимир Зеленський нарешті зрозуміє, що з Путіним домовитися неможливо.

Адже він не бачить майбутнє України в статусі незалежної держави, а всі його військові, політичні і дипломатичні дії, це лише складові одного цілого комплексу заходів, які націлені на знищення української державності.

Якщо ж говорити про ризики зустрічі Зеленського з Путіним, то вони головним чином, полягають в тому, що до цієї зустрічі російське керівництво розраховувало на поступки з боку України, або на капітуляцію.

Якщо ж Зеленський проявить стійкість в захисті української позиції і стратегічних інтересів Української держави, то це здатне лише спровокувати Москву на різку ескалацію військового протистояння на Донбасі.

Оскільки тоді Кремль може вирішити спробувати  примусити Україну піти на великі поступки – під тиском великих людських втрат і неможливості утримувати ситуацію під контролем.

Тому усі сподівання на «доброго» Путіна, якого Зеленський зможе переконати своєю поступливістю і толерантністю до Росії, марні.

Геополітичний маніяк Путін вже нездатний зупинитися, і тим більше не готовий відпустити Україну мирно, щоб там не говорили російські переговорники про мир на Донбасі.

Путін бачить мир на Донбасі лише за умови повної капітуляції України перед Росією і відмови її він намагань вступити до Європейського союзу і НАТО.

Таким чином, зустріч у «нормандському форматі» не може стати початком деокупації Донбасу, а лише підштовхне Кремль до переходу до більш жорсткого плану «В», який в Кремлі давно вже розроблений.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Без україномовного Києва україномовна Україна неможлива

КИЇВ

Віктор Каспрук

Бліц-опитування російськомовних киян

Проведене імпровізоване бліц соціологічне опитування з трьох питань серед семи знайомих киян-респондентів (a, b, c, d, e, f, g), котрі поки що ще не визначились остаточно з переходом на українську мову, хоча й добре нею володіють, дало такі результати.

1. Яка основна причина Вашого спілкування російською мовою?

a) Немає оточення, яке сприяло б спілкуванню.

b) Відсутність у Києві масової україномовної міської культури. У Львові, Івано-Франківську, Чернівцях вона є. А в Києві потрібно її ще сформувати.

c) У більшості випадків у побуті спілкуюся російською, тому що російською до мене звертаються співрозмовники і персонал закладів (у тому числі й державних) тощо.

d) Бо я виріс у російськомовному середовищі.

e) Соромилася, бо в дитинстві зіткнулася з насмішками щодо української (в дитинстві розмовляла українською), та й в дорослому віці було добре видно ставлення до української, як до мови другого сорту, нікому не потрібної, сільської та ледве не «нацистської». Ну, тобто, якщо ти розмовляєш українською, з тобою точно щось не так.

f) Так уже склалося, що для мене російська мова більш звична і мені легше висловлювати на ній свої думки.

g) Російська – це мова, що насаджувалась роками, ми вчились і звикли нею думати й спілкуватись.

2. Що стримує Вас від переходу на спілкування українською мовою?

a) Нічого не стримує, коли є можливість, спілкуюсь українською.

b) Бракує достатньої мотивації і власне відсутність україномовного оточення. А часто не хочеться відрізнятися від загальної маси містян.

c) Відсутність досвіду. Та й ні з ким.

d) Перфекціонізм, я краще розмовляю англійською, ніж українською мовою. У мене, якщо я буду розмовляти українською мовою, буде багато русизмів.

e) Стримували лінощі. Думка, а чому я, нехай краще хтось інший, а я потім колись підтягнусь, щоправда, не знаю коли. А також небажання відчувати найменший дискомфорт, який викликають будь-які зміни.

f) Російськомовне оточення. Мало поки що в Києві української мови. Намагаюся заохочувати й підтримувати бесіди українською.

g) Нічого не заважає – вільно володію російською, українською, трохи польською і англійською. Але для мене незвично спілкуватися українською.

3. За якої б умови Ви б перейшли на спілкування українською мовою?

a) Перехід можливий, якби до мене зверталися частіше українською, і на підприємствах вимагали спілкування українською.

b) Якщо разом зі мною перейшли б на українську мову переважна більшість киян. Оскільки дуже важко бути Дон Кіхотом у російськомовному середовищі.

c) Наявність україномовного середовища.

d) Ні за якої.

e) Мене «переконала» добра знайома, коли почала вигадувати, що тут у нас можна побудувати місце для розвитку російської культури. Це було ще на початку війни, тоді такі ідеї упродовж короткого часу були поширені, потім минулося. Це мене так налякало і викликало таку відразу, що лінощі та думки про «хай краще хтось інший, а я потім» пройшли за лічені години. Поступово переходжу на українську у всіх сферах свого життя, вже перейшла відсотків на 80 відсотків.

f) Якщо потрапляю в товариство, де більшість людей розмовляє українською, то за дуже короткий час переходжу виключно на українську мову.

g) Якщо мій співрозмовник наполягає на виключно українській мові.

Необхідно формувати в Києві повноцінне українське середовище

Опитані респонденти чесно відповіли на всі поставленні запитання. Це аналіз того, що відбувається в мовному середовищі української столиці.

І відштовхуючись від цього, можна спробувати вивести формулу: «Без україномовного Києва україномовна Україна неможлива».

Висновок очевидний: не дивлячись на те, що за українську мову тепер не переслідують і не карають, як це було у 60-70 роки минулого століття, в Києві ще не сформувалося повноцінне українське мовне середовище, котре б могло протистояти російськомовній експансії.

Вихід тут лише один: перестати підлаштовуватися під тих, хто нібито погано розуміє українську.

І принципово переходити на українську мову в спілкуванні зі всіма. Формуючи у такий спосіб своє власне персональне мовне середовище.

І розмовляти українською скрізь: в колі друзів, знайомих та родичів, спілкуючись у владних інституціях, транспорті, в супермаркетах і магазинах, у сфері обслуговування, на роботі та навчанні.

Українська мова запанує тоді, коли вона стане привабливою для киян. Це має бути мова освічених і успішних людей, які планують своє життя не на рік чи два, а на десятиліття вперед.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Образок з натури: таки Київ український

МЕТРО

Віктор Каспрук

Їду сьогодні ввечері в метро з Лівого берега. Заходять і виходять люди. Раптом в вагоні з’являється молодик з гітарою.

Починає співати якусь нудну і затяжну російську пісню, невправно акомпануючи собі. Вагон не реагує.

Люди сидять і жодних емоцій до співака-імпровізатора, який не розуміє, що він знаходиться в столиці Української держави.

Він старається, з під лоба зиркаючи на всі боки, але це не може хоч якось зворушити публіку, що їде на Правий берег.

Вона не може припинити цей «концерт», але й слухати ці його співи явно не хоче.

Ніхто й не збирався віддячувати цьому «артисту» хоча б гривнею чи кількома. Люди його просто ігнорували.

І це не вперше, коли за останні півроку в київському метрополітені з’являються російськомовні співаки. Раніше такого не було.

Але кияни реагують однаково – вони цих співаючих не помічають.

І щоб там не було, така реакція столиці наочно доводить – Київ таки український.

Він раз за разом відторгає те, що стараються йому нав’язувати зайди і різного роду тимчасовці.

Для яких Київ не рідне місто, а місце вимушеного тимчасового проживання.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | 1 коментар

Дрейф Чилі до піночетівського минулого

ПІНОЧЕТ

Віктор Каспрук

Більше мільйона людей вийшли на вулиці чилійської столиці Сантьяго, вимагаючи провести політичні і соціальні зміни в країні. Чилі вибухнуло вуличними протестами, що вилилися в жорстокі сутички влади з народом, який незадоволений великою економічною й соціальною нерівністю. І соломинкою, котра зламала верблюду спину, стало різке підвищення вартості проїзду в метро та на іншому транспорті.

Сутички між владою і протестуючими вже призвели до загибелі 20 та арештів 7 тисяч людей.  До цих трагічних наслідків потрібно додати ще й розграбовані супермаркети, палаючі автобуси, обвуглені станції метро і підпалений штаб електричної компанії. І вперше, після приходу до влади демократичного уряду у 1990 році, виведено військових на вулиці чилійської столиці Сантьяго.

Ситуація настільки загострилась, що ООН готується направити спеціальну місію для розслідування порушень прав людини в Чилі, де, після тижня вуличних протестів, розпочався загальний страйк. Як заявила глава Ради з прав людини ООН і колишній президент Чилі Мішель Бачелет: «Після моніторингу кризи у Чилі, я вирішила надіслати для перевірки місію для вивчення повідомлень про порушення прав людини».

Чилійський президент Себастьян Піньєра, намагаючись послабити напруженість, оголосив про план припинення вельми непопулярного надзвичайного стану і комендантської години в нічний час. А також заміну в уряді вісьмох міністрів, серед яких міністр внутрішніх справ і фінансів.

І як вважають деякі чилійські експерти, вони здивовані не тим, що відбувається, а тим, що подібний бунт не відбувся раніше. Адже відсутність структурних змін і те, що президент-мільярдер не розуміє проблем простого народу, неможливо погасити жахливим насиллям з боку правлячого режиму.

Втім, навряд чи Піньєра готовий проводити реформування країни, надавши чилійцям свободу дій, можливість достойно заробляти і розблокує соціальні ліфти. А без цього, якщо навіть оновлений уряд вирішить кинути соціальні подачки найбільш обездоленим соціальним прошаркам, не може вийти нічого іншого, як у Венесуелі. Де недолугі соціальні експерименти Уго Чавеса і його наступника Ніколаса Мадуро, привели країну до економічної катастрофи.

Але ті, хто керують, володіють і контролюють Чилі навряд чи готові розпочати хоч б мінімальні реформи, поки не вибухнуло потужне народне невдоволення. Багаті і надбагаті ігнорують проблеми бідних і середнього класу, вони живуть на закритих територіях, котрі контролюються найманцями-охоронцями, і відокремилися від основної маси населення.

Та за фасадом зовні благополучної держави приховувалися проблеми, які неможливо вирішити погромами і розграбуванням торгівельних центрів. Хоча існують невідкладні питання і їх необхідно оперативно вирішувати, але завдана велика шкода державним підприємствам та приватному бізнесу є невиправданою. Тому багато чилійців виступають проти такого варварського руйнування. Адже в спалених вщент великих магазинах працювали сотні людей, і всі вони після цього втратили свої робочі місця.

Із-за надмірної жадібності місцевих олігархів, «Чудо Чилі», успішно спроектоване і реалізоване Мілтоном Фрідманом та його соратниками, почало так трагічно пробуксовувати. А замаскований під демократію чилійський уряд, не зміг вчасно відслідкувати можливість виверження вулкану народного невдоволення.

Чилійці не бажають далі миритися з існуванням «чилійського світу», побудованого для обслуговування невеликої кількості «вибраних» за рахунок молодих, старих, вразливих і бідних категорій населення.

Вирівняння подібної ситуації могло б розпочатися з більш справедливого розподілу ресурсів і доступу до реалізації основних потреб людини. Включаючи харчі, охорону здоров’я, освіту та право на роботу, котра достойно оплачується.

Проведення неоліберальної політики різко збільшило вартість життя для пересічних чилійців. І для тих, хто вражений «раптовим» соціальним вибухом, «стабільне» Чилі сприймалося тільки тому, що економічне виживання багатьох людей і сімей було можливим лише завдяки механізму відкладеного боргу. Який полягав у тому, щоб відтермінувати оплату за отримані послуги. Коли сплачувався лише один рахунок на місяць, щоб таким чином було неможливо ці послуги відключити. Наприклад, один місяць оплачувався рахунок за електроенергію, а наступний платиться за воду.

Після тотальної приватизації до рук олігархів потрапило буквально все в країні: дороги, вода, мінеральні ресурси, ліси, газ, електрична енергія, а також основні послуги, серед яких медичне обслуговування. Що стало причиною структурної нерівності, системної корупції, деградації і нестабільності, як форми життя.

Президент Себастьян Піньєра – мільярдер, і тому наївно було б сподіватися, що він готовий проводити реформи, котрі б дали можливість досягти значного прогресу у зменшенні соціальної нерівності в Чилі. В Латинській Америці постійно прослідковується своєрідна «політична гойдалка», коли олігархи, неоліберали і «економічні хижаки» повертаються назад, скасовуючи все те, що робилося лівими урядами. Але коли ліві екстремісти приходять до влади, вони часто стають такими ж корумпованими та репресивними, як олігархи, як це сталося у Венесуелі та Нікарагуа.

Парадоксальність чилійської ситуації полягає в тому, що фактично до часів Сальвадора Альєнде Чилі було однією з найстабільніших латиноамериканських демократій. Але невдалі соціалістичні експерименти президента Альєнде і його зближення з кубинським диктатором Фіделем Кастро, спровокували військовий переворот.

Генералу Августо Піночету вдалося стабілізувати країну, але на благо заможних. Чилі пощастило мати природні та людські ресурси, але політична система, яка весь час дає збої, не приносить користі усім її громадянам, а лише заможнім верствам населення.

При цьому чилійцям ніяк не вдається повноцінно вписатися в глобальну економічну систему, а злочини у сфері прав людини часів жорстокої диктатури часів Піночета продовжують тяжіти над визначенням людей зі своїм політичним вибором.

Більшість автострад в Чилі є платними, медичне страхування доступне тільки для тих, хто може собі дозволити за нього заплатити, пенсії є дуже низькими і більшості пенсіонерам просто неможливо вижити без допомоги своєї родини.

Нині в Чилі лунає все більше голосів, що закликають до змінення її конституції, котру було прийнято під час диктатури Піночета, і яка була створена для збереження недоторканою діючої системи. Проте складається враження, що в Латинській Америці готові повторювати минулі помилки знову і знову, сподіваючись на позитивні результати. А вививши військових на вулиці, президент Піньєра провокує їх на військовий переворот.

Оскільки, якщо заворушення в Чилі триватимуть довго, соціальна криза спровокує політичну кризу. І генерали можуть вирішити «тимчасово» перебрати владу до своїх рук, пояснюючи цей крок гострою необхідністю не дати країні сповзти у стан хаосу і анархії.

В такому разі, проведення нових президентських і парламентських виборів відкладається до часу стабілізації ситуації, і на наступних виборах через рік чи два до влади прогнозовано може прийти ставленик військових або хтось із вищого генералітету.

Іншим варіантом може стати той, що на хвилі народного невдоволення і масових протестів, владу в Чилі захоплять «необільшовики», які кинуть на вимогу плебсу соціальні подачки, яких вистачить всього лише на декілька місяців, і чилійський клон Мадуро почне шукати термінової допомоги у Росії. Волаючи до Москви про допомогу і захист «народної» влади, котру хочуть незаконно скинути «американські імперіалісти».

На прикладі Чилі прослідковується тенденція розчарування латиноамериканців в правоцентристських лідерах. Відтак можна спрогнозувати зростання підтримки лівих у Чилі, Еквадорі та Аргентині. При цьому, приклади Венесуели чи Куби як альтернативи більшістю відкидається, як явно провальні.

Варто звернути увагу, що в неділю в Аргентині відбулися президентські вибори, на яких переміг лівий кандидат Альберто Фернандес. І йому доведеться вирішувати, чи хоче він керувати, як відповідальний представник лівого центру чи жорсткий лівий.

Соціальний протекціонізм в Чилі привів до того, що там неможливо зробити те, що легко реалізовується в США. Якби там з’явилися винахідники-підприємці на кшталт Стіва Джобса чи Білла Гейтса, вони б не тільки не змогли отримати кредити або іноземні інвестиції під свої проекти, їх би легко «розчавили», щоб вони не слугували негативним прикладом до тих, хто хоча діяти поза існуючою системою.

Чилійські протести є сигналом того, що люди втомилися від безвихідного життя, втомилися від корумпованої влади, корумпованих корпорацій та їхніх поліцейських захисників. Коли купка мільярдерів вирішує самочинно долю держави, то це не лише несправедливо, а й дуже небезпечно, адже провокує протистояння з владою, яке потенційно здатне вибухнути революцією.

Наразі в Чилі протестують дві групи людей. Це студенти і переважна більшість тих, хто практикує громадянську непокору без насильницьких дій. Вони стукають по горщиках, вказуючи на їх нездатність прогодувати себе та сім’ї за невелику зарплату, та скандують і марширують.

Це найбільша частина протестуючих, майже всі. Невелика частина протестуючих провокувала пожежі, розбивала вікна в будівлях та грабувала їх. На думку чилійських експертів, частина цих варварських дій була інспірована владою, щоб потім обвинуватити протестуючих в екстремізмі і вандалізмі.

Події в Чилі стали наслідком глибокого розчарування громадян довготривалим періодом зростаючої різниці між багатими і пересічними людьми.

Чилійські еліти, котрі присвоїли собі більшу частину «економічного пирога», що було вправно замасковано під час зростання економіки, не мають аргументів, щоб пояснити нужденним, чому під час економічного спаду вони не бажають обмежувати свої фінансові апетити, коли життєвий рівень інших катастрофічно погіршився.

І з усього видно, що чилійці не припинять протестувати, оскільки натовпи незадоволених щодня тільки зростають. Вони хочуть проведення реформ, які б покращили їхнє життя. Та Себастьян Піньєра до цього не готовий.

Та чи може президент Піньєра продовжувати правити Чилі, коли він несе відповідальність за вбивства військовими чилійських протестувальників?

Необхідно припинити дрейф країни до піночетівського минулого, адже військова диктатура це тупиковий шлях і Чилі його вже проходила.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чому керівництво НАТО приїжджало в Україну, і коли нам розраховувати на повноправне членство

NATO

Напередодні керівництво НАТО здійснило дводенний візит до України. Це, з одного боку, було сприйнято як позитивний крок. З іншого – викликало багато запитань. Яка роль цього візиту, який шлях має пройти Україна до повноправного членства і коли може його отримати – у матеріалі 24 каналу.

Що показав візит керівництва НАТО в Україну?

30-31 жовтня керівництво НАТО перебувало з офіційним візитом в Україні. У його рамках було оприлюднено, зокрема, спільну декларацію України та Північноатлантичного альянсу в якій ідеться і про вимогу до Росії щодо повернення окупованих територій. Крім того, президент України Володимир Зеленський та генсек НАТО Єнс Столтенберг провели спільну пресконференцію у Києві.

Фахівці ж розділилися у поглядах щодо ефективності цієї події. Так, експерт з питань зовнішньої та безпекової політики “Майдану закордонних справ” Олег Бєлоколос у коментарі 24 каналу називає це однозначним сигналом з боку Альянсу про те, що співробітництво з Україною для них важливе.

Я б сказав, що ми тут бачимо однозначно волю і бажання країн НАТО співпрацювати з Україною. І вони у політичний спосіб продемонстрували це, провівши саміт. І всі заяви генсека НАТО, у тому числі й політична підтримка, для нас мають стати знаком: варто вже починати конкретну роботу,
– пояснив експерт.

Водночас політичний експерт Віктор Каспрук не вважає роль цього візиту надто значною. Зокрема, тому що сьогодні не всі країни-члени НАТО готові бачити Україну в Альянсі.

За словами експерта, питання НАТО вже понад 20 років обговорюється, але, крім обіцянок і констатації, що Україна ще не готова, нам нічого не говорять.

Візит керівництва НАТО до України – це, фактично, домовленості про домовляння. Весь час нам розказують, що двері відкриті, але в такому разі мають давати шанс. Поки що шансу немає,
– пояснив Каспрук у коментарі 24 каналу.

Зважаючи на те, що деякі країни отримали членство НАТО авансом і були не більше підготовлені, ніж Україна, цей факт важко вважати приємним. Експерт додав:В НАТО існують два рівні підходів: до України, якій весь час розповідають, що вона буде членом НАТО, але невідомо коли, і до інших країн, яких дуже легко прийняли”. 

Нове українське керівництво, схоже, не збирається подавати другу заявку на отримання плану дій щодо членства в НАТО. І це, за словами Каспрука, означає, що на певний період питання членства в Альянсі, як би нам не говорили його керівники, перебуває у замороженому стані.

Чи потрібна друга заявка на отримання ПДЧ?

Міністр закордонних справ України Вадим Пристайко не певен у доцільності ще однієї заявки для отримання ПДЧ.

ПДЧ – це лише механізм, який нас наближає до членства в НАТО. Ми вже 11-й рік працюємо на наших річних національних програмах, які в принципі зроблені так, як річні національні програми, які виконують країни з ПДЧ. Це – наш сигнал НАТО про те, що ми реформуємося, ми готуємося до нашого членства, якраз використовуючи ті механізми, які є в ПДЧ,
– пояснив міністр.

Віцепрем’єр-міністр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба також зазначив: заявку на отримання ПДЧ в НАТО Київ вдруге подавати не буде. А саме питання щодо цього плану має бути технічним, а не політичним.

Україна виходить з того, що заявка на отримання плану дій щодо членства в НАТО, подана в 2008 році на саміті в Бухаресті, залишається чинною. Якщо ми повернемося до першоджерел, а саме – до рішення Бухарестського саміту, то ми прочитаємо в ньому, що учасники саміту підтримали заявки України та Грузії, і доручили своїм міністрам закордонних справ ухвалювати подальші рішення щодо надання ПДЧ,
пояснив Кулеба.

За словами Віктора Каспрука, друга заявка на ПДЧ потрібна, оскільки це – дуже важливий момент фіксації бажань України. Але затягування з цим питанням також має певні чинники. Передусім йдеться про те, що не тільки Західна Європа боїться роздратувати Москву. Але і команда нового президента також не хоче дратувати Кремль.

Тут ці два чинники сходяться. І, на жаль, ставлення НАТО до України – за залишковим принципом. Тому що, якби Україна була членом НАТО, війни з Росією просто б не було. Тобто на совісті Меркель, на совісті французів ця війна. Тому що вони будь-якими методами блокували Україні шлях до оборонного союзу,
– пояснив експерт.

Натомість Олег Бєлоколос переконаний: наразі Київ зайняв єдиний можливий і, водночас, прагматичний підхід – не вимагати якихось заяв, які викличуть черговий раунд довготривалих переговорів, а робити конкретні справи у конкретних сферах. І, таким чином, фактично виконати ПДЧ без можливо формального його визнання.

Коли Україна стане членом НАТО?

Як заявила заступниця генерального секретаря НАТО з політичних питань та політики безпеки Беттіна Каденбах, в Альянсі не хочуть спекулювати щодо часових рамок отримання Україною Плану дій щодо членства.

Стосовно Плану дій щодо членства, я не знаю, я не можу прогнозувати майбутнє. Я не можу спекулювати щодо часових рамок, оскільки ви знаєте, для цього потрібен консенсус серед членів НАТО… Коли ми дивимося у майбутнє, ми повинні приймати це покроково,
– заявила Каденбах.

Розмови про будь-які терміни, за словами експертів, наразі є “гаданням на кавовій гущі”. Адже сьогодні ситуація у світовій політиці – дуже непередбачувана, що ми можемо споглядати чи не щодня.

Однак важливо все ж наближатися до НАТО принаймні у найбільш засадничих питаннях. Так, за словами Олега Бєлоколоса, йдеться про запровадження цінностей, на яких базується сьогодні вся військова філософія – “солдатоцентричність” (військові мають бути забезпечені всім: сучасною зброєю, хорошою зарплатою, житлом, соціальними гарантіями). Також важливим є питання економіки: нікому ні в ЄС, ні в НАТО, не потрібна країна зі слабкою економікою.

Коли ця військова філософія буде запроваджена в Україні і коли це відчують інші держави, а вони це відчують дуже швидко, вони скажуть: українці – це ж вже готова армія НАТО. Цей сигнал від військових дійде до політиків і вже треба буде просто шукати слушної нагоди,
– зазначив експерт.

Тобто багато буде залежати від прогресу України в плані реформ, демократії, верховенства права, прав людини, поваги до солдата, економіки.

Важливим “стримуючим” моментом є те, що Україна перебуває у стані конфлікту. Оскільки тоді уже наступного дня НАТО опиняється у стані війни з Росією. Однак у Європі не враховують той момент, що Москва набирає потужності і наступними її “цілями” можуть стати країни ЄС.

Віктор Каспрук називає й інші фактори:
– Україна досі не зробила свій остаточний вибір: чи вона йде у Європу, чи залишається сателітом Росії;
– кожен наступний президент України починає змінювати політику щодо НАТО;
– Україна “нашпигована” російською агентурою і в НАТО розуміють: якщо Україна буде членом Альянсу, то багато тих секретів, які будуть відкриті для неї, потраплять у руки Москви.

“Попри те, що я вважаю – Україна мала давно бути членом НАТО, я досить песимістично до цього ставлюся. Бо якщо нас не хочуть в НАТО, ми жодним чином не можемо на це впливати. Тим більше, що такий потужний тандем як Німеччина і Франція, який весь час підігрує Росії, категорично проти українського членства в Альянсі. І він робить, робив і, мабуть, буде робити все, щоб це питання залишалося у підвішеному стані”, – додав експерт.

https://24tv.ua/ukrayina_tag1119/

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Віктор Каспрук: «Везіння Путіна закінчилося навесні 2014 року після нападу на Україну»

ПУТтін

Радіо Свобода  16  жовтня  2019

Віктор Каспрук

Запровадженні санкції проти Росії поки що не досягнули головної мети – змусити Москву припинити свою агресію щодо України. Цьому є багато причин. Але головною стала та, що оскільки вводяться вони повільно і не завжди є пропорційними злочинам Кремля, Путіну вдається частково пом’якшити їхні наслідки і мінімізувати втрати для економіки Росії.

Тому підходи, при запровадженні міжнародних санкцій щодо Росії, мають бути докорінно переглянуті. Оскільки, відчуваючи небажання Заходу вводити більш дієві і дошкульніші для Російської Федерації санкції, вона все більше і більше нахабніє.

Можливо, варто було б від практики продовження санкцій кожних півроку перейти до значного збільшення їх, якщо Москва й далі продовжуватиме вести гібридну війну з Україною і Заходом.

Наприклад, якщо Росія протягом трьох місяців не припинить обстріли з окупованих нею частин Донбасу, то Європа різко скорочує закупівлю російських енергоносіїв.

Якщо Росія не виведе свої війська з Донбасу і не передасть Україні повний контроль над українсько-російським кордоном протягом трьох місяців, то її відключать від світової фінансової мережі SWIFT.

Якщо Росія протягом наступних трьох місяців не припинить окупацію українського Криму і не передасть контроль над півостровом Україні, то всі фінансові активи і майно Росії за кордоном будуть конфісковані.

Везіння Путіна закінчилося навесні 2014 року

Необхідно перейти від порочної практики умовляння Російської Федерації до конкретних вимог світової громадськості до країни агресора, яка робить вигляд, що міжнародні закони написані не для неї.

Очевидно, що Росія відступиться від України тільки за умови виникнення обставин, коли для Кремля стане зрозуміло, що Російська Федерація перебуває на порозі розпаду, або ж економічна ситуація в цій країні стане настільки нестерпною, що, побоюючись народного повстання і втрати своєї влади, Путін буде вимушений дати «задній хід».

Велика слабкість кремлівців полягає в тому, що переважну більшість експорту з Російської Федерації становить газ і нафта, а російські технології їхньої розвідки та видобутку є досить застарілими. Тому без західних технологій і західних інвестицій, зменшення об’ємів видобування газу і нафти в Росії є неминучим.

Везіння Путіна закінчилося навесні 2014 року після віроломного нападу на Україну. І в Москві ще зможуть побачити, яку силу мають США, якщо вирішать її використати.

Розширення економічних санкцій повільно, але невідворотно руйнує російську економіку. Росія буде економічно ізольована і обмежена в тому, чим вона зможе займатися на Заході.

Але Путін ніяк не хоче визнати, що Росія потребує Заходу набагато більше, ніж Захід потребує Росії.

Кремль готується ввести для росіян стандарти країн третього світу

За 20 років путінізму Російська Федерація втратила залишки тієї наукової потужності, котрі дісталися їй у спадок від колишнього СРСР.

Більшість вчених вже давно виїхали на Захід, російська освіта і медичні послуги перебувають у ганебному стані, рівень життя російського населення, якщо від’їхати від Москви чи Санкт-Петербурга на сто кілометрів, опустився до рівня країн третього світу, і він буде ще більш стрімко падати й далі через наростання економічної кризи в Росії.

Але найгіршим є те, що Росія насправді не має громадянського суспільства, яке могло б дієво протистояти прагненню Путіна до абсолютної влади та протидіяти його зусиллям позбавити російських громадян усіх тих, залишків свобод, що ще якимось чином залишилися в Російській Федерації.

У Кремлі сподіваються, що населення, яке путінській пропагандистський апарат 24 години на добу піддає масованому телевізійному тиску, зрозуміє «необхідність» мобілізуватися навколо свого лідера і підтримає його прагнення перетворити Росію на наддержаву.

Якщо пригадати російську історію, то після 74 років превалювання комуністичної брехні, яка привела Радянський Союз до неминучого краху, населення Російської Федерації виявило жалюгідну готовність до того, щоб країну очолив такий тоталітарний правитель, як Путін.

Росіяни знову виявили бажання торгувати тією невеликою свободою, яку вони отримали після 1991 року, беручи участь в нинішній демонстрації путінських потьомкінських сіл, складених з брехень і дезінформації.

Телевізор постійно запевняє населення в тому, що від санкцій Росія стала ще сильнішою. Хоча все більш пусті холодильники росіян наочно переконують їх у протилежному.

Наразі економічні санкції – це найбільш дієвий і ефективний інструмент, котрий має Захід для стримування злочинної імперської агресії Путіна.

Тому будь-яке зменшення санкцій, або хоча б часткове скасування їх, чого б хотіли деякі європейські політики, Путін сприйме, як слабкість і стане ще більш агресивним.

Захід має збільшувати економічний тиск на путінський режим. Оскільки найгірший страх Путіна – це поширення масових заворушень по всій Росії, які може спровокувати наростаюче невдоволення його диктаторською політикою.

Саме для придушення народних повстань Путін і створив війська Національної гвардії Росії, які покликані захищати від народу його владу і багатство.

Необхідно значно розширити санкційний список

І поки Путін не бажає «поступатися принципами», доти санкції щодо Росії потрібно неухильно збільшувати. Російська Федерація мусить покинути окуповані нею частини України, Грузії, Молдови та територію Сирії.

Майже все путінське правління Росія була бенефіціаром високих цін на енергоносії. Різке зниження світових цін на газ і нафту до оптимального мінімуму відкрило б можливість урізати Кремлю доходи від експорту до Європи російських вуглеводнів, які Путін використовує для фінансування військових програм Росії.

Путінські штатні пропагандисти не перестають повторювати, що вторгнення Росії в Україну було зумовлене проблемами національної безпеки Росії. Проте це твердження є більш ніж сумнівним.

Адже намагання Російської Федерації силою перетворити Україну на свого слухняного сателіта, в кінцевому підсумку, призведе тільки до ізоляції самої Росії.

Розглядаючи необхідність збільшення міжнародних санкцій щодо Російської Федерації, варто подумати і над значним розширенням санкційних сегментів.

Для того, щоб візи до Сполучених Штатів і Європейського союзу не могли отримати олігархи і власники великих бізнесів та банків, чиновники вищих рівнів, державні службовці різних рангів, пропагандистська обслуга путінського телебачення і державних ЗМІ та представники всіх силових структур. Включаючи військових, ФСБ, поліцію і Національну гвардію.

Необхідно наочно показати Москві, що шлях до повернення до досанкційних відносин пролягає через припинення проведення нею деструктивних дій на міжнародній арені.

Путін своєю гіпертрофованою агресією повністю перекрив для Росії можливість економічного розвитку.

І росіяни мають самі визначитися, чи готові вони задля ефемерних геополітичних бажань Путіна терпіти доти, поки він не приведе остаточно Росію до катастрофи.

https://www.radiosvoboda.org/a/30217465.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Виктор Каспрук: «Везение Путина закончилось весной 2014 года после нападения на Украину»

ПУТтін

Крым.Реалии  17 октября 2019

Виктор Каспрук

Введенные санкции против России пока не достигли главной цели ‒ заставить Москву прекратить свою агрессию в отношении Украины. Этому есть много причин. Но главной стала та, что поскольку вводятся они медленно и не всегда пропорциональны преступлениям Кремля, Путину удается частично смягчить их последствия и минимизировать потери для экономики России.

Поэтому подходы при введении международных санкций в отношении России должны быть коренным образом пересмотрены. Поскольку, чувствуя нежелание Запада вводить более действенные и чувствительные для Российской Федерации санкции, она все больше и больше наглеет.

Возможно, стоило бы от практики продления санкций каждые полгода перейти к значительному увеличению их, если Москва и дальше будет продолжать вести гибридную войну с Украиной и Западом.

Например, если Россия в течение трех месяцев не прекратит обстрелы с оккупированных ею частей Донбасса, то Европа резко сокращает закупку российских энергоносителей.

Если Россия не выведет свои войска с Донбасса и не передаст Украине полный контроль над украинско-российской границей в течение трех месяцев, то ее отключат от мировой финансовой сети SWIFT.

Если Россия в течение следующих трех месяцев не прекратит оккупацию украинского Крыма и не передаст контроль над полуостровом Украине, то все финансовые активы и имущество России за рубежом будут конфискованы.

Везение Путина закончилось весной 2014 года

Необходимо перейти от порочной практики уговоров Российской Федерации к конкретным требованиям мировой общественности к стране-агрессору, делающей вид, что международные законы написаны не для нее.

Очевидно, что Россия отступит от Украины только при условии возникновения обстоятельств, когда для Кремля станет ясно, что Российская Федерация находится на пороге распада, или же экономическая ситуация в этой стране станет настолько невыносимой, что, опасаясь народного восстания и потери своей власти, Путин будет вынужден дать «задний ход».

Большая слабость кремлевцев заключается в том, что подавляющее большинство экспорта из Российской Федерации составляет газ и нефть, а российские технологии их разведки и добычи достаточно устаревшие. Поэтому без западных технологий и западных инвестиций уменьшение объемов добычи газа и нефти в России неизбежно.

Везение Путина закончилось весной 2014 года после вероломного нападения на Украину. И в Москве еще смогут увидеть, какую силу имеют США, если решат ее использовать.

Расширение экономических санкций медленно, но неотвратимо разрушает российскую экономику. Россия будет экономически изолирована и ограничена в том, чем она сможет заниматься на Западе.

Но Путин никак не хочет признать, что Россия нуждается в Западе гораздо больше, чем Запад нуждается в России.

Кремль готовится ввести для россиян стандарты стран третьего мира

За 20 лет путинизма Российская Федерация потеряла остатки научной мощности, доставшиеся ей в наследство от бывшего СССР.

Большинство ученых уже давно выехали на Запад, российское образование и медицинские услуги находятся в позорном состоянии, уровень жизни российского населения, если отъехать от Москвы или Санкт-Петербурга на сто километров, опустился до уровня стран третьего мира, и он будет еще более стремительно падать и дальше из-за нарастания экономического кризиса в России.

Но хуже всего то, что Россия на самом деле не имеет гражданского общества, которое могло бы действенно противостоять стремлению Путина к абсолютной власти и противодействовать его усилиям лишить российских граждан всех тех остатков свобод, еще каким-то образом оставшихся в Российской Федерации.

В Кремле надеются, что население, которое путинский пропагандистский аппарат 24 часа в сутки подвергает массированному телевизионному давлению, поймет «необходимость» мобилизоваться вокруг своего лидера и поддержит его стремление превратить Россию в сверхдержаву.

Если вспомнить российскую историю, то после 74 лет превалирования коммунистической лжи, приведшей Советский Союз к неизбежному краху, население Российской Федерации выявило жалкую готовность к тому, чтобы страну возглавил такой тоталитарный правитель, как Путин.

Россияне снова изъявили желание торговать той небольшой свободой, которую они получили после 1991 года, участвуя в нынешней демонстрации путинских потемкинских деревень, составленных из лжи и дезинформации.

Телевизор постоянно уверяет население в том, что от санкций Россия стала еще сильнее. Хотя все более пустые холодильники россиян наглядно убеждают их в обратном.

Санкции ‒ это наиболее действенный и эффективный инструмент, который имеет Запад для сдерживания преступной имперской агрессии Путина

Сейчас экономические санкции ‒ это наиболее действенный и эффективный инструмент, который имеет Запад для сдерживания преступной имперской агрессии Путина.

Поэтому любое уменьшение санкций, или хотя бы частичную отмену их, чего бы хотели некоторые европейские политики, Путин воспримет, как слабость и станет еще более агрессивным.

Запад должен увеличивать экономическое давление на путинский режим. Поскольку наихудший страх Путина ‒ это распространение массовых беспорядков по всей России, что может спровоцировать нарастающее недовольство его диктаторской политикой.

Именно для подавления народных восстаний Путин и создал войска Национальной гвардии России, призванные защищать от народа его власть и богатство.

Необходимо значительно расширить санкционный список

И пока Путин не желает «отказываться от своих принципов», до тех пор санкции в отношении России нужно неуклонно увеличивать. Российская Федерация должна покинуть оккупированные ею части Украины, Грузии, Молдовы и территорию Сирии.

Почти все путинское правление Россия была бенефициаром высоких цен на энергоносители. Резкое снижение мировых цен на газ и нефть до оптимального минимума открыло бы возможность урезать Кремлю доходы от экспорта в Европу российских углеводородов, которые Путин использует для финансирования военных программ России.

Путинские штатные пропагандисты не перестают повторять, что вторжение России в Украину было обусловлено проблемами национальной безопасности России. Однако это утверждение более чем сомнительно.

Ведь попытки Российской Федерации силой превратить Украину в своего послушного сателлита, в конечном итоге, приведут только к изоляции самой России.

Рассматривая необходимость увеличения международных санкций в отношении Российской Федерации, стоит подумать и над значительным расширением санкционных сегментов.

Для того, чтобы визы в Соединенные Штаты и Европейский союз не могли получить олигархи и владельцы крупных бизнесов и банков, чиновники высших уровней, государственные служащие различных рангов, пропагандистская обслуга путинского телевидения и государственных СМИ и представители всех силовых структур. Включая военных, ФСБ, полицию и Национальную гвардию.

Необходимо наглядно показать Москве, что путь к возвращению к досанкционным отношениям лежит через прекращение проведения ею деструктивных действий на международной арене.

Путин своей гипертрофированной агрессией полностью перекрыл для России возможность экономического развития.

И россияне должны сами определиться, готовы ли они ради эфемерных геополитических желаний Путина терпеть до тех пор, пока он не приведет окончательно Россию к катастрофе.

https://ru.krymr.com/a/viktor-kaspruk-vezenie-putina-zakonchilos-vesnoj-2014/30221086.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Віктор Каспрук: Україна має врегулювати непорозуміння зі США щодо «Азову»

АЗОВ

Радіо Свобода  29 жовтня  2019

Віктор Каспрук

Ініціатива 40 членів Палати представників Сполучених Штатів, які підписали звернення до держсекретаря США Майка Помпео з вимогою внести полк «Азов» до переліку іноземних терористичних організацій, широко обговорюється в Україні.

Наразі ця ситуація може стати одним із найбільших випробувань в американсько-українських стосунках за всі роки з моменту відновлення Україною своєї незалежності.

І тут головне, щоб нове українське керівництво не спокусилося на спробу вирішення цієї неочікуваної політичної проблеми на емоціональному рівні.

Адже відомо, що в українському парламенті готується відповідь американським конгресменам, де народні депутати сподіваються дохідливо пояснити офіційну позицію України з цього питання.

Такий підхід є правильним, але він може виявитися не дуже дієвим.

Й найгірше, якщо ця дискусія щодо «Азову» в українському політикумі і суспільстві триватиме довго, то це може пошкодити стратегічним партнерським стосункам США з Україною.

Тому необхідно шукати дієвий вихід, який зняв би визрівання можливого напруження в американсько-українських відносинах.

При цьому необхідно визнати, що подібна акція є тривожним сигналом в американсько-українських стосунках.

Явне недопрацювання української дипломатії

Перший висновок, котрий можна зробити з розгортання цієї ситуації, це те, що прослідковується явне недопрацювання української дипломатії і всіх інформаційних українських місій в США. Які недостатньо приділяють увагу різноманітним комунікаціям зі своїм головним стратегічним партнером.

І саме у той час, коли істеблішмент Сполучених Штатів більше переймається проблемами з можливим імпічментом президенту Дональду Трампу і наступними президентськими виборами, хтось із лобістських кіл Росії проштовхнув цю недружню до України акцію.

Другий висновок, який обов’язково б мала зробити проукраїнська міжнародна спільнота, те, що українська дипломатія і Українська держава в цілому, потребують допомоги у цих питаннях.

При чому в питаннях, як безпосереднього забезпечення комунікацій між українським керівництвом і політичним істеблішментом США, так і системною постановкою і системним моніторингом цих питань.

Блокування акцій лобізму Росії

Оскільки агресивна діяльність Російської Федерації, яка вже давно у військовій і кібер царинах діє терористичними методами, буде переноситися і на інші вразливі для України сфери.

Коли використовуючи впливові політичні інституції, як комунікаційні, так і офіційні державні представництва, наносяться дипломатичні удари на тому чи іншому стратегічному напрямку.

Відповідно, завдання для українських урядових кіл, так і міжнародних симпатиків України, це створення не лише альтернативних впливів в комунікаціях, а й проведення контрзаходів по недопущенню або блокуванню будь-яких акцій лобістів Росії.

Тому, що без цього Україна завжди відставатиме на крок-на два, і змушена буде лише констатувати факти.

Варто запросити конгресмена Роуза і його колег до України

І для того, щоб уникнути «азовського непорозуміння» зі США, Україна мала б виступити з ініціативною і запросити конгресмена від штату Нью-Йорк Макса Роуза, який опублікував лист, котрий підписали 39 конгресменів, та його колег по Демократичній партії, відвідати найближчим часом Україну.

Така б делегація американських конгресменів могла б відвідати Донбас, побувати в районах бойових дій і поспілкуватися безпосередньо з бійцями полку «Азов» на місці.

А вже після цього робити свої остаточні висновки щодо українських «терористів», головна вина яких полягає в тому, що вони своїми життями захищають Україну від вторгнення на її землю російських агресорів.

https://www.radiosvoboda.org/a/30242749.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар