“Паралельний світ” знаходиться поруч з нами

“Телекритика” 2004 рік

Віктор Каспрук
Щотижня по понеділках пізно у вечері телеканал Інтер транслює соціальний телесеріал “Паралельний світ” “Голодна свобода”. Історія підлітка, котрий “бомжує” у Києві, а влітку разом з друзями добирається “на перекладних електричках” до матері в Миколаїв, нікого не може залишити байдужим. Цей “паралельний світ” завжди з нами – на вулицях міст, на вокзалах і навіть у “підземеллі” метро. Його часто намагаються не помічати чи ігнорувати, але від цього він не розсмоктується чи зникає сам по собі. Проблеми і життя тих, хто перебуває у “іншому вимірі” залишаються поруч з нами. Найчастіше ми стикаємось з цим світом у вагонах метро. Хочеш-не хочеш, а мимоволі таки зіштовхуєшся з тими, для кого жебрацтво стало прибутковою “професією”.

Метро. Людський потік стрімко виносить до платформи. Миті очікування і поїзд підземки мчить тебе в вибраному напрямку. Зручний засіб пересування став ще для деякої категорії наших співгромадян засобом заробляння на співчутті до людського горя. Щось на зразок бізнесу, якщо міряти сучасними мірками. Доки проїдеш свої 5-7 станцій до центру міста, то окрім настирливих і надокучливих продавців друкованої продукції жовтої преси, котрі шмигають вагонами один за одним та комівояжерів всяких дрібниць типу 4 батарейок за одну гривню, “найновішої” карти столичного Києва, неправдоподібно дешевих авторучок та ліхтариків чи російськомовного жіночого журналу “Единственная”, який вам щоразу намагаються нав’язливо всучити по ціні 2 гривень, обов’язково кілька разів встигнеш зіткнутися з “професіоналами підземки”, обличчя яких мелькають перед вами день у день калейдоскопом театрального дійства.

Так за сивим типом з орденськими планками ветерана Другої світової війни, який намагається приховати за скельцями чорних окулярів своє видиме кримінальне минуле та за своїм віком явно не дотягує до величини ветеранських років, вагоном чимчикує людина з явними слідами психічних відхилень на обличчі, котра з усієї сили намагається емоційно підсилити потворний вираз ідіотизму, щоб викликати жалість у глядачів цієї транспортної імпровізації. Невправно перефарбовані на “блондинок” циганки ламаною українською мовою з сильним закарпатським акцентом просять подати на чергову операцію дитини, котру міцно тримають на руках, як атрибут наочної правди їхніх чергових вигадок. Псевдосліпий, котрий видно лише нещодавно пройшов прискорений курс перенавчання за вибраною “спеціальністю”, хоч і вдавано спотикається, з великою “натугою” переміщуючись між рядами ніг, тулубів і сумок, ледве вийшовши із вагона швидко озирається на всі боки, оцінюючи ситуацію, перед тим, як перейти до наступного вагону підземного потягу.

Циганчата різного віку часто “працюють” у парі, то раптово стаючи на коліна перед тим, з кого сподіваються “вибити” кілька монеток з усіх сил “тиснучи на жалість”, то поспіхом хапаючи брудними руками за поли того, хто, як їм видається, може не витримати подібного психологічного пресингу і нарешті капітулювати. Алкоголізована особа на милицях, в захисній уніформі, від якої тхне за декілька метрів вчорашнім перегаром, видає себе за покаліченого долею “афганця”. А ось молода жінка штовхає перед собою коляску з удавано паралізованою особою, яка в перервах між “роботою” на чітко визначених “транзитних станція”, періодично встає, щоб розім’яти онімілі від годин “паралічного” позування ноги. Однак існує і інша категорія прошаків. Це – “квазімоди” від природи, або штучно покалічені для більшої прибутковості жебрацького “бізнесу” особи. Вони то пересуваються на милицях, то просто чимчикують згорбившись, викидаючи одну ногу в бік, як це робить “дівчина-паук” у якої одна нога вдвічі коротша за іншу, але вона вправно переміщається через увесь простір вагону.

Немає сумніву, що жебракування в умовах столиці перетворилося на прибуткову індустрію, а жебракування в метро, за умови, коли пасажир в жодному разі не вийде раніше необхідної йому станції, надає додаткові можливості вибити сльозу співчуття в довірливого громадянина. Час від часу “колеги” збираються на подоби “планерок”. Так на станціях близьких до вокзалу часто можна побачити кількох “колясочників” з “поводирями”, котрі, як видно, жваво обговорюють деталі і ділять між собою зони впливу. Цигани збираються кагалом ближче до кінцевих станцій у західному напрямку, тут “цеу” більш чіткі й категоричні – план по збору грошей має бути неодмінно виконаний, ніякі пом`якшувальні обставини чи об`єктивні причини високим “керівництвом проекту” до уваги не приймаються.

Жебракувати посилають маленьких дітей, наймають стареньких бабусь, яких пасажирам важко буде запідозрити у обмані. Між тим, місця для прохачів поділені “корпорацією старців” таким чином, що той хто має право, наприклад, проводити свою прохацьку діяльність на станціях від “Святошина” до “Берестейської” в жодному разі не наважиться зазіхати на “чужу” територію на станціях “Шулявська”, “Політехнічна” чи “Вокзальна”. Не говорячи вже про можливість “роботи” на лівому березі чи про пересування без “домовленостей” на двох інших лініях київського метрополітену. Робиться це з метою недопущення паралельної появи одночасно двох жебраків у одному вагоні і потязі метро. Також графік пересування вагонами має свою чітку регламентацію.

Просити милостиню можна починати лише з “хвоста” потягу, переміщаючись з вагону до вагону в його “голову”. І якщо хтось колись із-за своєї природної забудькувості порушить правила “професійної етики” і увійде у вагон, де вже “працює” його колега, то такий “фахівець”, за неписаними правилами, має полишити поле діяльності, аби не заважати продуктивно “працювати” своєму колезі. Цікаво, що досягнутих домовленостей ця “корпорація” дотримується надзвичайно точно і скрупульозно. Так як, очевидно, їхнє недотримання несе за собою серйозні санкції для порушників “жебрацької конвенції”.

Наразі існує чіткий графік можливості реалізації своїх “талантів” в тому чи іншому напрямку метрополітену. Так сивого псевдоветерана доводилось неодноразово бачити в різні дні і на станціях “Святошин”, і на “Печерській”, і на “Либідьській”, що наочно доводить розпаралеленість “праці” фахівців з милостині на різних лініях київського метро. Єдине, що було незмінним, то це прохання “подати старому ветерану на лікування”. Очевидно, що увесь повний перелік “дурок”, запущених шахраями, котрі імпровізують з метою розкрити гаманець у очманілого від результатів “радикальних економічних реформ” кучминого режиму пересічного українського громадянина, міг би зайняти досить багато місця.

Явна і неприхована цинічна спекуляція на імітуванні людського горя та нашій довірливості в столиці набуває солідних і відверто централізованих масштабів. А враховуючи, що “імпровізації” з “паралізованими” і тому подібні “мінівистави” “підземного театру” за участі акторів метро не розраховані на довготривалу перспективу й мають час від часу оновлюватись, то пошук і детальна театральна розробка для правдоподібного втілення бажаних сценічних образів, котрі мають виглядати цілком реалістично і непідробно та напевне розжалобити, обеззброїти і обезгрошити вимушеного “глядача”, вже виконується іншими людьми, котрі знаходяться за кулісами цього імпровізованого дійства.

Безумовно, що “бізнес” на жебракуванні поставлений в столиці на широку ногу. Співчуття з довірливих співгромадян “вибивається” всіма доступними і недоступними методами та засобами. Знахабнілі імпровізатори не гребують нічим, аби розворушити серце і гаманець пасажирів, котрі на деякий час стали заручниками їхньої жадоби до “легких” грошей. Однак з плином часу метропасажири все менше і менше стали подавати “на лапу” непроханим ілюзіоністам. Часто-густо перефарбована блондинка-циганка з маленькою дитиною на руках проходить вагоном метро до кінця, так і не отримавши від співчуваючих жодної копійки. Влітку значно менше на люди з`являються “паралізовані” колясочники. Під час масових відпусток киян закарпатські цигани, видно, також вирішили узяти тайм-аут на липень-серпень та й і собі “перепочити” перед відкриттям чергового прибуткового сезону осінньо-зимового старцювання 2004-2005. А жалісливі монологи “приїжджих” людей, в котрих “викрали” документи разом з грошима вже не можуть зачепити за живе тих, хто отримує жалюгідну зарплату, а мізерної пенсії витрачає хіба-що на хліб та воду.

Розмірковуючи над метаморфозами трансформації співчуття не можна не помітити того, що “псевдожебраки” своїми безсоромними обманами і неприкритим нахабством відбивають в українців бажання допомогти тому, хто у тяжку хвилину свого життя дійсно потрапив у скруту, з якої самостійно виборсатись неможливо. В Україні завжди співчутливо ставились до тих, хто потрапив в біду. Подорожнім у селах допомагали з харчами і прихистком на ніч. Вбогим, блаженним, калікам, немічним, старим, сиротам неодмінно надавали посильну допомогу. Атрофувати ж почуття співчуття в останні роки дуже таки допомогли псевдожебраки та псевдопогорільці, котрі наводнили наші міста за часів “радикальних економічних реформ” режиму Кучми. Водночас ті, котрі по-справжньому потребують нашої допомоги та підтримки, можуть так і ніколи на неї так і не дочекатися.

То можливо таки варто змінити самі критерії нашого співчуття? І коли ми бачимо висохлу і пригнуту до землі роками стареньку бабусю, яка застигла з протягнутою рукою в підземному переході, жебраючи на шматок хліба, то можливо варто таки подати їй пару копійок. Не забуваючи про те, що колись і вона була молодою та сильною, але невблаганна доля розпорядилася так, що під кінець життя довелося простягати до людей руку. Співчуття загублене у метро можливо не варто переносити автоматично на всіх тих нещасних, які не спромоглися вписатися в реалії нашого жорстокого і немилосердного світу. Ізгоями суспільства не народжуються, такими їх зробило наше сучасне життя. То можливо всім нам все ж варто бути більш милосердними?