Венесуела вимагає змін. Наслідки життя без демократії стали катастрофічними

Rafaschieri

Віктор Каспрук

Брати-близнюки Луїс Альберто і Хосе Альберто Лопес Рафасчіері – венесуельські політологи і колумністи,  автори книги «La Gran Recesion y la Izquierda» («Велика рецесія і ліві»).

Вони автори численних статей в різних виданнях: понад 500 іспанською мовою, і понад 200 англійською мовою з питань, що стосуються політики, економіки, енергетики і релігії. Пишуть до таких видань, як «El Nuevo Herald», «El Universal», «El Mensajero de Oriente», «PetroleoYV» та «Analitica.com».

 Члени політичної партії Accion Democratica (Демократична дія).

          У ХХІ столітті Венесуела проходить через нелюдські ліві експерименти, через які Україні з величезними втратами довелося пройти у ХХ столітті.  Ця далека від нас країна цікава нам і тим, що Путін вважає її так само зоною своїх стратегічних інтересів, як і Україну. А значить, що Росія буде робити все від неї залежне, аби цей експеримент на венесуельським народом тривав якомога довше.

– Венесуельський диктатор Мадуро є союзником російського диктатора Путіна. Що у Венесуелі відомо про війну між Росією та Україною?

 – У Венесуелі ми дуже добре знаємо про напруженні відносини між Росією і Україною. Міжнародна політика Владіміра Путіна ґрунтується на розширенні впливу Росії на всю земну кулю, і ця експансія не припускає жодних етичних або гуманітарних обмежень. Ви можете це побачити в операціях російського уряду в інших частинах світу, наприклад, в Сирії, де Путін зневажає прагнення цієї країни за будь-яку ціну добитися свободи і процвітання.

Територіальна близькість України до Росії робить цю країну природною ціллю для Путіна, особливо тому, що в минулому російський уряд вдавався до значних маніпуляцій, щоб за допомогою економічного і військового тиску впливати на політику України. На жаль, після кримської кризи 2014 року світ зменшив свою увагу до поточної ситуації між Україною і Росією, і багато хто не знає, що у 2018 році парламент України оголосив Росію «державою-агресором», що свідчить про серйозність обставин та потенційні ризики для миру в регіоні.

– Що пише венесуельська преса про Україну та Росію?

 – У даний час вільна преса в Венесуелі дуже мало повідомляє про напругу у стосунках між Україною і Росією. Частково це пов’язано з тим, що наша преса дуже ослаблена контролем та переслідуваннями з боку уряду Мадуро, але також і тому, що наші ЗМІ оприлюднюють новини про Європу, переважно перевидаючи матеріали з Іспанії, Франції чи США, а пресі в цих країнах не дуже цікаво зараз, що в цьому регіоні світу.

Винятком була реакція викликана в засобах масової інформації викладеним в інтернеті роликом, де  хорватський футболіст Домагой Віда продемонстрував відкриту підтримку Україні після поразки Росії  в Чемпіонаті світу з футболу 2018 року. Цей епізод був широко поширений міжнародними ЗМІ, а також пресою нашої країни.

З іншого боку, уряд Венесуели має власні газети. У цих засобах масової інформації Росія зображується як символ нового антиімперіалізму, а Путін – як один з його головних героїв. У той же час, Україна представлена в цих ЗМІ як партнер Сполучених Штатів, який співпрацює з Дональдом Трампом для приватизації своїх природних ресурсів.

Для України та Латинської Америки була б корисною взаємна зацікавленість у збереженні незалежних і демократичних систем, і для досягнення цієї мети преса має відігравати вирішальну роль.

– Росія хоче знищити незалежність України. Ви це розумієте за кордоном?

 – Так, українська незалежність 1991 року була важким ударом для тих, хто в Кремлі вважає, що Україна та інші держави Східної Європи є суб’єктами Росії. На щастя, незалежність вашої країни була отримана шляхом проведення референдуму, коли люди демократично висловили   свою думку з приводу того, бути Україні незалежною, чи державою-сателітом.

Що надає великої ваги легітимності існування вашої країни у незалежному статусі, бо Путін не може сказати, що Україна була сформована війною або вторгненням. Це є демократичне волевиявлення її громадян і надихаюче повідомлення міжнародному співтовариству: український народ вирішив бути незалежним.

Венесуельці дуже добре розуміють реальний контекст ситуації в Україні, тому що наша країна є ще однією жертвою експансіоністської політики Путіна. Росія також загрожує нашій незалежності в тому сенсі, що Кремль відіграє важливу роль, підтримуючи Мадуро і будучи зацікавленим у  наших нафтових і природних ресурсах. У багатьох наших стратегічних економічних сферах, таких як нафта, золото, боксити, алюміній, залізо, алмази … уряд Росії з року в рік отримує найбільшу частку.

Але ми оптимістичні в тому, що наші цілі не дадуть Путіну перемогти. Як і нашої країни, прогрес вашої країни до незалежності не зупинити. У Венесуелі ми маємо історичну традицію підтримувати свободу інших держав. Ми підтримуємо це право України і бажаємо вам бути вільною та незалежною нацією.

– Можна припустити, що Путін вторгнеться до Венесуели, якщо режим Мадуро почне падати?

 – Через відстань і присутність інших потужних країн нашого регіону, ми вважаємо, що цей сценарій має низьку вірогідність. Проте російська військова присутність в Латинській Америці не нова. Ми маємо пам’ятати про «Кубинську ракетну кризу» 1962 року, коли Росія розмістила на Кубі ядерні ракети. Загрожуючи США ядерною зброєю, щоб уникнути тиску на цю комуністичну країну. Ми можемо припустити, що подібна ситуація не є неможливою, особливо якщо врахувати, що в Венесуелі набагато більше природних ресурсів, ніж на Кубі.

Якщо такий сценарій буде реалізований, то демократичний світ засудить дії уряду Росії і застосує жорсткі санкції щодо цієї країни і її влади. Ми вважаємо, що такий крок буде згубним для іміджу Путіна. Це буде сприяти посиленню його іміджу диктатора і ворога демократії.

– У Венесуелі розуміють, яка небезпека закладена в співпраці Росії з Мадуро?

 – Несприйняття уряду Путіна широко поширено серед тих громадян Венесуели, котрі мають відразу до Ніколаса Мадуро. Путін розглядається цією частиною нашого народу як диктатор, самодержець, який знищив слабку  демократію в Росії і відновив стару імперіалістичну політику СРСР.

Ми знаємо про втручання Путіна в сирійську кризу, коли Кремль допоміг уникнути падіння іншому диктатору, не звертаючи уваги на страждання сирійців. Ми також усвідомлюємо наслідки дій російського уряду на недавніх президентських виборах в Сполучених Штатах, і ми знаємо про  участь Путіна в сепаратистській кризі в Іспанії.

Владімір Путін показав світові, що він працює над новим глобальним порядком, використовуючи суміш тактики з «холодної війни» та «нового авторитаризму».

Російський урядовий альянс з Ніколасом Мадуро становить небезпеку не тільки для венесуельців, а й для сусідніх з нею країн. Можна припустити, що інтерес Путіна до цієї частини світу не обмежується лише Венесуелою, а й також поширюється на Колумбію, Бразилію, Аргентину і так далі. Політична стабільність цих країн може бути порушена, якщо російський уряд продовжить свій прогрес у Венесуелі.

Якщо Путін, за деякими даними, простягнув свої руки до виборів такої країни, як США, то що він може зробити, наприклад, під час виборчого процесу в Аргентині чи Бразилії?

– Що буде у Венесуелі після Мадуро?

 – Реставрація демократії і економічний прогрес. Чавесизм  зруйнував нашу демократичну систему та продуктивність нашої країни. Сьогодні PDVSA, венесуельська нафтова компанія, майже знищена. Наші люди голодують, а наші політичні свободи дуже обмежені.

Венесуела вимагає змін. Її громадяни тепер усвідомлюють, що таке соціалізм, і якими катастрофічними є наслідки життя без демократії. Наша молодь покидає країну, шукаючи те, що одного дня ви зможете знайти тут: мир, свободу та прогрес.

Ця зміна ще не настала, оскільки уряд Мадуро підтримується круговою порукою корупції. Венесуельські інституції заповнені урядовцями, санкціонованими міжнародним співтовариством за доведені незаконні дії. Вони не зацікавлені в поверненні до демократичного ладу, бо не бажають втрачати свої привілеї, але політика не є статичною, і одного дня вони не зможуть більше зберігати цей режим.

Крім Альберто Фухіморі в Перу жоден інший латиноамериканський лідер не був засуджений за його антидемократичні методи управління. У демократичних країнах існує консенсус з приводу того, що Мадуро та його партійні чиновники стали реальною причиною гуманітарної кризи у Венесуелі.

Після майже двадцяти років Боліваріанської революції велика частина наших громадян вимагає змін, а міжнародне співтовариство також усвідомлює якою є венесуельська політична драма. Це два потужні компоненти для політичних змін.

Advertisements
Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Venezuela demands changes. Consequences of life without democracy became catastrophic

Rafaschieri

Viktor Kaspruk

Luis Alberto and Jose Alberto Lopez Rafaschieri Venezuelan political scientists, columnists, authors of the book “La Gran Recesion y la Izquierda”. Members of the political party Accion Democratica.

– The Venezuelan dictator Maduro is an ally of the Russian dictator Putin. What in Venezuela know about the war between Russia and Ukraine?

In Venezuela, we are very aware of the tensions between Russia and Ukraine. Vladimir Putin international politics is based on the expansion of the Russian influence over the globe, understanding this expansion without ethical or humanitarian limits. You can see this in the operations of the Russian government in other parts of the world, like Syria, for example, where Putin is neglecting the freedom and prosperity aspirations of this country at all costs.

Ukraine proximity with Russia makes this country a natural target for Putin, especially because, in the past, the Russian government apply substantial manipulation on Ukraine politics, by means of economic and military pressure. Regrettably, since Crimean Crisis in 2014, the world has removed its attention from the ongoing situation between Ukraine and Russia, and no many people know that, beginning 2018, the Ukraine parliament declared Russia an “aggressor state”, which indicate the gravity of the circumstances, and the potential risks for the peace of the region.

 –  What writes the Venezuelan press about Ukraine and Russia?

– Venezuela’s free press informs, currently, very little about the tensions between Ukraine and Russia. This is in part because our press is very weak for the controls and persecution from Maduro’s government, but also because our media cover the news of Europe mainly republishing the material of Spain, France, or USA, and the press on these countries are not very interested, now, in that region of the world.

The exception to that was the viral reaction caused in the media by the Croatian player, Domagoj Vida, for his open support to Ukraine after defeat Russia in the 2018 FIFA World Cup championship. This episode was covered by the international media, and also by the press of our country.

For the other part, the government of Venezuela has its own newspapers. In these media, Russia is portrayed as a symbol of the new anti-imperialism, and Putin as one of its main heroes. Ukraine, in the other side, is presented in these spaces as a partner of United States that collaborates with Donald Trump to privatize its natural resources.

It will be good for Ukraine and Latin America the understanding of its mutual interest in maintaining independent and democratic systems, and in this objective, the press has a crucial function.

    –  Russia wants to destroy independent Ukraine. Do you understand it abroad?

      –  Yes, the Ukrainian independence of 1991 was a hard blow to those in the Kremlin that thinks Ukraine and other states of Eastern Europe are subjects of Russia. Fortunately, your country independence was via referendum, with the people expressing democratically its opinion to be an independent Ukraine, or a satellite state. This gives much power to your country because Putin cannot say Ukraine was formed with war or invasion, but with the democratic will of its people, and that is a tremendous message for the international community: Ukraine´s people decided to be independent.

The Venezuelans understand very well, in the actual context, Ukraine situation, because our country is another victim of Putin expansive international politics. Our independence is also menaced by Russia in the sense that the Kremlin has an important role supporting Maduro, interested in our petroleum and natural resources. In many of our strategic economic areas, like oil, gold, bauxite, aluminum, iron, diamonds… The Russian government is taking, year to year, a biggest part.

But we are optimists that our causes will prevail against Putin. Like our nation, your country progress to independence is unstoppable. We have in Venezuela a historic tradition to support other countries freedom. We support Ukraine right and desire to be a free and independent nation.

      –  Can suppose that Putin will invade if the Maduro regime will start to fall?

      Because of the distance, and the presence of other powerful countries in our region, we think that scenario has low probability to occur. Nevertheless, Russian military presence in Latin America is not new. We can remember the Cuban Missile Crisis of 1962, where Cuba, with the support of Russia, menaced United States with atomic weapons to avoid the pressures to this communist country. We can suppose so that a similar situation it is not impossible, especially if we consider that Venezuela has many more natural resources than Cuba.

If a scenario like that occurs, the democratic world will condemns Russia´s government and apply hard sanctions to that country and its authorities. We think that a move like that will be disastrous for Putin image. This will reinforce his portray of a dictator and enemy of democracy.

    –  In Venezuela will understood, what kind of danger is Russia’s cooperation with Maduro?

–  The government of Putin has a wide rejection among the Venezuela citizens that has aversion for Nicolas Maduro. For this sector of our nation, Putin is seen as a dictator, an autocrat that has eroded the weak democracy in Russia, and that has revived the old imperialist policy of USSR.

We are aware of the intervention of Putin in the Syrian crisis, where the Kremlin has prolonged the fall of another dictator, without taking notice of the suffering of that people. We are also aware of the implications of the Russian government in the recent presidential elections in United Sates, and we are aware of the participation of Putin in the separatist crisis in Spain.

Vladimir Putin has shown to the world he is working for a new global order, by using a mixture of tactics from the Cold War and the New Authoritarianism.

Russian government alliance with Nicolas Maduro represents a danger not only for Venezuelans, but also for its neighborhood countries. We can suppose that Putin interest in this part of the world is not limited to Venezuela, but also to Colombia, Brazil, Argentina, etc. The political stability of these countries could be perturbed if the Russian government continues its progress in Venezuela.

If Putin has, according to some reports, puts his hands in the elections of a country like USA, what he can do in the electoral process of Argentina or Brazil, for example?

  –   What will in Venezuela after Maduro?

      –  A democratic restoration and economic progress. Chavism has destroyed our democratic system and our country´s productivity. Today, PDVSA, Venezuelan petroleum company, is almost annihilated. Our people is starving, and our political freedoms are very limited.

Venezuela is demanding a change. Its citizens are now conscious about what socialism is, and about the disastrous consequences of living without democracy. Our younger population is leaving the country, searching for what one day you can find here: peace, freedom and progress.

The change has not yet come because Maduro’s government is maintained by a circle of corruption. The Venezuelans institutions are plagued by government officials sanctioned by the international community for proven illicit activities. They are not interested in the return to the democratic order, because the will lost his privileges, but politics is not static, and one day, they will not be able to keep this regime any longer.

Since Alberto Fujimori in Peru, no other Latin-American leader has been so condemned for his antidemocratic practices. There is consensus in the democratic nations that Maduro and his party officials are the real cause of the humanitarian crisis in Venezuela. After almost twenty years of the Bolivarian Revolution, we have a major part of our citizens demanding a change, and an international community also conscious of the Venezuelan political drama. These are two powerful ingredients for a political transition.

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Інсталяція замаху на Мадуро може стати початком великих репресій у Венесуелі

Віктор Каспрук

Невдалий замах на президента Венесуели Ніколаса Мадуро 4 серпня, під час параду на честь святкування 81-ї річниці створення Національної боліваріанської гвардії, коли два керовані дрони не змогли вразити головну ціль, виглядає як симуляція атаки і дуже нагадує підпал Рейхстагу 27 лютого 1933 року, який нацисти використали для встановлення диктатури Адольфа Гітлера.

Під час соціальної катастрофи у Венесуелі Мадуро був потрібен саме такий привід для того, щоб звинуватити у цьому замаху опозицію і ще більше розширити диктаторські повноваження президента, який довів економіку країни до колапсу.

Крім того, тепер диктатор Мадуро, який гнобить опозицію і вже давно зробив свободу слова у Венесуелі пустим звуком, в очах своїх прихильників починає виглядати як жертва терористичного нападу.

Безпілотні літальні апарати було запущено не тільки в бік Мадуро, це був удар націлений на далекосяжні наслідки. Режиму потрібен привід для того, щоб виправдати тотальне придушення опозиційних сил, що залишилися, та залякати нелояльних інтелектуалів і студентів, котрі мали «нахабство» критикувати діючу владу.

Перефразовуючи відомий вислів, можна констатувати: «скажи мені, хто тебе підтримує, і я скажу тобі, хто ти». Головним патроном боліваріанського режиму є Владімір Путін, який надав йому не тільки багатомільярдні позички і сучасну зброю, але й прикриває Мадуро на міжнародній арені, зробивши венесуельського диктатора основним союзником Москви в Латинській Америці.

Кожен непопулярний правитель потребує зовнішнього ворога для того, щоб мобілізувати маси на боротьбу з ним і відволікти увагу населення від внутрішніх проблем. І коли Мадуро обвинувачує в замаху на себе не лише опозицію, а і Колумбію та США, не можна виключати того, що він отримав від Кремля вказівку діяти рішуче і спровокувати збройний конфлікт з колумбійськими сусідами.

Щось на зразок того, що здійснила Росія у 2014 році, анексувавши український Крим і окупувавши третину Донбасу. У такому разі можна припустити, що Каракас здатен висунути територіальні претензії до Колумбії і спробувати захопити силою якусь територію у цієї сусідньої держави. А локальне військове протистояння – це саме те, що здатне хоч трохи підняти повністю девальвований рейтинг Ніколаса Мадуро.

Адже якщо вдатися до статистики, то Венесуела вже другий рік поспіль названа однією з найнебезпечніших країн світу. У 2016 і 2017 роках аналітична компанія Gallup провела у Венесуелі опитування, результати якого були опубліковані тільки в 2018 році.

Так в 2017 році тільки 17 відсотків венесуельців сказали, що вони відчувають себе в безпеці і можуть ходити вночі поодинці в місті або районі, де вони проживають.

Прослідковується негативна динаміка розвитку збільшення злочинності. Якщо у 2016 році 38 відсотків жителів Венесуели заявили, що у них було вкрадені майно або гроші, то 2017 році вже 42 відсотки венесуельців сказали, що протягом останніх 12 місяців їх було обікрадено, а 23 відсотки повідомили, що вони піддалися нападам або їх пограбували.

Можна зробити висновок: чим стає гіршою економічна та соціальна ситуація у Венесуелі, тим критично погіршується і криміногенна ситуація.

А данні останнього опитування наглядно доводять, що завдяки проведенню чавесистами експериментів над Венесуелою, вона стала однією з найнебезпечніших для життя країн світу.

Виглядає на те, що Мадуро збирається триматися за владу до останнього. Існує дуже велика ймовірність того, що на венесуельців чекає посилення політичних репресій, жорстокості і невизначене майбутнє.

Підтримка президента венесуельцями дуже слабка. Тому, щоб хоч якось утримувати ситуацію під контролем, спецслужби будуть нарощувати переслідування тих, хто знаходиться в опозиції до уряду і прочісувати ряди військових, щоб виявити, хто потенційно схильний до інакомислення.

Порожні прилавки магазинів, необхідність займати чергу до світанку, щоб отримати хоч трохи їжі, недоступність ліків і медичного обслуговування, стали основними «здобутками» боліваріанського соціалізму. А видобуток нафти, який знаходиться на історичному мінімумі, позбавив Венесуелу основного джерела валютних доходів.

Якщо мадурівці самі влаштували псевдозамах на свого лідера, то він гідний сюжету малобюджетної мильної опери. Хоча фіктивна атака дронами, котра проведена вкрай непрофесійно і головне неефективно, дає гіперкорумпованому уряду можливість відтягнути час його падіння.

Ця «атака» організована спецслужбами, щоб виправдати повний політичний контроль венесуельського суспільства і початок юридичної ліквідації опозиції. Підтвердженням цьому є те, що Мадуро, якого ніколи не можна було запідозрити в холоднокровності у складних ситуаціях, вів себе під час нападу винятково спокійно. І якщо уважно продивитися відеозапис, виглядало він був зовсім не здивований, ніби наперед  знав, що в дійсності мало відбутися.

Так само Мадуро чудово обізнаний з тим, що трапилося з Венесуелою. Адже ефективна соціальна політика завжди полягає у наданні громадянам можливостей створення незалежного малого і середнього бізнесу (а значить і робочих місць), а не в перетворенні більшості населення на соціальних клієнтів, які вимушені чекати подачок від держави, надаючи в обмін за це свою підтримку правлячому політичному класу.

Трагедія венесуельського народу полягає в тому, що зовнішні сили воліють не вручатися в цю ситуацію, приблизно так, як це було під час Голодомору в Україні. Люди гинуть з голоду, а вже потім майбутні історики знайдуть назву для цієї венесуельської трагедії, але долі мільйонів, життя яких понівечив цей режим, вже змінити буде неможливо.

Наслідком саморуйнівної монопольної влади Мадуро стало тотальне розкрадання національного багатства, яке належить венесуельському народу. Режим, після створення вакууму в економічному просторі і спровокованої його некомпетентністю гіперінфляції, перетворив державу на соціальні руїни.

Мадуро – це політичний параноїк, який невідворотно веде Венесуелу до громадянської війни, але для нього влада дорожча. І катастрофа, яку своїми недолугими діями спровокував режим, викликана тим, що останні 20 років Чавес і Мадуро витрачали багатство своєї країни на користь обраних політичних кланів.

У той час, як венесуельські громадяни потерпають від голоду, уряд і вище військове керівництво у геометричній прогресії збільшують свої статки, збагачуючи себе надходженнями від наркобізнесу і нафтовидобування.

Ніколас Мадуро – диктатор, який здійснив державний переворот, ліквідував парламентаризм, винайшовши підконтрольні собі Установчі збори, щоб перекреслити роботу парламенту і нівелювати дію конституції. Венесуельці, які захищали  свій парламент у щоденних демонстраціях, заплатили за захист демократії сотнями смертей, поки чавесистам не вдалося силовими методами придушити народні протести.

Не можна виключати, що владі чавесистів цей «теракт» був потрібен для того, щоб спровокувати хвилю тероризму, котра буде спрямована на дестабілізацію Венесуели і виправдання «гуманітарної» інтервенції Росії.

Крім того, Москва здатна підключити до такої акції і Кубу, військові якої свого часу вже надавали подібну «інтернаціональну допомогу» Анголі і Мозамбіку.

Однак інсталяція замаху на Мадуро здатна лише на деякий час відстрочити розплату за беззаконня його оточення. І якщо в часи правління Уго Чавеса венесуельський уряд хоч мав комуністичну ідеологічну базу, то під час правління його спадкоємця головною доктриною став неприкритий жорсткий нігілізм та силове утримування влади.

Проблему банкрутства режиму не можна розглядати в ідеологічній площині, тому що у влади  Мадуро немає ідеології. Трагедія Венесуели полягає в тому, що популістська політична сила захопила країну, збагатила себе і не хоче цю владу відпускати з рук. Бо втратить привілеї і багатства, а також буде притягнута до відповідальності, засуджена і покарана.

Сьогоднішня Венесуела дуже нагадує «кладовище надій». Держава доведена до такого ганебного стану, тому що нею керують жадібні, аморальні, неосвічені і корумповані політики. Усе це посилює те, що у випадку з Мадуро і його подільниками корпоративно-клановий егоїзм, підкріплюючись інстинктом виживання, піднявся до максимального рівня, що заганяє ситуацію у стан безвиході.

Але сталініський експеримент в ХХІ столітті над венесуельським народом не пройде. І якщо Мадуро не полишить владу добровільно, то наступного разу все може бути по-справжньому. Тоді йому вже не уникнути долі Муаммара Каддафі, Ніколає Чаушеску або Муссоліні.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Діючу українську політичну матрицю так і не було створено

0000 РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

Віктор Каспрук

У серпні місяці ми будемо святкувати 27 річницю з часу відновлення незалежності України. Але останнім часом ситуація в Україні складається таким чином, що для більшості українців постають питання – що ж вони зробили не так на самому початку незалежності? Чому так легко стало можливим засилля олігархії, навіть якщо вона з усіх сил намагається себе видавати за демократію.

Очевидно, що відповіді на ці дуже нелегкі питання не є однозначними, але якщо не спробувати їх поставити сьогодні, то завтра може бути вже занадто пізно.

В ейфорії від перших років незалежності і від тих можливостей, котрі вона гіпотетично відкривала, було упущено, на мою думку, найголовніше – діючу модель держави Україна неможливо створити, опираючись лише на бажання поетів і гуманітаріїв. А крики «Ганьба!» на велелюдних мітингах кінця 80-х і початку 90-х років нездатні були замінити напружену роботу над творенням держави Україна.

Подібне імітаційне державотворення, коли дехто роками, якщо не десятиліттями, вважав за більш доцільне бути присутнім на різноманітних вечорах, круглих столах, чи трусити довгими вусами, переконуючи один одного до одуріння у необхідності розбудови України, що, власне, і привело до тієї ганебної ситуації, у якій сьогодні опинилася Україна.

І найгірше, що помилки українських політичних діячів минулого – абсолютно нічого не навчили тих, хто отримавши мандат довіри від українського народу, вирішив зіграти у свою власну гру, абсолютно ігноруючи політичні реалії навколишнього світу. Але історію неможливо перехитрити. Вона може дати шанс, навіть, декілька разів поспіль та питати за його неправильне використання завжди буде дуже жорстко.

Мова йде про те, що навіть найкращі наміри некомпетентних людей нездатні створити українську матрицю, без якої, у свою чергу, неможливе створення української системи і українського світу в Україні. Для початку необхідно визнати, що за багатьма визначальними параметрами українська нація сьогодні знаходиться у положенні, котре є набагато гіршим, аніж у 1991 році.

Адже тоді, крім великих надій на достойне життя, які мали українці, вони не були так затиснені економічною і соціальною безвихіддю, котру створили для них ті, хто приватизував на свою користь Українську державу.

Аби краще зрозуміти нинішню ситуацію в Україні, варто пригадати нашу недавню історію, на чому тримався радянський окупаційний режим? На спецслужбах і силових відомствах. Але чи чув хтось, щоб з України були депортовані колишні працівники КГБ? Такого не було ніколи.

Фактично від 1991 року на всіх щаблях державної влади, а також на ключових посадах в економіці, фінансах, великому бізнесі залишилися люди, які раніше мали в кишенях партійні квитки КПСС. А зараз їм на зміну приходять вже їхні нащадки.

Ще одна біда українця – непомірна толерантність до всіх, в тому числі й до одвічних ворогів. Власне, тому за 27 рік ми так і не змогли стати господарями у своїй державі.

Діючий «демократично-олігархічний» режим генетично пов’язаний з комуністичним окупаційним режимом: саме колишні компартійні та комсомольські функціонери, червоні директори «приватизували» собі фабрики і заводи на початку 1990-х років, ставши олігархами.

Наразі пересічна людина вчиться все життя, по ходу виправляючи чужі і власні помилки, все перевіряє і намагається зробити висновки із своїх колишніх прорахунків. Хто не робив у житті помилок? Але коли помилки робить українська нація, це в результаті може трагічно закінчитися для неї.

Створенню повноцінної української політичної матриці усі ці майже три десятиліття перешкоджало і те, що сусідня «братня» Росія перетворила Україну на полігон, на якому випробовувались новітні розробки політичних технологів.

Головним знаряддям цієї інформаційно-психологічної війни з Україною було обрано засоби масової інформації (і особливо телебачення і FM-радіостанції), які під облудливим прикриттям ринкових відносин, заполонили український інформаційний простір, нав’язуючи українцям «цінності» «русского мира».

Не менш «оригінальним» інструментом впливу на «українських сепаратистів» стало засилля Російської православної церкви в Україні, котра з усіх сил доносила в душі своїй пастві ідею, що української нації взагалі не існує, а окремішність українців від росіян – це усе вигадки українських націоналістів.

А Владімір Путін і його найближче від початку його президенства ніколи й не приховували того факту, що вважають Україну антиросійським проектом, котрий має бути якнайшвидше демонтованим і повністю ліквідованим.

Фактично цей демонтаж було розпочато в Україні, у  лютому 2010 року, часу початку президенства Віктора Януковича.

У нього було закладено: витіснення української мови з освіти і діловодства; намагання переписати українську історію (тобто створення історії, котра побудована на тотальних перекручуваннях і є повністю українофобською); використання підконтрольних ЗМІ для промивання мізків українцям, з метою створення у них уяви про Росію як дружньої і союзницької держави, яка з усіх сил обороняє Україну від зазіхань і згубного впливу Заходу, і особливо Сполучених Штатів.

Також не менш дієвим інструментом розхитування української політичної матриці стали постійний пошук і штучне створення Росією конфліктних ситуацій у стосунках із Україною, що використовується для нагнітання обстановки і збурення «п’ятої колони», антиукраїнська діяльність якої постійно фінансується путінським режимом.

Для путіністів дуже важливо донести до українців, що їхня незалежна держава – це історичне непорозуміння, котре має бути якнайшвидше виправлене, а українські намагання самоідентифікації – це не що інше, як сепаратистські вибрики малоросів.

Наслідком чого й стала анексія Росією українського Криму в 2014 році, окупація Москвою третини Донбасу і п’ятий рік «гібридної війни» Російської Федерації з Україною.

Тому сьогодні для українців питанням номер один має стати – що можна протиставити навалі з Росії? І лише створивши політичну матрицю громадянського суспільства, можливо взагалі говорити про побудову української системи як такої.

У цьому сенсі Україна фактично застрягла у перехідному періоді, так і не створивши сукупності політико-правових інститутів і механізмів, лише під впливом яких перехідні посттоталітарні суспільства вже починають набувати рис громадянського суспільства.

Погашену соціальну активність українських громадян необхідно відновлювати. Адже вона, за вмілого її використання, здатна стати ефективним інструментом не лише для формування реальної демократії в Україні, а й для переходу суспільства у нову для себе якість – громадянського суспільства.

Усвідомлюючи всю критичність поточного політичного моменту перед черговими президентськими і парламентськими виборами, українці мають визнати, що навіть у найбільш демократичні часи після перемоги Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності 2014 року по суті існував лише фасад демократії.

А нормальний демократичний політичний процес так і не вдалося повністю запустити. Його було замінено піаром, і ці піарники лише вправно створювали ілюзію боротьби, стаючи політичними акторами на виборах, котрі так нічого і не могли змінити. А вся нібито політична боротьба – керувалася і віртуозно спрямувалася тими, хто знаходився і знаходиться в тіні, але тримає у своїх руках ключі від цієї влади – політичної, фінансової і адміністративної.

Діючу модель держави Україна неможливо створити імітуванням державотворення. А зважаючи на те, що сьогодні політичний процес дозрівання українського соціуму до громадянського суспільства штучно заблокований відсутністю в Україні чисельного та впливового середнього класу, лише самі українські громадяни можуть розпочати цей процес розблокування.

Осінь 2018 і 2019 рік можуть бути одними з найважчих у новітній українській історії.

І якщо нам, об’єднавши всі демократичні і проукраїнські сили в єдиний політичний фронт, вдасться не допустити реваншу вчорашніх в Україні, то з цього часу може початися відлік справжнього поступу Української держави до членства в демократичній західній цивілізації.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

У Путіна «манія перемоги». Що з цим робити Україні і Заходу?

000 111 222222

Радіо Свобода  08  Липень  2018

Віктор Каспрук

Путін готується до великої війни. І хоча він вичікує, поки виснажиться Україна, це триватиме тільки до певного часу. Москва бачила і бачить Україну виключно як свою невід’ємну територію, колонію, що збунтувалася і яку потрібно будь-якими засобами повернути в імперське лоно.

Для цього Кремль використовує не лише армію і «зелених чоловічків», а й через свою імперсько-шовіністичну пропаганду намагається поширити серед українців певну форму «гібридного страху».

Мовляв, Україна, у порівнянні з Російською Федерацією, невелика країна, вам ніяк не вистояти у протистоянні з нами, і ніхто не допоможе українцям в разі повномасштабних військових дій.

У Путіна, як і у всіх диктаторів, наявна ідея-фікс. Це «манія перемоги». Він ухопився за військову тему, як за соломинку, і готовий роздмухувати її до безкінечності.

Але бажаючих в Росії повоювати в Україні чи в Сирії стає все менше. Адже вони готові більше воювати «спільно з телевізором».

Зрозуміло, що у будь-якому суспільстві є неадекватні особи. Проте більшість росіян не можна віднести до них. Вони звикли до розслабленого способу життя.

І солідаризуючись з телевізійним зображенням Путіна, одночасно не готові відмовлятися від айфонів, суші-барів, відпочинку за кордоном та інших надбань, котрі увійшли в їхнє життя в часи газонафтового благоденства.

Вторгатися і займати чужі території стало для росіян звичною справою

Москва вже неодноразово добивалася поділу України. Поточне ставлення Росії до України належить до XVIII–XIX століть і не має місця чи виправдання в сучасному світі. Час імперій давно вже минув.

Але вторгатися і займати чужі території – стало для росіян звичною справою. Колонізатори прагнуть до загарбання чужого, видаючи це за цивілізаторську місію Росії і її інтернаціональний обов’язок.

З часів падіння Золотої орди Московська держава, котра пізніше привласнила собі чужу назву, проводила безперервну експансіоністську політику.

Цей тип експансії полягав у тому, що окуповуючи нові території, Росія погіршувала їхній рівень розвитку і рівень життя населення до загальноросійського (не рахуючи, звичайно, Москви).

І коли до російської окупації українського Криму і частини території Донбасу можна було порівнювати ці наслідки з тим, що зробили росіяни зі Східною Пруссією, Абхазією та Південною Осетією, то тепер таким негативним прикладом є вже і Кримський півострів і третина території Донбасу.

Путінська «грандіозна стратегія» полягає в тому, щоб знайти можливості дестабілізувати західні демократії, водночас роблячи все можливе для домінування над колишніми радянськими республіками.

Розпочавши війну на Донбасі, Росія чекає, коли виснажиться Україна, а Україна націлена протриматися до того часу, як виснажиться Росія. Ці «чекання» занадто затягнулися.

Оскільки західних санкцій замало, щоб Москва дала «задній хід», а допомоги Україні явно недостатньо, аби українці могли протриматися без втрат для себе до виснаження Росії.

Цю «гру» Путіна з Україною може зупинити тільки економічна криза в Російській Федерації.

А її здатне підштовхнути лише стрімке нарощення санкцій, котрі разом з критичним зменшенням закупівлі газу і нафти з Росії (якщо не відмови від неї), можуть дати бажаний ефект.

Путін вважає себе ватажком зграї «щасливих», яким дозволено все

Аналізуючи «манію перемоги» російського президента, потрібно спробувати зрозуміти психотип Путіна, який дуже схожий із психотипом Адольфа Гітлера.

Це ефект колишнього невдахи, котрий, нарешті ставши успішним, так поспішає самоутвердитися в своїх очах і очах інших, що стає каліфом на час.

Гітлер приватизував владу у Німеччині, а Путін в Росії. Гітлер став тріумфатором разом зі своєю Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини, а Путіна «коронувала» на владу ФСБ.

Очманіння від небачених раніше можливостей і підігрування оточення зробили його «небожителем», який вже нездатен об’єктивно проаналізувати те, що йому «можна», а що «зась».

Тому Путін вважає себе ватажком зграї «щасливих», яким дозволено все, що тільки заманеться.

Подібний короткочасний ефект був і в колишнього президента України Януковича, наявний він і в теперішнього президента Білорусі Лукашенка. Що цілком можна визначити, як загальний «синдром вождизму».

«Безмежів’я», котре Путін зміг безкарно нав’язати, як стандарт для Росії, він намагається перенести на міжнародну арену.

Його ідеєю фікс є знищення за будь-яку ціну української державності. Тому не можна виключати в найближчій перспективі повномасштабної військової агресії Росії щодо України.

Головними аргументами тут для Путіна будуть: чи влаштовуватиме Кремль прохідний кандидат на посаду президента України, політичні і соціальні настрої всередині Російської Федерації, позиція Заходу, можливість реалізації проекту «Північний потік-2» і постачання води в окупований росіянами український Крим.

На кордоні України з Росією потрібно розмістити військові бази НАТО

То що ж робити з невиліковною «манією перемоги» Путіна? Тут можна розглянути два варіанти, які б допомогли Україні уникнути широкомасштабного нападу з боку Росії.

Перший: Польща і Литва, після консультацій з союзниками, ініціюють розгляд в Північноатлантичному альянсі питання необхідності розгортання на кордоні України з Росією і адміністративному кордоні з окупованим Кримом військових баз НАТО та протиракетних систем Patriot.

Другий: Київ звертається до Сполучених Штатів з проханням надати Україні статус основного союзника поза НАТО – Major Non-NATO Ally або MNNA. Уклавши при цьому військовий договір.

Звісно, що можна цього не робити і продовжувати чекати, які ж наступні агресивні кроки зробить Москва.

Ситуація навколо України розвивається таким чином, що держави-члени Північноатлантичного альянсу самі мають бути зацікавленні у розгортанні баз НАТО по периметру українсько-російського кордону.

Особливо це стосується таких сусідніх із Україною держав, як Польща, Словаччина, Румунія і Угорщина.

Якщо вони не хочуть, щоб після пасивного спостерігання за тим, як Україна бореться з нерівним собі за силою противником, через рік-півтора їхні кордони з Україною стали кордонами з Російською Федерацією.

Але якщо говорити про український курс просування до членства в НАТО, то він би мав полягати, в першу чергу, в тому, щоб перетворити Україну на регіональну військову силу, з найбільш боєздатною та чисельною армією в Східній і Центральній Європі. Армією, котра має потужні Військово-повітряні і Військово-морські сили та оперативно-тактичне ракетне озброєння.

У такому разі, НАТО в військовому сенсі буде потрібен такий союзник, і головне, що Північноатлантичний альянс стане зацікавлений в тому, щоб така потуга не залишалася в Європі сама по собі.

А поки що Заходу варто було б докорінним чином переглянути концепцію допомоги Україні на всіх напрямках. Як державі, що закрила собою Європу від нової російської імперської навали.

https://www.radiosvoboda.org/a/29350249.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

У Путина «мания победы». Что с этим делать Украине и Западу?

Радио Свобода  08 Июль  2018

Виктор Каспрук

Путин готовится к большой войне. И хотя он выжидает, пока истощится Украина, это будет продолжаться только до поры до времени. Москва видела и видит Украину исключительно как свою неотъемлемую территорию, колонию, что взбунтовалась и которую нужно любыми средствами вернуть в имперское лоно.

Для этого Кремль использует не только армию и «зеленых человечков», но и через свою  имперско-шовинистическую пропаганду пытается распространить среди украинцев  некую  форму «гибридного страха».

Мол, Украина, по сравнению с Российской Федерацией, небольшая страна, вам никак не выстоять в противостоянии с нами, и никто не поможет украинцам в случае  полномасштабных военных действий.

У Путина, как и у всех диктаторов, есть идея-фикс. Это «мания победы». Он ухватился за военную тему, как за соломинку, и готов раздувать ее до бесконечности.

Но желающих в России повоевать в Украине или в Сирии становится все меньше. Ведь они готовы больше воевать «вместе с телевизором».
Понятно, что в любом обществе есть неадекватные личности. Однако большинство россиян нельзя отнести к ним. Они привыкли к расслабленному образу жизни.

И солидаризируясь с телевизионным изображением Путина, одновременно не готовы отказываться от айфонов, суши-баров, отдыха за рубежом и других достижений, которые вошли в их жизнь во времена газонефтяного благоденствия.

 Вторгаться и занимать чужие территории – стало для россиян привычным делом

Москва уже неоднократно добивалась разделения Украины. Нынешнее отношение России к Украине относится к XVIII-XIX векам и не имеет места или оправдания в современном мире. Время империй давно уже прошло.

Но вторгаться и занимать чужие территории – стало для россиян привычным делом. Колонизаторы стремятся к захвату чужого, выдавая это за цивилизаторскую миссию России и ее интернациональный долг.
Со времен падения Золотой орды Московское государство, позже присвоившее себе чужое название, проводило непрерывную экспансионистскую политику.

Этот тип экспансии заключался в том, что оккупируя новые территории, Россия ухудшала их уровень развития и уровень жизни населения до общероссийского (не считая, конечно, Москвы).

И когда до российской оккупации украинского Крыма и части территории Донбасса можно было сравнивать эти последствия с тем, что сделали русские с Восточной Пруссией, Абхазией и Южной Осетией, то теперь таким негативным примером является уже и Крымский полуостров и треть территории Донбасса.
Путинская «грандиозная стратегия» заключается в том, чтобы найти возможности дестабилизировать западные демократии, одновременно делая все возможное для доминирования над бывшими советскими республиками.
Начав войну на Донбассе, Россия ждет, когда истощится Украина, а Украина нацелена продержаться до того времени, когда истощится Россия. Эти «ожидания» слишком затянулись.

Поскольку западных санкций недостаточно, чтобы Москва дала «задний ход», а помощи Украине явно недостаточно, чтобы украинцы могли продержаться без ущерба для себя до истощения России.

Эту «игру» Путина с Украиной может остановить только экономический кризис в Российской Федерации.

А его способно подтолкнуть только стремительное наращивание санкций, которые вместе с критическим уменьшением закупки газа и нефти из России (если не отказа от нее), могут дать желаемый эффект.

Путин считает себя вожаком стаи «счастливых», которым позволено все

Анализируя «манию победы» российского президента, нужно попытаться понять психотип Путина, который очень похож на психотип Адольфа Гитлера.

Это эффект бывшего неудачника, который, наконец став успешным, так спешит самоутвердиться в своих глазах и глазах других, что становится калифом на час.

Гитлер приватизировал власть в Германии, а Путин в России. Гитлер стал триумфатором вместе со своей Национал-социалистической рабочей партии Германии, а Путина «короновала» на власть ФСБ.

Одурение от невиданных ранее возможностей и подыгрывание окружения сделали его «небожителем», который уже неспособен объективно проанализировать то, что ему «можно», а что «нельзя».

Поэтому Путин считает себя вожаком стаи «счастливых», которым разрешено все, что только заблагорассудится.

Подобный кратковременный эффект был и у бывшего президента Украины Януковича, имеется  он и у нынешнего президента Беларуси Лукашенко. Что вполне можно определить, как общий «синдром вождизма».

«Беспредел», который Путин смог безнаказанно навязать, как стандарт для России, он пытается перенести и на международную арену.

Его идеей фикс является уничтожение любой ценой украинской государственности. Поэтому нельзя исключать в перспективе полномасштабную военную агрессию России в отношении Украины.

Главными аргументами здесь для Путина будет то, устраивает ли  Кремль проходной кандидат на пост президента Украины, политические и социальные настроения внутри Российской Федерации, позиция Запада, возможность реализации проекта «Северный поток-2» и поставки воды в оккупированный россиянами украинский Крым.

 На границе Украины с Россией нужно разместить военные базы НАТО

Так что же делать с неизлечимой «манией победы» Путина? Здесь можно рассмотреть два варианта, которые помогли бы Украине избежать широкомасштабного нападения со стороны России.

Первый: Польша и Литва, после консультаций с союзниками, инициируют рассмотрение в Североатлантическом альянсе вопроса о необходимости развертывания на границе Украины с Россией и административной границе с оккупированным Крымом военных баз НАТО и противоракетных систем Patriot.

Второй: Киев обращается к США с просьбой предоставить Украине статус основного союзника вне НАТО – Major Non-NATO Ally или MNNA. Заключив при этом военный договор.

Конечно, можно этого не делать и продолжать ждать, какие же следующие агрессивные шаги предпримет Москва.

Ситуация вокруг Украины развивается таким образом, что государства-члены Североатлантического альянса сами должны быть заинтересованы в развертывании баз НАТО по периметру российско-украинской границы.

Особенно это касается таких соседних с Украиной государств, как Польша, Словакия, Румыния и Венгрия.

Если они не хотят, чтобы после пассивного наблюдения за тем, как Украина борется с неровным себе по силе противником, через год-полтора их границы с Украиной стали границами с Российской Федерацией.

Но если говорить об украинском курсе продвижения к членству в НАТО, то он должен был бы заключаться, в первую очередь, в том, чтобы превратить Украину в региональную военную силу, с наиболее боеспособной и многочисленной армией в Восточной и Центральной Европе. Армией, которая имеет мощные военно-воздушные и военно-морские силы и оперативно-тактические ракетное вооружение.

В таком случае, НАТО в военном смысле будет нужен такой союзник, и главное, что Североатлантический альянс будет заинтересован в том, чтобы такая сила не оставалась в Европе сама по себе.

А пока Западу следовало бы коренным образом пересмотреть концепцию помощи Украине во всех направлениях. Как государству, закрое собой Европу от нового российского имперского нашествия.

https://www.radiosvoboda.org/a/29350249.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Сирійські жнива Путіна

000 4444444

«Дзеркало тижня. Україна» №26   7 липня  2018

Віктор Каспрук

Москва пішла на новий виток ескалації напередодні історичної зустрічі.

Центральною частиною саміту в Гельсінкі між президентом США Дональдом Трампом і президентом Росії Владіміром Путіним буде майбутнє Сирії та пропозиція залучити Росію як партнера для витіснення Ірану з цього поля бою. 

Так заявив під час участі в програмі “Обличчям до нації” на телеканалі CBS News радник з питань національної безпеки посол Джон Болтон. Він наголосив, що зустріч 16 липня пройде тет-а-тет, а це дасть можливість детально обговорити ситуацію в Сирії поряд із низкою інших проблем.

“Я не думаю, що Асад — це стратегічне питання. Я думаю, що Іран стратегічне питання”, — підкреслив Болтон. Два арабські дипломати і високопоставлений американський чиновник повідомили CBS News, що адміністрація визнала, що Асад у найближчому майбутньому залишиться при владі, і вирішила зосередитися на тому, щоб переконати Путіна розірвати відносини з Іраном, своїм партнером на полі бою.

Водночас за посередництва Йорданії відбувається поновлення переговорів між Росією і сирійською збройною опозицією щодо перемир’я на півдні Сирії та припинення боротьби з урядовими військами. Переговори перервалися після того, як представники опозиції з “Вільної сирійської армії” відхилили вимогу офіцерів російської армії здатися, вважаючи її образливою.

Переговори ускладнюються, оскільки Росія наполягає на швидкій здачі, а повстанці прагнуть досягнути згоди в тому, щоб Іран був гарантом безпеки
800 тисяч мирних жителів провінції Дераа. А тим часом ООН заявила, що щонайменше 160 тисяч сирійців, які проживали в цій провінції, вже втекли зі своїх будинків.

Воєнна кампанія Башара Асада, що розпочалася минулого місяця, витіснила десятки тисяч сирійців до йорданського кордону і в бік сирійської частини Голанських висот.

Наступ армії президента Асада на південному заході Сирії, у провінції Дераа, яка опинилася під контролем опозиційних сил іще 2011 року, означає, що в Кремлі дали зелене світло на цю операцію. Москва пішла на новий виток ескалації напередодні історичної зустрічі президента США Трампа з президентом Росії Путіним, на якій сирійське питання буде однією з головних тем обговорення.

Сили Асада на цьому напрямку зосереджені на взятті під свій контроль однієї з двох, які ще є на сьогодні, повстанських фортець у Сирії. Друга — це Ідліб і прилеглі до нього райони на північному заході країни. У цьому контексті варто пригадати, що на початку 2018 року війська Асада вже захопили останні анклави спротиву поблизу Дамаска і Хомса.

Тактика сирійської армії на південному фронті очевидна — створити буферні зони між регіонами. Розділивши й ослабивши опозиційні сили, щоб потім їх знищити.

Можливо, що найголовнішою тут є роль Росії. Цілі Москви в південній Сирії далекі від бажання домовлятися з опозицією. А припинення вогню в цьому регіоні, погоджене Росією, США та Йорданією в липні 2017 року, було використане тільки для того, щоб дати можливість силам Асада діяти на інших напрямках, залишивши південь на потім.

Таким чином, ідею укласти нову угоду з Росією намагаються реалізувати в той самий час, коли Путін порушив угоду 2017 року про те, щоб зупинити атаки всередині так званої зони деескалації на півдні Сирії.

Результатом російських нападів на зону, що спочатку слугувала як притулок для біженців і повстанців, яких раніше підтримували США, стало те, що в Йорданії вже проживає 1,3 мільйона сирійських біженців.

Нова гра Росії в Сирії, що є наслідком намагання продемонструвати світу — вона знову вийшла на рівень, коли без її участі не вдасться врегулювати жоден серйозний міжнародний конфлікт, — стала можливою завдяки тому, що Кремль зміг виявити слабкі ланки в лавах сирійської опозиції. Її угруповання спершу погрузли в хаосі й поганій організації на місцях, а потім відсутність координації і спільних узгоджених дій стала причиною того, що Москві і Тегерану вдалося фрагментувати їхні сили й нейтралізувати колишні здобутки.

У результаті Росія значно посилила політичний і розширила територіальний контроль сирійського питання. А найголовніше, вдалося вживити у свідомість частини сирійської опозиції розуміння, що їхня боротьба марна, бо за такого розкладу сил вони не мають шансів на перемогу.

Крім того, на сирійському полі Кремль успішно відпрацьовує методи управління конфліктами. Перевіряючи старі і застосовуючи нові, які більше підходять для наступної фази утримання сирійської трагедії в перманентному стані.

Сирійські опозиційні лідери вже починають відчувати розчарування, якщо угода в такому форматі справді буде підписана. На думку декого з них, подібні домовленості з Росією — це своєрідний інкубатор для майбутніх джихадистських рухів.

Сили Асада тепер контролюють близько половини території провінції Дараа. Це значне досягнення після того, як асадівці станом на 19 червня утримували лише 30 відсотків її площі. А після чергової спроби досягнути “примирення” режим Асада зайняв і взяв під свій контроль іще вісім міст. І поки тривають постійні намагання за посередництва росіян домовитися про “примирення” між повстанцями і режимом, опозиція втрачає свої позиції.

Які висновки можна зробити з того, що відбувається, і яке значення мають ці урядові атаки? Стає дедалі очевиднішим, що доля повстанців у південно-західній Сирії — лише питання часу. Атаки режиму, які підкріплені повітряними ударами росіян, фокусуються на Дараа.

І цілком можливо, що провінція Кунейтра в черзі зовсім поруч. Пропозиції, які висуваються, не дають опозиції великого вибору. Він варіюється в діапазоні від продовження нерівних кровопролитних боїв — до руйнування їхніх міст або капітуляції.

Але чи вказує ймовірна поразка повстанців у південно-західній частині Сирії на повне поглинання країни військами Асада? Не обов’язково. Бо цей регіон таки відрізняється від інших сирійських територій.

Так, область на сході від річки Євфрат контролюється курдськими силами, які мають американську підтримку. Крім того, бунтівний анклав на північному заході Сирії, у провінції Ідліб, перебуває під егідою Туреччини. Тому повернення контролю силами режиму в цих областях залежить у першому випадку від згоди США, а в другому — від Туреччини.

У зв’язку із цим очікування результатів від зустрічі на вищому рівні між Трампом і Путіним, а особливо домовленості щодо Сирії, видаються дещо завищеними. Особливо зважаючи на той факт, що, як вважає ізраїльська розвідка, “Хезболла” й іранські та шиїтські бойовики беруть участь у бойових діях в Дараа разом з урядовими силами.

Тому залишається відкритим питання, як Росія зможе домовлятися з американцями про те, чого реалізувати повністю буде не здатна. Адже попри “заслугу” переважно Москви в тому, що Асаду вдалося впродовж семи років утримувати свою владу, не можна скидати з рахунку й проникнення в сирійську державу і суспільство впливів іранських спецслужб та їх тісне переплетення з сирійськими спецслужбами. Не кажучи вже про географічне розташування Ірану, яке дає йому фору перед Росією.

Москві доведеться маневрувати між інтересами Америки й Ірану, намагаючись вибудовувати відносини таким чином, щоб кожному з них здавалося, що саме з ним у цьому випадку Росія грає чесно й відкрито.

Як вважає Хізер Конлі, експертка з питань Росії з Вашингтонського аналітичного центру (CSIS), цей саміт означатиме “формальне завершення чотирирічної ізоляції Владіміра Путіна після незаконної анексії Росією Криму. Дуже важливо, щоб президент Трамп не розглядав цю зустріч просто як спробу “поспілкуватися”, а натомість звернувся до побоювань США щодо Москви. Чи зможуть результати цієї та наступних зустрічей захистити інтереси національної безпеки США, які нині під загрозою з боку Росії? Чи президент Трамп погодиться зі світоглядом президента Путіна? Що мене найбільше лякає, то це те, що я не знаю відповіді на ці питання”.

https://dt.ua/international/siriyski-zhniva-putina-282457_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Сирийская жатва Путина

«Зеркало недели. Украина»  № 26  7 июля  2018

Виктор Каспрук

Москва пошла на новый виток эскалации накануне исторической встречи.

Центральной частью саммита в Хельсинки между президентом США Дональдом Трампом и президентом России Владимиром Путиным будет будущее Сирии и предложение привлечь Россию в качестве партнера для вытеснения Ирана с этого поля боя. 

Об этом заявил во время участия в программе “Лицом к нации” на телеканале CBS News советник по национальной безопасности, посол Джон Болтон. Он отметил, что встреча 16 июля пройдет тет-а-тет, а это даст возможность подробно обсудить ситуацию в Сирии наряду с другими проблемами.

“Я не думаю, что Асад — это стратегический вопрос. Думаю, что Иран стратегический вопрос”, — подчеркнул Болтон. Два арабских дипломата и высокопоставленный американский чиновник сообщили CBS News, что администрация признала, что Асад в ближайшем будущем останется у власти, и решила сосредоточиться на том, чтобы убедить Путина разорвать отношения с Ираном, своим партнером на поле боя.

В то же время при посредничестве Иордании происходит возобновление переговоров между Россией и сирийской вооруженной оппозицией о перемирии на юге Сирии и прекращении борьбы с правительственными войсками. Переговоры были прерваны после того, как представители оппозиции из “Свободной сирийской армии” отклонили требование офицеров российской армии сдаться, считая его оскорбительным.

Переговоры осложняются, поскольку Россия настаивает на скорейшей сдаче, а повстанцы стремятся достичь согласия в том, чтобы Иран был гарантом безопасности 800 тыс. мирных жителей провинции Дераа. А тем временем ООН заявила, что по меньшей мере 160 тыс. сирийцев, проживавших в этой провинции, уже сбежали из своих домов.

Военная кампания Башара Асада, начавшаяся в прошлом месяце, вытеснила десятки тысяч сирийцев к иорданской границе и в сторону сирийской части Голанских высот.

Наступление армии президента Асада на юго-западе Сирии, в провинции Дераа, которая оказалась под контролем оппозиционных сил еще в 2011 г., означает, что в Кремле дали зеленый свет на эту операцию. Москва пошла на новый виток эскалации накануне исторической встречи президента США Трампа с президентом России Путиным, на которой сирийский вопрос будет одной из главных тем обсуждения.

Силы Асада на этом направлении сосредоточены на взятии под свой контроль одной из двух, имеющихся еще на сегодня, повстанческих крепостей в Сирии. Вторая — это Идлиб и прилегающие к нему районы на северо-западе страны. В этом контексте стоит вспомнить, что в начале 2018 г. войска Асада уже захватили последние анклавы сопротивления вблизи Дамаска и Хомса.

Тактика сирийской армии на южном фронте очевидна — создать буферные зоны между регионами. Разделив и ослабив оппозиционные силы, чтобы потом их уничтожить.

Возможно, что главенствующей здесь является роль России. Цели Москвы в южной Сирии далеки от желания договариваться с оппозицией. Прекращение огня в регионе, согласованное Россией, США и Иорданией в июле 2017 г., было использовано только для того, чтобы дать возможность силам Асада действовать на других направлениях, оставив юг на потом.

Таким образом, идею заключить новое соглашение с Россией пытаются реализовать в то же время, когда Путин нарушил соглашение 2017 г. о том, чтобы остановить атаки внутри т.н. зоны деэскалации на юге Сирии.

Результатом российских нападений на зону, изначально служившую убежищем для беженцев и повстанцев, которых ранее поддерживали США, стало то, что в Иордании уже проживает
1,3 млн сирийских беженцев.

Новая игра России в Сирии, являющаяся следствием попытки продемонстрировать миру, что она ​​снова вышла на уровень, когда без ее участия не удастся урегулировать ни один серьезный международный конфликт, стала возможна благодаря тому, что Кремль смог выявить слабые звенья в рядах сирийской оппозиции. Ее группировки сначала погрязли в хаосе и плохой организации на местах, а затем отсутствие координации и совместных согласованных действий стало причиной того, что Москве и Тегерану удалось фрагментировать их силы и нейтрализовать бывшие достижения.

В результате Россия значительно усилила политический и расширила территориальный контроль сирийского вопроса. А самое главное, ей удалось навязать сознанию части сирийской оппозиции понимание, что их борьба бесполезна, поскольку при таком раскладе сил у них нет шансов на победу.

Кроме того, на сирийском поле Кремль успешно отрабатывает методы управления конфликтами. Проверяя старые и применяя новые, которые больше подходят для следующей фазы удержания сирийской трагедии в перманентном состоянии.

Сирийские оппозиционные лидеры уже начинают испытывать разочарование, если соглашение в таком формате действительно будет подписано. По мнению некоторых из них, подобные договоренности с Россией — это своеобразный инкубатор для будущих джихадистских движений.

Силы Асада теперь контролируют около половины территории провинции Дараа. Это значительное достижение после того, как асадовцы по состоянию на 19 июня удерживали лишь
30 процентов ее площади. А после очередной попытки достичь “примирения” режим Асада занял и взял под свой контроль еще восемь городов. И пока продолжаются постоянные попытки при посредничестве россиян договориться о “примирении” между повстанцами и режимом, оппозиция теряет свои позиции.

Какие выводы можно сделать из происходящего, и какое значение имеют эти правительственные атаки? Становится все более очевидным, что участь повстанцев в юго-западной Сирии — лишь вопрос времени. Атаки режима, которые подкреплены воздушными ударами россиян, фокусируются на Дараа.

И вполне возможно, что провинция Кунейтра — на очереди совсем рядом. Выдвигаемые предложения не дают оппозиции большого выбора. Он варьируется в диапазоне от продолжения неравных кровопролитных боев — до разрушения их городов или капитуляции.

Но указывает ли вероятное поражение повстанцев в юго-западной части Сирии на полное поглощение страны войсками Асада? Не обязательно. Ведь этот регион все-таки отличается от других сирийских территорий.

Так, область к востоку от реки Евфрат контролируется курдскими силами, имеющими американскую поддержку. Кроме того, мятежный анклав на северо-западе Сирии, в провинции Идлиб, находится под эгидой Турции. Поэтому возвращение контроля силами режима в этих областях зависит в первом случае от согласия США, а во втором — от Турции.

В связи с этим ожидания результатов встречи на высшем уровне между Трампом и Путиным, а особенно договоренности по Сирии, представляются несколько завышенными. Особенно учитывая тот факт, что, как считает израильская разведка, “Хезболла” и иранские и шиитские боевики участвуют в боевых действиях в Дараа вместе с правительственными силами.

Поэтому остается открытым вопрос, как Россия сможет договариваться с американцами о том, чего реализовать полностью будет не способна. Ведь несмотря на “заслугу” Москвы в том, что Асаду удалось в течение семи лет удерживать свою власть, нельзя сбрасывать со счетов и проникновение в сирийское государство и общество воздействий иранских спецслужб и их тесное переплетение с сирийскими спецслужбами. Не говоря уж о географическом положении Ирана, которое дает ему фору перед Россией.

Москве придется маневрировать между интересами Америки и Ирана, пытаясь выстраивать отношения таким образом, чтобы каждому из них казалось, что именно с ним в этом случае Россия играет честно и открыто.

Как считает Хизер Конли, эксперт по России из Вашингтонского аналитического центра (CSIS), этот саммит будет означать “формальное завершение четырехлетней изоляции Владимира Путина после незаконной аннексии Россией Крыма. Очень важно, чтобы президент Трамп не рассматривал эту встречу просто как попытку “пообщаться”, а обратился к опасениям США в отношении Москвы. Смогут ли результаты этой и последующих встреч защитить интересы национальной безопасности США, которые сейчас под угрозой со стороны России? Согласится ли президент Трамп с мировоззрением президента Путина? Что меня больше всего пугает, так это то, что я не знаю ответа на эти вопросы”.

https://zn.ua/international/siriyskaya-zhatva-putina-288520_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Великодержавний шовінізм в обгортці російського православ’я

000 666666

Віктор Каспрук

В 2018 році боротьба Москви за Україну вступає у свою критичну фазу. А організація Московським патріархатом до 1030-ліття Хрещення України-Русі масового звезення своїх вірян до Києва показує, що московська церква не бажає залишити Україну в покої, яку вона й досі вважає своєю канонічною територією.

Російська наноімперія, котра лякає демократичний Захід своїми надувними ракетами, з усіх сил тужиться розширити свої території у західному напрямку. Для цього путіністи кинули всі наявні у них ресурси, а важелями вилому української державності в них служать великодержавний російський шовінізм і російська церква.

Росіянам властиво таврувати тих, хто їм незрозумілий. Тому сьогодні політична кремлівська влада, якщо громадянин України виступає на захист української державності, української мови чи культури, клеймить його, як заядлого націоналіста чи мало не нациста. Адже як можна було взагалі прагнути до відділення від «матушки-Росії», яка так багато зробила для бунтівної України.

Російська церква зовсім не пасе задніх у великому поході навернення «заблудлих» українців у лоно канонічної православної церкви. А всі ті, хто не підтримує «хрестового походу» на українські терени – це для московських попів не хто інші, як розкольники, сепаратисти і невірні.

Путінська імперія великодержавного шовінізму ніби повертає українців у вже далекі 70-ті роки, коли українському народу з усіх сил вживлювали у свідомість імперські стереотипи: «українську мову вчити необов’язково», «Україна – це невід’ємна складова частина великого СРСР».

Володимир Путін не першим поставив собі на службу агресивний російський шовінізм для підкорення України. Варто пригадати, що з початком війни 1941-1945 років Сталін розпочав відроджувати і «велику» російську ідею. А знаменитий тост генералісимуса за російський народ, виголошений ним в ознаменування Перемоги, точно вказав, кого кремлівський «скульптор» обрав для формування післявоєнної світової історії.

Не можна не помітити, що саме шовіністична російська ідея зіграла визначальну роль і в повоєнних сталінських проектах. Уміло переплітаючи великодержавний шовінізм з жахливою вакханалією антисемітизму, «батько народів» озброїв цією небезпечною сумішшю багаточисленних і добре підготовлених для її використання прихильників.

Кількість присланих зі сходу радянських людей в країни Балтії, Східної Європи і України зростала, а російський народ було оголошено «старшим братом». Українці, поляки, естонці, угорці, інші корінні народи цих країн стали сприйматися як люди другого сорту. Повсюдно насаджувалася російська мова і, так звана, радянська культура.

Нині путіністи намагаються відродити віру в божественне призначення російського народу і втілення в ньому ідеалу християнської чесноти.

Сучасний симбіоз російського шовінізму та виняткової ролі російської православної церкви в побудові «русского мира» в Україні, ніби підтверджує слова Чаадаєва, який свого часу дав дуже влучну характеристику російському шовінізму, геніально пророкуючи, що російська ідея неминуче знайде своє вираження в авторитарності і експансіонізмі.

Чаадаєв вважав: «Росія – це цілий особливий світ, покірний волі, бажанню, фантазії однієї людини… У всіх випадках це – уособлення сваволі. На противагу всім законам людського співжиття Росія простує тільки в напрямку свого власного поневолення і в напрямку поневолення інших народів».

На службу ідеї створення «русского мира» в Україні Кремль і Луб’янка сьогодні поставили навіть релігію. Московський патріархат масово засилає в Україну псевдодуховних пастирів, які за вказівками із Москви співають анафему українським патріотам. Взагалі, скільки Росії потрібно в Україні? У Москві вважають стільки, щоб повністю і незворотно витіснити Україну з України.

Використання путінським режимом ірраціональних і метафізичних аргументів, на кшталт «русского мира» і російської православної церкви, є не просто вибором через власні уподобання еліти Росії. А вибором через внутрішній розпач і, по суті, стратегічне банкрутство кремлівців.

Найбільш наочно підтверджує цей факт те, що в останнє десятиліття Росія на міжнародні виставки досягнень не спроможна виставити що-небудь не те, що достойне, а взагалі таке, щоб не викликало сміху.

Саме тому Росія вимушена на весь світ (і особливо на Україну), подавати голу пропаганду. Яка часто є навіть більш гіперболізованою, ніж в радянські часи та використовувати свій останній аргумент – церкву, котра ще хоч якійсь має вплив на народ. І не через російське православ’я, а через те, що християнство на теренах України має тисячолітні корені.

Проте, потри факти юридичних і канонічних суперечностей щодо того, яка із церков, українська православна чи російська є найбільш канонічною, самим парафіянам треба було б замислитись над наступним – чи має право вважатись канонічною, і більш того, християнською церквою, церква, котра (що доведено документально), в останні десятиліття займалася перемитництвом, причетна до продажу зброї, наркотиків та людей. Що вже десятки разів підтверджували російські ЗМІ.

Церква, яка була і повністю залишається під контролем російських владноможців та ФСБ. А також церква, котра не переймаючись тим, що сплюндровано власний російський дім, хоче будувати його на більш придатних для неї теренах України. Відтак, питання чи є російська православна церква християнською, чи служить опоненту Ісуса Христа – більш, ніж доречне.

Російський шовінізм – явище не тільки політичне. Часто він виглядає, як психічне захворювання. Пояничарені свого часу імперією колишні українці, навіть за умов української незалежності намагалися доводити собі і оточуючим, що вони більше росіяни аніж самі росіяни.

Новітні яничари дуже небезпечні. Необхідно звернути увагу на той факт, що найбільше ненавидять незалежну Україну навіть не росіяни за походженням, а зрусифіковані українці. І цей феномен закладено у їхній підсвідомості. Це можна пояснити спробою виправдати себе в тому, що їхні батьки зробили колись помилку, зробивши ставку на мову імперії, намагаючись забути свою рідну, «сільську» українську.

Свого часу це потужно стимулювалося радянською імперією. Цим яничарам було легше в житті, наприклад, вибитися в «люди», а тепер назад? В жодному разі «ні». Тому вони з усіх сил шукають аргументи для самовиправдання та для підкріплення своєї «правоти» і відшуковують собі спільників. Саме такі українці стають найбільшими інтернаціоналістами і російськими шовіністами.

Російські великодержавні шовіністи (і в Росії, і в Україні), з усіх сил намагаються законсервувати ту ганебну ситуацію, коли з України насильницьким шляхом витісняється все українське. Ця ненормальна ситуація закономірно змушує українців до радикалізації своїх поглядів і пошуку шляхів, щоб усунути це нахабне і безпардонне ставлення до себе.

Очевидно, що церква для кожної християнської нації є консолідуючим фактором. Вона мусить стати вчителькою моралі, прищепляти любов до ближнього, до своєї Батьківщини і до свого народу. Проте в московської церкви – зовсім інші цілі. Прищепити українцям, що вони «малороси», нація без історії і імені, без минулого і майбутнього.

Нав’язування росіянами своїх базових цінностей, мови, культури, звичаїв і світогляду не може не викликати закономірного відторгнення в українського народу. Адже теперішній наступ Росії на все українське в Україні – це спроба загорнути російський шовінізм в красиву обгортку і подати його українцям в глянцевій коробці російського православ’я.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи відкриє Путін «другий близькосхідний фронт» в Ємені?

ПУТТТТ

Віктор Каспрук

Єменське інформаційне агентство SABA, яке з 2015 року контрольоване хуситами, що офіційно називаються рухом «Ансар Аллах», розповсюдило послання глави Вищої політради повстанців Махді аль-Машата, в якому він звертається до Російської Федерації та особисто Володимира Путіна, щоб той, «використовуючи свій міжнародний вплив, зіграв роль у припиненні агресії проти Ємену з боку «аравійського альянсу», в основному Саудівської Аравії і ОАЕ», повідомляє російська служба Радіо Свобода.

Знаючи, як поводиться Москва у подібних «миротворчих випадках», не можна виключати, що Кремль вже близький до того, щоб прийняти рішення вступити у нову війну. Але для Путіна важливо, щоб його перед цим попросили. А вже після цього він почне погоджуватись.

Схоже на те, що світ знову опинився перед загрозою чергової агресії Росії. Але чи готовий Путін відкрити «другий близькосхідний фронт» в Ємені? І де він знайде кошти для фінансування наступної російської авантюри?

Хоча тут приховані резерви для путінського режиму таки є. Для можливості фінансування чергової війни Росії можна легко указом підняти пенсійний вік в Російській Федерації ще на 10 років – до 75.

І тоді пенсії просто нікому буде виплачувати. Але зате скільки на цьому можна заощадити на потреби військового бюджету Росії.

Реальність є такою, що для Путіна Ємен має свою особливу цінність. Оскільки біля берегів цієї країни пролягає транзитний коридор морської безпеки з Аденського проливу в Червоне море, що є завершальним шляхом переходу до Суецького каналу, а по суші вона оточена Саудівською Аравією і Оманом. Тому Російська Федерація готова там підігрівати будь-які конфлікти.

Сподіваючись на те, що в додаток до російської бази у сирійському Тартусі, в результаті зможе отримати ще одну військово-морську базу в Адені, котру, за певних обставин, можна буде використовувати для контролю над Суецьким каналом.

Адже завдяки Аденській затоці Ємен є своєрідною нафтовою брамою для Європи. Танкери проходять вздовж його узбережжя через затоку, Суецький канал і далі до Європи.

Але при цьому вони ще мають пройти через південні ворота до Червоного моря — Баб-ель-Мандебську протоку, одну з найважливіших за своїм геополітичним значенням для світової торгівлі, бо вона з’єднує Азію і Африку, Червоне море з Аденською затокою і Аравійським морем.

Через неї з Перської затоки до Європи, Азії, США і в зворотному напрямку проходять тисячі нафтових танкерів та інші вантажі. Вважається, що Баб-ель-Мандебська протока за своєю стратегічною важливістю посідає третє місце в світі після Ормузької і Малаккської проток.

13% від світового виробництва нафти, або близько 4 млн т на добу, проходять через протоку в бік Суецького каналу, а звідти — до інших частин світу. А ще — щорічно понад 21 тис. вантажних суден.

Зрозуміло, що погіршення безпекової ситуації, наростання військового протистояння в регіоні несе загрози глобальному ринку торгівлі, бо через загострення можуть бути порушені морські перевезення.

Тому, якщо в Москві приймуть остаточне рішення ввести на територію Ємену своїх «миротворців» і «добровольців», то це здатне заблокувати безперешкодний прохід суден через Аденську затоку.

І таким чином у Кремля з’явиться ще одна можливість почати черговий геополітичний торг з Сполученими Штатами і Європейським союзом з приводу необхідності стабілізації ситуації в Ємені. Якої, звісно, можна буде досягти тільки тоді, коли виконати всі вимоги Москви.

Що це є абсолютно реальною загрозою для міжнародного порядку свідчить те, що в часи СРСР Москва спромоглася успішно створити свій єменський відповідник «ДНР / ЛНР», який називався Народна Демократична Республіка Ємен (НДРЄ). Зі столицею у місцевому Донецьку – Адені.

І НДРЄ почала із захопленням будувати свій соціалізм «з арабським обличчям». Що, як і всі подібні проекти Москви, закінчилося повним крахом.

Хоча єдиним позитивом у всьому цьому є те, що центральний єменський уряд спромігся ліквідувати Народну Демократичну Республіку Ємен «хорватським методом».

І якщо Путін дійсно наважиться ввести свої війська до Ємену, то тут його радники мали б пам’ятати, що в Ємені відбувається проксі-війна Саудівської Аравії з Іраном.

Тому їм варто враховувати той факт, що, крім геополітичної боротьби за переважаючий вплив у близькосхідному регіоні, тут паралельно виникла конкуренція між Ер-Ріядом і Тегераном за те, щоб бути нацією-лідером Умми — сукупності всіх мусульман як релігійної громади.

Ця проксі-війна стала не лише війною за владу між конкуруючими політичними силами, а й серйозним релігійним протистоянням. Як отруйна хмара, конфлікт поширився на велику частину Ємену, де провідна сунітська держава Саудівська Аравія зійшлася у протистоянні з шиїтським Іраном.

Тому питання стоїть таким чином: чи зацікавленні в Ер-Ріяді і Тегерані у тому, щоб ще однією стороною в цьому довготривалому протистоянні стала і Росія?

Адже і Іран, і Саудівська Аравія навряд чи готові поступитися на користь Москви своїми стратегічними інтересами в Аденській затоці і Аравійському морі.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін пропонує Дональду Трампу «референдумне право»

000 444 ПУТТТ

Віктор Каспрук

Інформація, яку оприлюднило видання Bloomberg із посиланням на двох людей, що відвідували закриту зустріч із Путіним, з приводу його пропозиції президенту США Дональду Трампу провести референдум на Донбасі, щоб вирішити питання з цим конфліктом, наводить на думку, що радники російського президента віднайшли нову формулу встановлення «гібридного миру» для України.

Таким чином, можна зробити припущення, що Путін винайшов для України якесь інше міжнародне право, за яким, враховуючи той факт, що Росії не вдалося у 2014 році реалізувати бліцкриг під час військового нападу на Українську державу, в Кремлі вирішили прибирати до своїх рук українські території вже зовсім іншим чином.

І якби Москві вдалося реалізувати «референдумне право» на Донбасі (як до цього вони вже це зробили в українському Криму), то в такому разі цілком можна застосовувати щодо України зовсім іншу тактику, яка полягатиме в тому, що Росія «відбиватиме» силою у неї все нові і нові території на Сході країни.

Ці землі перебуватимуть певний час під російською окупацією, а потім Путін милостиво погоджуватиметься на проведення «референдумів» на цих українських теренах. Тому зовсім не важко зрозуміти на які результати розраховують росіяни на окупованих українських територіях.

Очевидно, що такі «миротворчі» пропозиції Москви не що інше, як чергове тестування Заходу на його єдність і монолітність спільної позиції, але знаючи прихильність Дональда Трампа до Росії, не можна виключати того, що ця пропозиція Путіна не почне серйозно обговорюватися в американських і російських експертних колах.

Запускаючи ідею «референдумного права» в Кремлі чудово розуміють те, що Україна ніколи не погодиться на подібні «миротворчі пропозиції». Але їм потрібно не це.

У Москві хочуть отримати привід для того, щоб потім публічно на весь світ заявляти, що мовляв, в Києві не хочуть досягнення миру на Донбасі. Постійно відхиляють усі «мирні пропозиції» Росії і цим ускладнюють і без того важке життя «донбасятського народу» у мирних, так званих, ДНР і ЛНР.

По-суті, Путін хоче запропонувати для Україні те ж саме, але трохи під іншим соусом, що пропонувалося в 2014 році.

На жаль, на Заході багато хто не розуміє в чому основна фішка таких московських ініціатив, і те, що Україна унітарна держава.

У такому разі, Москва почне нову гучну пропагандистську кампанію з приводу того, що Україна сама не хоче приймати назад своїх громадян, але на кремлівських умовах.

Звісно, що в цьому випадку цілком можна було б порадити Путіну провести подібні «референдуми» щодо передання Кубані Україні, Курильських островів Японії або калінінградської області Німеччині.

Втім, як мінімум, обговорення долі України Росією без представників України – це неповага до українського суверенітету. Хоча, можливо, варто почекати офіційних коментарів з боку Російської Федерації або Сполучених Штатів.

Адже не можна виключати,  що Москва свідомо закинула в інформаційний оббіг чергову дезінформацію для того, щоб реалізувати свої якісь нові гібридні цілі, чи заявити про свої певні геополітичні інтереси.

Водночас, у цій останній ініціативі Кремля є «підводне каміння», яке там чомусь не помітили. Адже проведення референдуму під контролем міжнародних організацій на Донбасі – автоматично робить нікчемним результат «референдуму» в Криму. Оскільки там ніяких міжнародних організацій, в якості хоча б спостерігачів, і близько не було.

Не кажучи вже про те, що проведення такого «референдуму» суперечить українському законодавству, і що жодний договір з Путіним не має ніякого сенсу, тому що він вже порушив безліч подібних договорів, підступно окупувавши українські території…

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Верховний аятолла ФСБ Путін вимагає від жителів Росії згоди на політичне і економічне рабство

ПУТ 3

Віктор Каспрук

 Верховний аятолла ФСБ Владімір Путін так і не зрозумів, що не можна безкарно  поєднувати економіку за Гайдаром-Чубайсом (Набіулліною, Кудріним) з політикою гонки озброєнь та зовнішньополітичною експансією. Одне в корні суперечить іншому й швидко вичерпує стійкість Росії. Та Путін про це наполегливо не бажав почути, чим і спровокував нинішній кризовий момент.

Але якщо Путін ще 6 років продовжить ту політику в Росії, яку веде з 2008 року, то питання про його політичну спадщину повністю відпаде.

Оскільки не буде такої держави, як Росія, не буде і політичної спадщини Путіна. Його будуть згадувати просто як могильщика Росії, точно так, як згадують Михайла Горбачова, як могильщика СРСР. Ось, тільки, така комфортна і забезпечена старість, як у Горбачова, Путіну не світить, це однозначно.

Пограбування народу відбувається ударними темпами і у газонафтовій Російській Федерації зубожіння вже давно зайшло за «соціальну ватерлінію».

І якщо російський пенсіонер (при пенсії 9-12 тисяч рублів), мусить заплатити за комунальні послуги 4-6 тисяч, то у нього залишається приблизно 200 рублів на день. А це шість поїздок на трамваї.

Коли пригадати, що в Радянському Союзі поїздка на трамваї коштувала 3 копійки, і якщо взяти цю планку виміру, то нинішній путінській Росії, з рекордною ціною на нафту та газ, і рекордним їх видобутком – пенсіонер може витратити на свої щоденні потреби аж 18 копійок.

І це стосується не тільки пенсіонерів, а й багатьох медиків, вчителів та інших категорій малооплачуваних і малозабезпечених соціальних прошарків.

Втім, у Росії ніколи не було нормально. А тим хто в Російській Федерації жалкує за минулим «заможним життям» варто було б пригадати, що в СРСР були:

– гуртожитки, комуналки, малосімейки

– заборона провінціалам, котрі не мали прописки, жити в Москві, Ленінграді і т.п.

– жебрацький рівень життя. Провідні науковці та конструктори тулилися зі своїми сім’ями по гуртожиткам, готелькам і комуналкам

– вічний дефіцит продуктів. «Ковбасні поїзди» на Москву. Москвичі жирували, а вся країна жила в бідності.

– нікудишня медицина

– відчуття життя в концтаборі – страхання американцями, наглухо закриті кордони (за кордон виїжджали лише по блату)

– усвідомлення відсталості СССР. Ні джинсів, ні касет, ні відеомагнітофонів СССР виробляти не міг. Не говорячи вже про плеєри, комп’ютери, кондиціонери, ковбасу і т.д. Західні фільми викликали захват, як і західна музика.

Хоча сучасні комуно-чекісти придумали черговий хід. Мовляв, так – СРСР був «поганий», але тільки «потім», «в період застою», відлік якого у них чомусь прийнято  вести з  початку 80-х років.

А ось зате СРСР в 60-70-і роки – це був просто світовий лідер. Наука, мистецтво, ремесла – все процвітало, контроль над «половиною світу», краща освіта, всі були «соціально захищені». Ну просто така собі суцільна країна Апельсинія, де ніколи немає холоду, яскраво світить сонце і завжди літо.

Хоча, в дійсності усе було з похибкою до навпаки. «Контроль над половиною світу». Це якою половиною? Найбіднішими країнами Африки? Нещасними «братами по соцтабору», які при будь-якій відповідній можливості тільки й думали, як втекти з цього тоталітарного «раю». Як Східна Німеччина в 1953 році, Угорщина у 1956, Чехословаччина в 1968 і  Польща у 1980.

Чи «контроль» над Афганістаном? Або над Кубою? Не обманюйте себе: найрозвиненіші країни і народи світу ніколи не були під контролем СРСР, а якщо вже потрапляли (як Австрія), то бігли стрімголов геть при першій же можливості. А Радянському Союзу діставався всякий світовий непотріб, заради підтримки лояльності якого, весь час на «улещення» доводилося витрачати мільярди доларів, з без того невеликих доходів.

Усе це, закономірно, призвело до того, що Радянський Союз не тільки програв Холодну війну, а й розвалився, оскільки його імперська хватка ослабла, і він вже не міг утримувати силою поневолені народи.

І коли нинішня Росія знову хоче втягнутися в гонку озброєнь з Заходом, то Путіну варто було б пам’ятати, що СРСР програв гонку споживання, а гонку озброєнь так і не виграв.

Так само путінізм (як і «соціалізм» за радянських часів), нав’язаний росіянам не для вирішення їхніх економічних проблем, а для зовсім інших цілей.

Клептократичний путінський режим вимагає від жителів Російської Федерації згоди на політичне і економічне рабство. Через те, що йому потрібні людські і економічні жертви задля експансії імперського російського шовінізму по всьому світу.

Путін, від вседозволеності і безкарності, явно втратив почуття реальності. Тому питання, коли жадібний і божевільний «вояка» спуститься з небес на землю, стає все більше актуальним. Але якщо чекістський туман йому вже повністю сп’янив мізки, то все більше з’являється шансів, що при цьому спуску, а він обов’язково буде, у нього може не виявитися парашута.

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Гельсінкі взаємонедовіри: чи зможуть Трамп і Путін вирішити майбутнє Сирії?

00 333

Віктор Каспрук

Центральною частиною майбутнього саміту в Гельсінкі між президентом США Дональдом Трампом і президентом Росії Володимиром Путіним буде майбутнє Сирії та пропозиція залучити Росію як партнера у витісненні Ірану з цього поля бою. Так заявив під час участі в програмі «Обличчям до нації» на телеканалі CBS News радник з національної безпеки посол Джон Болтон. Він наголосив на тому,  що  зустріч 16 липня пройде «тет-а-тет», а це дасть можливість детально обговорити ситуацію в Сирії поряд з цілим рядом проблем».

«Я не думаю, що Асад є стратегічним питанням. Я думаю, що Іран є стратегічним питанням», підкреслив  Болтон. Два арабських дипломати і високопоставлений американський чиновник повідомили CBS News, що адміністрація тепер визнала, що Асад залишиться при владі в найближчому майбутньому, і вирішила зосередитися на тому, щоб переконати Путіна розірвати відносини зі своїм партнером Іраном на полі бою.

Водночас, за посередництва Йорданії, відбувається відновлення переговорів між Росією і сирійською збройною опозицією щодо перемир’я на півдні Сирії і припинення боротьби з урядовими військами, які були перервані після того, як представники опозиції з «Вільної сирійської армії» відхилили вимогу офіцерів російської армії здатися, вважаючи цю вимогу образливою, має на меті дійти згоди про припинення вогню і уникнення появи нових сирійських біженців.

Переговори стають складними, оскільки Росія наполягає на швидких термінах здачі, а повстанці прагнуть досягнути згоди в тому, щоб Іран був гарантом безпеки 800 тисяч мирних жителів провінції Дераа. В той час, як ООН заявила, що щонайменше 160 тисяч сирійців, що проживали в цій провінції,  вже втекли зі своїх будинків.

Військова кампанія Башара Асада, котра почалася в минулому місяці, витіснила десятки тисяч сирійців до йорданського кордону і в бік сирійської частини Голландських висот.

Наступ армії президента Сирії Асада на південному заході Сирії, в провінції Дераа, районі який опинився під контролем опозиційних сил ще в 2011 році, означає, що в Кремлі дали зелене світло на цю операцію. Москва пішла на новий виток ескалації напередодні історичної зустрічі президента США Трампа з президентом Росії Путіним, на якій сирійське питання буде однією з головних тем обговорення.

Зусилля сил Асада на цьому напрямку спрямовані на взяття під свій контроль однієї з двох повстанських фортець в Сирії, що залишилися. Інша – це Ідліб і прилеглі до нього райони на північному заході цієї країни. У цьому контексті варто пригадати, що на початку 2018 року війська Асада вже захопили останні анклави спротиву поблизу Дамаска та Хомса.

Тактика сирійської армії на південному фронті є достатньо очевидною, створити буферні зони між регіонами. Розділивши і ослабивши опозиційні сили, щоб потім їх знищити.

Можливо, що найголовнішим тут є роль Росії у цьому питанні. Цілі Москви в південній Сирії далекі до бажання домовлятися з опозицією. А припинення вогню у цьому регіоні, погоджене між Росією, США та Йорданією у липні 2017 року, було використане тільки для того, щоб дати можливість силам Асада діяти на інших напрямках, залишивши південь на потім.

Таким чином, ідею укласти нову угоду з Росією намагаються реалізувати у той самий час, коли Путін порушив угоду 2017 року про те, щоб зупинити атаки всередині так званої зони деескалації на півдні Сирії.

Результатом російських нападів на зону, котра спочатку слугувала в якості притулку для біженців і підтримуваних раніше США повстанців, стало те, що у Йорданії вже проживає 1,3 мільйона сирійських біженців.

Нова гра Росії в Сирії, яка є наслідком намагання продемонструвати світові, що вона знову вийшла на рівень, коли без її участі не вдасться вирішити жоден серйозний міжнародний конфлікт, стала можливою завдяки тому, що Кремлю вдалося виявити слабкі ланки в рядах сирійської опозиції. Угрупування якої спочатку погрузли в хаосі і поганій організації на місцях, а потім відсутність координації і спільних узгоджених дій стала причиною того, що Москві і Тегерану вдалося фрагментувати їхні сили і нейтралізувати отримані раніше здобутки.

Результатом чого стало значне розширення політичного і територіального російського контролю сирійського питання. А найголовніше, вдалося вживити у свідомість частини сирійської опозиції розуміння того, що їхня боротьба даремна, бо за такого розкладу сил у них не має жодних шансів на перемогу.

На сирійському полі Кремль також успішно відпрацьовує методи управління конфліктами. Перевіряючи старі методи і застосовуючи розроблені нові, які є більш підходящими для наступної фази утримання сирійської трагедії в перманентному стані.

Сирійські опозиційні лідери вже починають відчувати розчарування в тому, якщо угода в подібному форматі дійсно буде підписана. На думку декого з них, подібні домовленості з Росією представляють собою інкубатор для майбутніх джихадистських  рухів.

Існують й інші потенційні небезпеки. Щоб не обіцяв ізраїльтянам Кремль, ситуація на півдні Сирії є такою, що Ізраїль може бути втягнутим у війну проти своєї волі.

Окрилений домовленостями Путіна з Трампом, Башар Асад може спробувати захопити землі Ізраїлю. Тому якими б не були тривожними проблеми біженців, питання сирійського вторгнення залишається відкритим. Крім цього, поблизу південної частини Голанських висот знаходяться і контрольовані Іраном бойовики з «Хезболли».

Ізраїльтяни можуть зіткнутися з великою моральною дилемою, як діяти, якщо ці біженці почнуть намагатися масово переткнути кордон з Ізраїлем. А за ними піде армія Асада і «Хезболла». Як тоді стримати це людське «цунамі»?

Чи існує в ізраїльтян рішення цієї ситуації, якщо Башар Асад, окрилений роками підтримки свого режиму Москвою, вирішить спробувати силою повернути Голландські висоти під контроль Дамаска?

І як би там хтось з кимось не пробував домовлятися або передомовлятися, але Кремль поставив перед Асадом ціль – отримати контроль над всією Сирією.

Сили Асада тепер контролюють близько половини території провінції Дараа. Це є значним досягненням після того, як асадівці на 19 червня утримували лише 30 відсотків її площі. А після чергової спроби досягнути «примирення» режим Асада зайняв і взяв під свій контроль ще вісім міст. І поки тривають постійні намагання домовитися про «примирення» між повстанцями та режимом за посередництвом росіян, опозиція втрачає свої позиції.

Які висновки можна зробити з того, що відбувається, і яке значення мають ці урядові атаки? Все більше стає очевидно, що доля повстанців в південно-західній Сирії – це лише питання часу. Атаки режиму, які підкріплені повітряними ударами росіян, фокусуються на Дараа.

І цілком можливо, що провінція Кунейтра знаходиться поруч в черзі. Пропозиції, які висуваються, не дають опозиції великого вибору. Він варіюється в діапазоні від продовження кровопролитних нерівних боїв – до руйнування їхніх міст або капітуляції.

Але чи ймовірна поразка повстанців у південно-західній частині Сирії вказує на повне поглинання військами Асада країни? Не обов’язково. Бо цей регіон дещо відрізняється від інших сирійських територій.

Так область на сході від ріки Євфрат контролюється курдськими силами, які отримують американську підтримку. Крім того, бунтівний анклав на північному-заході Сирії, в провінції Ідліб, знаходиться під егідою Туреччини. Тому повернення контролю силами режиму в цих областях залежить, в першому випадку, від згоди США і Туреччини, в другому.

У зв’язку з цим, очікування результатів від зустрічі на вищому рівні між Трампом та Путіним, а особливо домовленості по Сирії,  виглядають  дещо завищеними. Особливо враховуючи той факт, що, як вважає ізраїльська розвідка, «Хезболла» разом з іранськими і шиїтськими бойовиками беруть участь у бойових діях в Дараа разом з урядовими силами.

Тому залишається відкритим питання, як Росія зможе домовлятися з американцями про те, чого повністю реалізувати не буде здатна. Адже не дивлячись на переважаючу «заслугу» Москви в тому, що Асаду вдалося сім років утримувати свою владу, не можна скидати з рахунку проникнення в сирійську державу і суспільство впливів іранських спецслужб та їхнє тісне переплетіння з сирійськими спецслужбами. Не говорячи вже про географічне розташування Ірану, яке дає йому фору стосовно Росії.

Москві доведеться маневрувати між інтересами Америки і Ірану, пробуючи вибудовувати взаємини таким чином, щоб кожному з них здавалося, що саме з ним, у цьому випадку, Росія грає чесно і відкрито.

Як вважає Хізер Конлі, експерт з Росії з CSIS, Вашингтонського аналітичного центру, цей саміт означатиме «формальне завершення чотирирічної ізоляції Володимира Путіна після незаконної анексії Росією Криму. Дуже важливо, щоб президент Трамп не розглядав цю зустріч як просто спробу «поспілкуватися», а натомість звернувся до побоювань США щодо Москви. Чи зможуть результати цієї та наступних зустрічей захистити інтереси національної безпеки США, які в даний час знаходяться під загрозою з боку Росії? Або президент Трамп погодиться з світоглядом президента Путіна? Що мене найбільше лякає, то це те, що я не знаю відповіді на це питання».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи зайдеться хтось, хто б зупинив Путіна?

0 4

Віктор Каспрук

Початок 2014 року тепер згадується, як останній мирний час. Оскільки ніхто достеменно не знав на що наважиться Путін після Зимових Олімпійських ігор в Сочі. Так само час до закінчення Чемпіонату світу з футболу в Росії, можливо, згодом буде згадуватись, як певна передишка до чергової геополітичної путінської авантюри.

Адже немає ніякої гарантії, що авантюрист і клептоман Путін, не розуміючи в повній мірі, що являє собою ядерна зброя і наслідки від її застосування, відчуваючи свій кінець, буде здатен спробувати забрати весь світ з собою.

Тому тут мова вже йде про появу загрози небезпеки для життя всієї нашої планети. Ризики, на жаль, занадто великі.

Ніхто не може гарантувати, що Путін не піде на ядерний удар першим. Навпаки, варто лише пригадати крилатий вислів – «Якщо не буде Путіна, не буде і Росії», введений у вжиток його підлеглими. Який цілком можна прийняти за пануючу в цій країні військово-політичну доктрину.

За циркулюючою інформацією, смерть його колеги, колишнього лівійського диктатора Муаммара Каддафі справила на Путіна надзвичайно гнітюче враження. І він, в пориві небувалої відкритості і на тлі сильного емоційного потрясіння, пообіцяв потягнути за собою увесь світ.

Перевірити достовірність даної інформації важко, але, з іншого боку, в Кремлі її ніколи і не намагалися спростувати.

Путін прекрасно розуміє, що просто так піти у нього вже не вийде, як у Єльцина передати свою владу у спадок наступнику, на зразок умовного «Навального».

За такого розвитку подій, Гаага б була для нього найкращим варіантом, але він усвідомлює, що до Гааги ще треба щоб його довезли. Адже, у випадку з Каддафі, цього не змогли, чи не захотіли зробити.

Путін неодноразово заявляв у вузькому колі, що він не Янукович, і що він такого ніколи не зробить. Та й бігти йому, власне, і немає куди. Хіба що до свого друга Башара Асада в Сирію, але й там його довго не протримають, видадуть за першою ж вимогою Заходу.

Якщо його сильно притиснуть, то він, спасаючи свою шкуру, може дати наказ нанести точковий ядерний удар, думаючи що цим він налякає своїх противників, і вони не наважаться дати йому адекватну відповідь.

Перед цим він таємно виїде з Москви, думаючи, що йому вдасться відсидітися у своєму секретному бункері на Алтаї, перечекати до того часу, коли загроза відповіді вже мине. Недаремно він щороку там на декілька днів пропадає разом з міністром оборони Шойгу.

Чи буде ядерна війна? Тепер це, великою мірою, залежить від того, чи залишилися в чекістській еліті ще адекватні люди, які не хочуть вмирати разом з «кремлівським карликом».

Якщо залишилися – то ядерної війни ніколи не буде. Якщо таких там немає – то ядерний апокаліпсис можливий у будь-який момент.

Але якщо така війна все-таки почнеться, то першими хто про це пошкодує, будуть саме чекістські «капіталісти»-мільярдери. Оскільки вся їхня офшорна діяльність піде за вітром.

Адже золоті унітази і розкішні яхти вони з собою на той світ не прихоплять. Питання сьогодні стоїть руба – або вони, або Путін. Тому вирішуйте, чи потрібен вам «кокаїновий мачо» і переміщайтесь, поки живі, на Захід.

Когось, звісно, піймають і посадять (в Гаазі або ще в якомусь подібному місці), проте у вас з’явиться шанс, хоча б частково, зберегти своє «чесно вкрадене» майно і кошти та передати їх у спадок своїм нащадкам.  А дехто взагалі залишиться на свободі.

Світ збережеться і ви тоді зможете спокійно витрачати свої накрадені мільярди, сидячи зі склянкою текіли, де-небудь на білосніжному пляжі в басейні Карибського моря.

Путін не хоче програвати, але все йде до того. Бо ще недавно в Кремлі заявляли, що західні санкції це навіть добре для російської економіки, а зараз вже риторика разом з шапкозакидальними настроями явно змінилися. Значить, навіть ці куці санкції відчутно покусують.

Вся путінська політика – це повторення того, що було перед розвалом СРСР. Правитель з комплексом неповноцінності і замашками стати головним паханом, міряється з США, будучи при цьому повним політичним банкрутом. І це може для нього погано скінчитися.

Не має так бути, щоб все залежало від однієї особи. Агресія проти всього світу, збирання земель і утримання влади тепер необхідні лише одній людині – Путіну.

І питання далі може стояти так: залишаючи при владі Путіна, росіяни дуже ризикують тим, що з зберегти Росію, як державу, може і не вдатися.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Північний потік-2» – «Троянський газопровід» Росії

000 Троянський кінь

Радіо Свобода  03  Червень  2018

Віктор Каспрук

Ситуація на світовій політичній арені розвивається таким чином, що західній демократичній цивілізації не вдасться уникнути протистояння з путінською тоталітарною антицивілізацією. Оскільки Москва у своїй агресії щодо слабших від неї країн зайшла вже настільки далеко, що якщо Росії дати можливість продовжувати так і далі, то це лише спровокує її на ще більш нерозсудливі кроки.

Після провалу реалізації нав’язаного силою зігнаним в Радянський Союз народам азійського варіанту марксизму, в Кремлі винайшли нову надідею – «русский мир», яка, на їхню думку, мала реанімувати вже давно зниклий СРСР.

Прагнучи взяти реванш за програш у Холодній війні і розпад СРСР, російська антицивілізація почала активно застосовувати газонафтову зброю.

І парадоксальність ситуації полягає в тому, що Європа, закуповуючи російський газ і нафту, допомагає Москві оплачувати її геополітичні афери.

Україна має право претендувати на «Північний потік»

Але все може змінитися після того, як нещодавно українські компанії виграли суд проти Росії.

Коли Постійна палата третейського суду (ППТС) в Гаазі задовольнила колективний позов 18 українських компаній і однієї приватної особи проти Російської Федерації через втрачені ними в результаті анексії Криму активи, це відкриває шлях до арешту і відчуження майна та нерухомості Росії за кордоном.

Потрібно враховувати, що разом з Кримом в України і «Нафтогазу» захопили бурові установки, флот та інше майно української державної компанії «Чорноморнафтогаз». А це вже збитки на сотні мільярдів доларів.

Після чого залишається в Швейцарії, де перебувають холдингові компанії, які об’єднують закордонні активи компанії «Газпром», стягнути з «Газпрому» на користь «Нафтогазу» 51 відсоток акцій «Північного потоку», в рахунок погашення боргу за захоплені Росією в Криму українські активи.

Оскільки «Газпром» належить Російській Федерації, яка незаконно експропріювала в України «Чорноморнафтогаз».

Так що існує ймовірність, що Росії доведеться повернути не лише викрадене в України, а й всі інші борги в повному обсязі.

Це все, на тлі відновленого в Російській Федерації новітнього самодержавства в його тоталітарній формі, додатково переводить протистояння з Росією і в юридичну площину.

Оскільки всі зафіксовані антиправові дії Москви з незаконного привласнення українського майна, активів та фінансів в анексованому Криму і окупованій частині Донбасу мусять отримати свої судові оцінки у міжнародних судах, а їхнє безпосереднє виконання має контролюватися західною юридичною системою.

У цьому сенсі рішення щодо «Північного потоку» може стати першою прецедентною справою, яка відкриє шлях до подальшого відчуження Україною майна Росії по всьому світу.

«Путінська труба» здатна нанести невиправної шкоди екологічній системі Балтійського моря

Не можна давати Москві стратегічну енергетичну перевагу, добровільно роблячи Європейський союз заручником кремлівської газової політики.

Адже це значно більше, ніж реалізація мети Росії – позбавити Україну не лише доходів від транзиту, а й важелів стримуючого впливу, які дає цей транзит.

Діючий «Північний потік», і можливий «Північний потік-2» несуть не тільки небезпеку для України.

Дивує, що європейці, заколихані газовою пропагандою Кремля і його підручних «шредерів», взагалі допустили таке небезпечне прокладання шельфових трубопроводів Балтійським морем.

Бо в разі будь-якої техногенної або природної катастрофи «путінська труба» здатна нанести невиправної шкоди морській екологічній системі Балтійського моря.

А якщо Росії вдасться домогтися прокладання «Північного потоку-2», то можливість такої екологічної катастрофи автоматично подвоюється.

«Північними потоками» Путін перетворює європейців на ресурсних і екологічних заручників «прямого» транзиту свого газу.

А у разі усунення України від транзиту газу до Європи, монополізація транзитних шляхів Росією дасть можливість Москві диктувати Європейському союзу будь-які економічні і політичні вимоги.

«Північний потік-2» вносить розкол у північноатлантичну єдність

Крім того, будь-який загальноєвропейський проект, реалізований спільно з Кремлем на кшталт «Північного потоку-2», є поступкою йому і намаганням умиротворити агресора.

Він вбиває клин у відносини Євросоюзу зі Сполученими Штатами, які категорично проти запуску цього «троянського газопроводу» для Європи.

Він несе величезні загрози для ЄС. Адже якщо раніше росіяни взимку неодноразово тероризували своїм газом Україну, то тепер «Північний потік-2» дасть їм можливість вже тероризувати всю Європу.

Вносячи цим розкол у північноатлантичну єдність, що може мати у майбутньому далекосяжні негативні наслідки.

Якщо Європа, яка після закінчення Другої світової війни перебувала під «ядерною парасолькою» США, почне свою самостійну гру з Росією на такому стратегічному напрямку, як енергоресурси, то цим вона відкриває можливість нехтувати інтересами свого союзника і на інших напрямках. Чого, власне, і хоче досягнути Москва.

Кремль за будь-яку ціну прагне фрагментувати європейську єдність. Чого йому вже частково вдалося добитися з Угорщиною, коли вона почала шантажувати Україну, прикриваючи це претензіями, котрі дивним чином чомусь багато в чому співпадають з російськими.

Між тим, енергетичне переформатування Європи і енергетична політика Кремля між собою тісно пов’язані.

Спіймавшись на «енергетичний гачок» Росії, європейці піддають себе небезпеці втягнутися в євразійський простір, контроль за яким здійснює Російська Федерація.

Що спочатку здатне привести до послаблення позицій НАТО і ЄС, а з часом, якщо ці тенденції будуть поглиблюватися, і до демонтажу цих структур.

Мова йде про можливість втрати Євросоюзом самостійності, якщо Росія буде здатна його примушувати не тільки до енергетичних компромісів.

І як би в ЄС не прагнули до втихомирення Кремля, вони завжди б мали пам’ятати, що потенційний шлях російських військ до об’єднаної Європи пролягає через Україну.

Можна зробити висновок: «Північний потік-2» є складовою частиною гібридної технології Росії, яка застосовується Москвою для освоєння європейських просторів усередині Європи.

Для Кремля газ став не тільки зброєю, а й засобом ведення енергетичної гібридної війни, який він успішно демонструє на Європі.

За ситуації, котра склалася, фінансові потоки до новітньої Російської імперії варто було б звести до нуля. Адже Путін знову і знову використовуватиме отримані «газонафтові гроші» для реалізації нових агресій.

Європейцям потрібно усвідомити, що закуповуючи російські енергоносії вони стають не тільки спільниками, а й фінансовими спонсорами кривавих авантюр Москви.

І якщо Росія вперто не бажає відмовитися від анексії українського Криму і далі продовжуватиме окупацію частини Донбасу, то можливо Заходу доцільно прийняти рішення про ембарго на газ і нафту з Російської Федерації?

У такому випадку всі питання щодо «Північного потоку-2» можуть відпасти самі собою.

https://www.radiosvoboda.org/a/29268216.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

«Северный поток-2» – «Троянский газопровод» России

Радио Свобода  03 Июнь  2018

Виктор Каспрук

Ситуация на мировой политической арене развивается таким образом, что западной демократической цивилизации не удастся избежать противостояния с путинской тоталитарной антицивилизацией. Поскольку Москва в своей агрессии в отношении более слабых от нее стран зашла уже настолько далеко, что если России дать возможность продолжать так и дальше, то это лишь спровоцирует ее на еще более безрассудные шаги.

После провала реализации навязанного силой согнанным в Советский Союз народам азиатского варианта марксизма, в Кремле изобрели новую сверхидею – «русский мир», которая, по их мнению, должна реанимировать уже давно исчезнувший СССР.

Стремясь взять реванш за проигрыш в холодной войне и распад СССР, русская антицивилизация начала активно применять газонефтяное  оружие.

И парадоксальность ситуации заключается в том, что Европа, закупая российский газ и нефть, помогает Москве оплачивать ее геополитические аферы.

Украина имеет право претендовать на «Северный поток»

Но все может измениться после того, как недавно украинские компании выиграли суд против России.

Когда Постоянная палата третейского суда (ППТС) в Гааге удовлетворила коллективный иск 18 украинских компаний и одного частного лица против Российской Федерации из-за потерянных ими в результате аннексии Крыма активов, это открывает путь к аресту и отчуждению имущества и недвижимости России за рубежом.

Нужно учитывать, что вместе с Крымом в Украины и «Нафтогаза» захватили буровые установки, флот и прочее имущество украинской государственной компании «Черноморнефтегаз». А это уже убытки на сотни миллиардов долларов.

После чего остается в Швейцарии, где находятся холдинговые компании, объединяющие зарубежные активы компании «Газпром», взыскать с «Газпрома» в пользу «Нафтогаза» 51 процент акций «Северного потока», в счет погашения долга за захваченные Россией в Крыму украинские активы.

Поскольку «Газпром» принадлежит Российской Федерации, которая незаконно экспроприировала в Украины «Черноморнефтегаз».

Так что существует вероятность, что России придется вернуть не только похищенное в Украины, но и все остальные долги в полном объеме.

Все это, на фоне восстановленного в Российской Федерации нового самодержавия в его тоталитарной форме, дополнительно переводит противостояние с Россией и в юридическую плоскость.

Поскольку все собранные антиправовые действия Москвы по незаконному присвоению украинского имущества, активов и финансов в аннексированном  Крыму и оккупированной части Донбасса должны получить свои судебные оценки в международных судах, а их непосредственное исполнение должно контролироваться западной юридической системой.

В этом смысле решение по «Северному потоку» может стать первым прецедентным делом, которое откроет путь к дальнейшему отчуждению Украиной имущества России по всему миру.

«Путинская труба» способна нанести непоправимый вред экологической системе Балтийского моря

Нельзя давать Москве стратегическое энергетическое преимущество, добровольно делая Европейский союз заложником кремлевской газовой политики.

Ведь это гораздо больше, чем реализация цели России – лишить Украину не только доходов от транзита, но и рычагов сдерживающего влияния, которые дает этот транзит.

Действующий «Северный поток», и возможный «Северный поток-2» несут не только опасность для Украины.

Удивляет, что европейцы, убаюканные газовой пропагандой Кремля и его подручных «шредеров», вообще допустили такое опасное прокладывание шельфовых трубопроводов Балтийским морем.

Потому что в случае любой техногенной или природной катастрофы «путинская труба» способна нанести непоправимый вред морской экологической системе Балтийского моря.

А если России удастся добиться прокладывания «Северного потока-2», то возможность такой экологической катастрофы автоматически удваивается.

«Северными потоками» Путин превращает европейцев на ресурсных и экологических заложников «прямого» транзита своего газа.

А в случае устранения Украины от транзита газа в Европу, монополизация транзитных путей Россией позволит Москве диктовать Европейскому союзу любые экономические и политические требования.

«Северный поток-2» вносит раскол в североатлантическое единство

Кроме того, любой общеевропейский проект, реализованный совместно с Кремлем вроде «Северного потока-2», является уступкой ему и попыткой умиротворить агрессора.

Он вбивает клин в отношения Евросоюза с Соединенными Штатами, которые категорически против запуска этого «троянского газопровода» для Европы.

Он несет огромные угрозы для ЕС. Ведь если раньше россияне зимой неоднократно терроризировали своим газом Украину, то теперь «Северный поток-2» даст им возможность терроризировать уже всю Европу.

Внося этим раскол в североатлантическое единство, что может иметь в будущем далеко идущие негативные последствия.

Если Европа, которая после окончания Второй мировой войны находилась под «ядерным зонтиком» США, начнет свою самостоятельную игру с Россией на таком стратегическом направлении, как энергоресурсы, то этим она открывает возможность пренебрегать интересами своего союзника и на других направлениях. Чего, собственно, и хочет достичь Москва.

Кремль любой ценой стремится фрагментировать европейское единство. Чего ему уже частично удалось добиться с Венгрией, когда она начала шантажировать Украину, прикрывая это претензиями, которые странным образом почему-то во многом совпадают с российскими.

Между тем, энергетическое переформатирование Европы и энергетическая политика Кремля между собой тесно связаны.

Поймавшись на «энергетический крючок» России, европейцы подвергают себя опасности втянуться в евразийское пространство, контроль за которым осуществляет Российская Федерация.

Что сначала способно привести к ослаблению позиций НАТО и ЕС, а со временем, если эти тенденции будут углубляться, и к демонтажу этих структур.

Речь идет о возможности потери Евросоюзом самостоятельности, если Россия будет способна его принуждать не только к энергетическим компромиссам.

И как бы в ЕС не стремились к усмирению Кремля, они всегда должны были бы помнить, что потенциальный путь российских войск в объединенной Европе проходит через Украину.

Можно сделать вывод: «Северный поток-2» является составной частью гибридной технологии России, которая применяется Москвой для освоения европейских просторов внутри Европы.

Для Кремля газ стал не только оружием, но и средством ведения энергетической гибридной войны, которое он успешно демонстрирует на Европе.

За ситуации, которая сложилась, финансовые потоки в новую  Российскую империю стоило бы свести к нулю. Ведь Путин снова и снова будет использовать полученные «газонефтяные деньги» для реализации новых агрессий.

Европейцам нужно осознать, что закупая российские энергоносители они становятся не только союзниками, но и финансовыми спонсорами кровавых авантюр Москвы.

И если Россия упорно не желает отказаться от аннексии украинского Крыма и собирается и дальше продолжать оккупацию части Донбасса, то возможно Западу целесообразно принять решение об эмбарго на газ и нефть из Российской Федерации?

https://www.radiosvoboda.org/a/29268216.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

“Іранський день бабака”

«Дзеркало тижня. Україна» №23   16 червня 2018

Віктор Каспрук

Тегеран знову прагне ядерності.

Іран почав нові ядерні ігри. 

Як повідомив іранський віце-президент, голова Організації з атомної енергії Ірану Алі Акбар Салехі, на атомній електростанції Натанз розпочали будівництво центрифуг для збагачення урану.

Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї розпорядився, щоб Організація з атомної енергії Ірану негайно налагодила підготовку до збагачення урану, якщо ядерна угода, підписана у 2015 р. між шістьма державами — США, Францією, Великою Британією, Китаєм, Росією і Німеччиною — буде зруйнована після виходу з неї Америки.

“Після наказу верховного лідера ми впродовж 48 годин підготували цей центр. Сподіваємося, що об’єкт буде завершений за місяць”, — наголосив Салепі, виступаючи на державному телебаченні, передає Reuters.

Утім, державний секретар США Майк Помпео після озвучених Тегераном планів збагачувати уран написав у Twitter: “Ми спостерігаємо за інформацією, що Іран планує збільшити збагачувальні можливості. Ми не дозволимо Ірану розробляти ядерну зброю. Ірану відома наша рішучість. Це приклад того, як Іран по-дурному розбазарює свої ресурси. Нікого не повинно дивувати, якщо в Ірані триватимуть протести””.

Схоже, Тегеран перестає вдавати, що хоче врятувати ядерну угоду, і починає маневрувати, аби просто затягнути час. А потім має намір поставити світову спільноту перед фактом, що він уже став ядерною державою, як це зробили свого часу Індія і Пакистан.

У такому разі одночасно валиться вся дотеперішня концепція ядерного стримування і нерозповсюдження ядерної зброї. Плюс нагадаємо про іранську балістичну ракетну програму (адже ніхто не потребує таких ракет для оборони), агресивну регіональну політику і підтримку Іраном терористів.

Вихід США з угоди з Іраном є добре прорахованим кроком. Крім того, що Вашингтон має на меті істотно знизити доходи Тегерана від продажу нафти, перекривши цим самим фінансові надходження для його ядерної та військової програм, він ще й здатен істотно зменшити ресурси, які режим мулл виділятиме на озброєння та утримання Корпусу вартових Ісламської революції. Що може усунути мотивацію в частини персоналу Корпусу вартових під час можливих протестних виступів іранського населення і масового виходу його на вулиці. А це розхитуватиме стійкість влади ісламських фундаменталістів.

У іранців є два варіанти: або вони погоджуються на вищі витрати (при цьому намагаючись переконати європейців не повторювати рішення американців), що, швидше за все, є найбільш імовірним сценарієм, або вийдуть з угоди. Якщо вони виберуть останнє, то Європі доведеться, за прикладом Америки, впроваджувати санкції, зважаючи на те, що інші можливості для стримування ядерної програми Ірану вичерпано.

Намагаючись утримати угоду з Іраном, Європа пробує продемонструвати йому, що вона в цьому питанні дотримується своєї особливої позиції й не проти продовження дії документа, — а тим часом хоче засвідчити США, що старається грати за американськими правилами, якщо зберегти угоду не вдасться.

Постають два запитання. Перше: якщо ЄС змушений буде діяти у фарватері рішень Америки, то чи зможе він робити обмежені кроки, аби не втратити певний бізнес із Іраном? Адже це рішення здатне вимити чимало іранських компаній з Європи, не замістивши їх американським бізнесом.

Друге: якими будуть кроки Ірану у відповідь? Чи він спробує діяти різко, шукаючи можливостей адекватно відповісти, чи займе вичікувальну позицію й почекає до осені? Це забезпечить йому ширше поле для маневрів щодо Європи. Адже, за певних обставин, Тегеран міг би погодитися на зміни в ядерній угоді і доопрацювання в рамках Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA).

У такому разі в Тегерані націлені почекати результатів виборів до американського Конгресу, які мають відбутися в листопаді. Оскільки ж американські санкції повністю набирають чинності в листопаді 2018 р., то тут можливі варіанти.

Для президента США Дональда Трампа, крім усього іншого, в іранському питанні важливо те, що він зможе виконати свою передвиборну обіцянку й відмовитися від Спільного всеосяжного плану дій, угоди, укладеної його попередником Бараком Обамою.

Якщо ж угоду JCPOA відновить Конгрес, який контролюватиметься демократами, — то й це влаштовує Трампа, оскільки означатиме, що на нього не ляже відповідальність за жодні наслідки виходу з цієї угоди. І він зможе звинувачувати Конгрес у тому, що йому завадили повністю реалізувати свою обіцянку.

Для Євросоюзу ці ігри навколо угоди з Іраном можуть загрожувати не тільки поглибленням розбіжностей із Вашингтоном, а й послабленням політичного впливу Європейського Союзу на міжнародному рівні. Оскільки це вкотре продемонструє, що європейці не мають єдиного бачення, їм важко узгодити свої позиції, а тим паче — говорити “одним голосом”, і вони не готові до швидких скоординованих рішень. Власне, на це й розраховують у Тегерані.

Як стверджується в новому аналізі тель-авівського Інституту досліджень національної безпеки (INSS): “Іран сподівається продовжити дію ядерної угоди, вірячи в те, що політичні й дипломатичні методи можуть виявитися успішними. Незважаючи на це, іранське керівництво братиме до уваги можливість того, що Європейський Союз вийде з угоди вслід за Сполученими Штатами. Готовність Ірану до будь-яких несподіваних сценаріїв щодо ядерної угоди спонукає Тегеран зміцнювати свої міжнародні відносини з іншими країнами світу, а не зациклюватися на введенні санкцій США. Повернення економічних санкцій стосовно Ірану підштовхуватиме його до концентрації уваги на посиленні безпеки та засобах збереження чинної влади”.

Саме в такому руслі діяв президент Ірану Хасан Роухані, коли обговорював із президентом Росії Путіним ситуацію після виходу з ядерної угоди США. Ця зустріч відбулася під час дводенного саміту Шанхайської організації співробітництва (ШОС) у Китаї.

Роухані назвав “незаконним” вихід у травні США з ядерної угоди, укладеної між світовими державами та Іраном. А роль Росії в реалізації угоди він охарактеризував, як “важливу й конструктивну”.

Російська Федерація хоче використати цю ситуацію у своїх цілях. Путін під час зустрічі з Хасаном Роухані наголосив: “Іран давно бере участь у роботі Шанхайської організації співробітництва. Ми знаємо про ваше бажання вести цю роботу в повноформатному режимі. Наша позиція, позиція Росії вам відома: ми будемо його підтримувати”.

Своєю чергою, Роухані підкреслив, що двосторонні відносини між Росією та Іраном “з кожним днем розвиваються”. Він також зазначив, що Росія й Іран мають налагодити серйозніший діалог щодо одностороннього виходу США з ядерної угоди з Іраном.

За цих обставин найбільшу вигоду від недавнього рішення Вашингтона може отримати Китай, оскільки санкції, впроваджені Сполученими Штатами, дають Пекіну додатковий аргумент, аби переконати Тегеран продавати нафту за юані.

А в далекосяжній перспективі це може сприяти інтернаціоналізації китайської валюти, можливостей чого вже багато років шукає китайська влада. Китай — найбільший покупець іранської нафти. Хоча санкції США можуть перешкодити Китаю купувати іранську нафту, а зменшення поставок цієї сировини на міжнародних ринках здатне підвищити її ціну.

Швидше за все, рішення президента США Дональда Трампа вийти з ядерної угоди з Іраном ґрунтувалося на інформації, отриманій американцями від ізраїльської Служби зовнішньої розвідки (Мосад), якій вдалося захопити повний архів іранського секретного ядерного проекту “Амад” і переправити його на територію Ізраїлю. Ідеться про 100 тисяч документів: креслень, паперів, папок і СD-носіїв. Це дало всі підстави вважати, що Іран і далі таємно продовжує свої ядерні дослідження та розробки у військових цілях.

І хоча дехто почав сумніватися у справжності зазначеного архіву, та підробити можна десяток-другий документів, а не інформаційний масив у 100 тисяч матеріалів. Фантастична операція, проведена ізраїльтянами, як ніколи раніше дає можливість відстежити повну картину ядерної програми, яку намагався приховати Іран.

Саме ядерній загрозі з боку Ірану була присвячена недавня чотириденна європейська поїздка прем’єра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу, під час якої він зустрівся з національними лідерами в Берліні, Парижі та Лондоні.

На цих зустрічах, незважаючи на помітно різні погляди на ядерну угоду з Іраном, Нетаньягу намагався переконати європейських лідерів співпрацювати з Ізраїлем у питаннях балістичного ракетобудування в Ірані та регіональної стабільності. Що можна розглядати як важливий етап довгострокової кампанії “стирання” розбіжностей між ізраїльтянами і Європою.

Б.Нетаньягу підкреслив: “У нас спільні цілі, одна з яких — переконатися в тому, що Іран не отримає ядерної зброї. Вони отримали великі гроші і кредити на мільярди доларів, які витратили не на те, щоб зробити Іран більш помірним, а на підживлення своєї імперської мрії про захоплення Близького Сходу — Ємену, Сирії і так далі. Тому ця угода всебічно погана.

Ми не дозволимо Ірану закріпитися в Сирії для досягнення заявлених ним цілей. Я кажу “заявлених”, бо кілька днів тому вони знову декларували намір знищити Ізраїль.

Вони хочуть доправити до Сирії летальну зброю, щоб мати можливість обстрілювати ракетами всю територію Ізраїлю, і ми не збираємося сидіти й чекати, коли це станеться. Ми цьому протидіємо”.

https://dt.ua/international/iranskiy-den-babaka-280765_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Иранский день сурка”

«Зеркало недели. Украина»  № 23  16  июня  2018

Віктор Каспрук

Тегеран снова жаждет ядерности.

Иран начал новые ядерные игры. Как сообщил иранский вице-президент, глава Организации по атомной энергии Ирана Али Акбар Салехи, на атомной электростанции Натанз начато строительство центрифуг для обогащения урана. 

Верховный лидер Ирана аятолла Али Хаменеи распорядился, чтобы Организация по атомной энергии Ирана немедленно наладила подготовку к обогащению урана, если ядерное соглашение, подписанное в 2015 г. между шестью государствами — США, Францией, Великобританией, Китаем, Россией и Германией, — будет разрушено после выхода из него Америки.

“После приказа верховного лидера мы в течение 48 часов подготовили этот центр. Надеемся, что объект будет завершен за месяц”, — подчеркнул Салехи, выступая на государственном телевидении, передает Reuters.

Впрочем, государственный секретарь США Майк Помпео после озвученных Тегераном планов обогащать уран написал в Twitter: “Мы следим за информацией, что Иран планирует увеличить обогатительные возможности. Мы не позволим Ирану разрабатывать ядерное оружие. Ирану известна наша решительность. Это пример того, как Иран напрасно разбазаривает свои ресурсы. Никого не должно удивлять, если в Иране будут продолжаться протесты”.

Похоже, Тегеран перестает делать вид, что хочет спасти ядерное соглашение, и начинает маневрировать, чтобы просто затянуть время. А потом намерен поставить мировое сообщество перед фактом, что он уже стал ядерным государством, как это сделали в свое время Индия и Пакистан.

В таком случае одновременно рушится вся прежняя концепция ядерного сдерживания и нераспространения ядерного оружия. Плюс напомним об иранской баллистической ракетной программе (ведь никому не нужны такие ракеты для обороны), агрессивной региональной политике и поддержке Ираном террористов.

Выход США из соглашения с Ираном является хорошо просчитанным шагом. Кроме того, что Вашингтон преследует цель существенным образом снизить доходы Тегерана от продажи нефти, перекрыв этим самым финансовые поступления для его ядерной и военной программ, он еще и способен значительно уменьшить ресурсы, которые режим мулл будет выделять на вооружение и содержание Корпуса стражей Исламской революции. Что может ослабить мотивацию части персонала Корпуса стражей во время возможных протестных выступлений иранского населения и массового выхода его на улицы. А это будет расшатывать устойчивость власти исламских фундаменталистов.

У иранцев есть два варианта: либо они соглашаются на более высокие затраты (при этом стараясь убедить европейцев не повторять решение американцев), что, скорее всего, является наиболее возможным сценарием, либо выйдут из соглашения. Если они выберут последнее, то Европе придется, по примеру Америки, вводить санкции, учитывая то, что другие возможности для сдерживания ядерной программы Ирана исчерпаны.

Пытаясь удержать соглашение с Ираном, Европа пробует продемонстрировать ему, что она в этом вопросе придерживается своей особой позиции и не против продления действия документа, — а тем временем хочет уверить США, что старается играть по американским правилам, если сохранить соглашение не удастся.

Возникают два вопроса. Первый: если ЕС вынужден будет действовать в фарватере решений Америки, то сможет ли он предпринять ограниченные шаги, чтобы не потерять определенный бизнес с Ираном? Ведь это решение способно вымыть много иранских компаний из Европы, не заместив их американским бизнесом.

Второй: какими будут шаги Ирана в ответ? Попытается ли он действовать резко, искать возможности адекватно ответить или займет выжидательную позицию и подождет до осени? Это обеспечит ему более широкое поле для маневров относительно Европы. Ведь, при определенных обстоятельствах, Тегеран мог бы согласиться на изменения в ядерном соглашении и доработку в рамках Совместного  всеобъемлющего плана действий (JCPOA).

В таком случае в Тегеране нацелены подождать результатов выборов в американский Конгресс, которые должны состояться в ноябре. Поскольку же американские санкции полностью вступают в силу в ноябре 2018 г., то здесь возможны варианты.

Для президента США Дональда Трампа, помимо всего прочего, в иранском вопросе важно то, что он сможет выполнить свое предвыборное обещание и отказаться от Совместного всеобъемлющего плана действий, соглашения, заключенного его предшественником Бараком Обамой.

Если же соглашение JCPOA возобновит Конгресс, который будет контролироваться демократами, — то и это устраивает Трампа, поскольку будет означать, что на него не ляжет ответственность за какие-либо последствия выхода из настоящего соглашения. И он сможет обвинять Конгресс в том, что ему помешали полностью реализовать свое обещание.

Для Евросоюза эти игры вокруг соглашения с Ираном могут угрожать не только углублением разногласий с Вашингтоном, но и послаблением политического влияния Европейского Союза на международном уровне. Поскольку это в который раз продемонстрирует, что у европейцев нет единого видения, им трудно согласовать свои позиции, а тем более — говорить “одним голосом”, и они не готовы к быстрым скоординированным решениям. Собственно, на это и рассчитывают в Тегеране.

Как утверждается в новом анализе тель-авивского Института исследований национальной безопасности (INSS): “Иран надеется продлить действие ядерного соглашения, веря в то, что политические и дипломатические методы могут оказаться успешными. Несмотря на это, иранское руководство будет принимать во внимание возможность того, что Европейский Союз выйдет из соглашения вслед за Соединенными Штатами. Готовность Ирана к любым неожиданным сценариям по поводу ядерного соглашения побуждает Тегеран укреплять свои международные отношения с другими странами мира, а не зацикливаться на введении санкций США. Возвращение экономических санкций в отношении Ирана подтолкнет его к концентрации внимания на усилении безопасности и средствах сохранения действующей власти”.

Именно в таком русле действовал президент Ирана Хасан Роухани, когда обсуждал с президентом России Путиным ситуацию после выхода из ядерного соглашения США. Эта встреча состоялась в ходе двухдневного саммита Шанхайской организации сотрудничества (ШОС) в Китае.

Роухани назвал “незаконным” выход в мае США из ядерного соглашения, заключенного между мировыми государствами и Ираном. А роль России в реализации соглашения он охарактеризовал, как “важную и конструктивную”.

Российская Федерация хочет использовать эту ситуацию в своих целях. Путин во время встречи с Хасаном Роухани подчеркнул: “Иран давно участвует в работе Шанхайской организации сотрудничества. Мы знаем о вашем желании вести эту работу в полноформатном режиме. Наша позиция, позиция России вам известна: мы будем его поддерживать”.

В свою очередь Роухани подчеркнул, что двусторонние отношения между Россией и Ираном “с каждым днем развиваются”. Он также заметил, что Россия и Иран должны наладить серьезнейший диалог относительно одностороннего выхода США из ядерного соглашения с Ираном.

В этих обстоятельствах самую большую выгоду от недавнего решения Вашингтона может получить Китай, поскольку санкции, введенные Соединенными Штатами, дают Пекину дополнительный аргумент, чтобы убедить Тегеран продавать нефть за юани.

А в дальновидной перспективе это может способствовать интернационализации китайской валюты, возможностей чего уже многие годы ищет китайская власть. Китай — крупнейший покупатель иранской нефти. Хотя санкции США могут препятствовать Китаю покупать иранскую нефть, а уменьшение поставок этого сырья на международных рынках способно повысить ее цену.

Скорее всего, решение президента США Дональда Трампа выйти из ядерного соглашения с Ираном основывалось на информации, полученной американцами от израильской Службы внешней разведки (Мосад), которой удалось захватить полный архив иранского секретного ядерного проекта “Амад” и переправить его на территорию Израиля. Речь идет о 100 тысячах документов: чертежей, бумаг, папок и СD-носителей. Это дало все основания считать, что Иран и далее тайно продолжает свои ядерные исследования и разработки в военных целях.

И хотя некоторые начали сомневаться в подлинности указанного архива, но подделать можно десяток-другой документов, а не информационный массив в 100 тысяч материалов. Фантастическая операция, проведенная израильтянами, как никогда ранее позволяет отследить полную картину ядерной программы, которую пытался скрыть Иран.

Именно ядерной угрозе со стороны Ирана была посвящена недавняя четырехдневная европейская поездка премьера Израиля Биньямина Нетаньяху, в ходе которой он встретился с национальными лидерами в Берлине, Париже и Лондоне.

На этих встречах, несмотря на заметно разные взгляды на ядерное соглашение с Ираном, Нетаньяху старался убедить европейских лидеров сотрудничать с Израилем в вопросах баллистического ракетостроения в Иране и региональной стабильности. Что можно рассматривать как важный этап долгосрочной кампании “стирания” расхождений между израильтянами и Европой.

Б.Нетаньяху подчеркнул: “У нас общие цели, одна из которых — убедиться в том, что Иран не получит ядерное оружие. Они получили большие деньги и кредиты на миллиарды долларов, которые потратили не на то, чтобы сделать Иран более умеренным, а на подпитку своей имперской мечты о захвате Ближнего Востока — Йемена, Сирии и так далее. Поэтому настоящее соглашение всесторонне плохое.

Мы не позволим Ирану закрепиться в Сирии для достижения заявленных им целей. Я говорю “заявленных”, потому что несколько дней назад они снова декларировали намерение уничтожить Израиль.

Они хотят доставить в Сирию летальное оружие, чтобы получить возможность обстреливать ракетами всю территорию Израиля, и мы не собираемся сидеть и ждать, когда это произойдет. Мы этому противодействуем”.

https://zn.ua/international/iranskiy-den-surka-286818_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Постгорбачовський СРСР існує тільки у збудженій імперським реваншизмом уяві Путіна

ПуТТін

Віктор Каспрук

 Будь-який диктатор стає заручником створеної ним системи. Неприглядна доля Муаммара Каддафі і Саддама Хусейна є цьому наглядним прикладом. І ситуація в Росії розвивається таким чином, що Путіну ніяк не вдасться стати з цього винятком. Він також є заручником створеної ним вертикалі влади: він її породив, вона його і знищить.

Росія – це імперія, яка скрізь влізає, обґрунтовуючи свою агресивну політику по всьому світу необхідністю захищати російські національні інтереси. Справжня ж причина – азіатський економічний уклад, заснований на розширенні ресурсної бази і підверстаний під базис теократичної ідеології святості Русі.

Завдяки цьому Російська Федерація сама, і абсолютно добровільно, вибрала для себе місце на узбіччі світової цивілізації, біля путінського телевізора.

При цьому ситуація в Росії нагадує сплячий вулкан. За таких умов, навряд чи без сторонньої допомоги, РФ здатна сама стати не те що демократичною, а хоч трохи більш ліберальною.

Новий клас власників добровільно, без опору не віддасть владу, хіба що тільки його інтереси співпадуть з інтересами перебудови Росії в потрібному їм руслі.

Складніше з більшістю російського населення, яке загіпнотизоване українофобією і західнофобією, а головне заражене століттями патерналізму.

Саме тому телевізійна пропаганда путінізму спромоглася так легко «перевернути» мізки пересічних росіян, бо той, хто потребує опіки над собою, викликає цим диявола диктатури.

Місце Бога у Росії зайняла держава, а Путін привласнив місце «Пророка системи».

Ця кегебістська система затіяла з Заходом гру, правила якої ускладнились тим, що Москва не збирається дотримуватися жодних правил. А коли твій супротивник не дотримується ніяких правил, то можна і прорахуватися, коли сприймати його як нормальну людину.

«Перемогобісся» стало не тільки однією з основ державного устрою Російської Федерації, воно намертво застряло у свідомості мас. Що надзвичайно ускладнить «очищення» їхніх мізків після падіння путінського режиму.

Хоча ситуація в Росії вже сьогодні стає такою, що вже настає той час, коли Путін почне втрачати «ґрунт» під ногами.

Він підійшов до тієї межі, коли одними словами і обіцянками народу про краще життя вже не відбудешся. До тієї критичної межі звідки вже видно «крах». І це є переломним моментом в житті Путіна і його клептократичної камарильї.

Свого часу такі розвороти долі переживали і «переможний» румунський диктатор Ніколає Чаушеску, і польський генерал-президент Войцех Ярузельський.

Характерним моментом цієї фінальної розв’язки є те, що Путін не здатен відповісти на ключові питання, котрі ставить перед ним історія. Серед них: чому народ стає все біднішим (і тут не пройде – вибачте нічого не вийшло); чому економіка увійшла в штопор; навіщо було будувати Кримський міст, коли соціальні видатки скоротилися до недопустимого мінімуму.

Але найнебезпечніше у цій ситуації те, що Росія без Путіна не стане автоматично демократичною і добробутною державою. Варто пам’ятати приклад сировинної Венесуели, що має величезні поклади нафти.

Диктатор Уго Чавес взяв під свій контроль Венесуелу тоді, коли вона була провідною економічно державною Латинської Америки, і успішно її добив. Але після приходу учня і наступника Чавеса Ніколоса Мадуро, економіка країни стала розвалюватися.

Уго Чавес створив режим, який тримався виключно на його особистості, на його харизмі. Так само і Росія сьогодні – це абсолютний «путіноорієнтований» тоталітаризм, і її майбутнє легко передбачити.

А постгорбачовський СРСР, про якій мріє диктатор, фантомо-фейкова держава, існує тільки у збудженій імперським реваншизмом уяві Путіна. І намагання перевести її з віртуальної путінської дійсності в реальність, буде коштувати Росії майбутнього. Адже майбутнє – це не повторення минулого.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Для США примирення з Росією є набагато більш проблематичним, ніж з Північною Кореєю

000 Пу

Віктор Каспрук

Путін просто таки рветься зустрітися з Трампом, а Дональд Трамп з Путіним. Як повідомляє впливове американське видання Bloomberg, президент США Дональд Трамп планує зустрітися з президентом Росії Путіним наступного місяця під час перебування в Європі.

Путіну здається, що зустріч з президентом США одномоментно здатна вирішити усі ті проблеми, які він сам й створив для Російської Федерації анексією Криму та окупацією частини українського Донбасу.

Хоча, звичайно, зустрічі необхідні, але, як би не мріялось російському диктатору, він ніяк не може зрозуміти, що якби навіть президент США Трамп і захотів, то ніяких кардинальних угод ні по Україні, ні по Сирії бути не може. А тим більше, санкції самостійно з Росії він зняти не здатен.

А кулуарні домовленості поділу світу за путінськими політичними лекалами на переговорах тет-а-тет, які складають фантазії кремлівського старця, це ніщо інше, як підміна міжнародних угод, котрі вироблялися шляхом тривалих переговорів і на яких ґрунтується міжнародне право, – це шлях до хаосу.

Сучасний стан справ в світі (кліматичні зміни, ступінь забруднення екології, надексплуатація світових ресурсів сировини та перенаселення планети) потребує необхідності шукати нові шляхи вирішення цих проблем консенснусно, а не кулуарно, і вимагає, як ніколи, неухильного дотримання міжнародних угод і дисципліни.

Президент Дональд Трамп – продукт демократичного суспільства, він заточений на позитив у всьому і з усіма, та наївно вважає що здатен вмовить Путіна дотримуватися міжнародних норм і припинити свою надагресивну поведінку.  

Він не розуміє, що Путін – раб кегебешної ідеології, котрий підозрює всіх і вся в змовах особисто проти себе, і для якого утримання влади над Росією довічно, це головне його завдання. Очевидно – якщо б Путін міг бути іншим – Росія б не опинилася б в ізоляції і на дні економічної прірви.

І якщо за Михайла Горбачова поліпшення відносин з Рональдом Рейганом поклало початок змінам усередині СРСР та його лібералізації, то зустріч Трампа й Путіна, і навіть потепління відносин, не обіцяють нічого хорошого для внутрішньої ситуації в Російській Федерації.

Путін збирається тільки посилювати репресивність свого режиму і не має жодного наміру його реформувати. Крім того, Росія не йде на поступки ні в питанні Криму, ні в питанні Донбасу, ні в цілому у відносинах з Україною.

Смисл зустрічі обернеться тільки піаром для Путіна, що не принесе жодної користі, оскільки Росія застигла в своїх реставраційно-імперських потугах, живучи «героїчним» минулим.

Але стратегія і США, і інших країн Заходу зараз розвивається в інший бік, де диктатурі взагалі місця немає.  І кремлівський режим залишатиметься світовим ізгоєм доти, поки взагалі не зникне. А Сирія, до речі, це ключ до кончини Російської Федерації, якщо паде режим Асада, то ніякий газ у Москви на Заході взагалі купувати не будуть.

Втім, президенту США Дональду Трампу куди простіше було домовлятися з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином, ніж з російським диктатором Путіним. Оскільки Кім ІІІ, на відміну від Путіна, ніяких воєн та ще з численними жертвами не розв’язував, ніяких чужих територій до свого царства не приєднував, ніяких збитих цивільних літаків на своїй совісті не має та й гібридними інформаційними війнами з втручанням в чужі вибори похвалитися теж не може.

Так що, примирення з Росією для США є набагато більш проблематичним, ніж з Північною Кореєю.

Адже товстенький Кім Чен Ин розуміє, що найменша тріщинка в стіні концтабору, який дістався йому від діда і батька, тут же перетвориться на пролом.

Ситуація в світі є надзвичайно напруженою і поганою. А все погане, як правило, закінчується жахливо. Але краще жахливий кінець Росії, ніж жах без кінця, який постійно продукує Путін, в намаганні підтвердити «ділами» свою нестримну манію величі.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Тегеран знову прагне ядерності

 Віктор Каспрук

Іран почав нові ядерні ігри. Як повідомив іранський віце-президент, голова Організації з атомної енергії Ірану Алі Акбар Салехі, на атомній електростанції Натанз розпочали будівництво центрифуг для збагачення урану.

Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї розпорядився, щоб Організація з атомної енергії Ірану негайно налагодила підготовку до збагачення урану, якщо ядерна угода, підписана в 2015 році між шістьма державами – США, Францією, Великою Британією, Китаєм, Росією і Німеччиною буде зруйнована після виходу з неї Америки.

«Після наказу верховного лідера ми протягом 48 годин підготували цей центр. Сподіваємося, що об’єкт буде завершений протягом місяця», – наголосив Салехі під час виступу на державному телебаченні, передає Reuters.

Втім, як написав у Twitter державний секретар США Майк Помпео після озвучених Тегераном планів збагачувати уран, – «Ми спостерігаємо за інформацією, що Іран планує збільшити збагачувальні можливості. Ми не дозволимо Ірану розробляти ядерну зброю. Ірану відома наша рішучість. Це приклад того, як Іран по-дурному розбазарює свої ресурси. Нікого не має дивувати, якщо в Ірані продовжаться протести»».

Схоже, що Тегеран перестає робити вигляд, що хоче врятувати ядерну угоду, і починає маневрувати, щоб просто відтягнути час. А потім збирається поставити світове співтовариство перед фактом, що він вже став ядерною державою, як це зробили свого часу Індія і Пакистан.

У такому разі, водночас рушиться вся концепція ядерного стримування і нерозповсюдження ядерної зброї, котра існувала досі. Не говорячи вже про іранську балістичну ракетну програму (адже ніхто не потребує таких ракет для оборони), агресивну регіональну політику і підтримку Іраном терористів, що стало для нього вже ледве не нормою.

Вихід США з угоди з Іраном є добре прорахованим кроком. Крім того, що має на меті суттєво знизити доходи від продажу нафти Тегераном, і цим самим перекрити фінансові надходження для його ядерної і військової програм, він ще й здатен істотно зменшити ресурси, котрі будуть виділятися режимом мулл для озброєння і утримання Корпусу вартових Ісламської революції.

Що може усунути мотивацію у частини персоналу Корпусу вартових під час можливих протестних виступів іранського населення і масового виходу його на вулиці. А це розхитуватиме стійкість  влади ісламських фундаменталістів.

У іранців є два варіанти: вони або погоджуються з необхідністю нести більш високі витрати (при цьому роблячи спроби переконати європейців не повторювати рішення американців), що, скоріше за все, є найбільш вірогідним сценарієм, або вони вийдуть з угоди. Якщо вони виберуть останнє, то Європі доведеться дотримуватися прикладу Америки і вводити санкції, враховуючи те, що інші можливості для стримування ядерної програми Ірану вичерпані.

Намагаючись утримати угоду з Іраном, Європа одночасно пробує продемонструвати йому, що вона тут має свою особливу позицію і не проти продовження її дії, але водночас вона хоче засвідчити США, що старається грати за американськими правилами, якщо цього уникнути не вдасться.

З чого виникають два питання. Перше: якщо ЄС змушена буде діяти в форваторі рішень Америки, то чи зможе вона робити обмежені кроки, щоб не втратити певний бізнес з Іраном? Адже це рішення здатне забрати чимало іранських кампаній з Європи, не замістивши їх американським бізнесом.

Друге: якими будуть кроки у відповідь Ірану? Чи він спробує діяти різко, шукаючи можливості адекватно відповісти, чи займе вичікувальну позицію і почекає до осені. Що забезпечить йому більше поле для маневрів щодо Європи. Адже, за певних обставин, Тегеран міг би погодитися на зміни в ядерній угоді з Іраном і доопрацювання в рамках Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA).

У такому разі, в Тегерані націлені почекати результатів виборів до американського Конгресу, які мають пройти в листопаді. А оскільки дія американських санкцій повністю настає у листопаді 2018 року, то тут можливі варіанти.

Для президента США Дональда Трампа, крім всього іншого, в іранському питанні важливе те, що він зможе виконати свою передвиборчу обіцянку і відмовитися від Спільного всеосяжного плану дій, угоди, яку уклав його попередник Барак Обама.

Якщо ж угода JCPOA буде відновлена Конгресом, який контролюватиметься демократами, то і це підходить Трампу, оскільки означатиме, що на нього не лягатимуть жодні наслідки справи виходу з цієї угоди. І ще він зможе звинувачувати Конгрес у тому, що виконав свою обіцянку, проте йому завадили її повністю реалізувати.

Для Євросоюзу ці ігри навколо угоди з Іраном можуть нести не тільки поглиблення розбіжностей з Вашингтоном, а й послаблення політичного впливу Європейського союзу на міжнародному рівні. Оскільки це вкотре продемонструє, що європейці не мають єдиного бачення, їм важко узгодити свої позиції, а тим паче говорити «одним голосом», і вони не готові до швидких скоординованих рішень.        Власне, на це й розраховують в Тегерані.

Як стверджується в новому аналізі тель-авівського Інституту досліджень національної безпеки (INSS): «Іран сподівається продовжити дію ядерної угоди, вірячи в те, що політичні і дипломатичні методи можуть виявитися успішними. Незважаючи на це, іранське керівництво буде брати до уваги можливість того, що Європейський союз вийде з угоди слідом за Сполученими Штатами. Готовність Ірану до будь-яких несподіваних сценаріїв щодо ядерної угоди, спонукає Тегеран зміцнювати свої міжнародні відносини з іншими країнами світу, а не зациклюватися на введені санкцій США. Повернення економічних санкцій стосовно Ірану, підштовхуватиме його до концентрації уваги на посиленні безпеки і засобах збереження діючої влади».

Саме в такому руслі діяв президент Ірану Хасан Роухані, коли обговорював з президентом Росії Путіним ситуацію після виходу з ядерної угоди США. Ця зустріч відбулася в ході дводенного саміту Шанхайської організації співпраці (ШОС) в Китаї.

Роухані назвав «незаконним» вихід в травні США з ядерної угоди, укладеної між світовими державами і Іраном. А роль Росії в реалізації угоди він охарактеризував, як «важливу і конструктивну».

Російська Федерація хоче використати цю ситуацію в своїх цілях. Як наголосив Путін на зустрічі з Хасаном Роухані, «Іран давно бере участь в роботі Шанхайської організації співпраці. Ми знаємо про ваше бажання здійснювати цю роботу в повноформатному режимі. Наша позиція, позиція Росії вам відома, ми будемо його підтримувати».

В свою чергу, Роухані підкреслив, що двосторонні відносини між Росією і Іраном «з кожним днем розвиваються». Він також зазначив, що Росія і Іран повинні налагодити більш серйозний діалог щодо одностороннього виходу США з ядерної угоди з Іраном.

За цих обставин найбільшу вигоду від недавнього рішення Вашингтона може отримати Китай, оскільки санкції введені Сполученими Штатами, дають Пекіну додатковий аргумент, щоб переконати Тегеран продавати нафту за юані.

А в довгостроковій перспективі це здатне сприяти інтернаціоналізації китайської валюти, можливість чого вже протягом багатьох років шукає китайська влада. Оскільки Китай є найбільшим покупцем іранської нафти. Хоча санкції США можуть перешкодити Китаю купувати іранську нафту, а скорочення поставок цієї сировини на міжнародних ринках спроможне підняти її ціну.

Скоріше за все, рішення президента США Дональда Трампа вийти з ядерної угоди з Іраном ґрунтувалося на інформації отриманій американцями від ізраїльської Служби зовнішньої розвідки (Мосад), якій вдалося захопити повний архів ядерного секретного іранського проекту «Амад» і переправити його на територію Ізраїлю. Мова йде про 100 тисяч ідентичних документів: креслень, паперів, папок і СD-носіїв. А це дало  всі підстави вважати, що Іран і далі таємно продовжує  свої ядерні дослідження і розробки в військових цілях.

І хоча дехто почав висловлювати сумніви в справжності цього архіву, але підробити можна десяток-другий документів, а не інформаційний масив у 100 тисяч матеріалів. Фантастична операція проведена ізраїльтянами, як ніколи раніше, дає можливість відслідкувати повну картину ядерної програми, яку намагався приховати Іран.

Саме ядерній загрозі від Ірану була присвячена нещодавня чотирьохденна європейська поїздка прем’єра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу. Під час якої він зустрівся з національними лідерами в Берліні, Парижі і Лондоні.

Під час цих зустрічей, незважаючи на помітно різні погляди на ядерну угоду з Іраном, Нетаньягу намагався переконати європейських лідерів співпрацювати з Ізраїлем в питаннях балістичного ракетобудування в Ірані і регіональної стабільності. Що можна розглядати, як важливий етап довгострокової кампанії «стирання» розбіжностей між ізраїльтянами і Європою.

Як підкреслив Біньямін Нетаньягу: «У нас спільні цілі, одна з яких – переконатися в тому, що Іран не отримає ядерної зброї. Вони отримали великі гроші і кредити на мільярди доларів, які витратили не на те, щоб зробити Іран більш помірним, а на підживлення своєї імперської мрії про захоплення Близького Сходу: Ємену, Сирії і так далі. Тому ця угода з усіх боків є поганою.

Ми не дозволимо Ірану закріпитися в Сирії, щоб досягти заявлених ним цілей. Я кажу «заявлених», тому що кілька днів тому вони знову декларували намір знищити Ізраїль.

Вони хочуть доставити до Сирії летальну зброю, щоб мати можливість обстрілювати ракетами всю територію Ізраїлю, і ми не збираємося сидіти і чекати, поки це станеться. Ми цьому протидіємо».

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Росія використає Чемпіонат світу з футболу 2018 для вербування агентури

РАШКА

Віктор Каспрук

Маса інформації, яка сьогодні поширюється в світових медіа щодо початку проведення Чемпіонату світу з футболу, аналізує багато аспектів проведення його в тоталітарній Росії.

Це і намагання Росії відновити довіру до себе в світі, і підвищення політичних акцій Путіна в середині Російської Федерації та ще багато чого іншого.

Однак є один аспект, який чомусь в цьому аналізі пройшов повз увагу світових ЗМІ. Росія, як в радянські часи, використає цей чемпіонат для вербування агентури.

Це було під час Всесвітнього фестивалю молоді і студентів в Москві в 1957 році в Москві, під час Олімпіади 1980 року в СРСР, і тепер повториться нині.

По-суті, це є час «жнив» для ФСБ, оскільки вболівальники, котрі приїздять з країн демократичного Заходу, й приблизно собі не уявлять сучасні російські реалії, і до свого підходять з мірками стандартів проживання в своїх державах.

З цим чудово обізнані російські спецслужби. І вони довго готувалися не тільки до забезпечення позірного порядку, а, в більшій мірі до того, як протестувати гостей для можливого вербування в тій, чи іншій якості.

Ймовірно, що це комусь здаватиметься явним перебільшенням, але пам’ятаючи про той факт, що ФСБ є прямим правонаступником КГБ-НКВД, потрібно враховувати, що методи і підходи у них залишилися ті ж.

Це ж саме стосується і країн колишнього радянського простору. Адже те, що тільки більше 5 тисяч «вболівальників» з України поїхали на цей чемпіонат, багато про що говорить.

Особливо це питання стає актуальним під час довготривалої гібридної війни Росії з Заходом і Україною. Оскільки під час футбольного дійства куди простіше завербувати футбольних фанатів, використовуючи весь набір з арсеналу колишніх методів КГБ і нинішніх ФСБ.

Адже ніхто з тих, хто приїхав до Росії нібито на футбольне свято, в жодному разі не застрахований від того, що ФСБ оголосить його терористом, західним шпигуном, або й ґвалтівником.

Це потрібно пам’ятати. І про це необхідно говорити до того, як Росія почне проголошувати відвідувачів чемпіонату з тих країн, які вона вважає ворожими, терористами і так далі по списку.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Київські пенсіонери мали б отримувати надбавку до пенсії з міського бюджету

000 777

Віктор Каспрук

Дуже часто можна почути інформацію про те, що Київ має великий профіцит міського бюджету і його частину мають витратити на інвестування тих, чи інших проектів задля розвитку столичної інфраструктури.

Звісно, що це правильні рішення і покращення життя киян на тому, чи іншому напрямку можна тільки вітати.

Але тут є ще одне питання, все що зараз ми бачимо в столиці України, великою мірою, створено старшими поколіннями.

Тому чому б для пенсіонерів, які народилися і постійно проживають в Києві та мають невеликі пенсії, не встановити істотну надбавку до пенсії і знижку на квартирну плату з міського і державного бюджету?

Це важливо зробити саме тому, що київський рівень витрат для прожиття є набагато вищим, ніж в інших областях України. І це закономірно, адже саме в столиці розташовані офіси найбільших банківських установ нашої держави, тут знаходиться армія чиновників, котрі отримують високі і надвисокі зарплати, не говорячи вже про членів уряду, народних депутатів, олігархів і їх обслугу.

Це формує рівень цін в столиці на продуктові і господарчі товари, що ставить київських пенсіонерів в край несприятливе і уразливе становище відносно їхніх колег, котрі проживають в інших регіонах України.

Адже через високі ціни, київські пенсіонери не здатні забезпечити для себе мінімально гідний рівень життя. Оскільки безкоштовний проїзд у міському транспорті є лише невеликою компенсацією того, що потребує пенсіонер, який проживає в Києві.

Та не дивлячись на інфляційні процеси і різке збільшення в рази рівня цін на комунальні послуги, пенсії киян не тільки не індексуються, а й не збільшуються для тих, чий рівень життя опинився нижче «соціальної ватерлінії».

Хоча формально у нас пенсіонери не мають жебрацького статусу, але всі чудово розуміють, що на таку пенсію прожити практично неможливо.

Чомусь традиційно вважається, що найменше грошей потрібно пенсіонерам, хоча це дуже спірно – у них набагато вищі витрати на медичні послуги і лікування своїх болячок.

Не говорячи вже про те, що продуктовий набір був стиснутий до такої критичної межі, що відбувся перекіс в бік легкозасвоюваних вуглеводів (дешевих макаронних виробів і картоплі). Що, звісно, дозволяє не вмерти з голоду, але завдає дуже суттєвої шкоди здоров’ю і набагато зменшує час життя такого пенсіонера-незаможника.

Це при тому, що в нас в Україні пенсіонери й так довго не живуть, ці люди будуть вимирати не від голоду, а від недоїдання і виснаження.

Допомогти київським пенсіонерам вижити за сучасних надскладних соціальних і економічних умов в Україні можна запровадивши систему стабільного збільшення пенсійних виплат Києві за допомогою впровадження різноманітних надбавок.

Але при цьому пенсія киянина не може бути меншою мінімальної зарплати, оскільки пенсіонер теж потребує мінімальних коштів на харчування, не говорячи вже про ліки і хоч якійсь одяг.

Нині ж «соціальні стандарти» для українців взагалі не витримують жодної критики, але якщо на периферії за ці гроші хоч якось можна проіснувати, то в столиці це стає просто неможливо.

Незаможні пенсіонери, котрі народилися і все життя проживали в Києві, або прожили в столиці останні 20 років, мусять отримувати вагому київську надбавку, щоб їхні пенсії хоч трохи могли наблизитися до реального, а не до офіційно проголошеного прожиткового мінімуму.

Те, що пенсії в Україні вже стільки років не індексуються, є ознакою, що народні депутати у Верховній Раді занадто далекі від народу і не хочуть розуміти того, що сама пенсія за купівельною спроможністю весь час неухильно зменшується.

Київська надбавка мала б покривати ту різницю, яку на сьогодні складає мінімальний столичний споживчий кошик для пересічного пенсіонера, і те, що йому виплачується «щедрою» рукою тих, хто тримає владу в Україні.

Наразі незаможними у нас є майже всі пенсіонери, крім когорти «обраних». Проте ціни в Україні за останні 2 роки виросли в півтора-два рази. І тут не йдеться про ціни на нерухомість, машини, хутра, діаманти і стрижку собак, а про предмети першої необхідності і продуктовий кошик.

І якщо київська влада з бюджету міста Києва має можливість допомогти киянам-пенсіонерам, коли Пенсійному фонді не вистачає коштів, щоб за багато років проіндексувати пенсії, то це необхідно невідкладно зробити. Адже прожитковий мінімум в столиці абсолютно не є таким, який офіційно декларується.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості (Закон України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.99 р. N 966-XIV).

Ціни в Києві більші ніж в областях України, якщо навіть взяти мінімум продуктів і товарів із набору споживчого кошику на місяць, а не на рік, як рахують, то вийде зовсім інша сума, а не та, яку «багатозабезпечені» вирішили виділяти «малозабезпеченим». Не враховуючи вже того факту, бо ледве не щотижня ціни зростають.

Чомусь вважається, що пенсіонер може прожити за прожитковий мінімум, а це на 01.01.18 – 1373 грн., причому споживчий кошик на сьогодні розраховується не за  потребами людини, а підганяється до прожиткового мінімуму, встановленому законом.

Реальна пенсія в столиці повинна бути не менше 40-50 відсотків від середньої заробітної плати в Києві (в квітні місяці 2018 року вона становила 8559 гривень).

Дуже хочеться сподіватися, що місцева київська влада знайде способи і кошти, щоб реально допомогти тим своїм співгородянам, які прожили і пропрацювали все життя у своєму рідному місті, і зробить конкретні кроки для соціального захисту цих громадян від критичного зубожіння.

«Міські надбавки пенсіонерам» мають стати однією з пріоритетних програм міста Києва, оскільки таким чином з’явиться реальна можливість вирівняти купівельну можливість столичних жителів стосовно пенсіонерів, які проживають в інших областях України.

Крім того, пропонована «мерська надбавка» – це не лише нагальна необхідність підвищення соціальних стандартів для київських пенсіонерів, це ще і важливий політичний крок. Адже не за горами президентські вибори та вибори до парламенту і. І від того, як проголосує Київ великою мірою залежатиме, яке майбутнє вибере для себе Україна після 2019 року.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Чи можливе зіткнення військ США і Росії в Сирії?

АСАД

Віктор Каспрук

Президент Сирії Башар Асад заявив про можливий конфлікт з американськими військовими силами, якщо вони не вийдуть з країни найближчим часом. Він пообіцяв повернути під свій контроль територію Сирії, на якій перебувають війська Сполучених Штатів, погрожуючи вигнати американські сили.

«Це перший варіант, – наголосив Асад, – якщо ні, то ми будемо вдаватися до звільнення цих районів силою, у нас немає інших варіантів, з американцями чи без американців».

Що в перекладі на нормальну мову слів політичного васала Москви Башара Асада означає, що Кремль намагається цим надіслати меседж Америці – залиште сирійський режим в спокої і дайте йому можливість робити в Сирії все, що він хоче.

А це «робити що він хоче» вже вилилося в 500 тисяч убитих мирних жителів під час громадянської війни, яку розв’язав диктатор.

Заява Асада щодо виведення американських і союзницьких військ з Сирії є його стратегічною помилкою. І тут він явно переоцінив не тільки свої можливості, а й можливості Москви. Яка вже одного разу пробувала воювати з американцями в Сирії, що призвело до повного розгрому бойовиків з приватної військової компанії «Вагнер». То що, Кремлю не терпиться ще раз спробувати?

Якщо сирійський режим наважиться використати хімічну зброю проти американських військ, як це він вже неодноразово робив щодо повстанців і курдів, то на цьому асадівське правління може закінчитися остаточно.

Бо тут політична партія для Асада переходить в зовсім іншу площину і він вже не зможе більше прикриватися Росією.

Коли ж Російська Федерація не виведе свої війська, наперед знаючи, що можливе пряме зіткнення з американцями, то ситуація в Сирії здатна перерости в локальний конфлікт між Росією і США на сирійській території. Який загрожує переростанням в силове протистояння між цими державами вже на глобальному рівні. А це вже зовсім інша геополітична гра.

Асад – російська маріонетка. Путін запускає таких пішаків у стратегічній грі, щоб створити якомога більше проблем для Америки.

Адже він чудово розуміє, що у нього немає жодних шансів виграти будь-яку гру в США. Путін – це обізлений і ображений програвший, і тому це потрібно враховувати під час протистояння з Росією.

Після семи років війни Асада проти свого народу, він вже давно втратив усі повноваження керувати легітимно Сирією.

При цьому Росія, як і Китай, які підтримують асадівський режим військово, економічно і політично в ООН, самі стали порушниками міжнародного права. Без них він би давно був викинутий з президентського крісла. Оскільки існує нульова ймовірність того, що Асад зможе вижити без прямої військової підтримки Росії і Ірану.

Цілком ймовірно, що сучасна Російська Федерація витратила вже більше коштів на фінансування державного тероризму в Сирії, ніж СРСР під час Холодної війни на роздмухування конфліктів в Анголі і Мозамбіку.

Не говорячи вже про таке ганебне таємне породження спецслужб Москви, як Ісламська держава, що є терористичною версією варіанту монстра Франкенштейна.

Путін став не ким іншим, як військовим злочинцем, який підтримує іншого військового злочинця – Башара Асада. Тому що не було нічого нереалістичного у вимогах сирійського народу, щоб Асад відмовився від влади.

Але, оскільки це не входило в плани Кремля, Росія готова до того, що Асад покладе на вівтар свого президенства ще мільйон життів сирійців, але не піде добровільно з посади.

Чи можливе зіткнення військ США і Росії в Сирії? І до чого це може призвести?

Якщо Башар Асад дійсно наважиться на відкритий військовий конфлікт в Сирії з американцями, то не можна виключати того, що США вирішать здійснити те, чого не було зроблено в 2011 році. Направити на  командний пункт військ режиму і місце знаходження диктатора декілька цілеспрямованих крилатих ракет, щоб нарешті припинити вбивство мирного сирійського населення.

Своїми непродуманими заявами тиранічний вбивця Башар Асад лише вкотре підтверджує те, що з тоталітарними диктаторами домовиться неможливо.

І як справедливо зазначив керівник відділення Близького Сходу Інституту світової політики (Нью-Йорк) професор Алон Бен-Меїр: «США, незалежно від своїх глобальних геостратегічних національних інтересів, не можуть брати участь у кожному конфлікті. Тим не менш, США не повинні бути паралізовані минулою помилковою політикою. У США є моральні і практичні зобов’язання ретельно вивчити кожен конфлікт сам по собі і визначити його довгострокові і короткострокові наслідки, якщо ми будемо діяти, і що станеться, якщо ми не будемо.

США не можуть вплинути на розвиток подій в Сирії без надійний і сильних військових сил, задіяних для стримування будь-якого противника від дій, які будуть в будь-якому випадку вважається несумісними з інтересами США і наших союзників.

Поки Америка залишається на правильній стороні історії і відстоює свої моральні зобов’язання, вона має відновити свою роль глобального лідера, якої дуже не вистачає».

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Трагічний фінал Росії. У Путіна немає шансу перемогти у війні проти Заходу і України

111 ПУТТТ

Радіо Свобода  06  Травень  2018

Віктор Каспрук

Системна криза в Росії розвивається по висхідній не тільки в політиці, економіці чи соціальній сфері. Вона проглядається і в самознищенні путінського режиму, верхівка якого виявилися занадто самовпевненою і жадібною, щоб зрозуміти, де розташована межа, за яку заходити їм у жодному уразі не варто.

Але основна помилка кегебістської влади полягає в тому, що побачивши українську демократичну революцію в 2014 році, вони злякалися повторення її в Росії і напали на Україну.

По-суті, ця помилка в історичному плані дуже схожа на те, як у 1914 році Російська імперія вв’язалась у Першу світову війну, до якої зовсім не була готовою. Що пізніше бумерангом повернулося лютневою революцією, а потім і більшовицьким переворотом.

Ситуація в Росії сьогодні дуже нагадує 1916 рік. У 1916 позиції царя Миколи ІІ теж були ще досить сильними, але вже в березні 1917 року він відрікся від престолу.

Проведення витратного для Кремля Чемпіонату світу з футболу в Росії може стати корисним для повторення більше ніж через сто років процесу початку розпаду новітньої Російської імперії, яка не бажає враховувати помилок минулого.

Адже не дивлячись на надвисокі ціни на нафту (понад 70 доларів за барель), чекістському режиму грошей все одно не вистачає, а розлад в економіці Москва нічим не спроможна виправити.

Трагічний фінал Росії наближає управлінська криза

Пітерсько-кегебістське угрупування, яке узурпувало владу в Росії, зупинивши ринкові реформи, розпочаті в часи президента Єльцина, встановило напівфеодальні стосунки.

Тому розтоптана демократична конституція, ліквідовані реальні вибори і підпорядковані владі ЗМІ, а «ринок» існує тільки для обраних друзів Путіна.

Не говорячи вже про те, що зруйнована судово-правова система і з’явилися «непідсудні» особи, майже задушені дрібний та середній бізнес, наука і освіта, відбувається масова втеча з Росії капіталів та інвестицій, згортаються соціальні програми, непомірно зростають грабіжницькі й абсурдні за змістом податки.

Соціальною опорою режиму є невелика група олігархів, силові структури, корупціонери від «бізнесу» і зомбована телебаченням «патріотична» частина населення.

Та постійні геополітичні авантюри в зовнішній політиці, силова тактика і невміння прораховувати стратегічні наслідки «подарунків», які Кремль постійно влаштовує іншим державам, приводять до провалу за провалом.

А намагання залучити Російську православну церкву до «відродження» імперськості і туги народу за монархічним укладом, відкидає Москву назад у першу половину ХІХ століття. Все це разом веде Росію до катастрофи й ізоляції.

Трагічний фінал наближає і управлінська криза, котра визріває. Адже втрата керованості величезними російськими територіями означатиме не що інше, як відкриття дороги до смути.

А смута в Росії, як це неодноразово доводила її історія, може привести до фатальних результатів.

При цьому Путін і його оточення самі спровокували ситуацію, за якої постійне збільшення санкцій Заходом щодо Росії є кроками до вилучення її з процесу світової глобалізації.

Це означає, що російська державна система, яка десятиліттями виживала за рахунок антизахідної мобілізації і використання західних ресурсів, втрачає можливість отримувати ці ресурси, за повної нездатності компенсувати їх своїми власними.

Існують всі правові підстави для конфіскації награбованого в Росії

Вся чекістська «політична культура» побудована на вибудовуванні політичних міфів, на імітаціях, пародії і неправді.

Путінська «зона псевдоправославної наддуховності» давно вже заплуталася у кривавому імперському тумані збочених фантазій і мрій її поводирів.

Кінець цих міфів – просто неминучий, як і неминучий фатальний кінець наркомана, який сидить на голці.

Та найбільш фатальною для путіністів стала наркоманічна залежність від неміряних грошових потоків, які вони «витискали» усі ці роки з Росії.

І коли Путін вирішив піти ва-банк геополітично, він не врахував того, що усі його підгодовані «шредери», «аграманти» та інші політичні нахлібники, якими він планував прикрити свої «тили», насправді не зможуть йому допомогти.

А те, що готуються санкції проти клептократів із путінського клану дещо іншого роду, не мало б бути великим одкровенням для кремлівців.

Оскільки правова підготовка для конфіскації награбованого в Росії тривала вже певний час у США, Великій Британії і Європейському союзі.

Поступово, непомітно, розкривалися адреси дійсних господарів награбованого. Адже великі капітали і майно приховати неможливо. І загальні суми цього конфіскату складатимуть вже трильйони доларів.

Але Росія, за такого рівня управління і соціально-економічного стану, стає небезпечною не тільки для оточуючих її сусідніх країн, а й для себе самої.

За чим може відбутися силовий переворот і будуть створені умови, за яких цілком ймовірний початок громадянської війни, оскільки регіони перестануть підкорятися владі з Москви і відмовляться перераховувати туди кошти.

Такий кінець путінського режиму, опорою якого весь час була сировинна труба, цілком може стати реальним.

Захоплення Криму і частини Донбасу критично зменшило стійкість Росії

Війна з Україною стала спусковим гачком або, якщо точніше, пострілом путінської влади собі у скроню. До цього, як це було у випадках із Молдовою і Грузією, Кремлю все сходило з рук.

Але всьому є межа. Тепер створена за 18 років правління Путіна система на межі краху. А захоплення Криму і частини Донбасу кардинальним чином тільки критично зменшило її стійкість.

І ніщо кегебістському угрупованню вже не допоможе. Можна лише дискутувати з приводу того, скільки ще потенційно зможе протриматися путінський режим: до осені, початку нового 2019 року, чи до наступної весни.

Путінці самі розікрали держбюджет, самі розграбували й розвалили промисловість, свідомо знищили російську економіку.

І це ж яке треба мати спотворене світобачення, щоб заздалегідь, плануючи розпочати протистояння із Заходом, добровільно переправити туди на збереження «чесно вкрадені» трильйони доларів.

Не говорячи вже про масову купівлю всяких там наддорогих палаців, вілл і яхт. Та відправлення туди ж на проживання своїх жінок і дітей.

Намагаючись створити для себе комфортну зону перебування, російська верхівка робить спроби створити навколо кордонів Російської Федерації «пояс нестабільності», щоб не дати пострадянським державам можливості утвердитися в незалежному статусі і знову перетворити їх на своїх безправних васалів.

Однак у Путіна немає жодного шансу перемогти у цій гібридній війні, яку він розв’язав проти Заходу і України. І не допоможе тут йому ні нова «залізна завіса», ні відновлення протистояння з країнами західної демократії.

Втім, щодо Кремля потрібно діяти більш рішуче.

Адже зомбовану путінізмом російську спільноту, якій для чогось знадобилися чужі території, необхідно зупинити в Україні. А не тоді, коли вона у стані останньої агонії, ринеться приєднувати до себе країни об’єднаної Європи.

https://www.radiosvoboda.org/a/29210500.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Трагический финал России. У Путина нет шанса победить в войне против Запада и Украины

Радио Свобода  06 Май  2018

Виктор Каспрук

Системный кризис в России развивается по восходящей не только в политике, экономике или социальной сфере. Он просматривается и в самоуничижении путинского режима, верхушка которого оказались слишком самоуверенной и жадной, чтобы понять, где находится грань, за которую заходить им ни в коем случае не стоит.

Но основная ошибка кегебистской  власти заключается в том, что увидев украинскую демократическую революцию в 2014 году, они испугались повторения ее в России и напали на Украину.

По сути, эта ошибка в историческом плане очень похожа на то, как в 1914 году Российская империя ввязалась в Первую мировую войну, к которой вовсе не была готова. Что позже бумерангом вернулось февральской революцией, а затем и большевистским переворотом.

Ситуация в России сегодня очень напоминает 1916 год. В 1916 позиции царя Николая II тоже были еще достаточно сильными, но уже в марте 1917 года он отрекся от престола.

Проведение затратного для Кремля Чемпионата мира по футболу в России может стать полезным для повторения более чем через сто лет процесса начала распада новейшей Российской империи, которая не желает учитывать ошибок прошлого.

Ведь, несмотря на сверхвысокие цены на нефть (более 70 долларов за баррель), чекистскому режиму денег все равно не хватает, а разлад в экономике Москва ничем не способна исправить.

Трагический финал России приближает управленческий кризис

Питерско-кегебистская  группировка, узурпировав власть в России, остановив рыночные реформы, начатые во времена президента Ельцина, установила полуфеодальное отношения.

Поэтому растоптана демократическая конституция, ликвидированы реальные выборы и подчинены власти СМИ, а «рынок» существует только для избранных друзей Путина.

Не говоря уже о том, что разрушена судебно-правовая система и появились «неподсудные» лица, почти задушены мелкий и средний бизнес, наука и образование, происходит массовое бегство из России капиталов и инвестиций, сворачиваются социальные программы, непомерно растут грабительские и абсурдные по содержанию налоги.

Социальной опорой режима есть небольшая группа олигархов, силовые структуры, коррупционеры от «бизнеса» и зомбированная телевидением «патриотическая» часть населения.

Но постоянные геополитические авантюры во внешней политике, силовая тактика и неумение просчитывать стратегические последствия «подарков», которые Кремль постоянно устраивает другим, приводят к провалу за провалом.

А попытки привлечь Русскую православную церковь к «возрождению» имперскости и тоски народа за монархическим укладом, откидывает Москву обратно в первую половину XIX века. Все это вместе ведет Россию к катастрофе и изоляции.

Трагический финал приближает и управленческий кризис, который вызревает. Ведь потеря управляемости огромными российскими территориями означает не что иное, как открытие дороги к смуте.

А смута в России, как это неоднократно доказывала ее история, может привести к фатальным результатам.

При этом Путин и его окружение сами спровоцировали ситуацию, при которой постоянное увеличение санкций Западом в отношении России являются шагами к выключению ее из процесса мировой глобализации.

Это означает, что российская государственная система, которая десятилетиями выживала за счет антизападной мобилизации и использования западных ресурсов, теряет возможность получать эти ресурсы, за полной неспособности компенсировать их своими собственными.

Есть все правовые основания для конфискации награбленного в России

Вся чекистская «политическая культура» построена на выстраивании политических мифов, на имитациях, пародии и лжи.

Путинская «зона псевдоправославной сверхдуховности» давно уже запуталась в кровавом имперском тумане извращенных фантазий и грез ее поводырей.

Конец этих мифов – просто неизбежен, как и неизбежный фатальный исход наркомана, сидящего на игле.

Но наиболее роковой для путинистов стала наркоманическая зависимость от немереных денежных потоков, которые они «выжимали» все эти годы из России.

И когда Путин решил пойти ва-банк геополитически, он не учел того, что все его прикормленные «шредеры», «аграманты» и другие политические нахлебники, которыми он планировал прикрыть свои «тылы», на самом деле не смогут ему помочь.

А то, что готовятся санкции против клептократов из путинского клана несколько иного рода, не должно было  быть большим откровением для Кремля.

Поскольку правовая подготовка для конфискации награбленного в России длилась уже некоторое время в США, Великобритании и Европейском союзе.

Постепенно, незаметно, раскрывались адреса действительных хозяев награбленного. Ведь большие капиталы и имущество скрыть невозможно. И общие суммы этого конфиската составляют уже триллионы долларов.

Но Россия, при таком уровне управления и социально-экономического состояния, становится опасной не только для окружающих ее соседних стран, но и для себя самой.

За чем может произойти силовой переворот, и будут созданы условия, при которых вполне вероятное начало гражданской войны, поскольку регионы перестанут подчиняться власти из Москвы, и откажутся перечислять туда деньги.

Такой конец путинского режима, опорой которого все время была сырьевая труба, вполне может стать реальным.

Захват Крыма и части Донбасса критически уменьшил устойчивость России

Война с Украиной стала спусковым курком или, если точнее, выстрелом путинской власти себе в висок. До этого, как это было в случаях с Молдовой и Грузией, Кремлю все сходило с рук.

Но всему есть предел. Теперь создана за 18 лет правления Путина система на грани краха. А захват Крыма и части Донбасса кардинальным образом только критически уменьшили ее устойчивость.

И ничто кегебистской группировке уже не поможет. Можно лишь спорить по поводу того, сколько еще потенциально сможет продержаться путинский режим: до осени, начала нового 2019 года, или до следующей весны.

Путинцы сами разворовали госбюджет, сами разграбили и развалили промышленность, сознательно уничтожили российскую экономику.

И это же какое нужно иметь искаженное мировоззрение, чтобы заранее планируя начать противостояние с Западом, добровольно переправить туда на сохранение «честно украденные» триллионы долларов.

Не говоря уже о массовой покупке всяких там сверхдорогих дворцов, вилл и яхт. И отправки туда же на проживание своих жен и детей.

Стремясь создать для себя комфортную зону обитания, российская верхушка пытается создать вокруг границ Российской Федерации «пояс нестабильности», чтобы не дать постсоветским государствам возможности утвердиться в независимом статусе и снова превратить их в своих бесправных вассалов.

Однако у Путина нет ни одного шанса победить в этой гибридной войне, которую он развязал против Запада и Украины. И не поможет здесь ему не новый «железный занавес», ни восстановление противостояния со странами западной демократии.

Впрочем, относительно Кремля нужно действовать более решительно.

Зомбированное путинизмом русское сообщество, которому зачем-то понадобились чужие территории, необходимо остановить в Украине. А не тогда, когда оно в состоянии последней агонии, будет стремиться присоединять к себе страны объединенной Европы.

https://www.radiosvoboda.org/a/29210500.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Політолог Віктор Каспрук під час вручення премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік

1 A

Політолог Віктор Каспрук під час вручення премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік, за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

14 грудня 2007 року.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , | Залишити коментар

“Єрусалимське питання” Дональда Трампа

«Дзеркало тижня. Україна» №19   18 травня 2018

Віктор Каспрук

Палестинці й далі не визнаватимуть суверенітету держави Ізраїль.  

Відкриття американського посольства в Єрусалимі стало вагомою віхою у президентстві Дональда Трампа. 

Воно не тільки зміщує геополітичну розстановку сил на Близькому Сході, а є підтвердженням того, що після майже 30 років своєрідного вакууму розслабленості часів “постхолодної війни”, утвореного відсутністю потреби стримувати конкуруючу наддержаву, Америка гучно заявила, що її стратегічні інтереси ніким не можуть ставитися від сумнів.

Та, оскільки статус Єрусалима є ключовим питанням у конфлікті між Ізраїлем і палестинськими арабами, цілком прогнозованими були акції протестів палестинців, які призвели до більш ніж п’яти десятків жертв.

Але реальність така, що під виглядом мирних демонстрацій ХАМАС провела в Єрусалимі організовану військову операцію, метою якої було делегітимувати право Ізраїлю на існування як держави, захист своїх кордонів і своїх громадян.

Президент Трамп — прихильник Ізраїлю. Перенісши посольство США до Єрусалима, він не лише виконав свою передвиборну обіцянку, а й показав своїм прибічникам та політичним опонентам, що ніхто не може примусити його відмовитися від своїх переконань. Хоч би яким нелогічним або нераціональним здавалося комусь це рішення.

Найсумніше в задавненому протистоянні між палестинцями й ізраїльтянами те, що в травні 2018 р. не тільки євреї могли б святкувати 70-річчя з часу відновлення своєї державності. Це ж могло б стосуватися і палестинців, якби вони від самого початку не відмовили ізраїльтянам у праві на свою державу.

Наважившись на важливий геостратегічний хід, Дональд Трамп пішов на великий ризик. Ще не завершене досягнення миру на Корейському півострові, а Іран може скористатися розбіжностями в мусульманському світі після перенесення посольства для зміцнення своїх позицій у близькосхідному регіоні.

Крім того, після перенесення посольства США в Єрусалим це місто стане більш небезпечним місцем не тільки для американських дипломатів, а й для дипломатів усіх тих країн, котрі вирішать повторити приклад Сполучених Штатів. А скоєння терактів у місті, де будуть компактно розміщені посольства дружніх до Ізраїлю держав, може стати однією з головних цілей ісламських екстремістів із ХАМАС.

Наскільки такі потенційні ризики попередньо прораховувалися, сказати важко. Проте відкидати їх наявність на самому початку утвердження дипломатичного статусу Єрусалима було б необачно.

Якими ж можуть бути наслідки “єрусалимського рішення” президента Трампа? Перший: навіть союзники США в ісламському світі здатні поставити під сумнів дотеперішній рівень співпраці з Америкою. Другий: символічний хід Трампа дає можливість палестинцям ще більше утвердитися в ролі хронічної жертви і вимагати від своїх прихильників додаткової допомоги для протистояння з ізраїльськими “агресорами”.

Скидається, що обидві сторони цього тривалого протистояння не здатні почути і дослухатися до аргументів своїх опонентів. Палестинці можуть ще довго мріяти про силове знищення Ізраїльської держави, хоча Америка ніколи не дозволить цього зробити. Тому всі такі спроби видаються марною тратою часу. А для ізраїльтян найболючішим моментом є те, що після семи десятиліть існування Ізраїлю його все ще переслідує постійний і невщухаючий конфлікт. Він виграв війни з сусідніми арабськими державами і битви з палестинцями, але не зміг виграти мир.

Як вважає керівник відділення Близького Сходу Інституту світової політики (Нью-Йорк) професор Алон Бен Меїр, “взаємна ненависть, ворожнеча та недовіра зробили часи примирення ще більш примарними. Не можна сказати, що на палестинцях також не лежить вина за ті жалюгідні умови, в яких вони опинилися. Вони не скористалися неодноразовим можливостями вирішити конфлікт, знову та знову зазнавали невдачі, чіпляючись за свої давні й повторювані домагання, висуваючи невиправдані вимоги, вдаючись до жорстокого опору та загрожуючи існуванню Ізраїлю, що тільки зіграло на руку правим ізраїльтянам.

Кожен ізраїльтянин повинен пам’ятати, що рішення стосовно двох держав не є подарунком для палестинців. Це єдиний шлях, із допомогою якого Ізраїль може зберегти свою незалежність, демократію та єврейський національний характер держави.

Якщо Нетаньягу і його уряд справді стурбовані загрозою з боку Ірану, він повинен зосередитись на передньому краї і врегулювати конфлікт із палестинцями. Чому б не погодитися з неминучістю співіснування зараз і не знайти рішення, адже кожен день, тиждень, місяць і рік, що минає, робить конфлікт ще більш жорстоким і тяжким?”

Непримиренна позиція палестинців та ігнорування їхніх інтересів лише віддаляють на невизначений термін можливість примирення і реалізації єдино прийнятної концепції існування двох держав. Не кажучи вже про те, що палестинці, які загинули під час зіткнень, отримають статус мучеників, що провокуватиме чергових терористів-смертників на скоєння нових терактів на території Ізраїлю. Чим гаситься проблиск слабкої надії на порозуміння.

Не існує магічної формули для того, щоб покласти край палестинсько-ізраїльському протистоянню. Але реалізація односторонньо прийнятного рішення лише підштовхує ісламських екстремістів до більш радикальних дій. І ареал спроб терористичних актів цілком може вийти за межі Близького Сходу.

Крім того, арабський світ, країни якого останнім часом часто не спромагалися піднятися вище інтересів свого суто національного рівня, може об’єднати несприйняття визнання США Єрусалима столицею Ізраїля. Що є непоганим шансом для Єгипту спробувати відновити свій колишній статус загальноарабського лідера, особливо зважаючи на регіональні амбіції його президента Абделя Фаттаха Ас-Сісі.

“Єрусалимське рішення” президента Трампа тільки ще більше висвітлило всю глибину кризи, яку на цей час переживають палестинці, і обсяг тиску на них. Вони відкидають ще публічно не оприлюднену “угоду століття”, згідно з якою столицею палестинської держави мав би стати не Єрусалим, а його передмістя Абу-Діс, забезпечуючи при цьому право поклоніння для послідовників усіх релігій і збереження статус-кво мечеті Аль-Акса.

Ця угода також включала відмову від права на повернення палестинських “біженців”, визнаючи необхідність досягнення прийнятного рішення їхніх проблем та визнання Ізраїлю як єврейської держави.

Виходячи з розвитку динаміки подій, можна зробити припущення, що відкриття посольства США в Єрусалимі є тільки початком близькосхідного проекту президента Трампа. І палестинці будуть змушені прийняти цей проект або отримати санкції з боку США та Ізраїлю. Усе це відбувається тоді, коли арабські держави виявили свою нездатність відігравати важливу роль у пропонованому врегулюванні.

Схоже, що американці готові застосувати до палестинців модель посилення тиску та можливих дивідендів після досягнення бажаних для них поступок, використану стосовно Північної Кореї. Президент Трамп вважає, що таким чином зможе досягти успіху на Близькому Сході, де його попередники зазнали фіаско.

Діючи натиском, бо Трамп любить, коли йому поступаються під тиском і підкоряються, він, можливо, не до кінця прорахував, які наслідки можуть мати його дії. Бо, визначивши остаточний статус святого міста, американський президент ускладнив життя своїм арабським союзникам, і після цього посадити палестинців за стіл переговорів буде набагато важче.

Поставивши палестинців перед тим, що Єрусалим є де-факто столицею тільки Ізраїлю, він не зміг примусити колективне палестинське сприйняття відмовитися від переконання, що існування Ізраїлю — явище тимчасове. А це означає, що палестинці й далі не визнаватимуть суверенітету держави Ізраїль. Доки це триватиме, швидше за все, жодних реальних мирних переговорів не відбудеться. І, на жаль, ситуація залишиться такою ж, як це було впродовж попередніх десятиліть, — поганою і для ізраїльтян, і для палестинців…

https://dt.ua/international/yerusalimske-pitannya-donalda-trampa-278239_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

“Иерусалимский вопрос” Дональда Трампа

«Зеркало недели. Украина» № 19  1 8 мая  2018

Віктор Каспрук

Палестинцы и в дальнейшем не будут признавать суверенитет государства Израиль.        

Открытие американского посольства в Иерусалиме стало весомой вехой в президентстве Дональда Трампа. 

Оно не только смещает геополитическую расстановку сил на Ближнем Востоке, но и является подтверждением того, что после почти 30 лет своеобразного вакуума расслабленности времен “постхолодной войны”, образованного отсутствием потребности сдерживать конкурирующую сверхдержаву, Америка громко заявила, что ее стратегические интересы никем не могут ставиться под сомнение.

И, поскольку статус Иерусалима является ключевым вопросом в конфликте между Израилем и палестинскими арабами, вполне прогнозируемыми были акции протестов палестинцев, приведшие к более чем пяти десяткам жертв.

Но реальность такова, что под видом мирных демонстраций ХАМАС провела в Иерусалиме организованную военную операцию, целью которой было делегитимировать право Израиля на существование как государства, защиту своих границ и своих граждан.

Президент Трамп — приверженец Израиля. Перенеся посольство США в Иерусалим, он не только выполнил свое предвыборное обещание, но и показал сторонникам и политическим оппонентам, что никто не может заставить его отказаться от своих убеждений, какими бы нелогичными или нерациональными они ни казались кому-то.

Самое печальное в давнем противостоянии между палестинцами и израильтянами то, что в мае 2018 г. не только евреи могли бы праздновать 70-летие со времени восстановления своей государственности. Это могло бы касаться и палестинцев, если бы они с самого начала не отказали израильтянам в праве на свое государство.

Отважившись на важный геостратегический ход, Дональд Трамп пошел на большой риск. Еще не завершено достижение мира на Корейском полуострове, а Иран может воспользоваться разногласиями в мусульманском мире после перенесения посольства для укрепления своих позиций в ближневосточном регионе.

Кроме того, после перенесения посольства США в Иерусалим этот город станет более опасным местом не только для американских дипломатов, но и для дипломатов всех стран, решивших последовать примеру Соединенных Штатов. А совершение терактов в городе, где будут компактно размещены посольства дружеских к Израилю государств, может стать одной из главных целей исламских экстремистов из ХАМАС.

Насколько такие потенциальные риски предварительно просчитывались, сказать трудно. Но отбрасывать их наличие в самом начале утверждения дипломатического статуса Иерусалима было бы неосмотрительно.

Какими же могут быть последствия “иерусалимского решения” президента Трампа? Первое: даже союзники США в исламском мире способны поставить под вопрос прежний уровень сотрудничества с Америкой. Второе: символический ход Трампа дает возможность палестинцам еще больше утвердиться в роли хронической жертвы и требовать от своих приверженцев дополнительной помощи для противостояния с израильскими “агрессорами”.

Похоже, что обе стороны этого продолжительного противостояния не способны услышать и прислушаться к аргументам своих оппонентов. Палестинцы могут еще долго мечтать о силовом уничтожении Израильского государства, хотя Америка никогда не позволит это сделать. Поэтому все такие попытки кажутся напрасной тратой времени. А для израильтян самым болезненным моментом является то, что после семи десятилетий существования Израиля его все еще преследует постоянный и неутихающий конфликт. Он выиграл войны с соседними арабскими государствами и битвы с палестинцами, но не смог выиграть мир.

Как считает руководитель отделения Ближнего Востока Института мировой политики (Нью-Йорк) профессор Алон Бен-Меир, “взаимная ненависть, вражда и недоверие сделали времена примирения еще более призрачными. Нельзя сказать, что на палестинцах также не лежит вина за те жалкие условия, в которых они оказались. Они не воспользовались неоднократными возможностями решить конфликт, снова и снова терпели неудачу, цепляясь за свои давние и повторяемые домогательства, выдвигая неоправданные требования, прибегая к жестокому сопротивлению и угрожая существованию Израиля, что только сыграло на руку правым израильтянам.

Каждый израильтянин должен помнить, что решение относительно двух государств не является подарком для палестинцев. Это единственный путь, с помощью которого Израиль может сохранить свою независимость, демократию и еврейский национальный характер государства.

Если Нетаньяху и его правительство действительно встревожены угрозой со стороны Ирана, он должен сосредоточиться на переднем крае и урегулировать конфликт с палестинцами. Почему бы не согласиться с неизбежностью сосуществования сейчас и не найти решения, ведь каждый день, неделю, месяц и прошедший год делает конфликт еще более жестоким и тяжелым?”.

Непримиримая позиция палестинцев и игнорирование их интересов лишь отдаляют на неопределенный срок возможность примирения и реализации единственно приемлемой концепции существования двух государств. Не говоря уже о том, что палестинцы, погибшие во время столкновений, получат статус мучеников, что будет провоцировать очередных смертников на совершение новых терактов на территории Израиля. Этим гасится проблеск слабой надежды на взаимопонимание.

Не существует магической формулы, чтобы положить конец палестино-израильскому противостоянию. Но реализация односторонне приемлемого решения лишь подталкивает исламских экстремистов к более радикальным действиям. И ареал попыток террористических актов вполне может выйти за пределы Ближнего Востока.

Кроме того, арабский мир, страны которого в последнее время часто не удосуживались подняться выше интересов своего сугубо национального уровня, может объединить невосприятие признания США Иерусалима столицей Израиля. Что является неплохим шансом для Египта попытаться восстановить свой бывший статус общеарабского лидера, особенно с учетом региональных амбиций его президента Абделя Фаттаха Ас-Сиси.

“Иерусалимское решение” президента Трампа только еще больше показало всю глубину кризиса, который в это время переживают палестинцы, и объем давления на них. Они отбрасывают еще публично не обнародованное “соглашение века”, согласно которому столицей палестинского государства должен был бы стать не Иерусалим, а его предместье Абу-Дис, обеспечивая при этом право поклонения для последователей всех религий и сохранение статус-кво мечети Аль-Акса.

Настоящее соглашение также включало отказ от права на возврат палестинских “беженцев”, признавая необходимость достижения приемлемого решения их проблем и признание Израиля как еврейского государства.

Исходя из развития динамики событий, можно сделать предположение, что открытие посольства США в Иерусалиме является только началом ближневосточного проекта президента Трампа. И палестинцы будут вынуждены принять этот проект или получить санкции со стороны США и Израиля. Все это происходит в то время, когда арабские государства выявили свою неспособность играть важную роль в предлагаемом урегулировании.

Похоже, что американцы готовы применить к палестинцам модель усиления давления и возможных дивидендов после достижения желательных для них уступок, использованную относительно Северной Кореи. Президент Трамп считает, что таким образом сможет достичь успеха на Ближнем Востоке, где его предшественники испытали фиаско.

Действуя напором, поскольку Трамп любит, когда ему уступают под давлением и подчиняются, он, возможно, не до конца просчитал, какие последствия могут иметь его действия. Поскольку, определив окончательный статус святого города, американский президент усложнил жизнь своим арабским союзникам, и после этого посадить палестинцев за стол переговоров будет намного труднее.

Поставив палестинцев перед тем, что Иерусалим является де-факто столицей только Израиля, он не смог заставить коллективное палестинское восприятие отказаться от убеждения, что существование Израиля — явление временное. А это означает, что палестинцы и в дальнейшем не будут признавать суверенитет государства Израиль. Пока это будет продолжаться, скорее всего, никаких реальных мирных переговоров не произойдет. И, к сожалению, ситуация останется такой же, как это было в течение предыдущих десятилетий, — плохой и для израильтян, и для палестинцев…

https://zn.ua/international/ierusalimskiy-vopros-donalda-trampa-284298_.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Політолог Віктор Каспрук: убивство Аркадія Бабченка повинно «відкрити очі» Європі на Росію

Убивство російського журналіста Аркадія Бабченка організували російські спецслужби. Трагедія сталася також через незавершену реформу українських правоохоронних структур і небажання країн ЄС надавати політичний притулок російським дисидентам. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

На думку експерта, до вбивства Аркадія Бабченка, як і до інших політичних убивств, що сталися впродовж останніх років – Павло Шеремет, Денис Вороненков, Аміна Окуєва, – причетні спецслужби Російської Федерації,. Однією з причин трагедії політолог вважає відкритий кордон з терористичними «ЛНР» і «ДНР» та з Росією під час війни, що дозволяє проникати на територію України агентам ФСБ і кримінальні елементам.

«Будь-яка людина в Україні, яка виступає проти Росії і російської агресії у світі, проти війни на Донбасі й анексії Криму, є незахищеною. Можливості для проведення диверсійних актів має і п’ята колона, що базується навколо т.зв. «Російської православної церкви». Кремль прагне залякати людей, які мають власну думку й опираються інформаційній та іншій агресії РФ у світі. Хоча мені здається, що вбивством Аркадія Бабченка, Москва досягне протилежного ефекту. На Заході нарешті можуть усвідомити, якою є Росія по суті, що домовлятися з нею можна виключно з позиції сили, а не з позиції якихось компромісів, як це відбувалося досі»

Ще однією причиною убивства Аркадія Бабченка, Віктор Каспрук назвав незавершену реформу українських силових структур. На думку експерта, засилля старих кадрів у СБУ, поліції та прокуратурі, створює прецедент продовження подібних убивств у майбутньому. Водночас політолог поклав частку відповідальності за трагедію і на Європейський союз.

«Європа мала надати Аркадію Бабченку політичний притулок, оскільки він відверто виступав проти Росії та її агресії. Однак цього зроблено не було. Фактично сьогодні російські злочинці можуть легко оселятися у європейських країнах, а люди, які мали мужність боротися проти тоталітаризму Кремля, не мають змоги навіть отримати офіційний притулок. На цьому має акцентувати і офіційний Київ, оскільки попередні вбивства противників путінського режиму в Україні продемонстрували, що небезпека для всіх інших російських мігрантів залишається»

Водночас експерт не зміг чітко сказати, кому з інших російських політичних мігрантів в Україні ще може загрожувати небезпека позбавлення життя. На його думку, наступною жертвою путінського режиму може стати будь-хто з росіян-дисидентів, які зараз перебувають у Києві.

«Важко сказати хто ще з політичних мігрантів може перебувати у «чорному списку» Росії. Я думаю, що наступною жертвою путінського ФСБ може стати будь-хто з тих росіян, які переїхали в Україну. Це питання слід піднімати на державному рівні. Росія хоче продемонструвати сучасним російським дисидентам, що якщо ви переїжджаєте в Україну, то піддаєтеся аналогічній небезпеці, що і на теренах Росії. Вас ніщо не врятує. Саме цей путінський меседж закладений у вбивство Аркадія Бабченка. Адже коли він переїздив до України, то сподівався, що українці зможуть його захистити. Однак ми не змогли цього зробити»

Нагадаємо, 29 травня у Києві біля дверей власної квартири був застрелений російський опозиційний журналіст Аркадій Бабченко.

У 90-х роках він брав участь у першій та другій чеченській війнах. У 2000 році зайнявся журналістикою, працював у російських ЗМІ в статусі воєнного кореспондента. Вважається одним з основоположників сучасної воєнної прози.

У лютому 2017 року через багаточисельні погрози Аркадій Бабченко вимушено залишив Росію та переїхав до Праги, а пізніше – до Ізраїлю. З серпня 2017 року журналіст мешкав у Києві, працював телеведучим на телеканалі ATR. Він був відомий своєю різкою критикою політики Кремля, активно критикував незаконну анексію Криму і вторгнення Росії на Донбас.

Валерій Савицький

https://ua.news/ua/politolog-viktor-kaspruk-ubivstvo-arkadiya-babchenka-povinno-vidkriti-ochi-yevropi-na-rosiyu/

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар