Росія на краю прірви. Чи підштовхне її туди Путін?

0PUU

Віктор Каспрук

У Кремлі скасували парад перемоги в Москві, пояснюючи це тим, що потрібно віддати належне героїзму учасників війни, але і не наражати на небезпеку здоров’я людей. Путін так настирливо запрошував наперед лідерів світових держав відвідати Москву і взяти участь 9 травня у святкуванні 75 річниці перемоги, що видно таки наврочив.

Коронавірус стрімко руйнує всі плани російського диктатора, і як би він не намагався під його прикриттям умовити Захід зняти санкції, які раніше постійно називав корисними для Російської Федерації, він цього не доб’ється без звільнення окупованих територій України.

Що може бути простіше, виведи свої війська з окупованого українського Криму, відведи свою військову армаду з Донбасу назад в Росію, заплати репарації, покайся перед українцями, і вже тоді починай говорити про можливість зняття санкцій.

Але ж ні. В Москві вирішили розжалобити західний світ, мовляв, ми ось такі нещасні, у нас на носі епідемія вірусу, тому давайте просто так знімайте ненависні нам санкції. Але так не працює, або ви відмовляєтесь від претензій на світову гегемонію і спроб нагнути увесь світ, або пройдете свій шлях до кінця.

Очевидно, що Росія опинилася на краю прірви, і якщо Путін не поступиться найближчим часом, то він сам підштовхне її вниз. Іншого варіанту просто не існує.

Як би там в Кремлі не секретили рівень захворювань в Росії на вірус COVID-19, ця “бомба” вже вибухнула. А якщо вірус стрімко пошириться по Москві, то Путін та його подільники матимуть можливість втекти на свої численні дачі і там отримати найкраще лікування. А що робити пересічним москвичам? Про них, звісно, ніхто думати не буде.

Росія знаходиться на початку катастрофи з дуже великою кількістю загиблих. Тому ніякого в травні параду в Москві й бути не може, крім “параду катафалків” на вулицях російської столиці.

І можна не сумніватися, що офіційні повідомлення про вірусні справи в Росії, будуть такими ж “достовірними”, як і результати президентських і парламентських виборів.

Росія має протяжний кордон з сусіднім Китаєм, прикордонний рух і торгівля між двома країнами були дуже інтенсивними, а соціальні контакти не припинялися довгий час, навіть після повідомлення китайців про вірус COVID-19. Тепер Москва муситиме пожинати сумні наслідки такої легковажності.

Стає зрозуміло, що нафтові мільярди, котрі б мали піти на модернізацію російської системи охорони здоров’я, були витрачені не за призначенням. Ті, хто радів анексії українського Криму, тепер будуть спроможні наочно переконатися в тому, якими трагічним наслідками здатне обернутися захоплення чужих територій і ведення війни з сусідньою Україною.

Незабаром російська система охорони здоров’я може бути обтяжена десятками тисяч нових випадків захворювань на короновірус, і жодні приписи щодо стримування поширення інформації тут Путіну не допоможуть.

У “коронавірусні часи” Путін почав “здуватися”. Дезінформація, котра потоками виливається з телевізора, вже не спроможна пояснити населенню, що “сильний керманич” залишив свою країну абсолютно не підготовленою до таких тектонічних потрясінь.

Вірус COVID-19 вже знаходиться в Росії і починає крокувати її величезними територіями. І тут до росіян почне доходити, що поза межами Москви, Санкт-Петербурга і ще деяких великих міст, лікарні обладнані безнадійно застарілою апаратурою, а медична допомога в державі поставлена на дуже низькому рівні.

Взимку, а у віддалених районах півночі Російської Федерації, зима ще не здасть своїх позицій і в березні та квітні, медична допомога можлива лише шляхом доставки лікарів й медикаментів літаками.

І тільки після того, як зійде крига на великих північних річках, відкриється можливість доставки медикаментів кораблями. Тому хоча в зв’язку з розмірами країни та часто обмеженим транспортним сполученням, поширення зараження населення займе значно довший час, ніж у Західній Європі, але й можливості надання допомоги хворим будуть набагато більш витратними.

Крім того, диктаторські режими, в часи подібних складних випробувань, приділяють мало уваги літнім, слабким та хворим людям. Адже, в першу чергу, режим спасатиме членів путінської команди, бюрократичну номенклатуру і свою обслугу, а до простих людей будуть ставитися, як завжди, за залишковим принципом.

Гірка правда для росіян полягає в тому, що під час наростаючої економічної кризи, Путін починає втрачати важелі впливу і перестає контролювати ситуацію в країні. Тому так мало робиться для стримування вірусу COVID-19 і лікування громадян. Ще трохи і уряд буде просто не в змозі, через напівзруйнований бюджет, виплачувати пенсії і зарплати бюджетникам. І ось тоді народне невдоволення ситуацією, котра стрімко погіршується, може вилитися в протести, демонстрації і погроми супермаркетів та магазинів.

І поки що в Росії немає паніки щодо коронавірусу, оскільки частина росіян, завдяки путінському телевізору, переконані, що знають – COVID-19 навіть менш небезпечний, ніж сезонний грип. Але коли вони усвідомлять, що це зовсім не так, то вже може бути занадто пізно.

Причин такого ставлення до свого здоров’я багато: росіяни часто уникають лікарень і покладаються на народну медицину, шаманство чи магію.

Зокрема, чоловіки часто нехтують власним здоров’ям. Багато хто їде на негостинний північний схід, щоб заробити грошей і померти рано, через що вони виходять на пенсію на десять років раніше, ніж решта.

Путіну довгі роки вдавалося ховати в тіні величезну кількість страждань, бід, нещасть, зневаги та безнадії в російському суспільстві, тепер же це все може водночас, як виверження “соціального вулкану”, вихлюпнутися на поверхню.

Фактором потенційної небезпеки є і те, що Російська Федерація межує з Китаєм та Північною Кореєю, де процвітає “чорний ринок”. Звідти також можливий “експорт” вірусного зараження для росіян.

Недофінансована система здоров’я Росії швидко дасть себе знати. Введенням карантину можна буде лише дещо локалізувати поширення вірусу COVID-19. Але механізм глобальної пандемії такий, що якщо загальмувати поширення вірусу на деякий час, то він заново може “спалахнути”, коли суспільне життя знову набере обертів. І це стосується не лише Росії.

Пандемію коронавірусу, на жаль, швидко не вдасться “погасити”. І єдиним рішенням є контроль за швидкістю його поширення та нові медичні заходи. Адже закриття кордонів не зможе допомагати постійно.

Здавалося, що з призупиненням суспільного життя, війни, які веде Путін мали б також затихнути. Але Москва не здатна, навіть в такий складний час, відмовитися від згубної для себе експансіоністської політики.

Під час наближення катастрофічної економічної кризи, через різке зменшення цін на нафту, що повинен був би робити Путін? Визнати допущені помилки і швидко вивести свої війська з окупованих частин України. І вже тоді просити Захід про зняття санкцій. Але він дуже боїться проявити таку свою “слабість”, опасаючись, що почнуться повстання в російських регіонах.

В українських інтересах було б, щоб Москва якнайшвидше поступилася своїми імперськими принципами.

Проте від Кремля можна прогнозовано чекати іншого. Путін може спробувати умовляти нинішнє українське керівництво, в ім’я колишньої нібито “братської дружби” і “спільної історії”, зняти з Росії українські санкції й виступити в ролі адвоката Москви перед Заходом, попросивши його також зняти санкції та зменшити тиск на Російську Федерацію. Мовляв, ми з Кремлем про все вже домовилися, а далі – це вже наші внутрішні між собою справи.

І тут дуже важливо, щоб в Києві не піддалися на подібні провокації Москви. Адже ніяке зняття санкцій не можна навіть обговорювати доти, поки Росія не виведе свої війська з анексованого Криму і окупованої частини Донбасу.


Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Украинцам нужно преодолеть “вирус русскости”

M

Gazeta.ua  25  марта  2020 года 

Віктор Каспрук

ЯЗЫКОВАЯ САМООРГАНИЗАЦИЯ – ПЕРВЫЙ ШАГ К УСПЕХУ

Люблю бывать в Польше. И не только потому, что наши языки очень похожи и все понятно. Там за неделю пребывания можно не услышать ни одного русского слова. Ни по телевидению, ни по радио, ни на улице.

В “польском пространстве” русский язык не нужен. Там он просто лишний. Но, возвращаясь домой, еще острее чувствуешь, что полноценного “украинского пространства” в Украине как не было, так до сих пор и нет.

Можно сказать, что в этом корень всех бед украинцев. Ведь без “украинского пространства” украинский язык может исчезнуть быстро. А без языка, который является фундаментом идентичности нации, невозможно создать дееспособное общество и успешное государство.

Все это стало следствием того, что в начале восстановления украинской государственности был допущен ряд стратегических просчетов, которые с 1991 года бумерангом вернулись в настоящее. Искаженное за годы советской оккупации коммунистами мироощущение привело к тому, что, в отличие от государств Балтии, украинское гражданство автоматически получило все население, которое в то время проживало на территории УССР. И прошлогодние выборы наглядно показали, как может проголосовать население, которое мало идентифицирует себя с Украиной. А ответственные граждане в который раз оказались в меньшинстве.

Со времени независимости так и не было расторгнуто ощущение ментальной близости к населению России. Оно у части населения Украины, длительное время находившегося в составе бывшей Российской империи.

Поразительно, что, как и во время первых президентских выборов, в 2019-м за кандидата на пост президента от национально-демократических сил проголосовали 25 процентов избирателей. В 1991 году также 25 процентов поддержали лидера Народного Руха Украины Вячеслава Чорновила, что не позволило провести в первые годы реформы, положительные последствия которых ощутили бы украинские граждане.

Вторым просчетом является то, что не удалось остановить русификацию украинского населения. Очередная попытка украинизировать страну, сделанная во времена президента Порошенко, наглядно доказывает: не изменив подходов, украинцы будут снова, раз за разом возвращаться на круги своя.

За годы независимости Украины наша столица Киев так и не стала украиноязычной, что у посещающих ее иностранцев вызывает большое удивление и недоумение. Но почему-то большинством киевлян это не воспринимается как нонсенс, который необходимо срочно исправить. Украина серьезно заражена “вирусом русскости”, патологические последствия чего сейчас прослеживаются на всех возможных уровнях.

Вспоминается разговор в 1991 году с дальним родственником, который родился в Киеве в 1914-м и поэтому хорошо помнил попытку украинизации Украины в 1920-х. Он сказал: “Если все будет делаться так, как в 20-е, то опять ничего не выйдет”.

Тогда мне показалось, что он явно преувеличивает. Во времена восстановления независимости Украинского государства и на подъеме национального сознания украинцев все должно получится. Теперь, почти через 30 лет, можно сказать: с украинизацией, к сожалению, не очень далеко удалось продвинуться.

Кроме того, произошло яростное сопротивление всему украинскому “пятой колонны” и пророссийски настроенного олигархата, в руках которого оказался контроль за почти всеми телеканалами, FM-радиостанциями и прессой, не учитывался культурно-языковой антагонизм города и села, который был силой коварно заложен в советские времена. Когда русифицированные города, ставшие форпостами распространения русского языка, культуры и ментальности, противопоставлялись городам и селам, хранившим свою украинскую национальную идентичность и украиноязычность

Эти города год за годом “перемалывали” миллионы выходцев из “украинских резерваций” – глубинки, дети и внуки которых со временем становились за небольшими исключениями, как все, русскоязычными.

Как-то я спросил знакомого киевлянина, при каком условии он, хорошо зная украинский язык, начал бы им широко пользоваться в быту. На что он честно ответил: если бы большинство в Киеве перешло на украинский язык. А так мои знакомые на жилом массиве начнут смотреть на меня, как на сумасшедшего, если я вдруг начну с ними говорить на украинском.

То есть рядовой городской украинец попадает в замкнутый круг. Не желая выделяться из основной массы, он не готов чувствовать себя в статусе белой вороны, если вдруг перейдет на государственный язык. А дождаться здесь каких-то больших сдвигов не получается, поскольку старшие поколения оказались чрезвычайно консервативными в языковом вопросе.

В советские времена методично и целенаправленно “новым горожанам” прививалось пренебрежение к родному языку. И чтобы вновь прибывший мог считаться “городским”, он должен был сделать все для того, чтобы не отличаться от большинства русифицированного населения большого города. Московская оккупационная власть четко разделила население на “чужих” и “своих”.

Этим “своим” был бывший украиноязычный украинец, которого заставили отказаться от своего языка и культуры, идентифицируя себя таким образом с придуманным имперскими идеологами в Москве мифическим “советским народом”.

А “чужой” – это тот украинец, который “преступно” не желал интегрироваться в “прогрессивную” действительность СССР и продолжал пользоваться своим – “отсталым”, “неперспективным” и “вымирающим” – языком. От которого настоящие идейные патриоты флагмана всего “прогрессивного человечества СССР” давно отказались, потому что он только отвлекал от продвижения страны в грандиозное светлое коммунистическое будущее.

Вся имперская концепция превосходства русского языка и культуры базировалась на привитом колонизаторами носителям украинского языка и культуры чувстве неполноценности. И это продолжает культивироваться в городах Украины уже в третьем, если не в четвертом, поколениях.

Маргинализованному жителю Киева, Харькова, Чернигова, Херсона, Днепра или Сум трудно перейти на украинский язык даже в быту, поскольку тогда в глазах своего окружения он будет выглядеть “неполноценной деревенщиной”, которую нужно отлучить от передовой городской “культуры”. Это настолько закреплено на уровне подсознания в мозгах рядовых горожан, что “выбить” это превосходство убеждениями и уговорами не удастся.

И главное, что за годы советской оккупации Украины распространяемая силой и репрессиями чужая речь стала навязанным атрибутом “городской культуры”. К сожалению, во многих случаях именно русский язык формирует ментальность и часто и убеждения рядового городского жителя.

Поэтому пока “городская культура” для большой части украинцев, проживающих в городах, традиционно будет ассоциироваться с русским языком, убедить их в необходимости переходить на родной язык будет очень трудно.

Это обязательно нужно учитывать, если мы в Украине действительно хотим вернуть украинский язык в режим массового использования.

Современная языковая ситуация – это не что иное, как грубое нарушение в Украине национальных прав коренной нации – украинцев.

После Революции достоинства некоторые из русифицированных украинцев начали понемногу менять свою языковую ориентацию. Но неготовность власти прислушиваться к социально-экономическим проблемам населения и закрывание ею глаз на резкое ухудшение уровня жизни рядовых граждан стало отваживать часть “новообращенных” от желания продолжать самоукраинизацию.

Как показали последние президентские выборы, большинство населения мыслит простыми и приземленными категориями. Поэтому сегодня нет никакого резона призывать его к высоким материям.

Расшатанное национальное сознание нуждается в изменении подходов, при которых использование украинского языка сможет принести ее новым носителям конкретные дивиденды. Иначе повлиять на языковую ситуацию в Украине никогда не удастся. Можно принимать новые и новые языковые законы, но когда на местах они не будут выполняться и некому будет по-настоящему проконтролировать, то дело не удастся сдвинуть с мертвой точки.

Необходимо одновременно применять методы кнута и пряника. Тем предприятиям и учреждениям торговли, государственной и негосударственной формы собственности, которые будут четко придерживаться языкового закона, нужно уменьшать налоги и предоставлять другие экономические и неэкономические преференции и льготы. А для их добросовестных работников, во время своей работы не допускающих нарушений языкового закона, вводить существенные привилегии и доплаты.

Если же государственный языковой инспектор дважды или трижды зафиксирует нарушение соблюдения языкового законодательства сотрудниками и обслуживающим персоналом торговых точек и предприятий, то у него должно быть право ходатайствовать о временном прекращении работы (или вообще закрытии) таких учреждений.

Очевидно, что законы Украинского государства должны неукоснительно выполняться во всех сферах. И особенно важным является соблюдение языкового закона, который становится одним из основных факторов национальной безопасности Украины.

Существует и другой важный аспект запуска процесса украинизации украинцев. Необходимо открыть в городах и городках “Украинскае центры”. Где каждый желающий вернуться к украинству сможет изучить или усовершенствовать язык, взять книги и журналы из библиотеки, а в случае необходимости получить и правовую помощь от юристов, специалистов из других отраслей.

Также такие “Украинские центры” должны стать очагами взаимопомощи украинцев, поддерживая и помогая им в трудную минуту. Необходимо восстановить солидарность и помощь украинцев друг другу, как это было когда-то в казацкие времена. Речь идет о самоорганизации нации. И следовало бы начать с создания действующих очагов украинской среды.

Восстановление языкового и культурного украинского пространства должно стать одним из главных приоритетов, если мы хотим навсегда вылечиться от привнесенного в Украину извне “вируса русскости”.

https://gazeta.ua/ru/articles/poglyad/_ukraincam-nuzhno-preodolet-virus-russkosti/957035

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін змінює конституцію Росії, бо відчуває наростання небезпеки

0pp

Радіо Свобода  08 березня 2020

Віктор Каспрук

Путін не збирається передавати владу над Росією

Путін не збирається передавати владу над Росією. Справжній намір змін в номенклатурному середовищі Російської Федерації очевидний: Путін повинен залишатися при владі нескінченно, і це не має бути обмежено жодними термінами. У путінській Росії політика служить насамперед одній цілі: утримати Путіна та його послідовників при владі. Відповідно, повноваження переносяться туди, де він перебуває на посаді та відбираються звідти, де його більше немає.

«Зміни» в Росії включають в себе прощання з верховенством міжнародного права та передбачають перерозподіл повноважень між президентом, урядом, Державною думою, Радою безпеки, що ще поки що не закріплено в конституції.

Загалом, це відтворення політичної ретросистеми влади за моделлю Сталіна: фактична влада повинна перебувати поза офіційними посадами.

Путін готує для себе роль «лідера нації», за якої немає значення, яку посаду офіційно займає майже богоподібний лідер.

Головне, щоб жодна інша позиція не була занадто сильною, і абсолютним пріоритетом для нього є збереження влади.

Кремль розпалює напругу на європейському континенті і в світі

Одна з головних путінських цілей – відновити імперську Росію в межах старого Радянського Союзу. Що несе великі ризики для країн-сусідів Російської Федерації, Європейського союзу і НАТО.

Адже, якщо просуватися далі таким шляхом, то куди б чесніше було б законодавчо запровадити «царизм», внісши відповідну поправку до конституції Росії.

Путін цілеспрямовано і методично розпалює напругу на європейському континенті і в світі, провокуючи регіональні й локальні конфлікти, щоб тримати слабші країни в стані невизначеності й страху та усунути потенційних суперників.

Порушивши Договір про ракети середньої та малої дальності (INF), Путін оголосив про новий раунд у гонці озброєнь і робить ставку на те, що ЄС розпадеться, а США вийдуть з НАТО.

Тоді він може діяти не оглядаючись ні на кого, і зможе легітимізувати «повернення додому» Криму. З точки зору Путіна, ще багато чого потрібно «повернути додому», оскільки, на його думку, кінець Радянського Союзу був «найбільшою геополітичною катастрофою» сучасності.

Тому він готовий виправляти «історичні помилки», котрі, як він думає, допущенні його попередниками.

Втім, великою помилкою Заходу стало, що санкцій, запроваджених проти Російської Федерації, виявилося не тільки недостатньо, а й те, що вони в основному позначилися на житті пересічних російських громадян, а верхні політичні і економічні еліти їх недостатньо відчули.

А поки рівень життя правлячого класу Росії залишається незмінно високим, вони продовжуватимуть підтримувати Путіна і його агресивну політику щодо України та інших держав, які в Москві зарахували до зони стратегічних інтересів Росії.

Своє справжнє обличчя Путін показав під час чеченських війн

Анексувавши український Крим і окупувавши третину Донбасу Російська Федерація не тільки грубо порушила міжнародне право.

Кремль підступно «торпедував» існуючий з часів закінчення Другої світової війни світовий порядок, створивши небезпечний прецедент, за яким з’являється право сильного переглядати існуючі міжнародно-визнані кордони інших держав.

Своє справжнє обличчя Путін спершу показав задовго до нападу на Україну, і навіть не в Грузії. Це відбулося під час чеченських війн, але тоді чомусь не достатньо серйозно поставилися у світі до наростаючої імперської істерії в Росії.

Путінський режим сьогодні тримається на величезних об’ємах продажу газу і нафти до Європи.

І якби в Європейському союзі змогли «зіскочити» з цієї «нафтогазової голки», критичної залежності від російських енергоносіїв, то Путін втратив би підтримку з боку вищої номенклатури і бюрократичного апарату.

Країна, економіка якої базується на продажі мінеральних ресурсів і сировини, рано чи пізно втратить рівновагу стабільності.

У Москві це чудово розуміють, тому й лякають європейців тим, що відхід Путіна від влади і небезпечна нестабільність, котра може виникнути після цього, та можливий розпад гігантської імперії не можуть бути в інтересах Європи.

В тоталітарній Росії, де все зав’язано на довічного диктатора, Путін сам потрапив у пастку системи, яку створив за більше ніж 20 років свого президенства.

Бо якщо б він вирішив добровільно відмовитися від влади і передати її своєму правонаступнику, ніхто не дасть йому повноцінних гарантій, що в такому разі Путіна не притягнуть до кримінальної відповідальності.

А цього він найбільше боїться, адже в його шафі багато «скелетів» політичних опонентів.

Однак путінська модель реалізації влади почала пробуксовувати, саме тому він оголосив про необхідність «конституційної реформи», яка, як йому видається, спроможна хоч якось стабілізувати діючу систему влади.

Путін і його спільники поза сумнівом відчувають наростаючу небезпеку поточної ситуації, тому й планують зміни, реалізація яких мусить призвести до важливого для них аспекту, що національне російське законодавство повинно бути вищим від міжнародного права.

А це, на їхню думку, має зробити «кремлівських небожителів» недоторканими персонами, які не підлягають судовому переслідуванню за кордонами Росії.

Від «керованої» – до «дисциплінованої демократії»

Такими своїми діями путіністи намагаються донести світові, що найбільша за територією країна світу, з усіма її народами, народностями, етнічними ознаками, релігіями, людьми може керуватися лише тоталітарними методами.

Інакше запрограмований хаос, громадянська війна і неминучий розпад на десятки дрібних держав. При цьому демократичний варіант розвитку Росії в Кремлі взагалі не розглядається.

Виглядає на те, що Російська Федерація рухається від колись проголошеної Путіним «керованої демократії», до нового її підвиду – «дисциплінованої демократії».

За якої вже можливо не доведеться робити вигляд, що в Росії все вирішується на виборчих скриньках, оскільки подібне довготривале імітування політичного плюралізму, схоже, вже давно надокучило самим його організаторам.

Путін вправно використовує те, що росіяни – це люди, котрі травмовані радянською епохою.

Тому вони намагаються забути про страх перед спадом рівня життя, бідністю і глобальною невизначеністю, заглушаючи його гіпердозами імперського шовінізму.

Населенню через телебачення нав’язливо вживлюється думка, що Путін вирішив би усі їхні проблеми, якби тільки знав, що дійсно робиться на місцях.

Путін є найнебезпечнішим політиком ХХІ століття. Його геополітична агресивність, непередбачуваність, зарозумілість і бажання підім’яти під себе увесь світ стали великою загрозою для існуючого світового порядку.

Тому якщо демократичний Захід продовжуватиме і далі легковажно ставитися до загрози з Москви, то мусить розуміти, що на Україні, Білорусі чи Казахстані Путін ніколи не зупиниться.

У такому разі потрібно чекати на російські танки і «зелених чоловічків» на вулицях Варшави, Праги, Берліна, Парижа чи Брюсселя.

«Визволителі» Європи вже готові до «ривка на захід», але їм потрібно перед цим ліквідувати українську державність.

https://www.radiosvoboda.org/a/30476184.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Путин меняет конституцию России, потому что чувствует нарастание опасности

0pp

Радио Свобода  08  марта  2020

Виктор Каспрук

Путин не собирается передавать власть над Россией

Путин не собирается передавать власть над Россией. Настоящие намерения изменений в номенклатурной среде Российской Федерации очевидны: Путин должен оставаться у власти бесконечно, и это не должно быть ограничено никакими сроками. В путинской России политика служит прежде всего одной цели: удержать Путина и его последователей у власти. Соответственно, полномочия переносятся туда, где он занимает должность и отбираются оттуда, где его больше нет.

«Изменения» в России включают в себя прощание с верховенством международного права и предусматривают перераспределение полномочий между президентом, правительством, Государственной думой, Советом безопасности, что еще пока не закреплено в конституции.

В общем, это воспроизведение политической ретросистемы власти по модели Сталина: фактическая власть должна находиться вне официальных должностей.

Путин готовит для себя роль «лидера нации», при которой не имеет значения, какую должность официально занимает почти богоподобный лидер.

Главное, чтобы ни одна другая позиция не была слишком сильной, и абсолютным приоритетом для него является сохранение власти.
Кремль разжигает напряжение на европейском континенте и в мире

Одна из главных путинских целей – восстановить имперскую Россию в пределах старого Советского Союза. Что несет большие риски для стран-соседей Российской Федерации, Европейского союза и НАТО.

Ведь, если продвигаться дальше по такому пути, то куда бы честнее было бы законодательно ввести «царизм», внеся соответствующую поправку к конституции России.

Путин целенаправленно и методично разжигает напряжение на европейском континенте и в мире, провоцируя региональные и локальные конфликты, чтобы держать слабые страны в состоянии неопределенности и страха и устранить потенциальных соперников.

Нарушив Договор о ракетах средней и малой дальности (INF), Путин объявил о новом раунде в гонке вооружений и делает ставку на то, что ЕС распадется, а США выйдут из НАТО.

Тогда он может действовать без оглядки ни на кого, и сможет легитимизировать «возвращение домой» Крыма. С точки зрения Путина, еще многое нужно «вернуть домой», поскольку, по его мнению, конец Советского Союза был «величайшей геополитической катастрофой» современности.

Поэтому он готов исправлять «исторические ошибки», которые, как он думает, допущенные его предшественниками.

Впрочем, большой ошибкой Запада стало, что санкций, введенных против Российской Федерации, оказалось не только недостаточно, но и то, что они в основном сказались на жизни рядовых российских граждан, а верхние политические и экономические элиты их недостаточно почувствовали.

А пока уровень жизни правящего класса России остается неизменно высоким, они будут продолжать поддерживать Путина и его агрессивную политику в отношении Украины и других государств, которые в Москве зачислили в зону стратегических интересов России.

Свое истинное лицо Путин показал во время чеченских войн

Аннексировав украинский Крым и оккупировав треть Донбасса Российская Федерация не только грубо нарушила международное право.

Кремль коварно «торпедировал» существующий со времен окончания Второй мировой войны мировой порядок, создав опасный прецедент, за которым появляется право сильного пересматривать существующие международно-признанные границы других государств.

Свое истинное лицо Путин сначала показал задолго до нападения на Украину, и даже не в Грузии. Это произошло во время чеченских войн, но тогда почему-то не достаточно серьезно отнеслись в мире к нарастающей имперской истерии в России.

Путинский режим сегодня держится на огромных объемах продажи газа и нефти в Европу.

И если бы в Европейском союзе смогли «соскочить» с этой «нефтегазовой иглы», критической зависимости от российских энергоносителей, то Путин потерял бы поддержку со стороны высшей номенклатуры и бюрократического аппарата.

Страна, экономика которой базируется на продаже минеральных ресурсов и сырья, рано или поздно потеряет равновесие стабильности.

В Москве это прекрасно понимают, поэтому и пугают европейцев тем, что уход Путина от власти и опасная нестабильность, которая может возникнуть после этого, и возможный распад гигантской империи не могут быть в интересах Европы.

В тоталитарной России, где все завязано на пожизненного диктатора, Путин сам поймал себя в ловушку системы, которую создал за более чем 20 лет своего президентства.

Потому что если бы он решил добровольно отказаться от власти и передать ее своему правопреемнику, никто не даст ему полноценных гарантий того, что в таком случае Путина не привлекут к уголовной ответственности.

А этого он больше всего боится, ведь в его шкафу много «скелетов» политических оппонентов.

Но путинская модель реализации власти начала пробуксовывать, поэтому он объявил о необходимости «конституционной реформы», которая, как ему кажется, способна хоть как-то стабилизировать действующую систему власти.

Путин и его сообщники, несомненно, чествуют нарастающую опасность текущей ситуации, поэтому и планируют изменения, реализация которых должна привести к важному для них аспекту, что национальное российское законодательство должно быть выше международного права.

А это, по их мнению, должно сделать «кремлевских небожителей» неприкасаемыми персонами, которые не подлежат судебному преследованию за пределами России.

От «управляемой» – к «дисциплинированной демократии»

Такими своими действиями путинисты пытаются донести миру, что самая большая по территории страна мира, со всеми ее народами, народностями, этническими признаками, религиями, людьми может управляться только тоталитарными методами.

Иначе запрограммирован хаос, гражданская война и неизбежный распад на десятки мелких государств. При этом демократический вариант развития России в Кремле вообще не рассматривается.

Похоже, что Российская Федерация движется от некогда провозглашенной Путиным «управляемой демократии», к новому ее подвиду – «дисциплинированной демократии».

При которой уже возможно не придется делать вид, что в России все решается в урнах для голосования, поскольку подобное долгое имитирование политического плюрализма, похоже, уже давно надоело самым его организаторам.

Путин умело использует то, что россияне – это люди, которые травмированы советской эпохой.

Поэтому они стараются забыть о страхе перед ухудшением уровня жизни, бедностью и глобальной неопределенностью, заглушая его гипердозами имперского шовинизма.

Населению через телевидение навязчиво внедряется мысль, что Путин решил бы все их проблемы, если бы только знал, что действительно происходит на местах.

Путин является самым опасным политиком XXI века. Его геополитическая агрессивность, непредсказуемость, высокомерие и желание подмять под себя весь мир стали большой угрозой для существующего миропорядка.

Поэтому если демократический Запад будет продолжать и дальше легкомысленно относиться к угрозе из Москвы, то должен понимать, что на Украине, Беларуси или Казахстане Путин никогда не остановится.

В таком случае нужно ждать российские танки и «зеленых человечков» на улицах Варшавы, Праги, Берлина, Парижа или Брюсселя.

«Освободители» Европы уже готовы к «рывку на Запад», но им нужно перед этим ликвидировать украинскую государственность.

https://www.radiosvoboda.org/a/30476184.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Фактор Нетаньягу

111

«Дзеркало тижня. Україна»  №1286  15  березня 2020 

Віктор Каспрук

Парламентські вибори не вирішили політичної кризи в Ізраїлі.

ЦВК Ніл Гендель передав президентові Ізраїлю Реувену Рівліну офіційні результати виборів до Кнесету, що відбулися на початку березня. За даними ЦВК партія прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу “Лікуд” отримала 36 мандатів, лівоцентристський альянс “Кахоль Лаван”, лідером якого є Бені Ганц, — 33, “Об’єднаний арабський список” — 15, ШАС — 9, “Яадут ха-Тора”, “Наш дім Ізраїль” і “Авода” — по 7 мандатів кожна, “Яміна” — 6 мандатів.

У березні на виборах проголосували 71,46 % тих, хто має право голосу, що на один відсоток більше, ніж у вересні минулого року. Тоді на ізраїльські виборчі дільниці прийшло 69,8% виборців.

Президент Рівлін звернувся до керівництва партійних фракцій: “Кожна угода, яка приведе до створення стійкого уряду та довіри більшості в Кнесеті, буде чудовою. Крім усього іншого, перед вами все ще лежить пропозиція, внесена мною на попередніх виборах. Я чув критику, яка свого часу звучала на адресу моєї пропозиції, з частиною цієї критики я згоден. Проте тоді мені здавалося, що іншого виходу немає. Ситуація не дуже змінилася відтоді”.

Але, як і минулого разу, головна боротьба за крісло прем’єра точитиметься між Беньяміном Нетаньягу і Бені Ганцом. Парадоксальність ситуації в тому, що “Лікуд” і “Кахоль Лаван” легко могли б разом сформувати уряд національної єдності, коли б не “фактор Нетаньягу”. Бо обидві політичні сили готові піти назустріч одна одній лише тоді, коли їхній представник буде першим у ротації.

Для Нетаньяху — це не тільки небезпека опинитися поза великою політикою, а відтак кримінальні справи, заведені проти нього, можуть бути запущені в активне провадження.

По завершенні других виборів до Кнесету стало зрозуміло: якщо будуть треті вибори, ніхто не може гарантували, що не обійдеться і без четвертих. Тепер же, коли треті парламентські вибори в Ізраїлі вже відбулися, “запах” четвертих у серпні або на початку вересня 2020 року витає в повітрі.

Така ситуація закономірно випливає з того, що демографічне співвідношення електорату залишається незмінним. А це, своєю чергою, означає: політичні вподобання виборців також не змінилися.

Мери ізраїльських міст уже заявили, що коли четверті вибори справді відбудуться, то вони створюватимуть свою партію місцевої влади на чолі з мером Модіїна Хаїмом Бібасом. Така партія здатна вибороти до 10 місць у Кнесеті і зможе вивести ізраїльську політику з глухого кута.

Лідер партії “Наш дім Ізраїль” (НДІ) Авігдор Ліберман вважає: “Нетаньягу не хоче ні надзвичайного уряду, ні уряду національної єдності. Він стурбований лише проблемою політичного виживання. Решта — тільки димова завіса і казки Алі-Баби”.

Нинішній післявиборний політичний процес в Ізраїлі свідчить, що формувати уряди у країнах із парламентською демократією стає дедалі складніше. В Ізраїлі відбувся поділ суспільства на несумісні табори. Погляди політичних опонентів підтверджують, що громадяни країни хочуть іти в різних напрямках. Одні готові ледь не брататися з арабами, інші вбачають у цьому небезпеку для Ізраїлю. Саме тому заклики рухатися в одному напрямі тут не спрацьовують.

Однак коаліційні плани політичних сил змінюються ледве не щодня. Так, лідери блоку “Кахоль Лаван” відмовилися від намірів, спираючись на “Об’єднаний арабський список”, привести до присяги уряд меншості. Рішення прийняли після того, як стало зрозуміло, що в опозиційних сил немає більшості для формування такої коаліції. Депутати від “Кахоль Лаван” Цві Хаузер і Йоаз Хендель відмовилися підтримати таку коаліцію, аналогічне рішення прийняла депутатка Орлі Леві-Абукасіс — очільниця партії “Гешер”, яка входить у лівоцентристський блок із партіями “Авода” і “Мерец”.

Леві-Абукасіс вочевидь хоче дистанціювалася від політичних соратників. Вона оголосила, що не ввійде до лівоцентристської коаліції меншин, підтримуваної “Об’єднаним арабським списком”. Крім того, лідерка “Гешер” повідомила, що вирішила відмовитися від союзу з партією “Мерец”, який їй був нав’язаний лідером “Аводи” Аміром Перецом. До того ж вона, на відміну від членів “Аводи”, “Мерец” і “Кахоль Лаван”, не відчуває явної антипатії до Беньяміна Нетаньягу.

Таким чином, можна зробити припущення, що Орлі Леві-Абукасіс здатна визріти до входження у праву коаліцію, яку формуватиме “Лікуд”. Тим часом деякі депутати від лівоцентристського альянсу “Кахоль Лаван” висловлюються на підтримку початку переговорів з “Лікуд” щодо можливості створення уряду національної єдності.

Політичні розбіжності спровокували суперечності між членами “Аводи”. Так, члени керівництва партії звернулися до її голови Аміра Переца з закликом розпочати переговори про приєднання до уряду на чолі з Беньяміном Нетаньягу. Вони вважають, що таким чином партія змогла б впливати на політику зсередини уряду на тлі соціально-економічних викликів, які стоять перед Ізраїлем. А голова “Кахоль Лаван” Бені Ганц, на їхню думку, не має жодних реальних можливостей для формування стабільного уряду. Тому, щоб запобігти четвертим поспіль виборам і політичному хаосу в країні, треба почати домовлятися з Нетаньягу.

“Кахоль Лаван” і “Наш дім Ізраїль” задля майбутньої електоральної підтримки починають загравати з арабами, шукаючи в них ситуативного політичного союзника. Та загравання Лібермана з арабами може мати своє таємне підґрунтя.

Його партія “Наш дім Ізраїль” оголосила про намір просувати законопроєкти, які не дозволять чинному главі уряду Нетаньягу сформувати коаліцію. На засіданні фракції НДІ було вирішено проголосувати за закон, спрямований на обмеження повноважень прем’єр-міністра двома термінами. Крім того, члени “Наш дім Ізраїль” вирішили підтримати законопроєкт, який забороняє формувати уряд депутатові, котрому пред’явлено обвинувальний висновок.

Раніше на підтримку цього законопроєкту висловилися лідер альянсу “Кахоль Лаван” Бені Ганц і представники блоку “Авода-Гешер-МЕРЕЦ” та “Об’єднаного арабського списку”. А вивівши Нетаньягу за межі великої політики, Ліберман міг би націлитися зайняти його місце. Цей хід дозволив би йому зробити те, про що він давно мріяв: узяти на себе відповідальну функцію “могильщика релігійного диктату”.

“Політична революція” може відбуватися в декілька етапів. На першому її етапі “Наш дім Ізраїль” Лібермана спільно з лівими партіями та партіями ізраїльських арабів позбавляє Нетаньягу права бути прем’єр-міністром.

На другому етапі на базі частини депутатів “Лікуду” і НДІ буде створено нову політичну партію, основу якої становитиме центристсько-ревізіоністський рух на ліберальній основі, без релігійно-фанатичної складової. І очолить цю партію, звісно, сам Ліберман.

На третьому етапі буде створено уряд національної єдності без крайніх лівих і крайніх правих. Таким чином можуть бути повністю переформовані ізраїльські політичні й електоральні поля.

Все це Ліберман міг би легко реалізувати, якби Нетаньягу погодився поступитися посадою прем’єра. Проте за такого “ліберманівського” сценарію Нетаньягу втрачає все. І тому він і надалі намагатиметься будь-якою ціною зберегти свою владу.

Втім, коронавірус, схоже, почав вносити свої корективи і в ізраїльську політику. Як недавно стало відомо, прем’єр-міністр Нетаньягу під час спеціальної прес-конференції, присвяченої закриттю шкіл та іншим заходам боротьби з епідемією, закликав створити надзвичайний уряд.

Нетаньягу запропонував забути на певний час про політичні розбіжності: “П’ятдесят три роки тому, відразу після початку Шестиденної війни, в Ізраїлі виник національний уряд надзвичайного стану. Ізраїль консолідувався й переміг. Я закликаю створити такий уряд зараз, уже цього вечора, — Національний уряд надзвичайного стану. Без жодних відмовок і зволікань. Це буде надзвичайний стан на обмежений період, і ми разом боротимемося за порятунок життів великої кількості громадян. Ми зобов’язані відкласти вбік політику, пізніше буде час повернутися на позиції, на яких ми перебуваємо зараз. На даний момент потрібно виявити національну й особисту відповідальність, котрі мають узяти гору над іншими інтересами”.

Нетаньягу планує найближчим часом запропонувати лідерові альянсу “Кахоль Лаван” Бені Ганцу обговорити створення уряду національної єдності.

За кілька годин до цього голова партії “Наш дім Ізраїль” Авігдор Ліберман у телеінтерв’ю закликав до створення уряду національної єдності у складі “Лікуду” та “Кахоль Лаван” на паритетних умовах. Решта партій не входитимуть до правлячої коаліції, підтримуючи її ззовні. Міністр оборони і голова блоку “Яміна” Нафталі Беннет також закликав до створення надзвичайного уряду на період до півроку, заморозивши на цей час політичний процес, “аби почати потім із тієї ж точки, на якій він був заморожений”.

Таким чином, в ізраїльтян з’являється шанс домовитися, і політична криза, бодай на певний час, може бути відкладена.

https://dt.ua/international/faktor-netanyagu-341583_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Фактор Нетаньяху

«Зеркало недели. Украина»   №1286  15 марта  2020

Виктор Каспрук

Парламентские выборы не решили политический кризис в Израиле.

Глава израильской ЦИК Нил Гендель передал президенту Израиля Реувену Ривлину официальные результаты выборов в Кнессет, состоявшихся в начале марта. По данным ЦИК партия премьер-министра Биньямина Нетаньяху “Ликуд” получила 36 мандатов, левоцентристский альянс “Кахоль Лаван”, лидером которого является Бени Ганц, — 33, “Объединенный арабский список” — 15, ШАС — 9, “Яадут ха-Тора”, “Наш дом Израиль” и “Авода” — по 7 мандатов каждая, “Ямина” — 6 мандатов.

В марте на выборах проголосовали 71,46% имеющих право голоса, что на один процент больше, чем в сентябре прошлого года. Тогда на израильские избирательные участки пришло 69,8% избирателей.

Президент Ривлин обратился к руководству партийных фракций: “Каждое соглашение, которое приведет к созданию устойчивого правительства и доверию большинству в Кнессете, будет замечательным. Помимо всего прочего, перед вами все еще лежит предложение, внесенное мной на предыдущих выборах. Я слышал критику, в свое время звучавшую в адрес моего предложения, с частью этой критики я согласен. Но тогда мне казалось, что иного выхода нет. Ситуация не сильно изменилась с того времени”.

Но, как и в прошлый раз, главная борьба за кресло премьера будет идти между Биньямином Нетаньяху и Бени Ганцом. Парадоксальность ситуации в том, что “Ликуд” и “Кахоль Лаван” легко могли бы вместе сформировать правительство национального единства, если бы не “фактор Нетаньяху”. Потому что обе политические силы готовы пойти навстречу друг другу лишь в том случае, если их представитель будет первым в ротации.

Для Нетаньяху — это не только опасность оказаться вне большой политики, ведь уголовные дела, заведенные против него, могут быть запущены в активное производство.

После завершения вторых выборов в Кнессет стало понятно: если будут третьи выборы, никто не может гарантировать, что не обойдется без четвертых. Теперь же, когда третьи парламентские выборы в Израиле уже состоялись, “запах” четвертых в августе или начале сентября 2020 года витает в воздухе.

Такая ситуация закономерно вытекает из того, что демографическое соотношение электората остается неизменным. А это, в свою очередь, означает: политические вкусы избирателей тоже не изменились.

Мэры израильских городов уже заявили, что если четвертые выборы действительно состоятся, то они будут создавать свою партию местной власти во главе с мэром Модиина Хаимом Бибасом. Такая партия способна получить до 10 мест в Кнессете и сможет вывести израильскую политику из тупика.

Лидер партии “Наш дом Израиль” (НДИ) Авигдор Либерман считает: “Нетаньяху не хочет ни чрезвычайного правительства, ни правительства национального единства. Он встревожен лишь проблемой политического выживания. Остальное — только дымовая завеса и сказки Али-Бабы”.

Но коалиционные планы политических сил меняются едва не каждый день. Так, лидеры блока “Кахоль Лаван” отказались от намерений, опираясь на “Объединенный арабский список”, привести к присяге правительство меньшинств. Решение приняли после того, как стало понятно, что у оппозиционных сил нет большинства для формирования такой коалиции. Депутаты от “Кахоль Лаван” Цви Хаузер и Йоаз Хендель отказались поддержать такую коалицию, аналогичное решение приняла депутат Орли Леви-Абукасис, возглавляющая партию “Гешер”, которая входит в левоцентристский блок с партиями “Авода” и “Мерец”.

Леви-Абукасис очевидно хочет дистанцироваться от политических соратников. Она объявила, что не войдет в левоцентристскую коалицию меньшинств, которую поддерживает “Объединенный арабский список”. Кроме того, лидер “Гешер” сообщила, что решила отказаться от союза с партией “Мерец”, который был навязан ей лидером “Аводы” Амиром Перецем. К тому же она, в отличие от членов “Аводы”, “Мерец” и “Кахоль Лаван”, не чувствует явной антипатии к Биньямину Нетаньяху.

Таким образом, можно сделать предположение, что Орли Леви-Абукасис способна вызреть до вхождения в правую коалицию, которую будет формировать “Ликуд”. В то же время некоторые депутаты от левоцентристского альянса “Кахоль Лаван” высказываются в поддержку начала переговоров с “Ликуд” о возможности создания правительства национального единства.

Политические расхождения спровоцировали разногласия между членами “Аводы”. Так, члены руководства партии обратились к ее главе Амиру Перецу с призывом начать переговоры о присоединении к правительству во главе с Биньямином Нетаньяху. Они считают, что таким образом партия смогла бы влиять на политику изнутри правительства на фоне социально-экономических вызовов, стоящих перед Израилем. А глава “Кахоль Лаван” Бени Ганц, по их мнению, не имеет никаких реальных возможностей для формирования стабильного правительства. Поэтому, чтобы предотвратить четвертые подряд выборы и политический хаос в стране, надо начать договариваться c Нетаньяху.

“Кахоль Лаван” и “Наш дом Израиль” ради будущей электоральной поддержки начинают заигрывать с арабами, искать в них ситуативного политического союзника. Но заигрывание Либермана с арабами может иметь свою тайную подоплеку.

Его партия “Наш дом Израиль” объявила о намерении продвигать законопроекты, не позволяющие действующему главе правительства Нетаньяху сформировать коалицию. На заседании фракции НДИ было решено проголосовать за закон, направленный на ограничение полномочий премьер-министра двумя сроками. Кроме того, члены “Наш дом Израиль” решили поддержать законопроект, запрещающий формировать правительство депутату, которому предъявлено обвинительное заключение.

Раньше в поддержку этого законопроекта высказались лидер альянса “Кахоль Лаван” Бени Ганц, а также представители блока “Авода-Гешер-Мерец” и “Объединенного арабского списка”. А выведя Нетаньяху за границы большой политики, Либерман мог бы нацелиться занять его место. Этот ход позволил бы ему сделать то, о чем он давно мечтал: взять на себя ответственную функцию “могильщика религиозного диктата”.

 

На втором этапе на базе части депутатов “Ликуда” и НДИ будет создана новая политическая партия, основу которой будет составлять центристско-ревизионистское движение на либеральной основе, без религиозно-фанатической составляющей. И возглавит эту партию, конечно, сам Либерман.

На третьем этапе будет создано правительство национального единства без крайних левых и крайних правых. Таким образом могут быть полностью переформированы израильские политические и электоральные поля.

Все это Либерман мог бы легко реализовать, если бы Нетаньяху согласился уступить должность премьера. Но при таком “либермановском” сценарии Нетаньяху теряет все. Поэтому он и в дальнейшем будет пытаться любой ценой сохранить свою власть.

Но, коронавирус, похоже, начал вносить свои коррективы и в израильскую политику. Как недавно стало известно, премьер-министр Нетаньяху во время специальной пресс-конференции, посвященной закрытию школ и другим мерам борьбы с эпидемией, призвал создать чрезвычайное правительство.

Нетаньяху предложил забыть на какое-то время о политических расхождениях: “Пятьдесят три года назад, сразу после начала Шестидневной войны, в Израиле возникло национальное правительство чрезвычайного положения. Израиль консолидировался и победил. Я призываю создать такое правительство сейчас, уже в этот вечер, — Национальное правительство чрезвычайного положения. Без каких-либо отговорок и промедлений. Это будет чрезвычайное положение на ограниченный период, и мы вместе будем бороться за спасение жизней большого количества граждан. Мы обязаны отложить в сторону политику, позже будет время вернуться на позиции, на которых мы находимся сейчас. На данный момент надо проявить национальную и личную ответственность, которые должны взять верх над другими интересами”.

Нетаньяху планирует в ближайшее время предложить лидеру альянса “Кахоль Лаван” Бени Ганцу обсудить создание правительства национального единства.

За несколько часов до этого глава партии “Наш дом Израиль” Авигдор Либерман в телеинтервью призвал к созданию правительства национального единства в составе “Ликуда” и “Кахоль Лаван” на паритетных условиях. Остальные партии не будут входить в правящую коалицию, поддерживая ее извне. Министр обороны и глава блока “Ямина” Нафтали Беннет также призвал к созданию чрезвычайного правительства на период до полугода, заморозив на это время политический процесс, “чтобы начать потом с той же точки, на которой он был заморожен”.

Таким образом у израильтян появляется шанс договориться и политический кризис, хотя бы на какое-то время, может быть отложен.

https://zn.ua/international/faktor-netanyahu-348046_.html

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Дохаворилися

111

«Дзеркало тижня. Україна»  №1284  2  березня 2020 

Віктор Каспрук

США і “Талібан” підписали історичну угоду щодо Афганістану.

Підписання угоди між США і “Талібаном” про виведення з Афганістану американських військ, яке відбулося 29 лютого у столиці Катару Досі, — історична подія. На церемонії підписання були присутні президент Афганістану Ашраф Гані, міністр оборони США Марк Еспер, держсекретар Майк Помпео і генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг.

У тексті угоди зазначається, що “США, їхні союзники і коаліція завершать виведення решти сил з Афганістану впродовж 14 місяців після оголошення цієї спільної декларації та укладення угоди між США і “Талібаном”.

Міжнародна коаліція під проводом США у відповідь на теракти 11 вересня 2001 р. увійшла в Афганістан, щоб повалити режим талібів, який підтримав терористичне угруповання “Аль-Каїда”, відповідальне за ці напади.

Мирний процес в Афганістані започатковано. Проте не все так гладко, як здається на перший погляд. Для президента Сполучених Штатів Дональда Трампа таке рішення може стати серйозним політичним бонусом. Адже припинення війни в Афганістані було однією з його минулих передвиборних обіцянок. Тепер він може відзвітувати перед своїми виборцями, що цю обіцянку виконав. Трамп хотів зовнішньополітичної перемоги перед новими виборами, і він її отримав. Підписання угоди саме тепер — важлива частина поточної виборчої президентської кампанії у США.

Питання в тому, як довго “Талібан” дотримуватиметься взятих на себе перед американцями обіцянок. Адже уряд президента Ашрафа Гані без допомоги США і їхніх військових не зможе довго утримувати контроль над афганськими провінціями, на які сьогодні поширюється його влада.

Тому угода, підписана США і талібами, більше скидається не на мирний договір, а на домовленість про вихід американських військ із Афганістану в рік американських виборів. І не слід виключати, що ця мирна угода допоможе талібам відновити владу над Афганістаном.

Реальність така, що, хоч уряд Ашрафа Гані не здатен контролювати весь Афганістан, вище керівництво талібів теж не має контролю над усіма місцевими ополченськими угрупованнями, які використовують зброю проти уряду, хоча часто їхні дії приписують талібам.

Крім того, в “Талібані” досі переважають етнічні пуштуни зі сходу та півдня Афганістану, тоді як уряд переважно складається з таджиків, узбеків і багатьох інших меншин з “етнічних клаптів” Афганістану, здебільшого з півночі й заходу.

Тому якщо таліби взяли на себе зобов’язання після часткового виведення військових сил США з Афганістану не дозволяти “Аль-Каїді” або іншим терористичним рухам закріпитися в країні, це ще не означає, що їм вдасться їх виконати. Бо ісламістські бойовики можуть втратити підтримку населення на місцях, коли замиряться з владою в Кабулі, навіть якщо це буде не уряд Гані, а кабінет, сформований з участю представників “Талібану”.

США залишають Афганістан, який прагне миру, але серйозно розділений. І радянське, і американське військові втручання за останні сорок років посилили суперечності між відносно сучасними містами і традиційно консервативним селом. Західний проєкт модернізації справді сприяв досягненню низки свобод, але у відповідь на військове втручання консервативні релігійні сили здобули більше підтримки від проісламістськи налаштованої частини афганського населення.

Проте “Талібан” — це сунітський мусульманський фундаменталістський рух. Його керівництво насамперед хоче, щоб країною керували закони шаріату, як наприкінці 1990-х. Але після 2001 року, коли в Афганістані було прийнято конституцію, відбувся розподіл влади, жінкам надали більше прав, а дівчатам дозволили ходити до школи і вчитися. Тепер усі ці досягнення ризикують опинитися під питанням.

Зараз таліби можуть погоджуватися з чим завгодно, та тільки коли з Афганістану піде останній американський військовий, не виключено, що вони спробують знову впровадити закони шаріату. Таліби готові вчитися на минулих помилках, але налаштовані суворо дотримуватися законів шаріату, відповідно до яких жінки має повністю підпорядковуватися чоловікам, підкорятися їхнім бажанням і вимогам. Тож у цьому випадку в жертву буде принесено права жінок.

Певна річ, поганий мир — краще, ніж продовження війни. Стало зрозуміло, що жодній зі сторін не вдасться перемогти на полі бою. Угода з талібами — неймовірно важкий акт балансування інтересів і досягнення компромісів. Її можна вважати лише початком довгого шляху до миру. Тож постає велике питання: що станеться в далекосяжній перспективі, зокрема і з правами та свободами жінок?

Очевидно, що Дональд Трамп вирішив домовитися задовго до дня голосування, аби мати можливість вийти на президентські вибори як “мирний президент”, котрий ініціював вихід США з Афганістану, — тоді як таліби вважають, що угода і зменшення американської військової присутності можуть посприяти їхній перевазі в тривалих битвах, які на них чекають. Крім того, в “Талібані” воліють підписати угоду зараз, коли інтенсивність боїв знижується і ще не настав час традиційного весняного наступу.

Попри все, дія цієї угоди досить невизначена. Навіть якщо вдасться зменшити насильство і таліби переважно дотримуватимуться домовленостей зі США, залишається найважча частина — запуск повноцінного мирного процесу, що включатиме переговори між урядом, талібами та іншими афганськими опозиційними групами про розподіл влади.

Такі переговори можуть забрати дуже багато часу, і чим довше вони триватимуть, тим більший ризик зриву мирного процесу через насильницькі дії національних, етнічних, племінних, регіональних чи міжнародних акторів та створення обстановки заплутаності й недовіри.

Після підписання угоди між Сполученими Штатами і талібами можна спрогнозувати, що її виконання наразиться на масову протидію з боку опозиційних сил. І, можливо, не так через зміст, як через визначення, хто ж має представляти законний уряд Афганістану.

Таліби, що контролюють майже половину території країни, сподіваються отримати місця в афганському уряді. Але це ускладнюється тим, що в Афганістані нині є два уряди — президента Ашрафа Гані і самопроголошений уряд колишнього прем’єр-міністра Абдулли Абдулла, який не визнає перемоги Гані на президентських виборах.

Тому мирний процес може загальмувати політична криза в Афганістані. Два головних кандидати, які набрали найбільше голосів на президентських виборах у вересні 2019 року, — чинний президент Ашраф Гані та його опонент Абдулла Абдулла, як і раніше, борються за цю посаду, незважаючи на недавнє оголошення остаточних результатів.

Політичним лідерам Афганістану зараз потрібен компроміс. Тоді як виникла потреба в об’єднанні різних політичних сил, в афганському політичному класі загостилося традиційне післявиборне протистояння. Представникам різних політичних груп Афганістану й до того непросто було зібратися для ведення переговорів із талібами. А тепер можливість створення коаліційного уряду затьмарена політичною кризою.

У ситуації, що складається, впливові регіональні гравці — Росія та Іран — дуже уважно спостерігають за нинішніми подіями в Афганістані. І хоча для Москви, традиційно, чим гірше Америці, тим краще, проте і в неї є свій інтерес у стабілізації на афганській території.

Попри зацікавленість Росії у виведенні військових США з афганської території, Москва побоюється, що ситуація в Афганістані може різко погіршитися, і збройні угрупування опозиційних до Кабулу сил робитимуть спроби пробиратися в сусідні з Афганістаном країни Центральної Азії — Туркменістан, Таджикистан і Узбекистан. А через них наркотики та зброя можуть потрапляти й на територію Російської Федерації.

Іран завжди виявляв інтерес до Афганістану. Ідеться не тільки про “Талібан”, якому вдавалося підтримувати досить добрі відносини з Тегераном, а й про шиїтське населення Афганістану. Після того, як американці виведуть свої війська, Іран може спробувати через нього посилити свій вплив на ситуацію в цій країні.

Період, закладений для виведення американських і НАТОвських військ з Афганістану, стане перевіркою “Талібану” на обов’язковість. Дуже важливо, щоб після того, як афганську територію покине американський контингент, Америка не залишила після себе політичний і військовий вакуум, який можуть заповнити інші, ворожі до США та їхніх союзників, іноземні сили. Адже якби після “чорного четверга” 11 вересня 2001 року США і члени коаліції не прийняли рішення увійти в Афганістан, то таліби управляли б ним досі. “Талібан” майже 20 років тому висловлював готовність розірвати зв’язки з “Аль-Каїдою” і примусити її залишити Афганістан, проте цього не сталося.

Таліби мають чималу підтримку серед афганського населення, і хоча не факт, що цей договір принесе в Афганістан повноцінний мир, проте, з прагматичної точки зору, вже не було сенсу зволікати цю кампанію. Іноземні війська не змогли досягти всіх поставлених перед ними цілей, Афганістан же виявився не зовсім готовим до запропонованих йому союзниками змін.

Можливо, домовленість із “Талібаном” є передвиборним тактичним маневром Трампа. Схоже, він виправляє помилки своїх попередників. Проте цей успіх може за короткий час вилитися у фанатичну ісламістську диктатуру.

https://dt.ua/international/dohavorilisya-340323_.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Дохаворились

«Зеркало недели. Украина»   №1284  2 марта  2020

Виктор Каспрук

США и “Талибан” подписали историческое соглашение в отношении Афганистана.

Подписание соглашения между США и “Талибаном” о выводе из Афганистана американских войск, состоявшееся 29 февраля в столице Катара Дохе, — историческое событие. На церемонии подписания присутствовали президент Афганистана Ашраф Гани, министр обороны США Марк Эспер, госсекретарь Майк Помпео и генеральный секретарь НАТО Йенс Столтенберг.

В тексте соглашения отмечается, что “США, их союзники и коалиция завершат вывод остальных сил из Афганистана в течение 14 месяцев после объявления этой общей декларации и заключения соглашения между США и “Талибаном”.

Международная коалиция под руководством США в ответ на теракты 11 сентября 2001 г. вошла в Афганистан, чтобы свергнуть режим талибов, который поддержал террористическую группировку “Аль-Каида”, ответственную за эти нападения.

Мирный процесс в Афганистане начат. Однако не все так гладко, как кажется на первый взгляд. Для президента Соединенных Штатов Дональда Трампа такое решение может стать серьезным политическим бонусом. Ведь прекращение войны в Афганистане было одним из его прошлых предвыборных обещаний. Теперь он может отчитаться перед своими избирателями, что это обещание он выполнил. Трамп хотел внешнеполитической победы перед новыми выборами, и он ее получил. Подписание соглашения именно сейчас — важная часть текущей избирательной президентской кампании в США.

Вопрос в том, как долго “Талибан” будет соблюдать взятые на себя перед американцами обещания. Ведь правительство президента Ашрафа Гани без помощи США и их военных не сможет долго удерживать контроль над афганскими провинциями, на которые сегодня распространяется его власть.

Поэтому соглашение, подписанное США и талибами, больше похоже не на мирный договор, а на договоренность о выходе американских войск из Афганистана в год американских выборов. И не следует исключать, что это мирное соглашение поможет талибам восстановить власть над Афганистаном.

Реальность такова, что, хотя правительство Ашрафа Гани не может контролировать весь Афганистан, у высшего руководства талибов тоже нет контроля над всеми местными ополченскими группировками, использующими оружие против правительства, хотя часто их действия приписывают талибам.

Кроме того, в “Талибане” до сих пор преобладают этнические пуштуны с востока и юга Афганистана, тогда как правительство преимущественно состоит из таджиков, узбеков и многих других меньшинств из “этнических лоскутов” Афганистана, большей частью с севера и запада.

Но если талибы и взяли на себя обязательства после частичного вывода военных сил США из Афганистана не позволять “Аль-Каиде” или другим террористическим движениям закрепиться в стране, это еще не означает, что им удастся их выполнить. Потому что исламистские боевики могут потерять поддержку населения на местах, когда примирятся с властью в Кабуле, даже если это будет не правительство Гани, а кабинет, сформированный с участием представителей “Талибана”.

Однако “Талибан” — это суннитское мусульманское фундаменталистское движение. Его руководство прежде всего хочет, чтобы страной руководили законы шариата, как в конце 1990-х. Но после 2001 года, когда в Афганистане приняли конституцию, произошло распределение власти, женщинам предоставили больше прав, а девушкам позволили ходить в школу и учиться. Теперь все эти достижения рискуют оказаться под вопросом.

Сейчас талибы могут соглашаться с чем угодно, но когда из Афганистана уйдет последний американский военный, не исключено, что они попробуют снова внедрить законы шариата. Талибы готовы учиться на прошлых ошибках, но настроены сурово соблюдать законы шариата, согласно которым женщины должны полностью подчиняться мужчинам, покоряться их желаниям и требованиям. Так что в этом случае в жертву будут принесены права женщин.

Разумеется, плохой мир лучше, чем продолжение войны. Стало понятно, что ни одной из сторон не удастся победить на поле боя. Соглашение с талибами — невероятно трудный акт балансирования интересов и достижения компромиссов. Его можно считать лишь началом длинного пути к миру. Таким образом, возникает большой вопрос: что произойдет в дальней перспективе, в частности с правами и свободами женщин?

Очевидно, что Дональд Трамп решил договориться задолго до дня голосования, чтобы иметь возможность выйти на президентские выборы как “мирный президент”, который инициировал выход США из Афганистана, тогда как талибы считают, что соглашение и уменьшение американского военного присутствия могут способствовать их преимуществу в длительных битвах, которые их ожидают. Кроме того, в “Талибане” предпочитают подписать соглашение сейчас, когда интенсивность боев снижается и еще не наступило время традиционного весеннего наступления.

Несмотря на все, действие настоящего соглашения весьма неопределенно. Даже если удастся уменьшить насилие, и талибы преимущественно будут придерживаться договоренностей с США, остается самая трудная часть — запуск полноценного мирного процесса, который будет включать переговоры между правительством, талибами и другими афганскими оппозиционными группами о распределении власти.

Такие переговоры могут отнять очень много времени, и чем дольше они будут длиться, тем больше риск, что мирный процесс сорвется из-за насильственных действий национальных, этнических, племенных, региональных или международных акторов и создания обстановки запутанности и недоверия.

После подписания соглашения между Соединенными Штатами и талибами можно прогнозировать, что его выполнение натолкнется на массовое противодействие со стороны оппозиционных сил. И, возможно, не столько из-за содержания, как из-за определения, кто же должен представлять законное правительство Афганистана.

 

Поэтому мирный процесс может застопориться из-за политического кризиса в Афганистане. Два главных кандидата, набравшие больше всего голосов на президентских выборах в сентябре 2019 года (действующий президент Ашраф Гани и его оппонент Абдулла Абдулла), как и раньше, борются за эту должность, несмотря на недавнее объявление окончательных результатов.

Политическим лидерам Афганистана сейчас нужен компромисс. Тогда как возникла потребность в объединении разных политических сил, в афганском политическом классе задержалось традиционное послевыборное противостояние. Представителям разных политических групп Афганистана и до того непросто было собраться для ведения переговоров с талибами. А теперь возможность создать коалиционное правительство омрачена политическим кризисом.

В ситуации, которая складывается, влиятельные региональные игроки — Россия и Иран — очень внимательно наблюдают за нынешними событиями в Афганистане. И хотя для Москвы, традиционно, чем хуже Америке, тем лучше, однако и у нее есть свой интерес в стабилизации на афганской территории.

Несмотря на заинтересованность России в выводе военных США из афганской территории, Москва опасается, что ситуация в Афганистане может резко ухудшиться, и вооруженные группировки оппозиционных к Кабулу сил будут пытаться пробираться в соседние с Афганистаном страны Центральной Азии — Туркменистан, Таджикистан и Узбекистан. А через них наркотики и оружие могут попадать и на территорию Российской Федерации.

Иран всегда проявлял интерес к Афганистану. Речь не только о “Талибане”, которому удавалось поддерживать довольно хорошие отношения с Тегераном, но и о шиитском населении Афганистана. После того, как американцы выведут свои войска, Иран может попробовать через него усилить свое влияние на ситуацию в этой стране.

Период, заложенный для вывода американских и НАТОвских войск из Афганистана, станет проверкой “Талибана” на обязательность. Очень важно, чтобы после того, как афганскую территорию покинет американский контингент, Америка не оставила после себя политический и военный вакуум, который могут заполнить другие, враждебные США и их союзникам, иностранные силы. Ведь если бы после “черного четверга” 11 сентября 2001 года США и члены коалиции не приняли решение войти в Афганистан, талибы управляли бы им до сих пор. “Талибан” почти 20 лет назад выказывал готовность разорвать связи с “Аль-Каидой” и принудить ее покинуть Афганистан, однако этого не случилось.

У талибов есть немалая поддержка среди афганского населения, и хотя не факт, что настоящий договор принесет в Афганистан полноценный мир, однако, с прагматичной точки зрения, уже не было смысла затягивать эту кампанию. Иностранные войска не смогли достичь всех поставленных перед ними целей, Афганистан же оказался не совсем готов к предложенным ему союзниками изменениям.

Возможно, договоренность с “Талибаном” является предвыборным тактическим маневром Трампа. Похоже, он исправляет ошибки своих предшественников. Однако этот успех может за короткое время вылиться в фанатичную исламистскую диктатуру.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , | Залишити коментар

Провокаційний запуск балістичних ракет. Щоб отримати допомогу, Північна Корея знову шантажує Захід

Кім

«Український інтерес»  26 березня 2020 року

Віктор Каспрук

Північна Корея активізувала свій ракетний шантаж, що відбувається щоразу, коли диктатор Кім Чен Ин намагається “вибити” із Заходу більше допомоги. У Пхеньяні вирішили діяти звичними для них методами, і, після двох місяців відносної тиші, провели біля узбережжя Південної Кореї випробування двох балістичних ракет малої дальності. Наразі цей запуск був третім цього місяця випробуванням зброї, який здійснила КНДР.

Очевидно, що військові провокації Північної Кореї відбуваються у дуже невідповідний час, коли весь світ стикається з великими труднощами, а Всесвітня організація охорони здоров’я оголосила коронавірус пандемією.

Таким чином Кім Чен Ин нагадує Сполученим Штатам про себе. Адже переговори між американцями і північно-корейцями вже не ведуться з жовтня 2019 року, проте і під час пандемії коронавірусу денуклеаризація Корейського півострова не знімається з порядку денного.

Вірус COVID-19 не відміняв великої політики і американські посадовці заявляють, що залишаються відкритими для переговорів з КНДР. Але, граючись в свою “геополітичну значимість”, Кім Чен Ин, пообіцяв продемонструвати нову стратегічну зброю і заявив, що більше не відчуває зобов’язань дотримуватись мораторію на дальні пуски та ядерні випробування.

Президент США Дональд Трамп надіслав лист Кім Чен Ину, в якому запропоновано допомогу в боротьбі з коронавірусом, повідомила сестра Кіма – Кім Йо Чжон. При цьому вона наголосила, що цього недостатньо для покращення відносин між двома країнами.

Як сказала Кім Йо Чжон: “Ми розглядаємо такий особистий лист президента Трампа як хороший приклад, що демонструє особливі і міцні особисті відносини з головою Кім Чен Ином”. Її заяву опублікувало офіційне Центральне телеграфне агентство Північної Кореї (ЦТАК).

Вірус COVID-19 з’явився в сусідньому КНДР Китаї у січні, але Північна Корея не повідомила про жодний випадок захворювання. Але водночас ця ізольована країна запровадила жорсткі заходи з карантину проти вірусу, визначивши їх для себе, як питання “національного виживання”.

Сестра Кіма застерегла не робити “поспішних висновків” з добрих особистих стосунків двох лідерів. “Я думаю, – наголосила вона, – що двосторонні відносини та діалог можуть бути забезпечені, коли між двома країнами буде досягнуто неупередженості і балансу інтересів».

Іншими словами, Кім Йо Чжон повідомляє, що Північна Корея не буде піддаватися на тактику “приємностей” з боку Америки і чекає на кращі пропозиції за столом переговорів, та що вона залишається скептично налаштованою щодо перспектив поліпшення взаємин між США і КНДР. Чим, власне, дає зрозуміти, що Пхеньян продовжить розробку своєї ядерної зброї.

Президент Дональд Трамп настільки переконаний у тому, що він здатен примусити північнокорейського диктатора провести ядерне роззброєння КНДР на своїх умовах, що воліє не помічати того, що Кім Чен Ин продовжує каламутити в стосунках з американцями. Адже твердження, що в Північній Кореї немає випадків захворювання на коронавірус, явно не відповідає дійсності. Оскільки КНДР фактично є “економічною провінцією” Китаю, бо більшість торгівельних операцій північнокорейці проводять саме з китайцями.

Ця заява Трампа про допомогу Північній Кореї, викликала обурення в частини американського суспільства. І багато експертів вважають, що, в першу чергу, він мав би думати про допомогу своїм співгромадянам, котрі живуть в Нью-Йорку, штатах Кентуккі, Джорджія чи Небраска.

А так це все виглядає, як непряме сприяння неприкритому шантажу з боку Пхеньяну. Адже абсолютно зрозуміло, що Північна Корея, будучи сьогодні однією з найбідніших країн світу, використовує цінні для себе ресурси на ракети і розробку ядерної зброї, щоб потім блефуючи, намагатись отримати допомогу від Заходу. І ця допомога дасть змогу режиму протриматися ще якийсь час.

Єдиним плюсом в цьому є те, що запускаючи ракети в море в КНДР ще більше виснажують свої арсенали і наявні ресурси, проте Америка зовсім не зобов’язана фінансувати ядерні забаганки Кім Чен Ина.

Метою подібних ігор Кіма ІІІ є зменшення впливів Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, використовуючи для цього, як дипломатичні, так і військові інструменти. При цьому Китай і Росія не виявляють жодного занепокоєння з приводу того, що північнокорейський диктатор сіє хаос не тільки в регіоні, а й в світі. А це означає, що вони в цьому зацікавленні.

Північнокорейський лідер хотів уваги світу, і він її отримав. І хоча до кінця закінчення президентських перегонів в Сполучених Штатах Дональд Трамп навряд чи проводитиме чергові зустрічі з Кім Чен Ином, але в разі якщо він переможе вдруге, то, скоріше за все, інтенсивність переговорів і зустрічей може зрости.

Президент Трамп дещо підвищив статус Кіма, показавши йому, що він може й не зовсім бути світовим парією, якщо перестане ядерно шантажувати міжнародну громадськість, але упираючись, “ядерний диктатор” руйнує цю підтримку. Китаю, який має великий вплив на Пхеньян, варто було б приструнчити свого підопічного, який постійно випробовує терпіння США і їхніх західних союзників.

Посилаючи “лист примирення” Кім Чен Ину напередодні президентських виборів в Америці, Дональд Трамп допустився помилки, надавши реальну можливість своїм політичним опонентам з Демократичної партії обвинувачувати його в тому, що він готовий допомогти диктатору, який стає все товстішим в той час, коли більшість його народу голодує або недоїдає, замість піклуватися про власних співгромадян.

На думку опонентів Трампа, не зрозуміло, чому це він пропонує допомогу іншій країні, коли він, як виглядає, не може скласти якогось узгодженого плану для самих США. Бо спочатку це Північна Корея, потім може бути Росія, чи ще якась інша держава, котра, в його уявленні, може бути йому політично корисною.

Адже Італії, Іспанії, Франції, державам, які Америка вважає своїми союзниками, з великою кількістю смертей від коронавірусу, Трамп не висловив слова співчуття, чи солідарності. А ворожій країні, яка протягом десятиліть перебуває в протистоянні з США, надіслана пропозиція про допомогу.

Український інтерес полягає в тому, щоб підтримка стратегічного партнера України Сполучених Штатів, продовжувалась. Тому під час наближення президентських перегонів в Америці українська сторона має дистанціюватись від будь-яких спроб виступити на підтримку Республіканської чи Демократичної партії.

Адже хто б не переміг в Сполучених Штатах на президентських виборах 2020, чи кандидат республіканців Дональд Трамп, чи кандидат демократів Джо Байден, для України дуже важливо, щоб стабільні стратегічні партнерські стосунки з Америкою не тільки продовжувались, але й набували нових вимірів.

Провокаційний запуск балістичних ракет

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Українцям потрібно подолати “вірус російськості”

M

Gazeta.ua  25 березня 2020 року

Віктор Каспрук

МОВНА САМООРГАНІЗАЦІЯ – ПЕРШИЙ КРОК ДО УСПІХУ

Люблю бувати в Польщі. І не тільки тому, що наші мови дуже схожі й усе зрозуміло. Там за тиждень перебування можна не почути жодного російського слова. Ні по телебаченню, ні по радіо, ні на вулиці.

У “польському просторі” російська мова не потрібна. Там вона просто зайва. Але, повертаючись додому, ще гостріше відчуваєш, що повноцінного “українського простору” в Україні як не було, так і досі немає.

Можна сказати, що в цьому корінь усіх бід українців. Адже без “українського простору” українська мова може зникнути дуже швидко. А без мови, що є фундаментом ідентичності української нації, неможливо створити дієздатне суспільство й успішну державу.

Усе це стало наслідком того, що на початку відновлення української державності було допущено ряд стратегічних прорахунків, котрі з 1991 року бумерангом повернулися в сьогодення. Спотворене за роки радянської окупації комуністами світовідчуття призвело до того, що, на відміну від держав Балтії, українське громадянство автоматично отримало все населення, яке на той час жило на території УРСР. І минулорічні вибори наочно показали, як може проголосувати населення, яке мало ідентифікує себе з Україною. А відповідальні громадяни нашої держави вкотре опинилися в меншості.

Причиною чого стало, що з часу незалежності так і не було розірвано відчуття ментальної близькості, що збереглося в частини населення України, котре тривалий час перебувало у складі колишньої Російської імперії, до населення Росії.

Вражає те, що, як і під час перших президентських виборів, 2019-го за кандидата на посаду президента від національно-демократичних сил проголосували лише 25 відсотків виборців. 1991 року також 25 відсотків підтримали лідера Народного Руху України В’ячеслава Чорновола, що не дало змоги провести в перші роки реформи, позитивні наслідки яких відчули б українські громадяни.

” На початку відновлення української державності було допущено ряд стратегічних прорахунків “

Другим прорахунком є те, що не вдалося зупинити русифікацію українського населення. Чергова спроба українізувати Україну, зроблена в часи президента Порошенка, наочно доводить: не змінивши підходів, українці будуть знову, раз за разом повертатися на круги своя.

За роки незалежності України наша столиця Київ так і не стала україномовною, що в іноземців, котрі її відвідують, викликає великий подив і здивування. Але чомусь більшістю киян це не сприймається як нонсенс, який необхідно терміново виправити. Україна серйозно заражена “вірусом російськості”, патологічні наслідки чого нині простежуються на всіх можливих рівнях.

Пригадується розмова 1991 року з одним моїм далеким родичем, який народився в Києві 1914-го і тому добре пам’ятав спробу українізації України в 1920-х. Він мені сказав: “Якщо все буде робитися так, як у 20-ті, то знову нічого не вийде”.

Тоді мені здалося, що він явно перебільшує. У часи відновлення незалежності Української держави і на підйомі національної свідомості українців все вдасться. Тепер, майже через 30 років, можна сказати: з українізацією, на жаль, не дуже далеко вдалося просунутися.

Крім того, що відбувся шалений спротив усьому українському “п’ятої колони” і по-проросійському налаштованого олігархату, в руках якого опинився контроль за майже всіма телеканалами, FM-радіостанціями і пресою, абсолютно не враховувався мовно-культурний антагонізм міста і села, який було силою підступно закладено в радянські часи.

Коли зрусифіковані міста, котрі стали форпостами поширення російської мови, культури і ментальності, протиставляли містечкам і селам, що зберігали свою українську національну ідентичність та україномовність.

” Якщо все буде робитися так, як у 20-ті, то знову нічого не вийде “

Ці міста рік за роком “перемелювали” мільйони вихідців з “українських резервацій” – глибинки, діти й онуки яких із часом ставали, за невеликими винятками, як усі, російськомовними.

Якось я запитав свого знайомого киянина, за якої умови він, добре знаючи українську мову, почав би нею широко користуватися в побуті. На що він мені чесно відповів: якби більшість у Києві перейшла на українську мову. А так мої знайомі на житловому масиві почнуть дивитися на мене, як на божевільного, якщо я раптом почну з ними говорити українською.

Тобто можна сказати, що пересічний міський українець потрапляє в замкнуте коло. Не бажаючи виділятися з основної маси, він не готовий відчувати себе у статусі білої ворони, якщо раптом перейде на державну мову. А дочекатися тут якихось великих зрушень не виходить, оскільки старші покоління виявилися надзвичайно консервативними в мовному питанні.

Адже за радянських часів методично й цілеспрямовано “новим містянам” прищеплювалася зневага до своєї рідної мови. І щоб новоприбулий міг вважатися “городським”, він мусив зробити все для того, аби не відрізнятися від більшості зрусифікованого населення великого міста. Московська окупаційна влада чітко поділила населення на “чужих” і “своїх”.

Цей “свій” був колишній україномовний українець, якого примусили відмовитися від своєї мови й культури, ідентифікуючи себе цим із придуманим імперськими ідеологами в Москві міфічним “радянським народом”.

А “чужий” – це той українець, котрий “злочинно” не бажав інтегруватися в “прогресивну” дійсність СРСР і продовжував користуватися своєю – “відсталою”, “неперспективною” і “вимираючою” – мовою. Від якої справжні ідейні патріоти флагмана всього “прогресивного людства СРСР” давно відмовилися, бо вона тільки відволікала від просування країни в грандіозне світле комуністичне майбутнє.

Вся імперська концепція “вищості” російської мови і “культури” базувалася на прищеплені колонізаторами носіям української мови й культури почуття меншовартості. І це продовжує культивуватися в містах України вже в третьому, якщо не в четвертому, поколіннях.

” Московська окупаційна влада чітко поділила населення на “чужих” і “своїх “

Наразі змаргіналізованому жителю Києва, Харкова, Чернігова, Херсона, Дніпра чи Сум дуже важко перейти на українську мову навіть у побуті, оскільки тоді в очах свого оточення він здаватиметься “меншовартісним селюком”, якого потрібно відлучити від передової міської “культури”. Це настільки закріплено на рівні підсвідомості в мізках пересічних містян, що “вибити” цю зверхність переконаннями й умовляннями ніколи не вдасться.

І головне тут є саме те, що за роки радянської окупації України поширювана силою і репресіями чужинська мова стала нав’язаним атрибутом “міської культури”. На жаль, у багатьох випадках саме російська мова формує ментальність та часто й політичні переконання пересічного міського жителя.

Тому доки “міська культура” для великої частини українців, котрі живуть у містах, традиційно асоціюватиметься з російською мовою, доти переконати їх у необхідності переходити на рідну мову буде дуже важко.

Це обов’язково потрібно враховувати, якщо ми в Україні справді хочемо повернути українську мову в режим масового використання її громадянами.

Сучасна мовна ситуація – це не що інше, як грубе порушення в Україні національних прав корінної нації – українців.

Після Революції гідності дехто зі зрусифікованих українців почав потроху змінювати свою мовну орієнтацію. Але неготовність влади прислухатися до соціально-економічних проблем населення і закриття нею очей на різке погіршення рівня життя рядових громадян стало відвертати частину “новонавернених” від бажання продовжувати самоукраїнізацію.

Як показали останні президентські вибори, більшість українського населення мислить простими і дуже приземленими категоріями. Тому сьогодні немає жодного резону закликати його до якихось високих матерій.

Розхитана національна свідомість потребує зміни підходів, за яких використання української мови зможе принести її новому носію конкретні дивіденди. По-іншому вплинути на мовну ситуацію в Україні ніколи не вдасться. Можна ухвалювати нові й нові мовні закони, але коли на місцях вони не будуть виконуватися й нікому буде їх по-справжньому проконтролювати, то справу не вдасться зрушити з мертвої точки.

” Більшість населення мислить простими і дуже приземленими категоріями “

Необхідно одночасно застосовувати методи батога і пряника. Тим підприємствам і закладам торгівлі, державної та недержавної форми власності, які будуть чітко дотримуватися мовного закону, потрібно зменшувати податки та надавати інші економічні й неекономічні преференції та пільги. А для їхніх сумлінних працівників, що під час своєї роботи не допускають порушень мовного закону, запроваджувати суттєві привілеї і доплати.

Якщо ж державний мовний інспектор двічі чи тричі зафіксує порушення дотримання мовного законодавства працівниками й обслуговувальним персоналом торговельних закладів та підприємств, то в нього має бути право подавати клопотання на тимчасове припинення роботи (чи взагалі закриття) таких установ.

Очевидно, що закони Української держави мають неухильно виконуватися в усіх сферах. І особливо важливим є дотримання мовного закону, котрий стає одним із основних факторів національної безпеки України.

Існує й інший важливий аспект запуску процесу українізації українців. Необхідно відкрити в містах і містечках України “Українські центри”. Де кожен, хто бажає повернутися до українства, зможе вивчити чи вдосконалити свою українську мову, взяти книжки й журнали з української бібліотеки, а в разі потреби отримати і правову допомогу від кваліфікованих юристів чи фахівців з інших галузей.

Також такі “Українські центри” мали б стати осередками взаємодопомоги українців, підтримуючи і допомагаючи їм у скрутну для них хвилину. Необхідно відновити солідарність і допомогу українців одне одному, як це було колись у козацькі часи. Ідеться про самоорганізацію української нації. І українцям варто було б розпочати зі створення активних осередків українського середовища в Україні.

Відновлення мовного і культурного українського простору має стати одним із головних пріоритетів, якщо ми хочемо назавжди вилікуватися від привнесеного ззовні в Україну “вірусу російськості”.

автор ілюстрації: Дмитро Скаженик 

https://gazeta.ua/articles/poglyad/_ukrayincyam-potribno-podolati-virus-rosijskosti/957035

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , ,

“Війна акредитацій” між США і Китаєм. Пекін висилає більшість кореспондентів New York Times, Wall Street Journal і Washington Post

0099

«Український інтерес» 23 березня 2020 року

Віктор Каспрук

Дипломатичні відносини між Сполученими Штатами і Китаєм досягли найнижчого рівня за останні тридцять років. Прикриваючись небезпекою розповсюдження епідемії вірусу COVID-19, Пекін різко скоротив кількість акредитованих американських журналістів в КНР. Вашингтон, звісно, не залишився в боргу, відбулися масові висилки китайських журналістів.

Лише через два місяця після того, як було досягнуто першої фази компромісу між адміністраціями Дональда Трампа і Сі Цзіньпіна, коли здавалося стабілізувалися двосторонні відносини між двома економічними гігантами, Міністерство закордонних справ Китаю заявило, що вишле майже усіх громадян США, які працюють в країні на New York Times, Wall Street Journal і Washington Post.

Як йдеться у повідомленні Ради національної безпеки США: “Рішення Комуністичної партії Китаю про висилку журналістів з Китаю та Гонконгу є ще одним кроком до позбавлення китайського народу та світу доступу до правдивої інформації про Китай. США закликають лідерів Китаю переорієнтувати свої зусилля з вигнання журналістів і розповсюдження дезінформації, на приєднання до всіх країн для припинення коронавірусу Уханя”.

Варто пригадати, що в 2020 році адміністрація президента Дональда Трампа зробила невеликий крок у напрямку вирівняння неприпустимої асиметрії у відносинах між США та Китаєм.

У той час, як китайські інформаційні організації, які часто служать прикриттям для розгортання роботи спецслужб, вільно розміщували сотні заявлених журналістів та членів їхніх родини в США, Китай дозволив набагато меншому контингенту американських журналістів продовжувати свою роботу в країні.

Власне, тут немає нічого нового. Комуністичний режим в Китаї вирішив використати пандемію коронавірусу, як привід для приглушення роботи незалежних ЗМІ, а враховуючи, що таких в КНР більше не залишилося, вирішили зосередити свої зусилля на представниках провідних американських газет.

Відфільтровуючи для китайців всю інформацію та перетворивши засоби масової інформації на слухняну агітаційну машину для управління своїми громадянами, китайське керівництво робить все для того, щоб населення КНР “рухалося в темряві”, задовольняючись відвертою дезінформацією й напівправдою з підконтрольних режиму газет, телебачення і радіо.

Прагнучи перекрити найменший доступ до чесної і об’єктивної інформації, Комуністична партія Китаю, навіть в часи вибуху епідемії коронавірусу, більше піклується про збереження своєї абсолютної влади над країною, ніж про здоров’я своїх громадян. Дії Китаю неймовірно нерозважливі. У той час, коли співробітництво між країнами має найважливіше значення, там затіяли “війну акредитацій” з Америкою.

Борючись за своє право маніпулювати і дозувати інформацію, Пекін чомусь не дуже задумується про те, що якщо “торгівельна війна” з Сполученими Штатами продовжиться, то китайська економіка буде “похована”, а про гарантований рівень споживання, який був доступний в “докоронавірусні” часи, можна буде забути назавжди. Влада в Пекіні, демонструючи “довгу руку комунізму” на співгромадянах, показує реальне ставлення до своїх людей.

Те, що в Китаї немає вільної преси, а повідомлення новин повинні відповідати тому, до чого прагне комуністична партія, обернулося великим негативом не тільки для китайців. Мало минути більше трьох тижнів, перш, ніж режим визнав, що вірус COVID-19 став головною проблемою. Подібні підходи змушують більшу частину світу задатися питанням, чи можуть вони далі довіряти Пекіну в питанні епідемії коронавірусу?

Можливо, що Сі Цзіньпіну потрібен певний час, щоб усвідомити, як він виглядатиме історично, якщо продовжуватиме цензуру політичної думки в Китаї. Цензура не дозволить китайським громадянам отримати правдиву інформацію про коронавірус, а це, в свою чергу, дуже гальмуватиме можливість для Китаю остаточно позбутися на своїй території COVID-19. Сі Цзіньпіну варто визначитися, чи він залишить таку негативну спадщину, як Сталін, чи утвердиться, як справжній лідер великої держави, який допоміг Китаю знайти своє провідне місце в ХХІ столітті.

Адже якби Китай діяв відкрито, прозоро і передбачувано, то не було б потреби притримувати інформацію про вірус COVID-19. А так початкове затримання повідомлення про те, що в дійсності відбувається, коштувало світові цінного часу.

Запускаючи “Війну акредитацій”, Пекін провокує цим нову Холодну війну, вже між Китаєм і Сполученими Штатами. У той час, як пандемія коронавірусу домінує у заголовках світової преси, під “тінню його крил” розгортається ще більша криза з непрогнозованими наслідками. Це різке погіршення відносин між США й Китаєм, які були опорою економічного і політичного світопорядку після закінчення Холодної війни. Та епідемія мине, а кризу в китайсько-американських відносинах можна буде відчувати десятиліттями.

Те, що Комуністична партія Китаю розв’язала війну з американською пресою, можна пояснити зміною парадигми підходів Пекіну до розповсюдження інформації. Бо якщо в минулому комуністи блокували китайцям читати, що писала вільна преса, то тепер для них цього вже явно недостатньо. Сьогодні вони працюють над тим, щоб створити нову “залізну завісу”, щоб в світі не могли дізнаватися про те, що ж в дійсності відбувається в середині Китаю.

“Нові стандарти” спровоковані тим, що компартія не захотіла йти в ногу з часом і прийняти більш гуманніше і сучасніше бачення своїх стосунків з суспільством.

Неможливість для Пекіна контролювати старими методами енергійне і освічене населення, підштовхує його до репресій та централізації влади вдома та спроб заблокувати поширення за кордон об’єктивної інформації про ситуацію в країні.
Подібні антижурналістські дії Китаю під час поширення вірусу COVID-19, пандемії, яка кидає світ у хаос, наводять на думку, що Сі Цзіньпін і його оточення не хочуть, щоб світова спільнота дізналася про те, як, коли і чому це сталося.

Також насторожує і те, що “вигнання” американських журналістів відбулося в той час, коли Китай повідомляє міжнародному співтовариству, що ситуація в країні нормалізувалася і практично не фіксується нових випадків зараження COVID-19 та нових смертей. Але з того часу, як Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) оголосила про пандемію коронавірусу в світі, її представники й досі не можуть потрапити на територію Китаю.

Цілком можливо, що уряд, після того, як зіткнувся з масштабними протестами в Гонконзі, які потрясли весь Китай, а потім з неправильним управлінням кризи в Ухані, не повідомив відразу громадськість про загрозу, бо боявся нових заворушень. Перша реакція авторитарного уряду полягає в тому, щоб реагувати войовничо на щось, щоб відвернути незадоволення власного населення та увагу від некомпетентності уряду.

Для Комуністичної партії Китаю основною проблемою є забезпечення власного виживання та підтримка своїх прерогатив. Це пояснює висилання журналістів, секретність, пов’язану з початковою реакцією Китаю на спалах коронавірусу й багато іншого в межах країни та у взаємодії із зовнішнім світом. Рівень контролю, який влада здійснює над населенням, просто приголомшливий. Сучасний Китай – це поліцейська держава. Очевидним є питання: чи стійкий він?

“Захист” Китаю від професійної роботи американських журналістів, розкриває наростання кризи довіри апаратників Сі Цзіньпіна до того, чи зможуть вони і далі повністю тримати під контролем ситуацію. І хоча цього ще явно недостатньо, щоб за короткий термін зменшити контроль компартії над Китаєм, але в якійсь момент може відбутися перегрупування сил в середині КПК, і наслідки цього потрясіння стануть значущими.

Наразі вигнання журналістів, нарощення пропаганди про COVID-19, маргіналізація приватної промисловості та визначення пріоритетності державних підприємств – все це говорить про слабкість Китаю, а не про його силу. Китайські лідери відчуваючи страх втрати влади, пильнують своє населення і бачать перед собою мільярд потенційних повстанців, не знаючи звідки виникне наступна ерозія їхнього “Небесного мандату”.

Китай вже в біді, і це знає. Небезпека для правлячої КПК з’являється на різних напрямках. Країна швидко старіє, і це спричинено короткозорою політикою “однієї дитини” в сім’ї. Кожен, хто що-небудь знає про економіку, розуміє, що для того, щоб економіка зростала, повинні розвиватися і наступні покоління. А з ним великі проблеми. Тому для того, щоб хоч якось стабілізувати наявну ситуацію, влада хоче жорстко контролювати все.

Як і всі авторитарні режими, коли вони потрапляють в біду, компартії потрібно об’єднати громадськість проти “зовнішнього ворога”. В Пекіні знають, що втратили довіру своїх людей через те, як вони керували кризою COVID-19. Сама легітимність режиму наражається на небезпеку, як і новітній “імператор” Сі Цзіньпін, який намагається за життя побудувати новий культ особистості, який би суперничав з Мао Цзедуном.

В українських інтересах було б залишатися в хороших стосунках і з Сполученими Штатами, і з Китаєм. Однак, якщо Вашингтон і Пекін не знайдуть компромісного рішення виходу з ситуації наростаючої конфронтації між двома країнами, Києву доведеться зробити свій остаточний вибір.

Особливо враховуючи те, що Америка всі роки з часу відновлення української незалежності, була найважливішим стратегічним союзником України, і її тверда позиція щодо агресії Росії стала вирішальним фактором стримування Москви на українському напрямку.

https://uain.press/articles/vijna-akredytatsij-mizh-ssha-ta-kytayem-1202501

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін “дихає в потилицю” Лукашенку: чи наважиться Росія анексувати Білорусь?

LP

«Український інтерес» 18 березня 2020 року

Віктор Каспрук

На шосту річницю окупації Росією українського Криму Путін знову відвідав анексований Москвою півострів. Злочинця постійно тягне на місце скоєння злочину. В цьому контексті виникає питання – хто ж наступний?

Адже Москва колами ходить навколо Білорусі. Для Путіна білоруська незалежність неначе кістка в горлі, але досі він ніяк не наважиться зробити в цьому напрямку вирішальний крок. Можливо тому, що й досі сподівається “дотиснути” президента Олександра Лукашенка на “добровільне” входження Білорусі до складу Російської Федерації. Проте, не виключено, що в Кремлі затіяли дещо складнішу гру, за якої Білорусь Лукашенка виступає в якості геополітичної приманки для Заходу, відволікаючи його увагу від гібридної війни Росії в Україні.

А враховуючи те, що після 20 років путінського правління, росіяни у своїй основній масі мислять імперіалістично-шовіністичними категоріями, для них анексія Білорусі, на деякий час, стала заспокоюючою пігулкою, котра змогла б їх відволікти від гостроти поточних внутрішніх проблем.

Власне, варіантів “добровільного” поглинання Білорусі у Путіна маса. І головне, що тут Путін грає в довгу гру, в якій козирі на руках саме у нього. В новій Холодній війні Лукашенко змушений бути на боці Москви, як би йому не хотілося від неї дистанціюватися.

Та проблема в тому, що Лукашенко добровільно ніколи не відмовиться від влади не лише, що цього сам не хоче, а й тому, що для нього не існує зручної стратегії виходу з неї. А для “бацьки” важливе значення має лише збереження влади плюс її спадкоємність.

Крім того, він добре знає, що Білорусь ризикує бути окупованою Росією, якщо він зробить навіть невелику помилку. Основна його стратегія полягає в тому, щоб якнайдовше законсервувати все в Білорусі так, як воно є. Відкладаючи всі реформи на час після своєї смерті.

При цьому поки що не зрозуміло, чи почав він вже готувати свого наступника, якщо так, то як. І чи буде це його старший син Віктор, чи наймолодший Микола, якого президент Білорусі майже завжди бере з собою в закордонні поїздки. Або Лукашенко націлений утримувати свою владу ще достатньо довго, плануючи вже її передавати вже своїм внукам.

Він заграє з Заходом, але не готовий відкритися йому, добре розуміючи, що тоді від нього вимагатимуть припинити проводити фіктивні вибори і розвернути країну в бік демократії. Що автоматично б означало втрату ним контролю над Білоруссю і свої насидженої за більше, ніж два десятиліття посади. Тому Лукашенко так тримається за збереження статус-кво у взаєминах з Росією.
Прагматичний Путін готовий до різних варіантів поглинання Білорусі, включаючи вторгнення в стилі Донбасу, або окупації українського Криму “зеленими чоловічками”. Але Кремлю для цього потрібний якийсь формальний привід, на кшталт того, як це відбулося під час загарбання Росією українських територій після перемоги в Україні Революції Гідності.

Поки населення Білорусі розділене на прихильників Заходу і Росії, Лукашенко продовжує міцно тримати владу в своїх руках, а революція проти його режиму в найближчий час не проглядається, Путін утримується від прямого втручання, оскільки немає причини боятися, що Мінськ вийде з-під впливу Москви. Кремль уважно слідкує за тим, щоб Білорусь гарантовано залишалася на російській політичній і економічній орбіті. Хоча обидва “союзники” добре знають справжню ціну своєї такої “дружби” і “стратегічного партнерства”.

Маневруючи, президенту Білорусі поки що вдається уникати того, щоб “зелені чоловічки” не марширували по столичному Мінську. Але Путін явно втомився відтерміновувати “зближення” з Білоруссю, і все менше дає її лідеру місця для подібних маневрів.

Уразливим місцем Лукашенка є те, що Білорусь має досить велику діаспору росіян, а це ідеальний привід для вторгнення в ім’я захисту російського населення. Москві буде не важко створити там чергову зону конфлікту, якщо, на її думку, білоруси “поведуть себе неправильно”.

Тут “бацьку” не спасе те, що ця країна має одну з найбільших армій регіону. Адже не відомо, як будуть в момент можливого вторгнення Росії вести себе білоруські вищі генерали, багато хто з яких вчилися у військових училищах і академіях Російської Федерації. Бо ніхто не може дати гарантії, що їх не завербували російські спецслужби в радянські часи, чи вже в часи білоруської незалежності.

Й якщо Росії вдасться перевести союз з Білоруссю з віртуальної площини в реальну, то вона створить великі проблеми для Польщі, держав Балтії і НАТО. Оскільки в такому разі Російська Федерація впритул наблизиться до їхніх кордонів. Не говорячи вже про Україну, для якої виникає велика зона небезпеки на її північних кордонах.

Путін “дихає в потилицю” Лукашенку, і тому той провів зустрічі з кількома західними політиками, намагаючись цим достатньо налякати Путіна втратити “найкращого друга” в Європі, й цим спонукати його піти на поступки в “білоруському питанні” .

Адже він не готовий до цілковитого порозуміння з Заходом, перепоною в чому є небажання поступатися в питанні чесного проведення виборів, прав опозиції, свободи преси і свободи слова.

Після того, як Путін втратив Україну після російської окупації Криму та неспровокованого вторгнення на Донбас, втрати російського контролю над Українською Православною Церквою, Білорусь завжди може бути наступним кроком Москви на шляху до відновлення “Великої Росії”.

За 26 років перебування при владі в Білорусі Лукашенко майже зачистив опозицію, викорінив свободу зібрань і зробив судову владу ручною. А білоруська таємна поліція, з милозвучною його вухам назвою КГБ, діє за прямими вказівками президента.

Але “бацька” не зміг відмовитися від розташування на території Білорусі двох російських військових баз, які мають на меті унеможливити її гіпотетичне зближення з НАТО і Євросоюзом, та убезпечити самого довічного президента від Майданів в його країні.

Але насправді позиція Путіна в Росії є не такою вже сильною. Він лякається поширення демократії та “кольорових революцій” в Російській Федерації настільки, що знищує останні залишки свобод в Росії, намагаючись унеможливити інакомислення та пробуючи поширити свій імперський великодержавний шовінізм на Україну, Білорусь і інші країни пострадянського простору.

Путіну весь час доводиться переконувати людей в Росії, що їхні найбільші вороги знаходяться за її межами, для того, щоб вони не помітили, що їх ворог вже давно поселився в Кремлі.

Такі диктатори, як Путін, завжди отримуватимуть дивіденди від безладу і кризових ситуацій, які Росія прагне нав’язати сусіднім країнам і Європі. Геополітичне гангстерство Москва застосовує для повернення у свою сферу Східної Європи, незважаючи навіть на те, що більша частина членів колишнього “Варшавського договору” давно вже стала членами НАТО і Євросоюзу.

Та й хто з європейських держав хотів би бути союзником Російської Федерації, корумпованої, олігархічної, тоталітарної, імперсько-шовіністичної та клептократичної країни? Наразі путінська Росія заслужено може претендувати на ганебний титул найбільшого в світі мафіозного злочинного підприємства за всю історію людства.

“Білоруська дилема” Москви: анексувати, чи не анексувати? Це великою мірою залежатиме від того, як далі вестиме себе володар Білорусі Лукашенко. Адже не дивлячись на те, що внаслідок 73 років спільної радянської спадщини, білоруська масова культура стала схожа на російську, народи все ж дуже відрізняються між собою, за своїм мисленням, побутом та ставленням до життя. І за своїм менталітетом білоруси куди ближчі до Заходу, ніж до Росії.

Однак окупація Білорусі Росією небезпечна не тільки для самих білорусів. Вразі, якщо Путін таки наважиться на анексію білоруських земель, Україна з Півдня, Сходу і Півночі сусідитиме з Російською Федерацією.

А це вносить серйозні зміни в оборонну доктрину Української держави. Оскільки, у такому разі, російське вторгнення до України може розпочатися одночасно з трьох сторін. І до такого розвитку подій в Україні мають бути готовими.

Путін дихає в потилицю Лукашенку: чи наважиться Росія анексувати Білорусь?

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | 1 коментар

Призначення Венедіктової генпрокурором посилить проросійський реванш в Україні

AA

Автор
Валерій Савицький

Призначення Ірини Венедіктової генеральним прокурором свідчить про посилення реваншу команди екс-президента Віктора Януковича. Про це в ексклюзивному коментарі інтернет-виданню UA.News розповів політолог Віктор Каспрук.

На думку експерта, зміна глави Офісу генпрокурора свідчить про посилення контролю над українським суспільством з боку президента Володимира Зеленського. Аналітик переконаний, що нещодавня зміна прем’єр-міністра і частини Кабінету міністрів свідчить про те, що правління глави держави може бути більш жорстким і непрогнозованим. За його словами, це доказ того, що президент буде опиратися на представників силових структур і репресивних органів, які можуть придушувати протести чи незадоволення в українському суспільстві.

Політолог не виключив, що Ірина Венедіктова спробує форсувати завершення розслідування справ проти Петра Порошенка. Водночас експерт нагадав, що усі попередні зусилля притягнути екс-президента до відповідальності, зазнали юридичних невдач. На його думку, нова генпрокурор не зможе зібрати ще більше доказів проти Порошенка, «попри намагання нового режиму зробити це швидко і показати суспільству екс-президента у ще більш негативному ключі».

Водночас, аналітик прогнозує посилення переслідування військових, волонтерів й активістів Євромайдану і пов’язав це зі спробами проросійського реваншу в Україні.

«Нинішня влада видає «чорне» за «біле», а «біле» за «чорне». Тому можна очікувати усього, що завгодно, особливо коли в Україні прослідковується реванш команди Януковича. Тільки зараз він опирається на молоді обличчя, які вони показали суспільству і на які суспільство клюнуло. За великим рахунком, або Україна зараз отримає велике «щеплення» від популізму, на який вона піддалася минулого року, обравши Зеленського, або ж країна не має шансів і дуже швидкими темпами буде інтегруватись з Росією».

Призначення Венедіктової генпрокурором посилить проросійський реванш в Україні

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Фатальний прорахунок Москви: Крим ніколи не буде російським

011

«Український інтерес» 16 березня 2020 року

Віктор Каспрук

Виповнилося шість років з часу окупації Росією українського Криму. І медіапростір Російської Федерації просто таки переповнений статями про “російський Крим”. У яких безапеляційно доводять читачам про “право Москви” захоплювати чужі території.

Саме тоді в імперській Росії почався “новий відлік часу”. Часу правого безмежів’я і збоченого трактування світової геополітики.

Після анексії українського Криму в 2014 році і окупації частини Донбасу, Росія стала класичною фашистською державою. У комплекті з сексуально-фізичним культом вождя-мачо (варто тільки подивитися на старі фотографії топлес Муссоліні, що їде на конях, і відразу ж стає зрозуміло звідки ліпиться образ “Путіна-спортсмена”), мріями про незабутнє відібране у них “золоте минуле”, комплексом “переваг” над іншими народами, зневажливим ставленням до неетнічних росіян (про що багато чого можуть розповісти чукчі, якути, башкири, мордвини, чеченці та інші представники народів, котрих силою зігнали у Російську Федерацію), жорстоким придушенням внутрішнього інакомислення, міжнародною агресією на основі виправлення “неправильного історичного минулого”.

Росія не є і ніколи не була національною державою, а лише штучно створеною сукупністю підкорених територій, яка називає себе федерацією. Новітня путінська імперія не може без поглинання нових земель, без неспровокованої агресії і провокування геополітичних збурень. Тому приклад окупації українського Криму не має стати передвісником нової ери “московської вседозволеності”.

На жаль, після шести років російської окупації Криму, Москва так і не була адекватно за це покарана. Санкції щодо Росії не набули достатньої сили, щоб вони “застопорили” російську економіку і не дозволяли їй хоч якось взагалі зростати.
Тому, якщо за силові авантюри з Кримом і Донбасом Кремль не розплатиться сповна, то це буде означати, що розрахунок Путіна спрацював. Світ ніби заметушився, а потім потроху почав забувати про злочини Москви щодо України.

І ніякі виправдання Кремля про виправлення нібито “неправильного історичного минулого”, ніколи не зможуть легітимізувати захоплення українських земель. А застосування етнічних чисток й політичних репресій стосовно українських і кримськотатарських патріотів в Криму, підпадають під визначення – злочини проти людяності.

Необґрунтовані територіальні претензії Москви до Української держави і політичні пристрасті навколо спроб Кремля назавжди закріпити за собою украдені чужі території, доводять що в міжнародному праві існують великі прогалини. Адже невироблення дієвих механізмів для жорсткого покарання Російської Федерації за “кримське політичне шахрайство”, спонукатимуть Путіна на все нові і нові геополітичні злочини, якщо його не зупинити в Україні.

Загарбники в Криму змінили не тільки кордони, суверенітет і державний прапор, вони намагаються витравити на окупованій землі український менталітет і мову, поставивши “поза законом” тих, хто не визнає український півострів російською територією.

Своєю кримською агресією Путін геть перекреслив твердження деяких європейських політиків, що розпад Радянського Союзу був мирним. Бо якщо через 23 роки після розвалу СРСР, її правонаступниця Росія починає заявляти про територіальні претензії до сусідніх незалежних держав, то цілком очевидно, що це не що інше, як реалізація відкладеного в часі рішення.

Український Крим став “сигнальною ракетою” для світової спільноти, яка попереджає про небезпеку, котра надходить від “мало санкціонованої” Росії. Москва намагається переконати світ, що її “суверенітет” над Кримом – це назавжди, і пасивність частини західних країн в цьому питанні, тільки підбурює путінський режим до пошуків нових об’єктів для повторення незаконних анексій.
Табу на будь-яку форму анексії суворо застосовувалось в останні 70 років після закінчення Другої світової війни. Тому анексію Криму визнали тільки декілька держав, серед яких політичні клієнти Кремля Сирія і Венесуела.

Після окупації Москвою Криму, цілком можна вивести “формулу небезпеки”, котра надходить від агресивної Росії. Вона має звучати так: “чим ближче якась країна знаходиться до Російської Федерації, тим більшим є ризик анексії її території”. Останні приклади – це відторгнення частин України і Грузії. Навіть формально нейтральна Фінляндія не уникнула ультра шовіністичного російського прицілу.

В Москві стверджували, що оскільки до 1917 року це було Велике князівства Фінляндське, яке Ленін лише стратегічно визнавав незалежною державою для захисту своєї марксистської революції під час російської громадянської війни, то фіни мали б повернутися у “рідну гавань”. Фінам вдалося “відбутися” лише анексією Карелії, котра займала близько 10 відсотків фінської території, і навіть в часи пізнього СРСР у Фінляндії дуже опасалися “зелених чоловічків” і того, які ще нові територіальні претензії може висунути до них “російський брат”.

З об’єктивних причин не відбулося витіснення Росії з Криму, як це сталося після захоплення іракським диктатором Саддамом Хусейном території суверенного Кувейту. Очевидно, що в Москві наперед прорахували, що Захід утримається від прямого втручання в цю ситуацію, і не стане втягуватися у війну з Російською Федерацією, враховуючи, що втрати були б величезними. Хоча Росія, в кінцевому рахунку, заплатила б найбільшу ціну.

Принцип недоторканності кордонів країн-членів ООН був потоптаний Росією в Криму в 2014 році. Москва відкрила скриньку Пандори, думаючи що російська окупація Криму буде тривати вічно. Реалізовуючи принципи імперського гіпершовінізму, Кремль вже перейшов всі рамки дозволеного, і тому Україні необхідно ініціювати обговорення в ООН зміни підходів до міжнародного права, враховуючи “кримський прецедент”.

Адже для Москви міжнародне право взагалі не є законом. Для росіян – це просто набір політичних угод, які легко можна проігнорувати, чи взагалі відмінити, якщо вони не відповідають путінським цілям. При чому Путін чудово знає, якщо Росія зіткнеться з політичними наслідками, то вони, як правило, будуть легкими.
Сьогодні фактично в Україні відбувається проксі-війна Росії і Заходу. І якщо Москві зійде з рук окупація частини української суверенної території, й не буде міжнародного консенсусу з боку військових сил, щоб стримувати і зупиняти агресора, то це спровокує більші країни і далі захоплювати землі менших.

Росія намагається розколоти Україну, щоб повторно втягнути її в свою орбіту впливу. Спровокувавши нову Холодну війну, Путін цим хоче взяти реванш за розпад СРСР і одночасно довести міжнародній спільноті, що епоха врегулювання після Другої світової війни вже закінчилася.

Тому не можна дозволити Кремлю самочинно ввести “нові міжнародні правила”, за якими Крим, Абхазія, Південна Осетія чи Придністров’я залишаться назавжди під контролем росіян. Тривалий час ідея анексії була табу в міжнародній політиці, і потрібно згорбити все для того, щоб це “табу” знову почало діяти.

Необхідно діями довести московським окупантам, що анексія українського півострова є фатальним прорахунком Москви і, що Крим ніколи не буде російським.

Фатальний прорахунок Москви: Крим ніколи не буде російським

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Останні Мінські домовленості шокують безпрецедентною цинічністю

 

07

Радіо Свобода  13 березня  2020

Віктор Каспрук

 Зеленський перейшов «Рубікон дозволеного»

Останні Мінські домовленості просто шокують своєю безпрецедентною цинічністю. І хоча від самого початку було зрозуміло, що людина з атавізмом «радянського менталітету» на посаді президента України буде діяти подібним чином, але така нахабна здача інтересів України і те, що це відбулося таємно, без консультацій з українським суспільством, наводить на думку про початок швидкого «бліцкригу», який в Москві запланували для України.

І якщо раніше тим, хто «підсадив» Зеленського у владу, вдавалося дивним чином відокремлювати його особисто від всього того негативу, який за майже рік його перебування на вищій посаді в Україні надходив від непродуманих і незрозумілих рішень команди президента, то тепер вже цілком можна говорити, що після оприлюднення нових Мінських протоколів, які на Банковій до часу хотіли тримати у таємниці, Зеленський перейшов «Рубікон дозволеного».

І схоже, що ці протоколи – це лише частина домовленостей про які владоможці й далі воліють мовчати, щоб потім поставити український народ перед фактом того, що вже відбулося.

Навіщо Росії допомогли одягнути на себе «шкуру миротворця»?

По суті, Зеленський погодився на нечуване досі в світовій історії, за його прямої згоди Росія, яка винна в смертях десятків тисяч громадян Української держави, одягнула на себе «шкуру миротворця.

І тепер Москва, зі статусу сторони конфлікту перетворилася на стороннього спостерігача, після чого Путін вже нібито аргументовано має право говорити, що, мовляв, нарешті в Україні визнали, що на Донбасі триває «громадянська війна», і в Києві вже готові взяти на себе всю повноту відповідальності за шість років цього кривавого протистояння сторін.

Варто звернути увагу, що підписання Мінських протоколів відбулося несподівано і зненацька. Для цього вибраний саме час, коли під прикриттям короновірусу, нібито «законним шляхом» можна блокувати переміщення людей до столичного Києва.

Роблячи спробу унеможливити громадянам України висловити свою категоричну незгоду з тим, що було підписано у столиці Білорусі.

Тепер режим Зеленського буде придушувати народні акції протестів, прикриваючись «гуманним» гаслом блокування розповсюдження короновірусу.

На Банковій думають, що подібне цинічне рішення допоможе «нейтралізувати» політичних опонентів і примусити їх замовчати. Заборонивши мітинги, демонстрації, а особливо новий Майдан.

Цілком очевидно, що після цих «засекречених протоколів» Україна опинилася за крок від того, щоб знову «добровільно» влитися в «сім’ю братніх народів», звичайно ж на чолі з «великим старшим братом» – Росією.

Також насторожує і те, що цей документ було підписано лише через декілька днів після початку суду в Гаазі щодо збиття малазійського Боїнга.

Чи не є це своєрідним подарунком Кремлю, в намаганні продемонструвати свою цілковиту політичну лояльність Путіну?

Зеленський визнав, що Росія не має нічого спільного до війни на Донбасі

Тепер нарешті Москва може досягти того, чого вона так довго і настирливо добивалася. Не лише де-факто, але й де-юре, цим документом Зеленський визнав, що Росія не має нічого спільного до війни на Донбасі, і там з Україною воюють «шахтарі», «трактористи» і «комбайнери».

А також, що на донецькому фронті немає, ні російського найновішого озброєння, ні військових, ні найманців.

Тепер Путін може з чистою совістю сказати своїм політичним партнерам – канцлеру Німеччини Ангелі Меркель і президенту Франції Емманюелю Макрону, що якщо вже самі українців вважають, що Росія не сторона конфлікту на Донбасі, то несправедливі санкції проти Російської Федерації необхідно терміново знімати.
Крім того, визнання суб’єктності, так званих, «ДНР» і «ЛНР» – це не що інше, як шлях до легалізації військових злочинців, котрі брали участь у війні з Україною.

Таким чином, Мінські протоколи цілком можна кваліфікувати, як умисне завдання шкоди суверенітету і державній безпеці України та надання іноземній державі і її представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти Української держави.

Зеленський вже переходив «червону лінії», варто тільки згадати про відведення українських військ і фактичну здачу території. Тепер же він відкриває «зелене світло» в напрямку подальшої капітуляції України.

Майдан Антикапітуляції мав би витягнути Україну із затяжного піке некомпетентності й непотизму

На початку весни Україна опинилася в дуже складному становищі. Визріваюче народне невдоволення у будь-який момент може вибухнути третім Майданом.
Проте, як показує минулий досвід, громадянською непокорою і початком нового Майдану може скористатися Москва. Кинувши свої війська для захоплення нових українських територій.

Від самого початку було зрозуміло, що Зеленський може припинити війну з Росією тільки на умовах Путіна.

Вони можуть формулюватися іншими словами, але зміст цих російських вимог постійно залишається один: федералізація України, амністія бойовикам, які підтримали вторгнення Москви на Донбас, надання російській мові статусу офіційної мови, визнання автономії Донбасу і децентралізація за московськими політичними лекалами.

А в підсумку це означатиме не що інше, як початок демонтажу України, як незалежної держави.

Звісно, що «режим зеленських» може спробувати не допустити вибух народного невдоволення і зустріти українців Майданеком. Але це тільки погіршить становище діючої влади.

Адже в Україні на сьогодні в Україні налічуються біля 400 тисяч фронтовиків, які пройшли неймовірні випробування в окопах війни з Росією.

Вони ніколи не погодяться на будь-який варіант капітуляції перед ворогом України чи повну узурпацію влади «зеленськими».

Україна опинилася між Майданом і Майданеком, і тут відповідь за українцями.
Майдан Антикапітуляції мав би витягнути Україну з затяжного піке некомпетентності й непотизму. Усунувши олігархів і їхніх слуг від політики, та позбавити Українську державу від войовничого дилетантства і малоросійських поглядів на державу.

Політична карикатура художника Олексія Кустовського

https://www.radiosvoboda.org/a/30486793.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | 1 коментар

Державний переворот у Російській Федерації. Тепер Росія отримала вічного царя

LLL

«Український інтерес» 12 березня 2020 року

Віктор Каспрук

Можливість для Путіна балотуватися на президентську посаду необмежену кількість термінів, про що поправку до Конституції Росії прийняла Державна дума, є нічим іншим, як державним переворотом. За цю поправку проголосували 380 депутатів, проти – 43 і 1 депутат утримався.

Тепер Путін не тільки залишиться на президентській посаді після 2024 року, для нього гарантовано, що він не покине свій кабінет живим. Це стало апофеозом “російської демократії”.

Також гарантовано, що Путін буде й далі продавати в Європу російські природні ресурси, гнати трубопроводами газ і нафту, і, таким чином, отримувати необхідні кошти для розпалювання нових війн по всьому світу, при цьому постійно зменшуючи громадянські свободи для пересічних росіян.

Наразі ми можемо спостерігати за утвердженням в Російській Федерації “шахрайської демократії”, яка, за задумом її засновників, має полягати в тому, що шляхом нібито демократичного голосування, можна прийняти будь-яке найабсурдніше політичне рішення. Необмежені терміни для президента більше нагадують монархію. То чому б тоді Путіну просто не назватися “королем” або “царем”? Адже насправді це мало що змінить.

Тепер Путін навічно “політично забальзамований” у президентському кріслі. А в комплекті з, так званою, “конституційною реформою” це рішення не що інше, як вирок для 140 мільйонів росіян до бідності, засилля репресивних спецслужб і незаконного перебування Путіна при владі принаймні до 2052 року. Тоді Путіну (чи одному з його численних клонів), буде 100 років і виявиться, що він вже президентить більше 50 років. Але ніхто тут Росії допомогти не може.

Хоча моторошне рішення Держдуми тільки повертає давню кремлівську традицію, тиран має залишатися у своєму кріслі доти, поки соратники не покличуть до його тіла бальзамувальника. А в путінській системі влади настільки все між собою тісно пов’язано, що Путін буде звільнений від влади лише тоді, коли подільники винесуть його з Кремля вперед ногами. При цьому вся політична мафіозна еліта залишиться на своїх місцях.

Але чому б не зафіксувати в Конституції, що Путін зобов’язаний перебувати на посаді президента довічно? Тоді це питання було б чітко врегульовано, і не потрібно далі адаптувати Конституцію Росії під путінські політичні потреби, чи проводити постійно “вибори” з наперед підтасованими результатами.

Хоча це типова поведінка диктаторів. Закріплення за собою довічної влади, інакше надто велика ймовірність потрапити до в’язниці. Це не питання відповідальності перед країною і навіть не чіпляння за владу, Путін просто не може дозволити собі “здати” владу – це для нього занадто небезпечно.

Він повинен залишатися на посту, щоб зберегти свої повноваження та недоторканність. В іншому випадку, він буде нести відповідальність за численні злочини, котрі скоєні за час перебування на президентській посаді, – корупцію та незаконне збагачення, зловживання владою, політичні вбивства, військові злочини в Чечні, гібридну війну в Україні та проксі-війну в Сирії.

На Путіна вседозволеність, яку він отримав в результаті довготривалої узурпації влади, діє в багато разів сильніше, ніж героїн чи будь-які найсильніші наркотики. Бо він давно вже став “владоманом”, а від цього вилікуватись неможливо.

Втім, щоб поставити узурпатору правильний діагноз, можливо, варто було б вдатися до залучення для цього “політичного психіатра” чи “конституционного геронтолога”. Оскільки де-факто мова вже йде про встановлення в Росії самодержавства. Схоже на те, що Росія застряла десь по дорозі між середньовіччям і сучасністю.

Стара еліта КГБ, в зв’язці з криміналітетом, приватизувала державу Росія на свою користь, і після такого голосування у фіктивному парламенті – Держдумі, цілком можна говорити про те, що сьогодні в Російській Федерації остаточно демонтовані останні завоювання “перебудови” Михайла Горбачова.

Все, що сьогодні відбувається в Російській Федерації, є відголоском того, що Росія не мала ні епохи Відродження, ні епохи Просвітництва, ні закріплених наслідків перемоги буржуазної революції, ні демократичних традиції, ні верховенства права, ні свобод особистості, ні прав людини.

І історична невдача Росії полягає втому, що тоталітарні і авторитарні методи правління, завдяки своєрідному рабськи-покірному менталітету переважаючої більшості її населення, там сприймаються, як належне.

Протягом століть на московських територіях більшість людей не могла бути сформована, як незалежні від влади індивіди, і тому там домінувала колективна психологія підкорення волі сильнішого. Таким чином, такі характеристики самодостатньої особистості, як самостійність, особиста відповідальність та воля до прийняття рішень сформуватися не могли. Це було і за царизму, а особливо збільшилося за комуністичного тоталітаризму, коли після більшовицького жовтневого перевороту, шляхом знищення мільйонів найкращих людей, було досягнуто рабської покірності і пасивності, що повністю усувало рештки залишкової особистості.

Власне цією вродженою покірністю і політичною пасивністю й скористався Путін, проводячи свою остаточну антиселекцію, завдяки якій більшість російського населення воліє залишатися у ролі відсторонених спостерігачів, не бажаючи розвиватися політично та ігноруючи взаємозв’язок прав та обов’язків громадян країни у якій вони живуть.

В Кремлі, затіявши гібридну війну з Україною, порахували, що підпорядкувавши собі українські землі, вони легко перенесуть путінські тоталітарні порядки на нашу територію.

Тому сьогодні битва між Росією і Україною відбувається на тільки за українське історичне майбутнє, а й за те, якою може стати Українська держава, після того, як повністю позбудеться російських згубних ментальних впливів, котрі, разом з чужинською мовою і “культурою”, більше трьох сотень років силою нав’язували українському народу.

Державний переворот у Російській Федерації. Тепер Росія отримала вічного царя

 

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Велика гра” Путіна і Ердогана. Російсько-турецька війна тимчасово відміняється

12

«Український інтерес» 6 березня 2020 року

Віктор Каспрук

Зустріч президента Росії Путіна і президента Туреччини Реджепа Ердогана в Москві показала, що президент Туреччини готовий до компромісів, але в рамках стратегічних інтересів турецької сторони.

Як сказав президент Ердоган: “Ми повинні були провести цю зустріч в Туреччині, але через вашу роботу по поправкам до Конституції ми вирішили прийняти ваше запрошення і приїхати сюди. Безумовно, наша сьогоднішня зустріч з питання Ідлібу має велике значення, оскільки в регіоні спостерігається дуже напружена обстановка. Я знаю, що сьогодні весь світ стежить за нашими переговорами. Вважаю, що наші рішення і кроки, які будуть прийняті сьогодні, полегшать ситуацію в Ідлібі”.

Наразі той факт що Ердоган поїхав до Росії, а не навпаки, чи те, що вони не зустрілися на якійсь нейтральній території, говорить про те, що Путін прагне грати з турецьким лідером роль “старшого брата”, що в путінських очах і очах його оточення, підвищує статус і роль Кремля.

І хоча президент Реджеп Ердоган чудово розуміє ці путінські “ролеві ігри”, проте він робить вигляд, що для нього це не головне. Він має політичні амбіції не менші, ніж Путін, та в потрібний момент здатен їх вміло стримувати для того, щоб досягти бажаного для себе результату.

Путін перед зустріччю намагався приміряти на себе роль “миротворця “, заявляючи, що “нам потрібно з вами обов’язково проговорити все, всю ситуацію, яка склалася на сьогоднішній день, щоб нічого подібного… не повторювалося і … щоб це не руйнувало російсько-турецькі відносини, до яких ми – і я знаю, ви теж – ставимося дуже уважно і дорожимо цим”.

Назагал зустріч двох лідерів тривала майже 6 годин. Після неї Російська Федерація і Туреччина підписали додатковий протокол до Сочинського меморандуму щодо врегулювання конфлікту в Сирії. Протокол був зачитаний міністрами закордонних справ Росії і Туреччини – Сергієм Лавровим і Мевлютом Чавушоглу на прес-конференції лідерів РФ і Туреччини – Путіна і Реджепа Ердогана за підсумками переговорів в Москві. У цьому протоколі його підписанти в черговий раз підкреслюють свою прихильність до територіальної цілісності Сирії.

Також сторони переговорів узгодили між собою три конкретні кроки.
Перше – це встановлення режиму припинення вогню в Ідлібі з 00:01 за московським часом 6 березня. Бойові дії припиняються на «існуючих лініях розмежування».

Друге – створення коридору безпеки уздовж автодороги М-4 в Сирії.
Третє – відновлення спільного патрулювання в Ідлібі російськими і турецькими військовими, в тому числі за новими маршрутами.

Заплановано, що спільне російсько-турецьке патрулювання вздовж траси М4 розпочнеться 15 березня.

Варто звернути увагу на те, що президент Реджеп Ердоган, в ході візиту до Москви, заявив, “що Туреччина залишає за собою право відповідати на дії урядових сил Сирії”. Тобто вже від початку турецький президент “забиває” за собою право відповісти, в разі якщо війська Асада порушать це крихке перемир’я.

Він чудово розуміє, що слово російського диктатора не багато значить. Звісно, що Путін може пообіцяти турецькому президенту що завгодно. І питання в тому, скільки з цього наобіцяного він готовий потім виконувати?

Та як зауважив Путін, Російська Федерація не завжди згодна з Туреччиною щодо оцінок того, що відбувається в Сирії, але в критичні моменти сторонам вдавалося знаходити точки дотику. На його думку, знаходити спільні підходи до вирішення важливих проблем Москві і Анкарі допомагає особистий контакт лідерів двох держав.

У той же час, Башар Асад, уважно слідкуючи за цією зустріччю, заявив, що Сирія готова до відновлення відносин з Туреччиною, в разі припинення Анкарою підтримки терористів в провінції Ідліб. Таким чином терорист Асад, війська якого за 9 років громадянської війни в Сирії знищили більше 500 тисяч мирних громадян, а половину населення країни зробили вимушеними біженцями, намагається перевести “стрілки відповідальності” на інших.

Для президента Реджепа Ердогана дуже важливим питанням є те, як зупинити постійний потік біженців з Сирії на турецькі території. Проте цього йому Путін ніяк гарантувати не може. Оскільки в Москві давно вже вирішили, що режим Башара Асада буде контролювати всю Сирію, і, про що б там в Кремлі з ким не домовлялися, від свого сателіта вони відмовлятися не збираються.

Про це й попереджали турків в Москві ще до переговорів, заявляючи на різних рівнях, що позиція Росії буде абсолютно послідовною і незмінною. І що Москва виступає за територіальну цілісність Сирії і підтримує Дамаск в боротьбі з тероризмом.

Втім тут Кремль, плутає причину з наслідком. Ситуація з біженцями склалася через геноцид сирійського народу, який влаштував Путін, підтримуючи злочинний режим Башара Асада.

Й коли Ердоган намагається переконати Путіна відмовитися від підтримки цієї своєї сирійської маріонетки, то це приблизно те ж саме, що попросити російського диктатора добровільно покинути територію окупованого українського Криму. Попросити, звичайно можна, але в Анкарі не хочуть пам’ятати, що Путін розуміє тільки силу.

Адже в час, коли Путін вів переговори з Ердоганом про замирення з Туреччиною в Сирії, одночасно Москва повідомила про створення в Арктиці угруповання військ загального призначення, котрі здатні забезпечити безпеку, і продовжує збільшувати бойові можливості в регіоні.

Саме про це йдеться в “Основах державної політики Росії в Арктиці на період до 2035 року”, які своїм указом затвердив Путін. У ньому зокрема говориться, що “Основними завданнями в сфері забезпечення військової безпеки Російської Федерації в Арктиці є: підвищення бойових можливостей угруповань військ сил загального призначення ЗС Росії, інших військ, військових формувань і органів в Арктичній зоні і підтримання їх бойового потенціалу на рівні, що гарантує рішення задач по відбиттю агресії проти Росії”.

Ердоган що не розуміє, що заклик до Москви не лізти на чужі території і не присвоювати собі не своє, в Кремлі прямо вважають “агресією проти Росії”. Якщо вони вже порахували навіть Арктику своєю, то коли мова йде про Сирію, якою у Путіна планують керувати через свою маріонетку Асада, то тут кремлівці відступати від своїх планів і інтересів не збираються.

До нібито позитивної поїздки Ердогана до Москви, після того, як турки завдали великих втрат сирійському режиму, який підтримує Росія та іранські найманці, багато хто вже розмірковував над тим, що Російська Федерація і Туреччина готові вступити у військове протистояння. Тепер же схоже, що російсько-турецька війна тимчасово відміняється.

Ситуація загострюється тим, що на цю зустріч і Путін, і Ердоган йшли не збираючись нічого змінювати. Адже для Анкари все те, що стосується буферних зон і біженців, є дуже болючим питанням. Поступившись в якому Москві, Туреччина б втратила дуже багато.

Від самого початку було очевидно, що не існує абсолютно жодної стратегічної причини, чому Путіну довелося б погодитися з Ердоганом. Путін хотів показати свою силу в Сирії, загроза мільйонів біженців з якої, все ще нависає над Європою. В Кремлі прагнуть до дестабілізації Європейського союзу і НАТО, і до цього саме й веде продовження в часі сирійської трагедії.

Можна сказати, на переговорах з Путіним в Москві президент Ердоган вів переговори не тільки про турецькі інтереси, а опосередковано і про європейські. Адже в Євросоюзі абсолютно не зацікавленні в критичному погіршенні ситуації в Сирії.

Путін знову спробував зіграти з Ердоганом в азартні ігри, після чого шукав спосіб вийти з неприємностей, не втрачаючи своє обличчя. А так, ніби всі задоволені, Москва залишається при своїх інтересах, і диктатор Асад на місці.

Позірно виглядає, що Туреччина навіть дала “задній хід”, проте патова ситуація продовжується. Адже Росії турецька армія явно “не по зубам”, і Москві про це добре знають.

Таким чином, між двома сторонами, на деякий час, встановлюється крихке перемир’я. І питання лише в тому, як довго зможуть Росія і Туреччина утримуватися від силових дій в Сирії, зважаючи на те, що на березневій зустрічі між Путіним і Ердоганом не вирішено головне питання, – легітимність продовження перебування Башара Асада при владі.

В українських інтересах, щоб “сирійські протиріччя” між Москвою і Анкарою не дало можливості Кремлю занадто зближуватися з Туреччиною. Адже для Києва Туреччина в ролі ситуативного союзника України куди привабливіша, ніж в ролі соратника Москви.

“Велика гра” Путіна і Ердогана. Російсько-турецька війна тимчасово відміняється

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Путін готується до “приватизації” Бога й нової агресії щодо України

05

«Український інтерес» 4 березня 2020 року

Віктор Каспрук

Президент Росії Путін вніс до Державної Думи проект змін до конституції. І хоча ці путінські поправки до конституції Російської Федерації ще офіційно не опубліковані, але в російську пресу вже просочується їхній приблизний зміст. В ній законодавчо планується закріпити роль Бога та визнати Росію правонаступницею СРСР.

Таким чином путінський режим готує ґрунт для “законного” зміцнення примата РПЦ, її приватного тлумачення волі Божої і юридично захищених гонінь за інакомислення. І хоча Путін й з кесаревим не справляється, але при цьому робить замах на “Богове”. По суті, це є заявка на “приватизацію” Бога російською владою, від імені якого вона планує примусити російський народ мовчати, щоб з ним не робили.

Та й як могло бути інакше. Релігійне мракобісся і інтереси правлячих сімей, тобто кегебістської мафії, – є основами цього духовноскрепного режиму. Таким чином, цілком можна говорити про те, що мафіозний режим, який захопив владу в Кремлі, фактично скасовує світський характер російської держави і закріплює в конституції всевладдя панівного кримінального клану.

Нинішні спроби Путіна внести обманним шляхом поправки до конституції Російської Федерації – це умисне великомасштабне нахабне шахрайство з метою узаконити свою довічну незмінюваність, як володаря російської держави, і ухилитися від кримінальної відповідальності за все те, що він накоїв за всі роки свого владарювання над Росією.

Які б ініціативи не виносив на “народне обговорення” одержимий владою Путін, якими б словами, фразами і юридичними “фіговими листочками” не прикривався, основна мета у нього лише одна: залишитися ще на 12 років недоторканим безроздільним володарем Росії і її величезних природних багатств.

Відтак, можна сказати, що найбільш заразним, небезпечним і найбільш згубним для Російської Федерації та світу є “путіновірус”. Бо “путіновірус” – це захворювання колективне, а не окремих людей.

До того ж, воно передається не повітряно-крапельним шляхом, а шляхом руйнівного впливу на мозок населення Росії брехливих ЗМІ, зомбуючого впливу телебачення, продажних журналістів, політологів, підгодованих владою чиновників та іншої підлої лицемірної нечисті, збочений світогляд яких формувався з малих років, завдяки згубному шовіністичному ураженню, в дитячих садках, школах та інших виховних освітніх установах кремлівського крою.

І справа в тому, що думки росіян щодо таких змін, ніхто й не збирається враховувати. Хоча, звісно, буде проведена театральна вистава під кодовою назвою “всенародне голосування щодо поправок”.

Навіть створять “атмосферу свята” і зроблять оплачуваний вихідний день. А потім урочисто оголосять про те, як одностайно росіяни підтримали всю цю маячню старіючого Путіна. Але бажаного результату всерівно буде досягнуто, в результаті Путін закріпить за собою статус довічного диктатора вже юридично.

Виглядає на те, що російський лідер вирішив побудувати “тисячолітню імперію” і назавжди залишити свою владну структуру. Видно німецький досвід його нічого не навчив, тому, що там подібний проект закінчився дещо поспішно, через 12 років.

Насторожує, що росіянам запропоновано проголосувати за “конституційні зміни” саме 22 квітня. В день народження найбільшого терориста минулого століття – Володимира Леніна, не похована мумія якого з 1924 року лежить в побудованому для нього комуністами мавзолеї на Красній площі.

Скоріше за все, це не випадковий збіг, а саме таким чином Путін хоче зафіксувати свою правонаступність з самим “великим” Леніним. Хоча, звичайно, путінська імперсько-шовіністична Росія є дійсно правонаступницею сталінсько-гулагівського СРСР і чекістського свавілля.

Варто звернути увагу на те, що в проекті поправок до конституції зокрема говориться, що “Російська Федерація, об’єднана тисячолітньою історією, зберігаючи пам’ять предків, які передали нам ідеали і віру в Бога, а також наступність у розвитку російської держави, визнає державну єдність, що історично склалося…”

Встановлюючи, за допомогою державного апарата “історичну правду”, путінська злочинна камарилья готується в “пам’ять предків” відновлювати державну єдність. Приписуючи собі тисячолітню історію і спадщину Русі. Хоча Русь і Московія – це абсолютно різні держави. Відповідно й історія в України-Руси та нащадків Золотої Орди різна. Русь дійсно тисячолітня, а ось Московія, яка потім стала Росією, є вдвічі молодшою.

В проекті також записано, що “Росія – правонаступниця Радянського Союзу”. Тобто, вже не РСФСР, а саме СРСР. З чого, за “логікою” Путіна випливає, – не може бути ніяких незалежних держав на території колишнього Радянського Союзу, все буде Росія.

Можна зробити висновок: Росія готується до нової агресії проти України. Саме для цього Путіну потрібні зміни до конституції, щоб потім пояснювати міжнародній спільноті “легітимність” своїх протиправних дій.

І датою цього відліку агресії цілком може стати час після 9 травня. Після бучного святкування в Москві, Путін цілком може кинути свої війська на Україну, стверджуючи, що цим він тільки відновлює “історичну справедливість”.


https://uain.press/articles/putin-gotuyetsya-do-pryvatyzatsiyi-boga-j-novoyi-agresiyi-shhodo-ukrayiny-1189421

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Кремль і людська цивілізація. Політика Путіна загрожує самій Росії

ee

Радіо Свобода  09 лютого 2020

Віктор Каспрук

Рішення Росії про пріоритет російських законів над міжнародними, по суті, означає остаточну відмову Путіна від спроб хоча б імітувати дотримання Москвою міжнародного права. І чим більше буде слабнути новітня путінська імперія, підтверджуючи цим свій відхід зі сцени історії, тим абсурднішими і безглуздішими будуть її намагання відокремитися від сучасної людської цивілізації.

Путін проводить нескінченні ревізії минулого, за відсутністю сил на сьогодення і неіснуюче майбутнє.

140 мільйонів росіян стали непотрібними людству людьми, що програли своє життя і життя своїх нащадків, потураючи своїм ницим шовіністичним інстинктам.

А ті, кому не хочеться бути причетними до цього масового самогубства «імперських сектантів», намагаються якнайшвидше опинитися подалі від остаточного історичного колапсу російської «зірки смерті».

І хоча Путін хоче відділити Росію від решти світу, водночас він прагне підпорядкувати його собі.

Парадоксальність існуючої ситуації в тому, що незважаючи на те, що сьогодні Російська Федерація опинилася за півкроку до того, щоб «нагнути» Європу, вона одночасно за чверть кроку до свого розпаду.

Бо намагаючись нав’язати світові московський «новий порядок», Росія заодно провокує і своє руйнування.

Москва скористалася протиріччями між членами НАТО

У Москві вправно навчилися вишуковувати «пробої» в єдності західної цивілізації та скористалися певними протиріччями між членами Північноатлантичного альянсу в баченні спільної оборонної політики.

Майже 70 років в Європі був мир, бо в Кремлі знали, що сильний військовий стримуючий фактор НАТО не дозволить йому переходити межі дозволеного.

Але в «меркельські часи» Німеччина вирішила зіграти свою «гру» з Росією. І не бажаючи вносити посильний вклад до оборонного союзу, цим гранично ослабила роль Бундесвера.

Путін, розуміючи, що механізм європейської оборони і солідарності повільно руйнується, а в Берліні і Парижі не всі готові захищати демократію, використовуючи оборонні стримуючі фактори, наважився на авантюру окупації українського Криму і війну на Донбасі.

В цьому контексті необхідно звернути увагу на шалену інформаційну кампанію, розгорнуту Росією проти Польщі.

Ще трохи і Путін буде готовий заявити, що Польща законно має стати частиною Російської Федерації, оскільки, мовляв, в царські часи її частина, разом зі столицею Варшавою, тривалий період входила до складу Російської імперії.

І в Кремлі дуже задоволені тим, що президент Франції Емманюель Макрон нині почуває себе ледве не союзником Путіна, а канцлер Німеччини Ангела Меркель воліє заплющувати очі на жорстку і агресивну політику розширення путінських геополітичних бажань.

Намагаючись за будь-яку ціну умиротворити Москву і уникнути силового протистояння з Росією, ці впливові європейські політики тільки провокують Путіна на нову агресію.

Дотримуючись старого мислення, Росія застосовує зброю замість дипломатії

Росія стала країною, котра ментально перебуває в позаминулому столітті.

Тому вона застосовує зброю замість дипломатії, і дотримуючись старого способу мислення використовує приховану підривну діяльність в сусідніх країнах як інструмент досягнення своїх політичних цілей.

Міжнародне право для Москви є анахронізмом, яке має замінити право сильнішого.

А на такі «дрібниці», як Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний у Гельсінкі, Будапештський меморандум, фактичне закінчення терміну оренди бази російського військово-морського флоту в українському Севастополі в 2017 році та рішення міжнародних судів, у Кремлі воліють просто не звертати увагу.

Для Путіна нарощення військової сили Росії та збільшення розміру територій, які перебувають під владою Москви, стало першочерговим завданням.

І сферою «стратегічних інтересів» у Путіна вважають мало не увесь світ.

Не говорячи вже про те, що будь-яка сусідня держава, котра декларує свої власні національні і оборонні інтереси, сприймається кремлівцями, як потенційна загроза, на яку потрібно відповідно реагувати.

У Росії й досі не розуміють, чому жодна з країн колишнього Східного блоку, і чути не хоче про входження в якісь союзи з Москвою.

Як і те, що існуючі кордони, які закріплені міжнародним правом, є непорушними і що незалежні держави, якими є Україна і Грузія, мають свободу вибору укладати договори з іншими країнами та самостійно вирішувати питання щодо свого членства в НАТО і Євросоюзі.

Водночас несприйняття Заходом російського вторгнення в Крим і Донбас, Москва оголошує «пещерною русофобією» та спадщиною Холодної війни.

Протиставлення Росії себе людській цивілізації виявляється в бажанні підім’яти її під себе.

В цьому протиріччі полягає вся політика Кремля, і без усвідомлення цього важко зрозуміти навіщо Путін постійно провокує конфлікти з країнами західної демократії.

Тактика Москви – заплутати й деморалізувати ворога. І Росія, використовуючи досягнення сучасних технологій, намагається маніпулювати виборами і новинами на Заході.

Путіну потрібні всі території держав, які колись Росія силою затягнула до СРСР

Вихований на патологічно агресивних традиціях КГБ, Путін від початку мав стійку антизахідну орієнтацію.

Але тривалий час багато хто із західних політиків залишав поза увагою його сумнівні погляди, прагнучи до порозуміння з тим, хто звик домовлятися тільки з позиції сили.

Тому невмотивовані поступки Росії передбачено призведуть лише до збільшення путінських експансіоністських бажань.

Звісно, можна вивести Україну з європейського контексту, визнати її, разом із Грузією та Молдовою, виключно «зоною інтересів» Москви.

Але, в такому разі, бумеранг політичних наслідків не змусить себе довго чекати.

Путіну потрібні всі території держав, які колись Росія силою затягнула до СРСР.

Тому Україна, Грузія, Білорусь і Молдова можуть стати лише початком збирання усіх так званих «споконвічно російських земель».

Далі будуть держави Балтії і Польща. А потім черга може дійти навіть і до Угорщини, не дивлячись на те, що нині її прем’єр Віктор Орбан так посилено заграє з Путіним.

«Логіка» в цьому випадку путінських істориків може бути дуже простою, предки сучасних угорців прийшли на слов’янські землі з-під Уралу, з території сучасної РФ.

І тому угорці мають або повернутися назад, або визнати той факт, що Росія має право приєднати до своєї федерації Угорщину на правах Західно-Паннонського федерального округу.

Сьогодні в Україні вирішується доля Європи, і не тільки Європи. Тому в європейських столицях мають зрозуміти, що у разі падіння Києва в протистоянні з Росією це означатиме і їхню поразку.

У Москві користується тим, що європейці заражені «вірусом страху» перед Росією. А загроза з боку Російської Федерації є куди більшою, ніж це бачиться з європейських берегів.

Путін прагне відновити колишню гегемонію СРСР, і тому для нього суверенітет сусідніх держав є пустими словами.

https://www.radiosvoboda.org/a/30424256.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Кремль и человеческая цивилизация. Политика Путина грозит самой России

11

Радио Свобода  09 февраля  2020

Виктор Каспрук

Решение России о приоритете российских законов над международными, по сути, означает окончательный отказ Путина от попыток хотя бы имитировать соблюдение Москвой международного права. И чем больше будет ослабевать новейшая путинская империя, подтверждая этим свой уход со сцены истории, тем абсурднее и бессмысленнее будут ее попытки отделиться от современной человеческой цивилизации.

Путин проводит бесконечные ревизии прошлого, из-за отсутствия сил на настоящее и несуществующее будущее.

140 миллионов россиян стали ненужными человечеству людьми, проиграли свою жизнь и жизнь своих потомков, потакая своим низменным шовинистическим инстинктам.

А те, кому не хочется быть причастными к этому массового самоубийства «имперских сектантов», стараются как можно быстрее оказаться подальше от окончательного исторического коллапса российской «звезды смерти».
И хотя Путин хочет отделить Россию от остального мира, в то же время он стремится подчинить его себе.

Парадоксальность сложившейся ситуации в том, что несмотря на то, что сегодня Российская Федерация оказалась в полушаге от того, чтобы «нагнуть» Европу, она одновременно за четверть шага до своего распада.

Потому пытаясь навязать миру московский «новый порядок», Россия заодно провоцирует и свое разрушение.

Москва воспользовалась противоречиями между членами НАТО

В Москве ловко научились выискивать «пробои» в единстве западной цивилизации и воспользовались определенными противоречиями между членами Североатлантического альянса в видении общей оборонной политики.

Почти 70 лет в Европе был мир, потому что в Кремле знали, что сильный военный сдерживающий фактор НАТО не позволит ему переходить границы дозволенного.

Но в «меркельськие времена» Германия решила сыграть свою «игру» с Россией. И не желая вносить посильный вклад в оборонный союз, этим предельно ослабила роль Бундесвера.

Путин, понимая, что механизм европейской обороны и солидарности медленно разрушается, а в Берлине и Париже не все готовы защищать демократию, используя оборонительные сдерживающие факторы, решился на авантюру оккупации украинского Крыма и войну на Донбассе.

В этом контексте необходимо обратить внимание на бешеную информационную кампанию, развернутую Россией против Польши.

Еще немного и Путин будет готов заявить, что Польша законно должна стать частью Российской Федерации, поскольку, мол, в царское время ее часть, вместе со столицей Варшавой, длительный период входила в состав Российской империи.

И в Кремле очень довольны тем, что президент Франции Эммануэль Макрон сейчас чувствует себя чуть ли не союзником Путина, а канцлер Германии Ангела Меркель предпочитает закрывать глаза на жесткую и агрессивную политику расширения путинских геополитических желаний.

Пытаясь любой ценой умиротворить Москву и избежать силового противостояния с Россией, эти влиятельные европейские политики только провоцируют Путина на новую агрессию.

Следуя старому мышлению, Россия применяет оружие вместо дипломатии

Россия стала страной, которая ментально находится в позапрошлом веке.

Поэтому она применяет оружие вместо дипломатии, и, следуя старому образу мышления, использует скрытую подрывную деятельность в соседних странах как инструмент достижения своих политических целей.

Международное право для Москвы является анахронизмом, который должно заменить право сильного.

А на такие «мелочи», как Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе, подписанный в Хельсинки, Будапештский меморандум, фактическое окончание срока аренды базы российского военно-морского флота в украинском Севастополе в 2017 году и решения международных судов, в Кремле предпочитают просто не обращать внимание.

Для Путина наращивание военной силы России и увеличение размера территорий, находящихся под властью Москвы, стало первоочередной задачей.

И сферой «стратегических интересов» у Путина считают чуть ли не весь мир.

Не говоря уже о том, что любое соседнее государство, декларирующее свои собственные национальные и оборонные интересы, воспринимается кремлевцами, как потенциальная угроза, на которую нужно соответственно реагировать.

В России до сих пор не понимают, почему ни одна из стран бывшего Восточного блока, и слышать не хочет о вхождении в какие-то союзы с Москвой.

Как и то, что существующие границы, закрепленные международным правом, являются незыблемыми и независимые государства, которыми являются Украина и Грузия, имеют свободу выбора заключать договоры с другими странами и самостоятельно решать вопрос о своем членстве в НАТО и Евросоюзе.

В то же время неприятие Западом российского вторжения в Крым и Донбасс, Москва объявляет «пещерной русофобией» и наследием Холодной войны.
Противопоставление России себя человеческой цивилизации выявляется в желании подмять ее под себя.

В этом противоречии заключается вся политика Кремля, и без осознания этого трудно понять, зачем Путин постоянно провоцирует конфликты со странами западной демократии.

Тактика Москвы – запутать и деморализовать врага. И Россия, используя достижения современных технологий, пытается манипулировать выборами и новостями на Западе.

Путину нужны все территории государств, которые когда-то Россия силой затащила в СССР

Воспитанный на патологически агрессивных традициях КГБ, Путин изначально имел устойчивую антизападную ориентацию.

Но долгое время многие из западных политиков оставляли без внимания его сомнительные взгляды, стремясь к взаимопониманию с тем, кто привык договариваться только с позиции силы.

Поэтому немотивированные уступки России прогнозировано приведут лишь к увеличению путинских экспансионистских желаний.

Конечно, можно вывести Украину из европейского контекста, признать ее, вместе с Грузией и Молдовой, исключительно «зоной интересов» Москвы.

Но, в таком случае, бумеранг политических последствий не заставит себя долго ждать.

Путину нужны все территории государств, которые когда-то Россия силой затащила в СССР.

Поэтому Украина, Грузия, Беларусь и Молдова могут стать лишь началом сбора всех так называемых «исконно русских земель».
Далее будут государства Балтии и Польша. А потом очередь может дойти даже до Венгрии, несмотря на то, что сейчас ее премьер Виктор Орбан так усиленно заигрывает с Путиным.

«Логика» в этом случае путинских историков может быть очень простой, предки современных венгров пришли на славянские земли из-под Урала, с территории современной РФ.

И поэтому венгры должны или вернуться назад, или признать тот факт, что Россия имеет право присоединить к своей федерации Венгрию на правах Западно-Паннонского федерального округа.

Сегодня в Украине решается судьба Европы, и не только Европы. Поэтому в европейских столицах должны понять, что в случае падения Киева в противостоянии с Россией это будет означать и их поражение.

В Москве пользуется тем, что европейцы заражены «вирусом страха» перед Россией. А угроза со стороны Российской Федерации является куда большей, чем это видится из европейских берегов.

Путин стремится восстановить былую гегемонию СССР, и поэтому для него суверенитет соседних государств являются пустыми словами.

https://www.radiosvoboda.org/a/30424256.html

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , | Залишити коментар

Проксі-війна Росії і Туреччини. Чи готова Москва до відкритого протистояння з Анкарою?

Тур

«Український інтерес» 28 лютого 2020 року

Віктор Каспрук

Ще недавно міжнародна політика була схожа на шахи – добре подумай, перш ніж зробити наступний хід. Тепер вона все більше скидається на покер – не важливо, які у тебе карти, важливо, як ти тримаєшся. Власне такий “прогресивний” підхід Путін вперше запровадив анексувавши український Крим і окупувавши частину Донбасу, а тепер він його переносить і на Сирію.

Війська режиму російської маріонетки Башара Асада наступають в сирійській провінції Ідліб, яка залишилася фактично останнім оплотом сил, що протистоять диктаторському режиму. Разом з “асадцями” до цього смертельного протистояння долучилися і російські військові.

Головна небезпека полягає в тому, що повстанців підтримують турецькі військовослужбовці. Російські та турецькі військові вже майже щодня беруть участь в бойових діях з різних сторін силового протистояння. І тільки питання часу, коли вони в боях зіткнуться одні з одними.

Таким чином проксі-війна Росії і Туреччини на сирійській території може перетворитися на відкрите протистояння Москви з Анкарою, яке для обох сторін є не бажаним.

Атака на Ідліб може стати останнім великим кровопролиттям в сирійській громадянській війні, яка триває вже майже дев’ять років. У провінції зав’язаний клубок численних іноземних інтересів у цій проксі-війні. Незважаючи на наростаючу гуманітарну катастрофу, поточний конфлікт важко вирішити політичним шляхом і мирно.

Наразі сирійські повстанці втратили більшу частину колишньої території і дуже залежать від свого союзника Туреччини. Діючи під турецьким керівництвом, повстанці назвалися Сирійською національною армією (СНА). І Туреччина розглядає ополчення СНА, як противагу Курдській робітничій партії, яку вона визначила, як терористичну організацію.

Структури, які розбудували курди за роки війни на півночі Сирії вздовж кордону, були великим головним болем для Анкари. Тому вона ввела свої війська до цього регіону та разом з Росією визначила зону, в якій уряд планує розмістити мільйони сирійських біженців, що зараз проживають у Туреччині. Втягнувшись у цю “гру”, з одного боку, Туреччина намагається запобігти курдській автономії, з іншого боку, Ердоган протистоїть Башару Асаду і хоче сісти за стіл переговорів, котрі будуть визначати післявоєнний порядок в Сирії.

У Дамаску ніколи не приховували, що вони прагнуть повернути всю країну під свій контроль. Тож напад сирійської армії на Ідліб, незважаючи на угоду про припинення вогню між Росією та Туреччиною, не став сюрпризом. Президент Башар Асад знову контролює більшу частину Сирії, і, перш за все, завдяки підтримці з боку Росії та Ірану.

Росія є ключовим гравцем у цій громадянській війні. Москва не тільки надає різноманітну військову допомогу та надсилає туди своїх “солдатів fortune”, але й підтримує контакти з курдами та веде переговори з Туреччиною та Іраном щодо політичного майбутнього країни після закінчення війни.

Режим Асада критично залежить від Росії, Кремль багато інвестував, відправляв найманців і здійснював численні авіаудари по силам повстанців та мирним жителям. Це одна з причин, чому Росія не готова погодитися з тим, що ще хтось буде контролювати частину сирійської території. Привід для нападу на Ідліб Москві не довелося довго шукати. Він для неї традиційний: боротьба з ісламістським тероризмом.

Варто пригадати, що Росія і Туреччина вже неодноразово домовлялися між собою стосовно ситуації в Сирії, але, як завжди, тактика Путіна полягає втому, щоб домовлятися для того щоб, не виконувати домовленостей. Але при цьому звинувачувати іншу сторону в невиконання досягнутих угод, і, під цією маркою, просувати далі свої інтереси за межі попередньо досягнутих договорів.

Дехто з російських експертів прогнозує, що президент Туреччини Реджеп Ердоган не зможе довго дотримуватися попередньої позиції в цьому протистоянні з Путіним. Оскільки Анкара зацікавлена в притоці мільйонів туристів з Російської Федерації.

Але з російськими туристами тут проблема. Не дивлячись на те, що відпочинок у Туреччині виглядає заманливо, бо ослабла турецька ліра, необхідно пригадати що економічна стагнація в Росії взагалі відсікає велику кількість її населення від можливості відпочивати на турецьких курортах. Крім того, військовим, поліцейським, працівникам ФСБ та інших силових структур останнім часом заборонено виїздити за кордон. Що гранично звужує кількість тих категорій росіян, які теоретично ще мають фінансову змогу оплатити подібний відпочинок.

Проте, коли Путін так блефує з турками, то мав би пам’ятати, що Туреччина є членом оборонного блоку НАТО, в якому напад на одного з його членів вважається нападом на всі країни, котрі входять до нього.

Та й сама по собі турецька армія – це не ослаблена армія України в 2014 році, після втечі колишнього президента Януковича. Турецька армія друга в НАТО за своєю численністю, і одна з провідних за своєю збройною оснащеністю.

Очевидно, що можливе російсько-турецьке протистояння в стратегічних інтересах України. Оскільки, ворог нашого ворога – наш друг. А ослаблена Путінська імперія не матиме сил і достатньо ресурсів, щоб продовжувати свою затяжну українську авантюру.

Але хоча тактично Туреччина сьогодні – “союзник” України, але чи надовго? Адже не погоджуючись з окупацією Російською федерацією українського Криму, Анкара водночас вибудовувала партнерські відносини з Москвою.

Вона підіграла Москві з “Турецьким потоком”, після запуску якого Україна втратила 450 мільйонів доларів доходів за транспортування газу, який до того переганяли до країн Південної Європи через українську територію.

В президента Туреччини Реджепа Ердогана великі геополітичні амбіції, і він хоче відчувати себе гравцем світового класу, котрий буде вирішувати долі інших країн на рівні зі світовими державами.

Але домовляння Туреччини з Росією про мир в Сирії дуже нагадує спробу домовлятися з палієм про ініціювання гасіння пожежі, яку він сам і спровокував своїм підпалом. Без прямого втручання Москви у внутрішні сирійські справи, громадянська війна у Сирії давно вже б закінчилася.

Тому можна зробити закономірний висновок: російські найманці, яких Путін послав в Сирію для утримання своєї влади диктатором Асадом, є військовими злочинцями. А злочинна діяльність Москви в цій країні цілком підпадає під визначення – міжнародний тероризм.

Проксі-війна Росії і Туреччини. Чи готова Москва до відкритого протистояння з Анкарою?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

На Банковій перестали ігнорувати проблему Криму. Що б це могло означати?

KR

Радіо Свобода  27 лютого 2020

Віктор Каспрук

Сьогоднішні заяви української влади з приводу того, що Крим не знімається з порядку і не може стати ціною для миру на Донбасі, миру в Україні і що давно назріло питання істотного посилення національної політики щодо тимчасово окупованого Криму, виглядають дещо неочікуваними.

Зеленський розвіює “кримську ілюзію” Москви

І подібна заява викликає двояке відчуття. Адже, з одного боку, очевидно, що питання Криму і Донбасу не можна було розділяти від самого початку.

Бо винесення питання Криму поза рамки переговорів з Росією, створювало в неї ілюзію, що в Україні бояться публічно піднімати кримське питання, щоб не нашкодити під час переговорів по Донбасу.

З іншого боку, дещо дивує час, який вибраний для подібної заяви. Чому саме кримське питання починають на Банковій піднімати під час прогнозованої зміни прем’єр-міністра України і очікуваних перестановок і кадрових змін в президентській команді?

Можливо, під час зміни політичних партнерів у Зеленського намагаються знайти спільну мову з тією частиною майбутньої команди нового прем’єра, для якої її комерційні інтереси в Криму не менш важливі, ніж досягнення миру з Росією і деокупації Донбасу?

В Києві не змирилися з втратою Кримського півострова

Як би там не було, але неочікуване кримське «прозріння» в команді Зеленського говорить про те, що сьогодні Україна знаходиться на порозі реалізації нових підходів в питанні Донбасу і Криму.

Оскільки дуже схоже на те, що на Банковій почали усвідомлювати, що постійні поступки Путіну не здатні принести ні миру на Донбас, ні хоча б на йоту підштовхнути Москву до бажання обговорювати питання анексованого Росією Криму.

Але тільки час покаже, чи президент Зеленський дійсно розпочинає перезавантаження своєї політики, чи це лише політичні маневри, щоб відвернути увагу від поточних проблем в Україні і заспокоїти опонентів, які неодноразово вже заявляли про те, що на Банковій постійно ігнорують проблему Криму, вселяючи цим надію Путіну і його соратникам, що в Києві вже остаточно змирилися з втратою Кримського півострова.

https://www.radiosvoboda.org/a/30457106.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

“Антимайданна хвороба” Москви: Росія продовжує перебувати у вигаданому нею світі

Pu

«Український інтерес» 25 лютого 2020 року

Віктор Каспрук

В Москві параноїдально продовжують наполягати на тому, що “біле – це чорне, а чорне – це біле”. Складається враження, що Росія постійно перебуває у вигаданому нею світі і не збирається з нього виходити.

Так Міністерство закордонних справ Російської Федерації виступило з заявою, яку було поширено російськими інформаційними агентствами. Вона присвячена шостій річниці трагічних подій на київському Майдані.

МЗС Росії наголосило на тому, що події на “майдані” 2014 року не принесли Україні нічого позитивного, тільки погіршили проблеми, що були до того, українській державі загрожує неминуче саморуйнування в разі продовження Києвом конфронтаційної політики.

На думку авторів цієї заяви: “Для вирішення їх [проблем] необхідно відмовитися від боротьби з вигаданими ворогами і перейти до процесу творення”. В дипломатичному відомстві Росії зазначили, що якщо Київ продовжить конфронтаційну політику, то країні загрожує “неминуче саморуйнування”.

Рівень цинічності російських “ідеологічних дипломатів” просто зашкалює. Власне, тут немає чому дивуватися, оскільки одна лише згадка про Майдан і перемогу Революції Гідності в Україні діє на Путіна і його оточення, як червона ганчірка на бика.

Цікаво, яку це “конфронтаційну політику” Києва побачили в Кремлі? Що Україна анексувала російські території, проводила на теренах Російської Федерації псевдо референдуми, чи, прикриваючись правом вето в Раді Безпеки ООН, як це робить Росія, веде неоголошену гібридну війну в Брянській або Курській областях?

Постійні “політичні мантри» Москви про те, що “українській державі загрожує неминуче саморуйнування”, якщо вона не здасться на милість російських агресорів, в Україні вже чують шість років. А заклик “відмовитися від боротьби з вигаданими ворогами” тут не спрацьовує, оскільки сьогодні ворог в України один – Росія, і він зовсім не вигаданий.

В Кремлі явно хворі на “антимайданну хворобу”. Вона дуже запущена і прогресуюча, й виглядає невиліковною. Путін не бачить можливостей для поступок чи компромісів в “українському питанні”. Він вичікує, маневрує та постійно нагнітає обстановку на російсько-українському фронті протистояння.

Фальсифікатори зі Смоленської площі наголошують на тому, що кульмінацією подій на Майдані “став кривавий держпереворот, який вщент потряс Україну, привівши до виходу з її складу Криму і збройного конфлікту на Донбасі, який триває й досі».

Члени путінського злочинного режиму явно мають викривлену свідомість і намагаються своє збочене бачення силою нав’язати українцям. На кремлівців самі поняття “ліберальні цінності” і “демократія” діють, як на чорта ладан. Вони на дух їх не переносять, і при одній лише згадці про них їх починає трусити.

Росія вже майже відокремилася від людської цивілізації, й цього не можна не помічати. І в цю “самодержавну самоізоляцію” Російська Федерація намагається силою втягнути й Україну. Тому війна Росії з Україною відбувається не тільки за українську територію, а й за душі українців і місце України в світі.

Російська Федерація хоче не тільки відновити колишній статус наддержави, який колись мав СРСР, а й за нові глобальні ресурси, на які свого часу Радянський Союз претензій не висував. Одна тільки спроба Москви присвоїти собі ресурси Арктики вже багато про що говорить.

Агресивна божевільна політика Кремля щодо України є лише однією (хоча й найбільшою) складовою намагання “нагнути” під себе увесь світ. Адже якби Росії вдалося отримати людські, промислові і земельні ресурси Української держави, то тоді Москва змогла б діяти на міжнародній арені ще більш інтервенціоністські і войовничо.

“Битва за Україну” концентрує увагу Москви на якнайшвидшому вирішенні створеної нею ж самою проблеми, і водночас гранично виснажує ресурси Росії, як би там в Кремлі не “приндилися”. І які б заяви не видавало МЗС Росії з приводу “розпаду України”, вони нині самі знаходяться дуже близько до розпаду своєї державності.

Москва діє в своїх інтересах, забуваючи про те, що інші держави теж мають свої національні інтереси, і тому підігрувати інтересам інших (та ще й ворожих) держав Україна не збирається. А Росія, спровокувавши нову версію Холодної війни і віддавши свою долю в руки сумнівного “національного лідера”, не розуміє одного, – за свавілля Путіна-самодержавця доведеться дуже жорстко розплачуватися.

Імпульси нестримних шовіністичний імперських бажань однієї особи поставили під удар долю більше ніж стомільйонної країни. І в Україні вже тепер мають задуматися про те, що ми маємо робити, якщо величезна Російська Федерація почне розпадатися, а анархія і хаос на її території змушуватимуть мільйони біженців шукати прихистку на українських землях.

Ніякі прикордонні служби не в змозі будуть утримувати такі величезні натовпи російських біженців. Яким неможливо буде пояснити, що їх до такого ганебного стану призвело прагнення “геополітичного реваншу” Путіна, в можливість якого вони повірили наслухавшись пропагандистських програм кісельових-соловьових на путінському телевізорі.

“Антимайданна хвороба” Москви: Росія продовжує перебувати у вигаданому нею світі

 

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Польщу і Україну мусить об’єднати російська загроза

Pol

«Український інтерес» 22 лютого 2020 року

Віктор Каспрук

Взаємини України з Польщею, після відновлення незалежності нашої держави, дуже нагадують припливи і відпливи. Хоча Польща одна з перших країн світу визнала незалежність України, а Юзеф Пілсудський, перший голова відродженої польської держави, свого часу пророчо сказав: “Немає вільної Польщі без незалежної України”.

Можна пригадати про спільний парад 9 травня 1920 року, після того, як українські і польські війська, вибили з Києва більшовиків, і уряд УНР і Петлюра урочисто в’їхали до Києва. Тоді на Софіївському майдані відбувся парад українських і польських військ, який приймали Симон Петлюра і польський генерал Едвард Ридз-Смігли.

Що не завадило потім полякам оголосити Галичину, Холмщину і Волинь “східними кресами” і почати насильницьки полонізувати там переважаюче українське населення.

Цим власне і реалізовувалась концепція одного з ідеологів політики полонізації непольських народів Станіслава Грабського, за якою на “східних кресах” мала бути забезпечена така перевага “польської людності над непольською, щоб долю тих земель вирішувала воля місцевої польської суспільності”. Для досягнення цієї цілі застосовувались різні засоби, включно з витісненням українців з рідних місць і сприяння еміграції українського населення за кордон.

Україна вже неодноразово пропонувала Польщі відкинути минулі претензії і образи. Адже українсько-польське єднання і взаєморозуміння є фундаментальною геополітичною загрозою для Російської Федерації, яка має територіальні претензії не тільки до України, а й до Польщі. Враховуючий той факт, що частина польських земель, разом з Варшавою, тривалий час знаходилася під московською окупацією.

Очевидно, що українці можуть висунути ще більше претензій до Польщі, але куди може привести подібне взаємне поборювання двох близьких одна до одної націй?
Коли внаслідок конфлікту в 1918-1919 років вся Західна Україна опинилася в межах Другої Польської Республіки, польська політика до українців була дуже “специфічною”.

Не зважаючи на те, що Республіка Польща формально гарантувала рівні права для всіх меншин, на практиці це вилилося в те, що до українців ставилися, як до громадян “другого сорту”.

Проте, якби там не було, українців і поляків має об’єднати російська загроза. На часі перезавантаження відносин між двома нашими державами. Але якщо поляки знову підніматимуть питання Бандери, ОУН-УПА, нагнітаючи антибандерівську істерію і націоналістичну риторику, то просуватися по шляху до цього перезавантаження буде важко, якщо не неможливо.

Варшава має розмежувати своїх і українських героїв, визнавши за українцями право мати власних достойників нації. А не використовувати надзвичайно важке становище України під час гібридної війни, яку веде з нею Росія, і ексклюзивні політичні обставини, щоб дотиснути Українську державу.

І не потрібно думати, що можна створити спільний польсько-український підручник з історії. Цього не буде. Але не варто підігрувати інтересам Росії ставлячи Україні історичні ультиматуми.

Те, що загроза з боку Російської Федерації є реальною, показує гібридна інформаційна кампанія, розпочата Кремлем проти Польщі. Крім того, Москві вдалося організувати армію тролів, які постійно пишуть пости на форумах провідних польських газет, прославляючи Путіна, підтримуючи Росію і зводячи наклепи на Україну і українців. І все це видається за думки та погляди самих громадян Польщі, які не можуть таки жити без Путіна і, ніби то, відчувають до Росії найкращі почуття.

Російська пропагандистська машина витягує на всіх рівнях спірні історичні питання, щоб посварити і нацькувати один на одного польський і український народи. Найкращою відповіддю Москві на такі її намагання, мав би стати політичний мораторій на чутливі проблеми нашого спільного історичного минулого. Адже минуле не мусить блокувати прорив в спільне майбутнє України і Польщі, яке бачиться українцям в Євросоюзі і НАТО.

Не дивлячись на те, що в польсько-українських відносинах чимало розбіжностей, існує дуже багато можливостей для їхнього стратегічного покращення.

Очевидно, що Нове Міжмор’я здатне стати найкращою геополітичною відповіддю на російську загрозу. Балто-Чорноморський союз потрібен саме тепер, коли Росія штучно створила пояс нестабільності, перевіряючи на Україні, Молдові і Грузії методи руйнування архітектури європейської та світової безпеки.

Після падіння Берлінської стіни та розпаду СРСР Росія заклала низку геополітичних “часових бомб” в Балтійсько-Чорноморському регіоні. До них можна віднести: Калінінградську область на Балтійському морі, Придністров’я відірване від Молдови, анексований український Крим біля Чорного моря та окуповану частину Донбасу на південному сході України. Крім того, Росії вдалося втягнути Мінськ у московський військово-політичний блок, хоча це може і не спасти Білорусь від можливої окупації її території Російською Федерацією.

Для протидії агресії Російської Федерації Польща, Україна і Литва мали б взяти на себе ініціативу створення регіонального Балто-Чорноморського союзу. Стійкої антиімперської геополітичної структури, яка назавжди б зупинила російську експансію в західному напрямку.

Але це програма максимум, програмою мінімум могла б стати побудова сучасного хайвею з українського міста Одеси до польського Катовіце і далі до портового Гданська. Це хайвей об’єднав би Чорне море з Балтійським і став для України ще одним “вікном у Європу”.

Польсько-українські стосунки мають бути націлені на майбутнє, а не на минуле. Адже, як показує увесь історичний досвід, протиріччя між Польщею і Україною Росія завжди використовувала для того, щоб знищити їхню державність.

Польщу й Україну мусить об’єднати російська загроза

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Макрон хоче примирення з Росією. Чи не коштом України?

M

«Український інтерес» 17 лютого 2020 року

Віктор Каспрук

На нещодавній щорічній Мюнхенській конференції з безпеки президент Франції Еммануель Макрон заявив, що політика Європи проти Росії останніми роками зазнала невдачі, і, оскільки ніхто не хотів прямо протистояти Москві, єдиним варіантом був би більш тісний діалог для вирішення розбіжностей. При цьому він визнав поведінку Росії “вкрай агресивною”.

“Ми були підозрілі і слабкі з Росією, і санкції нічого не змінили, – наголосив Макрон, – є другий вибір. Ми повинні бути вимогливими і маємо перезапустити стратегічний діалог, тому що сьогодні ми говоримо все менше, конфлікти посилюються, і ми не в змозі їх вирішити… Я не проти Росії і не за Росію. Я за Європу”.

Таким чином можна зробити висновок, що президент Макрон закликає забути про гібридну війну Росії з Україною, анексію Криму, інтервенціонізм Москви на міжнародній арені і почати діалог з Путіним, роблячи вигляд, що нічого цього не було. Своєрідне обнуління взаємин з Кремлем, яке по суті передбачає згоду з новим світовим порядком, який Російська Федерація так настирливо прагне нав’язати міжнародній спільноті.

Виступаючи у ролі адвоката російського диктатора Путіна, Еммануель Макрон чомусь сором’язливо забуває, що якщо санкції проти Росії були даремними, то чому це Москва так затято б боролася за їх скасування?

Подібні пропозиції здатні лише заохотити Росію почати пресувати Україну ще сильніше. Невже приниження України в інтересах Франції? Російську Федерацію потрібно дотиснути і домогтися її поразки в довготривалому протистоянні з Україною і Заходом.

Звісно, коли за цієї ситуації на місці Макрона був би генерал Шарль де Голль, то він запропонував, щоб Франція надала Україні посильну військову допомогу. Але час титанів у французькій політиці, на жаль, вже давно минув, і тому її “макронність”, котра полягає у великій готовності поступитися принципами, починає в ній брати верх.

Президент Еммануель Макрон хоче виглядати європейським лідером, однак капітулянтські настрої і заклики, ні на йоту не додадуть йому політичного авторитету. Навпаки, прогинання перед агресивним Путіним здатні накликати біду на саму Францію, бо в разі неспроможності французького президента виконати задеклароване, Москва, через свою агентурну мережу в цій країні, здатна серйозно дестабілізувати там соціально-політичну обстановку.

Необхідно звернути увагу на те, що Макрон одночасно визнає поведінку Росії “вкрай агресивною” і водночас закликає до діалогу з нею. Не може бути, щоб президент Франції не знав недавньої історії своєї країни. І того, що французький прем’єр-міністр Едуард Даладьє свого часу, разом з прем’єром Британії Невіллом Чемберленом був палким прихильником “політики умиротворення” фашистської Німеччини.

Чим закінчився “діалог” з Адольфом Гітлером і підписані Мюнхенські угоди, всім добре відомо. А санкції проти Російської Федерації тому ще не принесли бажаних результатів, що їх явно було замало. Москву необхідно було повністю ізолювати на міжнародній арені, але сам же Макрон першим почав запрошувати нерукопотисного Путіна до своєї країни, чим різко зменшив тиск політичної блокади, котру Захід застосував щодо Москви.

За дивовижною “логікою” французького президента, агресію Росії можна погасити скасуванням санкцій і веденням дружніх переговорів. Посидіти, поговорити і агресія Москви сама собою “випарується”. Виникає думка, чи все в порядку з когнітивними здібностями у Макрона або він просто втомився від внутрішніх проблем, від відмови Євросоюзу реформуватися за його “рецептом”?

Чи він не знайомий з історією агресивної зовнішньої політики СРСР, а тепер Росії? Якщо санкції недостатньо є ефективними, а це дійсно так, то для справжніх державних мужів, таких, як Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер чи Рональд Рейган, висновок міг бути тільки один – посилювати і посилювати санкції щодо Російської Федерації.

Санкції недостатньо ефективні тому, що Європейський союз, а особливо Німеччина і Франція, великою мірою їх імітують, бо й досі не припинене комерційне співробітництво і торгівля Європи з Росією. Введіть справжні санкційні заходи і ви побачите їх ефективність.

Цікаво, хто готує для президента Макрона подібну “аналітику” і такі сенсаційні заяви? Адже оголошувати війну Російській Федерації ні поодинці, ні в компанії з Німеччиною від нього ніхто не вимагає. Від Макрона, як і від Меркель, чекають дотримання елементарних норм ”політичної гігієни”. Санкції не працюють – гранично посильте санкції. Пообіцяйте відмовитися через рік-два від поставок до ЄС російського газу і нафти. Відключіть російські банки від системи SWIFT. Тоді Путін сам прибіжить до вас здаватися.

Очевидно, що неефективність санкцій в їх критичній недостатності. А от заборона закупок газу і нафти в Росії та блокування банківської системи, призвела б до краху путінського режиму, бо будь-який діалог з Путіним марний.

Адже алогічно, коли президент Франції Еммануель Макрон, разом з канцлером Німеччини Ангелою Меркель, спочатку укладає багатомільярдні нафтогазові контракти з тоталітарним режимом Путіна, тим самим фактично спонсоруючи цей режим, а потім раптом заявляє, що кремлівський режим є загрозою для європейської демократії. Росія буде й далі дестабілізувати Францію, Європу і Захід, якщо Москву зараз не зупинити в Україні.

Мюнхенська конференція з безпеки кожного разу спонукає більш системно проаналізувати нагальні проблеми сьогодення. Оскільки нинішня глобалізація підштовхує більшість країн світу відреагувати на зовнішні та внутрішні подразники і зміни.

Змушуючи розглядати роль Заходу, як лідера сучасної цивілізації, який ним був, є і мусить залишатися. У цьому контексті важливо враховувати ризики, які несе російська агресія національній безпеці Української держави.

Й тут мова має йти не тільки про оцінки ризиків, які прослідковуються у системі політичних координат «Україна-Росія», а й нагальні проблеми в системі координат «ЄС-Росія» і «Міжнародна спільнота-Росія».

Адже аналіз наслідків ризиків від ігнорування і нехтування Російською Федерацією міжнародного права, є ключем до розуміння деструктивної ролі Москви у створенні нею проблем сусіднім країнам, Європейському континенту і всьому світові.

Макрон хоче примирення з Росією. Чи не коштом України?

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар

Навіщо Путін обрав собі прем’єра з-поміж п’яти кандидатур

 

PM

«Український інтерес» 20 лютого 2020 року

Віктор Каспрук

В особі Михайла Мішустіна він отримав чіткого виконавця своєї волі

Тимчасовий прем’єр міністр Росії Михайло Мішустін став повноцінним прем’єром. І як заявив в інтерв’ю ТАСС Путін, серед п’яти претендентів він віддав перевагу колишньому главі податкової служби Михайлу Мішустіну.

Президент Російської Федерації зазначив, що це було саме його рішення – назвати Мішустіна як кандидата на пост голови російського уряду. За його словами, при виборі майбутнього глави кабінету міністрів він керувався ”особистими і діловими якостями Михайла Володимировича [Мішустіна] ”.

Необхідно звернути увагу на те, що незважаючи на тоталітарний режим в Росії, Путіну принесли списки запропонованих на пост прем’єра осіб, а це може означати, що російський президент хоче показати своїм підлеглим соратникам, що він рахується з ними і готовий враховувати їхню думку. Інша справа, навіщо це російському диктатору?

Виглядає на те, що Путіну потрібно показати перед своїм ближнім і дальнім оточенням, який він демократ. Тобто хоча ніби цар, але самодержець демократичний. Демократичний царизм, який полягає в демократичному самодержавстві, як новій – старій формі правління в Росії. Хоча це вже все було – Микола ІІ, Олександр ІІІ. А тепер от Володимир І.

Вітрина демократичного самодержавства за Путіним, який всі 20 минулих років правління позиціонував себе, як сильну особистість, можливо потрібна йому для того, щоб прикрити цим майбутні чистки серед тієї частини його соратників, котрі вже почали було сумніватися в правильності його вибору. Котрий полягає в нарощенні експансії в Україні, яка призвела до критичного на сьогодні протистояння з Заходом.

Адже не секрет, що майже вся номенклатура і вищі чиновники в Російській Федерації мають якщо не маєтки і вілли, то принаймні пристойну нерухомість і рахунки в банках в демократичних західних країнах. А в разі прямого зіткнення зі Сполученими Штатами і їхніми союзниками в Європі, вони можуть все це одномоментно втрати. То навіщо потрібні були такі титанічні зусилля по грабунку Росії, щоб все пішло прахом?

Тому Путін і найближче його ближнє коло, що фактично приймає рішення, яким шляхом має піти далі Росія, вирішили діяти на випередження і змінити образ пожиттєвого президента. Який, нібито готовий до плюралізму всередині діючої в Росії репресивної системи для того, щоб підтримка його курсу чиновницьким вищим апаратом була ще більш монолітною і стійкою.

Зрозуміло, що останнє слово, як і у випадку з призначенням Михайла Мішустіна на пост прем’єр-міністра, залишатиметься за ним і тільки за ним, але видимість такого плюралізму, на думку Путіна, збільшить стійкість його влади.

Номенклатурний плюралізм і в подальшому не передбачає, що президент Російської Федерації доручатиме приймати важливі державні рішення комусь сторонньому. Проте видимість колегіального прийняття рішень, здатна показати частині вищих чиновників, що вони також здатні впливати на історичний хід подій в Росії.

Перестановки і чистки на горішніх поверхах путінського режиму, які почалися з неочікуваної відставки колишнього прем’єр Дмитра Медвєдєва, прогнозовано триватимуть й далі. Що може означати, що Путіну потрібні сліпі виконавці, які не матимуть права, як його друг Медвєдєв, опротестовувати ті чи інші остаточні рішення, відволікаючи цим президента на непотрібні йому політичні дискусії.

Саме таким ”невідволікаючим” прем’єром має стати для Путіна Михайло Мішустін. А це опоседковано вказує на те, що через кабінет міністрів Путіну потрібно буде проводити якісь непопулярні чи контроверсійні рішення, на які Медвєдєв міг би не погоджуватися. І не погоджувався не з якихось гуманних чи меркантильних причин, а з причини їхньої політичної стратегічної доцільності.

У цьому випадку важливим питанням стає те, як це рішення зі зміною прем’єра може вплинути на перебіг конфронтації Російської Федерації з Україною? Хоча Дмитра Медвєдєва в жодному разі не можна було б зарахувати до прихильників чи симпатиків України, проте саме його упирання на дотримання політичної доцільності, могло дещо стримувати Путіна від нарощення чи розширення гібридної війни Росії з Україною.

Тепер же в особі Михайла Мішустіна Путін отримав чіткого виконавця своєї волі. І невідомо яким чином, без хоча б частково стримуючих факторів, президент Росії буде діяти не тільки всередині Російської Федерації, а й на міжнародній арені.

Навіщо Путін обрав собі прем’єра з-поміж п’яти кандидатур

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

Загострення ситуації на Донбасі. Процес замирення у виконанні Москви саме так і виглядає

Zel

Віктор Каспрук

Загострення ситуації на Донбасі можна пояснити тим, що в Путіна не задоволенні темпами, якими Україна здає свої позиції перед Росією. І одночасно Москва не відмовляється від своєї ідеї фікс – примусити президента Зеленського до прямих переговорів з так званими «ДНР» і «ЛНР».

А також «дотискає» президента України, щоб він виконав в односторонньому порядку усі вимоги Кремля до Норманського саміту, який має пройти в квітні.

Події кривавого наступу російських маріонеток на Донбасі наочно показали, скільки б Зеленський не заглядав в очі Путіну, бажання миру він в них не побачить.

Необхідно звернути увагу, що бій було спровоковано Росією саме на лінії розведення військ.

То кого ж тоді «розводить» Москва, яка постійно показує, що жодні домовленості з Києвом вона не збирається виконувати.

Україна прагне миру, це очевидно. Але те, що пропонує постійно українцям Кремль, більше виглядає як примушення до капітуляції.

Дуже хочеться сподіватися на те, що Путін цією провокацією на Донбасі нарешті зніме з Зеленського «рожеві окуляри».

Адже на які б компроміси і поступки на кшталт спільного патрулювання з російськими бойовиками не йшов Зеленський, Путіну цього всерівно буде замало.

Тому розведення, патрулювання і вибори на Донбасі можна проводити тільки після того, як російські терористи покинуть окуповану ними територію України.

Росія хоче дотиснути Зеленського на  повне виконання формули Штанмаєра і змін в Конституції України.

З іншого боку, хіба українське «населення», яке проголосувало за обіцянки Зеленського, не хотіло швидкого примирення з Росією?

А процес замирення у виконанні Москви саме так і виглядає.

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Україна і пробний камінь Кремля. Путін хоче проголосити Росію правонаступницею Російської імперії?

PUT

Радіо Свобода  18 лютого 2020

Віктор Каспрук

Держави Балтії – на вихід, Польщі і Фінляндії – приготуватися

Поки в Україні шукають шляхів примирення з загарбником її територій, в Російській Федерації відбулася подія, на яку поки що недостатньо звертають увагу.

Суддя Конституційного суду Костянтин Арановський висловив думку, що Радянський Союз був «незаконно створеною державою», і Росія не повинна вважатися правонаступником «репресивно-терористичних діянь» радянської влади.

Костянтин Арановський запускає «пробний камінь»

Все це дуже схоже на спробу режиму Путіна не тільки зняти відповідальність за репресивні дії в терористичній державі, якою був усі роки свого існування колишній СРСР, а й закріпити за собою право сучасній Росії виступити в ролі прямого правонаступника Російської імперії, минаючи Радянський Союз.

Дотримуючись цієї логіки, а в тоталітарній державі, якою є сучасна Росія, суддя Конституційного суду Арановський ніколи б не посмів виголошувати подібні «відсебеньки» без попереднього узгодження і консультацій зі своїм вищим керівництвом, в Путіна серйозно почали розглядати зміну правонаступності в нинішній Російській Федерації.

Схоже на те, що таким чином Костянтин Арановський запускає «пробний камінь», зондуючи не тільки суспільну думку в Росії, а й чекаючи, як на це відреагує міжнародна спільнота.

Затверджено наступний «п’ятирічний план» агресії Росії

Можна зробити припущення, що наступний «п’ятирічний план» агресії Росії затверджений.

В Кремлі побачивши, що адекватної реакції світової громадськості на російську агресію проти України немає, вирішили піти значно далі.

Конституційний суд Російської Федерації може винести остаточне рішення з цього питання, затвердивши Росію правонаступником Російської імперії.

У такому разі Путін, тепер вже нібито на «законних підставах», буде стверджувати, що не тільки Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Казахстан та інші держави, котрі свого часу входили до створеного силою Радянського Союзу, проголосили свою незалежність незаконно, а й зобов’язанні відмовитися від свого суверенітету й погодитися на добровільне входження до нової Російської імперії.

А оскільки їхня незалежність протирічить стратегічним інтересам Москви, то відмова від добровільної інтеграції в Російську імперію вважатиметься злочинною діяльністю, котра буде суворо каратися, відповідно до російських законів.

Путіна потрібно зупинити в Україні

Таким чином Україна стала лише першим об’єктом такого «заганяння», яке в Кремлі поспішать оголосити «відновленням історичної справедливості».

Очевидно, що на цьому Путін і його злочинна камарилья не зупиняться. Претензії висуватимуться також і всім тим країнам, території яких були колись окуповані Російською імперією.

В першу чергу, йдеться про країни Балтії – Литву, Латвію і Естонію, та Польщу і Фінляндію.

Тому, якщо Путіна не зупинити в Україні, плани Росії щодо повернення собі втрачених «історичних територій», незабаром розпочнуть втілюватися в життя.
І тут вибір невеликий або протистояти божевільній агресії Москви, або чекати на те, що вона відкриє нові фронти протистояння, мотивуючи це тим, що не може собі дозволити, щоб навколо Росії знаходилися «ворожі» до неї держави.

https://www.radiosvoboda.org/a/30441845.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

“Другий фронт” Угорщини: в геополітиці поважають тільки сильних

Орбан

«Український інтерес» 14 лютого 2020 року

Віктор Каспрук

Шостий рік гібридної війни Росії з Україною висвітлив те, що під час мирної ситуації виглядало приховано, чи на цьому не акцентувалася велика увага. Частина наших східноєвропейських сусідів використовують тимчасове послаблення українських позицій для підштовхування України до тих або інших поступок на свою користь.

Власне, це є не новим. В геополітиці поважають тільки сильних. А той факт, що досить тривалий час частина західноукраїнських земель перебували у складі інших країн, підштовхує під час російсько-української війни їх зверхників до спроб похитнути стійкість Української держави.

На цьому напрямку найбільше просунулася Угорщина, яка блокуючи тривалий час намагання України поглибити співпрацю з НАТО, фактично відкрила “другий фронт”, допомагаючи цим Росії в дестабілізації нашої країни.

Підштовхування України до визнання подвійного громадянства і права угорської меншини на Закарпатті не вивчати в школах українську мову, є лише вершиною айсберга претензій Угорщини до українців.

Навіщо Угорщині незаконно масово видавати громадянам України в Закарпатті угорські паспорти, якщо вони офіційно визнають територіальну цілісність України?

Адже не дивлячись на те, що на побутовому рівні взаємини між українцями і закарпатськими угорцями хороші, видаючи угорські паспорти Будапешт цим провокує розкол між населенням Закарпаття, яке тепер поділено на українських громадян і на громадян, котрі мають ще й громадянство Угорщини.

Крім того, в Україні добре пам’ятають, що анексії українського Криму передувало надання частині жителів півострова громадянства Російської Федерації.
При цьому не можна забувати, що Путін вже не раз неофіційно пропонував вищим керівникам деяких суміжних з Україною європейських держав, поділити її територію між Росією і її сусідами.

То ж чи не підготовкою до цього займається сьогодні прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, концепція якого Великої Угорщини чомусь дивним чином збігається путінською концепцією Великої Росії?

Звісно, що реалізувати подібні плани, якщо вони дійсно є, буде дуже і дуже непросто. Але відмовлятися від надуманих претензій до України, як і від тиску на неї та неприкритого шантажу, в Будапешті не збираються.

В Угорщині ігнорують той факт, що подібна поведінка і блокування Україні просування до членства в НАТО та Європейському союзі – це втручання у внутрішні справи Української держави й порушенням її суверенітету.

Угорська сторона продовжує вважати, що введення мовного закону в Україні працює на шкоду національним меншинам, і ситуація загострюється тим, що сьогодні Європейським комісаром з питань розширення є Олівер Варгеї, який увійшов до нового складу Європейської комісії за квотою уряду Віктора Орбана.

Днями Олівер Варгеї завершив дводенний візит до Києва, пославши чіткий сигнал, що Брюссель в його особі готовий до встановлення тіснішої співпраці з Україною, але для цього необхідно змінити освітнє законодавство.

Певна річ, що тут чітко проглядається відстоювання угорських інтересів. І складається враження, що під час відвідин України Варгеї більше просував потреби Угорщини, а не Євросоюзу.

Між тим незгода України змиритися з небажанням певної частини закарпатських угорців вивчати і користуватися державною українською мовою, видається Будапештом за утиск прав цієї національної меншини.

Частина угорців в Закарпатті, які прагнуть такого “невивчення” мотивують це тим, що вони не планують претендувати на державні посади в Україні, а в побуті їм цілком вистачає і угорської мови.

Виглядає на те, що Україні намагаються нав’язати новий “стандарт” співпраці з Євросоюзом, який коротко можна визначити так, – “якщо національні меншини не проти, то і ЄС не проти”.

Таким чином, Україні відверто пропонується творити свою державну політику на підставі бажань національних меншин. Що є досить незвичним підходом до справи освітньої реформи в Українській державі.

Якщо Угорщині вдасться “дотиснути” Україну в мовному питанні, то це стане чудовим подарунком Путіну. Адже в такому разі відпадає потреба вивчати українську мову в Україні не тільки угорцям, а й росіянам, румунам і представникам інших національних меншин.

І Москва почне вимагати від Києва дотримуватися “європейських правил” і наполягатиме на тому, що небажання частини етнічних росіян, котрі проживають в Україні, вивчати і користуватися державною мовою, є їхнім невід’ємним правом. То ж чи не звідти “ростуть ноги” настирного бажання угорського прем’єра Віктора Орбана повністю дотиснути Україну в мовному питанні?

Хоча Орбан повністю працює в політичному тандемі з Кремлем, блокування членства України в НАТО та ЄС не тільки є непропорційною відповіддю з угорського боку, й протирічить справжнім стратегічним інтересам Угорщини.

Оскільки в разі, якщо б Україна програла Росії гібридну війну, то Угорщина може бути однією з наступних в черзі на втрату державності. Але цього в Будапешті ніяк не хочуть зрозуміти.

Крім того, в Угорщині мають усвідомити, що агресивний тиск на Україну, котрий давно вже вийшов за рамки загальноприйнятих дипломатичних норм, не здатен вплинути на позицію українців.

Україна готова домовлятися з Будапештом враховуючи українські інтереси. Не залишаючи при цьому поза увагою й побажання Угорщини, якщо вони не входитимуть в пряме протиріччя з національним законодавством України.

“Другий фронт” Угорщини: у геополітиці поважають тільки сильних

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , , , | Залишити коментар

«Воду до Криму можна подавати тільки після його деокупації» – Віктор Каспрук

kanal

Радіо Свобода  14 лютого 2020

Віктор Каспрук

Те, що голова президентської фракції «Слуги народу» в парламенті Давид Арахамія піднімає питання готовності обговорювати постачання до анексованого Російською Федерацією українського Криму прісної води з Дніпра, вказує, що нинішня українська влада бачить у цьому контроверсійному рішенні ключ до повернення Росією Україні частини окупованого Донбасу.

Очевидно, що в президента Зеленського вирішили шляхом подібних поступок і немотивованих політичних рішень викликати в Путіна бажання почати розмовляти з Україною на рівних, і сподіваються таким чином підштовхнути російського диктатора до початку «мирного процесу».

У Москві грають на бажанні Зеленського увійти в історію в ролі миротворця, розуміючи, що він готовий поступатися, якщо ці поступки в його очах не виглядатимуть, як відвертий примус до капітуляції.

Такий собі «братський мир», котрий укладатиметься на засадах взаємної довіри і повного взаєморозуміння.

Схоже на те, що на Банковій вважають, що на даний момент Крим – це журавель в небі, а Донбас – це синиця в руках.

А постачання води на окуповану територію Криму, здатне стати політичним «козирем» для повернення Донбасу на українських умовах.

Але якщо б дніпровські води потоком хлинули на кримські землі, Київ цим опосередковано визнав «законність» анексії Криму Росією.

І як би це потім не видавали за гуманітарний акт чи співчуття обезводненому населенню Криму, подібний розмін буде важко реалізувати практично.

Промацуванням настроїв чи готовність до повзучої капітуляції перед Росією?

Можна не сумніватися, якщо навіть вдасться домовитися з Путіним про початок запуску цього процесу, він спочатку вимагатиме пустити воду в Крим, а після цього почне висувати Україні додаткові вимоги.

А головне, що виконання будь-якої угоди між ворожими воюючими сторонами, неможливо реалізувати з причини відсутності гарантій її виконання.

Поки Росія не припинить гібридну війну з Україною, які домовленості можуть бути під час продовження систематичних обстрілів українських військових з окупованих ворогами територій?

Москва замотує ситуацію, тому українська сторона мала б висувати свої чіткі вимоги окупантам. Головними з яких мусять стати: виведення з окупованої частини Донбасу всіх збройних формувань на територію Російської Федерації, розформування окупаційних адміністрацій, створених Росією, передача цих територій і російсько-українського кордону під контроль Збройних сил України за посередництва ПАРЄ.

За цієї ситуації важливо зрозуміти, чи ця ініціатива є промацуванням владою настроїв українського суспільства, чи реальною готовністю зробити певні кроки до повзучої капітуляції перед Росією.

Та якби там не було, більша частина українських громадян, а особливо кримськотатарський народ, ніколи не погодяться на подібну «політичну рокіровку».

Неврахування або ігнорування думки кримських татар з проблеми подачі води до Криму, здатне призвести до вибухонебезпечної політичної ситуації, що на сьогодні явно не в інтересах команди Зеленського.

Воду до Криму можна подавати тільки після його деокупації. Всі інші пропозиції – це намагання прогнутися перед «русским миром», ставлячи цим під питання в очах західних партнерів європейський вибір Української держави.

https://www.radiosvoboda.org/a/30433171.html

Оприлюднено в Uncategorized | Позначки: , , , , , , , , | Залишити коментар